Книга - Вийти з кола

Вийти з кола
Остап Соколюк


Прокинувшись вранцi пiсля балу, Король раптом дiзнаеться, що один iз герцогiв зробив непристойну пропозицiю його Королевi. Розлючений монарх негайно вирушае в дорогу i вбивае Герцога у його власному маетку перед дзеркалом. Через якийсь час у Короля народжуеться перша дитина – дочка Дiана. І водночас дзеркало, перед яким було скоене убивство, повертаеться у королiвський замок. У подарунок принцесi. По довгому вигорiлому шляху серед прадавнiх гiр iде Блазень i в руках у нього – кинджал. Назустрiч йому виходять звiрi, щоб спинити, але майстернiсть убивцi не викликае сумнiвiв. Ритуал дороги – безжалiсний i смертельний. Куди i за ким прямуе цей убивця з дороги? Мiстична iсторiя тривае протягом багатьох рокiв, i ми дiзнаемось, що Королева зраджуе Королю, Перший Радник – таемно спить iз молодою принцесою, а у дзеркалi приховуеться якась незрозумiла сила. Історiя досягае неймовiрного напруження, коли пророцтва принцеси Дiани починають справджуватись i королiвство опиняеться пiд загрозою знищення.





Остап Соколюк

Вийти з кола



«Одного разу зла чаклунка напророчила принцесi, що та засне вiчним сном пiсля того, як уколе палець веретеном. Щоб цього не сталося, король наказав вiдрубати принцесi всi пальчики…»

    Правдива iсторiя.

Я сжимаю в ладони… нет не пистолет,

А тупой огромный нож, холодный как лед.

Его лезвие не режет, его лезвие рвет

Передо мной один из тех, кому так хочется жить,

И я не вижу причин, чтобы его не убить.

    Dolphin «Убийца».






Частина перша. Ритуал дороги





Роздiл І. Дзеркало, яке спробувало смак кровi


«Тiльки позбувшись страху перед Трiкстером i проникнувши в його природу, ти отримаеш шанс вийти за рамки свого звичного iснування. Іншими словами: переступити через себе».

    Варел Левi «Слова на вiтру».


Гори-боги були потривоженi, бо на iхнiй дорозi з’явився Блазень. Вiн iшов, i в руцi у нього був нiж. Кожен його крок важко впирався в землю, вростав би в землю, якби вона хотiла прийняти його. Але вона не приймала вбивцю…

У подорожнього все було, як належить – дурнувата шапка блазня з бубонцями i вицвiлий балахон, який вже давно не викликав смiху. Обличчя – закам’янiле i запале в сiрiсть його очей, впертих та неживих. І обличчя – нiколи не здатне розсмiшити.

Навколо стовбичили дерева, огорнутi холодом, i падав рiдкий снiг з неба, де в хмарах зачахло сонце. Боги-гори розводили своi ритуали бiля пiднiжжя, по долинах i в лiсi, що заблукав сам в собi. Осiнь i зима – зрослися в одну плоть. Хащi обступали розiп’ятими бiлими соснами, i орлинi крики вирiзали ритуальний орнамент на небi, де сонце сто рокiв назад забуло про схiд.

Блазень продовжував iти, поки щось на чорнiй дорозi не спинило його. Звернувши свiй погляд додолу, примарна постать опустилась навколiшки бiля уламка дзеркала, що несподiваним чином опинився на чорнiй дорозi.

Блазень зустрiвся зi своiм вiдображенням. Із iншого боку на нього дивились закривавленi червонi очi, над якими простягалось безкiнечне сiре небо. На якусь мить той свiт став на мiсце цього, i на руках у вiддзеркаленого Блазня замiсть пальцiв виявились лише жалюгiднi обрубки.

Мартiн!

Жiночий крик осяяв пустку. Блазень здригнувся, але не вiдвернув погляду вiд дзеркала. Обличчя його – камiнь тисячолiтнiй.

За мить вiн вiльною вiд кинджалу рукою вхопив осколок i, зiрвавшись на ноги, жбурнув його вiтру – злодiю широких дорiг. Той пiдхопив кривий уламок дзеркала i понiс iз собою, навiжено розкручуючи. Блазень провiв його незворушним поглядом i знову рушив вперед.

Кожен його крок – наче прагнув врости в чорний шлях. Але навiть вiн не хотiв приймати убивцю.




***



У королiвському замку тривав бал. Величезна зала була сповнена свiтла вiд факелiв та свiчок так, що темрява лише злякано причаiлась у закутках примiщення. Хтось iз гостей танцював, iншi – провадили свiтську розмову бiля столикiв iз вином та наiдками. І там, i там бiлiли посмiшки – спокусливi i грайливi у танцi, лицемiрнi – у розмовах. Невеличкий музичний ансамбль старанно розважав публiку приемною музикою.

Бiля дзеркала пiд стiною стояли ii Величнiсть королева Каролiна Закревська i герцог Шандор де Руанський. Молодiй королевi було 20 рокiв, не бiльше. Їi карi очi i чорнi брови вирiзнялись незвичною красою серед iнших вродливих жiнок у залi. І справа тут була навiть не в статусi чи одязi – у дiвчинi вiдчувалась якась внутрiшня магiя, грацiя, яку не було видно, але було вiдчутно.

Герцог поруч iз юною Каролiною виглядав як старий дiд-розпусник, хоча йому було не бiльше 50 рокiв. Бокал iз вином Шандор тримав в руцi, бокал королеви – стояв на столi.

– Ось так закiнчилась моя подорож на схiд…

– Те, що ви розповiдаете, дуже цiкаво. Не кожна людина може похвалитися такими життевими пригодами, – ввiчливо, але прохолодно промовила Каролiна.

– Ваша Величносте, ви вмiете зробити комплiмент чоловiковi, – по-лисячому посмiхнувся Шандор. – Але нiде правди дiти – колись мое життя було сповнене мандрiв. Куди тiльки не заводила мене рука долi, в якi ритуали не брала.

– Ритуали? Чаклуете, герцог? – кепкуючи, запитала королева.

Спiврозмовник розплився в штучнiй посмiшцi i театрально розвiв руками.

– Нi, моя королево, лише трохи цiкавлюсь. До речi, я мiг би написати цiлу книгу про свое життя. Чи навiть кiлька романiв. І, клянуся, вони користувались би успiхом серед вельмож, якi iнколи далi свого саду не мандрують.

– Не сумнiваюсь, – стримано кивнула Каролiна.

Королевi вже вкрай набридла ця розмова, i вона вiдчайдушно блукала поглядом по залу, шукаючи привiд покинути компанiю герцога. Шандор же навпаки – дивився на неi замислено i багатозначно.

– Я вам заздрю. Вiд щирого серця заздрю, – раптом промовив вiн без звичноi улесливостi.

– Що ви маете на увазi, герцоге?

– Наш правитель – один з найкращих людей, котрих я зустрiчав. А я знав багатьох.

– Ви правi, наш правитель – мудрий i справедливий. Але чому ви заздрите менi? Все королiвство може пишатись таким королем, – тактовно промовила Каролiна, сторожко оглядаючи спiврозмовника.

Голос герцога знову став солодким.

– Ви його дружина, ось, що важливо. Кожен в королiвствi щасливий жити за часiв правлiння Марека Закревського. Але нiхто не мае його любовi. Нiхто не дiлить з ним лiжка, не отримуе його нiжнi i люблячi дотики…

Герцог вiдверто поiдав очима королеву.

– Марек – винятковий чоловiк. Всi прекраснi риси, якi е у ньому як у правителi, е у ньому i як у зразковому чоловiковi, – тон Каролiни став крижаним.

Шандор замислено кивнув.

– До речi, якщо смiю взагалi питати, то дуже хотiлося б знати… як часто ви дiлите ложе?

Серце королеви похололо. Вона вже сильно пошкодувала, що взагалi розпочала розмову iз герцогом Руанським.

– Перепрошую, що ви маете на увазi?

– Знову ж таки, якщо смiю знати це: як часто Марек кохае вас?

Каролiна не знала як реагувати. Чомусь нiхто не навчив ii, як за таких непристойних розмов, зберегти гiднiсть i рiшуче зупинити спiврозмовника.

– Ви правi, вам не слiд цього знати, – врештi спромоглась вона на вiдповiдь.

– О, пробачте, я ще раз засвiдчую свою повагу вам, прекрасна королево, – поклонився герцог. – Просто дивуюсь я – i не тiльки я один – чому досi у такого прекрасного, щасливого подружжя немае дiтей. Я навiть, мушу вам зiзнатись, допитувався у вашоi сiмейноi знахарки, Гелени, в надii, хоч якось з’ясувати причини такоi бiди, але маю вiддати належне – вона мовчить, як нашi гори.

– Герцоге, ви не та людина, з якою я маю бодай найменше право обговорювати такi речi, – рiшуче вiдрiзала молода королева.

– Ну звичайно, моя королево, – покiрно промовив Шандор, оглядаючи жiнку жадiбними очима. – Все це лише сiмейнi справи. Хоча, якщо у королiвства не буде наступного законного правителя, то ви собi можете уявити, яка битва за трон почнеться, як тiльки Марек зiстарiеться i вже не зможе тримати всiх у владнiй руцi.

Герцог вiдпив зi свого бокалу. Каролiна також мимоволi вхопила свiй бокал, проте не торкнулась губами вина.

У залi преспокiйнiсiнько линула музика, неспiшно танцювали пари i тривали бесiди. Нiхто навiть не здогадувався, яка неприемна розмова була у герцога i королеви Закревськоi.

Раптом в одноi iз танцюючих пар кавалер незграбно нахилився до партнерки i заточився на неi. Обое упали на пiдлогу. Побачивши це, скрипаль в ансамблi збився iз мелодii. Фальш порушив мирну атмосферу балу.

– Поки що ви молодi i бити на сполох рано, – на обличчi герцога сяйнула лисяча посмiшка. – Може, через деякий час благословлять небеса i у вас з’явиться дитинча. Звiсно, синочок. І королiвство буде врятоване.

Каролiна стиснула зуби i бокал у руцi:

– Сподiваемось на це.

– Але якщо так пiде i далi…

На якусь мить герцог завмер, а потiм пристрасно кинувся до Каролiни.

– Знаете, прекрасна королево, ще з першого мого погляду на вас, я був заслiплений неземною красою. Марек – зразковий чоловiк i правитель, але навiть вiн може не заслуговувати на таку досконалiсть у тiлi людини. Вiн не цiнить цього! Каролiно, я кохаю вас! За всi часи своiх мандрiв, я шукав таку як ви – красиву, лагiдну, розумну. І якщо доля була б хоч трохи милосерднiша до мене, то… все могло б бути iнакше. Я не знайшов би ту жiнку, яку шукав, тут – у королiвствi у обiймах чужого чоловiка. Рука долi могла лягти iнакше – на мое плече, а не Марека.

Вiн спробував вхопити дiвчину за руку, щоб поцiлувати, але королева сахнулась вiд нього.

– Каролiно, заприсягаюсь святими горами – я люблю вас бiльше, нiж король!

– Шандор, опануйте себе, ви не смiете таке казати! – Каролiна вже не думала, що велить говорити етикет за таких ситуацiй – вона була дуже злякана.

– Чому ж нi, якщо це правда? І я хотiв би сказати ще бiльше. Ця проблема iз дiтьми… Вона дуже важлива. Словом, я буду щасливий, якщо ви скористаетесь моiми послугами.

– Що?! – мало не крикнула Каролiна.

Герцог гарячково зашепотiв:

– Я вас люблю i тому мiг би зробити вам сина. Звiсно, Марек не повинен нiчого знати – е правда, яка повинна бути брехнею. Лише так вона врятуе свiт. Однiею згодою ви б врятували королiвство, репутацiю Марека i цiлоi сiм’i Закревських. А ще – зробили б мене найщасливiшим чоловiком на землi.

Очi у Шандора були виряченi, наче у цю мить вiн уже уявляв, як Каролiна вiддаеться йому прямо на королiвському ложi. Погляд дiвчини метнувся на дзеркало, що весь цей час було нiмим свiдком розмови, i завмер – iз того боку на неi витрiщався Єрко, перший радник короля. Вiн дивився у дзеркало прямiсiнько на Каролiну, прискiпливо i нерухомо.

Королева здригнулась i побачила, що в залi з’явився король Марек VII Закревський. Поруч iз ним був уже не такий як у дзеркалi, а усмiхнений i привiтний Єрко. Позаду монарха стовбичив охоронець Казимир, iз незворушним виразом обличчя.

– Ця розмова бiльше не триватиме, – промовила королева.

Навiть не глянувши на герцога, вона зiрвалась з мiсця. Проте чоловiк встиг вхопити ii за лiкоть.

– Чи може я очiкувати на вiдповiдь, моя королево? – вiдчайдушно просичав вiн.

– Нiколи! Нiколи ви не отримаете вiдповiдь. І бiльше не смiйте до мене наближатись, Шандор! – розлючено виплюнула слова королева, шарпнула лiктем i розвернулась до залу.

Музика немовби зазвучала гучнiше. Каролiна Закревська посмiхнулась i повагом рушила назустрiч своему чоловiковi. Неначе мухи, ii облiпили десятки заздрiсних поглядiв, а Єрко дивився на молоду королеву, ховаючи в кутиках губ кинджал посмiшки.




***


«Якщо б не гостi, будь-який дiм став би могилою».

Джебран Джебран


По польовiй дорозi в оточеннi десятка вершникiв мчала карета. Вiзник оскаженiло шмагав коней i мав вигляд Сатани, якому раптом дозволили карати всiх грiшникiв.

Сонце лише трохи встигло пiднятись над горизонтом i здивовано розглядалось по боках, наче людина, що прийшла до тями пiсля важкоi травми. Сонце було рiдкiсним гостем на небi цього королiвства.

Всерединi карети з одного боку сидiли король Марек Закревський i охоронець Казимир. Навпроти – радник Єрко. Погляд Марека нахмурено вчепився у скупий краевид, що виднiвся через вiконце карети. Обличчя Казимира було кам’яним i беземоцiйним. Єрко, невдоволено скривившись, блукав очима по всьому довкола. Врештi його язик не стерпiв мовчанки:

– Даруйте Ваша Милосте, але заради якого щiстя ми повиннi так поспiшати?

Марек не вiдповiдав. 30-рiчний король бачив себе на власному розкiшному лiжку. Поруч iз ним бiлiло прекрасне оголене плече Каролiни. Вiн прокидаеться i водить поглядом по силуету коханоi жiнки, що огорнутий серпанком ранкового сонця. Нахиляеться до неi i цiлуе у шию. Чуе ii поривчасте дихання.

– Моя найдорожча? Щось трапилось?

Каролiна схлипуе.

– Каролiнко, сонце мое, що таке?

Королева повертаеться до нього. Очi у неi заплаканi, але голос стриманий i твердий.

– Вчора, пiд час балу, герцог Шандор де Руанський зiзнався менi у коханнi i запропонував зробити дитину. Заради блага королiвства.

– Єсно. Все есненько, – Єрко так i не отримуе вiдповiдi на свое запитання – Марек прикутий поглядом до пейзажу за вiкном.

Карета мчала по дорозi, вiдчайдушно пiдстрибуючи, i вiзник, здавалося, давно забув, який «цiнний вантаж» вiн перевозить. Загiн вершникiв, що супроводжував короля, також не вiдставав. На чолi охорони був сам Геральд – найкращий рицар у королiвствi.

Дорога вивела ескорт до величезноi садиби герцога де Руанського. Карета рiзко повернула i попрямувала вздовж високоi загорожi. Вiд повороту пасажири мало не обнялись. Єрко кинуло на Марека, i вiн трохи знiяковiло поспiшив повернутись на свое мiсце.

– Пробачте Ваша Свiтлосте, але тут таке дiеться, що я просто не винен, – розвiв радник руками.

Марек коротко кивнув Єрко. У цю ж мить Казимир висунувся у вiкно i подав знак вершникам. Геральд осадив коня i пiдняв руку. Загiн миттево вiдреагував на команду ватажка i спинився. Охоронцi провели поглядами карету, що уже наближалась до ворiт маетку герцога.

– Наш вiзит цiлком анонiмний? – хмикнув Єрко.

Вiн знову не дочекався вiдповiдi, але для радника воно й не було потрiбно. Єрко ще вранцi все втямив, коли вони сiдали в карету без королiвського герба i брали iншого вiзника. Радник розумiв, чого хоче Марек, але й знав помилку, якоi вiн допустився.

Вартовий бiля ворiт помiтив екiпаж, що стрiмко наближався до володiнь герцога. Якийсь час вiн напружено вдивлявся в карету. Зненацька воiн гукнув щось хлопчиковi, котрий стояв поруч, i той рвонув з мiсця.

Марек помiтив, як фiгура хлопчика вiдiрвалась вiд ворiт i чимдуж побiгла до будинку герцога. Наче посильний мав якусь страшну звiстку.

– Вони вгадали, що це я?… – замислено пробурчав король.

– Якби хтось питав мене, то я би вiдповiв, що нас видае украiнська вишивка на каретi, – промовив Єрко i нарештi заслужив уважний погляд Марека.

– Так, ми не взяли карету iз королiвським гербом, але де в королiвствi ви ще знайдете карету iз украiнським орнаментом? Окрiм того, конi. Таких прекрасних коней, як при дворi… – Єрко розвiв руками, завершуючи таким жестом свiй iнтелектуальний трiумф. – Ви самi розумiете.

– Ти правий, Єрко, – знiтився Марек VII. – Надто багато емоцiй…

– Без емоцiй людина нiщо, але й емоцii перетворюють людину в нiщо. Нiчого не вдiеш, – лукаво промовив радник.

Нарештi оскаженiлий вiзник спинив карету бiля ворiт садиби. У ту ж мить пролунав його iстеричний голос.

– Вiдчиняй, швидше! Його величнiсть Марек Закревський!

Двое вартових квапливо вiдкрили ворота.

– Нiякоi анонiмностi, – прошепотiв король. – Слава i влада – це клеймо.

Карета в’iхала на дорогу, що вела до самого маетку i знову рушила вперед. Проте далеко попереду щосили бiг хлопчик. Вiн загубив сандалi i тепер його ноги миготiли босими ступнями. Марек заплющив очi.

Маленький хлопчик сидiв на березi моря i малював паличкою на пiску будинок. Хвилi накочувались прохолодою на розпечене вiд сонця узбережжя i морський вiтер куйовдив волосся юному художнику. Вiн якраз домальовував хвилясту лiнiю дороги до будинку, коли пролунав дитячий крик:

– Казя! Казя!

Хлопчик стрепенувся i пiдвiв голову.

– Казя! Казя!

Вiн зiрвався на ноги i побiг по пiску. Його босi ноги миготiли пiд сонцем голими п’ятками. За хвилину хлопчик опинився бiля невеличкого дерев’яного будиночку на узбережжi моря. Поруч iз хатинкою були розвiшанi рибальськi сiтки та лежав перевернутий човник. На схiдцях будиночку стояв ще один хлопчик, приблизно такого самого вiку.

– Казя, подивись, – промовив вiн i показав своему товаришу три невеличких кинджали.

– Що це?

– Це менi Дiд Вiтер дав. Вiн сказав, що це Дамарт. Вiн сказав, що пояснить потiм, що це значить, – захоплено розповiв хлопчик. – Правда гарнi?

– Гарнi. Але що ви з ними будете робити? – недовiрливо запитав Казя.

– Я ще не знаю.

Очi хлопчика iз ножами в руках збуджено свiтились.

Марек розплющив очi. Королiвська карета на повному ходу загальмувала бiля сходiв, що вели у великий красивий дiм герцога де Руанського, i трое чоловiкiв всерединi знову кинулись в обiйми одне одного. Вiзник перелякано закусив губу i зиркнув на дверцята екiпажу.

– Перестарався, – бовкнув вiн собi пiд нiс.

Та за мить дверцята вiдчинились i назовнi вистрибнув високий, красивий чоловiк – Марек VII Закревський. Слiдом за ним – найвiрнiший охоронець Казимир, тiнь короля, iз обличчям немов iз каменю. Третiм вилiз перший радник Єрко iз невдоволеним i цинiчним виглядом.

Вся трiйця рушила вверх сходами. Будинок височiв над ними сiрою, холодною спорудою, що, здавалось, нiколи не була рада гостям.

Блукаючи поглядом, Єрко встиг помiтити фонтан, посеред якого на диво був не ангел чи якась iнша стандартна фiгура, а статуя блазня. Фонтан був сухий.

Рука короля вже майже досягла ручки величезних дверей, як в ту ж секунду вони почали вiдчинятися назустрiч. Марек вiдступив крок назад, i на порозi з’явився дворецький. Бездоганно правильними рухами вiн розчинив навстiж дверi i став збоку.

– Ваша Величносте, – шанобливо вклонився вiн. – Прошу вас.

Вся компанiя ввiйшла всередину i опинилась у невеликiй залi iз широкими сходами нагору. У примiщеннi було досить темно i похмуро. Окрiм трьох гостей та дворецького – нi душi.

– Ваша Милосте, ваш несподiваний вiзит – велика радiсть i честь для нас. Герцог просить вибачення за те, що не може вас негайно ж зустрiти, оскiльки щойно пiсля дороги i ще приймае ванну. Якщо ваша ласка, то прошу йти за мною i зачекати трохи в покоях герцога.

Марек ледь помiтно кивнув:

– Веди.

Вся непрохана високоповажна компанiя пiднялась мармуровими сходами на другий поверх i звернула вбiк. Вони швидко рухались безкiнечним коридором кiмнат. Свiтло i тiнь грались на обличчях людей у гру емоцiй – ненавистi у Марека, роздратованостi у Єрко, прихованого занепокоення у Казимира. Одна за одною скакали думки в головi короля, вовтузились i збивались до купи, нiби люди в каретi, що раптово спиняеться.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ostap-sokoluk/viyti-z-kola/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.