Книга - Пригоди Нюмочки

Пригоди Нюмочки
Вiра Марущак


Казка – лагiдна колиска дитинства. З неi вийшло все людство. З вiку в вiк, iз поколiння в поколiння зорiли зацiкавленi дитячi оченята на дивовижний свiт, що нас оточуе. Читаючи казки, дiти пiзнають життя, iхнi голiвки засiваються зернятами добра, сили i мудростi, якi, проростаючи, заявлять про себе пiзнiше, через роки. Саме такий позитивний заряд i повчальнiсть несуть казки миколаiвськоi письменницi Вiри Марущак. Вони приваблюють органiчним поеднанням правди i вигадки, високою поезiею, служать джерелом мудростi. Написанi доступною мовою, образно вiдтворюють ту чи iншу життеву ситуацiю.





Вiра Марущак

Пригоди Нюмочки

Казки





Пригоди Нюмочки





Мишка-шоколадниця


Я жила у нiрцi з матусею. У затишнiй теплiй домiвцi вона цiкаво розповiдала менi про великий свiт i застерiгала, що на землi е люди, якi не зовсiм доброзичливо ставляться до нас, мишей. Говорила й про те, що треба боятися вусатих котiв, якi тiльки те й роблять, що полюють на нас.

Якось матуся менi сказала:

– Нюмочко, ти вже доросла, час самiй добувати iжу.

Я теж дуже цього хотiла. І тому охоче шмигнула слiдом за нею. Разом дружно взялися гризти дерево. А коли з’явилася дiрочка в пiдлозi, то передi мною вiдкрилося те, чого я досi не бачила. У великiй просторiй кiмнатi було багато свiтла, а вiд ароматiв запаморочилося в головi. Виявилося, що так приемно пахнуть цукерки, якi були упакованi в зеленi мiшечки, що стояли поряд з подарунками – плюшевими зайчиками.

Матуся зразу взялася до дiла: прогризла дiрочку й зникла серед цукерок. Я зробила те ж саме. Та раптом почулися голоси людей, i я кудись нiби попливла. Вiд страху зажмурила очi й розплющила iх тiльки тодi, коли почула музику. Обережно визирнула зi своеi схованки й побачила, що подарунки лежать пiд пухнастою ялинкою, а поруч танцюють дiти у рiзному вбраннi. Кого там тiльки не було – принцеси, лисички, зайчики. І навiть кiт.

Зразу я хотiла кудись дременути, та не знала куди. А придивившись, зрозумiла, що вiн несправжнiй, хоч i був у червоних чоботях, iз хвостом, намальованими вусами. Звiсно, кiт зовсiм не хотiв полювати на мене, бо водив хоровод iз друзями. Менi теж стало весело, i я ледь не вискочила з мiшка погратися, однак, згадала, як мама застерiгала: «Не будь довiрливою!» Тому я вирiшила тихесенько спостерiгати за святом. Воно було веселим. Дiти смiялися. Грали в iгри. Танцювали.

А згодом до них вийшов дiдусь у червоному кожусi з довжелезною бiлою бородою. Вiн привiтав дiтей, роздав подарунки. Я, на всякий випадок, глибше занурилася в цукерки i знову вiдчула, що кудись попливла. З жахом прислуховувалася до якихось шумiв, голосiв. Було лячно доти, поки мене не огорнула тиша. Я знову визирнула зi своеi схованки i збагнула, що потрапила до кiмнати. Тут було затишно i чисто. Навколо багато iграшок. І схожа на ляльку дiвчинка. Вона потягнулася до подарунка. У мене завмерло серце, коли дiвчинка взяла мого сусiда – зайчика. Я розумiла, що скоро дiйде черга й до цукерок. Коли це сталося, я вискочила з мiшка й опинилася в дитячiй долонi.

Свiтлокоса, кучерява дiвчинка широко розплющила здивованi блакитнi очi:

– Ти хто? – запитала вона.

– Нюмочка, – вiдверто зiзналася я й присiла на заднi лапки, щоб будь-якоi секунди втекти. Та дiвчинка була такою привiтною, усмiхалася до мене.

– Давай дружити, – запропонувала вона.

– Згода, – одразу вiдповiла.

– Я хочу з тобою гратися. Тiльки ти менi поклянись, що нiкуди нiколи не пiдеш. Живи тут у моiй кiмнатi. Гаразд? – клiпнула довгими вiями дiвчинка.

– Гаразд, – пообiцяла я.

– Подiлюся з тобою своею заповiтною мрiею, – дiвчинка пiднесла до червоних вуст руку, на якiй я сидiла. – Давно хочу, аби у мене був братик чи сестричка, бо я ж така самотня. Тато з мамою на роботу ходять, а подружки пограються та йдуть додому, а менi так хочеться, щоб тут, поруч, хтось був i нiколи не збирався додому. Щоб ця кiмната була i його домiвкою.

Я ii розумiла, бо в мене тепер теж не було рiдних: невiдомо де пропала моя матуся.

Анюточка, так звали мою знайому, була говiркою дiвчинкою i розповiдала про своi секрети. Добра i дбайлива, прилаштувала для мене лiжечко. Та я любила спати в ii черевичку. Про всяк випадок уночi прогризла нiрку, хоча зовсiм не хотiлося покидати цю домiвку з таким хорошим другом.

Одного вечора, примруживши очi, Анюточка розкрила свою таемницю, про яку просила нiкому-нiкому не розповiдати, адже в неi незабаром з’явиться сестричка чи братик.

Вiд радощiв я ледве не танцювала на заднiх лапках. Того вечора ми довго перешiптувались. А коли моя подружка заснула, менi раптом стало сумно: розумiла, що тепер у Анюточки буде з ким бавитись i жити тут, у цiй кiмнатi. Чи знайдеться для мене мiсце? Вiд цих думок на серцi було холодно, i я все частiше поглядала на дiрочку в пiдлозi.




Поневiряння Нюмочки


Я довго сидiла в Анютчиному черевичку. Здавалося, що дiвчинка вже не так дуже любить мене, як ранiше, i тому ще бiльше хотiлося до своеi матусi. Навiть уявила, як вона пестить, голубить мене. Захотiлося розповiсти iй про свою нову подружку i про те, що тепер у дiвчинки буде хтось ближчий i дорожчий за мене. З цими думками я шмигонула в дiрочку. Довелося рити дорогу, лапки болiли. Аж раптом я опинилася в якiйсь щiлинi. Зiрвалася й полетiла вниз, б’ючись об камiння. Знепритомнiла.

Не знаю, скiльки я пролежала на холоднiй пiдлозi. Боялася поворухнутися, болiло все тiло. Я почувалася самотньою, нещасною, не знала, як бути далi. Та раптом вiдчула, як мене хтось лоскоче. Повернула голову й побачила таргана. Вiн перебирав довгими вусами i здивовано дивився на мене.

– Чого розляглася на дорозi? – запитав, навiть не привiтавшись.

– Заблукала, матусю шукаю, – сказала й вiдвернулася вiд непроханого сусiда.

– Ха-ха! Матусю шукае, – аж присiв вiд смiху тарган. – Навiщо вона тобi? Краще ходiмо зi мною, я тобi своiх родичiв покажу. Ти знаеш, скiльки iх у мене? – вiн гордо задер голову.

– Може, i пiшла б, але в мене боки болять i iсти хочу, – зiзналася новому незнайомцю.

– Чекай, – крутнувся з усiх своiх нiг тарган i щез так швидко, як i з’явився.

Знову залишилась сама на холоднiй пiдлозi. Майже безпомiчна, думала що для мене закiнчилося хороше життя, тепер не матиму такого друга, як Анюточка. Доведеться поневiрятися. Вiд думок вiдволiк шум. Глянула i злякалася – поруч проходило полчище тарганiв, кожен iз них нiс по крихтi хлiба. Передi мною виросла цiла бiла гора.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/v-ra-maruschak/prigodi-numochki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.