Книга - Вендета по-українськи

Вендета по-украiнськи
Анатолiй Сергiенко


Не часто, ой нечасто злодiйка-доля пiдкидае нам щедрi презенти. А таки трапляеться iнколи! Уявiть лишень, прокинулись ви зранку i дорогою на роботу знайшли у своiй поштовiй скриньцi десять тисяч доларiв. Як вам дарунок? Вражае? Та чи подаруночок це? Бо за кiлька метрiв на вас чекае iще одна знахiдка – жахлива. Труп вiдомоi людини, депутата. І тепер ви вже не тiльки щасливий власник чималого капiталу. Тепер ви – свiдок кримiнального злочину. А, може, пiдозрюваний? Як воно там складеться, знае докладнiше Анатолiй Сергiенко. Знае, i в романi «Вендета по-украiнськи» поспiшае переповiсти подробицi. А ви, любi читачi, вiдтепер уважнiше приглядайтеся до своiх поштових скриньок. А раптом i вам пощастить!!!





Сергiенко Анатолiй

Вендета по-украiнськи





ЧАСТИНА ПЕРША





1


Миколi Барбiрошу приснилося, що вiн iв м’ясо. З апетитом наминав свiжу, щойно пiдсмажену свинину. Приемно хрускотiли в ротi пiдрум’яненi соковитi шматочки, жир стiкав по пiдборiддi й падав великими краплями на тарiлку. Лiвою рукою Барбiрош умокав окраець хлiба в густий гарячий жир, не поспiшаючи вкидав до рота i з насолодою пережовував. Потiм, узявши виделку й нiж, вiдрiзав маленький запашний шматочок, урочисто спроваджував до рота i смакував, смакував…

Задзеленчав будильник. Микола простягнув руку, навпомацки натиснув кнопку блокування i тiльки потiм розплющив очi.

За вiкном сiрiло. Годинник показував за чверть сьому. Присмак свiжого м’яса ще не вивiтрився зi свiдомостi, й Барбiрош, ковтнувши слину, подумав: коли сняться такi сни, то справи його кепськi. Це, напевне, попередження, сигнал, що органiзм виснажений i потребуе бiльше калорiй. Микола напружив пам’ять, намагаючись пригадати, коли востанне споживав свинину, однак марно. Не пам’ятае. Зате раптом зринув спомин.

На Рiздвянi свята кололи свиню. Вiн тодi у шостому чи сьомому класi навчався. Микольця допомагав рiзниковi. Роздiляв снопик соломи на три частини, як той вчив, пiдпалював i пiдносив до пiдвiшеноi на гiлляцi старого горiха тушi свинi.

Сусiд-рiзник, червонопикий, дужий i, як казали, найздоровiший у селi чоловiк, сидiв на ослiнчику, без шапки, в камiзельцi, з пiдкоченими по лiктi рукавами сорочки i пив з кварти свiжу кров.

– Хочеш спробувати? – несподiвано запитав вiн. – Корисно для здоров’я. Калорiй багато. Сам п’ю i всiм рекомендую. На перший раз – сто грамiв, не бiльше.

Рiзник зачерпнув квартою з миски, глянув усередину, вiдлив трохи i рiшуче простягнув посудину Миколi.

Хлопець знiтився. Було страшно й гидко. Вiн нiколи не куштував свiжоi кровi. Пригадав, як свиня смикалася в агонii, як у такт биття серця здригалася в грудях шпичка, а ще той пронизливий виск, хрип, поволi стихаюче харкотiння. Микола бридливо поморщився. Нi, не зможе. Але що про нього подумае сусiд? Слабак, скаже, не мае сили перебороти себе, випробувати волю. І Микола таки зважився на героiчний, як йому здавалося, вчинок. Випив вiдважених рiзником на око сто грамiв свiжоi свинячоi кровi.

Три днi нудотно-млосний присмак у ротi мучив Миколу. Три днi вiн не мiг дивитися на м’ясо. Однак iз часом минулося. Кровi, правда, вiн пiсля того випадку не пробував, а до м’яса поступово звик. І тепер, прокинувшись, Барбiрош подумав: сон про м’ясо, картинка з дитинства, коли пив з кварти кров, що все це означае? Передчуття якоiсь халепи чи, може, й справдi бракуе калорiй?

Так, останнiм часом вiн змарнiв, осунувся, став нервовим. Дружина каже: цигарки виннi. Забагато палиш, щодня вишмалюеш аж пачку «Прими». Для теперiшнього голодного часу це – завелика розкiш. Сiм’я сидить на бульбi. Мар’яна вже пiвроку без роботи, а Миколиноi зарплати вистачае хiба що на тиждень, якщо вчасно дадуть. Важкi часи настали, важкi… Завод дихае на ладан. Мiсяць працюе, два мiсяцi – стоiть. Кращi робiтники давно розрахувалися. Однi алкашi й пенсiонери залишилися. А ще апарат управлiння, керiвництво, бухгалтерiя – дармоiди конторськi! За опалення немае чим платити – вiдключили. В цеху зимно, вiтер гуляе. А гримiли ж колись на всю краiну. І робота була, i грошi…

Барбiрош випростав пiд ковдрою ноги. В кiмнатi було прохолодно, вилазити з теплого лiжка йому не хотiлося. Поруч, на боцi, згорнувшись клубком i пiдклавши долоньку пiд голову, спала дружина.

Микола зиркнув на годинника. Ще е час. Присунувся ближче до Мар’яни, поклав руку на гаряче стегно. Намацав краечок сорочки й рiшуче потягнув догори, оголюючи тiло.

– Мар’яно, – прошепотiв вiн, пожадливо пестячи ii груди.

– Чого тобi? – прокинувшись, у вiдповiдь гарикнула дружина. Барбiрош нетерпляче натиснув на ii плече, намагаючись перевернути горiлиць, однак Мар’яна з силою скинула його руку.

– Вiдчепися! – злiсно прошипiла крiзь зуби, вiдсуваючись подалi й натягуючи ковдру на голову..

– Не любиш… – важко зiтхнув, примовк, очiкуючи Мар’яниноi реакцii, але вона байдужим чужим голосом кинула:

– Вставай, бо спiзнишся на роботу.

Барбiрош неохоче звiвся на ноги, намацав на холоднiй пiдлозi капцi й подибав, похнюпившись, на кухню. Батареi ледь теплiли. Микола запалив газ i поставив чайника на газову плиту. Глянув у вiкно. Вночi йшов дощ, на асфальтi перед будинком стояли калюжi, небо хмарилось, i Барбiрош подумав, що треба буде взяти парасольку й одягнути теплого светра, бо температура на вулицi знизилась майже до нуля.

Умився, хотiв поголитися, перебрав леза до бритви, однак жодного придатного не знайшов. «Увечерi полагоджу стару «Харкiв», – вирiшив, – i до кращих часiв голитимуся електробритвою».

Поснiдавши, згадав про грошi. Не вистачить на обiд. Треба йти до Мар’яни, знову будити, а може, вона вже й не спить. Вчора допiзна шила малому сорочку. Микола не чув, коли й лягла. Зла на нього, як дiдько, кидаеться за всяку дрiбницю, тиждень до себе не пiдпускае. Невже щось довiдалась про Галю? Турбувати дружину Барбiрош не наважився. Якось перетерпить, не вперше без обiду, тепер мало хто в заводськiй iдальнi харчуеться. День швидко пролетить за балачками й перекурами.

Одягаючи у передпокоi куртку, згадав про цигарки. Мацнув рукою по кишенi, чи пачка «Прими» i сiрники на мiсцi. Перевiрив також, чи взяв ключi вiд квартири. Мар’яна, забравши Ромчика зi школи, може до матерi з малим гайнути, як вiн тодi до хати дiстанеться? А ще ключ вiд поштовоi скриньки треба взяти, он, хтось знову ввечерi все повiдмикав, мабуть, щоб удень газети поцупити. Важко останнiм часом припильнувати пошту. З усього пiд’iзду лише вiн, Барбiрош, передплачуе газету. «Спорт-експрес» називаеться. Гарна газета, новини свiжi, про футбол багато цiкавоi iнформацii. Дорога, правда, Мар’яна три днi з ним не розмовляла, коли довiдалася, що газету на рiк передплатив, виклавши мало не всю зарплату. Одну-едину газету одержуе i ту хтось регулярно цупить. Нi, здрiбнiв народ, вироджуеться нацiя, стiльки злодiiв наплодилося!

Микола взявся за дверну ручку й раптом iз жахом помiтив, що нi верхнiй замок, анi нижнiй не замкненi. Виходить, цiлiсiньку нiч вхiднi дверi були не запертi? Мар’яна, вона остання лягала спати! І таке трапляеться не один раз. Невже важко замкнути на нiч дверi? Кажи, не кажи, як горохом об стiну! Гаразд, увечерi з нею поговорю, вирiшив Барбiрош, про все згадаю, та й часу зараз нема, на роботу спiзнюся.

З третього поверху на перший зiйшов швидко. На сходовому майданчику яскраво горiла лампочка й Микола побачив, що дев’ять поштових скриньок, як завжди, вiдчиненi навстiж, лише його зачинена. Дивно, подумав, поштовий злодiй, як правило, пiдважуючи ножем, вiдпирав усi. Сiмдесят четвертiй квартирi зробив виняток.

Барбiрош почав замикати поштовi скриньки сусiдiв, як це часто робив, i враз погляд його зупинився на пофарбованiй у зелений колiр переднiй стiнцi власноi скриньки. Крiзь отвори побачив, що всерединi щось е. Лист, майнула думка. Але ж учора, окрiм газети, нiчого не було. Вiн швиденько вiдiмкнув скриньку й витягнув пухкого запечатаного конверта. Жодного напису: нi адреси, нi прiзвища. Заклеено конверт було недбало, i Микола, нiгтем пiдваживши краечок, досить легко його розпечатав. Пачка стодоларових купюр! Першою була думка – фальшивi. Однак, уважно вдивляючись у асигнацii i прискiпливо iх обмацуючи, ще не вiрячи й не вiдкидаючи сумнiвiв, поволi до свiдомостi вперто сунула думка: банкноти не пiдробленi. Не вперше Барбiрош тримав у руках американськi долари, вважав, що вмiе розпiзнати справжнi вони чи фальшивi, тому був майже впевненим – до його поштовоi скриньки хтось укинув конверта з величезною сумою грошей у твердiй валютi. Випадково поклав чи навмисне? Кому вони адресованi? Може, якийсь жартун пiдкинув, та й стоiть собi тихенько в коридорi за дверима, чекае Миколиноi реакцii?

Барбiрош на мить завмер, прислухаючись, однак у пiд’iздi було тихо i з вулицi не долинало жодного звуку. Його насторожило лише те, що дверi до пiд’iзду зачиненi, а це трапляеться рiдко навiть узимку, незважаючи на нагадування сусiдам, аби тi на нiч хоч трохи iх прикривали й не впускали холоду до будинку. Хто i навiщо поклав конверта до поштовоi скриньки? Думку, що цей благочинний акт вчинив добрий ангел-меценат, Микола вiдкинув одразу. Чудес на свiтi не бувае. Нiхто задарма стiльки грошей не дасть. У конвертi «зелених», мабуть, вiсiмдесят папiрцiв, а то й бiльше. Швиденько перелiчив. Десять тисяч! У головi легенько запаморочилося. Це ж цiле багатство! Щоб заробити стiльки, йому потрiбно працювати на заводi десять-п’ятнадцять рокiв!

Барбiрош аж затрусився вiд напруження i вiдчув, як у грудях шалено калатае серце. Навiщо йому стiльки «зелених»? Вiднести в мiлiцiю, нехай розбираються, совiсть залишиться чистою, i спокiйно спатиметься. Йому зайвi клопоти не потрiбнi, своiх гризот вистачае. Вiн уявив, як iде, як кладе на стiл начальнику мiлiцii блакитний пухкий конверт, як розповiдае, за яких обставин його знайшов, а збоку маленький бiсик Мар’яниним голосом насмiшкувато хихикае: «От дурень, от телепень, i це ж додумався, знайти i вiддати!» Може, з дружиною порадитися? Пiднятися на третiй поверх, розбудити Мар’яну, викласти все. Що вона скаже? Тодi треба i про п’ятдесят баксiв, схованих вiд неi на чорний день за шафою, розповiсти. Пояснити, звiдки вони у нього. Вiдверто зiзнатися, що це вiн двi медалi у тестя вкрав i продав у Польщi, коли востанне на гендель iздив. Нi, жiнку в таку справу вплутувати не варто. Настрашиться, галасу наробить, побiжить до матерi радитися. Що робити? Залишити як було, а той, хто поклав, прийде й забере? А якщо не прийде? Тодi хтось iз сусiдiв побачить i поцiкавиться, що за лист у скриньцi Барбiроша? Та ще й без адреси, розпечатае, а там – долари. Як сусiд поведеться? Вiддасть Миколi, бо в його скриньцi? Дiдька лисого! Нi, таку суму грошей залишати не варто. Микола знову згадав про мiлiцiю. Ще невiдомо, на кого натрапить. Там теж «зеленi» люблять. Вiдберуть, складуть акт, скажуть – фальшивi, мiж собою роздiлять i – прощавай багатство, пiдкинутий меценатом скарб! Гуманiтарна допомога багатого вуйка з Америки! Нi, вiн, Микола Барбiрош, не такий дурень, аби так нерозважливо повестися.

Одначе щось таки муляло в душi й неприемно шкрябало по серцю. З’явився страх, який з кожною хвилиною глибше проникав у свiдомiсть, плутав думки i заважав прийняти правильне рiшення. Барбiрош згадав про роботу, про те, що спiзнюеться. Схоже, подумав вiн, слiпим випадком долi його втягнуто в невiдому, а тому й небезпечну авантюру, i тепер спокою вiн не матиме. Злостився на себе, на свою нерiшучiсть, на те, що стоiть з конвертом у руцi й не знае, як йому чинити далi. Краще б вiн зовсiм його не брав, того проклятущого конверта! Зрештою, рiшення може прийти й пiзнiше, добре все зваживши.

Микола сховав конверта до внутрiшньоi кишенi й легенько натиснув на дверi. Але вони одразу не прочинилися, наче з того боку хтось притримував iх, чинив опiр. «Ангел-меценат, – подумав Барбiрош, – зараз, чоловiче, буде тобi гуманiтарна допомога!» Ноги затремтiли вiд страху, серце боляче тенькнуло. Закортiло негайно кинути того конверта з доларами на бетонну долiвку й дати драпака до своеi квартири. Вiн навiть запхав руку до кишенi, намацуючи проклятий дарунок долi, однак думка одним махом розрубати вузол, розгадати таемницю, яким чином валюта потрапила до його скриньки, виявилася сильнiшою, i Микола, переборюючи страх, щосили штовхнув дверi.

Спочатку Барбiрош подумав, що то Михайло з п’ятого поверху. Надудлився так, що заснув пiд дверима в коридорi iхнього пiд’iзду. І треба ж так набратися, так хильнути оковитоi, щоб мiцно спати й не прокинутися навiть пiсля того, як його Микола дверима штовхнув! І запитав подумки себе: де Михайло такого дорогого плаща та гарного костюма придбав, а ще елегантного капелюха, що лежав поряд крисами догори? Микола, вiдчиняючи дверi на вулицю, аби впустити до маленького коридору трохи бiльше свiтла та вранiшньоi прохолоди, тiшив себе гадкою, що от зараз розбудить сусiда-п’яничку i вiдведе його додому… І лише побачивши темно-червоний вiдбиток пiдошви свого черевика i збагнувши, що не в розлиту на бетоннiй долiвцi фарбу вступив, а в калюжу кровi, аж тодi на плечi впав тягар жаху.

Кiлька хвилин Барбiрош оцiпенiло вдивлявся в обличчя мертвого чоловiка. Це був не Михайло з п’ятого поверху, але знайомий. Однак пригадати, де бачив його ранiше, Барбiрош нiяк не мiг. Передчуття важких випробувань охопило Миколу i вiн подумав, що тепер матиме багато клопотiв. І не лише з мiлiцiею.




2


Оперативно-слiдчу групу очолив сам Степан Степанович Наливайко – прокурор мiста. Вiн якраз робив кiлька своiх ранкових вправ, вiдновлюючи рухливiсть шийних хребцiв, коли задзвонив телефон i з черговоi частини мiського вiддiлу мiлiцii повiдомили про злочин. Наливайко спочатку не повiрив, сподiваючись, що сталася прикра помилка, однак, прибувши на мiсце i побачивши мертвого Штима, стривожився не на жарт. Знана у мiстi людина, депутат обласноi Ради, президент наймогутнiшого в мiстi закритого акцiонерного товариства – вбитий двома пострiлами у голову в пiд’iздi будинку нового мiкрорайону за три кiлометри вiд своеi оселi. Як вiн сюди потрапив? Приiхав чи прийшов? Хто бачив убитого востанне? Чи чули пострiли, якщо зброя була без глушника? Крiм того, Штим був близьким приятелем Степана Степановича ще за часiв далекоi юностi, коли обидва парубкували i кожен торував свiй шлях, долаючи сходинки кар’ери: Наливайко – працюючи адвокатом, Штим – лiкарем пологового будинку. Степан Степанович навiть заздрив Штимовi за гострий розум, заповзятливiсть, умiння причарувати жiнок. Заздрив i трохи побоювався. Особливо останнiм часом, коли Штим очолив демократичний блок провiдних партiй мiста та прибрав до рук бiльшiсть малих пiдприемств i комерцiйних структур. Вищiсть заповзятливого пiдприемця, його сила й авторитет серед мiсцевоi верхiвки дратували Степана Степановича i як людину, i як посадовця. Слово, жест Штима важили набагато бiльше, нiж ухвала мiськоi Ради чи його, прокурора, припис. Це тривожило Наливайка, примушувало пiдпорядковуватися, бути терплячим перед колишнiм товаришем i, що найнестерпнiше, постiйно тримало пана прокурора у напруженнi. І тепер, позираючи на розпластане тiло Штима, Степан Степанович вiдчув полегшення i навiть недоречну для трагiчноi митi веселiсть.

Вiн подумав про похорон, який, безперечно, перетвориться на грандiозний полiтичний мiтинг, де голови осередкiв партiй, цi мастаки пустопорожнiх балачок, недовченi нацiонал-патрiоти, будуть лити море крокодилячих слiз i гнiвно вишукувати винних, вкотре наголошуючи на розгулi злочинностi й слабкостi правоохоронцiв. А преса – обласна й мiсцева – пiдхопить, роздмухае, зчинить галас i котрийсь iз газетярiв, у погонi за сенсацiею, вчепиться за ниточку й спробуе простежити, куди вона заведе, аж поки хтось не заткне йому рота. Одне слово, нiчого доброго Степан Степанович у перспективi для себе не бачив.

День був холодний, мрячкотiв дрiбний дощ, вовтузився над тiлом судмедексперт, беззвучно працювала вiдеокамера. Бiля пiд’iзду зiбрався чималий гурт людей, а Наливайко стояв безпорадно задумливий, низько схиливши голову, i збоку, мабуть, складалося враження – чоловiк у вiдчаi, горе важким каменем пригнуло, приголомшило близького друга небiжчика i ось-ось з його очей викотиться скупа чоловiча сльоза.

Слiдчий прокуратури Юрко Ткач, поклавши праву ногу на пiднiжку мiлiцейського «уазика», тримав на колiнi чорну службову течку i заповнював бланк протоколу огляду мiсця подii. Двое понятих, подружня лiтня пара з квартири першого поверху, злякано тулилися пiд стiною. Експерт-кримiналiст стояв на колiнах, передбачливо поклавши пiд ноги шматок фанери, аби не замастити штани, i обережно зчищав скальпелем у целофановий мiшечок грудочки глини з черевикiв убитого.

Начальник мiлiцii i начальник карного розшуку стояли осторонь, бiля службовоi «Волги» й тихо перемовлялися. Побачивши прокурора, подибали до нього. Мовчки потиснули один одному руки, спiвчутливо похитали головами. Згодом неквапом рушили до будинку.

– Що можна затоптати – затоптали, – скаржився начальству кримiналiст. – Цiкавих багато, кожному невтерпки на небiжчика глянути. Дiльничний не встиг припильнувати. Ще й дощ допомiг – майже всi слiди змив.

– Заберiть подалi людей, – розпорядився прокурор. – Тут – не цирк. Що скажете, Вiталiю Дмитровичу?

– Одна куля в скроню, друга – точно в центр чола. Ще й ножем попрацювали, – вiдказав медексперт. – Перерiзали сонну артерiю, тому кровi так багато витекло. Мабуть, пiсля того, як упав, рiзали. Смерть настала приблизно вiсiм годин тому, тобто, десь близько першоi ночi. Скажу точнiше пiсля розтину. Кулi всерединi черепа.

– Гiльзи знайшли?

– Нi, певне, свiтив лiхтариком i пiдiбрав. Стрiляв з вiдстанi метр-пiвтора. Штим стояв обличчям до вулицi. Можливо, виходив з будинку. Впав на правий бiк i загородив тiлом дверi.

– Невже за вiсiм годин жодна жива душа не входила й не виходила з будинку? – засумнiвався прокурор. – Хто перший виявив убитого?

– Слюсар мотозаводу, коли йшов на роботу, – вiдказав Наливайковi слiдчий прокуратури. – Вiн i зателефонував на «02». Мешкае на третьому поверсi в квартирi номер сiмдесят чотири.

– Свiдчення взяли?

– Пише в машинi.

– Допоможiть йому, Юрiю Івановичу, бо до вечора писатиме. Як слiд розпитайте. Важлива кожна дрiбниця, кожна деталь. Яка ваша думка?

– З метою грабунку – не схоже. Нiчого не забрали. Документи, грошi, шлюбна обручка, годинник «Сейко» – все на мiсцi. Слiдiв боротьби, опору нападнику теж не виявлено. Одяг цiлий. Тiло не пересували й не перевертали. Мiсце злочину тут, бiля дверей. Вбивця намагався якнайменше наслiдити й це йому вдалося.

– Кiлер працював, – сказав начальник карного розшуку майор Кiндiй. – Тепер шукай вiтра в полi. Чиста робота. Виконано на вiдмiнно. Вiдчуваеться рука професiонала.

Прокурор поморщився i зауважив:

– Ну й термiнологiя у вас… Не по-людськи висловлюетеся.

– Проза життя, Степане Степановичу, час уже й звикнути. Ви гляньте, як влучно стрiляв! Всадив кулю якраз посерединi – мiж лiнiею росту волосся i перенiссям, а другу – точно в скроню, на лiнii верхньоi частини вуха. Знав, куди цiлити. Гадаю – вбивство на замовлення. Прибрали депутата, а от хто замовив, з якою метою – треба покопати. Будемо шукати, а чи знайдемо? Розкриття таких злочинiв по областi, згiдно зi статистикою – нуль цiлих, чотири десятих вiдсотка. Практично жоден такий злочин не розкритий.

– Не подобаеться менi, пане Романе, ваша тональнiсть, зовсiм не подобаеться. Ота запрограмованiсть на невдачу… Песимiзм, вибачте, каркання… Мати такий настрiй перед вiдповiдальним розслiдуванням. А шукати вбивць доведеться вам. Що значить, чи знайдемо? Знайти потрiбно будь-що! Знайти i покарати! Ви зрозумiли, майоре?

– Авжеж, пане прокуроре, зробимо все можливе.

– У свiтлi останнiх рiшень щодо посилення боротьби зi злочиннiстю… – проказав Наливайко, однак вiдчувши, що не туди заiхав, не в той час, що був рокiв десять тому, схаменувся i продовжив: – Зрештою, нам за це грошi платять. Щоб кожен злочин був розкритий, а виннi сидiли за гратами. І за професiйну придатнiсть, до речi, теж.

– І я так думаю, що грошi. Платню за виконану роботу, – пiдтримав прокурора начальник карного розшуку, – в залежностi вiд квалiфiкацii. Але статистика – рiч уперта. Питаеться, чому такий мiзерний вiдсоток розкриття? Чи не тi самi грошi у цьому виннi?

– В якому розумiннi? – не второпав Наливайко.

– У прямому й переносному.

– Хочете сказати, що за грошi справу можна прикрити й сховати пiд сукно?

– Звичайно, – анiтрохи не збентежився майор Кiндiй. – Усi ми смертнi й жити по-людськи хочемо. І вони це добре усвiдомили. У ворожому таборi не дрiмають, Степане Степановичу, вивчають супротивника, думають, шукають слабкi мiсця. Мабуть, на кожного з нас у них ярличок припасений iз вiдповiдною цiною.

Тема розмови Наливайковi не подобалася. Прозорi натяки, в’iдливi реплiки. Та ще на мiсцi подii. Он скiльки народу зiбралося. Далеко стоять, не почують, але береженого й Бог береже. А потiм дивуешся: звiдки плiтки беруться? Плете язиком казна-що. Нiякоi поваги до старших. Йому ще й тридцяти немае, а вiн уже пiр’ячко розпускае та злетiти вище всiх хоче. Недарма про грошi бовкнув. Вiд такого всякоi капостi чекати можна. І начальник мiлiцii його пiдтримуе. «Ромко – файний хлоп, у вогонь i воду, якщо треба, полiзе». Сам у «Волзi» сидить, вчора, каже, грип ухопив, температура вранцi пiд сорок скочила. Сидiв би вдома, лiкувався, нiчого вiрус розносити.

Наливайко витягнув з кишенi хустинку i протер скельця окулярiв. Потiм звернувся до слiдчого:

– Юрiю Івановичу, ви ознайомили понятих з iхнiми правами й обов’язками?

– Так, Степане Степановичу, ознайомив.

– До протоколу все внесли як слiд? План намалювали?

– Внiс, малюю. Хочете подивитися?

– Нi, не тепер. Потiм, коли пiдписуватиму. Бiда, яка бiда! – схопився за голову прокурор, думаючи про те, що треба якось повiдомити про нещастя дружину Штима. А що вiн iй скаже? Марii Василiвнi, директору школи мистецтв, Марiечцi, як нiжно називав дружину колишнiй приятель Наливайка? А ще головi мiста потрiбно сповiстити, зателефонувати обласному начальству. Хто його знае, як воно далi повернеться. Обласний прокурор – людина нова, необтерта. Ще тепла, не аклiматизувалася. Нiхто не знае, що в нього на гадцi. Не за горами й кадровi перемiщення. Почнуться перевiрки, комiсii… І понiс же його дiдько аж у мiкрорайон! Мало справ, грошей. Тобi завше було мало. І грошей, i молодиць. Тепер маеш – двi кулi в голову. Ще й горлянку перерiзали. Доведеться зашивати та комiрець сорочки до голови пiдтягувати, аби люди не побачили, коли ховатимуть. А Марiечка як плакатиме… Серце у Степана Степановича боляче защемiло. Не байдужий був до дружини колишнього товариша ще за часiв комсомольськоi юностi. Гарна жiнка, мудра… Але хто наважився? Хто посмiв таке вчинити? Як Штим опинився тут уночi? До кого йшов, чому саме в цьому пiд’iздi?

Наливайко зиркнув угору. П’ятиповерховий, рокiв десять-п’ятнадцять тому збудований будинок мотозаводу. Поряд iще один, здаеться, суконноi фабрики. Навпроти теж дiм котрогось iз заводiв. Робiтничий квартал, хто з мешканцiв мiг тебе зацiкавити? Що спiльного з тобою, iнтелiгентом, депутатом, керiвником одного з найбагатших пiдприемств мiста з пролетарським загалом, з цими жалюгiдними, засмиканими нестатками, людьми? Депутатськi обов’язки? Не схоже, щоб ти уночi дибав аж на околицю мiста. Знаючи твоi смаки, не вiриться, щоб якась молодичка з суконноi фабрики зацiкавила. Тодi що тебе сюди привело?..

А тим часом оперуповноважений карного розшуку Анатолiй Журба збирав свiдчення мешканцiв пiд’iзду. Нiхто не бачив, нiхто не чув пострiлiв, усi спали. Тiльки бабуся з четвертого поверху десь опiвночi, коли сидiла в туалетi, чула, як гавкнув сусiдський пес Тризор, а потiм пiдiйшла до вiкна на кухнi, щоб подивитися, яка температура на вулицi, бо по телевiзору обiцяли – мороз буде. Пiдiйшла i побачила, що навпроти iхнього дому стояв легковик. Яка марка машини, колiр, що кинулося у вiчi? Не пам’ятае, бо авто стояло боком i далеченько, а що габаритнi вогнi не горiли – точно знае. На тому мiсцi воно кiлька вечорiв поспiль стояло, ви у Стефи з другого поверху запитайте, чи не ii залицяльника машина. Правда, вчора авто боком стояло, а ранiше – передком до пiд’iзду.

Стефа Сокальська, дев’ятикласниця середньоi школи номер вiсiм, була вдома. Побачивши у вiчко дверей спiвробiтника карного розшуку, перелякалася мало не до смертi. Довго не вiдчиняла, хоча про вчинений злочин знала – виходила на вулицю подивитися. Батьки того вечора поiхали в село до родини на празник, ii не взяли, бо вранцi треба до школи. Засвiдчила, що вчора ii нiхто не пiдвозив, сидiла вдома, вчила уроки. Прiзвищ знайомих хлопцiв назвати не змогла. Їх у неi трое з машинами. Як iх звуть, пам’ятае: Вадим, Славко та Ігор. Журба вiдзначив: дiвча гарне, але не зовсiм щире. Вiдклавши на потiм вивчення Стефиного оточення, перевiв увагу на власника пса Тризора. Так, справдi, нiмецький дог десь опiвночi покинув свiй килимок бiля лiжка i довго вовтузився бiля вхiдних дверей, кiлька разiв гавкнувши. Але вiн, власник, сорокарiчний холостяк Петро Петрович Ярмаш не надав поведiнцi собаки належноi оцiнки. От, якби знав, що трагедiя трапиться… Щось у пiдстаркуватому парубковi оперативника насторожило. Пiдсвiдомо, iнтуiтивно, як детектива з семирiчним досвiдом роботи. Що саме, вiн Наливайковi не мiг пояснити, та й не дуже хотiв, але вiдчував, що Петро Петрович Ярмаш не все сказав, а ще, холоднi, розумнi, трохи насмiшкуватi очi наводили на думку детальнiше ознайомитись з особистiстю власника нiмецького дога. Втiм, пана прокурора бiльше цiкавив мешканець квартири номер сiмдесят чотири – слюсар мотозаводу Микола Барбiрош, який виявив труп i зателефонував до мiлiцii. Тому Наливайко доручив слiдчому прокуратури уважнiше до нього придивитися, звичайно, пiсля першочергових i нагальних слiдчих дiй.

Тримався чоловiк напружено, раз по раз припалюючи цигарку, котра гасла, мабуть, тютюн вогкий був, i говорив плутано, трохи заiкаючись, ковтаючи кiнцiвки фраз. Ясна рiч, не кожному випадае вранцi побачити мертву людину в пiд’iздi свого будинку, i тому поведiнка слюсаря була логiчно виправданою, враховуючи його настрашений стан. Одначе переляк аж нiяк не був причиною, аби людина, вiдтворюючи своi почуття i вчинки, говорила iнше, а простiше – брехала, не хотiла казати правду. Чому, запитав себе Юрко? Виходить, на те е якась невiдома причина, котру вiн намагаеться приховати вiд слiдчого.

– Я штовхнув дверi, а вони не пiддають-ться. Наче iх з того боку хтось трим-мав. Я дужче натиснув i побачив но-ноги… – детально розповiдав Микола Барбiрош слiдчому прокуратури, а сам боровся iз собою: казати про долари чи нi? Одразу не зiзнався, на всi запитання вiдповiдав по кiлька разiв. Потiм слiдчий пiшов до трупа ще з двома i тим, що з вiдеокамерою, щось вони там мiряли, писали, рахували, кишенi у вбитого вивертали, дверi оглядали, стiни, а його залишили на добру годину в автi, попросивши викласти все на паперi. В машинi – столик, папiр, ручка, попiльничка, усе чин-чином.

А то знову пiдiйшов i почав мучити. Такi каверзнi запитання ставить: «Чи ви сьогоднi вмивалися?» – «Звiсно, вмивався, не було такого дня, щоб невмиваним на роботу йшов». «А чому не голились уранцi?» – «Жилетки» скiнчились, нових не встиг купити».

Микола хотiв додати: «І не скоро куплю, бо на хлiб зарплати не вистачае. Стару бритву «Харкiв» думаю перебрати, бо яким дiдьком голитимуся? Яке його дiло, чи вмивався, голився? Ще б запитав, чи з Мар’яною цiеi ночi бавився? Нудний тип, прискiпливий. Накульгуе на ногу, мабуть, у якусь оказiю втрапив. І блiдонький на лицi. Бiльше на рекетира схожий, нiж на слiдчого. Коротко пiдстрижений, високий, дужий, плечi квадратнi, м’язами так i грае. Очi гострi, наче наскрiзь бачить, i вигляд такий, нiби у вухо, якщо не так скажеш, ось-ось вцiдить. Хитрий, зараза, як лис. Певне, щось запiдозрив. Треба було про долари одразу сказати. Тепер назад не покрутиш – поiзд рушив. «Чому так пiзно зiзналися? А якою рукою брали, лiвою чи правою?» Дивакуватий трохи, хоча запитуе культурно, ввiчливо. Якщо зараз скажу, тодi вони i вбивство на мене можуть повiсити. Читав про такi випадки в газетах. Краще з правосуддям, з Фемiдою, не зв’язуватися. Та й доларiв шкода, адже не вкрав, а знайшов, може, вони менi адресованi»…

А Юрко Ткач пильно спостерiгав за слюсарем, подумки малюючи його портрет. Рiст – сто сiмдесят п’ять – сто сiмдесят сiм сантиметрiв, худорлявий, волосся чорне, кучеряве. Гарний з лиця, недавно завiв вуса. Чоло високе, гладеньке. Пишнi густi брови. Очi карi, чистi, але неспокiйнi й злодiйкуватi. Нiс рiвний, класичний, як у жiнки. Щось було в ньому позiрне, циганське. Такий тип чоловiкiв жiнкам подобаеться. Хоча, певно, зам’який трохи, не вистачае йому мужностi, твердостi, сили волi у досягненнi мети. Вiн з тих, котрi швидко ламаються на допитах, скиглять i розпускають нюнi. Чи може такий бути вбивцею? Свiт далеко вiдiйшов вiд антропологiчноi теорii iталiйського психiатра Чезаре Ломброзо, за якою злочинця легко впiзнати по будовi черепа, формi вух, носа, губ. Мало того, по носовiй частинi черепа, вважав Ломброзо, можна сказати, хто злодiй, хто шахрай, а хто потенцiйний вбивця. Тепер iнша думка. Злочинцями не народжуються. Вiн – мiкроб, не грае нiякоi ролi до того моменту, доки не втрапить у розсiл, який примусить його активно функцiонувати, пригадав Юрко цитату з пiдручника кримiналiстики. Отже, судячи з акуратного носа слюсаря, його аж нiяк не можна зарахувати до категорii потенцiйних убивць. Однак, спираючись на соцiальну теорiю, Юрко Ткач не мав права i викреслювати пана Барбiроша з умовного списку осiб, причетних до вбивства депутата Штима. Що вiн приховуе? Чому не каже правди? Ще не вiдiйшов вiд шоку, не отямився? Гаразд, зустрiч з ним не остання, нехай подумае.

– Уважно прочитайте i розпишiться на кожнiй сторiнцi, – сказав Ткач. – Ось вам мiй службовий телефон. Якщо щось цiкаве згадаете – зателефонуйте.

Микола зрадiв. Нарештi, подумав, скiнчилися муки. Пiдписав протокол, сховав аркуш паперу з номером телефону до кишенi. Вийшли з авто.

Пiд’iхала спецмашина, «рафiк» з червоним хрестом, викликана по рацii, щоб вести труп на розтин до моргу. Медексперт сказав:

– Здаеться, все.

Кримiналiст теж кивнув головою, мовляв, i вiн закiнчив. Наливайко важко зiтхнув, постояв трохи над тiлом товариша, нарештi й вiн звiв догори праву руку, щоб принесли ношi. Барбiрош хотiв iти геть, але слiдчий узяв його легенько за лiкоть.

– Допоможiть, будьте добрi, тiло на ношi покласти.

Микола спочатку з готовнiстю ступив кiлька крокiв у напрямку небiжчика, навiть нахилився, щоб допомогти шоферу, одначе, коли уздрiв осклiлi очi Штима i перекраяний гримасою жаху розтулений рот з кiнчиком чорного язика, руки його затрусилися, потемнiло в очах, i вiн, безпорадно випроставшись, заплющив очi. «Умлiю, – подумав Микола, – вiдчуття, як тодi, коли свиню кололи, коли спробував свинячоi кровi. Недарма сон про м’ясо приснився. Не попередження, що бракуе калорiй, а iнший сигнал у мозок був».

– Вибачте, не можу, – промимрив Барбiрош, натягнув на голову стару, добряче облiзлу ондатрову шапку i, похнюпившись, попростував геть.

Слабак, подумав Юрко, такий десять разiв потом зiйде, поки курку зарiже, не кажучи вже про те, щоб людину порiшити. Доведеться його зi списку пiдозрiлих викреслити. Цiкаво, чи служив у армii i в яких вiйськах? Алiбi теж треба перевiрити. Інколи такi тихi й безвреднi на вигляд – мухи не здатнi образити – i бувають найжорстокiшими при скоеннi злочину.

– Як наш свiдок, щось цiкаве розказав? – запитав прокурор.

– Нiчого особливого. Деталi: як знайшов, що подумав. Мабуть, до вбивства пана Штима вiн не причетний, – вiдказав Юрко, передаючи Степану Степановичу для ознайомлення протокол допиту.

Наливайко уважно вивчив документ, потiм сказав:

– Юрiю Івановичу, разом з карним розшуком прикиньте план пошукових заходiв, ще раз огляньте кожен сантиметр територii i пiдготуйте список мешканцiв пiд’iзду. Поговорiть з людьми. Не може такого бути, щоб нiхто нiчого не бачив i не чув.

– Не може, – згодився з прокурором Юрко, – адже стрiляли з близькоi вiдстанi. Дивно, що пострiлiв нiхто не чув, навiть якщо зброя була з глушником. Луна – до п’ятого поверху чути. Я перевiряв. А щодо версii пана Романа – у мене виникли сумнiви. Навiщо Штимовi горлянку рiзати? Кожен з двох пострiлiв – смертельний. Невже вбивця цього не знав? Кiлер у бiльшостi випадкiв ховае зброю або кидае на мiсцi злочину, щоб якнайшвидше зникнути. Зброi ми не знайшли, хоча перевернули все довкола. Навiщо злочинець пiдiбрав гiльзи, чому забрав з собою?

– Могли й дiти пiдiбрати, – втрутився в розмову майор Кiндiй. – Траплялися й такi випадки. Ще не вечiр – побачимо. Вбивця далеко, рахуе «зеленi», а от оточення Штима треба добре промацати.

– Гаразд, працюйте, – мовив прокурор, – в тiсному контактi з Юрiем Івановичем. Почекаемо висновкiв експертиз. Усiх допитайте, i з сусiднього будинку також, чиi вiкна сюди виходять. Знайдiть власника автомашини, котра вночi стояла. Пiдвали обстежте, горища. Список осiб мiкрорайону, якi звiльнилися з мiсць позбавлення волi, менi пiдготуйте. Зв’яжiться зi службою безпеки, чи не було випадкiв викрадення зброi з вiйськових частин, в них там своi люди е. Промацайте тих, хто був у гарячих точках… Отих усяких, колишнiх, хто зi зброею мав справу. Не менi вас учити, Юрiю Івановичу, про який контингент йдеться. Ми мусимо знайти вбивцю.




3


Барбiрош стояв бiля зупинки маршрутки, й похмурi думки чимраз дужче тиснули на голову. «Вляпався по самi вуха! Що робити iз «зеленими»? – мiркував Микола. – А раптом вони фальшивi, бо який дурень таку велику суму грошей у поштову скриньку кластиме? Десять тисяч баксiв! Здурiти можна, кому скажу – не повiрить! Фантастика, сон, казка! І всi стодоларовi! Так i кортiло конверт з кишенi витягнути i ще раз руками помацати. Але ж не на вулицi. Людей он скiльки зiбралося, i всi, наче очi на нього наставили. Ще й маршрутки довго немае. На роботу спiзнююся. Що майстровi скажу? Причина поважна: труп знайшов та свiдчення в мiлiцii давав. Мiсто й так кiлька днiв гудiтиме, не щодня депутатiв убивають. У неприемну iсторiю втрапив, дуже неприемну… А ще долари… Що з ними робити? Може, обмiняти на гривнi та й жити приспiвуючи? Рокiв п’ять-шiсть. Або авто купити, «форд» чи «мерседес»?.. Квартиру вiдремонтувати, меблi iмпортнi придбати? Французькi, нiмецькi, iталiйськi. Мар’яну з нiг до голови вбрати, на курорт заморський гайнути?.. На Гаваi чи острови Канарськi. Або в Рим, Париж, Лондон… Чи чкурнути до Америки, а звiдти долари надсилати? Потрохи, щоб сусiдам очi не колоти»…

Барбiрош аж упрiв вiд таких думок, руки трусилися, на обличчi виступили крапельки поту. Закортiло запалити. Мацнув рукою по кишенях. Витягнув порожню пачку «Прими». Геть усi випалив – так хвилювався, коли з слiдчим балакав! Дiстав гаманця, перелiчив грошi. «Та в мене, – подумки вигукнув, – на пачку «Прими» не вистачить! Треба було у Мар’яни взяти. Завжди як той злидень: то на обiд позичаеш, то цигарки стрiляеш. Нiколи вона не дасть бiльше. Пиво – дорого, сигарети – дорого, а про сто грамiв, щоб з хлопцями пiсля роботи, навiть не заiкайся. А спробуй усю до копiйки зарплату не дати. Крик, гвалт, iстерика: я гола, боса, дитина в подертому до школи ходить, а ти по забiгайлiвках швендяеш!» Баба е баба, що з неi вiзьмеш? Хлопа не розумiе. Соромно iнколи перед компанiею, коли з роботи йдеш. Нiяк не може утямити, що чоловiк без грошей – нуль, манекен, порожне мiсце. Треба ж гальбу пива випити та пачку цигарок з фiльтром хоч раз на мiсяць купити. А ще Галi шоколадку, шампанського взяти, щоб не так боялася, бо не дасть… Вся труситься, коли до себе веде, бо в тому малосiмейному гуртожитку завше гармидер i народу цiкавого багато. Панянку iз себе корчить, лише шампанське вживае, боiться, труситься, але коли у лiжко вкладеться та прутня в лонi вiдчуе, зовсiм iншою стае. Ненаситна, хтива, треться, стогне, як змiя вигинаеться, доки вдоволення не дiстане… А потiм може й сльозу пустити. Дивнi вони iстоти, цi жiнки, важко iх збагнути… Зi Стефою Сокальською треба обов’язково перебалакати. Метке око мае, все помiчае. Вчора ввечерi знову бiля пiд’iзду вигикувала. Два кобелi й вона. Ходило ж колись зашмаркане та з дитячим вiзком бавилося. Чемно вiталася: «Добрий день, пане Миколо!» А нинi яка кобiта! Не вiриться, що лише у дев’ятий клас ходить. Очi чорнi, личко рум’яне, спiдничка вузенька. І коли встигла пiдрости? П’ятнадцять лiт, а вже рекетири на iномарках додому пiдвозять. Молода, а спритна. Оченятами як блисне, одразу мороз по шкiрi та думки грiшнi у голову шугають… Гарна як квiтка, як ружа. Засiкла з Галею. «А я, пане Миколо, видiла, як ви коханку приводили, коли панi Мар’яни вдома не було». Треба буде з нею якось делiкатно поговорити, бо не дай Боже, iнформацiя до Мар’яни дiйде! Це тодi, коли вона з тим довготелесим бевзнем у коридорi обiймалася. Настрашила Галю, бажання вiдбила. У той вечiр так нiчого й не вийшло, хоч i шампанське було, i цукерки»…

Нарештi пiд’iхала маршрутка, що курсувала до мотозаводу. Барбiрош ледь запхався всередину.

– До драмтеатру! – оголосив водiй. – Тiльки до центру! Авто несправне. Чекайте наступноi машини.

Микола чекати не захотiв i вирiшив доiхати до центру, а там пересiсти на iншу.

Маршрутка тягнулася довго, часто зупинялася, щось клацало в коробцi передач, мабуть, i справдi авто було несправне. Пасажири жваво обговорювали подiю.

– А чули, людоньки, що трапилося? Депутата Богдана Штима сеi ночi зарiзали! Геть-чисто скололи i ограбили. Все забрали: годинника, грошi, пальто зняли, i мешти, i костюм новий, американський.

– Страшно увечерi на вулицю вийти! Грабують, убивають!

– Мафiя прибрала, цi коти ненажерливi, що народ до нитки обдерли! Забагато горнув до себе i з ними не дiлився!

– То москалiв робота! Хочуть усе до рук загребти! Економiчний зашморг накинути, а Штим поперек дороги став.

– Тиждень тому ще по телевiзору виступав, критикував владу, його й забили, бо про дачi й вiлли для начальства згадав.

– Що ви, панi, таке мовите?! Вiн сказав жартома: якщо до влади прийдуть комунiсти, то дачi й вiлли повiдбирають, але дешевоi ковбаси все одно вже не буде.

– Яка там ковбаса, коли пенсiя така мiзерна! Я хлiбину куплю i по скибочцi дiлю: снiданок, обiд, вечеря…

Маршрутка зупинилася. Барбiрош вийшов. Знову потягнувся до кишенi за цигаркою, дiстав порожню пачку «Прими», зiм’яв i кинув до урни. Кортiло палити. Озирнувся довкола, прицiлюючись, у кого б стрiльнути цигарку, i раптом згадав про долари. «Чи не помiняти одну купюру та й купити пачку iмпортних? В обмiнному пунктi або у котрогось iз хлопцiв, що бiля входу продтоварного ринку стовбичать? – подумав вiн. – Заодно перевiрю, справжнi бакси чи фальшивi. Врештi-решт, не обов’язково всi долари вiддавати. Мiлiцiя не збiднiе, якщо замiсть десяти тисяч – дев’ять поверну. Нехай подякують, що й тi вiддаю. Можу i взагалi не дати. Не бачив, скажу, нiяких доларiв! Доведiть, що знайшов? Свiдкiв маете? Хтось бачив, коли зi скриньки конверта дiставав?.. Отож-бо й воно! А долари заробив, на гендель до Польщi iздив. Завелика сума? А я кiлька разiв iздив! Поляк прорахувався, замiсть тисячi – десять помилково впхав. За чотири обручки та перстень iз дiамантом. Звiдки взяв? А я ще тодi купував, коли обручки по сiмдесят рублiв були, а перстень по вiсiмсот, здаеться. Всього й не пам’ятаю. Стiльки подiй за цей час сталося. Де заробив грошi? У Сибiру, iздив з бригадою свинарник будувати. Чому дружина про це нiчого не знае? А вона багато чого не знае, i про Галю теж. Прошу, пана, ви Галю до протоколу не вносьте. Сiм’я для мене, як i для кожного украiнця, – святий обов’язок. Син у нас маленький, у другому класi вчиться. Не круглий вiдмiнник, але трiйок не мае. Для нього тягнувся, тому й мовчав, що долари маю. В iнститут чи коледж якийсь треба буде запхати. Ви ж самi знаете, як тепер до вузiв приймають. Так, мудрий змалечку, тямковитий, передбачливий. Не можуть же всi украiнцi бути телепнями. Нi, активноi участi в нацiональному вiдродженнi не брав, але на мiтинги ходив i Штима бачив. Не раз бачив i чув, як виступав. Вiдважний чоловiк, перше враження було, що нiчого не боiться – так лiз на рожен проти влади тодiшньоi! Переживав за нього дуже, в перших лавах стояв, коли омонiвцi з кийками до трибуни пiдступали. І тепер шкода, хоч люди всякого на нього понаговорювали. Такий-сякий вiн, i до жiнок ласий, i хабарi бере, i донька в Англii вчиться, i рахунок валютний у Швейцарii мае. У нас поговорити люблять, а ще бiльше – прибрехати. Скажiть менi, шановнi, хто тепер iз начальникiв хабарi не бере, або котрий директор заводу не мае рахунку за кордоном? Про коханок вже й мовчу. У справжнього мужчини мусить бути коханка. Хоча б для самоствердження. Бо без грошей i коханки ти – нуль, манекен, порожне мiсце. Історiю потрiбно читати. Хто з наших славних гетьманiв чи керiвникiв держави та й не мав коханки? Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Леонiд Кравчук… Леонiд Кучма, не знаю, правда, чи мав, але подейкують, що одна депутатка дуже Рудому Паньку симпатизувала. Народ, знаете, любить язиком почесати. Про теперiшнього президента мовчу, ще не час. Нехай у вiдставку пiде, бо можуть до вiдповiдальностi притягнути. Бовкнеш, не подумавши, а тебе до суду за образу честi й гiдностi. Один з одним судяться, аж гай шумить! На те ми й украiнцi. Такоi веселоi i цiкавоi нацii у свiтi ще треба пошукати. Ви, пане Барбiрош, нам баки не забивайте! Зiзнавайтеся, звiдки у вас десять тисяч доларiв узялося? Я й кажу: поляк помилився, не вiрите? Запитайте у нього! Такий чорненький, кучерявий, а нiс з горбочком. Вибачте, але нi прiзвища, нi iменi його не запам’ятав. У Краковi на базарi дiло було, i вже коли стемнiло. Поспiшав той пан дуже. На лiтак у Тель-Авiв. Немае такого рейсу з Кракова? Ну, може, в Париж, Лондон, Варшаву, не знаю точно куди подався. Кажете, що тi чорненькi, кучерявi, в котрих нiс з горбочком, такими неуважними бути не можуть, а я забрехався? Тодi так, вiдверто, як на сповiдi скажу. Вуйко з Америки приiхав i тихцем десять тисяч доларiв у кишеню запхав, щоб вiдкрив свiй бiзнес. Вiддаси, сказав, коли розбагатiеш, коли твердо на ноги станеш… Нi, не повiрять. Щоб iще придумати?»…

Барбiрош стояв, а маршрутки не було й не було. Врештi йому набридло тулитися до розцяцькованого комерцiйного кiоску i вiн вирiшив навiдатися до «кантора», поцiкавитись, який курс долара щодо гривнi. Але перед обмiнним пунктом Миколу перехопив хлопчина рокiв сiмнадцяти в облiзлих джинсах i блакитнiй шапочцi з бомбончиком.

– Єврики, долари? Продаете, купуете?

– Продаю, – стишено вiдказав Барбiрош, – долар по чому?

Хлопець назвав цiну. Микола скривився, хоча цiна його влаштовувала, принаймнi була трохи вища, нiж в обмiнному пунктi. Не буде ж вiн радiти, треба й поторгуватися. Нехай бачить, що не вперше валюту продае.

– У вас скiльки? Якщо бiльше п’ятдесяти, можу трохи й накинути.

Микола запхав руку до кишенi, намацав конверта й витягнув стодоларову банкноту. Скрутив у рурку. Очi в хлопця загорiлися. Вiн назвав iншу, вищу цiну. Барбiрош зробив вигляд, що думае. Нарештi махнув рукою – згоден.

Не поспiшаючи, старанно перелiчив отриманi грошi, мовчки сховав до кишенi.

– Може, ще маете? – з надiею запитав хлопець.

– Останнi вiддав, – дiловито мовив. – Пiзнiше, можливо, навiдаюсь. Ти тут будеш?

– Так, приходьте. Бiльше, нiж я, вам нiхто не дасть.

А тепер, подумав Микола, треба спокiйно походити базаром, перевiрити, чи немае «хвоста», а потiм у якусь кав’ярню вскочити та коньяку грамiв двiстi вмастити, щоб нервове напруження зняти. Вiн так i зробив.

У кафе вибiр напоiв був широкий, але й цiни кусалися. Зрештою Барбiрош замовив каву, два тiстечка i сто п’ятдесят грамiв украiнськоi горiлки з перцем. Настрiй полiпшився. На душi стало легше. Дiйснiсть уже не видавалася такою похмурою i непривiтною. Купив пачку «Мальборо». Запалив. Вирiшив на роботу не йти зовсiм, а обмiркувати як слiд ситуацiю. Добре було б узяти пляшку шампанського i коробку цукерок та гайнути до Галi в гуртожиток. Але вiн не знав, у яку змiну Галя сьогоднi працюе. Та й пiдозру в неi може викликати, коли з’явиться вдень i з шампанським. Краще не ризикувати. Що робити з валютою? Може, в банк здати, нехай полежить до кращих часiв, iще й проценти набiжать? Проте, паспорта з собою не взяв. Без документа не приймуть, це не Швейцарiя чи Лiхтенштейн, ще й запитати можуть, звiдки така сума «зелених»? Сховати? Але де? Дома, в хатi – ризиковано. Мар’яна може на них надибати. Вона нюх мае на грошi, знайде, де б не сховав. Дивно, що дотепер тих п’ятдесят доларiв, запханих за шафу, не виявила. Розказати все iй? Та вона такий галас учинить i вiдбере все до копiйки! Нiякоi користi для себе особисто мати не буду. Як був злидарем, так ним i залишуся. Скiльки б грошей не принiс, який би скарб не знайшов – до рук прибере i по копiйцi тицятиме: на сигарети, на обiд. Навiщо, скаже, тобi бiльше? Невже не зрозумiло, що чоловiк без грошей – нуль, манекен, порожне мiсце?..

Раптом сипонуло снiгом, звiявся вiтер i запахло зимою. Микола пiдняв комiр куртки i пожалкував, що не прихопив з дому рукавиць – руки замерзли. Весна спiзнювалася. І хоча був уже початок квiтня, природа не поспiшала пробуджуватися i прощатися iз зимою. Однак лапастi снiжинки швидко танули, утворюючи на асфальтi бруднi калюжi. І якби не холодний проникливий вiтер, що зненацька налетiв на мiсто, жбурляючи в лице крижану сiчку, можна було б якось терпiти. Барбiрош глянув лiворуч, праворуч iз намiром швиденько перейти вулицю i сховатися вiд негоди пiд дашком бiля входу в колишнiй центральний унiвермаг, а тепер просто супермаркет, подумки прикидаючи, чи встигне перебiгти, поки довга колона автомашин стоiть у два ряди, чекаючи зеленого свiтла свiтлофору. Побачив жовтого пузатого «Ікаруса», котрий ось-ось рушить вiд зупинки, збагнув, що перебiгти встигне, якщо негайно кинеться вперед. Не зволiкаючи швиденько подолав половину шляху, почув сигнал водiя автобуса, мовляв, якого дiдька лiзеш пiд колеса, i раптом, наче хтось схопив Миколу за плечi, грiзно крикнувши: «Стiй!». Барбiрош зупинився здивовано, ще не розумiючи, що сталося, проте шкiрою вiдчуваючи небезпеку, напружився i вiдхилив назад голову. Повз нього на великiй швидкостi пронеслася iномарка – бiлий «опель». Холодком смертi вiйнуло в обличчя. Крок уперед – i був би капець! Авто збивае, вiдкидае пiд колеса автобуса. Микола стояв оцiпенiло, не рухаючись. Думка, що був на волосинi вiд смертi, поволi гризла мозок. Ноги не тримали, закортiло сiсти на брукiвку. Вiн якось подолав кiлька метрiв до тротуару. Сперся розгублено рукою об бетонну опору вуличного освiтлення. Замах чи випадковiсть? Господь уберiг вiд вiрноi смертi… Ще трохи, ще пiвкроку… І наче лице того хлопчини, що купував долари, промайнуло перед очима. Невже вiн був на задньому сидiннi iномарки? Нi, мабуть, здалося. Якийсь чоловiк iз течкою пiд пахвою торгав за плечi, щось казав, розпачливо хитаючи головою. Барбiрош не чув. А снiг сипав i сипав. Густий, лапастий.

Микола поволi приходив до тями. Одiрвав руки вiд бетонноi опори i, похитуючись, рушив у напрямку драматичного театру. Потягнувся до внутрiшньоi кишенi. Нi, конверт на мiсцi. Лице хлопця, котрому збув стодоларову купюру, стояло перед очима. Невже й справдi вiн сидiв у автi? Малоймовiрно, щоб хлопець так швидко органiзував замах. Нещасний випадок, у метушнi хтось, шукаючи документи потерпiлого, забирае конверт iз грiшми… Але чи не простiше перестрiти й пограбувати? Мабуть, усе ж таки обличчя хлопця привидiлося, а кiлька хвилин тому вiн мало не став жертвою дорожньоi пригоди. Врештi-решт версiю легко перевiрити, варто лишень пiти на базар i знайти мiняйла.

На базарi хлопчину Барбiрош не виявив i цей факт його не на жарт стривожив. Крiм того здавалося, що за ним хтось ходить. Микола вирiшив бути обережнiшим i рушив до вокзалу. Вiдчуття, що хтось iде назирцi, з кожним кроком поглиблювалося. Барбiрош пришвидшив крок, кинувся бiгти i, коли досяг центрального входу, озирнувся. Проте переслiдувача виявити не змiг. У грудях шалено калатало серце, пiт градом котився з лиця. Закортiло негайно кинутися до лiнiйного вiддiлу мiлiцii i все розповiсти. Про конверта з доларами, бiлий «опель», хлопчину-мiняйла. Одначе, вирiшив не поспiшати. Пiдiйшов до розкладу руху потягiв i, щоб заспокоiтися, почав його уважно вивчати. Раптом вiдчув на своему плечi чиюсь важку руку. Микола онiмiло закляк на мiсцi.




4


– Що нового в редакцii? – запитав Ткач.

– Маленький переполох, – вiдказала Надя, накладаючи Юрковi в тарiлку гречаноi кашi. – Усi в шоцi. Жiноцтво в траурi. Редактор зачинився в кабiнетi з Мирославом Ярмолюком – некролог пишуть. Завтра з’явиться на першiй шпальтi.

– Мирослав тепер у вас працюе?

– Так, мiсяць уже. Вiдповiдальним секретарем. Повернувся на свое мiсце. Як-не-як, а журналiст за фахом, ще й вiршi пише. Два роки був без роботи. Гадав, виживе творчою працею. Книжки видаватиме, грошi потечуть рiкою… Вiд виснаження мало не врiзав дуба. Ледве вiдходили. Ти хоч його останню збiрку прочитав?

– Ту, що вiн менi подарував? Прочитав, добре пише. Менi його поезiя подобаеться. Здаеться, всi вашi активiсти тепер мають гарнi посади i портфелi, як же так сталося, що Мирослава обiйшли, адже вiн разом зi Штимом починав?

– Нi, пiзнiше примкнув, Штим був першим. Ярмолюк – людина гонорова, на поклiн до батькiв мiста не пiшов, приручити його важко, тому й залишився без корита. Зате – вiльний художник, митець, нiщо не зв’язуе руки. Хто б що не казав, а писати Мирослав умiе.

Юрко схвально кивнув головою. Так, справдi, писати вiн умiе… Згадав про агiтацiйний листок – звернення до виборцiв, рiк тому, коли Штим балотувався на мера мiста. «Сiм запитань до пана Штима». Кiнцiвку дотепер пам’ятае. «Це – лицемiр i кар’ерист, який цинiчно топтатиме все найсвятiше задля власного благополуччя. Це – безбожник i хабарник, який свiдомо обрав професiю вбивцi-гiнеколога. Не даймо обдурити себе! Пам’ятаймо: вiд нашоi свiдомостi залежить доля Нацii i Украiни!» Агiтка свою справу зробила – за три днi до виборiв Штим зняв свою кандидатуру.

Невдовзi Наливайко викликав слiдчого до свого кабiнету.

– Юрiю Івановичу, не в службу, а в дружбу, – сказав вiн, – чи не змогли б ви встановити автора цього брехливого опусу?..

Юрко уважно вивчив текст, проглянув публiцистичнi виступи мiсцевих прозаiкiв та поетiв, лiдерiв та активiстiв полiтичних партiй, громадських органiзацiй i дiйшов висновку: автором мiг бути Мирослав Ярмолюк. Принаймнi лексика, характернi особливостi письма були схожi на його стиль. Дiлитися з Наливайком результатом дослiдження Юрiй не поспiшав. Мирослав як творча особистiсть йому подобався. Пiдставляти поета i вiчного опозицiонера не хотiлося, та й Степан Степанович з часом перестав нагадувати, чи, може, й сам довiдався, хто автор агiтки…

– Ти, Юрку, iж, iж! Мабуть, сьогоднi й поснiдати не встиг? – мовила Надя.

– Вгадала. З лiжка вранцi пiдняли, штани натягнув, водою лице скропив i – бiгом до машини.

– Бери огiрочки маринованi. Для тебе останнiй слоiк вiдкрила. Ось цього, пузатенького, рiж надвое i наминай. Вибач, що крiм кашi, смаженоi цибулi та огiркiв нiчим сьогоднi пригостити коханого чоловiка чи полюбовника, як моя сусiдка каже. Де ж твiй, Надю, полюбовник пропав? Такий гарний хлопець, чемний, завжди вiтаеться. Ти ж його, Надю, далеко вiд себе не вiдпускай, бо кращого не знайдеш.

– Бачиш, навiть сусiдка так каже, – звiв на неi очi Юрко. – А ти думаеш, вагаешся…

– Я не вагаюся… Невже тобi не подобаються нашi стосунки? Ярма на шию захотiв?! Не одна я, а з сином. Та й дай менi оговтатись, прийти до тями пiсля першого «щасливого» шлюбу.

Вона зробила наголос на словi «щасливого» i спохмурнiла. Два роки тому Надя розлучилася. Не зiйшлися характерами. Про колишнього чоловiка волiла мовчати, а Юрко не дуже й розпитував. Знав тiльки, що iнiцiатором розлучення була вона. Власне, в примiщеннi мiського суду вiн ii побачив вдруге…

– Сьогоднi ти мене пригощаеш, – весело сказав Юрко, – а завтра я тебе запрошую в гостi. Прийдеш?

– Завтра? Я подумаю… Якщо мама забере Василька до себе, тодi…

– До речi, звiдки у твоеi сусiдки така точна i вивiрена iнформацiя? – запитав Ткач.

– Про що?

– Про полюбовника.

– Стiни тонкi, лiжко скрипить, а ти бугай здоровий, – вiдказала Надя, всмiхнулася, ще й помахала перед носом Юрка вказiвним пальцем. Настрiй у неi полiпшився, вiн це вiдчув.

– Ображаеш, люба, ображаеш… Який з мене бугай? Інвалiд пiсля одного прикрого iнциденту. Пiвроку в шпиталi вiдлежав. Чотири кульових поранення, три переломи, одна нога коротша на два з половиною сантиметри. А ти кажеш – бугай. Та я тебе i обiйняти як слiд не можу, бачила б мене, який я був у вiйську!

– Ну, ну, не прибiднюйся. Тебе я добре знаю, нiчого тобi не бракуе.

– Мене студентам медiнституту показували, – вiв далi Юрко, – i казали: «Цього спiвробiтника спецпiдроздiлу МВС вернули з того свiту». Вижив, бо про тебе думав. Ти менi з першого погляду сподобалася, коли на майданi Незалежностi вперше тебе побачив.

– Романтична iсторiя, нiчого не скажеш, – посмiхнулася Надя, – ми тодi iздили пiкетувати Верховну Раду, а потiм був мiтинг… Падав снiг, я змерзла, i ти хотiв менi погрiти руки…

– А ти навiть розмовляти зi мною не хотiла. Сприйняла, як ворога, як iдейного супротивника.

– Мiлiцii сила-силенна. В шоломах, з кийками. Мовчазнi, похмурi, пики квадратнi, а ти був у цивiльному, тiльки з рацiею, i розмовляв украiнською мовою. Менi редактор завдання дав – написати про мiтинг. Боязко було, нас твоi хлопцi в кiльце взяли.

– Нiхто вас у кiльце не брав, – заперечив Юрко. – Навпаки – оберiгали, пильнували, щоб провокацii якоiсь не сталося. Ми мiтингами не займалися. Людей не вистачало, тому наш пiдроздiл кинули. Нiхто не сподiвався, що приiде аж сiмнадцять автобусiв з однiею симпатичною журналiсткою, в якоi змерзли руки i яка нiяк не хотiла назвати свого iменi. Добре, що в жiнок випитав, з якого мiста прибула делегацiя, а то довелося б тебе шукати по всiй Украiнi.

– Бреши, Юрку, бреши. Цiкаво тебе слухати. Такого не бувае. Можна подумати, що й справдi так закохався. Аж сюди приiхав заради мене.

– Авжеж, Надю, сама подумай, який дурень помiняе столицю на маленьке провiнцiйне мiсто, навiть, якщо в ньому е свiй драматичний театр? Щоб зважитися на такий крок, потрiбно мати вагому причину. Це, Надю, доля. Я тебе знайшов, ми разом – це головне.

– Щось ти, Юрку, сьогоднi балакучий дуже. Ранiше з тебе слова було не витягнеш, а тепер… До нас на роботу в прокуратуру так просто не беруть, тим паче, чужих.

– Звичайно, Степан Степанович спочатку впирався, як вiл, але якщо зверху натиснути… Ротацiею кадрiв називаеться, щоб люди рухалися, не закисали на одному мiсцi.

Юрко пригадав свiй стан пiсля лiкування в госпiталi, як важко йому було змиритися, що iнвалiд, до служби в органах не придатний, адже вердикт лiкарiв був суворий, однозначний. Згадав, як стояв перед начальником управлiння на милицях, розгублений i знiяковiлий, а той проглядав штатний розклад, тер чоло, думаючи, де б прилаштувати свого пiдлеглого з вищою юридичною освiтою. Юрко назвав мiсто. Генерал поморщився, а потiм зрадiв. Швидко зняв слухавку i зателефонував до Генеральноi прокуратури. Але навiщо Надi про це знати?

– В Киевi в тебе хто? – запитала вона.

– Тато, мама, молодший брат. Сiм’я у нас дружна. Брат, до речi, виграв у лотерею грин-карту, iде до Америки, вже йому вiзу вiдкрили. Батьки, правда, не дуже у захватi, шкода сина вiдпускати за океан, але я брата пiдтримав – нехай iде, свiту трохи побачить. Батьки у мене класнi! Тебе приймуть, будь певна! Тим паче, така гарна господиня. Кароока, чорноброва, метка, за словом у кишеню не полiзе. Справжня украiнська жiнка!

– Фу, як банально, газетний штамп.

– Тодi – сучасна жiнка, яка палить нишком цигарки, ходить без лiфчика, мрiе, щоб син навчався на факультетi мiжнародних вiдносин, а майбутнiй чоловiк заробляв багато грошей.

– Це вже ближче до iстини. Що ще?

– Ще… Яка любить критикувати владу, пише гострi статтi про сьогодення, якi нещадно рiже редактор, i мрiе вивести на чисту воду мiсцеву мафiю.

– Хочеш сказати, що в нас немае мафii? Заперечуватимеш, що ми живемо в бюрократично-кримiнальнiй краiнi, де корумпованiсть чиновникiв досягла небачених ранiше масштабiв, а народ доведений до злиднiв?

– Що ти, Надю, хiба можна тобi заперечувати, – вiдказав Юрко, встромляючи виделку в розрiзаний навпiл огiрок. – Мафiя iснуе в усiх краiнах i ще нiкому не вдалося ii знищити. Я маю на увазi – знищити повнiстю. Це – тiньова, нелегальна, тобто кримiнальна економiка, якщо бути точнiшим. Це – грошi, а iх нашi громадяни люблять. Найстрашнiше те, що тiньова економiка розбещуе суспiльство, деформуе свiдомiсть i культивуе правовий нiгiлiзм. Тобто, прищеплюе людинi психологiю не цивiлiзованого, а кримiнального свiту. Небезпека в тому, що усе це йде зверху, вiд владних структур, вiд тiеi меншостi, що впливае на добробут i злиднi бiльшостi. Всi громадянськi цiнностi, вчить iсторiя людства, завжди були створенi органiзованою i непохитною меншiстю, що вмiе панувати над своiми i чужими пристрастями, писав В’ячеслав Липинський. Якщо меншiсть замiсть того, щоб будувати багату й вiльну державу, буде набивати своi кишенi, то в бiльшостi врештi-решт терпець урветься.

– У мене таке враження, що вiн нiколи не урветься, – зiтхнула Надя. – 3 оптимiстки я перетворююся на безнадiйну песимiстку. Хто би мiг подумати, що ми падатимо, падатимо i кiнця-краю не видно… Ти iж, Юрку, iж, а то охолоне. Не дивись на мене, я вже пообiдала.

– Цiкаво, де?

– В редакцii. Ми навiть каву пили. Роботи багато. Редактор з Мирославом зачинилися, працюють… Тобi кави зварити чи чай питимеш?

– Чай, – сказав Ткач i подумав, що з Мирославом Ярмолюком потрiбно буде зустрiтися, може, щось цiкаве про Штима розкаже. Зараз головне – ретельно збирати i аналiзувати iнформацiю. – Надю, а ти Штима добре знала?

– Хто його не знав? Вiн жiнкам подобався. Гарний, видний мужчина, ще й багатий. Чудовий оратор. Герой нацiонального вiдродження. Ти б його, Юрку, послухав рокiв десять тому. Як вiн виступав на мiтингах! Краще вiд нашого Ярмолюка. Мирослав теж умiе сказати, аби лишень була аудиторiя i дали в руки мiкрофон, вiн i пiвдня говоритиме. Але Штим завжди був першим, завжди лiдером i до його рiвня Мирослав нiколи не дотягував, хiба що напише i прочитае, i то його заносило вбiк, а Штим знав, коли, що, де, як треба сказати. І не тiльки сказати, а й дiяти. Рiшуче, напористо, послiдовно i безстрашно. Вiн нiкого не боявся, добре вiдчував кон’юнктуру i ранiше всiх уловлював настрiй людей. Тому i став популярним, народ йому вiрив, йшов за ним, навiть тодi, коли Штим несподiвано став багатим бiзнесменом, авторитет його не похитнувся. Дав людям роботу, впорядкував мiсто, заасфальтував вулицi, побудував новий готель…

– Жiнкам подобався, а тобi? – запитав Юрко.

– Менi?.. – Надя примовкла, почервонiла, потiм сказала: – Якщо вiдверто, то не дуже. Хоч i не личить про небiжчика негарно говорити, але такий тип чоловiкiв менi не подобаеться. Аж занадто правильний, нудний, позбавлений фантазii. Та й очi в нього маснi, як у кота. Як гляне – наче гола перед ним стоiш. Одна моя знайома казала, що i в лiжку вiн не такий спритний, як у полiтицi й бiзнесi. Ще й грубий, коли щось не так, як вiн захоче. Жiнки липнуть, бо багатий.

– Багатий, кажеш. А звiдки у нього грошi? Я маю на увазi початковий капiтал, адже починав з голого мiсця, майже з нуля?

– Вiн же лiкар-гiнеколог. До нього завжди черга була, сам знаеш для чого. Тато – голова селянськоi спiлки, стрийко – в облздороввiддiлi високу посаду обiймав, та й дружина – Марiя Василiвна – не з бiдних. Родину мае за кордоном. Пологовим будинком завiдував рокiв з десять. А в нас усi щось дають, несуть, презенти вiн любив – це факт. Пам’ятаю, коли я лежала, прибiг захеканий, здаеться, з якогось мiтингу. Одразу до мене, такий уважний, турботливий, хабара хотiв, але спiзнився, бiдолаха, – у мене пологи скiнчилися. Зi мною в палатi дiвча лежало, Оксанкою ii звали, сiмнадцятилiтня, дитину, правда, нагуляла, майбутнiй батько жодного разу не показався, та й нiхто до неi не приходив. Уявляеш, нiхто не приходить, а тут таке нещастя – мертву дитину народила. Як вона, бiдненька, плакала, кричала! Боже ж ти мiй! Всi до неi позбiгалися i Штим теж. Утiшають, клопочуться, за руки тримають, щоб не дай, Боже, чого не сталося – вiкно вiдчинене, а ми на четвертому поверсi лежали. Дiвчина в iстерицi, кричить, волосся на собi рве, а Штим стоiть, як стовп, i нi пари з вуст. А вона до нього на «ти», та так його з болотом змiшала, що аж менi незручно стало. Певне, i з неi хотiв хабара здерти, а може, й наперед йому конверта у кишеню запхала, сподiваючись, що пологи в неi приймуть по першому розряду. Занадто спокiйною була, впевненою. Я, до речi, кiлька днiв тому Оксанку на вокзалi зустрiла. Такою гарною стала, а як одягаеться! Вийшла замiж, живе в Росii, десь на Крайнiй Пiвночi. Приiхала у вiдпустку, батькiв провiдати. Я iй свою вiзитку дала. Може, зайде колись, поговоримо. Ти пий чай, бери бiльше цукру, хочеш, я тобi пляцка врiжу? Смачний, мама спекла.

– Дякую, Надю, не треба. Засидiвся я в тебе, вже майже перша, – сказав Юрко i подумав, що треба когось послати в пологовий будинок. А ще – добре офiс Штима перевiрити, мабуть, звiдти ниточка потягнеться.

– В тебе ненормований робочий день, а редактор дав менi завдання, посидь трохи, поговоримо. Казав, щоб я дещо в тебе вивiдала, так би мовити, одержала iнформацiю з перших рук. Мотиви, версii, хоч що-небудь, Юрку?

– Вибач, Надю, таемниця слiдства, не маю права розголошувати. Степан Степанович у нас контактуе з пресою. Може, дасть тобi iнтерв’ю. Хочеш, я домовлюся?

– Юрчику, час бiжить. Вже приiхали двiйко поважних панiв з обласних газет. І то якi? Заступник головного редактора i заввiддiлом! Почали збирати матерiал. А завтра вранцi мае прибути Саковський. Чув про такого? Вiдомий репортер з Киева! А рiдна мiсцева газета плентатиметься, як завжди, у хвостi. Ти зовсiм не патрiот свого мiста.

– А що ти хочеш знати?

– Ну, як його зарiзали… Хто мiг таке вчинити i чи вийшли на слiд убивцi? Ти ж веселий, виходить, справи не такi й кепськi.

Юрко важко зiтхнув.

– Нiчого б не сталося, якби ти менi трохи розказав, – додала Надя.

– Про що, як його вбивали? Тобi справдi це цiкаво?

– Я – журналiстка. Така в мене робота. А мiй, так званий наречений – слiдчий прокуратури. То чому я повинна за iнформацiею бiгати до Степана Степановича?

– Аргументи в тебе, Надю, залiзнi. Приперла полюбовника до стiни. В нас поки що нiчого конкретного немае. Працюемо.

– Слiдство зайшло в глухий кут?

– Не зовсiм… Перевiряемо кiлька версiй. За день-два такi справи не розслiдуються. Шосту заповiдь «Декалогу» члена ОУН знаеш?

– Нi, – вiдказала Надя, – знаю першу: «3будуемо Украiнську Державу або загинемо у боротьбi за неi».

– Шоста каже: «Про справу не говори з ким можна, лише з ким треба». Моя тобi, Надю, порада. Краще в справу Штима не вникати. Нехай тi пани, що приiхали, пишуть. Подивимося, який матерiал зберуть, що надрукують у газетах.

– А ви будете сидiти склавши руки i чекати. Потiм закриете справу як безнадiйну.

– Ти перебiльшуеш, Надю, можливостi своiх колег. Вiдверто кажучи, вiд них слiдству користi мало. Завжди б’ють не в той бiк. Щодо правоохоронних органiв…

– Мiсто i так усе знае. Грошi – ось основна причина. Штима прибрала мафiя. Закiнчуеться перерозподiл кримiнальноi власностi. Так що i без ваших пiкентронiв вiдомо.

– Пiнкертонiв, – виправив Юрко. – Пошукове агентство Аллана Пiнкертона, в якому, крiм Пiка, працювало всього дев’ять службовцiв, а знешкодили вони добрий десяток банд гангстерiв. Легендарнi особистостi, справжнi професiонали, непiдкупнi, безстрашнi, з умiнням перевтiлюватися, досконало володiли зброею, а ти, Надю, зi смiшком про них… До речi, iхньою емблемою було широко розтулене око з написом: «Ми нiколи не спимо». Ми теж не спимо.

– Авжеж, не спите… Щось не видно результатiв. Дрiбну рибку ловите, акули для вас недосяжнi. От скажи, кого Наливайко притягнув до вiдповiдальностi з «жирних котiв», директорського лобi, а це колишнi комунiсти, лише перефарбованi, з крупних пiдприемцiв, фiнансистiв, бiзнесменiв? Жодного! А вiлли за мiстом ростуть як гриби пiсля дощу. Твiй шеф теж виплив догори на тiй самiй хвилi нацiонального вiдродження, що i Штим. Був сiреньким адвокатом, а став грiзним прокурором. Грiзним для загалу, своiм – для тих, хто платить i замовляе музику.

– Думку громадськостi врахуемо, – весело сказав Юрко, – з вiллами розберемося. Але прокуратура, Надю, працюе за сигналами про порушення закону. Нема сигналу – нема й справи, точнiше – перевiрки. А закони тепер такi, що можна побудувати не лише вiлли.

– Якби Наливайко захотiв, але вiн куплений, – розпалювалася все дужче Надя. – Може, i тебе купили, а ти й не знаеш? Гадаеш, квартиру дали за гарнi очi та успiхи на службi? Чи телефон встановили, думаеш, задурно?

– Як же слiдчому без телефону? – заперечив Юрко. – Я ж повинен бути готовим негайно виiхати на мiсце подii! І вдень, i вночi, незважаючи навiть на святковий день чи вихiдний. А щодо квартири…

– Почекай трохи, – вела далi Надя, – тобi нагадають. Поки-що до тебе придивляються, обмацують, пiдходiв шукають. Можливо, трохи й бояться, бо з Киева направлений, чужий для них фрукт. Ще невiдомо, який на смак i по чому? Невже твоi пiнкертони були зовсiм непiдкупнi?

– Спочатку так, коли працювали вдесятьох. А потiм, коли агентство виросло, прийшло багато нових людей, можна було декого й купити.

– Бачиш! – переможно вигукнула Надя. – Все i всiх можна купити! Питання лише в цiнi!

– Мера мiста, прокурора, начальника мiлiцii, – пiдлив трохи олii у вогонь дискусii Ткач. – Я вже не кажу про слiдчого прокуратури. Подарунки, презенти, опiка, турбота, телефон, квартира. І як я дотепер цього не втямив? Сором, ганьба!

– Ти, Юрку, не iронiзуй, – насупивши брови, хитнула головоюи Надя. – Мене дивуе iнше. Чому тобi так легко з ними працюеться? Адже не слiпий, усе бачиш. Може, й тобi дають тихцем, складаеш у панчоху, а я й не знаю?

– Навiщо в панчоху?! – примружив очi Юрко. – Валютний рахунок у швейцарському банку. Мiльйон доларiв разом зi Степаном Степановичем тримаемо. Один рахунок на двох. Поiдемо влiтку проценти знiмати.

Надя клiпнула довгими пiдфарбованими вiями. Очi в неi загорiлися, вуста вiд здивування розтулилися i вона на мить завмерла. Однак швидко продовжила гру.

– А мене вiзьмеш? – кокетливо мовила.

– Як скаже шеф, – серйозно вiдказав Юрко. – Нi, тебе брати не варто – закладеш обидвох. Ще й статтю в газетi опублiкуеш пiд заголовком: «Хто замовляе музику?!». Як ти смачно мене нагодувала! Дякую. Щоб я без тебе робив?! Дай я разочок за це тебе поцiлую.

Вiн притягнув Надю до себе.

– Без доларiв навiть не пiдходь… Щоб мiльйон мати i мовчати… – мляво опиралася вона, намагаючись звiльнитися з обiймiв. – Угомонися… Я спiзнююся… Траур…

– Гаразд, – вiдступив Юрко, – пiдемо разом. Я проведу тебе до робочого мiсця.




5


– Вашi документи? – почув Микола голос за спиною. Барбiрош здригнувся вiд несподiванки, напружився, рука, що мiцно стискала лiве плече, ослабла i в нього була можливiсть повернутися на голос. Однак вiн забарився, викликавши в мiлiцiонера, що стояв за ним, ще бiльшу пiдозру, i вiдчув, як рука охоронця ковзнула донизу й мiцними лещатами стиснула лiкоть.

«Не вистачае, щоб мене забрали в мiлiцiю, – подумав Микола, – обшукали i знайшли долари. Чим я привернув його увагу? За кого вiн мене мае? За злодiя, наркомана, бомжа? Стiльки по вокзалу народу вештаеться, а чомусь лише мене зупинив. Певне, бачив, як бiг, озираючись, тому й перевiрку хоче влаштувати».

– Прошу показати паспорт або посвiдку про особу, – рiшуче повторив сержант мiлiцii, не зводячи очей iз затриманого.

Барбiрош мацнув рукою по кишенi й полегшено зiтхнув. Перепустка на завод була на мiсцi.

– Жiнку зустрiчаю… Мае приiхати… – зазираючи в очi сержантовi, промимрив Микола. – Ледь у майстра вiдпросився. Слюсарем я працюю на мотозаводi. Стебельський Іван Захарович директором у нас. Може, знаете?

Мiлiцiонер уважно вивчав документ, раз по раз зиркаючи на слюсаря мотозаводу, котрий розгублено стояв перед ним, увiбравши голову в плечi, винувато клiпаючи повiками, наче й справдi спiйманий на гарячому злодiй.

– Яким поiздом мае приiхати дружина? – строго запитав мiлiцiонер.

Барбiрош пiдвiв очi до розкладу руху потягiв, почервонiв. «Влип, подумав, ще й спиртним од мене несе, забере до вiддiлу, там обшук влаштують i… Зрештою, яке його дiло, чому я тут?»

– Повторюю, яким поiздом мала приiхати ваша дружина? – ще раз запитав страж порядку, котрий за два мiсяцi роботи в лiнiйному вiддiлi транспортноi мiлiцii встиг напам’ять вивчити розклад руху потягiв i тепер позирав на ошелешеного Миколу як удав на жабу.

– Слухай, – розiзлився Барбiрош, – ти украiнець чи хто?! Читати вмiеш? Свiй я, свiй! Посвiдку показав? Показав! Кажу тобi по-хлопськи, одну кобiту зустрiчаю… Чого причепився? Ти злочинцiв лови, наркоманiв та бандитiв усяких, а чесних людей не чiпай. Хiба я схожий на злодiя?.. Вiддай перепустку – i будь здоров!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/anatol-y-serg-nko/vendeta-po-ukra-nski/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.