Книга - Якщо полюбиш прокляття

Якщо полюбиш прокляття
Свiтлана Горбань

Наталя Лапiна


Любовь и волшебство #1
“Якщо полюбиш прокляття” – це прекрасна знахiдка для всiх, хто любить фантастику. Розпочавшись як традицiйне фентезi, iсторiя пристрастi красунi Огнеслави та чародiя Вельфа, яка переносить iх iз казкового свiту в нашу сучаснiсть, поступово поглиблюеться до вiчних проблем етичного вибору. Зловiсний свiт, де небезпечними е i густi тумани, i пристраснi обiйми, несподiваним чином змiнюеться, руйнуючи нашi уявлення про усталений жанр меча й чаклунства. Це iсторiя мiстичного незбагненного кохання, у якiй переплiтаються земне та вiчне, побутове й пiднесене. Дзвiн мечiв змiнюеться грохотом метро, та чи вдасться закоханим зустрiтися знову? Роман з динамiчним сюжетом й прозорою легкiстю розповiдi, вишуканим лiризмом та психологiзмом у кращих традицiях жанру.





Свiтлана Горбань, Наталя Лапiна

Якщо полюбиш прокляття

(Срiбнi прикраси на чорному тлi)



Чому так сталося, що ми призвичаiлись бачити лише тiньову сторону свiту?

    Клара Гудзик

…Вiн вiв дивовижну гру з величезною кiлькiстю неймовiрностей, щоб ми нiчим не ризикували, йдучи за Ним далi, до кiнця.

    П’ер Тейяр де Шарден






1




Замок палав.


Струменiли з вiкон-бiйниць вузькi смуги червоного вогню, дахи шпурляли у вечiрне небо снопи iскор, трiскалось розпечене камiння. У довгастi трiщини стiн лавою сунули бiлявi воiни в оздоблених мiдяною лускою панцерах i шоломах. Посiчений мечами нечисленний гурт захисникiв замку даремно чинив опiр: пронизанi стрiлами, настромленi на довгi важкi списи оборонцi падали один за одним. Вiдбивалися мовчки, з вiдчуженими, майже байдужими обличчями. Попереду верещали, бряжчали зброею шереги ворогiв, а позад них височiла уцiлiла найбiльша й наймiцнiша вежа фортецi.

За ii кам’яними мурами у напiвмороцi великого овального примiщення чаклувала над палаючим жертовником вродлива чорнява жiнка в темнiй сукнi з коштовними низками сяючих прикрас, що оперiзували ii стан. Швидко шепотiла заклинання, схрещувала й розводила руки над лимонно-жовтим полум’ям. Вiд жару дiаманти на браслетах стiкали долi важкими краплинами, випаровувалися росою, а руки не вiдчували дотикiв вогню – змiiлися, сплiтались та роз’еднувалися – нiжнi, бiлi, з довгими тонкими пальцями та блискучими нiгтиками.

У жовтому вогнi кипiла, пiнилася бурштинова краплина, розбухала, насичувалася таемною силою, дедалi бiльшала – була уже з горiшок – набувала форми кульки, оберталася, пiдкоряючись рухам досвiдчених рук чарiвницi.

І нiколи не спромоглися б воiни напiвдикого степовика Стратомира вдертися до ii замку, якби не привiв iх сюди темноволосий чоловiк з хижим профiлем шулiки, маг i чародiй. Його невиразний обрис зловiсно бовванiв на узвишшi перед фортецею – у чорному вбраннi на вороному конi, на тлi розпеченого пурпуру: позад нього палахкотiла вечiрня заграва, а попереду сичали кривавi язики пожарища. Вiтер розметав пасма довгого волосся, обличчя геть не було видно, стирчав лише великий горбуватий нiс.

– Кiло! – мовив коротко i рухом голови пiдкликав хлопця з невеликого гурту, що покiрно стояв за горбочком. Убранi в чорне, цi люди скидалися на зграю воронiв, якi звiддалiк спокiйно стежили за ходом битви.

Кiла зiскочив з коня й прудко збiг на пагорб.

– Пiд’iдь-но до Стратомира й скажи, щоб перестав рубати всiх пiдряд. Тих, що залишилися, легко можна взяти живими, – мовив чаклун, спостерiгаючи за густими клубами диму над фортецею. – Зрозумiв?

– Авжеж.

– Вiзьми смолоскип.

Кiла крутнувся на мiсцi й прожогом побiг униз, глухо тупочучи ногами.

У цей час за товстими мурами замку, в глибинi круглоi вежi востанне спалахнуло яскраве жовте полум’я на жертовнику – i враз згасло, лише червонi жаринки спроквола зблискували в темрявi.

Чорнява красуня пiдхопила ще гарячу бурштинову краплину й закрiпила на срiбному ланцюжку. Важко, стомлено зiтхнула й швидко попрямувала спадистими схiдцями до великоi нижньоi зали, освiтленоi кiлькома смолоскипами та червоними вiдблисками пожежi. Тут ii чекали схожi на неi хлопчик рокiв шести i зовсiм маленька дiвчинка, обое переляканi й принишклi.

– Пора виходити, Корiелю, – чаклунка схилилась над дiвчатком, почепила на ii шийку ще теплу бурштинову прикрасу та звернулась до сина:

– Коли дiстанетеся степу, iдiть не зупиняючись. Уже темно, не загуби Вiланду, тримай за руку.

– А як же ти, мамо? – хлопчик схопився за розширену донизу спiдницю, здивовано поглянув на двi маленькi живi тiнi за ii спиною.

– Я наздожену вас пiзнiше. Якщо зможу, – обережно, але рiшуче забрала його руку з сукнi. – Камiнець на шиi Вiланди вказуватиме вам дорогу. І запам’ятай: Огнеславi скажеш, що я – полонянка… замку, – потому додала, стишивши голос: – Хай стережеться нiчних духiв.

Вона обдивилась дiтей, нiби хотiла ще щось сказати, але промовчала, рiшуче попрямувала до стiни й смикнула за важке металеве кiльце – у кам’янiй пiдлозi безшумно, мов дверi передпокою, розчинилась ляда.

Пiдштовхнула дiтей до отвору:

– Хутчiй!

Малюки квапливо побiгли крутими схiдцями вниз. Коли вони повнiстю зникли в темрявi, чаклунка почула голос хлопця:

– Тут нiчого не видно.

Вона схопила зi стiни смолоскип – ураз зблиснули дiаманти браслета на ii руцi – i суворо наказала:

– Загасиш його ще на виходi, у степ iз вогнем не виходь.

– Гаразд, не забуду, – гукнув хлопчик у вiдповiдь.

Люк беззвучно закрив отвiр, сам, вона навiть не торкнулася кiльця. Взяла ще один смолоскип, повiльно й урочисто рушила до протилежноi стiни. Простягла вперед вiльну руку, неприродно розчепiривши пальцi, та низько, гортанно мовила заклинання.

Вiдлуння його повторило – i щелепи кам’яноi стiни розсунулися. Вiдкрилися дверi ще однiеi овальноi зали. Без вiкон, зовсiм порожньоi, з нерiвно обтесаними стiнами та глибоким широченним колодязем посерединi.

Жiнка нерiшуче ввiйшла, ступила кiлька крокiв i зупинилася бiля самiсiнького провалля. Тiней позад неi побiльшало, вони пiдходили беззвучно й зупинялись – маленькi, тендiтнi, невагомi. Ущiльнившись до вiдчутноi навiть на вiдстанi громади, нависли ззаду суцiльною стiною. Якийсь час вона стояла нерухомо, нiби вагаючись, потiм кинула смолоскип у чорну безодню. Звiдти здiйнявся вгору страшний гуркiт. Потому зблиснув огняний стовп. Вiд яскравого свiтла засяяли навiть сiрi стiни.

Чаклунка вiдступила назад, уперлася спиною у твердий камiнь муру.

– Це пастка! – прошепотiла й затулила обличчя долонями. Дiаманти на браслетах потекли сяючими краплинками вниз.

– Ось як вони перемагають! Завжди! Тiльки…

Страшний гуркiт не дав закiнчити: захиталися стiни, пiдлога вигнулася, мов хребет величезного звiра.

Тiеi митi хлопчик, який уже вийшов з пiдземелля, випустив руку сестрички: вiн озирнувся на замок, що казково спалахнув у пiтьмi. Там ще й досi метушилися й кричали люди.

Несподiвано вибухнула i враз розсипалася на дрiзки могутня вежа.

Малий кинувся у той бiк, де стався вибух, простягнутi вперед руки шукали в повiтрi опори, неслухнянi губи намагалися покликати маму. Раптом вiн згадав ii суворий наказ – закляк i довго стояв, не розумiючи, що сталося та як тепер бути.

Таемний хiд закiнчувався на такiй вiдстанi вiд замку, що легко можна було зникнути непомiченим: нiч, яка насувалася зi степу, усе огортала мороком, обминала лише тлiючi рештки фортецi, що зловiсно мерехтiли в темрявi.

Повагавшись кiлька хвилин, Корiель вирiшив iти уперед, озирнувся – i не побачив Вiланди. Вона не могла вiдiйти далеко, бо була занадто маленька. Хлопчик це розумiв. Вiн погукав ii. Але марно.

Корiель повернувся до пащi пiдземного ходу, однак сестрички там не застав. Вiн вiдiйшов осторонь, безсило опустився на землю. Не знав, що робити, але ж не мiг сидiти склавши руки, i тому пiдвiвся й навмання продовжив пошук.

Усю нiч хлопчик блукав навколо згарища, ховаючись за горбочками та кущами, шукав сестричку, стиха гукав ii, спотикався й падав, вiн замерз, подряпав обличчя й дуже поранив руку. Високi трави хапали за ноги, глузливо мерехтiли мiж пасмами димiв далекi зорi. Чорна стiна ночi нiби штовхала його у спину, i вiн пробивався углиб руiн.

Там його i схопили воiни у високих лискучих шоломах.

Темрява почала розступатися, повiтря вже несмiливо свiтилося бiлим холодним промiнням, а небо – сiрим сяйвом ранковоi паморозi. Химерно громадилися страшнi гранiтнi брили; розламанi, спотворенi, бридкi, вони ще пашiли жаром нещодавньоi пожежi. Кружляв серед камiння легкий вiтерець, забивав нiздрi задушливим смородом горiлого, занапащеного, знищеного. Уривчасто перегукувалися переможцi: нишпорили скрiзь, намагаючись знайти серед руiн щось цiнне.

– Це син тiеi вiдьми! – кремезний степовик штовхнув малюка вперед, i той мало не впав.

– Бачу, – зичним голосом вiдповiв маг, що зморено сидiв на теплому каменi, укутавшись накидкою, яка надавала всiй його постатi ще бiльшоi хижостi та зловiсностi. Проте коли вiн дивився прямо, блiде обличчя не видавалося грiзним та потворним. Вiн повернувся до малого, i той повiльно ступив кiлька крокiв уперед. Обое – i хлопець i маг – належали до одного племенi й мали довге, надзвичайно темне волосся та чорнi очi, через те дуже вiдрiзнялися вiд людей, якi стояли поруч i дивилися боязко й водночас вороже.

– Не бiйся, Корiелю, – пещеною рукою з довгими тонкими пальцями чаклун, не поспiшаючи, повагом погладив дитяче личко – i подряпини та синцi на ньому враз зникли, залишився тiльки бруд.

– Я не боюся.

Маленький Корiель зiрко вдивлявся в чорноту страшних очей i не рухався. А чародiй обома долонями стиснув його закривавлену ручку, за якусь хвилину вiдпустив, i натовп, що iх оточував, враз зойкнув – вiд рани не лишилось i слiду.

Ватажок Стратомир, немолодий кремезний чолов’яга, припорошений пилом i пропахлий кiптявою та потом, проковтнув слину й подав знак воiнам. Тi розiйшлися. Як усi степовики, Стратомир носив шкiрянi штани та куртку, обшитi мiдними й бронзовими бляшками, але оскiльки був ватажком, до високого шолома причепив пишний хвiст рудоi лисицi, а шию прикрасив важкою золотою пектораллю. На його приналежнiсть до верхiвки вказували й золотi перснi майже на кожному пальцi обох рук.

– Незрiвнянний Вельфе, – ватаг схилився перед чаклуном, пектораль сколихнулась на його шиi, – якби ти допомiг кiльком моiм дружинникам…

– Нi, – хижо повернув свiй пташиний профiль чарiвник. – Я зробив усе, про що ми домовлялися, Стратомире, а одержав тiльки половину обiцяного.

– Дiвчинки немае… Нiде… – Стратомир скрушно розвiв руками. – Може, вiзьмеш замiсть неi…

– Нi, – рiзко перебив його чаклун Вельф. – Золота менi не потрiбно. А твого мотлоху – й поготiв.

– А коней… – благально почав ватаг, але Вельф рвучко пiдвiвся – чорний плащ майнув, мов пташине крило в польотi, – i пiшов геть, тримаючи за плече Корiеля, що байдуже дивився у далечiнь, як зачарований.

– До побачення, незрiвнянний Вель… – знову почав було Стратомир, та чародiй замiсть прощання суворо кинув через рамено:

– Пам’ятай про борг. А краще негайно знайди дiвчинку.

Ватажок закашлявся: забагато лiтало в повiтрi диму й гару. Копнув ногою сiрий уламок каменя й хижо погрозив невiдомо кому: «Хребта переломлю!»

А поблизу вже не мечi дзвенiли – люто хрипiли роздратованi голоси: степовики дiлили здобич, якоi було замало. Їi завжди замало. Багато трупiв та калiк. Стратомир звик до цього, тому не виявляв нiякоi цiкавостi до трофеiв. Свою частку вiн одержить обов’язково, i чималеньку. Зморено сiв на уламок стiни. Вiдкашлявся й витер тильним боком долонi довгi вуса, якi звисали нижче пiдборiддя. Камiнь був ще приемно теплим, але швидко стигнув на холодному ранковому повiтрi.

А крайнеба вже свiтився химерною жовтою смугою. Звичайнi свiтанки такими не бувають.




2




Сонце заходило.


Обрiй оповили темнi важкi хмари, свiт заполонила синя печаль iмли. Похмурi сумнi хатини, що незграбно й безпорадно мерзли серед голих дерев, потонули в сiрому туманi околиць. Чорна смуга дороги, яка звивалася змiею навколо каламутних калюж, губилася серед невисоких пагорбiв.

Цим сльотавим путiвцем простувала зовсiм маленька дiвчинка, обiдрана i брудна. Багно дратiвливо чвакало та плямкало, коли його торкалися босi ноженята. Вiтер дедалi дужчав, налiтав то спереду, то ззаду, шарпав благеньку одежину, але дiвча уперто дрiбцювало лише йому вiдомим шляхом, стискаючи бiля шиi задубiлими пальчиками кiнцi великоi латаноi хустини, яку вчора подарувала пригнiчена горем сухорлява жiнка з бiдного хутора, де убогi повiтки, облiпленi чорними лискучими мухами, пахли сiном i теплим димком. Єдиний раз за всю мандрiвку малечу впустили до оселi й нагодували гарячою юшкою з щербатоi глиняноi миски. Висока худесенька селяночка, накидаючи на ii тендiтнi плечики порудiлу шаль, пояснювала могутньому клишоногому вусаневi:

– Хiба ти не бачиш, що iй пороблено? Дивись, якi очi! Хай iде, куди знае. Хiба iх, чаклунiв, зрозумiеш чи зупиниш?

Але дiвчинка не знала, куди йти. Вона ще не мала анi волi, анi розуму, вела ii сила набагато могутнiша за людську – тягла вперед усе владнiше, i коли в степу запанувала непроглядна пiтьма, без жодного вогника чи iскорки, маля, не зупиняючись, iшло, немов увi снi, вдивляючись у темряву широко розплющеними очима, страшними вiд безтямностi.

А вiтер скавучав мiж зарослими пагорбами, шаленiв, рвучись у височiнь. Нарештi розiгнав-таки хмари – i стих. На небi спалахнули крижанi зiрки, вигулькнув з безоднi вузький рiжечок мiсяця. Дедалi холоднiшало, босi ноженята судомно трощили тонку кригу, що засклила поверхнi калюж.

З-за невисокого горбка донеслося пронизливе виття. Дiвча не стрепенулося, не стривожилось, тiльки глипнуло очима позад себе, однак не помiтило зграю хижих вовкiв, що назирцi йшли за нею.

Один iз них майже наздогнав маленьку безпомiчну жертву. Озирнувшись, вона побачила зовсiм поруч жовтi очi, здоровеннi гострi iкла, зволоженi слиною. Ухопилася задерев’янiлими вiд холоду пальцями за амулет, що висiв на шиi, i тихо зойкнула.

Вовчисько вiдразу вiдсахнувся, протяжно завив, глипнув очима й сiв на заднi лапи. Невдовзi докупи зiбралась уся зграя, хижаки оточили дiвчинку пiвколом.

Вона стояла перед ними й оглядала iх по черзi, потому пiдiйшла до широкогрудого вожака й без будь-якого страху скуйовдила йому вовну на головi. Вовк засопiв i ще бiльше висолопив червоного язика.

Дiвчинка зiтхнула, обернулася й потупцювала темним шляхом далi. Звiрi неспiшно пiшли слiдом, але поводились дивно: то пiдходили майже впритул, то зникали за пагорбами й рикали звiддаля. Нарештi зникли зовсiм.

А пара маленьких нiжок невтомно дрiботiла задубiлою стежкою, яку вдосвiта вже не потрiбно було шукати: на тлi срiблястоi вiд iнею трави ii було видно як на долонi.

Раптом дiвчинка зупинилася, повела очима: вiдчула знайомий запах каменю. Прискорила ходу. І коли з-за обрiю несмiливо визирнула ранкова зоря, розганяючи синювату холодну темряву, вона вже стояла перед мурами величезного замку, грiзнi вежi якого здiймалися майже до неба, а iхнi гострi зубцi зухвало упиралися в хмари. Глибокi чорнi бiйницi навiювали жах.

Раптом заскреготали грубезнi залiзнi ланцюги, опустився важкий дерев’яний мiст, i на нього зiйшла ставна рудоволоса жiнка в чорнiй оксамитовiй сукнi.

– Вiландо! – вигукнула здивовано. – Ти сама, дитинко? А де ж мама? Як ти тут опинилася?

Маленька Вiланда зазирнула в зеленi очi, оглянула разки дiамантiв, що звисали з пояса й гойдалися на стегнах, обома ручками зняла з шиi ланцюжок i здiйняла його над головою. Бурштинова кулька кiлька разiв хитнулась й опустилася в простягнуту назустрiч долоню, вiдтак, як тiльки ii торкнулися першi ранковi променi, спалахнула золотим полум’ям i запалила розкiшне хвилясте волосся рудоi жiнки.

Бурштин у ii руцi розм’як, потiк воском по долонi, потому закипiв i випарувався, тiльки довгi пальцi з матовими нiгтями потяглися за янтарною хмариночкою, що поступово зникала у вишинi.

– Промiнь Тровiка! У моiх руках… – прошепотiла жiнка, ледь рухаючи губами, i звернулась до дiвчинки: – А де твоя мама, Вiландо?

– Мами ма, – мала безпорадно розвела рученята, пiднявши блискучi чорнi очi.

– А де Корiель?

– Ма… – маля зiтнуло плечики i знову розвело рученята.

Руда красуня якийсь час у задумi дивилась, як першi променi золотили верхiвку найбiльшоi вежi. Сонце ще не зiйшло, воно тiльки почало виринати з-за обрiю.

Жiнка присiла, обхопила малу обома руками за плечики, зазирнула в очi:

– Згадаймо разом, що сталося? Ти добре все пам’ятаеш. Що наказувала тобi мама? Де це було? – очi Вiланди застигли, зiницi поволi розширились, розчинились у зеленому поглядi. Раптом обидвi: i дiвчинка i рудоволоса – здригнулися, нiби хтось невидимий постав помiж них, сколихнулося повiтря, жiнка вiдсахнулась та пiдняла вгору руки – приготувалася для оборони. Дiвчинка розплакалася й почала кликати маму.

– Не плач, Вiландо. Найстрашнiше – позаду, – жiнка взяла дiвчинку на руки. – Тут безпечно.

Та витерла брудними рученятами сльози. Заплющила очi, схилила набiк голiвку. І одразу заснула.

Жiнка не притискала дiвчинку до себе, як зазвичай роблять матерi, а просто приклала своi руки до ii животика та спинки i, не торкаючись сукнею брудного лахмiття, понесла до замку.

З-за рогу вигулькнув величезний, схожий на ведмедя собака, вiн повiльно пiшов слiдом, велично похитуючи темно-брунатними завитками доглянутоi шерстi.

Стиха поскрипуючи, пiднявся пiдвiсний мiст, i фортеця занiмiла.




3




Степ дрiмав.


Лежав на схiд вiд могутнього гiрського пасма, що оточило його величезним пiвколом. А з протилежного боку гiр протiкала надзвичайно широка рiка, до неi зусiбiч стiкалися невеликi ручаi та струмочки.

На пiвночi, мiж горами й рiкою, розмiстилися густi предковiчнi лiси. В iхнiх хащах ховалися хатки спокiйних розважливих орачiв; цей численний народ складався з кiлькох племен: тi, що жили ближче до Великоi рiки, називалися порiчковиками, тi що бiля лiсу, – полiсянами, були ще й поляни та пiдгоряни. Усi вони обробляли землю, майстрували необхiдне начиння, шили одяг, щедро прикрашали його орнаментами та вiзерунками. Приносили жертви Сонцю, Дощу та Вогню i сплачували данину своiм пiвденним сусiдам – кочовикам-степовикам, якi, ворогуючи мiж собою, часто-густо робили наскоки й на поселення землеробiв-орачiв, грабували, вбивали. Інодi навiть пiд час перемир’я забирали в полон необачних, якi наважувалися вiдiйти вiд осель на чималу вiдстань, i примушували виконувати найважчу та найбруднiшу роботу. Через те звичайним землеробам доводилося опановувати ще й воiнське ремесло.

Зовнi дуже схожi, орачi та степовики рiзнилися вдачею. Високi, свiтловолосi та свiтлоокi, щоправда серед орачiв було бiльше рудих, а помiж степовикiв – бiлявих. Борiд не носив нiхто, однак старшi чоловiки поважно вiдпускали вуса.

Кочовики так само поклонялися Сонцю, Вогню, але ще – Вiтру. В орачiв усiм заправляли старiйшини та жерцi, а кочовi племена мали вождiв, якi нiколи не могли дiйти згоди, мiж ними не вщухали чвари. Вони вiдбирали одне в одного табуни коней, отари овець, одяг, казани, зброю, золотi бляшки-прикраси. І бранцiв. Здебiльшого – своiх же степовикiв. Інодi – орачiв. Мов неприпнутi конi, носилися по степу, низько, по самi очi насунувши шкiрянi шоломи. Не турбувалися про прийдешнiй день та нiколи подовгу не затримувалися на одному мiсцi.

Степовички, якi звикли iздити верхи, носили однаковий з чоловiками одяг, схожi прикраси, тiльки волосся мали довше. Орачi ж вважали таке вбрання непристойним для жiнки та засуджували степовичок за те, що тi народжували дiтей не в освячених поколiннями предкiв хатах, а в нашвидкуруч напнутих повстяних наметах.

Стосунки мiж кочовиками й орачами завжди були напруженi, в будь-яку мить могли перерости у вiдкриту вiйну, але пiд час обмiну товару ворогуючi племена виявляли стриманiсть i дотримувалися усталених звичаiв. Гончарнi вироби, збiжжя мiняли на шкури тварин та зброю. Найбiльше цiнувалося золото. Добували його поблизу небезпечних гiрських рiчок, проте орачi, так уже повелося, не витрачали цiнний метал, зберiгали про запас, степовики ж виготовляли з нього прикраси для себе, своiх дружин, дiтей i навiть коней, часто-густо втрачаючи почуття мiри.

Мови обох народiв були дуже схожими, i хоч кожне плем’я розмовляло своею говiркою, порозумiтися при бажаннi завжди вдавалося.

А землi та дичини вистачало на всiх. І тепла вiд Сонця – верховного бога, коло якого вважалося священним символом, i навiть зображувати його дозволяли тiльки в капищах, обсаджених ритуальними соснами. Жерцi дбали, щоб росли там дерева рiзного вiку: старi, високi, з гладкими золотистими стовбурами, i молодi, схожi на розлогi кущики. Так повелося вiд початку вiкiв. Усi знали: коритись законам i звичаям треба обов’язково, порушникiв карали, найчастiше – вигнанням, i тi, що опинялися поза межами своiх племен, ставали бродниками. Об’еднували таких не походження, не мова, а доля, вона примушувала гуртуватися приречених на загибель одинакiв. Утiкачi та iзгоi маленькими, але досить небезпечними ватагами грабували окраiни земель орачiв, пiдстерiгали в засiдках нечисленнi гуртики степовикiв, проте найчастiше просто полювали в горах та поблизу рiчок i непролазних болiт.

І було б у цьому пiдсонячному свiтi все простим та зрозумiлим, якби не залишилися в безкраiх степових просторах останнi замки кiлькох чаклунiв – страшнi, несхожi на житло, наче сiрi скелi, стояли вони непорушно й грiзно.

Ще тисячолiття тому прийшли вони iз заходу, з-за гiр. Невисокi на зрiст, темноволосi й чорноокi чародii легко й невимушено розмовляли обома мiсцевими говiрками, а от iхньоi мови не розумiв нiхто. А найголовнiше – могли будь-кого зачарувати. Розповiдали про них рiзне: нiби розумiють мову тварин, читають думки людей i навiть умiють укладати угоди зi страшними нiчними духами, якi переправляють душi померлих через захiднi гори до краiни вiчного сну. Тому й живуть набагато довше за звичайних людей i не старiють. Ходили чутки, що були вони настiльки зарозумiлими, що наважилися зневажати… Сонце, поклонялися тiльки Вогню. Через те, хоч i розумними були, не могли вжитися мiж собою: постiйно билися, ворогували, доки не знищили одне одного. Уцiлiти вдалося лише кiльком.

Заносило землею страшнi й величнi руiни кам’яних фортець. Удень там кричали ворони, а вночi страхiтливо ухали сови й шелестiли кажани. І наближатися до цих мiсць мало хто наважувався, хiба що розбишаки-бродники, покидьки рiзних племен, вiльнi й безтурботнi – тi нишпорили де хотiли.

Люди боялися останнiх чаклунiв, хоча iнодi зверталися до них за допомогою, бо тi були досить-таки удатними цiлителями, майже мертвих приводили до тями. А траплялося – i мертвих з того свiту повертали. Але цiну за здоров’я призначали самi чародii, i нiхто не мiг знати наперед, чого вони забажають: кiлькох шкурок, глекiв чи самоi людини. Тi, кого забирали до замкiв, ставали невiльниками, iх не можна було викупити, а найстрашнiше – вони самi не хотiли повертатися до звичайного життя, ставали вiдлюдькуватими, осiбними i дуже скидалися на чаклунiв.

Тому орачi трималися подалi вiд кам’яних замкiв – так безпечнiше.

Щоправда, Диводанова прабабця любила поточити ляси про чаклунiв.

От i зараз вона сидiла на лавi з прядивом у руцi, а навколо неi – тiтки та сестри, рiднi й двоюрiднi, також з роботою в руках.

– Чому ж чаклуни ворогують мiж собою? – запитала одна з дiвчат. – За владу б’ються?

Диводан мишеням прослизнув на пiч, де затишно пахло сухою травою, i настовбурчив вушка, хутенько стягнув з голови шапку – щоб краще було чути.

– Не знаю, – сива бабуся старанно сотала довгу нитку покрученими кострубатими пальцями. – Мабуть, занадто войовничими були, от i почали один з одним змагатися. Вважали себе розумнiшими й сильнiшими за богiв, через те й були покаранi.

– А ти колись чаклуна бачила?

– Нi.

– А ось люди кажуть, нiби…

– Люди всяке казатимуть, бо сестра моя Огнася колись сама до чародiiв утекла.

Диводан злiз iз печi, перевернув пусте дерев’яне цеберко й сiв на нього. Спер лiктi на колiна, пiдборiддя – на долонi, тiльки бiрюзовi очi вогниками свiтилися.

– Кажуть вона красунею була? – не могла вгамуватися сестра.

– Ще й якою! Нi до неi, нi пiсля неi такоi не бачили. Висока, струнка, вправна… як Диводан зранку.

– Хiба тiльки зранку? Я й увечерi прудкий! – хлопчик аж пiдскочив, а дiвчата засмiялися.

– Я пожартувала, – старенька усмiхнулась куточками зморшкуватих губ. – А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постiйно трiпотiло – чи то од вiтру, чи то вiд ii нестримностi. І мiнливi, iскристi зеленi очi. Дзвiнкi очi.

– Голос дзвiнкий?

– Нi, очi.

– Хiба таке бувае?

– Бувае… Якось пасла вона отару овець за пагорбом, бiля великого струмка. Там i зустрiла чаклуна. Навеснi це сталося. Мабуть, вiн причарував ii, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечiнь, нiби там щось бачила. І весь час поривалася втекти до чаклунiв. Розумiла, що потрапити до них гiрше, нiж до диких степовикiв, але нiчого зробити з собою не могла. І посеред лiта таки втекла. Я дуже сумувала за нею. Їй тiльки п’ятнадцять виповнилося, i не було хлопця, щоб про неi не мрiяв.

– І не злякалася! – Диводан пiдскочив аж пiд стелю. Вiдерце, на якому вiн був умостився, весело грюкнуло, перевернувшись. Але не покотилося, бо мало приплюснуту форму – щоб не дай боже не скидалося на коло. А малий ледь i сам не грюкнувся на чисто виметену земляну пiдлогу. Це знову насмiшило дiвчат, i вiн зухвало вигукнув:

– А хлопцi кажуть: у степовикiв чаклуна бачили!

– Нумо, розкажи.

Диводан сiв на лавку, пiдiбгав пiд себе ноги:

– Люди з Зарiччя iздили до степовикiв мiняти товар. Там знову колотнеча – Стратомир зi своiми замок на сходi в облогу взяв, а з ними – чаклун! Вiн той замок зруйнував! Кажуть, Стратомир скарбiв без лiку набрав i хоче пiдкорити собi всiх степовикiв.

– Погано… – стара вiдклала прядиво.

– Чому?

– Ми спокiйно живемо, бо степовики мiж собою не миряться – де iм нас чiпати. А якщо об’еднаються… А якi ж скарби Стратомир у замку взяв? У вже зруйнованому?

– Золото ж, мабуть. А то й срiбло! – знову пiдскочив Диводан.

– Срiбло тiльки в чаклунiв бувае, – не згодилася старша сестра.

Хлопчик повернувся до неi:

– Хочу його побачити.

– А вечеряти не хочеш, Данчику?

– Я багато чого хочу! – Диводан пiшов з покою. Дiвчата вслiд усмiхнулися, i бабуся теж.

Залишилися за спиною тепло та затишок низькоi хатини, трiпотливi вогники каганцiв, нiжнi запахи хлiба, льону та вовни.

А надворi – тиша, вiхола ущухла, з чорноi латочки мiж хмарами виглядають великi блискучi зорi. Срiбнi чи що?

Диводан намацав за пазухою сопiлку, та заграти на нiй не наважився – ще смiятимуться. Взагалi-то кпинiв не боявся, бо вдачу мав веселу й часто кепкував iз себе сам. Але щоб хтось глузував з його музики – не хотiлося.

А в головi наспiвувала весела мелодiя. Чи чув десь, чи сам вигадав?




4




Стремена дзвенiли.


Цей звук було чути, бо конi ступали тихо, не iржали, а вершники iхали мовчки й нiчим не порушували тишi. Попереду – суворий похмурий Вельф. Ясного дня його суворе непорушне обличчя здавався навiть трохи замрiяним.

Серед слуг чародiя не було жодного старого, гладкого чи кульгавого, всi, як на пiдбiр: молодi та дужi, ясноокi, з коротенькими свiтлими вусами. Проте iхня холоднокровна незворушнiсть справляла враження якоiсь дивноi хвороби, душевноi немочi чи глибокого потрясiння.

Неозора степова рiвнина дихала весняним пробудженням i дзюрчала безлiччю струмочкiв. Здалеку вже вимальовувалася висока кам’яна фортеця, до якоi й прямували мовчазнi вершники.

Пiд’iхавши впритул, вони побачили, що мiст через рiвчак перекинуто, а брама гостинно вiдчинена. Як тiльки кiнь Вельфа ступив на колоду мiстка, в прорiзi брами з’явилася Огнеслава. Взялася рукою за коване мереживо залiзних грат, немов пiдкреслюючи хазяйським жестом свое право на цю твердиню.

Висока й струнка, в чорнiй оксамитовiй сукнi, яка щiльно облягала стан i ширшала до низу, з розкiшним поясом, увiшаним разками дiамантiв, вона була б зовсiм схожою на прекрасних чаклунок, якими пишалась легендарна краiна Авiлар, якби не довге вогняне волосся й зеленi-зеленi очi.

– Зупинися, Вельфе! – суворо наказала вона непроханому гостевi. – Не наближайся до замку Тровiка!

Вiн не ворухнувся, не змiнив виразу обличчя, але його кiнь став, ледь пролунав перший звук ii голосу. Задзвенiли стремена й вуздечки – то слуги Вельфа осаджували i своiх огирiв.

Якийсь час усi мовчали. Погляди схрещувались, немов мечi, очi випромiнювали люту ненависть, що дзвенiла у прохолодному повiтрi, немов крижана криця.

– Як ти тут опинилася? – процiдив крiзь зуби чаклун.

– Невже не можеш здогадатися, Вельфе? – зухвало посмiхнулась Огнеслава. Вона й пiша здавалась вищою за вершника.

Вельф потер прикрашений наруччям зап’ясток, скривив презирливо губи:

– Морельда передала тобi промiнь Тровiка.

– Здогадався, – Огнеслава спогорда глянула на Вельфа. – А сюди чого припхався?

– Приiхав за Вiландою.

– Звiдки знаеш, що вона тут?

– Вiдгадай i ти.

Огнеслава враз змiнилася на лицi, почервонiла, ii маленькi нiздрi вмить розширилися:

– Ти схопив Корiеля!

Тепер переможно посмiхнувся вiн.

– Морельда навiть з того свiту прокляне тебе! – вiд дзвiнкого Огнеславиного голосу затремтiли ланцюги пiдвiсного мосту.

– Я боюся ii, як i тебе.

– Проте Вiланди ти не вiзьмеш.

– Побачимо. У мене е час. Ти все одно не зможеш зробити ii чаклункою.

– Чого ж ти не привiз Корiеля? Не встиг скалiчити його?

Вельф натягнув повiддя, розвернув коня й недбало кинув на прощання:

– Твоя бiда, Огнасю, в тому, що ти вважаеш себе чаклункою. Але ти звичайна дiвчина, яка навчилася трохи чаклувати.

І швидко поiхав геть, челядники ледь устигали за ним.

Чародii нiколи не називали одне одного скороченими iменами, тим паче не вживали пестливих форм, у звертаннi «Огнасю» звучало неприховане глузування. Оскiльки вона не вiдповiдала на цей закид, чаклун озирнувся. Огнеслава стояла величава й горда, окутана сяйвом сонячноi мiдi свого волосся, i пильно дивилась услiд вершникам у чорному.

Вона помiтила, як Вельф озирнувся. Вiн обпiк ii поглядом та вдарив коня стременом, чого зазвичай нiколи не робив. Огнеслава рiзко крутнулась i зникла в отворi брами.

Зарипiли завiси, зачинилися ворота, повiльно поплив угору важкий пiдйомний мiст.




5




Бабуся розповiдала.


Повiльно, тихим, слабким голосом, але з упертiстю людини, яка вiдчувае необхiднiсть передати хоча б частку того, що знае, комусь iз своiх нащадкiв.

– Колись свiт був нескiнченно великим. Нiхто не знав, де вiн починаеться i де закiнчуеться. І нiчого не можна було передбачити: нi погоду, нi врожаю, нi пори року. Слiдом за лiтом iнодi одразу починалась зима, а осiнь нiби пропадала.

І життя було непевне. Нiхто не розумiв – до чого воно йде. Але люди призвичаiлися до несподiванок та й жили собi, нiби так воно й мае бути.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/natalya-lap-na/yakscho-polubish-proklyattya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.