Книга - Семен Жук і його родичі

Семен Жук i його родичi
Олександр Кониський


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Семен Жук i його родичi» Олександра Кониського – це повiсть-хронiка, у якiй автор представив образ украiнського iнтелiгента як людини нового типу***. Твiр належить до найкращих зразкiв великоi прози Кониського разом iз повiстю «Юрiй Горовенко».





Олександр Кониський

СЕМЕН ЖУК І ЙОГО РОДИЧІ



Хронiка

Написав в 1873 роцi

    О. Яковенко






ЧАСТЬ ПЕРША





I


Одного весняного дня 186… року, так як о пiвднi, на схiдцях унiверситетського рундука, у городi Н. сидiв, вельми замислившись, молодий парубок. Уставивши лiктi у колiна й пiдперши щоки долонями, дивився вiн, через унiверситетский майдан, на далекий край неба. Зглянувши на ёго чоло, на бистрий вираз ёго палкого погляду чорних великих очей, можна було догадатись, що в головi ёго засiв цiлий рiй думок; що думки тi не аби-якi, не щоденнi, що вони витають десь далеко-далеко.

То був Семен Жук. Вiн скiнчив унiверситет, узяв диплом на кандидата-юриста и, зiбравшись iхать до дому в Чернiговщину, завернув попрощаться з тим храмом, в котрiм освiтився наукою. Обiйшовши тi авдиторii, де слухав лекциi, вiн сiв на рундуцi и дожидав свого товариша Антона Джура, скiнчившого тiеi-ж пори унiверситет з дипломом лiкаря. Джуру треба було ще завернуть чогось до профессора Бокогрiя. Дожидаючи Джура, Жук замисливсь про свою будущину; про путь, котрий треба було вибирать у життi, i про те, як простувать на тiм пути…

Аж ось скрипнули важкi дубовi дверi: Жук обернувся, з унiверситета вийшов Джур.

«Що,» спитав ёго Жук, «зовсiм?»

– «Зовсiм,» одповiв Джур.

«Поiдеш?»

– «Поiду.»

«Коли ж?»

– «Днiв через десять.»

«Овва!.. довго ждать!.. я думав сёгоднi.»

– «Не можна… чого не робив – Бокогрiй твердить одно: щоб я друмековав у ёго, тай годi.»

«Гм!.. ну, та дарма… поки що я зъiзджу до дядини, а через десять днiв вернусь за тобою… Ходiм!»

З сим словом Жук зняв шапку, низенько поклонився унiверситетовi и сказав: «прощай! спаси-Бiг тобi!..»

Студенти пiшли через майдан. Джур був веселий и висвистував мазурку, а Жук йшов повагом, хмурий.

– «Чого ти, Семене! такий хмурий?» спитав Джур. «Спустив нiс на квiнту, наче бурсак перед ректором, або наш брат, зрiзавшись на екзаминi… Ти-ж узяв кандитата… чого тобi ще?! тепер вольний козак на усi чотири боки…»

«Еге!.. вольний козак!..» одмовив якось нехотя Жук… «вольний… тим то я замислився, що вольний!.. вольний, та не знаю, що дiяти…»

– «Се-б то як?»

«Так! ти тiлько подумай: що перед нами… цiле море житя… а як ёго переплисти?»

– «Предки нашi плавали на чайках, а в наш час плавають на пароходах…» шуткував Джур.

«Нi!.. ти не шуткуй, а слухай справдi… Ну, скiнчили ми унiверситет: ти лiкар, я кандидат прав, що-ж дальше? Дверi унiверситета за нами зачинились; а вiдчинились инчi дверi – дверi житя… Хоч чи не хоч, а треба переступить порiг, треба ввiйти у тi дверi… Що-ж ми там робитимем? куди приставить нас, до якоi роботи приверне хозяiн того широкого поля, котре зветься – житем?… Ти лiкар! твоя стежка протоптана: поiдеш за кордон, вернешся, вiзьмеш катедру и почнеш: учить, та лiчить, «жить, та поживать, та грошей наживать…» Одно слово: твоя стежка видна; не видно на iй нi груди, нi гололедицi; рiвно як на столi…»

– «А хиба на тiй дорозi, котра веде у Жукiвку, есть и тепер, на веснi, и груда и гололедиця?» перебив шутками Джур…

«Цить бо! я веду рiч не шуткуючи… До Жукiвки ми доiдемо з тобою гарно, по рiвному; та в Жукiвцi треба шукать, треба вибирать стежку…»

– «И вибирай досхочу, залюбки…»

«Легко сказать: «вибирай!» Стежок багацько – та на яку йти, не знаеш! Глянеш на одну – багно; глянеш на другу – ожеледь и хвища; на третiй – скрiзь копцi, тiлько те и роби, йдучи по iй, що дивись: як би не споткнуться, та не зломать вяз…»

– «Чудний ти чоловiк, Семене! на тебе найшли смутнi думки, ти й философуеш невiдь що. Менi гiрш нiж тобi! у мене вже скибка одрiзана! лiкар, тай годi! дорога загорожена. Учи, як ти мовляв, да лiчи, та з сiеi колii вже и не виходь: бо ся колiя – твiй хлiб насущний… От-що! Чи так же у тебе?… Ти куди кинь, так клин: чи у судовики, чи в адвокати, чи в учителi, хоч и в профессори – добивайся… Та тiлько на що се все тобi! У тебе – хвалить Бога, худiбчина не аби-яка; ти чоловiк з великими достатками… «лежи на печi, та iж колачi.»

Жук косо глянув на Джура, всмiхнувся и сказав: «не про се рiч… я мислю не про байбацтво, а про ту стежку, на котрiй моя праця принесла-б найбiльшу сумму громадскоi користи…»

– «От воно що!.. громадскоi користи» – переговорив ёго Джур, притискаючи останнi слова. – «Паничу забажалось працi»…

«Я з роду не був паничем!» сердито сказав Жук. «Та тепер и не час сидiть згорнувши руки…»

– «Годi, годi», перебив ёго Джур, «не сердься… йди в учителi.»

«Пiшов би, так хисту нема.»

– «Ну в судовики, тепер заводяться новi суди, треба нових людей; на юристiв тепер велика потреба.»

«Нi, брате! шкода! хоч я и юрист, а з роду, з вiку не пiду у судовики, мене аж мороз по шкурi дере, як нагадаю: як то страшно бути суддею! Розiбе голодний чоловiк шибку, та вкраде бохонець: суди ёго: у тюрму, або в арештантскi роти!»

– «А по твоё муж як? погладить злодiя по головi, чи що?»

«Не треба гладить по головi, не треба й кожi здирать…»

– «Значить: не треба карать нi за яку провину?» перебив Джур.

«А ти думаеш, що треба?… а ще лiкар «друг людей,» гуманiст!.. Хиба кара доводить до пуття? Хиба сама кара не таке-ж зле – лихо, як и провина? Рiжниця мiж карою й провиною тiлько та, що зле лихо-кару заподiвае цiла громада, государство, а провини робляться людьми поодинокими: кара, як зле-лихо, справедлива тiлько на стiльки, на скiлько в iй есть потреба. От – и усе! Провинники люде недужi, хворi, iх треба гоiть, а не карать»… Жук трохи спочив, з очей ёго летiли искри того божого жару, котрий горить у чесних, просвiчених молодих людей. Далi вiн знов заговорив: «От – ти лiкар: суди-ж сам, чи не чудно-б було, коли-б недужу слабу людину – ти став гоiти голодом?… Нападе на чоловiка пропасниця, и ти, яко лiкар, даси ёму хини; нехай же та сама пропасниця приневолить чоловiка до такого непокiрного ёго волi бажаня, що вiн мусить украсти бохонець – и ти, ставши суддею, замiсто хини, пропишеш недужому тюрму з вонючим повiтрем, з голоднечею… Виходить так: за те, що на чоловiка напала пропасниця – ёму присудять ще сухоти… Скажеш, не правда се?»

– «Ти сёгоднi философуеш и вдарився в софизми… Поодинокi злучаi, похожi на той, який ти зараз привiв, бувають, але ти бери не поодинокi злучаi, а возьми и провини и провинникiв загалом, тогдi…»

«Теж святе буде,» перебив Жук махнувши по вiтру рукою. «Нi! нi! не пiду я в суддi. Нехай буде й по твоёму: нехай суддi будуть и потрiбнi, на те щоб творячи справедливий суд, розвивати у народi правову сферу; але ся наука не по душi менi…»

– «Так в адвокати йди,» говорив нiби дразнячись Джур.

Жук сплюнув чогось на бiк, трохи помовчав и заговорив наче-б сам до себе: «Здаеться краще усёго зроблю, як стану хазяйнувати. Погано тiлько, що я в хозяйствi – наче Хома в дворянствi… нi теорii, нi практики нi аза не тямлю; але-ж не святi горшки лiплять!..»

– «Так!.. а менi здаеться,» сказав Джур, «що хозяiнуючи, ти пiдеш на ту стежку, по якiй найменше добудеш користи для громади.» Останне слово Джур вимовив з таким притиском, наче хотiв чимсь докорити Жуку. А Жук не звернув уваги на той потайний докiр и сказав:

«От же й нi! слухай: нехай буде, що я суддя: привели до мене злодiя, що з голоду вкрав мiрку борошна; осудив я ёго на пiвроку в тюрму, тай кажу: дивiться люде! не крадiть, бо й вам те буде. – Отсе раз. А ось друге: я хозяйную; помаленьку вводжу в практику теорiю науки; знаю: коли, як и чим треба пiдгноiти яку землю; коли виорать; яку пашню пiсля якоi лучше посiять; жну не руками, а машиною; молочу не цiпом, а машиною; из такоi ж ниви, з якоi сусiда мiй темний Ничипор збирае двi-три копи, я зберу десять, або и двадцять… Ничипор дивиться; потайно завидуе, а в слух глузуе з мене, скаже, що «богатому чорт дiтей колише», а далi – стане потрохи придивляться на мое хозяйноване, тай собi так…»

– «Який ти швидкий!» перебив Джур. «Справдi ти менi нагадуеш про Манилова… Твiй Ничипор надивиться на твоi машини, тай у себе позаводить.»

«Сам не позаводить; бо у ёго в кишенi злиднi… Але коли бiльша частина Ничипорiв стануть оброблять землю по моёму, оратимуть ii плугами, а не ковиряти муть, як тепер, ралами, тогдi у iх буде родить не сам-треть, а сам-двадцять… а там, коли не вони, так дiти iх заведуть гуртовi машини… Ну, тепер кажи: де бiльш користи?»

– «Коли б твоiми устами та мiд пить, воно б добре було; так лихо наше, що селяне нашi умiють гуртом тiлько шинки заводить та горiлку пить… Жди, покiль тота освiта просвiтить заслiпленi панскою и жидiвскою експлоатациею очи… Улита iде, та коли то вона приiде!»

«Колись приiде, коли почала iхать; аби iхала, аби не сидiла на однiм мiсцi… Швидкоi роботи не хвалять. Та треба звернуть и на те увагу, що народ наш знаходиться у такiй темнотi, у такому убожествi духовному и матерiяльному, що й грiх и сором винуватити ёго за те, що вiн черепашою ходою йде по стежцi свого економiчного розвою… вже й те добре, що вiн не стоiть, а йде… А яка велика мiцна сила повинна бути у тiм народi, котрий умiе йти на перед; дарма, що на кожному ступнi ёго ходу зупиняе и жидiвска кабала процентами, и панскi утиски землею й лiсами и тисяча инчого. Найголовнiйша ж притичина, котра зупиняе економiчну ходу сiльского люду – та, що по селам у нас нема громадского кредиту, по усiм селам один банкир – жид, а жид – тепер у нас усюди велика сила.»

– «Сю силу и я знаю,» сказав смiючись Джур, «бо платив iй по 40/0 мiсячно.»

«Бач! бач!.. а що!» скрикнув Жук, наче зрадiвши; «ну слухай же дальше: котре лiто у нас у Чернiговщинi плохi урожаi – трохи що не голод; хвороба на скотину; заробиткiв нема; винокурнi и сахарнi заводи у панiв запустiли; пани збiднiли; а налоги ростуть и ростуть… Мужик платить… а з чого вiн платить? Прийде збiрщик: «давай подушне!» а подушного нiчим заплатить и продать нiчого; клуня и комора пустi!.. А все таки: «давай подушне, а то оцiнують и ту останню телицю, котроi взять и чума посоромилась.» От и несе мужик жiнчину плахту до жида у застанову; позичае у Ицька два карбованцi, оддае iх збiрщиковi, а жидовi через зиму заплатить втрое… От-то де крепацтво наших селян; жид закрепостив и панiв… Заведи ти на селi хоч невеличку позичкову кассу и ти усе село визволиш з жидiвскоi кабали… Хиба тут не буде громадскоi користи?» спитав Жук, дивлячись на Джура таким поглядом, наче перед ним стояв той самий жид – банкир, що закрепостив селян.

– «Поможи тобi Боже!» одповiв Джур. «Тiлько навряд чи послухае твоеi проповiди мужик, хоч ти й надiнеш народне убране – и пiдеш за плугом…»

«Цить, цить, цить!» заторохтiв Жук. «Не носити му я народнёго убраня, заигрувать з мужиком не буду; за плугом не ходити му, бо й не вмiю; проповiди нi якоi не держатиму, бо добре знаю, що народовi вже й попiвска проповiдь остила… Я буду тiлько працювать, учить дiлом и давать пораду тiлько тогдi, як у мене питатимуть.»

– «Добре, добре…» говорив Джур. «А жида де дiнеш? Покiль вiн шинкувати ме у селi – уся користь, яку придбають селяне з твого проводу, йти ме до жида в кишеню за горiлку.»

«Не вся, а певно якась частка ii ити ме; бо без горiлки не можна, и ми пемо…»

– «Пемо, та не упиваемось.»

«И селяне не упиваються; не вiр тому, хто говорить, буцiм селане стали бiльш пить: пють вони и тепер стiлько, скiлько пили и 20 лiт назад; але пропивають тепер бiльш; бо колись за вiдро горiлки платили пять золотих, а тепер пять карбованцiв: виходить, що пють в одну мiру а пропивають бiльш нiж в шестеро, та не без того ще, що й жид обсчитае: дасть в набор кварту, а запише – двi…»

– «Чим же ти запоможеш сему лиху?» допитувався Джур.

«Треба чимсь запомогти, та вже в сiм разi «запомога не од нас, а хиба од Бога»…

– «От тобi й на!» зареготався Джур. – «От тобi й «сила», котра не знае чим побороть жида й горiлку.»

«Не регочись, брате!» визвiрився Жук. «Буцiм ти й не розумiеш, що жид – тут пяте колесо до воза… Хиба без жида не буде й шинку! Гай-гай! ти згадай лучче про те, що половина бюджету в нашiм государствi складуеться з горiлки.»

– «Еге! та от ти куди стрижеш! Значить: акциз – по боку!»

«А ти думав як? щоб тiлько одного жида по боку!.. Хе-хе-хе!..» Жук засмiявся тим смiхом, в котрому можна почути не одну тiлько веселу иронiю, але якесь инче, смутне чувство. Тим часом Джур и Жук прийшли до Жуковоi кватири.

«Заходь, покуримо», сказав Жук.

– «Дякую! нема часу; треба швидче йти до дому, передягнусь, та до Бокогрiя.»

«Ну йди, та додержи ж слова! Через десять днiв поiдемо до мене в хутор… чуеш?»

– «Чую, чую… прощай!»

«На здорове!»

– «Щасливоi дороги.»

Товаришi розiйшлись.

Жук прийшовши до дому, довго мiряв ступнями свою кiмнату и вдовж и впоперек, покiль не ввiйшла дiвчина и не покликала ёго обiдати.




II


Весна того року була раня, тепла; косовиця почалась рано. Звичайно: в Чернiговщинi коло Батурина починають косить перед Купалом, а того року почалась косовиця далеко раньше; вже коло половини червня стояли инде копицi сiна.

Почтовим шляхом по дорозi до Батурина iхав простий вiзок трояком. На передку сидiв погонич, хлопя лiт пiд 16, босе, в однiй сорочцi и в соломяному брилi: спека була велика, так варом и варило. На задi воза сидiло двое проiзжих. И одежу, и лиця iх так занесло курявою, що не можна було розпiзнати, хто з iх бiлявий, а хто чорнявий… Конi тюпали помаленьку и пiднимали страшенну куряву, котра так стовпом и стояла. На дворi була така тиша, така тиша, що навiть листя на вербах нi каплi не тремтiло… Привязаний до дуги почтовий дзвоник не то що-б дзвонив, а якось жалiбно голосив, наче й ёго добрала лiтня спека.

То iхали Жук и Джур в рiдну хату до Жука, де ёго ждала неня и сестри.

«Ану хлопче! торкай пристяжних,» заговорив Жук до погонича… «Он – бач права зовсiм не везе, й посторонки телюпаються. Торкай!.. от – от – недалеко. То й пече-ж!.. Господи!»

– «Добре таки пече,» сказав погонич, буцiм не дочувши слов Жука про пристяжну. Жук знов озвався:

«Ну бо, хлопче! поганяй швидче! Дивись – iдемо наче з копами. Ну!.. приiдемо до дому – мiй могорич»

– «Дякую! я не вживаю,»

– «Чого не вживаеш?»

– «Горiлки.»

«Ну четвертака дам, тiлько швидче поганяй!

– «Ей! ви гаспiдскi конi! нiо!!» крикнув погонич на коней; сiпнув оглобельну за вiжки и махнув пугою на пристяжних. А конi й байдуже собi!

– «Ти-б iх пугою свиснув!» сказав Джур.

– «Не поможе! сiеi жидiвскоi худоби й колком не пiдженеш! Ти на iх: нiо! а вони тобi: тюп, та тюп! – Нiо! що-б ви поздихали ёму на радiсть!» гукнув погонич из усiеi сили, хлеснув пугою и оглобельну и пристяжних.

«Хто держить станцию?» спитав у погонича Жук.

– «Звiстно хто: жид! хиба по коням не видно: такi шкапини тiлько у жидiв бувають… Нiо!» И пуга знов простяглась по коням.

«Чи дома то моя матуся?» заговорив Жук.

– «Певно, що дома,» одповiв Джур; «час робочий, косовицi; де-ж iй тепер бути, як не дома?»

Замовкли; бесiда якось не йшла; спека не давала и говорить.

– «Ви до Батурина, паничi?» спитав погонич.

«Нi,» одповiв Жук, «не до Батурина, а в Жукiвку… Знаеш дорогу?»

– «Як не знать! учора там був… якогось лiкаря возив.»

«На що лiкаря?» сполохнувся Жук.

– «Кажуть вiспа в селi Куликах, що зараз за Жукiвкою.»

«А в Жукiвцi?»

– «Там нiчого не чути… Так ви се у Жукiвку у гостi, чи що iдете?» допитувався погонич.

– «Хто в гостi, а хто до дому,» одповiв Джур.

– «Так ви може Жученки?»

– «Один Жученко, а другий – нi!»

– «Еге! бачте, а я й не знав… нiо!» Показалась висока могила. Погонич взяв вправоруч з почтового шляху. Проiхали верстов двi, дорога почала твердiйша, курява стала далеко менша и перед проiзжими явився чудовний краёбраз! На версi чималоi гори бiлiла церква, на котрiй сяяв золочений хрест; на взгiрьi в садах, наче в зеленiм морi, розкошував бiлий панский будинок з зеленим зелiзним дахом; округ ёго визирали невеличкi, чепурнi, огряднi хатки селян: з десяток, чи и менше; по пiд горою, мов срiбний пояс, текла рiчечка, на другiм боцi рiчки, тож на взгiрю, розкинулось чимале село.

«Ото де церква,» сказав Жук, то наш хутор – Жукiвка; там тiлько наше дворище, та священника; а ото на тiм боцi козаче село – Кулики. Приход один. Церква у нас, а зоветься хутором… Коли хочеш побачить усю красу сего краёбразу, треба подивиться на ёго тогдi, як сонце сходить. Просто рай! рiчка оддае червоною гадюкою… Ну, хлопче! торкай, торкай! от – от дома будемо.»

Жук замовк. Мовчки въiхали в село; в селi тихо – наче в могилi: нiгде нi що не щавовкне; зараз видно, що робочий час.

Въiхали в двiр… и тут тиша! З пiд комори тiлько якась сiра собака гавкнула на дзвiнок, та й вона скоро замовкла. Пiдвернули до рундука. З будинку одчинились дверi и показався старий, заспаний чоловiк, в сiрих штанах городянского крою, босий, в жилетцi. Вiн протирав очи и сердито дививсь: мабуть ёму не сподобалось, що ёго розбудив дзвiнок.

«Здоров був Иване!» озвався до ёго Жук. «Се ти – ще?»

– «А, а – а! се ви паничу! Я се вас и не пiзнав, так вас занесло пилом… Та таки, признаться, задрiмав трохи, скучно одному.»

«А де-ж матуся и сестри?» спитав Жук Ивана.

– «Усi на косовицi, ще зранку поiхали. Там и повар, там и обiдатимуть.»

«Отаке! чи даси-ж нам чого попоiсти?»

– «Нема у мене нiчого! хиба самовар нагрiю, та у ключницi вiзьму масла и молока.»

«Ну й добре! познось же, будь ласкав, з воза, та дай спершу нам вмитися.»

Иван повагом позносив з воза скринки и узли, гукнув на ключницю, щоб борзiй ставила самовар, а сам принявся обмивать и чепурить гостей.

«А де косять?» спитав Жук.

– «В Нестратовщинi.»

«Ми, перекусивши, подамось туди-ж.»

– «Хиба пiшки,» сказав Иван; «бо дома коней нема.»

– «Далеко та Нестратовщина?» спитав Джур.

«Верстов чотири.»

– «Нi! не буде и трох,» перебив Йван, «тiлько що жарко дуже.»

«Се дарма! ми пiдемо, як трохи спаде жара,» одповiв Жук.

Обмившись, причепурившись и перекусивши, Жук и Джур пiшли до косарiв. Йшли вони не проiздною дорогою, а стежечками через жита навпростець. Жара трохи спала, але все ще в повiтрi стояла тиша и духота. Жито почало вже красоваться и оддавало тонким ароматом. На полях попадались невеличкi могили засiянi житом, котре легонько колисалось тихою, ледве примiтною хвилею. Де-не-де манячили невеличкi гайки: небо було чисте, блакитне, нiгде нi хмариночки… Груди розкривались якось широко, втягаючи в себе чисте ароматичне сiльске повiтре.

«Дивись!» сказав Жук; «он-он манячить лiс; ото й наша Нестратовщина…»

– «А, ну! давай спiвать!» заговорив Джур. «Я хоч и не поет, и не люблю идилii, але в такому мiсцi, в такому часi – сам не знаеш, яка сила заохочуе тебе до пiснi.» И два голоснi баритони полились по полю! Слова пiснi «в чистiм полi трава росте» котились по житам, як котиться живе срiбло розсипане на столi.

Великий луг, кругом оперезаний березиною, липиною, кленом и осичняком, а инде й дубиною, – були Нестратовщина. Як тiльки нашi молодики ступили в сей луг, iх обдало чудовним ароматом свiжо покошеного сiна, материнки, дикоi гвоздики и инчих полёвих квiток.

Одна, бiльша половина луга була покрита товстими свiжими покосами; на другiй пишалось ярко зелене озеро трави, заквiтчаноi такими узорами квiток, яких не виводила ще нi одна щiтка художника и якi умiе виводити тiлько один великий художник – мати природа! В однiм мiсцi кизлики и звiробой розсипались по травi крапельками золотого дощу; в другiм, мов срiбнi зiрки на зеленому оксамитовому килимi, блищали бiлi гвоздики; в трейтiм – пахуча материнка сидiла великими кущами и так гордо виглядувала, так мило и приязно, наче невiста на вiнкоплетинах!.. А далi рiзнi колёри – то зливались, то розходились. И всяка рослина жила повним житем, дихала повним зiтханем, не вважаючи на свiй близький кiнець, не гадаючи про те, що от-от пiдступить до неi косар, махне косою и гострою сталью пiдотне ii бiля кореня, и вона, пишна и горда краса лугу, викохана природою, схилиться, впаде, засохне и пiде на сiно скотинi!.. Отак и мiж людьми! Клекотить молода кров, високими чистими чувствами хвилюеться серце; святою, мiцною надiею наливаеться душа; и квiтчаеться и пишаетьея повне щастя молоде жите, аж гульк! пiдкралась смерть, неначе злодiй у ночi, махнула косою – и, Боже! де та краса, де та сила, де та надiя? Нема iх! зостався один холодний труп, над котрим льються гарячi слёзи приятелiв, родичiв, дружини и крiвавi слёзи матери, над котрим, мовчки, стоiть батько: – вiн не плаче, у ёго нема слiз; печаль так здавила ёго серце, туга так пригнiтила ёго душу, що нiкуди просунуться з очей слёзi! О, тяжкi й гарячi отi невидимi батькiвскi слёзи! Знаю я iх!.. крий Боже, вилилась би з очей та батькiвска слёза! Здаеться вона б спалила и камiнь, и воду, и лiд….

На отiм-то зеленому, заквiтчаному озерi йшла валка косарiв; так рiвно, поважно один за другим, наче колись козацькi чайки плили по Чорному морю за тихоi години. Коси тiлько блищали против сонця: блисне коса, сховаеться в траву и почуеться тобi такий шелест, мов трава зiтхнула останнiм зiтханем. Першу ручку, звичайно, вiв отаман, чоловiк вже не молодий, високий, широкоплечий, чорноусий; полудневе сонце так засмалило ёму лице, що являвся дуже рiзкий контраст смуглого чорного лиця против бiлоi груди, котра виглядувала з пазухи розхристаноi сорочки.

– «Не одставай, а то пiдрiжу!» шутковали заднi косарi з тих, котрi йдучи в серединi не поспiвали за передними.

«Бог помоч!» сказали паничi отамановi, знимаючи брилi.

– «Дякувати вам!» озвавсь отаман, не перестаючи косить.

«А де панi?» спитав Жук.

– «Там десь бiля катряги; мабуть полудень приготовляють.»

Геть з боку пiд кучерявою березою стояв панский тарантас; бiля ёго два простi вози; на iх лежали харчi прикритi вiд сонця бiлими, наче снiг, ряднами. Бiля возiв була розкинута катряга. На таганку висiв невеличкий казанок, а рядом з ним на сишках кипiли два величезнi казани: в iх варилась каша косарям на полудень. З пiд воза вискочила ряба собака и кинулась на Жука.

«Тю-тю! дурний Рябко! не пiзнав свого хазяiна, чи що?.. Пiшов вон!» закричав на Рябка Жук. Рябко подався трохи назад; але не переставав гавкати, мов сам собi не няв вiри: чи справдi Жук ёго хазяiн, чи нi?

«День добрий!» озвався Жук до молодицi, котра сидiла бiля казанiв и мiшала ополоником кашу.

– «Здоровi були! а чого вам треба?» спитала молодиця.

«Проведи спершу од собаки.»

– «Та йдiть, не бiйтесь, вiн не вкусить!.. Цить! навiжений!» гукнула вона на Рябка, пустивши в ёго полiном. Рябко одскочив в бiк и, пiдобравши хвiст, поплентався собi пiд вiз у холодок.

«Де панi?» спитав Жук.

– «А на що вам? вони тут десь були… щось не видно, може де в кущах ягоди збирають.»

– «Сеня! Сеня!» закричала молода дiвчина, бiжучи супротив Жука и розставивши руки, буцiм хотiла пiймати ёго.

«Рися!» скрикнув и Жук и побiг на зустрiч сестрi. Брат и сестра кинулись одно до другого на шию, обнялись и крiпко-крiпко поцiловались. Голосне цiловане оддалось луною у лузi. – «Коли-ж ти приiхав?» спитала Рися.

– «Сёгоднi!.. Як ти, Рисю, пiдросла, випрямилась… яка краля!..» и Жук ще раз поцiловав сестру. «А деж матуся?» спитав вiн.

– «Тут, усi тут; ми тебе не сподiвались сёгоднi, думали, що ти пробудеш у дядини до Петра… Мамо! мамо!.. де ви? швидче йдiть! Сеня приiхав… Мамо!..»

– «Иду, иду,» почувся за кущами голос. Жук побiг на голос. Мати обняла сина, стиснула ёго обома руками и цiловала в голову, а вiн припав устами до неньчиних грудей… и кiлька хвилин так стояли вони, не мовлячи слова.

– «Скiнчив?» спитала мати.

«Скiнчив, матусю! скiнчив: кандидат.»

Мати перехрестилась, подивилась на небо и промовила: «Слава Тобi, Царице небесная! слава Тобi!.. Як же ти, Сеню, сюди попав?»

«Просто: Иван сказав, що ви усi тут: ну, ми напились чаю, попоiли, та и сюди, пiшки.»

– «Боже-ж мiй, ти втомився! Ну, дякую-ж тобi, синку!.. Дай ще раз поцiлую… Який ти жвавий, та гарний!.. увесь в батька! Як вилитий батько… так и бачу покiйного…» И з пiд старих рiсниць скотились у ii двi слёзи.

«Де-ж, мамо, Соня?» питав Жук.

– «Тут, тут и Соня; десь гриби збирае.»

Жук на радощах и забув про Джура, та вже сей сам нагадав про себе.

«Лишенько-ж менi!» сказав Жук, «я й забув. Матусю! отсе мiй приятель лiкар Джур», додав вiн указуючи на Джура.

– «Спаси-Бiг вам, спаси-Бiг!» говорила стара Жучиха Джуровi. «Спаси-Бiг, що завернули до нашоi хати. Вибачте, що дома не застали: не сподiвалась сёгоднi гостей.»

«Де-ж отсе Соня, що ii не видко?» допитувався Жук и на все горло гукнув: «Соню!!»

– «Що, Марусе! чи готов полудень?» спитала Жучиха куховарку.

– «Зараз буде; нехай ще раз закипить, щоб вварилась каша; наче ще сировата, ось покоштуйте.» Маруся набрала з казана в ополоник кашi, простудила ii и подала Жучисi. Жучиха покоштовала и сказала: «Еге! нехай ще раз закипить; та здаеться, треба-б присолити.»

– «Нi, панi, лучше не солить; недосiл на столi, часом переборщиш, хуже буде… на таку велику громаду смаку недобереш. Лучше кожен сам на свiй смак присолить.»

– «А наш полудень поспiв?» спитала Рися у куховарки.

– «Не знаю!.. ваш Опанас варить, треба ёго спитать; и де се вiн дiвся? у ёго пiд казанком и огонь потух… Опанас! Опанас! де ти?» гукала куховарка.

– «Ось-де я! на що тобi здався я? скучила без мене чи що?» озвався за катрягою Опанас.

– «Куди-ж бак!.. вельми скучала!.. Панi питають: чи готов полудень?»

– «Зараз буде готов… вареники лiплю.»

«З чим, Рисю, будуть вареники?» спитав Жук.

– «З полуницями; я з Сонею назбирала.»

«Отсе добре! я дуже люблю вареники.»

– «По кор-ррячку! по корр-рячку! покорр-рячку!!» гукали косарi.

– «Еге! бач синку! ми загомонiлись, та й байдуже про косарiв; пора вже порцию нести,» сказала Жучиха.

– «По корячку! по коррячку!»

«Зараз, зараз!» одгукнув Жук. «Давайте, матусю, я iм понесу.»

И влявши двi боклаги з горiлкою, Семен пiшов швиденько до косарiв. Тим часом, поки Семен частовав косарiв, прийшла до куреня Соня, а з нею друга дiвчина, вже не першоi молодости, але ще й не пристаркувата, лiт може з тридцять: з лиця вона була бiлява, очи на викотi, великi, оловянi; рот невеличкий, губи тоненькi, зуби бiлi як крейда, на лицi широкий румянець; убрана по городянски; не можно було сказать, що вона гарна, красива, алеж и негарною, некрасивою нiхто б ii не назвав. Се була гувернантка Рисi и Сонi, Frдulein Ганна з Берлiна. Соня була дiвчина 19 лiт; бiле, аж матове лице оддiлялось од широкого чола густими, широкими, наче з оксамиту, чорними бровами. Чорнi як нiч и блискучi як зiрки очи служили зеркалом того розуму, котрий скривався пiд довгою чорною косою, котра спускалась низше пояса. Рот Сонi – звичайний, трошки розкритий, спiдня губа видавалась трохи наперед; нiс кирпою; шия довга, бiла як снiг; здаеться бiлость шиi и плечей спорилась з бiлостю украiнскоi вишитоi и вимережаноi сорочки, котра покривала груди и плечи Сонi; голова уся заквiтчана полёвими квiтками. Дивлячись на Соню, не з разу можна було означить ii вираз и красу: на первий погляд вона здавалась некрасивою, вялою; але чим бiльш дивишся на ii, тим бiльш становиться вона перед тобою красивiйш и красивiйш, и кожен, хто довгенько дивився на Соню, одходячи од неi думав: король-дiвка!.. Рися була ще дитина, iй йшов 16-ий рiк; невеличкий зрiст, бистрi чорнi палкi оченята; повне свiже з румянцем смугловате лице, коралёвi тонесенькi губки, каштанове волосе… от и вся Рися…

Стара Жучиха зазнаемила Джура з Сонею и Ганною.

– «Дивiться, матусю, скiлько я набрала грибiв,» сказала Соня, висипаючи на траву повну корзинку грибiв.

– «Бач! а я скiлько ходила, хоч би тобi поганого знайшла; навiть и мухомора не бачила,» озвалась Рися.

– «Не даром же говориться: щасливому по гриби ходить,» вмiшався Джур.

Соня подивилась у низ и стала обтрушувать траву, котра поприлипала до ii спiдницi.

– «Ну – бо, Опанасе! чи даси сёгоднi полудновать, чи нi? ти хиба забув, що паничi не iвши?» сказала Жучиха поваровi.

– «Готово! готово!» озвався Опанас, «зараз даватиму.»

– «А в тебе, Марусю, готово?»

– «Готово, панi.»

– «Коли готово, так гукай на косарiв, нехай полуднують.»

Панночки розiслали пiд березою килим; Опанас постановив на килимi тарiлки и миску з варениками. Маруся одставила кашу, розiслала рядно, положила ложки; узяла високу вiху, напяла на неi Опанасову кирею, пiдвела ii у гору и гукнула: «полудновать! полудновать!»

– «Даремно гукаеш!» глузовав Опанас, «ти ростом, хоч и з вiху, а голосом не вийшла, пищиш, наче кошеня; хто таки почуе тебе… А ну, крiпче гукни!»

– «Почують и так, коли захочуть,» сказала Маруся.

– «Нi, не почують.»

– «А ну, я гукну!» сказав Джур и так ревнув «полудновать!», що аж Рябко вискочив з пiд воза и загавкав несамовитим голосом; а луна озвалась десь далеко за Нестратовщиною.

– «От – як гукають,» сказав Опанас; «а ну, Марусю, чи не гукнеш и ти так!»

– «Одчепись!.. пристав наче мокре рядно! Хиба повилазило тобi, не бачиш, що косарi йдуть!»

Жучиха, пiднiсши косарям до полудня по корячку, и сама сiла з дiтьми полудновать. В косарскiм полуднi хазяйновав приказчик Павло Миронович, чоловiк вже пiдтоптаний. Розмова йшла весело, жваво; жартам, смiшкам и вигадкам и кiнця не було; звiсно як бувае на косовицi у доброго хазяiна.

Пополудновавши, Жучиха звелiла Опанасовi iхать до дому и приготовлять вечеру. Косарi трохи спочили, хто поклепав косу, хто тiлько помантачив, и пiшли докошувать.

– «По чiм у вас косять?» спитав Джур.

– «Вони в мене не за грошi,» одказада Жучиха, «а толокою. За грошi в один раз такоi громади не зберете; а на толоку, бачте, трохи не усе село вийшло – 120 чоловiк… За грошi б и сходнiйше було для мене, менше коло iх панькаться треба; та вже привикли так: толокою и скорiйше и чепурнiйше роблять.»

– «Як же так, що за грошi б сходнiйше, аж ви iм нiчого не платите?»

– «Не плачу грiшми, за те вже горiлки настачаю в-волю. За грошi коли косять, так чотири порциi в день зовсiм доволi; а на толоцi – що ручка, так и корячок; а за стравою по два корячки; ну, за вечерею и повечерявши пють вже без счоту, хто скiлько здужае.»

– «Пють,» всмiхнувся Джур, «а про те и байдуже, як од сего шкодять здоровю.»

– «Куди вам!» сказала Жучиха; «вони про се и думки не мають.»

«Як же iм и думать про се, коли вони з роду сёго й не чули; а до того треба сказать,» вмiшався Жук, «що у iх горiлка лiкарство: заболить живiт – чарку горiлки; стане нудно – знов горiлки.»

– «Се – правду ти кажеш, синку!»

Повечорiло. Сонце сховалось за гори спочивать пiсля довгого петрiвского дня. Косарi повечеряли, випили добре, подяковали за хлiб-сiль, позбивали коси, взяли клепачки, бруси, мантачки и разом усi рушили. Жучиха з панночками поiхала по переду, а паничi пiшли у гуртi з косарями.

– «Нуте, хлопцi! пiсню!» гукнув отаман. «А де ти – Василь Дорошенко! виходь на перед, та починай!»





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-koniskiy/semen-zhuk-yogo-rodich/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.