Книга - Заходить до хати вампір волохатий

Заходить до хати вампiр волохатий
Леся Бернакевич


У романi «Заходить до хати вампiр волохатий» iдеться про вихованку дитячого притулку «Щасливе дитинство» Мар’яну Чолку, яка, зазнавши поневiрянь змалечку, врештi виучуеться на медсестру i пiсля закiнчення медичного училища iде працювати в далеке село. Однак i там ii обводять довкола пальця пiдступнi люди. Хоча подii роману переносять читача в минуле столiття, в добу тоталiтаризму, проте проблема, висвiтлена у творi, е актуальною за будь-якого суспiльно-полiтичного ладу: iнтернат – це погано, i не лише тому, що думки тамтешнiх дiтей упродовж 24-х годин обертаються навколо iжi, i що вони, наче жабенята, навiть ловлять мух язиком, i що кожен iстiвний предмет, який простягають iм старшi, пробують на зуб або ж лизнути, i радiють, коли якась рiч дае себе згамкати! Бiда цих сирiт ще й у тому, що вони – постiйно незахищенi i часто стають жертвами корисливих осiб, садистiв, а то й медичних експериментiв. Крiм того, не засвоiвши житейських премудрощiв, вони згодом не можуть прижитися в дорослому життi «на волi» i iм незбагненнi закони спiвжиття «нормальних» людей.





Леся Бернакевич

Заходить до хати вампiр волохатий



Вiд 20 до 60 % випускникiв дитячих будинкiв згодом потрапляють на лаву пiдсудних.

Приблизно 5–12 % закiнчують життя самогубством.

    З преси.


Роман-гротеск

– Чому ви так рветеся працювати медсестрою в iнтернатi? – запитав голова комiсii з призначення посад – товариш Шинкiв у випускницi медичного училища Мар’яни Чолки. То була дiвчинка зi схiдними рисами обличчя i, незважаючи на невеличкий рiст, мiцно збита. Їi коротка хлоп’яча стрижка, на яку вiдважився б не кожний мужчина, вилискувала синявою.

– Хочу захищати нещасних сирiт, – промовила Мар’яна.

– Захища-а-а-ати? – протягнув зверхник. – А вiд кого?

Мар’яна, яка навiть i в станi спокою була неговiркою, зараз, не чекаючи такого запитання, зовсiм розгубилася i почала нервово сiпати комсомольського значка на своiй гiмнастерцi.

–І чому ви вирiшили, що цi дiти – нещаснi? – допитувалось тим часом у Чолки велике цабе, яке ще декiлька лiт тому було звичайнiсiньким ветеринаром. – В Радянському Союзi – всi щасливi! То тiльки десь там, в краiнах капiталу i безправ’я громадяни мешкають у контейнерах з-пiд смiття i не мають що в губу покласти.

– Я також вихованка дитячого будинку, – нарештi, спромоглася на вiдповiдь чорноголова комсомолка, втупившись у руки роздавача путiвок у життя – короткопалi i в ластовиннi.

– Ось воно що! – вигукнув Шинкiв. – Ну, голубонько, не хочу вас ображати, але до цiеi солiдноi установи вам ще треба трохи дорости.

– Хiба ж я досi не виросла? – поглянувши з-пiд лоба на Шинкiва, буркнула випускниця медичного училища. Вiд роздратування ii пружнi щоки, якi в народi порiвнюють з наливними яблуками, роздулися.

Голова поблажливо всмiхнувся:

– Справа не в роках: просто в таких закладах потрiбнi спецiалiсти з особливим пiдходом, чулим серцем та твердим характером. Адже вихованцi iнтернатiв – такi вразливi! Ось чому там нiколи не бувае вiльного мiсця, – пояснив вiн.

– А де ж менi … практикуватися? – поглянула недовiрливо Чолка на дядька в елегантному костюмi.

– О-о-о, з цим ви не матимете гризоти, бо не в Америцi живемо, де – купа безробiтних. Можемо скерувати вас у… Середню Азiю! Ви молода, i вам, мабуть, цiкаво буде свiту побачити! – поспiшив запевнити Шинкiв Мар’яну i, не витримавши ii важкого погляду, зiрвався з мiсця i почав бiгати вiд вiкна до дверей свого кабiнету. – Звичайно, там —…спека неймовiрна, зате в затiнку в людини ноги iнеем покриваються! Не подобаеться? – звiв здивовано брови, бачучи, що вiдвiдувачка не роздiляе його захоплення. – Тодi у Великi Жиляки призначимо.

Мар’яна зовсiм занепала духом.

– Що таке – Великi Жиляки? – видавила вона ледь чутно iз себе.

– Нормальне радянське село в нашiй областi, бiля Жидачева. Тамечки вам буде, як у Бога за пазухою, i ви станете медиком широкого профiлю: i терапевтом, i дитячим лiкарем, i акушеркою, i медсестрою на всi сорок хат! Повiрте, навiть для рiдноi дочки я не спромiгся б на краще мiсце, – вiв далi цей мандарин[1 - Китайський чиновник] пiд облесливi посмiшки своеi свити. Мар’яна пильно i по черзi вдивлялася в очi кожного з посiпак Шинкiва, намагаючись розгадати, чи не криеться за iхнiм призначенням у село якась пастка. Нарештi, поцiкавилася в роздавача посад:

– А чому там досi не було лiкарки?

– Та була… – знехотя буркнув Шинкiв.

– Тодi куди вона дiлася?

– Не подумайте, дитинко, чогось такого, – кинувся заспокоювати Мар’яну голова комiсii. – То була хороша дохторка, за короткий час уже встигла сподобатися тамтешнiм мешканцям, зав’язала нормальнi контакти з мiсцевими коровами, i на вулицi до неi кожна собака виляла хвостом… Але захотiлося цiй лiкарцi повечеряти грибами, ну i… одне слово, вам там сподобаеться i ви, нарештi, зможете загоряти на сонцi, а не за вiконною шибкою i…

Шинкiв затнувся, збагнувши, що Чолка так потребуе сонячних ванн, як немовля – зубного протезу. Але вона не звернула уваги на ляпсус керуючого. Бо була стурбована призначенням у невiдому мiсцевiсть. Мар’янi годi було уявити Великi Жиляки, адже досi ii нога ще не бувала в селi. Тому дiвчина не знала – тiшитись своiй службi за межами Львова чи сумувати? Тож тiльки замекала, наче ягня. Голова ж вирiшив, що Мар’янi просто важко говорити вiд щастя, i наклав на папiр резолюцiю.

Узявши в голови цей папiрець, Чолка пригадала немовляток – залоскотаних на смерть, закатованих голкою, тих, хто провiв дитинство у божевiльнi, але промовчала. Довести приклади «особливого пiдходу» лiкарки та виховательок з притулку «Щасливе дитинство» Чолка нiколи не змогла б. Навпаки, ще ii посадили б до тюрми за наклепництво. Про це неодноразово нагадувала ескулапка Турянська. То ж помсту довелося вiдкласти…




ПЕРША ЧАСТИНА

Страховини з будинку дитини





1


Мар’яна Чолка доводилася дочкою однiй жiнцi, яка, покращуючи свое здоров’я у Трускавцi, вскочила в гречку з громадянином Латинськоi Америки. Чоловiк простив дружинi зраду з нащадком Соколиного Ока, але брати додому плiд iхнього кохання вiдмовився навiдрiз. «Я не буду годувати цього чужого пуголовка!» – стояв на своему товариш Чолка, коли лiкарi з пологового будинку, вигрiбши малятко на бiлий свiт, вмовляли його не брати грiх на душу. Але рогатий муж був невблаганним, i його дружина написала заяву-вiдмову вiд новонародженоi. І Мар’яночку вiддали в чужi руки, вiдправивши до сиротинця «Щасливе дитинство», де всiх дiток стригли однаково, наче баранiв…

Вихователi багатьох iнтернатiв заздрили колегам iз цього притулку, здивованi стриманiстю, статечнiстю та мовчазнiстю iхнiх вихованцiв, i просили подiлитися секретом. Але педагоги зi «Щасливого дитинства» лише хитро усмiхалися або закидали щось про велике везiння.

Тож нiхто не здогадувався, що слухнянi дiточки е заслугою лiкарки Турянськоi, – синьоокоi жiночки з великою бабетою на головi, щоками кольору докторськоi ковбаси та малиновими губами, яка була великою садисткою. Малюки не запам’ятовували няньок, якi напували iх молоком, не знали в обличчя директора, бо той рiдко заходив до iхньоi опочивальнi. Проте образ лiкарки носили в серцi своiм, щойно навчившись сидiти. На це у них були своi причини.

Зоя Володимирiвна здавна мрiяла захистити дисертацiю на тему «Тривалiсть життя немовлят у екстремальнiй ситуацii». Заплативши, кому треба, великi грошi, вона отримала посаду головного лiкаря у сиротинцi, де матерiалу для ii експериментiв було доволi!

Турянська садовила котрусь дитиночку, наприклад, Мар’яночку собi на колiна i вколювала ii пальчик пером, яким беруть кров для аналiзу, та ще й копирсала ним по вколеному мiсцю. І коли бiднятко заходилося плачем, – лiкарка закочувала очi в екстазi, бачачи себе кандидатом медичних наук! Тодi прикладала до вколеного кiнчика пальця маляти ватний тампон.

– А-а-а! – горлала Мар’яночка, вкладаючи в цю голосну лiтеру увесь свiй бiль, страх i безвихiдь.

– Подобаеться? – по-своему трактувала плач дитини Турянська.

– О-о-о! – постогнуючи, мотала дiвчинка голiвкою.

– Хочеш сказати, що бажаеш iще раз? – здогадувалася лiкарка.

Щойно Чолка стишувалася, як Турянська знову бралася за гострий скарифiкатор i штрикала iншу пучечку немовляти, i вже на нiй з’являлася намистинка кровi й супроводжувалася надсадним криком дитиняти.

– Бачу, бачу, що ти уже на сьомому небi вiд ща-а-а-астя! – приязно лебедiла Турянська.

– Е-е-е! – верещала маленька людинка, уже намагаючись сховати за свою спинку третього пальчика i, перекосивши од мук i жаху обличчя, пручалась, не давалась, але де ж iй було змагатися iз монстром у бiлому халатi!

– Скромня-а-ага, боiшся признатися, що тобi хочеться ще-е-е! Але менi для тебе нiчого не шкода, – великодушно промовляла лiкарка i заносила гострий предмет над безiменним пальчиком жертви.

Решта безбатченкiв, зачувши метушню, сполохано визирали зi своiх яселець i коли бачили, як iхнiй закривавлений однополчанин вiдчайдушно трiпоче в руках грiзноi тьотi, як вiн, втративши голос вiд крику, лише страдницьки роззявляе роток, а його личенько вiд катувань поступово втрачае людськi риси, то iхнiми голосiннями наповнювалася вся зала.

Дозволивши дитяточку перепочити хвилинку-другу, лiкарка розпорювала гострим предметом його мiзинчик i наспiвувала пародiю на вiдому колисанку Миколи Сома:

Заходить до хати вампiр волохатий
І з ним добра баба Яга.
Як вiзьмуться кров iз дитинки смоктати.
Ля-ля-ля, ля-ля-ля, ля-ля.
Рученьки-нiженьки повiдривають…

Урiвноважувалася лише тодi, коли на дiточих ручках були переколенi усi пальчата, а немовлятко повнiстю знесилювалося вiд болю й плачу i звiшувало голiвку. Мовчазним це ангелятко було вже нецiкавим для мучительки. Вона потребувала здорового вереску. Наступного дня служителька Гiппократа штрикала невиннi рученьки iншого писклятка, а далi – черговiй сиротинцi дошкуляла. Не дивно, що коли у дверях спальнi появлялися чорнi закрути ii волосся – малесенькi невiльники перелякано забивалися у кутки своiх лiжечок, прикривали очка рученятами-прутиками, сiпались, наче iх било струмом, i гiрко ридали. Дехто у вiдчаi припадав мокрим носиком до вiконноi шибки, тарабанив у неi майже прозорими вiд недоiдання зап’ястячками, бився об холодне скло пташкою, намагаючись привернути до себе увагу перехожих, якi проходили протилежним боком вулицi. Але заклопотанi дорослi не мали часу поглянути вгору на вiкна, за якими беззахиснi мешканцi iнтернату беззубими устоньками марно волають про допомогу. Багато з цих сiромах, не витримуючи щоденних стресiв i, проживши всього десять-одинадцять мiсяцiв, помирало. Але експерти так i не змогли дошукатися причин смертi: Турянська кожного разу змащувала поштриканi пальчики крiпачат якимсь тiльки iй вiдомим елiксиром, пiсля якого не залишалося жодних слiдiв.

На вiдмiну вiд лiкарки Турянськоi практикантка Оля, яка вiднедавна появилася в амбулаторii «Щасливого дитинства», терпiти не могла дитячого плачу. Отож лоскотала п’ятки хлоп’яточкам та дiвчаточкам, вiд яких вiдмовилися мами. Спершу маленьке, бувало, й смiеться, але далi його ротик стурбовано стягувався, i воно намагалося вивiльнити нiжку з цупких пальцiв медсестри, «забава» якоi уже починала його непокоiти i врештi ставала нестерпною. Оскiльки Оля далi продовжувала цю «потiху», то пуцьвiрiнок зойкав, звивався у корчах, благаючи в такий спосiб зглянутися над ним. Та марно. Тодi сердечко у бiдачки не витримувало i розривалося. А у вiченьках застигав нiмий крик «За що!!?»

Коли Оля вперше порiшила немовлятко, то страшенно переживала i, плачучи, прибiгла до Турянськоi зiзнатися у скоеному. Адже це були не простi дiтки, вони виховувалися пiд патронатом комунiстичноi партii i, як запевняв директор, – iх чекало велике майбутне. Тож слава про iнтернат «Щасливе дитинство» гримiла на все мiсто, i багато хто (лiкарi, кухарi, вчителi, няньки) мрiяли отримати там посаду. Тепер Оля не сумнiвалася, що ii виженуть з роботи, а тодi ще й розстрiляють.

– Зое Володимирiвно, я накладу на себе руки! – захлинаючись слiзьми, практикантка стала перед дитячою лiкаркою.

– Що сталося? – i собi переполошилася Турянська. Навiть поклала власну долоню собi на ту дiлянку тiла, де було розташоване ii серце. Особливо, коли уявила, що практикантка розбила кiлька ампул iз вiтамiнами В? i В??, якi вона зазвичай вводила деяким своiм заможним сусiдам за кругленьку суму.

Але студентка вiд страху не знаходила слiв, якi могли б пом’якшити ii вчинок. Лише билася в iстерицi.

– Тiльки не кажи, що розбила термометр, – насупилася Турянська.

– Ой де там, все набагато гiрше, – нарештi спромоглася на зрозумiлу мову Оля. – Зое Володимирiвно, я i в думках не мала зробити щось лихе тiй маленькiй Пiдпарканнiй! Але вона та-а-ак плакала, що я захотiла iй пiдняти настрiй, i…

– І що-о-о-о? – запитала грiзно Турянська.

– Я… я…почала ii лоскотати, i тодi вона… Зое Володимирiвно, я не знала, що вiд цього помира-а-ають, а-а-а! – знову зайшлася плачем початкуюча медсестра.

– Щоб ти скисла! А я вже, було, злякалася, що ти пролила якесь лiкарство, – зiтхнула Турянська так полегшено, що ii пiдлегла вражено заокруглила очi. – Іди собi i не заважай менi тут оформляти документацiю!

– Але ж, Зое Володимирiвно! – скрикнула Оля, не впевнена, чи зверхниця зрозумiла ii. – Дитинка не дихае!

– Що я – мертвих дiтей нiколи не бачила!? – повела плечем педiатр. – Виклич прозектора i не мороч менi голови.

– Зое Володимирiвно, мене ж за цю Пiдпарканну спитають! Що маю робити?

– Спитають? Хто цiкавиться долею байстрючат? У цiеi Пiдпарканноi – нi тата з мамою, нi дiда з бабунею, нi навiть дядька з тiткою! – сказала Турянська таким байдужим тоном, якого не дозволила б собi у випадку крадiжки, скажiмо, партii гiрчичникiв.

І Олю нiхто не посадив у тюрму. Бо спецiалiсти з моргу, якi розслiдували цей випадок, не знайшли доказiв насильства. А працiвники iнтернату, зокрема няньки, навiть словом не прохопилися нi про Ольчин злочин, нi про знущання над дiтьми лiкарки Турянськоi. Їм було навiть вигiдно, аби в iнтернатi проживало якомога менше цих крикунiв. Кожна з них зокрема, отримавши по десять-дванадцять новонароджених, з нiг збивалася, щоби всiх iх помити, зодягнути, нагодувати та вигуляти. Зрештою, увесь персонал «Щасливого дитинства» був не без грiха: медсестри брали лiки для власних дiток, а для сирiт навiть аспiрину шкодували; куховарки несли додому м’ясо, огiрки, курчатину, а дiток на державному утриманнi годували самими макаронами; виховательки також забирали для своiх дочок та синiв книжки з гарними малюночками та iграшки, а в iнтернат приносили з дому всiлякий непотрiб, який не мали куди подiти. І Олька збагнула: iй усе сходитиме з рук.

– Малята гинуть вiд горя, – заявив директор притулку перед медичними свiтилами на спецiальному симпозiумi, який скликало Мiнiстерство охорони здоров’я, стурбоване частими смертями в «Щасливому дитинствi».

– Яке горе може бути в таких малюкiв? – поглянув поверх окулярiв на iнтернатiвського владаря котрийсь професор.

– Вони, розумiете, не можуть пережити того, що вiд них вiдреклися мами, ось i залишають цей свiт, – впевнено вiдповiв директор. При цьому вiн послався на закордонного психолога Спiца, який довiв, що мешканцi закритих закладiв, розлученi з близькими, впадають у маразм i до 70 вiдсоткiв з них помирае на першому роцi життя…

Мабуть, тi малюки, якi згинули в сповиточку, були щасливiшими вiд тих, кому судилося вижити. Адже сиротинець «Щасливе дитинство» був нетиповим, вiдрiзнявся вiд решти закритих закладiв у мiстi, де дiток виховували до трьох лiт, а потiм переводили в iншi iнтернати. Вихователi стверджували, що для вихованцiв розставання з друзями та наставниками, до яких вони звикли, ставало психiчною травмою. Але маленькi арештанти «Щасливого дитинства» зазнавали стресу саме вiд того, що iх залишали на тому самому мiсцi, лише переводячи до старших груп цього ж iнтернату, i у них не зоставалося надii потрапити до лiпшого закладу, до можливо добрiшоi лiкарки, нiж Турянська, утиски якоi ставали вигадливiшими в мiру того, як пахолятка пiдростали. На противагу дитячим психологам, якi пропонують двадцять способiв утихомирити неслухняних дiтей, лiкарка вдавалась до меншоi кiлькостi, але дуже вже дошкульних. Щоб державнi утриманцi були спокiйними, не ускладнювали життя персоналу i щоби iх нiхто не чув, представниця медицини утихомирювала iх квалiфiковано, не вдаючись у довгi пояснення. Тому дитинятi, яке не бажало спокiйно ходити, а весь час бiгало, Зоя Володимирiвна дубцем перебивала нiжку, i воно надовго осiдало в гiпсi. Хто накидався на iжу, ще й намагався заволодiти пайкою товариша за столом або вимагав добавки, – того лiкарка змушувала iсти гiркi таблетки «Етазол» i рот заклеювала iзоляцiйною стрiчкою, щоб не виплюнув. Хто був дуже цiкавим i зазирав у кожну шпарину, – такому пiдопiчному вона прищемляла нiс… дверми.

Правда, траплялися серед вихованцiв i безнадiйнi. Таким Зоя Володимирiвна вводила транквiлiзатори[2 - Лiкарськi препарати, якi знiмають нервове збудження.]. Пiсля цих медикаментiв дiти ставали загальмованими, забудькуватими i до усього байдужими. А хто надалi продовжував буйствувати, то того вiдправляли до психiатричноi лiкарнi. Звiдти дошкiльнятко поверталося iз затьмареним розумом i глядiло в одну точку. Коли настав час вiдправляти цих мученикiв до першого класу середньоi школи, то пiсля усiх репресiй директор назмiтав ледве пiвтора десятка кандидатiв у школярики.

Подбала лiкарка i про те, аби цi невиннятка ще з пелюшок позбулися звички скаржитися комусь. З досвiду знаючи, як прагнуть спiлкування iз дорослими мешканцi дитячих комбiнатiв, Турянська наймала якого-небудь пияка за пляшку горiлки, i вiн приходив до «Щасливого дитинства» в призначений час. Дiтлашня, загледiвши цього гуманоiда, гурмою зсувалася до нього, пiдставляючи голiвки в надii, що вiн iх погладить. Але чужинець несподiвано виймав iз кишенi ремiнь i починав шмагати горопах по чiм попало. З лементом, гублячи повзунцi, безрiднi крихiтки мерщiй розповзалися, немов жучки, ховалися за шафою чи пiд столом. Але пасок знаходив iх скрiзь. Пiсля такоi «ласки» маленькi iстоти вже в кожному дорослому вбачали тiльки ворога, не вiрили йому, чекали вiд нього лише пiдступу i обминали його десятою дорогою. Були впевненi, що iх нiхто у цьому свiтi не захистить. А Мар’яночка, коли надалi бачила захожого у сiрому вбраннi, хутенько вiдповзала вiд нього якнайдалi. Тодi озиралася, аби побачити, чи далеко вiд неi ii ворог?

Мирослава Йосипiвна – ця напутниця з глибоко посадженими очима та проваленою серединою обличчя усiх дiток тримала в чорному тiлi, але найдужче вiд неi перепадало маленькiй Мар’янцi, хоча вона на пустощi була навiть не здатна, лише з цiкавiстю оглядала свiт. У своi пiвтора року дiвчинка не те що ще не встигла скоiти якогось лихого проступку, а взагалi зростала настiльки невибагливою, що за браком iграшок бавилася кутасиком власноi розпашоночки. Нянька, припаркувавши це солодятко на килимку, могла бути певною, що, повернувшись до iгровоi кiмнати через годину, застане його на тому ж самому мiсцi, здебiльшого заснулим, розпластаним на животику i з кумедно висолопленим язичком. Звичайно, дiвчинка iнодi наближалася до дверей зали, якi вели в коридор, визирала з-за них, оглядала простiр, обмежений з обох бокiв, i вiдразу ж чалапкала назад. А, розглядаючи якусь рiч, на вiдмiну вiд своiх ровесникiв, нiколи не пробувала схопити, поламати чи розiрвати ii. Вона просто водила зачаровано лагiдними оченятами за маятником годинника, спостерiгала за тарганом, який поспiшае до своеi щiлини. Хiба що ледь-ледь, бувало, доторкнеться пальчиком до кульчика годувальницi, але вiдразу ж iз винуватим виглядом ховала руку за спину. Проте грiзна навчителька кривдила ii найчастiше. Бо ця смагловида дитина нагадувала iй своiм виглядом суперницю, яка вiдбила в неi хлопця. У Мар’яночки були i такi ж чорнi мигдалевi очi, i кругла форма личка, i стриманi рухи, i навiть така ж поважна мiмiка, як у ненависноi пасii, на яку цей фацет промiняв виховательку Мирославу! То ж, проходячи мимо Мар’яни, яка тодi ще нi говорити не вмiла, нi не розумiла слiв iнших, мiсцева фрекен Бок не могла стриматись, щоб не зiрвати з ii голiвки чепчик. Виокремивши Чолку серед решти постояльцiв, вихователька заганяла ii в куток i налiтала на неi, мов шулiка – на курчатко: дряпала iй щiчки, смикала за волоссячко, викручувала тонесенькi пальчики, кидала на пiдлогу i мiсила ногами. І чим благальнiше скiмлила бiдолаха, тим дужче глумилася над нею страшна тьотя. Для неi було насолодою бачити, як завдяки власному бажанню i силi, може принижувати це миле дiвчатко, робити його негарним, навiть ще поганiшим, нiж сама Мирослава Йосипiвна: вiд страждань i болю губки Мар’яночки спотворювалися, сплакане личко ставало асиметричним, набряклим i брудним, а очi, наповнюючись жахом, червонiли i втрачали всю привабливiсть.

Мар’яночка вiдчула своiм дитячим сердечком, що цiй кривдницi милi ii муки. Тож коли наступного дня вона зустрiчалася зi злою фурiею, то, намагаючись показати, що зовсiм ii не боiться, змучено всмiхалася. Так ця попелюшка iнстинктивно сподiвалась уласкавити карательку, щоби вона не здогадалася, як iй важко. Але судома вiдчаю на личеньку дiвчинки, замаскована пiд усмiшку, та пiдборiддя, що вiд страху дрижало, неабияк розлючували особу iз завихреною головою. Вiд думки, що це мацьопство, яке ледве звелося на ноги, уявило собi, що може обдурити i обвести навколо пальця навiть ii, саму виховательку, Мирослава Йосипiвна гнiвалася ще дужче. І доти ляскала дитину мухобийкою по губах, доки вони не перекошувалися до плачу. Довiвши бранцi ясельноi групи власну перевагу, вихователька дуже вдоволено прямувала до свого кабiнету. А Мар’яночка, затуливши долоньками зболене личко, жалiбно скавулiла i не могла зрозумiти, за що вона страждае, чого вiд неi хоче ця бузувiрка i чому iй нiяк не догодити? Проте як би слiзно не побивалася дiвчинка, – нiхто не звертав на неi уваги, не шкодував ii, не заспокоював: персоналу просто не було часу повторювати усiм стражденникам: «Не плач, киця принесе тобi калач…»

Коли бiдна дитинка знову помiчала наближення Мирослави Йосипiвни, то ii обличчя кам’янiло, а сльози, не встигнувши скотитись на щiчки, просто вистигали в ii чистих, форми мигдалин, очах. Хоча Мар’яночцi ще не минуло i двох рочкiв, проте ii зiницi наповнилися такою глибокою тугою й зневiрою, мов би за плечима було цiле прожите життя. Утриманка iнтернату глядiла на гувернантку приречено, намагаючись вiдгадати, якi то тортури сьогоднi вигадае для неi ця баба Яга? Може, знову виведе ii гуляти на повiдку, примушуючи рачкувати алеями саду? Пiсля такоi «прогулянки» у дiвчинки щоразу колiна збитi до кровi, а на долоньках – здерта шкiра. Згодом, пiдростаючи i навчившись швидше ходити, Мар’яночка при появi виховательки встигала втекти i заховатися за колону чи шафу.

Чолка дуже швидко розучилась плакати. Мовчала. Лише у снi стогнала. Бо майже щоночi бачила одне i те ж видiння: вона блукае серед великоi кiлькостi жiнок. І кожну вмовляе стати ii мамою: чiпляеться за спiдницю перехожоi, яка наближаеться до неi, i благально вдивляеться в ii обличчя. Але дорослi ii не помiчають. Вiд безсилля Мар’яна починае вити. Проте ii не чують i нiхто не звертае на неi уваги.

Правда, була в сиротинцi i добра вихователька – Уляна Петрiвна. Вона любила дiтей i душi не чула в Мар’яночцi, яка була хоча i мiцненька, як горiшок, проте – найменшенька в групi. Ласкава наставниця постiйно гладила дiвчинку по голiвцi, але, звичайно, старшi, пропонуючи себе, витiсняли Чолку на задвiрки. Уляна Петрiвна щодня приносила для безталанних цукерки, цукати, маленькi бублички. Адже думки дiтей упродовж 24-х годин оберталися навколо iжi. А Мар’яночка, та взагалi ловила мух язиком, наче жабка, i кожен неiстiвний предмет, який простягали iй старшi, пробувала на зуб або ж лизнути. О, як вона радiла, коли якась рiч давала себе згамкати! Проте сильнiшi сироти, ум’явши своi солодощi, завжди намагалися поживитися ще й гостинцем малесенькоi смаглявочки. Отак кiлька разiв позбувшись частунку, бiдолашка знайшла вихiд. Наче хом’ячок, вона ховала цiлого цукорка до свого ротика, такого мацюпусiнького i плиткусiнького, що вiн аж нiяк не мiг служити надiйним сховком вiд зазiхань старшачкiв, особливо Ромчика Гризлi. Вiн отримав свое прiзвисько через постiйне бажання щось гризти, неодноразово хрумкав навiть вугiлля бiля грубки i якось розсiк об гострий шматок цiеi твердоi породи свого лоба. Тому цукерка чи сушка в Мар’яночки не затримувалися. Оцей Ромчик з великим писком та тонкими губами у червонiй облямiвцi, спостерiгши, що вихователька втратила пильнiсть, намагався розтулити дiвчинцi ротик. Оскiльки Чолка, захищаючи свое добро, мiцно стуляла губки, то вiн починав розривати iх i врештi виколупував з ii ротовоi щiлинки заповiтну цуцю. Бiднятко, тримаючись рученьками за скалiчений писочок, починало невтiшно вити. Але малолiтнiй грабiжник встигав з’iсти лагомину, перш нiж прибiжить Уляна Петрiвна. Та причина стурбованостi улюбленоi манюнi залишалася для доброi виховательки невiдомою. Дiвчинка не вмiла розповiсти, хто ii скривдив. Якщо пес Сабир з Амурськоi областi знав дванадцять слiв, а робочий слон Джумбо з iндiйського штату Махараштра – декiлька десяткiв, то з тридцяти знедолених «Щасливого дитинства» лише четверо бралися розмовляти. Бо й хто б мав iх цього навчити? Дорослi нiколи не зверталися до них, як це зазвичай роблять вдома стосовно рiдних чад тато й мама: «А скажи, як розмовляе песик? Як нявчить котик? Як мукае корiвка?», «Де у тебе очко? Де – носьо?..», не гуляли з ними, тримаючи за ручку, не садовили собi на колiна i не пригортали до себе, не пiдводили на нiжки, коли котресь з них упаде, i не витирали слiз, не пiдносили до вiкна, щоби показати, як за ним крапотить дощ.

Сама Мар’яночка послуговувалася вигуками iз двох лiтер (ах, ех, ох, ай, ой, гм), а iнодi ухкала, наче сова, агакала, огокала, егекала. Зi слiв знала лише декiлька, та й тi вимовляла неправильно, замiсть цiлого – якусь його частину чи навiть лiтеру.

– У? У? У? (в перекладi на повноцiнну мову «Чому, чому, чому?») – туркотiла Мар’яночка, зазираючи Улянi Петрiвнi докiрливо в очi i марно намагаючись з’ясувати, нащо вона iнодi залишае ii саму на поталу злих дiтей?

Збагнувши нарештi, що сподiватись можна лише на себе, Мар’яночка одного разу розпачливо затупотiла нiжками, замахала кулачками до Ромчика Гризлi, який наблизився до неi пiдозрiло близько, ще й рiзко дзявкнула:

– Ав! Ав!

– Ги-и-и-и! – глумливо роззявив свiй риб’ячий рот цей плiд матерi-алкоголiчки. Його фраза в приблизному перекладi людською мовою означала: «Дзявкай, скiльки хочеш, але все одно ти – слабачка, i я тебе не боюся!»

Тодi Мар’яночка пiдвелася на пальчиках, аби здаватися вищою, нiж е насправдi. Але Ромчик, незважаючи на ii попереджувальнi жести, вже потягнувся до цукерки. Малявочцi годi було здолати мiцнiшого i вищого вiд себе хлопчака. І у вiдчаi вона зашипiла, тодi загарчала, а голiвка, на якiй коротеньке чорне волоссячко стало дибки, здавалося, збiльшилася у розмiрi. Тремтячи вiд лютi, Мар’яночка мертвою хваткою вчепилася гостренькими зубчиками в руку кривдника i почала ii терзати. В Ромчика з’явилося таке вiдчуття, наче вiн застромив свою правицю до капкана, якого тримали у спiжарцi вiд щурiв i до якого хлопчина мав нещастя потрапити, коли надумав поцупити пачку печива.

Бiдолашка доти не вiдпускала руку Гризлi, аж доки той не засичав вiд болю i вiдступив. Так що згодом якщо вiн чи хтось iнший кривдив дiвчинку, то робив це переважно з метою самозахисту! Зрештою, коли бешкетник бачив, як на голiвцi Мар’яни, що збiльшувалася в об’емi, в нападi лютi розходяться черепнi шви i наiжачуеться коротенька гривка, то волiв забратися геть. Бо якщо зацькованiй дитинi бодай здавалось, що ii хочуть обдурити, що проти неi задумали щось недобре, або що над ii окрайцем зависла небезпека, чи хтось загрожуе цiлiсностi ii цукерки, то в таку хвилину мiж нею i звiром рiзницi не було жодноi. Дiвчинка намагалась вiдгризти ошусту вухо i взагалi вдушити своiми маленькими, але тугенькими пальчиками. Одне слово, еволюцiйнi змiни Чолки – це було видовище не для тих, хто мае слабкi нерви!

Мар’яна i всi пансiонери загалом так уже позвикали до стусанiв, що коли iх повели на екскурсiю до музею, то, на вiдмiну вiд своiх ровесникiв, вони пройшли мимо картини, на якiй тьотя, зав’язавши хлопчику очi стрiчкою, б’е його прутиком[3 - Ідеться про картину австрiйського живописця Трогера (1698–1762) «Невиннiсть карае Амура», яка зберiгаеться у Львiвськiй картиннiй галереi.]. Ровесники, у яких були тати i мами, повернувшись iз виставки, не без жаху розповiдали друзям, як лиха тiтка iз задоволенням шмагае невинну дитину. В той час як на iнтернатникiв полотно жодного враження не справило. Подiбну екзекуцiю iм доводилося бачити мало не щодня. Вони переймалися iншим: цiлою групою мрiяли помститися лiкарцi – також вивчитися на медикiв, повернутися до iнтернату i пiдсипати iй, виховательцi та директору в iжу страшнi гамiвнi пiгулки! Або пiдiллють iй до страви настоянку жень-шеню. В Турянськоi, судячи з ii надмiрно рум’яного обличчя, була гiпертонiчна хвороба. А вiд цього елiксиру ii артерiальний тиск зашкалив би пiд двiстi! І тодi iй триндилець! Або взагалi нiчого не дадуть, лише пупець iй зеленкою змастять, як це часто робила сама Турянська, аби показати, як вона дбае про здоров’я дiток, i запевняючи iх, що вони вже виздоровiли. Вихованцi, якi вiд самого народження не могли вибратися iз цупких пальцiв медикiв, марили, як битимуть лiкарку, коли вона уже буде старою i немiчною. І це було единою розрадою у iхньому нужденному життi. Але вступити до медичноi школи поталанило лише Мар’янi: iншi погано вчилися, не розумiли багатьох слiв, наприклад, не знали, що таке багаття (це, коли чогось дуже багато, скажiмо, морозива, замiсть якого вони взимку смокчуть шматочки бурульки? Так?), а про змiст розповiдi виховательки чи вчительки нерiдко здогадувалися з iнтонацii ii голосу. Тож як могли цi страждальцi бодай намагатися покращити свiй iнтелект, якщо у них не було батькiв, якi би постiйно вишколювали iх на вундеркiндiв, вимагали виправдати iхнi батькiвськi сподiвання, вiддячити за турботу i завершити те, чого не вдалося у своему життi здiйснити iм, татовi i мамi.

В найтяжчi хвилини свого життя Мар’яна хотiла, щоб у неi була мама, яка заступилася б за неi перед лихою вихователькою i лiкаркою. Знала з розмови iз Вовусиком Смiшком – хлопчаком iз просiкою на лiвiй брiвцi, яку йому лопатою зробив сусiд-однолiток. У цього Вовусика колись була сiм’я i вiн розповiдав, що в кого е мама, того iншi бояться скривдити. Сам Вовусик як, бувало, мамi поскаржиться, то всiм хулiганам ставало непереливки…

Вихователi завжди мали з дiтиськами клопiт, коли доводилося вивчати з ними пiсню «Рiдна мати моя…» Бо вихованцi не розумiли, чому ця мати «ночей недоспала». Вони краще сприймали розповiдi тих ровесникiв, якi, перед тим, як потрапити на державне утримання, проживали в отчому домi. Але згодом iхнi родичi чи то трагiчно загинули, чи потрапили до тюрми, чи то iх позбавили батькiвських прав через недбальство та пияцтво. Тож цi дiтлахи iнодi хвалилися своiм друзям по нещастю, як iм жилося в сiм’i.

– Як я ще був з татом i з мамою, – згадував якось Іванко Зiвацький, маленький i кругленький, мов гудзичок, iз зашмурганим носиком, – то вони, бувало, куплять горiлки, а на закуску – цукерки. І давали менi цих цукерок аж цiлу жменю!

–І горiлку також? – допитувалися дiтки, зачаровано округливши оченята.

– Не, – вiдповiдав Зiвацький, втираючись нiздрi рукавом свого светра, який виконував роль носовичка. – Горiлки вони менi не наливали, бо iм би самим не вистачило!

А Петрик Повiтруля (опецькуватий, мов жолудь, ще й у дiвчачому пальтечку), коли потрапив до iхньоi групи, то в перший же день розповiдав:

– Моя мама шодня приводила до хати всяких дядькiв, а мене iз самого ранку випускала на вулицю, шоби я iм не заважав. А ше вона клала менi до торбинки ножичок, пiвбуханки хлiба та кавалок «кубаси» i вiшала менi на шию, аби я мiг собi перекусити. Та й добре ж менi було. Ходив, куди менi сi схоче, i гуляв аж до пiвночi!

Дiтки слухали, затаiвши подих, а очка iхнi блищали, як у лихоманцi. Пiсля подiбних розповiдей очевидцiв з волi iм так кортiло жити вдома, поза розкладом, i нi з ким не дiлитися льодяниками. І тодi в iнтернатi наставала така тиша, яку в iншi днi марно намагалися встановити вихователi, роздаючи малятам налiво й направо запотиличники й штурхани.

Вряди-годи траплялося, що когось iз дiтлахiв всиновлювали. Тож i Мар’яночка сподiвалася на таке щастя i, коли, бувало, загледить на порозi iнтернату дядечка з тiтонькою, то ii оченята загорялися надiею. Проте, на жаль, вона була приречена на роль гарноi живоi iграшки, якiй вiдвiдувачам було так приемно чiпляти на голiвку величезний бантик. Далi справа не заходила. Захожi захоплювалися нею, а брали за названих доньок iнших дiвчаток. Бо вихователька Мирослава Йосипiвна, для якоi Мар’яночка була улюбленим об’ектом знущань, не бажала з нею розставатися i подбала про те, аби потенцiйнi батьки обрали замiсть цiеi симпатичноi iндiйчаночки iншу дiвчинку…

Коли в iзоляторi очiкували вiзиту гостей, то добра вихователька Уляна Петрiвна власноручно причепурювала пiдопiчних, а Мар’яночку запихала в накрохмалену сукню iз рожевого шовку й мережива. Хай вiдвiдувачi бачать, що мешканцi сиротинця живуть, приспiвуючи та горя не знаючи. Для Чолки ж це був знак, що iй та iншим дiткам влаштовують такий собi огляд перед тими, хто хотiв би взяти малюка на виховання. І аж тремтiла перед перспективою – вирватися з рук поганоi Мирослави Йосипiвни. Тож коли директор вiдчиняв дверi, i добротворцi входили до зали, Мар’янка не витримувала i стрiмголов летiла, наче гвинтокрил, розчепiривши ручки, до тiтки, яка iй найбiльше сподобаеться. Обiймала вiдвiдувачку за ноги, тицялася носиком в ii долонi i про свою недоленьку iй жебонiла. Оскiльки гостя нiчого не розумiла, то брак слiв Чолка намагалась компенсувати мiмiкою й жестами: страдницьки наморщувала лобик, вигинала краi ротика, а ii благально-скорботнi оченята так i промовляли: «Вiзьми мене! Ноги митиму i юшку питиму-у-у-у!» На допомогу приходила добра вихователька Уляна Петрiвна. Знаючи про нелегке життя дiвчинки, вона найбiльше розхвалювала цю сиротинку перед потенцiйними батьками i просила вдочерити ii. «Я вас благаю, заберiть дитя звiдси, – вмовляла Уляна Петрiвна гостей. – Воно вiд декого терпить таку наругу, що мое серце не витримуе. Якщо з Мар’янки зроблять калiку, то я собi нiколи цього не прощу! Повiрте, я й хвилиночки би не вагалася, якби не була холостячкою: менi закон не дозволяе взяти дитину!»

Здогадуючись, що на всiх сирiт батькiв не вистачить, Мар’яночка з усiх сил доводила гостям, яка вона гарна i слухняна. Хапала iх цупко за руки, вела до кiмнати, показувала пальчиком на свое акуратно застелене лiжечко, демонструвала iм, як вона добре вмiе робити все те, чого ii навчили в iнтернатi: виконувати команди «Сидiти!», «Лежати!», «Стояти!», марширувати i спiвати пiсню прикордонникiв «Стiй, хто iде!?» Правда, дiвчинка ще не наловчилася вимовляти слова як слiд, а природа не обдарувала ii музичним слухом, i через те вона просто гучала щось на зразок «І, о, е!» Проте вона цiлком зачаровувала вiзитерiв, що прийшли на оглядини. Якби не офiцiйнi формальностi, то тi тут же би й понесли додому цього смаглявого гучка. Настiльки розчулювали можливих татусiв та мамунь скорботно-прохальнi оченята маленькоi раби, ii крихiтний носик, тиха хода нiжок, що ледве виднiлися з-пiд довгоi, аж до пiдлоги, едвабноi льолi. А розповiдь Уляни Петрiвни про злигоднi цiеi гарнюнi сповнювали людей рiшучiстю – не гаючи часу, розпочати визвольну операцiю.

Любовно вщипнувши Мар’яну за пругку щiчку, майбутнi батьки обiцяли приiхати до неi ще. Але на подвiр’i щасливих дядечка й тiтоньку перехоплювала Мирослава Йосипiвна.

– Стiйте, маю вам щось сказати, – шепотiла до них вихователька. – Я вам би не радила брати у свою домiвку цю екзотичну штучку!

– Чому? – дивувалися гостi.

– Ця Чолка, вона – донька душогубiв! Так-так, ii тато, щоб ви знали, спершу людину кинджалом заколював, а вже тодi цiкавився ii прiзвищем. А мама Чолки – дiтовбивця: заманювала дитятко на безлюдне мiсце та й розсипала по землi цукерки. І коли жертва згиналась, щоби iх позбирати, i в неi оголювалася шийка, – Мар’янчина мама встромляла у неi нiж! Безумовно, дiти не повиннi вiдповiдати за вчинки батькiв, але де гарантiя, що Мар’янка не вiдчуе голосу кровi своiх предкiв i одного дня вас не зарiже?

– Але ж ця дiвчинка – така мила, така безпосередня й неконфлiктна! – не йняли вiри майбутнi таточко i мамця.

– Це на перший погляд, а насправдi у неi вже проявляються непригляднi риси, – переконувала iх вихователька. – Ця «мила» iстота, щоб ви знали, вже кiлькох дiтей на смерть загризла. А я щоночi, лягаючи спати, тремчу за свое життя i не знаю, чи доживу до ранку!

– Але ж, даруйте, ваша колега запевняла нас, що Мар’яночка – це просто ангел, – стояли на своему вiдвiдувачi.

– Вона таке казала? – на мить торопiла Мирослава Йосипiвна, але швидко викручувалася. – А ви хочете, щоби вона розповiла вам правду? Хто ж тодi зважиться таке гадюченя ввести в сiм’ю? Тому Уляна Петрiвна Чолку розхвалюе i найгарнiше одягае, що просто мрiе збути це лихо з нашого закладу. Але менi совiсть не дозволяе мовчки спостерiгати, як вас обдурюють, – ще завзятiше траскотiла Мирослава Йосипiвна, аби позбавити вiдвiдувачiв можливостi розтулити рот. – Краще вiзьмiть Тетянку. Вона хоча й не така цiкава, зате ви зможете спати спокiйно. Бо ця дитина – чесного роду: з’явилася, прошу вас, у нормальнiй сiм’i пиякiв.

Бездiтна пара, повiривши виховательцi, втiкала без оглядки. А коли знову вiдважувалася вiдвiдати малят «Щасливого дитинства», то намагалася Мар’яночку не помiчати. Чоловiк i жiнка iз жахом вiдмахувалися вiд смаглочолоi сиротинки, яка, упiзнавши iх, починала збуджено пiдстрибувати, нарiзати довкола них круги, щасливо хекаючи. Не вiрячи в те, що дядечко й тiтонька могли вiд неi вiдмовитися, Мар’яночка бiгла за ними слiдком iз простягнутими рученятами i розпачливо лепетала: «Я чема… Че-е-е-е-е-ема!» Однак дорослi, проiгнорувавши iндiаночку, зав’язували знайомство з iншою дитинкою i починали гладити ii голiвку. Покинута Чолка спершу спантеличено спостерiгала цю ласку. Тодi починала ображено сопiти, супила брiвки, пiдходила ближче до зрадливих людцiв i смикала iх за одяг. А коли вони й надалi вдавали, що не знають Мар’янки, тодi губки в скривдженоi дiвчинки зловiсно вигиналися, а шкiра на голiвцi починала ворушитися. Доведена до вiдчаю, Чолка звалювала на пiдлогу щасливу конкурентку, шарпала зубами вухо, а з ii горла линуло таке зловiсне хрипiння, що приiжджi кивали одне до одного: «Таки мае рацiю оця Мирослава Йосипiвна». Погана ж вихователька трiумфувала: «Хiба я неправду казала?» За кару вона в обiдню пору вiдiбрала в Мар’яни ложку, а тарiлку поставила в куток на пiдлогу, i дiвчинка мусила iжу хлебтати, наче собачатко…

Якщо ранiше довкiлля та оточуючi викликали в Мар’яночки цiкавiсть, то тепер, особливо пiсля кiлькох невдалих «сватань» – настороженiсть. Чолка пронизливо вдивлялася в кожного нового дорослого, який випадково опинявся бiля неi. І намагалася збагнути, чого вiд нього чекати? Може, вiн хоче вдарити ii? Або вкусити? Або вiдiбрати в Мар’янки щось таке, про що вона навiть не здогадуеться? Переконавшись, що страхи були даремними, втрачала до нього iнтерес. Якщо якийсь добрий дядечко чи тiтка, бувало, почастуе ii яблучком чи пирiжком, то вона мусила дочекатися, коли добродiйник пiде геть або хоча б вiдвернеться вiд неi. Тодi тiльки бралася до гостинця, хутко заковтуючи його i нервово озираючись. Коли хтось простягав руку до Мар’янки, аби погладити на ii голiвцi мiцнi, короткi й густi волоски, то вона недовiрливо стежила за цiею рукою. Може, п’ятiрня незнайомця замiсть приголубити боляче потягне ii за чубчик? І кусала дядечка за палець. При цьому з ii чорних очей тягнуло таким протягом, що чоловiковi ставало моторошно: дiвчинка не так боiться його, як ненавидить. Якби ii воля, то горло перегризла б. І якщо вона цього не робить, то тiльки тому, що в неi на це просто сили не мае.

Декого з дiтей доброчинцi не всиновлювали, а просто запрошували до себе погостити на вихiднi. Таке гостювання для цих безталанних було наче мандрiвкою на iншу планету! Вони ж багато чого не знали i не бачили. Слухаючи вiд виховательки казочку про чарiвний перстень iз золота, думали, що золото – це покришки iз фольги на пляшках iз кефiром та молоком. Адже вони так гарно блищать на сонцi у ящиках, коли iх щоранку вивантажують з машини до iдальнi!. І побувавши в рiзних домiвках, сирiтки були враженi домашнiм затишком. А дехто зi смiливiших розпитував у виховательки: чому у них, в iнтернатi немае кришталю, нi меблевоi стiнки, нi магнiтофона? Чому вони всi носять однаковi пальта й халати? Чому дiти, у яких е тато й мама, – в коштовних сережках, на гарних каблуках, а з iнтернатникiв дехто навiть взимку ходить по вулицi в кедах? (Що стосуеться Мар’яни, то вона нiколи не носила мештiв на свою ногу. Їй завжди дiставалися шлапаки на розмiр або й два бiльшi!) І чому тi всiлякi смакоти – шоколаднi цукерки, борщi, ковбаска й шинка, якi е в помешканнях людей, чому вони не поспiшають до столу дiтей в iнтернатi? Тут навiть чаю нормального нема, сеча – та й та бувае яскравiша!

Вихователька знала, що в таких випадках вiдповiдати.

– Тi люди, у яких усе е, – пояснювала Мирослава Йосипiвна, – це несвiдомi особи, злодii та всiлякi трутнi. Вони живуть у статках, бо крадуть. І тому через них ми не можемо дiйти до комунiзму.

– То при комунiзмi усi носитимуть такi тапки, як ми? – допитувалися дiтки.

– Авжеж, усi житимуть однаково, – погоджувалася Мирослава Йосипiвна.

– Ну, тодi хай краще той комунiзм нiколи не настане, – вирiшили вихованцi.

Вихователька злякалася i попередила: хто буде повторювати такi нiсенiтницi, то того кинуть за грати.

– А це за що? – розгубилися дiточки. – За те, що хочемо гарно жити?

Вихователька вiдразу ж наказала вивованцям навiть забути таке слово як «гарне життя» i яке вимовляють хiба що ледарi i взагалi не нашi люди. Бо мати багато грошей i носити модний одяг – це ганебно, так живуть лише тi, у кого нечисте сумлiння: всiлякi спекулянти, злодii, той, хто торгуе з-пiд прилавка та з-пiд поли. Тим-то вони смачно iдять та одягаються ошатно, розтлумачувала сиротам керiвниця, що обманюють державу. Але рано чи пiзно потраплять на лаву пiдсудних.

– Ви навiть не уявляете, яке це щастя – нiчого не мати: спиш спокiйно, знаючи, що нiхто на тебе не нападе, бо ж нiчого вкрасти! Зате як батьки ваших товаришiв-однокласникiв переживають за своi кришталевi люстри, килими, асигнацii у панчосi, якi вони нажили нечесним шляхом i якi так полюбляе iсти мiль! Своi скарби переховують уночi щоразу в iнше мiсце, навiть забувають, куди поклали…

Не дивно, що в Мар’яни та й у iнших вихiдцiв iз iнтернату виробилася звичка постiйно виправдовуватися, коли хтось похвалить обновку: «Я цю сукню позичила в сусiдки i iй багато лiт», «Цi чобiтки лише виглядають шкiряними, а насправдi вони – з дерматину i весь час протiкають»…




2


Мар’яна зростала в iнтернатi до п’ятнадцяти лiт, аж поки не вступила до медичного училища, щоб вивчитися на фельдшерку. Тож як усi сироти, вона спершу не знала, звiдки беруться окрiп, чистий посуд i випрасувана бiлизна, не була навчена ощадностi i не вмiла вiдкладати копiйчину на чорний день: жила з переконанням, що грошi – вже майже пережиток. Вважала, що дiвчина цiлком може обiйтися двома комплектами шмаття на рiк, i мрiяла про речi дуже приземленi, наприклад, вдосталь нарештi попоiсти картоплi з рибкою пряного посолу. Мар’яну не розчулювали, як ii ровесниць, букети квiтiв, вона не знаходила нiчого пiкантного в ароматi троянд: для неi найбожественнiшим був запах, що iшов вiд супу iз томатною пастою, та квашених зелених помiдорiв, якi в iнтернатi подавали на обiд iз гречаною кашею.

Їi в дитинствi, як i решту мешканцiв пристановиська «Щасливе дитинство», дорослi, залякуючи атомною вiйною, привчали жити сьогоднiшнiм днем. Пiд недремних оком наставникiв Мар’яна з iншими сиротами пiдписувала до американського президента листiвки «Нi – вiйнi!», «Мiстер Картер, якщо ви проти миру, значить, ви не любите дiтей!» i ii душа страждала. Бо дехто з товаришiв вважав, що господар з Бiлого дому цих послань читати не захоче, а почепить iх у клозетi i нiколи не довiдаеться, як слiзно його благають дiтки не губити iх, i отже, бути вiйнi. Іншi ж, навпаки, потiшаючи Мар’яну, висловлювали сумнiв, що тридцять дев’ятий президент Сполучених Штатiв Америки вiдважиться використати для особистого вжитку листiвки з такого цупкого паперу («Задницю собi подряпае!»), а отже, вiн уважно прочитае iхнi протести i, ймовiрно, послухаеться миротворчого голосу радянських дiток. Проте наставники запевняли вихованцiв, що цим капiталiстам не можна вiрити, а тому декiлька разiв на тиждень тренували iх жити у вiйськових умовах, щоб бути готовими до несподiваних бомбардувань.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/lesya-bernakevich/zahodit-do-hati-vamp-r-volohatiy/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Китайський чиновник




2


Лiкарськi препарати, якi знiмають нервове збудження.




3


Ідеться про картину австрiйського живописця Трогера (1698–1762) «Невиннiсть карае Амура», яка зберiгаеться у Львiвськiй картиннiй галереi.