Книга - Сава Чалий

Сава Чалий
Іван Карпенко-Карий


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого – iсторична п’еса, в якiй постае образ козацького сотника***. До вiдомих творiв автора належать «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяiн», «Безталанна», «Бондарiвна», «Бурлака», «Наймичка», «Житейське море», «Суета». Іван Карпенко-Карий – украiнський драматург, майстер соцiально-психологiчноi та сатиричноi драми.





Іван Карпенко-Карий

САВА ЧАЛИЙ




Трагедiя в 5 дiях i 7 картинах

ДІЄВІ ЛЮДЕ

Потоцький – коронний гетьман.

Шмигельський – шляхта.

Жезнiцький – шляхта.

Яворський – шляхта.

Качинська – шляхта.

Кася – ii дочка, шляхта.

Зося Курчинська – потiм жона Чалого.

Сава Чалий.

Гнат Голий – його побратим.

1-й, 2-й, 3-й запорожцi.

Медвiдь – спершу селяне, потiм гайдамаки.

Грива – спершу селяне, потiм гайдамаки.

1-й, 2-й, 3-й чоловiки.

Гайдамака.

1-а, 2-а баби.

Нянька бiля дитини Чалого.

Кульбаба – гайдамаки.

Кравчина – гайдамаки.

Якiв – гайдамаки.

Молочай – гайдамаки.

Микита – гайдамаки.

[Потап – козачок].




ДІЯ ПЕРША



Середина пустки. Лави. Стiл на трьох ногах. Пiч наполовину розвалена.

На стiнi висить жидiвський халат. На сценi нема нiкого.




ЯВА I


Медвiдь i Грива, входять.

Грива (з косою направець в руках. З дверей). А хто тут е, озовися!

Медвiдь. Нема ще нiкого, рано!

Грива. А тут безпечно справдi.

Медвiдь. Еге! Нiхто з сiпак дворових не загляне; а на селi то так скрiзь i зорять, щоб не збиралися на раду.

Грива. Сюди нiхто i носа не наверне! Одно – далеко вiд двора, та ще й в яру глибокiм, а друге – пустка, то побояться, щоб часом, бува, не здибав тут iх Сава Чалий.

Медвiдь. Пани тут всi навколо тiльки Сави Чалого бояться, а наш брат iх нi краплi не страшить, так вже привикли всiх вважать за бидло! А ти ж куди прямуеш?

Грива. У лiс до Сави.

Медвiдь. Вiн буде тут сьогодня. Обiщав прийти на раду.

Грива. От i гаразд. А Сава митець!

Медвiдь. Запорожець, та й запорожець, бра, не кожний з ним зрiвняеться. Вiн вчений сильно: учився, кажуть, в Киевi у братствi. Його й на Сiчi поважають, там i батько його старий в повазi був.

Грива. Вигодував Чалий сина Саву козакам на славу.

Медвiдь. Кошовим хотiли Саву обiбрать, так щось не тее… Старшина, знать, проти нього.

Грива. Кажуть, Сава не згоджуеться з тим, що завелось тепер на Сiчi. Вiн хоче людей i вiру боронить, а старшина бiльше тягне за панiв.

Медвiдь. Так от вiн i кинув Сiч! Побратавсь з Гнатом Голим, i скрiзь по Украiнi панiв лякають вдвох.

Грива. Удвох? Ото сказав! Удвох нiкого не злякаеш. У них ватага е велика, та все такi завзятцi, що й чорт iм сам не брат!

Медвiдь. Якби таких побiльше, то легше б нам жилось… Глянь!

Грива. А що ти тут побачив?

Медвiдь. Тiлько лапцардак зостався.

Грива. Жидiвський?!

Медвiдь. Еге… У цiй корчмi жид-орандар сидiв немилосердний. Тiлько хто писне, бувало, проти нього, зараз у двiр; а у дворi за жидом тягнуть, як за братом, бо вiн всi переправи, всi попаси держав i мито брав… Обдирав людей на панську i свою користь. Дознавсь про цее Сава i пристращав орандаря. Орандар сторожею корчму обставив i ще гiрше почав грабувати. Тодi Гнат Голий сторожу розiгнав i всiх порiзав.

Грива. І це давно було?

Медвiдь. Та на тiм тижнi.

Грива. Диво, що нових жидiв-орандарiв i досi тут нема.

Медвiдь. Бояться.

Грива. Нiщо iх не лякае, коли поживу чують! Не вспiе кров засохнуть тим, що вчора вбито, диви – вже новi орандарi в корчмi сидять.

Медвiдь. Вiрнi панськi слуги.

Грива. А людськi п'явки.

Медвiдь. Якби не орандарi, з панами легше б було жити.

Грива. Якби не пани, то й орандарiв би не було.

Медвiдь. І то правда. І скажи на милость: ну, будем казать, пан, хоч вiн i католик, так хрест же в нас один; а жид – невiра… Чому ж не з нами, а з жидами пани живуть так, як брати? І звiдкiля воно це взялося? Невже так споконвiку?

Грива. Нi. Дiд мiй сто двадцять лiт прожив на свiтi, так вiн казав, що мiж людом i панами була братерська згода, i всiм тодi жилося, як в раю.

Медвiдь. А з чого ж сталося усе?

Грива. Як зачепили попи iх нашу вiру, а пани iм стали потурать, так прогнiвили бога – i пiшло, i пiшло! Так от звiдкiль та ненависть iде; а тепер вже до живого допекло! Чуеш?.. Гупотить?! (Бере косу в руки.)

Медвiдь. Це, певно, нашi. (Прислухаеться.) А як сiпаки, панськi козаки примiтили, то заберуть отут, як тих курей на сiдалi.

Грива (трясе косою). Я не здамся.

Медвiдь (показуе кiнець палицi, на котрiй спис). Та й в мене е; але що ж ми зробим проти сили?

Надворi голос: «Гей, а хто тут е – озовися?»

Другий голос: «Певно, ще нема нiкого, а може, й не прийдуть, побояться!»

Нашi!

Грива. Ще не вченi. І якого бiсового батька гомонять. Що за необачний народ – тiлько зiбрались вкупу, так i гвалт.

Медвiдь. Заходьте в хату, не кричiть!




ЯВА II


Тi ж i багато людей.

Медвiдь. Та тут i половини ще нема громади.

Гаврило. Так змовились: щоб не примiтив двiр, не всiм збиратися на раду.

Медвiдь. І це дiло.

Гаврило. А хто ж оце чужий мiж нами?

Грива. Чужий я тiльки на обличчя, а бiда у нас одна. Тiкаю з слободи у лiс.

Гаврило. Щасливий, що не пiймали; а в нас з собаками вишукують i ловлять всiх утiкачiв. Здаеться, й не в тюрмi, а скрiзь сторожа панськая чатуе.

Медвiдь. Іди, Микито, надвiр i стань лиш ти на вартi. Тiлько чатуй добре.

Микита. Очi витрiщу, як сова, а вуха наставлю, як лисиця. (Вийшов.)

Медвiдь. Ну що ж, пани-браття, чи будем панщину робить, чи будемо тiкати?

Гаврило. Куди ж його втечеш вiд панських козакiв?

Медвiдь. Сава обiщав вiд погонi оборонять.

1-й чоловiк. А де ж Сава? Коли б вiд нього раду нам почуть!

Медвiдь. Сьогодня буде тут. Казав, що в двiр загляне, бо хлiба i пшона в них обмаль, а брать з людей харчi його товариш Гнат не хоче.

Гаврило. То пiдождем Саву.

Медвiдь. А поки Сава прийде, треба нам обмiркувать. Не один же чоловiк, а цiла, мовляв, громада. Треба, щоб змовитись, щоб думка була одна у всiх, а то як прийде Сава, то в нас тодi почнеться суперечка.

Всi. Так, так!

Гаврило. Треба погодитись.

Медвiдь. І знайте всi, що три днi тому назад, ото як ми чиншу платить не захотiли, лист пiшов до Канева, що ми бунтуем! То глядiть, що сам Потоцький наскочить на село з волохами своiми i шкуру спустить з нас.

Гаврило. Трикляте життя! З кожним днем росте i чинш, i панщина, й податки – несила нам iх одбувать.

1-й чоловiк. Нас заманили всiх на слободи, i як селились тут, то обiщали нам, що по два злоти в рiк чиншу ми будемо платить у панськую казну на вiчнiсть, а тепер…

Гаврило. Помалу, помалу набавляли, та вже дiйшло до нiкуди.

Медвiдь. Звiдкiль ти вiзьмеш заплатить у панськую казну вiд кожного тягла сорок шiсть злотих i шiстдесят вiсiм грошей?

1-й чоловiк. Та ще й десятину дай: вiд пасiки, виходить, очкового, двi курки, двадцять яець, двадцять пасом прядива.

Грива. А осип жита та вiвса; чи, може, у вас того нема?

Медвiдь. Є. А подорожчина? Всього й не злiчиш, бо кожний день вигадують нове: то шарварки, то заорки, то оборки, закоски, обкоски, зажинки, загрiбки, огребки…

Грива. А у нас ще не в зачет скiлько: садить капусту, мочить льон, готовить його до пряжi, полоть просо, пшеницю, давать по черзi варту i на тiк, i в двiр, i в корчму!

Медвiдь. Так, як i у нас! Скрiзь однаково.

Всi. Хоч здихай!

1-й чоловiк. Або тiкай, або здихай, або роби щодня на панську казну.

Медвiдь. А оце вчора загадали нову панщину.

Гаврило. Яку? Я ще не чув!

Медвiдь. Один день за березову кору, один день за рижики, один день за опеньки, i ще – це вже прямо на смiх – один день панщини за тi квiтки бiленькi, круглi, як горох, що напровеснi ростуть у лiсi.

Грива. За просеренки б то?

Медвiдь. Може, ще й за просеренки загадають, а то квiточки такi пахучi веснянi, забув, як iх називали, либонь, конвалiя, чи що?

Грива. Пахучi, кажеш?

Медвiдь. Еге, такi бiленькi.

Грива. Ага! Щоб i квiток не нюхали даремно. Ну, в нас до цього ще не додумались.

Медвiдь. Додумаються! Один у другого повчаються! Я певен, що ще за сонце i за мiсяць будемо панщину робить, бо вони ж свiтять даремно тiльки панам.

Всi смiються.

Гаврило. От i розсмiшив нас Медвiдь.

1-й чоловiк. Що ж його робить?

Всi. Тiкать!

Гаврило. Куди?

Грива. Тiкають люде звiдсiль: однi до гайдамакiв пристають, другi шукають нових слобiд.

1-й чоловiк. Та йти самому в лiс не штука, а от як жiнку, дiток безпомiчних покинуть тут, – на них же упаде i помста, й кара.

Гаврило. Нема кому дать всiм пораду добру.

Медвiдь. Так от же Сава обiщав усiх нас вивести звiдсiль.

Всi. Так будемо тiкать!




ЯВА III


Тi ж i Микита, вбiга.

Микита. Вiд лiсу йде великий гомiн, багато десь людей зiбралось. Брязк такий, неначе вiйсько.

Грива. Може, це Чалий зiбравсь обчистить панськi комори.

Медвiдь. Ану лиш, цитьте! (Прислухаеться бiля вiкна.)

Тиша.

Медвiдь. Еге, чутно вже клекiт. Коли йдуть гучно, гомонять, то це не гайдамаки, а, певне, панське вiйсько! Треба нам вийти звiдсiля, бо як прийде охота освiтить шлях, то корчму цю зараз запалять. Перше я вийду. Сидiть тихо. Та слухать: що звелю – робить всiм миттю! (Вийшов.)




ЯВА IV


Тi ж, без Медведя.

Грива. З Медведя добрий був би ватажок.

1-й чоловiк. Еге.

Гаврило. Як скаже що, то зараз i послухаеш.

Грива. Добре слухаем: звелiв же сидiть тихо, а ми гомонимо.

Мовчать. Тиша який час. Хтось кашлянув.

Грива. Не кашляй!

Легкий смiх.




ЯВА V


Тi ж i Медвiдь.

Медвiдь. Корчму минули. Та не мине нас, братцi, лиха година! Це Потоцький з волохами своiми прийшов провчити нас за те, що ми не хочемо платити чинш.

Всi. От i дiждали.

1-й чоловiк. Пропащi ми!

Гаврило. Закатуе.

Микита. Я пiду назирцi за ними, коли що трапиться – дам звiстку, а ви тут Саву дожидайте!




ЯВА VI


Тi ж i Сава Чалий, одягнений по-запорозькому, а з ним двi баби, одягненi бiдно, замученi.

Медвiдь. І ждати не прийшлось.

Всi (один одному тихо). Сава, Сава, Сава!

Сава. Я, пани-браття!

Микита вийшов.

Сава. Чи поховалися сюди, як вiд шулiки горобцi, а чи на раду всi зiбрались?

Медвiдь. Зiбралися на раду, пане отамане, а тим часом i шулiка в село прилетiла.

Чалий. Сюди прилетiла, а звiдсiля, може, не полетить. Тепер там, бiля двору, мiй побратим Гнат Голий з десятком добрих молодцiв Потоцького чатуе, а завтра вже пошмалим крила.

Медвiдь. Коли б же то!.. А це що за молодицi?

Чалий. Не знаю. Я тiлько що зустрiв iх, ховались тут, в яру, i вспiв дознатись тiлько, що в Лебедин з Немирова тiкають. Ну, розкажiть, що робиться в Немировi у вас?

1-а молодиця. Ох, лебедики, бодай i не казать, нема у нас в Немировi нi права, нi суда, нема кому i пожалiтись: до пана вельможного, до самого гетьмана Потоцького не можна доступитись, а шляхта урядова, особливо пан Жезнiцький, робить те, що сам захоче. Не буду вже розказувать за других, а скажу тiльки про себе: сина мого, единичку, Гаврила Гуску, – це таке прiзвище у нас, – пан Жезнiцький повiсив.

Всi. Ирод!

Чалий. Що ж син твiй зробив лихого, що так покарано його?

1-а молодиця. Вiн швець, син мiй Гаврило, швець, лебедику. Гарний швець, швець на весь Немирiв; такого шевця нема нiде… Вже як пошие кому чоботи, то i скидаючи, i взуваючи дякують. Еге. А пан Жезнiцький признав його за гайдамаку! «Ти, – каже, – чоботи шиеш гайдамакам!» Чи вiн же знае, кому шие? Чи ксьондз, моi лебедики, чи гайдамака, чи пан, чи свинар, йому усе одно – шие! Побий мене бог, шие, i гарно шие: чи свинар, чи пан – шие однаково!

Чалий. Та як же так, нi з сього, нi з того – гайдамака?!

1-а молодиця. Нi, лебедику, нi, мiй голубчику, – i з сього, i з того! Правду кажу, як перед богом, – i з сього, i з того! Пан Жезнiцький звелiв пошить собi чоботи, хорошi чоботи, козловi. І пошив мiй син йому чоботи, настоящi козловi, хоч би й гетьмановi, такi гарнi. І запросив мiй син п'ять золотих за тi чоботи – козел i весь набор панiв, а тiлько дратва та ще пiдкови, гвоздi i шитво – i за все п'ять золотих. А пан Жезнiцький розгнiвався, каже: «Ти за честь повинен мати, що менi чоботи пошив, а ти п'ять золотих, гайдамако, правиш? У тюрму його!» Було б уже вiддать йому тi чоботи, а Гаврило розгнiвався, чобiт не дав i в тюрму йти не захотiв. Прислали козакiв i взяли його. Я вже i чоботи носила пановi Жезнiцькому, i оддавала так, без грошей. Не взяв. І Гаврила повiсив.

(Плаче.)

Медвiдь. Так от яке життя…

Чалий. І на очах у гетьмана самого. Куди ж ви йдете?

1-а молодиця. Тiкаемо у Лебединський монастир.

Чалий. Ви, мабуть, сестри?

2-а молодиця. Одна бiда людей една! Я, мiй соколику, перекупка. Торгувала в Немировi-таки, вибачайте, яйцями, курми, молоко продавала i тим сама жила i шестеро дiтей годувала, бо чоловiк давно подався десь в свiти, то я одним одна зосталась. І так собi торгую, i так собi бiдую, i так собi дiток годую!.. Що ж би ви думали, моi соколики? Той самий пан Жезнiцький та ще Яворський-пан беруть та й беруть у мене в борг: i яйця, i всяку живнiсть, вибачайте, а грошей не дають… Вони попривикали так: жиди дають iм все дурничкою. Так же жиди мають i вiд них користь: чи поскаржиться там на християнина, чи кого одурить, то за нього заступляться. А за що ж я iх буду дурно годувать? Я в казну чинш платю. І почала я з них грошi править i при инчих панах, i так, де зустрiну… Так пан Жезнiцький велiв менi, щоб я з своеi батькiвськоi хати вибиралась. Твiй чоловiк, каже, гайдамака, i його хата пiде в казну. Я не хотiла, сперечалася… Тодi пан Жезнiцький витяг мене i дiтей з хати, а хату запалив, i вона згорiла. От я й зосталася з торбами. Трое дiтей померло, старшенькi пiшли у найми, а я з кумою iду у Лебедин, – може, хоч помремо спокiйно.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-karpenko-kariy-8345430/sava-chaliy/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.