Книга - Час прокидатися.UA

Час прокидатися.UA
Гарфанг


Звичайний юнак випадково здобув незвичайний дар – зчитувати iнформацii з усього, до чого доторкнеться. Цей дар принiс бiльше проблем, анiж користi – адже е речi, про якi не варто знати: наприклад, думки самогубцi чи спогади кiлера… Намагаючись не втратити здоровий глузд, вiн вчиться жити далi з новими здiбностями. Та до рук хлопцевi потрапляе хрестик, що колись належав одному з ватажкiв повстанцiв. Історiя, яку «пам’ятае» загублена рiч, змiнюе його свiтогляд…





Гарфанг

ЧАС ПРОКИДАТИСЯ.UA





Стас


Тодi, деякий час назад, увечерi на свято Незалежностi, коли я ледве стояв на неслухняних ногах на березi невеликого сiльського ставка, у компанii таких само нетверезих товаришiв, я навiть не здогадувався, що лише за кiлька хвилин мое життя змiниться раз i назавжди. Аби хтось сказав менi, що я здобуду в результатi такого необережного вчинку, як стрибок iз берега у глибоку, але пiдступну ставкову воду, я б не лише протверезiв, а й забрався б вiд водойми на вiдстань пострiлу. Проте внутрiшнiй голос, заморочений алкоголем, просто не мiг достукатися до свiдомостi… А ще через хвилину я вже летiв уперед, до темного плеса ставка, на днi якого зустрiчi з моiм нерозумним лобом чекала важезна колода – швидше за все, зламана гiлка однiеi з багатьох верб, що росли понад ставом. Та, зрештою, не так важливо, чим вона була колись – в результатi нашоi «зустрiчi» вона стала для мене поворотним каменем на моiй життевiй дорозi. До зустрiчi з нею я був звичайним менеджером середньоi линки, який щойно розпочав свою кар’еру у великому мiстi, i жив подiбно до тисяч iнших молодих, не зв’язаних якимись обов’язками чоловiкiв. А став…

Самому б розiбратися, ким саме…



Своi новi здiбностi я вiдчув ще у лiкарнi, коли через пiвдоби пiсля стрибка розкрив нарештi очi i розмазанi свiтлом картини свiту бiлого, куди я повернувся, виявилися невеселим лiкарняним iнтер’ером.

Коли емоцii рiднi, що не вiдходила вiд мого лiжка, вщухли, i я нарештi уяснив, що сталося, то зрозумiв – менi фантастично пощастило. В iнакшому разi я просто зламав би шию або геть вибив би «з дурноi голови п’янi мiзки, якщо вони там взагалi були», як прокоментував ситуацiю сердитий i наляканий батько.

«Ну нiчого, синку, видужуй. Добре, що все обiйшлося,» – сказав тодi вiн i стиснув мою ще слабку руку. Тiеi ж митi незрозумiла хвиля емоцiй накрила мене, i я раптом побачив – нiби десь згори i здалеку – власне розпластане на березi тiло, i моiх товаришiв, що бiгають, мов переляканi дiти, туди-сюди по березi, i вiдчув як менi спирае дихання, а голка рiзкого болю впиваеться всередину сполоханого серця…

Це все промайнуло за якусь долю секунди, i з переляку та вiд несподiванки я, мабуть, зблiд, проте батьки списали це на мiй нездоровий стан. Чесно кажучи, я зробив так само – мабуть, мiй хворий мозок ще не геть оговтався вiд потрясiння – в усiх сенсах цього слова.

А вже наступного дня, пiд час того, як молоденька медсестра робила менi iн’екцiю, i у моiй головi з’явилися раптом картини бурноi ночi в романтичному свiтлi ароматних свiчок у вбранiй рожевим кiмнатi, я не дуже злякався i списав це на буйство гормонiв (ну з ким, зрештою, не бувае? Мабуть, починаю видужувати…)

Недобре я почав пiдозрювати лише коли лiтнiй лiкар, присiвши на край лiжка бiля мене, оглядав та обмацував мою голову, i я побачив – нiби на екранi, що з'явився прямiсiнько посеред голови, якщо так можна сказати – операцiйну i нерухому на хiрургiчному столi людину з вiдкритою грудною клiткою. Це була операцiя, у якiй я нiби сам безпосередньо брав участь; проте замiсть панiчного страху, який би мав вiдчути я сам – абсолютно далека вiд медицини людина, у подiбнiй ситуацii (чесно кажучи, не переношу вигляду глибоких або вiдкритих ран), але натомiсть я вiдчував сплав рiшучостi, хвилювання, i легкого сумнiву у вiрностi мною з прийнятого рiшення. Коли невiдомо звiдки взята хвиля картин та вiдчуттiв, мов якась паралельна вiртуальна реальнiсть, так само швидко зникла, як i з’явилася, я вiдчув, як через пласт вiдносного спокою, у якому перебувала досi моя свiдомiсть, почали пробиватися тоненькi ниточки пiдступного страху.

– Пробачте, лiкарю, – несподiвано для себе самого випалив я, – ви сьогоднi когось оперували?

Лiкар поглянув на мене дещо здивовано, проте за мить його погляд знову став незворушним i нiби направленим углиб.

– Так. Та не турбуйтеся, молодий чоловiче, вам операцiя не загрожуе – ваша черепна коробка витримала удар iз честю, i небезпечних ушкоджень ви не зазнали. Думаю, побудете у нас ще добу чи двi пiд наглядом на всяк випадок, i ми випишемо вас додому.

– Це добре, – пробурмотiв я, проте моi сумнiви щодо власного здоров’я замiсть розвiятися, ще погустiшали.

Та вiдчуття справжньоi панiки з'явилося пiсля того, як до палати увiйшла мама i взяла мене за руку, аби допомогти пiдвестися з лiжка й трохи пройтися.

Тiеi ж митi клята «вiртуальна реальнiсть» знов увiмкнулася, i я побачив таку картину: веранда нашого дачного будиночку, мiй батько i дядько Микола. Обидва по – лiтньому зодягнутi у майки i широкi «сiмейки», сидять за столом, на якому красуеться майже порожня банка самогону i соковите пiр’я зеленоi цибулi, вперемiж iз порiзаним салом i шматками чорного хлiба. Дядько Микола розповiдае щось батьковi, той у вiдповiдь гикае i хитае головою, аж кiнчики вусiв кумедно пiдстрибують. Проте менi зовсiм не смiшно: реакцiя на це видиво – досада i злiсть. «Знову налигалися, паразити! Знайшов собi виправдання, чоловiче – син у лiкарнi, то ти горе заливаеш? Думаеш, йому вiдразу полегшае, якщо ви на чотирьох розiйдетеся пiсля тостiв за його здоров’я? А ти, Миколо, чим думав, старий телепню? Тобi ж пити не можна! Тобi ж вiдразу двi «язви» загрожуе – стара виразка шлунку i твоя дружинонька, Галька – знов роззявить свого рота i буде на все село трiщати, що це ми тебе тут поiмо!»

Я хапнув повiтря i заклiпав очима, вiдганяючи видиво. Допомогло.

Проте мамин сердитий голос ще звучав у моiй головi. То була ii реакцiя на двох любителiв «добре посидiти», не моя…

– Мамо, а до нас дядько Микола приiздив учора? – уже дещо згодом нiби мiж iншим запитав я пiд час прогулянки вздовж коридору, старанно переставляючи ще трохи неслухнянi ноги у синiх капцях по витертому кахлю лiкарняноi пiдлоги.

– Так, учора ввечерi. А ти звiдки знаеш? – здивувалася мати.

– Я? Так ти сама, здаеться, жалiлася, що батько набрався трохи… А вони це найкраще роблять на пару iз дядьком, – викрутився я.

– Та нiби й не казала я нiчого…

Мамин погляд ще кiлька секунд лишався розгубленим, нiби вона вагалася – дивуватись, чи нi, а потiм став похмурiшим. Їi пильний погляд трохи з-пiд лоба вiщував для мене початок «лекцii»… І я не помилився.

– Та аби ж лише з ним! – махнула рукою вона. – Цi чоловiки… І ти туди само! Так мало того, що набрався, то ще ж понесло тебе стрибати! А якби – та й навiки? Ти про нас iз батьком подумав?!..

Мама нарештi знайшла можливiсть випустити на волю накопичене i вистраждане. Я не став iй заважати, i тiльки мовчки слухав, зрiдка киваючи головою. Можна тiльки здогадатися, що iм довелося пережити за тi довгi години, поки я «зависав» десь помiж тим i цим свiтом, i лiкарi нiчого не могли сказати напевне.

– Мамусь, я винен… – я узяв ii за руку, й тут мене знову «накрило»: безсилий розпач i вiдчуття, нiби твое серце зсередини розриваеться на частини. А тiло – непорушне, i нiби неживе, моеi дитини (так, тiло на лiкарнянiй каталцi, хоч i було моiм власним тiлом, сприймалося як тiло моеi дитини) ледве тримае у собi життя… Це вiдчуття нестерпного, вiдчайдушного болю було таким разюче-сильним, що я вiдразу ж вiдпустив руку матерi, ошелешений.

Так от що довелося пережити матерi!

Тепер я починав розумiти…

Вона мабуть помiтила, що зi мною щось сталося, проте, на щастя, витрактувала по-своему, i пом’якшала.

– Та нiчого, добре, що добром закiнчуеться… Поговоримо ще колись потiм, а зараз – повертайся до лiжка, тобi ще потрiбно вiдпочивати.

Я не став заперечувати, й дiстався до свого лiкарняного ложа з жорсткою панцирною сiткою самотужки, хоч i не без зусиль – я просто боявся знову доторкнутися до матерi, i знову пiрнути у щось подiбне до того, як кiлька хвилин тому.

Саме тодi, втупивши очi у полупану високу лiкарняну стелю, я вперше спробував примиритися з думкою, що здатен якимось чином вiдчувати чужi почуття та якимось чином бачити те, що колись бачили iншi.

Тодi я ще не до кiнця у це вiрив, та й просто не знав, як ставитися до такого «дару».

Але десь глибоко на днi серця лишалося сподiвання, що «це» мине – разом iз головним болем i нудотою, що встигнули стати моiми звичними супутниками у лiкарняних стiнах.



Та сподiвання не збулися – «дар» нiкуди не подiвся i пiсля того, як з лiкарнi мене випустили. Проте iз кожним днем я мав можливiсть переконуватися все бiльше, що цей так званий дар бiльше схожий на прокляття…



Тi кiлька днiв, поки я добував свою лiкарняну вiдпустку разом з батьками на дачi, «напливи вiртуальноi реальностi», як я для себе назвав нову свою здатнiсть «пiдключатися» до чужоi свiдомостi, контролювати було не важко: уяснивши вiдразу, що iнформацiя зчитуеться мною тiльки при тiлесному контактi, я просто уникав доторкатися до iнших людей – це було не дуже складно.

Та повернення до мiста ледве не звело мене з розуму…

У громадському транспортi – автобусi, тролейбусi чи маршрутцi нiхто не питаеться дозволу доторкатися до тебе – та й доторкаеться не з власноi волi. Ледь я встиг сiсти до автобуса, як людська штовханина довела мене до того, що я – дорослий чоловiк – забився у самий куточок перед останнiм сидiнням i переляканими невидющими очима дивився кудись перед себе, з усiх намагаючись не закричати. Потiк людських емоцiй пройшовся по моiй свiдомостi, як гусеничний трактор по паркету – лишаючи повний хаос. Дорослi, малi, хворi i сильнi, задоволенi i нещаснi – всi вони лишали якийсь слiд по собi, який розгортався не вiдразу, а протягом кiлькох секунд, наповнюючи голову гудiнням, мов вiд реактивного лiтака. Потужна лавина вiдчуттiв i картин переплелася у страшенний венiгрет: церкви, лiкарнi, кохання, школи й iнститути, бiйки i поцiлунки, сум i безпробудна сiрiсть – усе це вiдразу химерним чином переплiталося одне з одним, загрожуючи звести мене з розуму, а бiдолашну голову – розiрватися на тисячi шматкiв, як у примiтивному мультику.



Я вийшов на останнiй зупинцi, старанно обминаючи поодиноких пасажирiв, i не ризикнув зайти знову до громадського транспорту.

Зупинив на вулицi «грача» i тремтячою рукою дiстав iз гаманця готiвку. Тiльки б забитися у найтiснiший куток i нiчого – й нiкого! – не бачити.

Пляшка пива, випита з горла на мiсцi – бiля ларька неподалiк мого будинку – трохи допомогла заспокоiтися. Ще кiлька я прихопив iз собою.



Проте замiсть улягтися, моя панiка перед поiздками громадським транспортом нiкуди не зникла; i зрозумiвши увечерi, що я просто неспроможний пiти на такий подвиг знову завтра вранцi, я вкотре спробував заспокоiтися i скласти план подальших дiй.

Про те, щоб повернутися на роботу, поки що не могло бути й мови – занадто багато зусиль це вiд мене потребувало. І хоча у глибинi свiдомостi ще жеврiла надiя, що мiй нинiшнiй стан – один iз варiантiв пост травматичного синдрому i це якось мине разом iз головним болем i короткими запамороченнями, якi вiднедавна стали менi знайомими, та повнiстю сподiватися на це не доводилося.

Найкраще, що я мiг зробити – це зателефонувати на роботу i попросити ще тиждень за власний рахунок, аби за цей час якось прийти до тями. І вирiшити, як жити далi. Що я, власне, i зробив. Звичайно, особливоi радостi у керiвництва мое прохання не викликало, проте мене погодилися вiдпустити «долiковуватися».

Пiсля необхiдного дзвiнка настрiй вiдразу пiднявся i темна пелена страху перед необхiднiстю знову виходити у мiсто потроху розсiялася. Зрештою, тепер я можу це робити iз власноi волi, а не по необхiдностi. Аби щось з’ясувати про свiй новий стан, я вирiшив пошукати вiдповiдей в Інтернетi.

З важкою головою i ще бiльшою купою запитань, анiж вони у мене були до того, як я почав пошуки, о пiв на третю ночi я нарештi вийшов з мережi.

Тепер надiя позбутися неочiкуваного «дару» стала майже примарною – я зустрiв безлiч iсторiй про те, як люди, перебуваючи на межi мiж життям i смертю, i повертаючись «з того свiту» приносили з собою новi здiбностi. Деякi починали бачити ауру, деякi набували сили допомагати iншим або ще щось. Мiй випадок не був типовим, проте, (як я себе переконував) – i не найгiршим – що було б, аби я здобув сили впливати на людей безпосередньо, або убивати когось без прямого контакту? Одна необережна емоцiя – i муки сумлiння на все життя… Мiй новий дар не був, як менi здавалося, надто корисним, проте i занадто змiнюватися вiн мене теж не зобов’язував. Перегортавши гору записiв i проаналiзувавши свою ситуацiю, я зрозумiв що те, що зi мною вiдбуваеться – щось на зразок загостреноi форми емпатii, тобто здатностi вiдчувати чужi емоцii. Думок читати я не вмiв (i на тому спасибi), проте мiг дiзнатися про переживання людини i ii думки пiд час цих переживань. Бiльше того – я вiдразу бачив цiльну картину, перебуваючи нiби на мiсцi того, до кого «пiдключився». А от незвичним для такого випадку (якщо все iнше можна було назвати звичним!) було те, що я вiдчував не те, що iнша людина переживае у цю мить, а ii нещодавнi сильнi емоцii. Це пiдтверджував i випадок з лiкарем, що турбувався про нещодавно проведену операцiю, i з матiр’ю, що була ще пiд впливом переживань за мене, i про здоров’я та поведiнку батька й дядька разом узятих. А молода медсестричка загадувала нiч кохання – саме тому я бачив тi образи, якi не зразу змiг зрозумiти…

Значить, емпатiя. Ну, якщо в усьому шукати позитивнi сторони – це вже краще, анiж божевiлля. З подивом менi довелося зрозумiти, що таких як я, звихнутих – на свiтi на так i мало (i мабуть усi сидять в Інтернетi…). Дехто, звичайно, домислював собi щось там, i вигадував здiбностi, якими насправдi i не пахло – аби тiльки почуватися особливим або вихвалятися в тому ж Інтернетi перед iншими невдахами… Проте частина тих, що справдi мають якiсь особливi здiбностi, живуть звичайним життям, переважно приховуючи свою «iнакшiсть». Скорiш за все, тепер менi теж доведеться навчитися iз цим жити. Лишаеться тiльки вияснити, як це можна контролювати – адже якщо я буду вiдчувати переживання УСІХ людей, то скоро все одно опинюся у психушцi. Або доведеться стати вiдлюдником i переселитися десь у лiс або за полярне коло – аби нi з ким не зустрiчатися…

Спати зовсiм не хотiлося. Аби якось зiбратися з думками, я зробив собi кави i вийшов на балкон. Прохолода лiтньоi ночi потроху повертала мене до тями, а гаряча кава приемним теплом пролилася у порожнiй шлунок. Тiльки тепер я згадав, що майже нiчого не iв сьогоднi цiлий день.

Холодильник нiчим допомогти не мiг – звiдколи батьки проводять лiто на дачi, у невеличкому сiльському будиночку, що лишився у спадок вiд бабусi, я на господарствi сам. А особливою господарнiстю я не вiдрiзняюся – тож харчуюся переважно тим, що принесу з супермаркету.

Вiд думки про супермаркет неприемний холодок знову пробiг по спинi i панiка темним звiром огризнулася зсередини. Та вибору у мене не було – доведеться терпiти або страх, або голод. І того, i другого хотiлося якнайменше.

Я поглянув на годинник – за двi хвилини третя ночi. До ранку ще доведеться почекати… Але тут рятiвна думка спалахнула яскравою лампочкою – еврика! Зовсiм недалеко звiдси – великий супермаркет, котрий, здаеться, працюе цiлодобово. Це якраз те, що менi зараз необхiдно – навряд чи вiн буде заповненим людьми о такiй годинi; а от купити собi поiсти я зможу.

Голодний шлунок додав снаги, i ще за кiлька хвилин я вже поспiшав по напiвтемнiй вулицi в бiк знайомого супермаркету. Усе виявилось так, як я i очiкував: кiлька напiвсонних вiдвiдувачiв та втомлених продавчинь на касах. Тож такий-сякий продуктовий набiр я собi без особливих труднощiв зiбрав. Проте i тут без дивного не обiйшлося: маючи бажання закинути кiлька пачок пельменiв до морозильника, як я робив це завжди, я без вагань вибрав уже знайому марку i навiть узяв до рук яскравий пакунок, коли… Нiби колючi щупальця холоду пробралися раптом з-пiд обгортки i доторкнулися моiх пальцiв. Мертве. Непотрiб. Напiвсинтетична iжа, – з’явилася хтозна-звiдки iнформацiя, i до того ж у такiй упевнено-стверджувальнiй формi, що засумнiватися у ii правдивостi менi чомусь i на гадку не спало. «Це iсти не можна».

Цiкаво! Я навiть засмiявся, i тут же озирнувся, чи не звернув ще хтось увагу на дивного молодика, що усмiхаеться пельменям у вiддiлi морожених продуктiв. Проте iншим людям явно де було до мене дiла, i я вирiшив перевiрити своi здогади – вiдклав пачку, яку мав намiр узяти, i потягнувся за iншою.

Те само: «напiвсинтетична iжа. Це iсти не можна».

Махнувши рукою не можливiсть привернути чиюсь нездорову увагу, я став брати у руки без розбору усi пiдряд обгортки iз замороженими продуктами. Результат мене злегка шокував: усе це рiзноманiття продуктiв рiзних торгових марок, якщо вiрити моiм внутрiшнiм (що бозна-звiдки взялись) вiдчуттям, годилося в iжу у випадку хiба що ядерноi катастрофи, коли навколо не лишилося узагалi нiчого iстiвного. Тодi цим просто можна було набити шлунок, аби не померти з голоду… Іншоi цiнностi ця iжа собою не становила.

Достатньо здивований, я хотiв було продовжити дослiди, проте усi пережитi страхи i переживання минулоi доби якось раптово дали про себе знати. Чи я просто не був готовий користуватися своiми здiбностями протягом тривалого часу? Новi вiдкриття уже не викликали шквалу емоцiй – забагато iх, тих емоцiй, було за такий короткий промiжок. Годi, годi на сьогоднi. Нехай цей день нарештi закiнчиться.

І вже розраховуючись на касi, я усвiдомив (дiйшло, як до верблюда у анекдотi – на третiй день!) що, виявляеться можу не тiльки «сортувати» iжу по ступеню ii цiнностi для споживання, а й зчитувати iнформацiю з предметiв. Але, скорiш за все – теж вибiрково.

Ну, у мене ще буде час з усiм цим розiбратися. Як i дiзнатися, що ж таки з цього магазину годиться в iжу найкраще.

Уже виходячи з дверей залитого свiтлом супермаркету на напiвтемну вулицю, я вiдчував як утома усе сильнiше огортае мене шершавими лапками. Швидше додому…

Їсти уже не хотiлося, хотiлось лише одного – загорнутися по самi вуха у знайому ковдру i на якийсь час вiдключитися – як ноутбук, у якого сiла батарея вiд перенавантаження, i якому тепер потрiбнi тiльки спокiй i пiдзарядка.

Скорiше б це день…

– Гей, ти! Закурити не буде? – гаркнуло раптом з-за спини i вибило мене з теплоi штовханини примiтивних думок.

– Закiнчився… – дограв у головi уривок запiзнiлоi думки, перед тим як запанувала мертва тиша, а пiдступний страх скрутив нутрощi.

Я зупинився за кiлька крокiв перед входом до арки, що вiддiляла кiлька багатоповерхiвок, серед яких був i мiй будинок, вiд дороги та решти спального масиву. А за спиною швидко наближалися поспiшнi кроки кiлькох пар нiг.

– Чого мовчиш? Закурити е? – пролунало десь надi мною. Я пiдняв очi, щоб побачити височенного хлопця у насунутiй на очi чорнiй шапцi, якi у народi по-простому називають «пiдерками».

Ще двое обступили мене тiсним кiльцем, змушуючи вiдступати назад, поки моя спина не вперлася у стiну.

Трое хлопцiв, можливо – неповнолiтнiх. Проте i зростом, та мабуть – i силою, вони мене обiгнали. Та, головне, iх було трое. Трое проти одного – признатися чесно – нiкудишнього бiйця…

Перший удар наздогнав мене неочiкувано – я просто не був готовий до болю, який сталевою голкою уп’явся менi в живiт i змусив скорчитися, перехопивши подих. Іншi два – менш сильнi, посипалися за першим.

Хлопцi не поспiшали – вони розтягували забавку.

– Бабло гони, козляра! – прошипiв один менi в обличчя, обдаючи смердючою хвилею алкогольного перегару.

– Ти чув, що тобi сказано? – перепитав iнший, нависаючи надi мною.

Я тiльки кивнув, трохи розпрямляючи спину, i неслухняною рукою полiз до кишенi.

– Хлопцi, у вас якiсь проблеми? – пролунав раптом поза спинами молодикiв спокiйний голос.

Нападники усi разом повернулися на той голос, але вiдразу ж заспокоiлися, уздрiвши поряд себе невисокого худорлявого чоловiка у легкiй темнiй куртцi.

– Це у тебе вони зараз будуть, – загрозливо пробасував найвищий iз хлопцiв – мабуть, «голова» дрiбноi банди. – Вали звiдси!

– Трое на одного? Цiкаво, – вiв далi незнайомець, що нiби i не чув погроз здорованя.

– Ти теж хочеш? – викрикнув той, що стояв злiва вiд мене, i раптово кинувся у бiк незнайомця.

Те, що сталося далi, химерним чином злилося у моiй трохи потьмаренiй головi в одну плавну лiнiю: незнайомець вiдступив на крок назад, ледве вловимий рух – i хлопець простягся на асфальтi, й у ту ж мить швидкий удар ногою змусив його закричати i зiгнутися удвое.

– Ах ти ж…

Проте ще один iз моiх кривдникiв не встиг напасти першим – удар кудись пiд ребра i його змусив зiгнутися, а невiдомий боець схопив його за голову i змусив нахилитися вниз – аби зустрiти удар колiном, що вiдправив його у нокаут. Наступнi звуки, якi я почув – це були квапливi кроки третього, який, швидко збагнувши, що пахне смаленим, вирiшив дати дьору.

– Позаду! – крикнув я, помiтивши як перший, хто опинився на асфальтi, вже оговтався вiд удару i пiдiймаеться, аби знову кинутися на мого несподiваного рятiвника.

Який, так само незворушно, уже дiстав пiстолет звiдкись з-пiд куртки i направив його на молодика, що вмить позбувся бойового запалу.

– Не стрiляй! – у голосi хлопця вiд колишньоi впевненостi не лишилося нiчого.

– Чому? – запитав незнайомець аж нiби здивовано.

– Ми… ми ще нiчого не зробили…

– Ви ЩЕ нiчого не зробили? Не встигли?

Чоловiк повiльно перенаправляв дуло пiстолета з голови хлопця на ногу, нiби роздумував, куди саме йому бiльше хочеться вистрiлити.

– Вiдпустiть мене… Я… зрозумiв…

– Так? Що саме ти зрозумiв?

– Що трое на одного – це погано, – прохрипiв молодик.

– Зрозумiв? Який розумний хлопчик, – сказав незнайомець iз усмiшкою, але вже за секунду його обличчя стало жорстоким i голос задзвенiв сталлю:

– Якщо я вас, сволота, ще хоч раз застукаю – переб’ю як скажених собак. Або хоча б почую про гопникiв на цьому масивi… Я вас з-пiд землi дiстану. Тобi ясно?

– Так, я зрозумiв, – затряс головою хлопець, мов китайський болванчик. Зараз вiн ладен був цiлувати черевики тому, кого ще кiлька хвилин тому вважав легкою здобиччю.

– А тепер – усе з кишень – додолу. Й вали звiдси. І оце забери – вiн вказав дулом на iншого хлопця, який усе ще лишався непорушно лежати.

– Бери.

Я не вiдразу зрозумiв, що це вже сказано менi. І, приголомшений не менше вiд свого нещодавнього нападника, теж покiрно пiдняв те, що молодик викинув з кишень на асфальт – мобiльний та кiлька зiжмаканих купюр, пiдхопив свiй пакунок з iжею i рушив за чоловiком, який уже встиг сховати пiстолет i, нiби нiчого й не сталося, спокiйно йшов у напрямку будинкiв.

– Ти нормально почуваешся?

– Так. Вони тiльки кiлька разiв ударили. Але якби не ви…

– Аби ти бився з одним, я б не втрутився, – жорстко обiрвав мене незнайомець. – Але трое… Треба вчити пацанiв. А то збиваються в зграi, i думають, що iм усе дозволено.

Тим часом ми дiйшли до мого будинку, i я зупинився.

– Дякую. Вiзьмiть, – простягнув я йому «здобич», але той на неi навiть не глянув.

– То тобi моральна компенсацiя, – осмiхнувся вiн, i у свiтлi лiхтаря я побачив його обличчя. Звичайна «слов’янська» зовнiшнiсть, русяве волосся, свiтлi очi. Нестандартною була хiба що довжина волосся, зiбраного в акуратний «хвiст».

– Іще раз дякую, – я першим простягнув йому руку.

– Нема за що. Могорич колись виставиш, – усмiхнувся вiн уже бiльш приязно i теж подав руку.

Коротке рукостискання навалилося на мене градом незрозумiлих картин – бiг у темрявi, чиесь хрипке дихання, вiдблиски десь здалеку через темряву, i чоловiчий силует крiзь оптичний прицiл…

Я раптово струснув iз себе цю навалу, внутрiшньо сказавши тверде «нi» чужим спогадам, про якi я абсолютно нiчого не хотiв знати, i… Потiк припинився так само швидко, як i розпочався, не встиг незнайомець ще забрати руку.

– Щасти, – промовив я йому услiд, усе ще приголомшений, проте одночасно i гордий собою – значить, цим таки можна керувати! (На мiй протест передача iнформацii припинилася!)

Росту!



Решта ночi пройшла без пригод – тому що я просто закинув пакунка до холодильника, навiть не розбираючи його, i завалився спати, не знявши одягу – пiдступна втома у буквальному сенсi звалила з нiг.

А коли прокинувся вранцi – зрозумiв, що менi потрiбно взяти «тайм-аут» i просто перевести подих. А далi – буде видно.



Чужий мобiльний я викинув вiдразу – навiть не ризикнув взяти його рукою – настiльки сильним було небажання уявляти, що саме мiг би вiн менi розповiсти про свого господаря. Я просто обгорнув його ганчiркою, i не полiнувався вийти на поверх до смiттепроводу, аби позбутися «цього».

Позбуватися грошей не було сенсу; там якраз вистачить, аби дiстатися до батькiв на дачу i провести кiлька днiв у iх компанii.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/garfang/chas-prokidatisya-ua/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.