Книга - Сусід

Сусiд
Христина Лукащук


Роман украiнськоi письменницi i художницi Христини Лукащук «Сусiд» – це радше любовна драма, анiж роман про любов. Автор розповiдае про те, на що здатна жiнка, котра любить, ба навiть на що не здатна жiнка, котра любить. І зрештою – де границя мiж любов’ю i одержимiстю?





Христина Лукащук

Сусiд





1


Незрозумiлий шум за стiною безцеремонно висмикнув мене зi спокiйного i цiлком розмiреного сну, в який поринула вперше за кiлька мiсяцiв. Чулася, наче серед передчасних пологiв, якi заставляють малюка з’явитися у чужий i вiд того ворожий свiт. Наче викинута на берег багатотонна рибина. Моя свiдомiсть вiдчайдушно намагалась кволими рученятами нищiвноi втоми будь-що зачепитись, затриматись, мов за одвiрок чи подiл материноi спiдницi, за крайчик того нетривкого мерехтiння, яке ще мить тому називалось рятiвним сновидiнням.

Перша думка – це вони. Вони знайшли мене. Вони заберуть мене. Всьому кiнець. Нарештi. Але чим тонша ставала пелена мого сну, чим чiткiшими ставали дивнi звуки, тим гострiше усвiдомлювала – нi, це прийшли не за мною. Це взагалi нiхто не прийшов – це в сусiдню квартиру в’iхали новi мешканцi. Остаточно прокинувшись, я зрозумiла, що кiнець, який мав наступити кiлька мiсяцiв тому, ще попереду, а звуки, якi безперешкодно проникали до моеi спальнi, не що iнше як звуки людей, якi кохаються.

Мимоволi прислухалась. Звуки то стихали, то вiдновлювались та ще й з такою силою, що скидалось на те, що незнайомцi отримують насолоду десь тут, просто бiля мого лiжка. В основному чути було жiнку. Вона голосно стогнала вiд задоволення, але коли уважно i як слiд прислухатись, то в моменти, коли здавалось, iй мало бути особливо солодко, вчувався бiль i затаений смуток. З уст чоловiка тiльки iнодi виривались гортаннi звуки вдоволення, але вiн тут же стихав i натомiсть чулися все бiльш ритмiчнiшi i рiшучiшi удари, наче намагався свою партнерку всмертити. Та ж тихцем намагалась пiдлаштуватись до ритму свого чоловiка, але трiшечки, буквально на кiлька долей секунди не встигала. Саме ця затримка й спричиняла iй бiль. Не уявний, а справжнiй фiзичний. Чоловiк, здавалось, цього не зауважував, бо наче одержимий продовжував входити в жiнку цiлеспрямовано, гучно i безпощадно.

Зловила себе на тому, що звуки за стiною мене збуджують. Ще тiльки того менi бракувало. Наче в мене мало проблем на головi. Наче менi оце серед ночi нiчим зайнятися. Мабуть, нинi таки й справдi вдалось заснути одразу без снодiйних вперше вiд зустрiчi з Володимиром Степановичем.

Жiнка продовжувала стогнати. Але якось по-iншому, гучнiше. Мабуть змiнила позицiю – наче зверху. Скидалось на те, що й справдi iй стало краще. Вже не просто стогнала, а муркотiла, наче кiшка. Тiльки сидячи зверху на чоловiковi, жiнка може отримувати саме те задоволення, яке iй потрiбне. Саме верхи на чоловiковi може контролювати глибину проникання в себе його плотi, саме тодi мае змогу вигнутись так, щоб максимально отримати задоволення. Інодi це единий спосiб.

Вiд тих розмiрковувань менi зробилось трохи не по собi. Той стиль життя, який я добровiльно прийняла в останнi кiлька мiсяцiв, геть чисто змiнив мене. Змiнив хiд моiх думок, силу бажань, навiть внiс корективи у святую святих – в мою мрiю.

Уже не знала – можу собi в теперiшнiй ситуацii дозволяти думати про такi речi, як фiзiологiчне задоволення, чи нi. І не в тому рiч, що я самотня уже пiвтори роки, а в тому, що тепер я ношу чернече вбрання. З болем i неймовiрною гiркотою усвiдомила, що цiлком збита з пантелику. Нiч, жiнка за стiною, яка будь-що намагаеться отримати задоволення. Судячи з ii стогону, в який без ii на те згоди проникають нотки розпачу й приреченостi, iй це погано вдаеться. Я – висмикнута зi свого сну, бодай не тривкого, зате без тих жахiть i страху, якi вiдтодi, як плани несподiвано змiнились, переслiдують мене щодня наяву.

Звуки за стiною не стихають i не зменшуються на силi. Очевидно, вона таки вирiшила заснути якщо й не вiд задоволення, то вiд утоми. Голосне плескання, наче в долонi. Мабуть, чоловiк лупцюе ii по сiдницях. Невже жiнку нiчого не збуджуе? Так довго? Менi колись так мало було потрiбно для того, аби отримати свiй солод, i ще менше для того, аби обдарувати ним чоловiка.

Спогад про Олега вiдiзвався глухим болем. Невже все ще болить? Невже все ще не можу пробачити його зради? З огляду на останнi подii менi довелося й до чоловiка змiнити свое ставлення. Мабуть, у всьому винен чернечий одяг. Та й хiба ж це зрада?



– Привiт, люба, – невластиво для нього пiднесено й трохи награно.

Давно не бачила свого чоловiка таким збудженим. Одразу прокрутила в головi цифри i дати, бо скидалось на те, що, попри свою уважнiсть i любов до чисел, пропустила чи забула про якийсь ювiлей. Скидалось на те, що вiн зараз вiзьме i вийме з кишенi костюмних штанiв якийсь невеличкий, проте акуратний пакуночок. О-о-о-о, давно ж менi коханий не робив подарункiв. У грудях чимось тягучим i солодким розлилась вдячнiсть до цього своерiдного чоловiка, з витiвками якого я так i не змогла змиритись.

Перестала нарiзати помiдори до салату. Насухо витерла руки до фартуха i приготувалась прийняти подарунок. Який же вiн в мене все-таки молодець. Умiе потiшити саме тодi, коли ти найменше цього очiкуеш. Але ж вiд того такi знаки уваги ще бiльш приемнiшi й цiннiшi. Чи вiн також про це здогадуеться?

– Щось ти пiзно. Голодний? – намагаюсь вести себе так, начебто нiчого не зауважила. Не хотiла псувати його сюрпризу.

– Е-е. Та нi. Мабуть, таки нi, – наче трохи розгубився.

Олег завжди приходив додому голодний. Перше запитання – що смачненького на вечерю? Тепер менi таки не вдалось приховати здивування. Вiд розмаiття припущень мене захитало, ноги пiдкосилися i довелось присiсти на табуретку. Пам’ятаю двояке бажання – хотiлося покласти руки на стiл, пiдперти голову, яка чомусь бiльше не трималася на шиi, але й хотiлось тi руки все-таки мати чистими на випадок, якби мое припущення стосовно подарунку було слушними. На столi лежали недорiзанi помiдори, сохли листки салату, навколо лушпиння вiд цибулi, яблук та апельсинiв, тож треба було вибирати. Я таки пiдперла голову.

Виявилось вчасно.

– Я щойно вiд тети Стефи. Вона мене погодувала. Ти ж сама знаеш, який в неi неперевершений борщ.

Так, справдi. Його тета Стефа варила неперевершений борщ. Ще вона випiкала неперевершенi струделi, завиванцi, фарширувала рибу, начиняла кишку бульбою та готувала багато iнших смаколикiв, якi вважалися цiлковито галицькими i не вмiти готувати iх було не допустимим для жiнки, яка насмiлилася вважати себе справжньою господинею. Тож при тетi Стефi Олег просив навiть не заiкатися про моi власнi скромнi здобутки в кулiнарii – легенькi зупки, пiснi кашi, стейки без кляру, простенькi салатики, заправленi медом та бальзамiчним оцтом – нема чим тiшитись. Я й не тiшилась, але продовжувала готувати те, що вважала за потрiбне. На мене наводила жах одна лише думка про те, що потрiбно чiтко дотримуватись якихось рецептiв, нехай навiть вони передають з поколiння в поколiння, готувати завжди одне i те ж на всi свята, бо без заливанцiв, завиванцiв, маринованих грибочкiв свято не свято, а господиня не господиня.

– Так, добре знаю, – вiдчайдушно намагаюсь приховати нотки сарказму, якi неконтрольовано з’являлись, як тiльки-но Олег згадував про свою тiтку, яку у Львовi по-галицьки називав тетою, – з нею щось трапилось?

Чоловiк не був з тих племiнникiв, якi регулярно вiдвiдують своiх родичiв, але нiколи не вiдмовляв, коли його кликали. Тета Стефа була самотньою жiнкою пенсiйного вiку. Вона едина з трьох сестер не вийшла замiж. Залишилася жити в будинку, в якому вони всi трое народились. Вiрнiше в тому помешканнi, яке радянська влада дозволила iй залишити – пiдвал розкiшного двоповерхового особняка, решту якого заселили так званi визволителi. Жiнка дуже добре пам’ятала, як закiнчувалась вiйна, а вони з матiр’ю, щiльно-щiльно притулившись одна до одноi, стояли бiля вiкна i млiли, коли хтось спинявся напроти iхнiх вiкон i довше нiж годиться впивався поглядом в щiльно затуленi гардинами вiкна.

Одного дня це таки сталось. Молода жiнка, доволi приемноi зовнiшностi, на яку вони одразу й не звернули уваги, зацiкавлено розглядала фасад iхнього дому. В ту мить вони так i не запiдозрили нiчого лихого, бо не було жодного перехожого, якого б iхнiй будинок залишив байдужим. Невеличкий, на два поверхи зi стрiмкими дахами, вкритими натуральною черепицею, де-не-де оздоблений лiпниною. Над вiкнами викладенi вiзерунки з майолiки, тонко та надзвичайно майстерно розписаноi кобальтом. Кованi тримачi на вазони ззовнi кожного вiкна. Акуратна територiя з мiнiатюрним садом, закладеним ще iхнiм дiдусем, вiдомим на той час пiанiстом, композитором i музикознавцем. Саме вiн залишив iм такий розкiшний будинок, в якому завжди звучала музика, смiх i весь час було вдосталь гостей.

Авто пiд’iхало тихо i непомiтно. Трофейний фольцваген чорного кольору з нiкельованими покришками. На таких могли iздити тiльки високi чини. Машина безшумно зупинилась якраз навпроти хвiртки. Водiй вийшов i запопадливо побiг вiдчиняти дверки салону. Звiдти з’явився чоловiк, вкритий, наче iнеем, сивиною. Кульгав на одну ногу, спираючись на цiпок, але це не заважало йому виглядати впевнено i поводити себе владно. Налягаючи на лiву ногу, пiдiйшов до жiнки, яка продовжувала стояти, не зводячи погляду з будинку. Став навпроти неi i, жодного разу не глянувши в бiк дому, про щось довго говорив. Вона в основному мовчала i тiльки iнодi в знак згоди кивала головою. За декiлька хвилин, вмостившись на задне сидiння автiвки, вони обое покинули нашу вулицю так само безшумно, як i з’явились.

Тета Стефа боялась глянути на матiр. Все видавалось зрозумiлим без слiв. Настала гнiтюча тиша. Лише безпорадно зависло питання, яке мовчки звучало в повiтрi – куди? Куди вивезуть? Жiнки, чекаючи неминучого, намагалися вести звичний ритм життя, бо iнакше можна було б з’iхати з глузду. Начистили картоплi, поставили варитися в невеличкий чавунний рондлик. Якби не довга ручка, то був би схожий на казанок – також спадок вiд дiдуся. Приготували салат з квашеноi капусти, заправивши ii кiлькома краплями олii. В дверi постукали, коли розкладали на стiл тарiлки. Бiлi великi порцеляновi з сервiзу на двадцять чотири персони з дрiбними делiкатними квiточками по колу.

– Взяти найнеобхiднiше. У вас десять хвилин. Машина чекае бiла хвiртки. Берiть все, що може знадобитись в дорозi, – говорив вiйськовий, не дивлячись iм в очi, – в довгiй дорозi, – добавив, зауваживши Стефу.

Жiнки заметушились, складаючи найнеобхiднiше – змiнна бiлизна, i хоч на дворi було доволi тепло – зимовий одяг. Кусок мила, нiж, ложка. Стефка подивилася засклянiлим поглядом на плиту, де тiльки-но зачинала кипiти бульба.

– Що робити з картоплею? – до матерi.

– Сира? – якось майже байдуже.

– Так. Щойно закипiла.

– То хай вариться. Не переводити ж ii.

Жiнки рятувались логiкою в найдрiб’язковiших речах, вiдчайдушно вiдшуковуючи iх навколо себе, бо у серйозних речах ii вже давно не було.

Вносячи останнiй клунок зi зв’язаного докупи за чотири кiнцi тонкого шовкового покривала, який батько ще до вiйни привiз з гастролей до Туреччини, Стефа краем ока зауважила, що за рогом зачаiлося те саме авто, що приiжджало в обiд. Правда, зараз з нього нiхто не виходив i не вибiгав, воно у вечiрнiх сутiнках нагадувало хижого i пiдступного звiра, що затамував подих перед вирiшальним стрибком в кущах жасмину.

За кiлька рокiв, пiсля того як батько помер в таборi, iм дозволили вернутися. Двi старшi сестри на той час вже були замiжнi i роз’iхалися кожна зi своiм чоловiком. Стефка з мамою опинились вдома. Влада великодушно дозволила зайняти цокольний поверх колись iхнього власного будинку. За кращих часiв там розмiщувались кухня i кiмната для прислуги. На першому та другому поверхах ще недавно iхнього дому жили двi сiм’i. Жiнки, чоловiк якоi приiжджав на чорному авто, не було. Мабуть, щось в них не склалось.

Олегова тiтка й до нинi залишалась в цокольному поверсi свого будинку, хоч радянська влада неодноразово пропонувала iй виселення, як з примiщеня, що не вiдповiдае державним санiтарним нормам для проживання. Але жiнка кожного разу вiдмовлялась, мотивуючи тим, що колись же мусить наступить справедливiсть i iм повернуть весь будинок цiлком. Таким як його збудував дiдусь. Ось туди ми й ходили чи не на всi свята. І кожного разу ii теперiшне помешкання нагадувало всiм про те, як добре жилось колись. А в мене особисто тi вiдвiдини викликали спiвчуття i навiть якесь досi незнайоме i чуже вiдчуття сорому за цю вже немолоду жiнку, за себе, i ще за щось невiдоме.

– Та нi, нiчого не сталося. Тобто нiчого поганого, – Олег звузив очi, наче якесь сяйво неймовiрно разило його.

– То може ти вже нарештi скажеш в чому рiч? – не втрималась. Продовжую посмiхатись.

Дуже важко вiдмовитись вiд приемного сюрпризу, навiть якщо вiн тiльки витвiр твоеi уяви.

– Нарештi, – Олег просiяв, – нарештi ти зауважила, що я щось для тебе маю! – тiшився, мов мала дитина.

Та його щира, безпосередня радiсть була такою магнетичною i заразною, що я мимоволi встала й собi заусмiхалась на всi зуби. Бракувало лишень того, щоб ми, мов малi дiти закружляли, взявшись за руки чи заплескали в долонi.

– То вже показуй, не мордуй мене, – я пiдiйшла впритул до нього.

– Що показуй? – не менш щиро здивувався чоловiк, нiж до цього тiшився.

– Як, що? Те, що ти для мене маеш, сам же ж щойно сказав, – не вгавала я, розраховуючи, що його здивування, це все ще частина добре продуманого сценарiю. Нiколи не думала, що Олег може бути таки витiвником i гумористом. «Як виявляеться погано ми знаемо людей, з якими так довго живемо поруч», – подумалося менi.

– Та нi, Вiкторiе, ти мене не так зрозумiла, – Олег.

– А то по якому не так? – я не здавалась. – Ти що, нiчого не маеш?

– Маю, маю, – вiн спробував притулити мене до себе. Отак поблажливо, як малих дiтей, коли тi щось дуже вже розкапризувались.

Вiдсторонилась. Була заведена настiльки, що менi вже не до жартiв. Готова була за будь-яку цiну, але свое отримати. Та й отримала.

– Думаю, нам з тобою слiд розлучитись, – випалив Олег з таким захопленням, що мало не захлинувся вiд щастя.

– Розлучитись? – вiд глибини того шоку, в який мене зiштовхнула його пропозицiя, я могла тiльки повторювати, та й то тiльки останнi слова.

– Так, тобто нi, – вiн продовжував шкiритись, але менi вже не було смiшно.

Взагалi не знала, як менi було. Розлучитись. Роз-лу-чи-тися. Як його не смакуй i не обертай в устах – воно мертве. Чуже. Як дохлий тарган в ячменевiй кашi. Такого слова не було в моему особистому лексиконi. Я думала, що всi можуть розлучатись, геть усi – родичi, знайомi, незнайомi, знаменитостi i тi, про кого нiхто не знае, лише не я. Я ж нiчого не зробила для того, щоб почути те слово. Я зайвий раз не скандалила, не набирала зайвоi ваги, готувала iжу, хоч i не так, як його тета Стефа, а все ж смачну i поживну. Не занедбувала помешкання, систематично прала i хоч моя бiлизна й не була такою бiлоснiжною як в телерекламi, накрохмаленою i попрасованою як в тiеi ж тети, зате завжди лежала чистою i розкладеною на акуратнi купки. До лiжка йшла без бiгудiв, халатiв зашмирганих в дома не носила, розтягнутих майок та старих трусiв також не тримала, як i заштопаних панчохiв не носила. Тодi за що?

– Що так? Що нi? – я потроху починала розумiти, про що вiн говорить.

– Розлучитись, але фективно, – Олег знову просiяв.

– Фективно, – знову паралiч в мiзках.

Мабуть все-таки краще без подарункiв, – чомусь саме в цю мить подумалось менi. Взагалi без подарункiв. І без сюрпризiв та несподiванок. Бо iнодi вони бувають такими, що можна й до кiнця життя не оговтатись.

– Це тебе тета Стефа надоумила? – спитала я перше, що прийшло на думку, але вже не приховуючи сарказму.

Навпаки – менi як нiколи захотiлось його поранити. Поранити? Нi, менi захотiлось його вбити…

– Ти вже все знаеш? Вона що, тобi телефонувала? – чоловiк виглядав на розчарованого.

– Що знаю? Ти можеш менi до пуття нарештi все пояснити? – я мало не плакала.

Готова була перейти на крик, аби таки вичавити з нього все, з чим прийшов, аби хоч якось врятуватись вiд невiдомостi, яка розступилася передi мною глибоченною прiрвою, якiй не було кiнця. Але говорила тихо, майже пошепки, бо боялася, що як тiльки-но пiдвищу голос, тiльки-но зачну кричати, то вже не зумiю спинитись. Не зумiю втримати в собi те, що стiльки лiт ходило за мною, що приховувала за усмiшкою ввiчливостi, що змовчувала в силу елементарного виховання.

Боялася, що доведеться тодi викричати йому просто в розсяяне обличчя про те, що менi остогидли порiвняння моiх здiбностей зi здiбностями жiнок в його родинi. З пляцками, струделями, ябчанками, заливанцями тети Стефи, з бiлоснiжними i накрохмаленими простирадлами його матерi i з вишиваними серветками та рушниками ще однiеi тети Ірени, яка одразу по вiйнi разом з чоловiком емiгрувала до Бразилii. Викричати нарештi в його по-дитячому невинне усмiхнене обличчя те, що я е така, яка е, i мене також можна поважати, незважаючи на те що моi батьки не були депортованими до таборiв i моя мати не була народжена на висланню. Але попри непоборне бажання йому про все це сказати, я добре розумiла, що просто так все це викрикнути не можна. Далi мусить бути наступний крок – повiдомлення, що бiльше такого ставлення до себе терпiти не буду. А далi? А далi саме те слово, якого в моему приватному лексиконi не було – розлучення. А навiщо воно менi? Чи не всi чоловiки однаковi? Адже порiвняно з iншими мiй все-таки з освiтою, з добрими манерами, з такими-сякими заробiтками… А те, що квiтiв не даруе чи подарункiв… то хто iх кому даруе? Таке бувае тiльки в книжках або в кiно.

Аби остаточно не втратити контроль i здоровий глузд, вперто продовжувала вважати, що сцена, яка тодi розiгрувалась на кухнi, – злий жарт i Олег зараз розсмiеться, сяде на свое улюблене мiсце за столом i спитае як в нiчому не було, а що в нас на вечерю?

Що зараз встану i, наче нiчого не сталось, налию йому в тарiлку своеi улюбленоi овочевоi зупки, а на друге – тушкований шпiнат з куснем телячого стейку i салат, який через кiлька хвилин закiнчу. І все зникне, розсiеться, забудеться як страшний сон.

– Все почалося з тети Ірени, – мiй жах продовжувався.

– Що з нею? – питаю, хоч менi насправдi байдуже. Саме так, як може бути байдужою жiнка, якоi нiколи в очi не бачила i тiльки з розповiдей знала про ii iснування та iснування вишиття, до якого менi не зрiвнятись. Але мовчання було гiршим.

– Померла.

– Померла? – напевне сьогоднi це моя мiсiя – повторювати за чоловiком слова.

– Так. Саме про це я й намагаюся тобi сказати, – Олег полегшено зiтхнув.

– А не про розлучення? – квола спроба переконатись, що, можливо, це все-таки був страшний сон.

– І про розлучення також. Все мiж собою пов’язане, – терпляче.

Мовчала, лише дивилась на свого чоловiка i дрiбно тремтiла, немов загнаний у кут звiр. Намагалась нiчим не видати свого хвилювання, яке чомусь наростало i немилосердно збiльшувалось, як червона пляма вiд розлитого вина на гаптованому едвабом обрусi, образ якого раптом постав перед внутрiшнiм зором, хоч могла б поклястись, що нiколи досi того обруса на очi не бачила.

– Сьогоднi пiсля обiду позвонила тета Стефа i ледве стримуючи ридання попросила, аби я пiсля роботи заскочив до неi. Не питав у чому рiч – поiхав. З порогу подiлилась новиною, раз у раз втираючи сльози. В Бразилii померла ii сестра. Схлипуючи i наливаючи менi другу тарiлку борщу, вона розповiла про те, як телефонував адвокат, якого найняла покiйна тiтка, i повiдомив, що кожен родич покiйноi отримае свою частку вiд спадку в пiв мiльйона доларiв.

– Ого, – вирвалось у мене.

Таке число будь-кого змусить забути про якiсь там душевнi переживання.

– От i я сказав – ого. Тета Стефа мене пiдтримала – сказала, що й справдi сума велика, але й родина у нас чималенька. По ii скромних пiдрахунках я можу отримати близько ста тисяч.

– І що, тепер ти, уявивши себе багатiем, вирiшив розлучитись зi мною i знайти собi якусь молоду? – оживилась я.

Судячи з усього – це могло бути схожим на правду. Не було змiсту чекати на якесь диво.

– Та що ти? – Олег здивовано втупився в мене своiми сивими, мов голуби, очима, якi я так колись любила i на крилах яких витала в хмарах своiх мрiй весь перiод нашого зустрiчання.

Без подиву зауважила, що тепер його очi мене майже не проймають i тим паче не здiймають до небес.

– Хiба не правда? Хiба нормальному чоловiковi не спаде така думка? Ах так, тобi вона й не спала… це все твоя люба тета Стефа… – я обережно пробувала знайти кiнцi i вияснити, наскiльки все трагiчно.

– Ти нiчого не розумiеш, – чоловiк на диво не втрачав терпiння. – Це ж все для твого блага…

– Еге ж, – вирвалось у мене.

Що ж – принаймнi вже не повторяю за ним.

– Слухай сюди… Все значно простiше, нiж ти гадаеш – ми розлучаемось фективно, – пiдкреслив вiн, – я прописуюсь в тiтки, i вона спокiйно подае на розширення квартирноi площi. Документи про санiтарну непридатнiсть, я на додачу – так бiльше шансiв отримати кращу пропозицiю. А тих грошей, якi нам перепадуть зi спадку, вистарчить, аби викупити решту будинку.

Розумiеш, таким чином ми зможемо повернути те, що й так належало нашiй родинi. І врештi решт тета Стефа погодилася переписати свою частку будинку на мене, враховуючи те, що ми будемо ii доглядати до смертi… – Олег нарештi спинився i знову засяяв як новий мiдяк.

– Що ж? – я була збита з пантелику. – Доля правди в твоiх словах таки е, – довелося менi визнати очевидне.

– От бачиш, – втiшився чоловiк, – тета Стефа так i казала, якщо я тобi зумiю все спокiйно пояснити, то ти одразу погодишся, бо ти ж не дурна жiнка…

– Вона так i сказала?

– Про що?

– Про те, що я не дурна жiнка?

– Так. А чому тебе це дивуе?

– Не знаю, але до сих пiр менi видавалось, що вона так не думала…

– Вiкуся, не починай, – його нiчим не можна було збити з пантелику, – то що, ти згiдна?

Я й справдi не знала, що сказати. Все звучало дуже гарно – свiй будинок практично в самому центрi Львова, ми з чоловiком повноправнi господарi. То й що, що разом з тетою Стефою – дiм великий, мiсця на всiх вистарчить. Свiй садок, разом з друзями на вихiдних готуемо шашлик, печенi овочi… Так, усе чудово i, здаеться, таки виконально, тим паче, що хтось там з родини працюе в мiськiй радi, тож може за вiдповiдну винагороду пособити коли що…

Але муляло мене тодi одне – чому обов’язково розлучатися? Чому не можемо обое приписатися до тiтки – тодi шанси збiльшаться вдвiчi.

– А чому б i менi не прописатися до твоеi тети? – висловила своi думки вголос.

– Ми й про це з тетою розмовляли, – спокiйно запевнив мене чоловiк. – Звiсно, шанси збiльшаться, – наче читав моi думки, – але тодi доведеться продавати твою квартиру, а ти сама знаеш, що старiй Гудзьовiй з 5 «А» вже не довго лишилось, тож ти перша по закону можеш подати заяву на приеднання ще однiеi кiмнати в комунальнiй квартирi.

– Ого, нiчого собi, – менi бракувало слiв, аби виразити те, з якою спритнiстю Олег з тетою про всiх подбали. Єдине закрадався сумнiв, чи то було спонтанне рiшення за двi години, чи над ним вже давно хтось зосереджено мiзгував.

– Але ж чоловiче, на дiдька нам стiльки квартир?

– Як то навiщо? Продамо. Ти ж сама розумiеш – не маленька – що цiлу квартиру дорожче можна продати, нiж кiмнату, – мало не на пальцях пояснював чоловiк, раптом ввiйшовши в роль багатiя.

– Олеже, а не здаеться тобi, що все складаеться занадто просто? – в мене на ту мить закiнчились аргументи, – не здаеться, що в життi так не бувае?

– Чому ж не бувае? – бувае! Особливо тодi, коли е грошi!

Що тут скажеш?

Я погодилась.

Ми розлучились, але з того часу я бiльше нi Олега, нi його грошей, якi вiн таки отримав, не бачила. То чи це можна назвати зрадою?

Радше – нi.

Стогiн за стiною, який досягнув свого апогею, розсiяв моi спогади дрiбними шматочками по раптом згуслому просторi спальнi. Тепер до звукiв, якi видавала жiнка, добавився ще й якийсь стукiт. Ритмiчний. Та це ж… лiжко. Вiрнiше, нiжки лiжка, якi то вiдриваються вiд землi, то знову зi всiею силою опускаються. Ого! Такого я ще не стрiчала. Я звичайно знала, що таке бувае, та й рiзнi анекдотичнi ситуацii чула, але щоб отак, за стiною… сусiди…

Останнiм часом була настiльки втомленою i вимученою переживаннями, що одразу навiть не розумiла, як на тi звуки реагувати. Розiзлитись? Постукати iм в стiнку – хай трохи принишкнуть, чи позвонити просто в дверi i влаштувати скандал, який не скоро забудуть. Зрештою, потрiбно поважати чуже приватне життя. Нема чого влаштовувати такi гучнi оргii серед ночi в будинку з тонкими стiнами.

Треба було думати куди в’iжджати, – ехидно думалось менi. З такою любов’ю до нестримних розваг могли б собi купити квартиру в старому будинку з метровими стiнами – там тебе точно нiхто не почуе. От хоч таку квартиру як була в мене… Ту, що я, таки послухавши Олега, доволi вигiдно продала разом з приеднаною сусiдньою кiмнатою. Але що з того, що така квартира в мене була – жодного разу менi не довелося дiзнатись, на якi звуки здатне мое власне лiжко. Все було бiльше нiж травiально – я роздiвалась, лягала, вкривалась ковдрою. За кiлька хвилин, ретельно почистивши зуби пастою, ще й зубним порошком, приходив чоловiк. Не встигала як слiд зручно вмоститися, а вiн кiлькома вiдлагодженими i точними рухами допроваджував мене до задоволення. Мовчки i як годиться сприймала його старання. Терпляче завмирала ще на якусь мить, аби чоловiк i собi наздогнав мене. Поцiлувавши в чоло i побажавши доброi ночi, вiн з почуттям виконаного обов’язку пересувався на свiй бiк лiжка i в ту ж мить засинав. Менi не залишалось нiчого iншого, як вторити йому. Нiяких тобi стогонiв, нiякого ритмiчного постукування лiжком.

Замiсть того, аби продовжувати злитись на нових сусiдiв, замiсть того, аби нарощувати в собi лють i образу за перерваний сон i за те, що в них е щось, чого я, судячи з усього, не мала, уява раптом почала малювати того чоловiка, який своiми могутнiми поштовхами сотрясав лiжком i створював вiдчуття неминучого катаклiзму.

Пiшла на кухню випити води. Щось наче в горлi пересохло. Вернулась – звуки ударiв об долiвку зтихли. Чулося лише тихе схлипування жiнки. Я читала, що деякi жiнки вiд задоволення плачуть. Я навiть бачила це в кiно… але в життi… за стiною…

Захотiлось його побачити. Того, хто заставив ту жiнку за стiною звиватись, наче вугра на розпеченiй блясi, того, хто видобув зi самоi глибини ii ества гортаннi звуки задоволення, хто мав таку силу i пристрасть, вiд яких двиготiв мало не весь будинок. Та найбiльше мене розчулили ii сльози. Вiн довiв ii до слiз. До слiз вiд щастя… Звичайно, я розумiла, що це безглузде бажання. Бажання, яке не мае пiд собою жодноi твердоi основи. Тим бiльше в моему нинiшньому становищi, коли я зi всiх сил намагаюся не впасти у вiдчай, коли намагаюся попри повну втрату здорового глузду не втратити здатностi мислити i не втратити останньоi ниточки надii, що все ще налагодиться i стане на своi мiсця.

Боролася сама зi собою. З однiеi сторони розпалена незвичними звуками серед ночi уява малювала якогось небаченого мачо, справжнього чоловiка, а з другоi сторони в пам’ятi виразно поставали наслiдки потурання своiм бажанням.




2


– Вiкторiе Миколаiвно, прошу зайти до мого кабiнету, – перед обiдньою перервою прозвучало в телефоннiй слухавцi.

Серце опустилося в п’ятки, в низу живота замлоiло. Так давно уявляла собi, що почую цi слова, але тепер, коли вони прозвучали насправдi – втратила дар мови.

– Вiкторiе Миколаiвно. Це ви? З вами все гаразд? – стурбованим не на жарт голосом перепитував мiй безпосереднiй керiвник, Володимир Петрович.

– Так, звичайно, це я. А хто ще може зняти трубку в моему кабiнетi? – потроху приходила до тями.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/hristina-lukaschuk/sus-d/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.