Книга - Мовчання Метатрона

Мовчання Метатрона
Андрiй Ковальчук


Несподiвано для бiзнес-середовища рейтинг найуспiшнiших фiрм краiни очолила невiдома ІТ-компанiя з волинськоi глибинки. Один з олiгархiв краiни вирiшив привласнити цю фiрму, але виявилось, що провiнцiали не бажають продавати свою компанiю. Роздратований вiдмовою олiгарх вдаеться до iнших методiв, щоб досягти своеi мети. Саме для цього на Волинь вiдправляеться журналiст Костянтин, його головне завдання – «нарити негатив» на волинську фiрму для проведення кампанii з чорного пiару. Прибувши на мiсце, журналiст виявив, що ІТ-фiрма винаймае примiщення для офiсу в замку, в якому розмiщено… психiатричну лiкарню. В подальшому, в сюжетних лiнiях головних героiв на тлi детективноi фабули, в переплетiннi соцiально-психологiчного, iсторичного (розглядаються три iсторичних перiоди в життi замку, його мешканцiв), фантастичного, мiстичного жанрiв, пiдiймаються етичнi, фiлософськi питання: взаемодiя внутрiшнього свiту людини iз зовнiшнiм, придушення соцiальною системою свободи вибору особистостi, вiдповiдальнiсть окремоi особистостi за власнi вчинки та власне життя.





Андрiй Ковальчук

Мовчання Метатрона



Заюшений Микош лежав на могильнiй плитi, та вдавався до меланхолiйних роздумiв стосовно ролi соцiяльного статусу у життi окремоi особистостi. Ну не зовсiм роздумiв, а так, на рiвнi вiдчуття болю, жалю та стиду, в голову пекельним хробаком вгризалось i настирливо нагадувало про себе одне питання: «Ну якого фiга я не послухався дядечка та тiтоньку Крак? Казали ж бо – не висувайся, е закони сiм’i i вони непорушнi». Так нi, бiс смикнув його поперти на Джерка. Хоча Джерк i не подобався багатьом у сiм’i: своею дуркуватiстю, лихим поглядом та манерами гопника, проте вiн був головним у другому колi. А Микош? Микош не належав навiть до третього кола, вiн був майже нiким – так прийшлим зайдою. І тому, коли вiн висунув претензii на змiну своеi ролi у суспiльствi, це ж суспiльство йому пояснило, що роль Микоша залишаеться (раз) незмiнно мiкроскопiчною, залишаеться (два) на задвiрках iсторii, i залишаеться (три)… загалом не довго iй залишилось залишатись. Спочатку йому це пояснював Джерк зi своiми дружками, хоча Микош був й вищий та дужчий за кожного з них, але ж все ж таки iх було п’ятеро – били довго i влучно, причому по головi, як не намагався Микош ii сховати. А потiм, коли очi застилала червона пелена, а сам вiн скоцюбившись лежав долу, пiдключились iншi. Як змiг за цiею пеленою розгледiти Микош – у строгiй вiдповiдностi до законiв сiм’i. Починали шмаркачi з третього кола, а закiнчувало подружжя Крак. Що трохи потiшило Микоша, то те, що дядечко та тiтонька Крак приклалися до нього лише по разку, зовсiм нiжно, так для проформи, виключно з ритуальною метою. Ще бiльше втiшило Микоша те, що в цьому актi групового навчення не брала участi Елькара – вона, якщо правильно змiг розгледiти Микош краечком правого закривавленого ока, печально, з тривогою спостерiгала з боку за цiею драматично-дидактичною подiею. Тодi, це його втiшило.

А зараз його вже нi хрiна не тiшило! Микош вiдчував, що поступово колiе. Здаеться, душа почала тихенько вiддалятись вiд тiла. Вiн вже мiг поглянути на себе збоку, точнiше згори, з висоти, так би мовити, пташиного польоту. «Якийсь чорний гумор» – подумав Микош. У свiтлi мiсяця старезнi кам’янi хрести кидали довгi тiнi на такi ж кам’янi плити могил. На однiй з цих плит i лежав Микош. Мабуть, вiн змiг заповзти сюди пiсля того як всi члени сiм’i покинули його, але до того, як покинули його останнi власнi сили. Плита була чималенька. Тому все розпластане тiло Микоша цiлком вписалось в ii рамки. Воно, тiло, нагадало Микошу пентаграму. Ну майже пентаграму – для пентаграми зайвим був обскубаний хвiст, що бiсектрисою проходив мiж двох розчепiрених лап. Здаеться, цiею тiлесною майжепентаграмою Микош викликав потойбiчнi сили. І вони з’явились – раптово, коли мiсяць сховався за хмарами, голосно скрегонуло залiзо, i яскраве свiтло вилетiло зi старого склепу, що знаходився за декiлька могил вiд мiсця дислокацii тiлесноi сутностi Микоша. Йому, точнiше його душi, стало так лячно, що вона стрiмголов пiрнула назад до тiла. Микош зiщулився i прислухався до зловiсного голосу:

– Зачини дверi! Щiльнiше – знову скрегнуло залiзо. – Тримай лiхтаря, я зачиню замка. – щось клацнуло – Так, добре. Ну що, пiшли?

Микош почув кроки – хтось чи щось i не одне наближалось. Знову цей голос:

– Сподiваюсь, нас нiхто не бачив?

– Ха, а якщо й бачили, то що з того – бiльш високий голос. – Я ж з ними домовився, так що – i голос мелодiйно та весело вивiв – «Все буде добрееее, для кожного з нааас»…

– Гм, не блазнюй – пробурчав другий, бiльш низький голос.

Голос був зовсiм поруч, а потiм Микоша накрило свiтло, таке яскраве, що навiть заплющенi очi не допомогли. Той другий присвиснув:

– О, а це що за фiгня?

Микош закляк, а думки його почали хаотично кидатись в головi. «Та ну його…» – врештi видiлилась серед них одна i стала головною iдеею цього моменту. Хтось швидко вимкнув свiтло i Микош розчинився у безпечнiй та рятiвнiй темрявi…


* * *

Секретарка, чи б то пак, Офiс-менеджер, запопадливо вiдкрила перед Олександром Павловичем дверi. Вiн подумки зiтхнув й пiрнув у пащеку одвiрка. Зiтхав Олександр Павлович кожного разу, коли заходив у цей кабiнет. Здаеться, чого б це? У свiй-то вiк, доктор економiчних наук, генеральний директор, ТОП серед ТОПiв i т. д. i т. п., а все одно, тiльки переступав порiг кабiнету Францишева – i все. Одразу з пiдсвiдомостi виринало шобло облiзлих чорних котiв i, мовчки, розчепiреними пазурами, починали зсередини дерти-панахати грудну клiтину. Ну а сьогоднi, оскiльки новини були невтiшними, кiлькiсть котiв подвоiлась.

– Д-добрий день, Леонiде Рустамовичу! – Олександр Павлович намагався говорити впевнено, тримати спину прямо, йти твердо, поки долав кiлометри коштовного килимового покриття, що простиралось вiд дверей до масивного столу олiгарха. Францишев по-хазяйськи розвалився у крiслi. Здавалось, що то не його маленьке тiльце потонуло у цьому крiслi, а, навпаки, крiсло не могло вирватись з тенет цього величного тiла. Олександр Павлович зупинився за пiвтора метри до столу i змусив себе пiдняти очi. Францишев поглядом Каа зирив на перенiсся Олександра Павловича. Пауза затягнулась. Нарештi, Олександр Павлович не витримав:

– Тее…вони вiдмовились – бандерлог… себто Олександр Павлович знову опустив очi долу, плечi чекали вибуху, але вiн все одно став неочiкуваним, удав трансформувався в тигра:

– Бл@дь, пiда… – тирада про якостi Олександра Павловича, його команди, його рiдних, «тiеi довбаноi фiрми», ii спiвробiтникiв та членiв iх сiмей, тривала хвилин п’ять. Потiм, також несподiвано, вона стихла. Шерхан, себто Францишев, стояв вже у центрi кабiнету, а величезне шкiряне крiсло жалiсливо докручувало останнi оберти за годинниковою стрiлкою – заряд в ньому вже закiнчувався. Олiгарх скоса глипнув на Олександра Павловича, мовчки пiдiйшов до стiни й почав щось зосереджено розглядати. Олександр Павлович намагався не дивитись у той бiк, вiн добре знав, що там так зацiкавило Францишева. Три мiсяцi тому олiгарх прикрiпив кнопками до стiни вирiзку журналу «Форбс». Впродовж цих трьох мiсяцiв, кожного разу, коли Олександр Павлович був у цьому кабiнетi, Францишев знаходив нагоду залiзти до шухляди столу, дiстати звiдти знаряддя для дартсу, та використати його за призначенням. Імпровiзованою мiшенню слугувала саме ця вирiзка. Потiм, кожного разу, Францишев, виколупуючи стрiли з листка, патетично заявляв:

– Подумати тiльки Олександр Павлович Задов визнаний найкращим менеджером. Але чомусь, при цьому, компанiя ККМ, яку очолюе «найкращий» менеджер, пасе заднiх. Як же ж так може бути? – i удавано запитально дивився на Олександра Павловича. Насправдi, ККМ груп не «пасла заднiх», за рейтингом Форбс займала тверде друге мiсце серед усiх компанiй краiни, але для Францишева то не було реальним аргументом. У нього все повинно бути «най», найкраща компанiя, найкращий менеджер, найкраща спортивна команда, а вiн сам i найкращий, i найбагатший, i найiдеальнiший. А тут якийсь «Замок К.», якiсь вискочки з якоiсь полiськоi кацапетiвки взяли перше мiсце i у номiнацii «Найбiльший прогрес», й у номiнацii «Найкраща компанiя». Впродовж цих трьох мiсяцiв «Замок К.» був головною темою усiх нарад ККМ та ii дочiрнiх компанiй. В однiй з них, «ККМ комп’ютер систем», був звiльнений весь топ-менеджмент, за «те, що цi пiдараси прогавили конкурента та просрали все, що можна просрати» – рiч у тiм, що «Замок К.» займався комп’ютерними технологiями. Була поставлена головна стратегiчна мета – «Замок К.» повинен бути в ККМ. Задiянi всi ресурси. Але… «Замок К.» продаватись бажання не мав. І в останнiй раз на перемовини поiхав сам Олександр Павлович.

Францишев, нарештi, вiдiрвався вiд мiшенi-рейтинга:

– Ну що, кращий менеджере, i тебе вони послали.

– Так, «це iх бiзнес, iх життя, й вони iм не торгують», непробивнi. – Задов, побачивши, що Францишев трохи заспокоiвся пожвавiшав – Жоден мiй аргумент не сприйняли, придурки…

– Тобто вони класти на тебе хтiли…, а значить, й на мене – Леонiд Рустамович пiдiбгав губи – Ну добре, що пропонуе мiй найкращий менеджер?

– Ну що ж, треба переходити до плану В.

– Нi, не тiльки В, але й С.

– Одразу?

– Так, будемо бити з двох напрямкiв – Францишев пiдiйшов до столу, натиснув кнопку селектора – Лена, начальника СБ та пiарника до мене…


* * *

– Скiльки з мене?

– Додiчi грiвна…

– Перепрошую.

– Е-е-е… – кав’яр, худий та бородатий, розчепiрив спочатку всi пальцi на обох руках, а потiм правою викинув ще раз вказiвний та середнiй.

– А, дванадцять? – здогадався Костя. Розплатився. – Дякую… – а потiм вихопив з пам’ятi – Грацiа.

– Нема за шчо – вiдповiв iталiець.

Костя сiв за невеличкого столика, що стояв у кутку бiля покритого дощовими краплями вiкна, пiдняв за чудернацьку ручку фiлiжанку, вiдсьорбнув маленький ковточок. Те що треба! Йому подобалось ця призаправочна кав’ярня пiд Житомиром. І завжди, коли вирушав з Киева у захiдному напрямку, Костя заiжджав до неi вдихнути своерiдний полiсько-iталiйський аромат. Сьогоднiшнiй ранок не був виключенням, поготiв що вiн остаточно i не прокинувся. Зранку його нагло i безцеремонно розбудив початковий мотив п’ятоi Бетховена, що стояв в якостi дзвiнка на його мобiльнику. Не розплющуючи очей Костя намацав на тумбочцi трубку, потягнув ii до вуха:

– Слухаю.

– Вставай лiнивцю – слухавка прогугнявила голосом Ткачука. – На нас чекають великi справи.

– І Вам доброго ранку, Вiкторе Вiкторовичу – Костя вiдiрвав трубку вiд вуха, пiднiс ii до носа, роздер праве око, щоб подивитися котра година, i томно застогнав – нi фiга собi рань Господня! Повернув слухавку на початкову позицiю, щоб почути вiд шефа:

– І не треба тут скиглити, менше б волочився по клубах та псував столичних дiвчат… – а ось це вiн даремно, нiкого Костя не псував, принаймнi сьогоднi у лiжку вiн був один. Про всяк випадок Костя помацав лiжко злiва вiд себе, ну точно ж один, а Ткачук продовжував бубонiти – то б i висипався, i ранiше вставав. Хто рано встае, як говорять, тому i бонуси в конвертi. – вiн реготнув. – А ось твiй начальник не спить, i привалило нам щастя у виглядi замовлення. Такщо слухай сюди… – i вiн почав роздавати iнструкцii.

Замовленням у рiдному для Костi виданнi «Правдивi вечорницi» називали замовний матерiал. Але не крислату джинсу, якою зазвичай годувались невдахи-журналiсти. Замовлення – рiч значно тонша. Справжне журналiстське розслiдування, де викривались правдивi корупцiйнi iсторii, махiнацii, злочини. Щоправда, вони стосувались конкретноi особи, конкурента замовника. При цьому сам замовник був нiчим не краще вiд своеi жертви. Але це вже деталi, а в деталях, як любив казати Ткачук, криеться чи то Бог, чи то диявол, в залежностi вiд ситуацii та розмiру гонорару. В сухому залишку вiд замовлення вигравали всi: замовник топив конкурента, при цьому вiн був «не при дiлах», Ткачук та журналiст мали собi на червону iкру, а «Правдивi вечорницi» вкотре засвiдчували свое реноме «флагману вiльноi журналiстики, единим та незмiнним справжнiм борцем з корупцiею». Щоправда дехто подейкував, що «Вечорницi» не настiльки правдивi, наскiльки жовтавi, але ж то злi язики заздрiсникiв, хто ж на них увагу звертати буде.

Почувши вiд шефа куди треба iхати, Костя знову застогнав – це ж навiть не у дiдька на куличках, а у значно темнiшому мiсцi.

– Не ний. Знаю що далеко. Але в замiн стражданням нам буде щастя. Треба виконати це замовлення, а там… ну розписувати не буду. Сам побачиш. Ну i ще, як завжди, будеш працювати пiд прикриттям.

– Та я вже зрозумiв… – Костя махнув рукою невидимому шефу. – Стривайте, так а яка там адреса?

– Ця фiрма розташувалася в замку. Щось менi пiдказуе, що знайдеш iх i без точноi адреси – регiт Ткачука перебили гудки…

Десять хвилин на вранiшнiй моцiон. Ще десять – намутити в дорогу бутерброди. П’ять хвилин на збори – стандартний похiдний набiр светр, джинси, куртка, кросiвки. Запасний одяг кинути у наплiчник, там де лежало журналiстське приладдя. О, ледь не забув. Зняв куртку, натягнув пiд пахву кобуру з пiстолетом. Простенький Форт, з яким вiн нiколи не розлучався пiсля того випадку з розслiдуванням мiлiцейських наркобаронiв на Миколаiвщинi. Знову натяг куртку. Спустився вниз до машини. І в дорогу…

Ось така вона тяжка – журналiстська праця. Костя у два ковтки допив каву, виходячи з кав’ярнi, кивнув iталiйцю на прощання. Їхати йому ще далеченько…

Нарештi Костя побачив вказiвник i, далi, одразу за мiлiцiйним КП, сам з’iзд на Алику. Вiн достатньо втомився займатись слаломом й на основнiй трасi, оминаючи численнi ямки та канавки. Але тут на його водiйський досвiд чекав новий виклик – одразу за поворотом битий, у прямому сенсi цього слова, шлях. Подекуди, з моря мiсива гравiю, трави, пожовклого листя, калюж, виринали невеличкi острiвцi темно-сiрого асфальту. Костя змушений був знизити швидкiсть близько до нуля, i машина пошкандибала вздовж «дороги», яку позначали два ряди старезних тополь. «Капець ходовiй» – подумав вiн прислухаючись до брязкоту, що видавала машина.

За декiлька кiлометрiв (тобто десь хвилин за десять) ситуацiя дещо покращилась – авто виiхало на стару вузеньку брукiвку. Складалася вона не з округлого камiння рiзних розмiрiв, а з пласких отесаних кам’яних шестикутних плиточок. Зроблена, мабуть ще за часiв князiв, ця дорога значно переважала сучасний «асфальт». Костя трохи пiдвищив швидкiсть.

Машину вже не ковбасило, а лише потроху трясло. Бурштинове листя ще подекуди залишалось на деревах. Інодi воно зривалось та падало на лобове скло машини разом з краплями рiдкого дощу. Цей авто-шляхово-осiннiй ритм заколисував, закривав очi. Костя потягнувся до програвача, щоб ввiмкнути якусь бадьору музику.

Раптом якась тiнь майнула зверху:

– Ббба-бах, трiсь, шшшш, ляп!!!! – Щось, значно бiльше за листя, шубовснуло-вдарилось-прошурхотiло по склу та бемкнуло об капот. Вiд несподiванки Костя здригнувся-випростався, нога сама сповзла з педалi газу. Чорна ворона розпласталася на машинi – голова та одне крило припечатались до лобового скла, iнше крило лежало на капотi, розчепiренi лапки нагадували «козу» рокера. Вiд цiеi пташиноi пози зю вiяло вселенською скорботою. Птах дивився на Костю хитрим й печальним оком i, нiби, казав: «Бачиш, хлопче, як ото воно бувае у життi». Вiд цього ока по склу у рiзнi боки розходились тоненькi трiщинки. Костя вилаявся, натиснув на гальма, машина, що котилась самоходом, рiзко зупинилась. Птах зi скла сповз на капот. Костя рвонув дверi, але вийти не встиг. Ворона вирiшила ще раз здивувати Костю та раптово змiнила свiй життевий ритм, прудко пiдвелась, кiлька разiв скакнула по капоту у напрямку правоi фари, повернулася, немов би знизала плечима, заперечно похитала головою, каркнула, змахнула крилами, злетiла, описала коло над машиною, ще два рази ображено каркнула, та сiла на найближче дерево. «Оце так «Ласкаво просимо!»» – Костя поглянув на трiщини та двi пiр’iни – цей воронячий автограф на згадку. Вийшов, роздивився скло з iншого боку: «Доведеться мiняти». Блимкнув на ворону – та знову тужливо каркнула. «Що з неi вiзьмеш?» – нi грошей, нi, навiть, сиру у неi не було. Зiтхнув, сiв знову за кермо, ввiмкнув запалення. Ворона сприйняла шум двигуна як сигнал. Злетiла з дерева, намалювала коло i повiльно, манiвцями, полетiла у бiк Алик. Костя на машинi теж повiльно поплiвся за нею до села.

Ворона щезла з виду тодi, коли дорога круто повернула вбiк та вниз – машина в’iхала на околицю села. За мiсточком з’явилась перша будiвля – старовинна квадратна цегляна коротка чи то башта, чи то флiгель, чи щось iнше, мабуть, також побудоване за часiв магнатiв. Пiд арочним вiкном дверi, на них табличка «Магазин». «Треба спитати дороги» – подумав Костя, але навколо не було нi душi, а на дверях магазину висiв важкий замок. Костя, не зупинив машину, резонно вирiшивши, що брукiвка повинна довести до самого замку. За чудернацькою баштою, вздовж брукiвки пролягали вже прибранi городи, якi без зупину мiлкою сiчкою засiвав дощ. В глибинi городiв за деревами – невеличкi мовчазнi хати. Знову нiкого. Лише тодi, коли брукiвка повернула праворуч йому зустрiлись першi мешканцi. На лавочцi бiля тину, не зважаючи на дощ, сидiло двое чолов’яг. Зодягненi по сучаснiй сiльськiй модi, тобто зверху куртки iз «свинячоi шкiри», в спортивних костюмах з гордими трьома смугами на штанях, резинових чоботях, кепках. У кожного в руцi пляшка дешевого пива. Вони запитально дивились на машину Костi, що наближалась до них. Здаеться, ii поява перервала iх фiлософський диспут. Костя зупинив авто бiля лавки, опустив праве скло:

– Добрий день!

– Добро’ня!

– Чи не пiдкажете, як проiхати менi до замку?

– Тооо iдь по брукiвцi, коли побачиш костел перед ним повернеш праворуч – вiдповiв неспiшно той, що, здаеться, був старше. Очi з-пiд насуплених брiв пiдозрiло втупились у Костине обличчя – А навiщо тобi замок, хлопче?

– Ну … тее…– Костя трохи розгубився – Менi до фiрми…

– Ааа, ну дивись менi…– розтягуючи слова сказав старший.

– Д-д-дякую…

Костя знизав плечима, зачинив вiконце, повiльно рушив з мiсця. У дзеркалi заднього виду побачив, як старший сiпнув молодшого за рукав, обое пiдхопились, i, на ходу допиваючи пиво, зникли за найближчою хвiрткою. Перед цим молодший в останне пильно подивився вслiд машинi, що брукiвкою котилася до замку.

Дорога круто повернула лiворуч i у Костi аж перехопило подих. З-за голих дерев виринав-випростовувався величезний, епiчний костел – такого i у великому мiстi не зустрiнеш. Мовчазний, з темними вiтражами-вiконцями. У декiлькох мiсцях штукатурка облiзла, але це не заважало йому цiлком бути темно-темно-сiрим. З чорних нiш на нього, крiзь дощовi струменi, несхвально та пiдозрiло зиркали статуi святих. Картину довершувала незлiченна кiлькiсть ворон, що з тривожним галасом хаотично кружляли навколо похмурого замку та сiрих дерев. Мабуть, серед цього вороння була i його нова знайома. Задивившись на костел, Костя мало не проскочив поворот на замок. Пригальмував й звернув на вузеньку дорiжку. Замку ще не було видно – тiльки величезний цегляний мур та вмонтованi в нього масивнi чорнi ворота. Ворота були зачиненi, лише з правого боку хитались вiд вiтру невеличкi дверцята, немов би запрошували зайти у середину. Костя зупинив машину бiля ворiт, вийшов, пiдхопив з заднього сидiння наплiчник, ляснув дверцятами, увiмкнув сигналiзацiю та пiдiйшов до ворiт. Лiворуч вiд них, до муру була прилаштований великий червоний рекламний борд: «ООО ЗАМОК К.» – те що й вiн шукав. А ось праворуч, бiля дверцят, Костя здивовано побачив стандартну, державного зразку, дощечку: «Обласна психiатрична лiкарня».


* * *

Сказати, що це дещо спантеличило Костю, можна було лише з чималенькою натяжкою – вiн нерiшуче простояв бiля ворiт декiлька хвилин. Нарештi, вирiшивши, що стовбичити просто отак виглядае непристойно, Костя набрав побiльше вологого холодного повiтря у груди та зазирнув через хвiрточку i…не побачив нiчого, окрiм великого арочного цегляного проходу, що вiв до якогось майданчику з клумбами. «Треба йти» – Костя невпевнено пройшов-прокрався до виходу з арки. Перед ним розкрився майдан, який з чотирьох бокiв оточував замок. Справа, злiва та по центру двоповерховий, позаду в чотири поверхи, з чудернацькою башткою посерединi. Замок та майданчик напiвсiро закривала завiса дощу. Костя почув ритмiчний шурхiт злiва, повернув погляд i побачив далi, бiля паркану у бiчнiй алеi, високу постать. Зверху постать прикривало гiлля дерев. Сама постать була спрямована до Костi зiгнутою спиною, спина була зодягнена у темно-сiру фуфайку, на фуфайцi була нашита бiла ганчiрка, на якiй, чорним маркером криво був нанесений напис «Дублянка № 2». Сама спина ритмiчно поверталась праворуч, а потiм лiворуч, пiд час цих поворотiв видавалось те шаркання, що привернуло увагу Костi. Приглядiвшись, Костя побачив, що цей шум вишурхувала велика мiтла, яка пiд час поворотiв спини визирала то справа, то злiва. Костя обiйшов постать з правого боку i вже з бiчного ракурсу побачив, що вона являла собою великого незграбного молодика. Той не помiчав Костю – був суцiльно поглинутий у процес пiдмiтання. Точнiше не пiдмiтання – мiтла навiть не перевертала промокле бурштинове листя, а тiльки ганяла невеличкi цунамi по великiй калюжi. Костi ця сцена здалась настiльки кумедною, що вiн вирiшив потролити «дублянкового» молодика. Вiн гречно та голосно кашлянув:

– Пробачте, вельмишановний незнайомцю, чи не пiдкажете, як менi пройти до офiсу фiрми «Замок К.»?

Молодик вiд несподiванки здригнувся, але потiм повернувся до Костi, i скоса дивлячись на нього пробубнiв монотонно, але приемним голосом:

– Пане-добродiю, пiдхiд до офiсу зазначеноi Вами фiрми, залежить вiд географiчного вектору Вашого пересування. Ми ж бо всi знаемо, що Земля, наша матiнка, досить округлоi форми, вiдповiдно ми маемо вже два можливих напрямки руху до офiсу, вже згадуваноi Вами та моею скромною особою, фiрми. Але, якщо ми згадаемо, що насправдi простiр мае багато вимiрiв, та враховуючи, що гравiтацiйнi сили викривлюють його континуум, у вiдповiдностi, до теорii Ейнштейна, цих напрямкiв буде набагато бiльше. – вiн смикнув мiтлою та втупив погляд долу. – Крiм того, на напрямок вашого подальшого руху може впливати i соцiально-психологiчний вектор, а саме, мета з, якою ви будете спрямовувати себе до офiсу вже тричi згадуваною нами фiрми… – Костя зрозумiв, що його тролiнг було перебито в суху. Звичайно, вiдповiдь приклеiлась до кiнчика Костиного язика, i вiн намагався хоч щось вставити у словесний потiк молодика у фуфайцi, але цi намагання були безсилi – І, оскiльки, високоповажний пане, Ви мене назвали «вельмишановним незнайомцем», то Ви можете також зрозумiти, що i з мого боку, Ви видаетесь не менш шанованим, однак все ж таки незнайомцем, бо як Ви не знаете мене, так i я Вас не знаю. Але це можливо виправити, познайомившись один з одним. – молодик знову пiдняв погляд, та скосу зиркнув на Костю – Тому, дозвольте вiдрекомендуватись…

– Стасику, – гучний тенор, почувся з-за спини Костi – скiльки тобi разiв казати, не пiдходити до вiдвiдувачiв замку.

Костя обернувся i побачив за собою огрядного чоловiка, значно старшого за вiком вiд Стасика. Чоловiк був зодягнений у бiлий лiкарський халат та таку ж лiкарську шапочку, з-пiд якоi вибивались у перемiшку чорне та сиве волосся. Вiн дивився то на Костю (тодi погляд набував приязноi веселостi), то на Стасика (погляд перевтiлювався у поблажливу суворiсть). За декiлька хвиль Стасик насупившись вiдповiв:

– А що я, я нiчого, вiн сам…

– Ну досить Стасику. – лагiдно перебив його лiкар, – Трудову терапiю на сьогоднi завершено, йди до палати.

Стасик знизав плечима, кинув мiтлу до калюжi, i мовчки та ображено почвалав до правого крила замку.

Лiкар повернувся до Костi:

– Менi не здалось – вiн говорив з Вами довго та розлого?

– Та так, багато чого менi накидав, – посмiхнувся Костя – досить незвичайний хлопець.

– Так-так-так – зацiкавлено промурмотiв лiкар – зазвичай-то вiн мало говорить, але зараз…здаеться починаеться vagabondage[1 - (фр) дромоманiя – iмпульсивний потяг до змiни мiсць](коментарi у кiнцi тексту)… – замислився, потiм очунявся, повернув приязний погляд Костi – пробачте, не вiдрекомендувався. Федiр Петрович, головний лiкар цiеi «обителi хмуроi». А Вас, як, батенько, величати?

– Костянтин… – лiкар не дав Костиковi закiнчити:

– Пробачте, пане Костянтине, але у нас досить обмежене спiлкування з хворими лiкарнi. Як кажуть, аd usum internu[2 - (лат) для внутрiшнього вжитку] – очi веселi, але гострi.

– Та я тее… в принципi i не шукав спiлкування. Менi до фiрми…

– Ааа, то Вам до Олександра Олександровича. Гм… Перепрошую, що питаю, але, чи домовлялись Ви з ним попередньо, тому що наш заклад, як Ви розумiете, закритий, а тому е певнi вимоги до вiдвiдування.

– Нi, – вiдповiв Костя – я попередньо не домовлявся, але пробачте, яке вiдношення мае фiрма до Вашого закладу?

– Звичайно нiякого, за виключенням того, що вона знаходиться на територii лiкарнi…

– Я прийшов не до лiкарнi, а до фiрми «Замок К» – Костю завжди бiсили «вахтерськi» правила будь-яких закладiв, – окрiм того, я журналiст, виконую завдання редакцii, а за законом нiхто не мае права перешкоджати журналiстськiй дiяльностi.

– Звичайно, dura lex, sed lex[3 - (лат) закон суворий, але це закон] – процитував Федiр Петрович, – але чи не здаеться Вам, що у нас склалась патова ситуацiя. З одного боку, Ви можете заходити до будь якоi комерцiйноi органiзацii безперешкодно, з iншого, не маете права бути на територii лiкарнi без дозволу головного лiкаря. А оскiльки фiрма знаходиться на територii лiкарнi, то Ви одночасно можете i не можете тут бути? – в очах у лiкаря блиснули бiсики, а Костi здалось, що тролинг – то е головна розвага цiеi лiкарнi. Ну якщо так, то вiн не проти включитись у цю гру:

– Ну тодi, шановний Федоре Петровичу, менi здаеться, що ми можемо вирiшити дану патову ситуацiю. З одного боку, як Ви зазначили, я можу тут бути, i саме як iснуючий суб’ект, та ще й журналiст, я можу вiдвiдати комерцiйну фiрму «Замок К.». З iншого боку, як сутнiсть неiснуючого суб’екту, який в той же час представлений вашому погляду, я виступаю галюцинацiею, а це вже той випадок, який стосуеться Вашоi спецiалiзацii, тому вiдповiдно, в якостi галюцинацii я теж можу бути присутнiм на територii Вашого режимного закладу – Костя не розумiв, чого його так понесло, можливо на нього вплинув попереднiй диспут зi Стасиком.

Федiр Петрович вдоволено хмикнув, здаеться, йому сподобався хiд Костика:

– Ну що ж, пане Костянтине, Ваша iдея мае мiсце на iснування, але… за двох але – Федiр Петрович примружився чеширським котом – По-перше, у другiй iпостасi, а саме у якостi iстинноi галюцинацii, Ви являетесь моiм об’ектом, а не суб’ектом, i я, як психiатр, повинен вiдповiдним чином на Вашу появу реагувати, тобто застосовувати усi заходи, аж до радикальних, для того, щоб Ви зникли. Тодi мiй статус лiкаря загрожуе iснуванню Вашого неiснування. Чи не так?

Тепер вже Костя вдоволено гмикнув, не сподiвався такий професiйний тролер як вiн, зiткнутися з сильними супротивниками у глушинi волинського Полiсся.

– Приймаеться, Федоре Петровичу. Але що ж стосовно моеi першоi iпостасi, я так розумiю, що друге «але» стосуеться саме неi? – головлiкар коротко реготнув:

– Ви маете рацiю. Не вiдомо, чи захоче приймати у себе Вашу першу iпостась Олександр Олександрович. А раптом його нема, i тодi менi залишиться зайнятись Вашою галюцинацiйною сутнiстю – Федiр Петрович ще раз реготнув – Ну то добре, я зараз зателефоную, а Ви тут зачекайте трохи…

Лiкар махнув правою рукою над головою. Цей жест Костi став зрозумiлим тодi, коли за його спиною раптово вирiс дебелий санiтар, теж у бiлому. Федiр Петрович у цей час вiдiйшов вiд Костi подалi з бiчноi алеi до центру майданчика, де були лише клумби, дiстав з нагрудноi кишенi халату айфон, набрав номер, приклав слухавку до вуха i почав про щось говорити.

Споглядаючи за масивною шиею санiтара, що тримала не менш масивну голову з масивними щелепами, Костя намагався напружити слух, щоб почути про що говорить лiкар, але голос того перебивав дощ. Федiр Петрович, не дивлячись на те, що дощ промочив до останньоi ворсинки на останнiх нитках його халат та шапочку, стояв посеред майданчика та про щось, жестикулюючи вiльною лiвою рукою, вiв дiалог зi слухавкою мобiльника. Причому, здаеться, телефонував вiн двiчi. Нарештi вiн закiнчив говорити, пiдiйшов до живоi скульптурноi композицii «Санiтар та журналiст». Кивнув Костi:

– Вам повезло, Олександр Олександрович зазвичай не спiлкуеться iз журналiстами, але на цей раз зробив виняток. Та перед тим як потрапити до нього, Вам потрiбно пройти – вiн пiдкреслив це слово «пройти» – iх начальника безпеки Аркадiя. – трохи помовчав – Часи, знаете, такi зараз неспокiйнi. – ще хвилю помовчав, потiм – Хоча, можливо, Вам все ж таки краще було б бути моею галюцинацiею. – коротко реготнув, повернувся до санiтара – Паша, проведи…


* * *

Костя хотiв було подякувати головному, але побачив лише його спину – лiкар прямував до правого крила замку, до тих дверей, за якими ранiше зник Стасик. Санiтар кивнув Костi, запрошуючи йти за ним, дiйшов до кiнця алеi, звернув лiворуч, пiдiйшовши до бiчних дверей лiвого крила замку, вiдкрив iх (вони жалiсливо скрипнули). Зайшов у середину, вже звiдти, притримуючи дверi, глипнув на Костю. Костя поправив наплiчник на своему плечi та швидко дотрусив до дверей, зайшов у примiщення. Санiтар Паша мовчки показав вниз, на дверi оббитi жерстю у цокольному примiщеннi, до яких вели крутi сходи, розвернувся i вийшов на двiр. Костя спустився донизу. Кiсточками пальцiв постукав по металу, потягнув дверi на себе, зазирнув досередини. У напiвтемрявi кiмнати вiн побачив, що за мiцним дубовим столом сидiв такий же мiцний лисий чолов’яга – у вельветовому чорному пiджаку, з коричневими замшевими заплатками на лiктях. Комiр сiроi сорочки оперiзувала вузенька чорна краватка-удавка. Маленькi гострi очицi грiзно- несхвально- пiдозрiливо вперлись у перенiсся Костi. Костя прочистив горло:

– Ви Аркадiй – той мовчки коротко кивнув у вiдповiдь, ще коротше пiдборiддям вказав Костi на його мiсце, тобто на мiцно збиту брунатного кольору табуретку, що стояла перед столом.

Костя знизав плечима, хмикнув, пiдiйшов до столу, теж мовчки ногою вiдсунув табуретку трохи подалi, поклав наплiчник поруч та сiв, ухопившись руками за колiна, i запитально поглянув на Аркадiя. Аркадiй продовжував суворо вивчати перенiсся Костi. Пауза затягнулась на декiлька хвилин. Протягом цього часу Костя навiть на намагався заговорити з Аркадiем. Удавав з себе байдужого ув’язненого, то потягувався, то позiхав, то оглядав нудьгуючим поглядом сiре примiщення – двi шафи, набитi важкими, здаеться юридичними, фолiантами за спиною у сбшника, застарiлий важкий монiтор та дешевенька настiльна лампа (така з трубчастою дужкою та скошеною цилiндровою голiвкою) на столi сбшника, велика чорна марудна муха, що лiтала колами над лисиною сбшника. Декiлька разiв Костя все ж таки не витримував та зиркав на самого Аркадiя, який немигаючим поглядом скважив ту точку де починався Костикiв нiс, i Костi вiд того погляду ставало вiдзмiево прохолодно та лячно.

Раптово сбшник рiзко та голосно ляснув рукою по столу. Сама собою засвiтилась настiльна лампа, цилiндрична голiвка яскравою бульбою уперiщилась Костi прямо у вiчi. Свiтло боляче рiзонуло в очi, а вухо ще болючiше розрiзав запороговий вереск:

– Навiщо Францишев тебе прислав?

– Як-к-кий Фр-ранцишев? – пробелькотiв Костя, i в кiнцi питання вiн зрозумiв, якого Францишева мав Аркадiй на увазi.

– Мовчати! Питання – то моя парафiя. Вiдповiдати коротко. Тiльки «так» чи «нi». Зрозумiло? – грiзним але писклявим криком заскрипiв сбшник.

– Т-так…

– Францишев тебе пiдiслав?

– Нi.

– Його посiпаки?

– Нi.

– А хто?

– Нi – Костя вже оговтався, i вирiшив познущатись з сбшника його же зброею.

– Що нi?

– Так?!

– Що так? Не зрозумiв.

– Ну не знаю Ви…ти ж сам сказав вiдповiдати «так» чи «нi». Ось я й вiдповiдаю, що тебе не влаштовуе?

– Мовчати!! Вiдповiдай по сутi. Мета приiзду?

– Інтерв’ю.

– Яке iнтерв’ю?

– У Олександра Олександровича.

– Мета iнтерв’ю?

– Публiкацiя.

– Яка публiкацiя?

– В «Бiзнес-рев’ю».

– То ти справдi журналiст?!

Аркадiй раптово перехилився через стiл i схопив його лiву руку i поцурпелив на себе. Костя мало не впав. Вiльною правою рукою схопившись за краечок табуретки пiдтягнув ii ближче до столу, вмостив зручнiше свою дупу. Пiсля цього зробив спробу вивiльнити лiву руку, але сбшник мiцно притиснув ii до столу, i спроба не увiнчалась успiхом.

– Тихо! – пискляво гаркнув Аркадiй. Вiн перевернув Костину долоню догори, притискуючи лiвою рукою ii до столу, два пальцi правоi (здаеться вказiвний та середнiй) приклав до Костиного зап’ястку:

– Вiдповiдай коротко на питання – перше, що прийде у голову – Костя вже було занiс свою вiльну праву для того, щоб трiснути Аркадiя, але пiсля цих слiв вирiшив зачекати. Йому стало цiкаво, що ж таке робить цей лисий дурень i що буде далi. Крiм того, сбшник тримав його руку сильно, але не боляче. – Францишев?

– Олiгарх.

– Шпигун?

– Штiрлiц.

Лисий хмикнув i продовжив:

– Грошi?

– Премiя.

– Зрада?

– Кохання.

– Вбивство?

– Зрада.

– Сiон?

– ?… Матриця.

– Заповiт?

– Шевченко.

– Зброя? – Аркадiй вивiльнив його руку.

– Калашников – вiдповiв Костя розтираючи зап’ястя.

– Нi, я питаю, зброя е?

– Так – Костя вказав правою рукою на лiву пахву, де пiд курткою була приладнана кобура з пiстолетом. Аркадiй мовчки простягнув свою праву руку. Костя запитально поглянув на нього.

– Зброю сюди – тихо мовив сбшник. Костя заперечливо похитав голово. Аркадiй знизав плечима:

– До Олександра Олександровича тiльки без зброi або зустрiчi не буде – на нiме запитання Костi вiдповiв – зброя побуде поки у мене.

Костя зiтхнув, але розстебнувши куртку дiстав з кобури Форт. Перевiрив запобiжник, тримаючи за ствол, вклав рукiв’ям пiстолет у долоню Аркадiя. Той декiлька секунд вивчав зброю, потiм невдоволено хмикнув. Вiдсунув у столi верхню шухляду, поклавши Форт до неi, захряснув ii. Подивився на наплiчник, що валявся на пiдлозi:

– Що у ньому?

– Фотоапарат, диктофон, деякi речi.

– Фотоапарат, диктофон для iнтерв’ю?

– Так.

– Покажи.

Костя пiдняв наплiчник, розстебнув його, дiстав технiку, поклав на стiл. Аркадiй взяв до рук фотоапарат, ретельно оглянув його, поклав на стiл, повторив процедуру з диктофоном:

– Можеш забирати, але наплiчник залишиться тут. – продовжив – Стань i пiднiми руки.

Костя знизав плечима, але зробив те, що вiд нього вимагали. Аркадiй пiдвiвся з-за столу, обiйшов його, пiдiйшов до Костi ззаду, швидко обмацав його, дiстав з правоi кишенi куртки мобiльник i ключi вiд машини, поклав iх на стiл:

– Це теж тут залишиться – Костi залишилось лиш повторно знизати плечима. Аркадiй пiдiйшов до дверей – Пiшли – прочинив дверi, чекаючи, поки Костя вийде першим. Костя повiсив фотоапарат на шию, поклав диктофон до правоi кишенi, прочимчикував повз сбшника i почав пiднiматись сходами. Аркадiй мовчки слiдував за журналiстом, майже торкаючись його спини. На першому поверсi його рука лягла на Костине плече:

– Стiй. Далi пiдеш сам. Сюди – рука витягнулась з-за правоi щоки Костi i вказiвним пальцем вказала на сходи, що вели вгору. – На другий поверх, дверi в приймальню, там чекають.


* * *

Костя кивнув i пiшов нагору. Сбшник продовжував стояти на мiстi, допоки Костя не пiднявся на другий поверх та не потягнув на себе праву половинку, оббитих чорною шкiрою, дверей (на лiвiй було прибито табличку «Замок К. Приймальня»). Костя зайшов, причинив за собою дверi i почув, як гримнули залiзнi дверi унизу, у кабiнетi Аркадiя. Розвернувшись, спочатку побачив двi пальми у дiжках бiля входу. Потiм звичайнi офiснi бiлi меблi. Потiм – за столом, точнiше на столi смугляву, невеличкого зросту, бiлявку. Вона сидiла невимушено, заклавши руки за спину, та з цiкавiстю та еронахабнiстю зиркала на Костю. Все при нiй, як потрiбно для справжньоi офiсноi штучки – симпатична мордочка, з великими як блюдця блакитними очима; персенята на два- два з половиною, що випирали вгору з-пiд бiлоi напiвпрозороi блузочки; гарнюненькi, непропорцiйно довгi, у чорних мереживних панчохах, навхрест одна на одну, нiжки, якi з гори ледь прикривало чорне мiнi; такi ж чорнi, напiвчеревички на високих пiдборах. Костi навiть трохи перебило подих – так ця кiшечка контрастувала з попереднiми персонажами замку – Стасиком, лiкарем, санiтаром Пашею, а особливо з Аркадiем. Трохи оговтавшись, карбюраторно прочистивши горло, ввiмкнувши свое чарiвливiсть, Костя «невимушено» звернувся удавано до неба, реально до бiлявки:

– Боже, дякую тобi за те, що пошуки усього мого життя увiнчались успiхом! Нарештi я знайшов ту, з якою проведу всi, залишенi на мiй короткий вiк, роки мого життя. – Костя наблизився до бiлявки майже впритул, схилився над нею, та патетичним шепотом продовжив – Але спочатку, королево, дозвольте спраглому припасти до Ваших грудей, та вiдчути тепло… – Костя ще ближче наблизився до дiвчини, але договорити не встиг, вона коротко горлицею засмiялась, витягла праву руку за спини, клацнула по носi зачарованого Костi, та вiдповiла томним сопрано:

– Не зараз… iншим разом… можливо у iншому життi – але оченята в той же час казали про «зараз… цим разом… у цьому життi» – Олександр Олександрович, чекае на Вас – ii рука томною кволiстю описала коло та вказала на дверi справа за ii спиною. Костя повiльно перевiв погляд з обличчя бiлявки до ii руки, щоправда попередньо вiн затримався на цiлу вiчнiсть на тканинi блузки, що прикривала, гарнi, вiльнi вiд бiлизни, груди. А вже вiд руки, Костя сконцентрувався на дверях, дерев’яних, темно-коричневих, на яких висiла скромна табличка «Директор». Зiбравши останнi крихти сили волi, Костя вiдiрвався вiд бiлявки, та ледь доплентався до дверей. Чомусь йому закортiло постукатись – вiн постукався, повернув голову, ще раз поглянув на дiвчину, яка в свою чергу з нудьгуючою цiкавiстю спостерiгала за ним з-за плеча (вигляд на неi ззаду був не менш iнтригуючим), пiдморгнув iй, та, прочинивши дверi зайшов:

– Олександре Олександровичу, можна до Вас?

Кабiнет директора входив у жорсткий контраст з приймальнею – напiвтемний, в коричнево-зелених тонах. Праворуч бiля вiкна великий бежевий глобус. Меблi масивнi, але iх небагато – велика книжкова шафа лiворуч, з великим фолiантами за склом, в кiнцi кiмнати величезний стiл. Перед столом, обiпершись об нього, схрестивши руки на грудях, стояв i сам Олександр Олександрович. Весь такий посереднiй – середнього вiку, середнього зросту, з середньою, напiвусмiхненою-напiвсерйозною мiмiкою. Єдине, що видiлялось у нього – то велика, масивна голова, з зачесаним назад рудим волоссям, серед якого подекуди виринали острiвцi залисин. Дивлячись прямо у його середньо-прикритi очi Костя вiдрекомендувався:

– Костянтин Польовий, журналiст видання «Бiзнес-рев’ю» – директор у вiдповiдь кивнув головою, хвилю помовчав, потiм, не поспiшаючи, з паузами, немов би куштуючи кожне свое слово низьким голосом вiдповiв:

– Ну… як… Ви вже здогадались… директор «Замку К». – помовчав, ворушачи губами, прожовуючи перед подачею наступнi слова – Пане Костянтине…, здаеться,…ми з Вами… не домовлялись… про… зустрiч?

Костя кивнув головою:

– Так, Олександре Олександровичу, не домовлялись. Але ж…я сподiваюсь,…Ви зможете придiлити менi…деякий час – Костя упiймав себе на тому, що почав мимоволi говорити так само як i директор, пiдбираючи слова.

– Ч-чому… я… це повинен робити?

– Ну…, по-перше….як я казав… Федору Петровичу,… а вiн Вам, я так думаю… передав, iснуе…право журналiста доступу…

– Так… – раптово перебив його Олександр Олександрович – до доступу. Але…то не значить…, що я обов’язково повинен з Вами… спiлкуватись… Навiщо менi… це робити?

– Рiч у тiм – паузно вимовив Костя – що…наше видання пише цикл…про успiшнi компанii у нашiй краiнi. Зараз,… у такi складнi часи… позитивнi iсторii про успiх дуже важливi. А це цiлком позитивнi репортажi,… iнтерв’ю. Вважайте, що це безкоштовна реклама… для Вас. Чом би нам з Вами i не поспiлкуватись… заважаючи на те, скiльки я добирався до Ваших… Алик – у вiдповiдь на це мiмiка Олександра Олександровича раптово перестала буди посередньою – вiн, примружившись хитрим кротом, посмiхнувся:

– Ну добре, пане Костянтине… не думаю, що Вашi аргументи на мене якимось чином подiяли – паузи в його словах майже зникли, вiн почав говорити швидко. – Але Ви приiхали сюди без попередньоi домовленостi, сподiваючись на фарт,… на випадок. Ну тодi, i моя вiдповiдь на Ваше прохання нехай теж буде залежати вiд…випадку. Ну що скажеш, Карле – звернувся вiн у простiр бiля себе – давати менi iнтерв’ю пану журналiсту чи нi?

Позаду Олександра Олександровича почулось дивне клекотiння. Костя здивовано побачив, що з-за спини пана директора вистромився дивний продовгуватий предмет. Приглядiвшись, Костя зрозумiв, що це пташиний дзьоб. Дзьоб ще бiльше висунувся. Вiн просувався повiльно далi, поки не з’явилась чорна пташина голова, а потiм чорний тулуб, а потiм й чорний хвiст. Здаеться, це була його недавня, а зважаючи на те, скiльки вже подiй за цей короткий час вiдбулось, вже стара, знайома. Те ж саме прим’яте обскубане мiсце бiля дзьоба, той же нахабно-настирливий погляд. Ворона чи, точнiше, якщо зважити на iм’я, яке назвав директор, ворон тричi каркнув, точно так, як тодi, коли втiк вiд Костиноi машини на дерево. Пiдстрибнув, змахнув крилами, злетiв догори, потiм нiмецьким штурмовиком, лiгши на лiве крило, спiкiрував на Костю. Облетiвши того з лiвого боку, сiв на праве Костине плече. Ще раз тричi каркнув. Олександр Олександрович звiв брови догори, крекнув:

– Отакоi, Карле! То вiн тобi подобаеться?.. Розумiете, пане Костянтине – вже до журналiста – Я вперше бачу таку його реакцiю. Зазвичай вiн не балуе чужих, хоч чужих у нас не так вже й багато. Бачили б Ви як вiн подзьобав Задова – директор коротко реготнув, мабуть, уявивши цю сцену.

Костя вiдчував себе не досить впевнено, коли цей чималенький птах умостився на його плечi. Вiн навiть через мiцну тканину куртки вiдчував воронячi пазурi. Карл нервово смикав головою у рiзнi боки. Костя, боячись отримати дзьобом у око, не повертав голови i спостерiгав за птахом, скосивши очi. Вiн не наважувався погладити ворона, а тому тримав свою праву руку у кишенi на диктофонi, лiва ж опиралась на фотоапарат. Олександр Олександрович знову звернувся до ворона:

– Значить, Карле, ти мене примушуеш давати йому iнтерв’ю?

Птах ще раз коротко каркнув, i, як здалося Костi з його бокового погляду, стверджувально хитнув своею блискучою головою.

– Ну добре – вiдповiв Олександр Олександрович i голосно ляснув у долонi.

Карл стрепенувся, розправив крила, та нарештi злетiв з Костиного плеча до директора. Костя полегшено зiтхнув.

– Пане Костянтине – директор гладив правою рукою Карла, який сидiв на його зiгнутiй у лiктi лiвiй руцi. – Давайте до справи, часу у мене обмаль. – вiн махнув пiдборiддям у бiк глобусу.

Костя тiльки зараз побачив, що за глобусом у затишному закутку розмiстилися два величезних шкiряних крiсла i невеличкий журнальний скляний столик мiж ними. Костя у декiлька крокiв подолав вiдстань до глобусу та розмiстився у найближчому крiслi. Директор сiв навпроти, Карл одразу злiз з його руки на столик i почав гонорово походжати по ньому. Костя дiстав з кишенi диктофон:

– Ви не проти якщо я буду записувати? – отримавши мовчазну згоду вiд Олександра Олександровича, ввiмкнув його, але не наважився ставити його на столик, бо Карл занадто зацiкавлено поглянув на цю нову цяцьку – диктофон так i залишився у Костиних руках.

– Каву, чай? – спитав директор.

– Каву, якщо можна.

– Наталка! – не встаючи з крiсла викрикнув Олександр Олександрович. За хвилю прочинилися дверi, з-за них визирнула гарненьке личко бiлявки.

– Так, Олександре Олександровичу?

– Каву нашому гостю, менi чаю. Зеленого. – дверi зачинились. За кiлька секунд Костя почув як ввiмкнулась кофе-машина. Директор трохи помовчав, сидячи з опущеними повiками, потiм посовався на крiслi, вмощуючись зручнiше, розплющив очi, глипнув на Костю:

– Ну так про що Ви хотiли дiзнатись? – Костя одразу ввiмкнув режим «Професiйний журналiст»:

– Добре. По-перше, наших читачiв зацiкавить що це за звiр такий «Замок К.»? Звiдки взявся? І чому саме «Замок К.»?

– Назва? – спитав Олександр Олександрович, i, пiсля того як Костя стверджувально кивнув, вiдповiв – Ну це проста i одразу не проста iсторiя. Проста, бо офiс я владнав у цьому замку… Радзивiллiв, а складна, тому що у самiй назвi закладена певна iдея, мiсiя…

– Пробачте, – перебив Костя – А чому Ви обрали саме це мiсце? Це ж навiть не обласний центр. Село…

– Ну, бачите…, так склалось iсторично. Колись мав змогу вiдвiдати Алику, сподобались цi мiсця…, з одного боку мiстичнi…, з iншого утихомиреннi… Якраз те, що потрiбно для творчостi.

– Але ж тут знаходиться психiатрична лiкарня?

– Ну то й що? – Олександр Олександрович знизав плечима – насправдi це додаткове джерело для нашого розвитку. Ви знаете, що деякi хворi працюють в компанii?.. – Костя гмикнув, директор продовжив – До речi, це головного лiкаря, з яким Ви мали честь вже спiлкуватись, iдея – трудотерапiя та таке iнше…. Дехто належить до найкращих наших працiвникiв… З дев’яти наших успiшних проектiв, шiсть – то iх заслуга. Тихi генii… Якщо буде цiкаво, зможете поговорити з Федором Петровичем, у нього з приводу генiальностi та божевiлля цiла теорiя е… Ну а вiд такого сусiдства всi у виграшi – компанiя мае прибуток вiд додаткових проектiв, а за останнiй рiк ми подвоiли наш результат, працiвники мають гарну заробiтну платню, та й клiнiцi ми допомагаемо… фiнансово i не тiльки…

В цей час до кабiнету з тацею зайшла Наталка. Вона зiгнала зi столика Карла, який з самого початку iнтерв’ю перестав ходити по столу, i зацiкавленим стовпчиком слухав бесiду, переводячи погляд з Костi на директора. Карл ображено каркнув, перелетiв на вершечок глобусу i знову завмер, дивлячи кудись поперед себе, але боковим зором все ж таки спостерiгаючи за тим, що вiдбуваеться у закутку. Наталка мовчки та швидко розставила паруючi фiлiжанку з кавою та горнятко з чаем, ложечки, цукерницю та блюдечко з сухофруктами та горiшками. Вийшла з кабiнету, тихо прикривши дверi. Костя вiдсьорбнув кави зi свое фiлiжанки i продовжив:

– Наскiльки я читав, Ви займаетесь комп’ютерними технологiями?…

– Технологiями, програмним забезпеченням, мультимедiйкою, та багато чим iншим. Я вже казав, що на сьогоднiшнiй момент у нас запущено дев’ять проектiв, якi генерують нам прибуток. Причому, у вiсiм з них ми не вкладали жодноi копiйки, це зовнiшнi iнвестицii. Два проекти, були визнанi – вiн назвав вiдому рейтингову компанiю та унiверситет – проривами у комп’ютерних технологiях. Я не хизуюся. Це голi факти, якi вказують, що компанiя виконуе мiсiю.

– Мiсiю?

– Так. – вiн кивнув – Якщо коротко узагальнити, наша мiсiя полягае у створеннi нових вiртуальних свiтiв. Динамiка попиту на такi послуги зростае експотенцiйно. Вiдповiдно й нашi активи ростуть таким же чином

– І це все роблять псих… пробачте пацiенти цiеi лiкарнi?

– …Ну вони далеко не всi нашi спiвробiтники – усмiхнувся директор – iх не так багато навiть у цьому офiсi…

– У цьому офiсi? Тобто у Вас деiнде е ще офiси?

– Ну не офiси, а так представництва. У Киевi, ще по Украiнi декiлька, у Варшавi, Лондонi…

– Лондонi?!

– А що тут такого? Ми ж мiжнародна компанiя. Щоправда у представництвах працюють лише продавцi. А безпосередньо творцi, програмери, дизайнери у цьому офiсi i, бiльша частина, дистанцiйно по всьому свiту.

– Дистанцiйно?

– Так, бiльшiсть комп’ютерних генiiв – одинаки, вони не волiють бути затисненими в рамки стiнами офiсiв. А для того щоб творити офiс непотрiбен – здавалось Олександр Олександрович говорив зрозумiлi для всiх речi – О, до речi забув, у нас ще е офiс молодих генiiв у Острозi.

– У Острозi? В Академii?!

– Так. Це, так би мовити, наш головний iнкубатор – директор мрiйливо, передчуттевим до сметани котом, примружив очi.

– Гм – у Костi промайнула думка, яку вiн вирiшив уточнити. – Чи правильно я розумiю, що головний потенцiал вашоi фiрми складають – одинаки-диваки, якi не вилазять з-з комп’ютерiв, студенти-початкiвцi та психи?…

– Якщо хочете, можете й так сказати – Олександр Олександрович продовжував усмiхатись тiльки очима – але, не зловживайте словом «психи». Бо, по-перше, його тут не дуже люблять. І взагалi, не вiдомо де справдi мешкають психи – у стiнах цього замку чи поза ними. А, по-друге, як кажуть вiд суми та вiд тюрми…

Дверi в кабiнет прочинились, заглянула Наталка. Побачила порожнiй посуд. Зайшла, поставила чашки на тацю:

– Ще щось будете? – Костя та Олександр Олександрович вiдмовились, Наталка вийшла, прочинила за собою дверi.

– Так, на чому ми зупинились? – запитав директор.

– Вiд суми – нагадав Костя.

– Так вiд суми…, але про це краще спитаете у Федора Петровича, вiн Вам, думаю багато цiкавого розповiсть…

Пiсля нетривалоi паузи Костя спитав:

– Ну, а як створювалась компанiя? Адже для цього потрiбен стартовий капiтал. А пiд нову компанiю, тим бiльш з новими, ризиковими технологiями, банки навряд чи кредити дають.

– Гм… Дивнi у Вас якiсь запитання, пане Костянтине. Ви ж не сподiваетесь вивiдати у мене комерцiйну таемницю. – Олександр Олександрович усмiхнувся. – Але, насправдi, нiякоi страшноi таемницi нема. Я мав певнi накопичення, так як до створення «Замку» займався бiзнесом, ну i друзi допомогли. Але, насправдi, для створення такого роду бiзнесу не потрiбнi великi капiталовкладення.

– А… Ваш минулий бiзнес теж був пов’язаний з iнформацiйними технологiями?

– Та нi – усмiхнувся директор – Здебiльшого торгiвля, схема «купив-продав». Не можна було сказати, що кожна з моiх фiрм була успiшна. Але бiльшiсть так. Нажаль, i тi в свiй час вимушений був закрити.

– Чому?

– А чому у нас компанii закриваються? – вiн гiрко усмiхнувся, а потiм продовжив – та для старту «Замку К» менi вистачило.

– А чому Ви вирiшили перейти на новiтнi технологii?

– Ну… з’явилась одна людина, що запропонувала цiкаву iдею, я зiбрав перевiрену команду, i погнали. Потiм ще один проект, ще… За перший рiк ми тричi вiдбили вкладенi кошти….

– Ого! – Костя розумiючи кивнув головою. – Ну а, виходячи про Ваш попереднiй досвiд iз проблемами в бiзнесi… я знаю, що зараз часто податкова наiжджае на ІТ-компанii без «кришi»… У Вас як з цим?

– З податковою, чи «кришею»? – директор лукаво подивився на Костю.

– Ну… – потягнув Костя – не знаю.

– Розумiете – Олександр Олександрович склав руки на грудях – «Замок К» так раптово набрав обертiв i наразi став настiльки вiдомою компанiею, i не тiльки у нашiй краiнi, щоб будь-який наiзд може створити набагато бiльше проблем для того, хто наiжджае. Так що «криша» – це наша популярнiсть i успiшнiсть….

– Зрозумiло… А ось Острiг… – зайшов Костя з iншого боку. – До речi, цiкавий виш. Подобаеться менi. Був у них, коли писав для «Науковця» репортаж, симпатизую iм…

– Ви писали для «Науковця»? – зацiкавився Олександр Олександрович.

– Так, але дуже давно, на початку кар’ери…

– Чому ж так?

– Ну довго розповiдати. Але якщо коротко – до хлiба потрiбнi мастильнi матерiали та iкра… Так ось, щодо Академii – як ви вийшли на студентiв?

– Ну рiч у тiм, що у «Замку» з ними спiльний проект – цiла наукова програма.

– Якийсь грант?

– Ну можна й так сказати, ми i е грант. До речi ми там i викладаемо.

– Ми?

– Ну я … i Федiр Петрович.

– Федiр Петрович? Але ж вiн лiкар. Там же нема лiкарського факультету.

– Ну то й що, хiба лiкарi можуть вчити лише майбутнiх лiкарiв?

– Ну…зрозумiло.

– До речi туди iнодi заглядае i мiсцевий священик.

– А вiн… – Костя запитально подивився на директора, а потiм кивнув – ну точно, згадав, у Острозi же й церква е. Спiльна для всiх конфесiй. Там ще iкона цiкава…

– Так, там декiлька цiкавих iкон. Я так розумiю Ви не про Ісуса та матiр божу у вишиванках, а про…

– Ісуса зi святим Стефаном[4 - Мова йде про iкону 18 сторiччя «Христос-Пантократор i святий Стефан», що знаходиться в експозицiйному роздiлi студентсько-викладацького храму преподобного Федора Острозького. Ікона була власнiстю представникiв стародавнього князiвського роду Сангушко. У 1918 роцi помiстя Сангушкiв було захоплене «советами». Князя Романа Сангушко було вбито, а iкону з образом Ісуса Христа червоноармiйцi використовували у якостi мiшенi. Понiвечену iкону було врятовано однiею жiнкою з м. Славута. Протягом довгого часу вона зберiгалась на горищi ii будинку. Тiльки у часи незалежноi Украiни iкону викупив та вiдреставрував мiсцевий краезнавець Микола Бендюк. Пiд час реставрацii було виявлено два цiкавих, мiстичних факти. По-перше, те, що образ Ісуса Христа було намальована поверх бiльш раннього образа Святого Стефана. Причому два даних образа накладаються таким чином – Святий Стефан немов би затуляе своему вчителю рота. По-друге, жодна, з випущених «советами» 50 куль не потрапила в обличчя Христа та руку Стефана. Дана подвiйна iкона являе собою символом страждань Украiни за Радянських часiв – Стефан своею десницею не дае змоги говорити Сину Божому про жахiття тих часiв.].

– Так мiстична iсторiя у цiеi iкони.

– Бачу, Вам подобаеться мiстика.

– Ну звичайно, мiстика пов’язуе реальний та вiртуальнi свiти, а я вже казав, що…

– Завдання Вашоi фiрми створювати вiртуальнi свiти – закiнчив за директора Костя. – А така мiсiя Вас не лякае?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andr-y-kovalchuk/movchannya-metatrona/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


(фр) дромоманiя – iмпульсивний потяг до змiни мiсць




2


(лат) для внутрiшнього вжитку




3


(лат) закон суворий, але це закон




4


Мова йде про iкону 18 сторiччя «Христос-Пантократор i святий Стефан», що знаходиться в експозицiйному роздiлi студентсько-викладацького храму преподобного Федора Острозького. Ікона була власнiстю представникiв стародавнього князiвського роду Сангушко. У 1918 роцi помiстя Сангушкiв було захоплене «советами». Князя Романа Сангушко було вбито, а iкону з образом Ісуса Христа червоноармiйцi використовували у якостi мiшенi. Понiвечену iкону було врятовано однiею жiнкою з м. Славута. Протягом довгого часу вона зберiгалась на горищi ii будинку. Тiльки у часи незалежноi Украiни iкону викупив та вiдреставрував мiсцевий краезнавець Микола Бендюк. Пiд час реставрацii було виявлено два цiкавих, мiстичних факти. По-перше, те, що образ Ісуса Христа було намальована поверх бiльш раннього образа Святого Стефана. Причому два даних образа накладаються таким чином – Святий Стефан немов би затуляе своему вчителю рота. По-друге, жодна, з випущених «советами» 50 куль не потрапила в обличчя Христа та руку Стефана. Дана подвiйна iкона являе собою символом страждань Украiни за Радянських часiв – Стефан своею десницею не дае змоги говорити Сину Божому про жахiття тих часiв.