Книга - Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Історiя европейськоi цивiлiзацii. Епоха Вiдродження. Історiя. Фiлософiя. Наука i технiка
Collective work


Проект «Історiя европейськоi цивiлiзацii» охоплюе перiод вiд античних часiв до ХХ столiття i подiлений на три основних блоки: Античнiсть: Рим, Грецiя, Близький Схiд; Середньовiччя: Ранне середньовiччя, Високе середньовiччя, Пiзне середньовiччя, XV столiття; Сучаснiсть: XVI–XХ столiття. При створеннi цього надзвичайного проекту його упорядник – видатний iталiйський вчений-фiлософ, лiтературний критик, письменник Умберто Еко (1932–2016) – керувався мультидисциплiнарним принципом: Історiя, Фiлософiя, Мiфологiя та релiгiя, Образотворче мистецтво, Лiтература, Наука i технiка, Музика. Статтi до роздiлiв написанi провiдними iталiйськими фахiвцями у кожнiй галузi.

Том «Епоха Вiдродження. Історiя. Фiлософiя. Наука i технiка» охоплюе перiод так званого Чинквеченто, тобто висвiтлюе подii, що вiдбувалися в рiзних царинах европейськоi цивiлiзацii протягом XVІ столiття. В цей перiод продовжуеться становлення модерноi Держави i европейськоi iдентичностi в сучасному розумiннi цього слова.

Межею, що вiдокремлюе епоху Вiдродження вiд Середньовiччя, вважаеться 1492 рiк. Саме тодi закiнчуеться Реконкiста, що остаточно звiльняе Іспанiю вiд маврiв i впливу iсламу – i це стае початком християнськоi, або ж так званоi европейськоi iдентичностi. Інша ключова дата Чинквеченто – 1517 рiк, який знаменуе початок Реформацii, що у свою чергу викликала Контрреформацiю, внаслiдок якоi змiнилася i католицька Церква, що не могло не позначитися на посиленнi позицiй науки i технiки, а також на розвитку фiлософii i мистецтва.

Таким чином, цей том розповiдае про той вiдтинок европейськоi iсторii, «коли серед зародкiв оновлення й нетерпимостi до застарiлих священних чи мирських наук утворюеться нове уявлення про людину i природу, що суттево вплинуло й на сучасну епоху».



У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.





Історiя европейськоi цивiлiзацii. Епоха Вiдродження. Історiя. Фiлософiя. Наука i технiка

За редакцiею Умберто Еко



© EM Publishers SRL, 2013

© О. К. Колодяжна, Ю. В. Григоренко,

Т. В. Топалова, Г. В. Трифонова,

Т. М. Поклад, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне

оформлення, 2020


* * *




Вступ до Чинквеченто

Умберто Еко


Чинквеченто[1 - Чинквеченто – iталiйська назва XVI ст. та особливого перiода iталiйського мистецтва доби Вiдродження. – Прим. ред.] – це столiття, якому важко надати точну характеристику, особливо в Італii, адже породжена ним iсторична перiодизацiя е дуже умовною та оманливою. Існуе певна тенденцiя ототожнювати Кватроченто[2 - Кватроченто – загальновизнаний термiн для позначення мистецтва Італii у XV ст. – Прим. ред.] iз гуманiзмом, а Чинквеченто – з добою Вiдродження. Однак початок повернення до humanae litterae[3 - «Свiтськi науки» згiдно з Кассiодором (бл. 487 – бл. 578), видатним римським письменником i вченим, державним дiячем пiд час правлiння Теодорiха Великого, короля остготiв в Італii: граматика, риторика, дiалектика, арифметика, астрономiя i музика. – Прим. пер.] та античноi спадщини, який насамперед характеризуе зародження гуманiзму дiяльнiстю Петрарки, що жив у XIV ст. (iталiйцi називають його Треченто), та водночас тi феномени, якi ми пов’язуемо саме з епохою Вiдродження, виявляються саме у Кватроченто. Цiлком правдивим е той факт (який бiльше стосуеться iсторii мистецтв), що багато вчених вважае роком завершення Вiдродження 1520 р., коли помирае Рафаель (потiм починаеться те, що вони зазвичай називають маньеризмом).

1492 р. – ключова дата

Проте е дата, яка надала поштовх до епохальних змiн, i це саме 1492 р. Вона ключова з двох причин. По-перше, ii дуже легко впiзнати, адже саме того року Христофор Колумб висадився на Американському континентi. Можна довго дискутувати на тему, чи був саме вiн першим, хто доплив до нього, i чи е наразi «полiтично коректним» говорити про «вiдкриття Америки», нiби корiннi жителi континенту тiльки й чекали на мореплавця з Генуi, котрий би пiдтвердив iхне iснування, однак безсумнiвним е те, що для Європи ця дата означае початок переосмислення свого бачення земноi кулi, раптове розширення не лише географiчних кордонiв, а й фiзичного простору та свiтогляду, що сприяло встановленню нових полiтичних та економiчних вiдносин на всьому континентi, а також визначенню нових культурних перспектив.

Другою причиною, з якоi ця дата вважаеться такою значущою, е завершення Реконкiсти, або вигнання маврiв з Іспанii. Європа позицiонуе себе як суто християнський континент, й Іспанiя (яка стала сильнiшою, зокрема, завдяки подорожам Колумба), ставши дуже могутньою, передусiм «iспанiзуе» новий континент i геть нетерпимо започатковуе другу дiаспору, розсiюючи еврейську культуру по територii як Середземномор’я, так i Центральноi Європи.

Межi Чинквеченто

Якщо iдея розпочинати Чинквеченто на вiсiм рокiв ранiше здаватиметься надто ризикованою, це можна зробити на кiлька рокiв пiзнiше. Іншою ключовою датою е 1517 р. – офiцiйний початок протестантськоi реформи – водночас релiгiйного, культурного та полiтичного феномену, який сприяв встановленню рiвноваги в Європi. Цi три основнi подii не могли не створити iдеальну межу мiж двома епохами, коли з обох бокiв цього «перелому» пройшла низка тем, вiдносин та диспутiв, що беруть початок iз минулого столiття.

Стосовно сучасностi

У мистецтвi нове столiття стае хрещеною матiр’ю для «Джоконди» Леонардо да Вiнчi, тут досягае розквiту талант Рафаеля та Мiкеланджело, трiумфують Дюрер, Гольбейн Молодший та Тiцiан. Людина того часу говорить вустами Монтеня, Томаса Мора, Томмазо Кампанелли та Еразма Ротердамського. У серединi столiття революцiя Коперника розтрощуе тогочасне уявлення про небо, Арiосто iронiчно ставить хрест на лицарських iдеалах минулого i, нарiкаючи на винайдення аркебуза – покращеноi версii арбалета, визнае появу новоi вiйськовоi технiки. За Альпами смiх Рабле ховае традицiйну культуру, Макiавеллi нищить усi iлюзii i говорить про новий, жорсткий та реалiстичний шлях до розумiння мистецтва полiтики. Парацельс i Везалiй надають досi небачених форм мистецтву лiкування; формуються новi уявлення про мiсто та двiр; тодi як формуеться протестантська Церква, католицька змiнюе структуру в процесi Контрреформацii. Є багато тем для обговорення щодо цього столiття, коли серед зародкiв оновлення й нетерпимостi до застарiлих священних чи мирських наук утворюеться нове уявлення про людину i природу, що суттево вплинуло й на сучасну епоху. Якщо для нас, людей доби постмодерну, пропозицiя поглянути на себе мае сенс, нам слiд звернутися до Чинквеченто, аби дiзнатися хто ми е (i чому), i в якому сенсi ми такi рiзнi.









Історiя





Вступ

Вiтторiо Х. Беонiо Брок’ерi


У творi «Роздуми щодо способу вивчати й писати iсторiю» Вольтер (1694–1778) пропонуе розпочати «серйозне вивчення iсторii певноi епохи, коли для нас вона стае вкрай цiкавою, а саме кiнець XV столiття». У наступних рядках вiн пояснюе, чому iсторiя десятилiть мiж кiнцем Кватроченто i початком Чинквеченто стае «вкрай цiкавою»: це наступ туркiв i завоювання Константинополя, розквiт образотворчого мистецтва й лiтератури Вiдродження, поширення книгодрукування, вiдкриття Америки i нових морських шляхiв до Азii, що оминають Африку, протестантська Реформацiя i подальший розкол захiдного християнства, встановлення цiлiсноi системи европейських держав, у якiй «усi поеднанi мiж собою мiцними зв’язками», незважаючи на вiйни, спричиненi амбiцiями монархiв чи релiгiйним фанатизмом.

Вододiл сучасноi епохи

Вольтер хоче сказати, що, по сутi, Чинквеченто е першим сучасним столiттям, коли свiт починае набувати такоi форми, яку знае вiн сам. Мiж Вольтером i нами пролягае значно бiльший промiжок часу, нiж той, що роздiляв Вольтера i Колумба (1451?—1506), тобто близько 250 рокiв. Наш кут зору суттево вiдрiзняеться вiд свiтогляду фiлософа-просвiтника, чиi судження не викликатимуть заперечень, i те саме стосуеться також вибору подiй i явищ, якi сприяють формуванню доби Чинквеченто, i насамперед це рiшучий вододiл у його першi десятилiття: iнтернацiоналiзацiя iсторii, подiл захiдного християнства на католицизм та протестантизм, Вiдродження, початок науковоi революцii i створення плюрицентричноi системи суверенних держав.

Отже, XVI ст. можна вважати перехiдним? Очевидно, що так само, як i всi iншi. Однак iсторичнi змiни, навiть нескiнченнi, не вiдбуваються рiвномiрно. Довгий перiод вiдносноi стабiльностi перериваеться раптовим прискоренням, за яким часто йдуть уповiльнення i навiть занепад. Виокремлювати у тривалому промiжку часу iсторичнi фази, тобто перiоди, якi мають певнi спiльнi риси, е складним i важливим завданням, вiд якого iсторик не може вiдмовитися. Невiдповiдностi та хронологiчнi розбiжностi роблять цю роботу надто складною. Рiзноманiтнi аспекти свiту – економiка, релiгiя, суспiльство, культура… – не змiнюються з однаковою швидкiстю. Перiодизацiя, яку створюють залежно вiд ритмiв полiтичноi чи релiгiйноi iсторii, може стати менш доречною стосовно змiн в економiцi та культурi. Непослiдовнiсть та водночас взаемозв’язок рiзноманiтних сфер життя, об’еднаних единою хронологiею, е однiею з причин, з якоi, можливо, е небанальним твердження, згiдно з яким Чинквеченто становить столiття змiн, що вiдiграють вирiшальну роль у долi Європи та всього свiту, – або iх початком.


El mundo es poco[4 - Свiт маленький (iсп.). – Прим. пер.]: революцiя Колумба

Через декiлька рокiв пiсля роздумiв Вольтера, iнший представник руху Просвiтництва, шотландський фiлософ та економiст Адам Смiт (1723–1790) убачае в точцi мiж Кватроченто та Чинквеченто переломний момент для iсторii, яку з цiеi митi справдi можна називати всесвiтньою, адже ii об’еднали морськi подорожi Колумба та Васко да Гами (1469–1524): «Вiдкриття Америки i знаходження шляху до Ост-Індii через мис Доброi Надii е найбiльш важливими й визначними подiями в iсторii людства».

Свiтова iсторiя

1492 р. i досi вважаеться terminus a quo (лат. вихiдна точка) для економiки та свiтовоi iсторii i е однiею з тих дат, що найдовше зберiгаються зi шкiльних знань, якi ми забуваемо протягом усього життя. Правду кажучи, останнiми десятилiттями надають перевагу переосмисленню важливостi цього моменту, вважаючи, що 1492 р. був «фальшивим iсторичним переломом», адже в суспiльствi викликали бiльший резонанс геть iншi подii: падiння Гранади, смерть Лоренцо Медiчi Пишного (1449–1492) чи Карла VIII (1470–1498). Можливо, так воно i е, але сама iдея створити уявлення про життя людей того часу, спираючись лише на роботу iсторика, не переконлива. Проте з перших рокiв Чинквеченто пильнiшi дослiдники зрозумiли, що вiдкриття европейцями Нового Свiту вiдкрило дверi до Нового часу: «Ми увiйшли в наш час, такий новий i такий не схожий на всi iншi», – написав, у свою чергу, священник-домiнiканець Бартоломе де лас Касас (1474–1566).

Дослiдження свiту i уявлення про нього

Дослiдження, проведенi у XIV–XVI ст., спричинили справжню революцiю в уявленнях про територiю, котру, з одного боку, iнтерпретують як стрiмке розширення горизонтiв (адже люди ризикували життям, щоб досягти чужих берегiв), а з iншого – звуження простору, бо тепер Всесвiт виявився вкрай обмеженим, а його межi – жалюгiдними. «Починаючи з 1492 р., – пише Цветан Тодоров (1939–2017) – свiт закрився […] Люди знайшли всю територiю, частиною якоi вони е, хоча до того моменту вони були частинкою свiту, не знаючи його меж». «El mundo es poco», – сказав Колумб, помиляючись у розрахунках стосовно фiзичних величин, але, по сутi, правильно.

Процес планетарного масштабу

Старий Свiт – Азiя, Європа й Африка – тисячi рокiв задовольнявся наявними культурними й торговельними зв’язками та полiтичними вiдносинами, й iсторiя кожноi великоi цивiлiзацii стае зрозумiлою, якщо враховувати взаемовiдносини мiж ними. Однак подорожi й винаходи, здiйсненi у перiод Кватроченто i Чинквеченто, зумовили якiсний стрибок i прискорення розвитку у свiтi. Глибший сенс Чинквеченто полягае у процесi економiчноi, полiтичноi та культурноi iнтеграцii народiв, що у XIX ст. перетвориться на справжню глобалiзацiю.


Реформацiя

Якщо 1492 р. ознаменував собою непослiдовний i драматичний процес об’еднання, то в 1517 р., навпаки, розпочався розкол духовноi едностi християн. Тисячу рокiв уся територiя, яку ми тепер називаемо Європою, чи Заходом, сприймалась як суто християнська, а також вважала своею винятковою рисою порiвняно з iншими релiгiями кiлькiсть вiрян, що, у свою чергу, спричинило внутрiшнi конфлiкти. І тепер, у першi два столiття новоi епохи, европейцi не усвiдомлюють спад своеi культурноi та iдеологiчноi експансii свiту як роботу всiеi цивiлiзацii – це станеться пiзнiше, у XVIII та XIX ст., а вважають за необхiднiсть поширювати християнство й Одкровення як едину правильну вiру. Згiдно з вiдомою фразою, яку приписують да Гамi, окрiм спецiй за межами океанiв европейцi шукали християн. Прадавнiх християн, що жили в мiфiчному царствi пресвiтера Іоанна, та нових, iз якими можна об’еднатися, чи язичникiв й iдоловiрцiв, котрих варто спрямувати на шлях iстинний i тим самим врятувати. Втрата релiгiйноi едностi в Європi привела до переосмислення европейськоi iдентичностi, i беззаперечним е той факт, що цей розлом на початку Чинквеченто прискорив погiршення наявних настроiв у християнствi, якi пiзнiше набули ще драматичнiших рис.

Ідентичнiсть, вiра, релiгiйнi конфесii

Проте не лише еднiсть Європи була поставлена пiд сумнiв. Сьогоднi, крiм протистояння конфесiй, у Реформацii протестантства та Контрреформацii католицтва вбачають двi «рiзнi, революцiйнi та реформiстськi вiдповiдi […] на проблему сучасностi, а саме можливiсть закрiпити у приватнiй сферi зв’язок мiж совiстю та вiрою. Традицiйно пов’язана з космосом, сучасна людина ставить на перший план особисте спасiння – теологiчна проблема «помилування» у той час стае центральною, як у католицьких краiнах […], так i у протестантських: людина рятуе себе власними досягненнями та добрими вчинками або шляхом корупцii грiшить i тим самим нищить свою долю й надiю на божественне милосердя», – пише iсторик Паоло Продi у книзi «Вступ до сучасноi iсторii». Розлом, представлений епохою Реформацii i Контрреформацii, у цьому випадку мае вигляд стрiмкого прискорення процесiв, якi ранiше тривали столiттями, наприклад, трансцендентностi, вiдокремленостi Бога вiд акту Творiння, а людини – вiд космосу. Ця десакралiзацiя свiту – а вiдповiдно, суспiльства i природи – розкривае новi полiтичнi, фiлософськi та науковi шляхи (чи безоднi), яких ранiше не могли й уявити.

З погляду полiтики, XVI ст. характеризувалося, з одного боку, утвердженням територiй сучасних держав – хоча й у виглядi монархii як основноi форми правлiння для европейських краiн тiеi епохи, а з iншого – системним зв’язком мiж державами, який був нестабiльним, проте тривалим. Певнi подii, що розпочалися в Чинквеченто, е фiнальною точкою для процесiв iз довгою iсторiею, а у випадку з географiчними вiдкриттями та Реформацiею чiтко простежуеться уриванiсть процесiв упродовж попереднiх столiть. Чинквеченто завершуе собою багатовiкову фазу феодалiзму та необмеженоi iмператорськоi й папськоi влади i вiдкривае iншу, яка триватиме лише кiлька столiть i, можливо, вже добiгае кiнця: ера спочатку европейськоi, а потiм i свiтовоi системи держав.

Вiдношення до сучасних краiн

У XVI ст., принаймнi в Захiднiй Європi, усi монархii як у внутрiшнiй, так i в зовнiшнiй полiтицi змiцнюють свiй суверенiтет – ключове поняття для тiеi епохи. Ця тенденцiя розпочалася ще у перiод мiж ХІІІ—XIV ст., разом iз кризою папства та iмперii, хоч обрання королем Карла V Габсбурга (1500–1558) у 1519 р. видавалося поверненням духу iмперiалiзму.

Принципи суверенiтету

Розвиток усерединi краiни був ще нерiвномiрнiшим. Аристократiя, патрицiат i Церква зумiли зберегти бiльшу частину свого соцiального впливу й фiнансових ресурсiв i трохи полiтичноi влади. Чинквеченто i частково Сейченто (XVII ст.) позначилися повстаннями дворян та жителiв мiст (яких заохочувала мiська олiгархiя), що переплiталися з iншими, часто релiгiйними, конфлiктами: повстання комунерос i Фронда йшли поруч iз Благодатним паломництвом i релiгiйними вiйнами у Францii. Але кожна з цих криз розв’язувалася завдяки змiцненню центральноi влади i посиленню могутностi корони. Аристократiя жодним чином не мала намiрiв вiдмовлятися вiд права на заколот, хоч усерединi краiни користувалася ним уже не так часто. Головною метою цих повстань було не зруйнувати головнi iнститути влади, а захопити iх у своi руки. Хоча навiть якщо «кожна держава е iмперiею», перифразуючи Акт про обмеження апеляцiй (1533 р.), за яким Англiя проголосила свiй суверенiтет i незалежнiсть, це не означае, що кожна iдея про iснування наднацiонального вимiру буде втрачена разом iз загибеллю iмперii та подiлом Церков.

Система держав

З погляду XV ст., цей вимiр реалiзуеться системою держав: «Найголовнiше iсторичне значення завоювання Італii французьким королем Карлом VIII у 1494–1495 рр., – написав Джузеппе Галассо (2008), – полягало в тому, що була започаткована нова система европейських краiн […], яка, стискаючись, не тiльки бiльше не розпадалася, а й перетворювалася на повноцiнну свiтову систему».


Гордiсть сучасникiв

Система европейських держав набула вiдображення в Respublica literaria, яка сформувалася на початку XVI ст. i, згiдно з вимогами того часу, була монархiею. «Королем Республiки вчених» (термiн Йоганна Амербаха) було проголошено Еразма Ротердамського (1467?—1536).

«Республiка вчених»

Цей европейський осередок iнтелектуалiв став вкрай важливим пiсля того, як релiгiйнi чвари роздiлили Європу на ворогуючi табори. Завдяки розширенню географiчних горизонтiв i людських можливостей вiдбулися розкол Церкви, криза Реформацii i змiни у свiтоглядi, що стали основою для того iнтелектуального бунту, який називають «науковою революцiею». Насправдi ця революцiя сформувалася в Сейченто – XVII ст., але iнтелектуальнi й духовнi передумови для цього (навiть першi здобутки – згадайте Коперника!) належать Чинквеченто.

Як у сферi полiтики трансцендентнiсть вiдкривае дверi до свободи мислення i полiтичноi дiяльностi, так i в натурфiлософii теза про Бога, який «е не тим, хто постiйно втручаеться в долю людини, а е творцем свiту iз власними законами» (Паоло Продi) заохочуе й узаконюе незалежнiсть наукових дослiджень, а також вiдкриття iстини, яка ранiше була прихована.

Дослiдження як культурна революцiя

Знання, успадкованi вiд давнiх грекiв, римлян i iудео-християн, на яких базувалася середньовiчна та гуманiстична Європа, тепер стали предметом для плiдних дискусiй пiсля шокуючоi хвилi новин i вiдкриттiв. Історик i полiтичний мислитель епохи Ренесансу Франческо Гвiчардiнi (1483–1540) написав: «Цi морськi подорожi поставили пiд сумнiв не лише мирськi речi, про якi говорили письменники, а й викликали побоювання стосовно перекладу Святого Письма». Нi мудрiсть класичних авторiв – головне джерело натхнення для творчостi мирських письменникiв, нi Одкровення не давали вiдповiдi на те, як слiд сприймати нову реальнiсть, i тому iх почали жваво обговорювати.

Водночас переосмислення цiнностi звичних для тогочасних людей знань викликало не лише невпевненiсть, розгубленiсть i тривогу. Воно стало приводом для гордостi сучасникiв. Querelle des Anciens et des Modernes[5 - Суперечка про старих i нових (фр.). – Прим. пер.]вiдбуваеться в XVII ст., але усвiдомлення того, що люди живуть у не схожий нi на що час, вже поширилося серед людей саме в добу Чинквеченто: «Щодня ми дiзнаемося значно бiльше нового завдяки португальцям […], а вони, у свою чергу, вдячнi досягненням римлян сивоi давнини».




Панорама столiття





Людина i космос

Коррадо Вiвантi


Пiсля того, як у першi столiття Середньовiччя переважали фантастичнi уявлення про космос, натхненнi бiблiйськими iсторiями про Створення свiту (i описаними в них страхiттями про води, якi поглинуть землю через падiння на неi зiрок, Мiсяця й Сонця), у XIII ст. завдяки перекладам з арабськоi мови творiв Арiстотеля i переказу «Альмагеста» Птолемея, створеного перським ученим Аль-Ферганi (798–861), теорiя про геоцентричну систему потрапила до Захiдноi Європи. У серединi XIII ст. астроном i математик Іоанн Сакробоско описав систему Птолемея у трактатi De sphaera («Про сферу»), який протягом майже чотирьох столiть, навiть коли Галiлей викладав у Падуанському унiверситетi, був основним джерелом i пiдручником з астрономii.


Нова теорiя Коперника про Всесвiт

Зображення Всесвiту в трактатi «Про сферу» для нас е доволi схожим на опис космосу, зроблений Данте (1265–1321) у «Божественнiй комедii»: у зовнiшнiй сферi розмiщенi зiрки, ближче – сiм сфер iз вiдомими на той час сiмома планетами, потiм сфера з першоелементами; у центрi системи обертаеться Земля.

Порiвняння теорiй

Результати проведених астрономiчних дослiджень iдуть усупереч зi згаданим порядком розташування небесних тiл, а рiзноманiтнi спроби вчених пояснити цю ситуацiю е доволi нелогiчними. Саме розбiжностi у поглядах мiж «математиками» пiдштовхують поляка Миколу Коперника (1473–1543), котрий отримав учений ступiнь у Краковi, а потiм у Болоньi, Падуi i Феррарi, вивчати твори античних грецьких мислителiв, що розмiрковували про рух Землi, i дослiджувати рiзноманiтнi гiпотези-пояснення цього феномену. Врештi-решт, вiн дiйшов висновку, що теза про обертання небесних тiл навколо Землi е помилковою. Коперник виклав свою нову теорiю про устрiй Всесвiту в книзi «Про обертання небесних сфер», опублiкованiй у Нюрнберзi в 1543 р., але пiдготовка цiеi фундаментальноi працi тривала багато рокiв: за записами самого вченого, вперше вiн почав розмiрковувати над проблемою ще пiд час перебування у Падуанському унiверситетi у 1506 р., а оформлення трактату було завершено мiж 1529–1531 рр.

«Про обертання небесних сфер»

Однак усвiдомлюючи, що вiн завершив революцiйний за значенням твiр, Коперник вирiшив опублiкувати його – не без вагань – лише пiсля того, як його учень Георг Йоахiм Ретiк почав поширювати короткий переказ цiеi теорii. Лютеранський теолог Андреас Озiандер (1498–1552), котрий здiйснював редагування твору, попередив читача про те, що астроном не мав на метi пояснити причини подiбного руху небесних тiл: достатньо того, що вчений провiв дослiдження для вирахування розташування видимих зiрок, використовуючи вiдомi гiпотези; цi гiпотези можуть бути недостовiрними, i достатньо того, що вони надають простi й зрозумiлi пояснення певним «феноменам» (термiн мае грецьке походження).

Науку рятують вiд учених

Як свого роду запобiжний захiд Коперник присвятив свiй трактат Папi Римському, запевняючи, що хотiв лише вдосконалити наявнi теорii. Проте його слова були доволi зухвалими: вiн заявив, що його не хвилюють рiзнi «mataiolo?goi (балачки) тих, хто, будучи неосвiченими в математичних науках, насмiлюеться засуджувати й лаяти цей твiр лише через пару рядкiв зi Святого Письма». Коперник цитуе отця Церкви Лактанцiя, що жив у IV ст.: «Немов дитинi пояснюю про форму Землi», i додае, що mathemata mathematicis scribuntur («математику пишуть математики»), наукою займаються вченi, i на цю рiзницю мiж теологiею i наукою про природу ще посилатимуться багато десятилiть пiсля смертi Галiлея (1564–1642).


Обговорення i критика теорii Коперника

Якщо нове уявлення про географiчнi кордони люди сприйняли без особливих заперечень, то з нововведеннями в астрономii ситуацiя склалася геть iнакша. Звичайно, сприйняття нового погляду на земну поверхню вимагало часу, i навiть ученi не поспiшали змiнювати свою думку й вiдмовлятися вiд усталеного бачення Землi; новi знання спiвiснували зi стародавнiми доктринами (якi вже давно втратили актуальнiсть) протягом десятилiть: непридатнi для життя людей клiматичнi пояси, карти Птолемея (ІІ ст. н. е.), де Африка поеднувалася iз Terra Australis (Пiвденною землею) i де не було Америки, зате був потойбiчний свiт у Пiвденнiй пiвкулi. Географiчнi вiдкриття сприймалися швидше завдяки теорii, яка суперечила настановам таких авторитетних вчених, як Арiстотель (384–322 рр. до н. е.) i Птолемей, але не суперечила здоровому глузду: безлiч разiв повторювалася теза про те, що якщо Земля рухаеться, то той, хто запустить стрiлу вгору, не матиме потреби ii шукати. Водночас як можна було сприймати всерйоз теорiю про те, що не Земля е центром системи, а Сонце, навколо якого також обертаються iншi планети, якщо ранiше спостереження за небом проводилися лише неозброеним оком i без допомоги рiзноманiтних приладiв?

Аргументи Коперника

Сам Коперник доклав чимало зусиль, аби сформулювати своi гiпотези. По сутi, його досягнення – це результат дедукцii, що базувалася на вивченнi стародавнiх текстiв та понять новоi гуманiстичноi науки фiлологii, яку Коперник вивчав у Болонському унiверситетi. Таким чином вiн створив власну теорiю, котра, однак, не надто сприяла необхiдностi дивитися на саме небо. Вiдповiдно до цього, його Всесвiт е не нескiнченним простором, а globosum (шароподiбним) i оточеним сферою з нерухомих зiрок, яка «перша i найдальша з усiх та мiстить у собi себе саму й багато iнших речей» (книга І, розд. ІХ). Першою планетою всерединi цiеi сфери е Сатурн, «який робить повний оберт по сферi за тридцять рокiв»; за ним iде «Юпiтер, що обертаеться за дванадцять рокiв; потiм Марс, який обертаеться за два роки. Четвертою серед планет […] iде Земля, якiй на повний оберт потрiбен один рiк i навколо якоi епiциклом рухаеться Мiсяць. На п’ятому мiсцi перебувае Венера, що обертаеться за дев’ять мiсяцiв. Шостим, нарештi, йде Меркурiй, роблячи коло по своiй сферi за вiсiмдесят днiв. Усерединi розмiщене Сонце: що ще могло б краще освiтлити цей храм, як не Сонце, котре водночас освiтлюе все навкруги? […] Таким чином, немовби сидячи на прекрасному тронi, Сонце керуе родиною iз зiрок, якi його оточують».

Рух планет

По сутi, бачення космосу Коперника не надто вiдрiзняеться вiд моделi Птолемея. Звичайно, Земля тепер робить оберт не лише навколо своеi осi, а й навколо Сонця, i головнi елементи системи описанi геть по-новому. Однак, як зауважив видатний французький вчений Александр Койре (1892–1964), сучасна астрономiя досягла певного прогресу, вiдкинувши певнi принципи Коперника: «Спочатку ми вiдмовилися вiд основноi iдеi про однаковий рух планет, а потiм i вiд iдеi про циклiчнiсть руху зiрок», як i вiд думки про те, що Всесвiт мае центр i його займае Сонце. Натомiсть iнший астроном, Джон Людвиг Емiль Дрейер (1852–1926), зазначив, що система Коперника видаеться «доволi розвинутою для того часу, i сам вчений провiв дуже кропiтку роботу, так довго спостерiгаючи за небом».

Тихо Браге

Завдяки дiяльностi датського астронома Тихо Браге (1546–1601) i особливо Галiлео Галiлея, що використовував зорову трубу для спостереження за небом (ii винайшли, почувши про пристрiй, де двi лiнзи розташованi на рiзнiй вiдстанi i яким голландськi моряки послуговувалися, аби бачити кораблi, що перебувають дуже далеко), було проведено низку дослiджень. Пiзнiше на iхнiй основi Галiлей написав трактат Sidereus nuncius («Зоряний вiсник») (1610 р.). Також ученим було виявлено чотири супутники Юпiтера i плями на Мiсяцi, а фази Венери пiдтвердили достовiрнiсть iдей Коперника i водночас сприяли формуванню абсолютно нових уявлень про Всесвiт.

Перший тривожний дзвiночок для гiпотез Коперника пролунав вiд протестантiв. Вже Мартiн Лютер (1483–1546) в однiй зi своiх «застiльних бесiд» рiзко висловився про того «нового астронома» з його базiканням про рух Землi. «Цей божевiльний хоче перевернути астрономiчну науку з нiг на голову. Але, як написано у Святому Письмi, Ісус Навин наказав зупинитися Сонцю, а не Землi».

У свою чергу Фiлiпп Меланхтон (1497–1560), учений i великий шанувальник робiт Сакробоско, у працi, присвяченiй доктринам фiзики, звинуватив Коперника у «браку чесностi й гiдностi» через його безглуздi теорii, якi суперечать усьому, що сказано у Святому Письмi.


Революцiя Коперника i ii засудження католицькою Церквою

У коментарi до Книги Буття Жан Кальвiн (1509–1564) задався питанням: «Та хто наважиться поставити авторитет Коперника вище за Духа Святого?» Однак у реформаторських Церков не було iнструментiв впливу, достатньо ефективних, аби подолати iдеi Коперника. Зате вони були в Римськоi Церкви. Цей iнститут не одразу почав протистояння з польським астрономом, i католицькi священники навiть обговорювали можливiсть ввести в оману Галiлея, сказавши, що Папа Римський визнае його теорiю. Справи йшли по-рiзному; можливо, сам перехiд вiд гiпотез до теоретичних положень, який вiдбувся завдяки дослiдженням Галiлея, призвiв до того, що у 1616 р. Свята iнквiзицiя виступила з критикою теорiй Коперника й оголосила iх несумiсними з доктринами католицькоi Церкви.

Авторитет Бiблii

Одразу постае питання, чому космологiя у Книзi Буття не заборонила прийняття системи Птолемея. Тексти Святого Письма вважалися фундаментальними для вiри, хоча вони мiстили окремi рядки, де не йшлося прямо про рух Сонця чи стiйку позицiю Землi, зате вони могли бути iнтерпретованi як засоби виразностi для бiльшоi зрозумiлостi – за тими самими критерiями, за якими у Бiблii говориться про руки чи ноги Господа i про каяття. По сутi, система Коперника спричинила справжню революцiю у вiдносинах мiж людиною, Всесвiтом i Богом. Вiдтодi як Земля стала, як i всi iншi, планетою, описане у Книзi Буття перестало вiдiгравати настiльки важливу роль i почало сприйматися радше як алегорiя.

Зруйнована система

Якщо Земля виявилася лише однiею з решти планет, то й iсторiя про людське падiння й спокуту може бути поставлена пiд сумнiв, оскiльки в iнших свiтах теж мае хтось жити. Було нелегко повiрити в людську подобу американських аборигенiв, але iдея про iснування життя поза межами Землi була ще бiльш неймовiрною. Інакше людина разом iз Землею втратили б головну роль у Створеннi свiту; вiдповiдно, Земля була б лише одним iз багатьох небесних тiл, i вже не було б того свiту, де правив би Сатана, так само i чистi Небеса перестали би бути домом Божим. Джордано Бруно (1548–1600) у творi De l’infinito, universo e mondi («Про нескiнченнiсть, Всесвiт та iншi свiти») перелiчуе наслiдки, до яких може призвести вчення Коперника.

Джордано Бруно i нескiнченнiсть Всесвiту

Саме перехiд вiд обмеженого космосу до нескiнченного Всесвiту – доволi прогресивна iдея Бруно, теорii, що розхитували традицiйнi доктрини, якi дедалi смiливiше поширювали астрономи, стали нестерпними для Церкви, що роками вела жорстоку боротьбу з тими, хто виступав проти релiгiйних догм. Сьогоднi сам понтифiк називае тогочаснi судження хибними, а Церква представляе Галiлея як благочестивого й набожного вченого. Слiд зазначити, що астрономiчна революцiя, яку започаткував Коперник, призвела до нестримного руйнування традицiйного бачення свiту, починаючи вiд iдей Арiстотеля. На iхнiй основi Тридентський собор прийняв частину своiх пояснень, за якими поширювалася легенда про те, що в центрi мiж епископами i теологами перебувае «Сума теологii» Фоми Аквiнського.

Англiйський поет Джон Донн (1572–1631) висловив розгубленiсть i сум’яття, якi вiдчували люди тiеi епохи: «Нова фiлософiя ставить пiд сумнiв геть усе. Вогонь зовсiм згас. І Земля, i Сонце втраченi». Те, що руйнувалася вся iерархiя, на якiй трималося суспiльство, було найстрашнiшим: «Усi зв’язки i стосунки слабшають, усе руйнуеться вщент: правитель, пiдданий, батько, син – вже давно забутi поняття, адже кожна людина уявляе себе справжнiм фенiксом». І справдi, iдея про нескiнченнiсть Всесвiту звiльнила людину вiд застарiлих кайданiв i навчила лiтати, мов птаха.

Див. також:

Дослiдження та вiдкриття, с. 52;

Релiгiйна революцiя, с. 167

Космологiя i астрономiя, с. 434;

Микола Коперник, с. 445;

Тихо Браге, с. 449




Європейська iдентичнiсть

Лаура Барлетта


Ще наприкiнцi XV ст. виникла думка про те, що Європа постае еднiстю народiв, якi представляють себе однiею цивiлiзацiею. Однак кордони континенту ще доволi неусталенi й нечiткi. Поява туркiв, китайцiв i особливо жителiв Нового Свiту сприяла визначенню самопiзнання европейцiв, що формуеться як сукупнiсть культурних, технiчних, економiчних i полiтичних трансформацiй.


Вiд грекiв i до XV столiття

Ще за стародавнiх грекiв Європа, що представляла себе як осередок культури i цивiлiзацii, була протиставлена Азii, де буцiмто панували варвари. У той час Європа не мала чiтких географiчних кордонiв: вона складалася iз самоi Грецii чи народiв, якi мали з цiею державою певнi вiдносини, тобто значною мiрою з краiн Середземномор’я. Однак за Арiстотелем (384–322 рр. до н. е.) у Скiфii – територii на пiвнiч вiд Чорного моря, розташованоi далеко i вiд Грецii, i вiд Азii – жив хоробрий i розумний народ, що не був таким розвинутим, як жителi Сходу, але не був i аж надто войовничим. Александр Македонський (356–323 рр. до н. е., правив iз 336 р. до н. е.) у своiх походах i жителi Римськоi iмперii вiдмовилися вiд цих суперечностей i натомiсть провели межу мiж римлянами i варварами, яка в Середньовiччя перетворилася на трiщину мiж християнами i язичниками.

Християнська спiльнота

По сутi, у Середньовiччi термiн «Європа» означав християнську спiльноту, християнське суспiльство, християнську республiку i християн. Лише наприкiнцi цiеi епохи вiн став позначати територiю, до якоi належали пiвнiчно-центральнi регiони континенту через наявнiсть там християнськоi вiри; з неi натомiсть випали окремi схiднi територii, насамперед колиска цивiлiзацii – поглинена еретичними поглядами Грецiя, жителi якоi уособлювали всi негативнi риси, властивi, звичайно ж, азiатам, – вiроломство, боягузтво й ненадiйнiсть, тодi як европейцi втiлювали в собi вiрнiсть, хоробрiсть i поряднiсть. Падiння Схiдноi Римськоi iмперii i захоплення ii турками спочатку викликали почуття солiдарностi в европейцiв, але потiм воно перетворилося на бажання вiдсторонитися вiд пiвденно-схiдних регiонiв, якi переходили до сфери азiатського впливу.


Кордони Європи

Кордони Європи на той час здебiльшого характеризувалися не географiчними межами, а переселенням народiв iз iхнiми традицiями й iнститутами, торговельними i полiтичними вiдносинами: цi межi змiнювалися з часом i охоплювали великi територii, що не були обрамленi чiткою лiнiею кордону. Навiть моря, якi оточували континент iз трьох бокiв, становили скорiше шляхи для комунiкацii мiж державами, а не те, що могло б iх вiдокремлювати одна вiд одноi: достатньо згадати про Середземне море, яке об’еднувало одразу кiлька краiн i в якому вiльно плавали пiрати, пiлiгрими, торговцi та завойовники.

Воднi кордони

Водночас мало що було вiдомо про держави, розташованi на периферii континенту (наприклад, Скiфiю), чи про тi, якi знаходилися на крайнiй пiвночi. Ще менш визначеним був схiдний кордон мiж Бiлим i Чорним морями, який мiг розмiщуватися близько до течiй рiчок Дон i Волга (але не Уралу) i де розташовувалися держави, далекi вiд серця Європи.

Термiн «европейський»

Ще в «Географii» Птолемея (ІІ ст. н. е.), виданiй у Венецii в 1548 р., Сарматiя – територiя, розташована на схiд вiд Вiсли, нинiшня Польща, – зображувалася у виглядi хижого звiра. І лише у другiй половинi XVI ст. Польща, Угорщина й Трансiльванiя долучилися до европейських краiн як оплот християн проти язичникiв i туркiв. Водночас самоiди та iншi народи, що жили близько до Арктики, уявлялися ворожими й дикими, а на самому краечку Європи розмiщувалася Московiя. Урал стане своерiдним кордоном для iнших територiй Європи не ранiше початку XIX ст., пiсля реформ у Росii у XVIII ст. i набуття захiдних рис слов’янською лiтературою. Вже в Чинквеченто люди перетинають кордони европейських краiн iз метою змiцнення дипломатичних, торговельних вiдносин i здiйснення подорожей. Це стало знаком усвiдомлення людьми того, що вони е представниками единоi европейськоi цивiлiзацii i полiтичноi системи, тодi як термiн «европейський» вперше з’являеться в народних мовах (насамперед у французькiй) i стрiмко поширюеться у другiй половинi XVI ст.


Турки

Якщо захоплений турками Балканський пiвострiв здавався населеним варварами мiсцем, то мандрiвники, що пропливали повз нього, потiм бачили Константинополь – столицю могутньоi i багатоi iмперii. Уявлення про туркiв загалом повсюди було майже однаковим: з одного боку, вони уособлювали найгiршi людськi вади, якими европейцi надiляли жителiв Сходу, а з iншого – не можна було не визнати, що навiть iз концентрацiею всiеi влади в руках деспотичного султана, жорстокiстю покарань i надмiрною розкiшшю, варвари вирiзнялися вiйськовою мiццю, дисциплiною в суспiльствi, справедливiстю судовоi системи та ефективнiстю адмiнiстративного устрою.

Однакове уявлення

Тим словом, яке найкраще характеризуе уявлення про Османську iмперiю, е «надмiрнiсть», як у презирствi, так i в захопленнi; надмiрнiсть, що означае переступання риси, за якою починаеться iнший та ворожий свiт. І якщо негативне уявлення про туркiв створювалося для iхнього протиставлення iз чеснотами европейцiв, то позитивне мало ту саму мету: зiштовхнути европейцiв iз небезпечним i сильним супротивником.

Краса Константинополя

Навiть звичне зображення Константинополя, «розташованого в одному з найпрекраснiших мiсць, яке може створити природа», де «завжди пануе весна» i який прикрашений «незчисленною кiлькiстю квiтiв» – так описував мiсто Сенату венецiанський посол Джованнi Моро у 1590 р. – описувало своерiдний рай на землi, хоча його жителi, проте, не заслуговували на подiбну похвалу i були далекими вiд того iдеалу, який демонстрували европейцi.


Новий Свiт

Саме пiсля знаходження Нового Свiту Європа починае усвiдомлювати власну iдентичнiсть. Правду кажучи, публiкацiй, присвячених Америцi, було набагато менше, нiж тих, у яких писали про iншi далекi, але краще дослiдженi держави – наприклад, Туреччину й Китай, хоча тексти на тему географiчних дослiджень недостатньо висвiтлювали знайденi територii. Бiльше того, новину про це географiчне вiдкриття не особливо афiшували. Отже, Христофор Колумб (1451?—1506) нiби продовжуе вести боротьбу з невiрними, яка на Пiренейському пiвостровi закiнчилася вигнанням маврiв з Гранади у 1492 р., i виконувати пророцтво про Всесвiтню проповiдь Євангелiя.

Людянiсть аборигенiв

Іншi намагаються розгледiти в iндiанцях представникiв бiблiйних народiв на кшталт потомкiв десяти втрачених колiн Ізраiлю або продемонструвати, що це саме тi вiднайденi народи, про якi йдеться у пророцтвi Томи Аквiнського (1221–1274); хтось убачае в iндiанцях жителiв Саду Гесперид, мiфологiчноi землi на крайньому Заходi – як iсторик Гонсало Фернандес де Овьедо i Вальдес (1478–1557), котрий таким чином намагаеться вiдстояти iспанськi володiння, де король правив би незалежно вiд Папи; або народи, знайденi вестготом Родериком (бл. 688–712), кельтом Мадоком чи Гомером, родоначальником галлiв, аби пiдтвердити приналежнiсть Америки Португалii, Англii, або Францii. Іншi згадують описану Платоном Атлантиду або територiю поблизу Геркулесових стовпiв. Усiма цими дискусiями беззаперечний авторитет Святого Письма ставиться пiд сумнiв i, разом iз питанням про людянiсть iндiйцiв та про право колонiзаторiв взяти аборигенiв у рабство – причина сутички мiж захисниками прав туземцiв Антонiо де Монтесiносом i Бартоломе де лас Касасом, з одного боку, i Хуаном Хiнесом де Сепульведою з iншого, котрий називав аборигенiв гомункулами, тобто iстотами, бiльш схожими на мавп, анiж на людей, – вони вiдкривають шлях до звiльнення думок вiд впливу Церкви, у такий спосiб сприяючи самопiзнанню европейцiв, що базувалося на вiкових цiнностях.

Зображення iндiанцiв

Аби примирити реалii Нового Свiту з релiгiйними iстинами, англiйський фiлософ Френсiс Бекон (1561–1626) припустив вiрогiднiсть другого Свiтового потопу, а вчений Джордано Бруно (1548–1600) висловив цiлком неприйнятну для того часу теорiю про те, що всi люди незалежно вiд кольору iхньоi шкiри – бiлого, чорного чи червонуватого (iндiанцi) е нащадками Адама.

Вiдноснiсть Святого Письма

Не менш важливим iмпульсом для сприйняття европейцями себе як представникiв особливоi (i кращоi) цивiлiзацii е численнi географiчнi вiдкриття, що допомогли подолати навiть вiдчуття благоговiння перед предками. Для жителiв того часу Європа здавалася свого роду розвиненим пiдприемцем порiвняно з попереднiми епохами, а виявлення неточностей i малоймовiрних деталей iз праць класичних учених створило нову вiру в сучасне, яка пiзнiше призведе до суперечки старих i нових. Вже у трактатi «Історiя Індii» лас Касас iз захопленням говорить про цей «час, такий новий i не схожий нi на що iнше». Пiзнiше Джордано Бруно у творi De propria vita («Про власне життя») з ентузiазмом повiдомляе, що народився у перiод, «коли весь свiт став вiдомим, тодi як античнi вченi не знали й третини вiд того, що нинi знаемо ми», а Томмазо Кампанелла (1568–1639) у книзi «Мiсто Сонця» прославляе «столiття, коли за сто рокiв вiдбулося бiльше iсторичних подiй, анiж у всьому свiтi за чверть тисячi».

Вiдноснiсть знань античних фiлософiв

Вигляд нововiдкритих земель став причиною для численних суперечок i домислiв. Їх уявляли не лише як рай на землi, чие iснування свiдчило би про наближення кiнця свiту (з огляду на надзвичайну чутливiсть жителiв тiеi епохи до подiбних речей), а також як можливiсть поширювати Боже слово язичникам чи як щедру нагороду за жагу до знань – свiт, де все «зовсiм вiдрiзняеться вiд нашого», як писав iспанський письменник Лопес де Гомара, а також як землi, повнi достатку й нечуваних багатств, молодостi та невинностi.

Європейцi i Новий Свiт

Французький фiлософ Мiшель де Монтень (1533–1592) iз ентузiазмом описуе цi територii у книзi «Проби», у роздiлi, присвяченому канiбалам, та у книзi «Апологiя iспанського богослова Раймунда Сабундського», де мислитель розповiдае про свiт невинний, «немов дитина, котра тiльки-но вчить абетку». Правда, ще немае нi слова про дикунiв без найменшого уявлення про грошi, торгiвлю, одяг, залежнiсть вiд соцiального статусу, ненависть i брехню. Цей новий Едем також е мiсцем, де золото лежить без нагляду i де дуже легко стати багатим. Монтень, який надав дивовижних рис цiлком примiтивному свiту, щиро захоплюеться садом короля iнкiв, де дерева, фрукти i трави «зробленi з чистого золота». Це краiна достатку, з якою Європа одразу поводиться як завойовниця i продовжуе демонструвати власну дедалi гнiтючiшу могутнiсть аж до завершення епохи iмперiалiзму. Водночас Монтень надае пояснення цьому етноцентричному баченню, коли, порiвнюючи Новий i Старий свiти, запевняе, що «варваром е той, хто не подiляе його [фiлософа] звичаiв». Ця думка не буде домiнуючою, однак вона постiйно iснуватиме в ту епоху поруч iз зарозумiлою впевненiстю в европейськi силу i панування.

Легiтимiзацiя панування

По сутi, це панування вмотивоване езуiтом Джованнi Ботеро (1533?—1617) у четвертiй частинi його твору «Унiверсальнi реляцii» (1596 р.), де автор наголосив на винятковостi европейськоi цивiлiзацii – единоi, яка подолала шлях вiд iновiрства до iстинноi вiри, вiд примiтивноi економiки – до виробництва i торгiвлi, вiд хаосу – до законiв i стабiльних полiтичних iнститутiв, вiд простоти – до вишуканостi, вiд iзоляцii окремоi людини – до створення повноцiнних мiст. Маленький континент iз родючими землями та помiрним клiматом, де вирощують багато культур i видобувають рiзноманiтнi кориснi копалини, де розвинута iнфраструктура i численне населення; земля, яка порiвняно з iншими великими землями «може попiклуватися про себе як у мирi, так i на вiйнi», як запевняе Себастьян Мюнстер у «Космографii» (1588 р.): таким буде зображення Європи, жителi якоi стають освiченiшими, починаючи з XVI ст.


Культура, полiтика, економiка

У перiод мiж XV та XVI ст. формуеться вiдчуття власноi вищостi европейських краiн над iншими свiтовими державами, що особливо виражаеться в рiвнi прогресу певних сфер: культурi, полiтицi та економiцi. Першим фактором цього був гуманiзм, що грунтувався на античнiй культурi: започаткованi в Італii, його доктрини швидко поширились в iншi краiни завдяки подорожам, листуванню, використанню латини (що, однак, не заважало розвитку народних мов), гурткам та iн. Яскравим прикладом таких гурткiв гуманiстiв е Римська академiя Помпонiя Лета (1428–1497) i, вiдповiдно, Флорентiйська, яку очолював Марсiлiо Фiчiно (1433–1499).

Причини об’еднання

Релiгiйний розкол також сприяв поширенню i розвою культури: варто лише згадати мандрiвникiв-iнакодумцiв, спровокованi Реформацiею та Контрреформацiею змiни в Церквi, мiсiонерську дiяльнiсть на завойованих територiях, чия мета полягала в поширеннi католицькоi вiри чи вчення езуiтiв, та розквiт мистецтва пiсля Контрреформацii.

У полiтичнiй сферi Нiкколо Макiавеллi (1469–1527) представив новий погляд на те, як мае бути органiзована суто европейська держава, адже «саме в Європi е кiлька королiвств та нечисленне число республiк», як вiн зауважив у своiй книзi «Мистецтво вiйни». Стрiмко розвиваеться Флоренцiя, де, починаючи з Леонардо Брунi (1369–1444), вирiзняеться багато полiтикiв, що керують державою. Усе це розмаiття сприяе формуванню iндивiдуальних можливостей та духу боротьби, якi вiдтодi та в майбутньому формуватимуть нездоланну iдею про власну еднiсть. Це породжуе впевненiсть у необхiдностi пiдтримання балансу мiж краiнами, який досягне кульмiнацii у вченнях XVIII ст. Але вже тодi у творi «Історiя Європи», виданому у Венецii в 1566 р., флорентiйський вчений П’ер Франческо Джамбулларi (1495–1555) висловив думку про зв’язок мiж подiями у Європi й, таким чином, засвiдчив те, що полiтичний центр ваги змiстився вiд Середземномор’я до центру континенту.

Домiнування Європи

Не так давно iсторик Іммануiл Валлерстайн надав оцiнку розвитку економiчноi сфери, зростанню кiлькостi населення та структурним змiнам загалом, якi розпочалися з другоi половини XV ст. та якi в майбутньому зумовили перегляд вiдносин мiж Європою та iншими краiнами, де Старий Свiт займав дедалi бiльш домiнуючу позицiю. Акцент було зроблено не стiльки на знаннях, якi мали европейцi, скiльки на низцi факторiв, що спричинили тривалий перiод европейського панування.


З XVI до XIX столiття

Роздуми стосовно iснування рiзних ступенiв цивiлiзацii, тобто шкали, за якою аборигени з Нового Свiту займають найнижчу сходинку, а европейцi – найвищу, у XVIII ст. перетворяться на можливiсть надавати освiту «первiсним» людям, котрi у протилежному випадку мали б зникнути на користь бiльш розвинутих цивiлiзацiй. Мiж iншим, Вольтер (1694–1778) у «Нарисi про звичаi i дух народiв» висловлюе думку про людство, яке передае своi успiхи й досягнення вiд одного ступеня до iншого.

Екзотика i суперечностi

Однак у перiод мiж XVII–XVIII ст. поширюеться лiтература, основою якоi були вигаданi листи персiв, арабiв, египтян та iндусiв, що жили в Європi й критикували мiсцевi звичаi (варто згадати «Перськi листи» Монтеск’е, опублiкованi у 1721 р.). Захоплення стародавнiми цивiлiзацiями, особливо китайською, ускладнювали можливiсть Старого Свiту примиритися з довгою iсторiею згаданих народiв, яким також приписували мудрiсть i справедливiсть, що панували на iхнiй батькiвщинi. Вирiшення вiднайшли у традицiоналiзмi цих застарiлих i вже нездатних до подальшого прогресу народiв, яким протиставлявся динамiчний розвиток европейцiв, готових до нових досягнень у полiтичнiй, соцiальнiй та економiчнiй сферах i до пiдкорення нових висот у науцi й мистецтвi.

Натомiсть у XIX ст. бачення Європи як единоi полiтичноi, економiчноi i культурноi системи стикнулося з нацiональною iдеею, а отже, й думка про iдентичнiсть усiх европейських народiв була перервана. Таким чином, упевненiсть у пануваннi Старого Свiту досягла вершини наприкiнцi XIX ст. – у добу iмперiалiзму, коли Європа передала iншим краiнам можливiсть поширювати свою релiгiю, iнститути й звичаi i в такий спосiб завершила процес економiчноi iерархiзацii свiту. Саме вiдтодi почнуть з’являтися першi ознаки кризи, до якоi долучилося посилення Сполучених Штатiв Америки, а пiзнiше i Японii.

Ця криза перетвориться на Першу свiтову вiйну й суттево змiнить лад на всiй планетi.

Див. також:

Дослiдження та вiдкриття, с. 52;

Європейцi на Сходi, с. 64;

«Мiжнародна республiка грошей», с. 240;

Повiдомлення та газети, с. 269




Зародження полiтики

Коррадо Вiвантi


На початку Чинквеченто виникають новi можливостi для мiжнародних економiчних та полiтичних вiдносин, розширяються свiтовi кордони, люди з повагою ставляться до ранiше невiдомих людських i фiнансових ресурсiв. Головними героями у цьому спектаклi свiтовоi полiтики могли стати лише такi потужнi держави, як Францiя та Іспанiя, що сперечалися за можливiсть пiдпорядкувати собi Італiю. Саме в цьому столiттi набувае своеi форми термiн «держава».


Великi монархii

Францiя та Іспанiя

Столiтня вiйна (1337–1453) проти Англii закiнчилася перемогою французiв, що значно посилило династiю Валуа i дало змогу Францii швидко повернути свiй авторитет у Європi. Бiльше того, пiсля смертi Карла Смiливого у битвi у 1477 р. було не тiльки покладено край загрозам на схiдному кордонi краiни, а й приеднано низку територiй, якi ранiше належали Бургундii. Дещо згодом (1481 р.), пiсля падiння Анжуйськоi династii, пiд владу французькоi корони потрапили Прованс й Анжу i були узгодженi династичнi шлюби з правителями Британii. У тi самi роки королiвство Кастилiя i королiвство Арагон об’едналися пiсля шлюбу iхнiх суверенiв – Ізабелли Кастильськоi та Фердинанда Арагонського, котрi у 1492 р. завоювали королiвство Гранада як останнiй осередок правлiння арабiв на Пiренейському пiвостровi, а пiзнiше й Наварру. Згодом католицькi королi почнуть поширювати свiй вплив i на територii в Новому Свiтi. У першiй половинi XVI ст. цi двi монархii ворогували: головний приз у цiй грi становило домiнування над Італiею, i слабшi краiни були шокованi цим тривалим конфлiктом, який поклав край свободi Італii.


Поняття «держава»

Зародження iдеi

Процес приеднання нових територiй та концентрацiя влади, а також не так тривалi вiйни, як дедалi бiльшi витрати на утримання армii – на той час уже з вогнепальною зброею та артилерiею – вимагають органiзованого управлiння та отримання податкiв до единого бюджету: це сприяе розвитку державних справ (res pubblico), якi саме в цьому столiттi набувають форми i поняття держави. Історик Альберто Тенентi (1924–2002) написав: «Сучасне поняття держави з’являеться в iталiйськiй мовi приблизно в 1550 р. i трiумфуе у другiй половинi XVI ст. Французьке слово Etat досягне такого ж успiху, але на пару десятилiть пiзнiше. Лише цi факти демонструють, що протягом усього XVI ст. сприйняття й розумiння полiтичноi думки розвиваються саме за цим поняттям. Це, у свою чергу, вiдображаеться у працях Жана Бодена, який розмiрковував над домiнуючою iдеею держави у працях Макiавеллi». Можемо згадати Макiавеллi (1469–1527) та Бодена (1530–1596) як найвизначнiших мислителiв стосовно проблем, iз якими стикнулася нова епоха, i тих людей, котрi надали поштовх для зародження новоi полiтичноi думки.


Макiавеллi та автономнiсть полiтики

Сфера полiтики

Зародження полiтики в добу Вiдродження жодним чином не пов’язане з поверненням до античних текстiв: полiтичнi працi Арiстотеля (384–322 рр. до н. е.) та Платона (427–347 рр. до н. е.) теологи i фiлософи читали ще за часiв Середньовiччя, однак, на iхню думку, земний устрiй був нерозривно сполученим iз метафiзикою. Фраза, якою в листi вiд 26 серпня 1513 р. Макiавеллi вiдповiдае своему друговi Франческо Ветторi: «Я не знаю, що говорив Арiстотель про роздробленi республiки», по сутi, е вiдображенням усiх його суджень; вiн не знайшов у класичних творах вiдповiдей щодо подiй, якi вiдбувалися в тогочаснiй полiтицi, i, бiльше того, не вiрив у абстрактнi моделi правлiння. «Багато хто понавигадував республiки i князiвства, зроду не баченi i про якi насправдi нiчого не було вiдомо», а натомiсть слiд «шукати iстинноi, а не уявноi сутностi речей» («Державець», XV)[6 - Тут i далi переклад «Державця» А. Перепадi. – Прим. пер.]. Справдi, «iстинна сутнiсть» не виключае знання про подii минулого, якi здатнi лишень надавати приклади для наслiдування i стають надто багатозначними, коли йдеться про досвiд жителiв XVI ст. Варто зауважити, що для Макiавеллi життевий досвiд античних авторiв i його сучасникiв вже ставали iсторiею, або, краще сказати, минуле i сучасне утворювали едину картину, яку вiн мiг проаналiзувати згiдно з власним свiтосприйняттям. Мiркування Макiавеллi також були висловленi в iншому листi до Ветторi за 10 грудня 1513 р., де фiлософ пише про роботу над «Державцем», що також дае нам зрозумiти його повсякденний стиль життя, який, окрiм працьовитостi й допитливостi, поеднуе роздуми про доробок класикiв. Саме переплетiння неперервного зв’язку iз сучаснiстю та дослiдження праць античних вчених надали його твору надзвичайноi оригiнальностi. Так, дiяльнiсть Чезаре Борджiа (1475?—1507), також вiдомого як герцог Валентино, стала свого роду зразком для Макiавеллi, «оскiльки годi навести новому Державцевi щось повчальнiше, нiж приклад його дiянь» («Державець», VII). Однак разом iз досвiдом сучасникiв не було залишено без уваги i подii минулого, особливо дiяльнiсть римлян за часiв створення iхньоi республiки. Криза, яку в тi роки переживала «вiдкрита навалi Карла, сплюндрована Людовiком, захоплена Фердинандом i зганьблена швейцарцями» («Державець», ХІІ) Італiя, могла надати «можливiсть запровадити нову форму правлiння, на славу вождевi й на благо всiй нацii» («Державець», XXVI).

Питання iталiйських держав

Звiдси походять судження Макiавеллi – болiснi вiд усвiдомлення того, наскiльки складно буде досягти позитивних змiн або принаймнi оновлення, аналогiчного тому, якого досягли трансальпiйськi держави. «Нiколи жодна краiна не була единою чи щасливою, якщо вона не пiдкорялася однiй республiцi чи одному правителю, як це трапилося у Францii та Іспанii» – написав вiн у «Мiркуваннях про першу декаду Тiта Лiвiя» (І, 12) – i перепоною до цього були жахлива корумпованiсть урядiв та Церква, «яка тримае цю краiну роздiленою». «Макiавеллi, – писав Бенедетто Кроче (1866–1952), – наголосив на необхiдностi автономii полiтики». Ця сфера людськоi дiяльностi вбачалася ним незалежною вiд iнших законiв, церковних догм, правил моралi та звичаiв, якi, у свою чергу, зберiгали полiтику у виглядi приписiв мислителiв минулого. Люди – i в цьому полягае вчення Арiстотеля – е iстотами полiтичними й мають вважатися сукупнiстю iндивiдiв, котрi разом утворюють народ, державу.

Функцiонування законiв

На думку Макiавеллi, проблема полягае в суспiльствi, у res publica, правилам якого пiдпорядковуеться громадянин: саме тому етичний свiт, де людина могла б дiяти самостiйно, не береться до уваги. Для Макiавеллi закон i лад, що регулюються правилами, е пiдгрунтям для цивiлiзованого життя, якi мають першорядну цiннiсть: вiн стверджував це ще у перших працях, коли, будучи стурбованим слабкiстю Флоренцii i помiчаючи руйнiвну дiяльнiсть найманих вiйськ, дiйшов висновку про необхiднiсть користуватися «власною зброею». Так, у трактатi «Причини призову на вiйськову службу» вiн пише: «Кожному вiдомо, що хто говорить про iмперiю, королiвство, принципат, республiку, хто говорить про командувачiв […], той говорить про справедливiсть i армiю». Сила й справдi е вкрай важливою, так само як i те, що ми в сучасному свiтi називаемо консенсусом. І знову Макiавеллi висловлюе свое захоплення Францiею, «де керуються законами бiльше, нiж у будь-якому iншому королiвствi нашого часу» («Мiркування про першу декаду Тiта Лiвiя», I, 50). Аби «вiдпустити бороду», пустити корiння в державах (особливо молодих), варто покладатися на народ, який мае «праведнiшу мету», нiж знать, адже «знать прагне утискувати, а народ – звiльнитися вiд утискiв». Проте якщо хочеться «життя вiльного», «життя полiтичного», тобто жити пiд владою законiв, що iх би дотримувалися всi, то потрiбно розумiти, що норми законiв не можуть бути вiчними й незмiнними. «Щасливий той, хто вмiе пристосуватися до обставин» («Державець», XXV) та зрозумiти мiнливiсть часу та фортуни, i вiн е добрим правителем та полiтиком. Але самих чеснот без удачi замало. Бiльше того, приклад Риму, де панували закон i порядок, завдяки яким iмперiя змогла посилити й зберегти панування, завойоване за допомогою чеснот своiх жителiв, демонструе, «що добра вдача могутнiша за фортуну» («Мiркування про першу декаду Тiта Лiвiя», IІ, 1).

Характер i фортуна полiтика

«Автономнiсть полiтики» необов’язково означае ii першiсть над мораллю. Лише в «корумпованих республiках» можна бути вимушеним забути про правила моралi та керувати «твердою рукою» чи до того, коли «зважуються на все заради блага держави»: у такому надзвичайному випадку «не варто звертати увагу нi на праведне, нi на неправедне, нi на милосердне, нi на жорстоке, нi на похвальне, нi на ганебне. До того ж слiд зробити другорядним усе iнше i за будь-яку цiну додержуватися того, що збереже життя i свободу». По сутi, це е трансформацiею стародавнього принципу, повтореного Цицероном: «Благо народу – це вищий закон» («Про закони», ІІІ, 3). Однак i той, хто проголосив цi норми, i той, у кого вони викликали вiдразу й засудження, вiдчували те, що лише сучасна антропологiя помiтила у стародавнiх мiстах: навiть за панування демократii, яка передбачае процес звiльнення вiд впливу Церкви, у полiтичному життi значення релiгii було винятковим.

Необхiднiсть релiгii

Таким чином, на думку Макiавеллi, «релiгiя е необхiдною рiччю, аби пiдтримувати цивiлiзованiсть» («Мiркування про першу декаду Тiта Лiвiя», I, 11). Звичайно, антична релiгiя краще годилася для того, аби бути основою для впорядкування держави, адже викликала любов та солiдарнiсть у суспiльствi, тодi як «наша релiгiя […] змушуе нас менше цiнувати честь свiту» i, бiльше того, вона змучена через «занепад», якiй вiддалив ii вiд принципiв, «встановлених ii засновником» («Мiркування про першу декаду Тiта Лiвiя», I, 12). Однак цi роздуми про фундаментальну роль релiгii в державi не слiд змiшувати з нормами «нацiональних iнтересiв», якi зменшують статус релiгii до iнструменту держави: на вiдмiну вiд слiв Макiавеллi, у зазначеному випадку вже йдеться не про оновлення полiтичних iнститутiв, а про створення консервативного альянсу мiж троном i вiвтарем iз метою гарантувати еднiсть правлiння абсолютних монархiв iз дисциплiнарною дiяльнiстю Церквi за часiв Контрреформацii.


Жан Боден i абсолютна влада монарха

Уважний читач творiв Макiавеллi (попри можливу критику останнього) та французький юрист Жан Боден був змушений розмiрковувати про полiтику пiд час кризи у Францii в епоху Чинквеченто. Пiсля видатного правлiння Франциска І та Генрiха ІІ (1519–1559), яке було грубо перервано у 1559 р., Францiя – котра щойно вступила у бурхливий перiод громадянських вiйн мiж католиками i гугенотами – здавалася Бодену кораблем, якого море шпурляло на всi боки «з такою силою, що капiтани та моряки були повнiстю виснаженими й знесиленими вiд тривалоi працi». Кожен мав запропонувати свою допомогу: «Ось чому я розпочав цю бесiду про державу, будучи не в змозi зробити щось краще».

Держава i населення

Однак саме в цi нестерпнi десятилiття краiна перевiрила рiвень солiдарностi мiж полiтичними структурами та громадянами i пiдтримала власну iндивiдуальнiсть iз прогресивним вiдчуттям едностi, яке все вiдчутнiше набувало нацiонального характеру. Завдяки цьому культура досягла розквiту, ii прикрасили iмена Франсуа Рабле (1494?—1553), П’ера де Ронсара (1524–1585), поетiв Плеяди[7 - Плеяда (фр. L a Plеiade) – гурток паризьких поетiв, створений у 1547 р. пiд назвою «Бригада». Спочатку складалася з чотирьох членiв: Ронсара, де Баiфа, дю Белле – учнiв фiлолога-еллiнiста Жана Доза. На початку 1550-х рокiв склад «Бригади» розширився до семи осiб, i, вiдповiдно, назва змiнилась на «Плеяду». – Прим. пер.], Мiшеля де Монтеня i самого Жана Бодена. Аби зрозумiти цю стiйкiсть Францii як цiлiсного органiзму, незважаючи на жорстоку внутрiшню боротьбу та релiгiйнi вiдмiнностi, слiд узяти до уваги той факт, що тодi суспiльство посилилося, аби надати нову енергiю i ресурси для держави. Саме представники третього стану, збагатiвшись за рахунок торгiвлi та фiнансових операцiй, вiдправляла дедалi бiльшу кiлькiсть своiх синiв для навчання юриспруденцii, а останнi розпочинали власну кар’еру й вiдкривали новi можливостi в конторах та державних установах королiвства. Посилений власними знаннями та економiчним i соцiальним престижем, цей клас вiдiграв iстотну полiтичну й культурну роль, формуючи таким чином сполучну тканину для державного органiзму.

Шлях Бодена

Сам Боден також був юристом: пiсля 1550 р. вiн близько десяти рокiв провiв в унiверситетi Тулузи, потiм став адвокатом у Паризькому парламентi, де присягнув на вiрнiсть католицизму, який iншi видатнi юристи сприймали як загрозливий для iхньоi гiдностi як iнтелектуалiв. Хоча позицiя автора шести книг «Про республiку» вiдрiзнялася вiд думки Макiавеллi, Боден також розглядав релiгiю як важливий з’еднувальний компонент для суспiльства, який не можна було вiдкидати. Проте було вкрай поверховим бачити суперечнiсть мiж теоретиком держави й мислителем, котрий у творi «Розмова семи мудрецiв» дискутуе про «секрети вищих iстин» семи мудрих послiдовникiв рiзних вiросповiдань та фiлософських напрямiв. Тим, хто в 1561 р. написав своему друговi, що «справжня релiгiя е не що iнше, як звернення чистого розуму до iстинного Бога», i тим, хто у скликаних у Блуа Генеральних штатах у 1576 р., виступаючи проти обурливих намiрiв Католицькоi лiги. Вiн насправдi був рiшучим прихильником релiгiйного миру пiд егiдою суверена. Якщо пiзнiше часом вiн i приховував своi думки, то це, мабуть, тому що iнакше вiн мав би зайняти стiйку позицiю на законних полiтичних зборах, присвячених обговоренню, або самостiйно виступати на тлi людських сутичок. Позицiя, яку вiн обстоював у Блуа i яка протиставлялася баченню Лiги, була пов’язана з одним iз нарiжних каменiв у роботi Бодена: з iдеею про суверена як вищу мiру полiтичного життя. У тi роки також вiдбулося вiдродження неогiбелiнських iдеалiв (тобто на пiдтримку iмператора) через появу на европейськiй аренi короля Карла V (1500–1558), та сподiвань, покладених на наймогутнiшого монарха-християнина, адже тодi стало б можливим припинити релiгiйнi конфлiкти, спровокованi протестантською реформою Церкви, та певною мiрою повторити дiяльнiсть римського iмператора Константина (бл. 285–337, iмператор з 306 р.) на скликаному ним Нiкейському соборi у 325 р. У другiй половинi XVI ст. спостерiгалася тенденцiя привласнювати собi досягнення в рiзних галузях та авторитет у свiтськiй i духовнiй сферах, першiсть у яких дотепер належала лише iмператору. Насправдi, абсолютна влада вже давно була закрiплена за королем Францii, який – згiдно зi стародавньою формулою, «не мав нiкого вищого за себе у всьому королiвствi».

Суверен i держава

Висловлювання Бодена е вкрай чiтким: «Для суверенiтету необхiдна влада така сама абсолютна й вiчна, як i сама держава» («Про республiку», І, VIII). Такий пiдхiд е доволi систематичним також тому, що його робота вiдображае комплексний характер французькоi монархii, хоч i проводиться в культурних межах, властивих французьким юристам. Останнi ввели у своi дослiдження iсторико-фiлологiчний метод гуманiстiв i вивчали права й полiтичнi iнститути як продукти того часу, пов’язанi з прогресом у суспiльствi. Таким рiшенням було затверджено прихильнiсть до монархiчноi форми правлiння, влада в якiй передаеться у спадок: хоча вищими за неi все ж е закони, що попереджають свавiлля, в iнтересах держави все ж може знадобитися втручання абсолютного монарха. Таким чином, у випадку неоднозначних ситуацiй – а е очевидним, наскiльки подii у Францii вплинули на це визначення – можуть статися в пригодi надзвичайнi й термiновi заходи з боку монарха, котрий краще, нiж будь-хто iнший, навiть будь-який законодавець чи магiстрант, зможе оцiнити вищiсть iнтересiв держави над власними, як того вимагають мiнливi часи. Аби вiдрiзнити монарха вiд тирана, Боден стверджуе про необхiднiсть виконання ним законiв i правил, аби не ризикувати можливостями заколоту та анархii.

До абсолютноi монархii

Іншими словами, верховна влада мае бути абсолютною й неподiльною, а також стояти вище за все та всiх: такий монарх мiг би сподобатися королю Людовiку XIV з династii Бурбонiв (1638–1715), названому «королем-сонцем», адже його закликали наслiдувати божественну мудрiсть, показуючись на очi пiдданим рiдко, але щоразу з величчю, яка вiдповiдала його знатному походженню. Вiдкидаючи думку навiть «видатних осiб», котрi вважали змiшану форму правлiння найкращою з усiх, Боден спростовуе думку письменникiв, котрi вбачали у французькiй формi правлiння сумiш з аристократii (Паризький парламент), демократii (Генеральнi штати) i монархii: «Подiбна думка е не просто абсурдною, вона е злочинною: робити пiдданих колегами й товаришами для суверенного монарха е злочином i образою для його величностi» («Про республiку», ІІ, 1). Якщо ми згадаемо, що цей твiр був написаним у перiод тривалих громадянських воен, коли владу монарха постiйно заперечували, а самiй королiвськiй особi погрожували противники абсолютизму, то зможемо зрозумiти наполегливiсть, iз якою Боден вбачав у монарху ледь не божественну велич, аби вберегти Францiю вiд занепаду: суверенiтет е сутнiстю держави, i ii виключнi права не можуть бути вiдокремленими одне вiд одного.

Абсолютизм як спосiб розв’язання конфлiктiв

Майже вiдчуваючи загострення внутрiшнiх конфлiктiв у майбутньому i демагогiю Уряду шiстнадцяти, який змусить Генрiха ІІІ (1551–1589) покинути Париж у 1588 р., наприкiнцi твору Боден доходить висновку, що якщо «тиранiя монарха е небезпечною, тиранiя бiльшостi е ще гiршою, але немае нiчого страшнiшого за тиранiю всього народу» («Про республiку», VІ, 4). І пiзнiше, порiвнявши три режими – демократичний, аристократичний i монархiчний – та зрозумiвши згубнi недолiки перших двох, так само як i небезпеку третього, найменшу загрозу вiн убачав саме у спадковiй монархii: у будь-якому разi «головною рисою держави мае бути суверенiтет, який може жити, а не iснувати i говорити чiтким голосом лише за монархii». Боден рiшуче заявляе: «У державi може бути тiльки один суверен; якщо е двi, три чи бiльше осiб, котрi мають владу монарха, то насправдi монархом не е жоден iз них, адже нiхто не з них не зможе анi засудити одного зi своiх товаришiв, анi бути засудженим» («Про республiку», VI, 5).

Суверен як «розум» держави

На останнiх сторiнках антропоморфiзм держави використовуеться, аби порiвняти монарха з людським iнтелектом, який вiдiграе роль об’еднувача, проте не е обов’язковим, адже трапляються люди, зовсiм позбавленi iнтелекту: «Таким чином аристократiя i демократiя, в яких не мае мiсця для короля, продовжують триматися й керувати власною державою. Вiдповiдно, вони не знають едностi, яку мали б за наявностi монарха, котрий з’еднуе весь органiзм, мов розум («Про республiку», VI, 5). Нелегко визначити, наскiльки ефективно вчення Бодена сприйняли у французькiй полiтичнiй культурi того часу, однак безсумнiвним е той факт, що пiсля тривалих релiгiйних воен французьке королiвство вiдновлювалося, стаючи прикладом для майже всiх монархiй Європи.

Див. також:

Створення новоi держави, с. 33;

Felix Austria: iмперiя Габсбургiв пiд владою «оголеного хлопчика» в «чарiвнiй Празi», с. 98;

«Мiжнародна республiка грошей», с. 240;

Жан Боден та теорiя сучасноi держави, с. 366;

Фiлософiя Макiавеллi, с. 343




Створення новоi держави

Аурелiо Музi


Нова держава – це нова форма органiзацii внутрiшньоi та мiжнародноi полiтики, яка характеризуе систему вiдносин у Європi в перiод мiж XV–XVII ст. Вона зародилася пiд час кризи середньовiчного устрою та вiддалення верховноi влади вiд старих народних i територiальних основ. Промiжна фаза охоплюе прогресивну централiзацiю влади у XVI ст.; наступна фаза розпочинаеться епохою абсолютизму в другiй половинi XVIІ ст.


Нова держава – це процес, а не система

Автономнiсть суверена

Протягом XVI ст. майже всi европейськi краiни – вiд найменших регiонiв Італii до таких великих держав, як Іспанська iмперiя, що поширюеться на заокеанськi територii, мають спiльнi риси: це схильнiсть до концентрацii влади; подiл ii на владу володаря (монарх) та виконавчу (адмiнiстрацiя); схильнiсть до об’еднання всiх земель та визначення власних кордонiв; захист монархом територiй вiд внутрiшнiх i зовнiшнiх ворогiв; об’еднання законодавчоi, юридичноi та фiскальноi служб. Фундаментальним принципом, який вiдрiзняе нову державу вiд середньовiчних форм правлiння, е унiкальнiсть функцiй верховноi влади: вона була автономною та неподiльною, могла сподiватися на власнi сили та на свою законнiсть. Здаеться очевидним, що цим принципом люди зробили ставку в грi й поставили мету, якоi важко досягти; вони змалювали нову державу не як чiтку та налагоджену на всi часи систему, а скорiше як виснажливий, а подекуди й жорстокий i кривавий процес, що завжди вiдбуваеться пiд час переходу вiд старих до нових форм правлiння. Пiдстави е вкрай мiнливими, i тому саме якiсть та рiзний ступiнь iх комбiнацiй дають нам змогу говорити про рiзнi шляхи розвитку новоi держави. Рiзноманiтнi нюанси вiдображенi у вiдносинах мiж органiзацiею полiтики та суспiльством; у вiйнах i мiжнародних вiдносинах; у конфлiктах та полiтико-релiгiйних чварах; у низькому й високому рiвнях однорiдностi мiж народами та територiями.


Фактори новизни

Фактори, якi зумовлюють ступiнь «оновлення» держави i разом iз тим визначають рiзноманiтнi види держав у Європi епохи Вiдродження, е такими: принцип легiтимацii династiй, система уряду територiй, конституцiйний баланс мiж централiзованою монархiею та Парламентом i здатнiсть монархii перетворювати привiлейованi верстви населення з ворогiв корони на пiдданих iй та зацiкавлених у спiвпрацi задля кращоi долi.

Слабкi та сильнi династii

Король Францii Людовiк ХІ (1423–1483), королi Англii Генрiх VII (1457–1509) та Генрiх VIII (1491–1547), а також iспанськi католицькi королi були великими монархами, якi вiдiграли ключову роль у змiцненнi позицiй новоi держави. Сила династii е наймогутнiшим фактором для узаконення влади. Моральна еднiсть як нацiональних держав (Францiя та Англiя), так i мiжнацiональних (Іспанська iмперiя за Карла V (1500–1558) та Фiлiппа ІІ (1527–1598) полягае саме у верховенствi влади монарха й харизмi короля. Вiдповiдно, там, де влада монарха та династii слабка або взагалi примарна, там слабка i держава. Наприклад, Данii бракувало встановленого права наслiдування престолу; керiвною там була модель виборноi феодальноi монархii, де майже вся влада належала сейму дворян та духовенства, i лише в 1665 р. Данiя перетворилася на монархiю, де влада переходила у спадок. Як наступний приклад наведемо Польщу, де нова держава була утворена завдяки династii Ягеллонiв (1386–1572). У 1572 р. ця династiя припинила iснування, а виборна монархiя разом iз вiдновленням влади аристократiв iстотно послабили краiну.

Особистi обов’язки чиновникiв

Щодо ще однiеi з характеристик новоi держави, а саме державноi системи територiй, то вона ставить знак вiдмiнностi мiж тим, хто мае владу (король), та тим, хто е ii виконавцем, – тобто чиновником. Звичайно, навiть ця вiдмiннiсть не мала чiткого визначення у XVI ст. Королiвська влада на той момент ще мала певнi феодальнi риси: король очолював iерархiю васалiв та охороняв iдею про особистий i договiрний зв’язок iз пiдданими. Ідея договору полягала у двостороннiх вiдносинах, де пiдданий гарантував пiдкорення та вiрнiсть своему володарю в обмiн на привiлеi, правовi звичаi й систему представництва (парламент, державнi асамблеi та iн.). Таким чином, службовець ще не був бюрократом у сучасному розумiннi: робочi вiдносини не були безстороннiми, вони стосувалися кожного як особистостi; не було чиновникiв «на повну ставку»; «слуги корони» були пов’язаними особистими узами зi своiм правителем, а також мали вiдвiдувати рiзноманiтнi заходи. Межi мiж публiчним i особистим були майже стертими.

Проте навiть з усiма цими обмеженнями окремим краiнам (насамперед Францii та Іспанii) протягом XVI ст. вдалося створити державну систему територiй, яка базувалася на виконаннi певних функцiй та на створеннi iерархii чиновникiв вищого рангу й радникiв короля.

Ситуацiя в Англii

У доволi незвичнiй для тогочасноi Європи моделi англiйськоi держави полiтична система базувалася на тонкому балансi мiж вимогами централiзованоi монархii та рiзноманiтних iнтересiв. Структура й функцii англiйського парламенту суттево вiдрiзнялися вiд тих, що були в iнших европейських краiнах. Там були двi палати – Палата лордiв, членство у якiй передавалося у спадок, i Палата громад, до якоi обирали представникiв рiзних верств населення краiни. У першiй засiдала знать, у другiй – не титулованi дворяни (джентрi) та вiльнi дрiбнi землевласники (йомени). Парламент виконував законодавчу функцiю. Парламентарii згадуються у загальному правi (Common Law) – зводi законiв, що базувалися на стародавньому традицiйному капiталi, незалежному вiд монарха. Іншою особливiстю англiйськоi полiтичноi системи е самоуправлiння графiв, чий титул надавався шерифам благородного походження та мировим суддям, котрi не завжди були зi знатного роду, але були пов’язаними з мiсцевiстю. Отже, за вiдсутностi прийнятого адмiнiстративного права, уряд у сiльськiй мiсцевостi мав зберiгати баланс мiж рiзними соцiальними структурами держави.

Монарх i дворянство

Якщо в Середньовiччi шляхта мала ледь не королiвську владу й часто виступала проти монарха, то процес формування новоi держави охарактеризувався можливiстю суверена стати единим джерелом полiтичноi влади та примусити iнших визнати свое верховенство. Поступово король здобув монополiю на використання сили через революцii дворянства та аристократiв i набув керiвноi ролi в економiчнiй та соцiальних сферах. Цiеi можливостi суверена було досягнуто (хоч i рiзними шляхами) у Францii та Польщi. У першiй половинi XVII ст. у Францii вiдбулася повна централiзацiя влади в руках короля, що стало наслiдком полiтико-релiгiйних конфлiктiв та суперечок мiж знаттю i монархом; вiдповiдно, групи, пов’язанi з адмiнiстративним апаратом, присягнули на вiрнiсть коронi. У Польщi, натомiсть, виборна монархiя разом iз прерогативою шляхти на liberum veto[8 - Вiльне вето (лат.). – Прим. пер.], що дозволяло будь-коли виступити проти рiшення короля, спричинили формування слабкоi держави, яку поступово роз’iдали анархiя та дроблення територiй. Приклади Францii i Польщi демонструють рiзнi шляхи розвитку нових держав у Європi.

Таким чином, варто зазначити чинники, якi сприяли вiдсталостi нових держав у Чинквеченто: брак легiтимацii династiй i дворянство, що зберiгало свою майже королiвську могутнiсть.


Автократiя i деспотизм

Росiя

У XVI ст. були вiдомими ще двi форми правлiння: автократiя та деспотизм. Прикладом першого е Московiя з ii централiзацiею державноi влади, а прикладом другого – Османська iмперiя. Ідеться саме про моделi, тобто про наближенiсть до iсторичних реалiй, якi не завжди повною мiрою характеризують усю комплекснiсть цих форм правлiння.

Іван ІІІ (1440–1505, правив з 1464 р.) об’еднав бiльшiсть руських земель, звiльнених вiд монголiв Золотоi Орди, та вирiшив зробити бояр – панiвну аристократiю – володарями на величезних територiях. Цьому сприяли: релiгiйна еднiсть (православ’я) та поняття влади, яке робило князя-монарха вищим за закон. Але аристократiя мала можливiсть висловлюватися у представницькому органi – Думi. Тодi Іван ІV Грозний (1530–1584, правитель з 1547 р.), аби протидiяти боярам та зменшити iхню владу, сформував автономнi вiйськовi загони шляхом створення службовоi шляхти, якiй надавав землю, що пiзнiше передавалася у спадок.

Османська iмперiя

У свою чергу XVI ст. е перiодом значного розвитку й подальшоi кризи Османськоi держави. У серединi Чинквеченто, за правлiння Сулеймана І (1495–1566, султан з 1495 р.), Османська iмперiя була наймогутнiшою державою у свiтi: ii кордони охоплювали Балкани, Схiдну Європу, Пiвнiчну Африку та Середземномор’я. Уся державна структура працювала з метою захоплення нових територiй, яке було зупинено Священною лiгою пiд час битви бiля Лепанто (1571 р.). У турецькiй державi панувала деспотiя, тобто закон нiяк не обмежував владу султана; не було жодних договiрних зв’язкiв правителя з пiдданими, але iхнi життя i смерть були в руках корони; усi джерела багатства краiни вважалися особистою власнiстю султана, i, вiдповiдно, земля не могла належати ще комусь iншому; до державного апарату залучали рабiв християнського походження; територiям бракувало едностi; не було централiзацii в законодавчiй, юридичнiй та фiскальнiй сферах.

Див. також:

Зародження полiтики, с. 26;

Felix Austria: iмперiя Габсбургiв пiд владою «оголеного хлопчика» в «чарiвнiй Празi», с. 98




Вiйська, озброення, фортецi

Вiтторiо Х. Беонiо Брок’ерi


Вiйна була найголовнiшим заняттям для европейських краiн, якi протягом усього XVI ст. були втягненi у тривалi полiтичнi й вiйськовi перегони, що вимагали ефективноi мобiлiзацii людських та економiчних ресурсiв. Технiчнi змiни в обладнаннi, а особливо поширення вогнепальноi зброi та подальше вдосконалення вiйськовоi архiтектури потребували дедалi бiльшого обсягу iнвестицiй. Лише такi великi монархii, як Францiя, Іспанiя та Англiя, могли собi дозволити таке напруження економiки, що призводило до нещадного вiдбору полiтичних та соцiальних суб’ектiв, якi були б у змозi й далi вести военнi дii.


Тягар вiйни

Упродовж усього XVI ст. вiйна була одним iз тих факторiв, що сприяли iсторичним змiнам, i не лише тому, що вiд результатiв конфлiкту залежала доля мiста, краiни чи династii. Насправдi саме розвиток технологiй та вiйськових iнститутiв був одним iз чинникiв, якi бiльшою мiрою забезпечили формування соцiальних, економiчних i культурних структур на всьому континентi.

Полiтика, дипломатiя, ресурси

Система европейських держав тодi становила арену, де тривала запекла боротьба у полiтичнiй та военнiй сферах. Так, вiйна стала для правителiв прiоритетом, i на ii потреби вони повсякчас спрямовували людськi й економiчнi ресурси, якi постiйно зростали. Можливiсть вижити в цiй ситуацii i поширити сферу свого впливу дедалi бiльше залежала не лише вiд економiчноi та демографiчноi ситуацii у краiнi, а й вiд здатностi уряду контролювати та мобiлiзовувати цi ресурси, так само як i вiд ступеня полiтичноi централiзацii й ефективностi полiтичних i адмiнiстративних iнструментiв. Таким чином, вiйна перетворилася на вiдбiр акторiв, якi потiм зможуть вийти на мiжнародну сцену. На тривалий перiод можливостi участi в нiй були обмеженi, з одного боку, в середнiх за розмiрами краiн, на кшталт iталiйських та нiмецьких князiвств, що не мали таких ресурсiв, якi дали б iм змогу конкурувати з iншими протонацiональними монархiями, з iншого – хоч i в значних за розмiрами краiн, таких як Польща й навiть Священна Римська iмперiя, але котрi не змогли досягти достатньоi полiтичноi й адмiнiстративноi едностi, аби зiбрати на своiй територii необхiднi ресурси. У бiльш виграшному становищi були такi середнi й великi за розмiрами держави, як Францiя, Англiя, спершу Іспанiя, пiзнiше – Голландiя, Швецiя i Бранденбург, якi насилу знайшли фiнансовi й полiтичнi iнструменти, аби створити i пiдтримувати в належному станi своi вiйськовi структури (армiю i флот) згiдно з новими вимогами.

Внутрiшнiй фронт

Але вiйна також впливала на полiтичний i соцiальний баланс усерединi самих держав. Тут е позитивний аспект – очевидна вiдповiднiсть мiж збiльшенням вiйськового апарату й могутнiстю монархii. Зростання витрат на утримання вiйськ у належному станi викидае з гри аристократiю, чиi власнi озброення – купленi за грошi та залежнi вiд аристократа, уже не можуть конкурувати з озброенням короля. У свою чергу, така ефективна монополiя на використання сили в межах власноi держави створюе для монарха сприятливi умови для того, аби за допомогою рiзноманiтних податкiв залучати ресурси королiвства з метою змiцнення власноi вiйськовоi могутностi.


Вогняна зброя

Поворот у iсторii вогняноi зброi

У добу Чинквеченто наявнiсть вогнепальноi зброi – вогняноi зброi – на полi бою та пiд час облоги не була чимось новим. Рiзноманiтнi гармати вiдiграли величезну роль в останнiй фазi Столiтньоi вiйни i саме завдяки величезним бомбардам турки зруйнували стiну у Константинополi. Однак, як зауважив Франческо Гвiчардiнi (1483–1540), в iталiйських вiйнах артилерiю «вже використовували, проте гармати були такими неповороткими, що не завдавали противнику суттевих пошкоджень». Оскiльки гармати та бомбарди були дорогими й громiздкими, мали невеликi скорострiльнiсть i дальнiсть польоту знаряддя, iх застосовували зазвичай пiд час облоги й разом iз традицiйними метальними машинами: катапультами, требушетами й балiстами.

Новi гармати

Однак протягом XVI ст. ефективнiсть артилерii, а особливо ii мобiльнiсть, суттево покращилися. Гармати ставали дедалi необхiднiшими не лише у боях на сушi, а й на морi. Вже наприкiнцi XV ст. на випадок вторгнення до Італii серед вiйськ Карла VIIІ (1470–1498) був артилерiйський парк, який створив неабияке враження – хоча, здавалося, i без особливого результату, але, згiдно з фактами, це вирiшило хiд подiй. Саме у Францii розробили новий тип гармат, створених у единому литтi з бронзи чи латунi – за технiкою, дуже схожою на ту, за допомогою якоi створювалися дзвони, – замiсть виробництва зброi шляхом з’еднання рiзних шматкiв кованого залiза. Цi новi гармати були мобiльнiшими i, завдяки ефективному використанню пороху в металевих, а не кам’яних ядрах, набули бiльшоi руйнiвноi сили. І хоча застосування цiеi зброi ще мало певнi обмеження, польовi гармати вiдiграли вирiшальну роль у багатьох битвах XVI ст. Наприклад, у 1512 р. у Равеннi французи перемогли iспанцiв чи три роки потому в битвi бiля Мариньяно, коли знаменитi швейцарськi пiхотинцi зазнали повноi поразки вiд французiв. У другiй половинi столiття, переважно завдяки голландцям, було здiйснено спроби стандартизувати види й калiбри гармат, чия рiзноманiтнiсть часто призводила до логiстичних та органiзацiйних проблем.

Вiд аркебузи до мушкета

Напевне, саме розвиток вiйськовоi технiки i подальше створення рушниць найбiльше вплинули на тактику та стратегiю ведення бою. Наприклад, обладнання аркебузи колесами й новим запалювальним механiзмом замiсть гноту зробило ii ефективнiшою для використання навiть у несприятливих погодних умовах, а також посилило точнiсть та дальнiсть пострiлу. До того ж аркебуза спочатку стояла поряд, а потiм була витiснена мушкетом, оснащеним довшим стрижнем i, вiдповiдно, бiльшою дальнiстю й швидкiстю польоту кулi, яка могла пробити обладунки противника. Завдяки зменшенню розмiру й ваги вогнепальноi зброi ii стала застосовувати i кавалерiя.


«Спис i мушкет»: вiд швейцарських фаланг до iспанських tercios

Розвиток технiки спричинив змiни у тактицi бою та у пiдходi до военноi стратегii. Проте, мабуть, найсуттевiших змiн зазнали сама природа i рiвень вiйськових операцiй. Знову-таки наведемо слова Гвiчардiнi: «До 1492-го року боi були тривалими, а днi – не такими кривавими», однак французи «надали вiйнi жвавостi».

У битвах тепер брали участь дедалi бiльше вiйськових, i самi вiйни стали жорстокiшими, особливо коли пiсля Контрреформацii до традицiйних полiтичних та династичних конфлiктiв додалися релiгiйнi.

Щодо структури вiйська i тактики, то на полях бою XVI ст. переважно використовувалася пiхота, вже сформована пiд час конфлiктiв у XIV–XV ст. Якщо наприкiнцi XV ст. вiйсько французького короля Карла VІІІ складалася з кавалерii на третину, то пару десятилiть потому у вiйську його наступника Франциска І (1494–1547) iз загальноi кiлькостi солдат кавалерiя становила лише 10 %.

Структура вiйська

На початку Чинквеченто найсильнiшими вважалися жорстокi, дисциплiнованi й нещаднi у бою швейцарськi пiхотинцi, якi вишиковувалися у квадратнi формування по 2–6 тис. солдат у кожному i дотримувалися тактики, що нагадувала македонськi фаланги. І хоча вiд наступу ворожоi кавалерii iх захищала величезна кiлькiсть списiв завдовжки 4–6 м, а сама пiхота мала надзвичайну силу удару, формацiя все ж мала недолiки. Вона була доволi повiльною i маломаневреною; ii фланги атакували, попри невеликi групи аркебуз, а особливих ушкоджень завдавав гарматний вогонь, який мiг спричинити великi прогалини в лавах пiхотинцiв i тим самим порушити формацiю вiйська. Так i сталося у битвi бiля Мариньяно, коли перемога Франциска І ознаменувала початок кiнця тривалого домiнування швейцарських пiхотинцiв та iх нiмецьких суперникiв – ландскнехтiв, котрi мали схожу тактику ведення бою.

Іспанська терцiя

Починаючи iз 40-х рокiв XVI ст. iспанська tercios – терцiя – викликае загальне захоплення. У цьому шикуваннi списоносцi, керiвники аркебуз та озброенi щитом i мечем солдати створювали баланс у формацii i захищали один одного, формуючи бiльш маневрений i збалансований пiдроздiл, який, проте, вимагав тiснiшоi координацii з iншими формуваннями. Іспанська пiхота домiнуватиме аж до кiнця Тридцятилiтньоi вiйни, але й протягом цього столiття вона зазнае певних змiн i вдосконалень. Найвагомiшим iз них, напевно, е зростаюча частка аркебуз i мушкетерiв серед пiхотинцiв. Якщо на початку столiття пiхота з вогнепальною зброею становила лише 10 % загальноi кiлькостi вiйська, то пiзнiше – чверть i навiть третину. Загалом тiсний зв’язок мiж списом i аркебузом (або мушкетом) триватиме до другоi половини XVII ст., коли вiдбуватиметься тривалий перехiдний перiод у европейськiй вiйськовiй культурi, названий pike and shot («спис i мушкет»).


Реформування кавалерii

Вогнепальна зброя, яку Арiосто називав «огидними знаряддями», не лише змiнила баланс сил на полi бою, а й становила загрозу для цiнностей у суспiльствi. Розвиток технiки, безсумнiвно, потужно вдарив по образу солдата-вершника. Кавалерист благородного походження, що столiттями домiнував у европейських вiйнах, був – у прямому й переносному розумiннi – викинутий з сiдла. Правду кажучи, аби краще зрозумiти ту епоху та сутнiсть цих змiн, нам слiд дещо розширити часовi межi. Ще протягом XIV–XV ст. у битвах бiля Кресi, Пуатье та Азенкура французька кавалерiя, що складалася з аристократiв, зазнавала кривавих поразок вiд англiйських стрiльцiв-«плебеiв», озброених небезпечно довгим луком (long bow). Цi луки iз суто технiчного погляду стосовно дальностi, швидкостi пострiлу та здатностi пошкоджувати броню навiть перевершували аркебузи, що були доволi простими у використаннi навiть для новобранцiв.

Реформування кавалерii

Таким чином, вiйсько, озброене луками, мушкетами й гарматами, скинуло тактику феодальноi кавалерii, що завжди домiнувала, на дно. Це передбачало тактичне, кiлькiсне й навiть символiчне реформування кавалерii, але аж нiяк не ii зникнення з поля бою, де ми зрештою побачимо ii в серединi XIX ст. Найбiльшi переваги мала, звiсно, легка кавалерiя. У конфлiктах мiж iспанськими мусульманами, турками i татарами европейцi навчилися цiнувати цей вид вершникiв, насамперед використовуючи iх для розвiдки, порушення порядку в лавах ворога та прикриття. Невипадково те, що натхнення та назви нових кавалерiйських бойових одиниць походять переважно з мiсць, наближених до iсламських кордонiв. Наприклад, iспанськi пiнети (хоча сам термiн мае берберське походження), що брали участь також у вiйнах в Італii, гусари (слово походить з угорськоi чи турецькоi мов) – вихiдцi з Балкан, якi в XIV ст. вже воювали у польських та габсбурзьких вiйськах, i албанськi страдiоти на службi Венецiанськоi республiки.

Отже, кавалерiя намагалася адаптуватися до застосування вогнепальноi зброi пiд час битви, i, таким чином, приблизно наприкiнцi XVI ст. було розроблено технiку гарцювання: переднi лiнii озброених рушницями вершникiв наближалися, аби стрiляти в супротивника, а потiм вiдступали, аби не наштрикнутися на пiки ворожоi пiхоти. Цей видовищний i складний маневр вимагав довгого навчання з боку кавалеристiв, але, з огляду на його слабку ефективнiсть на полi бою, вже на початку XVII ст. вiн не використовувався.


Trace italienne – революцiя у вiйськовiй архiтектурi

Проект оборони

Постiйне покращання ефективностi артилерii iстотно вплинуло на вiйськову архiтектуру. Ще в добу Кватроченто високi, але тонкi мури середньовiчних палацiв i мiст виявилися безсилими перед руйнiвною мiццю кам’яних чи металевих гарматних ядер. Рiшенням було побудувати обороннi споруди нижчими, але частiшими, аби вони могли краще вбирати кiнетичну енергiю знарядь.

Якщо Італiя демонструвала певну вiдсталiсть у планi розвитку й застосування артилерii – варто зазначити, що Макiавеллi недооцiнював ii роль у своему мистецтвi вiйни – то ii iнженери та архiтектори були в авангардi в розробленнi технологiй для захисту вiд нових загроз. Недарма нова вiйськова архiтектура, яка розвивалася у перiод мiж XV–XVI ст., в Італii отримала назву нового укрiплення, а в Європi була вiдомою як trace italienne – iталiйська зiрка.

Нахили, вали i бастiони

До ii розроблення долучилися найкращi уми епохи Вiдродження, серед яких були Антонiо да Сангалло (1484–1546) та Франческо дi Джорджо дi Мартiнi (1439–1501) – автор «Трактату про iнженерiю та вiйськове мистецтво», i, звiсно, Леонардо да Вiнчi (1452–1519) та Мiкеланджело (1475–1564). Кастельнуово у Неаполi, замок Убальдiнi у мiстi Сассокорваро та фортеця у Сан-Лео е прикладами перехiдноi фази у будiвництвi, пiд час якоi архiтектори й iнженери намагалися посилити опiр стiн за допомогою нахилу; тобто товщина i нахил стiн робили iх стiйкiшими перед ударами ядер. Нова вiйськова архiтектура досягла розквiту саме в XVI ст. завдяки створенню земляних валiв i бастiонiв, якi визначалися не лише бiльшою стiйкiстю, а й давали змогу розмiстити батареi гармат, здатних гатити по противнику. Багато мiст оточили себе новими i дуже дорогими колами стiн. Замок Лукка, створене за часiв у Венецiанськоi республiки мiсто-фортеця Палманова, Саббiонета – маленька столиця ефемерноi держави вiйськового iнженера Веспасiано Гонзаги (1531–1591) е одними з найкращих прикладiв тiеi архiтектури, що збереглися дотепер.

Палманова i Саббiнета

У другiй половинi XVI ст. поступове поширення цих фортець iз артилерiею змiнило природу военних операцiй у Європi. Польовi баталii стають дедалi рiдшими, а облога мiста перетворюеться на кульмiнацiю военноi кампанii. Облога могла тривати мiсяцями, i стiйкiсть таких мiст як Мец, яке оточив Карл V (1500–1558) у 1552 р. чи Фамагоста, де венецiанський гарнiзон iз 7 тис. осiб вистояв майже рiк проти 200-тисячного турецького вiйська, свiдчить про ефективнiсть новоi вiйськовоi архiтектури.


Найманi солдати та регулярнi вiйська

Хто були тi люди, якi воювали у Падуi (1525 р.), Мюльберзi (1547 р.) та Сен-Кантенi (1557 р.) чи штурмували стiни Меца (1552 р.) i Нiцци (1553 р.)? Вже довгi роки европейське вiйсько не складалося переважно з воiнiв феодалiв. Лицарiв, котрi воювали, аби виконати своi зобов’язання перед сюзереном, стало значно менше порiвняно з простими солдатами, часто не благородного походження, якi робили вiйну своiм промислом, а не дiянням за покликом класу, що передавався у спадок. Наприкiнцi Середньовiччя вiйськовим майже завжди був найманець, i змiни у зброi – спершу поширення лука й арбалета, а пiзнiше i вогнепальних знарядь – сприяли тому, що у вiйсько стали брати професiональних вiйськових, а не шляхту.

Позицiя Макiавеллi

Однак у добу Чинквеченто Нiкколо Макiавеллi (1469–1527) палко доводив переваги нацiональних вiйськ над найманцями, адже останнi нiколи не славилися вiрнiстю. Надихаюча класична модель солдата – жителя мiста (чи селянина) все ж не мала великих можливостей для використання в тогочаснiй Італii та Європi загалом. Реалii життя в римськiй республiцi надто вiдрiзнялися вiд умов у iнших державах – монархiях чи республiках, якi ще не повною мiрою розробили адмiнiстративнi й бюрократичнi iнструменти для формування та координацii «нацiональних» вiйськових угруповань, а це було проблематичним за скрутноi фiнансовоi ситуацii.

Професiйнi вiйська

Таким чином, вiйська у XVI ст. складалися переважно з професiйних вiйськових, найманцiв та пiдприемцiв, котрi зобов’язувалися перед урядом завербувати певну кiлькiсть солдат, що часто приiжджали з-за меж монархii чи республiки. Спроби створити нацiональне вiйсько на засадах призову виявилися провальними, як у випадку з французькими вiльними стрiлками чи флорентiйськими загонами, яких так прагнув Макiавеллi. Серед нечисленних виняткiв можна згадати натхненних почуттям прихильностi до Святого Марка венецiанських ополченцiв, що поширилися i серед iнших жителiв материковоi частини Венецii.

Деякi регiони Європи, що були бiднiшими й вiдсталiшими, саме й постачали подiбну робочу силу до iнших краiн. Насамперед такою була Швейцарiя, де професiя найманця була справжнiм промислом, яким керувала влада кантонiв. Потiм – сусiдня Пiвденна Нiмеччина, чиi ландскнехти перейняли й розвивали швейцарську модель працi. Іншими джерелами войовничих найманцiв були Гасконь, Корсика, Швецiя, Албанiя та Романiя в Італii. А також Іспанiя, яка через пiдрядникiв у Кастилii у великих кiлькостях збирала солдатiв серед селян та войовничих iдальго.

Див. також:

Домiнування на морi, с. 57;

Італiйськi вiйни, с. 115




Клiмат i навколишне середовище

Бруно Веккьо


Європейський клiмат належить до кiлькох основних типiв, особливо рослинний свiт. Зокрема, тут описанi певнi можливостi для людини, якi надае навколишне середовище, що бiльшою мiрою стосуються традицiйних занять у сiльському господарствi.


Картина в цiлому

Дослiдження останнiх трьох десятилiть продемонстрували, що европейський клiмат мiг суттево змiнюватися навiть за вiдносно короткий промiжок часу, тобто в межах однiеi iсторичноi епохи. Особливо це стосуеться XVІ ст., коли розпочалося вiдносне похолодання (бл. 1550–1880), назване «малим льодовиковим перiодом». Однак насамперед слiд наголосити, що цей перiод був неоднорiдним за структурою, тобто подiлявся на кiлька пiдперiодiв; по-друге, йдеться також про незначнi температурнi коливання, що, як правило, не перевищували середньоi рiчноi температури на один градус. Правдою, крiм того, е те, що краще вираженi сезоннi коливання температури можуть бути використаними для отримання середнього результату та створення повноi картини клiмату; також тяжкi наслiдки таких коливань для технiчно нерозвинутих сiльських угiдь зафiксованi зазвичай саме в сучаснiй Європi.

Малий льодовиковий перiод

Слушним також е той факт, що в контекстi загальноi клiматично-екологiчноi бази Європи нам потрiбно врахувати набагато бiльше чинникiв, нiж цi макроскопiчнi змiни континентального простору, якi пояснюються рiзною широтою окремих регiонiв европейських краiн та iхнiх позицiй вiдносно великих континентальних та океанiчних мас. Саме тому з наступного опису клiматично-екологiчних регiонiв Європи фiзичний фон iсторii континенту може мати вигляд свого роду «нерухомоi картини» (хоча, врештi-решт, вона не зовсiм нерухома). Вiдповiдно до цього, фiзичний фон може бути застосовуваним i для наступних столiть аж до перелому (також поступового в часi та нерiвномiрного у просторi) iндустрiальноi революцii.


Рослинний свiт як ключ до опису европейського клiмату та навколишнього середовища

Саме поняття клiмату можна визначити як «атмосферне середовище, створене з ряду станiв атмосфери в iх звичайнiй послiдовностi над певною мiсцевiстю» (Максимiлiан Сорре). Легко перевiрити той факт, що клiмат Європи зазнае iстотних змiн. Спiльним елементом, котрий можна побачити серед цього рiзноманiття, е, напевне, несуттеве вiдхилення вiд середнiх значень, яке – за винятком бiльш пiвнiчно-схiдних та схiдних регiонiв (Росiя, Фiнляндiя) – зменшуе ризик клiматичних катастроф (лютостi клiмату, посухи, повеней) вiдносно iнших частин свiту i, вiдповiдно, ризику неврожаю i голоду.

Рослинний свiт i культивування

Серед багатьох можливих класифiкацiй европейського клiмату нас цiкавлять саме тi, якi багато уваги придiляють наслiдкам, спричиненим екологiчними вiдмiнностями, з якими стикаеться населення Європи. Насамперед до них вiдносять вiдмiнностi, що стосуються рослинного свiту, вiд якого великою мiрою залежить життя людей. Стихiйнi трав’янистi рослини та сезоннiсть iх росту визначають можливiсть iхнього розвитку в диких умовах. Рiзниця в наявностi та здатностi до вiдтворення окремих порiд дерев i кущiв вказуе на кiлькiсть та технiчнi якостi такого важливого матерiалу, як деревина.

Рослинний свiт i харчування

Врештi-решт, вирощування певних видiв рослин – як трав, так i дерев, зумовлюе рiзнi можливостi поступу рiзноманiтних систем землеробства та скотарства; навiть за однакового технiчного рiвня сiльського господарства вiдмiннiсть у рослинному свiтi передбачае рiзнi варiанти виробництва та харчування. Сукупнiсть рослин, що ростуть як стихiйно, так i культивовано, створюе неоднаковi можливостi для людського життя в матерiальному планi. Саме тому ми переходимо до подiлу Європи на клiматичнi пояси та до середовищ (передусiм рослинних), якi в них розташованi. Цей подiл робить спрощення практично неминучими, оскiльки клiмат i навколишне середовище непомiтно змiшуються одне з одним, рiдко створюючи достатньо чiткi лiнii на кшталт тих, якi ми пропонуемо з навчальною метою.


Клiмат i помiрний пояс, де дмуть захiднi вiтри

Течiя Гольфстрiму

Захiдна частина материка зазнае ефекту закону Корiолiса – його обдувають майже постiйнi теплi й вологi пiвденно-захiднi вiтри i на нього також впливае течiя Гольфстрiм; обидва феномени пом’якшують температуру навiть у найвищих широтах. У центральнiй смузi атлантичноi частини материка, що вiдповiдае Пiвнiчнiй Іспанii, захiднiй половинi та пiвнiчному узбережжю Францii, так само як i всiм Британським островам, – подiбний вплив дае змогу визначити клiмат i навколишне середовище як «мiсцевiсть панування помiрних захiдних вiтрiв». Цьому поясу властивi прохолодне лiто (середне значення влiтку нижче за +20–21 °C), помiрна зима (середне значення в сiчнi вище за +2 °C) i дуже мiнлива погода – з дощем, який е необов’язково рясним, зате тривае кiлька днiв, притаманний усiм порам року та становить перевагу зимнього перiоду, сприяючи розвитку рослин практично протягом усього року, адже вегетацiйний перiод, як правило, починаеться при температурi вiд +4 °C. Щодо лiсiв (де дерева зазвичай мають широке листя), то вони можуть бути великими, але iх розвитку заважатимуть надмiрна вологiсть та/або сильний вiтер. Також слiд згадати простори Ірландii, Шотландii та Англii, де лiсу або взагалi немае, або пiсля вирубки вiн не може вирости самотужки i поступаеться мiсцем болотам. Найпрохолоднiша зона цього середовища – яка вiдповiдае бiльшостi територiй Британських островiв (хоча подiбне явище також можна побачити на берегах Норвегii) – була найпривабливiшою територiею для ведення традицiйного сiльського господарства, що за умови пристосування самого довкiлля надае багато можливостей для людськоi дiяльностi.

Система infield – outfield

Йдеться про так звану систему infield – outfield[9 - З англ. infield – присадибна дiлянка, на якiй часто проводяться сiльськогосподарськi роботи, outfield – вiддалена земельна дiлянка, що рiдко обробляеться. – Прим. пер.], яка полягае в постiйному обробiтку присадибноi дiлянки для ведення сiльського господарства (infield) та збереження iнших територiй (outfield) – земель, придатних для подальшого обробiтку i розширення пасовиськ. Овес – як i ячмiнь – зазвичай використовувався для сiвби завдяки короткому вегетативному перiоду, пiсля якого пасовисько залишалося вiльним протягом усiеi зими. Постiйна вологiсть також сприяла росту довгостеблових рослин i, вiдповiдно, – особливо на Британських островах – поширенню солом’яних дахiв бiльше, нiж будь-де.

Кукурудза та виноград

У крайнiй пiвденнiй частинi Атлантики наслiдком добре збалансованоi вологостi та високих лiтнiх температур е введення – серед традицiйно культивованих – iнших видiв рослин, чутливих до згаданих вище характеристик: це стосуеться кукурудзи, що росла в Галiсii й Астурii з давнiх-давен i яку продовжують вирощувати й досi. У такiй мiсцевостi, як Аквiтанiя, де нижчi температури поеднуються з меншою кiлькiстю опадiв через вiдсутнiсть гiрських бар’ерiв, якi затримують вологу з океану, формуються сприятливi умови для росту виноградноi лози. Добре вiдомим е те, що ця рослина, яка найлiпше розвиваеться в середземноморському клiматi, може давати плоди i в iнших регiонах, навiть пiзньоi осенi.


Клiмат i пояси Середземномор’я

Ще одним доволi неоднорiдним помiрним клiматом Європи е субтропiчний середземноморський, який у рiзних видах охоплюе практично всю територiю на пiвнiч вiд однойменного моря (за винятком Паданськоi рiвнини), майже всю Португалiю, бiльшу частину не атлантичноi Іспанii i краечок Кримського пiвострова у Чорному морi. Основними рисами цього типу клiмату е майже така сама м’яка й волога зима, як i на територii, де дмуть захiднi вiтри (середня температура в сiчнi вища за +4 °C), однак бiльш тепле лiто (середнiй показник у липнi перевищуе +20–21 °C) через наближенiсть до одного з найспекотнiших мiсць на Землi – пустелi Сахара. Також лiто е не тiльки теплим, а й посушливим. Чергування мiж сухим i вологим перiодами залежить вiд поширення на регiон впливу захiдних вiтрiв та антициклону iз сухих тропiкiв. Тривалiсть перiоду лiтньоi посухи е рiзною i зростае вiд пiвночi до пiвдня i вiд заходу до сходу: наприклад, у Каталонii посуха тривае два мiсяцi, а на Пелопоннесi – п’ять чи шiсть. Хоч у пiвнiчнiй частинi Середземномор’я максимальна кiлькiсть опадiв випадае восени, нiж узимку.

Зима i лiто

Через поеднання спеки й посухи влiтку в диких рослин спрацьовуе захисний механiзм вiд надмiрного випаровування вологи: переважають рослини, що пристосованi до посухи (ксерофiти) та мають такi властивостi, як щiльне (склерофiти) чи голкоподiбне листя. Вiчнозеленi дуби (кам’яний дуб, пробковий дуб, quercus coccifera – кермесовий дуб), деякi види сосен (марiтiма, пiнiя алепська), i особливо чагарники – вiничник прутовидний (spartium junceum), дике оливкове дерево, мирт, мастикове дерево, ерiка i т. iн. – е частинами середземноморського лiсу в всьому його рiзноманiттi.

Середземноморський лiс

Територiя лiсу, який, цiлком iмовiрно, походить iз прибережних та пiвденних районiв, була збiльшена саме людськими руками, адже клiматичнi умови часто перешкоджають необмеженому росту дерев та iх спонтанному вiдновленню. Звiдси й дефiцит давнiх порiд дерев, що може пояснити брак стацiонарних пристроiв для побутового опалення великоi житловоi площi (у поеднаннi з не дуже холодним клiматом) чи домашнiх дахiв без використання дерев’яних балок (у хатинках-«трулло», бунгало та iн.). Ефект, спричинений труднощами з вiдновленням кiлькостi дерев, вiдсутнiсть або невелика кiлькiсть трав’янистого покриву землi у посушливий лiтнiй перiод, а також часта жорсткiсть опадiв роблять середовище Середземномор’я схильним до ризикiв механiчноi ерозii та руйнування органiчних частин грунту i, вiдповiдно, доволi крихким у европейському контекстi.

Критичнiсть високих температур

Ця крихкiсть, як правило, посилюеться з iнтенсифiкацiею рослинництва та тваринництва. Іншою особливiстю Середземномор’я е помiтна схильнiсть – з огляду на високi температури влiтку – на розмноження в застiйних водах збуднику малярii – комара анофелеса: саме цей фактор на тривалий час зробив велику кiлькiсть територiй рiвнин недоступними для людей.

Найпоширенiшою традицiйною аграрною системою у постiйно оброблюваних районах Середземномор’я е дворiчна сiвозмiна, коли рiк сiвби чергуеться з роком спокою (можливо, частково зайнятий посадкою бобових культур). Посiвнi роботи вiдбуваються восени, адже, зважаючи на лiтню спеку, неможливо зробити систему весняноi сiвби та осiннього збору врожаю суцiльною. Звичайно, нiчого дивного немае в тому, що пшениця, як i ранiше, е основною зерновою культурою у традицiйному середземноморському сiльському господарствi, адже саме цей клiмат забезпечуе iй найкращi умови для росту. Крiм того, завдяки такому сприятливому клiмату тут iз давнiх-давен вирощують такi багаторiчнi рослини, як виноград, оливки та рiзнi фруктовi й листянi дерева (наприклад, шовковицю). У тих мiсцях, де подолати лiтню засуху допомагае постачання води, можна також розводити тропiчнi культури, якi ii потребують. Деякi однорiчнi рослини можуть терпiти морози (рис, бавовна); деякi – нi (цитрусовi, цукровий очерет), саме тому iх починають вирощувати чи вже давно вирощують у бiльш пiвденних регiонах (Андалусiя, Сицилiя, Пелопоннес) або краще захищених вiд холоду (Лiгурiя).


Лiси з листопадними деревами, поля на пiвночi та степи

На пiвнiч вiд Середземномор’я, тобто в середнiх широтах европейського континенту – приблизно мiж 45° та 60° паралелями, вiд Болоньi до Стокгольма – у мiру вiддалення вiд Атлантики переважае субконтинентальний або континентальний клiмат, де розташоване середовище пiд назвою «мiсце листопадних дерев». Найвиразнiшою рисою як клiмату iз захiдними вiтрами, так i середземноморського клiмату е бiльш холодна зима: середнiй низький показник у сiчнi +4 °C можна сприймати як певну межу, що знижуеться у вищих широтах, але насамперед поширюеться iз заходу на схiд – з Бургундii до Пiвденного Уралу. Іншими характеристиками цього клiмату е кiлькiсть холодних мiсяцiв – тобто iз середньою температурою менше +10 °C – iз найнижчим показником +8 °C, та вiдносно теплим лiтом. Насправдi, середнiй показник найтеплiшого мiсяця у будь-якому разi перевищуе +15 °C, i ця температура е найкращою для розвитку рослин; у найпiвденнiшiй частинi – Паданськiй рiвнинi, а також у середньому та нижньому басейнах Дунаю температура перевищуе +20 °C.

Вплив Середземномор’я

Континентальнiсть передбачае потужний вплив зимових антициклонiв i, отже, вiдносно незначнi опади, яких у цiлому вистачае взимку, тодi як улiтку морськi вiтри часто приносять дощ. Також виокремлюеться пiвденна смуга, адже сумiжнiсть Середземномор’я змiщуе максимальну кiлькiсть дощових опадiв iз лiта на весну, а iнший максимум опадiв – на осiнь. Через останню характеристику та сильнiшу лiтню спеку цю бiльш пiвденну широту називають «погiршеним середземноморським клiматом». Водночас такiй широкiй за територiею смузi властивий фактор, спiльний для всiх ii регiонiв, а саме клiматичнi характеристики, що сприяють росту листопадних дерев. Лiси не тiльки добре ростуть, а й мають здатнiсть швидко i без зайвих труднощiв вiдростати пiсля вирубки, на вiдмiну вiд лiсiв у бiльшостi надто вологих та вiтряних атлантичних i посушливих середземноморських регiонiв. Пiд цим кутом зору навiть у найбiльш схiднiй частинi смуги вплив суровоi зими нейтралiзуеться вiдносною лiтньою спекою, що е вирiшальним фактором для росту дерев. Однак у цьому розкiшному лiсi все ж росте вiдносно менша кiлькiсть видiв дерев; значно менше, нiж, наприклад, у вiдповiдних клiматичних регiонах Схiдноi Азii та Пiвнiчноi Америки. Це явище в цiлому пов’язане з впливом Середземного моря – широкого бар’ера, який заважав укривати дерева в найбiльш пiвденних широтах пiд час останнього заледенiння, пiсля якого почалося пом’якшення клiмату й вiдновлення Європи (10 000 рокiв до н. е.).

Переважаючi види дерев

Найпоширенiшими деревами е певнi види листопадних дубiв, особливо такi як дуб звичайний (quercus pedunculata) та дуб скельний (quercus petraea); буки, в’язи, клени, липи i граби (carpinus betulus); каштани, розповсюдженi людиною. Букiв, яким потрiбна бiльша вологiсть, зазвичай стае менше, якщо ми рухатимемося iз заходу на схiд, поки вони не зникнуть за межами Вiсли, де вплив Атлантики наразi незначний. Однак такий розподiл е показовим i поширенiсть листопадних дерев – продиктована згаданими вище температурними чинниками – може бути послаблена для надання переваги хвойним деревам, де грунти характеризуються середнiм едафiчним фактором (тобто е поживними) i е несприятливими для вибагливiших широколистяних дерев. Палеоботанiчнi дослiдження, проведенi на величезних територiях польських та нiмецьких рiвнин на схiд вiд Ельби, свiдчать про те, що велика кiлькiсть звичайних сосен (pinus sylvestris), котрi ростуть переважно на бiдних i пiщаних грунтах, мае мiсцеве походження. Таке судження е слушним, навiть якщо ми не враховуватимемо лiсовiдновлення останнiх столiть – у Центральнiй Європi найбiльше поширилися саме хвойнi рослини – у широкiй зонi, що переходить до пiвнiчноi окраiни регiону, де разом ростуть хвойнi та листопаднi дерева. Щодо вирощування культур, то на цiй величезнiй територii зазвичай використовуеться трирiчна ротацiя сiвозмiни (хоча трапляеться i дворiчна). Подiбна система, яка передбачае нечисленну кiлькiсть варiантiв посiву, полягае у послiдовностi вирощування на однiй дiлянцi рослин, що засiваються восени (переважно жита i пшеницi), навеснi (зазвичай вiвса) i перiоду спокою.

Рослини, тварини i люди

Лiтня посуха, що слабко виражена або взагалi вiдсутня, робить веснянi посiви успiшними, тодi як у Росii зима стае надто холодною i не дае змоги засiвати зерно восени. Через коротший час, вiдведений для спокою землi, продуктивнiсть однiеi й тiеi ж площi за трирiчноi ротацii е вищою, нiж за дворiчноi, i тому стае легше прогодувати як людей, так i великих тварин порiвняно iз Середземноморським регiоном; цей фактор, у свою чергу, пiдвищуе продуктивнiсть польових робiт та збагачуе рацiон бiлками й жирами. Завдяки тому самому лiсу можна харчуватися дичиною та такими давно одомашненими тваринами, як свинi. Іншими культивованими рослинами, якi чудово ростуть у цьому регiонi, е рiпа та iншi капустянi, рiзноманiтнi види бобових – кормових та не кормових, а також картопля. Добре ростуть ячмiнь i гречка, але з часом люди харчуються ними все менше.

Значно вища лiтня спека у найпiвденнiшiй смузi (названiй «погiршеним середземноморським клiматом»), так само i навiть бiльше, нiж у середовищi iз захiдними вiтрами, дае змогу забезпечити оптимальний розвиток однiеi з найрiзноманiтнiших гам культивованих рослин, якi належать до цього регiону. Тут також можна з успiхом вирощувати тропiчнi трав’янистi рослини, яким необхiдно спекотне лiто, – наприклад, кукурудзу, i там, де е достатня кiлькiсть води, – рис. Завдяки спецi влiтку чудово ростуть виноград (у центральнiй Францii, пiвнiчнiй Італii та Угорщинi) та плодоноснi дерева, що потребують високих температур, на кшталт абрикосових та персикових дерев (тодi як яблунi, вишнi та сливи, якi добре ростуть i пiд час менш спекотного лiта, можна вирощувати по всiй смузi листопадних дерев). Результатом е доволi привiлейований стан цього пiвденного поясу, де на великiй його частинi пануе клiмат iз помiрним сезонним розподiлом вологостi – перевагою, яку часто можна посилити порiвняно легким зрошенням грунту (наприклад, улiтку), а це дае можливiсть вирощувати рiзноманiтнi види рослин i отримувати iхнi плоди у великiй кiлькостi.

Пасовища

Внаслiдок сезонних температурних перепадiв степовий клiмат схожий на клiмат поясу листопадних дерев, хоч iз суттевими вiдмiнностями в кiлькостi опадiв (у степах 500 мм на рiк або трохи бiльше): це трав’янi простори, де нечасто трапляються дерева i якi часто перетинають невеликi рiчки. Пасовиська зазвичай займають вiддаленi вiд Атлантики дiлянки, «де лiтнi дощi випадають за меншу кiлькiсть днiв, де теплiше лiто, а зима сухiша та з несподiваними сильними заморозками» (Бiасуттi, 1962).

Степи

Степи Украiни та Пiвденноi Росii е царством чорнозему – чорноi землi: цей грунт е таким родючим завдяки великiй кiлькостi гумусу, що виробляеться розкiшною трав’янистою рослиннiстю, яка зберiгаеться через зимовi холоди i невелику вологiсть улiтку. Водночас дефiцит деревини та суворiсть зим створювали серйознi проблеми для мiсцевих жителiв; як доказ можна навести приклад закритих печей для опалення зi слабкою циркуляцiею повiтря, щоб уповiльнити горiння. Ми бачимо розширення степiв внаслiдок нестачi дерев та труднощiв навiть зi штучним iх розведенням, i це вiдбуваеться в середовищi iз сухою холодною зимою (середнiй показник у сiчнi +6 °C), який простягаеться на крайньому пiвденному сходi европейськоi частини Росii навколо Каспiйського моря – де воно здаеться останнiм нащадком величезних просторiв Азii, а також в окремих внутрiшнiх районах Пiренейського пiвострова, таких як Арагон i Ла-Манча. Обмежувальним фактором у цьому випадку е постiйний дефiцит опадiв як узимку, так i влiтку; останнi е менш вираженими, але нейтралiзуються великим випаровуванням. Загалом опади не перевищують 300 мм на рiк, мiсце прерiй займають справжнi степи, переривчасте покриття грунту, в якому переважають дерева. У Росii ведення сiльськогосподарськоi дiяльностi ускладнюеться не лише посушливiстю клiмату, а й наявнiстю багатих на сiль грунтiв, якi також називають солончаками.


Пiвнiчний помiрний клiмат i пояс, де ростуть бореальнi хвойнi лiси

Ближче до Пiвночi смуга листопадних дерев поступово переходить до смуги «бореальних хвойних лiсiв». Загалом цей перехiд вiдбуваеться, долаючи такi три клiматичнi пороги: середне значення найхолоднiшого мiсяця е нижчою за +2 °C – як у поясi листопадних дерев та бореальних лугiв – однак iз тiею рiзницею, що тут вiсiм чи бiльше холодних мiсяцiв (коли температура нижче –10 °C); та середнiм показником у найтеплiшому мiсяцi, де температура перевищуе –10 °C. Середовище бореальних хвойних лiсiв охоплюе бiльшу частину Скандинавського пiвострова та рiвнинноi частини Росii (де цi лiси називаються тайгою) та пiвнiчний пояс листопадних дерев iз чiтким переважанням над пiвнiчними широтами, який займае вiд 58-i до 60-i паралелi пiвнiчноi широти. Ялини, сосни, модрини е найпоширенiшими деревами на цiй мiсцевостi (також тут ростуть адаптованi до холоду листопаднi дерева, наприклад, берези).

Пiдзолистi грунти

Окрiм температурних чинникiв, фактором, що обмежуе ведення сiльськогосподарськоi дiяльностi, е також характернi для цiеi мiсцевостi так званi пiдзолистi грунти, чиi зольнiсть та кислотнiсть роблять iх придатним хiба що для вирощування жита й картоплi. Дворiчна сiвозмiна з весняним посiвом та оранням землi, що чергуються з кiлькома роками спокою, е найбiльш практичною традицiйною системою ведення сiльського господарства. Чим далi на пiвнiч, тим менше клiмат стае придатним для росту дерев, особливо коли немае визначеного теплого сезону; тобто температура найтеплiшого мiсяця не перевищуе 10 °C. Це вiдбуваеться на крайньому пiвночi Європи, близькому до Пiвнiчного Льодовитого океану. Також цей клiмат називаеться помiрно пiвнiчним. Для нього характерна тундра – низький i переривчастий покрив багаторiчних рослин, серед яких переважають мохи та лишайники, – де можуть пастися лише такi тварини, як пiвнiчнi оленi.


Середземноморський гiрський, альпiйський та арктико-альпiйський пояси

Як i будь-яка територiя, розташована високо над рiвнем моря, гiрськi хребти Європи (чим вища точка, тим кожнi 100 м температура стае нижчою приблизно на 0,5 °C) «тягнуть» до екватора клiмат та середовища вищих широт. Якщо точнiше, то у звуженому просторi та в альтиметричнiй послiдовностi розташованi рiзноманiтнi середовища, якi створюють ефект вiд вiдповiдного клiмату; бiльше того, у Європi – за винятком Пiренейського пiвострова – немае широких плоскогiр’iв i, таким чином, температура швидко знижуеться залежно вiд висоти долин.

Пiренеi, Апеннiни та високi пiвденнi гори

З огляду на характернi рослиннi утворення, що переважають над iншими, можна подiлити европейську гiрську систему на три чи чотири великi групи. Одразу легко вирiзнити «пiвденну» групу: Пiренеi, Апеннiни, Динарське нагiр’я, Балкани й Кавказ. У цiй групi, попри те, що хвойнi дерева ростуть на значних висотах (зокрема, на Пiренеях, Балканах та Кавказi), домiнантний клiмат створюе – за наявностi попереднього втручання людини – сприятливе середовище для листопадних дерев, де росте багато видiв, описаних ранiше в пiдроздiлi про середземноморський пояс. Тут ростуть бук (часто одразу нижче хвойних дерев) та iншi названi вище листопаднi дерева; також особливо поширений у пiвденних горах каштан, де вiн мае iдеальнi умови для росту, насамперед якщо до сприятливого клiмату додаеться необхiдний грунт (тобто бiдний на кальцiй). Коли в горах протягом кiлькох тижнiв пiдтримуеться сухiсть – через вплив клiмату середземноморського поясу, розмiщеного нижче, – вiдiграють важливу роль такi види дубiв, як кошенiльний, пухнастий (quercus pubescens), ясен бiлоцвiтий (fraxinus ornus), хмелеграб звичайний (ostrya carpinifolia). Вiдсутнiсть стихiйних хвойних дерев не завжди пов’язана з недостатньою висотою; пiсля зникнення внаслiдок останнього заледенiння цi дерева, здаеться, не завжди в змозi знову досягти попередньоi кiлькостi, i тому нерiдко буковий пояс одразу переходить у пояс гiрських пасовищ. На Апеннiнах, що простягаються по всiй широтi, середземноморськi ксерофiти ростуть на дедалi бiльших висотах, якщо ми рухатимемося на пiвдень. Це явище посилюеться в Сьерра-Невадi в Іспанii та в iнших пiвденних масивах Пiренеiв, де стiйкiсть тривалого перiоду посухи навiть на значних висотах надае рослинам пiдсушеного вигляду, аж до верхньоi межi дерев. Слiд також пам’ятати, що вiдносна сумiжнiсть мiж гiрським i середземноморським середовищами з м’якою зимою уможливлюють взаемодоповнюванiсть мiж лiтнiм пасовищем у гiрськiй мiсцевостi та зимнiм пасовищем у нижчих та ближчих до екватора поясах i, вiдповiдно, створюють добрi умови для вiдгiнного скотарства. Вiдомо також, що подiбна дiяльнiсть проводилася, навiть якщо заради цього доводилося долати понад сотню кiлометрiв (Кастилiя-ла-В’еха – Кастилья-ла-Нуева, Абруццо – Апулiя).

Альпи, Карпати

Ще однiею великою родиною гiр е альпiйська, карпатська та центральноевропейська загалом. На вiдмiну вiд пiвденних гiр, бiльша середня висота (як у захiдних та центральних Альпах) або бiльш пiвнiчне та континентальне розташування разом (як у випадку з iншими масивами та частинами тих самих схiдних Альп) означають домiнування хвойних дерев над листопадними, хоч останнi навiть переважають у певних вiдрогах; тi, що ростуть на нижчих висотах, водночас отримують бiльше вологи вiд опадiв (наприклад, у Ломбардських Передальпах). У посушливiшiй мiсцевостi, як у центрально-схiдних альпiйських долинах (а також у швейцарському кантонi Вале), навпаки, хвойнi дерева можуть переважати також на перемiжних висотах, де зазвичай ростуть буки. Дуже поширеними е ялини та модрицi. Через таку велику кiлькiсть смолистоi деревини – яка, вiдповiдно, швидко горить – бажано облаштовувати домiвки закритими печами зi слабкою циркуляцiею повiтря, схожих на тi, якi будують у степах (навiть якщо причини для цього зовсiм рiзнi). Вiдсутнiсть теплоi пори року на найбiльших висотах призводить до втрати деревного покриву, подiбного до того, як вiдбуваеться у помiрному поясi крайньоi пiвночi Європи. Однак домiнуючим рослинним покривом тут – пiсля перехiдноi смуги з чагарниками на кшталт гiрськоi сосни, лiсами ялiвцю та ерiки – е злаковi з коротким стеблом, якi столiттями використовували для годування худоби на лiтнiх пасовиськах (альпiйських лугах).

Гори на Пiвночi

Як поеднання ефекту широти та височини клiмат без теплоi пори року та простори без дерев, що е наслiдком згаданого феномену, утворюються великi площi Скандинавських та Уральських гiр; цi гiрськi пояси (iх можна також визначити як арктично-альпiйськi) можуть за структурою нагадувати тундру (а втiм, iз нею в них е навiть територiальна послiдовнiсть). Окрiм цих регiонiв, дерев також немае там, де температура найтеплiшого мiсяця ледь-ледь перевищуе +10 °C, на що також впливають iншi обмежувальнi фактори, як надмiрна вологiсть та/або вiтрянiсть. Наприклад, це пояснюе скромний вид рельефiв Шотландii та Ірландii, а також практично всiеi територii Ісландii: вид, якого частково можна досягти лише завдяки людськiй дiяльностi. Навiть у тундрi трапляються гiрськi луки, на яких можна пасти дрiбну та велику рогату худобу.

Див. також:

Селяни, с. 225;

Демографiчна ситуацiя, с. 245;

Кухня, с. 284

Мiнералогiя i металургiя, с. 479




Європейська експансiя





Дослiдження та вiдкриття

Коррадо Вiвантi


Починаючи з кiнця XV ст. усi подii, якi вiдбулися внаслiдок морських i сухопутних подорожей, дали можливiсть Європi налагоджувати контакти з безкрайнiм континентом за межами Атлантики та з краiнами Азii, а встановлення зв’язкiв i обмiну з цими далекими державами спричинило суттевi змiни у сферах економiки, культури й полiтики.


Початок новоi iсторii

Остаточне перетворення

XVI столiття вважаеться першим столiттям перiоду Новоi iсторii, чий початок, за традицiею, вiдповiдае датi вiдкриття Америки. Звичайно, якщо ми подивимося на ситуацiю очима людей того часу, то зрозумiемо, що така точна дата е доволi умовною: iхне уявлення про свiт не змiнилося одразу пiсля першоi подорожi Христофора Колумба (1451?—1506), i далеко не всi спершу навiть знали про неi. Проте якщо ми зосередимо нашу увагу на цiй подii, а точнiше на сукупностi подiй, що стали наслiдками морських i сухопутних подорожей, якi, у свою чергу, надали Європi можливiсть налагоджувати вiдносини з багатьма краiнами за межами Атлантики й краiнами Азii, то не можемо не побачити суттевого розширення свiтогляду в майбутньому.

Шлях срiбла

Подорожi та обмiн iз новими територiями стали причиною радикальних змiн: замiсть свiту з центром у Середземномор’i, де такi краiни, як Англiя та Іспанiя, займали маргiнальнi позицii, людям вiдкрилася геть iнша реальнiсть. Уся Європа була залучена в щiльну мережу вiдносин, якi – через недослiджений на той час водний простiр – з’еднують ii з землями, котрi ще недостатньо вивченi або до яких дiсталися випадково. Початок вiдносин i обмiну з далекими краiнами зумовив iстотнi змiни в економiчнiй сферi, а незабаром i в культурi й полiтицi. Варто лише згадати про величезну кiлькiсть дорогоцiнних металiв, якi Іспанiя iмпортувала зi своiх американських колонiй (у перiод iз 1501 по 1530 р. обсяг вивезеного срiбла становив 7,7 т, а в останнi десять рокiв XVI ст. ця цифра сягнула 290 т); потiк золота й срiбла, що хлинув до Європи, переважно спрямовувався безпосередньо на фiнансування завойовницькоi кампанii. Якщо значна частина цих дорогоцiнних металiв спрямовувалася на сплату за iмпортованi з Азii товари, таким чином збiльшуючи товарообмiн з краiнами Сходу, то великий запас монет у Європi спровокував пiдвищення цiн, який найболючiше вдарив насамперед по найманих робiтниках та дрiбнiй земельнiй шляхтi. Разом iз вiдкриттям Америки через нововведення в сiльському господарствi та системi харчування суттево змiнився спосiб життя европейцiв: пiсля того як iз Нового Свiту завезли цукрову тростину, такий цiнний продукт, як цукор, почав використовуватися спершу з фармацевтичною метою, а потiм з’явився й у повсякденному вжитку; також американська флора надала Європi кукурудзу, картоплю, томати, какао та iншi продукти харчування.


Нове бачення свiту

Потрясiння стосовно свiтогляду, яке европейцi пережили пiсля вiдкриття Америки, було, мабуть, найсильнiшим: протягом XVI ст. фантастичне уявлення про реальнiсть поступалося мiсцем бiльш точнiй та науковiй позицii. Людина, яка виросла в однiй з Християнських республiк, вже не оперуе – як iндивiд епохи Середньовiччя – загальними поняттями про «пласку» Землю, чий вигляд був навiяним iудейським переносним храмом-скинiею Мойсея у пустелi: всерединi прямокутноi площi, оточеноi з усiх сторiн водами, розташовувалися три континенти – Європа, Азiя й Африка, якi не надто вiдрiзнялися одна вiд одноi за розмiрами i були роздiленими Середземномор’ям, що мiстилося в центрi; по краях стояли чотири великi стовпи, що пiдтримували балдахiн-небо.

Форми свiту

Концепцiя про круглу Землю – розроблена ще античними мислителями, якi приписували небесним тiлам геометричну форму сфери, адже для них вона була близька до досконалостi – вiдродилася насамперед завдяки Іоанну да Сакробоско, котрий жив у першiй половинi XIII ст. Вiн написав невеличкий трактат пiд назвою «Про сферу», якому було долею визначено багатовiкову iсторiю та який становив продовження вчення Птолемея – великого вченого з египетськоi Александрii, який жив у ІІ ст. до н. е. У зображеннi Всесвiту, вiдповiдно до його теорii, була описана небесна сфера, подiлена на п’ять зон: двi зовнiшнi зони та одна в центрi вважалися безлюдними – на перших був надто холодний клiмат, на центральнiй панувала нестерпна спека, i лише два останнiх пояси були придатними для життя людей. На початку XV ст. завдяки вiзантiйським ученим трактат Птолемея потрапив на Захiд i був опублiкований разом iз текстом, який перекладачi латиною назвали «Космографiя», де були зображенi всi карти – якi або взяли з оригiналу, або бiльш-менш вiдновили згiдно з даними, опрацьованими александрiйським ученим. Як натяк на сферичнiсть землi, континентальнi маси були розташованi на напiвкруглiй поверхнi, а Океан, що вiдокремлював европейськi й африканськi береги вiд азiатських, немов становив обрамлення захiдного й схiдного краю.

Приблизнiсть географiчних розрахункiв

Загалом Європа на цiй карта мала приблизно тi самi обриси, що й тепер, але пiвнiчна частина Африки зображувалася присадкуватою й квадратною з випуклiстю на схiд, що позначала Ефiопiю. На пiвднi простягалася Незвiдана земля – Terra incognita. Азiя, окремий вiд Близького Сходу регiон, була окреслена на картi доволi точно, однак без жодного розмежування на пiвночi та на сходi; характерний пiвденний трикутник Індiйського пiвострова був набагато меншим за справжнiй, а от у Mare Indicum (Індiйському океанi) розмiщувався великий фантастичний острiв Цейлон, тодi названий Taprobana; трохи далi був Aurea Chersonnesus (Золотий Херсонес) – ланцетоподiбний пiвострiв, розташований на пiвдень вiд Sinus Magnus (Великоi Затоки), що омивала своiми водами regio Sinarum (Китай). Пропорцii континентiв не мали нiчого спiльного з реальнiстю: Африка видавалася ледь не вдвiчi бiльшою за Європу, яка, у свою чергу, займала територiю, що дорiвнювала третинi Азii. Вiдомо, що саме через недооцiнку дистанцii мiж захiдними европейськими берегами та схiдними азiатськими – Христофор Колумб вважав, що мiж ними не бiльше 120 градусiв широти, на третину менше вiд справжньоi вiдстанi – здавалося можливим доплисти вiд Заходу до Близького Сходу. Щодо захiдного узбережжя Африки, то португальцям знадобилося майже все XV ст., аби досягти найпiвденнiшоi точки континенту i переконатися в тому, що навколо нього можна проплисти.

Індiя i Terra Australis

Насправдi, люди тодi вiрили, що це узбережжя з’еднане з так званою Terra Australis (Невiдомою Пiвденною землею) i гадали, що Mare Indicum було внутрiшнiм морем без виходу до Атлантичного океану. Лише через п’ять рокiв пiсля вiдкриття Америки Васко да Гама (1464–1524) висадиться в Калькуттi, на захiдному березi Індii. Однак европейська культура отримувала новини про Індiю ще за часiв Александра Великого (356–323 рр. до н. е., правитель з 336 р. до н. е.), а про Катай та Джипанго (Китай та Японiю) розповiв Марко Поло у «Книгах чудес свiту», якi швидко стали дуже популярними. Водночас найбiльше всiх збентежило саме вiдкриття Америки.


Експедицii Колумба та позицiя Церкви

Коли Колумб представив своi плани подорожей комiсii теологiв, об’еднанiй королем Фердинандом Арагонським (1452–1516) та королевою Ізабеллою Кастильською, багато хто з вчених мужiв назвав цю подорож нездiйсненною. Вони пояснювали це тим, що моряки потраплять у дуже спекотний край iз нестерпним клiматом i дуже небезпечно перебувати в такiй близькостi до екватора, адже iснуе ризик опинитися за межами нашого свiту.

Бiблiя та Америка

Через прогресивне освоення Нового Свiту – новини про подорожi й дослiдження Амерiго Веспуччi (1454–1512) стрiмко поширювалися з першого десятилiття XV ст. – подiбнi думки втрачали своi позицii, але не поспiшали зникати назовсiм. Бiльше того, якщо дивитися пiд релiгiйним кутом зору, то ця подорож призвела б до деяких ускладнень. За Бiблiею, усi люди походять вiд Адама, але важко повiрити в те, що нащадок праотця мiг би жити в таких далеких та невiдомих землях. Ще складнiшою проблемою було пояснення слiв з Нового завiту про День Святоi Трiйцi, за якими Слово Боже – про що нагадав апостол Павло (Послання до Римлян 10, 18) – було поширене серед людей по всьому свiту, а не сповiдували християнство лише тi, хто свiдомо вiдмовлявся вiд нього: таких людей, вiдповiдно, можна карати i робити iх своiми слугами. Проте апостоли не могли дiйти до жителiв Краiн за межами Океанiв, адже iх роздiляли такi воднi простори: i як тепер сприймати цих людей? Найзручнiшим виходом для завойовникiв було рiшення вважати аборигенiв вiддаленими нащадками Адама, у котрих, як i у звiрiв, не було душi, а отже, iх можна було знищувати чи поневолювати. Вiдомо, що цi поселення були знищенi не лише страшними епiдемiями, поширеними через нестачу лiкiв, а й дiями европейцiв – i не стiльки масовими вбивствами, скiльки нелюдською експлуатацiею мiсцевих жителiв та радикальною змiною способу iх життя.

Суперечки щодо iндiанцiв

Суперечки на цю теологiчну тему були дуже тривалими, складними й виснажливими, i в них були своi головнi героi: iспанський гуманiст Хiнес де Сепульведа – прихильник iдеi про неповноцiннiсть тубiльцiв, i Бартоломе де лас Касас, що пiдтримував iндiанцiв. У 1550 р. iмператор та король Іспанii Карл V (1500–1558) скликав богословiв на зустрiч iз метою розв’язання цiеi суперечки, але все виявилося марним; якщо Церква погодиться з тезами де лас Касаса i проведе широку кампанiю з евангелiзацii, то колонiзатори втратять упевненiсть у природнiй неповноцiнностi аборигенiв, а водночас i можливiсть використовувати iхню працю в копальнях та на полях, доти, доки така сама невелика кiлькiсть туземцiв, що пережили все це, не пiдштовхне iх до торгiвлi рабами в Африцi. Розвивалася ще одна думка стосовно природи iндiанцiв (яка з практичного погляду не надала iм жодноi вигоди), а саме поширення мiфу про «добрих дикунiв», який вперше побачили в нотатках самого Колумба. Мандрiвник з ентузiазмом розповiдав про невиннiсть щойно знайдених ним народiв.

«Дитячий свiт» Монтеня

Мабуть, найбiльш визначним та зваженим твердженням про жителiв «дитячого свiту» е слова з твору «Проби» французького фiлософа Мiшеля де Монтеня (1533–1592): вiн хотiв би, щоб це «благородне завоювання» здiйснили Александр Великий чи римляни, адже в тому разi воно не було б таким принизливим i варварським, як справа рук iспанцiв.


Релятивiзм прогресу в суспiльствi

Ідея прогресу

Вiдкриття й заморськi подорожi не лише рiзко змiнювали свiтосприйняття европейцiв, а й зароджували у iхнiй свiдомостi думку про релятивiзм прогресу в суспiльствi. Поки мандрiвники, картографи й географи, а також письменники й автори енциклопедiй сприяли популяризацii нових знань, що суттево розширювали людськi горизонти, багато вчених задалися питанням про те, як надалi розвиватимуться наука i мистецтво. Луiс ле Рой (1924–2012), автор «Роздумiв про всесвiтню iсторiю», писав: «Вже сто рокiв як людству стало вiдомо не лише про тi речi, що ранiше вкривала темрява невiгластва, а й те, про що нашi предки знали дуже давно, але сумлiнно це iгнорували: новi моря, новi землi, новi люди, традицii, закони». Змiцнювалася iдея про те, що головнi змiни були наслiдком прогресивного поширення культури i це надало б сенсу iсторii людства та провело б лiнiю мiж минулим i сучасним. «Якщо ми розглянемо всi стародавнi часи, про якi ще маемо згадку, то виявимо, що три тисячi рокiв тому прадавнi жителi тих краiн, де нинi живемо ми, були такими самими грубими й нецивiлiзованими як тi дикуни, що iх знайшли iспанцi й португальцi». Таким чином, наприкiнцi Чинквеченто один французький мандрiвник плекатиме мрiю про подорож на Схiд, аби познайомитися з «найдавнiшими та найосвiченiшими з цивiлiзованих народiв, якими завжди вважали саме азiатiв i жителiв Сходу в цiлому, якi першими […] дали життя найкращим людським iнститутам». Водночас вивчення корiнних африканських та американських народiв продемонструвало геть iншi ступенi цивiлiзацii: одна частина поселень зовсiм недалеко вiдiйшла вiд рiвня дикунiв, а iнша все ще мала форми життя, якi траплялися у первiсному суспiльствi. Через подiбне порiвняння стало можливим зрозумiти, що «люди, починаючи вiд, як то говорять, дикунiв та iзольованих народiв, поступово ставали бiльш культурними й об’еднаними завдяки рiзним зв’язкам у цивiлiзованому суспiльствi». Невипадково швейцарський iсторик Якоб Буркгардт (1818–1897), дослiджуючи передумови епохи Вiдродження, об’еднав «вiдкриття зовнiшнього свiту i людини».

Див. також:

Ідентичнiсть Європи, с. 20;

Домiнування на морi, с. 57




Домiнування на морi

Вiтторiо Х. Беонiо Брок’ерi


Вiдкриття Америки та нових шляхiв до Азii в XVI ст. зумовило справжню революцiю у вiдносинах та способах комунiкацii мiж континентами. Контроль морських та океанських шляхiв став свого роду ставкою в економiчнiй i военнiй грi мiж европейськими державами. Швидко розвивалися суднобудування й тактика ведення бою на водi, а вогнепальна зброя вiдiгравала дедалi бiльшу роль у морських битвах.


Земля i море: «революцiя свiтового масштабу»

Морськi шляхи

Перiод дослiджень, вiдкриттiв нових шляхiв та нових земель, а в деяких випадках i iх завоювань також був для европейцiв порушенням тисячолiтнього балансу мiж землею i морем. Протягом тисяч рокiв до подорожей Колумба (1451?—1505) i Васко да Гами (1469–1524) океани сприймалися лише як перешкода, кордон мiж вiдомими й невiдомими землями, незначним винятком серед них був Індiйський океан; вiдповiдно, бiльшою мiрою люди спiлкувалися за допомогою сухопутних шляхiв сполучення та обмеженоi кiлькостi морських шляхiв, що було набагато дешевшим. Пiд час подорожi було дуже важливим не втрачати берег iз поля зору. Шовковий шлях був зазвичай сухопутним, але певнi мiсця все ж треба доводилося перепливати, якщо попереду траплялися моря, то найбiльше використовувалися такi водойми – Червоне море, Аденська затока, Середземне море, Перська затока, Аравiйське море, Бенгальська затока, Пiвденно- та Схiдно-Китайське моря.

Невипадково, що до XV ст. майже всi великi столицi не мали виходу до моря: Вавилон, Рим, Мемфiс, Чанша, Пекiн, Делi, Москва, Париж, Самарканд, Парса…Сила iмперiй насамперед полягала у здатностi отримувати сiльськогосподарськi продукти в потрiбних обсягах та контролювати селян. Влада безпосередньо залежала вiд землi. Врештi-решт, Спарта перемогла Афiни, а Рим зруйнував Карфаген…

Влада на морi та свiтовий баланс

Усе змiнилося у другiй половинi XV ст. або навiть дещо ранiше. «Португальцi були першими з европейцiв, хто зрозумiв, що океан – це не перешкода, а один зi способiв комунiкацii, який об’еднуе людський рiд», – написав iсторик лорд Дальберг-Актон. Вiдтодi домiнування в морi – влада над морськими шляхами – стае ключем до гегемонii в Європi та всьому свiтi. Силами, якi по черзi перебуватимуть на вершинi свiтовоi системи, вiд королiвств на Пiренейському пiвостровi до Сполучених Штатiв, вiд Голландii до Великоi Британii, будуть лише морськi держави, якi контролюватимуть морськi шляхи та океани. Вiдповiдно, не так вже й покривив душею Карл Шмiтт, котрий охарактеризував здобутки Колумба i да Гами як «революцiю свiтового масштабу».


Технологii суднобудування: у Середземномор’i…

Домiнування в морi – це також питання технологiй. Пiд цим кутом зору, попри обмiн досвiдом i знаннями мiж Середземномор’ям i Атлантикою протягом Пiзнього Середньовiччя, цi двi морськi европейськi традицii вiдрiзнятимуться одна вiд одноi через рiзнi потреби та клiматичнi умови у регiонах.

Галера

Галера е типом кораблiв, який найкраще вiдображае середземноморську традицiю суднобудування. Це вiйськове судно з довгим, тонким та елегантним корпусом, яке навiть за наявностi вiтрил перемiщуеться переважно за допомогою весел. У XVI ст. галера була близько 40 метрiв у довжину, ширина становила 1/7 вiд довжини, вантажомiсткiсть сягала сотнi тонн, i вона вмiщувала 150 гребцiв, а також екiпаж та численних солдат. Галера XVI ст. була найвищим досягненням у суднобудуваннi за тисячу рокiв. Галери християн i туркiв, що сходилися пiд час битви бiля Превези (1538 р.), яка закiнчилася перемогою мусульман, та у Третiй битвi бiля Лепанто, коли перемогли християни, були прямими нащадками афiнських i римських трiер та вiзантiйських дромонiв, що домiнували в Середземномор’i в за Раннього Середньовiччя. По сутi, вони не надто вiдрiзнялися вiд кораблiв, що доставляли ахейцiв пiд стiни Троi. Технiка ведення бою була також схожою на античну. Пiд час морських битв у Середземномор’i корабель противника найчастiше таранили та брали на абордаж. Подiбнi сутички мiж солдатами трапилися у битвi поблизу Саламiна, так само як i у битвi бiля Егадських островах чи Лепанто.

Велика галера

Але якщо вiйськовий флот краiн Середземномор’я складався здебiльшого з галер, то для торгiвлi використовували зовсiм iншi види кораблiв. Як транспортний засiб, особливо для перевезення дешевих товарiв за спiввiдношенням «цiна – вага», галери виявилися дуже дорогими через численний екiпаж (що вже обмежувало автономнiсть судна) та невелику емнiсть. Крiм того, швидка, легка й вiдносно уразлива галера добре плавала лише у порiвняно спокiйних водах внутрiшнього моря та за несильного вiтру. Для плавання в Атлантичному океанi та Пiвнiчному морi знадобилися б кораблi, здатнi витримати складнiшi погоднi умови. Аби подолати уразливiсть галери i встановити прямий зв’язок iз портами Пiвнiчноi Європи венецiанцi створили торгову, або як ii ще називали, велику галеру, що рухалася переважно за допомогою вiтрил i була бiльш широкою та масивною. Звичайно, це не усувало геть усi проблеми та перешкоди, навiть якщо торговi галери застосовувалися й у 30-х роках XVI ст. Однак ще з епохи Середньовiччя в торгiвлi використовувалися судна округлоi форми та з вiтрилами, якi нагадували скандинавськi коги. Цi кораблi були повiльними й погано плавали пiд час штилю, зате були мiцними та дешевими i добре витримували складнi погоднi умови.


…та в Атлантицi

Розвиток атлантичного суднобудування суттево вiдрiзнявся вiд середземноморського через складнiшi клiматичнi умови. Океан буремнiший, а видимiсть часто обмежена. Вiдповiдно, i кораблi, що плавали водами Пiвночi, мали бути бiльш присадкуватими й мiцними, характеризуватися бiльшою осадкою i ще вищим бортом над рiвнем моря. Однак i Пiвнiчнi води мали особливостi, якi спрямовували прогрес технологiй у необхiдне русло.

Регулярнi вiтри та штурвал на кормi

Насамперед це були сила та регулярнiсть вiтрiв, що давали змогу ширше застосовувати вiтрила пiд час подорожi – як квадратнi вiтрила, аби повною мiрою використати вiтер на кормi судна, так i латинськi трикутнi, для отримання пiдйомноi сили й плавання проти вiтру. Головною перевагою цього стало зменшення кiлькостi екiпажу, а отже, транспортних витрат. Крiм того, здаеться, кораблi на пiвночi показали себе бiльше готовими до сприйняття певних нововведень, одне з яких, можливо, походить iз Китаю: на кормi замiсть традицiйного бiчного весла стали розмiщувати штурвал. Наявнiсть штурвала на кормi була дуже важливою для керування кораблем у буремних водах i, мабуть, тому не дивно, що корабель iз штурвалом був зображений на ганзейських печатках.

Ког

Отже, атлантичнi кораблi краще плавали в морi, були дешевшими через меншу кiлькiсть екiпажу й придатними не лише для перевезення вантажiв та риболовлi у вiдкритому морi, а й для плавання до берегiв Терра Нова i тривалих подорожей з дослiдницькою метою, що вимагало бiльшоi автономii, особливо з огляду на той факт, що поряд немае безпечного мiсця, де можна поповнити запаси iжi та води. Проте атлантичне суднобудування мае й iншi переваги. Передусiм це доступ до таких недорогих стратегiчно важливих матерiалiв, як деревина для корпусу та щогли. Корабель ког, створений у XII ст., довго плавав у Пiвнiчних морях, але у XV ст. його мiсце посiла карака – також великий корабель округлоi форми, але з бiльшою кiлькiстю щогл i вiтрил. Це судно було бiльш маневреним, нiж ког, i завдяки схожiй структурi, але меншим розмiрам карака разом iз каравелою були головними героями першого акту дослiдницьких подорожей i вiдкриттiв.

Новi голландськi кораблi

Однак i у европейських морях та у всьому Середземномор’i моряки з пiвночi мали перевагу як у торгiвлi, так i у вiйськовiй справi. Карака «Великий Гаррi» з вантажомiсткiстю в тисячi тонн та сiмома сотнями людей екiпажу був одним iз найбiльших кораблiв своеi епохи, поки в останньому десятилiттi XVI ст. не з’явилися англiйськi та голландськi кораблi, завантаженi пшеницею з Центральноi та Схiдноi Європи. Це стало ознакою того, що середземноморський флот втрачав своi позицii. У наступному столiттi голландськi кораблi будуть у флотах Венецii й Генуi, а також у пiратiв.

Обладнання як у бiльш широких i масивних кораблiв з пiвночi, легкiсть у встановленнi вогнепальноi зброi як на баку судна, так i на кормi – усе це було неможливим для оснащених веслами галер. Таким чином, у XVI ст. вiтрильнi судна з пiвночi стали новим типом вiйськових кораблiв завдяки вдосконаленню артилерii й розробленню меншоi й легшоi вогнепальноi зброi, яку можна було б використовувати пiд час плавання.

Навiть в iнших частинах Середземномор’я розпочалися змiни. Пiд час битви бiля Лепанто переважання вогнепальноi зброi на кораблях флоту Священноi лiги, гармати на важких трищоглових галерах з Венецii й пiхотинцi з аркебузами на борту – усе це вирiшило перебiг вiйни: «Турецькi стрiлки – писав один iз командувачiв християнського вiйська – не такi пiдготовленi й спритнi, як нашi […] Турки не так уже й добре стрiляють з аркебузи».

Вогнева мiць: гармати й вiтрила

Вогнева мiць стае важливiшою за силу удару. Моряки вже не намагаються за допомогою рiзноманiтних маневрiв протаранити корабель супротивника, а мають на метi знищити його на вiдстанi чи принаймнi знерухомiти, збивши щоглу. Типовим вiйськовим кораблем, поширеним в Атлантицi у XVI ст., був галеон – вiн був бiльш легким та маневреним порiвняно з каракою, але не мав подiбноi будови й оснащення.

Революцiя внаслiдок використання гармат на вiтрильних кораблях стала однiею з причин успiху освоення океану серед таких краiн Європи, як Іспанiя i Португалiя, та серед краiн Азii, де також е досвiдченi конкуренти у вiйськово-морськiй справi. У 1509 р., по сутi, саме португальська морська артилерiя завадила володарям Індii та мамелюкам з Єгипту, яких пiдтримували венецiанцi, витiснити новоприбульцiв з Індiйського океану. У лютому 1509 р. завдяки потужнiй артилерii невеликий флот португальцiв, який налiчував менше 20 кораблiв, перемiг флот мусульман, де було понад сотня суден.

Битва бiля Дiу е менш вiдомою серед таких масштабних морських баталiй XVI ст., як битва бiля Лепанто чи знищення Непереможноi армади, однак мае важливiшi наслiдки. Вона утвердила присутнiсть португальцiв у Азii та створила можливiсть для подальшоi експансii Європи. І це також пiдкреслюе те, що Європа мала певнi переваги у веденнi морського бою i майстерно й рiшуче iх використовувала.

Португальцi в Азii

Безсумнiвно, було би перебiльшенням стверджувати, що протягом XVI ст. португальцi повнiстю домiнували в Індiйському океанi. Однак iм справдi вдалося частково забезпечити вiйськовий контроль над морським простором. І цей контроль був необхiдним для самого iснування iхньоi «iмперii», адже, якщо дивитися пiд суто економiчним кутом зору, то маршрут, прокладений бiля мису Доброi Надii, не надавав очевидних переваг над уже усталеними маршрутами через Червоне море чи Перську затоку. Таке систематичне використання морських сил було необхiдною умовою нав’язати свою присутнiсть в Азii та прокласти новий «шлях спецiй», який проходив через мис Доброi Надii.

Для Іспанii також був украй необхiдний контроль над морськими шляхами. Врештi-решт, пiсля 1580 р. Фiлiпп ІІ, ставши королем Португалii, об’еднав у своiх руках двi Пiренейськi iмперii. У 1564–1565 рр. Мiгель Лопес де Легаспi та Андрес де Урданета, подорожуючи на так званих Манiльських галеонах, проклали маршрут iз захiдного узбережжя Мексики до Фiлiппiн, названих на честь Фiлiппа ІІ, i таким чином зробили можливими регулярне сполучення мiж Америкою й Азiею. Імперiя Фiлiппа ІІ була першою у свiтi iмперiею, що простягалася на чотири континенти, три океани та 360 градусiв довготи: вiд Лiсабона до Макао на схiд i вiд Севiльi чи Кадiса до Манiли на захiд.

Фiлiпп ІІ та перша свiтова iмперiя

Щодо Атлантичного океану, то й iспанцi, i iхнi супротивники французи, англiйцi та голландцi чудово усвiдомлювали, якою мiрою (особливо у другiй половинi XVI ст.) сила, а отже, i вiйськова та полiтична мiць Габсбурзькоi iмперii залежали вiд безпеки галеонiв, що везли срiбло з бездонних шахт мiста Потосi. Водночас життездатнiсть iншого сектору, а саме американськоi колонiальноi економiки й мiсцевих плантацiй (особливо цукрових), залежала вiд зростаючого потоку рабiв з Африки. І знову йдеться про перетин Атлантичного океану. Охорона iспанських галеонiв у океанi е доволi потужною, але не неприступною.

Перевезення рабiв

Англiйцi, голландцi та французи також зумiють долучитися до работоргiвлi – iнодi за сприяння iспанських плантаторiв, що потребували робочоi сили, а iнодi й за допомогою гучних нападiв. Наприклад, Френсiс Дрейк захопив iспанський караван, що перевозив срiбло й дорогоцiнностi через Панамський перешийок, або було захоплено окремi з найважливiших колонiальних мiст Іспанii, такi як Картахена та Санто-Домiнго.


Розгром Непереможноi армади i новi володарi моря

Голландiя та Англiя

У Європi контроль над морем також необхiдний для посилення позицiй Габсбурзькоi Іспанii, хоча насправдi вiн потрiбен задля виживання самоi iмперii, територiя якоi розпадалася на шматки. Починаючи з 60-х рокiв XVI ст., води Ла-Маншу та Пiвнiчного моря, що були основним маршрутом зв’язку з Фландрiею, були доволi-таки небезпечними через повстання. Голландськi та англiйськi корсари й французькi гугеноти – guex, «морськi голодранцi», якi тепер мали базу в Англii i заручилися не надто прихованою пiдтримкою королеви Єлизавети І (1533–1603), становили загрозу для цього життево важливого морського шляху. Саме завдяки ним Голландiя стала незалежною краiною.

Посилення протестантських держав

У 1588 р. Фiлiпп ІІ вирiшив докласти виняткових зусиль i покласти край голландським повстанцям разом iз iхньою покровителькою Єлизаветою. З рiзних портiв Іспанii та Португалii зiбрали кораблi й органiзували флот, який нараховував 130 галеонiв iз близько 25 тисячами людей екiпажу, серед яких були моряки й солдати. Згiдно з планом, флот мав безпечно висадити могутне вiйсько кардинала Алессандро Фарнезе (1545–1592) в Англii. Вiдповiдно, й успiх iспанцiв залежав вiд здатностi флоту контролювати води Ла-Маншу. Проблема полягала в тому, що вороги Іспанii мали обмежену, проте вирiшальну перевагу в планi мореплавноi технiки та морськоi артилерii. Причиною поразки iспанського флоту були не лише недосвiдченiсть iхнього власного командира – герцога Медини-Сидонii, i здiбностi Френсiса Дрейка (1542–1596) та Мартiна Фробiшера (бл. 1535–1594), а саме технiчна перевага англiйських кораблiв й артилерii, так само як i десять рокiв тому кораблi й артилерiя християн вирiшили перебiг битви у Середземномор’i. Іспанський флот здебiльшого був оснащений невеликими гарматами, призначеними для ураження пiхоти й морякiв на кораблях супротивника, однак потужнiсть i далекобiйнiсть британських гармат та маневренiсть iхнiх кораблiв не давали змоги iспанським кораблям навiть наблизитися i завдати удар.

Знищення Іспанськоi армади було свого роду помстою за битви бiля Дiу та Лепанто. В останнiй частинi XVI ст. вiдбувся перелом у военно-економiчних вiдносинах мiж пiвденною католицькою Європою та протестантськими державами на користь останнiх.


Пiратство i напади корсарiв

Потiк багатств з Америки й Азii та военно-полiтичнi перегони мiж европейськими краiнами в XVІ ст. сягнули по-справжньому свiтового масштабу i стали причиною розвитку певноi форми морських битв, якi вже не були новиною: пiратства i нападiв корсарiв. Пiрати – це тi, хто грабуе кораблi й атакуе прибережнi поселення заради лише власноi вигоди. По сутi, це звичайнi злочинцi. Корсари ж дiють вiд iменi та з дозволу певноi держави. Їхня справа – морська партизанська вiйна або, можна навiть сказати, нетрадицiйна економiчна вiйна. Як у XVI, так i в XIX ст. вони були найулюбленiшим iнструментом сил, якi ще не мали можливостi вiдкрито кинути виклик господарям моря.

Нечiткi кордони

У теорii рiзниця мiж ними вiдчуваеться, а на практицi – нi. Серед усiх шукачiв пригод, що наводнили Карибське чи Середземне море, не так уже й легко вiдрiзнити простих пiратiв чи буканьерiв[10 - Буканьери (вiд англ. buccaneers) – пiрати, що грабували колонii европейських держав (найчастiше iспанськi, проте нерiдко також французькi, голландськi та британськi) та торговельнi й транспортнi кораблi цих держав у районi Карибського моря у XVIІ ст. – Прим. ред.] вiд справжнiх корсарiв, яким було видано оригiнальне lettre de course – каперське свiдоцтво. Таких людей, як де ла Марк – капiтан мультинацiонального протестантського флоту, що дiяв у Ла-Маншi вiд iменi Вiльгельма І Оранського, можна з упевненiстю назвати справжнiм корсаром. Нападами корсарiв також можна назвати дiяльнiсть лицарiв Святого Стефана – лицарського ордена, який створили Медичi, лицарiв Мальтiйського ордену, та напади мусульман у Середземномор’i. Не такою зрозумiлою е логiка варварських корсарiв, що тiсно спiвпрацювали з Оттоманською Портою i чиi капiтани час вiд часу приiжджали до капудан-пашi або до адмiралiв турецького флоту. Однак у цьому випадку чiтко простежуються фiнансовий мотив i стрiмке процвiтання Алжиру – однiеi з найголовнiших столиць варварського свiту, демонструючи успiх такого союзу.

На службi у корони чи самi по собi

Полiтичнi, фiнансовi чи навiть релiгiйнi мотиви нерозривно пов’язанi мiж собою. Звичайний пiрат мiг обирати потенцiйних жертв згiдно зi своiми нацiональними чи релiгiйними поглядами або держава могла офiцiйно заохочувати пiратiв i в мирний час, не пропонуючи офiцiйного полiтичного покровительства. Це бiльшою мiрою стосуеться кар’ери таких персон, як Рiчард Хоукiнс (бл. 1562–1622), його кузен Френсiс Дрейк чи Волтер Релi (1552–1618), котрi навiть за часiв формального миру мiж Іспанiею та Англiею становили постiйну загрозу для iспанських кораблiв i поселень в Америцi, дiяли за згодою уряду королеви й часто навiть спiвпрацювали з ним.

Траплялося i навпаки, коли вiдомий корсар не поспiшав когось грабувати, хоча був шанс отримати велику здобич. Однак навiть благочестивих лицарiв Мальтiйського ордену та лицарiв Святого Стефана звинувачували в нападi на християнськi кораблi.

Див. також:

Людина i космос, с. 15;

Іспанiя, с. 130;

Англiя, с. 136;

Шляхи на суходолi та на морi, с. 236;

Технологii, подорожi, мореплавство, с. 520.




Європейцi на Сходi

Мiгель Готор


Упродовж XVI ст. серед усiх европейцiв саме португальцi переважно подорожували на Схiд. Мореплавцi, торговцi та мiсiонери дiяли згiдно зi своiми економiчними iнтересами та з метою поширення християнства.


Колонii i торгiвля

Вiдповiдно до договору, укладеному в мiстi Тордесiльяс 7 червня 1494 р., першими европейцями, якi досягли Сходу наприкiнцi XVI ст., були португальцi. Згiдно з цим документом, Іспанiя вiдмовилася вiд усiх своiх територiй, що розташовувалися на схiд вiд 47-го меридiану на користь Португалii. Таким чином, привабленi американським золотом володарi Пiренейських королiвств обрали Атлантику, але втратили Схiд.

Історiя розширення на схiд такоi маленькоi европейськоi краiни, як Португалiя, е дуже короткою, проте насиченою: протягом столiття вона переживае пiднесення, кульмiнацiю i занепад. В основi дослiдження i, як наслiдок, – колонiзацii цього регiону, перебували торгiвля та евангелiзацiя. З одного боку, португальцi сподiвалися, що Схiд е багатим на спецii – необхiднi для консервацii продуктiв та надання стравам смаку й аромату, цiни на якi на европейських ринках зросли на 60 % пiсля того, як турки у 1453 р. захопили Константинополь; з iншого – вони плекали думку, що там живуть – за спиною в мусульман – християни, з якими можна укласти релiгiйний, полiтичний та вiйськовий союз.

Шляхи до Індii та Китаю

Протягом XVI ст. з метою створення колонiй Португалiя обрала два географiчнi напрями: головний вказував на Індiю, другий – на Китай. У 1497 р. мореплавець на службi португальського короля Мануела І на iм’я Васко да Гама (1469–1524) доплив до мису Доброi Надii i, перетнувши океан, у травнi 1498 р. висадився в iндiйському мiстi Калькутта. Через конфлiкти з мiсцевими жителями мореплавець не змiг привезти очiкуваний вантаж спецiй, однак по прибуттi його з трiумфом зустрiчав королiвський двiр. Це трапилося не лише завдяки товарам, якi йому вдалося привезти, чи кiлькох iндiйцiв, якi за ним прямували, а насамперед у зв’язку з надiею на майбутнi багатства, котра посилилася пiсля його повернення. Пiсля того як Папа Римський дiзнався про подорож, у 1500 р. король Португалii Мануел І Великий отримав титул «Володар територiй, а також морських i торговельних шляхiв у Ефiопii, на Аравiйському пiвостровi, у Персii та Індii». Наступного року у плавання вирушили два флоти: один пiд командуванням Педру Альвареша Габрала (1467?—1526?), який вiдкрив Бразилiю, i Васко да Гами. Сутичка Васко да Гами з жителями Калькутти i подальше бомбардування мiста миттю продемонстрували португальцям, наскiльки складно спершу завоювати, а потiм i володарювати на надто вiддалених землях. Саме тому король та його радники були вимушенi обирати мiж завоюванням внутрiшнiх територiй i домiнуванням над морем i морськими шляхами.

Васко да Гама в Калькуттi

Грунтуючись на ситуацii в Калькуттi й пiсля ретельного аналiзу сил у державi, ця рада постановила вiдмовитися вiд завоювання iнших територiй i збудувати укрiпленi вiйськово-морськi бази уздовж морського шляху та безпосередньо в самiй Індii. Також було вирiшено призначити там вiце-короля, котрий мав би повноваження у военнiй, полiтичнiй та комерцiйнiй сферi, й встановити монополiю корони на торгiвлю спецiями. Вiце-королем Схiдноi Індii спочатку став Франсiшку де Алмейда до 1509 р., а потiм Афонсу де Албукерке (1453?—1515). Упродовж цих рокiв завдяки домовленостям iз мiсцевими можновладцями було побудовано першi морськi бази, серед яких Кiлва-Кiсiванi (зараз е територiею Танзанii), Момбаса (Кенiя), Анджедiва (Індiя), Каннур i Кочi (Індiя). Завойоване в 1510 р. мiсто Гоа стало столицею португальськоi колонii.

Першiсть Лiсабона

Португальська монополiя е змiшаною: нею керуе корона, але водночас право на неi також надаеться приватним особам королiвською лiцензiею. Торговцi були зобов’язанi завантажувати товари у португальських портах i розвантажувати iх у Лiсабонi, аби сплатити мито; звiдси спецii везли до Антверпена, де iх купували торговцi з рiзних краiн. Однак iз 1549 р. Антверпен перестав бути мiстом-посередником, i столиця Португалii стала серцем мiжнародного ринку спецiй, де цiни були у п’ять разiв нижчими за венецiанськi. Посиленню португальського домiнування сприяла сама Іспанiя, коли в 1529 р. Карл V (1500–1558), потребуючи ресурсiв для розв’язання конфлiкту з Франциском І Валуа (1494–1547), продав Португалii Молуккськi острови, названi «островами спецiй».

Масштаб вторгнення португальцiв до Індii був значним, а от до Китаю – набагато меншим. У 1517 р. вiсiм кораблiв пiд командуванням Фердинанда де Андраде висадилися в Гуанчжоу. Тут розпочалася серiя конфлiктiв iз мiсцевими жителями, яка тривала аж до 1559 р., коли португальцям дозволили поселитися уздовж гирла Сiцзян – Перлинноi рiчки. У цьому мiсцi було засновано мiсто Макао, котре стало базою для проникнення не стiльки на ринок Китаю, скiльки до Японii.

Португальська монополiя

Є кiлька причин для стрiмкого колонiального пiднесення такоi малоi держави, як Португалiя. З одного боку, цьому сприяють мiсцевi обставини. Народ Індii не мае потужних флотiв, а у великих краiнах Азii – Сiамi, Бенгалii, султанатi Делi та Персii не надто розвинуте мореплавство. З iншого боку, сама природа схiдноi торгiвлi та клiматичнi умови допомагають португальцям, адже найцiннiшi спецii ростуть лише у певних регiонах i iх, вiдповiдно, легко контролювати. Там, де спецii ростуть у чiтко окреслених районах (як перець в областi Малабар в Індii, гвоздика на Молуккських островах чи мускатний горiх на островi Бенда) простiше встановити монополiю, а отже, i зберегти ii. Крiм того, конфiгурацiя островiв i морськi шляхи, якi корабель у будь-якому разi проминае, якщо пливе до узбережжя Індii, значно полегшують накладення, контроль i сплату дорожнього мита; так само й сезоннi вiтри, котрi давали змогу здiйснювати мореплавство лише в окремi пори року, допомагали сконцентрувати всю монополiю в руках португальцiв i зробити ii ефективнiшою.

Однак для розумiння iсторичних причин швидкого пiднесення й не менш стрiмкого падiння варто врахувати кон’юнктурну природу цих сприятливих факторiв, якi, хоч i допомогли успiховi Португалii на Сходi, виявилися надто нестабiльними в европейських реалiях. У другiй половинi XVI ст. португальська королiвська влада почала занепадати, а приватна торгiвля, навпаки, поступово набирала оберти, аж поки король не почав нести на власних плечах тягар уряду, а майже весь прибуток отримували купцiв – приватнi особи. Велика вiдстань мiж ними та Батькiвщиною i труднощi зi сполученням стали iхньою головною перевагою. Для одержання ще бiльшого прибутку купцi почали укладати союзи з ворогами своеi краiни й уникати контролю, який надавав iм певнi гарантii та зобов’язання. Крiм того, маленький розмiр португальськоi територii та невелика кiлькiсть населення ускладнювали пошук людей i солдат для подальшого просування на Схiд, розширення ринку i зростання прибутку.

Союз Португалii та Іспанii

Проте головним чинником, який пояснюе крах португальцiв у пануваннi над Схiдними морями, е союз Португалii з Іспанiею в 1580 р. за правлiння Фiлiппа ІІ (1527–1598). Така серйозна державна криза неминуче послабила торговельну монополiю на Сходi. Ця ситуацiя спочатку привернула увагу англiйцiв до цього регiону, а потiм i голландцiв.

Голландська навала

Важливим е те, що саме у 80-х роках XVI ст. Френсiс Дрейк (1542–1596) i Томас Кевендiш (1560–1592) здiйснили подорожi: вони збирали спецii на землях Сходу й намагалися торгувати з жителями Молуккських островiв, оминаючи португальську монополiю, яка i так вже перебувала у кризовому станi. Однак дефiцит лiквiдного капiталу та сутичка Англii з Іспанiею робили цi спроби марними. Голландцi намагалися зробити те саме наприкiнцi XVI ст., але i iм це не вдалося. Оснащенi потужним флотом i маючи цiннi знання про тамтешнi океанiчнi маршрути, отриманi завдяки працям Яна ван Лiнсхотена, котрий п’ять рокiв працював на Гоа як секретар мiсцевого архiепископа, голландцi об’едналися й почали стратегiю вторгнення в моря та на схiднi ринки з метою посилити Амстердам, який пiсля занепаду Антверпена став разом iз конкуруючим Лiсабоном одним з провiдних европейських ринкiв спецiй. Португальськi колонii зникали одна за одною, i, здавалося, у XVII ст. уся територiя опинилася пiд владою голландцiв та iхнiх компанiй.

Роль Фiлiппiн

Значним натяком на кризу були подii на Фiлiппiнському архiпелазi – родинi iспанських островiв у португальському морi. Вiдкритi в 1521 р. португальцем на службi короля Іспанii Фернаном Магелланом (1480–1521), згiдно з Тордесiльяським договором вони становили останнi iспанськi володiння до початку поширення португальськоi сфери впливу. Їх почали дослiджувати лише з 1542 р.: крiм того, що на них не було прянощiв, вiдносна близькiсть до Японii i Китаю унеможливлювала iх використання через монополiю Португалii на мiсцевих ринках. Однак iспанцi ризикнули i вирiшили зробити архiпелаг базою для приваблення азiатських торговцiв. Вони створили власну колонiю й, оминаючи португальську монополiю, обмiнювали шовк та китайську порцеляну на срiбло, що привозили на галеонах iз мексиканського мiста Акапулько. Таким чином, мадридський маршрут пройшов через усю земну кулю й об’еднав Мексику з Фiлiппiнами, Схiд iз Заходом.

Пов’язанi дотриманням Тордесiльяського договору iспанцi вiдмовилися просуватися далi в море, але ефективно експлуатували територiю Фiлiппiн. Єдина об’ективно можлива мета – евангелiзацiя – успiшно досягалася, що згодом привело до iсторично тривалих наслiдкiв.


Церква та мiсiонерство

З огляду на приклад Фiлiппiн, де в 1620 р. налiчувалося близько двох мiльйонiв католикiв, можна зазначити, що однiею з найважливiших ознак присутностi европейцiв на Сходi було мiсiонерство. Із самого початку воно було невiдривно пов’язане з дослiдницькою i торговельною дiяльнiстю португальцiв, однак йому судилося не просто пережити португальську кризу, а й стати характерним елементом для всiеi епохи. Весь цей тривалий iсторичний час, що охоплював торгiвлю й молитви, монополiю на прянощi та душi, мiсiонер намагався якомога краще оволодiти думками та почуттями iнших людей: вiд досвiдченого картографа як живого iнструмента мореплавця i до жадiбного комерсанта.

Верховна влада над душами

Торгiвля та евангелiзацiя були iсторично пов’язаними, адже королiвськiй владi для визнання права власностi на щойно вiдкритi землi була необхiдна папська санкцiя, а Папа видавав ii лише в обмiн на можливiсть проводити в них мiсiонерську дiяльнiсть. Дiйшло до того, що португальська корона з метою юридичного та етичного визнання своiх завоювань зобов’язалася не лише поширювати християнську вiру, а й створити там Церкву з епархiею та бенефiцiями i довiрити ii вiдповiдним людям. З 1499 р. король Мануел І повiдомляв Олександру VI про своi рiшення направляти священникiв у новi землi. У березнi 1500 р. Папа видав буллу Cum sicut maiestas, згiдно з якою усi землi вiд мису Доброi Надii до Індii опинялися пiд егiдою апостольського комiсара. Це було вимушеним кроком: новий понтифiк Юлiй ІІ надав iндульгенцiю всiм мiсiонерам, а в червнi 1514 р. Лев Х пiдписав буллу Pro excellenti praeminentia, заснувавши нову епархiю в мiстi Фуншал на островi Мадейра. У 1534 р. епархiя з юридичним округом, що охоплював територiю вiд Мавританii до Індокитаю, була оголошена церковною провiнцiею. Цей акт мае дуже важливi наслiдки, адже Гоа стало резиденцiею архiепископа. Завдяки мiсцевому ординарiю, Джованнi Альбукерке, котрий керував епархiею у 1537—1553-х рр., було забезпечено ефективний контроль територii i повнiстю пiдпорядковано дiяльнiсть глав епархiй.

Гоа стае резиденцiею архiепископа

Порiвняно з дiями iспанцiв у Америцi й на Фiлiппiнах, португальськi мiсiонери та Церква дiяли iз затримкою та менш швидким прогресом. Причин для цього було кiлька. З одного боку, слiд узяти до уваги той факт, що на Сходi португальцi зазвичай перебували лише на своерiдних вартових постах i ринках, якi нечасто заходили за берегову лiнiю. Тому мiсiонери не мали доступу до достатньоi кiлькостi територii i населення та обмежувалися роллю церковних колонiй; якщо iм i вдалося когось навернути до християнства, то це були окремi особи, а не цiлi народи. З iншого боку, ситуацiю ускладнювали жадiбнiсть португальських купцiв i постiйнi сутички з мiсцевим населенням, тому в мiсцях конфлiкту було складно промовляти проповiдi. На першому етапi мiсiонерства в Індii можна було побачити представникiв таких старих орденiв, як францисканський та домiнiканський. Безпосередня мета iхнiх проповiдей полягала в хрещеннi людей та будiвництвi церков. На другому етапi в центрi опинилася дiяльнiсть ордену езуiтiв та постатей на взiрець Франсiско де Хасса, також вiдомого як Франциск Ксав’ер (1506–1552?), i Роберто де Нобiлi.

Франциск Ксав’ер

Франциска Ксав’ера, якого канонiзували в 1622 р. за зразкову мiсiонерську дiяльнiсть на Сходi, направили до Індii як легата Папи Павла ІІІ, i з 1549 по 1551 р. вiн вiдвiдав Кочi, Молуккськi острови та Японiю. Франциск Ксав’ер дiяв iз надзвичайним завзяттям i був переконаний, що мiсiонери мають розумiти культури iнших народiв i вмiти до них адаптуватися. Ця здатнiсть подобатися мiсцевому населенню сприяла тому, що жителi Сходу значно швидше отримували й опановували його засноване на суворiй дисциплiнi ортодоксальне вчення.

Водночас Роберто де Нобiлi надихався релiгiйним синкретизмом у своiй мiсiонерськiй дiяльностi. Вiн вважав, що перенесення захiдних систем й установ на Схiд позбавляе християнство шансiв на тривалий успiх. Вiдповiдно, його хрещенi можуть зберiгати своi iндуiстськi звичаi, поки не перетинають гнучких меж ортодоксii. Сам езуiт вивчав тамiльську мову i санскрит, аби краще розумiти мiсцевих жителiв i перекладати iм слово Боже.

Алессандро Валiньяно

Іншими представниками езуiтського ордену, якi зробили вагомий внесок у европейську евангелiзацiю на Сходi, були Алессандро Валiньяно (1539–1606) i Маттео Рiччi (1552–1610). Дiяльнiсть першого зосереджувалася в Японii, де пiсля смертi Франциска Ксав’ера залишилося три християнськi спiльноти з близько тисячею вiруючих. Завдяки стратегii масового навернення до вiри й хрещення в 1580 р. кiлькiсть християн в Японii досягла 150 000 осiб. Мiсiонер примусив своiх колег вивчати мiсцеву мову й заснував двi семiнарii для навчання духовенства. Однак наприкiнцi столiття розвиток та поширення християнства в Японii перервалися. У 1585 р. Папа Григорiй ХІІІ надав ордену езуiтiв виключнi повноваження для евангелiзацii Далекого Сходу; далi вибухнуло суперництво мiж релiгiйними орденами, котре суттево послабило iнститут мiсiонерства за кордоном. Усе це вiдбувалося саме тодi, коли в краiнi спалахуе низка полiтичних конфлiктiв, i це створюе несприятливi умови для нещодавно створених мiсiонерських iнститутiв. Внаслiдок поеднання двох згаданих факторiв розпочалася тривала серiя катувань, утискiв та переслiдувань, через що присутнiсть християнства у Краiнi Сонця, що сходить, стала проблематичною i не була тривалою.

Маттео Рiччi

У 1583 р. езуiт Маттео Рiччi разом iз Мiкеле Руджерi отримали дозвiл на перебування в Гуанчжоу (Китай). Вони почали вивчати китайську мову та працi Конфуцiя (551–497 рр. до н. е.) i за кiлька рокiв переiхали до Пекiна, сподiваючись здобути прихильнiсть iмператора. У 1601 р. iм дозволили побудувати церкву й розпочати культурно-релiгiйну дiяльнiсть, завдяки чому християнство завоювало пiдтримку впливових осiб при iмператорському дворi. Ще до смертi Маттео Рiччi багато хто критикував його релiгiйний синкретизм та компромiсне ставлення, особливо до всього того, що стосувалося обрядiв. Однак у Китаi налiчувалося близько двох з половиною тисяч християн, згуртованих навколо впливовоi епархii Макао. Мiсто, збудоване в 1553–1554 рр., разом з архiепархiею Манiли на iспанських Фiлiппiнах, протягом трьох столiть буде центром европейських iнтересiв на Далекому Сходi, символом неперервного зв’язку мiж евангелiзацiею, стабiльнiстю церковноi органiзацii та iсторiею торговельних iмперiй, яким час вiд часу сприяла мiнлива фортуна.

Див. також:

Дослiдження та вiдкриття, с. 52;

Шляхи на суходолi та на морi, с. 236;

Технологii, подорожi, мореплавство, с. 520.




Азiя, що належить азiатам

Альдо Толлiнi


У XVI ст. присутнiсть европейцiв у Азii була неабиякою новиною. У цей час стрiмко розвиваеться Індiя, i за сприяння мусульманських завойовникiв iз Центральноi Азii там формуеться iмперiя Великих Моголiв. У Китаi династiя Мiн змiцнюе економiку. Водночас через полiтичну роздробленiсть спершу Японiя е найвiдкритiшою серед краiн Сходу для контакту з Європою. Однак наприкiнцi столiття вона закриваеться вiд iнших i починае утискати християн.


Індiя в XVI столiттi: народження iмперii Великих Моголiв

На початку XVI ст. Індiйський субконтинент е територiею, роздробленою на незалежнi держави – мусульманськi та iндуiстськi. Історiя цього столiття, хоч i дуже складна, демонструе виникнення й розширення перших за рахунок останнiх, якi поступово зазнають поразок i повнiстю занепадуть.

Розташований у пiвнiчнiй частинi Індii Делiйський султанат мав тривалу iсторiю, яка розпочалася у XIII ст., коли мамелюки, турки-мусульмани, завоювали територiю вiд пiвнiчноi Індii до Бенгалii. Перебуваючи пiд владою iнших династiй, Делiйський султанат поширювався до пiвденноi Індii, аж поки в 1347 р. пiвденнi провiнцii не проголосили незалежнiсть, утворивши Бахманiйський султанат. Однак iндуiстська iмперiя Вiджаянагара, що домiнувала на пiвднi Індii, зупинила подальше просування мусульман.

Делi

Делiйський султанат, де зародилася надзвичайно цiнна змiшана культура, iснував аж до 1526 р., коли нащадок Тамерлана (1336–1405) i Чингiсхана (1167–1227) Захiреддiн Мухаммед Бабур (1483–1530) завоював його, створив нову мусульманську державу i став першим iмператором династii Великих Моголiв (чия назва нагадуе про давнiх монголiв, а за фактом – туркiв). Спершу Бабур завоював Узбекистан, потiм з Афганiстану рушив до Індii. У 1526 р. вiн виграв битву бiля Панiпата i став володарем Індii та Агри.

Мусульманська iмперiя Великих Моголiв поступово розширювала своi територii на пiвдень, поки не завоювала всю краiну, крiм деяких пiвденних регiонiв i територii, де зараз розташований Афганiстан. Навiть будучи значно меншою за розмiрами, по сутi, вона iснувала аж до прибуття англiйцiв на початку XVIII ст. Перiод максимального розквiту й розширення територiй припав на правлiння iмператора Акбара І Великого, котрий завершив завоювання Бенгалii i пiдкорив захiдний регiон Індii Гуджарат бiля Аравiйського моря, тим самим створивши величезну за розмiрами iмперiю. Влада Акбара характеризувалася розквiтом культури, чому сприяв вiн сам як людина з рiзноманiтними iнтересами та меценат.


Індуси i мусульмани на Індiйському плоскогiр’i

Імперiя Вiджаянагара

На пiвднi Індiйський субконтиненту розташовувалася iндуська iмперiя Вiджаянагара (вiд назви однойменноi столицi), яка простягалася на Індiйському плоскогiр’i або плато Декан. Імперiя була заснована в 1336 р. i поступово розширилася на весь пiвдень Індii. Вона iснувала до 1646 р. За короткого правлiння Крiшнадеварая Тулуви, котрий був не лише талановитим керiвником, а й здiбним военачальником, iмперiя Вiджаянагара пережила перiод розквiту пiсля тривалоi кризи. Його перемоги над традицiйними ворогами – мусульманським султанатом i народами з Гаджапатi в окрузi Орiсса – посилили його позицiю в регiонi й дали змогу суттево розширити територii, якi пiсля його смертi охоплювали всю пiвденну Індiю. Крiшнадеварая Тулува був також покровителем культури й мистецтв: у його iмперii писали твори мовою телугу та будували розкiшнi храми, якими у пiвденнiй Індii можна милуватися i досi. Його спадкоемцi не були такими видатними дiячами, i поступово iмперiя почала занепадати.

На пiвнiч вiд цiеi iмперii, у центральнiй частинi плоскогiр’я, розташовувалися п’ять мусульманських султанатiв Декану: Голконда, Бiдар, Берар, Бiджапур та Ахмеднагар. Вони були незалежними, адже наприкiнцi XV i на початку XVI ст. Бахманiйський султанат занепав i розпався. У 1510 р. Бiджапур боровся проти португальцiв за владу над мiстом Гоа, яке втратив назавжди i яке европейцi зробили важливою базою для мiжазiатськоi торгiвлi.

Конфлiкти i новий баланс сил

Імперiю Вiджаянагара европейцi також не залишають без уваги. У 1523 р. на пiвденно-схiдному узбережжi Бенгальськоi затоки, на Коромандельському березi, португальцi захопили Майлапор, який потiм назвали Мадрас. Вони побудували торговельний порт i заснували вiце-королiвство Сан-Томе де Мелiапоре. Тут вони залишалися до 1749 р.

Цi п’ять мусульманських султанатiв, як правило, об’еднувалися разом проти iмперii Вiджаянагара зокрема з релiгiйних мотивiв. Однак, попри певну близькiсть мiж iндусами та мусульманами, постiйне полiтичне й релiгiйне суперництво перешкоджало такому важливому культурному обмiну. У 1565 р. у битвi бiля Талiкота мусульманам удалося перемогти Вiджаянагару, попри чисельну перевагу iндусiв, хоча iх самих зрадили окремi военачальники-мусульмани.

Пiсля цiеi перемоги раджi Вiджаянагарськоi iмперii Рамараi Аравiду (1542–1565) вiдтяли голову, а мусульмани, що хлинули до столицi держави, пограбували ii та залишили занедбаною. Ця битва суттево вплинула на майбутне пiвденно-центральноi Індii, адже саме вiдтодi розпочався занепад iмперii.

На територii сучасного штату Орiсса, на схiдному узбережжi Індii, розташовувалося королiвство Гаджапатi, яке було засноване у 1434 р. i мало найбiльшу територiю у XV ст. Мусульмани захопили його лише за три роки пiсля падiння Вiджаянагари.


Китай за правлiння династii Мiн

Протягом усього XVI ст. у Китаi правила династiя Мiн, яка отримала владу ще в 1368 р. пiсля народного повстання, що спричинило падiння династii Юань, нащадкiв хана Хубiлая (1215–1294), онука Чингiсхана – засновника Монгольськоi iмперii.

Правлiння династii Мiн ознаменувалося миром, розквiтом культури та економiко-полiтичним прогресом. Також це перiод мiцних вiдносин з iноземними державами, з якими китайська iмперiя пiдтримувала вигiднi торговельнi зв’язки.

Заможнiсть i розквiт

Чисельнiсть населення зросла вдвiчi, зокрема завдяки розширенню територii, придатноi для вирощування культур. Незважаючи на розвиток тих центрiв торгiвлi, де економiчна дiяльнiсть набувала протокапiталiстичних форм, бiльшiсть населення й далi жила в сiльськiй мiсцевостi й займалася сiльським господарством. Швидкий економiчний прогрес, якому сприяла насичена торгiвля з iншими краiнами Азii та европейцями, все ж не змiнив державноi системи, що була жорсткою i не здатною скористатися цим прогресом.

Одним iз найцiкавiших процесiв цього перiоду е формування нового класу джентрi (шеньшi), що означало «вчений сановник», тобто верстви бюрократiв, котрi отримували державну посаду шляхом складання державних екзаменiв. Шеньшi походили iз сiльськоi мiсцевостi, де керували земельними володiннями.

Абсолютна влада

Влада правителiв династii Мiн була абсолютною i дуже централiзованою. Щонайменшу спробу запровадити автономiю на мiсцях швидко придушували. Однак ця абсолютна влада була обмеженою через постiйне втручання евнухiв у державнi справи. Бiльше того, коли iмператор був зовсiм малим, фактично саме евнухи керували державою.


Китай та його вiдносини з iншими державами

У XV ст. китайськi кораблi плавали до берегiв Африки та краiн Близького Сходу, i кульмiнацiею серед цих подорожей були плавання Чжен Хе (1371–1433). Завершення китайцями великих морських експедицiй також ознаменувало початок занепаду iмперii Мiн, активнiстю пiратства з боку японсько-китайських корсарiв та прибуття европейських флотiв у води Схiдноi Азii.

За межами краiни династii Мiн довелося стикнутися iз загрозою вторгнення пiвнiчних степових племен. Тиск iз боку монгольських народiв став украй небезпечним, особливо тодi, коли монгольському племенi ойратiв удалося розбити китайськi вiйська i захопити iмператора. Вiдтодi й надалi полiтика Китаю була насамперед спрямована на стримування народiв, що тиснули на пiвнiчний кордон.

Алтин-хан

Становище стало особливо небезпечним, коли в 1550 р. ватажок монголiв Алтин-хан (1507–1582), котрий роками вторгався на китайську територiю, разом зi своiми вiйськами зумiв дiйти до Пекiна i пограбувати передмiстя, тим самим викривши слабкiсть китайського уряду. У 1571 р. врештi-решт було пiдписано мирний договiр, згiдно з яким Алтин-хан припинив напади в обмiн на спецiальнi права у торгiвлi. Щойно вони вирiшили проблему з монголами, як з’явилася схожа загроза, i цього разу вiд племенi маньчжурiв.

Вторгнення японцiв до Кореi мiж 1595–1598 рр. i допомога, яку Китай надав вiрнiй йому державi, що справно сплачувала податки, призвели до катастрофiчних наслiдкiв для iмперських фiнансiв i знесилили китайський уряд.

Ще однiею загрозою, вже з-за пiвденного кордону iмперii, були китайсько-японськi пiрати на прiзвисько вокоу, котрi здiйснювали незаконну торгiвлю в морях мiж Пiвденним Китаем, Японiею та Корейським пiвостровом, поступово поширюючи свою дiяльнiсть i на краiни Пiвденно-Схiдноi Азii.

У першiй половинi XVI ст. вокоу захопили пiвденнокитайське узбережжя, i це тривало поки генерал Цi Цзiгуань (1528–1588) не перемiг iх i не навiв лад у морях пiвденного Китаю.

1517 р.: Андраде приплив до Гуанчжоу

У той самий час до Китаю припливли португальцi: у 1517 р. вiсiм кораблiв пiд командуванням Фернандо де Андраде висадилися на березi Гуанчжоу. Португальцi нiколи не заiжджали вглиб Китаю, не без труднощiв обмежуючись торговельною базою в Макао. Макао став осередком, де португальцi вели насичену торгiвлю з рiзними краiнами Азii, а особливо – з пiвденною Японiею. Однак, мабуть, найтривалiший вплив забезпечили не купцi, а католицькi мiсiонери. Алессандро Валiньяно (1539–1606) приплив до Макао в 1578 р. й отримав дозвiл на проведення мiсiонерськоi дiяльностi. За ним приiхали Мiкеле Руджерi (1543–1607) – перший европейський китаезнавець, Маттео Рiччi (1552–1610), який приплив до берегiв Макао у 1582 р. i в 1601 р. отримав дозвiл на постiйне проживання у столицi. Тут, завдяки його освiченостi й здатностi вивчити китайську мову та культуру, вiн завоював повагу китайцiв, i тi вважали його вченим нарiвнi iз собою. Рiччi не лише поширював християнську вiру, а й ознайомлював китайцiв iз культурою гуманiзму i наукою Європи в добу Вiдродження.


Японiя в XVI столiттi

У XVI ст. Японiя переживала перiод нестабiльностi й оновлення, пiд час якого вона змiнила свою полiтичну та соцiальну структуру i набула форми, що зберiгатиметься аж до середини ХІХ ст. Однак Чинквеченто було перiодом великого культурного розвитку, коли розцвiли найтиповiшi для японськоi чуттевостi традицiйнi мистецтва, насамперед лiтература, а серед релiгiй – дзен-буддизм.

Із 1338 р., коли полководець Асiкага Такаудзi (1305–1358) позбавив трону iмператора Го-Дайго, посадив свого протеже на престол i назвався сьогуном, клан Асiкага почав контролювати центральний уряд, залишивши iмператору тiльки формальну владу над краiною. Однак у XVI ст. могутнiсть Асiкага суттево зменшилась i не поширювалася за межi столицi Кiото.

Вiйна Онiн

Вiйна Онiн, що тривала десять рокiв, починаючи з 1467 р., не лише зруйнувала бiльшу частину столицi, а й пiдiрвала владу клана Асiкага, викривши його крихкiсть. Водночас вона також продемонструвала могутнiсть мiсцевих феодалiв, котрi бажали скористатися слабкiстю сьогунату i таким чином збiльшити своi володiння. Вiйна Онiн, зокрема, ознаменувала кiнець середньовiчноi культури й соцiального устрою та проклала шлях до формування жорсткiшоi централiзованоi i стабiльноi держави пiд суворим контролем клану Токугава, який, однак, здобув владу лише пiсля тривалоi i кривавоi боротьби мiж ворогуючими кланами.

Культура Кiтаяма

За правлiння клану Асiкага при дворi сьогуна розвивалося високе мистецтво, покровителями яких виступали самi сьогуни. Цi люди мали почуття прекрасного, захоплювалися мистецтвом та дзен, оточували себе митцями й учителями i присвячували життя мистецтву не менше, нiж служiнню державi. На особливу увагу заслуговуе третiй сьогун цього клану на iм’я Йосiмiцу (1358–1408), котрий сприяв розвитку культури Кiтаяма (вiд назви пiвнiчного району столицi, де вона розквiтла). Тут вiн звелiв побудувати знаменитий «Золотий храм» Кiнкакудзi. Крiм будiвництва храму, Йосiмiцу також був покровителем мистецтв, а особливо театру Но, поезii та живопису, натхненням для яких були китайськi картини часiв династii Пiвденна Сун. У цей перiод вiдносини з Китаем досягають розквiту, i багато творiв мистецтва потрапляють до Японii з материка. Китайськi твори iстотно вплинули на розвиток японського мистецтва, i були для японцiв зразком, а не об’ектом для слiпого наслiдування.

За сприяння восьмого сьогуна Йосiмаса (1435–1490) розквiтла культура Хiгасiяма, центр якоi розмiщувався у схiднiй частинi столицi. Тут Йосiмаса, намагаючись перевершити пращура, звелiв побудувати «Срiбний павiльйон», або Гiнкакудзi, де проводили «чайну церемонiю» i збиралися найвидатнiшi митцi тiеi епохи.


Прибуття европейцiв

Новий ступiнь у торгiвлi

У цей критичний момент вперше до японських берегiв припливають европейцi: у 1542 р. (або 1543 р.) шторм вiдкинув португальськiй корабель на острiв Танегасiма, розташований на пiвдень вiд Кюсю. Вiдтодi европейцi (а особливо португальцi, котрi мали торговельну базу в Макао) розпочали торгiвлю з Японiею, що тривала аж до початку наступного столiття. Присутнiсть европейцiв на японськiй землi мала певнi наслiдки. З одного боку, було зроблено акцент на важливостi торгiвлi задля змiцнення економiки. Також i правителi, i мiсцевi пани сприяли мiжазiатськiй торгiвлi з метою збагачення та посилення власноi могутностi. Оскiльки португальськi кораблi з Китаю припливали й зупинялися у пiвденних портах островiв Кюсю, Сацума (зараз Кагосiма), Бунго (зараз Оiта), Амакуса, Хiрадо, а пiзнiше насамперед у Нагасакi, саме мiсцевi даймьо (магнати) отримували вiд цього найбiльший прибуток. Коли ближче до кiнця столiття краiна нарештi буде единою, першим завданням нових лiдерiв було або збереження торговельноi монополii за собою, або просто запобiгання ii формуванню.

Іншим наслiдком була поява вогнепальноi зброi, котра спричинила революцiю в тактицi як нападу, так i захисту. Через необхiднiсть захищатися вiд нового типу зброi у стратегiчних пунктах держави почали будувати великi палаци. Та й пiд час жорстоких вiйн використання вогнепальноi зброi вiдiграло далеко не останню роль у японськiй iсторii.

Католицькi мiсii

Слiдом за европейськими торговцями до Японii прибули християнськi мiсiонери. У 1549 р. Франциск Ксав’ер (1506–1552?) висадився в Кагосiмi разом з Анджiро, японцем, котрого вiн зустрiв у малайзiйському мiстi Малакка i якого сердечно прийняв до своеi компанii. Вiдтодi почалося проповiдування християнства, яке було зосереджене на островi Кюсю та навколо столицi i спершу мало дуже позитивнi результати. На початку успiхам християнства сприяли самi мiсцевi даймьо, однак пiзнiше об’еднувачi краiни побачили в iноземнiй релiгii загрозу для власноi, поки що крихкоi, влади. Одразу почалися переслiдування, якi завершилися повним викорiненням християнства i закриттям для iноземцiв усiеi держави, за винятком острова Дедзiма бiля Нагасакi, де голландцi могли вести торгiвлю – хоч i дуже обмежену – аж до початку сучасноi епохи.

Із культурного погляду зустрiч iз европейцями, а особливо з португальцями та iталiйцями пiд час так званого столiття християнства (середина XVI – середина XVII ст.), можна розглядати як втрачену можливiсть. Японцi вбачали в жителях Заходу загрозу для власноi держави – сусiднi Фiлiппiни вже були колонiею – i навiдрiз вiдмовилися поглиблювати культурнi вiдносини. Зображення европейцями японського суспiльства, за окремими винятками, також було сповнене упередженнями та зверхнiм ставленням до жителiв Сходу, що аж нiяк не сприяло гармонiчним вiдносинам мiж державами.


Об’еднання Японii

Знищення буддiйських монахiв

У 1568 р. перший етап боротьби за об’еднання Японii виграв Ода Нобунага (1534–1582) з Кiото. Перший серед «трьох об’еднувачiв» i володар провiнцii Оварi в центральнiй Японii, пiсля низки успiшних битв, вiн iз власним вiйськом iз трiумфом увiйшов до столицi i призначив сьогуном Асiкагу Йосiакi, тим самим примусивши останнього заприсягтися, що всi полiтичнi рiшення прийматиме Нобунага. Шлях до об’еднання краiни на чолi з одним единим лiдером був вiдкритим. Також Нобунага знищив буддiйських монахiв i лiквiдував великi монастирi, якi фактично стали центрами незалежноi влади. У 1573 р. вiн захопив сьогуна Йосiакi з Кiото i став володарем офiцiйно, тим самим припинивши тривале панування клану Асiкага. У 1582 р. ця невпинна жага до влади над усiею краiною перервалася, коли Нобунагу вбив власний генерал. Перед смертю Нобунага зробив спадкоемцем молодого племiнника i створив раду з чотирьох великих васалiв, котрi також були наставниками для юного володаря. Серед них був видатний генерал на iм’я Тойотомi Хiдейосi (1536–1598), який прославився за своi здiбностi на полi бою й незабаром зумiв позбутися своiх суперникiв i сам стати справжнiм спадкоемцем Нобунаги та завершити його справу. У 1585 р. Хiдейосi був готовий продовжити кампанiю з того мiсця, де ii було перервано; у 1590 р. пiсля тривалих битв проти могутнiх даймьо, пiсля пiдкорення Кюсю i перемоги у битвi проти Ходжо в Одаварi, Японiю нарештi було об’еднано. Не маючи благородного походження, Хiдейосi не мiг отримати розрахований лише на аристократiв титул сьогуна, i взяв собi титул кампаку, тобто «регента».

У 1590 р., одразу пiсля пiдкорення всiеi краiни, Хiдейосi видав акт iз трьома пунктами, за якими соцiальний устрiй було структуровано на чотири верстви: найвищими були бушi, або самураi, котрi керують краiною; потiм селяни, що забезпечують харчами все населення; за ними – ремiсники, а в самому кiнцi – купцi, яких зневажали за те, що вони збагатiли, нiчого не виробляючи. Ця структура з шi (самураями), но (фермерами), ко (ремiсниками) i шо (купцями) iснувала аж до середини ХІХ ст.

Маючи на метi завоювати Китай (караiрi), Хiдейосi здiйснив два походи на Корею – ворота до Китаю. У 1592 р. японська армiя висадилася на пiвостровi й вступила в марну боротьбу проти китайського та корейського вiйська. У 1597–1598 рр. Хiдейосi розпочав другий похiд, але його смерть поклала край цiй ризикованiй та безуспiшнiй пригодi.

Див. також:

Дослiдження та вiдкриття, с. 52;

Європейцi на Сходi, с. 64;

Шляхи на суходолi та на морi, с. 236




Завоювання Америки

Вiтторiо Х. Беонiо Брок’ерi


У першiй половинi XVI ст. iспанцi вирушили з баз на Карибських островах i почали завойовувати Американський континент. Перевага у вiйськових технологiях та епiдемii, iз якими прийшли европейцi, стали причиною швидкого краху таких великих i густонаселених держав, як iмперiя ацтекiв у Центральнiй Америцi та держава iнкiв у Пiвденнiй. Наслiдками були небачене ранiше винищення мiсцевого населення та зникнення iхньоi культури, зумовлене також iнтенсивною експлуатацiею аборигенiв.


Іспанська Америка: з островiв на материк

Винищення iндiанцiв

Іспанська Америка народилася майже випадково, коли Колумб (1451?—1506) висадився на островi Сан-Сальвадорi 12 жовтня 1492-го р. У наступнi десять рокiв, протягом яких генуезець здiйснить ще три подорожi, можна буде охарактеризувати зустрiч двох свiтiв, якi протягом тисячолiть не знали про iснування одне одного: хвороби, жорстокiсть, iнтенсивна експлуатацiя аборигенiв iспанськими колонiзаторами спричинили швидке зменшення населення Карибських островiв, а в окремих випадках i повне зникнення цiлих общин. На момент прибуття iспанцiв на островi Гаiтi налiчувалося 300 тисяч жителiв. Пiвстолiття потому iх залишилося тiльки 500 осiб. Тим часом економiку, ландшафт, флору й фауну островiв змiнювали вiдповiдно до потреб колонiзаторiв та европейського попиту на тропiчнi продукти. У цей перiод iншi дослiдники, багато з яких були iталiйцями, сприяли кращому визначенню меж i особливо характеристицi природи на знайдених Колумбом землях. Одному з них, флорентiйцю на iм’я Амерiго Веспуччi (1454–1512), традицiйно приписують першiсть у висловленнi думки про вiдкриття нового материка – Америки.

Епiцентром iспанськоi експансii у першу чергу був острiв Санто-Домiнго, який завойовували насамперед у пошуках робочоi сили, срiбла й золота: без людей, якi б тут працювали, земля була б нiчого не вартою. У 1508 р. розпочалася окупацiя iнших великих Карибських островiв: Пуерто-Рiко, Куби i Ямайки, якi пiзнiше стали точками вiдправлення кораблiв для дослiдження континенту.

У 1509 р. було побудовано маленьку колонiю Санта-Марiя де ла Антiгва, що розташована неподалiк Панами, у районi, який називався тодi Кастiлья-де-Оро. У 1513 р. Васко Нуньес де Бальбоа вирушив звiдси, перетнув Панамський перешийок i прибув на узбережжя Тихого океану. У 1519 р. була засновано Панаму, якiй судилося стати одним iз найважливiших центрiв iспанськоi Америки. Того самого року португалець на службi в iспанськоi корони Фернан Магеллан (1480–1521) знайшов прохiд мiж Атлантичним i Тихим океанами через пролив, який пiзнiше назвали його iм’ям. Магеллан виплив iз Севiльi в 1519 р. i не змiг завершити навколосвiтню подорож, хоч окремi кораблi з його маленького флоту в 1521 р. все ж повернулися до Іспанii.

Шляхи, вiдкритi мореплавцями

І знову в тi самi роки европейцi зробили рiшучий стрибок у проникненнi до Нового Свiту. Пiсля кiлькох дослiдницьких подорожей уздовж мексиканських берегiв, де жили майя, 18 лютого 1518 р. iдальго Ернан Кортес (1485–1547) без дозволу губернатора Веласкеса вiдплив з Куби з одинадцятьма кораблями й бiльш як чотирма сотнями членiв екiпажу. Пiзнiше вiн причалив до мексиканського берега, де заснував мiсто Веракрус.


Подiл свiту та португальська Бразилiя

Вiдкриття нових земель та нових шляхiв у вирiшальному останньому десятилiттi XV ст. поставило тернистi питання з юридичного та релiгiйного поглядiв стосовно законностi европейських завоювань i тих вiдносин, якi слiд пiдтримувати з аборигенами, переважно язичниками. Також це спричинило певнi труднощi у вiдносинах мiж християнськими народами, зокрема в аспектi розмежування сфер iнтересiв двох держав на Пiренейському пiвостровi, що були головними героями цiеi iсторii завоювань i вiдкриттiв – Іспанii та Португалii.

Подiл Папою землi мiж iспанцями та португальцями

Перше рiшення запропонував Папа Олександр VI (1431–1503) у 1493 р. у своiх буллах (особливо у буллi Inter coetera), за яким лiнiя кордону проходила приблизно за 300 миль на захiд вiд Азорських островiв. Усе розташоване на захiд вiд цiеi лiнii – iспанською мовою raya – належало iспанцям, а землi на пiвденний-схiд вiд Канарських островiв входили до володiнь португальськоi корони, згiдно з Алкасоваським договором, пiдписаним у 1479 р. Пiзнiше король Францii Франциск І (1494–1547) iронiчно запитав би себе, де саме був той пункт iз заповiту Адама, за яким свiт роздiлили iспанцi та португальцi.

У будь-якому випадку пiдписаний у 1494 р. двостороннiй Тордесiльяський договiр змiнив цей подiл, встановивши кордон на 46°3? пiвденноi широти, тобто на 370 лiг на захiд вiд островiв Кабо-Верде. На перший погляд, це була зовсiм неiстотна змiна, але насправдi пiзнiше вона визначила перебiг iсторii Пiвденноi Америки. Завдяки цьому змiщенню кордону, коли в 1500 р. португалець Педру Алвареш Кабрал (1467?—1526?) робив особливо широке коло, аби дiйти до мису Доброi Надii, i натрапив на землi, якi назвуть Бразилiею, вiн з упевненiстю мiг вiд iменi суверена назвати iх власнiстю своеi держави. Так почалася iсторiя iншоi Латинськоi Америки, де нинi розмовляють португальською мовою, яка становить приблизно половину континенту.

З’ясувалося, що у Бразилii не так багато золота, однак ця мiсцевiсть була бiльше нiж придатною для вирощування цукровоi тростини, яку португальцi вже успiшно вирощували на Азорських островах i Мадейрi. Звiдси систему плантацiй iмпортували по той бiк Атлантики разом iз рабами, що вiдiгравали ключову роль у вирощуваннi рiзноманiтних культур.


Кортес i завоювання Мексики

На бразильських землях Кабрал та його послiдовники стикнулися з народами, чий рiвень соцiального й культурного розвитку не надто вiдрiзнявся вiд рiвня тих народiв, яких Колумб знайшов на Карибських островах. Ідеться про вiдносно невеликi поселення, де люди займалися полюванням, риболовством, збором врожаю та примiтивним сiльським господарством. Однак культури, знайденi iспанцями в Центральнiй Америцi, були геть iншими.

Майя i ацтеки

У мiсцевостi сучасного пiвострова Юкатан, а також на територii Белiзу i Гватемали тисячi рокiв тому процвiтала цивiлiзацiя майя, котра створила вражаючi пам’ятки архiтектури (насамперед релiгiйного характеру), якi, навiть занедбанi, все одно становлять велику культурну цiннiсть. Трохи на пiвдень, на центральному плато Мексики, де столiття тому вже були розвинутими такi передовi цивiлiзацii, як тольтеки й ацтеки, – войовничий народ, що, ймовiрно, прийшов iз земель сучасних Сполучених Штатiв Америки, котрi збудували величезну iмперiю iз столицею Теночтiтлан. Імперiя ацтекiв (або мешика, як вони самi себе називали) була великою полiтичною структурою де, ймовiрно, жило понад 15 мiльйонiв жителiв; тут були оригiнальний соцiальний устрiй i розвинута економiка, а також суворий вiйськовий апарат. Іншими словами, це була держава, яка за розмiрами й рiвнем прогресу не вiдрiзнялася вiд королiвств та iмперiй Старого Свiту.

Почувши новину про прибуття Кортеса та його людей, iмператор ацтекiв Монтесума (1466–1520) був не впевнений у тому, що робити далi. Зокрема, це трапилося тому, що спершу iспанського конкiстадора прийняли за Кетцалькоатля – прадавне божество, яке зникло на Заходi й, згiдно з мiфами, мало повернутися. Кортес, у свою чергу, анiтрохи не вагався та майстерно й рiшуче прямував до своеi мети, при цьому об’еднавшись iз iншими мiстами – такими, як Тласкала, чиi жителi давно виступали проти агресивноi полiтики ацтекiв. У травнi 1521 р. Кортес оточив Теночтiтлан i в серпнi завоював його, коли епiдемiя вiспи знищила значну частину населення. Висока централiзацiя iмперii ацтекiв стала перевагою для iспанцiв, котрi успадкували владу, яка ранiше належала лише правителям ацтекiв.


Пiсарро i завоювання Перу

Приблизно десять рокiв потому, вже на територii, розташованiй на кiлька тисяч кiлометрiв на пiвдень, повторилася та сама iсторiя. Так само, як Куба була мiсцем, звiдки кораблi вирушали завойовувати Мексику, з маленькоi колонii Кастiлья-де-Оро у Панамi розпочалася експансiя европейцiв у Пiвденнiй Америцi. Протягом 20-х рокiв XVI ст. було встановлено першi контакти з населенням Анд, пiдкорених величезнiй iмперii iнкiв, що простягалася вiд сучасного Еквадору до пiвнiчного Чилi. У 1532 р. iдальго Франсiско Пiсарро (1473?—1541) залишив панамську землю та з невеличким загоном у 180 осiб досягнув землi iнкiв. І в цьому випадку завоювання вiдбулося дуже швидко.

Інки

Насправдi iмперiя iнкiв була не надто стародавньою i на той момент ще не особливо потужною. Також вона переживала серйозну династичну кризу. Незадовго до прибуття iспанцiв, у 1527 р., ймовiрно вiд вiспи, помер iнка Уайна Капак, i два його сини Атауальпа i Уаскар претендували на престол. Атауальпа вийшов переможцем iз цього конфлiкту, проте на момент прибуття Пiсарро вiн ще не повнiстю контролював ситуацiю. У листопадi 1532 р., у мiстi Кахамарка, iнку пiдступно захопили iспанцi, а для держави з цiлком вертикальною владою це означало крах. У 1533 р. люди Пiсарро увiйшли до Куско, столицi iмперii.

Тим часом досягнення iнших конкiстадорiв збiльшували iспанськi володiння i знання европейцiв про Америку. Серед них були: Педро де Альварадо на пiвостровi Юкатан, Франсiско де Орельяна на територii Амазонськоi низовини, Дiего де Альмагро i Педро де Вальдiвiя в Чилi, Альвар Нуньес Кабеса-де-Вака i Ернандо де Сото мiж Флоридою та басейном Мiссiсiпi.

Конкiстадори

За кiлька десятилiть величезна територiя вiд Калiфорнii до Чилi увiйшла до складу земель Карла V (1500–1558). Кортес явно не покривив душею, коли, звертаючись до iмператора, нагадав, що вiн е людиною, яка «дала вам бiльше земель, нiж вам залишили всi вашi предки», хоча, як ми бачили, це надзвичайне розширення земель було не лише його заслугою. Очевидно, потрiбнi пояснення того, як групи з кiлькох сотень людей вiдносно швидко завоювали великi iмперii з мiльйонами жителiв. До того ж для згаданих держав це були не просто поразка у вiйнi й полiтичне пiдкорення, а цiлковитий соцiальний i культурний розпад.


Знищення iндiанцiв

Саме демографiчний аспект дае змогу оцiнити тогочасну кiлькiсть населення й найяскравiше продемонструвати масштаби трагедii. Чисельнiсть населення Америки до прибуття Колумба оцiнювали по-рiзному. Найзваженiшими е цифри у приблизно 30–40 мiльйонiв осiб, зосереджених здебiльшого в мiсцях проживання цивiлiзацiй ацтекiв, майя та iнкiв. Через одне столiття пiсля завоювання материка европейцями тут жили близько 15 мiльйонiв осiб, i це з урахуванням iммiграцii поселенцiв з Європи – вони приiжджали бiльш-менш добровiльно – та рабiв з Африки. Тобто кiлькiсть корiнного населення зменшилася приблизно на 80 %.

Загроза нових хвороб

Протягом столiть вiдповiдальнiсть за цю небачену досi катастрофу покладали на постiйне насильство i масовi вбивства, вчиненi конкiстадорами, а також на подальшу експлуатацiю iндiйцiв у копальнях i на плантацiях. Ідеться про leyenda negra – чорну легенду, яку розповсюджували ворожi до Іспанii протестанти; одним iз ii джерел була дiяльнiсть саме iспанських авторiв, зокрема священника-домiнiканця, пiзнiше епископа Чiапаса, Бартоломе де лас Касаса (1474–1566). Не так давно причиною загибелi мiсцевих жителiв називали хвороби зi Старого Свiту, до яких, на подив самих iспанцiв, аборигени були дуже вразливими.

Тягар принижень

Немае сумнiвiв у тому, що безпосереднiм фактором такого стрiмкого зменшення населення е страшнi епiдемii звичайноi вiспи, кору, дифтерii, вiтряноi вiспи та рiзноманiтних форм грипу. Однак цей висновок може бути неповним i, що ще гiрше, виправдувальним. Якщо е правдивим факт того, що демографiчна катастрофа середини XVI ст. значною мiрою пояснюеться епiдемiями, то правдою також е те, що пiзнiше не було «технiчного вiдскоку» населення, який вiдбуваеться пiсля кризи через смертнiсть пiд час епiдемiй завдяки раннiм шлюбам та високiй народжуваностi. Замiсть збiльшення кiлькостi населення до попереднiх показникiв аборигени з американських континентiв стикнулися з його скороченням, i ця тенденцiя почне змiнюватися лише у другiй половинi наступного столiття. Вiдповiдальнiсть також лежить на формах соцiального, культурного та економiчного панування, нав’язаних новими володарями. Духовне завоювання, що передбачае руйнування звичного способу життя, вiрувань i культури корiнних жителiв, призвело до поширення аномii i подекуди справжнього вiдчаю, коли люди втрачали бажання жити.

Чiткiше можна простежити наслiдки для економiчноi сфери. Общини розпадалися, а родини роз’еднувалися задля тяжкоi працi, до якоi iх примушували iспанцi. В Андах, наприклад, кожна община мала поставити певну кiлькiсть працiвникiв для роботи у шахтах (mita). Сотнi тисяч людей мусили пройти довгий шлях, аби потрапити до гори Серро Рiко, звiдки через виснажливу роботу й нелюдськi умови життя на вiдстанi понад 4000 метрiв над рiвнем моря поверталися далеко не всi.


Слабкiсть Америки та цiна ii iзоляцii

Незважаючи на розвинуту структуру суспiльства й доволi високий рiвень культури й технiки, все ж американська цивiлiзацiя виявилася заслабкою порiвняно з европейською.

Технологiчна вразливiсть

Насамперед iхня вразливiсть була пов’язана з технiчним обладнанням. Нi ацтеки, нi iнки не застосовували залiзо i сталь пiд час наступу чи оборони, так само як i бронзу, якою у Старому Свiтi користувалися вже не менше трьох тисяч рокiв. Очевидно також, що аборигени не здогадувалися про iснування вогнепальноi зброi, хоч у Європi вона з’явилася десь пiвтора сторiччя тому. Не бачили вони i коней, якi пiсля винайдення стремена стали головною рушiйною силою европейцiв.

Однак брак коней був лише одним з аспектiв загальноi нестачi великих свiйських тварин в Америцi, де не було не лише iнших представникiв сiмейства коневiх (наприклад, вiслюка), а й корiв, вiвець та свиней. Єдиними великими одомашненими тваринами в Андах, котрих використовували для транспортування речей i як джерело текстильних волокон, були лама й альпака. Цей фактор став дуже серйозною перепоною для розвитку економiки та технологiй корiнних американцiв, адже роль великоi худоби у Старому Свiтi була величезною: тварини становили джерело не тiльки сировини i продуктiв харчування, а й енергii для робiт у сiльському господарствi чи ремiсничiй дiяльностi. Вiдсутнiсть цих тварин також iстотно гальмувала процес винайдення важливих речей. Навiщо взагалi вигадувати колесо, якщо немае тварин, котрi б тягнули вантаж?

Бiологiчна вразливiсть

Та крiм цiеi нерозвинутостi в технологiчнiй сферi саме бiологiчна вразливiсть сприяла високому рiвню смертностi аборигенiв. Причина цього полягала в неспроможностi iмунноi системи захиститися вiд захворювань, iз якими американцi, на вiдмiну вiд европейцiв, нiколи ранiше не стикалися. Такi, вiдносно безпечнi для европейцiв, хвороби, як кiр або грип, для корiнного населення Америки виявилися смертельними.

Чи то йдеться про культурний i технологiчний аспект, чи про бiологiчний, остаточне пояснення вразливостi американцiв пiд час зустрiчi з Європою слiд шукати у багатотисячолiтнiй iзоляцii Америки вiд решти свiту. Екосистема i культура на материку не мали можливостi скористатися обiгом iнформацii, знань, рослин, тварин i навiть збудникiв хвороб, котрi бiльш-менш швидко впливали на Євразiю i частково Африку. Із самого зародження й упродовж тисячолiть великi цивiлiзацii Старого Свiту, iнколи навiть самi цього не знаючи, обмiнювалися технiкою, канонами культури, мiфами та хворобами (до яких згодом виробили iмунiтет), взаемно збагачуючи одна одну. Тому американськi цивiлiзацii залишилися маргiналiзованими. Їх розвиток був суто ендогенним, i навiть обмiн мiж жителями Центральноi Америки й Анд був дуже скромним. А от цiна, яку вони за це заплатили, коли прибули европейцi, була надто високою.

Див. також:

Англiя i Францiя за межами Атлантики, с. 83;

Пiренейськi iмперii в Новому Свiтi, с. 87;

Технологii, подорожi, мореплавство, с. 520




Англiя i Францiя за межами Атлантики

Вiтторiо Х. Беонiо Брок’ерi


Першi кроки Англii i Францii, спрямованi на експансiю за межi Атлантичного океану, були доволi нерiшучими, зокрема через внутрiшнi конфлiкти, що розривали обидвi держави. Тимчасово вiдкинувши можливiсть розширення власних територiй у тропiчнiй частинi Американського материка, Францiя i Англiя присвятили себе дослiдженням i першим, спершу невдалим, спробам колонiзацii схiдного берега Пiвнiчноi Америки.


По той бiк Атлантики: рибалки й китолови

Поки iспанцi й португальцi дослiджували води Атлантичного океану у пошуках нових шляхiв до земель, повних золота й прянощiв, iншi народи, що живуть бiля пiвнiчноi частини Атлантичного океану та Пiвнiчного моря, також почали розширювати своi землi, шукаючи скромнiший, однак, можливо, вагомiший ресурс для европейськоi економiки: рибу та китоподiбних.

Вiд риболовства бiля берегiв до риболовства у вiдкритому морi

Протягом останнiх столiть Середньовiччя важливий прогрес у технiцi засолювання риби дав змогу значно розширити радiус дii рибальських човнiв i, вiдповiдно, перейти вiд рибальства на березi, зумовленого необхiднiстю одразу ж продавати рибу, що швидко псуеться, до рибальства у вiдкритому морi. У свою чергу, потреба мати на борту корабля також сiль для обробки улову сприяла збiльшенню тоннажу суден.

У другiй половинi XIV i у XV ст. англiйськi рибалки, котрих ганзейцi витiснили з норвезьких вод, шукали новi косяки риб спершу у водах Ісландii, а потiм i бiля Новоi Землi[11 - Нова Земля (фр. Terre-Neuve) – iсторична назва Ньюфаундленду, пов’язана з його французьким освоенням. – Прим. ред.] та в Атлантицi. До них долучилися французи – бретонцi, нормани й жителi прибережних мiст вiд Бордо до Нанта, а також баски, галiсiйцi i португальцi. Потреби риболовецьких суден у Новiй Землi надали поштовх створенню португальських i французьких солеварень, де поповнювали запаси i рибалки з пiвночi, де невелика освiтлюванiсть не давала солi пересихати.

«Пiст Сесiла»

Лише у Францii наприкiнцi XVI ст. було задiяно понад 500 великих риболовних суден. А найбiльш розвинутий у XV ст. англiйський риболовецький флот тепер зазнав кризи через Реформацiю, яка зумовила вiдмову вiд посту – заборони iсти м’ясо по п’ятницях. Криза була настiльки серйозною, що мiнiстр королеви Єлизавети Вiльям Сесiл (1520–1598) запропонував закон, який передбачав утримання вiд споживання м’яса по п’ятницях, суботах i навiть у половинi дня середи. Аби не образити почуття найрадикальнiших протестантiв, Сесiл уточнив, що запропонував такi заходи не з релiгiйних, а суто з економiчних мiркувань: це мало надати поштовх розвитку риболовства й мореплавства. Однак подiбне зауваження не завадило парламенту вiдхилити цей закон, назвавши його «Пiст Сесiла».

Починаючи з другоi половини XVI ст., води навколо Новоi Землi стали не лише мiсцем ловлi трiски, а й майданчиком для бiскайських i французьких китобiйних суден. Вони розробили свою технiку у багатiй на китiв Бiскайськiй затоцi, а безпосередньо на Новiй Землi встановили базу для переробки власноi здобичi.


Шляхи на пiвнiчний захiд i пiвнiчний схiд

Маршрут до Азii

Немае сумнiвiв у тому, що дiяльнiсть рибалок i китобоiв сприяла збiльшенню знань про вiтри й складнi морськi течii. Також можливо, що европейськi рибалки, якi плавали у берегiв Новоi Землi, могли натрапити на Американський континент навiть ранiше за Колумба. Хоч як там було, але широкi знання англiйцiв i французiв про мiсцевi води були однiею з причин, що спонукала iх до пошуку альтернативних маршрутiв до Азii через португальський шлях повз мис Доброi Надii. По сутi, йдеться про один iз варiантiв маршруту Колумба, тобто про подорож на Схiд через Захiд, з урахуванням того, що мiж Європою й Азiею було вiдкрито новий континент. Отже, для того, щоб обiйти новi землi, слiд було знайти «шлях на пiвнiчний захiд».

Джон Кабот

Першим, хто здiйснив цю спробу, був ще один житель Генуi на iм’я Джон Кабот (1450?—1498) котрий служив королю Англii Генрiху VII (1457–1509); останнiй ранiше вiдмовився вiд послуг Колумба (1451?—1506). У 1497 р. Кабот покинув Бристоль i на невеличкому кораблi «Метью» приплив до Новоi Землi. Наступного року вiн здiйснив другу подорож, пiд час якоi, на жаль, помер. У останнiй чвертi столiття iншi англiйськi мореплавцi намагалися знайти оманливий шлях на пiвнiчний захiд: серед них були Мартiн Фробiшер, Гемфрi Гiлберт i Генрi Гудзон, на честь якого назвали рiчку й невелику затоку. Маршрут до Азii вони так i не знайшли, однак завдяки цим подорожам було зроблено значний внесок у дослiдження пiвнiчного узбережжя Пiвнiчноi Америки.

Водночас англiйцi плавали й у протилежному напрямку, тобто шукаючи маршрут на пiвнiчний схiд уздовж небезпечного через лiд шляху, який проходив на пiвнiч вiд Скандинавii i Московii. Вони i цього разу не досягли своеi мети, однак iм удалося встановити новi торговельнi вiдносини з таемничим Росiйським царством. У 1555 р. англiйцi заснували Московську торговельну компанiю, мета якоi полягала в розвитку торгiвлi з Росiею i яка отримала вiд царя Івана Грозного (1530–1584) право на торговельну монополiю.

Джованнi да Верраццано i Жак Картье

Через двадцять рокiв пiсля подорожi Кабота флорентiець Джованнi да Верраццано (1480?—1528), котрий служив королю Францii Франциску І (1494–1547), вирушив у плавання з тiею самою метою – знайти маршрут на пiвнiчний захiд. Верраццано приплив до Новоi Землi й у подальшому дослiджував американський берег. Важливiшими були результати, отриманi iншим великим дослiдником на службi у Францii, Жаком Картье (1491–1557). Ще пiд час свого першого плавання в 1534 р. вiн знайшов рiчку Святого Лаврентiя, а пiд час другого проплив по нiй аж до того мiсця, де згодом було засновано мiсто Монреаль.


Першi спроби спiвпрацi: Канада, Бразилiя i Вiргiнiя

Третя подорож Картье, що розпочалася в 1542 р., не стiльки мала дослiдницький характер, скiльки ставила мету створити поселення для колонiстiв i каторжникiв неподалiк вiд згаданоi рiчки Святого Лаврентiя. Насправдi, европейцi зрозумiли, що у Пiвнiчнiй Америцi е такий дорогоцiнний ресурс, як хутро, i це стало головною причиною для вторгнення до пiвнiчноi частини континенту. Однак клiматичнi умови тут були суровими, а тубiльцi – незамiннi партнери в торгiвлi хутром – часто були налаштованi доволi вороже. Таким чином, спроби самого Картье, так само як i Жана Франсуа де ла Рок де Роберваля, виявилися марними. Для народження французькоi Канади доведеться чекати наступного столiття.

Нiколя Дюран де Вiллеганьон

Протягом другоi половини XVI ст. релiгiйнi вiйни суттево уповiльнювали будь-якi iнiцiативи монархiв. Однак саме гугеноти ранiше розпочали плавання до берегiв Бразилii – цiкаве мiсце не стiльки через наявнiсть там цукру, скiльки через бразильське червоне дерево, або пау-бразiл; воно мiстило екстракт бразилiн, який широко використовувався у французькiй текстильнiй промисловостi. У 1555 р. гугенот Нiколя Дюран де Вiллеганьон на трьох кораблях доплив до затоки бiля сучасного Рiо-де-Жанейро, де побудував форт Колiньi, названий на честь адмiрала-гугенота. Однак колонiя iз помпезною назвою Антарктична Францiя (France antartique) iснувала недовго. У 1560 р. португальцi знову отримали контроль над мiсцевiстю i тим самим поклали край спробам французiв створити колонii у Пiвденнiй Америцi.

Волтер Релi

Якщо першi спроби французiв колонiзувати певнi територii були здiйсненi з мiркувань отримання певних економiчних ресурсiв – хутра, кольорових речовин, то англiйцi дiяли через вiдкритий чи прихований конфлiкт iз королем Іспанii Фiлiппом ІІ (1527–1598). У 1584 р. Волтер Релi (1552–1618) отримав вiд королеви дозвiл на дослiдження й завоювання земель у Новому Свiтi. Вибiр мiсцевостi, де вперше висадився Релi, що пiзнiше отримала назву на честь королеви Єлизавети – Вiргiнiя, залежав як вiд економiчного потенцiалу регiону, так i вiд того, наскiльки вона може бути зручною для створення бази – загрози для комунiкацii мiж iспанськими кораблями. Отже, незважаючи на конкуренцiю, попри укладений договiр, мiж европейськими державами – Іспанiею i Португалiею, до кiнця XVI ст. вони твердо контролювали Новий Свiт.


Виклик морському володарюванню Іспанii i Португалii

Французи й англiйцi не обмежували своiх амбiцiй водами Атлантичного океану. У 1510 р., наприклад, три французькi каравели приплили до острова Суматра. Однак португальська влада там була настiльки мiцною, що, попри всi iхнi зусилля, ця подорож не привела до жодних результатiв. Те саме трапилося й зi спробою англiйцiв у 1591 р. Із трьох споряджених кораблiв повернувся лише один. Очевидно, що спроба Францii i Англii кинути виклик гегемонii королiвств Пiренейського пiвострова закiнчилася поразкою. Досягнення Тюдорiв i Валуа в дослiдницькiй та колонiзаторськiй дiяльностi не змогли похитнути верховенства Іспанii i Португалii.

Корсари

Однак це не означае, що iспанцi й португальцi могли спати спокiйно. Французи, англiйцi, а наприкiнцi столiття ще й голландцi з успiхом користувалися типовим iнструментом тих, хто хоче кинути комусь виклик у морi, але не може зробити цього вiдкрито, – пiратством або, навiть точнiше, нападами корсарiв. У першiй половинi XVI ст. переважно французькi корсари зi своiх баз у Ла-Рошелi, Сен-Мало, Дьеппi, Бордо, Дюнкерку влаштовували засiдки iспанським галеонам у Атлантичному океанi i португальським каракам, що поверталися з Азii з великим вантажом спецiй. У 1522 р., наприклад, Жану Флерi вдалося заволодiти скарбами Шокойоцина – останнього правителя ацтекiв, якого запросив до Іспанii Кортес.

Прославленi дiяння

У другiй половинi Чинквеченто на головну загрозу перетворилися здебiльшого посиленi англiйськi й голландськi кораблi. У 70—80-х роках Френсiс Дрейк (1542–1596), до того як зробити знищення Непереможноi армади найвищим досягненням у своiй кар’ерi, завдав низку страшних ударiв по iспанських колонiях i флоту в Атлантичному океанi вiд Панами до Канарських островiв i Кабо-Верде. Навiть спокiйнi води Тихого океану перестали бути безпечними. У 1586 р. iнший англiйський корсар, Томас Кевендiш (1560–1592), зумiв захопити вiдомий манiльський галеон, який з’еднував Мексику з Манiлами на Фiлiппiнах. Кiлька рокiв потому англiйцi завдали ще одного удару, i цього разу – португальцям. У 1592 р. Джон Барроу захопив гiгантську караку Madre de Deus, що поверталася зi Сходу iз сотнями тонн перцю, прянощiв та дорогоцiнних каменiв.

У водах Атлантичного океану межi мiж торгiвлею, контрабандою, нападами корсарiв i справжнiм пiратством часто були доволi розмитими. Іспанцi намагалися захистити власну монополiю в Атлантицi, але не завжди iнтереси колонiальноi експансii збiгалися з iнтересами Батькiвщини, що пояснюе потурання й спiльництво, якими в iспанських колонiях користувалися ворожi до королiв-католикiв корсари. Плантатори вимагали знаряддя з Європи й рабiв, i для iх отримання вони не цуралися жодних методiв. У 60-х роках Рiчард Хоукiнс (1562–1622) та Френсiс Дрейк заробляли на контрабандi невiльникiв, незважаючи на протидiю влади.

Див. також:

Домiнування на морi, с. 57;

Францiя, с. 122;

Англiя, с. 136




Пiренейськi iмперii в Новому Свiтi

Вiтторiо Х. Беонiо Брок’ерi


Через iспанську колонiзацiю Центральна й Пiвденна Америка зазнала суттевих полiтичних, економiчних, культурних i навiть полiтичних змiн. По сутi, за полiтичною та военною колонiзацiею розгорнулися культурна i духовна. Тим часом мiж Старим i Новим Свiтом розпочався процес обмiну тварин i рослин, що змiнив економiку й навколишне середовище. Економiчна iнтеграцiя краiн, що омиваються водами Атлантичного океану, породила пiд час тривалого процесу експансii свiтове господарство, i це господарство поедналося з економiкою краiн Азii за межами Тихого океану.


Органiзацiя конкiсти

Попри те, що, здаеться, завдяки трiумфу Пiсарро (1473?—1541) iспанцi досягли пiка завойовницькоi полiтики, вони продовжували розширювати пiдвладну територiю в Центральнiй, Пiвнiчнiй i Пiвденнiй Америцi.

Енком’енда

Водночас створений завдяки завоюванням новий колонiальний свiт визначився зi своею соцiальною, економiчною i полiтичною структурою. На першому етапi фундаментальним iнститутом, що регулював вiдносини мiж iспанцями й аборигенами, була енком’енда, згiдно з якою певну кiлькiсть корiнних жителiв «доручали» колонiзатору. У теорii аборигени ставали для колонiзатора робочою силою як свого роду сплати за iхню евангелiзацiю. На практицi ж iшлося про справжню експлуатацiю мiсцевого населення, яку нещадно критикували тi, хто, як священник-домiнiканець Бартоломе де лас Касас, намагалися захистити права iндiанцiв. Кастильська корона i сам Карл V (1500–1558) не надто переймалися юридичними й моральними проблемами, спричиненими завойовницькою дiяльнiстю, так само як i долею пiдкореного населення; звiдси навiть з’явилася стурбованiсть про те, що енкомендеро – поручителi – перетворювалися на спадкову аристократiю, яка була здатна уникнути контролю корони. Хоч i на початку через величезну вiдстань та труднощi з комунiкацiею можливiсть центральноi кастильськоi влади втручатися у свiт колонiзаторiв була вкрай обмеженою.

Органи контролю

Врештi-решт, завоювання здiйснювалися не самою короною. Вона лише укладала угоди з приватними «пiдприемцями», котрi iнвестували в цю справу власнi кошти, а отже, i залишали собi бiльшiсть прибутку. Першим органом центрального контролю, заснованим у 1503 р., була Каса-де-Контратасьон (Casa de la Contrataсion de Sevilla), яку в 1521 р. було доповнено Королiвською та верховною радою Індiй (Consejo real y supremo de las Indias) за синодальною моделлю уряду, характерною для габсбурзькоi монархii. Ця рада стала справжнiм центральним контрольним органом, який виконував за законом сувереннi повноваження, подiбнi тим, що в областях iспанського королiвства чи iталiйських держав.

Суперечки стосовно прав iндiанцiв

Згiдно з прийнятими у 1542–1543 рр. Новими законами, король ставав також правителем iндiанцiв, а його волю мала виконувати верхiвка iерархii аборигенiв. Це юридично затверджене рiшення вiдображае невпевненiсть самих iспанцiв стосовно законностi колонiзацii. Рiзноманiтнi теологи i юристи, такi як лас Касас i Франсиско де Вiторiя (1483?—1546), вважали, що язичництво тубiльцiв та необхiднiсть повернути iх до християнства ще не дають iспанцям права iх поневолювати. Згiдно з природним правом, полiтичний устрiй самих аборигенiв був цiлком законним. Так iспанська Америка була подiлена на два вiце-королiвства – на Нову Іспанiю в Центральнiй Америцi та Перу. Влада вiце-короля була суто вiйськовою. Колонiальна елiта вiдобразилась в аудiенсiас (audiencias) – органах скорiше полiтико-адмiнiстративних, нiж юридичних. На мiсцевому рiвнi було призначено алькальдiв (alcades) i коррехiдорiв (corregidores), вiдповiдальних за тубiльцiв.


Духовна колонiзацiя

Євангелiзацiя була головним iдеологiчним виправданням iспанськоi колонiзацii Америки. Так, як Фердинанд (1452–1516) та Ізабела (1451–1504) викорiнили iудаiзм та iслам з iспанськоi землi, так i «iхнi нащадки покладуть край цим сектам у всьому свiтi й остаточно повернуть усi народи до лона Церкви», – писав монах-францисканець Херонiмо де Мендьета. Аби здiйснити цю мiсiю в Америцi, Африцi й Азii, король Іспанii та його португальський колега отримали вiд понтифiка справжнiй патронат, тобто повний контроль над усiма церковними установами за межами Європи.

Знищення храмiв та iдолiв

На вiдмiну вiд Азii, духовна колонiзацiя в Америцi вiдбувалася паралельно з колонiзацiею полiтичною i вiйськовою. Вiдповiдно до цього, передумовою для початку евангелiзацii було знищення iндiанських храмiв та iдолiв, а також убивство iхнiх жерцiв. Далi вiдбувалися проповiдi й навернення, часто поспiшне, з боку священникiв францисканського, домiнiканського й августинського орденiв, котрi часто виступали проти жорстокостi й насильства до iндiанцiв з боку iспанських колонiстiв. Однак августинцiв виключили з лав духовенства, принаймнi до кiнця XVI ст.: «Вони були створенi, – писав де Мендьета, – аби бути учнями, а не вчителями, парафiянами, а не священниками».

Спротив i репресii

Однак i новi вiруючi не завжди були покiрними й спокiйними. Реакцiя корiнного населення на «духовну колонiзацiю» варiювалася вiд ентузiазму стосовно прийняття новоi вiри, що розглядалась як iнструмент iнтеграцii в суспiльство завойовникiв, до активного спротиву, втiленого у формi мiжрасових шлюбiв та синкретизму. Справжне та ефективне навернення до християнства спостерiгалося лише серед представникiв елiти корiнних жителiв Америки, котрi навчалися в таких престижних навчальних закладах, як колегiум Санта-Крус де Тлателолько в Мексицi. Воднораз у селищах пiд тонким шаром конформiзму християнськi ритуали й символи опинилися поряд iз релiгiйними традицiями аборигенiв, однак не замiнювали iх повнiстю. Викриття поширеного пiдпiльного виконання дохристиянських ритуалiв iнодi спричиняло жорстку реакцiю з боку влади. Наприклад, це вiдбулося в 60-х роках XVI ст. у мiсцевостi майя, коли тисячi iндiанцiв були допитанi й катованi. Зокрема, у регiонах бiля Анд, куди складнiше потрапити, релiгiйнi традицii корiнного населення зберiгалися набагато довше.

В останнi роки Чинквеченто ентузiазм мiсiонерiв став слабшати. До 1570 р. практично всi епископи мали европейське походження (багато хто з них мав високий сан у духовенствi) i були щиро заклопотаними своею мiсiонерською дiяльнiстю. Згодом вiдсоток креольських епископiв (тобто тих, хто мав iспанське чи португальське походження, але народився в Америцi) збiльшився, але це призвело як до певного зниження «якостi» самих священникiв, так i до посилення нерозумiння, якщо не вiдкритоi ворожнечi до корiнного населення.


Колумбiв обмiн

Зерновi

Мiкробний шок, який виник одразу пiсля прибуття европейцiв i став однiею з причин рiзкого зменшення корiнного населення, був, на щастя, не единим аспектом того, що iсторик Альфред В. Кросбi визначив як «Колумбiв обмiн», або гiбридизацiю екосистем Нового i Старого Свiту. Протягом тривалоi iсторii iхнього культурного й бiологiчного вiдчуження, Америка з одного боку, а Євразiя й Африка – з iншого, мали зовсiм рiзнi флору та фауну i, вiдповiдно, рiзнi системи ведення сiльського господарства. Зерновi культури, на яких базувалася неолiтична революцiя з епiцентром на Близькому Сходi та в Китаi, а саме пшениця, ячмiнь, просо, рис та iншi рослини, були невiдомими в Америцi. Замiсть них на мексиканських рiвнинах i уздовж берега Пiвденноi Америки люди вирощували кукурудзу i картоплю, про якi, у свою чергу, не чули у Старому Свiтi.

Картопля й кукурудза

Аклiматизацiя цих рослин у новому для них середовищi нiколи не була нi швидкою, нi легкою через сам клiмат, але також i внаслiдок культурних особливостей. Зерновi з Євразii знайшли придатнi для них клiмат i грунт лише у помiрному поясi Америки, а iспанцi стикнулися з труднощами, намагаючись вирощувати звичнi для них оливковi дерева й виноград у тропiчнiй мiсцевостi. Хоч i далеко не одразу, кукурудза i картопля досягли в Європi приголомшливого успiху. Порiвняно з традицiйними зерновими, вони мали таку перевагу, як вищий урожай на одиницю площi, й, особливо картопля, краще адаптувалися до суворого клiмату та гiрських грунтiв – тобто тi якостi, що компенсують низьку харчову цiннiсть. Однак i Америцi було що запропонувати i, хоча цих продуктiв було не так багато в рацiонi европейцiв, але вони суттево змiнили iхнi смаки i харчовi звички. Варто згадати лише про помiдор, перець, рiзнi види квасолi, какао i таку псевдо-iжу, як тютюн.

Тварини

Щодо фауни, то Америка була бiдною як на робочих тварин, так i на тих, з яких можна було отримати продукти харчування чи сировину. Таких великих тварин, як бики, вiвцi, свинi та конi, не було взагалi, i це значно обмежувало економiку американських народiв до прибуття Колумба. Цих iстот почали завозити з Європи ще на початку колонiзацii, i пiзнiше вони поширились, часто повертаючись у лоно дикоi природи. Водночас единим представником американськоi фауни, що поширився у Старому Свiтi, був iндик.


Трансатлантична работоргiвля

Слiд зробити важливе уточнення, коли ми говоримо про рослини i тварини, завезенi зi Старого Свiту в Новий. В окремих випадках цi продукти призначенi для мiсцевого споживання, наприклад, зерновi культури, iнколи виноград i олiя, м’ясо, а в iнших продукти рослинного i тваринного походження мають на метi задоволення потреб споживачiв зi Старого Свiту. Якщо природнi умови колонiзованих iспанцями й португальцями тропiчного та екваторiального поясiв Америки були не завжди придатними для розведення тварин i рослин, звичних до середземноморського чи помiрного клiмату, то вони виявилися вельми придатними для вирощування тих видiв рослин, якi не мали необхiдних клiматичних умов у Європi, зате користувалися величезним попитом серед европейцiв. Насамперед до цих продуктiв належала цукрова тростина, до якоi в наступних столiттях додалися кава, бавовна, каучуконоснi рослини…

Економiка плантацiй

По сутi, засадження Центральноi Америки цукровою тростиною (передусiм у другiй половинi XVI ст.) було свого роду перенесенням в особливо великих масштабах економiчноi i соцiальноi моделi, яку iспанцi та португальцi випробовували на найближчих до Європи островах у Атлантичному океанi. Клiмат на Карибських островах i у Бразилii також був добрим, але, як у минулому столiттi показав досвiд Канарських островiв, вiдсутнiсть робiтникiв-аборигенiв спричиняла певнi труднощi для колонiзаторiв. Було вирiшено зробити те саме, що й завжди, тобто завезти рабiв з Африки. Так утворилася плантацiя – економiко-соцiальна система, що, можна сказати, поеднуе сучаснi елементи, тобто вирощування на великiй площi товару, призначеного на експорт до географiчно вiддалених ринкiв, i такий, на перший погляд, архаiчний iнститут, як рабство.

Три столiття депортацiй

Якщо експорт цукру через Атлантичний океан пов’язав колонiальну американську економiку з европейською, то работоргiвля трагiчно поеднала африканську частину Атлантики, що належала португальцям, iз американською, яка належала iспанцям. Оскiльки джерело робочоi сили перебувало у сферi впливу португальцiв, то саме вони бiльш як столiття постачали ii для зростання виробництва на американськi плантацii, кiлькiсть яких швидко зростала. У перiод мiж 1519 i 1600 р. понад 250 тисяч африканцiв були вивезенi до Америки й приблизно ж стiльки померли через ув’язнення та транспортування, що вiдбувалося в нелюдських умовах. І це було лише початком трагедii тривалiстю у три столiття. Португальська монополiя на трансатлантичну работоргiвлю принаймнi частково пояснюе першiсть Бразилii у виробництвi цукру. У 1570 р. у португальськiй колонii налiчувалось 60 engenhos a assucar – фабрик iз виробництва цукру, сконцентрованих у регiонах Баiя i Пернамбуку. У 1585 р. iх кiлькiсть сягнула 130, а у 1629 р. – 346 одиниць.


Перевезення срiбла з Анд до Китаю

Іншим чинником економiки iспанськоi Америки, крiм рослин, були дорогоцiннi метали, oro y plata (золото i платина), якi на кiнець XVII ст. становили 80 % вартостi всiх речей, що експортувалися до Європи. Пошук дорогоцiнних металiв став однiею з причин для дослiдницьких подорожей – «за допомогою золота душа може потрапити до Раю», – писав Колумб, але спершу европейцi були розчарованi.

Рiчка срiбла в Європi

На Карибських островах було дуже мало дорогоцiнних металiв. Мiж 1500 i 1525 р. до Європи перевезли обсяг дорогоцiнних металiв (особливо золота), еквiвалентний 45 тоннам срiбла, i те переважно завдяки пограбуванню золотих запасiв iмперii ацтекiв. Упродовж наступних 25 рокiв загальна кiлькiсть сягнула 125 тонн, здебiльшого завдяки забраним у американського населення запасам металiв i початку видобування корисних копалин.

Знайдення у 1545 р. величезних (хоч i в минулому) родовищ срiбла на горi Серро Рiко стало переламним моментом. Через офiцiйнi шляхи чи контрабандно, але у другiй половинi XVI ст. до Європи привозили бiльш як 250 центнерiв срiбла на рiк.

Срiбний шлях

Ця срiбна рiчка справила величезний вплив на економiку Іспанii, Європи i свiту загалом. Насамперед цi перiодичнi отримання платiжних засобiв сприяли пiдтримцi нестабiльного авторитету iспанськоi монархii, майже постiйно зайнятоi вартiсними битвами, ще й на кiлькох фронтах одразу: проти Францii, проти голландських повстанцiв, проти Англii, туркiв, берберiв. Усвiдомлюючи стратегiчну цiннiсть такого ресурсу, iспанцi придiляли дуже багато уваги безпецi транспортування срiбла з Перу до Європи. З Перу срiбло потрапляло морем до Панамського перешийка, через який вiслюки перевозили його, аби потiм морем дiбратися до Куби, звiдки двiчi на рiк у супроводi галеонiв вирушали два каравани кораблiв.

Однак цей потiк металiв не змiг допомогти iспанськiй економiцi. Насправдi, американське срiбло швидко витiкало з пiвострова до Пiвнiчноi Європи, звiдки Іспанiя iмпортувала дедалi бiльшу кiлькiсть товарiв i сировини. Інша частина грошей надходила на погашення королiвських боргiв банкiрам, зазвичай генуезьким. Значна частина через море вiдправлялася до Пiвденноi i Схiдноi Азii для сплати за спецii, шовк, бавовну та iншi схiднi товари, зважаючи на той факт, що торговельний баланс Європи зi Сходом був дефiцитним. Згiдно з пiдрахунками, близько 150 тонн на рiк (а це понад половина срiбла з Америки) потрапляли до Азii.


Свiт-економiка в Атлантицi

Структура обох американських материкiв була зруйнованою через завоювання iспанцями та, меншою мiрою, португальцями i перебудовувалася на рiзних демографiчних, культурних i економiчних засадах таким чином, аби вiдповiдати потребам европейцiв. Протягом XVI ст. на межi Атлантики утворився економiчний простiр, компоненти якого – Європа, тропiчна й екваторiальна Америка i захiдне узбережжя Африки – ставали дедалi залежнiшими одне вiд одного. На формування iхнiх соцiальних, полiтичних та економiчних структур суттево впливали взаемовiдносини мiж цими регiонами. Отже, починаючи з Чинквеченто, стае неможливим описувати iсторiю цих величезних територiй або окремих держав, на них розташованих, не беручи до уваги взаемозалежнiсть мiж ними.

Динамiчний i об’еднаний свiт: системний пiдхiд

Іммануiл Валлерстайн (1930–2019) i Фернан Бродель (1902–1985) назвали цей тип сукупностi господарств свiт-економiкою. Свiт-економiка – це простiр, чия еднiсть не мае нi полiтичного характеру (у такому разi йшлося би про iмперiю), нi культурного, як у випадку з цивiлiзацiею, однак визначаеться товарообiгом i вiдносинами мiж владою рiзних держав. Взаемодоповнюванiсть мiж компонентами свiт-економiки в Атлантицi, що встановилася у XVI ст., фактично спиралася на iстотну асиметрiю мiж ними. Упродовж Чинквеченто центральний регiон, окреслений трикутником Севiлья – Антверпен – Генуя, диктував умови й зберiгав за собою полiтичний та економiчний контроль завдяки технiчнiй i органiзацiйнiй перевагам. А периферiйнi регiони безпосередньо (як Америка) чи опосередковано (як Схiдна Європа та африканське узбережжя) керувалися владою центральних держав, тодi як iхнi економiка i суспiльство були перебудованими таким чином, аби постачати харчовi продукти, зокрема пшеницю, м’ясо, цукор; сировину, наприклад, деревину, барвники, дорогоцiннi та менш дорогоцiннi метали за низькою цiною, а також бути джерелом пiдневiльноi робочоi сили – рабiв з Африки та крiпакiв зi Схiдноi Європи. Мiж центром i периферiею розмiщувалися промiжнi райони, такi як частина Пiвнiчноi чи Центральноi Європи або сама Італiя. Інколи центральнi регiони занепадали, а iншi, навпаки, набували пiднесення, аби кинути виклик гегемонii центральних держав, як у другiй половинi XVI ст. зробили Англiя i Голландiя, виступивши проти iспанськоi iмперii Габсбургiв.


Коло замикаеться: вiд Мексики до Китаю

Свiт-економiка – це не свiтова економiка, тому слiд вiдчувати вiдмiннiсть мiж створенням тiсно iнтегрованого економiко-полiтичного простору в Атлантицi й загальнiшою, хоч i менш чiткою тенденцiею до примноження економiчних, культурних i полiтичних зв’язкiв на свiтовому рiвнi, як i тенденцiею до iнтернацiоналiзацii iсторii. Поза сумнiвом, вторгнення португальцiв та iспанцiв у азiатську торгiвлю та iхнi зусилля щодо поширення християнства мали важливi наслiдки для цих двох держав Пiренейського пiвострова, для Європи в цiлому й, меншою мiрою, для азiатських цивiлiзацiй, з якими контактували Іспанiя i Португалiя.

Особливiсть Сходу

Однак це i близько не стоiть поряд iз наслiдками, що виникли пiсля зустрiчi Європи з Америкою. У XVI та й, правду кажучи, у XVII ст., Європа, Індiя та Далекий Схiд, хоч i змiцнювали вiдносини мiж собою, але не могли назватися цiлiсним економiчним всесвiтом, органiчною системою. Іншими словами, на економiчний, соцiальний та культурний розвиток у межах кожноi з цих сфер не мали вирiшального впливу вiдносини, якi iх пов’язують.

Поширення Колумбового обмiну на весь свiт

Проте це ще не означае, що навiть без iстотного посилення вказанi вiдносини не е важливими. Бiльше того, у серединi XVI ст. iспанцi розумiли, хоч i дещо по-iншому, що справжнiм замислом Колумба було дiстатися Сходу – Китаю i Японii, пливучи на Захiд. У 1564–1565 р. Мiгель Лопес де Легаспi i Андре де Урданета проторували шлях через серце Атлантичного океану мiж захiдним узбережжям Мексики i Схiдною Азiею. До того моменту шляхiв до Китаю i його багатств було лише два: португальський – з Індiйського океану через Малаккську протоку та iспанський – через Мексику, Тихий океан та Фiлiппiни.

Через Манiлу (осередок Іспанii на Фiлiппiнах) iспанцi всiляко намагалися втамувати «жагу до срiбла» iмперii Мiн, обмiнюючи американське срiбло на такi китайськi товари, як шовк i порцеляна. Але й названi на честь мексиканського порту «галеони Акапулько», якi забезпечували торгiвлю з Азiею, також привезли туди окремi види рослин з Америки – солодку картоплю, кукурудзу, арахiс, що згодом стали дуже популярними на Сходi, тим самим поширивши «Колумбiв обмiн» (або, у цьому випадку, «Магелланiв») на весь свiт.

Див. також:

Домiнування на морi, с. 57;

Завоювання Америки, с. 77;

Англiя i Францiя за межами Атлантики, с. 83;

Мiсiонерство, с. 94;

«Мiжнародна республiка грошей», с. 240;

Мiнералогiя i металургiя, с. 479




Мiсiонерство

Елiза Новi Каваррiа


Прогресивна iнтеграцiя народiв, що жили за Атлантичним океаном, до европейськоi культурноi моделi вiдбувалася, зокрема, завдяки прозелiтизму мiсiонерiв. Проповiдi, сповiдi та навчання дiтей основ вiри: тi самi методи використовувалися й у Європi, як для того, аби привернути людей до протестантизму, так i для того, щоб посилити релiгiйне життя католикiв.


Євангелiзацiя заокеанських народiв

Коли 3 серпня 1492 р. Христофор Колумб (1451?—1506) залишив порт Палос у Іспанii з метою досягти Індii, вiн ще не знав, що через 40 днiв висадиться на березi острова неподалiк континенту, який пiзнiше назвуть Америкою. До цiеi подорожi та пiсля неi були й iншi численнi географiчнi вiдкриття, але саме плавання Колумба спричинило справжнiй перелом в iсторii не лише Європи, а й цiлого свiту. Дослiдження та завоювання европейцями Америки привело до багатьох непередбачуваних наслiдкiв у полiтичнiй, а також соцiально-економiчнiй сферi, серед яких також була й прогресивна iнтеграцiя Otro mundo (iншого свiту) до культурноi моделi европейцiв. Конкiста i подальша асимiляцiя аборигенiв вiдбувалися швидко, разом iз репресiями i переконаннями з боку як вiйськового апарату конкiстадорiв, так i священникiв. Переконанi у своему верховенствi та наслiдуваннi iстинноi вiри, европейцi прибули на незвiданi землi з жагою до повернення до християнства всiх, як це було за часiв апостолiв.

Мiсiонерство i Реформацiя

Новина про iснування величезноi кiлькостi людей, котрi живуть у повному невiгластвi стосовно християнськоi вiри, немовби ввело свiжу кров до рушiйноi сили послання Церкви. Іспанцi й португальцi, а за ними й голландцi, англiйцi та французи з перших експедицiй використовували присутнiсть мiсiонерiв у Новому Свiтi для виконання особливого завдання, а саме навернення до християнства невiруючих. Успiх перших християнських проповiдей неевропейським народам був таким, що в сучасникiв склалося враження, нiби спричиненi протестантським розколом втрати цiлком компенсуються наверненням заокеанських народiв.

Мiльйони хрещених

Шлях до мiсiонерства вiдкрився для дванадцяти ченцiв францисканського ордену в 1523 р., коли вони висадилися на березi щойно завойованоi Мексики на запрошення Ернана Кортеса (1485–1547). Вiдтодi й протягом усього XVI ст. католицька Церква досягала дедалi бiльших успiхiв у цiй сферi. У 1526 р. тут висадилися ченцi домiнiканського ордену, а в 1533 р. – августинського; до прибуття езуiтiв у 1572 р. евангелiзацiю корiнного населення здiйснювали переважно священники зi спецiально реформованих представництв трьох згаданих орденiв. Завзяття ченцiв i швидкий занепад мiсцевих общин пояснюють надзвичайно велику кiлькiсть осiб, якi в тi роки офiцiйно назвали християнство своею релiгiею. У написаному в 1532 р. листi до Карла V брат Мартiно дi Валенсiя розповiдае про щонайменше мiльйон аборигенiв, котрi прийняли християнство менше нiж за десять рокiв. Дехто говорить про ще трiумфальнiшi досягнення: наприклад, Торiбiо де Бонавенте оцiнюе кiлькiсть американцiв, навернених до християнства мiж 1524–1536 рр., у п’ять мiльйонiв осiб.

У Пiвденнiй Америцi евангелiзацiя вiдбувалася значно повiльнiше, нiж у Мексицi. Першi отцi ордена езуiтiв прибули до Бразилii наприкiнцi 40-х рокiв; приблизно в той самий час домiнiканцi заснували свою церкву в Перу, а францисканцi й августинцi висаджувалися у Парагваi та Чилi. Не менш позитивнi результати можна було побачити i за межами Нового континенту, зокрема на певних узбережжях Африки, особливо бiля гирла рiчки Конго, разом iз успiхами, якi здобули езуiти, Франциск Ксав’ер (1506–1552) у Японii (де наприкiнцi столiття налiчувалося щонайменше 300 тисяч християн) i Маттео Рiччi (1552–1610) у Китаi мiж 1583 i 1610 рр.

Повiдомлення як джерело вiдомостей з антропологii

У Європi про мiсiонерську дiяльнiсть серед невiруючих iз Нового Свiту дiзнавалися завдяки друку листiв i брошур, де поширення християнства переплiталося з етнографiчною документацiею. Вивчення далеких народiв iз геть iншою культурою вiдбувалося поступово, i отриманi новини спонукали представникiв рiзних орденiв подорожувати по нових маршрутах й оселятися серед незвiданого населення. У доповiдях церковнiй владi в Римi мiсiонери надавали численнi вiдомостi про реалii, в яких вони працюють: про клiмат, навколишне середовище, ландшафт i, особливо, про ритуали й релiгii корiнних народiв. З огляду на те, що цi доповiдi зумовлювалися необхiднiстю добре знати мiсцевiсть i людей, аби ефективнiше провадити просвiтню дiяльнiсть, iхнiм результатом стала обiзнанiсть европейцiв у антропологii iнших народiв свiту, хоч оцiнки характеризувалися крайнощами й були або позитивними, або негативними.

Вплив виховання

У серединi XVI ст. стратегiя масового навернення й примусового хрещення, а також «колонiзаторське» сприйняття аборигенiв першими мiсiонерами стали повiльно змiнюватися бiльш шанобливим ставленням до мiсцевих традицiй i поширенням сучасноi iдеi мiсiонерства, яке покликане виховувати душi, а не завойовувати iх. Цей метод полягае в адаптацii християнства до культур, геть вiдмiнних вiд европейськоi, i застосовували його езуiти та капуцини – два християнських ордени, створенi, вiдповiдно, у 1540 i 1528 рр., – iз метою ефективнiшоi евангелiзацii в нових землях. Використовуванi ними iнструменти становили комплексну стратегiю втручання до iншоi культури й охоплювали проповiдi, сповiдi та релiгiйну освiту дiтей. Однак ченцi не залишили iдею християнiзацii, що грунтувалася на проповiдi Євангелiя та хрещеннi. Навiть наприкiнцi XVI ст. iсторiографiя францисканцiв базувалася на великiй кiлькостi новохрещених i тим самим прославляла дiяння ордену в Америцi.

Мiсiонерство та розкол Церкви

Водночас поширення протестантизму в Європi створило для церковних iерархiй не лише тривожну проблему симуляцii серед як неофiтiв, так i самих християн, а й гострiшу потребу ретельно утверджувати навiть серед католикiв стиль життя згiдно зi словом Церкви. Далi вiдкриваються новi обрii для мiсiонерства, а його iнструменти й методологiя вдосконалюються.


Мiсiонерство у межах Європи

Поширення еретичних рухiв, розкол у християнствi через появу протестантизму i посилення позицiй iсламу, неосвiченiсть великих верств населення стосовно найпростiших елементiв вiри (особливо у сiльськiй мiсцевостi), неналежне дотримання (або взагалi iгнорування) церковних обрядiв навiть серед тих, хто продовжував називати себе католиками, турбували Церкву, котра почала процес оновлення й реорганiзацii, що характеризував епоху Тридентського собору. Таким чином, у ii стратегiях формувалася iдея мiсiонерськоi дiяльностi, яку слiд проводити серед невiруючих европейських жителiв.

Обов’язки езуiтiв

Саме в Італii – мiсцi, де жив Папа i де жваво поширювалося iнакодумство, насамперед почали випробовувати нову модель мiсiонерства у межах Європи. Саме езуiти найбiльше вiдзначилися на цьому поприщi: з одного боку, вони iнтенсивно проповiдували та сповiдували, а з iншого – жорстко контролювали виконання церковних доктрин i проводили справжнi репресii проти пiдозрюваних у iнаковiрствi (як, наприклад, мiж 1541–1547 рр. дiяли отцi Франсiско де Бобадiлья, Альфонсо Сальмерон i Сiльвестро Ландiно у Вiтербо, Моденi та Болоньi). Усього за кiлька рокiв пiсля обрання папою Павла IV, справжнього чемпiона у боротьбi проти ересi, езуiти стають самостiйними у веденнi мiсiонерськоi дiяльностi. Члени ордену були покликанi виконувати свою мiсiю або в тих мiсцях, де люди сильно вiдступають вiд церковних доктрин, або в регiонах, де поряд спiвiснують двi конфесii, наприклад, серед вальденсiв, що жили в долинах Альп, у Калабрii та Апулii, зокрема, серед iспанських морискiв чи протестантiв у Ельзасi та Нiмеччинi, з метою як навернути еретикiв до iстинноi вiри, так i стимулювати посилення вiри серед католикiв.

Однак ще до езуiтiв саме капуцини проводили iнтенсивну проповiдницьку дiяльнiсть спочатку в Італii, а потiм i в iнших европейських мiстах i селах. У Францii вони оселилися в 1574 р. i зосередилися на мiсцевостi Шабле поряд iз Франциском Салезьким (1567–1622) та на провiнцiях Лiон та Прованс, де настiльки поширили свою активнiсть, що майже оточили осередки кальвiнiстiв, котрi проживали там. У 1583 р. падре у провiнцii Парижа вiдправив капуцинiв до Нiдерландiв; спочатку вони прибули до Сент-Омера, а потiм оселилися в Антверпенi.

Євангелiзацiя селищ

У iншiй частинi Європи – Богемii, Моравii та Сiлезii – спiвпраця мiсiонерiв та iмператорських вiйськ стае поширеною практикою. Знадобилося багато часу, щоб мiсiонери, якi почали з ознайомлення з iншими культурними й людськими реалiями завдяки повiдомленням iз заатлантичних краiн, удосконалили своi навички спостереження i почали виявляти антропологiчнi особливостi i звичаi тих европейських народiв, iз якими вступають у контакт. Паралельно з розумiнням необхiдностi стримування протестантськоi пропаганди та водночас сприяння вiдродженню католицькоi Церкви з’явилося також усвiдомлення ще однiеi, навiть серйознiшоi проблеми, а саме: неоднорiднi релiгiйнi умови, з якими стикалися жителi сiльськоi мiсцевостi.


Las Indias de por aca?

На початку XVI ст. езуiт Сiльвестро Ландiно вирушив iз мiсiею на Корсику i виявив, що жителi острова навряд чи знають бодай найелементарнiшi вiдомостi з християнського вчення. Кiлька рокiв потому Джованнi Ксав’ер, котрий жив у крайнiй провiнцii Пiвденноi Італii, написав верхiвцi ордена езуiтiв про незламну й дику натуру жителiв Калабрii. Подiбнi повiдомлення надходили до Рима навiть iз боку мiсiонерiв, що поширювали католицизм пiд час спалахiв ересi на Сардинii та в Абруццо.

Внутрiшнiй фронт евангелiзацii

Маленький провiнцiйний свiт, iз яким езуiти вступили в контакт у 50—60-х роках XVI ст., постав перед ними у всiй його, сповненiй розпаду та маргiналiзацii, драматичнiй реальностi, яку езуiти не забарилися порiвняти з точною i вдалою метафорою про Indias de por aca? – мiсцевих iндiанцiв. Вiдкриття цих Індiй усерединi Європи, де проживало грубе й неосвiчене населення, стало для езуiтiв надзвичайно гострим i невiдкладним питанням, насамперед тому, що за подiбними культурними звичаями та народною поведiнкою вони вбачали руйнiвну роботу диявола. Однак знадобиться ще кiлька рокiв, перш нiж у масштабних планах ордена езуiтiв з’явиться ширший проект християнiзацii селян у Пiвденнiй Італii, а також Провансу, Лангедоку та iнших пiдданих окресленому ризику регiонiв Європи.

Клаудiо Аквавiва i «внутрiшне» мiсiонерство

Автором великих iнiцiатив у цiй сферi став Клаудiо Аквавiва – п’ятий генерал ордену у 1581–1615 рр., котрий був настiльки зосереджений на змiцненнi позицiй внутрiшньоевропейського мiсiонерства, що вимагав, аби в кожнiй колегii ордену працювали щонайменше два священнослужителi, зайнятi мiсiонерською дiяльнiстю. Інструментами для цiеi потужноi кампанii з пропаганди католицизму i насамперед поширення серед селян бiльшоi едностi в церковних ритуалах i звичаях були проповiдi на такi теми, як грiх, смерть i пекло, здатнi емоцiйно впливати на слухачiв, а також сповiдi й релiгiйна освiта дiтей, котрих розглядали як надiю на майбутне.

Новi ритуали

Використовуваний мiсiонерами метод передбачав, що наприкiнцi кiлькаденноi iнтенсивноi дiяльностi, спрямованоi на посилення релiгiйностi, мала бути проведена процесiя покаянь, що характеризувалася особливою емоцiйною напруженоiстю та сценiчним навiюванням. Методи, якi мiсiонери започаткували й випробували на неевропейських землях у перших десятилiттях XVI ст., утворили цiлу школу: у наступних столiттях вони стануть зразком i для священникiв нових конгрегацiй, якi присвятять себе цiй специфiчнiй формi проповiдництва у Європi.

Див. також:

Католицька Реформацiя i Контрреформацiя, с. 177;

Шляхи на суходолi та на морi, стр 236;

Культура освiчених людей i народна культура, с. 255;

Фiлософiя людини: Мiшель де Монтень, 327




Ситуацiя в Європi





Felix Austria[12 - Felix Austria (лат.) – «Щаслива Австрiя», взято з девiзу Австрiйськоi iмперii: B ella gerant alii, tu felix Austria, nube (нехай воюють iншi, а ти, щаслива Австрiе, укладай шлюби). – Прим. ред.]: iмперiя Габсбургiв пiд владою «оголеного хлопчика» в «чарiвнiй Празi»

Марина Монтакутеллi


Протягом Чинквеченто скромному дому з Аргау цiною великих зусиль вдаеться перетворити нiмецьку перспективу пророцтва Даниiла: в унiверсальну монархiю, яка, здаеться, нiколи не буде зруйнована, iснуватиме нескiнченно й розтрощить будь-яку iншу владу, королiвство, «де сонце нiколи не сiдае». Над усiм височiе iмператор Карл V: «лицар-iмператор», вселенський монарх не лише тому, що вiн осаджуе Францiю – як на пiвночi, так i на пiвднi, – з територiями пiд ii короною; i навiть не тому, що за часiв його правлiння було розкрито слабкiсть цiлоi епохи, i його труднощi, i вир, i глибину. Передусiм тому, що мiж iспанською та нiмецькою перспективами i Європою загалом, як i в Карла Великого, у кожного народу все ще е власний Карл.


Дiд Максимiлiан – «кiлька денарiiв»

Не легко починати таким чином. Маючи великого прадiда – Фрiдрiха III (1415–1493, король з 1440 р.), колекцiонера релiквiй, який перетворив скромний дiм з Ааргау на свiтову iмперiю: единий Габсбург, коронований у Римi, вiн, схоже, наперед визначае долю свого правнука Карла (1500–1558), створюючи девiз династii AEIOU, Austriae Est Imperare Orbi Universo (Австрii судилося правити свiтом).

Зародження

А потiм був дiд Максимiлiан (1459–1519), який продовжив сiмейну сагу: тимчасом як вiн мрiяв бути обраним Папою та органiзувати остаточний хрестовий похiд проти невiрних, заснував корпус ландскнехтiв, який у 1527 р. розграбуе столицю християнства. Але мрii, хоч i увiнчанi короною, вимагають великих витрат i не вiдповiдають ресурсам; таким чином, вiн загнав себе у борги. «Максимiлiан – кiлька денарiiв», як його називали венецiанцi, та «голий хлопець» для Юлiя II (1443–1513, Папа Римський з 1503 р.), який проникливою шлюбною полiтикою пiдбурюе гiбелiнськi мрii, що нiколи не згасали: свого сина Фiлiппа (1478–1506), iменованого «Вродливий», незважаючи на обвислу губу (ще одна вiдмiтна риса родини), одружуе на Хуанi (1479–1555), доньцi Ізабелли Кастильськоi (1451–1504) та Фернандо Арагонського (1452–1516), яка пiд впливом свого ймовiрного божевiлля, породженого генеалогiею Габсбургiв, даруе Карлу пiсля Тордесiльяського договору королiвство, де сонце нiколи не сiдае.

Столiття починаеться так: 24 сiчня 1500 р. у мiстi Гент, у серцi багатоi Фландрii та Європи загалом, народився Карл, син Фiлiппа Вродливого та Хуани Божевiльноi, онук Максимiлiана I Габсбурзького. Вiд останнього вiн успадковуе не лише територii Священноi Римськоi iмперii та титул Kaiser, а й насамперед «божевiлля» унiверсальноi монархii.

Опiр

Звичайно, Максимiлiан I Габсбург, «король римлян» з 1486 р. та iмператор з 1493 р., котрий, мабуть, давно розмiрковував над тим, що написав йому один мешканець Рагузи: поки Європа внутрiшньо роздiлена, «у Турецькiй iмперii вся верховна влада перебувае в руках однiеi людини, всi пiдкоряються султану, единому уряду; всi дороги ведуть до нього; словом, вiн господар, а всi iншi – його раби». Порiвняння драматичне: його правлiння транснацiональне, але не унiверсальне, натомiсть у ньому iнституцiйно поеднуеться управлiння феодальними вотчинами та вiльними мiстами, з якими потрiбно вести переговори.

Шлюбна полiтика

Імператор керуе складною державою iз «синусоiдальною» тенденцiею: австрiйське полiтичне об’еднання з фламандсько-нiмецьким центром тяжiння й тривалими традицiям опору «наказам», навколо яких поступово накопичуються територiальнi володiння: пiсля «повернення» Тiролю (1490 р.) мир, пiдписаний у Санлiсi з Францiею в 1493 р., означае привласнення Франш-Конте i насамперед дуже багатих Нiдерландiв. Але завжди щось втрачаеться: мешканцi швейцарських гiр утворюють кантони, формуючи Конфедерацiю; Венецiанська Республiка, як завжди, залишаеться непiдкореною: результат восьмирiчних сутичок – з 1508 по 1516 р. на тлi iталiйських воен та постiйного конфлiкту з Францiею – збереження територiального балансу без iстотних змiн. Інституцiйна реформа, що тривае з 1495 р., яка започатковуе iмперську раду (Рейхстаг) iз сiмнадцяти членiв, запровадження податку на оплату вiйськових витрат, спочатку прогресивного (Gemeiner Pfennig), а потiм узагальненого (Hussitenpfennig), свiдчить про стiйкiсть традицiй i потребу в постiйних перемовинах, вiд яких неможливо ухилятися. Простiше зi шлюбами, якi приносять дiтям землi, а онукам упевнене майбутне: як у випадку з улюбленою Марiею Бургундською (1457–1482) з найбагатшим спадком у Європi, котра народжуе Фiлiппа, Маргаритою та дедалi тiснiшими стосунками з Іспанiею, а згодом i з савойськими вельможами; Анною Бретонською (1477–1514), шлюб з якою не вдалося довести до завершення i яка згодом стала королевою Францii, проте мала невдачi з потомством (всi ii четверо дiтей померли); Б’янка Марiею Сфорца (1472–1510), племiнницею Людовiко Моро, з котрим тiсно спiвпрацював Леонардо да Вiнчi. Тим часом угоди з Ягеллонами Польщi, Богемii та Угорщини зумовлюють iншi шлюби чи союзи: угода племiнницi Марii (1505–1558) з королем Богемii та Угорщини Людовиком II (1506–1526) переплiтаеться з договором Анни Ягеллонки (1503–1547) з iншим племiнником – Фердинандом (1503–1564).

Проблема полягае в долi Карла: необхiдно багато грошей, щоб переконати семеро великих виборцiв[13 - Маються на увазi курфюрсти Священноi Римськоi iмперii нiмецькоi нацii, котрi обирали «римського короля» (нiм. R?mischer K?nig) – три духовних i чотири свiтськi особи. Перелiк iх закрiплено «Золотою буллою» 1356 р. Карла I V. – Прим. ред.] вiддати перевагу йому, а не Франциску I (1494–1547), королю Францii, або Генрiху VIII (1491–1547), королю Англii, тимчасом як пiдпис Максимiлiана на векселях вже втратив свою вартiсть. І все-таки син Фiлiппа е моральним i реальним спадкоемцем мрii про унiверсальну монархiю; у роки небезпеки для civitas christiana (християнського народу) саме вiн – той, хто може здiйснити цi мрii, як скаже його радник Меркурiно Арборiо дi Гаттiнара незабаром, намагаючись переконати Еразма Ротердамського (бл. 1467–1536) скласти iмперську версiю De Monarchia, започаткованоi Карлом Великим. Заради християнськоi, себто унiверсальноi, iмперii Максимiлiан – посеред зими – здiйснюе мандрiвку вiд Аугусти до Сейму в Австрii: вiн помирае в 1519 р. у крижаному замку Вельс, розташованому на пiвдорозi, так i не вирiшивши проблеми.


Карл: унiверсальна монархiя

Наприкiнцi Чинквеченто, а можливо, на початку всiеi сучасноi доби, все обертаеться навколо нього: Карл Гентський, Карл І Іспанський з 1516 р., Карл V, iмператор Священноi Римськоi iмперii з 1519 р. Незграбний та сором’язливий, як його описуе венецiанський посол Лоренцо Паскуалiго, вiн був вихований Адрiаном з Утрехта, майбутнiм Папою Адрiаном VI, при дворi високоосвiченоi Маргарити Австрiйськоi, правительки Нiдерландiв: вiд них йому передаються безкомпромiсна релiгiйнiсть, гострий династичний розум i безсумнiвна впевненiсть. Саме цi якостi – поки кордони вiдомого свiту дедалi бiльше розширяються – мають сприяти виконанню пророцтва Даниiла (цитованого у Старому Завiтi): унiверсальна монархiя, яка нiколи не буде зруйнована, iснуватиме вiчно i знищить будь-яку iншу владу. Водночас, саме пiд час його дуже витратних виборiв було вiдкрито Мексиканську затоку.

Цiна корони

Хоч i нелегко, Карлу вдаеться надiти iмператорську корону: одразу ж сплативши за це тим, що вiн не може бути повноправним iспанським або нiмецьким державцем. Пiсля смертi Максимiлiана вiн не може негайно поiхати до Нiмеччини, оскiльки повстае патрицiат кастильських мiст. Тому, коли вiн був коронований iмператором – 28 червня 1519 р. у Франкфуртi, а потiм в Аахенi 23 жовтня 1520 р. – вiн знае, що мае борг Вельзерам Августа, Гуальтероттi з Флоренцii, Форнарi та Грiмальдi з Генуi, якi позичили йому 30 тисяч флоринiв у векселях, зiбраних у Якоба Фуггера (1459–1525), котрий додае ще 50 тисяч, зневажливо наголошуючи, що «це вiдомо всiм i е ясним, як день, що ваша iмператорська величнiсть не змогла б отримати iмператорську корону без мене». Цiна постае гарантiею 3 мiльйонiв флоринiв на скарбницi Кастилii та Арагону та зобов’язанням iмператора, пiсля чого в 1522 р. у Брюсселi було укладено угоду, в якiй Карл передае спадщину Габсбургiв своему братовi Фердинанду, обiцяючи йому «корону римлян». Натомiсть Фердинанд надае фiнансистам дозвiл на видобуток корисних копалин у Тiролi i починае «виставляти на аукцiон» королiвство.

Захiд християнськоi едностi

І це тiльки початок боргiв i труднощiв: адже 3 сiчня 1521 р. Папа Лев Х, оголосивши буллу Decet Romanum Pontificem, вiдлучае Мартiна Лютера вiд Церкви (1483–1546) за звинуваченням у гуситськiй ересi. Карл був вимушений скликати у Вормсi iмперський сейм, започаткувавши тим самим тривалу фазу стратегiчного вичiкування i намагаючись урахувати особливостi й складностi на тлi величного проекту вселенського християнства. Цей проект саме пiд час його правлiння незворотно руйнуеться: Аугсбурзький мир (24 вересня 1555 р.), який передуе зреченню, визнаний нiмецькими правителями ius reformandi, запроваджуе непорушний принцип cuius regio, eius religio – чия влада, того i вiра.

Нiмецькi князi

На територiальному рiвнi також iсторiя королiвства закiнчуеться крахом: вiчна суперечка щодо верховноi влади мiж Габсбургами i Валуа на тлi Італiйських воен, з одного боку, пiдтверджуе труднощi у вiдчуттi себе спадкоемцем Константина i Карла Великого у створеннi нацiональних держав, а з iншого – свiдчить про регулярнi порушення укладених союзiв: сфери покровительства, якi простягаються вiд Сицилii до Нiдерландiв, необхiдно постiйно пiдтримувати, карусель акторiв у ролi «вiрних пiдданих» тепер завжди чи то прискорюеться, чи то сповiльнюеться. Це добре помiтно на прикладi «турецькоi небезпеки», яка вiд битви бiля Могача не тiльки проклала шлях братовi Фердинанду, але насамперед пiдштовхнула армiю Сулеймана (1495–1566) до ворiт Вiдня. Звичайно, реакцiя була гiдна вселенського монарха: у 1536 р. iмперський флот, яким вiн власноруч командував, рушив пiдкорювати Тунiс. Але кожна перемога передуе подальшому подiлу, тодi як лютеранство вiдiграе пiдривну роль, поширюючись у самому серцi iмперii: перехiд вiд civitas до мiсii сприяв бажаному, навпаки, розпад iдентичностi посилюеться. Залишаеться тiльки застосування сили. Карл i його командири нiби вмiють правильно ii вибрати: вiд Андре Дорiа (1466–1560) до Ферранте Гонзага (1507–1557) та Ернана Кортеса (1485–1547). Але якщо мiж 1524 i 1526 р. було неважко подолати опiр дезорганiзованих селян, то ситуацiя з нiмецькими правителями дуже вiдрiзнялась: необхiдно було знову взяти на себе вiйськове зобов’язання та багато позик, аби здобути тимчасову перемогу в Мюльберзi, яка жодним чином не врятувала вiд краху вселенськоi мрii внаслiдок Аугсбурзького миру.

Фердинанд І

Роки, що передують його смертi, е для Карла гордим спостереженням за провалом, хоч i не остаточно визнаним: «Лицар-iмператор християнства, який присвятив себе збереженню християнських iмперських чеснот i iх поширенню в свiтi» (Yates) повинен вiдмовитись вiд порушення принципу суверенiтету й неподiльностi, зруйнувавши королiвство, яке справдi стало «plus ultra», тобто «за межею». І все-таки Карл V вселенський монарх не лише тому, що вiн намагаеться обложити Францiю – як на пiвночi, так i на пiвднi – територiями пiд його короною, i навiть не тому, що за його правлiння виявилися слабкi мiсця та проблеми цiлоi епохи: релiгiя, армiя, створення держав i iхня заборгованiсть, суверенiтет, завжди пов’язаний iз домовленостями та подiльний, турецький ворог, Новий Свiт, переповнений срiблом, а Старий – золотом. А передусiм тому, що мiж iспанською i нiмецькою перспективами та Європою, як i в Карла Великого, у кожного народу все ще е власний Карл.

Пiсля зречення Карла V iмперiя не тiльки стае меншою i намагаеться наздогнати долю, яка повертае на схiд, але передусiм здаеться, що вона закрилася i вiдiйшла вiд справ: наступники – Фердинанд I, Максимiлiан II (1527–1576) i Рудольф II (1552–1612) – здаються слабкою замiною, бiдними родичами iншоi гiлки родини, Фiлiппа II (1527–1598). Імперська корона, придбана за високу цiну торговцями-банкiрами та одразу ж обiцяна Карлом згодом його братовi Фердинанду, щоб сплатити цi борги, пiд час його зречення втрачае насамперед символiчний авторитет; вселенський монарх фактично залишае Фердинандовi iмперiею, роздерту внутрiшньою боротьбою, позбавлену довiри та суверенiтету. Водночас сам Фердинанд був змушений визнати владу султана над Угорщиною та Трансiльванiею.

Вибiр спадкоемцiв

Однак саме в перiод правлiння Фердинанда вiдбулась iнституцiйна перебудова, якiй судилося зберегтися до терезiанськоi епохи: створення Таемноi ради (Geheimrat), Придворноi канцелярii (Hofkanzlei) i Придворноi вiйськовоi ради (Hofkriegsrat) у перспективi позитивно вплинуло на згуртованiсть та ефективнiсть держави, тодi як початковий перiод панування жорстких принципiв на «релiгiйному фронтi» пом’якшився – зокрема й завдяки порадам Еразма: врештi-решт, Фердинанд – спадкоемець Максимiлiана та його епiгон. Проте угода про визнання вiдповiдальностi е необхiдним компонентом управлiння: справдi, високi амбiцii його попередникiв зруйнувалися пiд вагою спiльного здiйснення влади, характерного для роздрiбненоi держави – такоi як його власна. Однак зберiгаеться родова концепцiя, пiдтверджена вибором спадкоемностi: перед смертю в 1564 р. Фердинанд зруйнував iмперiю, залишивши iмператорський статус, угорську корону та австрiйськi герцогства своему синовi-полiглоту Максимiлiановi II, Тiроль i захiднi володiння – Фердинандовi, а Штирiю, Карiнтiю i Крайну – Карлу. За правлiння Максимiлiана ІІ ситуацiя не змiнилась: його батько був змушений не зрiкатися католицькоi вiри, а iмператор, хоч i симпатизував протестантському вiровченню, схилився перед династичним розумом. Водночас, поки католицький свiт намагаеться консолiдуватись у Лепанто, вiн вiдмовляеться вступати у Священну лiгу, сплачуе данину султановi, готуе i домагаеться спадкоемностi для свого сина Рудольфа, обраного в 1576 р.

Бунтiвний Рудольф

І е ще одна iмперiя Рудольфа: передмiстя стае столицею, з перемiщенням двору до Праги в пошуках примарноi магii та загадкових знань, саме мiсто стае будiвельним майданчиком: перехрестя поетiв, драматургiв, учених, музикантiв, алхiмiкiв, дивакуватих художникiв, реформаторiв. Бунтiвний Рудольф «малослiвний», як його називае венецiанський посол, котрий виховувався при дворi смиренного Фiлiппа II, завдяки полiтичному чуттю розумiе, що «диявольськi сили» – це тi, якi продовжують втягувати Європу в протистояння, що тiльки посилюеться, i, навпаки, його охоплюють рiзнi хiлiастичнi очiкування в напрямi надто своерiдноi, цiкавоi космополiтичноi iдентичностi. Імперiя спадкоемця королiвства, що нiколи не бачило заходу сонця, обмежуеться дивним i дедалi меншим свiтом, майже пiдвiшеним у «кiмнатi чудес». Але ця, найбiльша в Європi, iмперiя, яка звучатиме цоканням тисячi годинникiв «магiчноi Праги», зберiгае, збирае та породжуе те, що хвилюватиме фантазiю ХХ столiття.

Див. також:

Домiнування на морi, с. 57;

Італiйськi вiйни, с. 115,

Іспанiя, с. 130




Італiйськi держави

Мiгель Готор


Протягом Чинквеченто iталiйська полiтична реальнiсть втiлювалась у сiмох основних територiальних державах. У першiй половинi столiття так званi Італiйськi вiйни зруйнували принципи й структури полiтики рiвноваги та змусили переосмислити державну органiзацiю краiни. Пiсля Като-Камбрезiйського миру 1559 р., яким закiнчився багаторiчний конфлiкт мiж Францiею й Іспанiею за завоювання пiвострова, вiдбулося остаточне закрiплення iспанського панування в Італii.


Мiланське герцогство

Через стратегiчно вигiдне розташування Мiланське герцогство опинилося в центрi франко-iспанського конфлiкту протягом XVI ст. З географiчного погляду герцогство становило своерiдну браму до пiвострова, навiть трактати того часу визначали його як «ключ до Італii»: на пiвночi межувало зi Швейцарською конфедерацiею, на заходi iз Савойським герцогством i маркграфством Монферрат, на пiвднi з Генуезькою республiкою, на сходi з герцогством Мантуя та Венецiанською республiкою. Але, крiм сприятливого розташування, Мiланська держава е полiтично вирiшальною для Іспанii: з одного боку, тому що постае вiдповiдним стримуючим фактором для завжди можливих загарбницьких дiй з боку Францii; з iншого, оскiльки вiдiграе роль форпосту та захисника iспанських iнтересiв на пiвднi Італii. Крiм того, з розширенням володiнь Габсбургiв, протягом XVI ст. Мiланське герцогство забезпечило зв’язок мiж пiвденною середземноморською частиною iмперii та центрально-пiвнiчними землями.

З Генуi до Пiвнiчноi Європи

Цi стратегiчнi мiркування актуальнi для епохи Карла V (1500–1558) i набувають особливоi значущостi пiсля повстання у Нiдерландах наприкiнцi 1560-х рокiв. Насправдi, так звана Іспанська дорога проходить i крiзь Мiлан; вона простягаеться вiд порту Генуi, через Савою, Франш-Конте та Лотарингiю, нею чоловiки, зброя, продукти харчування та грошi потрапляють на новий фронт, вiдкритий у Пiвнiчнiй Європi.

Тому не дивно, що Мiланська держава стала предметом гостроi суперечки мiж Францiею та Іспанiею в першi десятилiття столiття. Король Францii Людовiк XII (1462–1515) завоював Ломбардiю в 1499 р., пояснюючи претензii на цi землi прагненням повернути iх роду Вiсконтi. За винятком короткого перiоду вiдновлення влади Людовiка Моро, Ломбардiя залишалася пiд владою Францii до 1512 р. Через полiтичний та вiйськовий тиск Священноi лiги Францiя змушена була залишити Мiлан швейцарцям, якi повернули його, принаймнi формально, родинi Сфорца в особi Массiмiлiано Сфорца (1493–1530).

Францiя та Іспанiя

Але в 1515 р. новий французький правитель Франциск І (1494–1547) перемiг швейцарцiв бiля Марiньяно та пiдкорив Ломбардiю. Вона залишалася французьким володiнням протягом десятилiття, тобто до поразки поблизу Павii в 1525 р., коли Францiя передала герцогство Франческо Сфорца II. У 1535 р., пiсля смертi останнього, розпочалося пряме панування Іспанii, остаточно оформлене в 1546 р.; у тому самому роцi Фiлiпп II (1527–1598) офiцiйно отримав Мiланське герцогство як iмператорський посаг вiд свого батька Карла V. Радники iмператора сподiвалися, що безпосередне управлiння Ломбардiею може стати джерелом багатства для всiеi iмперii. Однак це припущення виявилось хибним настiльки, що на початку 1540-х рокiв Карл V замислювався над тим, аби вiдмовитися вiд Мiлана та спрямувати зусилля суто на Нiдерланди. Насправдi, саме Ломбардiя мала отримувати фiнансування вiд iнших частин iмперii через великi витрати на вiйну, утримання солдат та задля поповнення виснаженоi скарбницi.

Іспанськi установи

Щодо iнституцiйних форм, то iспанською Ломбардiею керував призначений губернатор, а також дiяв сенат, до складу якого входила мiсцева знать. Посади згiдно з давньою мунiципальною традицiею були збереженi, але фактично влада перебувала в руках губернатора. Сенат поступово втрачав своi прерогативи, i традицiйний урядовий персонал замiнювався iспанцями або особами, вiдданими монархii. У 1581 р., у розпал цього процесу, Фiлiпп II стикнувся з проблемою ратифiкацii дiй губернатора сенатом. З рескриптом Кортесiв у Томарi скасовуеться сенаторське право контролювати законнiсть рiшень губернатора.

Щоб уникнути конфлiктiв, за Сенату було збережено право на консультативнi дii: губернатор просто запитував думку асамблеi з конкретного питання, а потiм самостiйно приймав рiшення.

Карло Борромео

Єдиною силою, яка може протистояти iспанському пануванню в XVI ст., е Церква. Авторитет архiепископа мiста Карло Борромео (1538–1584), його дii, спрямованi на реформування корумпованих монастирiв i унормування життя парафiяльних священникiв i парафiян епархii, призводять до неминучого юрисдикцiйного зiткнення зi свiтською владою. У 1567 р. сенат Мiлана був вiдлучений вiд Церкви за те, що вiдмовив архiепископу у вимозi на власну полiцiю i позбавив його права заарештовувати мирян. Справа набувае мiжнародноi дипломатичноi ваги в роки, коли визначаються сфери впливу свiтськоi i церковноi влади. Папа Пiй IV захищае прерогативи архiепископа, а король Фiлiпп II – губернатора. Однак коли Карло Борромео мав намiр вiдлучити губернатора Луiса де Рескуенса за те, що вiн повiдомляв про реальнi положення щодо захисту цивiльноi юрисдикцii, реакцiя iспанськоi влади не забарилася: палац архiепископа був оточений полiцiею, а видатний церковний дiяч мусив вiдмовитися вiд радикальних поглядiв.

У XVI ст. промислове виробництво Мiлана, розраховане переважно на експорт, продовжувало процвiтати. У Ломбардii спостерiгалося значне демографiчне зростання (наприкiнцi столiття населення Мiлану досягло 112 тисяч жителiв), однак iстотно збiльшився податковий тягар: це була данина периферii iмперii за iспанське панування в обмiн на стан вiдносного громадянського миру, вiйськового й полiтичного захисту пiсля багатьох рокiв воен.


Герцогство Савойя

Герцог Савойi Еммануiл Фiлiберт (1528–1580) зробив значний внесок у вирiшальну iспанську перемогу бiля Сен-Кантена в 1557 р. над французами. Два роки по тому, пiд час пiдписання мирного договору в Като-Камбрезi, його зусилля було винагороджено поверненням герцогства, вiдiбраного у Францii пiсля двадцяти рокiв окупацii.

Оновлення держави

Протягом майже тридцяти рокiв суверен керуватиме державою Савойя, радикально змiнюючи ii структури вiдповiдно до напрямiв абсолютистськоi полiтики. У полiтичному аспектi вiн безпринципно маневруе мiж Францiею i Габсбургом, аби зберегти незалежнiсть своеi держави й максимально захистити ii автономiю. Вiн стикаеться з важкою ситуацiею, але йому вдаеться скористатися як вiйськовими здiбностями, виявленими на службi в Іспанii, так i знаннями, пов’язаними з державною органiзацiею Францii.

Вiйськова полiтика

Основнi проблеми виникають через те, що герцогство е фрагментованою державою, яка розташована на кордонi та складаеться з рiзних географiчних територiй, таких як графство Нiцца, Савойя та П’емонт, якi, у свою чергу, роздiленi мiсцевою знаттю, ворожою до будь-якого процесу централiзацii. Суверен вiдновлюе армiю та флот i, в пошуках виходу до моря, анексуе графство Тенда i купуе Онелью в генуезцiв. Спроба забезпечити себе власною зброею i запровадити обов’язковий вiйськовий збiр для всiх пiдданих держави мае значення безпосереднього залучення пiдданих до полiтики правителя, поза посередництвом знатi та користуючись традицiйним способом вербування до вiйська. У 1561 р. до армii Савойi було зараховано 24 000 солдатiв, i всi вони потенцiйно могли користуватися iмунiтетом i вiйськовими привiлеями незалежно вiд походження. Щодо iнституцiйноi полiтики, то Еммануiл Фiлiберт вирiшуе посилити iталiйську частину держави. Тому вiн перемiстив урядовi установи (парламент, рахункову палату), якi вже працювали в столицi Шамберi, до Турина.

Наступник правителя Савойi – Карл Еммануiл I керуе державою протягом п’ятдесяти рокiв. Досвiдчений полiтик i проникливий вiйськовий стратег, наприкiнцi столiття вiн окупував Салуццо та, скориставшись французькою кризою, спричиненою релiгiйними вiйнами, намагався захопити мiсто Женеву i проникнути до Провансу i Дофiне.

Навички управлiння

Спроби двох суверенних правителiв Савойi реформувати одну з найбiльш маргiнальних областей Європи е успiшними завдяки мiцностi й подальшiй стабiльностi iхнього правлiння, а також через iсторичну вiдсталiсть, яка допускае широкий дiапазон втручання. Насамперед заслуга Еммануiла Фiлiберта полягае в реалiстичнiй оцiнцi полiтичноi та економiчноi ситуацii в державi та у використаннi досвiду, набутого в такiй краiнi, як Францiя. Адаптувавши територii, отриманi в результатi пiдписання мирного договору в Като-Камбрезi, до вимог часу, два суверени закладають пiдгрунтя, яке дасть змогу державi Савойя вiдiгравати важливу роль в iталiйськiй iсторii наступних столiть.


Венецiанська республiка

Протягом Чинквеченто «Серенiссiма» була единою iталiйською державою, яка здiйснювала автономну полiтику та намагалась уникнути безперечного панування Іспанii. Пiсля поразки в Аньяделло в 1509 р. Венецiя мусила вiдмовитися вiд розширення територiй i зменшити своi полiтичнi амбiцii, однак, надихаючись розсудливим реалiзмом, iй все-таки вдалося повернути майже всi материковi землi й зберегти вплив як в Італii, так i в Європi.

Ефективний контроль Іспанii

Думка про негайний та автоматичний венецiанський занепад пiсля географiчного вiдкриття Америки i Сходу помилкова. Варто замiнити ii баченням, що пiдвищуе значення стабiльного становища республiки та вiдповiдних заходiв, якi вона вжила, аби захистити себе й адаптуватися до змiн, що тривали в европейськiй економiцi i полiтицi.

У цей перiод торгiвля залишаеться стабiльно жвавою. Наприклад, продаж перцю не зазнае серйозних збиткiв унаслiдок встановлення португальськоi монополii. По-перше, через високу якiсть спецiй, оброблених венецiанцями, що виправдовуе вищу цiну, порiвняно з лузiтанською, i, по-друге, тому, що для певних центрiв Пiвнiчноi Європи нижчi транспортнi витрати здатнi компенсувати рiзницю в цiнi. Також вiдомо, що iснувало виробництво шерстi та споживчих предметiв розкошi, таких як шовковi тканини й склянi вироби.

Земля та система вiлл

Із соцiально-економiчного погляду панiвнi верстви вiддають перевагу полiтицi придбання земель. Однак тенденцiя до iнвестицiй у нерухомiсть не набувае такого паразитичного вигляду, як в iнших областях Італii: натомiсть вона демонструе розумний вибiр розмiщення капiталу за полiтичним й економiчним сценарiем, що зазнав змiн. Венецiанськi вiлли (257 побудованих у XVI ст.) органiзованi як прибутковi сiльськогосподарськi пiдприемства: вони обробляють i зрошують землю, розширюють володiння, зменшуючи заболоченi територii за допомогою мелiоративних робiт. Морське економiчне життя постраждало вiд кризи в суднобудуваннi, тому було запроваджено протекцiонiстську полiтику – торгiвля мала здiйснюватися у Венецii, а товари – перевозитися на венецiанських судах, хоча врештi-решт економiцi республiки було завдано шкоду.

Полiтичнi iнститути

Здаеться, полiтико-iнституцiйнi аспекти вiдповiдають тенденцiям захисту економiки та стратегii iнвестування задля збагачення. Мiський патрицiат захищае традицiю, згiдно з якою вiн утвердився як олiгархiчне ядро, а також зменшуе повноваження, що iсторично належали сенату. У 1547 р. до Ради десяти приедналося судове вiдомство Трьох мудрецiв проти ересi iз завданнями, пов’язаними з боротьбою проти протестантiв. Пiд час вiйни з турками в 1538–1540 рр. Рада десяти потребуе грошей для фiнансування конфлiкту, тому бере на себе право призначати патрицiiв, молодших за двадцять п’ять рокiв, котрi в обмiн на 20 тис. дукатiв можуть обiймати мiсце у Великiй радi. Пiсля закiнчення вiйни цей надзвичайний захiд зберiгся, забезпечивши знатi додатковi полiтичнi переваги пiд час виборiв лiдерiв.

Також цi переваги посилюються за рахунок згуртованостi, якоi мiський патрицiат досягае завдяки бюрократичному апарату секретарiв. Це створюе умови для виникнення конфлiкту всерединi аристократичного класу мiж сiм’ями староi i новоi знатi. Це зiткнення, так звана боротьба старого i молодого, характеризуе венецiанську полiтичну й iнституцiйну iсторiю столiття. Сiм’i, що нещодавно увiйшли до нобiлiтету, вимагають, серед iншого, динамiчнiшого розвитку зовнiшньоi полiтики та бiльшоi спрямованостi на давню торгову й морську традицiю, вiдновлення сенаторськоi гiдностi та бiльшоi твердостi щодо церковноi юрисдикцii на територii республiки. Однак живучiсть суперечностей i деякi конституцiйнi реформи 1582 р. в тому напрямi, якого вимагала «молодь», не дали змоги подолати загальний консерватизм венецiанськоi полiтики того часу.

Це спричиняе вiдмову вiд повторного входження «Серенiссiми» в европейський контекст i змушуе республiку вживати заходи, якi не схожi на дii жодноi територiальноi держави пiвострова.


Генуезька республiка

Протягом Чинквеченто давня Генуезька республiка була союзником Іспанii. Вона вiдмовилась вiд автономноi та незалежноi полiтики з 1528 р., коли Андреа Дорiа, союзник Францii, перейшов на протилежний бiк.

Венецiя та Іспанiя: плiдний союз

Імовiрно, iспанська присутнiсть в Італii мала найбiльшу вигоду саме для генуезького патрицiату: банкiри та купцi контролювали державнi фiнанси iспанського королiвства. Іспанiя також отримувала користь вiд союзу з Республiкою Святого Георгiя, завдяки якому iй вдавалося фiнансувати своi вiйни та контролювати Середземномор’я. Економiчний потiк регулюеться мiсцевою органiзацiею, так званим Банком Святого Георгiя, полiтична влада якого еквiвалентна фiнансовiй. Високi прибутки генуезцiв стають головним джерелом доходiв для Іспанii та iнвестицiй для iспанськоi корони. Вирiшальну роль вiдiграють ярмарки: в 1579 р. такий ярмарок вiдкриваеться в мiстi П’яченца, де фiнансисти в обмiн на грошi, позиченi коронi, беруть участь в iмпортi американського срiбла, а на ярмарку сплачують не готiвкою, а векселями, в яких представленi iхнi кредити.

Конфлiкт серед знатi

У другiй половинi столiття порт Генуi розширив свiй торговий простiр: через появу пiратства в Атлантицi маршрут Барселона – Генуя став найбезпечнiшим способом привезення коштовних товарiв з Америки до Європи. Мiстом керуе шляхетна олiгархiя, зосереджена навколо сiм’i Дорiа. Внаслiдок змiшаноi системи виборiв та жеребкування головнi повноваження зосередженi в руках староi, проiспанськи налаштованоi знатi. Безперервне згодом протистояння староi i новоi аристократii розпочалося в 1547 р. через змову, органiзовану родиною Фiескi, яка перебувала за крок до успiху пiсля вбивства Джанетто Дорiа, племiнника Андреа. Але пiсля миру в Като-Камбрезi (1559 р.) антиiспанський опiр в Генуi остаточно згас, як i в iнших частинах Італii. Республiка Святого Георгiя i надалi вiдiгравала роль середземноморського торгового та фiнансового центру на iспанськiй орбiтi, прямуючи шляхом iмперii.


Велике герцогство Тосканське

Наприкiнцi ХV ст., пiсля смертi Джироламо Савонароли (1498 р.), Флорентiйська республiка зазнала серйозноi полiтичноi кризи. Олiгархiя, незадоволена розширенням соцiальноi бази, на яку претендуе харизматичний монах, вiдмовляеться сплачувати податки, аби фiнансувати програну вiйну з мiстом Пiза та виконувати дипломатичнi функцii, традицiйно покладенi на неi.

Повернення Медiчi (1512 р.)

У 1502 р., щоб подолати кризу за допомогою компромiсного рiшення, було створено довiчну посаду Гонфалоньера справедливостi, яку обiйняв П’еро Содерiнi. У 1509 мiсто Пiза було вiдбудовано, але експеримент довiчного обiймання посади не дав бажаних результатiв через брак спiвпрацi мiж Содерiнi й олiгархiею, яка просувала свiй вибiр, сподiваючись продемонструвати свою владу, визнану на сенатських зборах, так само як у Венецiанськiй республiцi. У 1512 р. республiканський досвiд закiнчився виведенням французьких вiйськ з Італii пiсля битви бiля Равенни, а Медiчi повернулися до управлiння мiстом. Влада цiеi родини змiцнюеться завдяки тiсним вiдносинам iз Папською державою. У 1513 р. було обрано Папу Льва Х, яким став кардинал Джованнi де Медiчi (1475–1521), син Лоренцо Медiчi Пишного, вiдомого як Чудовий (1449–1492). Його племiнник став правителем i герцогом мiста Урбiно, а Джулiо де Медiчi (1478–1534) був призначений кардиналом та архiепископом Флоренцii.

Цей союз триватиме протягом багатьох рокiв, оскiльки пiсля смертi Льва X у 1521 р. та короткого понтифiкату Адрiана VI (1459–1523) кардинал Джулiо де Медiчi сходить на папський престол пiд iм’ям Климент VII. Незважаючи на цей тiсний династичний i полiтичний зв’язок, який зумовлюе мiцний союз з iспанською владою в Італii, панування Медiчi у Флоренцii залишаеться невизначеним i залежить вiд дiй головних союзникiв по вiдношенню до Італii. Насамперед тому, що давнiй конфлiкт тривае всерединi аристократичних груп, мiж прихильниками князiвства та олiгархii i тими, хто прагне об’еднання аристократii проти спiльного ворога в особi представникiв народу. Медiчi дiйшли згоди щодо подальших дiй через загрозу повернення до влади прибiчникiв народного радикалiзму.

Держава за новою концепцiею

Аристократичнi групи, якi пiдтримували iдею олiгархii у складi мiськоi влади, на чолi з Фiлiппо Строццi (1489–1538) були усуненi, хоч i завжди виявляли готовнiсть вiдновити владу, скориставшись кризою в системi союзiв Медiчi. Так i сталося в 1527 р., коли одночасно з пограбуванням Рима ландскнехтами i втечею Климента VII до замку Святого Ангела, у Флоренцii було вiдновлено республiку. Цей досвiд тривав лише три роки, але вiн був важливим, адже, з одного боку, свiдчив про збереження республiканських iдеалiв протягом Чинквеченто, якi нiколи не згасали, а з iншого – про суперечливiсть процесу, спрямованого на остаточне утвердження територiального князiвства. Фактично цi роки демонструють повiльний перехiд вiд республiканськоi форми держави, з ii громадянською традицiею, до князiвства, першого ядра сучасноi територiальноi держави.

Зовнiшнi подii та внутрiшнi конфлiкти

Тому вигнання Медiчi в 1494 i 1527 рр. та iх перiодичне повернення зумовлено зовнiшнiми факторами, такими як висадка вiйськ Карла VIII в Італii або розграбування Рима. Цi фактори дають змогу аристократичним силам, якi пiдтримують олiгархiчний лад, зайняти полiтичний простiр i вiдновити функцiю лiдерства. Але причини iх короткочасного пiднесення так само е причинами подальшого, як першого, так i другого вiдновлення влади Медiчi: зрушення в балансi сил вiдкривае шлях до республiканського радикалiзму та антиаристократичних настроiв людей, котрi виступають за повернення Медiчi, i посилення консенсусу навколо становлення князiвства, яке вони захищають. У 1530 р., пiсля проголошення Карла V iмператором i королем Італii пiд егiдою Папи Климента VII, було вирiшено, що Флоренцiя як республiка повинна повернутися до рук Медiчi. У Гавiнанi, у провiнцii Пiстоя, iмперська армiя на чолi з Фiлiбером Оранським, чисельнiсть якоi становила 40 тисяч осiб, перемогла республiканську армiю на чолi з Франческо Ферруччi. Алессандро Медiчi (1510–1537) одержав владу, а в 1532 р. отримав титул герцога. У 1537 р. його вбив двоюрiдний брат Лоренцiно, але нi вигнанi республiканцi, нi шляхетнi супротивники не змогли скористатися ситуацiею; бiля Монтемурло вороги Медiчi були переможенi двоюрiдним братом покiйного Алессандро, Козiмо I (1519–1574). Вiн був обраний як герцог i правив державою до 1574 р.

Козiмо І

Стабiльнiсть його уряду пояснюеться здiйсненням iнституцiйних реформ, затверджених у 1532 р., якi призводять до полiтичноi лiквiдацii тих прошаркiв аристократii, якi виступають проти плану Медiчi створити князiвство. Завдяки реформi було скасовано посаду Гонфалоньера справедливостi, а владу покладено на Раду iз 48 осiб, що обирала з-помiж себе чотирьох осiб, котрi разом iз герцогом утворювали виконавчу владу. За герцогом також залишаеться важливе право дозволяти чи не дозволяти проводити збори iнших судових органiв. Козiмо I, вiдомий як Мудрий за його методи правлiння, зумiв досягти двох важких цiлей: уникнути повторення досвiду 1494 та 1527 рр. i водночас забезпечити захист флорентiйськоi незалежностi вiд загрози суворого iмперського контролю. У 1555 р. було завойовано Республiку Сiену, а ii територii анексовано, за винятком п’яти прибережних фортець поблизу мису Арджентарiо, якi було передано Іспанii, щоб сформувати так звану Область Президiй.

Нова концепцiя правлiння

У 1569 р. Медiчi отримали вiд Папи Пiя V великокнязiвський титул. Цей акт мав велике полiтичне та культурне значення, тому що закрiплював владу незалежно вiд будь-якого iмперського пiдтвердження. Велике герцогство Тосканське поступово стае територiальною державою через процес адмiнiстративноi централiзацii й об’еднання мiст i сiльськоi мiсцевостi. Великий князь надiляе себе всiею повнотою влади i сприяе формуванню верстви чиновникiв, обраних не за походженням, а на пiдставi навичок i вiдданостi задумам Медiчi; вони мають виступати посередниками мiж великим князем i магiстратурами, позбавленими будь-якоi суттевоi влади.

Наступники Козiмо I успадковують мiцну державу й продовжують абсолютистську полiтику. Франческо I Медiчi (при владi з 1574 по 1587 р.) побудував вiльний порт у Лiворно, що за кiлька рокiв потому став важливим торговим центром завдяки внеску еврейських купцiв i фiнансистiв iспанського походження, яким було гарантовано певнi свободи. Фердинандо I Медiчi (1551–1609, при владi з 1587 р.) розширюе структуру Пiзанського унiверситету, а завдяки шлюбу (1600 р.) його онуки Марii Медiчi (1573–1642) з новим королем Францii Генрiхом IV (1553–1610), починае проводити профранцузьку полiтику, продовжену його наступниками в XVII ст.


Папська держава

Протягом XVI ст. можна виокремити двi важливi подii, якi характеризують iсторiю Папськоi держави. Перша – це так зване Пограбування Рима в 1527 р., а друга, що тривала з 1545 р., – Тридентський собор. Вони, вiдповiдно, представляють найнижчу точку низхiдноi лiнii розвитку держави, розiрваноi на частини протестантським розколом, i водночас початок ii полiтичного i культурного вiдродження. На тлi цих подiй постае одна з найвiдсталiших держав на пiвостровi, з неякiсним управлiнням, розмiри i пишнота мiста-столицi якоi невпинно зростають, з аномальним сувереном: територiальним правителем невеликоi держави i водночас духовним главою Церкви з наднацiональними межами, повноваженнями й амбiцiями.

Пограбування Рима 1527 р.

Однак величнiсть барокового Рима й мiстобудiвнi та архiтектурнi iнiцiативи пап пiсля Тридентського собору, спрямованi на те, аби прославити столицю й остаточно вiдроджену Церкву, не можуть примусити забути приниження, яких зазнало мiсто в 1527 р. Армiя з 18 000 ландскнехтiв, нiмецьких найманцiв, вступае до Рима наприкiнцi весни, вiддаючи його на поталу вогневi та мечевi й залишаючи по собi згвалтованих монахинь, убитих священникiв, зруйнованi вiвтарi, загубленi релiквii та викраденi багатства. Мiсто спустошене через втечу його жителiв та вигнання художникiв i письменникiв. Рим, спаплюжений i ображений, здаеться переможеним: начебто все корумповане папство доби ренесансу було засуджено та покарано за ганебну поведiнку. Подiя, яка вражае всю Європу, свiдчить про необхiднiсть католицькоi реформи, що оновила б Церкву, ii структуру та органiзацiю.

Тридентський собор

Таким iнструментом став церковний собор, який пiсля кiлькох спроб було скликано в 1545 р. Папою Павлом III, i пiсля багатьох подiй та змiни мiсцезнаходження вiн тривав до 1563 р. Собор визначае ортодоксальнiсть католицькоi доктрини, намагаеться реорганiзувати церковнi установи по всiй територii i починае процес своерiдноi акультурацii i дисциплiнування вiруючих, що згодом отримало назву Контрреформацiя. Папство також вживае заходи щодо реорганiзацii держави i форми реалiзацii суверенiтету. Починаеться процес адмiнiстративноi централiзацii, який спричиняе кризу консисторii[14 - Консисторiя (вiд лат. Consistorium – мiсце зборiв; рада) – збори кардиналiв, якi скликае й очолюе Папа Римський. – Прим. ред.] та змiцнення папськоi курii. У 1588 р., у розпал утiлення цiеi стратегii, Сiкст V створив п’ятнадцять конгрегацiй кардиналiв та надiлив iх функцiею тимчасового духовного управлiння Папською державою. Серед цих конгрегацiй найважливiшою е Священна палата, заснована у 1542 р., що функцiонуе як церковний суд, покликаний попереджати i карати ересь. Дуже скоро приеднання до цiеi спiльноти стало необхiдним, аби здiйснювати полiтичну дiяльнiсть в курii та пiднiматися iерархiчною драбиною.

Священна палата

Але реалii Папськоi держави того часу е складними: поряд з описаними абсолютистськими процесами, аналогiчними до тих, якi одночасно вiдбуваються в iнших iталiйських державах, помiтними е прояви реакцii та вiдсталостi. Пишнiсть столицi супроводжуеться кризою в сiльськiй мiсцевостi та в невеликих мiстах, якi поступово стають безлюдними. Щоб задовольнити великий попит мiста на м’ясо, сiльськi територii майже повнiстю перетворюеться на пасовище, що дае бiльший прибуток, анiж вирощування зернових. Інша проблема того часу, поширена й в iнших державах, але особливо гостра в Папськiй, – розбiйництво. Це явище розвиваеться через жорстку податкову полiтику уряду й загострюеться внаслiдок перiодичного голоду наприкiнцi XVI ст. Тiльки завдяки обiцянцi Папи Сiкста V амнiстувати тих, хто розкаеться, та угодам iз сусiднiми краiнами, де негiдники знаходять притулок, зростання розбiйництва уповiльнюеться.

Сувереннi територii

Наприкiнцi столiття Папська держава остаточно вiдновила своi позицii, втраченi пiсля протестантського розколу. За своiм престижем вона – головний герой европейськоi полiтики i може впливати на вибiр щодо юрисдикцii iнших територiальних держав Італii. Не випадково визначення сфер свiтського верховенства порiвняно з верховенством Церкви стане причиною конфронтацii спочатку з Мiланським герцогством, а потiм – iз Венецiанською республiкою. Однак на межi столiть виникае реальнiсть iз невизначеними контурами: мiж кризою i розвитком, оновленням i занепадом.


Неаполiтанське, Сицилiйське та Сардинське королiвства

Мiж Іспанiею i Францiею

Пiсля вторгнення Людовiка XII до Італii наприкiнцi XV ст. пiвденну частину пiвострова було роздiлено мiж Іспанiею i Францiею. Згiдно з Гранадським договором (листопад 1500 р.) Фернандо Католику (1452–1516) вiдiйшло мiсто Неаполь, Калабрiя та Апулiя, а Людовiку XII – Кампанiя й Абруццо. Але пiсля французького вторгнення в Неаполь у 1501 р. двi держави, незважаючи на попереднi домовленостi, вступили в конфлiкт. Іспанська армiя на чолi з Гонсало де Кордовою, маючу значну перевагу над французьким вiйськом, перемагае його в 1503 р. бiля рiчки Гарiльяно. Наступного року в Лiонi було укладено новий договiр, i Францiя мусила вiдмовитись вiд усiеi Пiвденноi Італii, яка протягом двох столiть залишалася пiд впливом Іспанii. Протягом столiть через характернi риси цього панування склалася своерiдна «чорна легенда», яка полягала в тому, що iспанський уряд та «контрреформована» Церква були основними причинами iсторичноi, економiчноi та полiтичноi вiдсталостi Пiвденноi Італii.

Але пiзнiше, у творах Бенедетто Кроче (1866–1952), присвячених Неаполiтанському королiвству, буде висловлено об’ективнiше судження щодо присутностi iспанцiв у Італii. Безперечно, Пiвдень Італii протягом Чинквеченто був обтяжений непомiрними податковим тягаром i мусив його нести, однак це е ознакою будь-якоi iноземноi окупацii. Але також, поза сумнiвом, у той самий перiод на цих територiях зберiгався полiтичний та военний спокiй. Іспанське панування на пiвостровi здiйснював орган, який мав назву Верховна рада Італii, з центром в Мадридi, до складу якоi входили представники Італii й Іспанii.

Монархiя i баронство

Представником iспанськоi корони в Неаполiтанському королiвствi був намiсник iз повноваженнями, еквiвалентними повноваженням губернатора Мiланського герцогства. Але, на вiдмiну вiд Ломбардii, мiж iспанцями й старою мiсцевою аристократiею склалося бiльше порозумiння. Отже, намiсник часто стикаеться з тим, що автономiя його полiтичноi та урядовоi iнiцiативи обмежуеться прямим союзом – справжньою дiархiею – мiж монархiею i баронством; останне, щоб формально зберегти соцiальну роль, традицiйно належну йому, погоджуеться на iстотне обмеження полiтичноi влади. Іспанiя поступово усувае мiсцевих жителiв з урядового апарату, щоб замiнити iх iспанськими представниками, також iй вдаеться приборкати будь-якi спроби здобути полiтичну автономiю, здiйсненi знаттю, яка не долучаеться до опору, органiзованого князем Салерно в 1547 р., й об’еднуеться iз загарбниками. У 1532 р. Педро де Толедо був призначений намiсником i обiймав цей пост протягом двадцяти рокiв. Енергiйний i гордий супротивник мiсцевого дворянства, однак, пiд час свого правлiння вiн не змiг змiнити полiтичну структуру королiвства. Наприклад, зазнала краху спроба у 1547 р. запровадити iспанську iнквiзицiю: через опiр знатi, котра вороже ставилась до iнквiзицii та вважала ii найефективнiшим iнструментом абсолютизму, намiсник мусив вiдмовитися вiд свого задуму.

Неаполь

Протягом XVI ст. Неаполь з населенням 200 тисяч жителiв е найбiльш густонаселеною столицею Європи. Але водночас це одна з найбiднiших столиць, iз тисячами паразитiв та соцiальною структурою, що складаеться переважно не з виробникiв, а зi споживачiв. У сiльськiй мiсцевостi, де панують розбiйники, iснують також труднощi, спричиненi, тягарем подвiйного оподаткування, вiд якого страждають сiльськi жителi. Адже вони сплачують сiльськогосподарську ренту та частку королiвському збирачевi податкiв. У цих зонах соцiальнi проблеми були доволi глибокими; вiдбувались процеси, визначенi як повторна феодалiзацiя з iстотними земельними та церковними рентами.

Кризовi аномалii пiвденних королiвств

Протягом столiть полiтична й культурна роль королiвств Сицилii та Сардинii була менш помiтною. Симбiоз мiж короною та аристократiею був таким всеосяжним, що мiсцевi парламенти зберегли своi традицiйнi повноваження, оскiльки, цiлком пiдкорялися iспанським iнтересам. Обидва королiвства зазнавали потужного податкового тиску, що гарантувало фiнансування iмперськоi скарбницi; Сицилiя продовжувала виробництво шовку-сирцю й експорт пшеницi до iнших европейських держав, що мав тисячолiтню iсторiю. Якщо iталiйська полiтична криза XVІ ст. стала поворотним моментом в iсторii краiни, на Пiвночi держави оновлювали свiй суспiльний устрiй, створювали новi установи або реформували старi, централiзували громадськi функцii, яка характеризуе теорiю i практику сучасноi держави на европейському рiвнi, то Пiвдень становив аномалiю порiвняно з iншими iталiйськими територiальними державами. Брак продуктивних дiй та будь-яких iнiцiатив, властивий королiвствам Сицилiя i Сардинiя, схоже, вiщував труднощi, якi поширились майже на весь пiвострiв протягом XVІІ ст., коли краiна опинилася в станi полiтичноi реакцii та економiчноi депресii.

Див. також:

Італiйськi вiйни, с. 115;

Католицька Реформацiя i Контрреформацiя, с. 177;

Середземномор’я, с. 230;

Епiдемii, заклади охорони здоров’я та медична практика, с. 461




Італiйськi вiйни

Мiгель Готор


Так званi Італiйськi вiйни вже понад пiвстолiття перетворювали пiвострiв на центр мiжнародних вiдносин i визначальний елемент полiтико-дипломатичноi гри, мета якоi полягала у пануваннi над Європою. У перiод мiж вторгненням вiйськ Карла VIII (1494 р.) та Като-Камбрезiйським миром (1559 р.) держави Італii, за винятком Венецii, втрачають полiтичну автономiю та опиняються пiд впливом Іспанii.


Вторгнення Карла VIII до Італii

Висадка вiйськ тодiшнього короля Францii Карла VIII в Італii у 1494 р. свiдчить про полiтичну i вiйськову кризу iталiйських держав та кладе край полiтичнiй рiвновазi, започаткованiй Лодiйським миром (1454 р), яким закiнчилась вiйна за успадкування влади в Мiланському герцогствi.

З полiтичного погляду iталiйськi держави пiдтримували це вторгнення з рiзних причин, вiддаючи перевагу французькiй iнтервенцii на пiвостровi. У Мiланi Людовiко Сфорца (1452–1508), вiдомий як Моро (Мавр), сподiвався на прибуття Карла VIII, у котрому вбачав iнструмент для усунення короля Неаполя Фердинанда I Арагонського (1431–1494), прихильника Джана Галеаццо Марii Сфорца (1469–1494), усунутого вiд влади, а потiм i вбитого самим Моро. Венецiя також хоче загибелi арагонського короля, котрий прагне захопити Апулiю та ii порти, безпосереднiх конкурентiв Венецiанськоi республiки. Водночас у Флоренцii саме Медiчi пiдтримують французьке вторгнення з надiею, що це призведе до змiни полiтичного режиму. Нарештi, у Папськiй державi кардинали, якi виступають проти iспанця Олександра VI (1431–1503), сподiваються, що з приходом Карла VIII Папу можна буде усунити вiд влади й обрати понтифiком Джулiано делла Ровере (1453?—1513), котрий i справдi зiйде на папський престол пiд iменем Юлiя II.

Дипломатiя

Експедицii Карла VIII до Італii передуе кропiтка дипломатична пiдготовка, яка знаменуе собою формування першоi системи европейських держав, у якiй будь-яка змiна в геополiтичнiй структурi й в балансi сил й кожнiй областi, що iй належить, не може залишитися без наслiдкiв для iнших. Карл VIII вже знае про змiни, якi вiдбуваються, i, перш нiж розпочати похiд, забезпечуе нейтралiтет основних европейських держав за допомогою низки територiальних та фiнансових поступок: за Санлiським договором (1493 р.) вiн залишае райони Артуа i Франш-Конте Максимiлiану I Габсбургу (1459–1519 рр.); за Барселонським договором (1493 р.) – поступаеться Іспанii на чолi з Фернандо Католиком (1452–1516) регiонами Сердань та Россiльйоне вздовж французькоi сторони Пiренеiв, тодi як Генрiху VII (1457–1509) обiцяе величезнi фiнансовi пожертви в обмiн на невтручання з боку Англii. З вiйськового погляду сили, зiбранi Карлом VIII, демонструють усю мiць Францii: 20 тисяч озброених солдатiв з ефективним i новаторським артилерiйським озброенням, покликаним ще наочнiше продемонструвати внутрiшню слабкiсть вiйськового апарату iталiйських держав, якi захищаються найманими армiями.

Casus belli: право на Неаполiтанське королiвство

Casus belli стала претензiя на давнi права, за якими Анжуйська династiя, спадкоемцем якоi е Карл VIII, може претендувати на Неаполiтанське королiвство. Однак амбiцii французького короля бiльшi: пiсля завоювання Неаполiтанського королiвства вiн мае намiр володарювати по всiй Італii, а згодом органiзувати хрестовий похiд проти туркiв для вiдвоювання святих мiсць.

Повернення до Францii

За п’ять мiсяцiв, iз вересня 1494 р. по лютий 1495 р., Карл VIII перетинае Італiю, не стикаючись iз жодним опором уздовж стародавньоi Дороги франкiв – найбiльшоi проiзноi середньовiчноi римськоi дороги, що сполучае Рим iз Францiею й досягае Неаполiтанського королiвства. Його швидке просування мае наслiдки для крихкоi полiтики Італii тих часiв: у Мiланi Людовiко Моро успадковуе герцогство вiд свого набутого племiнника Джана Галеаццо, долаючи династичнi претензii, висунутi арагонцями. У Флоренцii Медiчi вигнанi з мiста, в якому проголошуеться республiка; у Неаполi баронський стан, традицiйно профранцузький i вороже налаштований до монархii, урочисто вiтае суверена, тимчасом як Венецiя захоплюе окремi порти Апулii. Але незабаром трiумф Карла VIII став лякати тих, хто сприяв його походу: Папська держава, Мiлан i Венецiя об’еднують своi сили, утворюючи Антифранцузьку лiгу, яка отримуе пiдтримку iмператора Максимiлiана та Іспанii. Карл VIII був змушений знову повернутись на пiвострiв, щоб уникнути iзоляцii у Пiвденнiй Італii. Армiя Лiги та армiя французького короля зустрiлися в комунi Форново-дi-Таро, неподалiк мiста Парма, у липнi 1495 р. Карл VIII, хоча й не зазнав поразки, але, щоб вiдновити сили, змушений був повернутись до Францii, де помер 7 липня 1498 р., плануючи другий похiд до Італii.

Новий полiтичний порядок

Наслiдки ефемерного подвигу французького суверена були суттевими, оскiльки остаточно продемонстрували полiтичну кризу та вiйськову слабкiсть iталiйських держав: Карл VIII опинився мiж трiщинами так званоi полiтики балансу, використовуючи у своiх iнтересах династичнi, полiтичнi й економiчнi конфлiкти, якi завжди рздiляли рiзнi держави. Навiть раптове возз’еднання у виглядi органiзацii Антифранцузькоi лiги, незабаром виявилося iлюзорним: повернення до полiтичних умов, що передували походу Карла VIII, вже неможливе. Навпаки, через свiй мiжнародним характер i рiзну военно-полiтичноi вагу сторiн домовленостей цей альянс остаточно вiдкрив iталiйський пiвострiв для експансiонiстських i суперечливих цiлей Францii, Священноi Римськоi iмперii та Іспанii, що й сталося в наступних столiттях.


Вторгнення Людовiка XII до Італii

У 1498 р. Карла VIII змiнив його двоюрiдний брат Людовик XII (1462–1515), котрий вiдновив загарбницькi плани свого попередника, висунувши цього разу претензii щодо Мiланського герцогства як нащадок Вiсконтi. Знову походу передують обережнi дипломатичнi дii: договором у Блуа 1499 р. французький суверен забезпечив пiдтримку Венецii, яка мала намiр розширити своi материковi територii, графство Беллiнцона обiцяв швейцарцям, вiйська яких були основою французькоi армii, а Папi запропонував зобов’язання пiдтримати його сина Чезаре Борджiа (1475?—1507) в намiрi завоювати Романью.

Неаполiтанське королiвство

Мiлан було завойовано 2 вересня 1499 р., а Людовiко Моро був змушений шукати притулку в Нiмеччинi в Максимiлiана I, чоловiка його онуки Б’янки Марii Сфорца. Разом iз силами Габсбургiв Людовiко вдаеться повернути Мiлан на короткий перiод, але в 1500 р. вiн потрапив у полон i був вивезений до Францii, де помер у 1508 р. Щодо пiвденного фронту на пiвостровi, то пiсля невдачi походу Карла VIII новий король Францii 2 листопада 1500 р. в Гранадi пiдписуе договiр про подiл Пiвдня Італii з Фернандо Католиком. Король Іспанii прагне лiквiдувати молодшу арагонську династiю Неаполя та возз’еднати володiння Сицилii з Калабрiею та Апулiею, а Кампанiя й Абруццо залишенi французам. Неаполь було окуповано французами в 1501 р., але пiд час подiлу виник конфлiкт мiж двома окупантами, i, врештi-решт, iспанцi, на чолi з генералом Гонсало де Кордова, перемогли у двох визначальних битвах пiд Черiньолою та Гарiльяно, оскiльки, основу iспанськоi армii становила пiхота, а не традицiйна кiннота. Лiонським договором 1504 р. було встановлено, що Францiя мала вiдмовитись вiд Неаполiтанського королiвства, яке вiдтодi залишалося у сферi впливу Іспанii протягом двох столiть.


Чезаре Борджiа, становище Венецii та Папа-солдат Юлiй ІІ

З поразкою Людовiка XII французькi намiри щодо експансii iталiйських територiй зазнали краху.

У цi роки вiйни, час занепаду i змiн рiзних регiональних держав, тiльки Венецiанська республiка завдяки завбачливим союзам зумiла змiцнити своi внутрiшнi й морськi територiальнi володiння. Але влада Венецii грунтувалася бiльше на слабкостi, розореннi iнших та контрастi з провiдними державами, нiж на власнiй силi. Фактично пiсля падiння Арагонськоi династii Венецiя отримуе окремi порти Апулii, якi дають змогу iй контролювати i закривати Адрiатичне море; через поразку Сфорца Венецiя розширила свое панування на внутрiшнiх районах Ломбардii, а внаслiдок краху Чезаре Борджiа – сина Олександра VI, котрий мiж 1499 i 1501 р. заснував i органiзував власне герцогство в Романьi, – пiдкорила мiста Червiю, Рiмiнi та Фаенцу.

Венецiанська аномалiя

Серед похмуроi панорами, утвореноi рiзними iталiйськими регiональними державами, Венецiя стае аномалiею: вона е единою сильною, незалежною державою, твердою у своiх давнiх iнституцiйних структурах i здатною протистояти та реагувати на вторгнення iноземних держав. Навiть у конфлiктi з iмператором Максимiлiаном I Габсбургом iй вдаеться перемогти, здобувши Фiуме i Трiест.

Священна лiга Юлiя ІІ

Правитель Габсбургiв разом iз Людовiком XII та Іспанiею бере участь у Камбрейськiй лiзi, яку просувае новий Папа Юлiй II (обраний у 1503 р.), щоб протистояти успiхам Венецiанськоi республiки: таким чином, Іспанiя може претендувати на Апулiю, Францiя – на мiсто Кремона, а понтифiк на землi Романьi, виступаючи проти венецiанського оборонного експансiонiзму. Камбрейська лiга оголошуе вiйну Венецii та завдае iй жорстокоi поразки в Аньяделло 14 травня 1509 р.: Венецiя змушена вiдмовитися вiд усiх територiальних завоювань пiсля 1494 р., але за допомогою низки окремих угод з Іспанiею, Францiею i Папською державою iй вдаеться зберегти полiтичну цiлiснiсть та повернути бiльшiсть володiнь на материку. Завдяки розгрому Венецii Папа стае новим героем европейськоi полiтики, яка розгортаеться на теренах Італii. Насправдi Юлiй II, який через свiй характер i полiтичнi плани бiльше був придатним для ролi вiйськового суверена, нiж духовного лiдера християнства, розумiе, що iнiцiатива Камбрейськоi лiги порушила iталiйський баланс, що е надзвичайно вигiдним для французьких iнтересiв, тому вiн просувае Священну лiгу, до якоi приеднуються Англiя, Венецiя, Швейцарiя та Іспанiя. У свою чергу, щоб обмежити зростаючу силу Юлiя II, Людовiк XII органiзовуе схизму, скликавши в Пiзi собор з метою позбавити Папу влади.

Пiсля битви бiля Равенни

Армii зiткнулися поблизу Равенни у квiтнi 1512 р.; результат битви був сприятливим для французiв, але смерть хороброго военачальника Гастона де Фуа не дае iм можливостi скористатися успiхом. Францiя фактично змушена вiдмовитися вiд Мiлана; герцогство зайнято швейцарцями, якi перелають владу Массiмiлiано Сфорца (1493–1530), синовi Людовiко Моро. Навiть Флоренцiю в 1513 р. окупували iспанськi вiйська, якi повернули Медiчi до влади. Завдяки цим подiям Папi Юлiю II вдалося розширити владу Церкви та захопити Парму, П’яченцу, Модену й Реджо, витiснивши французiв з пiвострова. Але зi смертю Папи в 1513 р. здiйснення його задуму було зупинено. Наступником Юлiя II став Джованнi Медiчi (1475–1521), обраний на папський престол з iм’ям Лев X: новий понтифiк, iз менш войовничим характером та планами, нiж у його попередника, проводить полiтику примирення мiж рiзними регiональними державами з ефемерною метою вiдновити порядок i рiвновагу на iталiйськiй територii. Однак ця програма негайно демонструе свою слабкiсть, оскiльки не бере до уваги об’ективноi оцiнки мiжнародного контексту.


Францiя та Іспанiя у боротьбi за завоювання i панування на iталiйському пiвостровi

Ситуацiя в Італii залишаеться спокiйною лише кiлька рокiв. Саме цей час був необхiдний Людовiку XII для вiдновлення своiх вiйськ, аби спробувати повернути нещодавно втраченi iталiйськi володiння. У 1515 р., коли помер суверен, наступником якого став двадцятирiчний Франциск I Валуа (1494–1547), французька армiя, об’еднавшись iз Венецiею, яка не забула принизливоi поразки бiля Аньяделло, перетнула Альпи i перемогла швейцарськi вiйська в битвi поблизу Мариньяно.

Нуайонський мир (1516 р.)

Пiсля цього успiху французи повернули владу над Мiланським герцогством, i з настанням Нуайонського миру у 1516 р. було укладено низку договорiв, якi, за задумом сторiн, мали покласти край вiйнам мiж европейськими державами на iталiйських територiях, започаткувавши перiод стабiльностi. Іспанii було вiдведено Неаполiтанське королiвство, Сицилiя та Сардинiя, Францiя знову отримала Мiланське герцогство та право втручатися у справи на територii республiк Генуi i Флоренцii, а також герцогств Савойя та Феррара.

Але цей проект швидко зазнав кризи пiсля того, як у 1519 р. молодий Карл V Габсбург (1500–1558), котрий уже змiнив свого дiда за материнською лiнiею Фернандо Католика на iспанському тронi, був обраний iмператором пiсля смертi дiда за батькiвською лiнiею Максимiлiана I Габсбурга. Таким чином, влада нового суверена поширюеться на величезнiй територii, яка охоплюе Фландрiю, Нiдерланди, Нiмеччину, Італiю та Іспанiю з усiма ii неевропейськими володiннями. Така концентрацiя сили в руках одного суверена, породжена влучною шлюбно-династичною полiтикою, е головною причиною порушення балансу, встановленого Нуайонським миром.

Карл V

Справдi, мiж французькими Валуа та iспанським Габсбургами iснували причини для конфлiкту, а стрiмке сходженню Карла V тiльки ще бiльше розпалювало суперечностi мiж ними. Пiсля марного оскарження iмператорськоi корони Карла V Франциск I був занепокоений через надмiрну силу його iспанського суперника, котрий своiм обранням зумiв об’еднати пiвнiчнi володiння iз середземноморськими пiд антифранцузьким гаслом. Іспанський правитель також висловив династичнi претензii щодо Бургундii, яку французи вiдiбрали в Габсбургiв, але яка все ж залишилась iхнiм володiнням. Але, знову-таки, Італiя – головна причина конфлiкту; насправдi, Ломбардiя у французьких руках перешкоджае реалiзацii територiальноi спадкоемностi Габсбургiв на европейському рiвнi, а саме на територiях, що простягаються вiд iталiйського Пiвдня до рiвнин Фландрii.

Італiя як поле бою

Мiж 1521 i 1559 р. помiж Францiею та Іспанiею сталася серiя воен за встановлення военно-полiтичного панування над усiею Європою шляхом завоювання Італii. Перша фаза конфлiкту тривала до 1529 р., в якiй переважали сили Іспанii. Фактично Карл V у 1525 р. пiсля перемоги над Франциском I у Павii завоював Ломбардiю. Щоб домогтися свого звiльнення[15 - Франциска було захоплено у полон пiсля поразки французiв 24 лютого 1525 р. у битвi бiля Павii. Пораненого двiчi Франциска було ув’язнено спочатку в замку Пiццигеттон, а потiм у Мадридi. – Прим. пер.], французький король змушений пiдписати дуже обтяжливу угоду – Мадридський мир 1526 р., який передбачав вiдмову вiд усiх французьких володiнь в Італii i Бургундii. Італiйськi держави, побоюючись надмiрноi влади Габсбургiв пiсля поразки французiв, об’едналися з Франциском I, який, звiльнившись з полону в Павii, оголосив мир, укладений з Карлом V, недiйсним. Разом iз Венецiею i Папою Климентом VII французький iмператор формуе Коньякську лiгу, щоб вiдновити вiйну з Карлом V та помститися йому. Але навiть цей пакт, який не може бути потужним iнструментом дипломатичного тиску та военного втручання, виявляеться немiцним та непевним союзом. Проте перед початком вiйни вiдбуваеться сенсацiйна подiя, яка стрясае всю Європу. У травнi 1527 р. iмперськi солдати, переважно нiмецькi найманцi лютеранськоi вiри, залишившись без оплати, вирiшили напасти на Рим. П’ятнадцять тисяч ландскнехтiв вдерлися в мiсто й пограбували його, змусивши Климента VII переховуватися за стiнами замку Святого Ангела. Водночас французька армiя пiд керiвництвом генерала Лотрека розпочала бойовi дii, але пiсля недовгоi окупацii Ломбардii змушена була знову вiдступити. Однак на цьому етапi загальнi фiнансовi труднощi супротивникiв i загрозливий тиск з боку туркiв, якi перемогли в Угорщинi та були готовими до нападу на володiння Габсбургiв, змусили Карла V пiдписати угоду, що для французiв наразi була менш невигiдною, нiж попередня.

Мир у Камбре

5 серпня 1529 р. у мiстi Камбре було встановлено, що Францiя, вiдмовляючись вiд своiх претензiй щодо Італii, може повернути Бургундiю. Камбрейський мир також називають «Дамським миром», оскiльки вiн був укладений не безпосередньо двома суверенами, а Луiзою Савойською, матiр’ю Франциска I, i Маргаритою Австрiйською (1480–1530), тiткою Карла V. Цiею угодою Іспанiя остаточно встановлюе свое панування в Італii, а Карл V стае единим i незаперечним суддею ii долi.

Друга фаза протистояння Карла V i Франциска I

Пiсля семирiчного перемир’я розпочинаеться друга фаза боротьби мiж Карлом V i Франциском I, яка тривае з 1536 по 1544 р. Випадковою причиною вiдновлення конфлiкту стала смерть мiланського герцога Франческо II Сфорца, що знову порушуе рiвновагу, узгоджену в Камбре. Фактично, вiдповiдно до укладених там домовленостей, сам Карл V став герцогом Мiланським. Але насправдi головна причина полягае в неупереджених дипломатичних дiях Франциска I, котрий встановлюе вiдносини з турецьким султаном Сулейманом Пишним (1495–1566). Це вiдбуваеться тодi, коли iмперii Габсбургiв загрожуе союз лютеранських князiв у Нiмеччинi, втiлений у Шмалькальденськiй лiзi, а на сходi – турки, з якими Франциск I став союзником та якi взяли в облогу Вiдень. Военнi дii розпочав французький правитель, котрий у союзi з Генрiхом VIII, королем Англii, захопив Герцогство Савойя. Пiсля злетiв i падiнь у Нiццi було досягнуто ефемерного перемир’я з новим Папою Павлом III у ролi посередника, котрий прагнув об’еднати сили суперникiв проти ворога з Туреччини, однак у 1542 р. Франциск I порушив перемир’я. Бойовi дii здебiльшого ведуться в Нiдерландах та схiдних провiнцiях Францii, але жоден бiй так i не стае вирiшальним для тiеi чи iншоi сторони. У 1544 р. противники вирiшили пiдписати мир у Крепi, який хоч i встановлюе, що Ломбардiя остаточно стае iспанською, а Савойя французькою, знову залишае головнi питання невирiшеними, а отже, i можливiсть нових воен.

Генрiх ІІ та Центральна Європа

Смерть Франциска I у 1547 р., пiсля бiльше нiж тридцяти рокiв правлiння, не означае закiнчення военних дiй мiж Францiею та Священною Римською iмперiею: антиiмперську полiтику продовжував новий французький суверен Генрiх II (1519–1559), котрий, змiцнюючи зв’язки з турками та союзи з нiмецькими князями-протестантами, змiщував осередок европейського конфлiкту з Італii до Центральноi Європи. У 1552 р. Генрiх II вторгся в Лотарингiю i окупував епископства Мец, Туль i Верден, майстерно переплiтаючи цю третю й останню фазу франко-iспанських воен iз конфлiктом нiмецьких лютеранських князiв i Карлом V, що тривае з 1546 р. Пiсля трьох рокiв виснажливоi вiйни поеднання конфлiктiв та одночасна присутнiсть двох вiдважних ворогiв, таких як французька армiя та вiйська нiмецьких князiв, спонукають Карла V припинити боротьбу. У 1555 р., коли було укладено Аугсбурзький мир, Карлу V вдаеться домовитись з протестантами, одночасно уклавши Восельське перемир’я з Генрiхом II. Ще бiльш дивним було те, що iмператор вирiшив залишити европейську полiтичну й военну арену, головним героем якоi вiн був бiльше 30 рокiв, зрiкшись престолу на користь сина Фiлiппа II (1527–1598) i свого брата Фердинанда I Габсбурга (1503–1564).

Мiж 1557 i 1559 р. розпочалася боротьба мiж Генрiхом II, котрий об’еднався з новим Папою Павлом IV, i Фiлiппом II, якому в спадок вiд батька дiсталися Королiвство Іспанiя, iталiйськi володiння, Нiдерланди й американськi колонii. Еммануiл Фiлiберт Савойський (1528–1580), командуючи iспанськими вiйськами, розбив французiв бiля Сен-Кантена в 1557 р. Однак величезнi военнi витрати, посиленi банкрутствами обох держав у тi роки, змусили суперникiв пiдписати тривалiший мир, нiж попереднi. Таким чином, у 1559 р. у Като-Камбрезi двi великi держави вiдновили вiдносини пiсля бiльше нiж шiстдесяти рокiв безперервних воен за панування над Італiею. Францiя втрачае Савойю, але зберiгае маркграфство Салуццо, знову отримуе Кале, яке англiйцi тримали як форпост на французькiй землi з часiв Столiтньоi вiйни, а також зберiгае епископства Мец, Туль i Верден. Іспанiя посилюе свою владу в Італii, зберiгаючи колишнi володiння (Ломбардiя, Неаполiтанське королiвство, Сицилiя, Сардинiя), полiтично й фiнансово контролюючи Республiку Генуя i Тосканське герцогство, якi формально залишаються незалежними, а також розширюе своi територii шляхом створенням невеликоi, але стратегiчно надто важливоi Областi Президiй уздовж тосканського узбережжя. З Като-Камбрезiйським миром закiнчуються так званi Італiйськi вiйни, а в Європi встановлюеться баланс сил до початку Тридцятилiтньоi вiйни в 1618 р.

Кiнець Італiйських воен

Цей мир е важливим для iсторii Італii, оскiльки свiдчить про справжне завершення тих конфлiктiв, якi за менше нiж сiмдесят рокiв зруйнували давню полiтику рiвноваги i зробили пiвострiв предметом та об’ектом европейськоi полiтики, полем битви, вiдкритим для iноземних держав. Водночас ця угода остаточно утвердила iспанське панування в Італii, яке впливало на ii iсторiю протягом бiльше нiж ста п’ятдесяти рокiв.

Див. також:

Felix Austria: iмперiя Габсбургiв пiд владою «оголеного хлопчика» в «чарiвнiй Празi», с. 98;

Францiя, с. 122;

Іспанiя, с. 130




Францiя

Паоло Марiанi


У Чинквеченто в територiально цiлiснiй Францii закрiпилася влада династii Валуа, яка мала дедалi ефективнiшу адмiнiстративну структуру, фiнансовi ресурси та сильну армiю. Поширення протестантизму призвело до восьми релiгiйних вiйн, якi закiнчилися утвердженням гугенота Генрiха IV iз династii Бурбонiв, котрий, прийнявши католицизм, «вiдновив Францiю» i започаткував перiод релiгiйноi толерантностi.


Францiя за правлiння Валуа: краiна, що процвiтае

Держава та територiя

На початку XVI ст. Францiя була сильною i територiально цiлiсною краiною на чолi з династiею Валуа. Краiна змiцнилася завдяки Столiтнiй вiйнi (1337–1453 рр.) проти англiйцiв, що дала змогу Францii стати господарем своеi територii, а французам сформувати почуття iдентичностi, з яким вони навчилися любити свого короля, боротися i жертвувати собою за правлячу династiю. Територiальнi анексii другоi половини ХV ст. – частина Фландрii, Артуа та Аквiтанiя (1475 р.) приеднанi пiсля поразки англiйцiв, Бургундiя (1477 р.) та Бретань приеднанi як посаг герцогинi Анни королю Карловi VIII Валуа – завершили процес формування держави. Для того щоб подолати опiр жителiв Бретанi, що остаточно увiйшла до складу Францii в 1532 р., Людовiк XII (1462–1515) з Орлеанськоi гiлки династii Валуа, що стае королем пiсля смертi Карла VIII, котрий не залишае спадкоемцiв чоловiчоi статi, вживае певних заходiв. За вiдсутностi спадкоемцiв-чоловiкiв Людовiк поеднуе шлюбом свою дочку Клавдiю, котра успадковуе Бретань вiд своеi матерi, та Франциска, графа Ангулем, який 1 сiчня 1515 р. сходить на престол з iм’ям Франциск I (1494–1547) i посiдае його до своеi смертi 31 березня 1547 р.

Розквiт Францii

Із середини XV ст., пiсля тривалоi кризи XІV ст. розпочався етап вiдновлення економiки, який тривав протягом XVI ст. i сприяв збiльшенню чисельностi населення. Зростання впливае насамперед на сiльськогосподарський сектор, де iстотно збiльшуеться виробництво зернових. Проникнення торгiвлi в сiльську мiсцевiсть не пiдривае феодального ладу, як в Англii, хоча його наслiдки в довгостроковiй перспективi стають важкими для стародавнього дворянства, noblesse d’еpеe.

У другiй половинi XVI ст. зi зростанням попиту на зерновi продукти зросли i цiни. Стрiмке пiдвищення було зафiксовано у Парижi, де цiни зросли в десятки разiв порiвняно з Пiвднем, де вони збiльшились у п’ять-шiсть разiв.

Фактори високоi цiни на пшеницю вивчае Жан де Малеструа, ma?tre des comptes (майстер рахункiв), котрий вiдповiдае на запитання паризького парламенту в 1566 р.: на його думку, причини слiд шукати у мiнливостi обсягiв врожаю через погiршення клiмату, а отже, тiльки вiдновлення природного балансу шляхом божественного втручання може виправити ситуацiю. Жан Боден (1530–1596), адвокат i юрист, заперечив думку Малеструа та за два роки потому опублiкував Rеponse («Вiдповiдь»).

Внутрiшнi та зовнiшнi ресурси

За словами Бодена, багатство було накопичено завдяки експорту пшеницi, полотен, тканин, паперу, книг, промислових виробiв до Іспанii, яка платила дорогоцiнними металами з американських колонiй; експорту вина, шафрану, чорносливу та солi до Англii, Шотландii, Пiвнiчних краiн, Прибалтики та Фландрii, у багатьох з яких дiяли багатi шахти, що пропонували метали в обмiн на товари; торгiвлi з краiнами Леванту i Пiвнiчноi Африки, а також фiнансовим ресурсам, якi надавали евреi; врештi-решт, через заснування за дорученням Генрiха II (1519–1559) з Ангулемськоi гiлки Валуа, ще до його сходження на престол, банку в Лiонi, який iз застосуванням процентних ставок залучив багатьох iноземних торговцiв. Тим часом суверен як певний засiб правового захисту використовуе знецiнення валюти. Також, за твердженням Бодена, iснуе монопольна практика, згiдно з якою цiни визначають ремiсники або торговцi, котрi запасаються пшеницею, купуючи ii «на корню», а потiм самостiйно встановлюючи цiни.

Знецiнення валюти передбачае соцiальне змiцнення монархii i буржуазii та ослаблення дворянства й духовенства. Третiй стан, до якого входять представники торговельноi та фiнансовоi буржуазii, вiльних професiй, бюрократii, знаходить достатньо мiсця для соцiального змiцнення. Таким чином формуеться нове дворянство, noblesse de robe (дворянство мантii).


На шляху до абсолютноi влади суверена

Адмiнiстративне й економiчне змiцнення забезпечуе бiльшу владу для суверена, котрий обмежуе владу Генеральних штатiв, представницьких зборiв представникiв рiзних соцiальних верств, визначених законом: духовенства, дворянства i третього стану.

Структури та установи

Суверен керуе разом iз Радою короля, до якоi входять принци кровi за правом або великi свiтськi й церковнi сановники за королiвським призначенням, котрi мають допомагати королю у вирiшеннi полiтичних i дипломатичних справ. Парламенти, серед яких найважливiшим е паризький, – це суди, чие головне завдання полягае в опрацюваннi королiвських указiв, якi тiльки пiсля цього набувають чинностi. Паризький парламент i Рахункова палата контролюють здiйснення королiвського правосуддя та податковi надходження. Фрагментований характер судiв часто спричиняе конфлiкт юрисдикцiй. Королiвське правосуддя реалiзуеться державними судами, якi вирiшують цивiльнi та кримiнальнi суперечки на пiдставi звичаевого права, тому адмiнiстративна дiяльнiсть вiдбуваеться розрiзнено.

Ситуацiя з податками дещо краща. Король може розраховувати на рiзнi податки, такi як дорожне мито, податки на ярмарках та ринки, судовi надходження, а також на двi третини за розмiром (особистим, якщо податок стягуеться з фiзичних осiб – землевласникiв – i реальним, якщо оподатковуеться земля), а також габель (податок на сiль). Збiр цих податкiв вiддають на вiдкуп. Для додаткових податкiв використовуються чотири спiльноти, на якi подiлиться королiвство.


Італiйська кампанiя

Експансiонiстська полiтика, яка проводиться Карлом VIII в Італii з 1494 р. щодо повернення Неаполiтанського королiвства, спираючись на право спадкоемностi Анжуйськоi династii, робить цю територiю основою для експансii на Сходi. Похiд, ретельно пiдготовлений Карлом, який хотiв за допомогою низки угод i поступок гарантувати нейтралiтет неiталiйських держав, що межують з Францiею, перетворив iталiйське питання на европейське i висунув на перший план формування широкоi геополiтичноi зони, що про неi можна говорити як про наявнiсть системи держав. Незважаючи на те, що пророки i фiлософи, такi як Джироламо Савонарола (1452–1498) i Марсiлiо Фiчiно (1433–1499), вважають Карла посланцем Божим, який може принести справедливiсть, мир та чистоту Церкви, його грандiозний успiх – коли через кiлька мiсяцiв, не натрапивши на опiр, вiн прибув до Неаполя – чiтко дав зрозумiти небезпеку для незалежностi iталiйських держав.

Початок Італiйських воен

Францiя зi своею великою армiею, оснащеною вогнепальною зброею та стратегiчно пiдготовленою, яка, проте, буде переможена iспанською терцiею пiд час Італiйських воен (1494–1559) за контроль над Неаполем i Мiланом, фактично розпочала справжню вiйськову революцiю. Венецiя просувае антифранцузьку лiгу, яка об’еднуе Мiлан i Папу за пiдтримки iмперii, Іспанii, Флоренцii та Англii, та яка хоче контролювати змiни в новiй европейськiй рiвновазi. 5 липня 1495 р. у Форново, неподалiк Парми, вiдбуваеться зiткнення, яке не перешкоджае руху французького короля. Карл VIII, котрий пiд час походу захворiв на вiспу та кiр, повертаеться до Францii з намiром повторити цей подвиг, але у 1498 р., у результатi падiння, вiн помирае. Король не залишае спадкоемцiв. Його наступником став двоюрiдний брат Людовiк XII з Орлеанськоi гiлки династii Валуа, який продовжив плани померлого короля щодо експансii Італii, починаючи з Мiланського герцогства, на яке вiн може претендувати за правом спадкоемства як нащадок Валентини Вiсконтi (бл. 1368–1408).

Франциск І та Генрiх II

Пiсля Людовiка XII у гру вступае Франциск I, а потiм його син Генрiх II (при владi з 1547 по 1559 р.). Пiсля битви бiля Павii (1525 р.) намiсник Неаполя, фландрiець Шарль де Ланнуа, полонив Франциска I i доставив його в Мадрид, де вiн був змушений пiдписати принизливий мир, проте вiйна проти Іспанii тривала протягом усього його правлiння. Наступник, Генрiх II, продовжуе полiтику своiх попередникiв щодо Італii та скликае союзникiв до Турина, територii Савойi, на яку Валуа претендують насамперед, завдяки шлюбу Карла Орлеанського з Луiзою Савойською, матiр’ю Франциска I, та военним дiям 1543–1544 рр. На боцi короля, а, отже, проти Іспанii, Папа Павло III, оскiльки його сина, П’ера Луiджi Фарнезе, у вереснi 1547 р. було вбито за iнiцiативою губернатора Мiлана Ферранте Гонзага, одного з найбiльших прихильникiв Карла V в Італii. Оттавiо Фарнезе (1524–1586), котрий втратив П’яченцу й врятував Парму вiд iспанськоi окупацii, хоче захистити останню вiд анексii його дiда, Павла III, який хотiв компенсувати цю втрату герцогством Камерино. Сiена, що не приймае iспанський протекторат, побоюеться анексii з боку герцогства Медiчi.

Союзи та конфлiкти

Генрiх II змушуе iмператора пiдписати перемир’я в Ломбардii та вiдмовитись вiд облоги Сiени. Але французький король досяг iнших успiхiв: за пiдтримки нового Папи Юлiя III та Туреччини вiн вiдiбрав Корсику в Генуi в 1553 р., але не змiг захистити Сiену вiд нападу iмперii та Медiчi. У 1557 р. Францiя воювала проти Фiлiппа II, короля Іспанii, разом iз Папою Павлом IV, тодi як армiя на чолi з Франсуа де Гiзом безуспiшно намагалася повернути собi Неаполiтанське королiвство.

Вiйна мiж Францiею та Іспанiею закiнчуеться в Нiдерландах, де французи зазнають поразки в Сан-Квентiно. Генрiх II, котрий майже зазнае межi фiнансового банкрутства, як i його суперник Фiлiпп II, пiдписуе Като-Камбрезiйський мир (1559 р.), згiдно з яким вiдмовляеться вiд Мiлана та Неаполя, за якi воював, але зберiгае Мец, Туль i Верден, що розширюють схiдний кордон, i певнi фортецi в П’емонтi, якi завдяки герою Сан-Квентiно Еммануiлу Фiлiберту Савойському (1528–1580) зберiгають свою незалежнiсть.


Релiгiйнi вiйни

Союз iз князями-протестантами

Окремi рiшення Франциска І та його сина Генрiха ІІ, прийнятi пiд час воен, були суперечливими. Королi християнськоi вiри, без жодних упереджень, укладають союзи з лютеранами проти iмператора Карла V, котрий бореться на захист едностi Церкви й абсолютноi монархii, та з турками, якi й далi загрожують повторними нападами на балканськi територii та узбережжя Іспанii. Союз Генрiха II з князями-протестантами сприяв поширенню протестантизму у Францii (французьких протестантiв називали гугенотами, вiд нiмецького термiна Eidgenossen, «спiльники»), рушiйнi сили якого перебували у Страсбурзi, Базелi та Женевi, яку через Кальвiна (1509–1564) називали Пiвнiчним Римом.

Незважаючи на те, що суверен пообiцяв побороти ересь, у 1559 р. у Парижi вiдбулось засiдання синоду, на якому було ухвалено церковну конституцiю та сповiдання вiри, продиктованi Кальвiном, для всiх громад Францii. У Парижi утворюються невеликi групи реформаторiв, якi знаходять захист у Маргарити Ангулемськоi, сестри Франциска I, а згодом королеви Наваррськоi. Спочатку король не займае чiткоi позицii, тодi як Сорбонна та Паризький парламент захищають ортодоксальну вiру. Пiд час ув’язнення Франциска I в Мадридi пiсля поразки бiля Павii (1525 р.) починаються антипротестантськi переслiдування, якi спочатку стосуються тiльки простих людей. Переслiдування, що з 1528 р. пiдтримувались сувереном, досягли апогею в 1534 р., коли в столицi й у багатьох мiстах королiвства були вивiшенi плакати проти Меси i Євхаристii. Бiльшiсть протестантiв, зокрема Кальвiн, змушенi рятуватися втечею; iншi переховуються, але союз iз лютеранами активiзуе рух.

Протестанти у Францii

Несвоечасна смерть Генрiха II, смертельно пораненого на турнiрi в липнi 1559 р., спричиняе династичну кризу у Францii через неповнолiття його дiтей i призводить до руйнування полiтичного ладу в результатi сутичок мiж дворянами за владу. Франциск II (1544–1560) був проголошений сувереном у вiцi п’ятнадцяти рокiв i одружився на сiмнадцятирiчнiй королевi Шотландii Марii Стюарт (1542–1587). Але фактично владу здiйснюють його дядьки, Франсуа де Гiз (1519–1563) i кардинал Лотаринзький. Вони обiцяли боротися з гугенотами, але iм чинили опiр Бурбони, принци кровi, констебль Анн де Монморансi та адмiрал Колiньi, якi були усуненi вiд влади.

Регентство Катерини де Медiчi

У 1559 р. королева Катерина Медiчi (1519–1589) уклала важливий союз з Іспанiею, який передбачав одруження ii дочки Єлизавети з Фiлiппом II Габсбургом (1527–1598). Єлизавета померла в 1568 р., i за бажаннями батька залишила своi права дочцi Ізабеллi Кларi.

Громадянська вiйна

У 1560 р. помирае Франциск II. Його наступником став брат Карл IX (1550–1574), котрий був ще молодший, тому регентство перейняла мати-королева Катерина Медiчi. Вона була розумною й хитрою жiнкою, але пiдданi не дуже ii любили, адже вона була iноземкою. Катерина виступае посередником мiж протиборчими угрупованнями католикiв i гугенотiв, щоб зберегти владу та захистити монархiю. За порадою канцлера Мiшеля де Лопiталя, послiдовника вчення Еразма та помiрного католика, вона намагаеться домовитись з представниками католикiв та гугенотiв у Пуассi (9 вересня – 14 жовтня 1561 р.). Практика переговорiв, яку Карл безплiдно випробував у Нiмеччинi, не дае результатiв, оскiльки обидвi сторони спиралися на сформовану доктрину та iнститути. Тому канцлер радить виявити толерантнiсть; згiдно iз Сен-Жерменським едиктом (17 сiчня 1562 р.) гугенотам надавалася обмежена свобода вiросповiдання, яка мала здiйснюватися за межами мiських стiн. Але напруженiсть залишаеться сильною. 1 березня 1562 р. група гугенотiв була здивована вiзитом герцога Гiза на релiгiйне святкування у Вассi (регiон Шампань). Зрештою гугенотiв розiгнав конвой герцога, що використовував аркебузи. Так розпочалася громадянська вiйна: з 1562 по 1594 р., з короткими перiодами перепочинку, Францiя була закривавлена вiсьмома релiгiйними вiйнами. Цей конфлiкт став мiжнародним через втручання iспанських вiйськ, посланих на пiдтримку католикiв Фiлiппом II, котрий хотiв керувати Францiею, а також британських, швейцарських та нiмецьких солдатiв, споряджених на допомогу гугенотам, якi прагнули утвердження Реформацii.

Варфоломiiвська нiч

Жорстокiсть та варварство, що виявились у релiгiйних вiйнах, засуджено в роботах Мiшеля де Монтеня (1533–1592) на початку 1580-х рокiв. Сам Карл IX заплямував себе жорстокою рiзаниною гугенотiв пiд час Варфоломiiвськоi ночi (23–24 серпня 1572 р.), а пiсля розправи визнав свою вiдповiдальнiсть за скоене перед парламентом. Потiм свободу вiросповiдання було скасовано по всiй краiнi й зруйновано всi фортецi гугенотiв, за винятком Ла-Рошелi.


Генрiх ІІІ, останнiй Валуа

Важке примирення

У 1573 р. польськi посли запропонували корону брату французького короля Генрiху Валуа (1551–1589), який ii прийняв. З цього моменту Генрiх взяв на себе зобов’язання «пiдтримувати мир мiж рiзними релiгiями». Було врятовано мiсто Ла-Рошель, звiльнене вiд облоги Булонським едиктом (липень 1573 р.), що гарантував свободу вiросповiдання також мiстам Нiм та Монтобан. Пiсля смертi Карла IX навеснi 1574 р. його наступником став Генрiх, герцог Анжуйський i король Польщi. У Парижi його коронували як Генрiха III. Суверен стикнувся з партiею полiтикiв, яка прагнула об’еднати кальвiнiстiв i католикiв, якi вважали, що вони повиннi взяти на себе зобов’язання досягти миру, поставивши полiтичну вiрнiсть краiнi вище за вiдданiсть релiгiйним переконанням. Цю партiю очолював амбiтний Франсуа де Валуа, герцог Алансон, молодший брат короля, який встановив вiдносини з гугенотами. Чвари панують скрiзь, навiть у судi. Генрiх де Бурбон, король Наварри, пiсля вимушеного переходу в католицизм пiд час Варфоломiiвськоi ночi, повертаеться до кальвiнiзму та приеднуеться до гугенотiв. Генрiх I, герцог Гiз, командувач королiвськоi армii, повiдомляе про непевнi перемоги. Король заздрить Гiзу та зближаеться з гугенотами, змiцнюючи союз едиктом у Болье (1576 р.), що надае iм свободу вiросповiдання на територii всiеi Францii, за винятком Парижа.

Дii Катерини Медiчi

Зближення короля з гугенотами спричиняе опiр католикiв, якi створюють Священну лiгу на чолi з Генрiхом де Гiзом. Щоб уникнути небезпеки, король змушений перейти на бiк католикiв i скасувати едикт, пiдписаний у Болье. Результатом стала шоста релiгiйна вiйна (1576–1577), яка закiнчилася миром у Бержераку, а потiм сьома (1579–1580), що завершилася миром у Ле-Фле. Королева-мати Катерина Медiчi в 1578–1579 роках, якiй на той момент було шiстдесят рокiв, перетнула всю Францiю, аби повернути мир у краiну. Цей проект посередництва та забезпечення балансу мiж полiтичними силами передбачав також шлюб мiж ii сином Франсуа, герцогом Алансонським, i королевою Англii Єлизаветою I (1533–1603). Боден iде до Англii, але Єлизавета вкотре вiдхиляе пропозицiю про шлюб. Однак проблема вирiшуеться сприятливо з дипломатичного погляду через англiйську пiдтримку амбiцiй Алансона у Фландрii. У 1581 р. Франсуа був офiцiйно проголошений бельгiйським сувереном Держави Брабант. Вiн отримав французькi вiйська, завдяки втручанню своеi матерi Катерини, але спроба захопити мiсто Антверпен у 1583 р. не мала успiху, i герцог мусив повернутися до Францii. Смерть герцога Алансонського в 1584 р. позбавила краiну спадкоемця престолу, адже Генрiх III не мав дiтей, але також залишила католикiв i помiркованих протестантiв без iмовiрного лiдера.

Генрiх де Гiз

Щоб завадити Генрiху Бурбону обiйняти престол i отримати корону, Генрiх де Гiз, глава католицькоi партii, уклав угоду з Фiлiппом II, королем Іспанii, який мiж 1559 р. (рiк його шлюбу) i 1589 р. користувався численними привiлеями у Францii, наприклад, мав змогу використовувати французькi дороги для поштових перевезень iз Франш-Конте та Фландрii. Габсбург пiдтримуе рiшення, запропоноване Гiзом, хоча вважае, що право першостi повинен мати лiтнiй кардинал Лотарингii, якого замiнить сам Гiз.


Вiйна трьох Генрiхiв

Генрiх IV

Папа Сiкст V (1520–1590) вiдлучае Генрiха Бурбона вiд Церкви, заявляючи, що вiн позбавлений прав спадкоемства. Але втручання Папи у справи Францii спричиняе негативну реакцiю Галлiканськоi Церкви, ревнивого хранителя своеi незалежностi. У цей момент мiж трьома Генрiхами розпочинаеться вiйна: це восьма релiгiйна вiйна (1585–1589), в якiй протистоять суверен i лiдери двох ворогуючих фракцiй. Генрiх III убивае надто могутнього Генрiха де Гiза (1588 р.) i готовий вступити в союз iз гугенотами та Генрiхом Бурбоном, своiм зятем, але 31 липня 1589 р. його смертельно поранив кинджалом домiнiканський чернець Жак Клеман. Однак перед смертю вiн призначае Генрiха Бурбона, короля Наварри, спадкоемцем, який стае Генрiхом IV (1589–1610).

Непохитнi католики, на чолi з герцогом Майеннським, з роду де Гiз, за пiдтримки Фiлiппа II, виступають проти правонаступництва. Бурбон отримав пiдтримку з боку Паризького парламенту, юристiв, якi представляють основу держави i як правознавцi й практики виступають творцями i гарантами законiв, а також Галлiканськоi Церкви, яка заперечуе союз мiж Римською Церквою й Іспанiею, iноземною державою.

Навернення в католицизм Генрiха Бурбона

Новий понтифiк, Климент VIII Альдобрандiнi (1536–1605), що належить до профранцузькоi тосканськоi родини, обраний у сiчнi 1592 р., не хоче, щоб французька корона долучилася до розколу, оскiльки спадкоемцем став протестант Бурбон, i сподiваеться на повернення Францii до католицизму, аби збалансувати надмiрну силу Іспанii. Генрiх Бурбон, ще не визнаний Католицькою лiгою, яка представляе бiльшу частину краiни, лояльну до Римськоi Церкви, зрiкаеться протестантизму в 1593 р. та приймае католицьку вiру. 27 лютого 1594 р. його урочисто короновано в стародавньому соборi Шартра. У Римi нового короля зустрiли з прихильнiстю, i в груднi 1595 року вiн отримав вiдпущення грiхiв, що узаконило його сходження на престол з релiгiйного погляду. Генрiх IV, таким чином, вiдвоював провiнцii, що приедналися до Лiги, зокрема й за пiдтримки селян, якi пiсля повстань i вiдкритих сутичок iз феодалами рiшуче пiдтримували монархiчний лад.

Потiм король вирiшив релiгiйне питання за допомогою Нантського едикту (13 квiтня 1598 р.), який, повторюючи бiльшiсть положень попереднiх едиктiв, гарантував гугенотам полiтичнi права i свободу вiросповiдання на всiй територii Францii, за винятком Парижа.

Продаж посад

На вiдмiну вiд своiх попередникiв, Генрiх IV силою нав’язав себе своiм ворогам i приборкав королiвство за допомогою законiв i угод, але для задоволення фiнансових потреб стимулював продаж посад, що Боден вважав «продажем держави». А в 1604 р. la paulette, щорiчний грошовий збiр, дав змогу передавати посади у спадок. Отже, посади стають власнiстю сiмей, утворюються династii бюрократiв, пов’язанi клановiстю. Мiжнароднi конфлiкти також вщухають: мир з Іспанiею був укладений у Вервенi в 1598 р., мир iз герцогом Савойським настав у 1601 р. з пiдписанням Лiонського договору, згiдно з яким Францiя втратила маркграфство Салуццо в обмiн на окремi трансальпiйськi територii.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/raznoe-4340152/istoriya-ievropeyskoyi-civilizaciyi-epoha-vidrodzhennya-ist/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Чинквеченто – iталiйська назва XVI ст. та особливого перiода iталiйського мистецтва доби Вiдродження. – Прим. ред.




2


Кватроченто – загальновизнаний термiн для позначення мистецтва Італii у XV ст. – Прим. ред.




3


«Свiтськi науки» згiдно з Кассiодором (бл. 487 – бл. 578), видатним римським письменником i вченим, державним дiячем пiд час правлiння Теодорiха Великого, короля остготiв в Італii: граматика, риторика, дiалектика, арифметика, астрономiя i музика. – Прим. пер.




4


Свiт маленький (iсп.). – Прим. пер.




5


Суперечка про старих i нових (фр.). – Прим. пер.




6


Тут i далi переклад «Державця» А. Перепадi. – Прим. пер.




7


Плеяда (фр. L a Plеiade) – гурток паризьких поетiв, створений у 1547 р. пiд назвою «Бригада». Спочатку складалася з чотирьох членiв: Ронсара, де Баiфа, дю Белле – учнiв фiлолога-еллiнiста Жана Доза. На початку 1550-х рокiв склад «Бригади» розширився до семи осiб, i, вiдповiдно, назва змiнилась на «Плеяду». – Прим. пер.




8


Вiльне вето (лат.). – Прим. пер.




9


З англ. infield – присадибна дiлянка, на якiй часто проводяться сiльськогосподарськi роботи, outfield – вiддалена земельна дiлянка, що рiдко обробляеться. – Прим. пер.




10


Буканьери (вiд англ. buccaneers) – пiрати, що грабували колонii европейських держав (найчастiше iспанськi, проте нерiдко також французькi, голландськi та британськi) та торговельнi й транспортнi кораблi цих держав у районi Карибського моря у XVIІ ст. – Прим. ред.




11


Нова Земля (фр. Terre-Neuve) – iсторична назва Ньюфаундленду, пов’язана з його французьким освоенням. – Прим. ред.




12


Felix Austria (лат.) – «Щаслива Австрiя», взято з девiзу Австрiйськоi iмперii: B ella gerant alii, tu felix Austria, nube (нехай воюють iншi, а ти, щаслива Австрiе, укладай шлюби). – Прим. ред.




13


Маються на увазi курфюрсти Священноi Римськоi iмперii нiмецькоi нацii, котрi обирали «римського короля» (нiм. R?mischer K?nig) – три духовних i чотири свiтськi особи. Перелiк iх закрiплено «Золотою буллою» 1356 р. Карла I V. – Прим. ред.




14


Консисторiя (вiд лат. Consistorium – мiсце зборiв; рада) – збори кардиналiв, якi скликае й очолюе Папа Римський. – Прим. ред.




15


Франциска було захоплено у полон пiсля поразки французiв 24 лютого 1525 р. у битвi бiля Павii. Пораненого двiчi Франциска було ув’язнено спочатку в замку Пiццигеттон, а потiм у Мадридi. – Прим. пер.