Книга - Лихі люди

Лихi люди
Панас Мирний


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Лихi люди» Панаса Мирного – повiсть, присвячена темi боротьби кращих верств населення за iнтереси народу***. Для твору характерна контрастнiсть образiв: чеснi iнтелiгенти Петро Телепень i Тимофiй Жук протиставляються пiдступним i лицемiрним Шестiрному i Григорiю Попенку. Перу автора належать й iншi прозовi твори, зокрема, роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi», повiстi «Голодна воля», «Лихо давне й сьогочасне» тощо.





Панас Мирний

ЛИХІ ЛЮДИ



І день iде, i нiч iде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуешся: чому не йде

Апостол правди i науки?

    Г. Шевченко

Пiсля похмуроi темноi ночi, в котру не переставав хлюскати лапастий дощ, розливаючи великi рiчки-озера по землi, починало свiтати. Край неба жеврiло рожевим огнем; горiло i миготiло ясним полум'ям. Серед того зарева стовпом стояла кривава попруга i переписувала його надвое. Повiтря нi ворухнеться: стоiть i млiе; усюди тихо, нiмо, – здаеться, немов свiт, затаiвши в собi дух, дожида чогось… А ось пройшла хвилина… друга… З-за землi, па кривавiй попрузi неба скочила невеличка iскорка; довга промiняста стяга простяглася вiд неi над землею; далi викотивсь серп огненного кiльця i – пучок свiту поливсь, розливаючись по горах, лiсах, по високих будiвлях. Далi все бiльше та бiльше випливав з-за землi широкий серп, мов хто невiдомий пiдсував з того боку гаряче iскристе коло. Ось i все воно випливло – чисте та ясне, граючи своiм свiтом. Застрибали його промiнястi голки по землi; заграли яснi iскорки по росi; розстилались-лягали рiзнi кольори по водi. Свiт зрадiв, празникуючи свое величне свято… Сине, глибоке небо розгортало свое безкрае поле, немов казало: котись по мегii куди хоч i як хоч, я буду розстилатись, розрiвнюватись перед тобою, щоб не було тобi нi впину, нi перегороднi. І справдi, на йому не було нi плямочки, нi смужечки: – чисте, високе, глибоке!.. На другому кiнцi стояв тiлько мiсяць, – блiдий, похмурий; мов старий лисий злодюга, вiн тупцювавсь на одному мiсцi, боязко блимаючи своiми темними плямами на сонячне ясне обличчя i дедалi все блiднiв та зникав, мов розтавав вiд гарячого лизання довгих промiнястих язикiв… Вiтер, скотившись з гiр у долини, ховався по темних ярах i щось глухо бубонiв високим скелям та глибоким ровам… І – здавалось – вони дослухались до того таемного гомону: скелi грiзно висовували своi гострi голови, а рови густiше засновували в сизий туман своi поритi боки та чорне слизьке дно… Повiтря було чисте, прозоре. По йому знай то сюди, то туди лiтали iскорки сонячного свiту: то закручуючись у круги, то вистрибуючи одна поверх одноi, як снiг у завiрюху… А земля? Земля, як хороша молода дiвчина, сором'язливо спускала з свого тiла димчату сорочку ночi i вiдкривала свое пишне лоно. Сонце обливало його рожевим свiтом; цiлувало тисячами своiх гарячих iскорок; грiло-пестило теплом свого промiння… Прокинулось усе. Обiзвалась трава голосами тисячi своiх жильцiв: коникiв, метеликiв, жукiв; окликнулись луки сотнями перепелiв; луги, струшуючи срiбну росу, розлягалися спiвами своiх соловейкiв, голосним кукуванням сивих зозуль, журливим туркотанням горлиць, – тодi як в повiтрi бринiла дзвiнка жайворонкова пiсня… Крикнув бугай у болотi – i замовк; сумно роздався його голосний поклик на всю околицю – i затих. Заревли корови по дворах; закричали гуси на плавах; протягли свое «ку-ку-рi-ку!» горлатi пiвнi… Усе рушилось. Прокинулися i люди; протираючи очi, заговорили… Пiшов iх глухий гомiн вiд краю землi i до краго, з одного боку на другий, стрiнувся з свiтовим клекотом – i все злилося в одну пiсню життя. Все зрадiло, стрiваючи день; i день зрадiв, розцвiтаючи, ясний теплий, погожий.

І мiсто П. зрадiло ясному свiтовi: усе кругом заворушилося. З дальнiх кiнцiв його вулицями потяглися вози, риплячи своiми ярмами. На возах була всяка всячина, що тiльки родила i носила на собi сира земля: тут було, великою працею добуте, зерно, годованi свинi, кури, качки, гуси; тут була овощ огородня, садова й польова. Все це везлося па базар – кому нужно, збути; що потрiбно – купити. Коло возiв, нарiвнi з волами, пленталися похмурi хазяiни того добра, – в одних сорочках, босi, з пiдсуканими по колiна штанами. Ноги у iх були чорнi, в калу, як i ноги iх скотини. На декотрих возах сидiли або, обпершись, лежали iх жiнки, дочки, – першi в свитках, другi – в керсетках, або й так, у вишиваних сорочках, з червоною стрiчкою у косах. Ще далеко до базару стрiвали iх в кальних улицях швидкi, заялозанi перекупки, довгополi, бородатi жиди. І тi, i другi питалися, що везеться; ставали, торгувалися, лаялися. Вiд крику та гуку, що пiднiмався по вулицях, прокидалися жильцi. Там, у однiм вiкнi, грюкнув прогонич – i розчинилася вiконниця: у вiкнi показалася чоловiча постать у розхристанiй сорочцi, заспана, з задутими очима, виткнулась, глянула – i сховалася. Коло другого дому лазила по драбинцi дiвчина, вiдкривала вiконницi; коло третього те саме робив чоловiк. По вулицях, попiд хатами, втоптаними стежками потяглися пани, панii з горничними, кухарями й куховарками, котрi несли позаду iх корзини, кошики; а там i сама яка господиня, мiщанка або козачка. поспiшала з саковками, щоб набити iх заранi всякою овощю, яку навезли на базар: бо треба скупитись, заранi витопити ще й обiд чоловiковi однести у поле. На базарi стояв крик, лемент. Там везли те, там друге; той бiг до того воза, той до другого. Люди, як хвилi, носилися, мчались, торгувались, кричали. iх крик зливався в один довгий гук, котрий почався з свiтом, а кiнчиться хiба пiзньоi ночi. Тепер його саме прорвало… Усе мiсто клекотiло одним клекотом, гуком, що зливався з тисячi голосiв, з рiзних мов в один голос, в один гомiн… А над розбурканим мiстом високо пiднiмалося веселе сонечко i радiсно обдавало усiх своiм теплим свiтом. Усе йому радiло; усе його з гомоном стрiвало, радiючи. Не тiльки люди – хати, будинки… i тi ясно виходили з-за тiнi i усмiхалися своiми бiлими стiнами.

Одна тiльки тюрма не радiла тому ранковi.

Небiлена спочатку, почорнiла вiд негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залiзнi штаби вiкнами, обведена високою кам'яною стiною, наче мара яка, стояла вона над горою i понуро дивилася у крутий яр. Про неi байдуже, що небо було ясне, що сонце свiтить любо, що люди гомонять так дуже… Нiма i мовчазна, вiд неба вона крилася чорною залiзною покрiвлею, з червоними вiд iржi, мов вирванi зуби, верхами; вiд свiту куталась в свiй бурий цвiт та померки вузького двору, – не видно було, щоб i сонце на неi свiтило; вiд гомону затулялася високою огорожею, – товстою кам'яною стiною. Все кругом неi було тихе, мертве. Людей не видко. Один тiлько часовий ходив коло залiзноi брами i з нудьги лiчив своi ступнi. А з другого боку чорнiв яр, з яру пiднiмався сизий душний туман… Зокола нiщо не нагадувало, щоб там жили люди. І справдi, там не жили люди, – там мучилися та скнiли тисячi злодiiв, душогубiв, – там кам'янiв, омлiваючи серцем, жаль, – тисячами замирали почуття, – тисячi розумiв нiмiли, мiшалися… Темне, як i сама будiвля, зло царювало у тiй страшнiй схованцi… Туди попав i Петро Федорович Телепень.

Ще вчора, пiд ту негоду, що з вечiрнiми номерками насунула на землю i полила лапастий дощ, вiн сидiв у своiй невеличкiй кватирi, на кiнцi мiста, i писав. По зблiдлому сухому обличчю, котре не казало про розкошi та достачi, пробiгали похмурi смуги; по високому й чистому лобу видко було, що там засiла невесела думка; блискучi очi говорили, що вже не одну нiч не давала вона йому спати, а скрипуче перо казало, з якою болiстю виливалась вона на бiлiм паперi… Свiчка нагорiла; велика жужелиця на гнотi задержувала свiт, нерiвними хвилями то пiднiмався вiн угору i освiчував хату, то згасав, тремтячи синьою горошиною на кiнцi гнота. Не потураючи на те, Телепень сидiв – i писав. Дощ хлюскав у вiконницю; вiтер жалiбно вив у димарi i свистав у невеличку щiлину в вiкнi. Пройшла година… друга… третя… Петро Федорович сидiв, зiгнувшись над столом, i тiлько рука його ще швидше бiгала по паперi, буцiм поспiшала передати, що носила в собi велика, кустрата голова. Ось i пiвнiч, прокричали пiвнi. Вiн сидiв – i писав. Спина заболiла, рука утомилася. Положивши перо, одкинувшись на спинку стульця i схрестивши на грудях руки, вiн став перепочивати. По всьому видко було – велика утома обняла його. Вiн сидiв i якось чудно уставився очима на одну плямочку у вiкнi: видко було, що вiн збирався з думками. Коли це зразу щось загуло коло двору i стихло. Поза спиною у Петра Федоровича пробiг мороз. Вiн струснувся i став дослухатись… Вiконниця од-хилилася, щось за очi показалися з-за шибки.

– Хто там? – обiзвав Петро Федорович. За вiкном почувся гомiн.

– Одчинiть, – донеслося знадвору.

Петро Федорович вийшов, одсунув. Цiла зграя людей увалила в сiни, боязкаючи шаблями, цокаючи шпорами… Сумно той брязкiт i цокання обiзвались у його серцi… Вiн догадавсь…

Годину… другу швидко шукали, перекидали, порались чужi люди у його добрi… Вiн дивився стомленими очима, як ув'язували його папери. Нiчого не кинули: усе взяли – i його повезли з собою…

Другого ранку зачиненi вiконницi у його кватирi давали ознаку на всю улицю, що iх жилець перебрався кудись iнде, – бо з свiтом сонця вони завжди одчинялися… Глуха чутка ходила по базару, що спiймано великого ворога темних людей, котрий виробляв фальшивi грошi.

Темноi ночi переведено його в темний покiй. Аж на третьому ярусi тiеi страшноi схованки, що широким коридором перенизувалась на двi половини, по обидва боки поробленi були невеличкi комiрки. В одну з них упустили Петра Федоровича. Коли вiдчинилися дверi, то звiдти сирий холод i густi померки вiйнули на освiчений коридор. Як у пiдземну нору, уступив вiн у свою нову кватирю. Принесли свiтло i поставили на невеличкому столику, в одному кутку хати; у другому, коло стiни, примостилася залiзна кровать, з матрацем. Тiлько й добра було на новому господарствi. Коли зачинилися дверi – увесь свiт зачинився вiд його. Серце його мов хто у жменi здавив; поза спиною сипнуло морозом; у душi вiйнуло холодом… Блiдий, вiн ще дужче поблiд i опустив на груди свою важку голову. То не чоловiк стояв, то сама мука понурилася серед хати! Свiт вiд лоевоi свiчки падав на його й обдавав сизосiрим кольором. Легка тiнь непримiтне упала на долiвку, досягаючи головою стiни. Стiии були сiрi. На однiй з них, мов страшна причуда, колихалася закустрана тiнь його голови. Пройшло п'ять хвилин, поки вiн пiдняв ii i померклим поглядом обвiв хату. У стiнi, насупроти дверей, аж коло самоi стелi чорнiло, мов рот якого звiря, вiкно, виставивши замiсть зубiв iржавi штаби залiза, у дверях теж була шибка, замазана, заяложена; з неi лився мутний жовтий свiт.

Обдивившись хату, Петро Федорович пiдiйшов до столика, дмухнув на свiтло… Нiч, темна, непрозора нiч разом устала кругом його. У тiй непрогляднiй темнотi почулося тихе ступання, рип кроватi. То Петро Федорович зiбрався лягати. Ось i лiг. Укриваючись, черкнувся рукою стiни… щось слизьке та холодне вразило ii. Вiн спрожогом порвав руку, накриваючи другою, щоб одiгрiти. Далi повернувся на спину, зложив на грудях руки, як складають помершому. Очi його були вiдкритi, – тiлько вiн не бачив нiчого кругом себе… Не його слабим очам продивитися ту густу темноту, яка зразу обняла хату!.. Хвилину-другу прикро удивлявся вiн – i перед його очима заходили рiзнi кружала: то червонi з жовтим, то огненно-зеленi, то бiлуватi, попротиканi чорними дiрочками… Ще пройшла хвилина, ще… Темнота порiдшала, серед неi виразно виставилась жовта пляма: то свiтило вiконечко з коридору. Вiн уп'ялив у його своi очi… Щось темнувате i легке, як тiнь, заходило по йому, забiгало; то гострим рогом урiзувалося в жовте поле, то кривульками переписувало його… Покрутиться хвилину-другу, похитаеться-похитаеться i пропаде. І знову одна жовта пляма виднiеться; i знову збоку висуваеться рiг, бiгають кривульки… Сумно, нудно. Щось важке упало, стукнуло – роздалася луна навкруги… Щось позiхнуло; почувся гомiн… якесь глухе буботання, а слiв не розбереш. Петро Федорович закрив очi; пляма не сходила. Вiн повернувся на бiк i пляма перейшла за його поворотом. «Що се?» – подумав вiн… Разом випливло ще три-чотири плями; крутяться кругом жовтоi… Вiн попустив вii – одна жовта зосталася. «Хiба моi очi розкритi, що я ii бачу?» – подумав вiн, наставляючи руку над закритими очима. Руки не було видно, а пляма все-таки стояла. «Це я вдивився у те трекляте вiкно, i мана вiд його морочить мене». Вiн лiг боком i лежав тихо, дожидаючи, поки мана зникне.

Мана не сходила; пляма ще мов побiльшала, поширшала – роздалася навкруги. Вiн розкрив очi. Тiнi прошлого, давнього захиталися на iй… Серце у його стало, дух замер.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/panas-mirniy/lih-ludi-18038198/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.