Книга - Артишоки

Артишоки
Олена Пчiлка


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Артишоки» Олени Пчiлки – соцiально-психологiчне оповiдання, в центрi якого – проблема зубожiння дворянства, iхне жалюгiдне прагнення лише до матерiального блага у свiтi, де навiть любов стала предметом торгiв***. Перу авторки належить низка iнших творiв, серед яких «Сосонка», «Свiтло добра й любовi», «Снiгова баба», «Соловйовий спiв», тощо. Олена Пчiлка (справжне iм’я Ольга Петрiвна Косач) – мати видатноi украiнськоi письменницi Лесi Украiнки, талановитий прозаiк та поетеса, авторка численних творiв для дiтей.





Олена Пчiлка

Артишоки



Ви знаете, що таке артишоки? Якi вони?

Спробуйте, мiй провiнцiальний друже, попитать отак скiлькох ваших знайомих, то ви побачите цiкаву рiч: нi один з них не признаеться, що вiн не знае i не бачив на своему вiку артишокiв. А чому б, здаеться, i не признатись?.. Ну, отже! Не признаеться… Почне говорити щось невиразне, говоритиме з мiною похмурою, зморщивши брови, одначе пiк, мовби вiн тую овоч iв. Через що ж се так ведеться? Через те, здаеться менi, що i той, хто не Личин артишокiв, з певнiстю знае одно: що артишоки якась панська рiч. Ну, то як же таки признатись, що навiть i тямку про неi не маеш, коли навiть Меджi згадуе про сю потраву, подавану в ii аристократичнiй господi!..

Отже, послухайте, що було з оцими самими артишоками в однiй, теж панськiй, господi.

Одначе перше треба вам знати, яка то була господа i якi то були пани. Господа була сiльська, але суто панська, i була вона дуже гарна, поки фортуна – ота панi над нами – не справила ii властителям, панам Свойським, лихого жарту, дуже похожого на руйнацiю всього маетку: ще татко панi Свойськоi заставив його в земельному банку, а муж панi ще облагородив маеток, перезастановивши його в дворянському банку. Правда, пiсля сiеi операцii дом панiв Свойських справдi бiльше облагородився: пан покрив його залiзною покрiвлею i дав зверху дуже штучнi комини, а панi купила новi коври i, для нового камiна в свiтлицi, дуже штучний бронзовий годинник з середньовiковими лицарями i з генiем часу на вершку. Одначе той генiй щось-то не дуже поблагословив оселю панiв Свойських, вона ще бiльше опускалась: будинок облупився самим непанським способом[1 - Про стайнi вже й говорить нiчого!]. Мурованi стовпцi в брамi почали розвалюватись, i над всiм дворищем немов повилося якесь павутиння упадку… Навiть бур'яни почали рости там, де iм зовсiм не подобало уявлятись[2 - Найпаче буйно розрослись вони там, де колись була теплиця]. Одним словом, хто знав оселю тую колись, той, iдучи тепер шляхом повз неi, говорив тiльки: «Овва!..»

Звичайно, все те можна було б знов опорядити, якби грошi. Ба! Якби грошi! В тiм-то й сила, що iх не було.

Одначе в домi панiв Свойських був ще свого роду капiтал, i, як вони сподiвалися, значний капiтал: то була iх красавиця дочка, панна Олiмпiада.

Хоть се таке дiло, що ще до себе требуе капiталу, одначе рiзно бувае: часом можна зробити дуже щасливий фiнансовий зворот – навiть для цiлоi фамiлii,– зручно знайшовши доброго купця на такi брiвки, такi устонька i такий, мовляла мама, Чисто гречеський носик, який мала панна Олiмпiада Аркадiiвна. Таку вроду просто-таки можна було вважать за скритий капiтал.

І вся фамiлiя так i вважала. Коли ж не сватали панну Олiмпiю багатi женихи, то причину сьому сi бачили тiльки в тiм, що таких женихiв не було зовсiм. «Де тепер тi багатi женихи? – говорила мама. – Все бог знае що!» І правда, все або дрiбнота, або хоть i пани з добрих фамiлiй, але такi, що насилу самi держалися на тих «облагороджених» маетках.

Так-то вже судилося паннi Олiмпii вродитися з такою гарною вродою в такi кепськi часи!

Аж ось уявився – i навiть в близькому сусiдствi панiв Свойських – один обиватель, що його прямо-таки можна було назвати багатим женихом. Був вiн родом iз Московськоi губернii, син багатого купця; батько оддiлив йому капiтал, i на той капiтал куплено було з торгiв «iмiнiе», що належало якраз дядьковi панi Свойськоi, Євграфу Петровичу. Бiдний Євграф Петрович! Якi бенкети справляв вiн колись, якi виiзди. Виiздом зветься в тих наших полтавських сторонах, разом – екiпаж, конi i вiзниця[3 - Убрання Його. (прим. автора)] мав! А тепер довелося жить з ласки у зятя… На мiсто ж Євграфа Петровича оселився Хомутовников. Так, iменно так звався новий господар: Степан Кузьмич Хомутовников… Панi Свойська аж перепитала з жахом: «Як?! Хомутовников?!» – почувши вперше iм'я нового сусiди.

Тим часом новий господар порядкував собi в купленому маетку. Був вiн хлопець ще молодий, але статечний; правда, «звiзд з неба не хватав»[4 - Через те ж батько й не зоставив його при комерцii], а все ж управлятися з маетком мiг вiн доволi добре, тим бiльше, що мав при собi сивобородого помiчника – земляка; земляк той не тiльки радив йому, як вигiднiше збирати й продавати свiй хлiб, а ще й скуповувати чужий; капiтал же до того мався, i зносини купецькi були теж.

Молодий Хомутовников жив тихенько, великих знакомостiв з сусiдами панами не заводив. Та, правду сказавши, не така-то в його була й подоба, щоб уявлятися в панських салонах: хоч був вiн собi хлопець здоровий, «ражий детина», але ж iменно та плебейська червонiсть лиця, та пелехата голова, та дебелiсть i незугарнiсть, та несквапнiсть i в розмовi – не для салонiв було те все!.. Отже, Хомутовников немовби сам почував свою нездарнiсть i, як говорили пани, «знав свое мiсце», а коли й доводилось йому бувати мiж людьми, то поводився тихо, навiть соромливо.

Говорили, що як приiхав вiн торгувати у Графовича пшеницю, то пан, дивлячись на його подобу та слухаючи його «да-с, точно-с», «нет-с, не сходно», подумав, що то тiльки прикажчик з економii; аж уже як хлопчина виложив iз свого череватого гаманця скiлька тисяч та виписав помалу на паперi, пiд умовою, Степан Хомутовников, тодi тiльки Графович попросив його сiдати i навiть подав руку на прощання, а то не зважався навiть i в кабiнетi сажати його, не то що вести в салон! І оцей-то купчик, Степан Хомутовников, уявився тим фiгуральним купцем, якого сподiвалися на свiй дорогий скарб, красавицю Олiмпiю, пани Свойськi!.. Чи се можливо?! Що сказала б покiйниця бабуня Александра Львiвна Милорадова, якби були дожила до сього часу? Та що скаже й тепер тiточкаа Ольга Николаiвна Дудулiй, як почуе, що Лiмпочка засватана за Хомутовникова?..





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/olena-pch-lka/artishoki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Про стайнi вже й говорить нiчого!




2


Найпаче буйно розрослись вони там, де колись була теплиця




3


Убрання Його. (прим. автора)




4


Через те ж батько й не зоставив його при комерцii