Книга - Подув 2

Подув 2
Василь Оксенюк


Стисло вiд автора.Витяг з академiчного словника украiнськоi мови (1970-1980):По’дув , у, чол.1. Порив (вiтру i т. iн.); повiв, повiвання.Ознака, прикмета наближення, настання чого-небудь.2. Те саме, що вiтер.3. Перен. Ідеi, суспiльно-полiтичнi напрями тощо, характернi для певного часу; вiяння.Словник украiнськоi мови: в 11 томах. – Том 6, 1975. – Стор. 760. Це друга збiрка моiх дивних рукописiв))Як завжди, у нiй твори про почуття.Дехто говорить, що моi твори важкi i складнi, а дехто у захватi вiд цього. А як ще примусити тебе задуматись про важливi у життi речi?Звичайно, що середини не буде, бо твори наповненi алегорiями i афоризмами, якi iнколи з першого разу важко зрозумiти i здогадатися, що саме я маю на увазi, однак, перш за все iх потрiбно вiдчути.Вони як мелодii проходять крiзь мене, i тому я передаю iх на папiр так як вiдчуваю, десь високо, десь низько, а десь просто криком!Одне можу сказати точно, що, як я вже колись писав, у творах я не дозволяю ображати нi жiнок, нi чоловiкiв, а лише, по-своему, розповiдаю про iхнi, як позитивнi, так i негативнi риси, манери, поведiнку, демонструючи, яким бути не бажано, або ж навпаки, як пристрасно, нiжно, турботливо, а головне щиро, потрiбно вiдноситись до життя, себе, людей, якi поруч з тобою, щоб увiбрати, наче палiтра, в себе всi яскравi, емоцiйнi барви всесвiту, подарованi нам, та дарувати сердечно iншим))У всесвiтi завжди iснуе баланс мiж темним i свiтлим, i хоча, iнколи, саме щось не зовсiм позитивне i е тим паливом, що спонукае до написання творiв, однак, свiтлого завжди дещо бiльше!Щось таке, поiхали…





Василь Оксенюк

Подув 2





Акварель


Я дарую тобi все!
Бери малюй, що хочеш пензлем,
Як зробиш то воно твое,
З чого почнеш?
Окей, спочатку все для себе!
Почав бiгом iз фейсу,
Фiгуру, також, не забув,
Вдягнув костюм новенький,
Краватку, туфлi, атрибути,
Годинник, папку i авто,
Звичайно ж в шкiрi, з автоматом!
Іще усяких там речей,
Швиденько малювати!
Так стiй же! Ну, а iншим що!!!??
Скiнчилися вже фарби…
Ти зроби мене щасливим!!
Можеш все забрати!!?
Я не знав, що головне,
Це здоров'я мами й тата!!!
Посмiшка й тепло,
Любити i прощати…
От якби менi картину,
Цю назад вiддати й перемалювати?
Це нiзащо неможливо!!!
Вже зносився пензель,
Висохли всi барви!
Що вляглись на полотно,
З'iв годинник весь пiсок,
Здувся весь вiтрами!
Вся картина з акварелi,
Нiжна, як метелик,
Так старанно ткана,
Тонким павутинням,
Що й не перепишеш,
Ти ж вже не дитина!
Ти ж кидав камiння,
Час прийшов збирати…
Мов пробiгся по алеi,
З тими лiхтарями,
А там на мольбертi,
Все життя твое,
Писане руками,
Рiками й роками!
Хiба пишуть аквареллю,
Грубими мазками?!
Вони люблять воду,
Й лише по одному,
Виглядають гарно!
Не олiйнi фарби,
Не олiйнi фарби!
Тут не перепишеш,
Тут не накладають,
Все одне на одне,
Тут завжди прозоро,
Й видно весь фундамент!
Це складний живопис,
Може й не всi знають,
Що ти свiй рукопис,
Пишеш аквареллю, нiби як кохають!
І не накладеш ти зверху,
Гуаш шар за шаром,
Все, що намалюеш,
Сам ти допускаеш,
Заслужив тi лаври,
Що в кiнцi збираеш…




Незвичайна звичайна бiлявка…


…Так, що тут у нас, перепрошую, хто, о, бiлявка, симпатична…

Не те, щоб у мене в життi не було бiлявок (дiеслово було – не тотожне слову секс, ну… майже не тотожне, чоловiки, що ж з них хотiти, якщо вони оцiнюють жiнок, зокрема, i з цiеi точки зору), однак, з цього фото, звичайного фото у паспортi, вiяло якимись суперечливими, набагато глибшими, як для нашого першого знайомства по фото, цiкавими i благородними, водночас, наче елегантним вбранням, хвилями…

…Дещо курносий, напевно, ще залишок з дитячих безтурботних рокiв, правильноi форми носик, над яким нависли дивовижно чуттевi, з ледве помiтною, чарiвною усмiшкою очi…

А ти вмiеш посмiхатись очима…? А вона це робить з притаманною лише iй чудернацькою зворушливiстю…

Це вже потiм, при нашiй першiй, ну враховуючи зустрiч по фото, вважаймо другiй зустрiчi, проникливо зазирнувши у ii блакитнi озерцята, я вiдчув непомiтний для стороннього ока, на той час ще не зовсiм менi зрозумiлий, невеличкий сум, який вона з такою грайливою легкiстю умiло приховувала…

А ти вмiеш сумувати очима? Гадаю сумнi очi бувають у кожного. Однак, так вправно потаiти цi вiдчуття вiд усiх може лише вона…Артистка, що вже е то вже е…

Дещо забiгли наперед, вертаемось знову до фото…, що ще такого цiкавого я собi запримiтив у ii, iнколи спопеляючому, поглядi…Важко сказати вже пiсля того, як я, зненацька, вiч-на-вiч, зустрiвся з ним у життевих коридорах…

… Дурманячий аромат впевненостi та щиростi, так й iскрився у тому ж напрямку, куди повертались ii кмiтливi зiницi, паралельно освiтлюючи спантеличених навколишнiх веселою, заслiплюючою усмiшкою… Можливо й тому, досить природньо i вправно, у неi виходило манiпулювати не лише жiночою, але й чоловiчою свiдомiстю…не забереш.

…Якщо деяких чоловiкiв, через iх безпораднiсть, можна обiзвати маминими синочками, то iм в противагу можна рiшуче вiдповiсти – перед нами татова доця… Не знаю, що саме, так вплинуло на ii вiдважнiсть, поеднану з жiночною грацiйнiстю, однак, якась неймовiрна сила i гострий розум вирiзняли ii з помiж оточуючих, пересiчних жiнок, так, що прикметник «дурненька», притаманний зазвичай бiлявкам, аж нiяк не пiдходив до пасм ii сонячного, доглянутого волосся…, що саме по собi не може не захоплювати.

Ось тому, одного разу, зустрiвши ii у синiй, стриманiй вишиванцi, хоча не на диво, оскiльки, вона завжди одягаеться витончено i зi смаком, я i вiдправив iй невеличке повiдомлення-комплiмент наступного змiсту:

«Вишиванка синього кольору пасуе до Вашого, схожого на стигле море серпневоi пшеницi сонячного волосся, прикрашене Вашими синьоокими очиськами-волошками, кольору дорожнiх наказових знакiв, а також, нехай, не кольору яскравих макiв чи червоного спортивного Феррарi, чутливими вустами, якi злегка прикривають, бiлоснiжну як пелюстки польовоi ромашки усмiшку, що лише пiдкреслюють Вашу природну вроду…», яке, так i залишився без вiдповiдi…

…Такi смiливi, напевно, полюбляють швидкiсть, однак, рiдко ризикують, хоча, я навiть i не знаю, чи мае вона водiйськi права, проте, напевно, вони все-таки iнколи i самi, лежачи i нiжачись у лiжку, та вдивляючись у бiлоснiжну i безкраю стелю, задають собi запитання: «А чи не замало в життi я собi дозволяю?»

…Однак, навряд чи я був би художником, якби не помiчав того, що не помiтне для iншого ока, оскiльки там, де е свiтло, породжене сонячною енергiею, завдячуючи якому i вiдбуваеться надзвичайно складний процес фотосинтезу, що породжуе життя, байдуже, що лише в рослинах, там обов'язково знайдеться не лише слабко освiтлений простiр напiвтiнi, а й вичурна, темна, нiби абсолютно не зоряна i захмарена нiч, глибока та прекрасна тiнь, насичена пiтьмою пройдених тяжких страждань i мук, якi iнколи, так скручують живiт, що навiть згорнувшись, наче немовля, клубочком, у позi ембрiона, не сила терпiти ту бiль, так, що вже не мурашки бiгають по тiлу, викликаючи приемне нервове збудження, а немов би тебе охопив всесильний корч, який не дае випрямити безсилi i слабкi руки й ноги, надаючи чудову можливiсть ненажерливим мурашкам-вбивцям досхочу насититись твоею рiдною плоттю, вiд якоi незабаром залишаться на певний перiод бiленькi кiсточки, схожi на перший веселий i довгоочiкуваний снiг, який незабаром, не пiдтриманий своечасно безжалiсним i таким потрiбним, рiднесеньким морозом-дiдуганом, перетвориться на огидну багнюку, яку ми iз таким рiшучим завзяттям намагаемося позбутися зi своiх, гарненьких нових черевикiв, пристрасно та старанно обстукуючи iх об довгоочiкуваний асфальт, розносячись брудною лайкою, i докоряючи, водночас, собi самому у недалекоглядному рiшеннi пройтись навпростець, оглядаючись з не прихованою люттю, створюючи тим самим на обличчi викрутаси гримас ненавистi, якi прикрашають його рiвчаками-морщинами, що спотворюють його нiжну шкiру, роблячи ii вмить такою старезною, наче потрiсканою столiттями, хоча варто було б лише усмiхнутись та пролетiти крiзь перешкоду-калюжу, яка майже спецiально утворилась на твоему подальшому не легкому життевому шляху, щоб змити всю цю липку багнюку, за що твоi ж черевики, зi щирою вдячнiстю, виблискуючи як новенькi, подарують тобi в чергове свою радiсну заразну усмiшку, яка вхопить тебе за рукав осiннього сiренького пальто, та потягне у вирiй радостi, звеселяючи не лише тебе, а й заряджаючи пересiчних пiшоходiв, змiнюючи iх ще сонний, ранковий i не рухливий настрiй, на дитячий, не дотепний, однак, кумедний смiх, що викликае приемне здивування при спогляданнi один на одного, та залишае на цiлiсiнький день припiднятими куточки усмiхнених вуст.

Оце загнув…, мда…

…Невже пiд тоненькими ребрами ii грудноi клiтки, приховуеться заморожена роками брила м'яса, яку, навiть помiстивши у мiкрохвильову пiч на максимальний режим, та дiставши ii через декiлька годин, ти зрозумiеш, що вона стала лише холодною, i аж нiяк не гарячою, ба, навiть не теплою…

…Саме ii непереборна тяга до прийняття виключно правильних рiшень, набута через iдеалiзацiю когось важливого у ii життi, хто так беззаперечно вплинув на ii взiрцеве виховання в дитинствi, i не давала можливостi позбутися самотностi, а лише навпаки сприяла старанному ii зберiганню, як доказ довершеностi, у вмiннi самостiйно приймати неперевершенi рiшення…Просто музейний експонат для прикладу i настанов…

…Проте, все ii справжне, глибинне, немов абсолютна марiанська западина, нутро всерединi, намагалось рiшуче вирватись назовнi й iстерично, глушачи всi радiоефiри в галактицi, закричати:

– Як же я втомилася бути самостiйною i незалежною, як же хочеться прилягти чи спертися на когось сильнiшого у життевому морi проблем, передавши владний штурвал особистого незрiвнянного лайнера, справжньому капiтану, викинувши за борт власноруч керованого, не потопного судна, весь непотрiб, що накопичився на нивi, аж нiяк не лагiдного до неi життя…

Однак, заржавiлий з часом замок, що так надiйно сторожуе замкнене, зневiрене велике серце, був настiльки вмiло особисто закодований, що пароль до нього вже й, напевно, не можливо пiдiбрати, не те щоб власними кмiтливими мiзками, а й найславетнiшому ведмежатнику, нi за допомогою нiжноi ласки, нi рiшучим грубим слiвцем…

…Невже, в усiх, чим бiльше яскравих плюсiв назовнi, тим бiльше мiнусiв вони намагаються компенсувати всерединi, зокрема, глибокi духовнi переживання, починаючи вiд параноiдальноi уваги до зовнiшностi, до шизофренiчного роздiлення особистостi…

…Однак, все це ii оминуло, та не стосуеться…Їi прикрашала невимушена скромнiсть та толерантнiсть, поеднана з умiнням оминати гострi, мов зуби акули-людожера, кути, i пiдтримувати жартiвливий, схожий на iнфекцiю, чiпкий настрiй…

…Водночас, якiсь парадоксальнi речi все ж вiдбувались…

…Чому жiнка, народжена кохати i бути коханою, дарувати i отримувати цi, не всiм данi природою дари, окрiм материнства, так i не може iх поеднати, сублiмуючи цi рiдкiснi таланти, на довершену впевненiсть i заiждженi комплiменти, згадуючи дiвочi, iскристi вседозволенi роки, насиченi натхненними спробами пiзнавання такого цiкавого i незвiданого навколишнього, для емпiричного набуття колись побаченого чи почутого теоретичного досвiду…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=42589605) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.