Книга - Скривджені й нескривджені

Скривдженi й нескривдженi
Іван Нечуй-Левицький


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Скривдженi й нескривдженi» Івана Нечуя-Левицького – твiр, жанрово визначений автором як «легенда iндуська»***. У творi присутнi мiфологiчнi персонажi, фантастичний сюжет доповнений соцiально-психологiчними елементами. Перу автора належать також й iншi твори, зокрема, «Киiвськi прохачi», «Без пуття» та iн.





Іван Нечуй-Левицький

СКРИВДЖЕНІ Й НЕСКРИВДЖЕНІ




Легенда iндуська




I


Був пишний майський вечiр. Сонце заходило за сизу легеньку хмарку й неначе обвело ii навкруги золотим, лиснячим обручиком. Сине небо було прозоре та глибоке, неначе вода коло берега в морi. На небi подекуди плавали бiлi хмарки, як бiлi лебедi, i неначе гралися й розкошували в темному повiтрi. Небо на заходi неначе смiялось, помальоване делiкатними веселими фарбами. Покроплена майським дощиком земля нiби дихала пахощами весняних майських квiток. Якась делiкатна, нiби дiвоча, краса була розлита в тих пишних та делiкатних бiлих, опалових, синiх та рожевих фарбах та сутiнках неба. Зiрниця зiйшла на небо й нiби гуляла по рожевих хмарах. Тихий рожевий свiт обливав ii чудове, матово-бiле лице та руки, одслоненi до плечей, неначе виточенi з слоновоi костi. Великi чорнi очi блищали, як зорi. Чорнi густi коси вилися локонами по бiлих плечах. На головi в неi блищала гiрлянда з троянд. Ясно-зелена сукня спускалася на хмари i була вся повита пишними гiрляндами та букетами з рож та нарцисiв. Зiрниця тихо ступала по хмарках бiлими нiжками, i за слiдом ii нiг хмари вкривались неначе рожами та бiлими лелiями.

Саме в той час з пiвдня небо почорнiло, неначе з неба до самоi землi впала завiса з темно-сизого сукна. Над тiею темною завiсою несподiвано висунувся на небо довгий, блiдо-сизий гребiнь хмар, нiби верхи високих гiр несподiвано виросли з землi i гордо пiднялись в ясне небо. Сонце кинуло замираючi промiння. Довгий гребiнь зачервонiв, як червона мiдь, подекуди облита кров'ю. Верхи хмар запалали пекельним свiтом. Над хмарами спахнула веселка i увiгналась в середину неба гострим кiнцем. На чорному фонi неба заблищали стрiлами блискавки; загуркотiв в хмарах грiм. На хмарах з'явився чорний баский кiнь з огняними очима. На конi сидiв Іван Громовик в червоному убраннi. Його гарне смугляве лице свiтилось червонястим одлиском од хмар. Щоки аж палали рум'янцем. Великi блискучi очi сипали нiби iскрами. Іван Громовик катав конем по хмарах. Кiнь басував, неначе грався на хмарах, з-пiд копитiв сипались на хмари iскри й звивались блискавками. Блискавки крутились по хмарах, мов огнянi гадюки, i сипались на землю, на лiси, на села, мов огнянi стрiли. Громовик гуляв i милувався небом. Несподiвано вiн углядiв Зiрницю i задивився i спинив коня на вершечку хмари. Вiн подивився на дивну красу Зiрницi i пустив поводи свого коня. Кiяь заграв пiд ним, нiби полетiв з одноi хмари на другу, як орел, вдарив золотими пiдковами об хмари i викресав блискавку. Блискавка бризнула з хмар на чорне небо, посипалась на землю. Загримiв страшний грiм. Голосна луна пiшла по хмарах. Кровавi хмари заворушились, мов живi. Блискавка посипалась огненними стрiлами на землю, на лiси, на села, на городи. Столiтнi дуби розсипались в лiсах трiсками. Скелi розпадались. Хати запалали. Огнянi стрiли посипались i влучали в людей, влучали в високi дзвiницi i башти. На землi пiднявся плач, полились сльози. А кiнь басував, лiтав орлом з хмари на хмару. Іван Громовик чванився своею смiливiстю та силою перед чудовою Зiрницею.

Зiрниця дивилась на Громовика i милувалась його чудовою постаттю та бистрим рушiнням на хмарах. Вона кинула очима на землю, вглядiла пожежу та людську смерть i ii серце облилось жалем. Махнула вона рожевою хусточкою на Громовика. Громовик придержав за поводи свого коня. Зiрниця махнула хусточкою вдруге, – довгий гребiнь кровавих хмар посунувся кiнцем до самих ii нiг. На йому щезла фарба кровi та червоноi мiдi. Громовик скочив з коня i пустив його на волю. Кiнь, як птиця, пiрнув в чорнi хмари. Іван Громовик наблизився до Зiрницi.

– Скажи менi, ти, шкодлива сило натури, нащо ти чиниш людям таке лихо? – спитала Зiрниця у Громовика.

– Я i в думцi не маю чинити людям лихо! Я посилаю iм добро на землю. Дивись, як зеленiють ниви, зеленiють луги, цвiтуть садки! То все мое дiло! – сказав Громовик.

– А придивись лишень лучче до тiеi бiдноi землi! Чи ти не бачиш, як через твоi iграшки ондечки горять лiси, горять хати, падають мертвими люде, розвалюються палаци та башти? Чи вже ж ти того не примiчаеш? – спитала Зiрниця.

Іван Громовик спустив очi вниз i примiтив пожежу та смерть. Вiн задумався.

– Я не доглядiвся, що я наробив шкоди людям. Але, бач, менi, молодому, так хотiлось нагулятись по небi, в хмарах, побасувати на моему дивному конi та ще перед такими пишними очима, як твоi… Як углянув я тебе всю в рожах та лелiях i як углядiв твоi чорнi очi, то не вдержав свого коня, пустив по волi… – сказав Громовик.

– А я люблю людей. Я кроплю iх садки та лiси росою, поливаю попаленi сонцем поля, наливаю соком iх овощi, кроплю виноград росою. Роби й ти людям добре! Нащо ти кривдиш iх, робиш iм шкоду?

– Я ладен хоч i зараз полюбити тих людей, коли ти за iх встоюеш i оступаешся, бо я тебе полюбив, як тiльки вглядiв твоi дивнi очi. Полюби мене, i я полюблю людей, полюблю землю i буду ладен розлитись по свiтi iскрами, влитись в живоття людей; я ладен хоч i зараз жити з ними, надарувати iх щастям… коли ти того схочеш, навiть помирати з ними, – сказав Громовик.

– Ми не вмремо, бо ми невмирущi i вiчнi, – сказала Зiрниця. – Ти за це, мабуть, й забувся?

– Я тепер за це забувся… Подивись на мене ласкаво твоiми чорними очима, i я зараз впаду на землю i надарую людей щастям. А як мене не полюбиш, то я з горя розiллюся, розсиплюся в натурi i згину без слiду навiки… В мене огонь в серцi, полум'я в душi. Я наробив лиха людям, але я увесь добро, як i ти вся добро й кохання й щастя!

Громовик ухопив своею гарячою, як огонь, рукою бiлу руку Зiрницi й поцiлував гарячими устами. В синьому небi блиснули срiбнi блискавки i погасли. Грiм загримiв стиха, неначе веселенький смiх розлiгся в хмарах. Зiрниця глянула на чорнi Громовиковi кучерi, на блискучi очi i сказала:

– Я тебе люблю, але жаль менi землi, шкода менi безщасних людей!

– Я розiллюся, розсиплюся i впаду на землю для людського щастя, для добра, тiльки поцiлуй мене хоч один раз! – сказав Громовик.

– Як ти впадеш на землю, то й я впаду слiдком за тобою: без тебе менi небо вже не буде небом, – сказала Зiрниця, i ii щоки спалахнули рум'янцем. Вона положила своi холоднi марморянi руки на його дужi, мiцнi плечi. Громовик обняв Зiрницю гарячими руками i поцiлував. І на землi в той дивний майський вечiр розпускались, розвилися й зацвiли мiльйони рож, троянд, лелiй та нарцисiв. Запахли квiтки i розлили своi солодкi пахощi на всi садки та степи; живе живоття вдарило джерелами по всiй краiнi. Одразу виросли в одну нiч зеленi посiви на нивах. Зазеленiли луки буйною травою. Запахли зiллям та квiтками лiси та гаi. Земля нiби закурiла ароматами. Заспiвали заразом соловейки в садах, защебетали усяковi пташки, заспiвали дiвчата на улицях. Очi дiвочi розлили нiби чари на молодих хлопцiв. Земля i небо налилися радощами, щастям та коханням. Затрiпався, закидався живчик натури й самого живоття, – i все, що було на землi живе й молоде, почутило в собi одгук того живучого живчика.

Небо темнiло. Земля тонула в сизiй прозорiй iмглi. Пишна вечiрня зiрка засяла на головi в Зiрницi мiж пахучими рожами ii вiнка, мов блискучий дiямент. Бiлий свiт од зорi впав на марморяне чоло Зiрницi, на ii щоки. Вона вся свiтилась тихим свiтом в гарячих огнястих руках Громовика.

– Я буду любити тебе довiку, доки стоятиме земля, животiтимуть люде й свiтитиме сонце. Ти будеш навiки моею! – сказав Громовик, притуливши свою щоку з палким огнястим темним рум'янцем до рум'яного личка Зiрницi.

– Тодi я буду навiки твоею, як ти надаруеш людей щастям i не будеш iм шкодити своiм легким серцем та вередливою волею. Он глянь на ту землю, що закутуеться в темряву. Скiльки слiз на тiй землi! Я менше вилила роси на землю, нiж люде вилили слiз. Іди мiж люди, направ iх на добро, i я твоя навiки! Та я оце крадькома вийшла гуляти, не спитавши своеi матерi Сонця… Я потаенцi од неi оце тепер стою з тобою. Коли б часом батько не вглядiв та не сказав матерi. Моя мати любить мене, але вмiе й гнiватись…

Тим часом з-за лiсу сходив старий батько Зiрницi – Мiсяць. З-за лiсу виглянула його крута лиса голова, здорова та блискуча, потiм висунулись запалi очi, неначе темнi плями, а далi викотилось усе лице, червоне та широке. Збираючись на роботу на усю нiч, Мiсяць лигнув добру кварту горiлки, i його вид та кирпатий нiс почервонiв. За лицем висунулась з-за лiсу мiсяцева сива та довга борода, як полотнище бiлого легкого туману, а потiм потяглася по сизому, фiолетовому небi його широка та довга одежа i вкрила прозорим туманом лiси та садки. Мiсяць окинув очима землю та небо, вглядiв дочку в обнiмку в Громовика й голосно кашлянув. Зiрниця оглянулась, одскочила од Громовика i сховалась за хмару. Громовик перекинувся блискавкою i пiрнув в густу, мов дим, хмару.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-nechuy-levickiy/skrivdzheni-y-neskrivdzheni/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.