Книга - Закохані у львівський дощ

Закоханi у львiвський дощ
Анастасiя Ізотова


Кожна дiвчина хоче бути щасливою, перетворитися на Попелюшку та жити зi своiм принцем довго та щасливо. Але у життi все зовсiм iнакше. Живучи щасливо зi своiм Принцем, зiштовхуешся з життям. Ольга звичайна львiв’янка, яка у своi 20 рокiв нiколи не закохувалась (якщо не враховувати книжкових героiв), в дощовий день потрапляе у полон зелених очей. Сашко виявися саме тим принцем, на якого чекае кожна дiвчина. Але любов переплiтаеться зi страхами, переживаннями, очiкуванням, трагедiею. Героям на протязi всього роману доводиться приймати важкi рiшення та робити нелегкий вибiр. Деколи, ситуацiя буде здаватися безвихiдною. Особливiсть коханню Олi та Сашка надае присутнiсть ще одного головного героя – старовинне мiсто Львiв зi своiм ароматом кави та дощем. «Закоханi у львiвський дощ» це типова казка про попелюшку з нетиповим фiналом.





Анастасiя Ізотова

Закоханi у львiвський дощ



Де б не була, як би не вирувало життя,

я завжди буду повертатися у рiдне мiсто…хоча б на годину.

Тому що побачивши Львiв один раз, закохуешся назавжди,

а народившись тут, не зможеш попрощатися з ним нiколи


Я нiколи не любила осiнь… Хоча часто вона у Львовi прекрасна! Так я люблю це мiсто за його красу i любила завжди. Цi будинки, брукiвку, кав’ярнi, особливо коли мало вiдвiдувачiв… Менi подобаеться сидiти ось тут, у цiй маленькiй кав’ярнi (вона завжди тут була) та спостерiгати за трамваями та машинами через вiкно (сьогоднi мокре вiд дощу, як вiд слiз) i мрiяти, або не думати нi про що. Ранiше я рiдко роздивлялася людей… Хоча iх останнiм часом тут дуже багато, особливо туристiв… Дивно, чому я ранiше нiколи не спостерiгала за людьми. Всi кудись поспiшають… йде дощ. Он старенька у дощовику гуляе з маленьким песиком, вiн теж у дощовику. Таке кумедне явище змушуе мене посмiхнутися, а це рiдно вiдбуваеться останнiм часом… Можливо все ще буде добре… Хоч якось.

Всi кудись iдуть з певною метою, навiть осi тi закоханi… Не хочу нi про що думати! Краще просто дивитися i нi про що не думати! Просто сидiти i спостерiгати, щоб час швидше спливав i нiби е люди навколо. Всi кудись спiшать пiд цим дощем. А я… Власне, а що я? Який я вже день чи тиждень сюди прихожу? Навiть не знаю… Мене тут знають за стiльки часу. Столик, за яким сиджу завжди вiльний для мене. Невже в мене на лобi написано, що менi це так необхiдно?! Напевне…. Звичайно! Приходить якась дивакувата та цiлими днями п’е чай та дивиться у вiкно… Я майже перестали пити каву.

Боженько!!! Ну нехай це все буде неправда!!! Нехай це просто менi здалося!!! Сиджу i мрiю… Нi не треба про це думати, будь-ласка! Мозок! Замовкни!

Нi! Знову все щемить у грудях…

Чому я саме тут? Прихожу кожен день сюди, сiдаю за цей стiл? Тут все почалось… Знову все щемить до болю…. нестерпного болю! Але сьогоднi я вже не плачу… Можливо менi вже краще? Добре, що хоч не розмовляю сама з собою…

Господи! Як я хочу кричати!!! Машу головою, вiдкриваю очi… i я там само – у кав’ярнi…

Власне хто я? Я зараз нiхто. Нi! Не можна так казати! Я не одна… напевне.

Теж менi… Попелюшка…

Колись все було iнакше. Колись…у минулому життi… Як же боляче!




1


Я – середньостатистична дiвчина з середньостатистичноi родини. Все як у всiх: школа, iнститут, робота, друзi. Все як у всiх. Правда я дещо вперта i дуже шкiдлива. Нiколи не любила гомiн, дискотеки, набридливiсть звичайних хлопцiв i, як всi дiвчата, чекала принца на бiлому конi. Перший поцiлунок чомусь не викликав у мене бурхливих емоцiй, пiсля чого я вирiшила бiльше не зустрiчатися з хлопцями, хiба зустрiну принца. Це звiсно був пiдлiтковий максималiзм, але принца все ж не було.

Я дуже любила i люблю читати книги. Не електроннi, а паперовi, якi дуже приемно пахнуть. Вони (книги) i були моiми новими вiдкриттями у сферi почуттiв. Як зараз пам’ятаю першi сльози пiд час читання: це була «Джейн Еiр». Ох! Я тодi декiлька днiв ходила сама не своя. Невже бувае так? Таке кохання. Це не зрiвняти з дурними жартами однолiткiв, або залицянням старших хлопцiв у кафе. Невже е чоловiки здатнi на вчинки, не на дурнi «слабо», а вчинки? Невже е той, хто може вiдкрити перед жiнкою дверi, подати руку, бути галантним, гарним, небiдним, романтичним…? Чим бiльше я розумiла, що принцiв не бувае, тим бiльше читала. У школi це була класика, потiм iсторичнi романи… Я нiколи не намагалася шукати iсторii про казкове кохання, але чомусь завжди читали саме такi книги. Навiть кохання Мастера та Маргарити було для мене взiрцем вiдданостi. В iнститутi дiвчата «пiдсадили» мене на любовнi романи. Дуже хотiлося знати чи iснуе таке доросле кохання. Але звiдки?

Я нiколи не вважала себе красунею, якщо не навпаки. Завжди вмiла знайти у собi недолiки. Подруги всi мають хлопцiв i вже вмiють не лише цiлуватися. Мене намагалися знайомити, але якось нiчого не складалося. Поступово мое спiлкування з подругами практично зникло, оскiльки нам просто нi про що було говорити.

Пiсля школи я пiшла працювати продавцем у маленький книжковий магазин i поступила на заочне вiддiлення вивчати менеджмент (як i всi) приватного ВНЗ. Мiж роботою та сесiями заповняла час лише книгами та пiлатесом. Дивно, але я завжди думала, що коли прийде час знайомитися з принцом, в мене мають бути пiдтягнутi м’язи, окрiм цього, заняття завжди вiдволiкали вiд буденностi.

Напевно в кожноi дiвчини бувае час вiдчаю. Коли пiсля закiнчення школи всi подруги з кимось зустрiчаються, бiгають на побачення, висять на телефонах, ходять на дискотеки, святкують день Валентина (о як я його не люблю), плiткують про хлопцiв, а ти… В мене в життi нiчого цього не було, все це було лише в книгах i у мрiях. Один час, наслухавшись iсторiй про щасливе кохання пiсля спiлкування в iнтернетi, я намагалася знайомитися з хлопцями на сайтах знайомств. Ох стiльки iх там дивакуватих, ненормальних, закомплексованих, страшних i збочених… З декiлькома навiть ходила на побачення. Це було ще одне мое розчарування.

І ось я в своi 20 рокiв вважала себе старою дiвою, без перспектив: моя зовнiшнiсть мала безлiч недолiкiв; я не мела вiльного часу (або не хотiла його мати); уникала допомоги подруг у налагодженнi мого особистого життя; я жила з мамою; а ще, я до цього часу тiльки декiлька разiв цiлувалася i 2 рази ходила на побачення. Тобто перспектив жодних. Жах! Це остаточно знижувало мою самооцiнку i переконувало, що читати книги про кохання краще (однозначно цiкавiше i менш проблемно), нiж з кимось знайомитись.

Все змiнилося раптово. За що я можу сказати спасибi своi добрiй знайомiй Іринi. До речi, вона теж вважае себе старою дiвою (у своi 22 роки) i теж дуже любить читати книги.




2


Якось у п’ятницю ми з Іриною ходили у театр iм. Заньковецькоi (я дуже люблю театр i з задоволенням ходила б туди з якимось джентльменом, але я таких не знаю. Тому ми ходили з Ірою вдвох, можливо з якоюсь надiею на диво), де дивилася чудову п’есу про кохання «Неаполь – мiсто попелюшок» i плакали, зачарованi грою акторiв та таким реальним життям. Пiсля перегляду, пiд враженням п’еси (зi змiшаними почуттями) ми вирiшили пройтися через мою улюблену частину мiста – Площу Ринок, вулицi Кракiвську та Князя Романа до зупинки на Петрушевича. Дуже хотiлося дещо заспокоiти почуття холодом жовтня. Вже було темно i мокро, як завжди.… На щастя, дощ лише ледь накрапав.

Якiсь час ми йшли мовчки, жалiючи, що не в нас закохався той господар i що принцiв не бувае… Майже перед зупинкою транспорта Іра згадала, що так сильно ii вражала лише книга, яку вона нещодавно прочитала. І звичайно, подруга принесла ii менi, як поцiновувачу такоi лiтератури. Зраз вже не пам’ятаю назви тоi потертоi книжечки у м’якiй палiтурцi та саморобнiй обкладинцi. Але цей твiр захопив мене. Книга просто заволодiла всiм моiм вiльним часом та викликала безлiч емоцiй. І як завжди, мова йшла про кохання…

Останнi години п’ятницi та практично всю суботу я читала, читала, читала…., деколи згадуючи про те, що треба змiнити позу, та задовольняти основнi потреби органiзму. Моя мамуля вже почала допитуватися як в мене справи, де подруги, та чому дома цiлими днями. Тому в недiлю я вирiшила пiти читати в кав’ярню. Нi матуся мене не виштовхувала з дому, просто вона переживае за мене: знае, що майже у всiх подруг е хлопцi, або просто симпатii, а я нiчого про себе розповiдаю та сиджу дома.

На щастя недiля зустрiла мене дощем (хоч я його i не люблю), який завадив туристам приiхати на екскурсii i тому практично всi кав’ярнi в центрi мiста були вiльнi.

Коли е великий вибiр, то вибирати дуже важко, це стосуеться й кав’ярень у Львовi. Бiльше тридцяти хвилин я блукала вуличкам Старого мiста, аж поки не дiсталася Арсеналу. Тут у куточку е затишна кав’ярня (здаеться Арсенальська), вiкно якоi виходять на вулицю Пiдвальну, так що можна спостерiгати за життям мiста. А затишний куточок бiля Арсеналу нiби оберiгав цю ка’ярню вiд шуму повсякденностi.

Нiби спецiально стiл бiля вiкна був вiльний (хоча у кав’ярнi вже було декiлька вiдвiдувачiв), я замовила свою улюблену каву лате, снiданок та поринула в читання.

У Львовi нiхто на тебе не тисне, не пiдганяе, не нав’язуеться. Це настiльки приемно, що менi здалося нiби я у якiйсь затишнiй бiблiотецi. Деколи я дивилася у вiкно, та замовляла чай або каву. Навiть не знаю скiльки пройшло часу. Єдине на що я звертала увагу, це музика, яка менi дуже подобалася: пiдбiрка хiтiв 75-80х рокiв, та пiснi сучасних украiнських виконавцiв, майстерно мiксованi вмiлим звукорежисером.




3


Книга та музика викликали в мете такi бурхливi емоцii, що мiсцями я плакала або посмiхалася. Нещасне кохання, яке от-от стане самим щасливим у життi героiв… Їм треба просто сказати про своi почуття, зустрiтися i сказати. Тодi вони будуть щасливi разом i «нехай весь свiт зачекае». Ще одна сторiнка i….

– Щоб йому! – в мене вирвалося вголос. Це просто жах! Вiдкритий фiнал! Я ненавиджу вiдкритi фiнали! Тепер я буду як очманiла ходити декiлька днiв i думати чим все могло закiнчитися! А ще лунае «Love Harts» Nazareth… Мммм серце зараз просто вирветься з грудей! Наскiльки ж це несправедливо, таке кохання, така пiсня i три крапки…. Я зовсiм забула де я. Треба тихенько пiдняти голову и переконатися, що нiхто на мене не витрiщаеться через це «щоб йому».

Я навiть не встигла повнiстю пiдняти голову, як побачила на столi руки. Чоловiчi… дуже добре доглянутi. На лiвiй руцi годинник дещо виглядае з пiд свiтло сiрого рукава. Я не розбираюсь в годинниках (я iх не ношу), але цей виглядае дорого.

Мое обличчя в один момент стало червоним. Зi мною за одним столом сидить чоловiк, i невiдомо як давно, а я тiльки що голосно крикнула i ще я тупо розглядаю його руки. Треба хоч подивитися хто це… е якась надiя на те, що це хтось знайомий.

Нi це точно не знайомий. Боже, якi очi!!! Зеленi, зеленi. Вiн сидить просто навпроти мене та посмiхаеться. Не можу сказати, що красень, але в цих очах точно е щось чаклунське. В головi одразу лунае «так дивляться на мене, що цiлий свiт навколо нiжно зелений» з пiснi Океану Ельзи[1 - Океан Ельзи – Зеленi очi]. Здаеться, що вiд подиву в мене вiдкрився рот. Жах! Напевне мое обличчя по кольору схоже на помiдор.

– Привiт. – сказав незнайомець – Завжди кричите на сусiдiв?

– Яких сусiдiв? – я навiть не вiдповiла привiт, де ж моя ввiчливiсть.

– Наприклад на мене. – посмiшка ще бiльша! Вiн надi мною смiеться. Цiкаво давно вiн тут сидить.

– Я не знала що Ви тут сидите. Вибачте. – дивитися в очi було соромно, тому довелося розглядати кристалик цукру на столi.

– Дивно… я ж спитав, чи можна менi тут присiсти, адже всi мiсця у моiй улюбленiй кав’ярнi були зайнятi, Ви вiдповiли «авжеж». – весело сказав зеленоокий сусiд, а я навiть не пам’ятаю цього.

– А давно Ви мене про це спитали? – обережно запитала я.

– Напевно хвилин 40 тому. – мiй сусiд схилив голову на бiк та зацiкавлено почав розглядати мою книгу. – Ви були дуже зайнятi читанням, тому я бiльше до Вас не звертався. Наскiльки розумiю, роман скiнчився? – додав вiн посмiхаючись.

– Так. – Чому я досi така червона i менi так нiяково. Треба швидко розрахуватися i тiкати звiдси. Я нiколи не бачила таких зелених очей… взагалi не бачила зелених очей. Можливо тому зараз я так в них вдивляюся i нiяковiю ще бiльше. Але треба щось казати – Вибачте, менi треба йти. Дякую за компанiю. – нарештi менi вдалося посмiхнутися, але якось сумно… чомусь не хочу йти. Давно я не спiлкувалася зi стороннiми людьми.

– Зачекайте, будь-ласка, ми ж з Вами останнi 40 хвилин були сусiдами, але навiть не познайомилися. Мене звати Олександр, можна просто Сашко. – сказав мiй зеленоокий сусiд, подаючи руку.

Дивний вираз обличчя: очi нiби перелякалися, а рот посмiхаеться настiльки привiтно, що можна розтанути.

– Я Оля – нiяково посмiхнувшись вiдповiла я.

– Дуже приемно! Вашi батьки дуже вдало пiдiбрали iм’я, воно Вам пасуе!

– Дякую, Ви примушуете мене червонiти!

– Вам цей рум’янець дуже пасуе.

Давно менi не було так соромно, а все що я можу зробити, це посмiхнутися у вiдповiдь. Треба розрахуватися i йти.

– Дякую! Офiцiанте, розрахуйте мене, будь-ласка.

– Зачекайте, Олечко! – ух як вiн мене назвав, аж мурахи по шкiрi – Вам дiйсно треба йти? Можливо я пригощу Вас кавою i Ви розкажете менi про що ця книга?

– Я б iз задоволенням, але вже стомилася тут сидiти.

І дiйсно, я тiльки зрозумiла, як в мене все тiло затерпле i дуже хочеться пройтися. Чомусь посмiшка з обличчя мого сусiда зникла. Невже я йому подобаюсь. Тому що цi зеленi очi й лагiдний голос поступово нiвелюють мое бажання йти вiд iх власника.

– Дозволите менi вас провести?

– Так, якщо це зручно. – посмiхнулася я. Ну й що, що вiн не красень, менi приемно поспiлкуватись з новою людиною, це ж не означае, що в нас будуть якiсь стосунки – зараз я розрахуюсь i можемо йти. – почервонiвши продовжила я. Тим бiльше вже темно, а завтра понедiлок i рано вставати на роботу.

– Я вже розрахувався, поки Ви були зайнятi книгою.

– Дякую але це зайве – мене це приемно здивувало i дещо обурило – не хочу бути винною.

– Що Ви!? – нiби вибачаючись заперечив вiн – Дозвольте менi побути джентльменом. Сучаснi жiнки настiльки захопленi здобуттям незалежностi та фемiнiстичними поглядами, що джентльмени, як вид чоловiкiв скоро вимруть. – з посмiшкою сказав мiй новий знайомий.

Вiн любить жартувати. Мабуть хороший спiврозмовник.

Сашко допомiг менi вдягти плащ i ми вийшли пiд дощ, який я б i не помiтила, як би такий люб’язний джентльмен не вiдкрив мою парасольку.

– Оля, Ви знаете, я народжений, щоб жити у Львовi! – з гордiстю повiдомив Сашко.

– У чому ж це проявляеться? – Вiдверто здивувалася я. Як в таку неприемну погоду можна мати чудовий настрiй i бути таким щасливим.

– Я люблю дощ! – радiсно вiдповiв вiн – Точнiше, я люблю дощ у цьому мiстi. Особливо у вечорi, коли людей у центрi практично немае, а мокра брукiвка вiддзеркалюе свiтло вуличних лiхтарiв та вiкон затишних кав’ярень. Як би я був художником, то неодмiнно намалював би порожню площу Ринок, з мокрою брукiвкою i опалим жовтим листям i обов’язково трамвай. Єдине що рухалось би у цiй картинi.

А вiн романтик. Невже людина так може любити дощ, навiть, якщо це львiвський дощ?

– Я теж люблю цю стару частину мiста, але коли сухо. Не люблю дощ. Менi подобаеться тут рано-рано зранку, краще в недiлю, коли сонце тiльки пiднялося, а людей ще дуже мало на вулицях.

– Бачу, Вам теж не подобаеться натовп. – Сашко посмiхнувся i ми якiсь час йшли мовчки, посмiхаючись кожен своiй картинi.

– Оль, а Вам в яку сторону? Щось я захопився i навiть не запитав куди вас провести. І змушую гуляти Вас пiд дощем.

– Дякую, Ви мене добре вiд нього сховали – посмiхнулася я… зовсiм забула про дощ – думаю, що на Петрушевича.

– Ви не знаете, де залишили машину? – здивувався вiн.

– В мене немае машини, я громадському транспортi- цiкавi у нього запитання.

– Дiйсно? – нiби не повiривши перепитав джентльмен, але чому це його так дивуе? Невже всi iздять на машинах?

– Так – дивакуватий вiн… нiби з iншого свiту – Хоча, не завжди. Коли тепло i сухо, то на велосипедi, хоча люблю пiшки.

– Ви не перестаете мене дивувати, Ольго! Я був впевнений, що дiвчата, якi читають паперовi книжки зникли. А про дiвчат, якi люблять ходити пiшки зовсiм не чув. – розсмiявся вiн… хочу що тут смiшного? – А далеко Вам iхати?

– Новий Львiв.

– Тодi може прогуляемося пiшки? – запропонував зеленоокий кавалер.

– Ви серйозно? – цей чоловiк нiби читае моi думки про те, не хочу поспiшати до дому.

– Звичайно! Правда, я не дуже люблю ходити пiшки, але дуже менi подобаеться Ваша компанiя. Ще, хочу зробити Вам приемне.

– Дякую! Але не варто так жертвувати. – Менi стало просто смiшно з цiеi ситуацii. Це ж безглуздя. Але я не проти. Так би йшла i йшла.

– Що Ви! Менi дiйсно буде приемно з Вами пройтися. Ми таким чином нiби дiйшли компромiсу: Вам дощ, а менi йти пiшки. Вiдверто кажучи я давно не ходив так далеко пiшки. – серйозно сказав вiн.

– А на чому Ви пересуваетеся? – спробувала я побороти свою сором'язливiсть. – Хоча я можу здогадатися – на машинi?

– Так, хоча коли сухо i тепло я бiльше люблю на мотоциклi.

– Ух ти! Любите швидкiсть?

– Дуже! Я б сказав шалено! Але я нiколи не поедную швидкiсть з ризиком. Мiй друг Мiха завжди каже, що швидкiсть мене погубить, тому що я не насолоджуюся моментом.

– А я з ним згодна.

– Погубить? – допитлво подивився на мене Сашко.

– Нi. Моментом варто насолоджуватися – йому смiшно, а я знову червонiю.

Мiй попутчик став дуже серйозним, невже моi слова його зачепили. Я не хотiла образити. І хто знае що той Мiха мав на увазi. Якась важка пауза в розмовi. Дивно, але ми вже пiдходимо до Зеленоi. Цiкаво, котра година. Хоча подивитися зараз це буде певно не ввiчливо, тим бiльше телефон далеко в сумцi.

Тут Олександр зупинився, встав навпроти мене, з дуже серйозним виразом обличчя. Зараз скаже, що йому пора йти i я пiду далi сама. Щоб йому! І хто мене тягнув за язика з тим моментом.

– Олю, Ви правi! Моментом треба насолоджуватися, адже нiхто ж не знае що буде завтра. І наша прогулянка це саме такий момент. Дозвольте менi перейти на «ти», та взяти Вашу руку. Менi буде дуже приемно, якщо Ви, теж менi казатимете «ти». – хух, я навiть дихання вiд хвилювання затримала.

– Так, звичайно! Давайте, давай на «ти». – Вiн знов посмiхаеться, нiби i не було важкоi перерви у розмовi. Можливо так було лише для мене. Я занадто близько приймаю все до серця. Ми знайомi лише декiлька годин, а я вже починаю мрiяти про онукiв. Аж смiшно вiд цiеi думки.

– Можна нарештi взнати про що ж та книга? – Я взяла його за руку i ми пiшли далi. Напевно зi сторони ми виглядаемо як з попереднього столiття: вiн несе парасольку над нею, а вона тримаеться за його руку.

– Якщо цiкаво, то можу дати почитати. – спробувала пошуткувати я.

– Не повiриш, але менi цiкаво послухати твою точку зору. Твiй переказ.

– Навiть не знаю. Це звичайний роман про кохання.

– Щасливе?

– Не знаю.

– Як це? – мiй супутник дуже здивувався.

– Вiдкритий фiнал. – сумно вiдповiла я.

– Як я розумiю! – знов вiн смiеться.

Менi дуже цiкаво чим займаеться цей чоловiк. Спитати якось не зручно. Здаеться, що в ньому е загадка. А можливо мене просто зачаровують цi зеленi очi. І знов я червонiю. Все ж таки спитаю.

– А чим ти займаешся? – Ми задали це питання одночасно i обидва розсмiялися.

– Дама перша.

– Розкажи, чим ти займаешся? – Я б хотiла запитати це дивлячись на нього, але я i так вже червона.

– Я мав на увазi, що ти перша розкажеш, але ти хитрiша нiж я думав – посмiхнувся Сашко. Як приемно, коли в людини хороший настрiй i посмiшка практично не сходить з милого обличчя. – Я очолюю невеличку фiрму по виготовленню канцтоварiв та сувенiрiв. Точнiше не зовсiм очолюю, я старший партнер. І ще я люблю iздити на мотоциклах та сидiти в тому кафе, саме за тим столиком, який зайняла ти. Якось так. А ти чим займаешся?

– В мене все набагато простiше: працюю в книгарнi, i навчаюся заочно у ВНЗ. Дуже люблю читати i ходити в театр.

– Знов я здивований. Сучаснi дiвчата так люблять кiно, що й не знають про iснування театру. А чому ти не iздиш на машинi? – дивне запитання, невже вiн i правдi думае, що всi iздять на машинах. Вiн що з iншоi краiни.

– Колись iздила, навiть отримала права, але моя нервова система занадто сильно страждала вiд iзди за кермом по Львову, тому я вирiшила, що це не мое.

– Так, тут iздити за кермом задоволення не для слабкодухих.

Ми вже пройшли басейн, i стало сумно, що дорога не без краю, тому що почало здаватися, нiби я можу так йти вiчно: мовчки… пiд руку з цим зеленооким чаклуном, забувши про дощ. Ми йшли, насолоджуючись прогулянкою i я дуже сподiвалася, що це взаемно. Так добре, тихо, темно i спокiйно… Нiхто не вiдволiкае. Стоп! Я нiби проснулася вiд солодкого сну. Котра година i чому мiй телефон жодного разу за вечiр не подзвонив. На маму це не схоже. Зупинившись, я почала нишпорити в сумцi у пошуках телефону, щоб взнати котра година i чому мовчить телефон. Де ж вiн?!

– Що сталось? – стурбовано запитав Сашко.

– Котра година?

– За двадцять десята.

– Ого! – Де ж цей телефон i чому мама не дзвонила, невже в неi щось сталося.

– Оля! – Сашко обережно взяв мене за плечi i зупинив пошуки телефону. – Що трапилось? Тобi термiново треба випити якiсь лiки?

– Нi! Менi треба знайти телефон. Я не попередила маму, що не прийду на вечерю, забула про час, але вона чомусь не дзвонить. – Вiдповiла я i спробувала продовжити пошуку телефону, а вiн мене не вiдпустив, а пiдвiв пiд свiтло лiхтаря.

– Можливо подзвониш з мого? Ось вiзьми, будь-ласка.

– Дякую! – Швидко взяла я телефон, але… як ним користуватись?! Напевне в мене на обличчi написане збентеження.

– Щось не так? – стурбовано спитав вiн. І знов я вся червона. Крiм того, що як шалена нишпорю в сумцi, я ще не вмiю користуватись сучасним телефоном. Якщо це телефон.

– Як набрати тут номер? – У безвиходi все ж таки питаю я. Вiн смiеться… як мило. Невже я одна не знаю як цим користуватися.

– Давай покажу. – намагаючись зупинити смiх, Сашко взяв телефон. – Ти дiйсно не з цього свiту. Ось тут набирай. – Олександр вiддав менi телефон i почав дуже зацiкавлено з посмiшкою мене розглядати. – А батько не хвилюеться?

– Вiн з нами вже давно не живе – автоматично вiдповiла я, набираючи номер.

Телефон я напевне залишила в кав’ярнi. Що за дурна звичка викладати телефон на стiл. Мати напевне вже всiм знайомим, родичам i друзям подзвонила. А якщо врахувати, що я нiколи не затримуюсь без попередження, то вона мабуть вже зателефонувала у всi морги та лiкарнi.

– Алло – пiсля першого ж гудка я почула мамин голос.

– Мамо. Це я!

– Ольго! Що трапилось? – у маминому голосi я почула страх.

– Все добре! Я здаеться загубила телефон, а вiдповiдно й годинника не маю – нiяковiючи пiд поглядом Сашка оправдовувалася я.

– Ти де? – з полегшенням запитала вона.

– Я йду до дому. Все добре. Я вже скоро буду.

– Ти хоч розумiеш, як я хвилювалася? – почала кричати мама.

– Вибач, матуся. Я скоро буду.

– А звiдки ти менi телефонуеш?

– Кажу ж, що загубила телефон. От попросила подзвонити, щоб ти не хвилювалася.

– Ольго, дома тебе чекае бесiда. – суворо повiдомила вона.

– Знаю, мамо, скоро буду. Бувай!

– Чекаю.

Цiкаво, що я розкажу мамi….

– Дякую за телефон. – я знову розчервонiлася, адже менi довелося розмовляти з мамою при цьому зеленоокому джентльменi….

– Проблеми? – посмiхаючись, але удавано серйозно запитав вiн.

– Я б так не сказала…. Хоча примусила мати дуже хвилюватися. Думаю менi варто поквапитись.

– Зачекай хвильку, будь-ласка. Менi треба подзвонити.

Цiкаво куди вiн телефонуе так термiново? Хоча, яке менi дiло. Напевне викликае таксi, щоб iхати до дому, тому що ця iсторiя з телефоном не на мою користь. І що за думки лiзуть менi в голову? Я ж не хочу нiяких стосункiв з цим чоловiком… чи хочу..?

– Рома, привiт. Менi потрiбна зараз машина. Я де? За басейном Динамо. По дорозi до Нового Львова. І ще менi потрiбен гарний букет квiтiв. Якщо знайдеш, то червонi троянди з бiлими орхiдеями. …. Чекаю… Добре, 10 хвилин.

Напевне iде на побачення. Заздрю я тiй жiнцi. Та що ж таке! Мене це не повинно хвилювати, тим бiльше розстроювати. Ми знайомi декiлька годин i все. Треба прощатися i йти до дому, тому що менi неприемна думка, про його побачення. Що ж за дурницi в мене в головi? Вiн менi нiхто. Он iде маршрутка якась…

– Олександр, дякую за приемну прогулянку, але вже мушу бiгти. Приемно було познайомитися. – Швидко промовила я.

– Зачекай! Ти куди? – Здивовано i вже без посмiшки запитав Сашко.

– До дому. Йти ще довго, а мама хвилюеться. Он як раз мiй автобус. – прибрехала про причину я.

– Нi! Стiй. – Олександр спiймав мою руку, коли я як раз зiбралася голосувати. І автобус проiхав далi… Жах! Невже вiн не розумiе, що менi дiйсно треба поспiшати?

– Чудово! Тепер швидше не буде. – розсердившись сказала я.

– Я не зрозумiв, чому ти зiрвалася i тiкаеш вiд мене. Я тебе образив? – стурбовано запитав вiн.

– Нi! Що ти! – я не знаю вiдповiдi на його запитання… не образив, наче, але… – менi треба швидше йти до дому, щоб мама не хвилювалася. І тебе не хочу затримувати, в тебе ж напевне справи. – я знову червонiю, а пiд лiхтарем це чудово видно.

– Зажди. – i чому вiн знову смiеться? – Вибач, я не пояснив. Зараз приiде машина, щоб вiдвезти тебе до дому.

– Нi це зайве! – таке враження, що вiн знущаеться – Не хочу почувати себе винною. Я сама доберуся. Дякую.

– Стiй! Я не розумiю. Що тiльки щойно змiнилося? Ми йшли спiлкувалися, а тут ти вже втiкаеш вiд мене. Я щось не те сказав? – Судячи з виразу обличчя вiн i правда не розумiе.

– Саш, менi просто не зручно, що тобi довелося для мене викликати машину. Я не хочу бути нав’язливою. І порушувати твоi плани на вечiр. – спробувала пояснити я, дещо змiнивши причину.

– Ти дiйсно з цього часу? – Вiн став навпроти мене, так щоб свiтло падало менi на обличчя, легко взяв за пiдборiддя так, щоб бачити мое обличчя. А я думала ми приблизно одного зросту. – Ти почервонiла. Це так мило. – Вiн дивився на мене так, як батько на маленьку донечку. – В мене немае жодних планiв на цей вечiр, окрiм як провести тебе до дому. Хоча вони дещо змiнилися… – спокiйним тоном як дитинi пояснив вiн менi.

– От бачиш, все ж таки я краще поiду сама.

– Яка ж ти вперта. Просто я планував йти з тобою пiшки аж до твого дому, а доведеться скоротити час i проiхати на машинi решта шляху. Не треба примушувати твою маму хвилюватися i чекати. – посмiхнувся Сашко. Тодi для кого цi квiти… не для моеi ж мами – І квiти ми iй подаруемо в знак вибачення, i щоб тебе не сварили – Закiнчив вiн, нiби прочитавши моi думки.

– Думаю в неi виникне одразу безлiч запитань. – розгублено сказала я.

– Я дам на них вiдповiдь – абсолютно спокiйно запевнив вiн мене… Нi! Що вiн придумав.

– Не треба. Я сама.

– Дозволь менi бути джентльменом. Он i машина. Куди iхати? – сказав зеленоокий джентльмен дiловим тоном, вказавши на темну машину, яка щойно пiд'iхала.

– На Литвиненка, одразу за зупинкою налiво.

Саша швидко поцiлував мене у нiс, взяв за руку i провiв до машини. Що це було? Мое обличчя ще нiколи не було таким червоним. Я не вiрю, що от так одразу могла сподобалась чоловiку… приемному та заможному. Щось тут не так. Навiщо я сiдаю в невiдому машину, ну i що, що це БМВ, але звiдки я знаю що в нього на думцi? Чому ж не втекла? Зараз вже пiзно. Я нiби кролик перед удавом… уся моя воля кудись зникла. Цей зеленоокий чоловiк насправдi чаклун. Якщо зi мною щось станеться, мама збожеволiе. Навiщо я йду з ним? Можливо даремно хвилююся. Тим бiльше я дзвонила мамi з телефону Сашка, якщо звiсно номер визначився. Скiльки всього в головi. Цей чоловiк мене поцiлував i навряд чи тепер зробить щось погане. Який дивний сьогоднi день… стiльки всього нового… зеленi очi. Зараз не потрiбно про це думати, подумаю коли буду сама. Тим бiльше ми вже приiхали.

– Спасибi за вечiр, i за те, що провiв до дому. На добранiч! – треба швидше втiкати з зеленоi пастки, яка дедалi бiльше затягуе.

– Дивна наполегливiсть втекти вiд мене. Куди ти? – посмiхнувся Олександр.

– Як куди? Ми ж приiхали i я йду до дому. – тiльки б вiн не зупиняв мене.

– Звичайно, але я просто зобов’язаний передати тебе мамi у руки. До того ж ти забула, що в нас для неi е квiти. – вдавано серйозно сказав вiн. Ми знайомi лиш декiлька годин, а вiн вже хоче знайомитися з мое мамою. Нi. Ще не вiдомо як складуться нашi стосунки, якщо складуться.

– Чи не здаеться тобi, що це вже занадто? – дещо роздратовано та перелякано запитала я цього.

– Що саме?

– Занадто рано знайомитись з батьками – задумався, можливо передумав.

– Менi треба вибачитись за твое запiзнення.

– А тобi не здаеться, що мама просто може бути не готова до чийогось вiзиту в такий пiзнiй час?

– Я i не подумав, ти iй скажеш, а я почекаю за дверима, поки не покличеш – знайшов вихiд дiловий чоловiк.

– Чому ти такий впертий? Зi своiми батьками теж зiбрався мене знайомити? – у розпачу запитала я…. судячи з виразу обличчя, я щось не те сказала. Ну i хто мне за язик тягнув?

– Нi. Нiколи…. Вони померли… – тихо i спокiйно вiдповiв Сашко.

– Вибач – хто ж мене за язика тягнув?

– Але з тiткою обов’язково. – додав вiн з посмiшкою… здаеться настрiй зiпсувати йому неможливо – Йдемо вже.

Мама була вбрана так, нiби кудись йшла або тiльки прийшла до дому. Напевне вона збиралася йти мене шукати, тому що iнакшого пояснення ii «бойовоi готовностi» в мене просто немае. Тепер вже точно доведеться знайомити Олександра з мамою, вiн же не вiдчепиться. Це ж треба було познайомитися з таким джентльменом, щоб хотiти аби мама була без настрою приймати зараз гостей, але…. Як би скоротити це знайомство до декiлькох хвилин, а потiм уникнути бесiди з мамою… йти спати, хоч i без вечерi. Тодi мати не буде розпитувати, а я до завтра помiркую що розказати.

– Мамо! Я прийшла! – пiсля глибокого вдиху промовила я.

– Нарештi! Розказуй…

– Я не сама – швидко перебила я ii. Вираз маминого обличчя пiсля почутого менi подобаеться. Вона навiть уявити не може, що я з хлопцем, з яким тiльки познайомилася. – Саша! Проходь, будь-ласка.

– Доброго вечора! – сказав посмiхаючись Сашко та вручив мамi квiти – Це Вам.

– Добрий вечiр! – ледь чути вiдповiла матуся.

– Мамо, це Олександр, Саша це моя мама – Олена Вiкторiвна.

– Дуже приемно, з Вами познайомитися! – Вiдповiв Сашко, а мама просто посмiхнулася у вiдповiдь. Чудово! У мами немае слiв. Треба скористатися моментом i тiкати в кiмнату спати. Хоча щось захопити з собою поiсти не завадить. Треба щоб Сашко попрощався… – Олена Вiкторiвно, вибачте, що затримав Олю.

– Все нормально. Проходьте, будь-ласка – мама вiдповiла розгублено, але з посмiшкою.

– Нi. Спасибi. Вже пiзно. На добранiч! – ввiчливо сказав зеленоокий джентльмен.

– На добранiч. – автоматично вiдповiла мама, переводячи погляд з Сашка на мене.

– Оля, ти ж не забудеш повечеряти? – Так само ввiчливо звернувся вiн до мене. Просто чудово – тепер я не зможу уникнути розмови з мамою…

– Не забуду На добранiч. – офiцiйно вiдповiла я. Хто його тягнув за язика?

Мiй зеленоокий джентльмен пiшов. Як би не букет у маминих руках, я б подумала, що все це менi примарилося. Дивний день. Дуже дивний. Ох…. Зараз треба залишитися самiй на деякий час, щоб спробувати збагнути все.

– Оля, хто це? – нарештi запитала вона.

– Ой. Мамусь, давай завтра. Я хочу iсти i спати. – спробувала уникнути я розмови.

– Нi. Ти мусиш менi розповiсти. – безапеляцiйним тоном повiдомила мама – Тебе нiколи i нiхто не проводжав, та ти нi з ким не зустрiчалася, нi про кого не казала, а тут…..з тобою приходить дуже ввiчливий юнак…. даруе менi цей чудовий букет. Дiвчино, менi потрiбнi пояснення!

– Мамо, так i нема чого пояснювати. – довелося сказати менi – Зайшла в кафе перечекати дощ, вiн до мене пiдсiв, а потiм провiв до дому. Пiшки. Давай завтра. Будь-ласочка, мамуля.

– На добранiч – ображено сказала вона i пiшла за вазою для квiтiв.

– Не ображайся, будь-ласка. Я тобi все розкажу. Чесно-чесно. Просто дiйсно очi злипаються. На добранiч.

Швидко повечерявши, я закрилася у своiй кiмнатi. Тиша, спокiй, я сама… не хочеться вмикати музику. Де ж думки, емоцii, на якi я чекаю та яких боюся, тi, що не дадуть думати i спати. Навiть не сподiваюся швидко заснути… Хiба можна пiсля такого насиченого i дивного дня спокiйно заснути? Ох цi зеленi очi… Тiльки б не закохатися. Ми бачились один раз, знайомi один день i буде величезною помилкою сподiватися на щось бiльше. Та i на що сподiватися? Напевне бiльше нiколи й не побачимося… Чому вiн поцiлував мене в нiс? Це було так мило… Менi просто хочеться йти поруч…




4


Тiеi ночi я заснула швидко, навiть не встигла щось обдумати. Не бачила жодного сну. А прокинулася з твердим рiшенням зайти в обiд або пiсля роботи в кав’ярню та забрати свiй телефон. Можливо варто написати зеленоокому джентльмену смс з подякою за вечiр? В мами ж номер зберiгся сподiваюсь. Чи не варто цього робити… Втекла я на роботу ще до того, як прокинулася мама, тому до вечора про вiдверту розмову з матусею можна не думати.

Я дуже люблю свою роботу. Ця маленька книгарня саме те мiсце, де б я, напевне, хотiла працювати завжди. Тут тiльки книги, немае контурних карт, навчальних зошитiв, вiдповiдей на завдання та всiх iнших супутнiх дрiбниць… Але як би сильно я не була захоплена своею роботою, цей понедiлок буде тягтися безкiнечно, тому що я з нетерпiнням чекаю закiнчення робочого дня. Можливо я все ж таки наважуся надiслати Сашковi повiдомлення. Як повiльно спливають хвилини, ще й майже немае покупцiв. Кожного вiдкриття дверей я чекаю з нетерпiнням, сподiваючись, що це швидше наблизить мене до кiнця робочого дня.

Моi думки весь час повертаються до тих зелених очей i прогулянки пiд дощем, який навiть почав менi подобатися. Чому коли наказуеш собi про щось не думати, думаеш саме про це..? Коли виганяла думки про вчорашнiй день з голови, вони наполегливiше туди лiзли. Я пообiцяла собi, нi на що розраховувати, i не сподiватися. Але це важко, коли чаклунськi зеленi очi наче переслiдують усюди. І ще музика… чому сьогоднi Андрiй обрав романтичнi рок композицii?

Нi! Це не дае менi спокою. Треба написати повiдомлення, хоч щось про вчорашею зустрiч i буде те, що буде. Лишилося повернути свiй телефон… Я не буду чекати вечора. Людей мало. Я в обiдню перерву збiгаю в ту кав’ярню. Не так це i далеко. Сподiваюся мiй телефон там.

– Андрiй, ти не проти, якщо я вийду на обiд? Менi потрiбна година. – запитала я менеджера.

– Добре. Людей сьогоднi мало. Я сам впораюсь. – вiдповiв вiн.

– Дякую.

Десь в глибинi душi я сподiвалася, що станеться диво, i зеленоокий джентльмен прийде до мене на роботу, щоб побажати доброго ранку…. чи дня… просто прийде. Що ж не все, про що пишуть в романах про кохання правда… дива не сталося – нiхто не прийшов. Треба самiй щось робити! Чому я про це знову i знову думаю?

Знову дощ. Всi з парасольками i лише я вирiшила, що буду швидше нiж дощ. З магазину я вилетiла як очманiла, тому що години часу менi може й не вистачити, якщо не бiгти. Дивлячись не перед собою, а пiд ноги, щоб дощ не падав на обличчя я дуже боляче об щось вдарилась. Вiрнiше я на щось налетiла, а потiм сiла в калюжу.

– АЙ! Чудово! – Це ж треба таке… Телефон почекае до вечора…. Якщо я врiзалась в людину, то нехай це буде Диво з зеленими очима.

– Дiвчино, що ж Ви не дивитесь куди йдете?! Так i вбитись недовго, а ще й когось прибити можете так. – сказав чоловiчий голос i я побачила руку, яку менi подали… але дива не сталося, життя це не книга i чудовий принц не з’явиться, хоча обличчя хлопця менi знайоме.

– Вибачте.

– Стривайте! Ви Ольга? – засяяв вiн.

– Так. – здивувалася я.

– Мене звуть Сергiй. Я принiс Вам Ваш телефон. – посмiхаючись хлопець дiстав з кишенi пакет… Це ж треба… яким це дивом?

– Дякую! Але як..? Звiдки вiн у Вас?

– Я адмiнiстратор у кав’ярнi. Ви вчора забули в нас телефон. А сьогоднi зранку нам подзвонили i розказали хто власник i де шукати.

– Дуже дякую. Я як раз йшла за телефоном до Вас. – розгублено бурмотiла я – Хто ж Вам дзвонив?

– Власних кав'ярнi – Іван Володимирович.

– Дякую. Дуже дякую – зрадiла я телефону.

– Ви не забилися? – ввiчливо запитав Сергiй.

– Нi. Тiльки сiла в калюжу – розсмiялася я – зараз все просушу.

– Вибачте менi.

– Нi, що Ви?! Наступного разу буду дивитися поперед себе. Добре, що налетiла на Вас, а не на машину. Дякую за телефон. До побачення. – я поспiшила повернутися у книгарню.

– До побачення!

Добре, що я не встигла далеко вiдiйти вiд роботи, тут е опалення та форма. Тому до кiнця робочого дня мiй одяг висохне. В моiй головi з'явилася ще одна думка, а точнiше завдання: з'ясувати хто такий Іван Володимирович i звiдки вiн мене знае. Можливо це один з наших клiентiв i вчора теж був у тiй кав’ярнi. А може це друг Сашка… Навряд – див не бувае. Та мiй новий знайомий не знае де саме я працюю… Досить видавати бажане за дiйсне. Немае принцiв, марно чекати дива. Треба буде написати повiдомлення з подякою за вечiр.

Андрiй не знае хто такий Іван Вiкторович. Але у власника книгарнi е знайомий Іван, просто Андрiй не знае як його по-батьковi. От i все стало на мiсця, i я навiть знаю як виглядае цей чоловiк. При зустрiчi треба буде подякувати.

Мое бажання забрати телефон пiдкрiплювалося ще й надiею на те, що Сашко дзвонив або писав. Даремно… Слiд було здогадатися, що крiм мами менi нiхто не дзвонив. Певно ii 53 пропущенi дзвiнки дiстали всiх вiдвiдувачiв i персонал кав’ярнi.

А власне на що я сподiваюсь? Вiн менi не подзвонить. Навiщо я чекаю? Навiщо надумую собi ефектну появу зеленоокого принца? Так! Вiн мене зачепив, але навряд чи ми ще зустрiнемось.

І чим бiльше я думала про те, що Сашко не подзвонить, тим сильнiше хотiла зробити хоч щось, щоб побачити його ще раз, розумiючи, що немае змiсту щось робити. Однозначно, не можна читати так багато книг про кохання, вони нiколи не вiдповiдають дiйснiсть. Я скоро збожеволiю, уявляючи нашу зустрiч або дзвiнок. Весь день намагалася не думати про нового знайомого, тому думала ще бiльше; намагалася придумати звичайну подяку в смс, але менi постiйно здавалося, що це буде виглядати смiшно. Нарештi, пiсля 18-i я наважилась: «Мама просила подякувати за квiти. І спасибi за прогулянку. Оля».

Як я чекала вiдповiдь! Я так давно нiчого не чекала. Йшли хвилини i нiчого… Хоч би вiдповiв «немае за що»… Теж менi джентльмен. Пройшла година – телефон мовчав. Навiщо я про нього весь час думаю? В нас не може бути нiчого – Сашко тiльки провiв мене до дому i все. Може в нього щось сталось? Напевне вiн просто одружений. Нехай ця моя думка i завершить мiркування про зеленоокого принца. Яка ж я наiвна… Пiд кiнець робочого дня голова гула… чому я не можу не думати про нього?! З роботи я йшла в жахливому настрою: менi просто хотiлося сховатися, поплакати, щоб мене нiхто не помiчав…. Вперше за довгий час я вирiшила послухати музику у навушниках голосно (зазвичай я дуже бережу слух), тим самим сховавшись вiд усiх. Найкраще пiд мiй настiй пiдiйшов новий альбом Стiнга[2 - Sting – The Last Ship]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/anastas-ya-zotova/zakohan-u-lv-vskiy-dosch/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Океан Ельзи – Зеленi очi




2


Sting – The Last Ship