Книга - Смугастий мов життя

Смугастий мов життя
Ганна Ручай


Базована на реальних фактах iсторiя злодiя-рецидивiста радянських часiв, який у юностi потрапив до в’язницi з переконанням, що лише там можна знайти людей, не зламаних ненависною йому системою соцiальних стосункiв. Тюремна епопея, наприкiнцi якоi герой нарештi починае розумiти, що любить свою матiр i одну-едину жiнку, з якою в нього було всього кiлька випадкових зустрiчей на вулицi в рiзнi перiоди життя й за химерних обставин. Спроба проникнення в психологiю героя, котрий свiдомо вiдмовився вiд звичайного життя й обрав самотнiсть як захист вiд зрад, може зацiкавити i людей старшого вiку, й представникiв молодого поколiння.





Ганна Ручай

Смугастий мов життя




Роман




Частина перша





Вiдкiля беруться поганi хлопчики




Коли навчишся бачити, як твiй шлях збiгае за обрiй, як бринить на вiтрi сухою травинкою, що пружно вгинаючись, от-от впустить тебе у безвiсть, мов сонну осiнню кузьку, знизу, з пiтьми, пiдiймають змiiнi голови кровожернi спогади.

Ти ще не боiшся iх, ти спокiйний i свiдомий скорого завершення земних мандрiв. Хтось iз нас уже бреде собi неквапно узбiччям, залишаючи невиразнi слiди на курявi, та з нещирою iронiею поглядае на iнших, тобто на такi самi роздовбанi «жигулята» й «тракторцi», що торохтять ледь попереду, а хтось iще зухвало, не озираючись, крокуе бiлою смугою й тiльки ледь здригаеться вiд гарячого подиху, коли чужi долi з гулом i свистом переганяють його на iномарках. Але й до того, й до iншого спогади однаково невблаганнi. Що далi ти йдеш, то ближче вони пiдкрадаються. І коли нарештi обступлять так, що нi дихнути, нi поворухнутися в щiльному колi образiв минулого, здавалося, забутого, – починаеш упiзнавати голоси ЗВІДТИ в кожнiй випадковiй фразi, у кожнiм вигуку серед юрби.


І мимоволi сходиш з узбiччя в гарячий курний бур’ян, аби зiрвати двiйко здичавiлих яблук у нiчийому нинi, а колись колгоспному саду…

Виявляеться, ти просто сидиш на високiй межi, по колiна в ще доволi свiжiй i по-лiтньому запашнiй травi. Тiльки й хотiлося – вловити запах дитинства, сонячноi волi без тягаря чужих провин на власному сумлiннi.

А цi набридливi голоси рвуться i рвуться у твою, здавалося б, сьогоднi таку порожню, таку сонячну свiдомiсть:

– Не, ну ви подивiться на них! Хiба ж це дiти?! Та тут через одного – тюрма плаче…

«Тюрма не плаче, жiнко, тюрма смiеться i спiва», – сказати б iй, так який сенс? Хiба вона змiниться вiд чиiхось там слiв?

Якщо перефразувати жартома слова класика, то вийде: «Всi гарнi вчителi схожi один на одного, а кожен поганий – поганий по-своему…». І все-таки не смiшно.

Хлопчики, напевне, десь класi в сьомому…

Саме таким вiн i починав…

А цi дiти тiльки й того, що яблуками кидаються. Нi щоб акуратно складати в дбайливо розставленi на травi ящики. І не знайдеться, мабуть, тут жодного такого серйозного i строгого барабанщика, гiдного путiвки в Артек, яким був Геник до приiзду в це трикляте мiсто!



…Вiн плакав цiлу дорогу, як нiколи в життi. Такi великi сльози, такими рясними потоками нiколи ранiше не лилися по його щоках. Нiякий бiль нi ранiше, нi згодом не змушував Геника ридати, як того дня, коли вiн побачив мiсто свого нового життя…

Свердловськ назавжди залишився для нього найкращим у свiтi. Там жили героi. Не тi, що iх показували в кiно, не командири й чекiсти – iншi, про кого сусiди говорили пошепки. Хлопчаки поглядали на них боязко, а Геникiв батько казав, що тi дядьки «пройшли табори». Це були суворi чоловiки, синьо поплямованi рясним татуюванням, часто й зi шрамами, всi як один просмаженi чи то сонцем, чи пекучими вiтрами, посiченi зморшками, в якi пов’iдалася чорна або червоняста пилюга ближнiх i дальнiх шахт, – нiби з пекла вирвалися. Змалечку Геник вiдчував побожний жах перед ними.

Вони говорили власною, хоч i мало зрозумiлою дiтям, але дивовижною мовою, котрою могли поставити на людинi незмивне тавро. І головне – Геникiв батько був для них «своiм», бо десь-то й колись вони всi працювали плiч-о-плiч – «вольний» i «хiмiк». І було в цьому похмурому братерствi для Геника щось вище за звичне – пiонерське й комсомольське… А признатися в цьому вiн не мав права.

Рокiв iз шести брат Вовка брав малого з собою на вечiрнi «проходки». На хлопчину нiхто з братових товаришiв не звертав уваги, i вiн мiг скiльки завгодно в захватi витрiщатися на молодих «вольноотпущенних», iз якими Вовка вiтався за руку. На цих було менше «наколок», обличчя вони мали не настiльки чорнi й посiченi, як старi батьковi знайомi, але з ними можна було нiчого не боятися. Навпаки – його брата боялись усi його однокласники – саме тому, що вiн так вiдверто знаеться З ТИМИ.

Геник жадiбно ловив незрозумiлi фрази, подумки повторював i заучував, сам собi «в умi» пояснюючи по-своему iхнi страшнi слова, чвиркнутi разом зi слиною через губу, й усiм серцем прагнув теж стати таким – нiчним жахом усiх «слабакiв».

У каламутну пору свого життя йому належало тiльки з чуток дiзнатися, що мiсто мрii Свердловськ перейменували «назад» – на Єкатеринбург, що там колись вiдбулася звiряча розправа над царською сiм’ею, але це вже для Геника нiчого не змiнило. Сведловськ залишився для нього Свердловськом, задимленим i захаращеним заводськими складами мiстом «вольнооппущених» i «хiмiкiв», раем для того, хто мрiе прожити справжне «чоловiче» життя – як батько, Цар i Бог малого Геника.

Батько любив, здавалося тiльки його, малого, бо Вовка був лише «пасинком». Геник не допитувався, що означае те слово, бо мав набагато бiльший клопiт – силкувався збагнути, що еднае батька зi свiтом «лагерних», але так i не впорався з цим.

У тепер уже легендарному для Геника Свердловську вiн, вiдмiнник i шкiльний барабанщик, залюбки вивчав абетку двiрських i вуличних правил, опановував науку протистояння робiтничих районiв, складав iспити поки що бiльше для характеру, нiж для кулакiв.

І пiсля всього цього – в сонне царство, у застояне болото…

Далеко, далеко, сонячно, метушливо й порожньо…

Там вiн устиг завоювати право нi перед ким не схиляти голови, жорстко вiдстоювати свое «я» i домагатися вiльного iснування в такому виглядi, в якому сформувався, без переробок, не ламаючи себе.

А тут належало все починати з нуля.

Завойовувати двiр.

Завойовувати вулицю.

Завойовувати клас…

Але спочатку – завойовувати себе – право гаркавити, вимовляти власне прiзвище на розкотистий французький манiр – грасируючи, як сказали б тепер.

Вiдтепер вiн не Геник, а Чужий, Гаркавий…




«Дурненький»




Коли в тебе е все, що потрiбно, не замислюуешся, звiдки це береться. Воно е i буде завжди, як сонце в небi. Так, напевно, думають усi дiти. Є – тому, що так мае бути.


Ідеальна картинка кiнця 60-х, чорно-бiла, намальована для пiдручника з англiйськоi мови. Зашторене вiкно, настiльна лампа освiтлюе клаптик стiни зi шпалерами в квiточки i круглим годинником, хлопчик, схилений над книжкою. Навiть, здаеться, чути розмiряне цокання. Затишно, чисто, всi речi на давно визначених мiсцях, тiльки чомусь трiшечки тривожно. Вечiр, а ти сам удома. Так у «правильних» книжках «правильнi» хлопчики роблять уроки.

«Правильнi» хлопчики – це хлопчики з порядних робiтничих родин, трiшки шибайголови, трiшки верховоди у вуличних витiвках, але загалом – цiлком благополучнi. Особливо тi, у кого е старшi брати, що дають «правильнi» установки: нормальний пацан повинен умiти битися, але – тiльки захищаючи слабших! А вже якщо ти розвинений не на своi лiта – i поготiв…

Брата Вовку цiеi осенi провели до армii, а його письмовий столик перейшов до Геника практично новеньким. Ось чого Вовка не вчив молодшого брата – то це марнувати дорогоцiнне здоров'я на такi дрiбницi, як шкiльне навчання. Читати-писати вмiеш? І добре! А далi – таксi доправить!

Геник не зовсiм розумiв, як це можна – бути «розумним» на вулицi й настiльки дурним у життi. Але вуличне життя – життя загадкове, з власними законами, страшенно складне, однак настiльки ж i привабливе…

Годинник знае свою справу. Працюй чи мрiй, а вже не багато й не мало – пiв на сьому. Час для мiжсезоння не раннiй. Коли за вiкном вiтер i дощ, о цiй порi всi давно вже вдома.

Навiть якось псуе вечiрнiй затишок неприродна тиша в квартирi…



Не дивно, що на пронизливий дзвiнок хлопчина кинувся з радiстю. Звичайно, це батько!

У пiвмороцi коридору (свiтла в поспiху не ввiмкнув) розгледiв лише постать у звичному батькiвському пiвпальтi.

Геник прожогом кинувся в кiмнату, схопив зi столу зошита, щоб продемонструвати своi успiхи й почути трiшки неуважне, трiшки стомлене, але таке важливе в цей незрозумiло-тривожний вечiр: «Добре, синку… Давай-но вечеряти».

І тiльки коли вже стояв на порозi, стискаючи зошит у руцi, розгледiв, що ввiйшов зовсiм не батько! Тiльки пiвпальто i схоже.

Незнайомець зробив крок до порогу, через плече Геника зазирнув до кiмнати.

– А мати де? – не дочекався вiдповiдi й сам собi пояснив:

– Ну, певне ж, iз роботи не прийшла ще…

Далi розвернувся та мовчки вийшов. Дверi за ним голосно ляснули.

Зi стану зацiпенiння Геника висмикнув телефонний дзвiнок. Вiн не вiдразу пiдiйшов – пiсля дивного вiзиту чомусь стало страшно. Однак телефон дзвонив i дзвонив, тож Геник нарештi пiднiс до вуха слухавку, щоб позбутися звуку, який так лякав.

– У тебе бiльше немае татка, Генику, – хрипко, якось по-чужому пролунав мамин тихий голос.

А далi – самi гудки.



Батько працював бригадиром мулярiв.

Вiн приiхав у це украiнське мiстечко на велике «всесоюзне» будiвництво грандiозного й славетного в майбутньому монстра п’ятирiчок – Шинного комбiнату. Комсомолець-доброволець, згодом – комунiст, iз тих, що завжди «вперьод!» – вiн iз 16-ти лiт мандрував такими «передовими стройками». Знаходив там вiрних комсомольських подруг – i iхав далi. Подруги залишалися. Тiльки Геникова мама, зустрiнута на попередньому великому будiвництвi в Свердловську, покинула все та подалася за чоловiком. Може, й тому, – шепотiлися свердловськi сусiдки, – що мала вже старшого, «нагуляного» вiд якогось таемничого «хiмiка». Не схотiла ще й молодшого залишати без батька. Чи передчувала, що це будiвництво для ii суворого й невгамовного друга вже останне?



Того чорно пам'ятного дня раптом завалилася плита перекриття, причавила батька та його товариша, який випадково опинився поряд. Усiх дивувало, як бригадир не просто зумiв вибратися сам – ще в гарячцi й керував робiтниками, котрi похапцем розгрiбали завал, щоб витягти iншого потерпiлого. Та коли все-таки розтягнули уламки – вiн раптом упав i вже не змiг пiдвестися. В лiкарнi його не стало.



Геник довiдався про все це набагато пiзнiше. Тобто, можливо, вiн i знав з самого початку – адже обов'язково хтось повинен був йому розповiсти! Але хлопець не зрозумiв, не запам'ятав, не усвiдомив. Нiяк не мiг збагнути: батька бiльше нема, нiколи не буде. Геник так напружено боровся з цiею думкою, що зовнiшнiй свiт прослизав крiзь нього, не зачiпаючи свiдомостi. Тому й здавалося, що про обставини батьковоi загибелi довiдався значно пiзнiше… Напевне, через кiлька рокiв… Або столiть… Пiсля всiх цих вiнкiв, юрби в темному одязi та масках вдаваноi скорботи…

Чомусь виразно запам'яталися Гениковi тiльки обличчя однокласникiв. Власне, однокласниками вiн ще iх i не вважав. Чи вважав – формально, та не до кiнця.

З цими дiтьми пiсля переiзду зi Свердловська Геник устиг провчитися лише пiвроку.

А поки що новi однокласники стояли бiля труни його батька. Вони прийшли, бо iм пояснили: так треба, це ваш товариш, ви повиннi йому спiвчувати. У тi часи всi й кожен були комусь щось повиннi – це нiкого не дивувало.

І дiти чесно, як справжнi пiонери, виконували свiй обов’язок перед однокласником – хто як умiв. Але були ще настiльки юними, що вмiли дуже мало. Тому гримаси вдаваноi скорботи на iхнiх дитячих личках мали ще страшнiший вигляд, нiж удаванi сльози старших.

Звiдки Геник знав, що вдаванi? Але ж умерла не iхня найрiднiша людина?!

Навряд чи це вiдчуття фальшу, яке свербiло тодi в ньому, було родимим. Принаймнi до цього фантастично страшного дня вiн такого не вiдчував.

Можливо, надмiрна напруга спричинилася до такого похмурого «вiдкриття». Але саме воно, певне, й вiдiграло фатальну роль – Геник не вiрив людям. Нiколи не вiрив. Вiн чомусь перейнявся думкою, що тiльки вiн щирий – адже горе тiльки в нього! Всi iншi брешуть i вдають кожен щось свое…

Напевне, це була просто дитяча iстерика – але так, як вiн реготав тодi, дивлячись на цi обличчя, на цю iграшкову скорботу, Геник досi не смiявся.

Та й у подальшому життi не мiг пригадати настiльки великоi радостi, що могла б викликати щось бiльше за скупу посмiшку на його обличчi, так само, як i настiльки великого горя, щоб потекли сльози.

Вiдсмiявся раз i назавжди того чорного дня (хоча так i не заплакав!) та нiби на всю решту життя забув, що таке смiх i що таке сльози.

– Не звертайте уваги, – сказала мама шокованим дорослим. – Дитина, дурненьке – що воно розумiе!




Складно бути Чужим




Але хто мусить за це вiдповiдати? Вiн сам, тiльки вiн сам. Адже той, хто не пробачив, е не пробаченим…


Братова жалобна вiдпустка скiнчилася, й вiн знову поiхав у свою частину.

Мати без кiнця бiгала по якихось закладах, оформляючи пенсiю в зв'язку з втратою годувальника. Їй постiйно було нiколи, вона нервувала i гнiвалася не знати на що, без кiнця збираючи якiсь довiдки, щоразу новi. На Геника часу не лишалося.

Єдинi фрази, якими вони тепер обмiнювались iнодi, були:

«Мамо, менi потрiбно…»

«Грошей нема!»

Геник не розумiв: чому зi смертю батька в дiм прийшли злиднi? Адже й мати працювала, i iм платили пенсiю. Чому такими вбогими стали снiданки й обiди, чому мама поставила латку на його старi штани замiсть того, щоб купити новi?

Геник був переконаний: вона мае грошi, вона просто збожеволiла та ховае iх на якийсь мiфiчний чорний день. Якi ще чорнi днi чекають на них? Хiба не все чорне вже сталося в Гениковiм життi?

Але як добре вихований хлопчик, вiн не мiг сперечатися з матiр'ю, чогось вимагати. Просто вiдмовився йти до школи в залатаних штанях. І день, i другий, i третiй…

Валандався вулицями та мрiяв утекти назад у Свердловськ – де всi його знають, де вiн перший шкiльний барабанщик i водночас – верховода й неперевершений вуличний боець свого району… Це був рай. Це були казковi сни – назбирати грошей на квиток i сiсти на потяг…

А ввечерi мати, викликана в школу, де iй повiдомили про синовi прогули, взялася до паска.

Геник вирiшив дiяти iнакше – по-чоловiчому.

Наступного ранку сам пiшов до директора i сказав:

– Вибачите мене за прогули. Я не мiг iти в школу, тому що… Бачите, яка латка на колiнi? У мене iнших штанiв нема, в класi будуть смiятись… Я ж новенький, до мене ще не звикли…

– Іди на урок, – сухо кинув директор, не пiдiймаючи голови вiд паперiв, розкладених на широкому столi. – Йди, я сказав! Я передам учителям твое прохання не викликати тебе до дошки…

Геник увiйшов до класу, прикриваючи колiно портфелем, пробрався за свою парту i не вставав би з-за неi до кiнця урокiв, якби на географii все-таки не викликали.

– Можна з мiсця? – запитав вiн.

– Чого це? – обурився вчитель. – Ти в нас особливий, чи що?

– А гаркавi в нас до дощки не ходять! – заiржали веселуни на заднiх партах.

Замiсть того, щоб iти вiдповiдати, Геник прожогом вискочив iз класу.

Наступного ранку мати приготувала йому новi штани, але пожбурила ледь не в обличчя – так, немовби Геник жадав вiд неi неможливого.

«Бiльше нiколи…» – подумав вiн, зцiплюючи зуби.

Надягнув старi, залатанi, й подався в школу.

Не ховаючись, пройшов на свое мiсце. З так само зцiпленими зубами виходив до дошки, а його, як на зло, викликали мало не на кожному уроцi. Нарештi на останньому, котрий вела класна керiвниця, увiйшов директор. Звелiв усiм сiсти й почав:

– На жаль, поки ще не всi учнi нашоi школи живуть у достатку. Є багато родин, яким не вистачае на iжу та одяг. Це здебiльшого неповнi родини, тi, в яких немае батька… Ми зобов'язанi пiклуватися про своiх учнiв, якi терплять нестатки. І ви, дiти, маете завжди пам'ятати, що у вашому класi е хлопчик, родина якого долае великi труднощi, й розумiти його. Ось бачите, школа поклопоталася про те, щоб йому видiлили 40 карбованцiв на нову шкiльну форму. Берiть приклад зi старших i завжди допомагайте тим, хто потрапив у скрутне становище. Геннадiю, будь ласка, вийди i вiзьми грошi, за якi твоя мама зможе купити тобi новий одяг.

Це було перше справжне приниження. Його Геник не пробачив свiтовi дотепер. Але хто мусить за це вiдповiдати? Вiн сам, тiльки вiн сам. Адже той, хто не пробачив, е не пробаченим…

Вiн знову (вкотре!) стиснув зуби до болю й узяв тi грошi, щоб удома кинути в обличчя матерi, як вона йому ранiше – новi штани.

А потiм попросився в нову школу. І хоч скiльки вправлявся перед дзеркалом, вимовляючи свое лунке прiзвище за методом Цицерона, з лiщиновими горiхами в ротi, майже не гаркавлячи, – все одно школи в його життi мiнялися ледь не кожного нового навчального року…



У цьому мiстi зi школами виникла додаткова проблема: вони тут подiлялися на росiйськi та украiнськi. Останнiх було менше, але саме такi чомусь, як на зло, всi були ближче до Геникового дому, нiж росiйськi, i йому випало жити в середовищi «кугутiв», «рогатих», як називали учнiв цих шкiл «центровi» хлопцi, якi вчилися в бiльш вiддалених, росiйських. Геник не розумiв, у чiм полягае рiзниця мiж тими цiлком в усьому нiби й однаковими його однолiтками. Учнiв «укрАинских» шкiл зневажали тiльки за те, що говорять вони «по-укрАински» (Геник усе життя вимовляв це слово так, як почув уперше в цiм мiстечку). Вiн був дуже здивований, коли за багато рокiв по тому, виявилося, що говорить вiн iз вихiдцями з «укрАинских» шкiл зовсiм не украiнською мовою, а якимсь там «суржиком», бо свято вiрив багато рокiв: саме оце i е та сама зневажувана «центровими» «укрАiська» мова.

У своi ж 12 вiн не в змозi був збагнути, чому такi дурницi настiльки роздiлили хлопчаче товариство його тутешнього району, що вiйни точаться не «вулиця на вулицю», а «школа на школу». Йому навiть здавалося, що хлопцi з «рогатих» шкiл привiтнiшi до приiжджих, нiж тi, що вчаться в «центрових». Але останнi одягалися моднiше, зналися на бiльш моднiй музицi й товариських стосункiв вдостоювали не кожного, а тiльки строго уподiбненого до них. Вони чимось, хай i вiддалено, нагадували «авторитетiв» iз братовоi свердловськоi компанii, тому Геник вирiшив повiрити таки iм, а не «рогатим».

Тепер би вiн залюбки пiшов до найближчоi школи – як уже ти гаркавиш, то не мае значення, як вимовляти – «т’гикутник» чи «т’геугольник». Але ж тодi «центровi» матимуть право i його «ганяти по району сраним вiником», як грозяться ганяти всiх «рогатих»?! Його, певна рiч, не надто поганяеш, але ж сам факт, кривдний для такого гордого Гаркавого…

Так i блукав Геник iз одного кiнця мiста до iншого в пошуках такоi школи з росiйською мовою навчання, що бiльш-менш лояльно приймала б «чужих»… Аж поки не дiстався до «жидярськоi». Як учнiвський, так i вчительський колектив тут складали переважно евреi. Акуратних, вихованих хлопчикiв iз цiеi школи однаково переслiдували й «центровi», й «рогатi», та Геник несподiвано саме тут знайшов собi мiсце. Вiн успiшно лупцював на вулицi й тих, що волали його однокласникам услiд: «Жид пархатий, говном напхатий!», i тих, якi випльовували iм у обличчя: «Бей жидов, спасай Расею!».

У роду його батька були серби, в материному – татари. Батько вважав i гучно називав свою родину iнтернацiональною. Цим званням Геник звик пишатися. Вiн був справжнiм пiонером-iнтернацiоналiстом, i на знак пам’ятi про найрiднiшу i найшановнiшу в свiтi людину товк пики всiм, хто, на його думку, не вкладався в це святе поняття.

Пiсля двох-трьох роз’юшених носiв, дивна лють, яку викликало в нього геть усе в цьому чужому мiстi, попускала, а головне – «затюкати» його, учня «жидярськоi» школи, Гаркавого, не вдалося жодному з тутешнiх угруповань. Вiн був сам по собi, не погоджуючись iз приналежнiстю до жодного з них, i нiхто не наважувався тягти на свiй бiк упертого хлопчину з нетиповими для «жидка» мiцними й швидкими на розправу кулаками. Навiть районнi «авторитети» вiд нього вiдступилися.

З плином часу Геник почав вiдчувати щось подiбне до поваги, якоi, звичайно, жодним чином не виказував своiм тихим i ввiчливим однокласникам, якi ходили ще й до музичноi школи, прочитали абсолютно все, що можна було прочитати в iхньому вiцi, й знали, мабуть, теж усе на свiтi, а головне – так ясно й чiтко викладали своi думки, що в Геника вiдвисала й без того важкувата щелепа. Вiн сам би залюбки пiшов до музичноi школи, але по класу гiтари, якоi, певна рiч, мати нiзащо не погодилася б купити.




Бiлий кефiр i червона кров




Вiн ще не розумiв тодi, напевне, що жити так – це ще й значить: нiкого не любити…


Геник нiколи ранiше не замислювався, що рiднi люди – обмежувальнi знаки на шляху практично до всiх задоволень. «Цього не можна». «Це непристойно». «Іншi так не роблять». Тепер не було кому виголошувати формули, яких вiн звик дотримуватися неухильно. Й самому часом робилося смiшно: як мiг вiрити в такi дурницi?!

Його переповнили сотнi, тисячi планiв, реалiзовувати якi вiн кинувся з невситимою жагою дiяльностi, нiби всi попереднi роки просидiв на прив'язi.

Щоправда, мати iнодi запитувала вечорами, чи зробив вiн уроки й чому не помив пiсля себе тарiлку. Але Геник знав, що це так, для порядку. Насправдi нi ця тарiлка, нi сам Геник iз його уроками, здавалося, ii не цiкавили. Вона була стомлена, невдоволена та байдужа до всього, крiм власних глибоко схованих думок. Геник читав це в ii очах, якi немовби дивилося крiзь нього.

Йому в пам'ять глибоко врiзалася фраза, що ii мати промовила на похоронi. Нi, це не образа була – швидше, усвiдомлення власноi нiкчемностi в ii очах. Хто вiн для матерi? Дурна лялька, яку вона повинна (знову це тупе слово – «повинна»!) одягати й нiбито виховувати.

А може, i iй зручнiше було б, якби Геник раптом зник iз ii життя? У неi вiдпали б якiсь кухоннi клопоти, могла б день i нiч думати тiльки про те, про що так завзято не хоче говорити з Геником?

Саме в цей час вiн i потоваришував iз единим по-справжньому цiкавим йому однолiтком – Вiтьком iз сусiднього пiд'iзду; добре, що тепер не було кому контролювати, з ким i де вiн тиняеться.

Вiтько походив iз так званоi «неблагополучноi» родини, близько сходитися з ним «гарнi» хлопчики на кшталт Геника побоювалися. Але Геник же бiльше не був «гарним»! Принаймнi, так вiн вважав.

Коли тато був живий, мати частенько сварила сина за спiлкування з небезпечним Вiтьком. Адже з випадково пiдслуханих розмов дорослих Гениковi було вiдомо, що батько у Вiтька алкоголiк, а мати й зовсiм… На цьому дорослi якось нiби затиналися, але Геник знав, що вона «промишляе на вокзалi» чимось таким, про що й говорити непристойно.

Насправдi, як пiзнiше дiзнався Геник вiд того ж таки Вiтька, нiчого аж такого непристойного, на його думку, не було в способi заробiтку цiеi цiкавоi родини. Тиняючись вокзалом, хтось iз них – сам Вiтько, його старший брат, мати чи батько – «вичисляли лопуха»: солдатика-«чурку», який з пересадкою iхав iз вiдпустки з валiзкою, натоптаною iзюмом i курагою, чи якусь тiтку з великими торбами, пiдсiдали до майбутньоi жертви на лаву в залi очiкування, заводили розмову й не вiдставали, поки iх не попросять поглядiти речi, щоб збiгати в буфет чи туалет. Отодi спокiйно забирали валiзи й клумаки та несли додому. Дуже зручно, дiм за три кроки вiд вокзальноi площi. Що самi споживали, що продавали на «толкучцi». Так i жили. Вiтько так барвисто розписував дурiсть «лопухiв», що Геник заходився iз реготу. За Вiтьковою теорiею виходило, що «лопухи» самi виннiй й що наука iм не завадить. Геник був iз ним згоден на всi сто вiдсоткiв. Свiт взагалi подiлився для нього на розумних i «лопухiв». Вони з Вiтьком, певна рiч, належали до розумних.

Коли батько ще був живий, вiн дуже не схвалював Геникових вiзитiв до цiеi родини й один-единий раз навiть узяв паска. Це сталося, коли Геник повернувся додому надто пiзно та чесно зiзнався, що гуляв iз Вiтьком.

І поки заборонялий карали, це було цiкавою грою – скористатись нагодою, щоб завiтати в захаращену чужими речами квартирку Вiтькових батькiв.

Але саме зараз, коли все стало можна, коли нiхто бiльше не забороняв зустрiчатися з ким завгодно – Геник вiдчув, що саме Вiтько йому й потрiбен. Це було якоюсь пiдсвiдомою помстою, чи то рiдним, котрi ось так узяли й усi разом покинули його, чи самому собi невiдомо за що…

Ранiше Геник дуже захоплювався малюванням, навiть якийсь час мрiяв стати художником. Вiн був шульгою, переученим ще в дитсадочку спершу тримати ложку, а потiм, уже в школi – й ручку правицею. Але малював завжди тiльки лiвою, бо нiхто не зважав на те й не вимагав дотримання в цьому певних правил. Старенький учитель хвалив його малюнки. Але тепер усе це здавалося Гениковi смiшним, i що бiльше сипалося зауважень щодо недбальства, то з бiльшою зневагою вiн ставився до колишнiх занять.

За лiто й зовсiм забув, що його лiвиця – Творча. З неi найкраще вдавався нищiвний удар у щелепу. Писати й малювати вiн навчився одночасно: пояснювальний диктант iз мови в класi правою рукою, карикатури на однокласникiв на промокатцi – лiвою. Усiм це страшенно подобалося. Однак за лiто Геник, здавалося, цiлковито занедбав свою творчу руку. Якось не до творчостi стало.

«Лiвий» Геникiв удар знав уже весь район. Його кулак був силою – нещадною i нищiвною. Ще зi Свердловська, який став тепер примарнiшим, Геник запам'ятав, що единий спосiб залишатися собою на вулицi – силомiць довести власну перевагу. Нехай поки що лише в тiсненькому свiтi свого району. Настане час, коли свiт поширшае. Вiн ростиме разом iз Геником – i хтозна: може, панувати йому випаде не тiльки в районi…

Дотепер вiн навiть не курив.

Нi, спробував, звичайно, один раз. Немае, певне, в свiтi хлопчака, якому колись один зi старших товаришiв не дав затягнутися «по-дорослому». Але тодi це Гениковi не надто сподобалось. Та й батько, ледь зачув характерний запах, спокiйно сказав: «Побачу iз сигаретою – рота порву». І справдi, заклав пальцi за кутики Геникового рота й несильно, але дуже боляче смикнув iх у рiзнi боки. Геник на фантазiю нiколи не скаржився, тому легко уявив, як трiщить, розриваючись, тонка шкiра. Звiдтодi сигарета в нього асоцiювалася саме з таким трiском розiрваного рота. Не стiльки страшно, скiльки гидко. Й начхати йому було, що з цього приводу думали малолiтнi курцi в класi та в дворi, порожнiми своiми голiвками ледь дотягуючись до плеча довготелесого як на своi лiта Геника.

Пити також досi не пробував. І Вiтькiв батько, на думку Геникових рiдних, жалюгiдний п'яничка, був йому таки неприемний, якщо пiдходити надто близько.

Та коли Геник почав щодня бувати в домi нового товариша, його вразило щось нове; тодi, на тлi сiрих повчань про мудрiсть i нескiнченну батькiвську турботу з боку радянських партii та уряду, воно здавалося духом вiльнодумства.

Геник ранiше навiть не уявляв, що можна отак, не замислюючись, говорити все, що спаде на думку. Тут знущалися з того, що нав'язували в школi, – гасел i девiзiв, з того, що вчителi й Гениковi батьки називали мораллю…

Пiзнiше вiн розiбрався: цi люди не жили на показ. Їм було начхати, що про них подумають. І в цьому Геник знаходив якусь особливу принаднiсть.

Тiльки таким i мае бути повноцiнне життя! Нiкого не боятися, нi на кого не оглядатися, на все плювати – робити, як тобi подобаеться! Вiн ще не розумiв тодi, напевно, що жити так – це ще й значить: нiкого не любити…

А поки що не день мiцнiла iхня з Вiтьком дружба.

Вони нiби доповнювали один одного. Геник був кмiтливий i енергiйний, Вiтько – просто дужий i готовий завжди пiдтримати будь-якi витiвки.

Але найскладнiшим завданням виявилося добування грошей. Адже ризикованi розваги дорого обходилися школярам.

Так усе й звелося до банального пошуку засобiв для вiльного та красивого життя.



Крали бiльше в пiдвалах. Спочатку це були всього-на-всього порожнi слоiки. Особливо цiнувалися трилiтровi – коштували по 40 копiйок штука. А сорок копiйок – на той час «добрi» грошi.

Вiтько, за звичаем своеi родини забирав додому помiдори з огiрками, витягнутi з коштовноi тари, якщо не знаходилося порожньоi. Геник на свою частку такоi «здобичi» не претендував. Удома вiн практично не харчувався. І ще пам'ятав, що мати дуже боляче вдарила його, маленького, коли посмiв без дозволу взяти чужу iграшку. Знав: якщо вона здогадаеться про таемний промисел – синовi буде непереливки. Зате грошей у неi тепер просити не доводилося.

Того лiта 1969 року вони з Вiтьком побачили багато чого: познайомилися з безлiччю «бариг», на яких мало не офiцiйно працювали такi хлопчаки, як вони, «старшими на районi», здебiльшого тими хлопцями, що вже встигли «вiдмотати срок» i на цiй пiдставi отримали право стежити за дотриманням злодiйських та бiйцiвських правил, що по-зонiвськи називалося «понятiями», справжнi кривавi побоiща, в яких мали виборювати власне право на «вiльне плавання» в морi дрiбного шахрайства без якого у Вiтьковiм товариствi не мислилося хлоп’яче життя…

Для Вiтька все це було звичним, а от Гениковi, чийого брата поважали тiльки завдяки батьковi, довелося збагнути просту iстину: хочеш вижити на вулицi, тримайся за того, хто ii краще знае, i намагайся бути дужим.

Удвох iз Вiтьком вони здавалися однолiткам доволi значною силою – iх почали побоюватися.

Спрацював на це й ще один випадок.

«Другою домiвкою» для Геника на той час давно вже був единий на районi кiнотеатр. Стареньуий, iз аварiйним «малим» залом (зате «великий» ще тримався, хоча й дав трiщину по стiнi), але на диво затишним зi своiм напiвтемним фойе, увiшаним чорно-бiлими портретами усмiхнених акторiв пiд склом.

У «великiй» залi, на улюбленому задньому ряду, «на верхотурi», з квитком за 20 копiйок пiд час денного сеансу можна було вирiшити всi хлопчачi проблеми, подурiти, похихотiти, подражнитися з дiвчат, здiйснити «товарообмiннi» операцii, домовитися про вечiрнi «стрiлки» та «розбiрки», завести кориснi знайомства й налагодити потрiбнi зв’язки, укласти уснi угоди про ненапад чи, навпаки, викликати на бiй – словом, життя в залi кипiло й вирувало, поки на екранi миготiли кадри кiножурналу про досягнення п’ятирiчок або нудного кiно про чисту любов комсомольця до мiщанки, або навпаки, яка завершуеться драматичною розлукою пiд час вiдбуття одного з закоханих на чергове всесоюзне будiвництво. Інодi йшли фiльми про вiйну – тодi в залi тихiшало. Тiльки вибухи з екрана глушили захопленi хлопчачi коментарi.

Дуже холодноi чи дощовоi днини тут можна було зiгрiтись i просто подрiмати. Бiлетерки «для порядку» вдавали боротьбу «з хулiганами», але Геник знав: iм байдуже й до «хулiганiв», i до лушпайок вiд насiння пiд крiслами, й до галасу в кiнозалi. Вiн чудово розумiв: усiм у цьому свiтi на все начхати. І це його влаштовувало.



Ось i цього дня вiн зiбрався поеднати приемне з корисним – пообiдати в кiно. Приберiг пляшку кефiру та бублик, аби спокiйно попоiсти в темному кiнозалi, бо давно звик обiдати саме в такий спосiб. І чомусь якраз цього дня одному зi старших хлопцiв здумалося вiдiбрати в нього, в принципi, не потрiбну пляшку кефiру. Але той хлопець невдовзi пожалкував, що зв’язався зi «свердловським». Пляшку Геник просто розбив… об його голову. Це справило на всiх приголомшливе враження: бiлий кефiр i червона кров. І нiхто не мiг сказати, що Геник не правий.

Звiдтодi вiн постiйно так виборював справедливiсть. Дехто часом здригався, згадуючи про це.

На Уралi Геник удосталь надивився на життя «вуличних пацанiв» i знав: не триматимешся впевнено, кожен зустрiчний хлопчисько легко вичистить тобi кишенi й нiкому це не здасться злочином. Вулицi мають своi закони: не вмiеш за себя постояти – розплачуйся.

Мiстечко його нового, нелюбого життя було тихим раем у порiвняннi зi Свердловськом, але це зовсiм не означало, що закони вулицi тут не дiяли. Покажи силу – й тебе поважатимуть. Ранiше Геник усе подiбне засвоював суто теоретично. Пiсля випадку з кривавим кефiром почав застосовувати на практицi.

Вiн смiливо гуляв навiть сумно вiдомим Зарiчанським мостом, про який ходили похмурi чутки. Мовляв, якщо спiймають тамтешнi пацана з мiста, змусять увесь мiст сiрниковими коробками перемiряти. Геник багато разiв перевiряв: нiхто не посмiв його зачепити навiть на цьому горезвiсному мосту. Чи то якимось дивним чином вiдчували в ньому силу, що тiльки почала прокидатися, чи брехали хлопчиська про «страшний» мiст…

Власне, це було не так i важливо: головне, що Геник пiзнав цiну чужого страху, що давало можливiсть самому нiчого не боятися.

У своему ж районi вони з Вiтьком принципово вирiзнялися з дитячоi юрби. Намагалися навiть одягатися однаково. Речi купували на вкраденi або вiдiбранi в слабших хлопчакiв грошi. Якщо мати запитувала, звiдки в нього новi речi, Геник не змигнувши оком вiдповiдав, що ходить розвантажувати вагони.

Рятувало те, що жили недалечко вiд вокзалу. Саме вокзал давав поживу для новоi Гениковоi «творчостi».

Один зi способiв «полювання» практикувався найчастiше.

Що таке туалет на вокзалi часiв застою? Морок, бруд i сморiд. Тому вiкна там завжди стояли вiдчиненi. На пiдвiконня, розташованi досить високо вiд пiдлоги, вiдвiдувачi ставили речi як на едине вiдносно сухе й чисте мiсце. На парканi ж за вiкном сидiли двое зовнi цiлком безневинних дiтлахiв i спокiйно спостерiгали за невпинним рухом юрби. Вiдбувалося це завжди ввечерi, але не особливо пiзно – поки людей ще досить багато. На безлюдному вокзалi робити вже нема чого – це кожному зрозумiло.

Вони легко зiскакували з паркана, хапали сумку з пiдвiконня i миттево зникали.

Жодного разу за весь час, поки хлопчиська займалися ризикованим промислом, не знайшлося смiливця, який би наважився пiрнути слiдом за ними в пiтьму за якимись пiдозрiлими халабудами та гаражами.

Тодi Геник i навчився винаходити щодня новий спосiб «розбагатiти» за чужий кошт. Це була захоплива гра: сьогоднi лiньки було ворушити мiзками, то просто перейняли на розi «синка» та вiдняли все, що мама дала на шкiльний снiданок, а завтра, коли опануе натхнення, – пiдемо на ринок, та, глузуючи, вiдверто грабуватимемо бабусь, якi торгують насiнням… А коли не лiньки було й хотiлося розмаiття вражень, гостроти вiдчуттiв, переслiдувань i ризику – Геник умiв знаходити такi мiсця для «полювання», в яких нiхто б не додумався запiдозрити злодюжку.

Нахабству його не було межi. Мiг просто, проминаючи прилавок, простягти руку й згребти жменю дрiб'язку пiд самим носом у продавщинi. І робилося це легко – на одному подиху, тим бiльше що й брав Геник небагато.

Але з деякого часу вiн почав виходити на промисел наодинцi.

Чомусь постiйно так збiгалося: варто було йому з’явитись у базарному ряду в пошуках здобичi, – як у наступному починали миготiти серед юрби обличчя Вiтькових однокласникiв. Пiсля декiлькох подiбних «збiгiв» Геник зрозумiв, що Вiтько просто виказуе iншим способи добування грошей, якi Геник вважав власним винаходом. Бiльше того – незабаром виявилося, що Вiтько ще й хвалився, буцiмто саме вiн учив Геника так легко, артистично «працювати» в юрбi…

Власне, Гениковi й не шкода було, часом навiть лестило, що його практика пiшла в маси й користуеться такою популярнiстю. Вiн був багатий на подiбнi вигадки й кидав iх «iз панського плеча» в юрбу однолiткiв, не дорiкаючи Вiтьковi за хлоп'ячу непоряднiсть.

Інших друзiв, iншоi «розради» серед шкiльноi туги та цiлковитоi вiдсутностi родинного тепла в Геника не було. Саме в той час навчився вiн цiнувати все, що дарувала не надто щедра доля…




Спорт звичайний i нетрадицiйний




Коли життя так широко посмiхаеться тобi, варто, мабуть, i замислитися: чи щира ця бiлозуба посмiшка?


На Уралi промайнула та щаслива пора, коли його знали й поважали, але тiльки тому, що знали й поважали його батька i брата. Чому з батьком, таким завжди «правильним», любили товаришувати тi, хто «сидiв», тi, кого iншi всi обходили стороною, Геник тодi не розумiв.

Батько нiколи не обминав «хазяйських» – так називали чоловiкiв iз тюремним минулим i, цiлком вiрогiдно, таким само найближчим майбутнiм. Вiн навпаки – нiби iх притягував. Коли мати намагалася дорiкнути небезпечними «пивними» знайомствами: «У тебе ж дiти!» – батько у вiдповiдь кидав рiзко: «Не суди!». На цьому розмова закiнчувалася. У родинi панував патрiархат.

Тому й у брата завелося стiльки друзiв серед «вiльновiдпущених». Завдяки цьому ореоловi якоiсь сили, вищоi за людський суд, що його створив над iхньою родиною батько, й Геник отримав свiй авторитет на вулицi нiби в готовому виглядi.

А в цьому чужому й нудному мiстечку, що його вiн дедалi бiльше ненавидiв, мусив стверджуватися – щоразу по-новому. Що далi Геник дорослiшав, то бiльше часу вiддавав вулицi, поки остаточно не «перебрався» туди жити. І з новим життям прийшло розумiння, що самих лише бiйцiвських навичок мало, щоби панувати в своему районi. А менше тепер йому не пiдходило.

Геник дiзнався, де в мiстi е секцiя боротьби, й одного разу став на порозi сумовитого, колись бiлого та ошатного, а нинi обдертого, вкритого мокрими сiрими плямами храму на центральнiй площi. Храм цей стояв не в iхньому мiкрорайонi, а в так званому центрi, Геник бував там рiдко, тому нiколи не думав, що бажаний спортзал може квартирувати саме в цьому примiщеннi, вiд якого за версту тхнуло цвiллю. Здавалося, величезнi, важкi, вкритою iржею поверх кутих вiзерункiв дверi й вiдчинитися не зможуть.

А дверi навiть не зарипiли, пропускаючи його всередину. Хлопчина опинився у величезнiй, холоднiй i лункiй залi. Для нього, зрослого пiд низькою стелею двокiмнатноi «хрущiвки», незвичним, навiть якось незрозумiло страшним виявилося склепiння над головою. Воно було вкрите лише тонким шаром недокраденого ремонтниками вапна, й абияк забiленi лики святих перемежовувалися там iз курними вiдбитками м'ячiв.

Пiд склепiнням витав запах поту. І в рiзних кутках зали вiдбувалися рiзнi подii – Геник ще дужче розгубився, не знаючи, за чим спостерiгати: очi розбiгалися. На килимi за виступом стiни з прозоро-розмитою постаттю святого на конi й зi списом, обiймаючись, перекидалися хлопчисько, вдвiчi нижчий, але набагато кремезнiший за Геника, й доволi поважний дядечко.

У протилежному кутку, пiд ледь означеним крiзь сiрувате вапно силуетом матерi з немовлям, на благенькому помостi з гуркотом шпурляли штангу ще якiсь перетягнутi пасками недомiрки, червонi вiд натуги; лiворуч, на iмпровiзованому рингу, гамселили один одного хлопчиська в рукавицях, доволi схожi на Геника.

Саме туди вiн зважився нарештi податись. А тим часом на килимi все вже скiнчилося. Дядечко досхочу покачав хлопчиська, так що Генику навiть шкода його стало.

Старанно приховуючи несмiливiсть, яка не знати звiдки взялася, вiн упевненою ходою рушив до того невисокого чоловiка, що спокiйно облишив розпашiлого переможеного учня й умостився за столик у глибинi зали, де колись, напевне, були iкони й поставцi зi свiчками для схилених бабусь.

– Я хочу займатися боротьбою, – сказав Геник i вiдкашлявся тихенько.

– Скiльки рокiв?

Дядечко ще здаля встиг обвести постать новачка швидким, доволi критичним поглядом.

– Тринадцять.

Тренер пiдняв брову.

– Давай подивимося, що ти можеш, – вiн схилив голову до плеча й примруженим поглядом пошукав когось серед вихованцiв, якi збилися в купку та витрiщались на «новенького». – Он iз тим спробуй… – i показав на одного низенького й кремезного.



У першiй своiй пробi Геник не виграв бою, але продемонстрував силу й власнi бiйцiвськi правила, виробленi вулицею, вiд яких тренер усi наступнi роки намагався його вiдучити. Але про той перший, пробний двобiй хлопець згадувати не любив. Все одно боротьба – навiть iз такими правилами – припала йому по смаку. Три роки з того дня ходив у храм-спортзал, як у рiдний дiм, i все тут було рiдне, все до снаги…

До шiстнадцяти рокiв довготелесий упертюх устиг стати чемпiоном серед юнiорiв у вазi до 81-го кiлограма не тiльки областi, але i всiеi Украiни. Про нього як одного з кращих вихованцiв борцiвськоi секцii навiть писали в мiсцевiй газетцi. Геник пишався тим, що не курить i не куштуе спиртного – це робило його нiби ще вищим за однолiткiв. А фiзично вiн iх давно перегнав за всiма параметрами. Тiльки цього й домагався Геник. Вiн тепер жив на повну силу й усе навколо тiшило, переповнюючи енергiею.

Траплялося, щоправда, куштувати сухе вино, однак Геник чув вiд хлопцiв, що його у виноробних районах п'ють навiть малi дiти, тому й сам пив як воду, для втамування спраги. Адже траплялося виiжджати на збори в рiзнi мiста. Але найприемнiшим у цих поiздках було те, що Геника, гордiсть спортивноi громадськостi мiста, легко звiльняли вiд занять у школi й оцiнки ставили не за вiдповiдi бiля дошки, не за контрольнi, а швидше за спортивнi досягнення.

Тодi ще не знали кiношних Шварценеггерiв i Рембо – були живi хлопчиська з красивими бiцепсами, на яких задивлялися й однокласницi, й старшi дiвчата… Кому б таке голови не запаморочило?

Однак по приiздi в чуже мiсто, де хлопчакам належало прожити пiвтора-два мiсяцi, iх теж приводили в школу, але полегшувало таке горе-навчання ще й вiдчуття тимчасовостi.

Вони вчилися нiби не по-справжньому – ну що взяти з них, iз цих пустоголових спортсменiв? Нiкого не обходило, що Геник i не виявився б пустоголовим, якби вчителю не лiньки було спитати. Навчання хлопцевi завжди легко давалася, захотiв би – вiдмiнником був, тiльки навiщо?

Зате вiн навчився цiнувати ефект, який справляла на чужий клас юрба з п'яти-семи мiцних, мускулястих пiдлiткiв. Хлопчикiв домашнiх, яким був Геник рокiв iз п'ять тому, маминих доньок, у котрих вiд вигляду цих мускулiв очицi самi закочувалися, вiн вдостоював iронiчноi посмiшки, почувався велетнем серед юрби лiлiпутiв, пожинав плоди захопленого замилування, дiвочого обожнювання – життя посмiхалося найширшою своею посмiшкою.

Коли життя так широко посмiхаеться тобi, варто, мабуть, i замислитися: чи щира ця бiлозуба посмiшка?

Чи не криються в слiпучому блиску порцелянових зубок закривавленi iкла?

Хто вмiе замислюватися про це в своi золотi шiстнадцять?

Сутичка за мiсце пiд сонцем i за зграйку симпатичних самичок завжди була короткою i рiшучою, приносила тiльки задоволення. Нiякого болю, один лише ривок з метою демонстрацii молодоi сили – i все, чого ти хочеш, належить тобi й тiльки тобi. Коли, в який iз цих п'янких моментiв торжества Геник втратив закладений предками iнстинкт, що нагадуе кожному з нас про потребу бути обережними, дбати про власнi скарби, не розмiнюючи iх на дрiб'язок, нашiптуе, що проти кожноi сили е ще бiльша? Навiщо тепер ворожити, та й чи е сенс?



Найбiльш дивним здаеться нинi те, що був вiн у тi незабутнi роки таким само «хлопчиком-мiзинчиком», як i 5–6 рокiв тому, так само вмiв поеднувати ще дитячий максималiзм, юнацьке пуританство з темним розгулом пристрастей, якi бушували в глибинi його власного незбагненного ества.

Геник тiльки зворушливо дружив iз дiвчатками в той час, як товаришi по секцii вже на повен голос вихвалялися сексуальними подвигами. Слово «секс» тодi не ходило в народi, навiть у хлопчачому товариствi розмови «про це» не були настiльки цинiчними та вiдвертими, як нинi. Але Геника вже й тодi змушували морщитися «правдивi» розповiдi друзiв про так званi чоловiчi перемоги.

Щиро кажучи, вiн не вiрив цим вихвалянням, знаючи, наскiльки важливо 16-рiчному «ствердитися» серед однолiткiв саме в такий спосiб. Те ж саме, в принципi, що й закурити в 12.

Геник нiколи не намагався ствердитись таким чином – вiн шокував, раз i назавжди. Але самому поки вистачало поцiлункiв i «затискань» у пiд'iздi. Нiчого схожого на закоханiсть, тим бiльше, на «перше кохання», що оспiвувалося пiд гiтару в пiдворiттях, досi не вiдчував. Його цiлком влаштовували загальне дiвоче поклонiння протягом цих пiвтора-двох мiсяцiв i можливiсть обирати щасливу, котра вдостоiться царственного поцiлунку. А далi Геник просто забував ii iм'я. До тих, хто колекцiонуе перемоги, а тим паче хвалиться ними, вiн теж, як виявилося, не належав. Завжди хлопця нудило вiд зайвоi балаканини, тим бiльше – на такi теми.

Давно забулося дитяче лихо – складнощi з вимовлянням звуку «р», через що мусив привчитися ковтати i «л», щоб не так рiзала вухо гаркавiсть. Тепер цей уже майже непомiтний дефект додавав його скупим висловлюванням особливоi чарiвностi, навiть таемничостi. А весь вигляд юного чемпiона – високий зрiст, розвинута мускулатура, мужне просте обличчя з трiшки випнутою щелепою – мало на собi ледь помiтний вiдбиток нiби якогось демонiчного начала… І це зробило з Геника справжнього героя шкiльних романiв i дiвочих снiв… Для декого ж iз представникiв молодi чоловiчоi статi – й чудовиськом iз нiчних кошмарiв.

Побожний острах, який вiн навчився викликати в оточення, виявився навiть солодшим за скороминущу жiночу прихильнiсть. У ii швидкоплинностi Геник не сумнiвався нi на мить. Зате вiн твердо знав: якщо ти вселяеш страх – нiчого сам не боiшся. Ось це й вважав своiм досягненням, винагородою за смiливiсть. І вона вже належала Гениковi.




Справжня проба




Простiше взяти самому, нiж попросити, простiше забути, нiж пробачити, простiше вiдмовитися, нiж принизитись…


Поки Геник насолоджувався перемогами на всiх фронтах, вiдбулись i деякi змiни в родинi найкращого друга Вiтька.

Старший Вiтькiв брат вступив до Саратовського вiйськового морехiдного училища, й цим вiдтепер довгi роки могла пишатися родина. Хлопець вiн був не дурний – так, вiдчуваючи цiлковиту безкарнiсть у школi дурня клеiв. Це Геник знав i не дивувався з несподiваного успiху того, на кому вчителi «хрест поставили». Однак чого б то самому Вiтьковi настiльки носа дерти – второпати не мiг. Знав же цього хлопця як облупленого, у вокзальних i вуличних подвигах той завжди залишався далеко позаду, а тут…

На сiмейних зборах обговорили Вiтькове майбутне та ухвалили, що найкраще вiдправити його до успiшного брата, щоб у тому самому мiстi вступив до ПТУ – подалi вiд «згубного впливу» шалапута й дрiбного крадiя Геника, що завжди пiдбивав тихенького Вiтю на рiзнi дурощi та заважав гарно вчитись i мати в школi зразкову поведiнку… Куди й подiлося миттю антирадянське «вiльнодумство» п’яненького татуся! Виявилося, ганебне Вiтькове минуле цiлком лежить на совiстi шибайголови сусiда. Годi! – сказали обуренi батьки. Негоже хлопчиковi, в якого такий розумний старший брат, валандатися з абиким!

Так Геник втратив того, кого вважав другом з 12-ти рокiв.

Чи було це зрадництвом?

У книжках подiбне саме так i називалося. Але вже набагато пiзнiше Гениковi належало зрозумiти: для типовоi радянськоi родини подiбна змiна «прiоритетiв» така сама природна, як дихання.

Мало знати, що в цьому свiтi кожен за себе – не слiд забувати й iншого: люди нiколи не пам'ятатимуть про тебе нiчого доброго. Для твого оточення – ти тiльки потенцiйне зло, хоч би як старався довести протилежне. Нiкого не переконаеш, що тебе не обдарувано милiстю товаришування чи бодай спiлкуватиння з тобою. Бо природного як дихання спiлкування не iснуе – воно завжди потреба, тому завжди нещире. Так для себе постановив Геник, спостерiгаючи за Вiтьковою «оновленою» сiм’ею.

Люди тобi нiколи не пробачать близькостi, дружби з собою, спiльних провин, дурниць i навiть злочинiв, припишуть усi своi пiдлi думки тобi, обвинуватять у всiх своiх грiхах тебе, назвуть тебе причиною власних нещасть i мститимуться – все життя жорстоко й нещадно мститимуться за те, що колись добровiльно вивернули при тобi свое гниле нутро…

Найстрашнiшими ворогами виявляютьсяс тi, кого ти вважав найближчими.

І все одно Геник iз його завзятою, упертою, заклятою наiвнiстю й далi вважав, що не повинен, не може, не смiе чинити з iншими так, як вони з ним! Що бiльше людина стикаеться в життi з пiдлiстю, то наiвнiшою стае. Тодi Геник ще не знав: наiвнiсть – не завада мудростi.

Вдарити у вилицю за брутальне слово – так; плюнути в пику за боягузтво – свята справа; вiдвернутися за зрадництво, зневажати за непорядiсть – природно! Тiльки самому не впасти до такого рiвня, тiльки не уподiбнюватися до дрiбноти, не закалятися…

За це доля карае ще жорстокiше, адже тих, чиi голови пiдносяться над юрбою, – здаля видно. Навiть коли Геник довiдаеться про це – поводитись iнакше не зумiе, не зможе. Не його воно. Простiше взяти самому, нiж попросити, простiше забути, нiж пробачити, простiше вiдмовитися, нiж принизитись… Життя за таким законами завжди страшне. І той, хто приречений так жити, – страшний подвiйно, бо нi перед чим не зупиниться. І не пошкодуе – в першу чергу себе…



Вiтя розповiдав йому про свое нове життя, тупо розглядаючи носки власних черевикiв.

Геник навiть не вiдчував злостi, образи – тiльки безмежний, неймовiрний подив. Ще якийсь мiсяць тому вони навперебiй проклинали цей свiт брехунiв i лицемiрiв, на повен голос висловлювали презирство, присягалися, що нiколи не житимуть, як дрiбнi, жалюгiднi людцi, запевняли, що вони – з iншого тiста, що рiвних за силою духу iм нема… І що ж тепер? Син п'яницi та вокзальноi злодiйки читае йому, Гениковi, проповiдi про те, що варто зробитися помiркованим, забути шкiльнi витiвки, взятися до роботи над собою, замислитися про власне майбутне, вступити в комсомол, бо без нього тепер – нiкуди…

Вiтько нiби вже бачив свое прекрасне майбутне – братову кар'еру флотського iнтенданта з безстроковим i неподiльним допуском до жаданоi для всiх «гомо советикусiв» безкоштовноi, узаконено-злодiйськоi годiвницi, можливiсть прилаштувати Вiтька з його «престижним» свiдоцтвом зварювальника якогось там розряду на кораблебудiвний завод, та не просто на завод, а на таемне виробництво не абичого, а пiдвiдних човнiв! Та тут тобi всiм годiвницям годiвниця! Рай земний! Що перед цим якась там дитяча двiрська дружба? Не бачили тодi заслiпленi веселковими перспективами Вiтьковi очi единого: свого майбутнього повернення в мiсто юностi пiсля розвалу Союзу i втрати «золотого дна» в Саратовi, своiх спроб спiймати Геникiв погляд, марних спроб. Зараз вiн дивився на носаки своiх черевикiв, не зважуючись пiдняти очей, котрi почали б тодi розгублено бiгати. Минуть роки – й Геник дивитиметься крiзь нього, прямо та спокiйно, пронизуючи поглядом блiду тiнь друга свого дитинства. Вiтько не мiг цього бачити, а Геник – бачив уже тоi хвилини, коли вислуховував слова, якi були для нього зреченням.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ganna-ruchay/smugastiy-mov-zhittya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.