Книга - Мертвяк їде на Захід

Мертвяк iде на Захiд
Дарiя Кононенко


Дикий Захiд, рiк 1876. Найманий убивця Нейт Веллс, якого називають Мертвяком, потрапив у дивну ситуацiю – мае бути мертвим, але вилiз з могили, i не дихаючи, але живучи, шукае тих людей, якi його туди вклали, та хоче iх, по-перше, спитати, за що це його треба було вбивати, i, по друге, вбити за те, що вони його вбили та зiпсували йому подружне життя.





Дарiя Кононенко

МЕРТВЯК ЇДЕ НА ЗАХІД





Роздiл перший


Мене називають Мертвяком. Я вилiз з могили, мене називають Мертвяком. І я вже звик. Звiсно, в мне е iм’я, але не кожному бруднющому ковбоевi та блохастiй коровi треба зi мною вiтатися. У мене е стара сiра кобила, старий кольт та ще однi штани у згортку на сiдлi. Менi цього вже вистачае на один перегон. Якщо ми доберемося до Абiлiну, то можна буде казати про щось iнше, але поки що я працюю на Фрейзера та бажаю вiд усього серця, щоб йому ступило в спину. Вiн настiльки жадiбний, той Фрейзер, що iсть раз на день. І нас так само годуе. Ми ж не корови!

– Мертвяк! Чи ти спиш? Ми фургона загубили!

Як можна загубити фургон з припасом? Вiн же великий та з бiлим тентом! Але тепер менi треба шукати.



А небо збираеться на дощ. Погано, бо мули утечуть або втопляться. Слiди наче отам, мули, пiдкованi, четверо, ще й колiя. А де Чак? Мули ж не могли самi запрягтися? Де Ед? Хто готувати буде, я, чи що?

То нашi мули подались кудись зашвидко для них. О, кастрюляка. А це мiшок бобiв. А це – наш бiдон зi смальцем. Що таке? Ед кидав речi, щоб втекти? То не простiше випрягти мула? А ось Ед, з дiркою мiж очей. Погано. А отут Чак. Теж мертвий, як дошки. Але тiло ще тепле. Значить, вбили недавно.

То кому ж наш фургон потрiбен? Або Фрейзер? Або хтось, хто сховався тут, у пилюцi, прерii, коровах. Фрейзер наймае усiляких людей, от як мене або Еда. Але ми – мiлка рибка. То кому потрiбен тiльки фругон, а не iжа у ньому? Не iндiанцi, вони нiколи не вiдмовляться вiд смальця, бобiв, мулiв. Вони радше спалять сам фургон. Значить це… руку зводить болем, важким та довгим, як коли кiстки зламанi у декiлькох мiсцях.



Це – вони. Чому тут? Хоча якраз тут i зручно, немае свiдкiв. Є куди втекти, а Фрейзер зiпсував вiдносини з усiма, ще й з генералом Санта-Анною на додачу. Але тепер треба не думати, а дивитись уважно, щоб не було, як тодi, коли десяток корiв пiшов та втопився у болотi, а ми iх шукали-шукали.

Видно тоненьку таку цiвочку дима. Може, це якiсь солдати, може, це iндiанцi. Руку роздирае, пульсуе, як зуб. Нi. Все ж таки вони.



І менi цiкаво, хто вони такi та що я iм зробив? Я не просив, щоб мене ховали живцем. Я iх вперше бачив. Я приiхав в мiсто, продав теля, купив гвiздкiв, поiхав додому. І зустрiв отих чотирьох. Я не знаю, як iх звали, бо не питав. Але вони знали мене. Добре знали. Бо ще й покликали. Тобто хтось хотiв мiй скальп, добре, що не дiйсно скальп на стiнку причепити. Бо тодi б я постiйно замерзав. Але я не знаю, чому я вилiз з могили. І не вмер. Чому? Навiщо? З такими пораненнями не живуть, та й я це сам знаю, не один раз стрiляв людям у живiт.



А ще я тепер дуже добре знаю, що можна довго гратися в фермера: посадити картоплю, завести корову, побудувати ферму, лякатися неврожаю, але тебе все одно наздоженуть. І усi твоi сусiди, з якими ти пив у суботу, не допоможуть. Нi один. То чого вартi оцi залицяння та пiдморгування у церквi та гуляння навколо ферми ii батька, якщо мене нiхто не шукав навiть? Наче я не людина, а пацюк якийсь. Чого вартi отi проповiдi про добрих сусiдiв, якщо навiть не можна продати теля? То я занадто поринув в спогади, та й що доброго, як подумати, стало менi вiд отого копирсання в землi? Картопля не вродила, будiвничий з мне не дуже вправний, бо як дощ, то тече дах у сiмох мiсцях, а в мене один глечик, одна миска та сковорiдка. Родина? Було б добре, та не розумiю я, як це люди зустрiчаються? Поганенький фермер з вiчним неврожаем – не найкращий наречений чи навiть чоловiк. А вмiлий найманець для доброчесноi дiвчини якось теж не доречний.



А що це таке стирчить посеред прерii та бiля нього сидить хтось незнайомий на сiрому конi? А то ж наш фургон!

– Ти хто такий?

Це вiн менi?

– Ти глухий? Що ти тут робиш?

– А ти що робиш бiля нашого фургону, ще й iжу повикидав?

– Вашого?

– Взагалi це власнiсть старого Йенса Фрейзера, жмикрута та ранчера. Ми женемо його корiв, але самi траву не iмо. Несмачно. У фургонi були Чак та Ед. Нащо iх вбивати?

– Свiдки, синку. Свiдки.

– Якщо ти мiй батько, то до тебе таке питання: як можна пропити дiряве вiдро?

– Що?

– Ти перший почав. Я ж не можу бути твоiм сином, бо я ж вiд тебе старший.



Вершник на сiрому конi засопiв та потягся до зброi. Повiльно, занадто повiльно, щоб прийти додому та повечеряти. Я мiг би його вбити навiть з заплющеними очима та маминою качалкою на пироги. Гарна качалка була, важкелезна. Та револьвер не гiрше. Ось так! От тобi куля межи очi, не встанеш! А менi тепер треба усе пiдбирати, включно з Чаком та Едом, i пояснювати Фрейзеровi, що iх хтось незнайомий нi за що нi про що убив. До речi, не зовсiм незнайомий, на його коняцi знайоме менi тавро: «три зiрки». Я його вже бачив, на мулi одного з них.



Фрейзер був, якщо чесно, не в захватi. І звiльнив мне з такими словами, що навiть мули перелякались. Ще й грошей за цей мiсяць не виплатив. Ну й вдавися своiм доларом! Це не я фургона вкрав i боби згубив. Поки я доiхав до мiсця, де лежав отой мiшок, його вже не було. Цiкаво, хто його свиснув? Чи любить вiн квасолю? То хай собi iсть на здоров’я, бо це вже не моя бiда!



А дощ вже крапае, треба знайти якийсь прихисток, бо ще кобила змокне, застудиться та здохне. А тут хтось взагалi живе, крiм таемничого поцiновувача квасолi? Я не знаю. Але я дуже добре знаю, що не треба про себе казати зайвого. Нейта вважають мертвим. Може, й мають рацiю.



Куди подiвся той веселун, якому покажи пальця – i радостi вистачить на тиждень? Що смiявся, вбиваючи людей? Мабуть, туди ж, куди й мое лiве око, яке тепер чухаеться на змiну погоди. Чи може, Нейта нiколи й не було, а я завжди був тим, хто я е зараз? Бо, скiльки я себе пам’ятаю, я хотiв не бути тим, ким мене хотiли бачити. Батько ненавидiв веселощi та пустощi? Я пофарбував сарай в клiтинку, порiзав сусiдчину спiдницю на повiтряного змiя, замiсть школи ходив рибалити, коли вже вивчився читати-писати. Нащо далi? Нащо робити те, що робить мiй молодший брат? Нащо? Життя коротке. Вчора сидиш, лагодиш ковзани, гостиш лезо, змащуеш салом ремiнцi, а сьогоднi трiснув лiд, i таким чином я залишився без старшоi сестри. І чого варто тепер те, що вона нiколи не тiкала з школи полювати на кроликiв та бiлок?



Батько цього не розумiв. Мати – навпаки, але ii розумiння було трошки не таке, бо вона чогось боялась потрапити туди, донизу. У Пекло. Пекло! Я кажу це слово i менi нiчого не робиться. І нiколи не робилось вiд слiв. Так, слова можуть вбити, але не так i не тому. я для цього маю револьвер, ще й не один, бо забрав другий у того, на сiрому конi. Гарний, новий, нiкельований, тiльки не почищений. От хто так робить!



Якщо живеш з землi, то мусиш пантрувати худобу, плуг, поле. Якщо живеш зi зброi, то можеш сорок рокiв не митися i не голитися, як той нiмець з казки, але зброя мае сяяти. О, наче видно через дощ якiсь дерева та наче як димар. Хоч у сараi трошки посиджу.

В будинку хтось живе, бо в мене з вiкна хтось цiлиться з рушницi.

– Я не бандит! В мене долар е, вiддам за можливiсть трохи висохнути. Можу свиню зарiзати чи дров нарубати.

– Та в мене тiльки корова!

– То я й подоiти можу, дощ просто страшний, не бачу, куди iхати.

– Ви всi так кажете, а у моеi доньки вже шестеро онукiв, на свого батька кожен схожий!

– То ви в неi спитайте, я ось тут опинився взагалi перший раз у життi та про доньку вашу тiльки зараз почув.

– Едно! Едно! Йди сюди!

З вiкна визирнула якась товста ледi.

– Оцього не знаю.

– То менi можна десь дощ перечекати?

– Отам хлiв, корову не чiпай!



Було б з-за кого так нервувати! Корова звичайна, руда, з рогами. В мене колись така була, стоiть у стiйлi та плямкае. Цiкаво, чого вона не пасеться? День надворi, трава чудова. І де дiти? Всi померли чи сховались, бо незнайома людина пiд’iхала? То чим оцей дiд займаеться? Але то мене не стосуеться. Дощ наче вщух, дякую за дах над головою, то й поiду собi.



А за будинком – аж шiсть могил, от тобi i онуки! Треба тiкати, бо якось не хочеться перевiряти, чи можу я вмерти. Тодi, в власнiй могилi, я просто викопався нагору, як божевiльний хробак. А чи вмер тодi – того не знаю. Але тепер я можу вiдчувати отих чотирьох, болем у шрамах на мiсцi тих, дивом зажилих ран. Чому так? Я не втрачав свiдомостi, я це добре пам’ятаю.



Я просто давився кров’ю, землею, дурiв вiд болю та чекав. Чекав, доки вони пiдуть, тi четверо. Я iх добре запам’ятав: i мiднi бляшки на ремнi одного з них, довгi вуса другого, перснi на пальцях третього, якими вiн вибив менi зуб, i четвертого, який казав тим трьом, як мене вбивати. Мiг би й нагадати, за що! Менi б легше було.



Бо як це розумiти? Я нiкого не чiпаю, я не вбивав людей аж рiк поспiль! Я придбав ферму, розчистив колодязь i все таке, навiть не бився нi з ким i не дражнив собаку! Хто мене знайшов? І як? Менi ж око вибило, я трохи змiнився. Так змiнився, що мене моя знайома нафарбована ледi не впiзнала, а про родичiв я вже й не кажу.



Я вже давно не з ними, що б там батько не вичитував про блудного сина з Доброi Книги, от тiльки я зрозумiв, що того сина удома любили та чекали, а не як мене – проклинали. І з-за чого? Я просто не пiшов нi за сiрих, нi за синiх, а втiк у Неваду та охороняв там дилiжанси. І живий та цiлий, бо око менi вибили минулого року, а не тодi. І хто в виграшi? Мертвяк в виграшi! Правда, тепер моя молодша сестра навiть не вiтае мене з Рiздвом телеграмою, але я ii нiколи не любив.



О, бачу якийсь караван з трьох фургонiв та солдат верхи. Це платню за два мiсяцi везуть до форту, у такiй компанii нiхто не причепиться, навiть отi. А цiкаво, от менi колись казали, що взяти такий обоз дуже легко, бо солдати тiкають, а не боронять грошi. Мабуть, жартували. То ж дуже весело – пожартувати з чужинця, новачка, плюнути йому в пиво, нагодувати його вареною гримучкою. До речi, вона була на смак як курка з болотяною водою. Пiдсолити, цибулькою затовкти – а ще такого можна? А потiм якийсь розумник викликав мене на дуель за луiзiаньским кодексом, на шаблях. То як мене викликали, то я маю вибирати зброю чи вiн? А поки вiн над цим мiркував, я його i застрелив. Бо я той кодекс зроду не читав, дуелi у Луiзiанi забороненi вже, то вiн менi спокiйно мiг набрехати. Та й йому на користь пiшло, вже нiкого не чiпав, у земельцi догнивав.




Роздiл другий


А ось i мiсто. Можна або помитися, або побитися. Бо на обидвi дii у мене грошей не вистачить. А тепер треба дивитись, де тут можна щось зробити: отам салун, далеко вiд мене, поруч – похоронне бюро, бiля якого сидить бiлий пес, далi чиiсь будинки, а лiворуч по вулицi – стайня. Треба десь узяти грошей, купити когось кращого, чим моя кобила. За станею – начебто контора шерифа, знов будинки.



Цiкаво, скiльки тут живе убивць, гвалтiвникiв, злочинцiв? Скiльки тут живе таких, як я, фарбованих леопардiв? Але мiсто таке, охайненьке. Аж два дерева росте, тротуар дерев’яний. По ньому якась жiночка йде, у чiпку бiленькому, що рокiв сто як немодний. Бiля салуну конi стоять. Що ж його зробити? О, собака на перехожого гавкне – пiду помиюся, а не гавкне – то дам комусь в зуби з носака. Собака узяла та й пiшла кудись за будинок. Тю.



До мене хтось iде. Шериф. Тю ще раз. Я ж нiчого не роблю, грiюся на сонечку. Отам можна помитися? У бюро? А мене там не набальзамують помилково? А тут десь можна поiсти на сорок центiв? У ресторанi? А вiн де? Я ж тут вперше.



Шериф вiдстав. Нiхто не буде чiплятися до наiвного дурника. Вони бачать те, що назовнi. Вони всi бачать. Зараз трохи важче, з оком та зубами, але щербатих або однооких на свiтi багацько, хто там мене впiзнае? Але то було ранiше. Зараз менi якраз треба, щоб впiзнали. Так що митися я не буду, блохи ще не так сильно кусають.



Салун без назви, пиво – двадцять п’ять центiв? Та я тверезим комусь в вухо врiжу! Ось оцьому, в чорних штанях. Ану йди сюди! Ти щось про мою кобилу казав? Не казав? То що вона тобi зробила, що ти таку славну тварину не помiчаеш? На тобi у вухо! Не влучив, бо той заiхав менi пiд ложечку. Сильний, паскуда. Нiчого, розiгнусь та доведу тобi, що моя кобила старiше твоеi бабцi! Отак краще, я роз’юшив йому носа. Вже бiжить шериф. Та дайте ж менi тому, в чорних штанях, око пальцем виколупати! Я тiльки почав! Штраф? Та в мене усiх грошей аж сорок центiв! Може, можна який-небудь паркан полагодити, чи ще що? У салунi стола полагодити? Згоден, згоден. Бо у вас в в’язницi пацюки живуть, я до них не хочу.



Перша частина першоi частини мого плану виконана. Тепер на мене будуть витрiщатись багато хто, крiм отого, який вже напився-нажлуктився, та й хропить собi у куточку. А як люди дивляться, то з ними можна побалакати, наприклад, чи не бачили вони коней, корiв, мулiв з тавром «три зiрки»? Або чоловiка, у якого на правiй руцi, на вказiвному, середньому та пiдмiзинному пальцях – три срiбних персня? Або вусатого такого, бiлявого i немолодого? Нi, ще не шериф. У нього теж вже спитав. Тавро не тутешне?



О, а це той, учорашнiй. Я ж вже вибачився! Чи тобi ще раз носа зламати? Чи ти ще чогось вiд мене хочеш? Що значить – стiл тепер рiзнокольоровий? Це салун, тут люди п’ють, а не меблi роздивляються. І я тепер його можу пофарбувати, щоб довше простояв, i вiн буде одного кольору.

Що значить – в мене руки не з того мiсця ростуть? Ти все ж хочеш отримати ще раз? Не хочеш? Я й молотком можу. Так, мене за це повiсять, але тебе вже не буде. А, то ти бачив таке тавро про яке я розпитував? Ну. Тодi вибачай, я не те собi думав. Хто iздить? А, то тавро власника, який тих мулiв розводить? От не знав, дякую дуже.



Отакоi. Я думав, що вони працювали на якогось ранчера чи банкiра, i це його тавро, а воно отак вийшло. Треба тепер про них розпитувати, але тут таке, що вони могли купити своiх коней та мулiв у ще когось, або на ринку. Та й купляти худобу – не злочин, так що питати я буду ой довго. Але все одно буду, бо менi нiхто таке не робив! Я теж не янгол, але я нiкого живцем не ховав. Я завжди горлянку рiзав чи взагалi голову замовнику приносив. Смердюче, але нiяких проблем з грошима!

О, а це ще хто? Недороблено, чи ти слiпий? Бачиш – стiл догори ногами, я ще нiжку не упхнув, сiдай де завгодно, тiльки не отут. І ти хто? Бармен? Салун за десять хвилин вiдчиняеться? Зараз, зараз! Отак! Впхнулась! Гарний салун, до речi, чистенько, оте, куди плюють, теж чистеньке, ще й блищить гарно, над стiйкою малюнок з Ледi Годiвою висить, правда, в ii коняки крива шия i шiсть нiг. Та шiсть, дивись сам: права передня, лiва передня, лiва задня, лiва середня, права середня i отут в коняки розташованi двi заднiх ноги, бiля хвоста.



А шериф менi ще й заплатив за стiл. Дивно. Але грошi зайвими не бувають! Продам сiру, то разом з тими грошима вистачить. Так, хто тут в нас? Таке, моргани, сумiш морганiв з мустангами, вiслючок, мули, голiв шiсть. Мулiв я куплять не буду, а на коней подивлюся. Ось цей чалий наче нiчогенький, мерин, сумирний мае бути. На жеребцях хай генерал Кастер iздить! А менi треба не перед солдатами вихвалятися, а куди-небудь доiхати. З другого боку, кажуть, що чалий кiнь – погана прикмета, на такому Смерть iздить. Але я хто? То Мертвяку якраз i треба таку масть. І ще досить пристойна ряба кобила, руда з бiлими плямами. Кого б вибрати? Кобила наче вищенька i бiльш сухенька, у неi в родинi якiсь скаковi конi пробiгали, швидка, мабуть, або швидша трохи. Чалий бiльш важкий, нижче вiд кобили, рихлий, ноги коротшi. Але може бути витривалiшим. Монетку пiдкинути? О, подивлюся iм на зуби. Яка коняка молодша, на таку i сяду.



А нащо ж мене кусати? Та що ж я вам зробив? Так, кобила буде чекати якогось дурнуватого, бо не можна так кусати! Сорочку подерла! Чалому, якщо зуби в нього не обпилянi, рокiв шiсть-сiм, шерсть блищить. Але на праву задню ногу якось не ступае на повне копито, береже. Та й пiдкований тiльки на заднi ноги. Не треба менi такого.



Так, мiстере, а покажiть менi iще. От того, плямистого. Теж рябий, але чорний з бiлим, чи бiлий з чорним, це як вважати. Так, на рiзкi рухи не кусаеться, сам такий мiцненький, i, що менi найбiльш подобаеться, теж кастрований. А проведiть його передi мною, отак. Ходить наче гарно, не шпортаеться, нiг не береже. Так, тепер на зуби подивимось. Гарно, гарно, йому теж рокiв п’ять-сiм. І скiльки отакий красень коштуе? В мене е тiльки п’ятiрка. Вiсiм? Нi, кiнь, звiсно гарний, але на ньому нема нiчого, боки, круп, стегна чистi. Ви де такого узяли, мiстере? Я чув, що деякi конокради ставлять тавро через мокру ганчiрку, припалюеться тiльки шерсть, а рубця на самiй шкiрi немае. А через деякий час шерсть вiдростае i тавра вже не видно. І як доведеш, що то твiй кiнь, а не сусiдський? А нiяк! То п’ятiрка, або я заберу кобилу назад. У мене ще три долари тодi залишиться. Я ж не на перегони збираюся.



Трошки нахабства, дрiбочка шантажу – i у мене гарний коник! Навiть мастi досить звичноi, бо один свiдок з десяти скаже, що бiлий кiнь, другий – що чорний, а iншi все переплутають. А хто бовкне правильно, то в мене на такi довгi язики е гарний ножик.

А це ще хто? Чи не Ден Робертс? А що вiн тут забув?

– Нейте? Нейт, це ти?

– Може я, а може й не я. Все залежить вiд того, хто мене питае.

– Я питаю, бо голос знайомий, а от…

– Пика не дуже. Та я i сам знаю, куля об каменюку зрикошетила, шматком каменю менi в око прилетiло. То хто мене питае? Ден Робертс, з яким ми охороняли дилiжанси? Чи Ден Робертс, у якого попiд хатою розвелися вовки?

Трошки нахабства, дрiбочка шантажу – i у мене гарний коник! Навiть мастi досить звичноi,бо один свiдок з десяти скаже, що бiлий кiнь, другий – що чорний, а iншi все переплутають. А хто бовкне правильно, то в мене на такi довгi язики е гарний ножик.

А це ще хто? Чи не Ден Робертс? А що вiн тут забув?

– Нейте? Нейт, це ти?

– Може я, а може й не я. Все залежить вiд того, хто мене питае.

– Я питаю, бо голос знайомий, а от…

– Пика не дуже. Та я i сам знаю, куля об каменюку зрикошетила, шматком каменю менi в око прилетiло. То хто мене питае? Ден Робертс, з яким ми охороняли дилiжанси? Чи Ден Робертс, у якого попiд хатою розвелися вовки?

– Хтось середнiй мiж тим та тим, Нейте.

– А нащо?

– Та так, зустрiв знайомого. Що, не можна побалакати у такий гарний день, без дощу та спеки?

– Та можна, от тiльки я тебе дуже добре знаю, Робертсе.

– Та й я тебе знаю. Ти нiколи не вiдповiдаеш прямо.

– Таке вже у нас з тобою життя, Робертсе.

– То ти своiм оком добре бачиш, чи прибираеш тут у стайнi, бо милостиню тобi нiхто не подае, а iсти треба.

– Та не скаржусь, поталанило.

– То, якщо хочеш трошки пiдзаробити, приходь по обiдi до готелю, у дев’ятий номер. А я тобi за це дещо цiкаве розповiм, про вусатого та про чоловiка з трьома перснями.

– А ти звiдкiля про це знаеш?

– Одна пташка проспiвала ввечерi в садочку.

– А наскiльки я можу тобi вiрити?

– Ти ж досi живий, Нейте.

– Тепер мене називають Мертвяком, пiсля зустрiчi з тими хлопцями.

– Та хоч преподобним Лавкрафтом.

– А вiн хто?

– А нiхто, – Робертс весело затрусив своiми пiдборiддями, – я його тiльки що вигадав з голови.

І от що такому товстуну-веселуну сказати? Як вiдмовити? Тим бiльш, менi дiйсно треба знати те, що вiн обiцяв. Звiсно, Робертс слизькiший вiд сома на днi рiчки, але менi вiн ще не брехав.



О, за такий номер не грiх i заплатити десять доларiв за добу! Ой, дарма я не помився. Бо моi бруднючi джинси та роздерта на спинi сорочка невiдомо якого кольору якось не пасують до розкiшного синього крiсла. Про чоботи я мовчу, бо вони розiрвались у чотирьох мiсцях та тримаються докупи тому, що дуже бруднi. Робертс як завжди, торба сала в елегантному кремовому костюмi. На столi – великий порцеляновий тарiль з тiстечками.

– Що ж з тобою стало, Нейте? Ти ж завжди вилизькувався, як кiт, на тебе дiвчата задивлялися.

– Перегiн корiв до Абiлiну, того й отак. Та я звiльнився позавчора, помитись нема за що.

Робертс з’iв вже трете тiстечко та помахав бiля носа хусточкою з монограмою.

– У тобi загинув актор.

– Їж тiстечка та слухай мене. Солодкi тiстечка, з цукром, з заварним кремом. Так от, мою людину вбили. Грошi, якi вiн вiз, – Робертс вiдкусив шматочок вiд четвертого тiстечка, – не знайшли.

– Зрозумiло. Я маю знайти вбивцю.

– Нi. Ти маеш знайти тих, хто знав, що вiн вiз тi грошi, бо вони були мiченi. Ти iж, iж.

Тiстечка були липкi та дiйсно солодкi, аж зуби заломило. Як можна таке iсти?

– То як, згоден?

– А що ж менi ще робити?

Новий кiнь йшов досить швидко, i до ранчо Робертса було двi-три години дороги. Цiкаво, а нащо Робертсовi ранчо? Вiн же такий чистий та пещений, як пухнастий кiт. Такий бiлий лiнивий котисько, грiеться на сонцi та роздирае мишей, насолоджуючись iхнiм писком. І бруднi дешевi корови та самотнiсть якось не пiдходять любчику та матусиному синочку, який думав, що ковбаса росте на деревi. Мабуть, вiн там або ховаеться, або когось переховуе. Але то не моя справа. Так, саме ранчо невеличке, будинок крихiтний, дверi червонi, дах теж червоний, бiля будинку вороний кiнь прив’язаний. Ще декiлька рiзних коней пасуться у корралi за будинком. І Робертс, чимчикуе до дверей та чхае вiд пилюки.




Роздiл третiй


І все одно я не розумiю, що я тут роблю, бо людей тут аби десятеро, та вiсiм з них – то ми двое, вагiтна жiнка та кухар з родиною, а у нього дiти ще тiльки повзають. Та ще двое ковбоiв, рокiв тридцять iм на двох, дурнi, як дверi. І отепер я зрозумiв, до чого тут мiй товстелезний приятель – вiн фiнансовий консультант отоi вагiтноi удови. Цiкаво, а що ж саме сталося з ii чоловiком? Допився чи хто-небудь його вбив? Того й зрозумiло, чого на неi отi хлопцi працюють – це брати ii чоловiка. Зручно. Або не дуже, бо важкувато iх вигнати, якщо що.

Вона менi когось нагадуе, мого батька, чи що. І того я тримаюсь вiд неi якнайдалi. Бо гарно бути чесним фермером у книжцi чи на малюнку, а коли у тебе п’ятеро дiтей, та в них руки до роботи на землi не з того мiсця ростуть? Ну як тодi? Були в нього якiсь надii, мрii, а вийшов пшик. Бо в одного сина вiн ретельно втовкмачував iдеали свободи – сiра спинка, Джоннi-повстанець i лежить десь у Вiрджiнii. А молодший, якого вiн виховував як добру людину, у дусi що всi ми дiти Божi – вбивае iндiанцiв вже рокiв десять чи бiльше навiть, кавалерiя! Слухняна старша сестра спитала, чи може пiти покататись на ковзанах i бульк! А молодша сестра вийшла замiж за геодезиста i з ним мотаеться по майбутнiм залiзницям.

То ким виросте дитина цiеi удовицi? Я не знаю. Я вирiс убивцею. Робертса батьки хотiли бачити вiйськовим. А вiн товщае та товщае, аж верхи сiсти не може. Ми не знаемо, ким виростуть нашi дiти, а я ще й не знаю, чи е вони в мене. Я ж не тiльки гуляв з сусiдкою навколо ферми. Цiкаво, що з нею трапилось?



Бо ii родичi менi не сподобались. Ззовнi гарна ферма, свинки рохкають, кури квокчуть, корова, ще й не одна, бо вони молоком торгують, не бiднi. А от як побалакали зi мною, то я сiв та думав, довго думав, аж годину. Якби не власна хата, я б вiд своеi майже нареченоi утiк би аж на Територii та не повернувся б нiколи. Але тепер у них завжди буде нагадування про мене. Навiть якщо вони ту дитину вiддадуть комусь або втоплять – вони все одно про мене вже не забудуть.



Але ж дивно, ранчо манюсiньке, i взагалi бiльше схоже на ферму. Нащо на такому крихiтному клаптику землi фiнансовий консультант? Удова не може купити картоплi? Робертс тiльки чхнув у вiдповiдь, мовляв, хто не розбираеться у ринку землi, той iде чистити стайню. А потiм доiв варення та все ж пояснив:

– Вона моя кузина, та ще й гарно готуе. От ти коли-небудь iв варення з гарбуза?

Я й такого гарбуза не iм, а вiн про варення каже. Але це не вiдповiдь. Їсти ми всi любимо, але нащо тодi тут я? Що то за грошi були та чого вони мiченi? А стайню я вже годину назад вичистив.

– Вона продае те, що купив ii чоловiк, а будиночок такий маленький, бо iм так було зручно.

– То що ж вiн купив? Дивно якось, бiльше землi – бiльше худоби, багатше ранчо. А вона продае.

– Бо тут сталась дуже неприемна iсторiя: ii чоловiк походив з багатоi родини, успадкував грошi, одружився з нею, та вклав майже весь свiй спадок у акцii золотоi жили. Жила вичерпалась. Але, поки в них були грошi, то вiн вкладав iх у геологiчну розвiдку. І вiн через оту розвiдку знайшов ще одну жилу, тiльки не золоту, а мiдну. З цього удова та дитина i живуть. Ти не дививсь на варення, ти його iж.



Та iм, iм я те варення. Чого вiн мене iжею пхае? Солодке таке, жовте.

– Так от, – Робертс налив собi ще кави з бiлого порцелянового кавника у маленькi червонi квiточки, – Трент вiдвозив грошi до банку, але вона менi вже скаржилась, що iй не приходять вiдсотки. Вона звернулась до банку Макалiстера, де у неi рахунок та отi грошi з жили крутяться, а iй вiдповiдають, що нiхто грошей не вкладав. А потiм i Трента отi хлопчики знайшли. Мертвого. З перерiзаною горлянкою. А грошi я запам’ятав, бо вони були паперовi, та на кожнiй банкнотi поставив маленьку чорну крапочку чорним чорнилом.

– Якби ти поставив синю крапочку чорним чорнилом, це було б незвично.

– Не присiкуйся до подробиць. Людину вбили.

– А тi хлопцi не могли його?

– На жаль, нi. Вони були тут, як вiн поiхав, та знайшли тiло разом з нею.

– А чого вони тут, якщо з багатоi родини?

– Бо iх випнули з трьох шкiл для багатих хлопчикiв. Ти iх не чiпай.

– Бо навчу поганому?

– Навпаки, вони тебе можуть повчити поганому, а не ти iх.



А менi ще треба зустрiчати якусь Хеттi? Еттi? Едну? Нi, згадав, вона Летiцiя, Леттi, це подружка удовицi. Цiкаво, а чому вона приiхала? Хiба не можна листа написати? Бо двi жiнки, один я та отi хлопчаки – це легка здобич для того чи тих, хто вбив того Трента. Тим бiльш, а що iй тут робити? Книжок я не знайшов, худоби теж. Менi це не подобаеться.



Але як згоду дав, то треба працювати. Я помився, знайшов новий одяг i майже схожий на людину, а не на опудало. І, як зрозумiло, треба брати бекборд, не везти ж оту Леттi на крупi моеi коняки десять миль вiд станцii дилiжансiв. А бекборд ще треба лагодити, стельмаха треба, бо тут три з половиною колеса, два на вiсях, одне зламане, а останнього взагалi нема. А це як? Вперше таке бачу! Менi вже зараз iхати треба, а його за три днi не полагодиш! Та ще й в сараi пацюкiв багато! Я дверi вiдчинив, до мене один виходить, поважно та повiльно. Яка гидота! Збруя погризена! Сiдло зжерли! Тут не кота треба, тут простiше увесь сарай спалити.



А тепер цiкаво, я попитав хлопцiв, вони казали, що це не удовиця побудувала, i тим бiльш не iхнiй брат, тут вже хтось жив, та будинок покинув. І чого я тут стою, можна ж приiхати у мiсто та там найняти бекборда. Чим я думаю?



І мiсто не змiнилось з того часу, коли я там полагодив стола. Ось i дилiжанс, не червоний, а чорний, сяе лакованим деревом. Якась нова лiнiя. Не Халладей. Що?! Вiсiм валiз?! Це все тоi Леттi? Ой мамо! А ось i сама Леттi, в чорнiй сукнi, чорному капелюшку та бiлих рукавичках. Не у траурi. Добре. Аби бекборд вiд тих валiз не розвалився. Отак, мiз, сiдайте. Я вiд мiсiс Тауерс, що удова Тауерса.



Мiсiс Тауерс сяе, пхае у гостю двадцять сiм рiзновидiв пирiжкiв та не замовкае. Але нiчого такого не каже. Пiдозрiло. І нарештi я довiдався, нащо тут Леттi – вона лiкуеться вiд меланхолii. Холеру знаю, тиф знаю, зараження кровi знаю, отруення ковбасою – знаю, у коней ще ламiнiт бувае, а от про таку хворобу зроду не чув. А ще Леттi вмiе малювати. Я завжди хотiв знати, як то вмiти, малювати.



А Робертс розцвiв, як цибуля на вiкнi. Ходить навколо тоi Леттi, та щось iй розказуе, головним чином, як у нього вкрали годинника у Фiладельфii. Я не хочу думати, як може виглядати процес створення маленьких Робертсiв, але iй вже смiшно, а воно так i стаеться. Спершу смiшки, потiм у лiжко!

Мiсiс Тауерс дивиться на мене. Недобро. А з чого тут бути доброю? Особливо зi мною. Вона ж розумiе, для чого я сиджу в ii будинку та iм ii хлiб. А ще я дещо згадав. Багатiй, що одружився на злиденнiй дiвчинi та став жити як отой письменник Торо, сам у своiй хижцi посеред лiсу, звався не Тауерс, а Такер. Тауерс на нього працював. Я ж читав оту газету, бо думав, що там роман з продовженням, а то була стаття про справжнiй випадок. Той Такер убив Тауерса та зник у невiдомому напрямку, але спершу зняв грошi з рахунку Тауерса та, оскiльки був на нього схожий, його iменем i назвався у банку. І того Такера досi не знайшли. Я б i сам пошукав, а вiн узяв i вмер.

Робертс нарештi скуштував кожен пирiжок з двадцяти сiмох рiзновидiв на столi та витяг мене покурити надворi.

– І як вони тобi?

– Ти хочеш почути правдиву вiдповiдь чи таку, яка тобi сподобаеться?

– І те, i те.

– Готуе удова гарно, але я iм не довiряю.

– Я теж, але це моя родичка, я не можу не допомогти.

– iй з тобою поталанило.

– А Хеттi тобi як?

– Вона Леттi. І менi вона нiяк, ще й хвора.

– Навiть якщо тебе намалюе?

– Нащо? Аби дiти до цукерок не долiзли?

– Набоi рекламувати, коней, взуття, збрую. Обличчя на рекламi не обов’язково.

– Чи цукерки вiд закрепу. До речi, а що то в неi за хвороба? Їсть, як солдат, не блiда, не рум’яна, не худа.

– Вона просто дуже сумуе.

– Родичi? Дiти?

– Не за кимось, а просто. Бо ми всi помремо, квiти зiв’януть, вiршi забудуть.

– Я сумую, бо менi око вибило! Ти сумуеш, коли в тебе немае тiстечок, а помремо ми всi. Це факт. Колись усiлякi патрiархи з Доброi Книги жили аж тисячу рокiв, зараз десь сто, але все одно i вони вмерли, i ми там будемо. То чого ж з такого приводу сумувати?

– А я й забув, наскiльки ти цинiк, Нейт.



Я тут вже три доби, не сталося нiчого, навiть анiчогiсiнько. Удовиця бiгае та усiма командуе, Леттi малюе сушеного букетика. Десять разiв поспiль. Але букетик у неi якийсь рiзний кожного разу. А от хлопчаки менi не подобаються. Нащо мене розпитувати, де я втратив око та чи багато людей вбив на вiйнi? Це не ввiчливо. Я ж в них не питаю, як вони вчились? Але видно, що погано: удовиця надвечiр з Робертсом розмову про вiршi усякi завела, я мовчу, бо вперше про таке чую, але вони дивились на неi, як на стелю.

Треба все-таки iх обережно порозпитувати, за що iх виключили. Бо, наскiльки я знаю про такi школи, там тягнуть дитиноньку до тих пiр, поки за неi вносять грошi. Тобто не з-за дуростi вони тепер безкоштовно ремонтують паркани. Але я вперше вбив у п’ятнадцять рокiв, то чим вони гiршi?

І, в мiстi, коли я поiхав забирати бекборда, я побачив. Почув. Мене скрутило в кузнi, я мало не заблював коваля, але якось вiддихався. Один з тих. Тiльки я його запам’ятав як «ремiнь з мiдними бляшками», а вiн змiнив трошки одяг, нема в нього вже такого ременя. Але вiн тут, купляе собi газету. Я ледве втримався, щоб не рознести йому голову. Але не можна, свiдкiв багато, день надворi.

Треба зачекати, та взяти Робертса за петельки. Не треба нiколи поспiшати, навiть коли ти шукаеш вошей. Я не смикаюся вiд мого товстого приятеля, це виходить, що вiн з ними не пов’язаний. «Ремiнь» може просто жити тут, треба ж йому десь хропти та щось iсти, вiн же живий. І менi не так треба його вбити, як дiзнатись, нащо вони мене тодi отак? Чи за що? А потiм вже й вбити можна. Я вмiю чекати, добре вмiю, навчився, як ще малим рибалити тiкав зi школи. Батько не так сварився, коли я повертався з гарною рибою, великими окунцями, або навiть з сомом. Поживи ще трошки, мiстере. Я тобi ножика нагострю або сокирку.




Роздiл четвертий


Я вже спитав шерифа, був у банку та облазив усе навколо, знайшов кущi, вовчi слiди, коров’чий череп та струмок. Трента ж вбили не сьогоднi, а аж позаминулого тижня, то його слiди та слiди убивць уже дано зникли пiд вiтром. Треба шукати свiдкiв. Свiдки мають бути або на ранчо, або в мiстi, або нiхто нiчого не бачив, а воно саме згорiло, тобто удовиця сама вбила того Трента, а звернула все на вигаданого вбивцю, так би мовити, Генрi Смiта з Кентуккi або преподобного Лавкрафта. Я ж не знаю, хото вона така. Я навiть не знаю, як ту удову, мiсис Тауерс, звати. Цiлком можливо, що Робертс мене обдурив. Я ж йому не родич, мене можна пiдставляти. Але про це менi голова болить не зараз. Вона в мене взагалi болить, дощ буде. Хоч якась користь вiд моеi прикмети стала, завжди вгадую дощ чи снiг за декiлька днiв.



Але хто ще може знати хоч щось? Знову iхати в мiсто! Бо конюх у стайнi мiг бачити або Трент мiг орендувати коняку, щоб його не помiтили. Пообiдаю та й поiду потихеньку. До речi, треба собi купити якусь куртку чи сорочку. Бо моi сiра сорочина та чорнi джинси могли комусь впасти на око, а менi не зовсiм потрiбно, щоб помiчали.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64848391) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.