Книга - Евотон: початок

Евотон: початок
Андрiй Крижевський


Лабiринти Евотона #1
Гостросюжетний фантастичний роман «Евотон: початок» розповiдае про боротьбу трьох космiчних цивiлiзацiй: землян, абсiдеумiв та патрiйцiв. Мiж ними точиться безкомпромiсна та жорстока вiйна за енергоресурс, який генеруе людина – евотон. Це протистояння може перетворити людей на рабiв абсiдеумiв, але водночас дае землянам шанс вирватись за межi земноi гравiтацii й вiдкрити наступним поколiнням новi можливостi та зовсiм iншу реальнiсть буття. Але чи вдасться людству скористатись цим шансом?





Андрiй Крижевський

ЕВОТОН: ПОЧАТОК



Вдень цi землi на пiвночi Африки перетворювалися на пекло. Високо у блакитному пiднебессi ярилося сонце, слiпуче вiдбиваючись вiд пiску, розпеченого, наче вулканiчна лава. Якщо прислухатися, то можна почути шурхотiння пiщинок, що пересипаються гарячими струмками пiд рвучкою силою гарячого вiтру. Лише вiн пануе серед непорушноi тишi та похмурого спокою пустелi, яка без вагань вiдбирае життя кожного зухвальця – порушника кордонiв ii володiнь. Ступиш хоча б крок, i навiть подих твiй зникне назавжди…

Хоч куди подивишся – до самого обрiю стеляться пiски. Анi живоi душi… Знесилений Подорожнiй засапано дихав i ледве переступав обважнiлими ногами. Позаду плентався верблюд: вiрний господарю – приречено чекав смертi. Подорожнього вже давно гнiтила необхiднiсть пристрелити сiромаху, аби не мучився. Та постiйно гризла думка: а якщо пiсля вбивства вiдданоi iстоти на обрii з’явиться жаданий оазис? «Нiзащо! Як менi жити пiсля цього?» – господар втовкмачував собi цi слова щоразу, коли за спиною лунали болiснi стогони тварини. Сонце все лютiшало. У головi загули дзвони, а навколишнi звуки потроху нишкли i щезали. Проте вiн усе ще вiдчував пiсок, який з кожним кроком засмоктував у себе i не бажав вiдпускати, ваблячи жаданим вiдпочинком. Рухаючись, Подорожнiй помiчав, як слабшали та вже геть не вiдчувалися вiд утоми ноги, i тiльки одна думка ще бринiла на поверхнi свiдомостi: «Хiба вiн ще живий?» Не було сили зупинитися й озирнутися. Та позаду вже зникло важке дихання i шелестiння пiску. Інодi, коли на нього знову набiгала хвиля бажаноi неминучостi, вiн намагався впевнитися, що вiрний друг, як i ранiше, поруч. Коли хвиля вiдпускала, а Подорожнiй приходив до тями, то розумiв, що верблюд вочевидь уже загинув. Його пронизував бiль: вiдкритi дiлянки обпеченоi шкiри вiдчували подих вiтру i гарячий дотик сонця.

Та ноги рухалися… Вони вже не корилися господаревому глузду i пересувалися самостiйно… Наче розумiли, що потрiбно рухатися, i байдуже: куди i як! Подорожнього вже не принаджував, як ранiше, рятiвний оазис. Його зiр невблаганно затьмарювався… Рухався наослiп.

Нарештi, вiн побачив бiлий промiнь слiпучого свiтла крiзь заплющенi повiки. Вiдчув нiжнi дотики рук i лагiдний голос. Ласкаве тепло огорнуло i пестило його з усiх бокiв. Потiм усе повiльно розчинилось у суцiльнiй темрявi…

Подорожнiй опритомнiв пiд високими пальмами на тканинах, розстелених на травi. Вдалинi височiли бархани… Бiля вогнища сидiв чоловiк i мовчки дивився на таджин[1 - Таджин – масивний керамiчний горщик, щiльно закритий високою конiчною покришкою.]. Втомлений вигляд не псував витонченi риси його шляхетного обличчя. Побачивши, що Подорожнiй отямився, чоловiк поволi перевiв на нього свiй погляд.

Подорожнiй усвiдомив, що перед ним – виняткова Людина. Їi очi ввiбрали Всесвiт з його галактиками i законами, материнську любов i турботу про ближнiх, мудрiсть усiх монахiв i фiлософiв планети.

Чоловiк узяв глиняну тарiлку, що лежала неподалiк, i зсунув покришку таджина. З нього клубочився пар, зникаючи у повiтрi, посвiжiлому пiсля денноi спеки. Поклавши на тарiлку гарячi овочi й наливши у склянку воду, чоловiк наблизився до Подорожнього та поставив iжу бiля нього. Пiймавши вдячний погляд гостя, рятiвник повернувся до вогнища.

Подорожнiй единим духом випив склянку води, скуштував овочi й спробував пiдвестися. Та миттево зрозумiв марнiсть своеi спроби. Йому не пiдкорялося тiло… Рятiвник дбайливо за ним спостерiгав. Раптом обличчям Подорожнього промайнула судома розпачу i тривоги. Рiзкими рухами голови вiн уперто намагався знайти когось поглядом!

– Не я тебе врятував…

Гiсть, зрозумiвши всю гiркоту того, що трапилося, сумно вiдкинувся назад на розкинутi тканини i вдячно подивився крiзь сльози у чисте небо.




ГЛАВА 1


Велфарiй лежав на березi рiчки Ланг. Його блакитнi очi вчаровувалися розкiшною панорамою мальовничих лiсостепiв та ясного золотаво-червоного неба.

Повновода Ланг, найстрiмкiша рiчка Патрii, владно прокладала собi шлях крiзь барвистi долини, де хвилювалася повiнь соковитих трав жовтого, зеленого, червоного, блакитного, а подекуди й фiолетового кольорiв, вибухали дiамантовим iскрiнням дерева, бiлi та пухнастi, наче кульбаби, де-не-де зволоженi акварельною нiжнiстю зеленого листя. В небi щойно зiйшло друге сонце, i долини заливало слiпучо-бiлим i золотистим промiнням. У дивовижнi спiви птахiв вплiталося дзюркотливе жебонiння цiлющоi води, що створювало iдеальнi умови для безтурботного вiдпочинку та натхненних роздумiв.

Велфарiй мав мiцну статуру. На обличчi патрiйця темнiла легка неголенiсть, чорнявi пасма вiльно спадали на високе чоло, ледь торкаючись широких густих брiв. У молодому тiлi вiдчувалася сила ентузiазму й нестримнiсть.

Патрiйцi через низьку гравiтацiю мали середнiй зрiст близько двох метрiв, та сам Велфарiй мав лише метр i вiсiмдесят сантиметрiв.

Вiн завзято спостерiгав за вихилясами риб-стрибунцiв, що ними аж кишiли глибини Лангу. Рибини виринали з води i, порхнувши поверхнею на вертикальних плавцях за течiею, здiйснювали карколомнi стрибки, хапаючи на льоту трикрилих комах. Чималi мiсцевi комахи мали три крила: по одному з бокiв, а трете миготiло ззаду. Заплави Лангу вкривали заростi високих квiтiв з яскравими фiолетовими пелюстками. Солодкiсть iх щедрого нектару принаджувала силу-силенну трикрилих, змушуючи легковажних комах необачно знизитися. А риби-стрибунцi тiльки й чекали такоi нагоди i, вигинисто лавiруючи плавцями над хвилями, хапали здобич, не гаючи часу.

Дивлячись на вибрики рiчкових мешканцiв, Велфарiй обмiрковував свою долю. Сто п’ятдесят рокiв тому його свiдомiсть матерiалiзувалася у тiлi, розпочавши новий виток свого вдосконалення, i для нього, як i для всiх жителiв Патрii, було зроблено мапу життя – Шлях. Той мiстив у собi провiднi, вирiшальнi моменти подiй – Точки, якi неодмiнно вiдбудуться у життi незалежно вiд волi Велфарiя. Їхня якiсть i глибина залежали вiд щосекундного здiйснюваного ним вибору. Точки зв’язувалися мiнливими i рухливими варiантами-лiнiями. Виходило, що час мiж Точками утримував мiльярди ймовiрностей потенцiйних варiантiв – лiнiй. І лише вiд волi власника Шляху залежало, який варiант почне втiлюватись у його життi. Утiм, iснував аспект, що вiддавна турбував Велфарiя. Рiч у тiм, що на його Шляху мiсце, призначене для наступноi Точки, залишалося порожнiм. І це був перший i единий випадок в iсторii патрiйськоi цивiлiзацii.

Друге сонце пiднялося з-за обрiю i вже гарненько припiкало, тому риби-стрибунцi, переловивши досхочу трикрилих, залягли на дно Лангу. Птахи теж позмовкали, поблизу виразно чулося лише дзюрчання рiчки. Велфарiй перевернувся з одного боку на iнший i подивився у височiнь, охоплюючи зором небесний простiр мiж двома свiтилами. Вiн усвiдомлював, що пронизуе поглядом не звичайне небо, а запаморочливу космiчну порожнечу, що сягала на фантастично велику вiдстань за межi Патрii та його галактики. У головi й тiлi з’явилося вiдчуття розширення. Потiм вiн уявив, що летить на планетi разом iз зiрками в космiчному просторi. Потiм у головi тоненько задзвенiло. І, нарештi, чiпко утримуючи подумки цю реальнiсть, вiн фiзично вiдчув себе частиною безмежного Всесвiту, разом зi своею планетою, зiрками i галактикою. По шкiрi сипонув холод, i волосся стало дибки…

Вiн почав займатися такими вправами ще з раннього дитинства. А коли шiстдесят рокiв тому вперше в життi полетiв до iншоi зоряноi системи, то враження вiд справжнього космосу, який пiзнав i внутрiшнiм чуттевим, i зовнiшнiм фiзичним сприйняттями, цiлком спiвпало з уявними картинами дитинства. Це завжди було для нього ефективною i чудовою можливiстю заглибитися у спокiй.

Раптом Велфарiй вiдчув Виклик свого колеги – Алмiя. Виклик на Патрii означав перемiщення iнформацii у просторi вiд одного патрiйця до iншого. Така передача вiдбувалася завдяки вiдкритим наукою властивостям простору i пiдвищенню здiбностей головного мозку представникiв цiеi цивiлiзацii.

Алмiй працював спiвробiтником Центру космологii в Інститутi науки. Інститут науки був единим центром наукових дослiджень та освiти, який замiнив собою всi унiверситети, iнститути, академii та школи. Це вiдбулося за часiв Великоi Унiфiкацii: у перiод iсторii цивiлiзацii, коли повсюдно вiдбувалося об’еднання рiзних сфер життя суспiльства, насамперед у громадськiй, мистецькiй та науковiй галузях.

– Вiтаю, Велфарiю! Чому так довго не озивався? – пролунало в головi. Приемно було почути близького друга, з яким провiв багато рокiв своеi юностi.

– Вiтаю, друже! Даруй, що змусив чекати. Надто заглибився у роздуми.

– Мабуть, все про Точку думаеш?

– Гм… – на обличчi Велфарiя промайнула ледве помiтна усмiшка. – Так, ти маеш рацiю. Адже час спливае. Небагато лишилося до Подii…

– Навiщо цим перейматися?… Ти ж освiчена людина! – бадьорими словами Алмiй намагався покращити настрiй друга. – Тобi вiдомо, що свiдомiсть нiкуди не зникае, навiть якщо припинить iснування твоя бiологiчна форма. Сьогоднi, дякувати долi, не Темнi вiки, аби так непокоiтися.

Велфарiя зворушило пiклування приятеля.

– Дякую, друже. Нi, я взагалi-то не переймаюся. Навпаки, мене охоплюе велика цiкавiсть. Та не стосовно так званоi смертi. Ти ж пам’ятаеш, що мiй Шлях мае Точки навiть пiсля порожнечi.

– Так, це – правда, – вiдповiв Алмiй i перейшов до справи: – Тут у нас дещо вiдбуваеться… – вiн вмовк, добираючи слова: – Тобi слiд негайно прибути до Кордiсу.

– Гаразд. Щось важливе? – стурбовано запитав Велфарiй.

– Так, – пролунала рiшуча вiдповiдь.

Велфарiй давно знав одну рису свого друга: умiння бути максимально делiкатним. Вiн би нiколи не насмiлився перервати вiдпочинок свого приятеля, якби не сталася якась загрозлива подiя.

– Мiла не виходить на зв’язок уже шосту добу…


* * *

Мiла народилася в один рiк з Велфарiем та останнi п’ятдесят рокiв працювала у Центрi космологii. Одначе вперше вона потрапила до Центру, коли Велфарiй уже активно проводив дослiдницькi роботи у глибинах далекого космосу. Вона закiнчила навчання на кафедрi позапатрiйних цивiлiзацiй iз чудовими результатами i, без вагань погодившись на стажування, вирушила до системи Z242. Навколо двох зiрок, зв’язаних тяжiнням, оберталося декiлька газових гiгантiв. На одному з них мешкали бактерii, якi пристосували свое iснування до суворих умов цього свiту. Таке частенько зустрiчалося: коли на планетах без твердоi поверхнi, лiтаючи в газових потоках, вирувало життя. Тож дiвчину, яка мала великi знання з астробiологii, такi обставини анiтрохи не здивували. Ба бiльше, останнi дослiдження та опрацьованi результати вчених Патрii, а також знання, отриманi на сорок дев’ятому рiвнi iнформацiйного поля Всесвiту, пiдтверджували, що такий стан – далеко не межа для можливостей бiологiчноi матерii.

Отриманi висновки, вже пiсля повернення на Патрiю, дали iй змогу написати блискучу наукову працю про систему Z242, а потiм деякий час з успiхом займатися викладацькою дiяльнiстю й розробляти теорiю просторовоi дiри. Сутнiсть цiеi теорii полягала в тому, що коли галактика сформувалася, а чорна дiра в ii центрi остаточно нагромадила свою критичну масу, поглинувши завдяки всеосяжнiй гравiтацii навколишню речовину, заразом i чорнi дiри менших розмiрiв, тодi настае момент, коли обсяг кiлькостi матерii та енергii е достатнiм, аби у центрi такоi дiри стався вибух. Саме таким способом народжуеться реальний Всесвiт. Звiсно, для спостерiгача ззовнi його розмiри здаватимуться в такiй дiрi надзвичайно маленькими. Проте якщо поринути у глибини такого Всесвiту, пролетiвши в чорну дiру далеко за горизонт подiй, тодi простiр, навпаки, виглядатиме таким же безмежним для спостерiгача зсередини, як i зовнiшнiй Всесвiт, з якого той прийшов. З цього випливае, що й Патрiя у складi своеi галактики перебувае всерединi чорноi дiри. На пiдставi iнформацii на сорок дев’ятому рiвнi таке тлумачення свiтоглядноi теорii наука не пiддавала сумнiву, як i доведений факт, що зазначена спiраль – неосяжна як у бiк зменшення, так i у бiк зростання.

Слiд зазначити, що кожна галактика мае панiвну цивiлiзацiю, котра досягла найвищого розвитку. Цивiлiзацiя Патрii була найдавнiшою в галактицi, тому домiнувала над усiма iншими. Природно, що пiд час ii iснування було накопичено чимало досвiду i знань. Зокрема доведено здатнiсть Всесвiту жити i розвиватися на основi певного унiверсального закону, яким е глобальне iнформацiйне поле, що складаеться з численних прошаркiв. Змiст кожного прошарку пiзнаеться розумом лише у процесi еволюцii свiдомостi – особливоi матерii небiологiчного характеру. Отже, вiдбуваеться природне зближення свiдомостi та поля – унiверсального закону. Проте iснував парадокс, який полягав у тому, що для еволюцiйного руху свiдомостi потрiбна бiологiчна форма.

Тiльки на два питання досi не могли отримати вiдповiдi: скiльки у цьому полi мiститься прошаркiв i де воно закiнчуеться; а також: навiщо i чому свiдомiсть мае себе розвивати i зближувати з законом?

Мiла вiдчула справжнiй захват, коли дiзналася про сигнал iз далекоi планети пiд номером S24 в системi S24ASK, який декiлька рокiв тому прийшов вiд штучного супутника. Той був створений кiлька сотень мiльйонiв рокiв тому представниками ii цивiлiзацii на випадок, якщо життя на планетi S24 подолае планетарну гравiтацiю i сповiстить про свое космiчне громадянство в галактицi. Пiсля сигналу, за вiдпрацьованим планом, до цiеi планети вiдправилася спецiальна група з вiддiлу позапатрiйних цивiлiзацiй Центру космологii для встановлення постiйного контакту. Його змiст полягав у розкриттi для молодоi цивiлiзацii глибинних особливостей свiтоустрою i, за можливостi, у пiдтримцi ii майбутнього розвитку, який би вiдповiдав принципам удосконалення, а не деградацii.

Пiсля встановлення контакту з представниками планети S24, група повернулася на Патрiю. Наступним етапом було змiцнення налагодженого контакту, а для цiеi мети вистачало присутностi лише одного патрiйця. Цим представником зголосилася бути Мiла.


* * *

Кордiс по праву вважався найголовнiшим мiстом планети, як колись – столицею держави патрiйцiв. Колишня держава мала глибоке iсторичне корiння, але ii значення як iнституту органiзацii патрiйського суспiльства закiнчилося з початком епохи Великоi Унiфiкацii. Патрiйцi були менш схильними до контролю, нiж усi iншi цивiлiзацii галактики. Тому чималу частину свого життя присвячували роздумам на самотi й самовдосконаленню. Вони розумiли, що до певного часу держава для них е життево важливим iнструментом, завдяки якому долаеться хаотичнiсть суспiльних вiдносин. Саме таким переламним моментом став початок Великоi Унiфiкацii.

Впродовж короткого термiну невпiзнанно змiнилися свiторозумiння та життевi основи патрiйського суспiльства. Спершу держава поступилася мiсцем iндивiдуальнiй свiдомостi, основа якоi складалася з Принципiв – унiверсальних для всiх жителiв Патрii цiнностей та прiоритетiв розвитку. Паралельно почалася ера синхронiзацii: були створенi синхронiзацiйнi центри для узгодженостi мiж рiзними соцiальними групами. Проте сягнути вiнця розвитку в сьогоденнi дозволило вiдкриття iнформацiйного поля Всесвiту. Воно виконувало двi генеральнi функцii: координацiйну та iнформацiйну. Перша забезпечувала iнформованiсть про всi подii, пов’язанi з представниками патрiйськоi цивiлiзацii, i разом з Принципами дозволяла кожному патрiйцю робити безпомилковi та влучнi рiшення у повсякденному життi. Друга забезпечувала можливiсть користуватися величезним обсягом iнформацii, починаючи з подiй минулого i закiнчуючи глобальними питаннями органiзацii свiтобудови. Отже, синхронiзацiйнi центри, як i держава, свого часу втратили важливiсть, а полiтичне життя зникло назавжди як форма вияву дiяльностi держави.

Усе мiсто охопила жива смарагдова повiнь. Велетенськi просторi будинки височiли серед буяння рослинностi, округлою формою бiльше схожi на острови помiж зеленого океану. Їхня прозорiсть зi шляхетною красою та величчю втiлювала характер патрiйцiв: щирий, справедливий i вишуканий. Перше свiтило, найяскравiше, вже хилилося до обрiю i мiнилося на поверхнi споруд жовтогарячим сяйвом, а на тронi небесного зенiту палало друге сонце, яке щойно зiйшло з протилежного боку. У духмяному весняному повiтрi лiтали бiлi грудочки, схожi на кульки снiгу, милуючи око гармонiйнiстю пухнастих вiзерункiв на тлi золотистого неба.

Маленький патрiець гуляв зi своею мамою, та раптом зупинився i позирнув на небо. Вiн вдивлявся у безмежжя… Чи побачив зiрочку, яка нiяково пiдморгувала йому. А може, цiлу галактику, що принадливо сяяла мiльйонами таких зiрочок?… Потiм вiн подивився уважнiше i помiтив, що насправдi вона дивовижно свiтиться рiзноманiтними кольорами: малиновим, жовтим, блакитним, бiлим.

– Мамо, мамо! Дивись, яка гарна зiрка! – вигукнув вiн. Мати, яка тихенько йшла слiдом, зупинилася поряд i глянула вгору:

– Дуже гарна, любий. А що це за зiрка?

– Ага! Упiймалася! – з переможним трiумфом промовив малюк. – Це ж зовсiм i не зiрка!

– Справдi?… Тодi розкажи менi… – приязно попросила усмiхнена мати.

– Це – галактика чотириста п’ятдесят сьома з кластера S, – сказав хлопчик, заплющивши оченята. – Налiчуе в собi понад дев’яносто мiльйонiв зiрок i…

– Який ти в мене розумник! – танула вiд нiжностi матуся.

Хлопчик вiдкрив очi i подивився на маму. У його поглядi злилися водночас розгубленiсть i зацiкавленiсть.

– Що трапилося, сонечко?

Дитя добряче над чимось метикувало.

– Мамо, а за межами нашого Всесвiту знаходиться таке ж iнформацiйне поле?

– Не знаю, любий, – мама геть не чекала такоi розмови i дещо розгубилася. На мить замислилася: – Мабуть, що так.

– А на якомусь рiвнi ми зможемо дiзнатися про це?

– Аякже. Можливо, вже на наступному – п’ятдесятому.

– А скiльки iх взагалi? – розмова припала дитинi до серця.

– Не знаю, сонечко.

– Як на мене, iх може бути незлiченно, – рiшуче промовив малюк…


* * *

Велфарiй летiв на антигравi до мiста Кордiс. У польотi вiн декiлька разiв перетинав розкiшнi рiзнобарвнi луки. На однiй iз них його увагу привернув величезний табан, який пасся серед високоi трави. Цi рiдкiснi тварини колись майже зникли через патрiйське техногенне втручання. Коли ж у часи Великоi Унiфiкацii патрiйцi перенесли все промислове виробництво на далекi планети своеi зоряноi системи, то популяцiю табанiв вдалося вiдновити.

Ця тварина вражала гармонiйним поеднанням краси та розуму. У глибинi ясних карих очей нуртувала свiдома думка та розумiння. Велике тiло гордовито басувало на чотирьох струнких ногах з копитами та виглядало могутнiм i пружнiм. Зазвичай зустрiчалися лише бiлоснiжнi особини з розкiшними хвостами.

Тварина, почувши ультразвук працюючого двигуна антиграва, пiдвела голову й пильно глянула на Велфарiя. Сонце зблиснуло на довгому молочного кольору розi з горизонтальними кiльцевими смужками. Велфарiй пригальмував антиграв i знизився майже до землi. Табан нашорошився – тварини не боялися бiльш розвинених жителiв Патрii, але до себе не пiдпускали. Вони завмерли, не зводячи один з одного погляду. Зрештою, патрiйця залихоманило, неначе мурашня сипонула по тiлу. «Оце так сила свiдомостi», – здивувався Велфарiй i пiдняв свiй антиграв на попередню висоту. Перед тим як вирушити далi, вiн знову помилувався табаном. Той стояв, як i ранiше, нерухомо, але його погляд потеплiшав. Табан глузливо смикав своiми довгастими чутливими вухами, пiдморгував очима i, здавалося, посмiхався.


* * *

Тiльки-но вони наблизилися до лави, як та вiдскочила вiд землi i зависла у повiтрi за допомоги антигравiтацiйноi подушки. Жiнка сiла, лагiдно пригорнувши до себе сина.

– Матусю, а як ти вважаеш, iнформацiйне поле – живе?

– Живе? – милуючись своею дитиною, перепитала вона.

– Аякже. Адже воно самотужки розвиваеться…

– Синку, зрозумiло, що воно – живе. Інформацiйне поле е всюди, та найбiльше – виявляеться у свiдомостi. Життя мае всеохопне значення. Колись у давнину ми визнавали тiльки його бiологiчний вияв. А насправдi життя – це свiдомiсть, яка охоплюе простiр усiх Всесвiтiв. А будь-яка свiдомiсть завжди розвиваеться.

– Але ж, зачекай… – хлопчик вивiльнився з маминих рук i замислено вмостився поруч. – Чи здатне iнформацiйне поле iснувати без свiдомостi i без простору?

– Серденько, ти поки що не маеш усiеi iнформацii, – ласкаво посмiхнулася мама. – Ти ще маленький. З часом ти отримаеш багато вiдповiдей, а разом з ними – i новi питання.

– Ти менi не вiдповiла… – насупився хлопчик.

Жiнка знову розквiтла нiжною усмiшкою.

– Безперечно, здатне! – голосно озвався чоловiк, що пiдходив до них.

– Велфарiю!

– Здрастуй, Злато! Привiт, малий!

– Здрастуйте, Веле! – радiсно зацвiрiнькав дитячий голос.

– Навчаеш малюка законам свiтобудови? – задоволено поцiкавився Велфарiй.

– Веле, – квапливо повiдомив хлопчик, – мама не дае вiдповiдi на моi питання!

– Складнi питання… – смiючись, уточнила Злата.

Велфарiй теж засмiявся.

– Так, хлопче! У тебе питання хитромудрi. Вважаю, що навiть найкращi фахiвцi нашого Інституту науки неспроможнi щиро тобi вiдповiсти, – хлопчик задерикувато дивився на нього. – Давай я тобi поясню своi мiркування з цього приводу. За допомоги наших викладачiв ти вже опанував певними навичками взаемодii з iнформацiйним полем, тож тобi вiдомо, що вся вiдкрита для нашого розумiння iнформацiя перебувае в межах прошаркiв – вiд першого до сорок дев’ятого. Наразi, на мою думку i моiх колег з Центру космологii, внаслiдок пришвидшення нашого прогресу ми впритул наблизилися до п’ятдесятого рiвня.

– Отже, – завзято втрутився малюк, – цiлком ймовiрно, що подальшi подii якось пов’язанi з нашою чорною дiрою…

– Так. Я теж з цим згоден, – Велфарiй був приемно вражений. – Вiдомо, що кожна панiвна в галактицi цивiлiзацiя несе вiдповiдальнiсть за свою чорну дiру i зародження в нiй наступного Всесвiту. Своею чергою, Всесвiт утворюеться пiд час вибуху в дiрi, показником чого е два потужнi променi чистоi енергii, якi викидаються назовнi з полюсiв дiри. Проте, як вiдомо, для того, щоб Всесвiт народився, панiвна цивiлiзацiя неодмiнно мае вчинити певну дiю.

– Саме наша чорна дiра мусить незабаром вибухнути… – переконливо сказав хлопчик, який уважно слухав Велфарiя. – Може доречно зв’язатися з iншими панiвними цивiлiзацiями в iнших галактиках i запитати, що вони робили i як все це вiдбувалося у них?

– Це можливо, – втрутилася Злата, – але, за всiх унiверсальних принципiв побудови i функцiонування простору, весь парадокс удосконалення полягае саме в тому, що кожна цивiлiзацiя отримуе абсолютно неповторний для iнших досвiд та унiкальнi знання з iнформацiйного поля.

Злата зауважила, як син знiяковiв.

– А можна докладнiше? – попросив вiн тихо.

Велфарiй сiв поруч iз хлопчиком i обiйняв його однiею рукою.

– Що ти вiдчуваеш? Що зараз у тебе на душi? – поцiкавився вiн у малюка.

– Позитивнi емоцii задоволення, – дитина прислухалася до себе. – Радiсть.

– Чому?

– Тому що я розмовляю з вами, гуляю з мамою… – вiн запитливо глянув на маму: – Ще й тому, що завтра ми з тобою вирушаемо з Кордiсу милуватися табанами…

– Наразi ти виробляеш позитивний заряд, – зазначив Велфарiй. – Патрiець, подiбно iншим рiзноманiтним формам високоорганiзованоi свiдомостi, володiе унiкальною силою, яка в майстерних руках i за еволюцiйного застосування е найцiннiшим iнструментом для самовдосконалення. Коли ти вiдчуваеш позитивнi або негативнi емоцii, а точнiше кажучи – настрiй, то неодмiнно створюеш особливi, вiдповiднi до обставин, частинки, якi здатнi передавати свiй позитивний або негативний заряд таким же частинкам навколишнього простору.

– Якi мають нейтральний заряд… – уточнив хлопчик.

– Так, – Велфарiй пояснював далi: – Отож якщо джерело частинок негативного заряду рухаеться в просторi вiд точки «А» до точки «Б», то заряд частинок точки «А» за певний час набуде нейтрального, а заряд частинок точки «Б» – негативного значення. Утiм, на практицi не все так просто. Бо кiлькiсть частинок, якi отримали належний заряд, здатна також безпосередньо впливати на концентрацiю iншоi матерii у Всесвiтi – свiдомостi.

– Гнiваешся – отже, генеруеш частинки з негативним зарядом, – малюк демонстрував неабияку сумлiннiсть. – Потiм такий стан вони передають частинкам простору, збiльшуючи кiлькiсть негативного заряду. А потiм вони нищать таку матерiю, як свiдомiсть.

– І тому це призводить до ii деградацii, – лагiдно поставила логiчну крапку Злата. – У цьому полягае ще один парадокс вдосконалення: аби свiдомiсть динамiчно розвивалася, iй потрiбна бiологiчна матерiя, яка володiе емоцiями.

– Утiм, необхiдно пам’ятати, що процес розвитку мiстить дуже широкий спектр – як деградацiю, так i вдосконалення, – пiдхопив Вел. – Інакше кажучи, розвиватися можна, рухаючись як вниз, так i вгору, – Велфарiй звiв вказiвний палець правоi руки до неба.


* * *

Чоловiк зручно влаштувався у крiслi i роздратовано тарабанив по елегантному столику пальцями лiвоi руки поряд з округлим пласким предметом чорного кольору. За вiдкритим вiкном голосно спiвав натхненний до самозабуття джезiс. Лискучi пiр’iни на крилах виблискували переливчастими кольорами: вiд темно-жовтого до фiолетового. Пiд великим оранжевим дзьобом мерехтiла зiркою слiпучо-бiла пляма, вiд якоi розбiгалися по тiлу коричневi смужечки. На головi стовбурчилися три чубчика: один на макiвцi i два з бокiв. Чарiвливi спiви чергувалися з паузами, пiд час яких птах завзято чепурився.

Чоловiк дочекався перерви у спiвi джезiса, розплющив зеленi очi, мляво взяв зi столу чорний предмет i легким рухом кинув його перед собою. Торкнувшись пiдлоги, прилад iз отвору в центрi викинув угору голограму iншого чоловiка.

– Ви знайшли ii? – холодно спитав зеленоокий.

– Нi, але ми вживаемо всiх можливих заходiв, – озвалась голограма.

– Залучайте максимально, понад усi обмеження, владу i силу представникiв мiсцевоi цивiлiзацii. Використовуйте всi доступнi для нас можливостi до початку Подii… Часу майже не залишилося…

– Все зрозумiло. Дозвольте розпочати?

– Виконуйте негайно!

Голограма зникла. Чоловiк вiдкинувся на спинку крiсла i знову заплющив очi, насолоджуючись спiвом джезiса.


* * *

– А як щодо iншого парадоксу у зв’язку з унiкальнiстю знань? – наполягав хлопчик.

Велфарiй запитливо глянув на Злату, яка сама взялася пояснювати:

– Що для однiеi цивiлiзацii добро, для iншоi – зло. Те, що ми тобi щойно розповiли, – це загальнi принципи органiзацii та функцiонування для всього простору. Проте досвiд, отриманий цивiлiзацiею у виглядi накопичених знань разом з моральною складовою, може застосовуватися геть по-рiзному.

– Дивись, – перехопив естафету Велфарiй, – ось найпростiший приклад. Для представника однiеi цивiлiзацii слова з тексту молитви матимуть позитивне значення i, безсумнiвно, пiд час iх проголошення викличуть у нього вiдповiднi емоцii. Далi вступае в дiю загальний принцип зарядностi, внаслiдок чого вiн вiдчувае зростання сили i, за певних умов, звiсно, нових знань. А для представника протилежноi цивiлiзацii слова молитви можуть виявитися джерелом негативних емоцiй – внаслiдок чого вiн морально спорожнiе, а стан здоров’я погiршиться.

– Тому що частинки з негативним зарядом знищують не тiльки свiдомiсть, а й iншi види матерii, а саме – бiологiчну?

– Правильно. Проте свiдомiсть – передусiм…

Усi замовкли, а Велфарiй замислився. Злата ще нiколи не бачила такоi величезноi напруги думок, як та, що вiдбивалася на його обличчi.

– Останнiм часом я нерiдко помiчаю, що ти намагаешся приховати хвилювання… – сказала вона, перервавши тривале мовчання i приязно поклавши руку йому на плече.

Велфарiй пiдвiв очi i збентежено усмiхнувся:

– Менi вже час до Центру космологii…

– Веле! Дай менi вiдповiдь, будь ласка, ще на одне питання!

– Запитуй, – сказав вiн.

– Як на твою думку: чи може iнформацiйне поле iснувати без простору?


* * *

Центр космологii, як структурна одиниця, входив у склад Інституту науки. Інститут мiстився в величезному будинку найдивовижнiшоi архiтектури: вiд самоi землi здiймалися до неба три гiгантськi вигнутi металевi колони, що охоплювали собою п’ять поверхiв-будiвель трапецiеподiбноi форми. Центри поверхiв пронизував вертикальний трубчастий канал з окремими лiфтами, що з’еднували мiж собою примiщення рiзних рiвнiв. Поверхи з усiх бокiв прикрашала розкiшна рослиннiсть iз духмяними вiзерунками рiдкiсних квiтiв. Верхiвки трьох колон тримали на собi оглядовий майданчик, всерединi якого мiстилася оранжерея, де кожен мав змогу вiдпочити на самотi. Звiдти вiдкривалася широка панорама на навколишнi пейзажi: Кордiс звiдусiль оточували вiковiчнi лiси i прекраснi луки. Сонце вже прихилялося до виднокраю, i його променi полум’янiли на бiлому облямуваннi верхiвок дерев i зеленому листi, що майорiло аж до небосхилу. Вечорiло…

Патрiя, четверта планета бiнарноi зоряноi системи, кружляла довкола двох зiрок-компаньйонок. А перiод обертання навколо своеi осi характеризувався значною швидкiстю. Тож на планетi в певнi перiоди року ночi майже не наставали внаслiдок iх швидкоплинностi. Коли одне сонце заходило за небокрай, друге ще кiлька годин свiтило. Шiстдесят вiдсоткiв планети займав суходiл, решту поверхнi вкривала вода. Переважно – озера та рiчки. Гори зустрiчалися досить часто, пустель i посушливих мiсць майже не було.

В оранжереi на вершинi будiвлi стояв патрiець. Вiн пiдiйшов до краю оглядового майданчика i крiзь прозору пiдлогу дивився донизу.

Поблизу однiеi з колон Інституту опустився антиграв. З нього вийшов молодий чоловiк вiком близько двохсот рокiв, худорлявий, але зграбний. Бiле волосся вершкового вiдтiнку акуратно зачесане набiк. Аристократичнi риси його обличчя демонстрували дисциплiну, солiднiсть намiрiв i ретельнiсть у всьому. Вiн вийшов з апарату i швидко попрямував до однiеi з колон. Зупинившись на пiвдорозi, пiдвiв лiву руку i щось сказав. На приладi з тьмяним зеленим пiдсвiченням, що кiльцем обiймав зап’ясток, виникла голограма з кулястим об’ектом i видовженим струменем пилу, що наближався до нього. Вимкнувши голограму, вiн якнайшвидше поспiшив до лiфта.

Одне з двох сонць нарештi зайшло за обрiй, над яким з’явилися невеликi рожевi хмарки. Зграi птахiв, серед яких яскравiли i джезiси, радiсно лiтали у пiднебессi й безтурботно гралися один з одним. Чоловiк з оранжереi дивився, як у небi швидко промайнув метеороiд, залишивши за собою на якусь мить вогненний слiд. Через декiлька секунд так само блискавично з’явився i згаснув iнший.

– Здаеться, почалося… – пролунало за спиною.

Велфарiй обернувся. Перед ним стояв усмiхнений Алмiй. Вони дружньо обiйнялися i привiтали один одного.

– Розповiдай, що сталося з Мiлою, – вони сiли на лаву на антигравiтацiйнiй подушцi.

– Все почалося з того, що вона вирушила налагоджувати контакт iз представниками цивiлiзацii планети S24.

– Саме тiеi, яка нещодавно вперше вийшла в космос?

– Так. Наша група вже вiдвiдала ii декiлька рокiв тому. Як пiдсумок вiзиту – встановлення контакту i створення мiжцивiлiзацiйноi комiсii. Загалом усе вiдбувалося як завше у схожих ситуацiях…

– А навiщо саме Мiла зголосилася бути представником Патрii? Вона ж займалася тiльки викладацькою та дослiдницькою дiяльнiстю? – в очах Велфарiя – здивування i розгубленiсть. – Адже всiма контактами завжди займалися нашi хлопцi-практики з вiддiлу позапатрiйних цивiлiзацiй…

– Цього нiхто не знае. Утiм, можливо, у неi були на це вагомi пiдстави… – Алмiй спробував пояснити вчинок Мiли. – Вона ж у нас завжди була феноменом: понад те, що у неi вiдсутнiй Шлях, ще й обмежений зв’язок з iнформацiйним полем – i тому iй неможливо прийняти Виклик, а нам складно вирахувати ii точне мiсцеперебування.

– Та феноменiв у нас i без неi вистачае… – Велфарiй вперше пiд час розмови дозволив собi усмiхнутися. Алмiй кинув на нього вимогливий погляд. – Мiй теж непоганий.

Та спiврозмовник Вела залишився незворушним:

– Чудово, що ти нагадав менi про свiй феномен. Знаеш, Веле, у мене е грунтовнi причини вважати, що твоя таемниця з Точкою може бути якось пов’язана з цiею подiею.

Велфарiй здивовано звiв брови. Алмiй продовжував:

– По-перше, ми зараз стоiмо на порозi найграндiознiшого стрибка у нашому розвитку. П’ятдесятий рiвень дасть нам цiлковито новi знання i можливостi, а разом з тим – активiзацiю викликiв вдосконалення, – Алмiй говорив натхненно i переконливо. – По-друге, ось-ось у центрi нашоi галактики, у чорнiй дiрi, народиться Всесвiт, тому нам необхiдно осмислити механiзм i сам процес взаемодii з тканиною простору-часу всерединi дiри у мить вибуху, щоб все вийшло у нас правильно. І по-трете, добре зрозумiло, що все вищезазначене мною взаемозалежне одне вiд одного.

– Цiлком з тобою згоден. Одначе до чого тут мiй Шлях й iнцидент з Мiлою? – у голосi Велфарiя вiдчувалося занепокоення.

Алмiй поклав руку на плече друга i схвально, з властивим йому спокоем у поглядi, трохи стиснув долоню.

– Я добре розумiю всю твою стурбованiсть щодо свого майбутнього, – Алмiй говорив тихо, наче заколисував скривдженого малюка. – Одначе я ранiше вже казав тобi, що не розумiю твоiх побоювань щодо цього…

– Та я ж цим геть не переймаюся…

Несподiвано розмову перервали зовнiшнi спалахи свiтла. Їхню увагу привернули десятки метеороiдiв, що залiтали в атмосферу i так само стрiмко згоряли. В останню мить свого зникнення кожен з них випромiнював усю накопичену за мiльярди рокiв енергiю, востанне осяваючи навколишнiй простiр. На золотисто-червоному небесному тлi пiдсвiчувалися сонцем великi та густi шлейфи барвистого диму вiд кожного метеороiда. Утiм, такi метеорнi потоки були цiлком безпечнi для планети та ii мешканцiв. Навпаки, це завжди справляло на патрiйцiв колосальне враження, даруючи насолоду й задоволення.

– Красиво… – захоплено, похитуючи головою, видихнув Велфарiй.

Алмiй викликав голограму системи управлiння функцiями будiвлi та жваво щось набирав на вiртуальнiй клавiатурi. Щiльнiсть прозорого матерiалу зменшилася. Рокотання, гуркiт iз протяжним свистом увiрвалися до примiщення.

– Є процеси, якi змушують усвiдомлювати всю мою мiзернiсть перед неосяжнiстю Всесвiту й подiй, що вiдбуваються в ньому, – зосереджено говорив Велфарiй. – Та коли розумiеш, що весь простiр керуеться iдеею розвитку i бореться за кожне прийняте тобою рiшення, то вiдчуваеш всю свою надзвичайну вагомiсть i весь закладений цим Всесвiтом у тобi найглибший змiст…

Велфарiй повернув голову i глянув на Алмiя. Той уважно слухав свого друга, не здригнувши жодним м’язом на обличчi: вiн мав унiкальну здатнiсть контролювати свiй психiчний стан. Інодi здавалося, що у нього геть вiдсутнi нерви. Та увагу Велфарiя привернули його блискучi зеленi очi, що волого блищали вiд прихованих внутрiшнiх емоцiй. Алмiй отямився, помiтивши пильний погляд свого приятеля, i всмiхнувся звичною спокiйною посмiшкою.


* * *

З початком Великоi Унiфiкацii патрiйцi почали поступово використовувати свою психiчну енергiю замiсть електричноi. Це наукове вiдкриття збiглося з грандiозним стрибком в iх удосконаленнi та зародженням Принципiв. Звiсно, в тi часи неможливо було досягти цiлковитого взаемозв’язку з iнформацiйним полем. Та було цiлком зрозумiло – оволодiти безмежною силою енергii спроможне лише високоморальне суспiльство з розвиненою iндивiдуальною свiдомiстю.

Основою психiчноi енергii були частинки, якi вироблялися бiологiчною матерiею, – евотони, саме тi, що несуть позитивний або негативний заряд. Нейтральнi частинки навколишнього простору для цiеi мети не пiдходили. Отже, патрiйцi зрозумiли, що единим джерелом психiчноi енергii е жива iстота з високоорганiзованою свiдомiстю. Утiм, за однiеi умови. Бiологiчна матерiя повинна мати здатнiсть до генерацii таких частинок. І патрiйцям щодо цього пощастило: як згодом з’ясувалося, аж нiяк не всi високорозвиненi цивiлiзацii надiленi сильною емоцiйною складовою. Тож деякi цивiлiзацii здатнi створювати лише мiзерну кiлькiсть частинок, а дехто геть не здатен на таке.

Однiею з найважливiших властивостей евотонiв було те, що навiть у невеликiй кiлькостi вони випромiнювали колосально потужну енергiю: частинки, що виробляв один патрiець за годину пiдтримували безперервне функцiонування i життя всього Кордiсу впродовж двох годин. Друга особливiсть полягала в абсолютнiй унiверсальностi самоi енергii. Вона давала можливiсть забезпечити довготривалу роботу будь-якоi технiки, передати Виклик один одному на вiдстань за десятки тисяч свiтлових рокiв, перемiщувати речовину в просторi на значну вiдстань i змiнювати ii характеристики.

Велфарiй залишався пiд будiвлею Інституту науки поруч зi своiм антигравом. Метеорний потiк щасливо оминув Патрiю, тiльки домiшка залишених зорепадом газiв у повiтрi ще нагадувала про нього. Над ii лiквiдацiею вже метушилися сотнi роботiв, самовiддано пораючись у вечiрньому небi. Друге сонце вже наближалося до обрiю, i Вел вирiшив прогулятися Кордiсом пiшки.

Мiсто занурювалося в сутiнки. На деревах уздовж дорiжки, що пролягала до центру мiста, пухнастi бiлi квiти стулили пелюстки i втiшалися коротким нiчним вiдпочинком. Стихли птахи. Тiльки розохочений вiтер бринiв у зеленому листi дерев i ретельно пiдстриженiй червонiй травi навколо них.

Велфарiй зупинився бiля розлогого куща i замилувався фiолетовими тендiтними квiтами, що рясно вкривали верхiвку. Жовтi листочки грайливо лопотiли на поривчатому вiтрi. Вiн пiдiйшов ближче i сiв поруч. Пiд заколисуючий шелест серед нiжноi духмяностi свiжих квiтiв самi по собi заплющилися очi. Велфарiй спокiйно зробив перший глибокий вдих. Вiдразу вдихнув вдруге. І втрете… Його дихання майже не вiдчувалося, а тiло цiлком розслабилося.

У цей момент вiн згадав свого батька: його надiйнi руки, якi мiцно обiймали сина пiд квiтучими деревами Лангу; його великi блакитнi очi, примруженi вiд щироi радостi; його голубливу усмiшку i пестливий поцiлунок у макiвку голови… Того дня вони сидiли на цьому ж мiсцi пiд великим бiло-зеленим деревом i насолоджувалися краевидами рiчки.


* * *

– Тату, а чому свiдомiсть гине у присутностi евотонiв з негативними зарядами, а з позитивними – навпаки, збiльшуе свою концентрацiю?

– Нiкому не вiдомо, синку. Нинi ми знаемо лише сам механiзм такоi взаемодii, – стиха i вдумливо вiдповiв батько. Вiн мiцнiше пригорнув сина, пiдвiв голову догори й подивився на небо. – Так замислив простiр.

– Хiба простiр – мисляча субстанцiя?

– Я вважаю, що це – так. Життя у Всесвiтах пiдкоряеться законам розвитку. А оскiльки iнформацiйне поле цiлком заповнюе iхнiй простiр, то розвиток е обов’язковою властивiстю такого поля. Одначе менi здаеться, що поле не мае визначатися як мiрило розвитку, як його початкова та кiнцева точки.

– Інакше кажучи, деградацiя i вдосконалення – двi безкiнечнi дii? – маленький Велфарiй вивiльнився вiд обiймiв батька i лiг йому на колiна.

– Радше так. Аналогiчно безмежностi у незлiченностi Всесвiтiв – «явище матрьошки»…

– Ти хочеш сказати, що наш Всесвiт знаходиться в чорнiй дiрi, яка своею чергою перебувае у бiльшому Всесвiтi, котрий також розташований у бiльш великiй дiрi, i так далi у режимi зростання до нескiнченностi? І навпаки: в нашому Всесвiтi – меншi чорнi дiри, де вмiщенi меншi Всесвiти, i також у режимi зменшення до нескiнченностi? – спитав син.

– Розумничок ти мiй! – погладив його по головi батько.

Перед ними пишалася прилука Лангу у п’янкому розмаiтi квiтiв, а над нею нуртувало життя… Метушлива коловерть гiгантських метеликiв кипiла барвистими вирами над заростями найсоковитiших квiтiв, переповнених солодким нектаром. Один з цих чарiвних красенiв перепурхнув прямо до них. Велфарiй встиг роздивитися вишуканi вiзерунки на його крильцях: строкатi кола, що концентрично розходилися до краiв. У центрi спалахувала невелика цяточка, яка послiдовно мiняла зелене забарвлення на блакитне, а потiм – на сине й навпаки. Елегантнi нiжки – акуратно притиснутi до блискучого черевця, а довгi вусики широко розставленi. Знизившись, вiн кiлька разiв спробував сiсти на Велфарiя, який завмер у захватi вiд його краси… Потiм до першого зацiкавлено пiдлетiв другий метелик i, покружлявши над зачарованими патрiйцями, знову повернувся до гостинних квiтiв.

– Шкода, що мами немае з нами… – сумно озвався Велфарiй, розглядаючи золоте кiльце на правому вказiвному пальцi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andr-y-krizhevskiy/evoton-pochatok/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Таджин – масивний керамiчний горщик, щiльно закритий високою конiчною покришкою.