Книга - Науково-пізнавальні лекції, статті, відгуки

Науково-пiзнавальнi лекцii, статтi, вiдгуки
Лiдiя Гулько


У сферi iнтересiв автора iнтелектуальнi, культурологiчнi теми, початки яких у далекому i близькому минулому. Наприклад, текст лекцii «Як створювалася книга у минулому?» чи статтi «Хто придумав букви?» перенесе читача у глибоку давнину. До слова, ви чули про хурритiв? На кам’яних надгробних кришках, найдавнiших, якi знайденi в пiвденних степових областях Украiни, зображений верховний бог хурритiв Тешуба. Вченi припускають, що хуррити жили тут не одну сотню рокiв. Так-от, хуррити входили в союз племен, якi першими придумали букви. Зате розповiдь про атркнигу чи лiнорит нам близька – зачатi вони порiвняно недавно. Видання популярне. Складна iнформацiя добре запам’ятовуеться, бо переказана доступно i цiкаво. Для допитливих читачiв, якi не мислять життя без духовних книжок.





Лiдiя Гулько

Науково-пiзнавальнi лекцii, статтi, вiдгуки





Передмова вiд автора




Бiльшiсть робiт, зiбраних у одну книжку, написанi в 2007–2016 роках. Вони заслуханi членами Науково-методичноi ради Музею книги i друкарства Украiни iрекомендованi для читання перед аудиторiею та публiкацii. У свою чергу цi роботи е результатом i продовження виставок, у органiзацii та створеннi яких я брала участь. Зокрема, з iсторii букваря, ювiлейних дат Остромировоi Євангелii, «Слова о полку Ігоревiм». Мною пiдготовлено два Каталоги, а саме: видань та iлюстрацiй творiв Лесi Украiнки i Василя Симоненка, що зберiгаються у фондах МКДУ, з передмовами до них. Я дослiджувала iсторiю створення першоi друкарнi на Пiвднi, в Миколаевi, та ii продукцiю. Додам ще проведення екскурсiй експозицiею Музею та читання лекцiй у школах i бiблiотеках (близько тисячi), виступи на конференцiях i наукових семiнарах, публiкацii в наукових журналах та ЗМІ. У видавництвi Ірини Гудим (Миколаiв) побачили свiт моi науково-популярнi книжки: «Миколаiвська гражданська друкарня» (2014) i «Таемничi знаки, або Бiля витокiв украiнськоi писемностi» (2015).

У цьому збiрнику також дослiдження робiт художникiв, що працювали й працюють над iлюструванням та оформленням книги.

Поважний вiк i стан здоров’я схилили мене до думки зiбрати творчий доробок i разом опублiкувати. Дiлюся знаннями з просвiтницькою метою.

Приемного читання.





Лекцii





Як створювалася книга у минулому?



ПЛАН

І. Вступ.

ІІ. 1. Створення книги:

– у стародавнi й античнi часи. Виготовлення дерев’яних i глиняних табличок, папiрусу;

– аборигенами Америки;

– у часи Середньовiччя. Виготовлення пергамену;

– у часи Вiдродження. Мистецтво оправи книги. Виготовлення паперу;

– iнструменти для писання та фарби.

2. Давня украiнська книга:

– до прийняття християнства;

– у Х ст. – першiй пол. ХVІ ст.;

– з другоi пол. ХVІ ст. до кiнця ХVІІІ ст.

3. Типи кириличного письма.

4. Оздоблення давньоi украiнськоi книги.

5. Вплив рукописноi книги на друковану.

ІІІ. Висновок.

Лiтература.


Вступ

У центрi нашоi уваги перебуватиме книга – витвiр людського генiя i копiткоi працi. Походження слова «книга» остаточно не встановлене. Можливо, його коренi в спiвзвучному словi старокитайськоi мови, що в перекладi означае «сувiй, згорток». У европейських i передньоазiйських мовах термiн «слово» мае три значення: предмет, твiр i частина твору. Але, зазвичай, слово «книга» тлумачать, виходячи зi сьогоднiшнiх реалiй. А це зшитi в блок аркушi паперу та взятi в картонну чи м’яку обкладинку, красиво iлюстровану.

Книга пройшла шлях довжиною в сотнi й тисячi рокiв розвитку i врештi-решт набрали звичного для нас вигляду. Найдавнiшi книги мають вигляд наскальних малюнкiв, написiв на стiнах гробниць, храмiв чи посудi. Пiзнiше творилися книги у виглядi глиняних табличок, папiрусних сувоiв, написiв на пальмових листках i берестi. Усi вони е живими книгами, в яких вiддзеркалена iсторiя людства, його досвiд, заповiт прийдешнiм поколiнням.

Вже стародавнi люди цiкавилися навколишнiм свiтом i мали потребу зафiксувати думку.

Писемнiсть, однак, виникла на етапi розвитку людства, коли продуктивнi сили i суспiльнi вiдносини досягли досить високого рiвня. Вiн же, за висловом Ф. Енгельса, почався в добу плавлення залiзноi руди i перейшов у добу цивiлiзацii. У результатi було винайдене буквене письма. Отже, письмо з’являеться в перiод формування держави. Щоб зрозумiти i вивчити шлях розвитку тiеi чи iншоi писемностi, треба знати iсторiю народу, який ii створив. Ось чому, дослiджуючи книгу, створену в минулому, вдаватимемося до iсторичних фактiв та подiй.


Створення книги

У стародавнi та античнi часи для писання використовували дерево, глину, камiнь (пiсковик, туф, а з часiв Августа – мармур). Писали на дубових, самшитових, липових дошках, якi попередньо вiдбiлювали гiпсом. На камiнних брилах висiкали урочистi надписи, епiтафii, тексти, присвяченi визначнiй iсторичнiй особi.

Письмовим матерiалом служив i метал. Щодо використання бронзи, то читаемо в одному джерелi: «Тит Ливий указывает, что договор, заключенный консулом Спурием Кассием в 493 г. до н. э. был зафиксован на бронзовой колонне, а Дионисий Галикарнасский упоминает о бронзовой стеле в храме Дианы на авентине с записью договора царя Сервия Тулия, заключенного с латинскими городами. «Законы двенадцати таблиц» были выгравированы на бронзовых досках.

В древнем Риме ветеранам войска за 25-летнюю службу выдавались две бронзовые таблички как свидетельство их заслуг перед государством». [6, 10].

До нас дiйшли стародавнi дощечки, облитi воском, iз написами. Їх називали вощеними або восковими i широко використовували для ведення записiв, пiдрахункiв, переписки.

Як виготовляли дощечки для писання? Задля цього на дощечцi розмiром 12 см на 14 см або 9 см на 11 см, вiдступаючи вiд краю 1–2 см, робили заглиблення до 1 см, яке заповнювали воском.

Грамотнi люди носили книжечку з двох дощечок (диптих), або трьох (триптих), навiть бiльше. Для зручностi кожну дерев’яну табличку збоку просвердлювали, пропускаючи крiзь отвори шнурок. При цьому таблички складали одна з одною воском усередину.

Овiдiй в «Любовних елегiях» зобразив горе юнака, до якого повернулися таблички, якi вiн надiслав своiй коханiй:

«Ридайте над горем моiм:
Вернулися сумно таблички!
Буква одна лиш на них,
Означае зловiсна: нi!» [6, 10]

У музеях на античних вазах маемо можливiсть споглядати зображення школярiв, у руках яких таблички. Оригiнальнi восковi таблички, що датуються І – ІІ ст., знайденi в кiнцi ХVIII ст. в мiстечку Верешпатак (сучасна Румунiя), де ранiше перебувала 11 римська колонiя, iншi – в Помпеях (поблизу Неаполя), мiстечку, що постраждало пiд час виверження Везувiю. На цих табличках вiдбитi тексти торгових угод, орендних договорiв, пiдрахункiв. [6, 10]

Кращий матерiал для письма порiвняно з дощечками, звичайно, папiрус. Його виготовляли в Єгиптi ще в IV тис. до н. е. з рослини, зарослi якоi вкривали дельту Нiлу. Про це вiдомо з творiв Теофраста i пiзнiше Плiнiя Старшого. Вони залишили докладний опис як самоi рослини папiрус, так i процесу виготовлення з нього матерiалу для письма, названого теж папiрусом.

Виявляеться, тригранне стебло папiрусу розрiзали вздовж, а потiм кожну частину розчiплювали на окремi смуги. При цьому внутрiшню частину стебла, як бiльш еластичну, розрiзали тонкими смугами, а тi, що бiля краiв, ширшими. Нарiзанi смуги сортирували вiдповiдно до iхньоi якостi та довжини. Їх розкладали одна бiля одноi на столi з похилою поверхнею. Зверху клали другий шар смуг, розмiщуючи iх впоперек, i мочили нiльською глинистою водою. Для того, щоб iз волокон видiлився клейкий сiк, смуги пресували. У такий спосiб отримували аркуш довжиною в стебло папiрусу, а шириною вiд 10 до 40 см. Щоб отримати довгу папiрусну дорiжку, аркушi послiдовно з’еднували. Довжина деяких дорiжок сягала понад 20 метрiв.

Аркушi сушили на сонцi, потiм обробляли спецiальним клеем, який отримували з хлiба шляхом нагрiвання у водi. Сумiш наносили на аркушi тiльки наступного дня. Оброблений папiрус не ламався. Його старанно полiрували мушлями або слоновою кiсткою. Пiдготовлений для писання матерiал розлiнiювали впоперек, щоб рiвними виходили стовпцi. Писали лише з одного боку. Папiрус, заповнений текстом, називали томом, що в перекладi означало «частина». Для зручного користування до тому з двох бокiв крiпили валики з дерева, рогу чи кiстки. До кiнця валика вiшали табличку з iменем автора та назвою тексту. На кожен сувiй одягали футляр зi шкiри або тканини, який називали тогою. Сувоi зберiгали в спецiальних ящиках (scrinium), а в бiблiотеках – на стелажах (armarium). Люди зi статками в будинках тримали для цих цiлей красивi сундуки з кедрового або кипарисового дерева.

Перший аркуш сувою називався протокол, а останнiй – есхатокол. Бувало, з папiрусу виготовляли книгу сучасного нам вигляду. З цiею метою з аркушiв формували стопу, яку скрiплювали за зразком воскових табличок.

Незважаючи на те, що папiрус крихкий, ламкий матерiал, до нас дiйшло немало папiрусних сувоiв та окремих аркушiв i стоп. Вони виявленi здебiльшого в Єгиптi й Тунiсi, тобто в краiнах iз сухим клiматом. Час виготовлення бiльшостi сувоiв – це І, ІІ ст. н. е.

У ІІ тис. до н. е. на змiну папiрусу прийшов пергамен, мiцнiший матерiал. За переказами, мiж Єгиптом i Пергамом тривало економiчне i культурне змагання. Коли у Пергамi планувалось створити велику бiблiотеку, то цар Єгипту Птоломей V (ІІ ст. до н. е.) заборонив поставляти туди папiрус. Пергамцi знайшли вихiд: вони удосконалили метод оброблення шкури молодоi тварини.

Такi бiло-жовтi аркушi дуже тривкi, до того ж на них писали з двох бокiв. Їх назвали пергаменом. Але римляни оброблену шкуру для письма називали «мембраною». Ще б пак! Добре вичинена, вона була мiцною i еластичною, легко згиналася.

Цим властивостям матерiалу для письма ми завдячуемо появi новоi форми книги. Так, з пергаменних аркушiв формували стопу, яку скрiплювали. Для захисту з обох бокiв стопи притуляли дошки, за розмiрами однаковi з аркушами. Пiзнiше дошки обтягували шкурою. Саме в такому виглядi прийшла до нас книга з епохи Середньовiччя.



Цiкава iсторiя писемностi Америки. Перуанськi пастухи, наприклад, досi користуються лiчильними шнурами, що iмiтують сторiнки книги. Зав’язуючи вузли, на одному шнурi пiдраховували кiлькiсть корiв, на iншому – бикiв, на третьому – телят. У наш час за допомогою шнурiв ведуть пiдрахунки пастухи Арiзони, Нiкарагуа, Чiлi. Вузликове письмо винайшли iнки, що жили в Андах, на високогiрних плато. Це письмо мало назву кiпу, що означало в’язати вузли. Виглядало кiпу так. До грубоi мотузки чи цiпка мiцно прив’язували кольоровi шнури i нитки рiзноi товщини. На них в’язали вузлики – простi, подвiйнi тощо. Змiст запису залежав вiд багатьох чинникiв: кольору ниток чи шнуру, iхньоi довжини, вiд того, простим чи складними вузлами зв’язано та у якому порядку. Жовта барва означала золото, бiла – срiбло, червона – воiна, зелена – маiс. Одначе можливостi вузликового письма обмеженi: воно несло iнформацiю, але не передавало багатства мови, не могло цiкаво, дотепно розповiсти про якусь подiю.

Щоправда, виникае питання: чи могла нацiя, яка побудувала високу цивiлiзацiю, послуговуватись таким примiтивним видом письма. Можливо, розгадка криеться в хронiках, однiеi з форм лiтопису, поширених у Середньовiччi. З хронiк вiдомо, що за часiв правителя Хуанакауи писали на бананових листках. Правитель iнкiв вiдправляв своiм намiсникам послання, писанi лiтерами, цифрами або iероглiфами. Правитель Апу Капак заснував в Куско навчальний заклад, де писали лiтерами i знаками на шкурi тварин i листках дерев. Коли ж у краiнi спалахнула пошесть, то правитель звернувся до оракула за допомогою. Оракул заборонив користуватися письмом, стверджуючи, що лихо принесли письмена. Правитель iнкiв наказав, «щоб нiхто, пiд загрозою смертi, не вживав нi шкуру, анi листя деяких дерев, на яких писали, i щоб нi в якому разi не вживали лiтер. І коли згодом один учений амаута винайшов знаки, його спалили живцем. І таким чином з того часу вони вживали шнури i кiпу». [18, 37]

Хронiсти розповiдають, що в Куско, храмi Сонця, зберiгали дерев’янi дошки, вправленi в рами з чистого золота. На них ряснiли записи з iсторii iнкiв, життеписи правителiв, легенди вiд найдавнiших часiв до вторгнення в краiну iспанцiв. Засвiдчують i те, що в храмi Сонця аборигени зберiгали чотири сувоi, на яких були записанi й намальованi фiгури iнкiв з портретами iхнiх дружин i родичiв; на облямiвцi – iсторiя того, що вiдбувалося в життi кожного iнка. На жаль, жодноi iероглiфiчноi пам’ятки до нас не дiйшло. Не дiйшли нi дошки з письмом, нi сувоi. Можливо, вони перебувають на днi океану. Адже судна, на яких везли до Іспанii награбованi скарби, часто тонули.

Плем’я iрокезiв користувалось письмом вампуа. Принцип його творення такий. На стрiчку або пасок з ниток нанизували кольоровi черепашки, рiзнi за формою i розмiром. Інодi вампуа налiчував по шiсть-сiм тисяч черепашок. Черепашки бiлого кольору вказували на гарне здоров’я, гаразди. Черепашки темного кольору пророкували горе, хворобу, ворожнечу i навiть смерть. Поеднання рiзного кольору черепашок, створюючи хитромудрi вiзерунки, несли змiст, зрозумiлий iрокезам.



У часи раннього Середньовiччя писали здебiльшого на деревi, каменi та воскових табличках. Щоправда, на останнiх писали незначущi речi. Так, епископ Августин Гiпонський (V ст.) у листi до свого друга просить вибачення за те, що пише на пергаменi, а не воскових табличках, бо напередоднi надiслав iх дядьковi з листом.

Пiзнiше таблички широко використовувались у школах i унiверситетах. «Клiрику! Немовби подругу тримай бiла стегна свого табличку!», – повчав школяра фiлософ Анiцiй Боецiй (480–524).

На деяких мiнiатюрах рукописiв бачимо школярiв з табличками в руках. Однi таблички прямокутноi форми, iншi – зi заокругленням угорi.

Велика потреба у воскових табличках сприяла появi майстрiв-ремiсникiв з iхнього виготовлення. У «Книзi ремесел» (Париж) виписаний статут, в якому йдеться про стандарти табличок та жиру, яким iх наповнювали.

Через те, що на табличках вели тимчасовi записи, то iх не колекцiонували i не зберiгали. З цiеi причини табличок до нас дiйшло дуже мало. Наприклад, за часiв Радянського Союзу в Державному Домському музеi Риги зберiгалося три таблички, в Державнiй публiчнiй бiблiотецi iменi Салтикова-Щедрiна, що в Ленiнградi, – одна.

Камiнь i метал, як тривкi матерiали, найдовше зберiгають письмовi знаки. Їх знаходять на стiнах будинкiв, дверях церкви, надгробних каменях, мiських воротах, на щитах, гербах, браслетах, дзвонах, коронах, посудi, медалях. Із надписiв ми дiзнаемося про життя-буття тодiшнiх людей, iхнi проблеми. Таких надписiв, особливо датованих ХІ – ХІІ ст., дiйшло чимало. Також писали на папiрусi та пергаменi. Папiрус широко використовували для потреб iмператорськоi та мiськоi канцелярii Італii, де виготовляли власний папiрус. Остання папська булла, написана на папiрусi, датуеться 1012–1024 роками.

Вiд середнiх вiкiв дiйшло близько 300 документiв на папiрусi. Книги з папiрусу вiдносять до рiдкiсних. Вони зберiгаються у бiблiотеках Парижа, Вiдня, Мiлана.

Яким чином виготовляли пергамен у Європi?

На раннiх етапах виготовленням пергамену займалися монахи в монастирях та при епископських кафедрах. Коли ж мiсто розросталося, то виробництво перейшло до ремiсникiв. Наприклад, 1292 року в Парижi працювало 19 майстрiв з виготовлення пергаменту. У Краковi, Празi теж були ремiсники, якi виготовляли пергамен.

Пiсля монастирiв пергаменом, як мiцним матерiалом для письма, зацiкавились унiверситети. У цих закладах виготовляли пергамен i створювали книги.

Насправдi, процес виготовлення пергамену досить важкий. Спочатку шкуру тварини (барана, козла, теляти, вола, крiм вiслюка) на декiлька днiв замочували у чанi з вапном. Серповидним ножем очищали ii вiд шерстi, м’яса, сала. Знову занурювали у вапно. Згодом натягували на раму i скребком дбайливо очищали. Шлiфували пемзою та втирали з двох бокiв крейду чи бiлила з бiлком. Врештi-решт отримували пергамен, матерiал для письма з гладкою поверхнею. На ньому можна писати з двох бокiв.

Пергамен знiмали з рами й розкладали на столi. Пiд лiнiйку зi шкури з нерiвними краями вирiзали прямокутник. У результатi отримували великий аркуш, або фолiо. Його складали навпiл, формуючи зошит iз двох листкiв. За потреби згинали навпiл iще кiлька разiв. Зошит мiг складатися з 2, 4, 6, 8, 10, 12 аркушiв. У свою чергу з одного чи кiлькох зошитiв складалася книжка.

Книжка, текст якоi написаний вiд руки, називаеться рукописною книгою, кодексом або манускриптом.

Для поважних осiб книжки писали на тонкому майже прозорому пергаменi. Його виготовляли зi шкурок ягнят, яких доставали ще до народження з утроби вiвцi. Така шкура вимагала складноi обробки i через це коштувала дорого.



До речi, в рiзнi часи i рiзних краiнах способи обробки шкур i виробництво пергамену суттево вiдрiзнялися. Так, пергамен, виготовлений у Пiзньому Середньовiччi, класифiкують на пiвнiчний i пiвденний. Пiвнiчний виготовляли з телячоi шкури, яку ретельно обробляли з двох бокiв. Тим часом у Італii та Іспанii (за прикладом пiдготовки аркушiв з папiрусу) якiсно обробляли тiльки один бiк пергамену. Хоча згодом i в цих краiнах майстри перейшли до оброблення шкур з обох бокiв.

У Англii для виготовлення книг використовували шкури волiв.

Форма книг наближалася до квадрату, бо такою вона була в античнi часи. Розмiри аркушiв книги здебiльшого великi та середнi. Маленькi рукописнi книги з’явилися в кiнцi ХІІІ ст.

Аркушi, пiдготовленi для писання, вкривали сiткою лiнiй, горизонтальних i вертикальних. До ХІІ ст. лiнii проводили металевим стержнем, з ХІІІ до ХVІ ст. – свинцевим олiвцем, а в ХV ст.(в Нiмеччинi, Польщi, Чехii) лiнii наносили чорним або фiолетовим чорнилом. За допомогою циркуля на берегах аркушiв робили проколи, на кшталт розмiтки для рiвного зрiзання зайвого пергамену. У деяких старих книгах проколи досi видно. Писець позначав кожний зошит римською цифрою з буквою g або gu. З ХІV ст. листки кожного зошита нумерували арабськими цифрами.

Заповненi текстом i прикрашенi мiнiатюрами, аркушi рукопису передавали палiтурнику. Вiн формував iз них зошити, зшиваючи iх. Одночасно слiдкував за нумерацiею листкiв та крiпив до них волячу (свинячу) смугу для мiцностi. Щоб у книжковий блок не проникали пил, волога та рiзноi температури повiтря, до оправи крiпили застiбки, або зав’язки, якими стискували пергаменнi аркушi. Застiбки виготовляли з металу, надаючи iм вишуканоi форми.

Для зручностi читання та кращого зберiгання книги, на нижнiй дошцi оправи закрiплювали металевi пiвсфери, або жуки. У монастирських бiблiотеках практикувалося прикрiплювати книгу ланцюгом до пюпiтра.

З ІХ ст. на палiтурках здiйснювали тиснення. З часом тиснення ускладнилося. У рiзних краiнах Європи, окремих мiстах, iснували своi традицii щодо полiпшення зовнiшнього вигляду книги. Так, дерев’янi палiтурки обтягували тонкою шкурою чи оксамитом, прикрашали дорогоцiнними камiнцями або вкривали ажурними пластинками, виготовленими iз золота чи срiбла з емаллю. Збереглися книги, оправа яких виготовлена з кiстки. На них вирiзанi силуетилюдей або сцени з Євангелii.



У часи Вiдродження мистецтво оправи книги найрозвиненiше в Англii та Італii. В цих краiнах уперше з’явились iнкрустацii на оправах, здiйсненi з кольоровоi шкiри.

Пiдраховано, що для написання Бiблii великого формату, потрiбно 318 овечих шкур. Але iх завжди не вистачало. Тому практикували змивати та зiшкрiбати пемзою i ножем з пергамену старий текст, а поверх нього писати новий. Вивести попереднiй текст, однак, повнiстю не вмiли. Вiн однаково проступав, а старе чорнило просочувалося зi середини. Напевно, саме тодi народилося прислiв’я: «Що написане пером, того не вирубаеш топором». У такий спосiб були знищенi тексти античних часiв, а твори IV–V ст. замiнили творами авторiв, що жили у VІІ – VІІІ ст.



Вважаеться, що папiр винайдений у ІІ ст. в Китаi. Технологiю виготовлення паперу з шовку та целюлози китайцi тримали в таемницi. Лише 751 року, коли араби захопили Самарканд, секрет виробництва паперу вийшов за межi кордонiв Китаю. Попервах араби завезли його в Месопотамiю, Сiрiю та Єгипет, де зводили папiрнi. Араби експортували папiр в Європу через Іспанiю i Сицилiю, якi в ХІ ст. перебували пiд iхньою владою. Папiр проник, звичайно ж, до Італii. З Італii папiр завозили в Пiвденну Францiю, Нiмеччину, а пiзнiше в Польщу, Чехiю. З Іспанii готовий папiр везли на пiвнiч Францii, до Англii та Скандинавських краiн. Названими шляхами поширилося виробництво паперу.

Першi папiрнi з’явилися в Італii, що мало мiсце в 1276 роцi. У Францii – 1348 року, Нiмеччинi – 1389, Англii – серединi XIV ст., Голландii, Норвегii, Данii – серединi XIV ст., Польщi – 1493, в Чехii –1499 року. Через те, що виготовлення паперу потребувало багато води, то папiрнi будували на берегах озер та рiчок.

Незважаючи на те, що кожна майстерня володiла своiми секретами з виготовлення паперу (завдяки iм полегшувалася праця та полiпшувалась якiсть паперу), процес його виробництва на всiх пiдприемствах майже однаковий. У Європi папiр виготовляли зi льняного ганчiр’я. Його дрiбнили, замочували у водi, розтирали. Цю сумiш на добу залишали у водi з додаванням гашеного вапна для вiдбiлювання. Потiм сумiш вiджимали i знову заливали водою. Перемелювали сумiш до однорiдноi маси, яку переливали у великий чан. З чану паперову масу черпали прямокутною формою – дерев’яною рамою, дно якоi встелене металевим переплетенням. (Горизонтальнi струни називались вержери, а вертикальнi – поттюзо.) Розмiри рам були рiзнi. Коли раму рiвномiрно коливали, то через отвори з волокон стiкала вода. З маси, що осiдала на днi рами, витискували вологу i перекладали на повстину.

Паперовi аркушi, складенi в стопу й перекладенi повстиною, клали пiд прес, витискуючи залишки води. Повстини виймали, аркушi знову клали пiд прес. Згодом аркушi розвiшували i сушили. Сухi аркушi розгладжували шлiфувальною кiсткою на мармуровiй дошцi. Їх проклеювали тваринним желатином, сушили i знову розгладжували. Пiсля цього папiр пакували для його подальшого транспортування.

Мiж ремiсниками, господарями папiрень, iснувала велика конкуренцiя. Тому пiд час виготовленнi паперу його мiтили водяними знаками, або фiлiгранями. Технологiя отримання знаку така. На металеву сiтку форми клали фiгурку, сплетену з тонких дротикiв. Звичайно, на фiгурцi затримувалося менше паперовоi маси. Через це папiр у цьому мiсцi просвiчувався, вiдтворюючи контури вiзерунка.

Перша европейська фiлiгрань датуеться 1282 роком. Їi створили в майстернi iталiйського мiста Фабрiано. На фiлiгранях зображували голови бикiв, квiти, плоди, фрукти, хрести, ваги. Пiзнiше використовували фiгурки зi зображенням геральдичних знакiв. Кожний паперовий млин мав свою фiлiгрань.

Незважаючи на те, що папiр коштував значно дешевше вiд пергамену i його виготовляли в достатнiй кiлькостi, богослужбовi книги продовжували писати на пергаменi. Священики вважали папiр не довговiчним. Задля мiцностi мiж крайнiми листками кожного зошиту вкладали пергаментнi смужки. Згодом вiд цього вiдмовилися. Проте до згину паперового зошита крiпили шкуратяну смужку, щоб нитки, якими зшивали зошити, не перетирали папiр.

У кiнцi XIV ст. папiр широко використовувався для написання документiв i кодексiв. Врештi-решт папiр витиснув пергамен.

Роль паперу в книгодрукуваннi надзвичайно велика. Папiр став тiею матерiальною базою, на якiй способом друку твори множилися в сотнях i тисячах екземплярах.



Використання iнструментiв для письма залежало вiд матерiалу, на якому велися записи. Наприклад, камiнь i метал вимагав рiзця, пензля або металевого стержня, щоб карбувати текст. Коли складали текст на восковiй табличцi, то користувалися дерев’яною або металевою паличкою, гострою з одного кiнця i плоскою з iншого. Одним кiнцем писали, а другим виправляли помилки, розгладжуючи вiск. Таку паличку називають стилем. На папiрусi писали каламом. Таку паличку отримували з очерету або дерева: зрiзали тонший край прямоi палички так, щоб надрiз був рiвний i однаковий з обох бокiв. Край заточували особливо старанно, адже вiд нього залежала краса i чiткiсть написаного. У ХІІ ст. користувалися i каламом, i пташиним пером. Використовували пiр’iни яструба, пелiкана, лебедя, ворона, гуски. Гусячi пера характеризувалися еластичнiстю, мiцнiстю.

У ранньому Середньовiччi горизонтальнi лiнii проводили металевими стержнями, пiзнiше – свинцевими. До речi, в античнi часи знали i використовували для цих цiлей олiвцi, виготовленi зi свинцю. У часи Середньовiччя, починаючи з XII ст. такi олiвцi широко використовували не тiльки для розлiнiювання пергаменних аркушiв, але й для малювання. Так, монах Теофiл писав, що малювали паличкою, у склад якоi входило три частини свинцю i одна – бронзи.

Інодi вiльний кiнець палички прикрашали набалдашником або фiгуркою святого, епископа чи монаха. Серед iнструментiв писця бачимо циркуль, олiвець, лiнiйку, декiлька ножичкiв i пемзу для стирання помилок. Їх писцi зберiгали у спецiальних пеналах або коробках.

Незамiнний атрибут писця – чорнильниця, виготовлена з рогу, срiбла, можливо, золота. Чорнильницi були вiдкритi або закритi.

У Китаi чорнило виготовляли ще до нашоi ери. У античнi часи користувалися чорнилом, виготовленим iз сажi смолистих дерев або спаленоi слоновоi кiстки з додаванням оцту. Античне чорнило легко змивалося. Атож писцi користувалися для виправлення помилок водою i гумкою. До нас дiйшла легенда, що в часи Калiгули пiд час поетичних змагань авторiв невдалих вiршiв примушували злизувати iх язиком.

У Середнi вiки iснувало багато рецептiв виготовлення чорнила. Здебiльшого його робили з чорноi кiптяви, яку змiшували з клеем або олiею. Виготовляли чорнило також з соку чорнильних горiшкiв з глеем. Чорнильнi горiшки ростуть на дубовому листi. Найкращими вважалися чорнильнi горiшки з Леванта (Сирii, Палестини, Лiвану). Таким чорнилом широко користувалися в краiнах Азii та Близькому Сходi.

Кольоровi чорнила виготовляли з мiнералiв, зокрема, сiрчанокислого залiза, оксиду мiдi, хромокислого калiю. Потрiбну речовину тонко товкли, змiшували з дистильованою водою. Отриманий екстракт фiльтрували. Існувала категорiя майстрiв-ремiсникiв, що виготовляла i продавали чорнила. Наприклад, французька Королiвська канцелярiя споживала велику кiлькiсть чорнила. В одному свитку читаемо про постачання майстром у названу канцелярiю бутлiв з чорнилом вiд 3 до 10 разiв на мiсяць. А поет Петрарка жалiвся в листi, що вiн, бiдолаха, позбавлений можливостi придбати чорнила, щоб переписати виступ Цицерона.


Давня украiнська книга

Найстарiшi пам’ятки давньоруськоi писемностi датованi ХІ столiттям. Давнiших документiв не знайдено. З цiеi причини нам не вiдомо, який вигляд мали найпершi лiтери слов’янського алфавiту.

Минулого столiття мусувалося, що нашi предки здобули письмо тiльки пiсля хрещення Русi. Дiйсно, пiсля офiцiйного навернення язичникiв у християнство, що мало мiсце 988 року, з Вiзантii та Болгарii невпинно поступали богослужбовi книги. Сучаснi вченi доводять: ще до хрещення Русi суспiльне життя схiдних слов’ян сягнуло рiвня, що потребував ефективного засобу для фiксування iнформацii. Ученi пiдтверджують це припущення наявним фактом: у Пiвнiчному Причорномор’i археологи знайшли кам’янi плити, нагробки, амфори з таемничими, нерозбiрливими знаками. Можливо, це перша, на жаль, забута, писемнiсть украiнських пращурiв.

395 року християнська церква роздiлилася на римсько-католицьку, очолювану Ватиканом, та греко-православну з центром у Вiзантii. Мовою першоi було обрано латиницю, другоi – грецьку мову i грецьке письмо. Розкол вплинув на розвиток писемностi серед схiдних слов’ян. На початку Х ст. чорноризець Храбр, болгарський iсторик словенськоi писемностi, у «Сказаннях про письмена словенськi» розказуе про два етапи у розвитку слов’янського письма. На першому слов’яни-язичники ворожили i читали за допомогою рисок та зарубок. На другому слов’яни, якi прийняли хрещення, писали римськими i грецькими письменами. Друге письмо було «без оустроения», не вiдповiдало слов’янськiй вимовi. Тривало так доти, поки» людинолюбець Бог послав святого Костянтина Фiлософа, названого Кирилом, мужа праведного й вiрного, який створив для них тридцять письмен».

У Музеi книги i друкарства Украiни у вiддiлi рукописноi книги представлено для споглядання цiкавий експонат – пряслицю, знайдену пiд Киевом, у Лютежi. Пряслиця – кружальце з глини або шиферу, яке жiнки крiпили до веретена. З метою не переплутати знаряддя працi пiд час гуртовоi роботи (примiром, на вечорницях), не прихопити чужого веретена, на пряслах робили позначки, зарубки. Як доводять вченi, представлена в Музеi пряслиця виготовлена в VII–VIII ст. На нiй бачимо не пiктограму, а писемнi знаки. Можливо, вони е чертами i рiзами, про якi писав Чорноризець Храбр. Знайдена пряслиця сфотографована, знiмок збiльшений в багато разiв i представлений у вiтринi в розгорнутому виглядi. Прикро, що вченi досi не прочитали напис.

Перекладали Святе письмо для слов’ян зрозумiлою для них мовою «слов’янськi апостоли» рiднi брати Кирило (826–869) i Мефодiй (820–885). Вони походять з портового мiста Солунь, що в Македонii, заселеного греками i слов’янами. Старший Мефодiй спочатку служив вiйськовим, потiм стратигом в однiй iз вiзантiйських провiнцiй. Вiдiйшовши вiд свiтських справ, став монахом, а згодом – iгуменом у монастирi Полiхрон. Молодший Кирило, здобувши гарну освiту, працював патрiаршим бiблiотекарем у Константинополi. У складi iмператорських мiсiй Кирило бував у рiзних краiнах, де навертав язичникiв до християнства. Для того, щоб вести дискусii зi злiсними язичниками, Кирило вивчав iхнi мови. Як блискучий полемiст, мав дар переконувати людей.

Наприкiнцi 862 року до Константинополя прибуло посольство вiд моравського князя Ростислава. Посли просили iмператора Михайла направити до Моравii мiсiонерiв, якi б проповiдували Євангелiю зрозумiлою для ii мешканцiв мовою.

Не пiзнiше 863 року Костянтин Фiлософ (Кирило) та його брат Мефодiй вирушили до Великоi Моравii. Судячи з усього вони везли з собою вже перекладенi церковнi книги, записанi новоствореною абеткою.

З виявлених пам’яток слов’янськоi писемностi найдавнiшими е написи на стiнах та керамiчних плитах церкви болгарського царя Симеона (893–927) в Преславi, давнiй столицi Болгарii. Написи вiдносять до кiнця ІХ ст. Вони створенi частково кирилицею, частково глаголицею – двома абетками слов’янського письма.

Ми знаемо, що кирилиця, бiльш просте i зручне письмо, витiснила глаголицю. Однак глаголиця остаточно не зникла: до кiнця ХVІІІ ст. нею користувалися мешканцi Хорватii та Далматii.

Отже, в ІХ ст. суспiльний розвиток схiдних слов’ян досяг такого рiвня, коли усне мовлення не вповнi задовольняло людей. Адже постiйно виникала потреба в обмiнi iнформацiею та ii збереженi. Цей час, «як правило, збiгаеться з появою адмiнiстративних, культурних, релiгiйних та iнших iнститутiв». [21, 19]



І щодо матерiалiв, на яких писали нашi пращури. Широко використовували бересту i дощечки. Також писали на стiнах, глиняному посудi, карбували слова на камiнних плитах.



У давньоруських текстах слово «книга» вперше зустрiчаеться в Остромировiй Євангелii (1056–1057), де вжите у множинi. Це свiдчить про трактування слова у ширшому, нiж конкретний предмет, розумiннi. В однинi слово «книга» зафiксовано 1263 року в рукописному списку. У тi часи пiд книгами розумiли твори лiтургiйного i церковно-повчального характеру. Це й не дивно. Адже першi книги на наших землях були християнськими, богослужбовими. Згодом назва «книга» поширилася на всi кодекси.



Згiдно з перiодизацiею давньоi руськоi книги, перший перiод ii розвитку почався в Х ст. i тривав до середини ХVІ. Особливостi цього перiоду такi.



З прийняттям християнства в Киiвську Русь поступали богослужбовi книги, написанi грецькими лiтерами. Завдяки книгам русичi знайомилися з культурними надбаннями Вiзантii. У ХІ ст. писемнiсть поширилася землями Киiвськоi Русi. Вiдсоток писемного населення мiст становив до 5 % усього дорослого населення. Цей факт дае пiдставу гадати, що нашi предки ще за столiття до хрещення знали грецьке лiтеро-звукове письмо. І мають рацiю тi науковцi, що вiдмiчають: «лише за одне поколiння переписувачiв та книжникiв не могли скластися такi стиль i правопис русько-слов’янськоi чи слов’яно-руськоi мови, якi ми бачимо в перших наших письменникiв». [21, 17]

Незважаючи на мiжусобнi вiйни, культурне надбання русичiв було спiльне. Книга, переписана в Киевi, Чернiговi чи Галичi, сприймалася однаково по всiй Русi. Ставлення до книги було вельми шанобливе. У князiвських палатах увечерi, при свiчi, грамотний чоловiк читав уголос i на розпiв книгу, а всi присутнi уважно, з благоговiнням його слухали. Напевно, кожен присутнiй знав повчальну проповiдь Нестора Лiтописця, складену року Божого 6545 (за нашим лiточисленням – 1037 рiк): «Велика бо користь бувае людинi од учення книжного. Книги ж учать i наставляють нас на путь покаяння, i мудрiсть бо, i стриманiсть здобуваемо ми iз словес книжних, бо се е рiки, що напоюють всесвiт увесь. Се е джерела мудростi, бо е у книгах незмiрна глибина. Ними бо в печалi ми втiшаемось. Вони е уздою стриманостi. А мудрiсть великою е, бо й Соломон же хвалив ii [i] говорив: «Я, премудрiсть, вселила пораду, i розум, i тяму. Я призвала страх Господнiй; у мене – порада, у мене – мудрiсть, у мене – сила; мною царi царствують i владарi узаконюють правду; мною вельможi возвеличуються i деспоти держать землю; я люблю тих, якi люблять мене; тi, що шукають мене. знайдуть благодать», – повчав Лiтописець, послуговуючись притчами Соломона. – Якщо бо шукаеш ти в книгах мудростi пильно, то знайдеш ти велику користь душi своiй. Бо коли хто часто читае книги, то бесiдуе вiн iз Богом або зi святими мужами». [10, 89–90]

Щороку в скрипторiях, вiдкритих при монастирях i князiвських дворах, переписували десятки книг. За пiдрахунками вчених, протягом ХІІ – ХІІІ столiть загальний книжковий фонд становив близько 140 тис. томiв. Пам’ятниками тiеi пори е Реймська Євангелiя (перша пол. ХІ ст.), Остромирова Євангелiя (1056–1057), Ізборники Святослава (1073 i 1078).



Поряд iз перекладною творилася оригiнальна лiтература: складання художнiх творiв, лiтописiв. Житiй святих. Перлина художньоi лiтератури Киiвськоi Русi – «Слово о полку Ігоревiм» (друга пол. ХІІ ст.).

Татаро-монгольське нашестя, а згодом польське владарювання негативно позначилися на твореннi руськоi книги. Книг, написаних або переписаних в тi часи, до нас дiйшло дуже мало. Але тi, що дiйшли, переконливо свiдчать про високий рiвень украiнського книжкового мистецтва. Отак, книга «Киiвський псалтир», що написана уставом, прикрашена багатьма мiнiатюрами на евангельськi теми. А в Радзивiлiвському лiтописi, що близький до списку «Повiстi врем’яних лiт», нараховуемо понад 600 мiнiатюр з iсторii Украiни – Руси.



Тепер про пiдготовчi дii, що передували написанню книги. Спочатку вибирали текст, який хотiли переписати. Потiм готували знаряддя для писання та художнього оформлення книги.

Пера (гусячi чи лебединi) замочували в спецiальному розчинi, старанно iх чинили. Ми вже знаемо, що на дощечках, залитих воском, писали бронзовими стилосами. Але цими iнструментами зазвичай користувалися пiд час навчання грамотi, або побутових записiв. У давнi часи не виробляли еластичних сортiв металу. З цiеi причини металевi пера з’явилися лише в серединi ХІХ ст.

Ось давнiй рецепт чорнила: «Горiшкiв (з дуба) зважити стiльки ж, що i клею з вишнi, i стiльки вони разом заважать взяти меду. Клей замочити в меду в кислому, доброму. За двi недiлi чи пiзнiше, коли стане як дрiжджi, вiзьми доброго меду, потовчи орiшки, просiй через сито i лий на орiшки меду кислого три яечнi шкаралупки i додай клей i змiшай. Приготуй залiзячки довгi. Прив’яжи iх до шнурка, щоб було iх потiм добре витягувати, i опусти iх в посуд з розчином i постав в теплi i зважай, щоб не застудити, i тричi на день помiшуй i процiджуй, як встояться, то куштуй, i якщо не солодке, то додавай медку». [21, 29–30]

Пiдготовлене в такий спосiб чорнило набирали в каламар, розводячи квасом чи водою. Воно не псувалося, але могло висохнути. Недбало приготовлене чорнило руйнувало папiр i линяло.

Давнi руськi книги прикрашенi вiзерунками, для виконання яких використовували як природнi барвники, так i золото.

Як правило, текст писав один чоловiк. Якщо виникала потреба швидше написати книгу, то ii дiлили на зошити, якi роздавали монахам. За таких умов переписування значно пришвидшувалося. Монах-переписувач сам прикрашав рукопис, вписуючи червоним чорнилом рубрики, заголовки, кольоровi iнiцiали i навiть мiнiатюри. В монастирi iснував розподiл працi, починаючи з виготовлення пергамену, чорнил, фарби до обрiзання аркушiв, виготовлення оправи та ii тиснення. Художник працював iз рукописом пiсля написання тексту. Отож не дивно, що в ХІІІ ст. ходило прислiв’я: «Простiше орiентуватись у лiсi, нiж у книгах».

Наприкiнцi першого перiоду в розвитку кириличноi книги спостерiгаеться занепад: з’являлося дуже мало нових творiв та перекладiв, небагато робилося копiй, були вiдсутнi новi тенденцii та iдеi в оформленнi книги. Все це призводило до того, що професiоналiзм майстрiв з виготовленнi книги втрачався. Але побожне ставлення русичiв до книги не проходило.


Другий перiод розвитку давньоi книги в Украiнi окреслений серединою ХVI i кiнцем ХVIІІ столiть

Рукописна книга на вiтчизняних теренах побутувала довше, нiж у краiнах Захiдноi Європи, яку потiснила друкована книга. Проте наша книга теж зазнала змiн. Оформлення ii значно демократизувалося, текст переписували в основному пiвуставом. Паралельно з пiвуставом пишуть i скорописом. Щоправда, книг, написаних скорописом, маемо не багато. Для прикладу назвемо конспекти студентiв Киево-Могилянського колегiуму.

Спецiальних центрiв з переписування книг не iснувало. Необхiдну книгу переписували як у мiстах, так i в селах. Через це серед книг, створених iз середини XVI ст. в рiзних регiонах, е специфiчнi вiдмiнностi. Видiлялися книги Киiвщини, Волинi, Галичини. Михайло Грушевський називав Волинь «найбiльш аристократичною украiнською землею». [21, 113]

Яскравим самобутнiм пам’ятником рукописноi книги стоiть Пересопницька Євангелiя. Книга писалася впродовж 1556–1561 рокiв. Мiсце ii створення – Волинь, село Пересопниця. У книзi оригiнально поеднанi елементи захiдноевропейського Ренесансу з художнiми традицiями вiтчизняноi книжковоi культури. Книга е видатною пам’яткою украiнськоi мови та високохудожнього оформлення.

Реформацiйнi вiяння, що охопили краiни Європи, долетiли й на нашi землi. Культурна ситуацiя змiнилася. Виникае мережа освiтнiх закладiв. Книжковий репертуар стае секулярним, вiльним вiд церковного впливу.

У зв’язку з виникненням та розповсюдженням друкарства, книгу вже сприймають вiзуально, як рiч. Адже ранiше ii бачили тiльки твором для читання вголос.

Початок книгодрукування на украiнськiй територii пов’язаний з Іваном Федоровим. Пiсля вигнання з Москви та утискiв на теренах Бiлорусii, талановитий друкар знайшов притулок у Львовi. Завдяки пiдтримцi ремiсничого люду, 1572 року Іван Федоров заснував друкарню. Перша друкована книга на наших землях – «Апостол», побачила свiт у 1574 роцi.

Книга стае масовим явищем. Цей перiод характеризуеться появою великоi кiлькостi освiчених людей. Їхне життя тiсно пов’язане з книгою. У книзi шукали також вiдповiдей на питання, що ставило життя. З кiнця ХVIІ ст. з’являються новi переклади та оригiнальнi книги. Рукописна книга поступаеться друкованiй, тиражi якоi постiйно зростають. Змiнюеться вигляд книги, ii оформлення. Пiднесення украiнського книгодрукування тiсно пов’язане з козацьким рухом.

Невдовзi розвiй творення книги чахне. Його потiснила iмперська росiйська культура, бiльш потужна, модернiзована. Украiнська книга втратила свою незалежнiсть i, як наслiдок, – свою iндивiдуальнiсть. Хоча вряди-годи з’являлися оригiнальнi рукописнi й друкованi книги, але вже як виняток.

У другiй половинi ХVIІІ ст. виникае iнтерес до давньоi книги, старих рукописiв. Книги колекцiонують, дослiджують. З Киева, давнього центра книготворення, вивозять скринями книги. Вони осiдають у книгосховищах Росii, Польщi, приватних колекцiях.

Наприкiнцi ХVIІІ ст. творення книги пов’язане з використанням нових способiв виготовлення паперу, металевих верстатiв для друкування та нових способiв друку. Змiнився зовнiшнiй вигляд книги у бiк його спрощення. Це дало можливiсть при менших затратах збiльшити тиражi. Книга стае дешевшою, доступнiшою.


Типи кириличного письма

У процесi свого розвитку кирилиця модифiкувалася в рiзнi типи письма. Розрiзняють устав, пiвустав, скоропис i в’язь.

Найдавнiшi книги писалися уставом. Уставне письмо можна характеризувати як святкове, парадне, гарне, старанне. Воно дихае церковним благочестям. Лiтери писали прямо, з прямими лiнiями i заокругленнями. Форма лiтер близька до квадрата. Букви розташовували на однаковiй вiдстанi одна вiд одноi. Писали iх у рядку. Прикметно, що елементи лiтер не виходили за межi рядка. Це письмо творилося без скорочень, без надрядкових знакiв.

Книги, якi використовували пiд час лiтургii, написанi уставом. Уставне письмо пiддавалося змiнам повiльно.

Наприкiнцi XIV ст. уставне письмо здае позицii, повiльно поступаеться пiвуставу. Що й казати. За умови багатого фiнансування з боку вищих церковних iерархiв, установами та заможними свiтськими особами, книгу писав досвiдчений писар уставним парадним письмом. Але для широкого кола споживачiв, а також з метою здешевлення книги та швидшого ii написання, все частiше послуговувалися пiвуставом. Лiтери пiвуставу меншi за розмiром, а за формою бiльш округлi. При цьому принцип геометричностi порушувався. Кожна лiтера мала багато варiантiв написання, вiльно розташовувалась i могла бути з нахилом. Згодом у письмi з’явилися лiгатури, тобто нероздiльнi букви, також титли – надрядковi знаки, що позначали скорочення. В пiвуставi вживалися сили – знаки наголосу та виноснi лiтери – буквенi знаки, що пишуться над рядком.

Отже, письмо еволюцiонувало вiд складних форм уставу до бiльш простих «демократичних» варiантiв пiвуставу.

Паралельно з пiвуставом творився скоропис – вид прискореного пiвуставу, в якому лiтери стоять окремо одна вiд одноi. Пiвустав утвердився як канцелярське письмо. Ним складали листи та дiловi документи.

У скорописi однi й тi самi букви характеризувалися багатоварiантнiстю графiки. Вони з виносними елементами, що виходять за межi рядкiв. Їх швидше писати за рахунок скорочення слiв i значноi кiлькостi лiтер над рядком. Щоб прочитати такий текст треба було додатково вчитись. Адже графiка деяких букв зовсiм не нагадувала однойменнi, уставнi та пiвуставнi.

Через те, що переписування богослужбових книг вважалося богоугодною справою, то з середини XIV ст. лiтургiйнi книги скорописом не писали.

В’язь – письмо, яким писарi оформляли книги. В’яззю писали заголовки. Лiтери в’язi переплiталися мiж собою, створюючи дивовижнi вiзерунки. Читати текст, написаний в’яззю, здатна спецiально пiдготовлена людина.


Оздоблення давньоi книги

Давня украiнська книга красиво художньо оздоблена. До оздоб вiдносять орнаментальнi прикраси та мiнiатюри.

Мiнiатюри присутнi не на всiх фолiантах. Зате iншi елементи художнього оздоблення присутнi практично на всiх книгах, створених до ХІХ ст. включно.

До орнаментальних прикрас вiдносимо:

Заставку. Так називаеться графiчне декоративне чи сюжетно-декоративне зображення прямокутноi форми на початку роздiлу чи пiдроздiлу книги. Заставка передуе текстовi. Вона розмiщена у верхнiй частинi сторiнки. Бувають заставки, що займають половину сторiнки. Пiд деякими заставками можна прочитати назву фрагменту рукопису;

Кiнцiвку, яку розмiщують в кiнцi роздiлу чи книги. Заставка скромнiша нiж заставка;

Інiцiал. Назва походить вiд латинського слова initium (початок). Інiцiал – лiтера, яка бiльша текстовоi лiтери. Інiцiал розмальований або орнаментований рiзними декоративними елементами, що починають текст книги чи роздiлу, рiдше абзацу;

Декоративнi прикраси на полях. Вони виступають у виглядi квiтково-рослинних розеток.

Щодо мiнiатюр, абоiлюстрацiй, то назва походить вiд латинського minium (сурик) i miniatus (розмальований суриком). Виконували iх чорнилом, фарбами, iнодi золотом. Мiнiатюра займала окремий аркуш чи сторiнку, рiдше була у текстi або на полях. Рукописи, оздобленi мiнiатюрами, росiяни називають «лицевыми».

Трапляються рукописи з пустими сторiнками, з чорновими замальовками. Це свiдчить про те, що оздоблюванням книги займалася навчена цiй справi людина. Звичайно, пiсля повного написання тексту.

Найдавнiшi кириличнi рукописи наслiдували вiзантiйськi. Раннiй стиль в оформленнi кириличних рукописiв Х – ХІ ст. склався пiд безпосереднiм впливом вiзантiйськоi книжковоi орнаментацii. Проте в процесi творення вiн пристосувався до мiсцевих художнiх смакiв, уявлень та майстерностi мiсцевих малярiв, отримавши назву старовiзантiйського (Остромирова Євангелiя). Цей стиль, що з’явився в Болгарii в Х ст., а на Русi пiзнiше на столiття, характеризуеться зображенням рослин з переплетеними геометричними фiгурами. У заставках та iнiцiалах бачимо зооморфнi зображення птахiв, тварин, людських облич та фiгур. В iнiцiалах повторюеться один невеликий симетричний елемент. Інодi застосовуеться плетiнка. У часi цей стиль збiгаеться з пануванням уставного письма.

У ХІІІ – ХIV ст. оформляли книги у тератологiчному стилi. Для нього характерним е зображення фантастичних звiрiв, птахiв i людей у неймовiрних позах та перевитих складним переплетенням ременiв чи гiлок. В окремих рукописах того перiоду надибуемо iнiцiали, що зображенi за правилами «страхiтливого» стилю. Зображення таких iнiцiалiв бувае такою мiрою складним, що самоi лiтери не видно. Контури промальовувалися червоною або голубою фарбою. Завдяки дослiдженням стало вiдомо, що тератологiчний стиль виник у Киевi.

Орнамент ХV–XVI ст. умовно розпадаеться на балканський (сплетений iз концентричних кiл чи прямокутникiв) i ново вiзантiйський. Останнiй застосовували пiд час оздоблювання найцiннiших книг. Йому притаманний рослинний орнамент на золотому тлi, оточений геометричною рамкою. В iнiцiалах стилiзованi рослиннi елементи заповнювали та пiдкреслювали геометричний контур лiтер.

З ХV ст. з’явився новий тип iнiцiалу в недорогих рукописах. Контур iнiцiалiв заповнювали кiновар’ю. Сама ж буква прикрашалася декоративними рослинними вiдростками. Такi iнiцiали тонкi, простоi конструкцii, висотою 2–3 рядкiв тексту.

Орнамент ХVІ – ХVІІІ ст., що виник пiд впливом бароко, називають квiтковим, або трав’яним стилем. Для нього характерне дивовижне поеднання реалiстичного та фантастичного зображень рослин, тварин, людей. В окремих випадках спостерiгаються спроби наслiдувати захiдноевропейськi зразки (Пересопницька Євангелiя).

Новi елементи в оформлення кириличноi книги принесли стародруки. Особливiсть iх оформлення полягае в чорно-бiлому орнаментi на паперi. Його отримували за допомогою дерев’яноi дошки з рiзьбленим вiзерунком. Таку дошку називали дереворитом. На дошку наносили фарбу й видруковували прикрасу. При цьому виступаючi частини орнаменту залишали на паперi чорний слiд, а на мiсцi вибраного дерева папiр залишався без змiн, тобто був бiлим. Таку технiку друку прийнято називати ксилографiею.

Слiд сказати: створити дереворит досить складно. Бувало, друкарi iмiтували ксилографiчний вiдбиток, виконуючи орнамент пером. Орнамент нагадував оздоблення в стародруках, через що отримав назву стародрукованого.

Добре знання стилiв оформлення книги та палеографiчних особливостей тексту допомагае дослiдникам визначити час i мiсце написання нововиявленого рукопису.


Взаемовплив рукописноi книги на друковану

Книгодрукування, що прогресувало в краiнах Захiдноi Європи, призвело до занепаду переписування книг. Якщо книги i переписували, то хiба що подарунковi, параднi, або ж вели приватнi конспекти. У нас вiд середини XVI до середини XVIІ ст. рукописна книга досягла свого найбiльшого розквiту. Рукописна книга стае взiрцем майстерностi. Переписуванням книг займалося багато фахiвцiв. Переписують як рукописнi, так i друкованi книги, переслiдуючи мету отримати копiю чудовоi книги, задля навчання. Писцi пiдходили до переписування, як до богоугодноi справи.

Пiсля того, як виникло кириличне друкарство, практично починають переписувати стародруки.

Вiдомi рукописнi книги, скопiйованi з Євангелii Учительноi, що вийшла друком у Заблудовi (1569), Апостола i Букваря Івана Федорова (1574). Ученi вiдмiтили, що графiка шрифтiв Острозькоi Бiблii Івана Федорова близька «з лiтерами документального письма волинських судово-адмiнiстративних книг 1560–1580 рокiв». [21, 130]

Заради iстини скажемо: створити рукописну книгу з друкованоi чи навпаки не складно. Друкарi, виготовляючи шрифти, тримали перед собою рукописнi книги i копiювали з них лiтери, якi потiм карбували для друку. Правда, в друкованiй книзi ми не побачимо того розмаiття почеркiв, яке присутне в книзi рукописнiй. На завадi цьому, звичайно, стояли фiнансовi та технiчнi обмеження друкарiв.

Зв’язок друкованоi книги з рукописною вбачаемо у традицiйнiй побудовi сторiнок, в пропорцiях орнаментальних плям, у способах обрамлення.

В украiнськiй рукописнiй книзi з’явився друкарський орнамент. Для цього чорно-бiлий орнамент на стародруках (отриманий iз граверних дощок) вiдтворювали рукою в рукописнiй книзi.

Отже, завдяки рукописним копiям маемо змогу бачити, як виглядала та чи iнша друкована книга, що, на жаль, втрачена.

До кiнця ХVІІІ ст. двi форми книги (рукописна i друкована) мирно спiвiснували. Вченi пояснюють це тим, що друкарнi до середини XVIІ ст. не могли задовольнити потреби всiх бажаючих у книзi, яка тодi мала мiсце. Однак на прикладi Киево-Печерського монастиря, де для органiзацii та обладнання друкарнi були видiленi значнi кошти, стае зрозумiлим: книгописання здавало позицii перед книгодрукуванням, як бiльш прогресивним способом розмноження, копiювання книг.


Висновок

Отже, основнi принципи створення книги на украiнських теренах принципово не вiдрiзнялися вiд захiдноевропейських. До створення книги за всi часи заохочували i писцiв, i ремiсникiв. Створення книги вважалося справою богоугодною.


Лiтература

1. Владимиров Л. Всеобщая история книги. – М.: Книга, 1988.

2. Гессен Л. Книжка для автора. Об изготовлении рукописи. – М. —Л.: Государственное соц. – эк. издательство.

3. Гуссман Г. О книге / Пер. с нем. – М.: Книга, 1982.

4. Лю Го-цзюнь. Рассказ о китайской книге. – М.: Искусство, 1957.

5. Кеснер И. Йоган Гуттенберг. – Львов: Высшая школа, 1987.

6. Киселева Л. О чем рассказывают средневековые рукописи? – Л.: Наука, 1978.

7. Книга i друкарство на Украiнi / Ред. Х.Ю. Берлiнська. – К.: Наукова думка, 1964.

8. Книговедение. Энциклопедический словарь / Ред. коллегия Н.М.Сикорский (глав. ред.) и др. – М.: Советская энциклопедия, 1982.

9. Кондратенко Л. Золотi перлини. Хрестоматiя для домашнього та позакласного читання. 4 клас. – Кам’янець-Подiльський: ФОП Сисин О.В., 2010.

10. Лiтопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. Вiдп. ред. О.М. Мишанич. – К.: Днiпро, 1989.

11. Немировский Е., Горбачевский Б. Рождение книги. – М.: Советская Россия, 1957.

12. Огiенко І. Історiя украiнського друкарства. – К., 1994.

13. Огiенко І. Історiя украiнськоi лiтературноi мови. – К., 2001.

14. Паль Р. Человек придумал книгу. – М.: Сов. Россия, 1983.

15. Рихлiк С. Друкарська технiка. – Державне видавництво Украiни, 1925.

16. Рукописная и печатная книга / Ред. кол.: Т.Б. Князевская и др. – М.: Наука, 1975.

17. Текст оглядовоi екскурсii по експозицii Музею книги i друкарства Украiни. – К., 2000.

18. Утевська П. Невмирущi знаки. – К.: Веселка, 1981.

19. Энциклопедический словарь. Томъ XV. – С.-Петербургъ: Издатели Ф.А. Брокгаузъ (Лейпцигъ), И.А. Ефронъ (С.-Петербургъ), 1985.

20. Фаст А., Фотиев С. Производство бумаги. – М. – Л.: Гос. Изд-во, 1927.

21. Фрис В. Історiя кириличноi рукописноi книги в Украiнi. – Львiв, Львiвський нацiональний унiверситет iм. І. Франка. Наукова бiблiотека. 2003.



    2011 року




«Слово о полку Ігоревiм»

у виданнях та iлюстрацiях за 200 рокiв



ПЛАН

І. Вступ.

1. Виставка «Слово о полку Ігоревiм» у виданнях та iлюстрацiях за 200 рокiв.

2. Історичнi подii походу князя Ігоря Святославича, вiдбитi в лiтописах.

II. Основна частина.

1. «Слово о полку Ігоревiм» у виданнях:

а) Мусiна-Пушкiна;

б) першоi половини ХІХ ст.;

в) другоi половини ХІХ ст.;

г) довоенних;

д) рокiв Другоi свiтовоi вiйни;

е) С. Воiнова;

е) присвячених ювiлейним датам;

ж) перекладних;

з) мiнiатюрних i малоформатних;

и) художньоi лiтератури;

i) сучасних украiнських дослiдникiв.

2. «Слово о полку Ігоревiм» в iлюстрацiях:

а) М. Зiчi, А. Шарлеманя;

б) передвижникiв;

в) І. Блiнова;

г) Н. Гончаровоi;

д) І. Голiкова;

е) В. Фаворського;

е) М. Попова;

ж) Є. Семенова;

з) І. Селiванова;

и) Г. Якутовича;

i) Г. Маковськоi;

й) В. Волович;

к) В. Пензiна;

л) В. Лопати.

ІІІ. Висновки.

Лiтература.


Вступ

«Слово о полку Ігоревiм» належить до найвизначнiших художнiх творiв епохи Киiвськоi Русi. Його мiсце поряд iз такими свiтового масштабу книгами, як «Пiсня про Роланда», «Калевала», «Давид Сасунський», «Пiсня про мого Сiда», iндiйським, iранським, iсландським епосом.

На початку навчального 2007 року в Музеi книги i друкарства Украiни вiдкрилася виставка ««Слово о полку Ігоревiм» у виданнях та iлюстрацiях за 200 рокiв».

Експозицiя сформована з матерiалiв Музею та приватного колекцiонера Святослава Воiнова. Представленi на огляд видання «Слова…» рiзних рокiв, його дослiдження, переклади, також твори художньоi лiтератури, зразки iнтерпретування пам’ятки в образотворчому мистецтвi та в музицi. Провiдну iдею – патрiотизм та еднiсть украiнських земель, символiзують зв’язанi над виставкою вишитi рушники.

Вiд часу написання «Слова…» минуло бiльше 800 рокiв, але iнтерес до твору не згасае. Нинi, коли Украiнська держава прагне повернути колишню славу, вiн надзвичайно потужний. А це «пояснюеться не лише високими поетичними достоiнствами давньоруськоi поеми, – наголосив С. Воiнов, коли виступав перед студентами Киево-Могилянськоi академii. – Кожен рядок Ігоревоi пiснi пронизаний палкою любов’ю до рiдноi землi, тривогою за ii долю, почуттям глибокого громадянського патрiотизму. Поема притягуе читачiв i як iсторичне джерело. Сприяе популярностi також ii загадковiсть, що прихована в численних «темних мiсцях» i навколо iменi невiдомого автора».

В основу «Слова…» покладено сюжет про невдалий похiд князя Ігоря проти половцiв, що закiнчився поразкою руського вiйська. Ігорiв похiд зафiксовано в Лаврентiiвському [1], Іпатському [2] i бiльш пiзньому Радзивiлiвському [3] лiтописах.

За свiдченнями лiтописцiв, 23 квiтня 1185 року, у вiвторок, Ігор Святославич Новгород-Сiверський, син його Володимир Путивльський i племiнник Святослав Ольгович Рильський разом iз надiсланими вiд Ярослава Всеволодича Чернiгiвського дружинами ковуiв виступили в похiд на половцiв без погодження з киiвським князем Святославом. 1 травня, коли руське вiйсько дiйшло до Дiнця, сталося сонячне затемнення, що тодiшнiй люд сприймав як пряме вiщування невдачi. Але Ігор коней не повернув. Бiля Оскола вiн два днi чекав свого брата князя Всеволода, котрий вирушив iз Курська. Несподiвано руськi сторожi доповiли, що половцi налаштованi битися. Сторожi радили бiй не тримати, а вертатися додому. Ігор вiдповiв: «Якщо нам, не бившися з ними, вернутися додому, то сором нам буде гiрше смертi. Хай як нам Бог дасть». [2, 337]

Перше зiткнення руських iз половцями вiдбулося в районi рiчок Сюурлiю i Сальницi. Вiйсько Ігоря у шiсть полкiв вишикувалося з полком Ігоря посерединi, виставивши вiдбiрних стрiльцiв. Князь звернувся до воякiв з коротким словом: «Браття! Сього ми шукали есмо! Тож ударимо!». [2, 338]

Битва закiнчилася перемогою руських. Їхнi полки погналися за половцями: розграбували iхнi вежi, а людей захопили у полон.

Другого дня, на свiтанку, половецькi полки оточили руських з усiх бокiв «як бори». Промова Ігоря, сповнена турботою про «чорних», нагадувала слово Мономаха. За наказом Ігоря вiйсько пiшки пересувалося до Дiнця. Вояки не переганяли один одного й не вiдставали. Ігор у бою зазнав поранення в руку.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/l-d-ya-gulko/naukovo-piznavalni-lekciyi-statti-vidguki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.