Книга - Втікачі

Втiкачi
Анатолiй Власюк


Фiлософський роман-попередження про те, що насправдi божевiльними е не тi, кого лiкують у психiатричних лiкарнях, а тi, хто поки що залишаеться на волi. Санiтар iз психушки, який страждае шизофренiею, викрав Сергiя, що потрапив до лiкарнi. В ньому вiн вбачае свого покiйного сина. Вони поселяються в гiрському селi, де санiтар купив хату. Заради Сергiя вiн готовий на все. Справа доходить до того, що санiтар вбивае чоловiка, який почав пiдбиратися до розкриття iхньоi таемницi. А поза тим психiатрична лiкарня продовжуе жити своiм життям. Їi завiдувачка Юлiя Володимирiвна сходить з розуму пiсля втечi санiтара з пацiентом. Виконувачем обов’язкiв завiдуючого призначають Вiктора Андрiйовича, який лiкував Сергiйка i зумiв пiдiбрати до нього ключик, якби не викрадення хлопця.





Анатолiй Власюк

Втiкачi



Мамi







1




«Інструкцiя

для медичного застосування препарату:

Рисполепт ®

(Rispolept ®)



Загальна характеристика:

мiжнародна назва: рисперидон;

основнi фiзико-хiмiчнi властивостi: таблетки в оболонцi видовженоi форми, подiленi смужкою навпiл: по 1 мг рисперидону – бiлi; по 2 мг рисперидону – блiдо-рожевi; по 3 мг рисперидону – блiдо-жовтi; по 4 мг рисперидону – блiдо-зеленi. З одного боку таблетки мають напис «Ris» з зазначенням концентрацii, а саме «Ris 1», «Ris 2», «Ris 3», «Ris 4». З iншого боку може бути напис «Janssen»;

склад: кожна таблетка мiстить по 1, 2, 3 або 4 мг рисперидону;

допомiжнi речовини: ядро таблетки – лактози моногiдрат, крохмаль кукурудзяний, целюлоза мiкрокристалiчна, гiпромелоза, магнiю стеарат, кремнiю двоокис колоiдний безводний, натрiю лаурилсульфат;

оболонка таблетки: гiпромелоза, пропiленглiколь, титану двоокис (а), тальк (а), барвник хiнолiновий жовтий (б), барвник iндиготин сульфонат алюмiнiевий лак (в), барвник оранжево-жовтий S алюмiнiевий лак (г);

(а) тiльки для таблеток 2 мг, 3 мг, 4 мг;

(б) тiльки для таблеток 3 мг, 4 мг;

(в) тiльки для таблеток 4 мг;

(г) тiльки для таблеток 2 мг.

Форма випуску.

Таблетки, покритi оболонкою для внутрiшнього застосування.

Фармакотерапевтична група.

Нейролептик АТС NOSA XO8.

Фармакологiчнi властивостi.

Рисперидон – це селективний моноамiнергiчний антагонiст з унiкальними властивостями. Вiн виявляе високу афiннiсть до серотонiнергiчних 5-НТ2 та дофамiнергiчних D2-рецепторiв. Рисперидон зв’язуеться також з a1-адренергiчними рецепторами та, з меншою афiннiстю, з Н1-гiстамiнергiчними та а2-адренергiчними рецепторами. Рисперидон не виявляе афiнностi до холiнергiчних рецепторiв. Хоча рисперидон е потужним D2-антагонiстом, що пов’язують з його ефективнiстю щодо продуктивноi симптоматики шизофренii, вiн не викликае значного пригнiчення моторноi активностi та в меншiй мiрi iндукуе каталексiю, в порiвняннi з класичними нейролептиками. Збалансований центральний антагонiзм до серотонiну зменшуе схильнiсть до екстрапiрамiдних побiчних ефектiв та розширюе терапевтичний вплив препарату з охопленням негативних та афективних симптомiв шизофренii.

Фармакокiнетика.

Пiсля перорального прийому активний компонент препарату Рисполепт – рисперидон повнiстю абсорбуеться та досягае пiкових концентрацiй у плазмi в межах вiд однiеi до двох годин. Їжа не впливае на абсорбцiю препарату, тому рисперидон можна призначати незалежно вiд прийому iжi.

Рисперидон метаболiзуеться через цитохром Р–45011D6 до 9-гiдроксирисперидону, який мае аналогiчну рисперидону фармакологiчну дiю. Рисперидон та 9-гiдроксирисперидон утворюють активну антипсихотичну фракцiю. Іншим шляхом метаболiзму Рисполепту е N-дезалкiлування.

Пiсля перорального прийому в хворих на психози рисперидон видiляеться з перiодом напiввиведення, що становить близько 3 годин. Перiод напiввиведення 9-гiдроксирисперидону та активноi антипсихотичноi фракцii досягае 24 годин.

Рiвноважна концентрацiя рисперидону в органiзмi у бiльшостi пацiентiв досягаеться протягом 1 дня. Рiвноважна концентрацiя 9-гiдроксирисперидону досягаеться протягом 4–5 днiв. Концентрацii рисперидону в плазмi пропорцiйнi дозi препарату (в межах терапевтичних доз). Рисперидон швидко розподiляеться в органiзмi. Об’ем розподiлу становить 1–2 л/кг. У плазмi рисперидон зв’язуеться з альбумiном та кислим 1-глiкопротеiном. Рисперидон на 88 % зв’язуеться бiлками плазми, 9-гiдроксирисперидон – на 77 %.

Через тиждень пiсля призначення препарату 70 % дози виводиться з сечею, 14 % – з калом. У сечi рисперидон та 9-гiдроксирисперидон сягае 35–45 % прийнятоi дози. Іншу частину складають неактивнi метаболiти.

Дослiдження одноразового прийому препарату виявило високi рiвнi активних концентрацiй в плазмi та поступове виведення у пацiентiв похилого вiку з нирковою недостатнiстю. У пацiентiв з нирковою недостатнiстю спостерiгались нормальнi рiвнi концентрацii рисперидону в плазмi.

Показання для застосування.

Рисполепт показаний для лiкування рiзноманiтних форм шизофренii (включаючи перший епiзод психозу, гострi напади шизофренii, хронiчну шизофренiю) та iнших психотичних станiв з вираженою продуктивною (галюцинацii, марення, розлади мислення, ворожiсть, пiдозрiлiсть) та/або негативною (притуплений афект, емоцiйна та соцiальна вiдчуженiсть, убогiсть мови) симптоматикою. Рисполепт також зменшуе афективну симптоматику (тривога, страх, депресiя) у пацiентiв з шизоафективними розладами та шизофренiею. Рисполепт також показаний як засiб довготривалоi пiдтримуючоi терапii для попередження рецидивiв (гострих психотичних станiв) при хронiчному перебiгу шизофренii.

Додатково. Рисполепт показаний для лiкування порушень поведiнки у хворих на деменцiю з симптомами агресивностi (вербальнi сполохи, фiзичне насильство), розладiв поведiнки (тривога, ажитацiя) або при переважаннi психотичних симптомiв.

Рисполепт також показаний як додаткова терапiя до стабiлiзаторiв настрою при лiкуваннi манiакальних епiзодiв при бiполярних розладах. Цi епiзоди характеризуються пiднесеним, експансивним або роздратованим настроем, пiдвищеною самооцiнкою, зменшенням потреби у снi, прискореним мовленням, розосередженням думок, неможливiстю сконцентруватись та порушенням критики, а також асоцiальною або агресивною поведiнкою.

Спосiб застосування та дози.

Шизофренiя.

Переключення з терапii iншими антипсихотичними препаратами.

Якщо це клiнiчно виправдано, пiд час терапii Рисполептом рекомендуеться поступово припинити попередню терапiю. При цьому, якщо пацiент переключаеться з терапii антипсихотичними препаратами в формi «депо», то лiкування Рисполептом рекомендуеться розпочати замiсть наступноi запланованоi iн’екцii. Перiодично слiд оцiнювати необхiднiсть в подовженнi поточноi терапii антипаркiнсонiчними препаратами.

Дорослi.

Рисполепт може призначатись один або два рази на добу.

Пацiентам слiд розпочинати прийом з 2 мг Рисполепту на добу, на другий день доза може бути збiльшена до 4 мг. Пiсля цього дозу можна пiдтримувати без змiн або, при необхiдностi, продовжувати iндивiдуальну корекцiю дози. Для бiльшостi пацiентiв встановлюеться доза 2–8 мг на добу. У деяких пацiентiв може бути виправдано бiльш поступове пiдвищення дози та менш значна стартова доза.

Дози, якi перевищують 10 мг на добу, не показали бiльш високу ефективнiсть у порiвняннi з меншими дозами, але вони можуть викликати появу екстрапiрамiдних симптомiв. У зв’язку з тим, що безпечнiсть доз, що перевищують 16 мг на добу, не вивчалась, дози, що перевищують цей рiвень, застосовувати не можна.

Якщо е потреба у додатковому седативному ефектi, до терапii Рисполептом можна додати бензодiазепiни.

Пацiенти похилого вiку.

Рекомендована початкова доза 0,5 мг на прийом два рази на добу. Дозу можна iндивiдуально збiльшити з 0,5 мг два рази на добу до 1–2 мг два рази на добу.

Рисполепт добре переноситься пацiентами похилого вiку.

Дiти.

Застосування у дiтей молодших15 рокiв детально не вивчено.

Пацiенти з захворюваннями печiнки та нирок.

Початкова доза, що рекомендуеться, становить по 0,5 мг два рази на добу. Зазначену дозу можна iндивiдуально збiльшувати з 0,5 мг два рази на добу до 1–2 мг два рази на добу. У пацiентiв цiеi групи Рисполепт слiд застосовувати з обережнiстю до отримання бiльш детальноi iнформацii.

Лiкування порушень поведiнки у пацiентiв з деменцiею.

Лiкування слiд розпочинати зi стартовоi дози 0,25 мг двiчi на добу. При необхiдностi ця доза може бути iндивiдуально пристосована прирощуванням не частiше нiж через день по 0,25 мг двiчi на добу. Оптимальною дозою для бiльшостi пацiентiв е доза 0,5 мг два рази на добу. Однак для деяких пацiентiв ефективна доза може бути збiльшена до 1 мг двiчi на добу.

Пiсля досягнення ефективноi дози пацiент може бути переведений на одноразовий прийом препарату.

Бiполярний розлад – додаткова терапiя.

Рекомендована початкова доза становить 2 мг на добу. Дозу можна iндивiдуально збiльшити прирощенням дози по 2 мг/добу не частiше нiж через день. Оптимальною дозою для бiльшостi пацiентiв е доза 2–6 мг на добу.

Побiчна дiя.

Виходячи з досвiду масштабних клiнiчних випробувань, що включали тривале використання препарату, можна зробити висновок, що Рисполепт звичайно добре переноситься. У багатьох випадках було дуже важко вiдрiзнити побiчну дiю вiд симптомiв основного захворювання. Побiчнi ефекти, що спостерiгаються у зв’язку iз застосуванням Рисполепту, перелiченi нижче:

Розповсюдженi: безсоння, ажитацiя, тривога, головний бiль.

Менш розповсюдженi: сонливiсть, втомлюванiсть, запаморочення, порушення координацii, запор, диспепсiя, нудота або блювання, абдомiнальний бiль, неяснiсть зору, приапiзм, порушення ерекцii, порушення еяколяцii, порушення оргазму, нетримання сечi, ринiт, висипи та iншi алергiчнi реакцii.

Рисполепт значно меншою мiрою здатен викликати появу екстрапiрамiдних симптомiв, нiж класичнi нейролептики. Однак у деяких випадках можуть виникнути такi екстрапiрамiднi симптоми: тремор, ригiднiсть, гiперсалiвацiя, брадикiнезiя, акатизiя, гостра дистонiя. Цi симптоми зазвичай слабо вираженi та е оборотними при зниженнi дози та/або призначеннi (при необхiдностi) антипаркiнсонiчних лiкарських засобiв.

Інодi при призначеннi Рисполепту спостерiгалась ортостатична гiпотонiя, рефлекторна тахiкардiя або гiпертонiя (див. «Особливостi застосування»). Вiдмiчалось незначне зниження кiлькостi нейтрофiлiв та/або тромбоцитiв.

Рисполепт може iндукувати залежне вiд дози збiльшення концентрацii пролактину в плазмi, що може проявлятись у виглядi галактореi, гiнекомастii, порушення менструального циклу та аменореi.

Пiд час лiкування Рисполептом спостерiгалося збiльшення ваги тiла, розвиток ангiоневротичного набряку та пiдвищення рiвнiв печiнкових ферментiв. Церебральноваскулярнi явища були вiдмiченi в перiод лiкування Рисполептом переважно у лiтнiх пацiентiв iз схильнiстю до цих факторiв.

Як i при використаннi класичних нейролептикiв, але значно меншою мiрою, у хворих на шизофренiю спостерiгались: водна iнтоксикацiя через полiдипсiю або через синдром неадекватноi секрецii антидiуретичного гормону (SIADN), пiзня дискiнезiя, нейролептичний злоякiсний синдром, порушення терморегуляцii та судомнi напади.

Протипоказання.

Рисполепт протипоказаний пацiентам з встановленою гiперчутливiстю до препарату.

Взаемодiя з iншими лiкарськими засобами.

Ризик призначення Рисполепту в поеднаннi з iншими препаратами ретельно не вивчався.

З урахуванням того, що Рисполепт мае вплив в першу чергу на центральну нервову систему, його слiд з обережнiстю застосовувати в поеднаннi з iншими препаратами центральноi дii. Рисполепт може виявляти антагонiстичнi ефекти до леводопи та iнших антагонiстiв дофамiну.

При використаннi карбамазепiну вiдмiчалось зниження концентрацii активноi антипсихотичноi фракцii Рисполепту в плазмi кровi. Аналогiчнi ефекти можуть спостерiгатись при використаннi iнших iндукторiв печiнкових ферментiв. При вiдмiнi карбамазепiну та iнших iндукторiв печiнкових ферментiв дозу Рисполепту необхiдно переглянути i, при необхiдностi, знизити.

Фенотiазiни, трициклiчнi антидепресанти та деякi ?-блокатори можуть пiдвищувати концентрацiю рисперидону в плазмi. Флуоксетин може збiльшити концентрацiю рисперидону в плазмi. Це менш стосуеться антипсихотичноi фракцii. Коли Рисполепт застосовуеться разом з iншими засобами, якi в значнiй мiрi зв’язуються бiлками плазми, то клiнiчно вираженого витiснення будь-якого препарату з бiлковоi фракцii плазми не спостерiгаеться.

Прийом iжi не впливае на абсорбцiю Рисполепту.

Передозування.

Симптоми.

В загальному планi ознаки та симптоми передозування, що спостерiгались, – це вiдомi фармакологiчнi ефекти препарату в посиленiй формi. Цi ефекти включають сонливiсть та седацiю, тахiкардiю та гiпотонiю, а також екстрапiрамiднi симптоми. Повiдомлялось про прийом 360 мг препарату. Отриманi данi дозволяють зробити висновок про широкий спектр безпечностi препарату. При передозуваннi, в поодиноких випадках, спостерiгалось подовження iнтервалу QT.

У разi гострого передозування слiд проаналiзувати можливiсть лiкарськоi взаемодii декiлькох препаратiв.

Лiкування.

Слiд забезпечувати та пiдтримувати вiльну прохiднiсть дихальних шляхiв для забезпечення адекватноi вентиляцii та оксигенацii. Слiд розглянути можливiсть промивання шлунка (пiсля iнкубацii, якщо пацiент непритомний) та призначення активованого вугiлля разом iз проносним засобом. Показано серцево-судинне монiторування, що включае безперервну реестрацiю ЕКГ для виявлення можливих аритмiй.

Рисполепт не мае специфiчного антидоту. Таким чином, повиннi виконуватись вiдповiднi пiдтримуючi заходи. Гiпотонiю та судинний колапс слiд лiкувати такими заходами, як внутрiшньовеннi вливання та/або симпатомiметичнi препарати. У разi розвитку гострих екстрапiрамiдних симптомiв слiд призначати антихолiнергiчнi препарати. Слiд продовжувати постiйне медичне спостереження та монiторинг до моменту, коли пацiент одужае.

Особливостi застосування.

У зв’язку з тим, що Рисполепт е ?-блокатором, може виникати ортостатична гiпотонiя, особливо в початковому перiодi пiдбору дози. Рисполепт слiд застосовувати з обережнiстю у пацiентiв з захворюваннями серцево-судинноi системи (наприклад, серцева недостатнiсть, iнфаркт мiокарда, порушення провiдностi), а також при зневодненнi, гiповолемii або цереброваскулярних порушеннях; при цьому дозу слiд збiльшувати поступово, згiдно з рекомендацiями (див. «Спосiб застосування та дози»). При виникненнi гiпотонii слiд розглянути питання щодо зменшення дози.

При застосуваннi препаратiв з властивостями антагонiстiв дофамiнових рецепторiв вiдмiчалось виникнення пiзньоi дискiнезii, що характеризуеться мимовiльними ритмiчними рухами (переважно язика та/чи обличчя). Є повiдомлення про те, що виникнення екстрапiрамiдних симптомiв е фактором ризику для розвитку пiзньоi дискiнезii. Оскiльки Рисполепт значно меншою мiрою провокуе розвиток ЕПС, порiвняно з класичними нейролептиками, ризик розвитку пiзньоi дискiнезii у порiвняннi з iншими нейролептиками значно менший. Якщо виникають ознаки та симптоми пiзньоi дискiнезii, слiд розглянути питання щодо вiдмiни усiх антипсихотичних препаратiв.

При використаннi класичних нейролептикiв описанi випадки виникнення нейролептичного синдрому, що характеризуеться гiпертермiею, ригiднiстю м’язiв, нестабiльнiстю вегетативних функцiй, порушенням свiдомостi та пiдвищенням рiвня креатинфосфокiнази. У разi розвитку нейролептичного синдрому необхiдно вiдмiнити всi антипсихотичнi препарати, включаючи Рисполепт. Рекомендуеться вдвiчi зменшити як початкову дозу, так i подальше збiльшення дози у пацiентiв похилого вiку та у хворих з нирковою недостатнiстю.

Слiд також бути обережним при призначеннi Рисполепту пацiентам з хворобою Паркiнсона, оскiльки теоретично це може викликати погiршення перебiгу захворювання.

Вiдносно класичних нейролептикiв вiдомо, що вони знижують порiг розвитку епiлептичного нападу. Рекомендуеться з обережнiстю застосовувати Рисполепт у хворих на епiлепсiю.

Пацiентам слiд рекомендувати утримуватись вiд переiдання в зв’язку з можливiстю збiльшення ваги тiла.

В процесi лiкування рекомендуеться утримуватись вiд виконання роботи, що потребуе пiдвищеноi концентрацii уваги, швидких психiчних та рухових реакцiй.

Вагiтнiсть та лактацiя.

Безпечнiсть Рисполепту для використання пiд час вагiтностi на людинi не перевiрялась. Незважаючи на те, що у пiддослiдних тварин рисперидон не показав прямоi репродуктивноi токсичностi, спостерiгались деякi поодинокi непрямi пролактино- та ЦНС опосередкованi ефекти. У жодному з дослiджень не вiдмiчалось тератогенного впливу рисперидону. Отже, Рисполепт можна використовувати при вагiтностi тiльки в тому випадку, якщо позитивний ефект виправдовуе ризик.

В дослiдженнях на тваринах рисперидон та 9-гiдроксирисперидон видiлялися у грудне молоко. Є спостереження, що рисперидон та 9-гiдроксирисперидон можуть також видiлятись у грудне молоко людини. Отже, жiнкам, що застосовують Рисполепт, не слiд годувати грудьми.

Умови та термiн зберiгання.

Таблетки Рисполепту по 1, 2, 3, 4 мг у блiстерах слiд зберiгати при температурi вiд 15 °C до 30 °C в мiсцях, недоступних для дiтей.

Термiн зберiгання – 3 роки.

Умови вiдпуску.

За рецептом.

Упаковка.

Таблетки Рисполепту 1, 2, 3 та 4 мг упакованi в блiстери, що мiстять по 10 таблеток. Блiстери упакованi в картоннi коробки (2 або 6 блiстерiв в коробцi).

Виробник.

«Янссен Фармацевтика Н.В.», Бельгiя, на заводi Янссен-Сiлаг С.п. А. Італiя.

«Janssen Pharmaceutica N.V», Belgium on the plant «Janssen-Cilag S.p.A. Italy.

Адреса.

Янссен Фармацевтика НВ, Турнхаутсевег 30,

В-2430 Беерсе, Бельгiя.

Janssen Pharmaceutica NV, Turnhoutseweg 30,

B-2430 Beerse, Belgium».





2


У нього сьогоднi був день народження. Зранку його встигли привiтати, здаеться, всi – дружина, донька, колеги по роботi, деякi однокурсники, батьки вдячних пацiентiв i самi пацiенти. Але коли вiн читав оцей листок-вкладиш i намагався осмислити характеристику нового препарату, з яким ще не стикався у своiй лiкарськiй практицi, в головi червоною ниткою проходило видиво вiд знайомства з Сергiем, який сьогоднi поступив до них i видався йому безнадiйним, а штрих-пунктиром – чому Оля не телефонуе i не вiтае його з днем народження.

Вiктор Андрiйович потягнувся у крiслi, смачно закурив, скосив очi на Любочку, яка щось старанно записувала у товстелезному зошитi за сусiднiм столом. Вона була товстенькою, апетитною i, здаеться, трiшки в нього закоханою студенткою медичного унiверситету й проходила практику в психiатричнiй лiкарнi. Любочка казала, що ходила на його лекцii й не пропустила жодноi, але вiн ii не пам’ятав. Вона була не в його смаку. Чомусь, скiльки себе пам’ятае, йому подобалися стрункi вродливi бiлявки, а ця практикантка заплила жиром, мала невиразне обличчя з подвiйним пiдборiддям. Виглядало на те, що з неi вийде нiкчемна лiкарка, бо вiн уже давно переконався: якщо людина не вмiе стежити за своею фiгурою, то так само розхлябано ставиться i до своеi професii. Винятки лише пiдтверджували правило.

Звiсно, Вiктор Андрiйович у психiатрii був професiоналом, i знав це, i це визнавали його колеги. Менш удатнi з них у професiйному планi йшли по адмiнiстративнiй лiнii, ставали чинушами, але вiн iм не заздрив. Вiн був практиком i хотiв залишатися ним усе життя, вiв найважчих хворих, хоча, чого грiха таiти, iнколи i йому хотiлося спокiйного життя, особливо тодi, коли пацiент не виправдовував його сподiвань i залишався надовго, якщо не назавжди, тут або через рiк-два повертався назад. Ясно, що вiн себе заспокоював тим, що хворий не дотримав усiх його рекомендацiй, а практика i статистика свiдчать, що дев’ять iз десяти повертаються. Хоча у нього цей показник був у декiлька разiв меншим, все ж його мучила совiсть, що не все вдалося передбачити, не у всьому переконати хворого i його рiдних. Ось саме у такi моменти поразок i хотiлося тихоi, спокiйноi адмiнiстративноi роботи, коли б ти нi за що не вiдповiдав. А ще дружина пиляла, бо iй остаточно набридли його нiчнi чергування, такi ж нiчнi дзвiнки до нього i вiд нього. «Ти про своiх психiв дбаеш бiльше, нiж про мене!» – казала вона спересердя, а вiн навiть не заперечував, бо це була iстинна правда. З дружиною все в порядку, вона, слава Богу, не хворiе, мае престижну роботу, колишне кохання до неi давно минуло, залишилася звичка пристойно ставитися до неi, давнi ii пiдозри у його невiрностi вже минули, та й для цього тепер не було жодних пiдстав. А його хворi – це особливi люди, яких вiн, не пiдозрюючи цього, любив. Вони вже нiколи не будуть здоровими, але вiн мае хист i талант зробити iх щасливiшими, аби вони i iхнi рiднi не вiдчували себе ущербними. Звичайно, бiльша частина його думок не про дружину, про яку вiн забувае, як тiльки виходить iз квартири, i упродовж дня про неi не згадуе, якщо тiльки вона не зателефонуе сама i не нагадае про свое iснування, – а саме про них, його пацiентiв, з якими вiн поводиться, як зi здоровими людьми, i не лише через увiчливiсть, вроджену iнтелiгентнiсть чи якiсь там набутi докторськi штучки, що мали би допомагати у лiкуваннi, а тому, що справдi вважае iх не бiльше хворими, нiж тих, хто не потрапив до цього суворого закладу. Просто комусь у цьому життi таланить, а комусь нi, хоча шизофренiя дрiмае в кожному, очiкуючи слушноi нагоди, аби виявити себе, заявити на повний голос. Це як у лотереi навпаки, коли щасливчики стають пацiентами психушки. Втiм, у цю лотерею здатен виграти кожен, i нiхто не застрахований вiд цiеi божественноi хвороби, адже недаремно божевiльний чи божевiльна – одного кореня з Богом, хоча це, напевно, насмiшка людей, якi не вiрять нi у Господа, нi у Диявола. Вiн ще у студентськi роки задумувався над цим парадоксом, чому Бог мiтить таких людей? Вiдбирае собi контингент у Царство Боже, щоби легше було ними керувати? Чи, потрапляючи у Царство Боже, своерiдне задзеркалля нашоi душi, людина виправляеться i стае такою, як треба, а, навпаки, тi, кого ми вважаемо нормальними в цьому життi, божеволiють, переходячи межу потойбiччя? Взагалi вiд смертi, переходу до iншого стану iснування, можна збожеволiти. А тому Бог оберiгае божевiльних на Землi, якi вже пiсля смертi вдруге збожеволiти не можуть?

Оцей хлопчина, Сергiйко, не йшов йому з голови. Коли мама i батько привели його, то видалося, що все мало бути навпаки. Нi, в Сергiйка були явнi ознаки задавненоi хвороби, яка блискавично протiкала в часi та просторi, але куди бiльше хворим видавався, власне, його батько. Формально вiн був здоровим, але Вiктор Андрiйович саме тодi подумав, що батько винен у хворобi сина, а тому ще невiдомо, хто насправдi е хворим i небезпечнiшим для суспiльства. Щоправда, у нього не було часу на фiлософствування, бо Юля, його однокурсниця i завiдувачка вiддiленням, Юлiя Володимирiвна, розписала Сергiйка на нього, i вiн розумiв, що треба приймати рiшення щодо стратегii й тактики лiкування хворого. Вiн уже давно переконався: як вiд самого початку побудуеш цi стратегiю й тактику, залежить кiнцевий успiх усiеi справи. Навiть на iнтуiтивному рiвнi можна вiдчути, з чого, власне, треба розпочати. А тут чи то вiн розслабився вiд власного дня народження, чи то Юля на посадi завiдувачки вiддiлення погладшала, застала його зненацька, бо вiн аж нiяк не сподiвався, що йому дадуть ще одного пацiента, бо вiв iх уже досить, i навантаження на нього було набагато бiльшим, нiж на iнших лiкарiв, – в нього не вимальовувалися нi стратегiя, нi бодай тактика. Мати цього нещасного Сергiя, апетитна струнка вродлива блондинка, якраз у його смаку, зненацька перестрiла його в коридорi, запитала: «Ви Вiктор Андрiйович?». Вiн ствердно кивнув головою, вона сунула йому стодоларову купюру в кишеню халата, i вiн не встиг нiчого сказати чи заперечити, бо вони разом зайшли до кабiнету Юлi, i тут же за ними заскочили батько з сином, яких вiн, розгублений вiд ii краси, не запримiтив у коридорi. Все так було несподiвано, спонтанно, неприродно, очi Сергiйкового батька притягували його, у них вiн iнтуiтивно й пiдсвiдомо шукав розгадку хвороби хлопця, i не мiг знайти, i втратив, збаламучений красою матерi, першу мить, коли перед ним вiдчинялися будь-якi замкненi дверi чужоi душi. А ще тi сто доларiв, якi красива жiнка всучила йому в кишеню, а вiн не мiг привселюдно iх позбутися чи бодай удати з себе цнотливця: та ви що, шановна панi, у нас безоплатна медицина, я чесна людина, пристойно заробляю i грошей з пацiентiв, а тим паче з iхнiх батькiв, не беру. Звiсно, вiн брав грошi, але щоразу вiдчував мало не фiзичний бiль вiд цiеi процедури. У нього навiть не зароджувалася думка про те, що держава йому мало платить, а пацiенти чи, точнiше, iхнi батьки або iншi родичi, просто доплачують за непосильну працю. Вiн ще не встиг стати цинiком у цих питаннях, але все ж отi грошi чи подарунки приймав явно не з дитячою безпосереднiстю, бо вiдчував, що щиростi у таких стосунках нема i не може бути. Своiх хворих вiн любив i за те, що йому вдавалося достукатися до них, вони були щирими й безпосереднiми з ним, як дiти, а вiн нiколи не зловживав iхньою довiрою.

Спокiйний плин думок перебив Степан Аркадiйович, хворий, якого в очi й позаочi називали Фiлософом. Фiлософ у своi сорок сiм рокiв був багатолiтнiм в’язнем психушки, як сам про це казав. Такий стан речей йому не те що подобався, а вже був сутнiстю його життя. Степан Аркадiйович набув статусу вiльного гравця, хоча Вiкторовi Андрiйовичу довго довелося переконувати колег i насамперед Юлю, що Фiлософ не представляе жодноi загрози для оточуючих. Звiсно, вiдхилення у його психiцi були, але не бiльшi, нiж у деяких народних депутатiв, за поведiнкою яких ми щодня спостерiгаемо по телевiзору. Степан Аркадiйович, колишнiй вчитель фiзики у школi-iнтернатi, який мало не напам’ять знав усього Достоевського, з дозволу лiкарiв, але вiльно йшов собi додому, коли хотiв, неодмiнно через день-другий повертався до психушки, яка була йому рiднiшою, нiж квартира у хрущовцi на четвертому поверсi з ii вiчним психозом з боку матерi, дружини i сина. Степан Аркадiйович знав, що повинен час вiд часу навiдувати рiдних, i це стало його священним обов’язком, але бiльше доби-другоi не витримував у iхньому товариствi, а тому неодмiнно поспiшав до лiкарнi, де йому було комфортно i затишно.

Фiлософ вирiс на порозi i аж тодi затарабанив кiнчиками пальцiв у дверi: мовляв, чи можна увiйти? Степан Аркадiйович уже декiлька днiв не потрапляв на очi доктору, коли не мав на це потреби, бо завжди знаходив непримiтну мiсцину, де можна було в тишi й зосереджено читати книгу. Вiн з дому чи бiблiотеки приносив десять-п’ятнадцять томикiв, акуратно складав iх у тумбочку – i читав кожний день, а потiм, коли iнтелектуальний запас вичерпувався, знову робив прогулянку в мiсто, обмiнював книги на новi й повертався до лiкарнi. Вiктор Андрiйович пiсля декiлькох днiв розлуки помiтив перемiну не лише в зовнiшньому виглядi Степана Аркадiйовича, але i в його поведiнцi. Одразу спало на думку, що той вже декiлька днiв не вживае пiгулок. Борода в нього була засмальцьованою i нечесаною, а погляд злякано вiдбивався вiд усього, на що натикався. Втiм, мозок його, як завжди, був ясним, а думки логiчними, хоча у цiй своерiднiй логiцi й полягав основний парадокс його хвороби.

– Вiкторе Андрiйовичу, маю до вас серйозну розмову. – Фiлософ сьогоднi був наполегливим, як нiколи. Не чекаючи на запрошення, вiн увiйшов до кiмнати, скоса глянувши на Любочку.

– Вона нам не заважатиме, – випередив його сумнiви Вiктор Андрiйович. – Любочка вчиться у медiнститутi i хоче стати знаменитим психiатром. А ви, Степане Аркадiйовичу, один iз найповажнiших наших пацiентiв, i тому спiлкування з вами iй буде корисним.

Любочка зашарiлася, сприйнявши слова Вiктора Андрiйовича за комплiмент, хоча доктор не мав лихих намiрiв щодо неi, а його iронiя завжди була настiльки тонкою, що лише витонченi естети могли ii зауважити.

Степан Аркадiйович iронiчно сприйняв слова Вiктора Андрiйовича, але пiдiграв йому, щоби у Любочки не виникло нi найменшого сумнiву в правдивостi слiв доктора. Вiн без зволiкань став розвивати свою чергову теорiю:

– Тиждень тому я взяв у медичнiй бiблiотецi книгу Фуллера Торрi «Шизофренiя». – Для пiдтвердження своiх слiв Фiлософ iз широкоi кишенi лiкарняного вбрання витягнув томик у зеленiй палiтурцi. – Тут, докторе, е цiкавий роздiл – «Устаревшие теории», а в ньому пiдроздiл – «Мастурбационная теория». Ось що пише Фуллер Торрi.

Степан Аркадiйович, здавалося, навмання вiдкрив книгу, в якiй не було жодноi закладки, але точно потрапив на потрiбну сторiнку:

«В течение всего ХІХ века было широко распространено мнение, что мастурбация может вызывать шизофрению и другие формы безумия. Поскольку, как считалось, мастурбируют очень многие и многие же заболевают шизофренией, был сделан вывод, что между этими двумя явлениями имеется причинно-следственная связь. Лишь через некоторое время пришло осознание того, что многие из тех, кто занимается мастурбацией, шизофренией не заболевают, а многие больные шизофренией никогда не мастурбировали. Когда стало ясно, что никаких научных доказательств связи этих двух фактов между собой нет, мастурбационная теория тихо умерла».

Вiктор Андрiйович одразу зрозумiв, до чого хилить Степан Аркадiйович, але дав йому виговоритися, спокiйно, справдi по-фiлософськи, споглядаючи за пацiентом, який був любий його серцю. Любочка ж зашарiлася ще бiльше, i було видно, що вона ладна вискочити з кабiнету, аби не слухати сповiдi хворого на таку драстичну тему, але цiкавiсть усе ж взяла гору, та й заступництво Вiктора Андрiйовича для неi багато важило. Степан же Аркадiйович снував, як павук павутину, свою теорiю, здаеться, для самого себе, не дуже пiклуючись про те, чи е перед ним слухачi.

– Я вважаю, що ця теорiя не застарiла, i мае пiд собою всi пiдстави. Я не маю потягу до тих жiнок, якi мене оточують, але я пам’ятаю тих жiнок, до яких мав потяг. Моi сексуальнi фантазii закiнчувались онанiзмом, i я отримував задоволення, якого би не мав, якби справдi задовольняв своi потреби з якоюсь жiнкою. Але я запримiтив, що коли почав цим займатися, тодi й став пацiентом нашоi священноi лiкарнi. І це не випадковий збiг обставин, а взаемопов’язанi речi. До речi, з нашоi палати четверо теж цим займаються, i я не бачу пiдстав для iх одужання. З iншого боку, не займатися цим теж не можна, бо хвороба лише загостриться, i це може призвести до непередбачуваних наслiдкiв. Звiсно, цим можна перестати займатись, як кинути курити чи пити. Але уражений алкоголем чи тютюнопалiнням органiзм вже нiколи не стане здоровим. Так само з мастурбацiею i шизофренiею. Шизофренiк нiколи не перестане бути шизофренiком. Жодне лiкування йому не допоможе. Тому я вважаю, що цю теорiю треба доповнити i прилаштувати до сьогоднiшнiх умов. Як ви кажете, Вiкторе Андрiйовичу?

Здаеться, аж тепер Фiлософ помiтив доктора, хоча був абсолютно упевнений у своiй правотi, i якщо Вiктор Андрiйович i був йому потрiбний, то лише для того, щоби своiм авторитетом формально пiдтвердити очевидне.

– Я маю всi пiдстави вважати, що ви маете слушнiсть у розвитку цiеi теорii, – цiлком серйозно i переконливо казав Вiктор Андрiйович, навiть i не думаючи пiдiгравати хворому, – хоча, Степане Аркадiйовичу, за всiею цiею метушнею я давно не думав про це. Треба почитати лiтературу, порадитись з колегами. Пiзнiше я вам доповiм про результати.

Степан Аркадiйович вдячно потиснув йому руку i, задоволений, попрямував до виходу.

– Стояти! – раптом гаркнув Вiктор Андрiйович, аж Любочка мимоволi пiдвелася з крiсла. – Ваша борода менi не подобаеться, i Любочцi теж. Ви б зголили ii, Степане Аркадiйовичу, – закiнчив вiн м’яко.

Фiлософ, який ще не вiдiйшов вiд окрику, лише покивав головою на знак згоди i тихенько причинив за собою дверi.

Любочка не смiла глянути на Вiктора Андрiйовича i знову щось записувала у свiй товстелезний зошит, але тепер було видно, що вона робить це механiчно й не усвiдомлено. Любочка вiдчувала на собi погляд лiкаря i завдячувала це своiм потужним грудям, з якими нiчого не могла вдiяти. Навiть одного разу сiла на дiету i справдi зменшила свою вагу, але груди вперто не хотiли пiддаватися корекцii. Вони заважали Любочцi, псували iй життя, але стрункiсть фiгури з такими грудьми теж не мала для неi сенсу, а тому вона швидко забула про дiету i так само швидко повернулася до попереднiх габаритiв.

– І що ти думаеш з цього приводу? – нарештi запитав Вiктор Андрiйович, вiдверто нудьгуючи.

Любочка перестала писати, глянула на нього, винувато усмiхнулась i пересмикнула плечима, нiчого не сказавши.

– А, до речi, це дуже важлива проблема, – нiби сам до себе промовляв Вiктор Андрiйович, – i статистика стверджуе, що дев’ять iз десяти чоловiкiв займаються онанiзмом, хоча лише один iз цих дев’яти готовий зiзнатися комусь у своiй слабкостi. За бiблiйними поняттями, це великий грiх, але людина настiльки глибоко грiховна, що мастурбацiя порiвняно з убивством виглядае манюсiнькою цяточкою невинностi. Ти би жахнулася, Любочко, якби взнала, якi поважнi мужi займаються онанiзмом. Депутати, урядовцi, пiдозрюю, що навiть i сам президент, хоча, можливо, вiн уже уражений важкою хворобою i, можливо, просто вже фiзично не здатний таке виробляти, наскiльки би розвинутими не були в нього сексуальнi фантазii.

Любочка широко розплющеними очима дивилася на нього i, здавалось, ось-ось розплачеться. А Вiктор Андрiйович не шкодував ii й, здавалося, вiдповiдав на ii найсокровеннiшi питання:

– Тебе цiкавить, чи займаюсь я онанiзмом? Аякже! Але, Любочко, це такi iнтимнi подробицi, якi не повиннi засмiчувати твою мудру голiвку. Розумiеш, iнколи хочеш жiнку, а ii поруч нема. Ти думаеш про неi i робиш свою справу. Це жахливий замiнник, але людина слабка, i вона йде на все, аби ii фантазii хоч у головi стали реальнiстю. Правда, ти образилась би на мене, якби я у тебе запитав, чи ти вже жiнка? Тому я в тебе цього не питаю, а ти у мене не запитуй про онанiзм. Добре?

Любочка слухняно кивнула головою, хоча й не збиралася про це запитувати i готова була дати вiдповiдь на будь-яке запитання Вiктора Андрiйовича.

Вiн уже виходив iз кабiнету, коли, не обертаючись, сказав:

– Кидай к чорту цю психiатрiю! Тут треба або цинiком бути, або вольтанутим, як цi … психи.

Останне слово йому далося важко, але все ж вiн його вимовив.

Вiктор Андрiйович швидко опанував себе. У коридорi були вiдвiдувачi з його пацiентами. В кутку сидiв санiтар Павло i похмуро за ним спостерiгав. Здавалося, будь його воля, вiн би заграбастав цих вiдвiдувачiв i теж запроторив iх до психушки. Погляд у нього був важкий, i санiтар би здивувався, якби йому сказали, що вiн теж е потенцiйним клiентом цього суворого закладу.

Коли до нього пiдiйшов Вiктор Андрiйович, вiн кволо пiдвiвся з насидженого мiсця, всiм своiм виглядом показуючи, що це йому не подобаеться. Не любив вiн цього доктора, який корчив iз себе iнтелiгента. Тут не пiгулками, а кулаками треба лiкувати цей контингент.

– Де Степан Аркадiйович? – запитав Вiктор Андрiйович.

– Фiлософ? На вулицi, здаеться. Нi, брешу! – Павло гарцував, мов необ’iжджений кiнь, але все-таки боявся господаря, а особливо коли той пильно дивився йому в очi. – В палату пiшов з якоюсь книжкою. Зеленою.

– Павле, особисто прослiдкуйте, щоби Степан Аркадiйович приймав таблетки в обiд i ввечерi. Я перевiрю. Хто вас завтра змiнюе? Василь? І йому те ж перекажiть.

Вiктор Андрiйович збирався йти i вже повернувся до Павла спиною, не помiчаючи його iронiчного погляду: мовляв, як ти перевiриш? Захочу – вiдберу в нього пiгулки, дам кулаком в голову, вiн i замовкне.

Нiби аж тепер згадавши, лiкар запитав:

– Як там Сергiй? Ну, цей, новоприбулий?

– Спить, – широко усмiхнувся Павло, радiючи, що iнакше й бути не могло. – Коли прибув до нас, щось йому перемкнуло. Не сподобалося, бач, що до дурнiв потрапив. – Вiктор Андрiйович гнiвно на нього блимнув, але Павло вдав, що не помiтив цього погляду. – Його вкололи, тепер до вечора буде спати, а там на нiч знову вколють.

Усмiшка так i не сходила з обличчя Павла.

– Якщо пiднiмеш на нього руку, – звiльню! – Несподiвано, насамперед для самого себе, зашипiв Вiктор Андрiйович.

– Не звiльните, тут Юлiя Володимирiвна головна, а вона добра! – Усмiшка зiйшла з Павлових вуст, але на всяк випадок вiн запитав, нiби у самого себе: – Чого б то я мав на нього руку пiдiймати?

Вони б ще довго пронизували одне одного очима, але Павловi поталанило: до дверей пiдходила бабуся, яка прощалася з внуком. Той був сумирний i з острахом дивився на Павла. Вiктор Андрiйович вiдiйшов у бiк, спостерiгаючи за ними.

– Синочку, тут пирiжки домашнi, i кефiру я йому купила, – благала бабуся Павла. Подивися, будь ласка, щоб дитина поiла, – i тицьнула в кишеню санiтара зiжмакану купюру, але Вiктор Андрiйович не встиг побачити номiнал. Павло хазяйновито глянув у пакунок, потiм зосереджено – на бабусю, кивнувши iй головою: мовляв, усе буде гаразд. Ще знайшов поглядом Вiктора Андрiйовича й, не побачивши нiчого загрозливого для себе, взяв за плечi бабусиного онука, легко пiдштовхнув його, повiв до дверей, витягнув ключi, вiдiмкнув дверi. Юнак приречено оглянувся, в його очах був жах, бабуся пiдбадьорливо крiзь сльози йому усмiхалась. Коли дверi зачинилися, бабуся дала волю своiм емоцiям. «Боже, за що ти караеш дитину?» – заламувала вона руки, i Вiктор Андрiйович вiдчув, що i йому на очi навертаються сльози.

У коридор виглянула Юля i, угледiвши Вiктора Андрiйовича, махнула йому рукою: мовляв, зайди до мене.

Кабiнет у неi був скромний, але весь насичений домашнiм духом. У кожнiй дрiбничцi вiдчувалася жiноча рука.

Юля закурила i, мружачи очi вiд тютюнового диму, не то в себе, не то у Вiктора Андрiйовича запитала:

– А якщо я тебе сьогоднi з нагоди твого дня народження вiдпущу додому?

Знаючи пiдступнiсть Юлечки, Вiктор Андрiйович не поспiшав iй дякувати – i був правий.

– Але за однiеi умови, – продовжила вона пiсля нетривалоi паузи. – Якщо даеш вiдповiдь на мое запитання… Вiтю, чому ти тодi зi мною не одружився?

Доктор рiшуче пiднявся з диванчику й вiдрiзав:

– Краще я вiдпрацюю весь робочий день.

– Хам! – На очах у Юлi блиснули сльози. – Я ж знаю, що ти ненавидиш своi днi народження. Але навiщо свою злiсть зганяти на медперсоналi, хворих? Дуй додому – i…

Вона ще щось хотiла йому сказати, але iй забракло повiтря.

Вiктор Андрiйович цiною неймовiрних зусиль зiбрав в один кулак свою волю i навiть усмiхнувся:

– Чекаю на тебе сьогоднi в гостi. Можеш подарувати якусь книжку з психiатрii. Урочистостi розпочнуться о дев’ятнадцятiй нуль-нуль.

Вiктор Андрiйович вийшов, не глянувши на Юлю, а та зробила глибоку затяжку, аби не розплакатись.

Перш нiж покинути улюблений дурдом, Вiктор Андрiйович обiйшов колег, запрошуючи iх на день народження. Любочку це стосувалося теж, хоча вона ще нiколи не була у нього вдома.

Виходячи за ворота закладу, Вiктор Андрiйович втягнув у себе неспокiй весняного повiтря i вирiшив трiшки пройтися. Планiв убити вiльний час, який несподiвано з’явився в його розкладi, у нього не було, а йти додому явно не хотiлося. Прогулянка збадьорила мозок, i Вiктор Андрiйович став думати про красиву маму, яка привела нинi Сергiйка. Вiн згадав кожну складочку на ii обличчi, бо мав чiпку пам’ять, i доволi швидко дiйшов висновку, що вона теж подаруночок, пара своему коханому чоловiковi. Уявив ii психози й iстерики у домашнiй обстановцi i зрозумiв, що Сергiйко рано чи пiзно мав би потрапити до нього. Ну, не до нього, так до якогось iншого психiатра. Добре, що потрапив рано, так що у нього ще е шанс повернутися до повноцiнного життя. І все ж татусь i мамуся стали лише каталiзаторами, якi прискорили падiння Сергiйка. За словами юнака i плутаноi розповiдi батька, вiн зрозумiв, що Сергiй вживав наркотики. Вони й почали руйнацiю мозку. Але наскiльки незворотнiм став цей процес? Вiктор Андрiйович розумiв, що мае крихiтний шанс виграти цю битву, тiльки треба розумно до цього пiдiйти.

Раптом Вiктор Андрiйович з жахом подумав, що залишив сто доларiв у кишенi халата, але, глянувши в гаманець, побачив, що заокеанська купюра мирно спочивае в товариствi лесь украiнок, тарасiв шевченкiв i дрiбних iванiв франкiв, iванiв мазеп i володимирiв великих. «Автоматизм – золоте правило iдiота», – повторив про себе вичитану колись в якiйсь книзi крилату фразу i аж тепер зрозумiв, що настрiй у нього суттево полiпшився.

Ще здалеку Вiктор Андрiйович помiтив красивi жiночi ноги й припустив за ними. Наблизившись, загальмував i вдавав з себе байдужого чоловiка. Бiлявка скочила у трамвай, i йому довелося зробити те саме. Винагородою було ii красиве обличчя, сум i спокiй на ньому надавали особливого шарму, i Вiктор Андрiйович, не вiдводячи погляду, дивився на неi, а вона, здаеться, нiчого не помiчала. Їхали доволi довго, i це почало йому набридати. Ще в студентськi роки вiн бавився у шпигунiв-розвiдникiв, пас красивих жiнок, як у дитинствi – корiв у селi в бабунi, ходив за ними (жiнками, звiсно, а не коровами) без видимоi причини – i закiнчувалося це нiчим: його або вираховували, i тодi доводилося з байдужим виглядом розпрощатися з незнайомкою i буцiмто йти у своiх справах, навiть не оглядаючись, лише шепочучи невидимому напарнику, що вiн на нього здае об’ект стеження, або цi безцiльнi ходiння йому набридали самому – i вiн перемикався на iнший об’ект; у будь-якому випадку йому нiколи не вистачало терпiння, яке, на його думку, мало бути притаманне справжнiм розвiдникам, а вiн таки хотiв бути шпигуном, точнiше, розвiдником, i вести, як Штiрлiц, небезпечнi iгри з ворогом.

Трамвайна незнайомка несподiвано сплигнула, а вiн не встиг, бо дверi зачинилися перед самим його носом. Тепер вона дивилася на нього, i весь ii вигляд, здавалося, говорив: «Ну що, старий? Упiймав облизня? Не встиг? Де тобi ганятися за молоденькими дiвчатками?». А вона й справдi була молоденькою, вдвiчi молодшою за нього, як Оля, про яку вiн знову згадав, але вже ображено, бо й досi не привiтала його з днем народження. Вiн ще помiтив, поки трамвай не зробив гак убiк, що незнайомка повисла на юнаковi, всiм своiм видом показуючи, що робить це на зло йому, Вiкторовi Андрiйовичу, який за п’ятнадцять хвилин поiздки не спромiгся сказати iй жодного слова, хоча за цей час можна було прожити все життя.

Наступноi зупинки довго не було, i Вiктор Андрiйович внутрiшньо смiявся, що вiн такий бовдур. Якийсь хлопчина, коли трамвай притишив хiд, пiднiмаючись угору, виламав дверi i вискочив, дверi не зачинялись, i Вiктор Андрiйович вискочив i собi, чуючи прокльони кондукторки i на свою адресу теж, хоча не вiн ламав дверi трамваю, а той хлопчина.

Це мiсце було йому не знайомим, вiн точно тут нiколи не бував, хоча жив у цьому мiстi вже рокiв двадцять, починаючи з того часу, коли почав навчатись у медiнститутi. Назва вулицi теж йому нiчого не говорила. Несподiвано налетiв вiтер i почав накрапати дощ. Парасолi в нього з собою не було, i Вiктор Андрiйович заскочив у першу кнайпу, що трапилася йому по дорозi, аби перечекати негоду. Людей тут було мало, грала легка музика, вiн замовив собi п’ятдесят грамiв коньяку, каву i тiстечко, сiв за вiльний столик i почав святкувати свiй день народження. Цигарковий дим рiзав очi, але Вiктор Андрiйович на це не зважав, нi про що не думаючи i вiдпочиваючи душею й тiлом.

За вiкном припустив дощ, заметушилися люди, окремi з них забiгали до кнайпи. Перед ним виросла жiнка з сумним виразом на обличчi, але з грайливими бiсиками в очах:

– Можна?

Вiн оглянувся, але всi столики були зайнятi. Не встиг нiчого вiдповiсти, як вона, не чекаючи дозволу, вмостилася навпроти. Щось ii дратувало, i вiн про всяк випадок згасив цигарку, але це не допомогло. Вони не дивились одне на одного, а втупились у вiкно, нiби там було цiкавiше.

– А я сьогоднi святкую свiй день народження, – нiби сам до себе сказав Вiктор Андрiйович.

– Ви так завжди знайомитесь? – Вона кинула на нього зацiкавлений погляд.

Вiн вийняв iз внутрiшньоi кишенi пiджака паспорт, який завжди носив з собою (мав фобiю: боявся, що його зiб’е машина, отож, щоби родичi не шукали по моргах, не розлучався з цим документом) i дав iй.

Вона розкрила паспорт i щиро розсмiялась. Йому теж стало весело.

– Що? – Вiктор Андрiйович не розумiв причину ii смiху, а, головне, – такоi непiдробноi i непiдкупноi щиростi.

Вона, продовжуючи усмiхатись, порпалась у сумцi. Надибавши паспорт, простягнула його незнайомцевi.

Тепер була його черга смiятись, але вийшло все якось сумно. Свiтлана народилася з ним одного дня, але була на шiсть рокiв молодшою.

Вона вихопила поглядом його питво i iжу й собi замовила теж п’ятдесят грамiв коньяку, каву i тiстечко. Вiн спробував заплатити за неi, але вона вiдмовилась.

– За нас, Свiтлано!

– За нас, Вiкторе!

Дощ так само несподiвано вщух, як i розпочався. Розмова в них явно не клеiлась, i Свiтлана сказала, що iй час iти. Вiн простягнув iй вiзитку, i вона невесело усмiхнулась:

– Психiатр… Чесно кажучи, коли я зайшла сюди i побачила вас, то подумала, що вам потрiбна допомога.

– Психiатрична?

– Ну, може, не психiатрична, а психологiчна, чи як там це називаеться.

– Кожному психiатровi потрiбна допомога, як i будь-якiй нормальнiй людинi, – видав вiн чужий афоризм, викликавши в неi знову сумну посмiшку на обличчi.

– При нагодi зателефоную, – пообiцяла вона.

– Так завжди кажуть тi, хто i не збираеться телефонувати, – зауважив вiн.

– Ну, чому ж?

– Доведено психiатрiею, – i вони разом розсмiялися, знаходячи поглядом одне в одному щось кохане i неповторне. Але ця мить була занадто короткою.

Свiтлана нерiшуче попрощалася i так само нерiшуче пiшла. Вiн розумiв, що мае зараз щось зробити, але не затримав ii.

Аби не випробовувати долю, упiймав таксi. З’ясувалося, що мешкав мало не поруч. Ось так можна було прожити мало не все життя i не знати, що недалеко е мiсцина, яка тобi подобаеться.

Коли Вiктор Андрiйович зайшов у квартиру, дружина й донька накривали на стiл. Вони здивувалися, бо не сподiвалися, що вiн так рано з’явиться вдома. Аби iм не заважати, вiн пiшов у спальню i втупився в газети. Знаходив знайомi букви, але прочитане не лiзло до голови. Ненавидiв своi днi народження, бо тодi тебе всi любили, точнiше, вдавали, що люблять, хоча насправдi це було не так, адже в iншi днi вiн цiеi любовi вiд цих же людей не вiдчував.

Наближався час «iкс», дружина урочиста, донька усмiхнена, а вiн злий, бо думав про Ольку, яка й досi не зателефонувала й не привiтала з днем народження. Не могла забути. Випробовуе його на мiцнiсть? В iнший день вiн би вже натер вухо вiд телефонноi слухавки, а тепер гонор не дозволяв йому зв’язуватися з нею. Ну й нехай…

Першими приiхали Юля, два колеги-лiкарi та Любочка. Юля скористалася моментом, аби смачно поцiлувати його. Дружина, знаючи про iхнi особливi стосунки, вiдвернулась, але тримала ситуацiю пiд контролем. Вiн теж скористався моментом i поцiлував Любочку, широко розплющеними очима дивлячись на ii розкiшнi груди.

Тiльки сiли за стiл, прийшли сусiди, що жили пiд ними. Дружина забiгала перед Павлом. Вiктор Андрiйович давно пiдозрював, що у iхнiх взаеминах не все так просто, але з того часу, як познайомився з Олею, перестав ревнувати дружину.

Вже сiли, випили, навiть третiй тост за любов проголосили, коли пришвендяв Михайло Михайлович, давнiй його пацiент. Його нiколи не запрошували, але вiн неодмiнно приходив щороку, вiтав доктора з днем народження i неодмiнно дарував стару книгу зi своiх запасiв. Назбирався вже добрий десяток томикiв. Вiктор Андрiйович iх нiколи не читав, лише переглядав, бачив пiдкреслене олiвцем, щось написане на полях нерозбiрливим почерком. Дружина пропонувала цi книги викинути на смiтник чи хоча би здати в макулатуру, хоча й не знала, де тепер приймають папiр, але вiн не давав, а без нього вона не наважувалась це робити. Через цi клятi книги вони часто сварились. Виходило, що лише подарунки Михайла Михайловича заважають iй навести лад у квартирi. Вiктор Андрiйович не викидав книжок Михайла Михайловича ще i з тiеi причини, що той мiг посеред року забiгти, попросити свою ж, подаровану ним, книгу, яку неодмiнно повертав через мiсяць-другий. Нi доктор, нi пацiент не вбачали в цьому чогось надзвичайного.

Скоро всi добряче випили, i сусiд Павло став зiзнаватися в коханнi його дружинi. Це виглядало нiби жартiвливо, i Вiктор Андрiйович пiдтримував цю гру, але навiть неозброеним оком було видно, що це йому неприемно. Сусiдка ледве вмовила п’яного чоловiка пiти додому i все вибачалась чомусь перед дружиною Вiктора Андрiйовича, боячись йому самому глянути в очi.

Психiатри були стiйкими, але першою заметушилась Юля, сказавши, що час додому. Було видно, що Любочка хоче залишитись, бо iй так сподобалась компанiя, але сувора начальниця нiби збiсилася.

Михайло Михайлович заснув у крiслi, i його ледве вдалося розбудити. Вiктор Андрiйович хотiв допомогти дружинi й доньцi прибрати зi столу, але йому як iменниковi не дали цього зробити.

Дружина була зла, а вiн не хотiв нариватися, вдаючи, що все нормально.

Тiльки-но полягали спати, задзеленчав мобiльний. Дружина нiби цього й чекала. Вона метнулась до чоловiкового мобiльного. Там вибило «Сергiй Петрович» – i вона з розчаруванням передала телефон чоловiковi.

Сергiй Петрович – це була Оля. Знаючи ревнивий характер дружини, вiн так ii зашифрував, аби не було несподiванок.

– Доброго вечора, Сергiю Петровичу! – Вiктор Андрiйович намагався бути спокiйним. – Та краще пiзно, нiж нiколи. Дякую, дякую… Так, все нормально. А ви як? Я вам завтра зателефоную, треба проконсультуватись. Добранiч!

Вiн думав про Олю, яка святкувала його день народження у нiчному барi i тiльки що сказала, що кохае його без тями. Дружина думала про щось свое, а потiм запитала:

– А хто такий Сергiй Петрович?

– Сергiй Петрович? – Вiктор Андрiйович був вiд щастя на сьомому небi, але дружина, здаеться, вже нiчого не помiчала. – Професор iз Киева, обiцяв приiхати до нас, познайомлю.

Бiльше дружинi було нецiкаво розмовляти з чоловiком, вона вiдвернулася до стiни i швидко заснула.

Вiктор Андрiйович вийшов iз спальнi у кiмнату, набрав Олин номер, але операторка повiдомила, що абонент знаходиться поза зоною досяжностi.

До кiмнати увiйшла донька, i вiн зрадiв.

– Оля тебе привiтала? – Вони були сучасними i звiрялись одне одному, не пiдпускаючи до себе матiр i дружину в однiй особi.

– Нещодавно. Каже, що святкуе з друзями мiй день народження.

– Так воно i е, – серйозно мовила донька.

Вона сiла йому на колiна, обiйняла за шию й сумно подивилась в очi.

– Тату, твiй день народження вже минув, так що можу тобi сказати неприемну новину.

Вiн весь напружився, але нiчого не запитав.

– Я, здаеться, вагiтна, – мовила донька пiсля нетривкоi паузи.

Вiктор Андрiйович, здаеться, був готовий до цього, хоча, звичайно, не думав про щось подiбне.

Їй стало цiкаво, що вiн так спокiйно сприйняв цю звiстку.

– І хто цей герой? – нарештi запитав вiн. Страшенно хотiлося курити, але очiкував на вiдповiдь.

– А я знаю! – була вiдповiдь.

Вона була щирою, а його нiби хтось пiдiрвав iз середини.

– Ти що, здурiла?

– Не знаю. Може, Ромка. Може, Юрка.

Їх вiн не знав i не став розпитувати.

– А презервативи сучасна молодь не використовуе? – Вiктор Андрiйович намагався бути iронiчним, але вийшло якось по-злому.

Донька зiскочила з його колiн i сiла навпроти.

– Ти маеш знайомого лiкаря?

Вiн усе зрозумiв i, намагаючись надати переконливостi своiм словам, сказав:

– Ти ж знаеш, що пiсля аборту жiнка вже може не народити дитину.

Помовчали.

– А, може, я й не вагiтна. Валька каже, що в мене може бути затримка.

Вона знову була безтурботною дитиною. Але все ж ii ще щось муляло, i вiн це вiдчув.

– Ти будеш розлучатися з мамою? – З силою вичавила iз себе.

– З чого ти взяла?

– Ну, Оля…

Вiн помовчав, аж тепер закурив, встав, випускаючи дим у кватирку.

– Давай ти виконаеш одне мое прохання, а я потiм колись одне твое.

– Давай. – Вона усмiхнулась, бо iм подобались цi, ще з дитинства, iгри.

– Йди спати…

– У-у-у… – Вирвалось у неi незадоволення, бо цього вiд батька вона сподiвалася найменше. Але умови гри були прийнятi.

– Добранiч! – Вона чмокнула його в щiчку i пiшла до своеi кiмнати.

Вiн кивнув головою, заглиблений у своi роздуми. Ще цього йому не вистачало! Хотiлося вити, а замiсть цього кусав цигарку i випльовував тютюн у кватирку.

Вiктор Андрiйович вирiшив усе розповiсти дружинi, але лише через декiлька днiв, пiдготувавши ii, щоби та не вибухнула, а донька знову на декiлька днiв не втекла з дому, як це вже траплялося. А, може, все минеться?

Вмостився бiля дружини, яка мирно сопiла. Сон довго не йшов до нього, а потiм наснилося, що Сергiй утiкае з психушки, його наздоганяе санiтар Павло, збивае кулаком на землю i копае.

Мабуть, вiн кричав, бо дружина стукнула його лiктем у бiк:

– Геть зовсiм здурiв зi своiми психами.

До ранку ще було далеко, але вiн заснув знову. Коли прокинувся, вже не пам’ятав, чи йому щось снилося.




3


Оля прийшла додому десь о годинi третiй ночi. Була п’яненькою, але все тримала пiд контролем. Усмiхалась сама до себе, бо надурила отого настирливого Івасика. Той увесь час клеiвся до неi, а вона його i не вiдганяла. Потiм закоханий юнак провiв ii додому, замовивши таксi, а коли в пiд’iздi приступив до рiшучоi атаки, вицiловуючи ii, збрехала, що в неi критичнi днi. Треба було бачити вираз його обличчя: мовляв, що ж ти, пацанко, так довго намахувала мене, аби отаке сказати. Не вiдштовхнув ii, хоча Олi здавалося, що зробить саме так, але вiдразу ж втратив до неi всiлякий iнтерес. Здаеться, навiть не попрощався, а лише махнув рукою, i iй було байдуже. Це вже вдома стало весело вiд власноi поведiнки.

Намагалася робити все тихо, але батько таки вийшов до неi у сiмейних трусах мало не до колiн. Це завжди ii дратувало, а ще на тлi його пивного живота, але зараз чомусь було байдуже. Вона приготувалася вислухати його чергову дозу звинувачень, як це було зазвичай, коли вона поверталася додому пiсля дванадцятоi години ночi. Нинi ця доза могла бути незрiвнянно бiльшою, бо за вiкном уже сiрiло. Але батько змучено сiв на диван, заклавши ногу на ногу, сумно втупився в пiдлогу й мовчав.

Вона зрозумiла: щось трапилося. Найперше подумалося про маму, але гнала вiд себе лихi думки. Алкоголь, здаеться, вивiтрився вiдразу з ii затуманених мiзкiв. Коли мовчання стало нестерпним i розривало тiло зсередини, а серце, здавалось, ось-ось вискочить iз грудей, Оля, нiби стрибаючи у прiрву i знаючи, що вороття назад не буде, запитала:

– Щось iз мамою?

Тато довго не вiдповiдав, боячись глянути доньцi в очi, а потiм, вичавлюючи слово за словом, нiби роблячи в головi якийсь карколомний переклад з однiеi чудернацькоi мови на iншу, стиха промовив:

– Мама телефонувала. Їде додому. Вона хвора.

І по паузi:

– У неi рак.

Ця звiстка, здавалося, мала би приголомшити дiвчину. Але нiчого з того, про що вона читала в романах чи бачила в кiнофiльмах, з нею не трапилося. Уже згодом, згадуючи свiй стан i розповiдаючи про це Вiкторовi Андрiйовичу, вона виокремила той факт, як порожнеча поступово наповнювала ii тiло, нiби душа шматочками виходила з неi. Це як п’еш воду зi стакана, аж поки вiн не стае порожнiм. Але стакан знову можна було чимось наповнити, тiею ж водою, чи чаем, чи квасом, – горiлкою, зрештою, а замiнювача порожнечi, що поселилася вiдтодi в ii душi, очевидно, в природi не iснувало, та й Оля не намагалася шукати, нiби вiдчуваючи, що однинi iй призначено долею нести саме такий хрест, i вiд цього нiяк не вiдкупишся, не змiниш ситуацiю, не повернеш час назад, коли все було добре i жодна проблема не бовванiла на горизонтi твого життя.

Здавалося, що пiсля такоi звiстки вона не зможе заснути, але удар був настiльки сильним, що органiзм не ризикнув вiдiгнати сон вiд Олi. Але був цей сон короткотривалим, без марень i видiнь, i вже десь через двi години Оля розплющила очi, дивлячись, як через тюль на вiкнi, мов у туманi, народжуеться ранок, слухаючи бренькiт трамваiв за вiкном, вловлюючи щебетання птахiв… І знову заснула – здавалося, на мить, – але жiнка, схожа на маму, водила ii цiлу вiчнiсть лабiринтом, тримаючи за руку. Йшли вони нескiнченно довго, i жiнка, схожа на маму, знала кожний поворот налiво чи направо, вела Олю лише iй однiй вiдомим шляхом, що мало врештi-решт вивести iх з цього лабiринту. Дiвчина знесилилась, але не смiла вiдставати, вiдчуваючи тепло долонi жiнки, схожоi на ii маму. І лише коли Олю почав поборювати сумнiв, чи справдi це ii мама, вона вiдчула, як вiйнуло холодом з долонi жiнки, i дiвчина, нiби виправдовуючись, поволi – i це тривало вiчнiсть – стала висмикувати руку з уже напiвтеплоi долонi жiнки. Схожа на ii матiр ще намагалася затримати руку Олi, але, вiдчуваючи, що та цього не хоче, нарештi змирилася зi своею долею i байдуже сама поволi – i це тривало вiчнiсть – висмикнула свою руку. Вони продовжували йти одна за одною, петляючи в лабiринтi, аж поки жiнка, схожа на ii матiр, не стала все бiльше й бiльше вiддалятися вiд неi. Минула ще одна вiчнiсть, коли незнайомка (Оля вже знала, що це не ii матiр, а те, що колись було нею, але тепер перетворилося на щось нерiдне, чуже, не твое) обернулася до неi й махнула рукою: мовляв, iди назад, далi я пiду сама. Виразу ii обличчя вона не запам’ятала, але iй хотiлося, щоби на ньому був написаний жаль i щоб це була, власне, ii мама: мовляв, як же це ти, доню, пiдеш сама назад, цим клятим лабiринтом, розберешся без мене у всiх його хитросплетiннях? Але Оля розумiла, що слiд повертатися назад, i це, незважаючи на труднощi, буде для неi краще, нiж простування услiд за матiр’ю у незвiдану далечiнь, куди вона ще не готова пiти, i сила земного тяжiння е надто мiцною, аби так легко ii вiдпустити. І знову iй здалося, що це не ii матiр, i виразу жалю на ii обличчi нема i бути не може, бо вона спецiально загнала Олю в цю пастку, вибратися й вирватися з якоi вже не можна.

Аж тепер вона остаточно прокинулась, i гiрка iстина про маму пронизала ii свiдомiсть. Штора вже розсунута, сонце б’е в очi, над нею стоiть батько, вдягнений, виголений, нiби й живiт став меншим. Вiн говорить, що вона може запiзнитися на пари, а вона дурить його i каже, що у них перших двох пар нинi нема, бо захворiв доктор iз психiатрички. Це вона про Вiктора Андрiйовича, про нього можна говорити всiляке, насилаючи всi мислимi й немислимi болячки, аби справдi вiдiгнати вiд коханого усю цю нечисть. Вiктор Андрiйович для неi е маленькою дитинкою, не своею, а чужою, на яку кажуть: яка ти паскудна – аби заговорити, оберегти вiд нечистоi сили.

Батько залишае ii в спокоi, хоча, очевидно, сумнiваеться в щиростi слiв доньки, йде на роботу, а вона ще довго валяеться в лiжку, намагаючись нi про що не думати, але настирливi думки про маму лiзуть до ii черепноi коробки, i Оля думае, що зараз збожеволiе, i, здаеться, хоче цього, аби забути про мамину бiду, а найбiльше, щоб збулася ii заповiтна мрiя стати единою й найбажанiшою пацiенткою Вiктора Андрiйовича. Вона криво посмiхаеться i пояснюе фантасмагорiю думок тим, що сеча тисне iй на мозок, вискакуе з лiжка, бiжить до туалету, виконуе необхiдну для органiзму процедуру, – iй стае легше, i мiзки нiби справдi прояснюються. Їсти не хочеться, вона заварюе собi каву i в ступорi ще з пiвгодини сидить на кухнi, викурюючи цигарку одна за одною. Нiби опам’ятавшись, випивае вже холодну каву, в автоматичному режимi вмиваеться-пiдмиваеться, вдягаеться, але йти iз квартири нiкуди не хочеться. Життя поволi – з космiчною швидкiстю! – втрачае для неi усiлякий сенс.

Погляд Олi упав на книжку, яку вона купила десь мiсяць тому, вона так i не доторкнулася до неi. Це були «Популярные основы психиатрии» Дiлi Єнiкеевоi. Дiвчина навмання вiдкрила книжку i на 87 сторiнцi натрапила на роздiл «Шизоидный тип психопатии». «Це доля», – подумала вона i стала читати:

«Шизоидная психопатия характеризуется эмоциональной холодностью и неспособностью выражать тёплые чувства и привязанности, скрытностью, патологической замкнутостью и недостатком контактов с другими людьми, неспособностью переживать наслаждения, сниженным интересом к сексуальному общению, оторванностью от реальности и погруженностью в свой внутренний мир, фантазированием про себя, недостаточной реакцией на похвалу или порицание, затруднением в усвоении общепринятых норм поведения, что проявляется в эксцентричных поступках».

«Це про мене», – подумала Оля i з ще бiльшою зацiкавленiстю стала вчитуватися в книжку, забувши, здаеться, про все на свiтi:

«Одной из наиболее рельефных характеристик этого типа психопатии является замкнутость и необщительность. Ограниченность контактов с окружающими вызвана не болезненной застенчивостью, как при некоторых других типах психопатии, а неумением строить отношения с людьми и отсутствием внутренней потребности в общении.

При формировании шизоидной психопатии необычные черты появляються уже в возрасте 3–4 лет. Такие дети не любят шумних забав и подвижных игр, предпочитают тихие, уединённые занятия и не стремятся к активному общению с ровесниками.

С самых первых лет жизни шизоидные психопаты предпочитают играть одни. В детских учреждениях, когда их пытаются вовлечь в групповые игры, они могут подчиниться, но при первой возможности отходят в сторону и сидят, чем-то занимаясь, в одиночестве. Воспитатели обращают внимание родителей на то, что ребёнок молчалив, редко улыбается и необщителен.

Родители отмечают, что ребёнок очень серьёзен, подолгу застывает, как бы обдумывая что-то про себя, сохраняя недетскую серьёзность на лице. Например, во время еды он может застыть с ложкой в руке, уставившись в одну точку или в окно».

Блискавкою в Олинiй пам’ятi висвiтлився епiзод iз дитинства. Мама запiзнилась i прийшла забирати ii iз дитячого садочка. Оля залишилась одна з вихователькою. Мама пахла парфумами, була задоволена, а тут вихователька, яка часто била Олю не знати за що, стала скаржитися мамi, що ii донька не хоче бавитися з iншими дiтьми, постiйно колупаеться в носi i дивиться у вiкно. Можливо, Оля й не запам’ятала би цей епiзод зi свого дитинства, якби мама з невiдомоi причини не вiдшмагала ii перед вихователькою, промовляючи: «І в кого така уродiна вродилася?». Олi не було боляче, але сльози як горошини, котилися по ii щоках, дiвчинка захлиналася вiд свого плачу. Це був чи не найперший вiдчай ii дитячоi душi, протест проти маминоi несправедливостi. Адже весь день iй було так самотньо, вона з таким нетерпiнням очiкувала маму, а та прийшла i так жорстоко повелася з нею, наказавши не знати за що. При цьому вихователька свiтилася, немов одержала шалене задоволення, – Оля ладна була покусати все ii тiло.

«У таких детей иногда наблюдаются необычные вкусы в еде: например, они едят только смесь сладкого и солёного, заедают селёдку вареньем, отказываются от любых рыбных и мясных блюд и тому подобное».

Оля цього не пам’ятала, але мама iй розповiдала, що в дитинствi вона солила торт. Всi дивувалися, сварили ii, але потiм змирилися, вважаючи дивачкою. «Я шизоiдна психопатка?» – подумала Оля, криво всмiхаючись сама до себе, i тут же згадала однокурсницю Людку, яка любила iсти цiлий лимон зi шкiркою, посипаючи сiллю. «І вона теж?» – крива усмiшка розтанула на обличчi.

«Наряду с нормальным интеллектуальным развитием, ранним развитием речи и богатым словарным запасом у детей-шизоидов может быть затруднение в приобретении двигательных навыков и навыков самообслуживания. Часто такие дети бывают неуклюжими, неловкими, малоподвижными, медлительными. Им трудно научиться одеваться, причёсываться и обслуживать себя, они могут часами сидеть с расчёской или предметом одежды в руке».

Промiнчик надii блиснув у затуманеному Олиному мозку: вона не пам’ятала, аби з нею вiдбувалося щось подiбне. «А, може, я не шизоiд?» – благально запитала сама в себе.

«Может наблюдаться однообразие поведения, затруднение приспособления к новым условиям.

Бывает, что ребёнок-шизоид предпочитает ровесникам общество взрослых, так как те мало обращают на него внимание и он может быть предоставлен сам себе. Иногда такие дети подолгу молча слушают беседы взрослых, не мешая им и не докучая. С самого детства они проявляют холодность и недетскую сдержанность».

І тут тривога ще глибше оселилась в Олинiй душi. Вона впiзнала себе, маленьку, коли годинами слухала розмови старших, а тi потiм казали, що, мабуть, з неi виросте письменниця.

«В подростковом возрасте они резко отличаются от сверстников, становятся ещё более непохожими на остальных. Замкнутость, отгороженность от других бросается в глаза. Из-за этого у окружающих возникает особое отношение к шизоидам. С детства их считают странными, и сверстники относятся к ним настороженно и сторонятся их. Они всегда держатся особняком от подростковых компаний.

Иногда такое одиночество даже не тяготит шизоида, он живёт в своём собственном мире и пренебрежительно отстранённо или неприязненно относится к обычным развлечениям подростков. Больше всего его интересуют книги, зрелища, спокойные настольные игры, конструирование, рисование, лепка из пластилина. Поэтому контакты со сверстниками у них весьма избирательны и зависят от их интересов.

Начитанность шизоидов, способность к логическому мышлению, интерес к отвлечённым, абстрактным понятиям, сложной информации, способность ответить на многие «недетские» вопросы, придумав им неожиданное, оригинальное освещение, – всё это уже с детства обращает на себя внимание родителей, воспитателей и учителей.

Частично этим и объсняется отсутствие интереса к общению с более примитивными ровесниками, занятыми детскими играми. На школьной перемене ребёнок-шизоид не выходит в коридор, где одноклассники устраивают шумную возню, а достаёт принесенную с собой «взрослую» книгу и углубляется в чтение.

Погруженность в себя и свои увлечения, неумение играть в обычные для своего возраста игры и эмоциональная негибкость отталкивают от них сверстников. Их начитанность и более высокое интеллектуальное развитие обычно сочетаются с отставанием в двигательной сфере – они неловки, угловаты, что вызывает насмешки других подростков, и им придумывают обидные прозвища – «умник», «очкарик» и тому подобное.

Обнаруживая развитое логическое мышление, прекрасные способности и хорошую эрудицию, шизоиды в то же время оказываются совершенно беспомощными в простых житейских ситуациях и не могут найти из них правильный выход.

Большинство шизоидных подростков страдают от своего одиночества и неспособности найти себе друга по душе. В своих сокровенных мечтах они представляют, как возглавят группу сверстников, став в ней лидером и всеобщим любимцем. В этих фантазиях шизоиды воображают, что могут легко и свободно общаться с другими ребятами, чего не хватает им в реальной жизни.

Но их замкнутость затрудняет вступление в типичную подростковую компанию и способность освоиться в ней. В подростковой группе они не поддаются общему настроению и влиянию ровесников, не могут подчиняться правилам, существующим в группе, которым обычно без колебаний следуют другие члены подростковой компании.

Чаще всего они покидают такую группу, а если и остаются в ней, то считаются «белыми воронами». Над ними могут насмехаться и даже издеваться другие члены группы, но обычно это их мало задевает.

Некоторые шизоиды сохраняют независимость даже в группе, оставаясь холодными, уравновешенными и сдержанными, они могут дать неожиданный отпор обидчику, чем внушают уважение другим подросткам и заставляют их держать дистанцию.

Бывает, что они не стремятся влиться в группу, а пытаются подружиться с кем-либо из сверстников, но, натолкнувшись на неприязнь, быстро тушуются, не знают, как себя вести, и ещё больше уходят в себя.

В семье подросток-шизоид может не обращать внимания на других детей и родителей, если они его не трогают и не мешают его увлечениям. Он способен пассивно подчиняться домашним правилам и распорядку дня, но при попытке вторгнуться в его внутренний мир, его необычные увлечения и фантазии часто возникает бурная протестная реакция.

Так же бурно реагирует шизоид и на запреты. Например, если ему запрещают читать или препятствуют его увлечениям, подросток может оскорбить своих близких, не выбирая выражений, и подчас очень обижает их своими язвительными характеристиками и презрительными прозвищами. На упрёки родственников он способен без всяких сожалений и извинений холодно заявить, что «с беспросветными тупицами» ему не о чем разговаривать.

Если в семье создаётся конфликтная обстановка из-за запретов и требований родителей «быть как все дети», а со сверстниками сам подросток не способен или не желает общаться, то это может вызвать декомпенсацию с последующим формированием отрицательного отношения ко всем людям, вплоть до антропофобии (боязнь людей).

Утяжеление шизоидных черт всегда происходит на фоне ухудшения межличностных отношений – с родителями или ровесниками. Усиливается дисгармония и противоречивость психики – чувство собственного превосходства и повышенная самооценка порой сочетаются с чувством собственной неполноценности.

Могут быть расстройства настроения в виде лёгких депрессивных состояний, а также повышенная возбудимость и экспансивность. Вначале усиление таких нарушений происходит только под влиянием внешних факторов, а в последующем они уже проявляются и из-за внутренних переживаний подростка. Реакция протеста при конфликтной ситуации иногда выражается в побеге из дома.

Бывает, что в психотравмирующей ситуации возникают невротические реакции – навязчивые опасения, страхи, фобии.

У шизоидов чувство собственной неполноценности может быть связано со стойкой убеждённостью в наличии у них физического недостатка и даже уродства, наличием которых подростки пытаются объяснить, почему их отвергают сверстники. Например, они считают, что у них слишком большие уши или что они оттопырены, как крылья летучей мыши, что у них огромный нос, «как у Сирано де Бержерака», непропорциональное лицо или уродливая фигура, и тому подобное. Как правило, эти представления сильно преувеличены.

В подростковом возрасте, когда внешность значительно меняется, часто даже очень красивый в раннем детстве ребёнок становится похожим на «гадкого утёнка», и у многих это вызывает озабоченность. Но у шизоидов такая озабоченность носит болезненный характер, она не поддаётся переубеждению и коррекции и назывется дисморфофобией.

Со временем это проходит, но в ряде случаев убеждённость в своей внешней непривлекательности может сохраниться на всю жизнь, что в ещё большей степени создаёт предпосылки для отгороженности от других людей и одиночества шизоида.

Обычно стремление к самостоятельности у шизоидного подростка ограничивается требованием невмешательства окружающих в его личную жизнь.

Вместе с тем подросток может про себя или вслух критиковать существующие правила поведения и порядки в коллективе, насмехаться над идеалами и духовными ценностями общества, его условностями и отсутствием свободы личности. Это называется нонконформизмом.

Шизоиды не любят поступать так, как все, как вообще принято вести себя в обществе. Некоторые подростки не высказывают свого мнения вслух, но ведут себя в соответствии с собственными понятиями о нормах поведения.

Презрительное отношение к общепринятым нормам иногда неожиданно для окружающих проявляется в решительных действиях или публичном выступлении, когда подросток обрушивает на ошеломлённых слушателей поток критики социальных или психологических проявлений жизни людей в резких и язвительных выражениях, категорично и прямолинейно, обнаруживая наблюдательность и умение подметить детали, но не учитывая возможных последствий для себя и для тех, кому адресуется его критика.

Внутренний мир шизоида закрыт для других людей. Он заполнен необычными фантазиями, предназначенными только для него самого. Фантазии чаще всего имеют сложный характер и могут содержать элементы творчества. Шизоид не склонен посвящать кого-либо в свои мечты и рассказывать о них близким.

В отличие от истерических фантазий, в которые сами истерики верят, у шизоидов нет погруженности в фантастические вымыслы, когда подросток полностью перевоплощается в другое существо. Шизоид чётко отделяет реальную жизнь от своих красочных грёз и мечтаний».

Оля упiймала себе на думцi, що вже хвилин десять читае текст, але якби в неi запитали, про що йдеться в ньому, вона б не змогла скласти до купи слова i фрази. Все здiйснювалося механiчно, а насправдi наскрiзною думкою в ii мозку була думка про маму. Ця думка не була виражена у словах i фразах, як текст, що його вона читала, а уподiбнювалась на щось невидиме. Думка плила у часi й просторi, мов електричний струм, якого ми не бачимо, але його присутнiсть вiдчуваемо. І як рубильником припиняють течiю електричного струму, так наступна думка витiснила Олину муку про матiр.

Тепер iй найбiльше хотiлося побачити Вiктора Андрiйовича, бодай почути його голос. І – о, диво! – завiбрував мобiльний (Оля виключила звук), а на дисплеi висвiтлилося «Коханий». Зараз вiн був завеселий для ii настрою, аби вона могла зрозумiти його тодi, коли найбiльше потребувала, аби зрозумiли ii. Вiн запропонував iй сьогоднi вiдсвяткувати його день народження у якомусь затишному ресторанчику, який вiн надибав на околицi мiста. Оля вiдчувала, як iхнi душi вiдчужено роз’еднуються, iй хотiлося крикнути: «Як ти можеш, коли моя мама помирае?!», але вона стрималася, розумiючи, що Вiктор Андрiйович нiчого не знае про ii бiду, а просто сказати йому, що у мами рак i що вона повертаеться з заробiткiв iз Італii, в неi вже не вистачило сил. Оля щось сухо йому вiдповiла на кшталт того, що сьогоднi не може, i натиснула на кнопку вiдбою. Вiн ще декiлька разiв телефонував, не розумiючи, що сталось, але оте «коханий» губилося в просторi й часi, а Оля байдуже дивилась на вiбруючий мобiльний, аж поки не вимкнула його.

Тепер у неi робота була важливiшою за всi цi хлюпання-переживання: треба було капiтально прибрати квартиру до приiзду мами. Оля не любила хатньоi роботи, але тут був особливий випадок. Знаючи свою маму-чистюлю, вона не могла напризволяще залишити квартиру. Все повинно блистiти до ii приiзду, аби вона боролася лише зi своею хворобою, а не думала про те, яка у неi незугарна донька, що навiть лад у хатi навести не може. Оля зняла одяг, в якому збиралася йти на пари, вдягнула спортивний костюм i з захватом, що переходив у захоплення, взялася до роботи. Вона протирала пил у найпотаемнiших мiсцях, бо ii лякала думка, що мама там може ненароком провести рукою i жахнутися бруду. Оля ще раз перемила посуд, навiть той, що стояв у шафцi, упродовж дня пралька працювала, як скажена, так що у ящику для брудноi бiлизни нiчого не зосталося. Якби вона вмiла, спекла би мамi торт чи якусь смакоту, i вперше, мабуть, за життя пошкодувала, що не вмiе цього робити, а потiм подумала, чи змогла би мама iсти це в ii нинiшньому станi.

Раптом жагуча думка, що мама могла iй телефонувати на мобiлку i сказати щось дуже важливе, власне iй, а не комусь iншому, пронизала ii мозок. Вона прожогом кинулася до мобiлки, ввiмкнула ii, але прийшла есемеска, що iй чотирнадцять разiв телефонував коханий, а жаданого дзвiнка iз Італii не було. Зателефонувати мамi, чого iй зараз найбiльше хотiлося, вона теж не могла, бо мама не визнавала мобiлок i завжди телефонувала зi стацiонарного апарату своеi господинi.

Вiктор Андрiйович iй бiльше не телефонував, хоча йому мало би надiйти повiдомлення, що Оля вже з’явилася на зв’язку. Вона не втерпiла i вiдразу ж набрала його номер. Здаеться, ще не встиг скiнчитися перший сигнал, як вона почула його голос. Вiн сказав, що зараз мае пару в медунiверситетi й зателефонуе iй одразу, як звiльниться, але вона не мала часу чекати, виплеснувши на нього свое горе: «Мама хвора на рак, завтра приiжджае», а вiн мовчав, не знаючи, як зарадити ii горю, i не смiв говорити нiжних слiв, бо на нього дивилися студенти i особливо студентки, закоханi в нього. Сказав лише: «Не переймайся, може бути встановлений неправильний дiагноз, i все владнаеться», але, здаеться, й сам не повiрив у цi слова. Проте iй цього було досить, аби знову хвиля нiжностi й кохання полинула до нього. Ну, звичайно! Можливо, мамi поставили неправильний дiагноз, а Оля даремно переймаеться тим, що в неi рак. Ось приiде сюди, Вiктор Андрiйович порекомендуе, до якого найкращого лiкаря пiти, – i все буде гаразд. Вона бiльше нiколи не вiдпустить маму на тi клятi заробiтки, лiпше сама буде гарувати.

Олина ейфорiя тривала недовго. Розумiння того що саме через неi мама поiхала до Італii, аби вона могла навчатись у медунiверситетi, гризло ii, а нинi особливо, коли всю вину за мамин рак Оля взяла на себе. Вiдчайдушна думка, що жодне спокутування грiха не врятуе ii маму вiд смертi, убивала зсередини, розриваючи душу на шматки. Уперше за багато мiсяцiв, а то й рокiв Оля нестримно плакала, заходячись, жалiючи насамперед себе. Вона не пам’ятала, скiльки це тривало, але солона волога, вийшовши iз неi, омолодила тiло i струсонула душу. Тепер Оля готова була вiддати свое життя, лиш би врятувати маму. Недавне душевне потрясiння жахливо вiдобразилося на ii обличчi, i вона довго вмивалась, аби змити свою муку, аби мама нi про що не здогадалась.

Так вона й протинялася по квартирi до самого вечора, нiчим особливо не займаючись. То вмикала, то вимикала телевiзор, клацала канали, але нiяк не могла зупинитись на якомусь одному. Наскрiзна думка про маму пронизувала ii тiло. З одного боку, вона негайно вже хотiла бачити маму, а, з iншого, – намагалась якомога чимдалi вiдтягнути цю мить, бо розумiла, що пiсля приiзду мами в неi почнеться зовсiм iнше життя, – i буде воно не таким безтурботним, як досi.

Вiктор Андрiйович не телефонував, i вона забула про нього. Згадала в ту мить, коли додому приплiвся п’яний батько. Вона не сказала йому жодного слова, а вiн з винуватою посмiшкою глянув на неi, нiби виправдовуючись за свою слабкiсть саме у цей час, i почимчикував до спальнi, звiдки незабаром донiсся його потужний храп.

Несамовита хвиля байдужостi накрила Олю з головою. Вона вiдчула себе малесенькою дiвчинкою, яку вiднесло на безлюдний острiв. Вона пройшла стадiю страху, коли боялась навiть власноi тiнi, й байдуже дивилася на все, що коiться навколо. У неi навiть не було думки, щоб якось захистити себе вiд цiеi небезпеки, сховатися в потаемне мiсце, де би тебе нiхто не знайшов. Навiщо? Адже на безлюдному островi Олиноi душi ii нiхто i не шукав. Вона не була нiкому потрiбна, бо нiхто навiть не здогадувався, що ii необхiдно рятувати, а вона не волала про допомогу, бо розумiла, що нiхто ii не почуе.

Надiйшла година, коли Оля зазвичай лягала спати, i дiвчина слухняно-механiчно лягла у лiжко, але сон не йшов. До зустрiчi з мамою залишалось якихось дванадцять годин, i органiзм напружився, завмер в очiкуваннi. Тiло виснажилось, але ще мало потаемнi запаси, аби iснувати. Оля вимкнула свiтло, заплющила очi, але через мить iй стало страшно, i вона змушена була знову ввiмкнути свiтло. Вже було не так лячно, але все одно здавалося, що хтось невидимий причаiвся невiдомо де, аби накинутись на неi i зробити з нею щось зле. Батько за стiною перестав хропiти, i Оля подумала, що вiн вмер, але за мить вiн знову захропiв, i iй стало легше на душi. Проте вона вже не ризикувала вимикати свiтло й заплющувати очi, боячись, що попереднiй страх повернеться до неi. Їй уже не було комфортно з самою собою, як ще вчора, та й нинi зранку, доводилося прилаштовуватися до нового стану душi, яка нiби в невагомостi iснувала всерединi ii тiла, мiцно невидимими путами прив’язаного до землi. Їi очi щiльно обмацали кожну щiлинку на стелi, аж поки мозок не дав команду дочитати роздiл книги до кiнця. Але вона ще добрих десять хвилин лежала на лiжку, аж поки уповнi усвiдомила свою вiдповiдальнiсть за виконання команди власного мозку, розкрила книжку, вiдсунула вбiк закладку i продовжила надовго вiдкладене чтиво:

«Тематика фантазий может иметь эротический характер (при внешней незаинтересованности шизоида в сексуальных связях) или отражать честолюбивые устремления и тешить самолюбие и гордость.

Со временем всё отчётливее обнаруживается односторонность их развития, дисгармоний психики, несоответствие серьёзности и направленности интересов их возрасту. Часто шизоиды живут своими, странными для остальных, сильными и устойчивыми увлечениями, которые могут проявляться в коллекционировании необычных для их возраста предметов. То, что, как правило, собирают все подростки, – марки, спичечные этикетки, вкладыши от жвачки, модели автомобилей, мини-игрушки из «киндер-сюрприза» – не привлекает подростка-шизоида, ибо он всегда поступает не так, как другие.

Шизоиды предпочитают более изысканные предметы для коллекционирования. Их коллекции бывают уникальными, например, старинные почтовые открытки, посвящённые конкретной тематике, старинные монеты определённой страны, копии гравюр художника ХVІІІ века, старинные фотографии архитектурных сооружений, копии любовной переписки какого-то писателя и тому подобное.

Иногда коллекции могут удивлять своей никчемностью, бесполезностью, странностью выбора тематики. Но в этом проявляется стремление к удовлетворению изощрённых эстетических потребностей шизоида, а не просто накопительство ненужных предметов.

Многие из них предпочитают интеллектуально-эстетическое хобби. Например, интерес к религии и философии, уникальные сведения в какой-либо одной области. В рамках своих увлечений они могут достичь определённых успехов и удивлять взрослых и сверстников эрудицией и глубоким знанием предмета.

Большинство шизоидов любят читать, и чтение предпочитают всем остальным развлечениям. Многие уже в детском возрасте увлекаются «взрослой» фантастикой, читают все произведения известных писателей-фантастов.

Одни «запоем» читают все книги подряд, а другие – строго избирательно, например, книги по естествознанию, истории, литературоведению, эстетике, философии, причём интерес может проявляться к конкретной исторической эпохе или к определённой теории.

Хобби шизоидов необычны и могут поражать своим несоответствием возрасту или общему интеллектуальному развитию, например, увлечением древними языками, древнегреческой философией или мифологией, генеалогией французских королей, русских царей или китайских императоров, импрессионизмом или абстракционизмом в живописи, творчеством писателей-символистов, эстетикой и тому подобным.

Все увлечения предназначены для самих шизоидов. Они никогда не делятся ими с окружающими. В отличие от истериков, которые тоже могут весьма поверхностно овладеть знаниями в какой-либо изысканной области искусства, чтобы поразить окружающих и произвести на них впечатление, свои увлечения шизоиды предпочитают скрывать, а не выставлять напоказ. Иногда они таят их, боясь непонимания и насмешек, а иногда из-за особенностей своей психики.

Лишь перед немногими людьми, в которых он чувствует истинный интерес, шизоид способен слегка приоткрыть то, чем он живёт и что его интересует, но тут же может вновь уйти в себя. Чаще он откроется случайному человеку, которого видит впервые в жизни, если тот чем-то ему импонирует. А для своих родных и знакомых, которые знают его много лет, он порой всю жизнь остаётся скрытной, загадочной, непонятной личностью, «вещью в себе».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/anatoliy-vlasuk/vtikachi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.