Книга - Конотоп над Єзучем

Конотоп над Єзучем
Антон Гайдук


Все, що може створити людина, вона може його i зруйнувати. Городище бiля Конотопки стояло майже чотири столiття (вiд ХІІІ до ХVІІ). У 1640 роцi поляки укрiпили його земляними валами i окопами, звели дерев’янi споруди. Через два роки, а може i через три роки великоi працi, постала неприступна фортеця Конотоп. Та вже у 1663 роцi жадоба помсти привела короля Польщi пiд конотопськi мури. Вiн привiв вiйсько польських жовнiрiв i найманих нiмецьких рейтерiв, якi руйнували i палили.





Конотоп над Єзучем



Антон Гайдук



© Антон Гайдук, 2019



ISBN 978-5-0050-7464-5

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero




І

КОЧОВІ НАРОДИ


На високiй скелi над морем стояв кремезний чоловiк з довгим чубом та величезним списом у руках. Внизу, у нього пiд ногами, шумiло сине море. Хвилi били у пiднiжжя скелi i котились назад. Морськi чайки безупинно зойкали: чи то тужили за загиблими у морi, чи закликали смiливця у мандри по водах. Безкiнечна широчiнь моря притягувала погляд.



    Чоловiк на скелi повернув голову убiк i вдивлявся у степ. Його тiло, до половини голе, засмагло на сонцi до чорноти, м’язи на грудях та на руках напружились i вигравали силою, русе волосся випалило нещадне сонце пустель i зробило його рудим. Лише очi не змiнились. Сiрi та лагiднi – вони були бiля нiчного багаття; сiрi та жорстокi – пiд час битви. Це був скiфський воiн по iменi «Скiф». Вiн прощався iз морем, прощався зi степом.

По пiвнiчному узбережжi Теплого моря, яке у грецьких писаннях називалось «Понт Євксинський», а пiзнiше мореплавцi назвали Чорне море, розстилались степи вiд Дону до Днiпра (стара назва Борисфен). Ковилi в зрiст людини вкривали цi степи суцiльним килимом. Вiд вiтру ковилi шумiли та гойдались, утворюючи хвилi на поверхнi, мов у морi. Цi степи для кочiвникiв-скiфiв були i домiвкою, i державою. Та зi Сходу, вiд великоi рiки Ітиль (нинi Волга), прийшли орди азiатських кочiвникiв, що називали себе «готи». У безперервних сутичках «готи» тiснили скiфiв, забрали iхнi отари та гурти худоби. Скiфи вiдступили за Днiпро. Люди гинули, залишився невеликий загiн.

Мудрий та вiдважний вожак скiфiв «Скiф» повiв залишки свого племенi вiд Днiпра до рiчок Інгулець та Рось, а далi рушили на пiвнiч, де стояли первозданнi лiси, а болота перекривали до них пiдступи. Новi завойовники степiв «готи» пересувались на конях i на верблюдах. Вони на гарбах везли збiжжя, дiтей та жiнок; гнали отари овець, кiз, гурти коней та буйволиць. Їх зупинили лiси та болота. Готи декiлька столiть кочували по степах бiля Понту Євксинського.

Пiвденно-схiдну Європу називали Велика Фракiя, яку населяли «варвари». Пiд назвою «варвари» у тi далекi часи пiдрозумiвались «бородатi воiни» з низькою культурою. На берегах Середземного моря жили греки або еллiни, що розселялись за Балканськими горами на грецькому пiв-островi.

Греки належали до арiйськоi раси – це люди бiлi тiлом з блакитними очами, русим волоссям на головi. Свою культуру вони здобули вiд египтян, фiнiкiйцiв, вавилонян.



За Кавказом, серед пустель, в епоху Вавилону, виникла держава Персiя, яку населяли люди европейськоi бiлоi раси – арiйцi. Ранiше арiйцi заселяли бiльшу частину Європи, та згодом частина iх перейшла у Малу Азiю. Перси жили громадами, згодом у них з’явились своi царi. Вони поклонялись сонцю та вогню. Персiя змiцнiла, як держава, i поступово пiдкорила iншi держави Малоi Азii. Персидський цар Кiр ходив вiйною на грекiв. Та греки розбили його вiйсько на Марафонському полi бiля мiста Атен (Афiни). Та цар Кiр зiбрав ще бiльше вiйсько (до двох мiльйонiв воiнiв) i через Босфор знову рушив на грекiв. Вiдбулося декiлька битв на землi i на морi, де перемогли греки. Загарбницькi вiйни приносили Персii великi багатства та безчисленний полон або рабiв.

Згодом Македонський цар Олександр зiбрав грецьке вiйсько i рушив на Перську державу. Персiя скорилася, за нею були пiдкоренi Сирiя, Вавилон, Єрусалим, Єгипет та iншi держави Малоi Азii. Пiсля смертi Олександра, велика держава розвалилась. Їi подiлили мiж собою його полководцi. Безкiнечнi вiйни на територii Малоi Азii приводили до мiшанини рiзних народiв. Так греки змiшались iз азiатами i стали подiбнi до семiтiв (араби, вавилоняни). Держави руйнувались, раби рiзних племен тiкали у пустелi, утворювали орди кочiвникiв. Кочiвники мали отари овець, табуни коней та верблюдiв, вони шукали випаси для худоби. Бiля земель персiв, на пiвночi, височiв Кавказ. Попiд Кавказькими горами, по вузькому узбережжi Каспiю, кочiвники пробирались до степiв бiля рiки Дон. Тут було вдосталь iжi для овець та iншоi худоби.



По Вiзантiйським записам у ІІ столiттi по берегах Чорного моря у степах кочували племена «готiв». Це були дотепнi люди, iз високими вiйськовими здiбностями. Всi чоловiки були воiнами, бiлоi раси з рудим чубом на головi. У Вiзантii готiв називали дикими «скiфами». У ІV столiттi нашоi ери iх витiснили гунни, що йшли зi Сходу.

Готи перейшли рiку Дунай, пiдступили до кордонiв Вiзантii, розбили iмператорськi вiйська пiд мiстом Адрiаполем. У битвi загинув iмператор Валент. Вiзантiя витiснила готiв у провiнцiю Єлладу; кочiвники розграбили Єлладу i набрали полон. Полководець готiв «рекс Аларiк» повiв свое вiйсько на Італiю. Італiйський iмператор Стилихон загородив iм шлях на Рим. Та впертий рекс Аларiк три рази кидав воiнiв на штурм, прорвав оборону i рушив на Рим. Рим вiдкупився вiд «варварiв» великим викупом та готський «рекс» (полководець) вимагав титул головнокомандуючого Рима, а для готiв земель. Рим не дав згоди, тодi готи у 410 роцi взяли Рим штурмом та розграбили. Готський ватажок Аларiк був перший «варвар», що пiдкорив «Вiчний Рим». Рекс Аларiк помер у 34 роки. Його поховали на днi великоi рiчки. Спочатку воду вiдвели, а потiм пустили по руслу назад.

Грецькi записи свiдчать, що «гунни» об’еднували рiзнi племена у одну общину, яка не мала релiгii та iснувала без расовоi нетерпимостi. Про напади вiйськових загонiв «гунiв» згадують лiтописи багатьох держав Малоi Азii. Це – Месопотамiя, Арменiя, Сирiя, Фракiя, Македонiя. Гунни витiснили готiв iз степiв Причорномор’я. Пiсля ІV столiття новоi ери гунни з’явились бiля кордонiв Вiзантii. Багата християнська держава платила гуннам данину.

Вождь гуннiв Аттiла заснував свою державу на землях Угорщини, а столиця стояла на рiчцi Тиссi, де вiн i помер. Мова гуннiв схожа iз монгольською та французькою. У багатьох словах прослiджуеться однаковий корiнь. Гунни змiшались iз корiнним населенням Угорщини.

ІІ

РОССИЧІ



Рiка Рось тече iз Заходу, впадае у Днiпро. Недалеко вiд рiки-велетня Рось повертае на пiвнiч. Вода у ii руслi тече на пiвнiч, вода у Днiпрi тече на пiвдень. Весною Рось розливаеться, захоплюе велику заплаву i утворюе озеро. Бiля Росi глухi лiси вiдступають, а сосновi урочища розкидались по обох берегах. На високих кручах ростуть дуби, липи, вiльха. Мiж лiсами на полянах виднiються нивки зораноi землi. Один дуб, на вершинi кручi, стоiть без верху, а на стовбурi iскусний майстер рiзцем вирiзав образ бога Сварога. З роками стовбур почорнiв, але можна розгледiти i випукле чоло, i двi глибокi зiницi. Лiве око примружене, нiби у лучника. Роздутi нiздрi прямого носу, як у россичiв, нагадують тура-зубра, що чутливо ловить пахощi степу. Вуси злились iз бородою, сiм прядок ховаються пiд корою. Руки Сварога переходять у товстi сучки, а ноги зливаються з корiнням. Вогняний бог «Сворожище» дивиться iз гущини дубу на зароськi степи. З пiвдня вiд Днiпра, Інгульця та Інгулу далекi степи пiдходять до Росi великими галявинами, по яких протоптанi степовi стежини. На галявини заходять вiльнi конi-тарпани, тури з рогатими головами i горбатими спинами, степовi кози i оленi, шукаючи водопiй.

Чим далi вiд Росi, тим степи ширшають. Чорна земля з лiсами змiнюеться степами. Із степiв на роськi землi постiйно накочуеться лихо. Ворог потаемний, приходить зненацька.

Це може бути окремий загiн, а може бути цiле вiйсько. Вони грабують та беруть людей в полон, щоб продати у рабство купцям на торжищах. Над слов’янськими племенами, що розселились по Росi i по ii притоках, висiла загроза винищення. Люди гуртувались, городили «городи», утворювались на пiдступах до роських земель «слободи» iз озброеними загонами россичiв i не пускали степнякiв. Їм була «дорога» земля пращурiв.

Протилежний лiвий берег Днiпра не зазнавав такого «лиха». Там лiси i великi рiки – Самара, Ворксла, Псьол, Сула, Супой. Мiж рiками – болота та трясовини. Для кочiвникiв там нема ходу. Россичi держались своiх земель, своеi рiки – Рось i могил своiх одноплемiнних людей. Земля россичiв – малого племенi – лежала найближче до степiв. Россичi жили на межi iз степами. Степи – це чужа земля. Звилиста Рось-рiка часто мiняе тихi заводi на стрiмку течiю.

На пiвнiчному березi розкиданi сосновi лiси, мiж ними невеликi галявини. Тут россичi «городили» городи, де оселялись iх роди. Дерев’янi хати ставили в один ряд, посерединi утворювалась недовга вулиця. Круг поселення ставили високий тин (частокiл), копали глибокий рiв, що весною заповнювався водою. Ворота високi та вузькi, вiдкривались наружу. У ворота могла проiхати гарба або вiз з кiньми. Всерединi перед воротами стояла дерев’яна стiна, як перепона для нападникiв. Через рiв перекидали дерев’яний мiст, що стояв на «козлах», це давало можливiсть його розбирати при потребi.

Хати ставили широкi та низькi з вузенькими вiконцями. Всерединi на земляних долiвках ставили пiч iз дикого каменю.

Покрiвля мала отвiр для диму, а стелi не було. Сажа осiдала на покрiвлю i на стiни. Сажу змiтали два рази на рiк, весною i на зиму. Всерединi хати пiд стiнами ставили лави-лежанки, на них сидiли та спали. Далекий закуток перекривали помостом, це – полатi, де могли лягти до двадцяти душ. Для господаря вiдгороджували вiд глухоi стiни перегородками кiмнату. Для жонатого сина теж вiдгороджували таку ж кiмнату. В укрiпленому «городi» жило до двадцяти родiв. «Городи» були крiпостями. На межах насипали високi могили зi спаленими покiйниками, зверху ставили стовпи або кам’янi брили.

Поряд iз россичами, на притоках рiки Росi жили iншi невеликi племена i називались своiми iменами: ростовичi, бердичi, коничi, iлвичi, россавичi. Мiж ними простирались сосновi лiси. Дороги в лiсах закидали навмисне деревами та чагарником. Утворювались «завали». Це захист вiд кочiвникiв. У «городах» за головного був «Князь-старшина». «Князь» – слово давне i означае – той, що охороняе очаг – вогонь». А коли хтось iз роду вiдходив iз «городу» на вiльне життя, то його називали «iзвергом», що означае вiдторгнутий вiд iнших.

Коли степи висихали, вiдкривались шляхи для кочових народiв. Племена на межi iз степом постiйно чекали нападу, безперервно проглядали степ. Городи-крiпостi, де жили роди, россичi ховали у лiсах, подалi вiд рiчки Росi, а слободи ставили на високих берегах. У слободах ставили декiлька хат для охоронцiв воiнiв, та декiлька комор для вiйськового спорядження та запасiв iжi. Невелику площу огороджували частоколом i викопували рiв. Стояла висока вежа, з якоi оглядали степи за рiчкою. Коней тримали окремо.

Неподалiк у вибалках огороджували вiдкритi загони, в яких конi стояли лише взимку. В iншi пори року вони були на випасах. «Слободами» називали такi стiйбища через те, що тут жили россичi, яких звiльнили вiд робiт у городах, бо вони ставали воiнами. Слобожани заготовляли для себе iжу полюванням, виготовляли шкiри для одягу та взуття. Але хлiб, тканини, масло, посуд, овочi iм поставляли iз городiв.

Слободою управляв воевода, тут проживало до п’ятидесяти воiнiв. Вони проходили виучку i вiйськову перевiрку, мали зброю: луки i стрiли, списи iз металевими накiнечниками, шаблi, сокири. Воiни слободи хитрiстю та витримкою перевершували звiра. У слов’янських родах всi чоловiки були воiнами, тож у слободах були i пiдлiтки.

Степ проглядали iз високоi вежi. Тут Рось-рiка протiкала по низенi, на протилежному березi був степ. Тут у степу, у Туровому урочищi, знаходився постiйний дозор. Дозорна вишка знаходилась на вершинi високого в’язую. На вершок дерева лiзли по канату, там був прилаштований сухий хмиз i смолянистий вiхоть. Димом сповiщали про небезпеку.

Тут, у Туровому, постiйно жило сiм россичiв. Їх житло було пiд землею у виглядi нiр i мало два або три виходи далеко вiд в’язу. Для спостерегачiв держали коней, що паслись в урочищi пiд наглядом пастуха. Коли помiчали степовикiв, то зв’язковий на конi мчав у слободу.

ІІ

НАПАД ХАЗАРІВ



Увечерi, коли заходило сонце, молодий россич Данко замiтив напарника на в'язi. Вiн помiтив у степу вершникiв, що рухались на конях iз пiвдня, i сповiстив униз. Крадучись у високих ковилях та у чагарниках, двое росичiв рушили у розвiдку, дiйшли до струмка. Вони вивiдали, що конi паслись у вибалку i iх було до сотнi, поблизу ночували люди. З таким повiдомленням послали Данка у слободу. Вiн сiв на коня i помчав до рiчки Росi. До слободи прибув князь-старшина. Вiн просив у воеводи людей для оранки землi пiд посiви зернових. Воевода Всеслав упиравля, говорив: «Степи сухi, та поки тихо. Але ця тише не перед добром. Степовi люди пiдступнi, вичiкують, коли ми розслабимось. Я не сплю вже декiлька ночей, вiдчуваю нутром, що поряд чатуе небезпека».

Пiд вечiр Всеслав дав наказ робити вилазку у степ. Россичi миттево вдягли потрiбний одяг, розiбрали зброю. Вони по драбинах збирались на частокiл, з’iзджали по гладко-обдертим жердинам i стрибали через сухий рiв.

Гурт россичiв-воiнiв бiг до броду через рiчку. Третина iз них завернула до вибалка по коней. Коней нуздали, в роти запихали залiзнi удила, за ушi закидали ремiння. Кожен брав по три коня. Табунщики провели воiнiв до переправи, у човен зложили зброю. Першого коня ласкою понукали зайти у воду. Решта пiшла сама. Конi були привченi до переправ, вони вiльно клали голови на воду i пливли.

Вершники сповзали у воду iз спини коня, держались за гриви iз тiеi сторони, де вiдносить течiею, щоб не затягло пiд коня. Вночi чорна вода Росi спiнилась.

Коли переправились, зупинились i чекали в степу знаку. Попереду, забираючи вправо, почулось: «К-оо!» Це крик сови весною, а восени буде iнший окрик, то i у россичiв буде iнший. Пiшi воiни переправились першими i йдуть широким кроком до сторожовоi вишки у Туровому урочищi. Пiших догнали вершники, з двома кiньми на поводу у кожного. Весь загiн Всеслава на конях помчав у степ за головним, вiдпустивши повiддя. Зброя, мов би зрослась з воiном в одне цiле. На правому передплiччi висiв сагайдак iз стрiлами, а з лiва крiпилась шабля або секира. Бiля сiдла прилаштований лук у кожаному капшуку, з одного боку, а з iншого – дротик i спис iз металевим накiнечником.

Попереду з темноти з’явилась постать на конi. Це був посильний iз постiйного дозору в урочищi. Вiн доповiв воеводi про появу степовикiв. Це був чималий загiн хазар. Вони зупинились бiля невеликого струмка, розклали багаття, на триногах повiсили казани, варили м’ясо. Коней було бiльше, нiж воiнiв-хазар. Степовики брали iз собою у дорогу пiдмiнних коней i гнали молодняк для м’яса. Людей приблизно нарахували до ста чоловiк. Конi iз пастухами були на нiчному випасi, а хазари спали, вмостившись бiля декiлькох згарищ.

Зграя вовкiв вiд самого Днiпра iшла по слiдах хазарського загону. Кожний степовик брав у дорогу трьох коней, на яких iхав по-перемiнно. Невеликий гурт молодняка гнали пастухи позаду. На нiчних зупинках забивали на м’ясо молодих телят.

Зграю вела стара вовчиця, яку ще малим цуценям пiдiбрали люди i вона виросла у теплому хлiвi разом вiз скотиною. Молочний аромат телят розпалював ii голод. Уже декiлька ночей зграя живилась лише залишками пiсля ночлiгу хазарiв. Цю нiч вони обступили коней iз усiх бокiв. Конi скупчувались, утворювали коло, посерединi був молодняк. Заднiми ногами кiнь бив не озираючись, вiдчуваючи нападника шкiрою, також мiг нанести смертельний удар переднiм копитом. Гарцюючи, гурт коней вiдступав униз по вибалку. Хазарськi пастухи, сидячи на конях, спали, пiд ними конi рухались самi за гуртом. Стара вовчиця перша завила, задравши морду уверх, за нею вся зграя повторила. Потiм вона накинулась на вiдстаючого коня, за нею знахабнiли самцi.

Воевода Всеслав пiдняв руку з нагаем, загiн зупинився. Десь збоку, у напрямку вибалка i струмка, чулось виття. Там були конi. Всеслав вказав держаком в тому напрямку. Тихо вiддiлилось вiд гурту п’ятеро, стримуючи коней, рухались на високi звуки виття. Та ось один iз них завив по-вовчому, iншi повторили. Звук не вiдрiзнявся вiд звiра, вухо людини не чуло рiзницi. Але вовки та конi вiдчувають вiдразу, що то голос людини. Хазарськi конi захропли, вожак вирвався iз кола i помчав. Великий гурт коней побiг у глибокий вибалок. Зграя вовкiв кинулася за молодняком, вони вiдбили молодого жеребчика. Коли вiн упав на перднi ноги, зголоднiли вовки гуртом насiли на свою жертву. П’ятеро россичiв доганяли свiй загiн. Справу зроблено, коней вiдiгнали, хазари залишились без коней, основних помiчникiв.



Загiн россичiв перебив сплячих хазар. Почало свiтати, россичi збирали зброю та одяг чужих, незнаних людей: невеликi на зрiст, темнолицi, на головi чорне пряме волосся, на голих тiлах проста одежа iз козячих чи овечих шкiр, а в казанах – конина. Кочовi племена, що так нещадно винищували слов’янськi народи, були набагато вiдсталими вiд них майже в усьому.

ІІІ

БИТВА БІЛЯ РІЧКИ РОСЬ



Охоронний загiн россичiв зненацька напав на хазар i перебив iх, а коней пригнали у слободу. Невеликi загони степовикiв часто з’являлись бiля Рось-рiки. Слобода вiдгонить iх своiми невеликими силами. Якщо з’явиться цiле вiйсько кочiвникiв, то треба мати для битви теж бiльше воiнiв. Воевода Всеслав поiхав у «городи» до князiв-старшин просити чоловiкiв на виучку у слободу. Далекi поселення вiдмовлялись давати молодь, виправдовуючись оранкою землi, полюванням на звiра. Із семи городiв людей прислали п’ять, а iз двох – зовсiм вiдмовились.

А князь-старшина Павич з’явився у слободi та й забрав чоловiкiв назад для пахоти. Всеслав зустрiвся iз старим «вiдуном» Колотом, який робив заговори та умiв побачити будущину. Вiн бачив скорий напад iз степу. У слободi чоловiки займались вiйськовою виучкою, навчались управляти конем ногами, стрiляти iз лука, стоячи в сiдлi; або бути дворуким – в однiй руцi меч, в iншiй спис.

Слобожани самi заготовляли iжу: м’ясо, рибу, сири, хлiб. Тут були майстри по пошиву одягу iз шкiри, шили постоли-калиги з довгим ремiнням, ковпаки-шапки з плоским верхом пiд шоломи, безрукавки iз козячих шкiр шерстю уверх.



Була середина лiта. Воевода Всеслав висилае у степи до високоi могили невеликий загiн на вивiдини. Їхали, не кваплячись, минули Турове урочище i далекий дозор на в’язi. Через три днi були бiля степових iдолiв, висiчених iз сiрого каменю. Склавши худi довгополi руки на животi, iдол тупо дивиться у степ. Його ноги вросли у землю по колiна. Вiн тут стоiть тисячу рокiв. Ще через тисячу вiн угрузне по саму голову.

Загiн заглиблювався у степи, дiйшли до рiчки Інгульця, де стояла висока могила, на нiй орел змостив гнiздо. Розмiстились пiд високим спуском, старший iз двома слобожанами пiднялись на вершину могили, вели огляд далеко у степ, чатували i в день, i в ночi. Пройшло майже два тижнi, та одного дня зверху помiтили неяснi рухи у степу, де небо зiйшлось iз землею. Неяснi сiрi хмари рухались, згодом виступили обриси довгоi низки вершникiв. Це були хазари. Дозор послав першого вiстового сказати: «iдуть хазари».

На могилi продовжували спостереження, потiм послали другого вiстового зi словами: «iде вiйсько до двох тисяч воiнiв i обози». Вiстовий мчав без вiдпочинку. Коней мiняв, бо взяв трьох. Вiд могили до слободи дiстався за три днi, всiх коней «загнав». Через день примчав другий вiстовий. Звiстка про хазар у «городи» передавалась через «чорнi дими». Запалили на високiй вежi багаття, кидали мокре гiлля, кожi, трухляве дерево. Дим пiдiймався чорними клубами.

Потiм запалили у себе вогонь каничi, iлвечi, ростовичi, бердичi, житичi. Слобожани зi списами, на яких висiли вiхтi чорноi шерстi коней, поiхали у «городи». Слов’янськi племена точили мечi, списи, саблi, секири, ножi. Вiйсько россичiв стояло за рiкою, за бродом.

Із десяти родiв, лише вiсiм прислали людей. Хазарська орда стала великим станом у Туровому урочищi. Загiн вивiдникiв доповiв воеводi про справжнiй стан хазарського вiйська. Прибуло до трьох тисяч воiнiв-вершникiв, до п’яти тисяч коней, великий обоз. Гарби накритi войлоком, колеса у зрiст людини. Вози поставили стiною круг стану. Коней пустили на пашу, табунщикiв-хазар нарахували триста чоловiкiв. У станi господарювали жiнки i раби.

Слобожани за нiч на полi битви набили гострi палi, низькi до половини стегна; iх закривала висока трава. На ранок пiшi воiни стояли рядами позаду кiлля. На окраiнi лiсу вершники-россичi стримували коней. На них насувалось хмарою хазарське вiйсько. Воно рухалось широким тугим вигином. Слов’яни приготували луки i стрiли, довгi списи; чекали зближення.

Хазари зупинились, на поле битви виiхав вершник у чорному залiзному панцерi. Вiн пiдняв коня на заднi ноги, примусив його пройти до сотнi крокiв i пiдняв списа, вимагаючи единоборства. Вiд россичiв виiхав воiн у кожаних доспiхах i у шоломi iз черепа тура. Два воiни зiйшлися на списах. Спис россича ударив у груди хазарського коня.

Кiнь упав, а хазарин зiскочив на ноги i вихопив меча. Россич уже був на ногах, вiн ударив хазарина першим, той упав мертвим. У хазар забили у великий бубон i протяжно загарчали «роги». Хазари посунули на поле битви, розлилося багатоголосе: «Харр, харр!» Час зупинився, все зникло у небуття, навалювалось непiдвладне, нестримне та жорстоке «дихання степiв». Із свистом та вищанням чулось лише: «харр, харр!»

Россичi пускали стрiли у вершникiв, першi ряди хазар наскочили на гострi палi i повернули убiк. Із лiсу вискочили слобожани, вони стояли на стременах, в обох руках була зброя. Вони рубали, сiкли, кололи хазар i хазарських коней. Степовi люди народжуються i помирають на конях, вони не знають шеренги, а iздять табуном.

У перший день хазарське вiйсько повернуло назад, вiдступило табуном. Пiшi воiни-россичi ходили по полю i збирали стрiли. Перед боем кожен стрiлок повинен мати до сорока стрiл. У слобожан мало було убитих, а все – пораненi у шию або у лице, бо степовики були вiдмiннi лучники.

Воевода Всеслав розумiв, що йому не вистояти зi своiм малим вiйськом проти великих сил хазар. Згадав вiн i попереднього воеводу, що тридцять рокiв назад стояв тут проти степовикiв гуннiв. Йому теж не дали чоловiкiв князi-старости у слободу на виучку.

Степовики розбили загiн воеводи, пограбували городи, забрали у полон людей. Та княжий суд обвинуватив воеводу у зрадi i убив.

Всеслав думав важку думку. Вiн прийняв небезпечне рiшення. На другий день пiше вiйсько россичiв стояло бiля гострого кiлля, а кiнний загiн – бiля лiсу. Із Турового посунули хазари великою силою. Лише два хани вели своi полки. Третiй хан iз своiми полками лишився у станi iз обозом. Хазарська кiннота кинулась на пiших россичiв. Перший ряд наткнувся на перешкоду, конi ламали ноги, падали; заднi налiтали на них. Лише останнi оговтались та повернули коней убiк. Атака захлинулася. Пiшi воiни вiдступили через Рось у лiси.

Кiннота пiд командою Всеслава, забравши iз слободи зброю та iжу, теж вiдступила у лiси. Воевода мав свiй план вiйни з хазарами, але в ньому «городи» були жертвою.

У Туровому урочищi трое хазарських ханiв радились, як краще грабувати цей край, коли вiйсько не вийшло на битву. Кожен хотiв бути за старшого хана, хотiв влади. Врештi хазари роздiлились, хани повели своi полки на слов’янськi племена окремо один вiд одного. Охороняти великий обоз залишився старий хан, якому видiлять частку награбленого.

Хазарська кiннота хана Егея переправилась через броди рiки-Рось, пiшла лiсом. Дороги не могли знайти, бо ii не було. На землях, на межi зi степом, люди дороги закидали зрубаними деревами, хмизом; робили «засiки».

Хазарськi конi, не привченi до лiсу, товклися на одному мiсцi, лякались болiт. Вершники вели коней, шукали людськi поселення. «Городи», укрiпленi частоколом, стояли на полянах, поряд на нивах ще дозрiвав «хлiб» – пщениця, ячмiнь, овес. Високий гострий тин та рiв iз водою не пiдпускали хазар. Хазари лiзли на верх огорожi, вибивали ворота. Слов’яни чинили опiр – лили гарячу смолу, били списами i шаблями. Та хазари долали опiр, вривались у «городи», палили, убивали людей i грабували.

«Хлiба» на родючих росських землях стояли стiною, важкий колос iз зерном звисав з високого стебла. «Хлiб» дозрiвав. Хан Егей став на нiч бiля розореного i спаленого «города». Коней пустили на ниву, де дозрiвав овес. Цiлий вечiр хазари палили багаття, варили варево, радiли багатiй здобичi.

Росичi непомiтно оточили сплячий стан. Коней забрали i погнали у лiс до озер. Конi боялись нiчних лiсiв, iх рубали i убивали списами, решта розбiгалась. Хазарин без коня не був воiн. Вiйсько Егея було посiчене i порубане. Хана Егея спiймали i люто скарали: двi берези нахилили, прив’язали тiло за руки i ноги до стовбурiв i вiдпустили. Слобожанський вiйськовий загiн воеводи Всеслава мав вершникiв i пiших воiнiв. Постiйний стан знаходився за болотами у лiсi, сюди без проводиря не дiстатись.

Свое вiйсько воевода розбив на сотнi, назначив старших. У рiзних мiсцях роськоi землi у засiдках сотнi севрукiв чатували на хазар, нападали першими.

Степовики на конях не умiли вести бiй у лiсах. Россичi перемагали. Сотня була у засiдцi на землi iльвичiв. Раптом по землi прокотився низький гул. Це у крiпостi гудiло «било», звало на допомогу. Сотня россичiв пiшла на звуки. На галявинi у житах паслись хазарськi конi. «Город» стояв пiд лiсом, хазарськi вершники оточили його з усiх бокiв.

Пiд частоколом на знаменитому аравiйському скакунi-баланi сидiв уславлений хан Шамоел. Вiтер розвiвав червоно-жовте полотнище iз шестикутною зiркою-вiдзнакою непереможного хакана. Цей хан брав крiпостi по-своему. Хазари на конях i пiшi оточували крiпость, рiв закидали хмизом, гiллям, щитами, робили мiст i лiзли всi одночасно на частокiл. У серединi крiпостi всiх вирiзали, далi грабували.

Але цього разу з лiсу на хазар наскочили россичi на конях з мечами. У хазар лише частина вiйська була на конях. Пiшi хазари гатили рiв, iншi вже перелiзли через тин у крiпость.

Хазари не чекали нападу, конi скупчились у табун. Лiс тiснив, в лiсi кiннота не мае сили. З iншого боку вiд засiки, поспiшала iнша сотня росичiв. Воiни з вигуками: «Рось! Рось!» вискочили на нежатину ниву. Хазари ловили коней у житi. Тут i полягли конi i хазари. Хан Шамоел бачив загибель своiх полкiв. Тут перемагала прозорлива хитрiсть слобожанина-воеводи, яка у лiсах пiд «городами» явила свою доблесть i безпощаднiсть. Стрiла лучника влучила у груди непереможного степового «хакана».

Аравiйський кiнь-балан у золотiй упряжi без вершника кидався у рiзнi сторони, але далеко не бiг, все крутився бiля мертвого хана. Балан, кiнь розумний арабськоi кровi, прив’язувався до господаря надовго i пам’ятав його ласку, догляд, солодощi.

У лiсi для коня, мов у неволi, не вистачае простору i твердоi землi пiд ногами. Сотник слобожанськоi сотнi Ратибор тихо пiдходив до балана, ловив погляд його диких чорних очей, ласкаво називав його роськими iменами: «ти – орел, ти – могутнiй турище, ти – сонце „красне“, ти – сирiтка моя, iди до мене, я тут». Це була молитва-заклинання, що знали слов’яни, приручаючи любу худобину. Ратибор погладжував коня по шиi, по боках, доки той бiльш-менш притих. Та враз Ратибор злетiв на коня, натiг вудила, кiнь закрутився на одному мiсцi, але вершник iз силою стиснув ребра коня ногами у жовтих «калигах». Кулак мов молоток, опустився на голову помiж ушей. Повiд розривав рота i кiнь завмер, слухаючи накази вершника. На ньому сидiв «повелитель».

У Туровому урочищi третiй хазарський хан чекав вiстей iз зароських лiсiв, щоб рушити i собi за Рось-рiку грабити «городи».

Хан Сунiка сам хотiв вести своiх воiнiв на багатi землi россичiв, кожний iз них хотiв повернутися з багатою здобиччю. Та прийшла страшна звiстка про загибель його союзникiв. А найстрашнiша звiстка була про невловиме роське вiйсько, яке не розбите i мае скiльки воiнiв, скiльки дерев у лiсi, i у кожного по трое коней. Хан Сунiка з’явився у слободi над Россю з невеликим загоном хазар i запросив миру у воеводи Всеслава. Хан хотiв одержати викуп за те, що вони не стануть бiльше воювати цього лiта. Так робило багато держав по берегах морiв. Вони давали «варварам» викуп i тi вiдходили без вiйни, але приходили знову.

«Старий лис» – хан Сунiка не обiцяв бiльш не з’являтись. Воевода викупу не дав, хан вiд’iхав незадоволений. Всеслав не поберiг роськоi кровi. Россичi хотiли слави. Хазарськi полки хана Сунiки з велитким обозом залишили стан у Туровому урочищi. Гарби, нагруженi рiзним збiжжям, пораненими, жiнками i рабами, вирушили у дорогу. За обозом табунщики гнали коней i молодняк для прокорму. Воiни-хазари на конях iхали по-переду i позаду довгоi валки степовикiв.

Хазари у роських землях зруйнували майже всi «городи» -крiпостi. Чоловiки залишились лише у слобожанському вiйську, яке повернуло назад полон. Це були жiнки та пiдлiтки. Всеслав стояв бiля вчорнiлого бога Сварога i говорив до нього, як до справедливого порадника: «Я принiс у жертву городи-крiпостi свого краю, але зберiг чоловiчий рiд свого племенi. Нiхто iз хазар не повернувся iз лiсiв, всiх перебили. Тепер ворог просить миру. А що скажуть мертвi? Хто про це вiдае? Земля просить вiдмщення».



Як тiльки у слободу дiйшла звiстка, що хазари рушили, Всеслав iз загоном пустився навздогiн хазарам. Охорону, що рухалась по заду, перебили, коней забрали i погнали до Росi. Постiйнi сутички хазар i россичiв виснажили втiкачiв, вiйсько перебили, лишився обоз. У хазар розпочався голод i безвiддя, а потiм хвороби. Россичi не пускали хазарських коней на випаси, конi охляли. У останнiй сутичцi iз россами загинув старий хан Сунiка. До воеводи, до россичiв прийшла «слава».

На згарищi своеi крiпостi сидiв князь-старшина Сивоус. Вiн залишився живий, бо у липових дiбровах займався бджолами. А чим ще може займатись стара людина, що прожила вiсiм десяткiв? З ним було двое правнукiв, Ярилко та Минько. Вони жили у овшаннику, рибалили на озерi. Додому збирались лише на жнива. Але одного дня по низовинi потягло димом.

Сивоуса нiби шпигонули пiд бiк: «Це степовики!» Щоб пересвiдчитись, вiн лягав на землю i тулив вухо до зеленого пагорбу. Земля гула, це бiжать конi, а iншого разу земля стогнала, це на одному мiсцi iде бiй i конi топчуть землю. Сивоус заплакав, думав спокiйно доживе до кiнця свого вiку, але ще одне лихо треба пережити.

Хазари попалять i пограбують, i пiдуть. А як же врятувати рiд, щоб не зник, а продовжувався. Сивоус обiймав правнукiв i мовчав. Вони переждали i повернулись на згарище. Дiти кричали: «Мамо! Мамо!», а дiд копав могилу. Увечерi сидiли пiд недогорiлим чуланом, двi собаки приблудились i лежали тихо, а дiд пригортав двох пiдлiткiв до себе, гладив по русих чубчиках та наказував: «Треба iти на Прип’ять, далеко у лiси, чуете – на Прип’ять!»

ІV

ПОХІД НА ВІЗАНТІЮ



За два десятки рокiв пiсля хазарського побоiща Поросся об’едналось до самоi рiчки Прип’ятi. Вiд Росi на пiвдень слов’янськi поселення доходили до Турового урочища, де були чорноземнi грунти. До росських племен приеднались iншi, меншi племена: каничi, iльвичi, ростовичi, бердичi, славичi, прип’ятичi. Цей край називали «Заросся», а людей назвали «россичi» або «русичi» Родючу земля назвали «чорнозем». Князь-старшина Всеслав заложив у гирлi рось-рiки укрiплення «Княжгород», щоб захистити землю вiд степових кочовикiв.

Землю россичiв перетинають великi та малi рiчки, вкривають лiси та урочища, огороджують болота та прясовини. Не знавши не пройдеш. А хто знае цей край, той за шiсть днiв пройде вiд Росi верхом на конi до Уж-рiки. Далi на пiвнiч розселились теж слов’яни: хвастичi, iрпечi, ужичi, в’ятичi iз рiк Супою, Трубежа, Остра та Десни. Всеслав бiжить думкою вперед i бачить всi народи одноi кровi об’еднаними. Тодi у россичiв буде велике вiйсько i вони зможуть пiти вiйною на хазар i розбити «гнiздо» степовикiв. А також вiднайдуть хазарську столицю Саркел i зрiвняють ii iз землею, як це роблять хазари у завойованих землях.



У «Княжгородi» знаходилось чисельне вiйсько, що постiйно займалось виучкою вiйськових навикiв. Дозор перемiстився далеко у степ, на Могилу бiля Інгульця. Людей у вiйсько присилали усi без винятку племена, а також – iжу та харч для коней. Воеводою настановлено Ратибора, на ньому була вiдповiдальнiсть за все. Тож вiн знав, що у них мало зброi. Були у них умiльцi – зброярi по дереву i по залiзу, умiли i руду випалювати. Але цього мало. Ратибор бував на великих торжищах, чув вiд ремеiв, що у них багато залiза, бо ходять вони вiйною на iнших та грабують. Воевода Ратибор задумав похiд на Вiзантiю.

Невелике вiйсько, лише вершники на конях, вирушило iз князь-городу пiд командою Ратибора. Дорога проходила по лiсах, на восьмий день перетнули рiку Буг. Пiшли пагорби. За рiкою Днiстром земля ще бiльше збугрилась, пiшли межигiр’я, а згодом проступили в далечинi гори. Дорога вела на пiвдень до Дунаю. На березi бiля багаття воiни згадували розповiдi своiх пращурiв про те, як ромеi приходили на землi угличiв та тиверцiв i розоряли iх поселення. Та слов’яни об’еднались i прогнали ромеiв. З тих пiр вони не з’являлись.

Вiйсько россичiв перетнуло кордон Вiзантiйськоi iмперii, рухалось по берегах рiки Гебр. Звiстка, що «варвари» напали на iмперiю долетiла до столицi, «базилевс» збирав вiйсько. По головнiй iмператорськiй дорозi назустрiч россичам рухались загони вiйськ. Були запеклi битви, але «варварiв», так називали слов’ян, не змогли зупинити. На окраiнах Вiзантii, в областi Фракii, стояло укрiплення Топер. Воевода Фракii пропонував «варварам» укласти перемир’я i обiцяв великий викуп.



Але слов’яни, або як iх звали тут у Вiзантii, скiфи, обложили Топер. У фортецi зiбрались бiженцi iз прилеглих земель. Це були раби, що працювали на землях, худоба багатих власникiв, охороннi застави з великоi дороги. Ворота закрили, на стiнах виставили охорону. «Варвари» пiдiйшли i стояли декiлька днiв, але не стали брати штурмом фортецю. Вони вiдiйшли до гiр i бiля ущелини стали табором. У Топерi закiнчилась вода, розпочався голод i чума. Ромеi зiбрали вiйсько легiонерiв, вийшли iз стiн i рушили на «варварiв», якi чекали бiля ущелини. Вишколенi воiни ромеiв у захисних латах пiшли на пiших росичiв, якi напiвголi з шаблями накинулись на неповоротких ромеiв, мов шквал буревiю, i скинули iх в ущелину, де добивали стрiлами iз лукiв.

Розпочався штурм фортецi. Слов’яни пiдступили пiд стiни, вели обстрiл iз лукiв, лiзли по драбинах на верх. Залишки легiонерiв у фортецi здавались у полон. Але «варварiв» цiкавила здобич. Вони забирали тканини, посуд (мiдний, бронзовий, срiбний), залiзо у любому виглядi; вилучили у ромеiв усi пiдводи та коней i вантажили здобич. Шукаючи у пiдвалах залiзнi речi, нападники побачили закутих рабiв, у стiнах i у нiшах теж були прикутi раби. Про це слов’яни чули вiд ромеiв на торжищах, але побачивши таке на власнi очi, вони завмерли вiд жаху.

Росичi збивали з рабiв кайдани, шукали по iнших пiдвалах замурдованих людей. Вони врятували п’ять тисяч рабiв i забрали iз собою, але залишилось бiльше. Работорговцi кинулись закривати ворота на запори, не вiдпускали своiх рабiв.



Слов’яни набрали полон, тут були германцi, готи, армяни, маври, перси. Росичi взяти тiльки те, чого бракувало у них на Росi. Вони залишили Топер. Вiн стояв не зруйнований. Звiльненi раби, вибравши собi ватажкiв, згуртувались i кинулись бити наглядачiв та господарiв. Вони тiкали у лiси i там гинули; iх доганяли вiйськовi загони i убивали.

Валка навантажених пiдвiд, переправившись через Дунай, взяла напрямок на Схiд до Днiстра. Звiльненi раби без примусу супроводжували багату здобич россичiв i iхали на нове поселення у дикi краi «скiфiв».

Цей похiд слов’ян на Вiзантiю описали ромейськi лiтописцi, де зазначили, що вони набрали тисячi полонених. Усiх завойовникiв, що приходили зi Сходу iз причорноморських степiв, ромеi називали «варварами». На Вiзантiйських землях осiли: лангобарди, герули, гунни, готи, бесси, сарацини, перси i iншi.

У 410 роцi нашоi ери Вiчний Рим пiдкорили готи. Готський ватажок, рекс Аларiк, зайняв Рим i розграбив його. Готи розселились по Італii. Базилевс Юстiнiан, iмператор вiзантiйський, вирiшив звiльнити Рим вiд «варварiв».

Було зiбране вiйсько iз пiших воiнiв – легiонiв i воiнiв на конях – манiкулiв. Ромеi рушили берегом, зайняли Нiаполь i Капую. Але Італiя зiбрала морський флот i стала проти Еллади. Вiзантiя розпочала набирати додаткове вiйсько. Із усiеi iмперii зiбрали «варварiв», що осiли на вiзантiйських землях. Нове вiйсько «варварiв» рушило на Рим. Ромеi зруйнували шiстнадцять городiв. Довголiтня вiйна тяглася вiсiмнадцять рокiв. Вiзантiя завоювала Рим.




ЧАСТИНА ДРУГА







ТОРГОВІ ШЛЯХИ


І. Шляхи по льодах. – ІІ. Весняний торг на Днiпрi. —

ІІІ. У верхiв’ях Сули. -ІV. Осiннiй торг на Хортицi.




І

ШЛЯХИ ПО ЛЬОДАХ


Днiпро тече з пiвночi на пiвдень. Вiн бере початок в Оковських лiсах. Чисельнi великi та малi притоки вливають своi води у широке та глибоке русло могутньоi рiки. Давня назва Днiпра – «Борисфен». Ця назва зутрiчаеться у грецьких стародавнiх записах. З давнiх давен по Днiпру проходив торговий шлях, що звався «iз варягiв у греки».

На початку «новоi ери» посунули слов’янськi племена iз Європи через Дунай, посiли по Днiпру i назвались рiзними iменами. На днiпровських притоках, Десни та Єзуча, жили сиверяни або севруки. Це був край диких вiкових лiсiв, болiт та озер. Чим ближче на пiвдень, тим бiльше лiси вiдступають, розпочинаеться смуга лiсо-степiв, яка переходить у степи.

Деснянськi землi називались Сиверськi, старослов’янське слово «сивера» означае «холод».

Холоднi зими цього краю спонукали слов’янськi племена спуститись по Днiпру на пiвдень до моря. Згiдно iз археологiчними розкопками вiдомо, що на берегах Чорного моря у степах кочували племена «скiфiв», а греки називали всi народи, що жили по Днiпру «Скифь Великая». Слов’янськi племена, що посiли по Сейму, назвались «севруками». Вони зазнавали нападiв та розорення кочових тюрських племен. Слов’яни утворювали загони воiнiв та чинили опiр. Очевидно, що слово «севрук» означае «ваоiн».

Рiка Сейм мае велику протяжнiсть. Вона бере початок на плоскогiр’i «Донецький кряж» та вiддiляе Сиверську землю вiд степiв. Зима тут лягае рано та надовго. Морози лютують з вiтрами та хурделицями.

Рiки та озера промерзають, аж до самого дна. Снiги спресованi вiтрами, утворюють твердий настил. Це дае змогу iздилти без дорiг. Племена жили громадами, займались мисливством та рибалкою.

На мiсцях мисливських стiйбищ виникли поселення. Люди згодом вiд землянок перейшли до помешкань iз дерева. Навчились ставити печi з димарями на покрiвлi.

Поступово людина пiдiймалась на вищий ступань розвитку, прилучалась до культури; змiнювався добробут та розширювався кругозiр. Утворювались хутори, слобiдки, села. Таким значущим змiнам допомагала торгiвля. Завдяки торгiвлi людство досягло великих здобуткiв у рiзних сферах життя. У ІХ-Х столiттях з пiвночi по Днiпру прибули завойовники-варяги iз Новгородськоi землi, що бiля озера Ільмень. Вони пiдкорили на своему шляху городи: Смоленськ, Любеч, Чернiгiв, Киiв.

Утворилась держава «Киiвська Русь». Князi-варяги вели вiйни з кочовими народами, якi грабили iх землi, а також ходили у вiйськовi походи i пiдкоряли далекi землi. Вони ходили вiйною на грецький город Царгород. Князi укладали перемир’я, вимагаючи великих привелеiв для руських купцiв. Торгiвля з iншими державами пiдносила «Киiвську Русь» до рiвня високорозвинутоi держави. Киiв став багатим торговим i культурним центром колишньоi Скiфii. Уже в Х-ХІІ столiттях княжа доба досягла «квiтучоi пори». Вiд грекiв Русь прийняла православну вiру. Чужоземнi майстри побудували у Киевi церкви i монастирi.

Стародавнiй Чернiгiв, що стоiть на Деснi, пiдлягав киiвським князям. З пiвночi, з далеких земель, iхали купцi на великих ладьях з дорогоцiнними товарами та з охороною iз варягiв. Бiля Чернiгова зупинялись для ведення торгу. На березi пiд стiнами мiста утворювались торговi ряди. Із Сиверськоi землi iз мисливських стiйбищ, якi були розкиданi по чисельних притоках рiчки Десни, прибували сиверяни iз своiм рiзноманiтним товаром. Це були кожi великих диких тварин: лосiв, буйволiв, турiв, зубрiв, оленiв i вепрiв.

Мисливцi iз далеких глухих лiсiв везли шкiри диких звiрiв: ведмедiв, вовкiв, росомах, бобрiв, лисиць, куниць, зайцiв, бiлок. У поселеннях бiля рiчок на продаж заготовляли рибу. У природних водоймищах сила-силенна риби рiзних видiв стояла темною хмарою пiд водою. Із лози нашi пращури в’язали кошулi, стара назва «в’язучi», ставили по-пiд берегами. Риба сама набивалась до «в’язучiв». Рибу сушили на гiлках дерев, суху везли на Чернiгiвське торжище. Одна i з приток Сейму отримала назву «Язучая», а згодом поляки назвали «Єзуч».

З далеких часiв люди призвичаiлись збирати дикий мед. На Сiверщинi липовi угiддя зустрiчались найчастiше. Мед i вiск були цiнним товаром при обмiнi товарами на торжищах.

Зимою, коли рiчки замерзали, а льоди «входили в силу», сиверяни збирались в дорогу, щоб iхали до Чернiгова i мiняти товар на товар. Дороги проходили по льодах рiчок. Сиверяни-мисливцi використовували для переiздiв собачi упряжки. Собак заводили особливих порiд. Це були сiрi «вовкодави», або бiлi собаки-лайки. Сани робили iз довгих сухих жердин. Поклажу в’язали вiдповiдно до виду шкiр. Погоничi собак мали одяг iз хутра, а взуття виготовляли iз шкiр ведмедiв або буйволiв.

Поселення Глухiв виникло iз мисливських стiйбищ у глухих лiсах на берегах рiчки Єсманi, притоки Клевеня. По водах Клевеня люди добирались до городища Путивль, що з ІХ столiття уже стояло на високому березi Сейму. Цей зв’язок приводив до обмiну товарами мiж людьми. Путивльськi купцi iздили на торжки у Чернiгiв i на рiчку Торговицю. Глухiвськi мисливцi теж займались торгiвлею.

П«ятеро собачих упряжок, навантажених шкiрами i пушниною, виiхали iз Глухова на свiтанку. Кожнi сани тягли бiльше десятка собак. Погоничi бiгли поряд, махаючи довгими рогатинами. Їхали по льодах рiчки Клевень, що впадае до Сейму (стара назва «Семь»). Рiчка Клевень, наближаючись до Сейму, дiлиться на декiлька рукавiв. Один з них прямуе до високого камня, що стоiть на березi, як охоронець. Тут собачi упряжки зупинялись. Собак пiдгодовували сухою рибою, погоничi пiдтягували ремiння на поклажах.

За старшого був високий сивий чоловiк. Довгi вуса та розкiшна борода вкривались iнеем, а з-пiд насурмлених брiв крижаним блиском свiтили сiрi очi. Короткий вовчий сiряк обтягував його широкi плечi, а шкiряний пояс крутився круг статури. За поясом стирчала сокира з довгим держаком, а з кожного галянища ведмежих унтiв виглядала ручка мисливського ножа. Це був староста села Глухова – Харитон, якого прозивали «Сохатий».

Для поiздки до Чернiгова вiн запросив своiх побратимiв, Мину та Бурляя. Вони уже бували у таких мандрах. Обое були мисливцями на великих диких тварин, де потрiбна сила та розум. Їх рiд дуже давнiй. Пращури пам’ятали напади печенiгiв та розорення Путивля. Першi глухiвськi поселенцi копали землянки за озерами, а рiд прозивали «Заозерний». Староста Харитон Сохатий запросив i молодих севрукiв. Це були Малк i Сiроок, вони загартованi вiд морозiв i вiтрiв, а ще витримують довгi бiги за собаками.

Собачi упряжки мчали по льодах рiчки Сейм. Зимовi днi короткi. Пiд вечiр небо насурмилось i повалив снiг. Першi сани завернули пiд високу глинисту кручу. Зверху звисали густi чагарники верболозу. Собаки лягли на снiг. Севруки поставили високi жердини пiд кручу i накрили кожами. Утворився зимовий курiнь, який захищав людей i собак вiд снiгу. Собак годували рибою та сухим м’ясом.

Погоничi зiбрались бiля середньоi упряжки, гомонiли, гризли суху рибу та соти з медом. Пiд час таких зупинок на нiч, була велика загроза вiд нападу зграi вовкiв. Вовки загризають собак. У таких випадках подорожуючi брали декiлька забитих тушок ягнят чи телят i везли у санях.

При нападу вовкiв забите ягня жбурляли вовкам, а тi вiдставали вiд валки, яка втiкала якнайшвидше вiд переслiдування. Ранку не чекали. Посеред ночi пiдняли собак, знову годували iх рибою. Собаки пiдняли лемент за рибу, погоничi ловили вожака упряжки за шлейку i бiгли поряд. Десять собак мчали за вожаком. Собача валка мчала по льодах. Погоничi зiскочили на верх поклажi i крутили довгi жердини над собачими спинами, вимагаючи послуху, але собак не били.

Навкруг простиралось море бiлих снiгiв. Стояла мертва тиша. Десь збоку, з високоi кручi, долинув високий звук, завивав вовк. Згодом до нього приеднались два чи три iншi голоси i нарештi завила вся зграя. Вовки мчали за собачою валкою. Із заднiх саней севрук Мина скинув у зграю двох ягнят i половину теляти. Вовки вiдставали, але iх вожак був затятий, бiг поряд i дiстався першоi упряжки. Собаки вибивались iз сил, пiна летiла iз ротiв, чулось лише гарчання. Харитон вихопив смолоскип, викресав вогню i жбурнув пiд ноги вовку-вожаку. Вовки сiли на хвости i вили, але позаду iхав Бурляй i кинув iм ще одне ягня. Сейм упадав до Десни, валка рiзко повернула на пiвдень. Тривожна зимова нiч залишилась позаду. Новий ранок розпочинався промiнням, снiг iскрився. Чернiгiв був уже близько.

Ще здалеку виднiлись пiд Чернiговом намети купцiв. Курiлися дими вiд багаття. Сани-розвальнi з поклажею стояли рядами, а позаду рядiв погоничi годували коней. Це були купцi з далеких пiвнiчних земель. По Днiпру, iз Смоленська i Любеча, привозили пушнину чорнобурок, серебристого горностая, п’ятнистоi рисi, рижоi росомахи.

З берегiв Варяжського моря прибували, незнанi у Сиверськiй землi, рiдкiснi товари: морський кришталь, бивнi моржiв, роги оленiв, китовий ус, вироби з металу.

Валка iз Глухова зупинилась поряд iз такими ж сиверянами, як i вони. На березi Десни уже декiлька днiв стояли купцi iз Путивля та Липовецька. Глухiвський староста Харитон давав розпорядження:

– Бурляй, став намет поряд з путивльськими! А я пiду по рядах та огляну товари.

Перший ряд купцiв проходив по-пiд стiнами Чернiгова. Другий ряд саней та наметiв стояв проти першого. По серединi лишався широкий прохiд, по якому змогли б проiхати конi з товаром. Виставивши товар, купцi ходили мiж рядами та оглядали прибулий товар. Вони приглядались та прицiнялись до потрiбних речей, домовлялись про обмiн товарами.

Тут, у рядах, оглядали та перевантажували товари з одних саней на iншi. До ХІІ столiття Киiвська Русь не мала своеi монети, яку б використовувала у торгiвлi. Але при княжому дворi iснувала традицiя нагороджувати воiнiв або бояр «золотою гривнею». «Гривню» кували ковалi. Круглу та розплескану, iз зображенням тризуба, гривню вiшали на шию на шнурку. Згодом ця гривня виступала, як грошова одиниця.

Глухiвський староста Харитон оглянув торговi ряди пiд стiною i звернув у ряд, який проходив по берегу Десни. Тут зупинялись купцi iз Киева та з пiвденних земель Руси. Харитон шукав киiвських купцiв, бо вони привозили сiль i «хлiб». Багатий сиверський край не мав свого «хлiба» i своеi солi.



Пiд час весняного торгу до Киева прибували по Днiпру ромейськi купцi. Вони везли сiль. Киiвськi купцi закупляли сiль, зберiгали ii у закромах, а зимою везли пiд Чернiгiв i мiняли на пушнину. Найцiннiшим товаром був «хлiб». «Хлiбом» називали всяке зерно, що йшло на iжу. «Хлiб» сiяли пiвденнi слов’яни, а на продаж везли весною на торжки на днiпровських островах. Закупивши зерно весною, купцi зберiгали його до зими.

Севрук Харитон надибав сани iз клунками солi. Вiн не знав, як почати торг, та купець перший звернувся до нього:

– Звiдкiля прибула ваша валка? Чи маете «куницi»?

Та у глухiвських мисливцiв була високоякiсна пушнина. Шкiри рудих лисиць переливались рiзними вiдтiнками червоних та жовтих кольорiв. З великим умiнням знiмалась шкiра з голови лисицi. На своiх мiсцях лишались i носик, i вушки, i очi. Всi чотири лапки з кiгтями лишались бiля черева. Лисячий хвiст теж лишався незайманим. Вiн продовжував темну спинку лисицi i округлявся у розкiшну i пухку прикрасу. Шкiри водяних видр i лисок вiдливали «серебром». Нагадуючи водограi на рiчках. Невеликi шкiрки куниць мали рiзнi вiдтiнки. У лiсових хащах зустрiчаються темно-бурi звiрки, а на просторах лiсо-степiв переважають свiтло-жовтнi куницi. Шкiрки куницi використовували для прикраси одягу. По числу куниць оцiнювали деякi товари. Згодом у Руси дрiбну монету назвали «куна».

Глухiвськi купцi на торг пiд Чернiгiв привезли п’ять саней з товаром. Двое саней були навантаженi пушниною. Це були шкiри дрiбних пухнастих звiркiв. Молодi севруки, Малк i Сiроок, упряглись у сани i потягли iх на берег до киiвських купцiв.

Пушнину помiняли на сiль. Залишились сани iз шкiрами великих звiрiв та домашнiх тварин. На перших санях, у трьох плетених кошулях, на самому днi розвальнiв був мед у сотах i вiск кусковий.

Серед ночi прибули купцi iз пiвденних земель, що знаходились по берегах рiчок: Стугни, Трубiжа, Россi, Ірпеня, Сули. На цих землях сiяли хлiб: жито, просо, ячмiнь, овес, чумизу, чечевицю. Бiля них скупчились сиверськi купцi та варяги з «товмачами». Та купцi з «хлiбом» називали високi цiни. Спершу вони закупляли кожi великих тварин, якi пiдуть на одяг та взуття. Харитон встиг провести обмiн серед перших. Декiлька оклункiв iз зерном завантажили на глухiвськi сани. Староста взяв свого побратима Мину i рушили на пошуки зброi та металевих речей. Весь мед i вiск обмiняли на сокири та на великi мисливськi ножi. Такий товар привозили варяги.

Поступово купцi залишали великий торг пiд Чернiговом. Першими рушили у дорогу путивльськi купцi, за ними – липовецькi. Конi мчали по льодах Десни, завертали на рiку Сейм. Липовецькi купцi добирались до своiх осель за один день. А Путивльська валка була у дорозi день i нiч.

Собачi упряжки глухiвських купцiв держались дороги по льодах, яку пробили конi попереднiх валок. Собаки потягнуть i по слiду, i по бездорiжжю.

Харитон зупинив валку саней. Собак годували на день п’ять або шiсть разiв. Для зупинки на нiчлiг вибрали кручу з великою печерою. Неподалiк рiс молодий сосновий лiс. Севруки рубали дерева пiд корiнь i зложили перед печерою високе багаття.

Собаки лежали у печерi, багаття горiло цiлу нiч, сани закривали вхiд, спали по-черзi. Пiд ранок з’явились вовки i оточили подорожнiх. Собаки боялись вовкiв, не давались до рук. Лише вовкодави-вожаки дали себе впрягти у сани, а решту собак помiстили зверху на сани i накрили потертими лантухами iз шкiр. Сани зв’язали мiж собою. У першi сани разом iз вовкодавами упряглися Бурляй i Мина, по боках стали Малк i Сороок з рогатинами. Харитон сидiв у задку на заднiх санях i тримав смолоскип, що димiв.

Валка рушила, вовки не вiдставали. Харитон дiстав iз лантуха одну лайку, оглушив ii смолоскипом i жбурнув у зграю. Вмить жертву розтерзали. Так глухiвська валка дiсталась до Мутинських лiсiв. Раптом з одного берега почувся тривожний рев оленя, але самого звiра не було видно. Зграя вовкiв помчала у напрямку звукiв. Сиверяни впрягали собак у сани, валка мчала до Путивля. Бурляй перший оговтався i гукнув Харитону:

– Для поiздок у Чернiгiв треба закупити коней. Соберем у Глуховi народне «вiче», нехай громада вирiшить цю важливу справу.

ІІ

ВЕСНЯНИЙ ТОРГ НА ДНІПРІ



Торговi шляхи по рiчках використовувались не лише зимою. Весною з рiчок сходили льоди, за ними прибувала валова вода. Чисельнi притоки Днiпра несли силу силенну води у його русло. Рiвень води у притоках i у Днiпрi пiдiймався. Низини, заплави, ярки, озера ховались пiд водою. Широчiнь рiки —велетня нагадувала море. При весiнньому розливi вод днiпровськi пороги ховались пiд водою. Це давало змогу великим торговим судам пiдiйматись уверх по Днiпру, обминувши пороги. Ще далекими пращурами для ведення торгiвлi обирались острови посеред Днiпра.

Заморськi купцi поспiшали використати весiннi води. Вони заходили у гирло Днiпра, пiдiймались уверх, заходили у води приток: Росi, Сули, Супою, Остра. Тут були торговi зупинки. З навколишнiх земель слов’яни прибували на човнах, на паромах, на байдаках, на ладьях, на довбанках. Їхали племена: прип’ятськi, верхньоднiпровськi, сожськi, сиверяни i севреки, деснянськi, сеймiвськi. Із верхiв’я рiчки Оки по менших рiчках – Остер, Сейм, Десна, Снов – спускались вятичi.

Купцi-ромеi пливуть по водах Євксинського Понту, який ще називали Тепле море. Їх кораблi мають високий вигнутий нiс та високу корму, борти вигинаються дугою. Бiля самоi води з бокiв корабля зроблено отвори для весел. Судно женуть веслярi-раби, яких приковують до лави.

За допомогою трикутних вiтрил змiнюють напрям корабля. Згодом такi судна назвали «галери». До задньоi корми канатами прив’язанi човни iз рiзним крамом. Ромеi везуть до Киiвськоi Руси: тканини, мiдь, залiзо, приправи, прикраси, сухi фрукти i сiль. За сiллю ромеi плавають до мiлкого моря, яке знаходилось у степах i вiддiлене вiд Теплого моря Керченським перешийком. Давня назва його Сурезське море. Бiля нього е солянi озера. Сiль нагрiбали раби руками у корзини i носили на галеру. Тут траплялися напади кочiвникiв, тож купцi везли i воiнiв.

На весняний торг на Днiпрi вирушали невеликi каравани торгових кораблiв. Найменше караван мав двi галери, але могло бути i до десяти суден. Каравани пiдiймались уверх по Днiпру безперевно, бо природа вiдводила дуже короткий час для «валовоi води». Купцi iхали по Днiпру безбоязно. Пiд час розливу рiк кочiвники у степах не з’являлись. На днiпровських островах заморських купцiв уже чекали слов’янськi племена iз своiм крамом. Частина купцiв зупинялась бiля островiв на торг; iншi – пiдiймались вище уверх по течii, до великого торжища пiд горою.

На високiй горi стояло укрiплення русiв, на пологих спусках проводились торги. Лише двi або три галери завертали у притоки Сулу i Супой для малого торгу.

Перший весняний торг збирався на пiсчаному островi Торжок, який знаходився протии гирла рiчки Рось, що впадае у Днiпро. На Торжок-острiв прибували човни з берегiв Росави, з Рось-рiки, Роставицi-рiки, з Поросся. Росичi привозили зерно (пшениця, ячмiнь, овес), шкiри великих тварин i диких звiрiв: буйвалiв, коней, турiв, зубрiв, корiв, вепрiв. А також на продаж iшли запаси iжi: в’ялене та сушене м’ясо, жири, меди i вiск, суха риба.

Знизу, уверх по Днiпру, каравани купцiв-ромеiв спершу зупиняються бiля острова Торжок. Тут вони заберуть весь «хлiб» – пшеницю i ячмiнь. Проходив обмiн товарами. Для купцiв-слов’ян найголовнiше: як найбiльше закупити солi.

На Торжок-острiв прибувають i купцi з пiвночi. Це прусси з берегiв Варяжського моря. Вони везуть найкращу за усiх пушнину та шкiри пiвнiчного звiра. Пруси домовляються з ромеями i пливуть з ними до Вiзантii, де продадуть свiй товар набагато дорожче.

Другий весняний торг знаходився уверх по Днiпру пiд горою. Глибина пiд високими берегами давала змогу зупинятися великим суднам. Пологi береги пiд горою були зручнi для ведення обмiну товарами. На горi стояло укрiплення Русiв. Тут пiд горою знаходився верхнiй торг. Першим опустiв Торжок-острiв, але торговi каравани прибували i прямували на верхнiй торжок пiд горою. Пiд гору прибували слов’янськi човни iз Ірпиня, Тетерiва, Уж-рiки, Горинь-рiки, Остра, Десни.

Купцi-ромеi за багато рокiв плавання по Днiпру вивчили слов’янську мову. При обмiнi товарами ромеi дають клятви щодо якостi своiх товарiв, згадуючи Іiсуса Христа та Дiву Марiю.

Слов’яни-язичники при обмiнi згадують бога Сварога, який не дае iм збрехати. На верхньому торзi пiд горою головними товарами обмiну теж виступали «хлiб» та «сiль». За одного бобра давали п’ять жмень солi, за одну куницю – три жменi, за одну видру – двi жменi, за десять бiлок – лиш одну жменю солi. Зерно пшеницi та ячменю – це слов’янський товар, то i цiни складали слов’яни. При обмiнi зерно мiряли мiркою, яка мала вигляд посудини iз дерева.

Це були рiзнi ковши, довбанки, ступи, ковганки. Прибулi купцi постiйно вимiряли рiвень води у Днiпрi. Вода спадала, за одну нiч великi судна вiдпливали вiд гори. Вони поспiшали по великiй водi пройти днiпровськi пороги – дьявольсе пекло, як iх називали християни.

ІІІ

У ВЕРХІВ’ЯХ СУЛИ



Весною Днiпро розливаеться, мов море. Пороги ховаються пiд водою. Лише пiд час великого розливу торгiвельнi каравани пiдiймаються уверх по Днiпру та мiняють товари на тутешнiх торжищах. Із кожного каравану купцi видiляють два або три судна, якi прямують, нiде не зупиняючись, у верхiв’я рiчки Сули або Супою. У верхiв’ях цих рiчок з давнiх часiв iснують торговi зупинки. Тут торг малий, але бариш великий. Купцi-ромеi визначають самi, яким суднам заходити на малий торг. Їх кораблi пiд вiтрилами та з допомогою прикутих рабiв-веслярiв поспiшають уверх по Сулi.

Зупинка завжди проводиться бiля глибоких озер, до яких з двох бокiв впадають мiсцевi рiчки. Згодом цi рiчки назвали – Ромен, а зупинку – Ромни, вiд слова «ромеi». За кораблями тяглася низка човнiв з крамом. Їх переганяли по рiчцi Ромен на iншу, що звалась Торговиця. На берегах Торговицi вже стояли намети i димiли багаття. Сиверськi мисливцi чекали купцiв-ромеiв. Вони привозили пушнину, шкiри, вiк, меди, суху рибу.

Сиверцi чекали «солi» та «хлiба», ромеi це знали. Прибулi купцi встановлювали високi цiни, мали великий бариш. Лише за мед та вiск сиверяни називали свою цiну. Проходив обмiн товарами.



По Деснi, по Сейму, по Клевенi, вниз за течiею, пливли човни, ладьi, пароми з рiзним товаром. Весною по великiй водi дiставались до широкоi та повноводноi рiчки Язучоi, що впадала у Сейм. На берегах Язучоi зустрiчались невеликi поселення-слободи. Обидва береги Язучоi переходили у безкiнечнi болота. Лише десь посерединi виступали крутi береги з обох бокiв.

До Язучоi впадають невеличкi рiчки: Липка, Кросна, Конотопка. На одному пагорбi, що висунувся занадто у Язучу, виднiлося городище, обнесене високим частоколом. По кутах двi високi вежi нагадували про постiйну небезпеку.

На Торговицю прибували заздалегiдь, шукали сухий пагорб, ставили намети, розкладали багаття. Товар виставляли рядами, на нiч накривали шкiрами, посилали на Сулу човен з людьми на розвiдку. День i нiч проходили у чеканнi.

Сиверяни знали, що прибудуть лише два або три кораблi. Ромеi iх називали «галери». Прикутi веслярi будуть гнати «галери» проти течii. Позаду кожного судна тяглося по п’ять човнiв iз крамом, на веслах сидiли чорнокожi раби, голi до поясу. З великих кораблiв обмiн товарами проведуть у Ромнах, а човни поженуть на Торговицю. Обмiн товарами проходив жваво та рiшуче.

Якщо сиверянин не згоджувався на запропоновану цiну ромеями, мiг залишатись без зерна i без солi. Без перестану купцi мiж собою домовлялися, сперечалися, роздивлялись крам, нюхали i м’яли пушнину, мочили кожi, смакували меди. З кожним днем мiнялись цiни. Сiль i зерно у ромеiв закiнчувалося. То ж у останнiй день цiни виростали.

На кораблях кормовий замiряв спад води у Сулi по декiлька разiв на день. Вода спадала. Враз почалася метушня. Човни з крамом чiпляли до кораблiв, на галерах всi сiдали на весла, гнали судна вниз по течii до Днiпра. Попереду на мороплавцiв чекали днiпровстькi пороги.

Ще на порогах була висока вода, але смертельна небезпека чекала на кожного. Якщо скелi пiднiмуться над водою, на купцiв чекае праця переправи волоками, пiд час якоi можуть наскочити степовики. На першому кораблi стояв проводир i показував шлях за яким повертала решта. Сулу i Псьол минули пiд вечiр, повернули пiд правий високий берег i зайшли у тиху гавань, стали на якiр. Другого дня вирушили по Днiпру, поминули гирло Ворскли. Тут течiя Днiпра уповiльнила хiд. Русло проходило мiж високими кам’яними берегами, якi звужувались. Починались днiпровськi тiснини.

Було тихо, без вiтру, вiтрила обвисли. На кораблях i човнах усi взялися за весла, гребли з усiх сил. День спадав, темнiло. Вожак каравану повернув кораблi у тиху заводь невеличкоi рiчки. В темнотi на пороги не пiдеш. Тут ромеi-християни вiдправили молебiнь за благополучне проходження порогiв. Вода спадала.

На ранок караван знову вийшов на широчiнь Днiпра. Шлях проходив у днiпровських «тiснинах». З одного боку до Днiпра пробилась через скелi рiчка Самара. Минувши гирло Самари, ромеi побачили посеред рiчки острiв, перед яким проходила гряда камiння. Це починались днiп-ровськi пороги. Паруси на галерах опустили, взялися за весла. Їх понесла шалена течiя.

Караван перевалив через рубiж. Враз на шляху пiд островом пiдiймався водяний бурун; вода повертала вбiк, потягла за собою караван i винесла за острiв.

По всiй ширинi Днiпра били фонтани iз води; гострi трикутники камiння визирали на поверхнi, iх накривало водою, утворюючи водянi горби. Човни летiли, мов трiски. Веслярi слiдкували за камiнням та вчасно звертали. Береги розходились, русло ширшало, «тiснини» залишались позаду, зустрiчались наполовину затопленi острови.

День пройшов у великiй напрузi та у страху. Попереду з’явились обриси великого острова Хортиця. Цей острiв не затоплювало водою. Здалеку виднiвся лiс, а згодом почали проглядати невеликi хати пiд очеретом. По берегах виднiлись слiди вiд багаття. Караван ромеiв пристав до берегу. Тут християни принесли хвалу богу, що врятував iх вiд вiрноi смертi.

ІV

ОСІННІЙ ТОРГ НА ХОРТИЦІ



Весною та влiтку Хортиця була безлюдна. Коли племена готiв володiли приморськими степами, а може i до них, по рiчках Ворсклi, Самарi i Орелi жили слов’яни, якi розробляли землю та сiяли зерно. Зерно возили на осiннiй торг на Хортицю. Цей острiв ромеi називали iменем святого Григорiя, а слов’яни назвали «Хортиця» по iменi бога сонця – Хорс. На Хортицi було святилище, тут приносили жертви богам. Але християнськi завойовники зруйнували «капище» язичникiв.

Влiтку оживають степи. Чисельнi яри та вибалки, що звiльнилися вiд води, заростають густими чагарниками, верболозом, травами. Степи вкриваються ковилями. Земля твердiе, з’являються кочiвники. На пiвднi бiля берегiв Чорного моря, колишнього Євксинського Понту, в рiзнi часи кочували рiзнi племена. До «княжоi доби» Киiвськоi Руси слов’янськi народи потерпали вiд нападiв лютих хазар. Вони приходили вiд Волги, де була iхня держава i столиця Ітиль. Князi Руси зруйнували хазарську державу, столицю спалили.

Вiдкрився шлях на Причорномор’я iншим кочiвникам. Прийшли косоги, печенiги, торки, ясси, половцi (кумани). Вони вели постiйнi набiги на слов’ян, що осiли по пiвденних притоках Днiпра: Сулi, Супою, Псьолу, Ворсклi, Росi, Стугнi.

Племена вiдступили на пiвнiч, у лiси та болота. Кочiвники iх грабували та набирали великий полон. Їх орди скупчувались поблизу Днiпра та чекали осенi. На островi Хортиця вiдбувався осiннiй торг.

З багатьох держав, що були бiля Чорного та Середземного морiв, iхали купцi з товарами, завертали у гирло Днiпра, зупинялись бiля Хортицi. Це були iллiни, ромеi, карикатяни, афiни, египтяни, сiрiйцi. Привозили рiзний товар: тканини, приправи, прикраси, сухi фрукти, вироби iз залiза та мiдi.

Окремi галери, перед вiдправкою на осiннiй торг, вирушали на пiвдень, обходили пiв-острiв Крим. Заходили у Керченський пролив, пливли по Азовському морю, до солоних озер. Купцi везли рабiв i озброених воiнiв. Галери грузили сiллю. Із дна озера сiль нагрiбали у кошулi, носили на судно. Воiни в той час вiдбивали напади кочiвникiв.

Лiтом Днiпро мiлiе, пороги виступають iз води на всю величiнь; шлях уверх стае перекритим. Кораблi i товар тягли по березi волоком. Бiля порогiв на купцiв чатували степняки, тож купцi брали iз собою озброених воiнiв.

Причорноморськi купцi зупинялись пiд Хортицею. Сюди прибували i слов’яни iз ближнiх рiк iз зерном. По суходолу до Днiпра на конях, на верблюдах, на гарбах iхали купцi iз кочових орд. Вони везли на осiннiй торг шкiри великих тварин, овечу шерсть, копчене м’ясо.

Та основний товар у кочiвникiв був – люди. Полонених зв’язували, окремо жiнок i окремо чоловiкiв. Гнали по степу босонiж. Але годували ретельно, хоча це була лише в’ялена конина. Це був товар на продаж.

На осiнньому торзi на Хортицi основною ланкою виступала работоргiвля. Торгiвля рабами приносила великий бариш купцям. Купцi повезуть людей на далекi торги других держав i продадуть у рабство. Кочiвники отримали полон задарма, а чужоземнi купцi заплатили iм дорого.

Осiннiй торг на Хортицi тривав довго, до самих морозiв. Тут для кораблiв були тихi бухточки. На островi стояли хати, де можна розмiститись i чекати живого товару.




ЧАСТИНА ТРЕТЯ







ВЕЛИКІ ПРОТИСТОЯННЯ


І. Вiдродження Схiдноi Руси. – ІІ. Литовсько-руське княкiвство. – ІІІ. Вiкова ворожнеча мiж Польщею i Москвою. – ІV. Козаки на Украiнi. —




V. Заснування колегii у Киевi

І

ВІДРОДЖЕННЯ СХІДНОЇ РУСИ


Схiдна Русь з 1235 року знаходилась пiд татаро-монгольським iгом. Майже всi городи були зруйнованi. Князi поступово пiдiймали своi володiння iз попелищ. На право управляти князiвством вони iздили у ставку до татарського хана по «ярлик». Московський князь Дмитро Іванович (1350—1389 р.р.) пiдняв Москву iз руiн, поставив кам’яний Кремль, об’еднав зусилля дрiбних князiв Схiдноi Руси i виступив проти татар. Вiн одержав перемогу у битвi бiля Дону на Куликiвському полi.

Але татари не вiдступали. Через два роки вони пiшли на Москву, спалили i розграбили. Орда ще довго з Руси брала данину серебром i золотом.

На рiчцi Волзi утворились татарськi князiвства з городами-укрiпленнями: Казань i Астрахань. Вони постiйно нападали i розоряли руськi землi. Московським князям вдалося об’еднати дрiбнiшi князiвства i створити одне мiцне князiвство.

У ХV столiттi до Московського князiвства вже iхали купцi нiмецькi, фламандськi, голондськi. Був лише один торговий шлях, який з’еднував Псков i Ригу, вiн лiтом проходив по водi, а взимку по снiгу. Лiси та болота вiддiляли городи вiд причалiв на Варяжському морi. Мiж Ярославцем i Москвою торговi каравани проходили лише зимою: 700—800 саней, загружених зерном та рибою, iхали iз охороною, яка захищала вiд нападу татар. Чужоземнi купцi мали привiлеi, а на руських купцiв накладали налоги та пошлину.

Одиницею у торгiвлi був «рубль», вiд слова «рубати», вiн мiнявся на 100 копiйок. Вага «рубля» вiдповiдала 16-ти золотникiв серебра. Цi рублi цiнували англiйськi купцi, копiйки мали назву «деньга» вiд татарського «дин» – серебро.

У ХVІ столiттi на монетi з’явилось зображення воiна iз списом, по росiйському «копiе». Монету назвали «копiйка». Ще була дрiбна монета «алтин» (вiд татарського all-шiсть) – або монета 6 копiйок; гривня вiдповiдала – 20 копiйок; полтинник – пiврубля. Серебряна «деньга» мала овальну форму, вона запозичена у татар.

Це дрiбна монета, купцi набирали монети у рот (до 50 штук), не рахуючи, i розраховувались. У 1553 роцi на Русь прийшла чума i довго косила людей. У Псковi лише захоронили 25 тисяч трупiв, а за межами мiста нiхто не рахував.

Весною чума була уже в Луках, Торопцi, Смоленську, Полоцьку. На слiдуючий рiк вона дiйшла до Новгороду, Староi Руси, Можайську i до Москви. Методи боротьби були жорсттокi. У Новгородi вигнали псковських купцiв, обвинувативши iх у розносi хвороби, а хто не пiдкорився, того палили живцем. Палили священникiв за те, що ходили до хворих з молитвою.

Культура, просвiта та лiтература у життi Московського князiвства ХV-ХVІ столiть стояли на рiвнi до татаро-монгольського нашестя. Лiтература i наука були церковними. З’явились книги митрополита Макарiя «Степенная книга» – релiгiйнi повчання, «Мiсячнi читан-ня» – про життя святих. Своi подорожi у святi мiсця описали Поздняков i Коробейников. Була написана Енциклопедiя рiзних правил для суспiльства, яка називалась «Домострой». Ця праця колективна.

Православна Росiя рiвнялась на рабовласницьку державу Вiзантiю, в якiй базилевси релiгiю поставили на службу державi, пiд релiгiйними прапорами завойовували iншi народи. Московськi князi будували церкви i монастирi, а про школи не дiйшли згадки до наших часiв. Хоча до татар у старих монастирях були школи.

На початку ХVІ столiття у Московському князiвствi сiдае на престол Іван ІV. Пiд його правлiнням утворилась олiгархiя, у державi розпочалась боротьба мiж боярами, тиранiя i смута. Релiгiя i церква пiдносили особу князя до рiвня божества. Князь Іван ІV назвався царем, а князiвство називалось царство. Вiн говорив: «царь аки бог, из мала до велика чинит». Це був царь-деспот, жорстокий та лукавий, хоча мав гострий та допитливий розум. Московське царство з усiх сторiн обступали ворожi сусiди.

Польша вже вiдняла у Москви Псков i Полоцьк, обступила Смоленськ. На пiвночi Швецiя висадилась на берег Варяжського моря i зайняла половину Лiвонii, перекрила торговi шляхи до Москви. На Сходi татари забирали у купцiв хлiб. На пiвднi – козаки не пiдкорялись, добивались волi. Московський царь провiв у державi ряд змiн, якi приводили до вiйськовоi повинностi всiх пiдлеглих. Із вiльних людей набиралось вiйсько стрiльцiв, яке було озброене та вивчене на европейський зразок.

До вiйська приписувались служивi люди, козаки, селяни. Вони мали зброю: луки, списи, саблi, сокири. Були запрошенi захiднi майстри-ливарники, що плавили руду i виливали гармати. Так у похiд на татар у Казань царь повiз 150 гармат, це вирiшило битву. Пiд час вiйськового походу всi областi великого царства постачали вiйсько: людьми, кiньми, фуражем, припасами iжi, пiдводами та iнше. Це був обов’язок пiдлеглих. На Казань було зроблено декiлька походiв. Лише у 1557 роцi були приеднанi Казань i Астрахань до Московських земель.

Лiвонiя – яблуко роздору. Вона розташована по берегах Варяжського моря, через ii землi iдуть торговi шляхи iз захiдними купцями. За Лiвонiю бились: Польша, Литва, Швецiя i Росiя.

Московський цар пiшов вiйною на Лiвонiю, вимагав повернути колишнiй Юрьев, що збудували киiвськi князi, ставив Лiвонii докори за утиски православних церков та невиплату податi на мед. На допомогу цар привiв татар. Лiвонiю грабили. Лiвонiя просила вiдстроку.



У 1558 роцi Лiвонiя була приеднана до Московського царства. З Польщею не припинялись вiйськовi чвари.

Польша зажадала повернути собi Новгород та Псков, колишнi городи Литовського князiвства, що вважала iх своiми, як наслiднi. Литовський король Ягайло одружився з польською королевою Ядвiгою i його королiвство перейшло до полякiв.

У 1563 роцi Московський цар на такi вимоги рушив вiйною на Польшу i вiдiбрав назад своi городи Смоленськ i Полоцьк. Султан турецький не прощав Московському царю розорення Казанi i Астраханi. У 1571 роцi татари переправились через Оку, пiдiйшли пiд Москву.

Оборону тримав князь Бельський, але Москву взяли, спалили, забрали у полон 150 тисяч людей. Султан вимагав у царя 2000 рублiв данини, але царь послав лише 200 рублiв. Тодi татари через рiк ще раз з’явились пiд Москвою. Князь Михайло Воротинський прогнав iх.

У Польшi помер король Сигизмунд-Август. Три роки шукали нову кандидатуру. Турецький султан уже давно зазiхав на слов’янську державу. Вiн виставив свого кандидата Стефана Баторiя, трансiльванського воеводу, привiз його у Варшаву, а пiд мiстом поставив 120 тисяч татар для пiдтримки кандидата.

У Варшавi розпочалась панiка, але поляки його прийняли. Баторiй не знав польськоi мови, говорив по-латинi, але був талановитий полководець. У нього була лише одна мета – походи на Москву.

Похiд Баторiя на Лiвонiю ще бiльше спустошив землi на берегах з морськими пристанями. Знову пiд Польшу пiдпадають Псков i Полоцьк.

Баторiй зiбрав вiйсько до 15 тисяч воiнiв i пiшов на Московське царство, зайняв Полоцьк. Московський царь Іван ІV зiбрав вiйсько у 30 тисяч чоловiк i дав наказ усiм городам формувати гарнiзон

Армiя Баторiя органiзована та пiдготовлена по европейським уставам, являла велику загрозу старiй московськiй армii.

ІІ

ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО



На початку ХІV столiття на пiвночi утворилось Литовське князiвство. Литовцi не слов’янського кореня. Литовський князь Гедимин, розширюючи своi землi, завоював Бiлу Русь i Червону Русь, пiдiйшов до Киева. Та рештки удiльних князiв Киiвськоi Руси вийшли iз вiйськом йому назустрiч.

У 1320 роцi на рiчцi Ірпень вiдбулася битва. Багаточисельне вiйсько Гедимина перемогло невеликий загiн князiв, зайняло Киiв. Син великого литовського князя, Ольгерд, рушив на татар.

У 1360 роцi вiдбулася битва на «Синiх водах». Литовське вiйсько розбило трьох татарських ханiв, а рештки татар утекли у Дике поле. Литовське князiвство доходило до берегiв Чорного моря. У 1360 роцi прилучено великий край на лiвому березi Днiпра – по рiчках Сула, Ворскла, Псьол. Також були прилученi Чернiгiвське i Новгород-Сiверське князiвства. Украiна перебувала пiд владою Литви.

Згодом один iз литовських князiв, Ягайло, одружився iз польською королевою Ядвiчою. У 1413 роцi вiдбулася злука двох держав. Польська шляхта переселялась на бiлоруськi i украiнськi землi, вводилась католицька релiгiя.



Брати Ягайла, удiльнi князi Витовт та Свидригайло, виступали проти прилучення украiнських земель до Польщi, боролись за самостiйнiсть Литви. Але королi Польщi: Владислав І, Владислав ІІ, Ян Казимир вели наполегливу полiтику закабалення Бiлорусii i Украiни. Уводилась католицька вiра, будувались костьоли, розширялись пiльги, привiлеi та права католикiв на Украiнi.

Литовськi пани зрiвнялись у правах iз шляхтою. На пiвденних землях з’явились великi землевласники: Острожськi, Заславськi, Вишневецькi, Збаражськi, Чарто-рийськi, Сангушки, Воронецькi, Рожинськi, Четвертинсь-кi та iншi. Селяни, що жили на землях багатоi шляхти, потрапили у вiчну кабалу. Вони стали безземельними, не мали нiяких прав, а лише чисельнi повинностi. Поляки називали iх «хлопи».

Шляхта мала право суду i не допускала короля до своiх управ. З поляками переселились на украiнськi землi нiмцi, евреi, чехи. В городах заводили «магдебурзьке право», що означало подiл ремiсникiв та купцiв на «цехи», це надавало рiзнi пiльги.

На початку ХV столiття Литва прилучила городи сусiднього московського князiвства: Смоленськ, Полоцьк, Псков. По рiчцi Деснi зайняла городи: Любеч, Чернiгiв, Новгород-Сiверський. На пiвднi утворилось могутне ханство – Кримська орда. Вона займала острiв Крим i степи бiля острова. Цiлi столiття орда терзала Украiну. За часiв хана Менгли-Гiрея орда пiшла на украiнськi землi грабувати.

Литовське князiвство не чинило нiякого опору. На Украiнi польська шляхта дбала лише про своi угiддя, кожен окремо вiд iнших.

Король польський не втручався у справи шляхти. Удiльне литовське князiвство було скасоване. Татари зруйнували i пограбували Киiв у 1482 роцi, а у 1493 i у 1495 роках розоряли Чернiгiвську землю i самий Чернiгiв. Чернiгiвськi князi запросили захисту у Московського князя.

У 1500 роцi Чернiгiвський князь Семен перейшов у пiдданство до Москви iз Чернiгiвською землею вiд рiчки Остер. Тодi ж перейшов до Москви i князь Новгород-Сiверський Василь Шемятич. Москва виставила вiйсько на оборону цих земель вiд Литви. У 1508 роцi князь Михайло Глинський задумав пiдняти повстання на Украiнi. Та тут пiднялася проти нього польська шляхта, бо Московське князiвство i Польща ворогували з давнiх часiв.

У кiнцi ХV столiття на Русi укрiпився польський звичай: вiддавати городи старостам для управи. Утвори-лись Канiвстке та Черкаське староство, а в них уводився вiйськовий стан пiд назвою «козаки». «Нетяглi» люди, що не мали нi повинностей, нi майна, мали право ставати на службу, вiддавати себе у заклад i таке iнше. Такими людьми заселялись новi слободи. Утворювалась в Украiнi нова верства, що звалась «козаки».

У 1569 роцi настала еднiсть (унiя) Литви i Польщi, в Украiнi завели такi порядки, як у Польщi. Шляхта увiльнялась вiд вiдбування вiйськовоi повинностi, а маетки були iхнею власнiстю. Пани були католицькоi вiри i польськоi народностi. Православнi украiнцi позбавлялись права служити в урядах громадянських i державних. Пiсля унii шляхта брала «грамоти» на «порожнi» землi на Украiнi, а селяни потрапляли у повну залежнiсть вiд панiв, платили податi та вiдбували повинностi.

ІІІ

ВІКОВА ВОРОЖНЕЧА

МІЖ ПОЛЬЩЕЮ І МОСКВОЮ



У ХVІ столiття Новоi Ери закiнчилось правлiння династii Рюриковичiв на Русi. Московськi бояри обрали царем Бориса Горудова. Лише п’ять рокiв вiн удержався на престолi. У 1604 роцi в Литвi об’явився самозванець Лжедмитрiй Перший. Як сповiщають iсторичнi довiдки, це був збiглий монах iз московського монастиря. Вiн утiк до Польщi та видавав себе за померлого сина царя. Король Сигизмунд Третiй пiдтримав його намiр у походi на Москву, видiлив йому польське i козацьке вiйська. Лжедмитрiй прибув до Москви i вiнчався на трон. Поляки чинили безлад у столицi, бояри пiдняли бунт i убили самозванця.

На царський трон бояри обрали Василя Шуйського, Путивлi пiднявся бунт, який очолив Іван Болотнiков. Цар Шуйський послав вiйсько i повсталих розбили пiд Тулою.

Невдовзi на Сiверщинi у Стародубi з’явився ще один самозванець – Лжедмитрiй Другий. З польським вiйськом вiн пiдiйшов пiд Москву i зупинився у селi Тушино. Московський цар закликав на допомогу Швецiю i вона прислала вiйськовий загiн.

Це не сподобалось Польщi i король Сигизмунд Третiй об’явив Москвi вiйну. Королевич Владислав з вiйськом вирушив у похiд i зайняв Смоленськ.

Московське вiйсько пiд проводом Шуйського облягло крiпость Смоленськ, але було розбите поляками. Шуйський зрiкся царського престолу, а поляки зайняли Москву. У Московському царствi три роки панувало лихолiття.

У Нижньому Новгородi Мiнiн i князь Пожарський зiбрали народне ополчення i рушили на Москву, приступом взяли бiлокам’яний Кремль, вигнали полякiв. У 1613 роцi у Московському царствi вибрали царем Михайла Федоровича Романова. Та у 1618 роцi королевич Владислав знову пiдступив з вiйськом пiд Москву. Йому на допомогу прибуло Запорiжське вiйсько гетьмана Сагайдачного числом двадцять тисяч козакiв. Їм на зустрiч вийшло вiйсько Федора Шереметьева. Владислав запросив миру.

У 1632 роцi королем Польщi вибирають Владислава ІV, який у цьому ж роцi пiшов вiйною на Москву, оточив Смоленськ. Москва вислала вiйсько пiд проводом боярина Шейна, який програв битву. Лише у 1634 роцi Польща i Москва уклали мир.

У 1645 роцi на Московський престол сiдае молодий цар Олексiй Романов. На пiдкорених украiнських i бiлоруських землях у Польщi вибухають повстання.

Козацькi ватажки, гетьмани та отамани, очолюють виступи невдоволених, ведуть вiйни з гнобителями. Королi висилають своi вiйська, якi ведуть нещаднi розправи.

У 1648 роцi гетьман Зiновiй Хмельницький очолив запорiжське вiйсько, скликав пiд своi стяги силу невдоволених селян i розпочав визвольну боротьбу.



Першi перемоги пiд Жовтими Водами i пiд Корсунем окрилили гетьмана i вiн рушив на Польщу, знову були лише перемоги. Та у битвi пiд Берестечком Хмельницький зазнав великоi поразки. Вiйсько розбите, половина затонула у трясовинi, союзники-татари зрадили i втекли з поля битви.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48629670) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.