Книга - Спокуси святого Антонія

Спокуси святого Антонiя
Емма Андiевська


«Спокуси святого Антонiя» Емми Андiевськоi – поетична збiрка, у якiй авторка в метафоричнiй формi створюе образи вiдомого бiблiйного сюжету***. Емма Андiевська здiйснюе переклад образiв живопису на лiтературу, зокрема, у рядках цiеi збiрки можна побачити триптих художника Іеронiма Босха «Спокуси святого Антонiя», однойменнi гравюри М. Шонгауера та однойменну картина С. Далi. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму.





Емма Андiевська

СПОКУСИ СВЯТОГО АНТОНІЯ





СПОКУСИ СВЯТОГО АНТОНІЯ





I


Я весь в Тобi, так ставши однооким,
Що й дихати менi, крiм Тебе, нiчим.
Все, що не Ти, – лиш тлiн i порожнеча.
Мiж плiвок з’яв я довго й марно никав,
Шукаючи Твоiх дорожнiх знакiв,
І от тепер я зупинився, – й наче
На мене одягли прозорi ночви:
І я – вже Ти, який мене спонукав,
Щоб все буття розкрилося, як жолудь,
Тiеi митi, як iз мене жили
Тягнули бiси, ще й – ножем кухонним!
Та попри зло, о Боже мiй коханий,
Цей свiт, де Ти створив струмки i кедри,
Нi, – не на друзки, як стару макiтру!




ІІ


Не свiтло – нескiнченнi мури з пемзи,
Що в них застрягли духи пiтьми спрутом
І б’ють мене кочергами, – навпроти
Із пащi – просто в серце – довгий пазур,

А я – рiка, де Бога й чорта – позов, —
І човен. Ти велiв мене попрати,
І ось мене колошкають зi спритом
Мармизи пекла зрана i допiзна.

Я залишив мерзенне, хиже й пiдле,
Аби мене скубли отут, як падло,
Стонiжки з пиками звiрюк й ехидни.

Не знаю вже, це я чи свiтло худне,
Втомився я, а Ти, як в ранi – сiль —
Невже нiколи я – Твоiх осель?




ІІІ


Падiння це чи просто – в свiтло спуск,
Що так у без’язикiсть завело,
Аби в менi Ти, Боже, як валун,
Й живцем – печiнку – не орел – Твiй перст?

Бiсище губку з оцетом – на спис —
Й менi вуста, де на хрестi з волань
Я так дослухуюсь Твоiх велiнь,
Що я – не я, а свiтла чорний спазм,

А Ти в менi – ще дужче перегини,
Щоб я – не з пiтьмою – з Тобою перегони
Повз бiсiв нескiнченнi колонади. —

Мене вiд зла, що колом в колi, нудить,
Яке чигае, аби Ти в менi замовк, —
Тебе не чути – найстрашнiша з мук.




IV


Ти, Боже, ключ й водночас i ворота,
А я, як безнастанний в Тебе – стук.
Я все забув, вiдбiг всiх «нi» i «так», —
Цей свiт для мене, як стара верета.

Тобою жити, – як в Тобi – вмирати.
Я весь Тобою, наче кров’ю, стiк.
Я так – без шкiри, мозку, без кiсток,
Мене ж бо можна i в сльозi зварити.

А Ти, – чи це для Тебе тiльки жарти,
І Ти вiддав мене гiенам жерти,
Аби бiсища – на всi кутнi, – й хитро

Мене, як мишу, що – у вовче хутро? —
Єдиний Ти – буття, де я лиш гiсть. —
Все знаю, та не доберу чогось.




V


Бiс головешки пiдклада пiд душу.
Зi шпарки кожноi – семиголовi гади, —
На сiдало посiли й свiтло гудять.
Чорт власну кишку висмикнув пiддашшям

Й очепами – мене гуртом – пiд дишель,
Аби я на колiна вiд огиди,
Щоб морок, скориставшися з нагоди, —
Назавжди в серцi – небуття пiдошви.

Чортище збоку, осiдлавши лавку, —
Подобою – на ратицях – полiвка,
Пiд ребра – сiркою – i межи очi сцика, —

На мiй хребет – всi жужмом, – як на цоколь,
І я везу бiсiвський почт, мов шкапа. —
Але Ти, Боже, мiй – крiзь пiтьму – шкiпер.




VI


Ти – все в менi – i помисли, i дii,
Я ж – на гаку – вниз головою – здобич.
Тебе я, Боже, серед пекла здибав
Й вiдтодi все нiяк не вiдгадаю,

Нi – що я, нi – навiщо, анi – де я.
Весь свiт, все звичне – раптом стало дуба.
І хоча я Тобi себе й вiддав був,
Нутро менi – ще й досi бiси доять,

Немов я iхне немовля зарiзав,
Й вони – на мене – з пищавок – заразу, —
На колесо – i мiж собою дiлять, —

І пекло й далi клепле мою долю, —
Та я – по вiнця – вiд Твоiх чудес, —
Бо Ти – змагун, я ж – Твiй метальний диск.




VII


На вухо – три чорти – содомську казку,
Аби душею – гадяче вiдлуння:
«На хрест – i лагiднiшого вiд ланi!» —
Чортиська – щука-рись й гiена-кiзка

Мене шматують, я тут гiрше кузьки, —
За ноги й руки – й тягнуть геть вiд лiнiй,
Що – куля свiтла – по стернi вiд льону, —
І кожен мною, як об землю – козир,

Що iх – бiсища, – двометровi блохи. —
Я вже оглух вiд пазурiв i бляхи,
Мiй зiр кривавить вiд оцих зображень,

Якi менi – щомитi – пекла брижi.
Аби, – як стiй, – крiзь панцери навколо —
Стернею – в кулi свiтла – Граля келих.




VIII


Менi в живiт – бiсища – з гиком – п’яти,
Аж заграва – вiд сiрки i вiд диму.
Не знаю, чи е край цьому Содому,
А бiси – все новi на мене пута,

Щоб змусити гноiвку пекла пити
І струпами не тiльки тiло, – думи.
Пилу менi крiзь мозок – тлустий демон
І пригорщами в нiс – криваву потерть.

Мурахо-чорт, – боки – з ножiв комори, —
В легеню – iкла – й тягне в закамарок,
Де стiни – навсебiч – iз рученят,

Якi менi – останнiй реченець, —
І я – мiж них, як мiж хортiв – толай. —
А Ти в менi, о Боже, мов телiй.




IX


Бiсище, що – скабою – менi тiм'я,
Одягнений в червоноiклу рясу,
У серце – цвяхи; морда – куркорисi, —
Вiд обрiю по обрiй – пики й темiнь,

Що корбою – сумлiння, жили й тяму.
Серцевий сонця м’яз, що – вiссю в росах,
В менi видовжуеться в нескiнченнi русла,
І я не жменька попелу i втоми

(Хоча мене ще вдосвiта зорав
Бiсище, що – на вусиках зорi, —
І – ланцюги – крiзь вiддих i крiзь скронi,

Бож тарганисько-чорт, – на лапах скриня, —
Менi – всi ребра, тягнучи за пруг), —
А – вiз усесвiту, в який мене запряг

Ти сам…




X


Цей свiт – рiка, де я – вода й дараба,
А Ти в менi, як буря, що не вщухла.
Все видиме – лиш приступцi i чохли.
Ти мури нахилив менi до ребер,

Де гнотиком – душа, сумний доробок,
Що тiльки но – у лещатах i – чахла,
Аж поки Ти iй – замашного щигля,
Аби вона, як рибна кiстка, – руба,

І вже iй – нi погрози, нi волання.
Скубуть ii, як стиглий кущ малини
Ще сумнiви, отруйнi мозку трутнi,

Та я до Тебе, – що страшнiшi втрати, —
Ще мить, i Ти в менi – вже кожен кут.
Хоч Ти мене – до дiр, – як личаки!




XI


Вода менi у скронях – крап – i – крап, —
Видовжуе у потойбiччя дебет.
Вiтряк-бiсище (свiтло стало дуба,
Повiтря – iз залiзних, довгих круп), —

Вiн меле серце пiд хитинний скрип, —
Навколо мене – то бiгцем, – то – диба.
А я – немов у виразках худоба,
Яку – валками серполезих скребл.

Гiлля – з ребра, i я над свiтом висну,
Повз мене i крiзь мене зими й весни
І зернята рiчок, i зародкiв кулони,

І бiси, що, одягши кущ калини,
Із хоботiв – iкру – на роздорiжжi. —
Чи бiс i Ти, який – у лапах – рожу?




XII


Трикутний бiс – iз черевом вельможi, —
Калаталом менi мiж очi брязка.
Тримаючись за довгу шию бризки,
Отрутою чортисько промiнь маже,

Аби менi – й останнiй цей промiжок,
Щоб анi свiтла, нi струмка, нi бростки,
А тiльки плоть – нiма, глуха i брезкла,
Що Ти iй, Боже, – послугу ведмежу,

Аби душа – нi даху, – нi родини. —
Я – попiл, що лишився вiд ридання,
Пожбурений на смiтник пiтьми – рептух,

Що iз-пiд тлiну усвiдомив раптом:
Я так поволi, як з-пiд кия, вчусь,
Що ця моя ганьба – моя едина честь.




XIII


Увесь цей морок, Боже, – нi, – не докiр,
А просто – в серцi, – як пiдземний зсув.
Бож Ти – фарватер, де мене несе,
І Ти в менi – на всi лади, як – дека.

Я весь румовище, де тiльки пси й гадюки,
Могила, на якiй i хрест осiв.
І той струмок в менi, де небеса,
Бiсища – смiттям, – ще й регочуть дико.

Цей свiт – а з ним i я – лахмiття купи,
Де сатани, – iз присвистом, – екiпа.
Мiй мозок, як в дiрках порожня шанька,

Я так… Мене – до тла – i порошинка,
А я усе ще – маслаки питать,
Хоч Ти мене, як ховраха, – пiтон.




XIV


Я заблукав. Цей свiт – чавунний килим
На груди, i я гину вiд ядухи.
На мене бiс-повiя задом диха
Пiд вигуки визивнi – й iкла скалить.

Ще й бiс-пила, а з ним i бiс-акула, —
О Господи, коли ця погань здохне!
Мене валкують, аби я, невдаха,
Їм на догоду, як фанти на – колiр.
Скрiзь писки мишачi i пики вовчi,
Я так усю абетку пекла вивчив,
Що цi подоби – все нове i рiзне —

Для мене – за незмiнне i старезне, —
Копита, пазурi i вiдра жовчi. —
Мене – нема, е тiльки Ти, – мiй живчик.




XV


Із мене тягне зiр – м’якi цибулi скла,
Бiс-бегемот, що в лапах – важелi потопу.
Бiсище-хрящ, який – на шальках людську тупiсть,
Менi у серце забива горющий клин.

В цьому содомi я один, – безлистий клен, —
В кайданах тiла – на бiсiвському етапi.
За мною й пiдi мною – кишла – пекла типи,
Їх – з черева, як з шапокляка, – бiс-чаклун.

Один бiсище, – вiн – на мить – подобу плуга,
Менi по спинi i на плечах стрiмко плига,
І морок – вишкварками – попiд ноги – трусок, —

Бiсища натесали з мене купи трiсок,
Я – жменька немощiв, а Ти – нi пари з уст.
Я гину, Господи, благаю – озовись!




XVI


Бiс у мереживах – рожева колба-пень
На колiщатах (присмерку форпости)
Пiдкочуе пiд душу дiм розпусти.
Ще iншi двое – лисками з купин

(На голiм тiлi – глиняний жупан) —
Мене у яму, там, де гниль i пiдступ
(Крiзь лiйку плотi маю в пекло впасти, —
Мiй маратонський бiг, що – скiльки перепон!) —

І знову я стою в червi – по пояс.
Мене бiсища – на шматки, як паюс,
Аби я – геть вiд Тебе, – iм покiрний,

І душу, булочку, що тiльки но – з пекарнi. —
О Боже, Ти, що наскрiзь – суще i пусте,
Рятуй мене або – вiд себе вiдпусти.




XVII


Ти, Боже, так мене з усiх кiнцiв помуляв, —
За мить в Тобi – хай – пекла нескiнченнi тижнi.
До Тебе всi шляхи, та – вiддалi – й сутужно, —
А я й через рiвчак – так тяжко, так помалу.

О Боже мiй, единий мiй, помилуй
Оцю ганчiрку тiла, яка ще – звитяжне.
Я вже не вiдрiзню, що – рiзне, що – тотожне, —
Не бiси – Ти в менi i по менi, як молот.

Заради Тебе я себе ущент розтринькав,
Щоб Ти в менi розлiгся луками, i тронка
Нутра, як – з-пiд води, – про цей новий набуток,

А я, що доти, як соломою набитий,
На з’явах поковзнувся – i забракло сил, —
В Тобi ж бо вiд проваль – страшнiшi – небеса.




XVIII


Бiсище риба-меч, який в менi – нудоту,
Чортиська-пуголовки, бiси – кiннi й пiшi, —
І кожному iз них – я – наймилiша паша.
Виделка-бiс, – бородавки очей надутi, —

Із мене – пекловi – за сумнiви – податок
Пiд щелепiв, зубiв i шерсти сизий пошум. —
Тут ратиця – мене, там – клешнi, як папушу. —
О Ти, мiй просвiтку, о Боже, де Ти, де Ти,

Бодай на мить спини оцей бiсiвський вир,
Цю пiну в мозку, що – як курячий навар,
Цей присмерк, що – свiдомiсть – язиком гiркавим!

Чи Ти вже розiгнув усесвiту пiдкову
І кожному, що – в думах – виразку, – сабур,
Лиш я не додививсь, що Ти – в менi – собор?




XIX


В менi самому – присмерку дiди.
Прозору шкiрку свiту – надто вощiп.
А дихати в Тобi – дедалi важче,
Хоч я вже крiзь загати духа йду.

В залозах всесвiту набряк гiркий мигдаль,
Та неба шийка – щораз далi й – вужча,
А Ти, – ще недосяжнiше i вище, —
Чи Ти розгнiвався, – i я Тебе – нiде?

Занадто густо скрiзь – бiсiвське мливо,
Яке – на душу олов’яну млявiсть,
Та ще й чортиська-щипавки – пiд пахви. —

Мене обсiли бiси, як ропухи,
І я… Душа без Тебе засина,
Як муха, що – на зиму – восени.




XX


З очей – кульбаби, – лопать ока – млин, —
У серцi – м’ясорубки, що й – залiзо. —
Менi в легенях, в м’язах бiси лазять.
За нiжки – свiт, як курку, з-пiд заслон —

Й менi на щоки – бiсеня мале,
Що в протязi повисло, як в галуззi.
Пантера-чорт, на грудях – лiйки-леза,
Аби менi вся тяма прогнила

Й душа в потойбiк з м’ясом перевисла,
Із мене крутить довге перевесло.
На брамi мороку бiсище-лемiнг

Пильнуе, щоб мене – назавжди – ломом,
І я – нiколи – цей бiсiвський такеляж. —
Та Ти – в менi, хоч я й сиджу серед калюж.




XXI


Прозорi нутрощi – бiсище-просторiка —
На вухо: «Вiн пожер тобi всю тяму,
Корiння iснування – тiльки темiнь,





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/emma-andr-evska/spokusi-svyatogo-anton-ya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.