Книга - Адеман. Орбітальне фентезі

Адеман. Орбiтальне фентезi
Олiвiя Глейс


Це iсторiя про втечу. Лабiринтом i Пустелею, по колу i параболою крiзь проталини у часi iз рваним пiвквитком. Вимушенi мандри негероiв зав’язанi на сюжетi про викрадення. Це iсторiя про знахiдку – iлюзiю полярностi, про бiле у чорному i темне у свiтлому. Адеман – старий град у Знайденнi, де спiвiснують iстоти людськоi раси i нащадки печерних гриханiв. Їх свiт обертаеться довкола двох сонць. Одна iз зiрок – Танна, колиска усiх свiтiв, яка, вмираючи, спричиняе катаклiзми планетарного масштабу.





Адеман

Орбiтальне фентезi



Олiвiя Глейс



© Олiвiя Глейс, 2018



ISBN 978-5-4490-2918-8

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero




Адеман


«Пояснення iснують для задоволення розуму. Вони не мають бути обов’язково вiрними. Для реальностi не дiбрати визначення i не описати»

Махарадж Нiсаргадатта




Танна. За хвилину до пiвночi


Не буде ночi такоi, що дае спочинок. Розкришиться акордами над землею, збудить приспаний нерв. Бiгла цятка змигне лежачим курсором i розiрве чорне екранне небо слiпучим болiдом навпiл.. по косiй. Вогню iз неба, як спраглим – ковток..

Танна вдихнула дим iз кислим присмаком горiлого металу i видихнула змучену усмiшку. Чванливим взором Лiзи Герардiнi вона палила рiзнi метеори, коли тi не мали гостьового статусу. Зараз поверхнею збiгла подоба тiнi: те саме вiдчуття, коли встигаеш зберегтися..

Атмосфера Танни – середовище гибле для всякого роду колонiзаторiв. Цих.. стримано чекали. Вона i трiйця менш стриманих. Усе матиме значення, якщо барханний змiй i його пасажирка не згорять заживо у тiй сплющенiй бляшанцi iз тисненням «МАСК-14».

Логiка прибульцiв розумiе умовнiсть тiеi безпеки i «комфорту», якi могла запропонувати хазяйка. Стерегтись лоунiв, ядрами iз озер грiтися, тишу шанувати, берегтись каменепадiв… – такi заповiти умовно працюють, коли не шикуються у зразковий стрiй. Як i iхня команда..

Гiбридна форма побратимства склеiла спiвучасникiв старим дорожнiм цементом iз пилу та поту. Виживати у нових для себе умовах iм вдавалось легше, нiж ковзати на каменях недовiри та хизи. Двое iз них успадкували загальнi риси прямоходячих iстот земного типу. У них було спiльне минуле iз твердим осадом, сточений тунелями свiт i жменька цiнностей.

За iнших обставин, у тихому домашньому кутку, подiбнi iм окреслюють умовнi кордони або вивiшують таблички iз написом: «Вiвчарка зла!», «Паркан пiд напругою!», «Усi дрони – психи!» i догорають свого урiзаного вiку на вiдлюддi.

Їх ломаним недогаркам не дали сховатися за перегородками у своiх мушлях. Витягли iз паленого свiтла Знайдення у нiч хвороi донни-гордячки.. У цьому свiтi вертлява черепашка на всiх одна. Встояти б на нiй.

Пiдтоплена ущелина на мiсцi колишньоi водоносноi жили умовно годилася на роль разовоi нiчлiжки. На виходi iз розколини унизу лиснiло скелясте дно сухоi долини. Третiй, той, що мав розгонистi крила i видюче око, такi сумнiвнi укриття рукавичного типу називав пастками для гризунiв. Скорився.., прикусивши хвоста.

Пiд софiтами близнюкiв-мiсяцiв висвiтлювалася шлiфована гладь вивiтреного русла. І пологий, пiдступно роблений кремнiевий схил. Над ним на рiзних рiвнях переплiтались хиткi конструкцii скелетворних мостiв. Їх кiстяки так високо дерлися, що спотворювали для приземленого глядача зоряне шитво. Вiдсутнiсть хмар цiеi ночi обiцяла i день похожий, i переддень бентежний.

Мутнi передчуття не завадили синьокрилу забутися у своiх драконячих сновидiннях. Незабаром вiн готувався скидати шкуру – довгий сон був потрiбен йому, як лiтнiй дощ цiй кам’янiй пустелi.

Чоловiк iз колючками пiд дугами брiв i прищуром, таким що пристае звичкою в умовах надмiрно слiпучих бiлих днiв, викладав пiвколом для iхньоi «прихожоi» виловленi iз озера ребристi ядра. Вони були единим джерелом хоч якогось тепла, i iх треба було ворушити.

Лякатись тiней, чи то.. нести варту заходились по черзi. Рун вiдчував: у спину йому цiлилось янтарне безсоння його супутницi, загорнуте у вовняну дорожню ковдру, яка мало зiгрiвала. Вiн не обертався, бо слухав нiч.

На хмурому смуглявому обличчi дiвчини мiгрували тiнi. Вiд залому одноi брови до iншоi.. В очах барахталось змагання. Це новi епiзоди зi старих спогадiв мурували фортецi в ii головi.

На Руна, що пробив iй грудну клiтку вiстрям iз протиотрутою для пам’ятi, Ева зла.. не тримала. Воно, зло, кудись глибоко заповзло. Інодi висувало жало або спурхувало зi слiв. Це Танна. Вона контролювала Руна. Вона обвуглила крила лусканю, натравила на них лоунiв i змусила прийняти гру, правил якоi нiхто до пуття не розумiе.

Перше переродження викинуло Евену з ii часу, друге – закинуло у мерзлоту живого пекла, яке повертае попередню пам’ять. Внутрiшня Евина порохiвниця знову тлiла. Танна – свiт хирявий, доведений до краю божевiлля. Нiхто при здоровому глуздi не став би зводити докупи розстрiляних негероiв, спалених, топтаних i самотнiх. Синiй вже не лiтатиме, Руна доконае гордонiтна ломка, iй зiрве дах. Десятки разiв обдуренi, не вмiли довiряти навiть собi. Лиш убогiсть цього краю стримувала iх вiд того, щоб не розбiгтися.

Ева силилась зiбрала докупи векторнi обривки зi своiх минулих хронiк. Зосталось звести iх у ту площину, iз якоi вислизне кручена тропа видимих глибоких слiдiв iхнiх нiг i лап. Вона не сумнiвалась, що погодиться знову убивати. Рун-хлопчик, у минулому довiрливо-манiрний та лагiдний, зламався. І вона пiдкориться. Пiд стягами бiло-чорними чи бiло-сiрими знову запалиться пiтьма i заморозиться свiтло.

«Сумнiвна твоя ласка, Танна, – думала Ева, прикриваючи повiки. – Ти дозволила гриханам i людям пiти, примирила iх, щоб вони знайшли спосiб вижити. Вiдпустила.. І раптом отямилась. Потягнула за ниточки. Що такого у тому попелi, який треба ворушити?»




Знайдення. Доба до падiння


Повернися до тями, довiрливий… Годi чекати зорепаду – сьогоднi нiхто не запалюватиме темряву. «Часткова хмарнiсть» – зауважили б синоптики, якби жили у цiй частинi свiту.

Пiдведи очi, скептику. Ось вони визирнули: нанизанi перлини надщербленоi четвiрки мiсяцiв.. У срiблi серпанку, ледь.. надкушенi. Звична картина нiчного неба вказувала шлях зухвалим мандрiвникам, бо прозорливi жителi верхньоi смуги Знайдення тричi перевiрили, чи надiйно замкненi вiкна i дверi, чи загострений клинок дiдiвський, чи щит ритуальний на стiнi не покосився.

Цей свiт давно подiлений, розумнику. Смугами, стiнами, перегородками. Законом i беззаконням. Невмирущим володарем Тригорii i славним Архiтектором адеманського пагорбу у Надмор’i, нащадками другого i страхами першого. Коли знаеш свого ворога в лице, а знайомий голос впiзнаеш у темрявi – свiт подiлений правильно. Свiтобудова Знайдення не знала мiфiчноi полярностi. Змагання добра зi злом звелося до iгор у манiрне переодягання цих суперникiв. На дистанцii довжиною у вiчнiсть усi iмена затираються. Безсмертя грае не за правилами, i жарти у нього злi.

Двое рухались, як один – це мало гарантувати одному iз них невидимiсть. Двое сердець рiзноi щiльностi: незрiлоi людини i стрiляного хижака. Рiзнi та однаковi – спiвучасники субреального дiйства у звивистих лабiринтах Знайденого свiту. Їх об’еднувала мета i роз’еднували цiлi. Такий тандем ставав звичним явищем у лише вiдносно безпечних землях. Страх у Знайденнi мае владу зводити мости i спалювати переправи. Нiчого i хтозна-скiльки спiльного. Нас, мандрiвникiв, частенько еднають блудливi дороги уздовж одного берега. А роз’еднують вузли власного роду.

Сiра густа iмла закипала паром. Клубочилась i здiймалася вгору молочним птахом. Можна сподiватися вiд такоi ночi ще тих вибрикiв.

Дольки втомленоi свiдомостi вимолювали сну, зрадливо злипалися повiки. Загрозлива реальнiсть вислизала з-пiд контролю. «Вiдпусти повiдок пильностi, пiд тобою вправний ловець» – нашiптував туман..

– Ледве голову схили.., – першою завела пiсню чотирилапа.

– Порятунку не проси.., – спросоння вiдреагувала вершниця, мiцнiше обiйняла срiблястий котячий загривок, зануривши у нього лице.

– Ланцюгом прикутих правил – синiх мiсяцiв овали.., – вiдспiвала свою партiю Бiлогрива, замисливши лукавий жест.

– Бiлi костi омива.., – колискова обiрвалась пiд шумок падiння.

– Трохи ясностi цiеi ночi не завадить, – вишкiрилась болотяна кiшка. – Тоi, що очi розплющуе.

Обiймаючи холодну землю, кривлячись вiд болю, вершниця беззвучно лютувала. Наче птах, вислизнув сон. Наче змiй, пiдкрадався гнiв.

– Безбожне творiння ночi, лукавий виродок болiт, брехлива напiвкровка – усе в цьому перелiку – я, i навiть бiльше! Вiдточуй кiгтi, крихiтко, – нависаючи, протяжно шипiла кiшка.

Дiвчина уперто мовчала, сховавши голову мiж гострими колiнками. Намагалася зрозумiти, що iй бiльше болiло: кривда чи забитий лiкоть.

– Лю-ю-ю-ю-ю.., – витягнулись губи. Коли розплющились очi, цукристi, як мед, звуковий ряд повернувся до мовного русла. – Ти дня нiколи.. не бачила – менi тебе жаль.

– У жалощах немае порятунку. Щоб вижити, важливiше жало, – хризолiтовi кристали ii очей витискали чорнi щiлини. – Той, хто на тебе полюе, вилизувати тобi слiз не буде. Ти замкнула удома свою людину, Ев. Пам’ятаеш?

«Зрiлi вчинки двоногих – найнуднiшi iз передбачуваних у свiтi речей. Не будь прогнозованою», – справжнi думки протистояли манiрним повчанням, про що двоногiй не слiд було знати:

– Я не обiцяла, що буде легко, – тихою рiчкою попливли повчання. – Буде страшно i буде боляче. І Пустельник його знае, скiльки життiв треба прожити, щоб.. навчитися жити.

– Ти хотiла сказати.. трохи менше, як вiчнiсть.

Уся ця ситуацiя бiльше нагадувала педагогiчну сценку: суворий наставник глумливо мружив очi, удвiчi менший школяр очiкував черговоi порцii покарань. Бiлогрива вiдчувала, що гру у кидання багнюкою пора закiнчувати. Шкiльнi формати були iй огиднi, як торованi колесами дороги. Там, де проходять великi табуни, очiкуй засiдки.

Лiниво прогнулася в хребтi, схилила кудлату голову. Показово клацнула зубами, оголивши iкла, i лизнула поранену руку. Жорсткий дотик додав Евинiй поведiнцi прискорення. Вона зашипiла, як кiшка, упала Бiлогривiй на хвiст, обмоталася ним навколо шиi i притихла. Це мало стати фiналом взаемного примиренням. Синцi та подряпини зараховувались у розряд бойових чеснот.

Обое вже давно звикли до подiбних витiвок, та й давня прив’язанiсть не дозволяла чавити образи на сiк. Пригода, що познайомила дитину з болотяним хижаком, втримала iх надовго всупереч усяких лихослiвних толкiв.

Рiдних батькiв дiвчина не знала. Їi виховав хранитель. Лагос був iй i батьком, i матiр’ю, i другом-братом. Доки одноi i не зовсiм спокiйноi ночi тихою ходою заявилася зеленоока нянька. Люди вважали болотяних котiв нiчними iстотами – Бiлогрива цей мiф пiдтримувала i з першим сонцем покидала дитячу кiмнату.

У свiтлi захмареного дня Евена мало чим вiдрiзнялась вiд подiбних iй ровесникiв в адеманських поселеннях: смаглява шкiра, родовi вiдмiтини на долонi, точене обличчя iз прямим бунтiвним поглядом.

Болокоти на смугастих землях були малочисельним видом. Нiчна iх активнiсть породжувала рiзного роду мiфи. Хризолiтовi кристали iз вкрапленням ночi умiли оберiгали i чужi, i своi таемницi.

«Хай гострий клин не зможе ранити, та бiле хутро залоскоче до пiвсмертi», – приповiдали хронiки старих хранителiв. Люди iм вiрили чи то в силу iх страху перед завiсою ночi, iз якою приходили i великi коти, i тiнi в капюшонах викрадачiв, чи то в силу вiри у самих хранителiв.

Лагос мав доступ до спадку попередникiв, тлумачив людям трухлявi тексти. У Медовому Надмор’i попит на його послуги пiдтримувався тривожним часом, як полум’я – киснем.

«Не тому поклонюся я, хто вище ходить, як земля, не тiй, що дотиком долонь сповiльнить повiнь i вогонь, а тiй, що порухом нiмим зачинить браму у свiти» – подiбнi рукописнi тексти копiювалсь iз завиднiстю святкового шитва. Хтось шукав у них втiху для розуму, хтось – розраду для серця. Життя, як море – нiколи не втомиться викидати на берег трiски.

Свiт Знайдення дiлили мiж собою раси рiзних еволюцiйних i технологiчних рiвнiв. Людей, земних жителiв верхньоi смуги, видiляли родовi вiдмiтини. Тi, що вели свiй рiд вiд адеманськоi гiлки, стали носiями мiтки на лiвiй долонi. Такоi, як у Лагосовоi вихованки.

Коли тобi п’ять i тебе люблять, свiт буяе барвами. Вiтер нашiптуе, високi трави спiвають вкупi зi скелями, а перелiтнi зграi iз собою кличуть. Горизонт мляво тягнеться вiд високоi мiськоi брами i манить випурхнути з гнiзда.

Окисленi мiдною зеленню старi фортечнi ворота раннiми годинами будили поселян скрипом. На нiч iх зачиняли, але в свiтлi дня лiнивi сторожi не обтяжувались надмiрною пильнiстю. Дитина не пояснить магнетизм дороги – вона лиш пiдкоряеться зову. З гiрки на гiрку пiд тiнню сатинових трав через пахучi луки аж до лiсових угiдь.. У прозорих струмках – кораблики, мiж камiнням – равлики.. У нiрках дерев – гостинцi, i казка ця закiнчуеться, коли крони сплiтаються, зачиняючи собою небо.

Приземлене дупло пообiцяло малiй притулок i сон. Мiж запахами теплого прiлого листу, лишайникiв i кори дитя згорнулось калачиком i задрiмало. Тодi все здавалось грою. Розваги закiнчились, коли прийшли сутiнки з новими звуками i тiнями. У ii сховку прокинулось щось крикуче, кусюче i дряпуче, вигнало чужинку в нiч. Страх i холод без зусиль гасять усяку цiкавiсть. Кiлька разiв Ева падала, ранилась i зривалася на бiг. Вона плакала тихо, щоб не збудити лiсових демонiв. Вже коли назустрiч iй випливла пара малинових вогнiв, дiвча зiрвалась на пронизливий крик.

Гора бiлого хутра i шорсткий язик тiеi ночi, можливо, врятували ii не тiльки вiд переохолодження.

Нового друга маленька Ева назвала киця Гель. Нечувана рiч: великий хижак врятував людське дитинча i поселився поруч iз ним. Впустити до людськоi спiльноти дикого звiра iз лихою славою – аномальне дикунство для поселян.

І болокоти двоногих сторонилися. Жили-полювали у сильно вологих лiсах, мiсцях вiддалених, полохались денного свiтла i людського шуму. Популяцiя iх в рiзнi часи коливалась, але збiльшувалася iз засиллям крагунiв..

Останнi були справжньою причиною важкiв засувiв i металевих обшивок на дверях. Ловцi на дiтей, вони ж чорнi каптурники, або крагуни. Логiка пiдказувала: болотянi коти – посiбники дiтокрадiiв. На околицях Адеману ходили чутки, нiби хижаки вiдточують своi сталевi пазури на одвiрках приречених родин. Чому Бiлогриву не прогнали, знав хранитель: поселяни демонизували болотяну кiшку, аби вона перекривала ловцям шлях до людських порогiв.

Не вiд того бралася сиротами шкiра i стигло нутро. Вiн пiдозрював справжню причину приходу служки темряви. Вiн знав, кому по праву належить дитя iз медовими очима i вiд кого насправдi болокiт ii стереже.

Коли вiтер рве покрiвлi, i хвилi накривають човни, жоден хранитель не всилi протистояти стихii. Лагос просто знав, i знання лиш множили смуток. Але i нерiдний батько вiддасть усi скарби, тiльки б затримати прихiд великоi води. Тiльки те, що зжере полум’я, нi минулого не змiнить, нi майбутнього не подаруе. Як не вихиляй тим пером, ти йому не хазяiн.

Срiбла у його скронях та бородi бiльшало, ночi минали в тривожних роздумах, днi танули. Лагос зважився.. Не тому, що його осяяло прозрiння, не тому, що штовхав вiдчай. Вiн гадав, чи ймовiрнi зiткнення мiж речами, мотивами та iстотами, якi притягуються, але зустрiтись не можуть. Чи змiнить причину-наслiдок чиясь недолуга спроба збовтати осад. Вiн хотiв лиш виграти час для своеi втiхи.

Бiлий кiт не здивувався. Вiн чекав тiеi розмови з тих самих пiр, як упiзнав старого знайомого.

– Я вiдчуваю, що можу вiрити тобi, – почав було Лагос тремтячим голосом. – Пустеля його знае, чому.. Чинити тобi опiр – безглуздя.. Я лиш хотiв.. упевнитись…

– І море отак шумить.., лиш нiхто на шум не зважае, – обiрвала його кiшка на пiвсловi. – Слова не мiняють вчинкiв. По той бiк ти не мав майбутнього, по цей – не матимеш вибору. Усе нiяк не приймеш..?

– Спочатку я був людиною..

– Вiйна в собi турбуе? – оксамитовi нотки нiжного голосу iржавiли i скрипiли. – Чого тобi насправдi треба, хранителю?

– Трохи часу – не рокiв, – старий майже переборов хвилювання в голосi, – Жоден болокiт не вiддасть свого дитя без бою. Хiба батько вимагае забагато?

– О, море гадае, що воно океан, – звiр оголив в усмiшцi слiпучо-бiлi iкла. – По дну ходиш, старче, та в мулi тому i грузнеш. Маска зморшкiв не додасть тобi природного розумiння. Нутром вiдчуваеш, що безсилий, але продовжуеш змагатися. Свiтлокрилi тобi заборгували.., та невже ти, стариганю, допускаеш, що можеш змiнити правила гри, якоi не розумiеш? Не нам iз тобою вибирати. Сам знаеш, у всього власний хiд.

– Ти говориш зi мною, значить ти не звiр. Не той, хто точить пазурi..

– Почув, що вiтер повiяв. Скулити личить псам, але не нам. А те, що нi тобi, нi менi нiколи не належало, пiде своею тропою. – Кiшка була невблаганною, усiм своiм виглядом грiзно натякала, що розмова закiнчена, i немае бiльше сенсу каламутити воду. Проте Лагос iстерично не здавався:

– До бiсу правила! Заради того, що колись було i буде незмiнним, ти можеш просто.. хотiти? Як.. пити, коли мучить спрага?

– Нашi бажання рiзнi… Зараз, примiром, я хочу, хочу випустити кiгтi, – кiт зловiсно звузив зiницi i зашипiв.

– Я знаю, що прошу не прислужника… Та навiть ти не всесильна перед лицем змiнних форм.

– Ти будиш звiра, старче! Ти з глузду з’iхав! Отямся! Не крагуни – агорiйцi прийдуть по неi. І колись я не встигну. Зайвий ризик – виставляти на показ свое справжне нутро, – здавалось Бiлогрива щось обмiрковувала.

– Вона ще ди…

– Вона бiльше, як дитина. Кому, як не тобi, це знати. Ми iз нею пов’язанi, як лезо i точило. До часу.. Усе е таким, повним чи урiзаним, доки е потрiбним.

Якусь мить вiдун вперто мовчав, опустивши додолу очi, на плямистому чолi вирiвнювались часовi рубцi:

– Це не давало менi спокою, – вицвiлi синi очi на мить прояснились здогадкою – усi вiдповiдi лежали перед ним як на долонi, – правда про тебе, Бiлолика, дала менi надiю…

– Сумнiвна панi… зiгрiвае тих, хто з нею спить i дивиться сни рожевi, – Бiлогрива не розумiла його оптимiзму, але пiдозра уже посiяла зерна сумнiвiв, чого б iнакше так бентежила ii людська усмiшка, що вирiвнювала зморшки.

– Ти – не болокiт, ти.. – iнша..

– Тодi.. i ти – не хранитель? Хто тодi ми? – Гелена поiдала його хижих поглядом зелених хризолiтiв, загрозливо зiщуливши вуха, вичiкувала нового випаду.

– Колись ми знову зустрiнемось, але дiалог буде iншим.. Бо ти станеш вiльною. Тобi не треба буде ховатись в тiнь вiд сонць. Напiвкровкою складно почуватись.. Еге ж? Бути в’язнем у власному тiлi.. Такими не народжуються.. Чи не Тригор тут доклав свого хисту? Коли бiле сонце щоранку злизуе твою хоробрiсть, воiн стае жебраком.. Слухаеш свое серце? Ритм не той.. Ти пiдеш за своiм.., щоб звiльнитися. Ми всi так робимо..

Своi здогади Лагос озвучував без звичного переможного пафосу з нотками гiркоти в голосi i з прихованою надiею на те, що напiвкровка е тим самим провiдником, який вивiв його колись iз полону самотностi, вiдчинивши дверi до Знайдення. В силу своеi двоiстоi натури вона не тiльки надiлена бiльшими можливостями, про якi сама ще не здогадуеться, але й потребуватиме у недалекому часi людськоi присутностi, так само, як його донька потребуе ii опiки зараз.

Бiлогрива зберiгала маску, лиш хвiст опушено сiпався:

– Вiдаючи те, що буде колись, людина не може збагнути, що принесе iй завтрашнiй день – опiвднi попрощаешся зi своею крихiткою востанне. Гостi з Адеману вже прибули i надовго затриматись не планують.

– Не бачив iх самих, – Лагос не був здивований. – Але не маю жодних сумнiвiв, щоб тобi не вiрити – у схiдному крилi на карнiзах свiтлякiв можна загрiбати жменями.

Чуйка хранителя не пiдвела: крiзь вiдчинене вiкно за густою решiткою причаiлася зерниста нiч. Незвична тиша видала столичних гостей. Гелена була мало стурбована тим, що ii таемниця – вже не таемниця. Так далеко старий не мiг бачити. Маючи чималий досвiд спiлкування з людьми, вона навчилася не лише контролювати природнi рефлекси, що дiсталися у спадок вiд диких родичiв, але й симулювати потрiбнi, коли цього вимагали обставини. Блимнув малиновий вогник: сонну тишу Лагосового будинку розбудили новi звуки.

– Людськi дiти – частково нiчнi iстоти. Так що тримайся, татку.

Вона заворожено спостерiгала за героiчними спробами маленькоi Еви перелiзти високий пiдмурок, який сама, зазвичай, перестрибувала. Батько невдоволено хмурився, а Бiлолика самовтiшно щурила хризолiтовi своi кристали.

– Тат.., Гель.. У мене сiтачки в кiмнатi, – i як доказ, розiмкнула крихiтну жменю.

– Правильно казати – «свiтлячки», – Лагос подумав, що нелегко iй далась ота перешкода, коли одна рука зайнята скарбами.

Широко розплющенi наiвнi сонця поклала край словесним прирiканням. Нi сердитись, нi пафосно сперечатись нiкому не хотiлось. І правду цю нiхто не спростовував – крихiтка мала владу над ними.

– Там гуси-лебедi… на деревi на мене дивились.

Лагос обмiнявся поглядом iз великою кiшкою:

– Не бiйся, серденько, – поправив розтрiпанi гладенькi русявi кучерi, – ти ж знаеш, вони дiтей стережуть вiд чорних каптурникiв.

– Агель! – Ева рвучко вивернулась iз таткових обiймiв, щоб зануритись у м’якi хвилi хутра. – Ти недоказала казку про синi гуси…

Гелена вiртуозно позiхнула бiля нiг Лагоса, пхикнула, нiби обтяжена лiнню, пiднялась, закинула пiдборiддя, запрошуючи до гри. Подвiйним стрибком перетнула кiмнату i зникла у темних сплетiннях коридорних лабiринтiв. Мала блискавкою метнулась за нею. Пiсля змагань iз пiдмурком, бойовий дитячий клич розбудив сонне життя у цiлому будинку.

За вiконною решiткою шелестiла крилами тепла лiтня нiч, своею присутнiстю розрiзала час на до i пiсля.




Нiч гартуе, а день вибирае


Історiя любить повторюватись у приспiвах. Ступивши на ту саму стежку вдруге i розпiзнати ii у нових сезонних декорацiях – дар рiдкiсного спостереження.

Довкола нових пенькiв постарiлого лiсу блукають тi, хто сильно скучив за домом. Хочеться, аби все залишилось на своiх мiсцях. А порядок рветься до хаосу. Стежки заростають, густiшають нетрi – зменшуеться популяцiя людей, оголюеться порода i пустелi наступають – iм стало затiсно.

– Ми заблукали.., – двонога вкотре набридала Геленi своею людською обережнiстю. – Добре було когось живого зустрiти. Чи е щось, чого менi не слiд знати, Гел?

«Наступного разу зроблю це: скину посеред дюн бiля нiр пiщаних гризунiв, щоби наковталася пилу i не могла скиглити – першитиме горло, зате нарiкань менше», – вирiшила про себе Бiлогрива. Де вона помилилася, коли вирiшила, що Ева дозрiла для дорослих мандрiвок. У блуканнях нiчних мало радостi i кольорiв для пiдлiтка. Нелегко зберiгати холодний спокiй та обачнiсть звiра. Без iнтуiцii та вишколених iнстинктiв вполюють тебе або крагуни, або повзуни, або просто природнi пастки.

– Це правда, що бiля скель бувають невидимi заломи простору? Зайдеш зi схилу – вийдеш на пiк. Ото було б добре.., – Ева сподiвалась почути вiдлуння звичних котячих вiбрацiй, але Бiлогрива вперто мовчала, вiд чого у дiвчини ще дужче розiгралась уява.

Якби у цю мить двонога зазирнула болокоту у вiчi, хорошого упiзнала небагато. Малиновi iскри запалюються по тривозi, i вiддзеркалюють вони загрозу.

У свiтлi блiдоi плеяди мiсяцiв не все розрiзняють нетренованi людськi очi. Про дотик холодного, як метал, поцiлунку, який морозить слину i кров, Ева бiльше знала, нiж чула. Умовний сигнал запiзнився.

– Краги! Замр-р-ри, – протяжно зашипiла Бiлогрива i завалилась на бiк, скинувши свою вершницю. – Не ди-хай…

Подiбнi маневри болокоту зазвичай вдавалися, але сьогоднi падiння видалось невдалим. Евi здавило дiафрагму ii дорожнiм наплiчником, який перекрутився пiд час падiння, i зараз вона задихалась. Медоока встигла подумати про Лагоса, вбитого горем, про траурнi стяги в Адеманi, про своi недочитанi згортки, коли цей пекучий тиск ослабився, i горло засудомило вiд рiзкого ковтка повiтря.

Каптурник був один. Вiн залишив у пащi звiра шмат вiдiрваноi поли i замороженi зi слини борулi. Доля дарувала дiвчинi наступну мить земного пробудження. Кашель i зацiпенiння кiнцiвок минули, невидима карусель зменшила оберти, думки прийшли до тями, але голос ще не пiдкорявся:

– Да-руй.., що я.. та-ка хилячка! – слова давались iй iз зусиллям.

Пазуриста частково ще притискала нещасну своею вагою. «Схибила..» – подумала про себе кiшка i не полiнувалась швидко вiдповзти. Вiстрями сталевих кiгтiв вона збивала iз зубiв кригу, яку перемогла. Потiм перекинулась на лiвий бiк, щоб дати можливiсть своiй супутницi перевести дух.

– Обiйдемось без оплескiв, – протяжно виспiвала Бiлолика.

– Ти була права: не потрiбна менi ця торба. Пташок годуе лiс – i я не пропаду, – голос i здоровий глузд поверталися. – Знаеш, кожен твiй наступний стрибок нiжнiший за попереднiй. Звикати до криги пiд шкiрою важче. Цi напади почастiшали, тобi так не здаеться?

– Можливо, ми наближаемося до людських осель – крагуни iх чують, – не обертаючись, вiдповiдала розумна iстота. – Гартуйся, люба. І торбу перед фiнiшом краще побережи.

– Ти пам’ятаеш, як це було першого разу?

– Ясно, мов учора.. Вiд твого писклявого вереску жовтобрюшники з верхнiх гнiзд повипадали – такий-сякий, але ж наiдок.

– Дражнишся, як дворовий пес. Ту нiч я слабо пам’ятаю, але те, що ми ходили цiею дорогою три роки тому, мене бiльше хвилюе. Так раптово усе помiнялося. Зiзнайся нарештi: ми заблукали, – Ева упритул пiдiйшла до грiзного звiра, щоб прочитати згоду у ii хижих очах.

Болокiт зберiгав удаваний спокiй, а вигляд мав жалюгiдний: зiв’ялi довгi вii тривожно посiпувалися, краплини нiчноi вологи скочувалися i лоскотали iй вуха, вiд чого Гелена пхикала i нервово здригалася.

– Нiколи не знаеш, що можеш знайти, шукаючи втрачене, – звiр знову говорив загадками, – у цьому мiсцi внутрiшнiй голос – единий дороговказ.

– І що вiн цього разу тобi пiдказуе? – дiвчина вже могла глузувати, а Бiлогрива, нагостривши вуха, виглядала щось у темрявi.

– Як ти дивишся на поживну бiлкову вечерю? – вишкiрилась голодна ii натура.

– По горло сита твоiми гризунами, – скривилось вiд огиди гарненьке личко.

– Завжди маеш вибiр: смаженi равлики або у власному соцi, – глумливий важiль настрою осiкся: – І Симка-волоцюгу лапами своiми людськими не пинай – живий бо, не машина.

– Спасибi, переб’юсь! – другий параграф Евена проiгнорувала.

Велика кiшка зникла в густiй iмлистiй ночi. «Симко», симулятор макрооптичного типу, вирiс iскоркою iз темряви до розмiру котячого ока. Евинi голосовi команди шельма вибiрково iгнорував, бо керувався алгоритмом собачоi вiрностi болокоту. Срiбляста сфера грацiйно виростила прозорi крильця i завiбрувала у вiтаннi всiма кольорами веселки. Зазвичай вона вираховувала оптимально безпечний курс. Свого шпигуна Гелена частенько залишала за няньку, коли саму ii кликали справи. Вона знала: крагуни до завтра дадуть iм спокiй.

Ева не розумiла такоi потреби, наглядач ii дратував, однак Бiлогрива не втомлювалася демонструвати власну домiнантнiсть.

Із неудаваною люттю двонога пнула ногою срiблясту пульсуючу сферу. Куля метнулась, закрутилась-забарахталась, вибухаючи у гнiвi слiпучим свiтлом. Пiднялась над землею вище i ненадовго зависла. «За що це менi?» – могла вона спитати, якби умiла. «У нас так сiк чавлять з огрумiв, – вiдповiла б зi злiстю медоока. – Уночi, любчику, свiтла не бувае забагато!».

Випромiнюючи м’яке ображене сяйво, Симко поплентався десь у схiдному напрямi, залишаючи позаду срiбну iмлисту дорiжку. Видихнувши лють, адеманка подалась за ним. «Мстивий усе ж» – подумала дiвчина, спотикаючись мiж грубим корiнням. Вона вирiшила, що волоцюга навмисно вибирае горбистi дiлянки i стрiмкi пiдйоми.

Гостре, мов лезо, камiння виповзало i кидалось пiд ноги, колюче гiлля карликових дерев витягувало нитки iз ii в’язаного хiтону. Коси застрявали в липких клешнях лисих чагарникiв.

Нарештi те, що дасть спочинок втомленим ногам i очам, виповзло з рiдкого туману – високий столiтнiй аскет з розлогим товстим гiллям буде ii нiчлiгом. Сяюча сфера зависла на рiвнi вищому людського зросту i безшумно розтанула у листянiй кронi. Трапиться згадати безтурботне дитинство: в умiннi видряпуватись по стовбурах медоокiй заздрили усi дворовi друзi. Та цього разу не довелось напружувати сили, оскiльки на корi знайшлися i старi рукотворнi виiмки, i природнi нарости. Легкий пiдйом ускладнювався лише слизькою опорою – товстезна галузка, до голизни обiдрана чиiмись пазурами, кiлька разiв пiдступно вислизала з-пiд нiг, але дiвчину рятували порослi праворуч стебла повзучих деревних лiан. Просуватись далi iй завадили стороннi звуки.

Напружити увагу, Ева завмерла i не дихала. Вона намагалася щось розгледiти у свiтлi пульсуючого свiтла уже видимого Симка, але це щось рухалось зi спритнiстю тiнi i не давало себе розгледiти.

– Когось виглядаеш? – завчене змiiне шипiння розрiзало застиглу тишу, наполохавши зграю нiчних метеликiв i ще когось.

– Ти…? – Евi вже вiдлягло вiд серця. – Коли ти туди встигла..? – з удаваним спокоем двонога шукала поглядом свою супутницю.

– Пiсля тебе, – сухо обiзвалася кiшка, звiсивши донизу кудлату голову i оголивши при цьому слiпучо-бiлi iкла. – Бери вище – мiсце для ночiвлi впору обом, – хитрувато примружила великi очi i метнулась помiж гiллям кудись убiк, немилосердно шматуючи пазурами вiкову кору аскета.

Старий велетень смиренно прийняв непроханих гостей. Очевидно, робив це не вперше. На його горищах лiтували десятки видiв птахiв, нижче поверхом вмостились кошлатi лiани, смолянi колонii грибiв i лишайникiв. Пiд корою мiгрували i досиджували свого часу цiлi армади личинок та зрiлих комашиних особин. Бiльша частина цих квартирантiв давно дрiмала. Менша – ворушила лапками, вусиками, хобiтками, прислухаючись до звукових вiбрацiй у iхньому домi.

– Пiсля тебе, моя принцесо, – в iгровiй манерi прогнулася Бiлогрива, витягнувши масивнi переднi лапи. – Найкращi привiлейованi мiсця для королiвських осiб.

– Менi б твiй грайливий настрiй, – Евена втомлено позiхнула, вмощуючи на твердих епiфiтових коренях.

– М’якенькоi ковдри тобi, любонько, – i собi позiхнула Гелена, iз напускною байдужiстю накриваючи сонне людське дитинча своiм великим пухнастим хвостом.

– І нехай нам присниться коротка дорога до дому.

– Кому – зорi, кому – гравiй, – удруге зiвнув болокiт.

– У дитинствi я лiчила кроки на схилi вiд сплетених старих липникiв до мiдноi скрипучоi брами. Їх було 39, i ще 44 до бiленоi пекарнi тiтки Сiроi Золи. Зелену покрiвлю нашого дому можна було бачити з вiдусюди. Їi золотили свiтляки, i вона сяяла i вдень пiд сонцями, i вночi пiд зорями.

– Скучаеш за старими днями iз Лагосом… безумним.

– Запах, чуеш? Вiдчуваеш.., горить сухе листя огрумiв? Ми близько вiд наших садiв.

– Вiтер iз дому? Це неможливо, бо надто далеко… Спи i не сумнiвайся: скоро ти будеш мрiяти про iнше. Зовсiм.. скоро.

Присiвши у позi сфiнкса, кiшка напружено вслухалася у темну тишу, що дзвенiла пiд кроною прадавнього старця.

– Солодких снiв, Агель, – дiвчина почувалась втомленою, але заснула не одразу. Крильця Симка ще довго деренчали у кронi, а запах палених листкiв врештi загасився нiчним туманом.

Гелена вичiкувала, нагостривши слух. Їi великi веснянi очi час вiд часу мружилися, а хижий вiдблиск спалахував вiд найменшого шелесту у сивiй i темнiй долинi. Все таки друга половина ночi видалась насправдi доброю, тихою, безпечною, немов прозорi Евинi сни.

Спостерiгаючи тонку вразливiсть недорослоi людини, Бiлогрива не переставала щоразу дивуватись химернiй вдачi матiнки природи, що вирiшила захистити людину вiд мороку на свiй лад. Нi лють, що закипае в жилах, нi гострий пазур, навiть не iкло – нiщо не увiйшло у перелiк захисних механiзмiв. Оцi лиш завитки вiдмiтин на долонях.. – ключi до внутрiшньоi порохiвницi..

Напiвкровка надто довго жила серед людей. Вони вважають, що технiчнi розумнi штуки зможуть iх захистити. Вiд себе.. нiщо не захистить. Вiд жадiбностi людськоi не винайшли лiкiв. Гелена служить не людинi – Лагос щось пiдозрюе. Це Пустеля натягла iй повiдок, змусивши носити маску тригорового ордену. Не за горами – за хвилею час ii звiльнення. І вона визволиться, поселиться у якомусь покинутому будинку на сухому горищi, що пахне гризунами, а неподалiк десь гратимуться дiтлахи…. Їi дiтлахи. Вона iх навчить, вони виростуть i покинуть ii, щоб витоптувати власнi болотянi стежки, якi нiколи не пересiчуться iз людськими.

І Знайдення, i Втрачений свiт повняться ряженими клоунами в масках, якi дурять iнших на потiху лялькарям iз закулiсся. Вона – один iз них. «Правда про тебе дае менi надiю…» – що старий мiг знати, якщо сам такий же..

Гелена перевела погляд на зморену сном дiвчину. На свiтанку ii чекатимуть перевiзники. Можливо, тiльки один… Там, у верхнiй смузi, щось трапилось. І це щось прискорить хiд подiй.

У той час, коли бiлокiт осмислював власну унiкальнiсть, молочний iмлистий порох поволi роздмухувалась i пiднiмався у нiчне небо. Необiзнаний вирiшив би, що назрiвае буря, спостерiгаючи, як згущуються пiд зорями хмари i сповнюеться лютi вiтер..

Крiзь мряку око хижака вловило ознаки наближення не вiтру. Над землею групувалися вiддаленi зорянi скупчення, набираючи форму чи то птаха, чи то ящура. Іронiчна усмiшка повзла по котячiй пащi i обiрвалася, коли в густiй кронi струснулась тиша. Хмара свiтлякiв пилом осипалась у тiй частинi епiфiтового гнiзда, де спала Ева, позолотивши iй коси.

– Тихi-i-ше, – протяжно по-змiiному прошипiла Бiлогрива.

Той, до кого вона зверталася, продовжував розхитувати гiлляку прямiсiнько над обличчям дiвчини i видавати звуки, що неприемно врiзалися у слух, наче заточували лезо на каменi. Прибульця маскували кошлатi повзучi стебла лiан, густа деревна крона i темрява. Судячи з того, як тремтiла пiд ним опора, розмiри цiеi iстоти переважали котячi. Пiсля черговоi хвилi iскристого пилу освiтлена темрява оголила масивнi кiгтистi лапи, що гнучко обiймали обiдраний шмат кори. Доки свiтляки наповнювали стривожену тишу золотистим дзвоном, Гелена вирiшила не мовчати.

– Втягуй кiгтi нарештi! – в ii голосi наростало напруження. – Аскет не оцiнить твоiх зусиль, Синiй.

– І тобi доброi ночi, любко темряви, – а голос лiтуна звучав, як шелест вiтру.

– Не час для церемонiй i не мiсце. Принiс, що я просила?

– Вари з мене воду, Гел, але дай спершу пояснити…

– Он воно.. як, – Бiлогрива не давала йому цiеi можливостi. – Пояснення, яке задовольнить менi розум, малу не врятують, Синiй. Цей факт додасть функцii ще одного.., або кiлькох. Ти не винен, що складеться все по-iншому.

– Ти знаеш… Як ти це можеш знати? – недовiрливо косився крилань.

– Кожному свое, ящiрко. Хтось бачить свiт згори, а дехто – з нутра. Кажи вже!

– Нема.. гордонiтного кар’еру бiльше. І це не тиха вода пiдiйшла з глибин землi. Не знаю, як це пояснити, але хвилi.., вони завихряються: фонтануе так, немов океан виливаеться iз прiрви. Згори це нагадуе виверження отрути. Нова вода.., воно нi на що не схоже – жовта ядуча пiна iз чорними острiвцями блискучоi плiвки i щось срiблясте у нiй, наче живе…

– Значить, молодший брат пiдняв голову? – перепитала зеленоока.

– На власнi очi бачив. Темне озеро уже охрестили Змiiним шляхом. Знаеш, що це означае?

– Рвати кiгтями твою пiдстилку…

– Що?

– Що таке звiра викурювати з його нори, знаеш?

– А то.. Цi тварюки, хоч i безкрилi, отрути не пошкодують своiй рiднi..

– Гадаеш, це назрiвае вiйна?

– Що ж iще? Із такою чисельнiстю вгостi не ходять. Свiтлокрилi вже оголосили евакуацiю.

– Мокрий час – вдалий вибiр для нападу. Але ви з братами помиляетесь.. Справжня вiйна – не ця. Чорна хвиля виросла у дуже особливий спосiб. Видовище – для вiдведення очей, – велика кiшка замружилась, схиливши голову набiк. Кiлька секунд ii заплющенi очi свердлили темний, нiкому невiданий простiр.

– І ти, як завжди, бiльшого не скажеш.. Звичайно, це не моя справа.., – прибулець зрушив паузу, – i все ж… я б радив повертати до Геолii.

– Вiд наших дiй мало що тепер залежить. Ти правильно сказав: це не твоя справа, але незворотнi змiни торкнуться усiх химер Знайдення i не тiльки його, – Гелена явно щось обдумувала i несвiдомо нанизувала на випущенi кiгтi свiтлякiв, що повзали скрiзь i всюди.

Обое деякий час мовчали, дивлячись, як шукають захисту увi снi Евинi руки. Бiлогрива тим часом зиркала помiж гiллям, вишукуючи мiсце, щоб забратися чим вище. Примiтивши мiсце, подерлася догори, щоб краще роздивитися Синьокрила.

– Скiльки тебе знаю, Синiй, нiяк не можу звикнути до твоеi мiнливоi подоби, – Гелена з цiкавiстю розглядала старого i водночас нового Синьокрила. – Як часто ти скидаеш шкуру?

– Про змiни хто б казав, сама живеш за першим сонцем. У Змiiному каньйонi спека така, що мiзки плавляться, не те що трiскае луска.

– Постережеш ii, доки мене не буде? – стрiпнула вухами напiвкровка.

– Вари з мене воду на тихому вогнi! Ти що задумала, мара! Із мене нiкудишня нянька. І ти, певно, не зрозумiла – рибоголовi не в черзi стоять. Їм човнiв тесати не треба, а океан – iх рiдна стихiя без загонiв. Старший за народженням не винесе хлiба-солi молодшому – гриханська кров спiвае на свiй лад у кожному iз нас. Голошкiрi це розумiють, бо вiд захiдних ворiт Адеману коридор зачинили. Кажуть, мiсцевi замурували всi входи-виходи, а поселяни з околиць до Геолiйських гiр подалi вiд узбережжя тiкають. І не тiльки вони. Навiть альфаяри покидали своi роговi корита. Мiгрують на вертиполях – скажений народ. Наслiдницi твоiй не мiсце на цьому трактi!

– Скажи iй про це сам. Завтра…

– Завтра? Топи з мене лiд!

– Люди вважають себе розумними. Де логiку по мордi вiдшмагають, там нутро котяче пригнеться. Безкровнi вiйни – ти вiриш у таке? Той, хто штовхае валун, чекае побачити збитi ним тiла. Адеман.. – наспiх збита загорожа для травоiдiв.. Нiколи не повiрю у його стратегiчнiсть.

– Адеман – не цiль, а лише перешкода. Вони пiдуть далi на пiвнiч. Острiвна iмперiя – ласий шматок для безкрилих. Хтось знав, хтось добре знав, якою вразливою зараз стала Долина Гнiзд. Надто вдало вибраний час. Не здивуюся, якщо зрадником виявиться голошкiрий.

– Це тому, що ти належиш до того лицарства. Хоч… i не до кiнця свiтлокрил, однак iхня кров, що у твоiх жилах, визначае твое бачення. Ти не вiриш в них.

– У двоногих? Нi…, я просто плавлюся вiд любовi до голошкiрих. Не хизуйся: фiнал описаний смутно, i хранителi не вирахують усiх версiй.

– Пустеля його знае.. Може ще помiряемось iз тобою кiгтями та зубами, коли змiниться свiт, який ми знаемо. По-людськи це якось – гратися словами. Тиша мудрiша..

– Якщо ти знаеш бiльше, нiж говориш, може подiлишся генiальним рiшенням? – у голосi криланя скрипiли нотки роздратування.

Гелена втомлено подивилась у його темнi, позолоченi зоряним вiдблиском, непташинi очi поглядом далекоi вiдсутностi:

– Кип’яти свою воду, гриханю.. Завтра.., на плато Слiпоi гори.., коли друге сонце подiлить бiлий день.

– Пiдступне мiсце.. Обережно там, на канатнiй дорозi – нею не часто користуються двоногi.

– І я так гадаю.., що менше свiдкiв, то надiйнiше. Не зганьбися, брате, – витримавши паузу, блиснула оком велика кiшка. – Норов у малоi дикий, коритися тобi не буде.

Синiй добре знав цей спалах, тому не барився:

– Доброi ночi, володарко болотяних пацюкiв, хай береже тебе велика Пустеля, – зiрвавшись з мiсця, крилань знову сколихнув принишклу у деревнiй кронi тишу. Огорнутий золотавим пилом, ледь торкнувся темною тiнню землi, щоб розчинитися помiж хмар у мутному небi.

– Будь впевнений: вона тебе почула.., – кiшка говорила з лiсом – нiхто з ii оточення не мiг назвати ii приязною.




Із рукопису негероя. Куди пропадають люди?


«Струшувати iз дерев яблука, чи рвати iх зеленими.. То був хробачливий сад. Я зачинив за собою хвiртку, кинув з рук почорнiлого сiкатора, бо зiбрався додому. Тихий вечiр обiцяв менi скласти пару, але з дiри у небi вилилася гроза. Вручила менi символiчний двозубець, накресливши нiч на обрii. «Воюй!» – додала, i я пiдкорився, опустивши плечi: пiшов з ним у бiй косити нетрi i русла вiдводити. Невдовзi молодi яблунi, розкiшнi i щедрi, розквiтли новим Еденом.

Потiм прилiз варан зi сльозливими очима, роззявив землисту пащу i став хлебтати живильнi соки. Я кинув двозубця. Поцiлив. Голову ненаситного прищемило лещатами до яблуньки. Звiр вигинався, клацав зубами i бив хвостом. Нi пiти, нi вмерти вiн не мiг. Я залишився його стерегти. Знову чекатиму вечора i новоi грози, i рум’яних яблук, омитих дощами. Доки iх стерегтиму, цвiстимуть новi дерева, i новi садiвники не проситимуться додому..



Що люди бачать увi снi, хранителi виловлюю iз пилових бурь i гроз. Бачать i пишуть подiбнi iсторii. Про себе i для подiбних собi. Слiдами негероiв вистеленi i блудливi стежки Знайдення, i швидкiснi траси Втраченого свiту.. Моiй в’язi довелось довго плутати.. у формулах мiж чисел i знакiв, у Тригорових лабiринтах, мiж барханами штучних пустель, у трясовинах смугастих земель, в рядах крагунських легiонiв, мiж горянських стрiх Геолii i злiтних смуг агорiйських грозольотiв.

Задуми прагнуть тишi, а люди, якi беруть на зберiгання чужi таемницi – чистого сумлiння. Звичка спокушених – не розголошувати деталей незакiнченоi справи. У Знайденому свiтi стратегiчно цiнна гра у стару мовчанку. Чи легше змусити грозу випити сироп вiд кашлю, нiж забiлити вуха стiнам? Чотирма руками погоджуюсь. Гроза вилiкуеться, людина вiд тiеi жаги – нiколи.

Танали, тригори, олiвii – вiнценосцi i претенденти на кровний iх спадок, якi тиражують вухастих нишпорок. Кожному мариться змова, кожен змагаеться з власними демонами, але викошуе буйнi сади i вiтрянi довгокосi дiброви.

Правду шукати у рядках красиво кривих i мiж ними – гiдна справа книжникiв, та оманливий ii пiслясмак. Бо повiрять вони у власну мудрiсть, одуренi вродженим хистом поводиря.

Запах – спокусник звиватиметься мiж руiн мертвого мiста. До пiдземноi кав’ярнi – лиш пригнути голову. З порогу пригощатиме фiсташковим пломбiром, приправленим стронцiем. Смоляну кiптяву назве квiтковим пилком, оплавлений чорний камiнь – скандинавським стилем. Чиюсь зiгнилу кiнцiвку цiлуватиме i слухатиме убогу мелодiю iржавоi гiтари-труни. Убога клiть примариться шипшиновим садом – не бiйся зiв’ялих голiвок, вони – людськi.

Поводир на тих руiнах – сутулий спецiалiст по зв’язку iз суспiльством, облисiлий на скронях, але з живими очима-револьверами. Як варiант, найманий лiтописець для нарощування слави i клонування героiв, у засаленiй бородi якого застряли обiднi крихти. Обое вимушено коряться, але почуваються майже щасливими: вони заслужили свое мiсце в загальнiй нiшi. Хто шукатиме першу iскру, нехай спробуе протиснутись мiж хитрими штуками-уламками, якими списанi листки.

Полотна для писання у Знайденнi витканi iз жовтих волокон польових царинок. Якщо слова не читаються, ненаситнi згризають краi, шукаючи сенс мiж тороками. Голод – сильний штовхач. Чорнило зволiкае висихати – п’ють його. Настирливi листконошi не втомляться вимагати чергового епiзоду, чигаючи пiд вiкнами. Шкода газон. Дожени iх, Пустеля.

Це перегони. На дистанцiю без фiнiшноi мiтки. На трибунах – воскованi усмiшки i тiнi двiйникiв, на лицях вершителiв – пробiли. Палець вгору – лицедiй, униз – будь хранителем у Знайденнi. Чи втомишся ти колись, рука зi стартером?»



* * *



«Записувати подii iз кiнця – один iз нехитрих способiв вберегтися вiд спокуси домальовувати гарних кучерiв персонажам сiрим i помноженим. Але ще – це едина можливiсть перестати заглядати наперед.

Молодого i зухвалого лiплять iз бiлоi глини, щоб випалити героя. Бо не шляхетно якось це: вiдкопувати з-пiд купи бруду та смiття майже мертвого i ледве вiдважного, аби потiм, вимiряючи його, гратися ним у солдатика.

Життевий цикл рафiнованих персонажiв незмiнний: народитись, змагатись, перемогти i в свiтлi софiтiв покинути сцену. Не досягне промiнь того, хто, довго ховаючись в тiнi, не може пiрнути за лаштунки, щоб просто пiти.

Моя з’ява тут вплiтаеться надтрiснутою жилою у стару рибацьку сiть, безмiрну кiлькiсть разiв латану i рвану. І мае закiнчитися там, де був колись зав’язаний перший вузол, що позбавив мене спогаду. Як ослаблюються канатнi мости над головою i починае знову кришитися нитками небосхил, забута мить спалахуе i освiтлюе на мить мою темну печеру.

Беруся з фiналу, щоб встигнути до початку вiдлiку. На той самий край зародження давнього протистояння. Пiдозрюю, цей лист зiтлiе задовго до того, як зiрвуть iз нього восковий вiдтиск.

Колись пiзнiше я подумаю, що робитиму це для звiльнення, але тут, сидячи пiд склепiнням iз мотузяних петель, де фiнiшуе старт i торочиться нитками пам’ять, знаю: тюремнi мури не обмежуються стiнами. Вихiд – не там, де маячить свiтло чи прощупуеться подвiйне дно. Визволення на вивернутому боцi сот спогадiв. Коли спаде останнiй вузол, i я пригадаю те, що знав до початку себе, доведеться перейти на iнший, безжальний бiк цензури.

Печерник-упорядник помiтить тiнi проти лiтер, вистелить зi своiх пiдозр нiшу в стiнi, черкне «пташку» бiля iменi i.. замуруе. Згадки про стару обiцянку обпiкають надкушеною правдою: сонця народжуються парами.

Це гра, у якiй вiдсутнi овацii i переможцi. Сенс якоi в тому, щоб нiколи не спинятись. Де нема списку iз правилами, бо важлива невпиннiсть. А Пустеля – ii вiсь.»



* * *



«Одноi зухвалоi зоряноi доби засвiтиться багряний карлик. Вiку його нiхто не пам’ятатиме, бо тьмяних не помiчають. У тiнi сяючого брата, довгожитель не викаже млявоi присутностi. Розумiючи призначення сонць, своеi причетностi не пригадае. Нудьгуючи, довго дивитиметься, як буянить i вигинаеться зiрваний повзунок пiсочного життя. Абсурдно будити Пустелю, закидаючи ii жменями мiсячного гравiю.

Земнi кривди – не новi, та й перемоги – тлiннi. Просвiтлення, мов м’ячики бiльярднi, – колись закочуються. Кожна ява булькне каменем, залишивши хвилi. Читати цi кола на водi – не найнуднiше у свiтi дiло, коли зайнятись особливо нiчим.

Усе нове, що написане, i старе.. знайденi задовго до початку. Немае змiсту в iсторii та ii повчаннях для того, хто застряг на узбiччi, звiвши скам’янiлий погляд до свiтла, що бiльше не грiе. І нема бiльшоi надii, нiж та, що одвiчно штовхае пiрнати у заграву незмiнно нових свiтанкiв.

Нинiшнiй день буде iншим. Не схожим на вчора i завтра.

Ранок повториться ковтком води, але iз новим смаком. Вже iнша хвиля сильнiше притягнеться зграйкою мiсяцiв, i, не перестаючи бути просто водою, почне убивати, щоб потому творити нинiшнiй рельеф i дарувати територii новим видам. У всiх своiх загрозливих змiнах вона – лиш крапля, крихта льоду, що прагне стати кипучим океаном життя.

Іскра волiе творити. Запалювати, сяяти i рости. Лиш пожежi i попiл замiтають шлейфом траекторiю ii епiчного ходу.

В одвiчних таких мандрах, багато разiв втрачаючи, щоб заново вiднайти, бачиш сенс не в сяйвi свiтового порядку, а в розумiннi необхiдностi усiх на свiтi змiн. Грати на старих заiржавiлих струнах – iще одна спроба дати старiй мелодii новi слова.

Як одна жила обiрветься, заплямувавши краплями iншi, я повiрю не в звуковий ряд i не в гармонiю порядку. Я повiрю у пiсню кровi, якiй не треба голосу, щоб розбити лiд чи роздмухати полум’я. Як камiнь зависне, уперто долаючи канони фiзики, не бажаючи булькати, я повiрю не в закон. А повiрю у гравiй..

Вона – той пил i крапля, що сама не падае i менi.. не дае.

Нехай у новому часi випурхне летючкою iз сiро-жовтими очима – я упiзнаю ii усякою. Такою, що тiкае сумнiвно, полюе незграбно, та не прогинаеться пiд заточеним вiстрям знайомого вбивцi. Не тому, що безстрашна, а тому, що жити вмiе натхненно. Вона смiеться до мене текучим бiлим свiтлом i обiцяе.. не закiнчуватись.

Колишню я знав ii надто мало, бо гадав, що матиму поруч вдосталь рокiв. Іншу не пiзнаю, мабуть, нiколи. Уламки зi спогадiв про таку, як вона, стали щiлиною iскри для подiбних менi.

Тягнутись до дверноi клямки, доки росту хватить малечого. Рватись за горизонт, доки неба вистачить синього. Першi спроби пiзнавати свiт виколупують iз каменiв серця.

Єдинi у своему прагненнi вирости, земнi дiти однаково безпечнi i зухвалi. Граючись iз паперовими муляжами на водi, торкаючись стиглоi м’якоi глини, втоптуючи карамельки у розпечений асфальт, не шукають iстини чи сенсу. Їм природно грузнути ногами в багнюцi i полохати тишу, злизувати росу на пiдвiконнi i копiювати поведiнку степового канюка. Із вiтром змагатись, вiд грози пiд ковдрою ховатись.. Або ж не лякатись i питати про все на свiтi. Коли нiчне травневе небо розпорюе блискавка i заходиться мокрим кашлем грiм, бiле свiтло повертае менi ii дитячi фото.

Інша вона ривком тенiсистки зiштовхнула планету. Бiль, що додае мужностi i сили, назавжди вiдбирае дитинство.

Бiльше земля не змусить гойдатися. Бiлий океан не топитиме, сонця не заслiплять, нiч не схвилюе. Понад сушею вона недосяжна, понад безоднями вiльна.

Покликав би ii. Якби знав.., як.

Нареченi соцiумом знають своi iмена. Озираються на вiбрацii знайомих iм звукiв. А тi, що ховаються пiд високими стелями Тригорових зелених лабiринтiв, голови не повертають. Заручники власноi унiкальностi, не пам’ятають анi iншого iгрового поля, анi власних iмен. Не кожному випадае осяяна здогадом мить, щоб зупинитись i змiряти вiдстань до перегородки. Тi, що змогли, стали безiменними. Нехай землю успадковують смиреннi – смiливцi переступлять вогняне коло, щоб досягнути неба.

Руйнування ширм – добрий ii дар. Не вiдае, куди мчить, i не знае iнших горизонтiв крайнiше крайнiх. Їi зiр приваблюють тiнi невидимих ниток i лякливих силуетiв, занедбанi стежки, вiдлюднi майдани i сяйво парованих зiрок.

Дотягнувся б до тоi самоi. Якби.. мiг.

Що зорi умiють зваблювати, знають усi. Звабленi, тi, що кидають гральнi костi, знають лиш пошепки: траекторii визначенi, швидкiсть змiряна, а мiсце падiння помiчене старим бiлим хрестиком. Усi вiрять, тому що страхаються не вiрити. Не про неi це.

Я люблю ii. Не тому, що знаю давно i впiзнаю у пiтьмi ii кроки. Тому, що вона iнша. Не схожа нi на мене, анi на свою земну матiр, i завжди буде триматися осторонь. Якщо до цiлiсностi склеiти усi шматки розбитого горнятка, може статись – один зостанеться зайвий. Цим уламком буде вона. Частиною вiд iншого i не цiлого, не мого.

Я не знаю, як ii називати, не знаю, чи загляну колись знов у тi пiщанi озера, чи обiйму i скажу, що люблю i вiрю в неi. Лишень вiдчуваю незриму ii присутнiсть у затяжних спалахах грози. Чую смiх, який обiцяе розлитися океаном, запах дорожнього пилу, прибитого першими краплями зливи i вивiряння довгого погляду – поруч iз нею вона.. Спи Пустеле.. Онде кришаться твоi береги.. Дитяча рука набирае гравiю повнi жменi.. Ану, як.. долетить.»



* * *



«Володарко, не маркуй свiтлом приречених на темну гру. Не слiпи тих, хто, живучи у пiтьмi, не бачив нiколи тiней. Благослови оселю, ту що без вiкон. Вона не видасть.

Рудокрилi пустельники, дiти тихих лiтнiх сутiнкiв безшумно приходили зi свiтлоi темряви, щоб позолотити вечiрнiм спiвом смугасту землю. Із тремтливими нотками в голосi скльовували iз пiснi слова й акорди. Несли iх Пустелi.. Те, що губилось дорогою, проростало голосом iз трави i квiтки, з iншого ткали своi епоси вершителi мiж людьми.

Уперше я почув ii з дитячих вуст. Незнайомi слова покладенi на старий мотив у виконаннi володаря iз сором’язливою усмiшкою. Сукенка в горошок, рипуча гойдалка, бiлий кiт i нев’янучi квiти спiвали в один голос:

«Зимовий ранок не проспи. Вiдкинь липку утому – дивись за обрiй, вiдчувай: повернемось додому. Зоря – зрадлива, що вгорi, лишень затиснута в руцi навчить тебе простому…»

Той мотив i слова знав кожен жовторотий адеманин, але я iх тодi не розумiв.

У дорозi з мелодiею легшае чоловiча ноша, стае свiтлiшим горизонт. Нiхто не шукае пiдтексту в словах. Їх автор, безликий i безiменний, давно розтанув у темних провулках старого Знайдення. Я так думав тодi.

Але iскра ще жеврiла на зотлiлих пiдмостках. Звiрина заманила хлопця на хиткий мотузяний мiсток, латаний павутинням з iсторiй. Щоб розум втратив опору, а серце приловчилося до бiгового ритму. Вдивляючись у рятiвну темряву, вiн побачив райдужний ореол обiцянки.

Видав погляд. Довгий, чiпкий, обрамлений попелястими вiями i ламаною лiнiею вигорiлих брiв. Хижак був його двiйником, а звiрина його суть удаваною.

– Маю дещо передати… Вiдкрий для мене свою пам'ять – деякi слова повторюються. Щоб не забутись…

– Я.. лиш хочу вибирати сам, – несмiле вiдлуння вдарилось об камiнь. – Ти знаеш, ти можеш менi сказати все.

– Нi, – сивобровий повернувся спиною, щоб навпомацки знайти вiй письмовий стiл. – Ми не будемо з тобою про це говорити. Я покликав тебе, як потiм ти покличеш його. Лише единий раз. Лови! – оголилась до лiктя кiстлява правиця, i холодний лоск металу навпiл розiдрав завiсу пiвтемряви. Гарячий дотик вогнем обпiк долоню, а в головi спалахнула рухома картинка. Вiн упiзнав ii. Це була його обiцянка…

Вiн знав, що собi не брехатиме. Вiрив йому, бо вiрив собi. Бiльше було нiкому. Петля бiльше його не лякала – рубець вiд олов’яноi монети залишиться на згадку. А з ним iще дещо. Вiн ще не знае, як це – вiдчиняти найпотаемнiшi дверцята. Розумiв едине: його дорога вистелена камiнням зради i скроплена чужою кров’ю. Його, неконтактного, не можливо упiймати на брехнi. Його, без роду i племенi, нiхто не запiдозрить у причетностi до справ Архiтектора. Темних справ i кривавих. Заради того, щоб мотузка iсторii не обiрвалася, щоб Знайдений свiт приймав втрачених, а втраченi знаходили i поверталися додому.

Вiдтепер вiн рубатиме вузли i в’язатиме новi хитромудрi. Розумiючи причини усiх обривiв, намагатиметься вдавати байдужiсть. Тут, на острiвку пам’ятi, вiн ще не самотнiй, а там, за межею невагомостi думки, змагатиметься iз тими, кому сам дозволить дихати i сумнiватись.

Жаль було i буде цього сiроокого хлопчину. Його спадок – моя ноша, яку вiн мусить перейняти. І все це не заради геройських мотивiв. Нас змусили повiрити у власну унiкальнiсть, викрали, пiдмiнили цiнностi, перейменували для ролi некласичноi i для мети туманноi. Я радий iз того, що Рун не буде сповна самотнiм. Вiн талановитiший за всiх своiх попередникiв i единий, хто зможе тераформувати Пустелю.

Про негероiв.. Вибiр тоi iсторii не впадае на смiливих, сильних чи розумних. Критерii вiдбору хранителiв тi самi: захудалi дворняги, викинутi на узбiччя, яких травили i давили колесами, але вони доповзли до хiдника. Не тому, що хотiли жити, просто пiсня в кровi так велiла.

Нехай скарби та зброя – незмiннi об’екти героiчних хронiк, що пливуть до рук дужих та вправних смiливцiв, а приблуди i мрiйники несуть у запиленiй дорожнiй торбi крихкi знання та олов’янi вiдповiдi. Першi вiзьмуть гору над життям, другi здатнi вхопити за горло смерть. Кожен iз них може стати героем, якщо iтиме вузькою стежкою над велiнням натовпу; чи антигероем, якщо iз цiеi висоти кине камiнь у пророка. Неважливо, любитимуть земнi створiння своiх правителiв чи боятимуться. Викарбують iхнi iмена чи затруть потiм на каменях. Гучнi iмена та переможнi вчинки врештi-решт зiтлiють. Океани висохнуть, а сонця згаснуть. Порятунок у пiтьмi – одна лиш iскра.

Закони виживання у недосконалому свiтi породжують шаблони поведiнки: якщо ти – свiтило, маеш бути единим, якщо – гора, тiльки до найвищоi рватимешся. Якщо вершитель – то приречений бути самотнiм i безжалiсним. Легенди скажуть: боги знищують суперникiв. Коли зiйдеться клином свiт Знайдення, щойно один дiзнаеться про iснування iншого, котресь iз двох сонць згасне над горизонтом. Хтось видихне, втiшившись прохолодою. Дивитись не жмурячись в небо – життева потреба кожного птаха. Хтось змахне жалiсну сльозу, спостерiгаючи скорботний обрiй, чи прокляне довгi ночi i блiдi свiтанки. Байдужих серед вцiлiлих не залишиться. Це те, що буде…

Чужинець не збагне нi темноi семантика старого тексту, нi дивного звичаю засмаглого народу iз Медового Надмор’я – наспiвувати немовлятам дикого змiсту колискову. Нiхто не назве це варварством, бо нiкому: приблуди – рiдкiсть у цьому краi. Минули часи панування лиховiсних гриханiв. Вiдколи вiйни у Знайденнi перестали горлати в сурми, свiт врiвноважився i бiльше не штормив. Дивлячись на високий кам’яний мур, нiхто бiльше не наважиться на подвиг. Це те, що було…

Лiтописнi iсторii не дадуть забути часи страху i кривавi спустошливi столiття. Нащадки палених сонцями пiвнiчних мореплавцiв зi шрамованими долонями слiв на вiтер не кидають: «Зоря, що свiтиться в тобi, запалить iскру в темнотi – вiзьми ii з собою..»

Зачувши iх, край битого шляху прокинеться зi сну чорноока макова квiтка. Непоказна i яскрава водночас. Тендiтна, iз прихованим вмiстом i силою сотень життiв. Десь на далекiй пiвночi трiсне крижина, оголивши прихований вiд очей суходiл.. У гарячiй пустелi вiтер здмухне бархан над критим колодязем.. Заб’еться серце у дерева.. Пристарiлий сивий ворон усмiхнеться.. Зацвiтуть голi скелястi береги.. Безрукий коханець обiйме..

Вона – це спалах.. Якого, шукаючи, не знайдеш. Побачивши, не впiзнаеш. Слiпа юнiсть чи зряча старiсть.. Для декого i час – не союзник. Якщо за нею i озиратися, то в дитинство свiту, якщо кудись i повертатися – не додому, а на голос.

Можливо, iдучи навпростець бездорiжжям, перестрибуючи через висохлi рiвчаки, приземляючись на копицi зi скошеноi кропиви, продираючись крiзь колючi ожинники, приглядаючись, упiзнаеш власнi слiди, зрозумiеш: вона стрибала з тобою поруч, спiваючи. Сiяла позаду бите щастя, не оглядаючись на нього. Кружляла в осiннiх листопадах, танула снiгами на чорних зораних полях, поливала сльозами спаленi прерii, дихала прохолодою у спекотних пустелях, сипала жаринки у скутi кригою серця.

Ту, що не вiдгукуеться на жодне iм’я, не вдасться приручити. Як чорно-бiла картинка зi старого нiмого кiно, ковзне ii тiнь в сучасному мегаполiсному натовпi, нiким не помiчена, i розтане. Упiзнавши ii, не окликуй – безiменнi не оглядаються. Вклонися самим поглядом i промовчи серцем. Вона вiдчуе, якщо воно зупиниться, збившись з ритму, хоч виду не подасть. Змахне рудими горобиними крилами i знову зникне в пташинiй галасливiй бандi. Ходу – на один квартал. Льоту – на секунди. Зауважиш сповiльнений ритм мiста, безвiтряний день, i вдихнеш гiркуватий запах ii близькоi присутностi, вiдчуеш ворсинками шкiри наближення грозових спалахiв у безхмарному iще небi; спинишся, щоб зазирнути у бездонно мудрi iз золотавою поволокою очi, пiрнеш в iх провалля, щоб захлиснутись, i стати назавжди тiею маленькою пiщинкою, яка ростиме i вибухатиме знову i знову. Зi знанням того, що не може бути iншоi, рiднiшоi i бiльше, нiж справжньоi. І, можливо, станеш сам таким – рудокрилим, безiменним, забутим, нi на кого не схожим. Із вибуховою здатнiстю думки руйнувати, щоб заново творити. Це те, що Є.

Правда… Без лушпиння.

Зi мною чи без мене, забута чи знайдена, тут чи по той бiк, вона не перестане сяяти.»




Щелепи альфаяра


Не надто втiшно прокидатись вiд поцiлункiв роси. Ночувати горiлиць пiд вiдкритим небом Ева не звикла. Вологiстю i прiлим запахом пройнявся ii дорожнiй вовняний хiтон. Капризний шлунок вимагав снiданку, а голова волала про недосип. Верхнi поверхи осiннього лiсу перекликались пташиним галасом i хвилюванням. Вже першi променi бiлого сонця пробивались крiзь рiдке листя, злизуючи на своему шляху дошкульну вологiсть. У свiтлi дня мiсцевiсть не навiвала поганих сподiвань. Навпаки, згори тiшили око одноколiйнi сiрi смуги помiж сухоi трави, геометричнi острiвки прив’ялоi зеленi i щось вiддалено схоже на штучну лiсову посадку. Зi шпарин кори старого аскета вже продирались i розгортали своi прозорi крильця зеленi красавки – вони вiдчували друге сонце.

Бiлогрива пiшла. Так тривало вiд самого початку: сонце проганяло болокота, але дозволяло приходити Геленi, сурогату хижака, домашнiй копii дикоi прирученоi iстоти. Це вона хрумтiла кiстками бурого щезника пiд колючим ягiдним кущем, чим видала себе.

– Смачного, кровожеро! – прокричала двонога, упавши просто з неба, i випустила з рук стебла волохатих лiан.

Кiшка сполохано зашипiла повним ротом пiр’iн. Ще б мить – кинулась, випустивши пазурi. Звiсивши вуха, дико огризнулася, нахмурила чоло i злiсно блиснула зеленими очима.

– Ну.. вибач, якщо скажу, що бiльше не буду – злукавлю, – Ева обережно торкнулась ii перенiсся. – Не сердься на дурне дiвчисько. Напевно, цей приступ шалу вiд близького вiдчуття дому.. Там.. е ознаки цивiлiзацii, бiля пiднiжжя рудного хребта.

Люди часто бачать те, що просто хочуть бачити. Дiвчина не могла знати, що видивлялася на давно покинуте поселення. Старою одноколiйкою тепер користувалися альфаяри, пiдколiнний рiчковий народ, який вiднедавна взявся сушити весла i приручив вертиполе для суходiльних мандрiвок. Чiпкий погляд однiеi iз таких iстот прямо зараз вивчав поведiнку людини, вираховуючи нагоду пiдкрастися якомога ближче. Можливо, кiшка його б вiдчула, якби вслухалася у голоси лiсу, але ii спинний мозок ще не оговтався пiсля сказу пiдлiтка.

– Ну ось, поглянь, – не втихала ii запальна вдача. – Бiла зiрка злизала всю росу. Я не встигла зiбрати i краплини. І дощу вже тиждень не було. Другий свiтанок вже незабаром, а ми тут прохолоджуемось, – звичним жестом, сповненим рiшучостi, Ева закинула плетений наплiчник, нагнулась, щоб забрати на руки тварину. І.. скрикнула вiд сильного несподiваного поштовху. Ноги втратили опору i злетiли в повiтря. Очей торкнувся гарячий чорний спалах. У спинi i шиi почалась ланцюгова реакцiя зоретворення.

Удар вiд падiння вiдiбрав у дiвчини здатнiсть розумiти подii. Їi волочило по гострому камiннi i сухому листу, завдаючи нестерпного болю скроням i кiнцiвкам. Адеманка звивалася i несамовито кричала, обзиваючи безiменного нападника усiма вiдомими ii вiку словами. Нападник не зупинявся i не вiдповiдав. Нарештi дiвчина усвiдомила справжнiй стан речей i припинила боротьбу.

Так, Гелена не пам’ятае себе при днi. Їi замiщенi iнстинкти потрiбнi, щоб себе захищати. А вона, людина.., мусить. Зiбравши розхитану мужнiсть, адеманка збагнула, що пручання iй не допоможе – лиш додасть мук. Наважившись на вiдсiч, вона попустила праву руку, щоб дотягнутись до лiвого нарукавного крiплення iз ременей. Коротке лезо блиснуло i ковзнуло по чомусь сухому i колючому. Невдача. Друга спроба досягла цiлi – власнi коси. Подерта i подряпана, налякана до пiвсмертi, дiвчина схопилась на ноги, але бiгти у протилежний напрям iй завадило споглядання моторошноi картини нападника.

Істота з виду химер – суцiльне густе сплетiння чи то коренiв, чи то щупальцiв не спинило бiгу i продовжувало котитись, намотуючи на себе зрiзану дiвочу косу. Евi вже доводилось зустрiчатися з альфаярами, зарослими вiдлюдниками-рiчковиками, але цього задираку, який забрався в середину вертиполя i керував ним iз вправнiстю оператора, ii око не розпiзнало. Дiвчина ще недостатньо оговталась пiсля пережитого, щоб осмислити подiю, але радiла iз того, що iстота не готувалася до повторного замаху.

Поверталося дихання, бiль i тривога. Розумом вона вiдчувала наближення людських поселень, але чуйка била на сполох. У свiтлi сонць на цьому трактi iй ранiше не стрiчались химери iз агресивною поведiнкою. Створiння, що вчепилося iй у коси, породило в уявi безлiч абсурдних теорiй.

Щось змiнилося у ii свiтi iз учорашнього дня.. Ева починала це розумiти, приглядаючись до кольорiв i звукiв.

Виглядаючи з-помiж сiрих i бурих плям рухому бiлу, адеманка довго не наважувалася подати голос, тому тiльки прислухалася. Увага переключилась на дрiбнi деталi: пташинi голоси звучали якось фальшиво i непевно, поховались у щiлинах кори цалики i семикрилки, стулили пелюстки гордi монархи, лапатi колосянки втягнули вуса i вже не гойдались. Час нiби спинився i застиг у тривожному очiкуваннi. Не вiдаючи, що насправдi вiдбуваеться, дiвчина i сама впала у транс. Із зацiпенiння ii вивели нищiвнi хлисти негоди: мов ляпаси, краплi теплого дощу зненацька перетворився у навiсну осiнню зливу. Вона пропустила момент, коли синь свiтанкiв заволоклася сiрою кiптявою, але ясно побачила зворотнiй процес.

Сiро-рожевi хмари розвiялись у неi над головою. Злива залишила на грунтi живу дорiжку – одноколiйка стала руслом бурого струмка.

Усе поверталося на свого життя i справ: рiдколiсся знову наповнилося живою метушнею. Треба було шукати слiди боягузки. Шукала на стовбурах, а знайшла.. брудну i мокру в iглярковiй норi помiж зiтлiлих коренiв, звiдкiля вона вилiзла на голос. Обое вигляд мали жалюгiдний.

– Землерийкою треба народитись, – рука нервово визбирувала колючки iз шерстi. – Навiщо котам пазури? Невже.. тепер звiрячi лази бiльш безпечнiшi, нiж дерева?

В умовах дня свiдомiсть Бiлогривоi спала. Гел не могла нi чути, нi спiвпереживати, анi огризатися.

Адеманка прагнула чим швидше повернутися до рудного хребта на свiй маршрут, але перед тим вона мае зiбрати з листкiв i квiткових чаш дощовоi води. На скелях димляться курильнi, i там буде гаряче, отже i висохнуть обое там. Узявши болокота на руки, не пiшла – побiгла, майже не вiдчуваючи, як впиваються у ii плече гострi пазурi.




Хронiки Лагоса


Не шукайте його у товщах iсторичного пилу. Вiн не в скелях i не в морi, анi в кранi з водою.. В овалах нiчних свiтил змигне тiнь драконячих крил i розтане. У крихтах зiрок – попiл вiд iсторiй Знайдення. Нехай чужинцi захмелено розповiдають небилицi про коливання адеманських пагорбiв. Не вiрте плодам змученоi уяви. У Пустелi власний задум..

Цей град запетльований на повторення власних перемог i поразок. Є таке темне минуле, якого краще не пам’ятати. Пiщанi бурi хоронять свiти. Щоб колись здмухнути тi бархани i виказати очам таемницю часу.



«Уперше пробiгаючи очима списаний акуратним почерком клаптик пожовклого паперу, я мимоволi посмiхався. Вимучений пафос.. Хто сiе пусте зерно i родить такi химернi тексти, щоб дiти iх переписували?

Моя iронiя виростала корiнням iз невiгластва: тодi я не знав, що написане було не дитям, та й не для людини. Що то був не папiр, пiдозра навiть не закралась..

Я так i не докопався до тоi сутi, бо особливо не мучився дедуктивним синдромом настирливих шукачiв. Нехай буде, як е. Зiм’ятий аркуш залишився лежати на пiдвiконнi. Поруч примостилася репана попiльничка-цукерниця iз горсткою спалених ущент сiрникiв, а я переключив увагу.. Нi, просто вимкнув. Слово з тексту лиш застряло в головi. Щось знайоме.., як холодне гiрке паливо для протравленого нутра.

Так, ранiше я уявляв тее людським iменем i причиною свого ув’язнення у круглому кабiнетi. Кiмнатi без дверей. Ще були вiкна, або ж замаскованi пiд них монiтори, броньованi чимось таким пластичним, як мильна бульбашка, але мiцнiшим за всякий кевлар. Я випробував на мiцнiсть усi крiсла. Усi спроби вирватись безглуздi. Я бився, та жодних збиткiв не донiс до рiвня хаосу. Живi зi мною не спiлкуються, тому нiкому вiдповiдати.

У 49 (тепер я не зовсiм певен стосовно свого вiку) багато чого встиг пiдiбрати, досягти i… загубити у тому мiсцi, де дорога роздвоюеться. Нiколи не думав, що буду це комусь розповiдати вiд самого початку. Спершу довго вагався, однак без вступу наступнi, описанi мною, подii можуть видатись не зрозумiлими, тому вирiшив повернутись на перехрестя. Хтось iнший на моему мiсцi так не вчинив би, бо розповiдати про своi грiхи – честь сумнiвна. Втiшае мене думка, що нiкому мене судити i нiкому виправдати, бо Суду у цьому вимiрi не мае.

Лiтери кривляться, бо я всмiхаюся. Я пiдозрюю, що ближче до кiнця цього рукопису, менi знайдеться.. замiна.

Із недавнього часу багато що змiнилося. З якого часу? Із того самого, коли я подумав, що поцiлив на роздорiжжi.. крутиголовку. Не плямистого сiрого птаха – п’ятирiчну доньку. Той випадок, що зветься нещасним i звiльняе тебе вiд суспiльноi вiдповiдальностi, а на дiлi садовить у найглибшу яму. Із кiстками..

Виповзти iз неi самому несила, тому що борсатись на ii днi легше, нiж обдирати кiстяшками пальцiв навiснi стiни. Мужнiсть програла двобiй iз сумлiнням, а я уперше вiдчув присутнiсть невидимого лялькаря. Вiн усе спланував, зробивши кожен мiй крок схожим на сiпання марiонетки у петлi. Змагатися iз ним – що воювати iз власним божевiллям. Я спав, iв, ходив на роботу – виконував простi i складнi рухи по iнерцii, без осмислення, мов сновида. Я втратив цiкавiсть до свiту, та скоро свiт став мене iгнорувати i згорнувся до розмiру вузенького скляного горла. Все стало неважливим, непотрiбним, незначним.

Я мiг би сам поставити собi дiагноз, якби залишався самим собою. Вiд колишнього мене нiчого не зосталося – втративши майбутне, я поволi прощався iз тим, що мало стати минулим. Юлька пiшла – зiбрала малу свою валiзу для вiдряджень, тихо прикрила дверi, i бiльше ми не бачились. Героiня.. Стiльки витерпiти безслiзно i безслiвно. Вона завжди була сильною. Настiльки, що мала сили не звинувачувати мене навiть очима. Якби вона плакала, можливо, не жалiвся би я. Але вона просто мовчала, так, нiби забула усi тi мови, якими вмiла говорити.

Колись давно я теж умiв говорити, що любив. Такi, як вона, – рiдкiснi «мерси» помiж людей. Я пiдозрював, що ii бос нерiвно дихае i щедро удобрюе любовну ниву, але менi було байдуже. Нехай буде щаслива, бо я – живий портрет ii втрати i свого злочину, зi мною вона вичахне i зiв’яне.

Сам би я нiколи не зробив такого кроку – Солька, ii iграшки i речi не вiдпускали. Бiля дверей дитячоi гравiтацiя вiдбирала ходу i розтягувала фiзичний час. У вiйнi iз власним розумом допомогла надiйна отрута. Горло iз чистою заспиртованою правдою говорило зi мною: «Спи, убивця!». Воно – мiй порятунок i мiй кат. Із ним я вiдпустив Юльку, але не себе… Із ним скорочувались сiрi моменти пробудження i вiдступали осiннi пташинi спогади. Із ним я бачив едину цiль – забутися.

Одного такого туманного зимового дня бiлозубi пацюки в дiлових шкурках iз людей заявились на моему порозi iз розповiдями про принади реабiлiтацiйного центру «Лiга вiдроджених». Для бою iз ними менi забракло тверезих набоiв. Потiм я прокинувся пiд дахом iз холодноi синяви над нестриженою головою. Без документiв, ключiв i «пального». Таким чином пiсля кiлькох невдалих спроб потрапити у свою «буду», побитий мокрий «пес» знюхався зi зграею собi подiбних.

Не знав, що життя на зашкарублому днi староi каструлi суспiльства може бути таким.. довгим. Найбiльшу живучiсть демонстрували актори з фiзичними вадами – жебраки професiйного рiвня у драматичному жанрi. Найменшу – наiвнi сiроштанцi, яких гнало iз дому банальне сiмейне насильство. Особи, iнфiкованi слабоумством, та дiти-втiкачi виростали у пiдворiттях, як дощовики пiсля зливи. Із тою з швидкiстю i закопувались..

Третина народу вiрила iсторiям про чорних ниркорвачiв, менша винуватила провладних неожидiв у тотальних змовах, але бiльшiсть вiдмовчувалась iз розумним видом. Убогi лежнi-вiвцi, гiени в рясi, старi вовки-падальщики ставали вiдполiрованими гвинтиками бандитськоi машини. Будеш крутити педалi – ще поживеш. А нi – скотишся на узбiччя. Не принизливо, коли кидаються об’iдками замурзанi роми, коли спиш iз дворнягами, знаеш смак мiськоi дичини i не цураешся смороду смiттевих бакiв.. Принизливо розплющувати очi.

Згадуючи це, як сон, що тривав чотири зими, сам собi не вiрю. Так довго там не живуть. Вiк гризуна в природi – неповний рiк, але ж вiн плодючий, гад. Безпритульнi такi ж плiднi на всяку заразу. Благо, людськi щуролови негласно воюють iз тим нашестям, адже чеснiй братii потрiбнi чистенькi пiд’iзди i свiжi лавочки у скверах, щоб дурити самих себе.

І я тее чинив. Орденами розцяцькована шкура, а татуюванням – нутро.

Із чужого досвiду знаю, що повернення звiдти нема – винятки ну дуже поодинокi. Але в силу обставин мiй темний тунель трiснув.

У Люськи-собачницi з’явився новий платоспроможний квартирант. Вiчно твереза, але зi спухлою подобою лиця пiд свист ватаги п’яних бандерлогiв виставила мене пiд зимовий дощ замерзати. Довелося шукати iншу нiчлiжку, i я почвалав до центру мiста, осяяного святковою iлюмiнацiею, як мотиль пiд гiпнозом. Вiдсутнiсть снiгу та морозу у груднi нiкого не дивувала, але вiтер у парi з дрiбною мжичкою лютiшав, тому я квапився, як мiг. Сповiльнив ходу, примiтивши бiля гамiрноi забiгайлiвки пiрамiду з нiг та коробок. Брати слiд мене навчила скрута. «Повелителька» кухнi жбурнула свою ношу бiля переповнених контейнерiв i попливла до заднiх дверей нiчного «звiринця».

На тому «святi» життя бути самотнiм – рiдкiсна удача. Менi вона оскалилась. Ще одна баба iз довгими пасмами рiдкого перекисного волосся – лихий знак. На очi сповзала червона в’язана шапка iз товстим вiдворотом. Широке розпашiле лице, розмазана помадна фарба та блiдий вiдьмачий нiс, в’язка ключiв, затиснутих мiж червоних сосисок-пальцiв – типовий набiр iнструментiв для знущань над дворнягами. Я роздивився ii риси у свiтлi пiд’iздного лiхтаря, самого ж ховала тiнь. Сходилось на те, що чужа присутнiсть ii мало обходила, або я надто добре маскувався. Спостерiгаючи ii незв’язне бурмотiння та жваву мову тiла, навiть не сумнiвався, що вона несповна розуму. Тiльки б не вчепилася менi в горлянку нестриженими кiгтями, промайнуло в головi. Достатньо з мене на сьогоднi шалених баб, а до «палацу князя» (так мiсцевi називали покинутий дiряву халупу у парковiй зонi) чотири вулицi пиляти.

Але Червона Шапка уже примiряла шати безумства. Королiвським жестом стягла iз себе перистий хомут, довго по ньому топталася, плювалась, по тому завмерла, до чогось прислухаючись. Десь хвилину я не дихав, здавлюючи кашель. Ритуал швидко закiнчився: божевiльна метнулась на дорогу, що пiднiмалась вулицею круто догори i помчала, немов за нею гнались дикi вовки.

Навiть у своему колишньому кишеньковому життi я не видiлявся показною хоробрiстю. Існування за межею загартувало мое терпiння до бруду зовнiшнього i внутрiшнього, але не додало смiливостi нi тверезiй, нi п’янiй головi. Коли я, мов тремтяче щеня, спостерiгав божевiльний фарс на асфальтних пiдмостках помийного театру, едина думка, що прорiзувала свiдомiсть, пiдганяла мене до втечi. Втеча, а не бiйка, вирiшувала бiльшiсть моiх проблем. Ймовiрно, утiкачi – найщасливiшi люди, доки можуть вiдчувати себе переможцями у перегонах. Упiйманi – вже в’язнi.

Як завжди, витримав недовгу паузу. Навiсна баба могла повернутись, але сталося iнше: нiч заскрипiла звуками автомобiльних гальм. Хтось скрикнув, хтось упав. У синьому свiтлi вузькооких фар я спостерiгав, як починае припускати у швидкостi i силi зимовий дощ, бачив жiночий силует, розiп’ятий на брукiвцi i шапку, бачив спалах прикритоi запальнички у чоловiчих руках i невдалi спроби кiлька разiв прикурити. Глухий звук зачинених дверцят, моторне ревiння i котячий вереск..

Жителi сусiднiх будинкiв? Випадковi перехожi i запiзнiлi коханцi – де ви усi? Я дивився на дорогу, мене не бачили. Заросле щетиною обличчя, мокре вiд дощу, було менi маскою. Потiм був короткий спалах. У головi, зi споду спогадiв. Кудись усе попливло, закружляло у мокрому сплетiннi свiтла i тiнi, реального i минулого, i знову, мов з-за хмар, виринув далекий образ, який я давно колись прогнав вiд себе…

Холод i сирiсть – союзники нiчних рвачiв, якi пiд виглядом карет iз хрестиками вивозять i утилiзують недолюдей, мов смiття. Навiть у думки пробрався зимовий вiтер iз дощем, а сирiсть проймала до самих кiсток…

Нi тодi, нi зараз не можу зрозумiти мотивацiю свого вчинку. Можливо, безумство перекисноi вiдьми було заразним, або ж мiсяць тодi був уповнi… Зате пам’ять не затерла жодного епiзоду:

– Ти не змерз, тат? – питав дитячий, але вихолощений голос, що винирнув iз калюжi. – Хочеш, я позичу тобi своi рукавицi з ведмедиками?

– Не турбуйся, Солько, у мене теплий шалик, – як нi в чому, вiдповiдав я i намотував вiдьмацький хомут на холоднi загрубiлi долонi.

– Це змiя! Скинь ii, скинь! Чуеш мене! – дитячий крик розчинився у шумi автомобiльного двигуна, i загойдались електричнi лiхтарi.

Я не послухався, вибiг iз тiнi i зупинився проти «звiра» без номерних знакiв, уявляючи, як швидко i безжально змете мене або його..

Коли я розплющив очi, дива не сталося. Я багато разiв шукав смерть у жiночому образi, а вона лиш реготала в лице. Може, не був переконливим? І знову отак – нiяк. Ось справжня вона пiднiмаеться повiльно iз незграбнiстю, властивою ii вiку. Живуче стерво i набридливе. Пливе, як качур, у моему напрямку.. Треба було тiкати. Потiм з’явився вiн.. – щойно припаркувався на узбiччi. Не заглушивши мотору, вийшов iз машини, щоб вiдчинити пасажирськi дверцята. Здавалось, мене iгнорували. Начебто нiчого не сталося, або увесь цей фарс менi п’яному наснився чи привидiвся.

Князь зi своею ватагою пережовують подiбнi фантазii сотнi разiв. Чимало реальних подiй iз репертуару рвачiв щодня чи щоночi обростають кудлатими оздобами на вiдiгрiвi у головного «iнквiзитора». У мою нiхто б не повiрив. Просто висмiяли б, а самого затаврували, як невиправного галюника.

Тодi менi дуже хотiлося бути не единим глядачем цiеi бездарноi i безглуздоi комедiйноi п’еси, щоб довiряти своiм вiдчуттям, щоб вiрити самому собi. Однак моiм спiльником i свiдком, i другом, i ворогом залишався тiльки дощ, який намiрився вигнати мене iз власноi одежi.

Червона Шапка теж не вшанувала мене увагою. Вигляд мала зiм’ятий. Вона мовчки пiдiйшла до розмальованого свiтлом салону, подарувала водiю кислу усмiшку, лукаво пiдморгнула. Або ж це сiпнулась ii перекошена лiва щока. Високий чоловiк у темному костюмi галантним рухом тихенько причинив дверцята i, покосившись у мiй бiк, вимовив вбивчу фразу:

– За вами черга, пане професоре, – опiсля короткоi паузи додав, – Адеман.. не чекатиме вiчнiсть.

Його слова змусили мене озирнутись: ми були самi. У пам’ять врiзались не слова, а вiбрацii голосу, хриплого iз дротяним пилянням. Тодi я не замислювався над змiстом його слiв, просто слухав голос i залипав на нього. Деякi слова живуть окремо вiд iх репродукторiв. Ось про що я подумав. Але на задне сидiння штовхнула сильнiша думка: про можливiсть зiгрiтися, про теплу суху ночiвлю. Дурень! Чому я не тiкав?! Голос взяв мене у полон i зв’язав.. волю.

Коли дверцята захлопнулись i.. заблокувались, я вимучив дурнувату усмiшку. Версii рiзнi.. виринули. Кров пульсувала у скронях, страх – у шлунку, а пальцi радiли теплу. Затаено з-пiд лоба я вивчав своiх нових супутникiв, втiшаючись тим, що органи хронiчних алкоманiв не вельми цiннi.

Фарсова реальнiсть перевершила усi сподiвання: незнайомцi виказали виняткову люб’язнiсть: не морщили носiв, не лаялись, не глумились i не моралiзували. Вкутали теплою ковдрою, вiдкоркували пляшку хенессi. Померти iз вiдчуттям вiдмiряного п’яного щастя – рай для сизоносого. Нi напрям, нi мета не хвилювали. У туманi золотоi ейфорii салонна парочка замiнила родину, i я не пручався. Коли ще й сон погладив i обiйняв.. Пам’ятаю лиш, що плакав.

Оце i все… Тепер я в’язень у силiконовiй кiмнатi зi стертими кутами. Споглядання картинних дверей без виходу доводить до сказу. Я перепробував майже все – вибратися назовнi нереально. Бiльшого я не знаю: чому я тут, кому я здався, чи вийду колись i чому там, з iншого боку свiту, нiколи не йде дощ? Я намагався лiчити днi, але всi зробленi мною зарубки щезають, як i спроби прокопати лаз. Стiни, стеля, пiдлога – самолiкуються. На вiкнi немае решiток, а скло – райдужна мильна бульбашка з немислимою щiльнiстю. Не пробитись…

У перший день iзоляцii менi здавалось, що я помер, i вiдбуваю покарання у чистилищi. Гадав, ще трохи i божевiлля стане единою реальнiстю, глузд помахае ручкою i вороття назад не буде. Лиш чорти не забiгали.

Усi моi прогнози не знаходили пiдтвердження: нiхто не влаштовував менi iгор з розумом, не дубасив по спинi i не змушував пити пiгулки. Хтось готував непiдгорiлi снiданки, приносив свiжу бiлизну у щiльних пакунках, одяг, навiть витирав пил. Нiяк, виправний заклад санаторного типу.

Одного пiзнього ранку я помiтив першi змiни – за мальованими дверима вiдчинилася кiмната. Іnferno-читальня iз рукописними книгами на мовi незнайомiй. Лiтери-закарлючки спершу глузували з мене – стрибали i кривлялися. Пiсля кiлькох струсiв вгамувались – вишикувались зразковим строем, i я почав розумiти написане. Читання врятувало вiд сказу. Знайомих iмен, назв, iсторiй навiть мiж рядками не бачив. Це були дивного змiсту мiстичнi трактати та ще iсторичнi хронiки невiдомих менi подiй i держав. Серед цього старого мотлоху потрапив на очi звiдкiлясь вирваний i пожмаканий аркуш. Згадка про Адеман – у лукавого нема почуття гумору.

Створити iлюзiю i поселити мене в неi – справа клопiтка. Я вiрив в iснування iнквiзитора, але не вiрив у себе. Можливо, пiдсвiдомо надiявся, що зможу одного разу знайти вихiд, якого поки не бачу. Або ж хтось у сяйвi i з крилами зайде i скаже, що прогрес – на лицi, i менi можна повернутись. Але.. куди? На вулицю? Там, звiдки я прийшов, у мене нiкого не залишилося. Яку iще пiгулку винайдуть невiдомi за перегородкою?

Змiни бентежили: спрага i тривога повертались. Годинами я просиджував бiля вiкна з надiею зустрiти там людське обличчя чи силует. Однак навiть мухи не побачив. Днi за днями я спостерiгав, як починаеться i закiнчуеться день, як заходить дивне подвоене сонце, зафарбовуючи небо у багрянi кольори, як рухаються хмари, як тремтить на гiлках дерев вiчнозелене листя, як хвилями в травi накочуеться вiтер. І нiколи не лив дощ, а незмiнне лiто палило, та не висушувало зелених барв землi.

Скоро я знову взявся до протестiв. Щоб впевнитись у тому, що я ще живий, намагався спалити собi долонi. Жартiвники залишили менi вогонь, який.. не пече, i воду, яка тече, але не наповнюеться. Кожного разу, як запалював сiрку, уявляв, як спалахне яскравим полум’ям мое замкнене безумство. І воно згорало блакитно-рожевим свiтлом, а пам’ять так прагнула звичного – жовтогарячого. Ця звичка закрiпилася – спостерiгати, як спалахуе i гасне iскра надii. Безболiсно. Якщо вода у склянцi i навiвала спогади про колишне життя, то воно здавалось чужим. Тут, у своiй в’язницi, я позбувся колишнiх бажань, мрiй, тривог, нiчних жахiв i денних клопотiв. Я почувався дивно. Немов i не я це, а якась додаткова запчастина вiд мене.

Здавалось, вiчнiсть живе поруч зi мною, i я застряг поруч iз нею, не старiючи у своiх власних петлях. Якщо менi належить провести у полонi решту життя, то нехай мiй час витiкае у пошуках вiдповiдей мiж рядками чужих слiв. Гортаючи старi рукописи, що розсипалися iнодi просто мiж пальцями, я натрапив на те, що так довго шукав: згадка про Адеман у «Невидимих серед очевидних» без помiтки про автора.



«Розум не може осягнути факт iснування мегатонних споруд, якi нiхто не будував. У Знайденнi такi виросли на адеманських пагорбах. Час iх вийде, як засурмлять вiтри i здiймуться хвилi над Медовим Надмор’ям. Що зорi насправдi згасли – очi людськi того не бачать. Вежi враз зникнуть, а люди житимуть протяжну вiчнiсть у Пустелi.

Бозна куди може вiдкинути коливальна сила гордонiтних пластiв. Їх пороскидало Знайденням у мiсцях тонких i незахищених. Найбiльше iх у шахтах пiд Адеманом.

Дивлячись, як гаснуть сонячнi диски, не думай, що у тих кам’яних ущелинах закiнчуеться свiт. Плаский горизонт не обриваеться прiрвою. Бiля пiднiжжя високоi скелi розбиваються хвилi Медового моря – смарагдового iз золотистим вiдблиском, якого нi човном не перепливти, нi грозольотом не перелетiти – потопить дзеркальна зона. Якщо ти був на пагорбi i бачив у небi непташину зграю, що прямуе до острiвноi iмперii, ти попав.., брате.

Адеман – град без коренiв. Усi споруди – житловi i фортечнi, збудованi на фундаментi iз повзкого гордонiту, мiнералу, який мав бути джерелом фiзичноi стабiльностi.

Владу у мiстi дiлять люди i свiтлокрилi. Небодержцi поселились тут давно, але не ранiше за людей. Вони – привiлейована раса, яка тримаеться визначеноi дистанцii. Приземленi побiчно уникають спiлкування iз свiтлокрилими, iстотами, що ведуть свiй рiд вiд диких гриханiв.

Огрумовi сади – ще одна цiннiсть гордонiтного краю.. Людям не смакують огруми через неприемний терпкуватий присмак цих плодiв, але в нектарi гiркота осiдае на дно. Стиглi грона мiсцевi фермери висипають у глибокi колодязi. Те, що вiдбуваеться на днi, – магiя, якоi нiхто не розумiе. Із наближенням вечiрнiх прохолодних вiтрiв шостоi ночi над вiдчиненими люками туманом пiдiймаеться м’яке рожеве сяйво. До першого свiтанку вологе свiтло тлiе i пiниться, а потiм пiрнае на дно.

Свiтлокрилi злiтаються сюди зграями, доки нектар пiдходить до краю колодязiв. Вигинаючи довгi шиi, припадають до джерел iз заплющеними очима. Хто з людей наважиться ковтнути хоч краплю, розумiтиме iх мову..»



Оповiдь не закiнчувалась – обривалась. Та рука, що писала, робила це впевнено i не для себе. Усi iсторii приходять, щоб у них вiрили.

Очевидно iснуе хтось, кого поеднуе зi мною одна i та ж вулиця. Куди ж ти мене заведеш.. До якоi межi.. Де ти, жива людино, яка розкопала цей архiвний мотлох?

Рибою об лiд билося зусилля вiднайти у текстi хоча б крихiтний натяк на те, що зараз вiдбуваеться. Результат нульовий. Жодних вiдповiдей чи пiдказок. Прогнозування вiдсоткiв на позитивне вирiшення моеi проблеми взагалi недоречне. Ситуацiя безнадiйна, пане професоре.

У свiтi стiн десь мало iснувати сонце. Джерело, яке не дозволяе збожеволiти i здичавiти.

«Почати» – жирна назва книги iз незайманими сторiнками. Я знайшов ii мiж запилених хронiк на верхнiй полицi майже пiд стелею читальнi. Наступного дня на обiдньому столi з’явилась.. авторучка. Я довго реготав. Я.. розучився писати.

Наповнена прозорими бульбашками, вона залишала чорнильнi слiди. Ось чого тобi вiд мене треба, дiдько.. Давай познайомимось.. Я.., хто тепер я?

Вiн не йшов на контакт: словеснi ридання, прокльони, подяки i рiзного роду прохання зникали безслiдно разом з брудним посудом. Ігнор тривав якийсь час.. Перша записка складалася всього лиш з одного речення: «Пиши – будеш вiльний».

Щоб звiльнитися, я був готовий на все. Та не розумiв, про що писати. Знову прийшла коротка вiдповiдь: «Твоеi пам’ятi час не краде»

Наглядач чекав вiд мене сповiдi. Спогади.. У мене не залишилось бiльшого.

Я склеiв iх iз уривкiв нiкчемних просвiтлень. Я нiчого не додав i не придумав. Менi бiльше нiчого додати. Вiдпусти, як обiцяв.»




Лихий вiсник


Рiдколiсся змiнилось неприглядним скельним краем. На змiну прохолодним тiням прийшов сланцевий пил i кам’яне бездорiжжя..

По обiдi гладкi камiннi брили сильно нагрiвалися. У ландшафт не вписувалися новонасадженi мiж бiльшими плитами лунки-курильнi i глинистi калюжi, що ось-ось готувалися закипiти. Життя лиш недавно утекло iз цiеi кам’яноi сковорiдки, залишивши по собi скалiченоi форми повзучi стебла, трухлявi обрубки коренiв та згустки сiрого попелу. Де-не-де визирали скелетнi решки гiрських хижакiв i слiди моноколiс.

Гiрська тропа вивела дiвчину на пологе плато. Тиха безодня унизу озивалася вiдлунням каменепаду, але жодна пташина душа не подала ознак присутностi. Здавалось, навiть вiтер оминав це спустошене мiсце пiд небом Знайдення.

Канатна дорога, якою ще торiк вона збiгала до платформи рудокопiв, як виявилось, зовсiм зiтлiла. Схоже, копальню теж закрили, бо iншого шляху для переправи гiрських кристалiв просто не iснувало. Довелось будити Гелену. Їi видющий приятель прокинеться лиш в сутiнках. Інстинкт напiвкровки ще не видавав збоiв у сумнiвних ситуацiях денноi частини доби. Болокiт видряпав заховану пiд дрiбними уламками бiльшу плиту. За нею ховався короткий видовбаний у скелi лаз, що вивiв парочку на протилежний пологий схил штучного походження.

Сонця в парi немилосердно палили. Гелена ступала вальяжно i опасливо.

Дощова вода вибрала своi резерви, привал не передбачався.

Дiвчина сподiвалась уникнути зустрiчi з мiсцевими рудокопами, людьми понурими i потайними. Колишнi в’язнi, затаврованi суспiльством, збудували тут гiрське селище i добували у пiдземних надрах iллейнi скарби. Енергiя цих кристалi пульсувала стiйким холодним свiтло, яке не завдае дiтям опiкiв i дахiв не спалюе. Блакитнi сльози ростуть у найтемнiших пiдтоплених печерах, i дiстатися до них можуть лиш затятi мисливцi за коштовностями.

Лиха слава не робила честi колишнiм злочинцям. Але Евена вiдчула безпеку цих мiсць, як людський вакуум. Рудокопи теж.. пiшли.

Силует шпилястоi вершини Слiпоi гори майже пробивався крiзь курильну завiсу. На тих гладких скельних навiсах вiддавна були посадковi платформи для свiтлокрилих.

Спускаючись, Евена намагалася рiдше дихати, але новий стрiмкий пiдйом збивав ритм. Димова завiса густiшала, i щоразу бiльше незримих голок боляче врiзалося в легенi. Гаряча задуха зовсiм не турбувала чотирилапу, бо вона зупинялась лише, щоб озиратися. Силует Слiпня знайшовся на старому мiсцi.

При основi шпилю пiд присадженими навiсами димовi стовпи закручувалися i обтiкали гору молочним потоком. Увагу медоокоi привернула темна глиба. Розмазавши по лицi i шиi пил iз потом, дiвчина зосередила увагу.. на рухомiй плямi. Спека прогнала не усiх.

Здаля вiн нагадувала свiтлокрила. Однак, чим ближче вона наближалася, тим бiльше закрадалася у душу пiдозра, що на картинцi присутнi незнайомi ранiше деталi. Очi розпiзнавали звичнi привiтнi жести, але вiдлуння дротяного шелесту, немов морське шумовиння iз рогатоi спiральноi мушлi, гасило попередне враження.

Такого кута повороту голови у свiтлокрила Евена не бачила. Зовнi схожий на жителя висотних карнизiв, вiдрiзнявся вiд своiх адеманських родичiв темно-синiм окрасом лускатоi бронi i гнучкiшою, хоч i вкороченою шиею. На долю секунди розгубившись, адеманка розправила плечi i видавила подобу усмiшки:

– Вiтаю тебе, легiонере! – вийшло не цiлком переконливо.

Синьокрил витримував паузу, уважно розглядаючи запилене обличчя незнайомки. Вiн сумнiвався недовго. Запорошений сiрий хвiст здмухнув пiдозри. Але дiвчинi було незатишно пiд ковпаком його пронизливого темного погляду, тому вона починала дратуватися:

– Сама знаю, який у мене.., – i не договорила.

– Честь – служити адеманському Клеврiону, – як у скельну породу встромили дюжину лез, заскрипiв голос прибульця. – Бойове маскування дуже доречне. Сiрiсть не видасть тебе землi, але маеш вгамувати свою рвучкiсть.

– Я.. чула про таких, як ти… Люди не вигадують, – не здавалась юна адеманка.

– Можеш звати мене.. Синiм, – клiпнуло лiве око прибульця. – У всього, навiть дуже рiдкiсного, мае бути якесь iм’я, цiдити з нього воду.

– Вони прислали тебе.. не по воду… Щось трапилось? – на останнiх словах Ева понизила недовiрливо голос.

– Бiда осiдлала воду, – Синiй здавалось зважував своi вiдповiдi. – Нi Клеврiону, нi Легiону.. Одним словом, нiкому розпоряджатися на адеманському пагорбi. Усе сталось дуже швидко. І маеш рацiю: там, унизу.. Я.., я не вмiю дiбрати вiрних слiв..

– Ти можеш казати правду, якщо знаеш ii, – дiвчину зараз важко було чимось налякати. Вона було втомлена, зла i голодна, тому егоiстично жадала почути усi вiдповiдi, не злiтаючи з мiсця.

– Учора вночi я говорив iз нею.., ну, твоiм провiдником. Перевiзники не прилетять. Надто пiзно.., стрiмкi подii.. Є таке застарiле слово.. – вiйна.. Ну знаеш, коли сусiди вдаються до бiльшого, нiж словеснi перепалки. Не знаю, що воно насправдi, але то.. почалося, – крилань говорив уривчасто пошепки, так нiби його думки перескакували через якiсь подii. – Твоя справа – довiряти менi, чи пiти, але вiтер вiд того не змiниться.

Евена не виглядала розгубленою. Бiльше втомленою. І незнайомцю не хапалася довiряти:

– Ти здивуешся: вiтер кориться, коли надто припече…

– Вiйною, що постала iз кровi, керувати важче. Історiя моеi раси приховала деякi подробицi життя Танала. Тобi вiдомо про молодшого його сина? – Синiй вперше заговорив на видиху.

– Замковi печери пiд Адеманом ще страхають дiтей тими мутними фресками. Але ж вiйна мiж людьми i гриханами залишилася в минулому?

– Тодi тобi не треба розповiдати про третього.., того, хто через неврожай огрумiв був вiд народження, ну скажiмо, трохи неповноцiнним i обдiлений здатнiстю лiтати. У всьому винна засуха i.. Пустеля.

– Якщо iснують тобi подiбнi, значить десь живуть i нащадки третього брата.

– Існували…

– Тобто? Вони що, вимерли?

– Те, чим вони стали.. Змiнились.. Іншого слова я не знаю, але воно не пояснить тих процесiв. На крайньому заходi Бiлий океан закипае i пiниться, а береги його гладко блищать, мов скло. Там гиблi мiсця – там нiщо б не вижило. А безкрилi змогли..

– Я бачила край тоi зони.. Нiколи б не повiрила, що мiж пилом i пiною можна жити.

– Не життя, а виживання. Кажуть, саме скрута змушуе активiзувати прихованi резерви органiзму. Щоб вижити, iм довелось забути свое походження i родовi домовленостi. Ймовiрно, щоб змiнитися, вони доклали максимум зусиль i мiнiмум часу. Безкрилi пiдняли отруйний срiблястий мул на гребiнь хвиль, а мали його глядiти. Це значить, що змiни торкнулись не самоi лишень зовнiшностi. Свiтлокрилi надто пiзно усвiдомили небезпеку, i все ж протрубили про загрозу долинi. Сьогоднi перед свiтанком першого сонця нiч над пагорбом адеманським взялася спалахами. Нiхто iз вцiлiлих не знае, що сталося, але… Адеману – як нема.. Нi з неба, анi з землi.. нiхто його не бачить.

Евена перейняла естафету мовчання. Тiльки свердлила медовим взором горизонт, вишукуючи пiдстави.

– Тобi нiкуди повертатися, вибач.., – пробивався пташиний шелест крiзь людське заперечення.

– Як? – голос вiдмовлявся слугувати, нiби його душили.

– Жоден iз тих небагатьох, якi були за межами силового накриттям, не розумiе. Мiсто на пагорбi.. просто зникло. Там.. тiльки сiрий порох. Нi каменю, нi кiстки вцiлiлоi. Великий цвинтар на березi солодкого моря..

– Сам вiриш.. у те, що бачив? – ще перемiг тон удаваноi байдужостi. Дiвчина ледве могла змагатися iз хвилею, яка ii душила.

– Ілюзiя це чи правда, хтось згодом розбереться, але тобi залишатися тут не можна. Я маю забрати вас подалi вiд зони прицiлу, доки… доки ми будемо готовi. Безкрилi не зупиняться. Вони замахнулися на острiвну Імперiю, i вони переслiдуватимуть вцiлiлих.

– Вони знають про гордонiтнi схрони? – Ева не зустрiчалися з третiм братом, але iй була вiдома зустрiч з iншим ворогом.

– Малоймовiрно, але в силу обставин наш давнiй невмирущий «друг» захоче скористатись вигодою. Хто зна, що вiн замислить: об’еднатись iз ними заодно, щоб прискорити розорення Долини Гнiзд, чи стояти осторонь i вичiкувати вдалого моменту. І все ж у Тригора репутацiя деспота, але не дурня. Дiлитись знаннями про гордонiтнi лази iз будь-ким вiн не стане.

– Доки на ваги не покладуть щось цiннiше.. Нам треба знайти Лагоса. Хранитель знае бiльше, нiж увесь Клеврiон поколiнь.

– Це той бородань, що був тобi за батька? – синьокрил замислено сколював плиту масивними кiгтями. – Вiн – знайдений чужинець, а стосовно Клеврiону.., то вже.. нема його. Ти i ще Гор’ян.. не встигли.

– Ми.. затримались, бо заблукали.., – iз жахом усвiдомила усю правду та, що належала до дванадцятки.

– Не знаю, що сталося iз тим малим – слiдiв його провiдника синi не знайшли.

– І ти досi вагаешся? Хранитель – наш останнiй шанс.

– У двоногих iз Втраченого свiту своерiднi уявлення про чесноти Клеврiону. Я не довiрив би йому i воду варити.

– Я не прошу довiряти йому! Менi… Вiр менi, – виставлена вперед долоня iз агорiйською вишивкою принадила погляд Синьокрила, i вiн здався:

– Смугастим краем уже котяться обози… Нам треба спiшити, щоб застати там твого хранителя.

– Братiв твоiх, Синiй, жаль. І Долину Гнiзд.., i тих, кому допомогти рука не дотягнеться..

– Ви, адемани – люди iзольованоi гiлки Знайдення – ллете сльози та давите жаль, а нам, грихановим нащадкам, ще не окислився залiзний присмак кровi, бо з пам’ятi вода не стече. Ми не тiкатимемо зi своiх насиджених мiсць. Радше сконаемо в лютi.

– Чому ти тодi не з ними? Чому зi мною няньчишся?

– Я складав присягу Клеврiону.., – пауза не затягнулась. – І народився не в Долинi, а в тунелях, якими шастають Тригоровi посiпаки – каптурники. Це iнша iсторiя.. І вона не в тему.

– Дихати, поки можеш.. – я теж присягала.. Тiльки от.. дерево наше зрубали.. Гидко це, почуватися обломаним хмизом.




Мамун i кролячий лаз


«Кiнцiвка iсторii – лиш iлюзiя кiнця» – коротка вiдповiдь викрадача розхитала пiдi мною невидимий трамплiн. Сам вiдчував, щось несказане, недомислене витае у повiтрi, як кисень… Ну, звiсно, – тiльки зараз блискавиця влучила у цiль, якоi ранiше не бачив: будь-яка ситуацiя, як монета, двобiчна. Я не потрапив у чистилище, бо тут усе надто матерiальне. І все закiнчуеться: як бульбашки в ручцi, як олiя у лампi, як день за вiкном, чи.., як терпiння.

Правда про те, звiдкiля усе знову приходить, додала менi впевненостi для нових пошукiв. Тепер я знав, що уляпався мордою у твердий снiг, але видивляюсь не на вибитi зуби. Як мiнiмум.., на щелепу.

Я вирiшив, це мае бути лаз. Вентиляцiйний, водопровiдний, кабельний.. Вiра у нього надихнула до пошукiв. Читальня.. годилась. Коли я уперше пройшов крiзь важкi, немов витесанi iз базальтового пласту, дверi, то залишив на ii порозi свою жагу до волi. Шукав тодi вiдповiдi, але не вихiд.

Старолущенi стiни тут не вiдновлювались, що вже втiшало. Ми довго грали в мовчанку – лови куди цiкавiшi. Сковтнувши подих, я палив сiрку i видивлявся чогось в обрисах блакитно-рожевого полум’я. Свiтла-жару його менi не треба. Гойдання видай..

Пломiнь таки сколихнувся, а з ним i мое серце, коли я навколiшках вимолював протягу мiж шпарами нижнiх полиць. Нестямно розкидавши старi рукописи у книгах та свитках, я його майже вимолив. Лаз.. нiчного кроля. Руки затряслись, колiщата завертiлись.

Темна дiра була неправильноi форми i розмiром iз дитячий м’яч. Туди змiг би пролiзти найжирнiший пацюк, чи малий собака. Але не людина. Нора з першого огляду здавалася глибокою i абсолютно чорнющою, але безсумнiвно сполучалася iз виходом назовнi. Я не наважився ломитися, бо ще пам’ятав своi божевiльнi першi спроби. Вичiкування – нагорода для терплячих, але я не такий.

Моя «покоiвка», що приносила менi записки, iжу, воду та вогонь надто обережно користуеться цим пiдземним сполученням, тому мае бути дюймовочко-феею чи домо-гномом, або ж.. коброю. Думку про навчену домашню тварину я вiдкинув – вiд неi надто багато шуму.

Нехитрi моi пастки (на це слiд було очiкувати) не спрацювали. Дводобовi посиденьки у засiдцi закiнчилося проваллям у твердий сон. Істота посмiялась: пiд раковиною з краном намалювалась подiбна нора. Скидалося на те, що вiн, чи воно згоднi погратися у жмурки-лови.

Партнер для гри – майже друг диванний. Дарма, що невидимий. Наситившись самотнiстю, будеш радiти навiть клопу. Байдуже, хто i який вiн iз себе: голошкiрий, волохатий, iз клешнями, беззубий, косоокий або горбатий. Хай слухае, хоч лапами. Хай дивиться, хоч слимаком на нитцi. Хай не говорить, хай тупить чи перекочуе у кишенях власнi мiзки. Я звикну до нього i навчуся його любити.. та й ненавидiти. Як рощеного Пустелею звiра.



«Усi вони – дiти рудих i сiрих, ланцюговi пси – вiддалено спостерiгають тих людей, яких вибрала iм Пустеля. Не мають страху, не знають слова „жаль“ i сумнiвно, що встануть на заднi. Якщо зустрiнеш такого, не дивуйся, що стане твоiм двiйником, бо полярнiсть Знайдення рiднить супротивникiв. У нетрях адеманських болiт, на згладжених платомасивах, у снiгових заметах чи у дзеркальнiй зонi сонць бродять спокусники. Мова iх проста, чiпкий погляд, вiк недовгий i тiнь, якоi не вiдiрвати»



Про що не договорюють рукописи, i як не витрясти iз них душi.. Хiба узявшись за власну.

У Втраченому свiтi свою другу малу тiнь.. я загубив. Той свiт, у якому мене вже нема, продовжуе шумiти i звиватися. Вiн виживе без мене, як i я без нього, але ще триматиме мене на емоцiйному повiдку, щоб час вiд часу вгризатися у пам'ять сiрковим спалахом.

Аби не ослiпнути, я тiкав.. Не раз, не двiчi.. Скiльки кордонiв, скiльки правил повинна переступити людина, щоб вiдчути себе захищеною? Ранiше я бiг, щоб утекти, тепер.., щоб наздогнати. Себе.

– Пам’ятаес, тат? – по-дитячому закидала маленьку русяву голiвку. – Ти казав, гоми, усалки, маки у фонi зивуть, вийти не мозуть. А Генiя Яйосавiна його випустила.

– Кого випустила? – я перепитував, бо, як завжди, не слухав i думками був у гонитвi. А мала щебетуха хотiла подiлитися пригодами дня.

– Ну, гома.., – замислено протягла Солька. – Столку пiдняла, i вiн так.. – стлиб.

– Євгенiя Ярославiвна твоя – добра душа, що живнiсть усяку любить, – в головi роiлися графiки i складалися плани.

– А гомiв не любить, – не вгавала крутиголовка, чим збивала менi настройки, – боiцця, але гом.. не стасний.

Вiд стоянки нас вiддiляло перехрестя iз бурхливим транспортним потоком. Триокий пiдморгував i лiчив секунди на червоному, рука стискала дитячу, думки звузились до одноi широкоi смуги. Тiльки спинившись, зрозумiв, якого «гома» бачила моя фантазерка.

– Соломiе, – суворо зиркнув я тодi з висоти дорослого довбня, – ми домовлялися.. Будеш годувати своiми «гомами» старих тiток у дворi, i я забороняю тобi вигадувати небилицi, – сказав, як вiдрiзав.

Соля тодi притихла i решту дороги тихо скулила, як собача, вперто не бажаючи визнавати себе брехункою. За вечерею вона знову завела свою пiсню про «гома», але тодi я, ситий та щедрий на увагу дослухав ii дитячу фантазiю до кiнця.

– Дiтки спали, i Генiя Йосавiна спала, а я не хотiла. Вiн на пiдконик вилiз i казе, ти – чемна i менi подобаiся, будес менi слузити, а я… – не буду, а вiн – мiсок розязав i сховався, i …сьо.

– Не вiр, доцю. Гоми – це порода жадюкiв. – широко витрiщалась на нас обох Юлька. – Грошi торбами таскають, та не в сiм’ю, а все у фонди якiсь фейковi.

– Чого ти знов починаеш.. Чи вважаеш, що ii фантазiя цiлком безпечна? – настрiй мiй здмухнуло кухонним рушником, а крутиголовка у своему польотi нас не чула i вела свое:

– А, се казе.., – сьорбнула свiй гарячий шоколад i облизала верхню губу, намагаючись дiстати язиком до носа, – осiнню на листя плийду i до себе забелу…

Гiрка правда трiснула плиткою у тому мiсцi, де розбилося блакитне горнятко iз Олафом.. i змiшався молочний шоколад iз сiллю правдивих слiз.

Солька загинула через кiлька мiсяцiв, в листопадi, на килимi iз мокрого асфальту i кленового листя.. Їi черкнуло фургоном швидкоi, коли вона випурхнула на свiтлофорi iз фокус-салону, щоб рятувати голуба. Автоблокування.. дверей у тестовому режимi витримало перевiрку. Убивцею був я.

Згущенi у темних фарбах спогади спершу пливли, наче чорно-бiлий фiльм. Далi стали на паузу, випали в осад i розповзлись лiтерами. Тiльки зараз у паралелях мiж старими днями я запiдозрив пiдставу. Раптом увiмкнулося штучне сонце, щоб освiтити деталi, якi були колись нiкчемними домислами. Я дивився на предмет i не помiчав його рухомоi тiнi, бачив явище, але не послiдовнiсть подiй, аналiзував ситуацiю, iгноруючи дрiбнi подробицi.

Там, в iншому свiтi, мала щебетуха, не знаючи усiх премудрих дорослих речей, ледь навчившись складати речення, зумiла без остраху осмислити знакову мову iстоти, що вилiзла бозна з якоi нори. Очевидно, щоб заговорити iз подiбним «гомом», слiд таки вимкнути опiреного самодура.

Аби приручити невловимого iз читальнi, я перестав настирливо шукати зустрiчi iз ним. Вiн не вилiзе на зухвалий свист i не прийде на «кис-кис». Якщо потрiбна причина: я захворiю i сконаю. План нехитрий передбачав бездоганну акторську гру. Мене замкнули, але ще не заморили голодом. Значить, моя бульбашка когось ще розважае своiм переливом. Гра стала мiрилом крайнього безумства: не вставати з лiжка, домогтись поверхневого дихання i сповiльнити серцебиття, i так, щоб не втрачати зв’язку iз реальнiстю.

Пiд кiнець ночi, майже над ранок i уперше за весь час мого перебування у гумовiй в’язницi, вiн виявив себе тихим шовковим шелестом.

Я вiдчув присутнiсть вiддаленого спостереження дистанцiйно, перебуваючи радше пiд стелею, нiж у лiжку. Я не мiг опиратися вiчнiсть: треба було повертатись, щоб розiгнати кров у кiнцiвках i змусити себе зробити видимий вдох. У слабкому блакитному ореолi вчувалося чиесь дихання. Те, що я побачив у сутiнках темноi кiмнати, вразило мене не бiльше, нiж я його.

Поруч зi мною сидiла на заднiх лапах i мружила очi домашня мурка. Я б не злякався, якби ii погляд не упiймав мого розчарування. Значить, вiдносно звичайна.. Трохи сумнiвався, чи вона менi не ввижаеться..

Із сухого горла зiрвалося лише незв’язне хрипiння – бiль в скронях, i я почувся насправдi хворим. Кiт дивився довгим немигаючим поглядом, чи то вивчаючи, чи то докоряючи, чи може просто беззвучно смiявся.

– Жалiеш його? – крякнуло щось знизу, чим кинуло мене у непiдробний жар. – Повертайся у свiй день. Бездарна ця п’еса, матусю..

Навiть опираючись на подушку, мiй свiт похитнувся i зiрвався кудись у бездонне провалля. Я не сподiвався, що iх буде двое. Власник голосу сидiв i погойдувався на низькому ослiнчику за два метри вiд мене, голосно хихотiв та злорадно кривлявся. Маленький, потворний карлик, ростом не вищий, нiж великий собака. А кiт-матуся навiть не ворухнувся. Невiдривно вивчав мою реакцiю, нi на мить не зводячи свого змiiного погляду. Неприкрита лисина коротуна збоку пушилася острiвком, задовгий, лискучий вiд поту нiс роздувався вiд угарного смiху, а вуха стовбурчились, як у кота-сфiнкса.. Його тiшив мiй спантеличений вигляд.

– Вистава.. – лайно, я визнаю, – я не пiзнавав власного голосу i навiть того нахабства, що нашвидкоруч устигло в менi дозрiти.

– Ще б дрiбку i ви загнулися, перегравши самого себе. Водички не бажаете? – скоромовкою хихотiв гном, протягуючи трипалою блiдою рукою питво, з вигляду – воду.

Інша права рука його була в нормi. Потворну вiн виставляв навмисно, але мене це не зупинило i я, вихопивши склянку, жадiбно осушив ii до дна.

У першi секунди нашого знайомства я вирiшив, що маю справу iз хитруном, особою, що буде мене провокувати.

– Чого вам треба? – запитуючи, не сподiвався вiдвертоi вiдповiдi.

– О! Нам, бачиш, треба. А вам уже нi? Треба.. – поговорити, – мене починала дратувати його дурнувата манера розмови у такт ритмiчного погойдування потворним тiлом, i я ледь стримувався, щоб не накидати камiння у город господаря. – Еге ж, цiкаво, мабуть, якого милого Тригор вiддав вас Пустелi на випiчку?

– Пустелi на випiчку.., – для мене це прозвучало, як вирок. – Хто такий Тригор? Може, ти? – але розпалювала цiкавiсть, i я навiть починав забувати про те, що вперто вирiшив не довiряти трипалому.

– Не варто, професоре, перебiльшувати моi скромнi заслуги. Я.. – Лис, ваш нескромний слуга-мамун, – називаючись, вiн схопився на рiвнi ноги та вийшов iз напiвтiнi, його коротка шия витяглась в нитку i резинкою втяглася швидко назад. – Не спiшiть називатись iменем, яке вам не личить. Що таке iм’я? Набiр звукiв, на який повертаеться голова.. Камiнь, що до смертi волочиться за тобою.. Ну, то як? У вас iз Тригором багато спiльного – не кожному випадае друга спроба – погоджуйтеся, професоре.

– Не розумiю тебе.., Лис. Мене викрали, щоб пропонувати ще якийсь вибiр.

– О-хо-хо.. – кривонога матри-хо, – мамун почухав свiй острiвок збитих волоскiв i вдавав розчарування дуже переконливо. – Усе, виходить.., складно. І нащо я пiдписався на таке? З дiтьми все таки простiше..

– Може, ти нарештi поясниш, чому – я? – мене дратувало у ньому все, але я хотiв знати правду, якою б трипалою вона не була.

Вiн подивився довгим поглядом очей-цяток, нiби в саму душу, не питаючи, не вивчаючи, але так глибоко i скорботно, що на секунду змусив мене засумнiватися, та раптово знову захихотiв, злобно i цинiчно. Наступноi митi я його ненавидiв.

– Брама у Знайдення вiдчиняеться не всякому, i лише мiй пан знае час i мiсце. Вважайте, ви – мiчена дворняжка, яку забрали з вулицi. Подiбнi вам приходять не самi.. Так, так – очi собi, глядiть, не видивiться. У парi йде кровний родич. Цуценятко.., – коротун вивчав мою реакцiю, потираючи свою спотворену пiтну долоню вказiвним пальцем правоi.

Гнiв уже бурлив гiрською рiчкою у моiх жилах, i я мав би втопити цього огидного клоуна. Вистачило лиш короткого зорового контакту iз котом.. Вiн висмикнув заглушку iз чашi, повноi лютi. Вся вона спливла у ринву, втопившись у новiй надii.

– А, згадали! Очi двоногого iз Втраченого свiту фiльмують правдивi iсторii. У Знайденнi все не так. У Знайденнi навiть тiнi подвiйнi, еге ж, матiнко, – примруживши щiлину правого ока, Лис подарував коту гримасу кривляння. – Моя прекрасна матуся тому живий доказ. Шкода, що зараз вона вимушено мовчить, та при нагодi обов’язково повiсть дуже цiкаву iсторiю. За свiй вiк не одне дитинча виходила. А дехто ще сумнiваеться? – вiн називав кицьку своею матiнкою, що навiвало менi огиднi здогади.

– Менi потрiбнi докази.., що вона жива, – прозвучало це з моiх вуст, як «Розбудiть мене!»

Лис химерно поморщився, похитав круглою, мов гарбуз, головою i заговорив уже серйозним тоном:

– Ви, вченi люди iз Втраченого свiту, – безмiрнi у власному невiгластвi. Тригор не дае вам зоряного неба – лиш телескоп. Ваша кровинка жива-здорова, але вже.. не ваша. О так, не скуштувавши огрума, правди землi не збагнеш. Вибачте, що вдався до нарiччя адеманцiв… Та скажу без кривлянь: вам випав квиток в один кiнець, i кiнець той мае стати початком великоi справи за участю вашого спадкоемця. То ж я б на твоему мiсцi, чоловiче, не лукавив. Пташку твою вполювали i пiдмiнили на ляльку. Я.. був у тому бiлому екiпажi iз хрестиком. Не сам.. звiсно. Ти мiг бачити, як працюе команда..

Я змусив його нервувати i перейти на «ти». Своiм зiзнанням Сольчин викрадач тепер довiв до ступору мене: справжня решiтка.. ще не опустилася.

А вони були таки майстрами. Я згадав, як чув крики породiллi.. у каретi швидкоi-убивцi. Кричали усi.. І знову менi захотiлося заревiти диким звiром. І замiсть розбитого «форда», замiсть круглоi кiмнати мене триматиме iх.. нашийник.

– Як.., якщо Солька у твоему свiтi.., – мiй голос знову зривався, а слова чiплялися за спогади, – я зроблю, що завгодно. Але якщо ти збрехав, язика брехливого згодую твоему коту.

– Хо! Це вже розмова! Люблю такий.. дещо грубуватий, але творчий пiдхiд до справи. Я знав, чим тебе оживити. Лиш затям собi: жертовнiсть муруе людям п’едестали, але не в оцьому мiсцi. Тут свiт обертаеться навколо Тригора. Йому не становлять монументи – його ненавидять, то ж будь розумним – не дратуй його людськими сентиментами. І будь розважним, нахиляючись за каменем, якщо не знаеш сили свого суперника. Зважай, це буде банальна дiлова угода..

Наступноi митi кiт в ореолi блакитi нарештi перестав мене гiпнотизувати. Беззвучно вiдкидаючи довгу тiнь, так само нечутно розчинився у синiй темрявi. Ми з Лисом зосталися самi.»




Тригорiя – середнi смуги Надмор»я


Знають руiни: правду закопують пiд фундамент або з кiнцями топлять у в’язi болiт.. Палять, травлять, розстрiлюють. Трапляеться, iй вдаеться вижити i сховатись. Рукописнi тексти – ненадiйнi мiсця, вогнедоступнi. У iх рядки не втечеш – нишпорки винюхають, пiдмiнять. Ось i замуровують пам’ять у скельний бетон.

Буденнi реалii Знайдення не суперечать капризним законам свiтобудовноi гойдалки: галантний лицар на пробу одержимий хробаком iгроманii, мрiйлива красуня – хизою i лицемiрством, чуйний батько – манiакальний правитель-монарх. Голошкiрi не втомлюються iдеалiзувати або винищувати собi подiбних, вiдривають i перефарбовують хвости на списах, руйнують стовпи пам’ятi, перетасовують слова. А швидкi вiтри змiтають крихти i кiстки усiх земних бенкетiв. Нiщо нiколи не бiле – лиш свiтла замало, щоб побачити пляму. І нiщо не чорне, якщо звiльняе вiд болю.

Пустеля далеко котить пiщанi гребнi. Той пил забивае вiтром шпарини, проникае скрiзь. І в смугастих землях Знайдення свiтова гармонiя творилася не добрими перемогами, не зваленим у прiрву драконом – у ii пiдмурках палахкотiв незгасаючий вогонь протиборства, непримиримоi вiйни не мiж протилежностями, а мiж кровними родичами.. Не чорне бруднило бiле.. Просто сiрi змагались зi смугастими..

За пультом абсолютноi влади у середнiх i крайнiх смугах Знайдення сидiв Тригор Триликий – один iз тих довгожителiв, якi ховаються за товстою ширмою i змiнними масками. Буднi владотворця – нескiнченна низка потворних суспiльних реалiй, якi вiн довго терпiв i нарештi перерiзав. Бо свiт пiднiжних мандрiвок мiжчассям розширював прихованi горизонти.

Завдячуючи випадку, Тригор об’еднав жменьку вiдокремлених середнiх феодальних провiнцiй iз крайнiми. У них процвiтала торгiвля пiднiжними вояж-ресурсами, технологiчними i людськими. Йому не вдалось пiдняти планку у мистецтвi управлiння, зате вiн змiг скоротити чисельнiсть пiдданих. Населення Тригорii рiдшало, бо утiкало iз середнiх смуг у верхнi – адеманськi або в Геолiйськi гори в силу перiодичних набiгiв крагунських легiонiв, якi викрадали дiтей для вiйськових i наукових потреб свого монарха. Людськi ресурси не вичерпувалися лиш iз огляду на безперевнi мiграцiйнi процеси у цьому краi.

Життя Тригора знало два перiоди, роздiлених обертами часових виткiв. Вiн не мав люблячоi матерi, тому що був продуктом генетичних манiпуляцiй свого батька – Тригора Дволикого i з’явився на свiт iз нутра бiонiчного iнкубатора. Хлопчик мав стати зразковою копiею старшого Тригора, але вiд помилок не застрахованi навiть бездоганнi системи.

Немовля викрала бiснувата дочка його пiдслiпуватоi покоiвки i продала кочiвному табору за дрiбку якихось магiчних спецiй. Дволикий зi своiми крагунами гнався за кочiвниками чотири доби. Не iвши i не спавши, лютував i карав усiх без розбору. Вiн передушив увесь дорослий люд табору. Не пошкодував навiть дiтей, але.., але свого сина так i не знайшов.

Коли бездiтний володар нижнiх смуг Оллеяр вiддавав погребальнiй церемонii свою молоду дружину, повз нього прохромала стара худюща юлка. Із рваноi торби, що гойдалась на рельефних ребрах, донiсся дитячий плач. Нiхто з юрби не виказав свого права на вичахлу голодом в’ючну тварину та живий ii багаж. Царською милiстю охлялого хлопчика залишили при дворi. Примхлива доля дарувала малому те, чого вiн би не отримав вiд свого генетичного батька. Його любили..

У пам’ять про сум’ятну нiч Оллеяр виростив i виховав дитину, мов власну. І вже на порозi смертi передав юному Тригоровi владу над землею, яку вiн заприсягся боронити.

Тим часом Дволикий не змiг повторити експеримент iз продукуванням нового спадкоемця. Вiн вiддавався лютi i шаленству, не вiдаючи, що його генетична копiя росте в оточеннi турботи i людськоi ласки, а не осмислюе способи впливу на психiку рабiв.

Пустелi було завгодно, щоб вони знайшли один одного. Власне вiдображення важко не упiзнати. Дволикий не вiдмовився вiд гонитви за втраченим, але абсолютного впливу на сина-монарха не мiг мати.

Дволикий не припиняв спроби улестити сусiда. Вiн дiлився сакральним i вiдкривав очам незбагненi для розуму та безмiрнi у силi можливостi втручання у чужi свiти та долi. Вони стали полiтичними спiльниками, об’еднавши iх землi, тiльки молодому Тригору цей новий тандем принiс розчарування.

Юний правитель смугастих земель занадто швидко пiдхопив синдром престольноi втоми. Вiн приймав отруту премудрих знань не дозами, а великими спраглими ковтками, що мало його не задушили. Це була цiна, яку платять владолюбцi: тримати у правицi мiльйони повiдкiв i боятися, що вони вислизнуть, залишивши його самого у путах.

Звiвши до мiнiмуму видиме спiлкування iз його реальнiстю, вихованець Оллеяра пiддався манливому зову чужих нових берегiв. Вiн зникав так часто i так надовго, що пiдданi зажадали вiд нього пояснень. Щоб втримати васалiв у покорi, знадобились тиранiчнi методи.

Його чекала участь самiтника i доля монарха-вигнанця. Лиш крагунськi легiони його батька допомагали втримувати провiнцiйних правителiв вiд бажання розпочати внутрiшню вiйну. Коли Дволикий отримав свiй передоз старостi i назавжди попрощався зi Знайденням, син вiддалився вiд реальностi крайнiм чином.

Триликий пiшов далi свого наставника. Вiн домiгся бiльших успiхiв в експериментах iз гордонiтною породою. Якщо старший лиш переселяв людей iз потрiбними йому навиками, здiбностями та хистом, то його молодша копiя розпочала спорудження власного кишенькового свiту мiжчасся.

У такий спосiб Триликий позбудеться галасливоi юрби, залишивши при собi лиш жменьку найвiрнiших. Вiн вiдгородиться вiд дурнiв i невдах – нехай виживають, як умiють. Його амбiтна велич збудуе внутрiшнiй свiт iз новими законами i його правилами. Населить його слухняними васалами, iстотами рiдкiсного дару.

Дволикому забракло умiнь обдурити смерть, але Триликому вона ще викаже свiй подив. Коли великий манiпулятор поглядав у недалеке майбутне, вiн тривожився: на пiвнiчному сходi вiд його досяжних кордонiв пускала коренi нова цивiлiзацiя. Чорнокрилi грихани еволюцiонували у нову расу i змогли розширити кордони власноi iмперii далеко на пiвнiч. У них було небо i дивне мiсто на пагорбi крайньоi сушi Надмор’я, а вiдтак, вони пiдкорювали новi острiвнi землi. Без армiй, без вiйн, без технологiй..

Найбiльше Триликого непокоiв симбiоз двох рас. Той виток мiг дати надто сильнi паростки. Близьке сусiдство сильного конкурента – це та загроза, яка вiдбирае сон у владотворцiв. Тригорова влада пiдтримувалася страхом його надможливостей. Новiтня могутнiсть на адеманських пагорбах вибухне натхненним джерелом iз земних глибин, щоб проникнути у свiдомiсть рiзних рас i виростити нове поколiння. Це буде епiчна хода грандiозних задумiв i гориходних держав.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oliviya-gleys/ademan-orbitalne-fentezi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.