Книга - Чорний яр

Чорний яр
Олесь Гончар


«Чорний яр» Олеся Гончара – соцiальна новела, в якiй автор торкаеться теми трагедii на Куренiвцi в Киевi, яка сталася 13 березня 1961 року***. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища», новели «Модри Камiнь», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.





Олесь Гончар

ЧОРНИЙ ЯР





Чорний Яр



Новела

Ще було темно, коли Гайдамаку розбудив телефонний дзвiнок. Апарат завжди стояв бiля постелi. І ось тепер озвався, покликав настiйливо. Петро Дем'янович взяв трубку i, ввiмкнувши лампу торшера, став слухати, кидаючи зрiдка реплiки туди, звiдкiль телефонували.

Дружина Зося Дмитрiвна теж прокинулась, ii давно вже перестали дивувати цi нiчнi дзвiнки. Що вдiеш, така в нього посада. Якби й небо де-небудь проломилося, то, певне, покликали б на виручку товариша Гайдамаку: вживай заходiв, латай… Навiть у новорiчну нiч, коли iншi з келихами шампанського в руках слухали дзвiн курантiв, Петра Дем'яновича просто iз – за столу було пiднято, бо десь порвало мiський водогiн, мусив, кинувши все, мчатись рятувати становище. Поiхав, i три доби його тодi не було, не знала дружина, що й думати…

Зосi Дмитрiвнi приемно, що ii Петро Дем'янович нарозхват, що його поважають пiдлеглi, товаришi по службi. Деколи чуе вiд них: «Дем'янович наш – це ж сила… Сьогоднi вiн права рука в мера, а завтра…» – І палець багатозначно вгору. У такi хвилини Зосi Дмитрiвнi одразу полiпшуеться настрiй.

А тепер цей нагальний дзвiнок, певне, виникли знов якiсь негаразди на тiм Чорнiм яру, на короннiй спорудi Петра Дем'яновича. З'явились якiсь небезпечнi води. А найпотужнiша помпа, виявляеться, зайнята десь в iншому мiсцi… Це ж треба!

Дружину охоплюе тривога.

– Тiльки без панiки, – когось отямлюе в трубку господар. – Негайно на об'ект! Я незабаром теж буду…

На цiлий день тепер, мабуть, гайне Петро Дем'янович. Бо чимось таки викликаний цей дзвiнок спозарання?!

Однак те, що чоловiк без поквапу пiшов у ванну й заходився голитися, дружину трохи приспокоiло. Не став би ж вiн братися за бритву, якби ситуацiя на об'ектi склалась справдi загрозлива.

Те, що вiн називае об'ектом, якраз i е той Чорний яр, той стоклятий яр, що на нього люди Петра Дем'яновича свого часу повели наступ земснарядами. Не всiх захоплюе споруда, яку Зося Дмитрiвна звикла вважати наймонументальнiшим творiнням свого чоловiка, для декотрих дiтище його е просто кабiнетною витiвкою, непродуманiстю, навiть показухою, i за неi, мовляв, майбутне спитае. А яких зусиль докладалося, щоб «пробити» проект, довести до затвердження та реалiзацii. Були противники проекту – Гайдамака iх пiдiм'яв, дехто вимагав «народноi експертизи», вiн iх висмiяв. Маловiрам бiля Гайдамаки не було мiсця, лишав поруч себе тих, хто не вагався. Зося Дмитрiвна теж iнодi сприяла успiховi справи, при нагодi дарувала кому треба своi заворожливi усмiшки… Одне слово, запруду зведено, важке тiло висотноi греблi лягло через увесь яр, а в горiшню його частину цегельнi заводи женуть i женуть пульпу, щоб способом гiдронамиву заповнити вiдтятий сектор яруги, щоб твердь з'явилася на мiсцi колишнiх смiтникiв, урвищ з буреломом, з вiчною похмурiстю хащ, куди ще в допотопнi часи князi ходили полювати вовкiв та вепрiв. Пiсля гiдронамивних робiт яр, власне, перестане iснувати, кручi та провалля зникнуть, а на новостворенiй землянiй подушцi буде з часом розплановано парк – iз штучним озером, iз стрiльбищем, з'являться атракцiони, i, як вершина мрii, потягнеться в небо гiгантське чортове колесо – зреалiзуеться таким чином давнiй задум Петра Дем'яновича. На паперi легко давалось, а як дiйшло до дiла, скiльки нервiв вимотав цей яр! Мабуть, тiльки Зося Дмитрiвна й знае, який опiр дехто чинить ii чоловiковi на цьому шляху. Клопiт за клопотом. Чи прорахунки були якiсь допущенi, чи в недобру хвилину бульдозери взялись за той яр, – може, намив розпочали не пiд тим знаком зодiаку?

Господар, стрункий, з чаплiнськими темними вусиками, у французькiм коротенькiм пальтi, в гарнiй хутрянiй шапчинi (на одному з артистiв опери бачила таку шапочку), готовий до виходу, став на порозi:

– Я поiхав.

Дружина аж задивилась: справдi, «бiле личко, темний вус..». Не накинула б на нього оком яка – небудь з отих керiвних, незамiжнiх, що так i полюють на своiх перспективних колег…

– Ти надовго?

– Там видно буде. Можливо, марна тривога, це ж у нас умiють…

Не хвилюйся, люба.

Приязний помах рукою на розвiтання, пiсля чого Петро Дем'янович одразу суворiшае, i його елегантна постать в яскравiм кашне, в нових черевиках «саламандра» зникае за дверима.

Бiля пiд'iзду Гайдамаку вже чекала службова машина. Перш нiж сiсти, господар кинув погляд за рiчку, за острови: обрiй там помiтно свiтлiшав, в небi великим алмазом блищала вранiшня зiрка. Така велика, гостроребра, наче уламок якогось небесного тiла.

– Ми з тобою сьогоднi раннi птахи, – вдавано бадьорим голосом мовив Петро Дем'янович, сiдаючи поруч iз шофером, i звелiв: – На об'ект.

– Як поiдемо?

– Низовою давай…

В дорозi водiй, довгов'язий пiжон з рудими бакенбардами, спробував був завести мову про вчорашнiй хокей, але Петро Дем'янович, хоча вiн теж болiльник, цього разу вiдмахнувсь: не до хокею сьогоднi. Чорний яр – ось болячка, якою вiн зараз поглинутий повнiстю.

З низовоi дороги об'ект видно мов на долонi. На схилах гiр, поритих донизу яругами, поперек найбiльшого урочища, серед бурого природного ландшафту видiляеться, мов iнородець, сiрого бетонного кольору мур, призначення якого непосвяченому навряд чи й вгадати. Ото вiн i е, втiлений Гайдамачин задум, його «Асуан», як iнодi вiн жартуе. Коли вперше погнали сюди спiнену пульпу з цегельних заводiв, це давало Гайдамацi майже естетичну насолоду. Стояв, дивився, як дно котловану поволi покриваеться глинистою рiдиною, як звершуеться задумане: вiдкладаеться вiчне дно! Море вiдкладае своi нашарування мiльйонами лiт, а тут все на твоiх очах i з твоеi волi… Ось вони, твоi мезозоi!

Гребля – дамба намивалась земснарядами не один рiк, роботи у верхiв'ях яру ще й зараз ведуться, щоправда, з горем пополам. У тому мiсцi, де з часом мають з'явитися серед парку гойдалки, тир, атракцiони та чортове колесо, горожани поки що бачать величезну вирву, лиш почасти заповнений котлован, у якому на сьогоднi зiбралося, може, сотнi тисяч тонн важкоi багнистоi води, вiрнiше пульпи, що ii женуть сюди iз сусiднiх цегелень. Потужнi насоси мусили б весь час вiдкачувати зайвину вод, скидати iх у дренажнi канави, але ж цi вiчнi неув'язки з технiкою, повсюдна байдужiсть, нехлюйство… Інодi Гайдамаку просто вiдчай бере: чи вдасться пробити стiну чиновницького формалiзму й крутiйства? Тут недовго i в мiстику вдаритись: може, й справдi в недобру мить взявся, змагатися з Чорним яром, може, справдi це мiсце одвiку закляте, яким його вважали старi люди колись?

Гайдамака вирiс бiля самого яру. В давнi лiта Чорний яр, звiсно, був населений вiдьмами та вiдьмаками, всякими щезниками, загадковими красунями – звабницями та схожими на ярмаркових конокрадiв мiсцевими демонами, якi в найтемнiшi купальськi ночi справляли в задичавленiм яру своi гульбища. Маленький Петрусь у такi ночi, долаючи страх, теж бiгав до яру з ватагою низових хлопчакiв, адже всiм iм кортiло пiдгледiти, що ж коiться в самiй глибинi урвища в пору найстрашнiшу – опiвнiчну, чаклунську… В темрявi можна було натрапити на живих свiтлячкiв i взяти iх на долоню, пiд ногами вдавалося iнодi почути похропування iжака, хтось мiг сполохати птаха нiчного, де – не – де старi буреломини свiтилися своiм трухлявiнням так, що й. вепра могли вiдлякнути, а в кого з хлопцiв багатша грала фантазiя, тому неважко було пiдгледiти, як шастають у глибинi яру кошлатi темнi примариська iз зеленими очима, створiння, достеменно схожi на марсiан, – чи, може, то й були якраз марсiани, з якими породичались у хащах вiдьмаки та iхнi розпатланi безсмертнi подруги?

Так було. А тепер ось, коли ти зробив усе, щоб переiнакшити той яр, щоб, порозганявши всiх забобонних щезникiв, влаштувати на рукотворнiй твердi культурний майданчик, мiсце вiдпочинку трудящих, то хiба ж не прикро переконатись, як навiть близькi люди часом зустрiчають твою iнiцiативу нерозумiнням та холодом. Рiдний батько не сприймае твоеi споруди, це ж факт! Вийшовши на пенсiю, батько понудьгував трохи вдома, а потiм знову попросився сторожувати в депо, живе, як i ранiш, у своему старосвiтському будиночку, що прилiпився на косогорi над яром, потроху тесляруе вдома. Петро Дем'янович, як i годиться синовi, час вiд часу провiдуе старого, але при зустрiчах щораз виникае прикра для обох полемiка, щораз мусиш захищати вiд нападок свою греблю, що лягла мiж вами, нiби смуга вiдчуження… Якось батько в присутностi родичiв розповiв пiд час вечерi, що мати, бувши вже тяжко хворою, коли цiлi днi iй, обмощенiй подушками, доводилось лежати на верандi, першою помiтила, що пiсля того, як Чорний яр було перегороджено, як отой самий синiв «Асуан» затулив клапоть неба на горi, сонце для низових людей стало заходити на якусь часину ранiше, отже, свiтлового дня поменшилося для них i для твоеi мами теж! І хоч навряд чи хотiла вона своею кволою скаргою дорiкнути синовi, але з батькових уст це подавалось саме як докiр, як грiх тяжкий, непрощенний… Глибоко вражений почутим, з тягарем провини на душi, Петро Дем'янович вирiшив сам, з хронометром у руцi, перевiрити скаргу покiйноi матерi, i виявилось, що вона казала правду, сонце пiсля зведення споруди стало зникати в кiнцi яру справдi на якiсь секунди ранiше звичайного, i хоча йшлося про втрату свiтла мiзерну, про якiсь там миттевостi, але ж факт залишався фактом… Тiльки чи достатня це пiдстава, тату, щоб вам, при стороннiх, та ще й з посиланням на дорогу нашу матусю, нападати на те найвартiснiше, що ваш син у життi воздвиг? Припустимо, батько не може змиритися з втратою якихось там секунд свiтлового дня, з втратою такого звичного для себе краевиду, але ж i сестра Полiна Дем'янiвна, шкiльна вчителька, з ним заодно, щоправда, це в ii дусi, щораз у сутичках iз старосвiтчиною вона опиняеться по той бiк барикад!..

– Енергiю твою визнаю, Петре, – казала нещодавно, – але як ти мiг знехтувати думку всiх тих, хто пiд яром живе? Кому над головою мiльйони тонн багнюки нависло? А майбутне твое чортове колесо – для кого воно?

– Для людей!

– Для яких?

– Для реально iснуючих.

– Якби ж то ради реальних… Інодi здаеться, брате, нiби ти бiльше про якихось людей абстрактних пiклуешся… І за абстракцiями нас, живих, не бачиш!..

Ось такi речi доводиться вислуховувати. І вiд кого? Вiд найближчоi рiднi!..

Бiльше того, сестра вважае, що вiн, котрий вирiс на схилах Чорного яру, почав цуратися свого, не шануе рiднi мiсця, за суетою, за безлiччю засiдань перестав чути мову своеi слобiдки, так само як i мову тих дзюркотливих джерелець, якi в пору дитинства лагiдно гомонiли по дну урочища, ллючись iм, дiтям низовим, понад'ярським, просто в самiсiнькi душi, в iх чистоту…

Одначе годi! Нiхто не смiе докоряти йому, що вiн щось забув, вiд чогось вiдцурався, зачерствiв, забюрократився. Звiсно, iншими справами живеш, але хiба ж не озиваеться час вiд часу в тобi й те далеке, навiк промайнуле? Були ж бо й купальськi ночi з радiсними, буйними iх вогнями, з хлоп'ячим гасанням допiзна у темних чорноярських хащах, був i перший поцiлунок, що так опiк тебе, хлопчака, тодi на самому днi яруги бiля струмочка… Давно немае того струмка. Ще за попереднiх господарiв мiста горловину джерела вовною було забито, щоб не заболочувало нижню вулицю та не пiдтоплювало трамвайне депо. Джерелець нема, а в душi ж то вони зостались? Та тiльки не той зараз час, щоб жити джерельцями, розводити лiрику, тiшитись вiдшумiлим… Он собор височить на горi, сама грацiознiсть, увесь нiби зiтканий iз повiтря та вранiшнього свiтла, i, звичайно, поруч iз ним твоя сiра, перекинута через яр споруда помiтно програе, одначе i в нiй можна вiднайти прикмети сучасностi, могутне щось, ентеерiвське, надто ж коли дивитись неупереджено. Дружина вважае, що оригiнальне його творiння рано чи пiзно оцiнять, – живуть же в пам'ятi людськiй, скажiмо, висячi сади Семiрамiди? Звичайно, це жарт, але з погляду iнженерного таки ж чогось варта могутня ця гать, яка, згiдно твого задуму, рiшуче перетнула всю горловину Чорного яру. Прикро, ясна рiч, що не все складаеться так, як уявлялося на паперi. Безлiч виявилось непередбачених речей, неув'язок, службових чвар, а то й просто чийогось недбальства, i, як наслiдок… А втiм, оця твоя запруда, що мае пiдпирати цiле озеро на горi, вона ще посмiеться з багатьох маловiрiв та скептикiв! Ще переконаються, що зведено споруду не на день – на вiки.

Тiльки ж як у нас все з боем даеться! Демагоги не перевелись, кожному рота не затулиш. Батькiв товариш, майстер iз трамвайного депо на прiзвище Скакун, на кожному виконкомi порушуе «проблему Чорного яру», так це вiн iменуе. Щоправда, учасники засiдань звикли вже до цього деповського Цiцерона. Варто лише Скакуновi пiдняти руку для слова, одразу пожвавлення в залi. Декотрi заздалегiдь втягують голови в плечi, iншi ж, навпаки, смакують:

– Ну, цей дасть жару…

І треба визнати, що в нього iнодi таки з перцем виходить! Вишукуе якiсь давновiджилi словечка, одного разу, звертаючись до Гайдамаки, навiть бiблiйне оте «возмездiе» приплiв, викликавши веселий шумок у залi. Якби воля Петра Дем'яновича, ставив би таких балакунiв на мiсце. Іншi хоч обережненько, з вихилясами, з натяками, а цей чеше навпростець, на ранги не зважае. Той у нього «забудькiв наiвся», iнший надто «роздобутливий для себе», а та язиката за паперами та манiкюрами «далi свого носа не бачить»… Уже й регламент вичерпано, а Скакун усе ще воду в ступi товктиме, i найв'iдливiше – про Чорний яр: чому не винесено було проект на обговорення самих городян, та й взагалi чи потрiбна комусь та витiвка, а позаяк уже сталося, то куди технагляд дивиться, бо йому, старому перестраховщиковi, бачите, палi, що iх загнано в тiло греблi, здаються не зовсiм якiсними… Типовий критикан, а доводиться терпiти, вислуховувати, не перебиваючи, доки вiн свою словесну пульпу жене… Одне слово, Гайдамака з тих, кому життя не шкодуе прикростей. Сто рокiв жди, поки похвалять, хоча працюеш, як робот. Бо це мiсто. Самих пiдземних комунiкацiй та дренажних систем стiльки, що будь – коли жди авралiв. А якщо вже бути до кiнця вiдвертим, то вiн навiть полюбляе цi аврали, неспокiй служби, постiйну напруженiсть нервiв своiх i людських. Зрештою, такi стреси не дають цвiллю припасти. Епоха вимагае працювати в три сили, життя пiдганяе, диктуе свiй темп. Добре, що хоч дружина це розумiе. Пiсля тiеi новорiчноi аварii три доби вдома не ночував, а коли повернувся, забейканий до вух, вона аж зойкнула в захватi:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oles-gonchar-8313153/chorniy-yar/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.