Книга - Записки вільного мандрівника

Записки вiльного мандрiвника
Олександр Адилiн


До тридцяти рокiв автор книги, як i бiльшiсть людей ходив на роботу з 9 до 18. Проходив службу в армii та мiлiцii, працював начальником режимноi служби й технiчним директором, розвантажував вагони й ремонтував автомобiльнi колеса на шиномонтажi.Але в якийсь момент зрозумiв, що заробляння грошей, кар'ера, моднi речi й iншi атрибути сучасноi успiшноi людини не головне в життi. Тодi й згадалася давно забута дитяча любов до подорожей. Що з цього вийшло можна прочитати на сторiнках цiеi книги.





Записки вiльного мандрiвника



Олександр Адилiн



© Олександр Адилiн, 2018



ISBN 978-5-4493-4525-7

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero




Перший похiд


Одного разу пiд час риболовлi на рiчцi Стир ми з напарником забрели далi, нiж зазвичай. До слова скажу, що ми рухались верх по течii, тобто в напрямку Хрiнникiв. Вiдiйшли ми вiд Луцька добрих п'ять кiлометрiв i перебуваючи на лонi природи у нас зародилась думка сходити в похiд вiд рiдного мiста Луцьк до Хрiнникiвського водосховища. Вже не пам'ятаю хто сказав тi вирiшальнi слова, – «а давай пiдемо в похiд по руслу Стиру до Хрiнникiв», але вони прозвучали i це головне.



З цих слiв все розпочалось. Розпочався не просто похiд, а новий свiтогляд, нова життева фiлософiя, iнший пiдхiд до буденних проблем i iх вирiшення.



Була п'ятниця першого осiннього мiсяця. І хоча – це був кiнець вересня погода була лiтня, принаймнi в день. Вiд звичайного закiнчення робочого тижня, цей день вiдрiзнявся тим, що з самого ранку, хоч вiн i був робочий йшла шалена пiдготовка до походу. Якщо зовсiм бути точним, то пiдготовка йшла цiлий тиждень, адже це був перший похiд. Потрiбно було все прорахувати, визначитись, що брати, скiльки брати, скласти маршрут. Для орiентування на мiсцевостi i прокладання маршруту я придбав топографiчну карту.



Отже, п'ятниця, всi речi зiбранi, продукти закупленi, маршрут прокладено. Вперед. Ми втiкаемо з роботи на пiвтори години ранiше. Наш колега вивозить нас автомобiлем до точки вiдправлення. І ось ми вже бiля залiзничного мосту, вiд якого розпочинаеться наш похiд. Колега в останне запитуе чи ми не передумали iти… Ми не передумали!!!



Хотiв би зауважити, що дуже багато знайомих та колег по роботi не вiрили в нас, не вiрили, що пiдемо, ось так «на легке», без наметiв, спальникiв i таке iнше. А коли iм усiм стало зрозумiло, що ми налаштованi рiшуче, то не вiрили, що дiйдемо. Особливо скептично був налаштований, колега, який нас пiдвозив. Вiн напевно i погодився на це щоб в останню мить ми передумали iти, а вiн би побачив як ми здались… Не здались! Пiшли!



І вiдразу нас охопила, якась ейфорiя, незрозумiла радiсть, вiдчуття свободи. Так в той момент ми були вiльнi, вiд буденних проблем, вiд нерозумiння знайомих, якi нiяк не могли второпати куди i головне навiщо ми iдемо…



Перед нами лежала дорога. А коли стежка, i навiть час вiд часу не прохiднi хащi та болото. Але це нас не зупиняло…



І дуже добре, що не зупинились, не повернули. Нi не тому, що ми всiм довели, що ми можемо. І навiть не тому, що ми зрозумiли на, що здатнi, в той момент ми збагнули, як це прекрасно подорожувати. Бачити новi мiсця. Мальовничi краевиди, якi е зовсiм поряд. Не в Туреччинi, не в Болгарii, i навiть не в Єгиптi. А на рiднiй землi, на якiй ти вирiс i до них якийсь десяток кiлометрiв. Так е красивi мiсця в Туреччинi, в Єгиптi та в iнших краiнах. Але менi здаеться перед тим як вiдправлятись в мандри за кордон потрiбно пiзнати свою батькiвщину. Ну хоча б для того щоб мати з чим порiвнювати.



На вулицi був кiнець вересня, i хоча було досить тепло, та темнiти починало по осiнньому рано. Тому перше, що ми робили у перший вечiр походу – це шукали мiсце для ночiвлi.

Тут я хотiв би зауважити, що мiсць таких досить багато, але на жаль, на усiх ступала нога людини. А точнiше я сказав би «не людини». Тому що люди пiсля себе гори смiття не залишають. Це ми зустрiчали на усьому шляху. Гори смiття. Так е ще мiсця де не мае порожнiх пляшок, пакетiв, та iнших вiдходiв цивiлiзацii, але таких мiсць все менше.



Менi дивна поведiнка людей. Ідуть на пiкнiк-шашлик. Знаходять мальовниче, ще незасмiчене мiсце. Розкладаються, сiдають. Смажать м’ясо, картоплю, варять уху, п’ють горiлку, спiвають, вiдпочивають. Для чого смiтити. Чи це така традицiя. Залишити пiсля себе гору порожнiх пляшок i iншого смiття, щоб тi хто прийде пiсля них побачив, як вони круто вiдпочили. І усiма силами намагались побити iх рекорд. Вони залишили десять пляшок з горiлки, а ми залишимо, двадцять. І ще пiдемо по сусiднiх мiсцях назбирати пустоi тари, щоб залишити двадцять п’ять. Ось тодi наш рекорд точно нiхто не поб’е. Але ж тодi через якихось п’ять-десять рокiв не буде де сiсти. Я думаю, що всi хто коли не будь прочитае цi рядки, так робити не буде. І знайомим розповiсть, i друзям, i дiтей навчить. Що пiсля вiдпочинку на природi, все що можна спалити без шкоди для довкiлля, потрiбно, спалити, дотримуючись при цьому правил пожежноi безпеки. (І обов’язково, зачекати поки все згорить, а рештки полум’я загасити й засипати землею.) Ну а те, що не можна спалити – забрати з собою i викинути в смiтник.



А тепер пiсля невеличкого лiричного вiдступу повернемось безпосередньо до походу. Отже, ми шукали мiсце для ночiвлi. Надивилось одне, але щось не так, надивились iнше, брудно, а прибирати не мае часу. І ми вирiшили ризикнути. Вiддалятись по максимуму вiд людей, так щоб до настання темноти залишилась година на облаштування ночiвлi.



І ми зробили правильний вибiр. Чим далi ми вiдходили вiд цивiлiзацii тим менше було вiдходiв тiеi самоi цивiлiзацii. З кожним нашим кроком, природа брала свое. Трави ставали ще вищими та густiшими, дороги й стежки ставали ще менше помiтнi. Через деякий час стежки зробленi людиною зникли зовсiм. І стали зустрiчатись, лише, малопомiтнi стежини прокладенi дикими тваринами.



Аромати! Якi там аромати! Не чути запаху асфальту, автомобiльних вихлопiв. Вiдразу важко зрозумiти, що так пахне, а це пахне природа. Аромати рiзних трав, квiтiв, ягiд – зливаються в едину мелодiю. Вона попадае в тiло i душу не тiльки через нiс, а здаеться через усi органи чуттiв.

Отже, ми вiдiйшли вiд населених пунктiв, добрих десять кiлометрiв i все-таки знайшли мiсце для ночiвлi. Причому коли ми його побачили то якось одночасно зрозумiли, що це воно i сказала один одному про це одночасно. Хоч в перший день пройшли ми не багато, та були трохи стомленi, адже взяли вiдразу досить високий темп. Крiм того, вiдчуття свободи й нових вражень добряче п’янило. Але знахiдка гарного мiсця для привалу нам надало сил i досить швидко ми облаштували все, що нам було потрiбно. Назбирали дров, запалили вогнище, облаштували мiсце для спання.



Прийшов час вiдпочити пiсля десятикiлометрового маршу. На вогнi смажилось м'ясо, в казанку заварювався чай. Ми фотографувалися, дiлились враженнями вiд першого дня в мандрах. Їли смажене м'ясо, пили хороший коньяк, запиваючи це все гарячим ароматним чаем. Благодать. Ми не могли натiшитись красою яка нас оточувала. А вiдчуття, якi нас переповнювали в той момент, не можливо повнiстю передати словами, iх потрiбно вiдчувати. Хоча частково передати те, що ми вiдчували я спробою.



Глибоко вдихнiть, видихнiть. Закрийте очi i уявiть. Тиша. Час вiд часу лише чути звуки дикоi природи. Десь прокричить пташка, пробiжить якась тваринка. Потрiскують у багатi дрова. Поряд у рiчцi не голосно хлюпае вода наштовхуючись на затопленi дерева. Пахнуть трави, осiннi квiти й цi аромати зливаються з ароматом смаженого м'яса. Тепло вiд вогню гладить обличчя, руки, i цi дотики не можливо нi з чим порiвняти. Над головою зоряне небо, зiрок не так багато, як у червнi або липнi, але тi, що е яскравi та великi. Схожi вiдчуття напевно переживали древнi воiни, мисливцi, мандрiвники, котрi ось так сидiли бiля багаття в далинi вiд дому i дивились на небо.

У такi моменти, розумiеш, як глибоко людина пов’язана з природою. Не просто розумiеш, а вiдчуваеш усiм тiлом, розумом, душею, що кожне дерево i кущик, кожна тваринка велика i маленька, вода в рiчцi й земля на якiй ти сидиш, багаття, що горить поруч i повiтря яким ти дихаеш зливаеться з тобою в едине цiле. Ти доповнюеш природу, а вона доповнюе тебе. Вона додае тобi сил, здоров'я, натхнення. Вiддае тобi частину своеi тисячолiтньоi мудростi, а ти дiлишся з нею тим, що знаеш ти. Всi ми дiти природи, i про це нiколи не можна забувати.



У першу нiч ми спали не багато, але я за цих декiлька годин виспався дуже добре, як у дитинствi, коли приiжджав до бабусi на канiкули. Прокинулись рано, за пiвгодини до сходу сонця. Швидко поснiдали, продивились по картi, ще раз маршрут руху. Прибрали мiсце своеi ночiвлi, i вирушили в дорогу. Попереду був новий день, новi пригоди й враження.



Ранок нас зустрiв невеликим туманом i росою. Через десяток метрiв ми до поясу були мокрi, адже тут була дуже висока не кошена трава, але хiба нас могла зупинити така дрiбничка. У нас була цiль дiйти i ми йшли. Ще через декiлька кiлометрiв перед нами розкинулись важко прохiднi хащi. Трава тут переплелась у неймовiрну павутину з деревами та кущами й заплутувалась за ноги, руки, екiпiровку. Було багато кропиви та будякiв, а ще бiльше колючих кущiв. Але i цю перешкоду ми подолали з гордiстю. Пройшовши цi зарослi ми вийшли на чисте поле i наш шлях став набагато легшим. На протилежному боцi рiчки розкинулось невеличке поселення бiдних украiнцiв. В переносному розумiннi, бiдних. Адже там стояли не будинки, а палаци, з оглядовими площадками, вежами та фонтанами. Ну що ж i олiгархам мiсцевого розливу не чужi бажання звичайних людей, усамiтнитись з природою, i бути до неi ближче, по далi вiд грошей.



А ми все йшли i йшли у перед. З кожним кроком наша цiль була все ближче i ближче. А я з кожним кроком все бiльше i бiльше пересвiдчувався, що прекрасне поряд. Нiколи не думав, що зовсiм недалеко, вiд тих мiсць де я вирiс можна зустрiти таку красу. Рiчка прокладала свiй шлях мiж пологими берегами, а подекуди мiж височенними обривами. На цих високих стiнах, що замкнули рiчку у своi мури сотнi ластiвок побудували гнiзда. Потроху ми пройшли поля, лiси, хащi та болота, i стали знову повертатись до цивiлiзацii не цивiлiзованих людей. Чому не цивiлiзованих розповiм пiзнiше. Пiсля десяткiв кiлометрiв де ми не зустрiчали людей на горизонтi з’являлись першi села. В нас закiнчувався запас води i нам це було дуже доречно.



Але чим ближче ми пiдходили до сiл, тим бiльше я розчаровувався. Знову гори смiття. І це вже залишили не тi, що приiхали вiдпочивати з мiст. Це не цивiлiзацiя добралась i до жителiв села. Мiсцевi жили по принципу, – «пiсля нас хоч потоп». Вони збирали смiття та вивозили його по далi вiд своiх обiйсть, до рiчки. Таким чином створивши на берегах смiттезвалище. Колись я думав, що в селах живуть люди ближче до природи, тому i поважають i люблять ii бiльше, нiж жителi мiст, але як виявилось, це не так. Останнiм часом все змiнилось. Чому? Не знаю. Мало залишилось в селах старiйшин-мудрецiв, якi поважають природу i навчають цьому мистецтву iнших. Цивiлiзацiя з усiма своiми вiдходами та побiчними дiями, вже захопила i село. Все менше в селах готують домашнiй квас, узвари, а купують газованi води виготовленi з порошку, i в яких навiть цукор не натуральний, не виготовлений з цукрового буряку, чи навiть тростини, а створений у лабораторii з переплавлених пластикових пляшок i клею ПВА. І хоча, на рахунок складу газводи, я перебiльшив, але думаю ненабагато. Люди забули те, що створено пращурами. Забули, що квас, був знаменитий ще за часiв Русi, а рецепт винайшли ще ранiше. Цей напiй втамовував лiтню спрагу, тонiзував, додавав сил. А сучаснi води викликають бажання тiльки пити й пити ii ще, адже iх рецепти винайденi для того щоб люди побiльше купували цю «чудо-воду». А той хто ii виготовляе ще бiльше збагачувався.



Але ми знову повертаемось до нашоi подорожi. Ми зайшли в село набрали у фляги води, запитали у мiсцевих як краще i коротше iти та вирушили далi в дорогу. Майже весь подальший маршрут пролягав через бiльшi й меншi села. Вони мiнялись вiд величезних, з гарним дорожнiм покриттям, тарiлками супутникового телебачення на будинках, барами та магазинами, до маленьких бiльш схожих на пiслявоеннi хутори, якi я бачив по телевiзору. Та менi здалось, що в маленьких селах куди не дiйшли побiчнi дii цивiлiзацii, люди добрiшi та щасливiшi. Нi я не проти сучасних речей, якi полегшують життя, я проти речей якi порушують невидимий зв'язок мiж природою та людиною.



А ми все йшли i йшли. По дорозi мiж селами, що розкинулись на берегах прадавньоi рiчки нам зустрiлось джерело. Таке невеличке, майже не помiтне, але з таких маленьких джерел i зароджуються рiчки. Так i оце малесеньке джерельце вносило свiй вклад у великий Стир. А ще в одному селi ми бачили кургани, та древнiй, хоч i давно закинутий костел. Ось так i пролягав наш маршрут з Луцька у Хрiнники. То через села з магазинами, то через поля i лiси. В одному з сiл заходимо в мiсцевий бар-магазин втамувати спрагу i попити пивка. Вибiр товару не великий, все найнеобхiднiше для села, зате привiтний продавець.

Випивши хмiльного напою i поговоривши з мiсцевими жителями про життя-буття вирушаемо далi. Заходимо в непрохiднi хащi, ще бiльш густi, нiж ранiше. До того ж тут ще й добавилась канава з зеленою водою i болотом. Та це нас не зупинило. Про те на подолання цiеi перешкоди витрачаемо багато сил та часу, тому вирiшуемо трохи змiнити маршрут i зрiзати. Вiдхиляемось в незначнiй мiрi вiд рiчища i до нашоi цiлi залишаеться зовсiм трошки. Але планувати – добре, а насправдi все виходить по iншому. До закiнчення нашого шляху ще залишилось кiлометрiв сiм, а вже почало смеркати. А нам ще потрiбно знайти мiсце для ночiвлi, облаштувати його, назбирати дров. Вмикаемо форсаж i рухаемось максимально швидко. Проте як ми не старались у Хрiнники заходимо вже в сутiнках.

Оскiльки дану мiсцевiсть ми майже не знаемо приймаемо рiшення iти до ГЕС. Там i заночувати, на березi. Через деякий час пiдходимо до електростанцii. Потрiбно назбирати дров, адже нiч обiцяе бути набагато холоднiшою, нiж попередня. Та пiсля такого темпу сил уже не залишилось нi на що. Тим бiльше, що дров на берегах бiля ГЕС немае взагалi, в повному значенi цього слова. Єдине чим вдалось розжитись, так це обгорiлим пiвтораметровим не товстим шматком полiна, залишеним якимось попереднiми рибалками. За, що iм дуже дякуемо.



Вiд утоми не хочеться навiть iсти, тому розводимо невеличке багаття i лягаемо трохи перепочити. Не дивлячись на холод, спимо, як убитi, до години третьоi ночi. Але пiд ранок стае нестерпно холодно, тому прокидаемось щоб якось зiгрiтись. Ходимо по кущах шукаемо хоч щось у вогонь, а зуб на зуб не попадае. У тих же кущах знаходимо мiсцевого «Єтi». Вiн як справжня снiгова людина спить просто неба на старому погризеному матрацi. Його хтось напевно викинув, матрац, а не Єтi, за старiсть, от вiн i знадобився представникам мiсцевоi фауни. Проте вiн напевно звик до такого життя, на цей раз Єтi, а не матрац, спить як нiбито на вулицi не +5, а всi +17. Намагаемось його розбудити, та нiчого не виходить, сон у Снiгових людей дуже мiцний.



Не знайшовши дров, палимо зеленi кущi та все, що може горiти. У вогонь закидаемо кiлька каменiв. Та не подумайте, iсти у нас було, що, i ми ще не настiльки здичавiли та з’iхали з глузду щоб iсти камiння, через деякий час ми iх дiстали й сидiли на них щоб зiгрiтися. Розiгрiли трохи тушонки, заварили чай, перекусили. Якось зiгрiлися. Тут вже i ранок настав. Нас ще вистачае на десяток закидiв спiнiнгом i ми вирушаемо додому.



Втомленi, обвiтренi, пахнемо як копчена ковбаса (все зеленi гiлки, якi ми палили щоб зiгрiтись), проте щасливi iдемо додому. Гарно прогулялись, побачили людей себе показали. Нас переповнюють враження, спогади залишаються на все життя, ще мiсяць нас обговорюють всi колеги по роботi. А ми готуемось до сплаву по руслу, нашоi рiдноi рiчки, вiд Хрiнникiв до Рожища на наступний рiк, ще через якийсь час хочемо пройти всю рiчку вiд початку до мiсця впадiння ii у Прип’ять, або хоч до Украiнсько-Бiлоруського кордону. А через декiлька рокiв у тайгу.

Але це все плани, як вийде поживемо побачимо. Як вийшло обов’язково напишу.



    Вересень-жовтень 2011 року.




До мiсць козацькоi слави


Сьогоднi тринадцяте серпня 2013 року, на годиннику 11:30 i знову я стою бiля залiзничного мосту через рiчку Стир, що в районi вулицi Дубнiвськоi. Трохи менш як два роки назад, а саме двадцять третього вересня я зi своiм напарником у походах, Толiком також стояв бiля цього мосту. Тодi ми здiйснили у свiй перший похiд з Луцька в Хрiнники по руслу нашоi рiчки.



Цього разу я сам i планую дiйти до Берестечка. На похiд думаю витратити два-три днi, тобто в четвер хочу бути на мiсцi призначення. Що з цього вийде, побачимо. Погода сприяе переходу. На вулицi не гаряче, дме легенький вiтер, гонить по небу хмари. Можливо на вечiр буде дощ, але, як кажуть: «Дождь десантника не мочит, дождь десантника бодрит». Ну, що ж я готовий в дорогу, а, що буде далi побачимо.



Все ще тринадцяте серпня, того ж таки тринадцятого року, а на годиннику 12:28. Я знаходжусь в районi села Крупа. Позаду Луцьк, як на долонi. Краевиди приголомшливi. Роздивляюсь рiдне мiсто в монокль, бачу собор, висотнi будинки, освiтлювальнi вишки стадiону «Авангард». Бачу трубу цегельного заводу i вишки мобiльного зв'язку у селi Пiдгайцi. Цю вiдстань пройшов з легкiстю, навiть не вiдчувши часу. І це не дивно, адже тут я ходив сотнi разiв.



На шляху людей майже не зустрiчав, лише одинокого рибалку i дiдуся з косою, добре, що не бабусю, який поки косив траву, загубив своiх кiз. З дiдусем привiтався, побажав йому доброго дня, почув теж у вiдповiдь. Трохи порозмовляли i я вирушив далi. Навкруги вiдразу стало свiтлiше i веселiше.

Я всiм раджу, коли в мандрах зустрiчаете незнайомих людей бажати iм доброго дня. І ваш день i шлях буде легким i добрим.



Цьогорiч, весною була велика повiнь. Було пiдтоплено багато будинкiв, затоплено сiльськогосподарськi дiлянки. Людей звичайно шкода, але вони у цьому самi виннi. Забули гомо сапiенси, закони природи, не знають, що не можна селитись близько рiчок у низинах. Навiть, якщо багато рокiв цi мiсця не затоплювались рано чи пiзно природа вiзьме свое, i поверне собi своi володiння. Пам'ятаете притчу, про двох чоловiкiв. Один побудував будинок в низовинi, i швидко закiнчивши будiвництво вiдпочивав i насолоджувався життям, а iнший будувався набагато довше, носив важке камiння, пiдiймав на гору важкi вантажi, але коли прийшла повiнь будинок першого повнiстю затопили й вiн побiг рятуватись до сусiда на гору.



Проте повiнь пiшла на користь природi…



13:07 Знаходжусь у тому мiсцi де ми робили перший нiчлiг коли йшли на Хрiнники. До слова, я тут вже бував минулого року в травнi, ходив у мiнi похiд. Стоянка змiнилась. Якийсь невiдомий рибалка, а можливо теж мандрiвник побудував курiнь, трохи обжив це мiсце. Пiд час першого походу з цього мiсця ми виходили приблизно о шостiй ранку, а в Хрiнники пiдiйшли о 19:45. Отже, сьогоднi я туди вже не встигаю, спробую дiйти до Малево. Як вийде побачимо.



Пройшов складну дiлянку, шляху. Дуже висока трава, до пояса це стандартно, мiсцями у мiй зрiст, а подекуди й вище мене на цiлу голову. Мало того, що трава висока вона ще й дуже густа, переплетена мiж собою, будяки, кропива. Як тiльки закiнчились трави розпочалась дiлянка дуже густих сухих кущiв i невеличких дерев. Просто стiна з сухостою, напевне його легше спалити, нiж крiзь нього пробиратись, але цього робити не можна. Адже в походах я намагаюсь як найменше завдавати шкоди навколишньому середовищу. Навiть маючи мачете було б важко адже зарослi настiльки густi, що замахнутись не було б можливостi. Але тут знайшли притулок сотнi маленьких тварин i пташок, це природний захист вiд хижакiв, особливо двоногих.



Вийшов на гарну дiлянку, високi пагорби, гарнi краевиди, трохи через монокль видно Луцьк. Попереду мае бути село Яловичi. Через Стир газова труба, вiдмiтка на майбутне. Збоку вже переоранi поля, люди зiбрали урожай. Через кiлька метрiв звiдси у Стир з протилежного берега впадае рiчка Чорногузка.



Пройшов через перше село яке трапилось на моему шляху. Називаеться воно Яловичi. Маленьке, затишне поселення на березi Стиру. Бачив одну дуже цiкаву хату. Чомусь вона менi нагадала козацьку. Коли заходив у село побачив дещо що дуже мене вразило. Хата мазанка, але двоповерхова, стоiть на великiй кручi на березi рiчки, одним боком в притул до лiсу. Бiля хати е вiтряк, який виробляе електроенергiю, але найбiльш мене вразили сонячнi батареi на даху. Людина не залежна, ii не цiкавлять цiни на нафту, курс евро, i хто президент. Поруч лiс де е ягоди гриби та дичина. З другого боку рiчка з рибою, а пiд самою хатою клаптик городу.

В Яловичах зустрiв дiдка, присiв до нього на лавку, поговорив з ним розпитав дорогу побажав йому здоров’я i пiшов далi.



О 15:30 пiдiйшов до Межирiччя. Перед входом у село з правого боку трохи поодаль вiд дороги розташований курган, напевно козацький, а може i Скiфський. Перейшов через кавальчик-рiчечку по мiстку та iду далi.



Іду Межирiччям до села Пiдлiсцi, такi вiдчуття, що потрапив в козацькi краi. Козаки любили селитись в отакiй мiсцевостi. Бiля рiчок. Тут завжди була вода i було чим себе прогодувати. В рiчках була маса риби, а в навколишнiх плавнях було безлiч рiчкового птаства. Одним словом вони були незалежнi вiд наших вiнценосцiв. У них завжди була iжа та вода, а бiльше для щастя людинi майже нiчого i не треба.

Ну дуже гарнi краi. Пагорби, гайочки, кургани, рiчка. У селi багато закинутих будинкiв, проте тi, що залишились маленькi, охайнi, …як добре мандрувати. Над головою неймовiрно блакитне небо, час вiд часу по ньому пробiгають коники-хмаринки. Повiвае ледве вiдчутний вiтерець, трохи припарюе, можливо буде дощ. Проте це мне не лякае…



16:12 за Киiвським часом, я заходжу в село Пiдлiсцi. Тут козацьким духом все ще бiльше просякнуто. Село мае трохи дивне планування, принаймi стара його частина. Будинки розмiщенi на значнiй вiдстанi один вiд одного.

Бiля одного з таких будинкiв на городi побачив чоловiка, вирiшив про всяк випадок запитати дорогу, щоб пересвiдчитись чи правильно я iду. Чоловiк пiдказав куди та як iти, iду правильно. З сусiднього городу нашу розмову почула жiнка i сама пiдiйшла до мене. Запитала куди я i звiдки. Поцiкавилась чи маю що iсти чи не голодний. Дозволила набрати води. Ви знаете я дуже щасливий що пiшов у цi мандри, що менi зустрiчаються такi люди. Жiнка зовсiм не здивувалась, коли я сказав куди та чому iду, не сприйняла мене як божевiльного. Вона була дуже привiтна, в мене навiть склалось враження, що таких подорожнiх вона бачить мало не щодня. Я зрозумiв що в нашiй краiнi ще не все втрачено, поки в нiй е такi люди. Наша сила не у мiстах, цих прогнивших мегаполiсах…, а в маленьких мiстечках i селах, де люди вже багато рокiв, сотнi тисячi зберiгають народну мудрiсть i любов до природи… iшов я берегом. По праву руку була рiчка, а по лiву на пагорбi досить великий лiсочок. Вiн закiнчився, а вiдразу на узлiссi кладовище. Я чомусь впевнений, що там ще е козацькi могили. Тiльки вони могли вибрати для побратимiв якi загинули боронячи свою волю, таке гарне мiсце. На пагорбi з якого видно на в круги на десятки кiлометрiв. Краса неймовiрна. Збоку лiс, знизу рiчечка. Згадуеться вiрш: пiд гаем в'еться рiчечка, як скло вона блищить, долиною широкою кудись вона бiжить…



16:46, щойно вийшов з магазину-бару «Оленя». Саме тут два роки назад ми з Толiком робили привальчик i випили по пляшечцi пiнного напою. Сьогоднi я теж зробив зупинку i втамував спрагу пивечком.



Як кажуть на Львiвщинi нинi 16:55 i я iду лiсом. По дорозi зустрiв дiдуся який кониками пiдкинув мене до лiсу i показав коротку дорогу на Торговицю. За лiсом буде село Нове, а там i Торговиця. Декiлька сiл назад зустрiв хлопчину рокiв тринадцяти. Дуже колоритний хлопак. Шкода що не маю фотоапарата, вийшло б гарне фото. Як заведено в селах молодшi першi вiтаються зi старшими. Хлопець привiтався, я у вiдповiдь. Засмаглий, зуби бiлi аж свiтяться, волосся русяве, в очах iскорки щастя. Справжнiй козак. Такому не страшний нiякий рак шкiри та iншi напастi. Вiн живе на природi. Кожного дня ходить пiд сонцем i заряджаеться його життедайною енергiею. А тi хто сидить по офiсах, засмагають у солярiях i раз у рiк на морi тих i беруть всякi напастi.



А зараз 16:58 i я на перехрестi. Менi потрiбно iти по «вкаткованiй» лiсовiй дорозi, так сказав дiд, що мене пiдвозив. Але фокус в тому, що тут три дороги та нiби всi «вкаткованi», принаймi спочатку, i яка моя. Ну що iдемо прямо, раз дорога починаеться, значить десь вона закiнчуеться або переходить в iншу, значить десь вийдемо. Іду лiсом пiд Торговицею. Лiс великий справжнiй. Ось поперек дороги лежить дерево, i впало воно не сьогоднi, а чи та це дорога, раз по нiй давно не iздили. «Дасця» знати.



17:00 передi мною величне дерево. Дуже велике, як у висоту так i ширину. Безлiч гiлок, якi розрослись потужною кроною в рiзнi боки. На певно на таких деревах любив сидiти казковий соловей розбiйник.



18:37 iду на Красне. В Торговицi на зупинцi довелось перечекати невеличкий дощ з грозою. Поряд запримiтив собi копичку соломи, про всяк випадок. Адже вже вечорiло i дощ невiдомо на скiльки затягнувся б. Та скористатись нею не довелось. У напрямку Красного збираються хмаринки, можливо попаду пiд дощ. Але головне зараз добратись до рiчки вiд якоi я вiддалився на кiлометрiв три-чотири. Хочу скупатися. До села як менi казали кiлометрiв шiсть, ну нехай десять, два я вже пройшов. Нормально до темноти встигаю. Зустрiчаю дядька на кониках, добре «вклеяного». Запитую ще раз дорогу. Вiн питае куди iду, кажу в Берестечко. О то каже iди «прамо-прамо» по цiй дорозi та через кiлометрiв п'ятнадцять будеш в Демидiвцi. Але по iхньому п'ятнадцять це цiлих двадцять, та й в Демидiвку менi не по дорозi. Цей чоловiк теж поцiкавився чи не голодний я, що не аби як порадувало.



19:47 я порушив всi графiки, о восьмiй я вже мав бути на привалi. Та менi пощастило. Поворот на Красне такий невиразний i без вказiвника, що я його мало не проскочив, добре, що вчасно глянув на карту. В селi пiдiйшов до рiдного Стиру i нарештi скупався. Сил i бадьоростi вiдразу побiльшало i я готовий пройти ще стiльки ж. Та попереду ще далека дорога тому потрiбно ставати на привал, щоб зранку вiдпочилому з новими силами вирушати далi. В селi зустрiв батька з сином якi будували мiнi пiрс. Син виявився мисливцем. Вiн порадив менi заночувати в лiсi за селом. З його слiв там гарнi мiсця, поряд рiчка, а в кiнцi лiсу е стара пуста хата в якiй ночують мисливцi i в якiй можна переночувати менi. І знову менi попались добрi безкорисливi люди. В таких людях сила нашоi краiни. Вже за селом подумав, що потрiбно було запросити цього хлопця в гостi до Луцька чи хоча б iм'я у нього запитати. Ну нiчого я думаю ми ще побачимось.



21:40 я на узлiссi на березi Нашоi рiчки. І тут я сьогоднi буду ночувати. До хати дiйти не встиг, почало темнiти, але я натрапив на чудову галявину. Тут вже е дрова i навiть побудоване невеличке накриття на випадок дощу. Моему зору вiдкриваеться чудовий краевид, по небi пробiгають не частi хмаринки, за них виглядае мiсяць. Тепло. Горить багаття на ньому смажиться м'ясце. Спiвають нiчнi птахи. Потрiскують дрова. Сюркочуть коники. У флязi коньячок. Я приготовив собi ложе з гiллячок сосни. Краса. Буду спати. Добранiч.



14 серпня 2013 року.05:49. Я прокинувся. Нiч пройшла добре, виспався, було досить тепло. Нiч була теплою, i завдяки лiсу в мене були дрова, вогнище горiло цiлу нiч. В ночi була цiкава пригода. Десь в годинi другiй я прокинувся вiд того, що в мене на нозi щось сидiло i як менi здалось дивилось на мене. Вiд утоми спав досить мiцно, тому вiдразу не зрозумiв, що вiдбуваеться. Коли вiдкрив очi то побачив на нозi щось маленьке, порухав ногою i воно беззвучно зникло, з просоня я навiть не зрозумiв в якому напрямку. Подумав, що маленька ящiрка, але навряд чи. Воно здаеться не побiгло, а полетiло. Можливо кажан. Але ж вони висять в низ головою, а летючi мишi йоги якi стоять на головi менi ще не попадались. Напевно це було маленьке совеня, iх тут лiтало досить багато. Що ж нiч закiнчилась, роблю зарядку, вмиваюсь, снiдаю i далi в дорогу.



06:51 знайшов я хату, про яку менi говорив вчорашнiй хлопець. Добре, що я до неi не пiшов, тому що до неi я б пiдiйшов коли вже стемнiло, а не знаючи мiсцевостi тут краще не ходити, кругом хащi зарослi, старий повалений паркан з цвяхами.



Трошки поблукав. Пiшов по над руслом, кладочками переходами та вийшов на острiвець з якого або вплав або назад по кладочках. Але що цiкаво, вийшов я на протилежному до Малева березi, якраз у тому мiсцi де ми з Толiком не раз рибалили.



Далi iду лiсовою дорогою в бiк Охматiвки

07:19 вийшов я не в Охматiвцi, як хотiв, а дав добрий круг лiсом i вийшов там де вчора входив у лiс бiля Красного. Ну що ж це доля, повертаюсь у Красне i пiду вже цiею дорогою. І можливо зустрiну хлопця, дам своi данi й запрошу у гостi в Луцьк.



13 серпня 2013. 08:03, за бортом погода нормальна, не гаряче не парить, вiтру майже не мае, трохи хмурно, але дощу думаю не буде. Трохи помiнялись плани, на Охматкiв не пiшов iду на Княгинине, а туди кiлометрiв десять.



08:40 iду на Княгинине. Топаю хвилин сорок, а його ще й близько не видно. Добре, що вчора не послухав дядька вмазаного i не пiшов на Демидiвку, туди напевно дiйшов би пiд ранок, або мусив би ставати на привал бiля дороги. Іду дорогою вимощеною камiнням напевно ще за царя, але дорога збереглась, можна сказати iдеально. Хоч iти такою дорогою не дуже зручно. Бiля дороги зустрiв яблуньку невеличку, яка пригостила мене трьома яблуками. Подякував людинi яка ii тут посадила. Зазвичай я не iм того, що росте при дорозi, але тут так глухо, що напевно проiжджае не бiльше двох-трьох автомобiлiв на тиждень. Скiльки часу iду ще не зустрiчав, не те що авто, але навiть коней чи велосипедистiв. Хоча велосипедний слiд бачив.



09:43 прийшов у Княгинине. Перейшов мiсток через рiчку Жабичi. У цьому селi бiля церкви повернув на право i пiшов вниз польовою дорогою на Лопавше.



12:23 i я вже у Хрiнниках. Тут трохи перепочив, з'iв морозиво. Спитав коротку дорогу на Вербень i вирушив в дорогу.



12:51 починаеться, всупереч моiм прогнозам невеличкий дощик. Я пiдходжу до джерела, що бiля лiсу мiж Хрiнниками та селом Вербень. Дуже гарне мiсце. На пагорбi стоiть пам'ятник внизу джерельце, поряд альтаночка. Напився водички, набрав собi у флягу та iду далi.



14:01 пройшов лiс i заходжу у Вербень. На входi у село з двох протилежних сторiн дороги на стовбах електромереж зробили своi гнiзда двi лелеки. Коли я заходив вони були у своiх гнiздах. У одному бусол на однiй нозi й в другому. Це менi нагадало Грецький острiв Родос. На якому при входi у нього з моря на двох великих колонах стоять олень та олениця, символи цього острова.



15:12 я вже у Пляшевiй. Мене пiдвiз дядько тракторцем, за що йому красно дякую.

16:38 зайшов у волинську область.

16:40 увiйшов в Берестечко…



    2013 рiк




Велосипедом по озерах


У мене залежнiсть. І зрозумiв це я лише вчора. Хтось не може без алкоголю, ще хтось губить себе наркотиками й цигарками. Моя ж не мае побiчних ефектiв, таких як головний бiль, ломка i тому подiбне. Вона приносить менi лише задоволення.



Я жити не можу без «дози» мандрiв. Бiльшiсть людей коли повертаються пiсля такого вiдпочинку додому ще декiлька днiв вiдходять. А я навпаки. Втоми не вiдчуваю, ходжу деякий час в режимi «тревел». Ось i пiсля крайньоi подорожi бродив цiлий день мiстом, а думки моi були далеко вiд нього, у лiсi-полi. Я шукав воду, мiсце для ночiвлi, дрова. Вiв бiй з комарами, прокладав маршрут i визначав сторони горизонту. « Тримало» мене так сильно, що замiсть лягти вiдпочити на диванi, я зiбрався i пiшов на рибалку. Не далеко в межах мiста, але все-таки я мав надiю отримати ще хоч ковток подорожнього повiтря. Побути трохи на лонi природи. Хоч i не такоi дикоi, як у далеких мандрах. Втекти вiд мiського пафосу i суети, до якого дуже важко знову звикати.



Сьогоднi пишучи цi рядки розумiю, що я пропащий мандрiвник i вже мене нiчого не виправить. Якось, не так давно, подумував поселитись у маленькiй хатинцi, подалi вiд мiста. На березi гарненькоi рiчки. Завести пасiку, собаку, ловити рибу. Доля, навiть, звела мене з добрим чоловiчком. Який хотiв бути моiм наставником. І навчати мене не тiльки бджiльництву, а ще й карате. Як виявилось у минулому вiн вiдомий тренер з цього бойового мистецтва. І хоч пройшов вже мiсяць, як я мав приiхати на навчання до Сергiя Семеновича, та хай вже вибачае, що не виконав свою обiцянку. При нагодi обов’язково завiтаю до нього щоб перепросити. Добрий учень з мене не вийшов би. Адже я б часто прогулював. Та справа навiть не у цьому. Навчившись пасiчникувати потрiбно ставити вулики та вести господарство. Отже, осiсти. А для мене це рiвнозначно смертi. Можливо колись, як буде важко волочити старечi кiстки по Землi Матiнцi, в рокiв дев’яносто, так i буде, але не зараз. Адже попереду ще стiльки не звiдано. Безлiч не бачених мiсць, нових пригод, знайомств. Тисячi заходiв i сходiв сонця у далеких свiтах та зоряних ночей просто неба. Купання у не знаних ранiше рiчках i озерах, морях i океанах. Спiви нечуваних пташок та iншi дива природи.



І едине, що мене стримуе вiд того щоб мiсяцями не з’являтись у рiдному мiстi Луцьку – це донечка. Яка дуже за мною скучае, а я сумую за нею. Вона ще маленька, iй лише три рочки. Я чекаю поки вона пiдросте. Тодi у мене з’явиться супутник у далеких i близьких подорожах. У неi вже е справжнiй туристичний рюкзак, хоч i дитячий i вона дуже любить ходити. Як тiльки навчилась топати не iздила у колясцi жодного дня.



Ну а поки я обмежуюсь не дуже довгими походами. І в основному мандрую просторами Украiни. От i крайня подорож, яка до речi, спонукала мене до написання цiеi розповiдi була по синьоокiй красунi Волинi. А точнiше по ii озерах.



Минулого року до мандрiвного життя спробував долучитись мiй двоюрiдний брат Олег. Вiн сходив зi мною у декiлька невеличких походiв. А потiм вiн став iнiцiатором одноденного велопробiгу. Ми проiхались по селах Луцького району, подолавши 98 кiлометрiв. А вже цього року вiн вговорив мене здiйснити вело подорож на протязi двох-трьох днiв. Чому вговорив?! Просто найбiльше я люблю мандрувати пiшки. Цьому е певнi причин, та про це iншим разом. А оскiльки я давно хотiв побувати на iнших, крiм Шацьких, озерах, було вирiшено iхати по тих мiсцях якими славиться наш край. Тобто по Бiлих, Чорних, Любязях, Нобелях, Святих i так далi.



Пiдготовка тривала не довго, десь 5—7 днiв. В основному готували велосипеди. Вони у нас хоч i не поганi, проте потребували незначного ремонту. Брат ще готував рюкзак i себе. Мiй же заплiчник готовий завжди. І розбираеться вiн лише тодi коли потребуе прання. А, що до мене то я до цього не просто готовий завжди, я для цього створений. Для мене це не хобi й не вiдпочинок, не тимчасове явище, а спосiб життя.



На прокладання маршруту пiшло теж декiлька днiв. Карта, Інтернет, вiдгуки друзiв i знайомих у цьому допомагали. Не аби як допомогла книжка про туристичнi маршрути по наших краях, видана ще у часи СРСР. Хоч у нiй в основному йшла мова про подорожi по мiсцях бойовоi слави революцiонерiв i партизанiв, проте про озера теж була корисна iнформацiя. До слова менi ii позичив Володимир, з яким ми познайомились на пляжi нашого мiста. Вiн, як i я купаеться круглий рiк. Не зайвим буде сказати, що кiлькiсть любителiв зимового плавання збiльшуеться щороку. Багато хто з них, в тому числi вищезгаданий добродiй, крiм того, що «моржують», ведуть активний спосiб життя. Їздять у вело подорожi, сплавляються на байдарках, ходять в гори. І я дуже задоволений, що таких людей у нас багато. Тому, що у нових мiсцях е можливiсть побачити багато нового i що головне пересвiдчитись, що добрих людей на Украiнi достатньо. Пiдтвердження цьому буде описано пiзнiше. А в цiлому все вищесказане робить нас добрiшими, мудрiшими, людянiшими.



Отже, все готово. Рюкзаки складенi, велосипеди в порядку, маршрут прорахований. Переходимо безпосередньо до подорожi.



Сьогоднi шосте липня 2014-го року, на годиннику 17:44 i до старту нашого велопробiгу залишаеться менш як десять годин. Я скупався у рiднiй рiчцi Стир. Набрався сил, зарядився позитивом i вирушаю вiдпочивати. Пiдйом завтра о другiй ранку, чи то ночi.



Сьоме липня. На бортовому годиннику 3:39. На дворi дуже тепла Купальська нiч. Десь дiвчата i парубки шукають цвiт папоротi. За допомогою якого можна шукати скарби захованi у землi. Мене вони не цiкавлять. Хтось спускае вiночки на воду щоб знайти свое щастя, а я свое вже знайшов…

Я прямую на вокзал. За двадцять хвилин п’ята наш потяг вiдправляеться на Заболоття, через Кiверцi та Ковель. Людей у вагонах не багато. Велосипеди поряд. А у нас ейфорiя, ми в передчуттi нових вражень.



Без п’яти шiсть проiхали Трилiсцi. Перекушуемо «автомобiльним печивом» (крекер цибульковий, так його називае мiй колишнiй колега по роботi Юра). Запиваемо пивком, купленим на передоднi.

Пишу все, як е. Не люблю обманювати. Я не святий i час вiд часу можу пива випити й 50 потягнути. Головне не зловживати. Хотiлося б сказати кiлька слiв про алкоголь. Я не прихильник п’янства, але i не противник хмiльних напоiв. По сутi, горiлочка, пивечко, коньячок рiч не погана, якщо вона якiсна i вживаеться в мiру. Як писав Омар Хайям:

…Вино запрещено, но есть четыре «но»

Смотря кто, с кем, когда и в меру ль пьёт вино.

При соблюдении сих четырёх условий

Всем здравомыслящим вино разрешено.



Зараз намагаються заборонити продаж алкоголю бiля шкiл, в нiчний час i тому подiбне. Складаеться враження, що остання заборона на продаж зiгрiваючих напоiв у ночi придумана пузатими керманичами мiста, з подачi власникiв клубiв i барiв, що працюють пiсля 23. А на здоров’я дiтей i нацii, взагалi, iм насправдi начхати. До того ж заборонений плiд – солодкий. Пам’ятаю, декiлька рокiв назад, на останнiй дзвоник, заборонили продаж алкоголю в центрi мiста. Так випускники масово закупляли «продукти горiння» в одному з супермаркетiв на 33-му кварталi. І щасливi iхали в парк «Лесi Украiнки». Отже, хто хотiв знайшов i час i грошi й мiсце. А виграли тiльки власники магазина i таксисти, якi возили «посланцiв» за сорокаградусною. Потрiбно не забороняти, а створювати таку атмосферу щоб школярi, i не тiльки, не випити чи закурити хотiли. А пiдтягнутись на турнiку, поплавати в басейнi. Потрiбно привчати людей до культури вживання мiцних напоiв.



Ми за Трилiсцями. У долинах стелиться ранковий туман. Пiсля нiчного сну прокидаеться природа, небесне свiтило пiднiмаеться все вище i вище. Народжуеться новий день, прекрасний день. За вiкном електрички чаруюча природа Волинського Полiсся. У вагонi не багато людей, хтось дрiмае, хтось дивиться у вiкно i милуеться, як i ми краевидами.



Сьогоднi я вперше мандрую примiськими потягами i розумiю, що менi це подобаеться. В майбутньому потрiбно обов’язково спробувати проiхатись електричками та дизелями подалi. Змiнюються пейзажi за вiкном, на невеличких станцiях заходять i виходять люди, ще не знаю чому, але за цим дуже приемно спостерiгати…



О 06:43 прибуваемо у мiсто залiзничникiв. Тут у затишному скверику на лавочцi чекаемо пересадки на iнший потяг. За пiвтори години чекання зустрiчаемо рiзних людей. Першими нашими сусiдами були дiвчата i хлопцi, якi напевно повертались додому пiсля нiчних гулянь i зайшли сюди щоб трохи посидiти, помилуватись прекрасним ранком i один-одним. Веселi, життерадiснi й що особливо порадувало не п’янi. Дiвчата навiть не курили. Їх змiнили заклопотанi «дачники» i бабулi-воркотулi. Якi постiйно бурчали. То спiдницi в дiвчат закороткi, то нашi велосипеди стоять неправильно.



Прибувае наш «дизель» i ми вантажимось у вагони. Їдемо далi, знову мiняються краевиди та люди. О 11:15 сходимо не перон у Заболоттi. Це наша кiнцева зупинка, наступна уже в Бiлорусii. Сiдаемо на двоколiсних коней i рухаемось у село Тур.



Година i ми на озерi Дружби, воно ж Святе. Його площа 0,44 квадратних кiлометра, максимальна глибина 16 метрiв. Водойма невеличка, але дуже мальовнича. Забiгаючи на перед скажу, це одне з найкращих озер на нашому шляху. Поласувавши лiсовою малиною на берегах Святого вирушили далi.



Ще за хвилин тридцять добрались до Турського. Це трете озеро Волинi за площею, вона складае 12,36 кiлометра квадратнi. Друге Пулемецьке І перше Свiтязь. Вони мають 16,3 i 27,5 квадратних кiлометрiв, вiдповiдно. Водойма Турiвцiв – рай для рибалок. Берегова лiнiя в очеретi. Проiхавши добрий шмат берега, знайшли лише одне мiсце придатне для купання. Плесо заросле, е декiлька островiв. Сiтки тут не поставиш i це дуже добре. Вода надзвичайно чиста. Водоростi, яких тут багато, виступають природним фiльтром. Я наприклад пив воду прямо з озера. В прибережних очеретах багато риби, ми плавали, а вона нас i не дуже лякалась. Накупавшись досхочу, попоiвши вирушаемо далi на село Гiрники, бiля якого е аж чотири озера.



Рiвно через двi години в’iжджаемо у село Жиричi. Заходимо у мiсцевий рай – кафе «Едем». П’емо водичку, трохи перепочиваемо. Привiтна дiвчина бармен пiдказуе нам дорогу на Прохiд. Подолавши сiм кiлометрiв проiжджаемо вищезгадане село i рухаемось по прямiй до озера Радожичi.



16:58 у Гiрниках на перехрестi iмо морозиво, ще трохи i ми на озерi. За годинку знайшовши гарне мiсце, ставимо табiр. Сьогоднi ми тут заночуемо. Хоч до заходу сонця ще довго, далi вирiшуемо не iхати. Дорога була не легкою. Майже постiйно iхали по глибокому пiску i лише в деяких селах було тверде покриття. Колеса провалюються, доводилось постiйно крутити педалi. Трохи втомились. Тай озеро виявилось красивим, з дуже чистою водою. Чимось схоже на Свiтязь i водночас неповторне. То чому б не побути тут довше. Його площа 89 гектарiв, а максимальна глибина 19 метрiв.



Хоч сьогоднi понедiлок вiдпочиваючих на берегах чимало. На дворi справжня лiтня спека, люди купаються, засмагають, грають у волейбол. Ми теж купаемось щоб змити дорожню втому i готуемо вечерю.



Сьогоднi у похiдному меню м'ясо смажене на вогнищi. Замариноване по фiрмовому рецепту, завдяки якому воно не тiльки надзвичайно смачне, а ще й може подорожувати разом з вами без холодильника у будь-яку пору року до двох дiб i не псуватись. А до м’яса ще зваримо кулешик.

Кулiш теж за спецiальним рецептом. Переважна бiльшiсть людей готуе козацьку кашу з салом. Я ж люблю щоб вiн був ситним, але не жирним. Взагалi цей рецепт кулешу, я випадково знайшов у книзi про козакiв. Свого часу багато читав про наших вiдважних предкiв. Козаки насправдi не були такими салоiдами i горiлколюбами якими нам iх показують. Горiлку пили рiдко, та й та була 18—25 градусiв. А випивши спiвали й танцювали. Тобто гуляли, а в гуляннях i той незначний хмiль швидко виходив. А ще за допомогою оковитоi вони тренувались. Хильнувши по кiлька чарок козарлюги стрiляли з лукiв, бились на шаблях i в рукопашну. А навчившись битися з хмелем в головi, зможеш воювати й поранений i втомлений i з спросоння.



А сало бiльш використовували у технiчних цiлях. Наприклад, пiд час морських походiв. Тогочаснi козаки-диверсанти намазували тiло смальцем щоб в холодну пору року добратись вплав до ворога. Знищували берегову охорону i забезпечували прохiд своiм чайкам…



Пiсля бою потрiбно поiсти, щоб набратися сил для нових справ. Кулiш, славнi пращури, готували з обсмаженого на олii пшона, яке у них завжди було з собою. Ставали на нiчлiг, чи просто привал недалеко вiд джерела або бiля нього. Набирали воду. Рвали дикий часник, який рiс десь поруч i додавали солi, яку як i пшоно мали при собi. І на вогонь. Це й був основний рецепт кулешу. Та якщо вдавалось вполювати дичини чи пiймати рибу вони теж ставали iнгредiентами кашi…



«Повiвае вiтерочок, закипае казаночок», – спiваеться у козацькiй пiснi. А ми поласувавши м’ясцем переходимо до кулешу. А пiд таку страву не грiх i три по двадцять п’ять, домашньоi калганiвки.

Вечорiе. Вiдпочивальники потрохи роз’iжджаються i ми залишаемось майже однi. З настанням сутiнок з нами на бiй виходять комарi. У Луцьку вони мене не кусають i я на них не звертаю уваги. Тат тут вони дуже голоднi i iх надзвичайно багато. Не допомагае навiть евкалiптова олiя. Закутавшись в одяг, по максимуму, сиджу, трохи, на березi. Милуюсь заходом сонця, яке малюе на водянiй гладi озера своi чаруючi картини. Слухаю музику природи. Згадую доню, за якою вже скучив. Набираюсь сил, заряджаюсь позитивом. Думаю про древнiх людей, якi жили на берегах мальовничого озера Радожич. Згадую легенду, яку знайшов напередоднi в Інтернетi.

Ось ii змiст.



Дiялось це давно. Жителi села Гiрники тiльки розпочинали освоення мальовничих просторiв полiського краю. Безкраi пахучi луки, густi зеленi лiси збирали полiщукiв.

День за днем сходило i знову ховалося сонце, роса прозорими слiзьми лягала на землю i безслiдно зникала, час спливав тихою рiкою. Невдовзi на чудових просторах виростало село, в якому вирувало землеробське життя.

Та з часом завiтала у райський куточок посуха. Хвороби, недорiд помандрували селом.

Поширилися чутки про невiдому нiкому з тутешнiх жителiв дiвчину, яка нiбито щоночi з'являеться бiля невеличкоi водойми за селом i запалюе там багаття.

Нiхто з людей не зустрiчався з незнайомкою очi в очi, але про ii красу знали всi. Та що краса, коли саме ту дiвчину жителi вважали винуватицею усiх своiх нещасть. ЇЇ таемничiсть i врода навiювали на людей страх. І лише один юнак на прiзвисько Жич, що був сином мiсцевого коваля, вiрив у безневиннiсть красунi, а причиною усiх бiд вважав безжалiсне ставлення своiх односельцiв до багатств природи. Проте нiхто Жича не слухав.

Дзвiнкою мелодiею хлюпотiла вода у ставку, а грайливi сонячнi променi купалися в нiй, мов маленькi дiти. Тут, серед цiеi краси на березi сидiли, обнявшись, Жич i Рада – та сама чарiвна незнайомка. Мiцно кохали вони одне одного, а iнi зустрiчi нагадували казку, яка щодня переписувалася знов i знов. Жич палко цiлував Раду i, здавалося, що й саме небо у цей час яснiшало. Та недовго тривало неземне щастя.






Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-viktorovich-adilin/zapiski-vilnogo-mandrivnika/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.