Книга - Моральні листи до Луцилія. Том I

Моральнi листи до Луцилiя. Том I
Луцiй Анней Сенека


Істини
Луцiй Анней Сенека (4 р. до н. е. – 65 р.) – давньоримський письменник, державний дiяч, оратор, фiлософ, перший представник фiлософii стоiцизму в Римi. Вiн був впродовж кiлькох рокiв наставником майбутнього iмператора Нерона, а в першi i кращi роки його правлiння – найближчим радником iмператора.

«Моральнi листи до Луцилiя» – останнiй твiр Сенеки. Це своерiдний пiдсумок усiх його фiлософських роздумiв про життя, людину i суспiльне благо як таке, можна сказати, що в цих листах вiн викладае систему стоiчноi етики. Фiлософ на прикладах iз життя пояснюе своему учневi Луцилiю, що життя кожноi людини цiнне настiльки, наскiльки в ньому е моральна основа.





Луций Анней Сенека

Моральнi листи до Луцилiя. Том I



© О. Кононенко, переклад украiнською, 2019

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017




Лист I


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Так i чини, мiй Луцилiю! Вiдвойовуй себе для себе самого, бережи i накопичуй час, який досi у тебе вiдбирали чи крали, який марнувався. Сам переконайся в тому, що я пишу правду: частину часу у нас вiдбирають силомiць, частину крадуть, частина марнуеться. Але найбiльша ганьба наша – втрата часу з нашоi власноi недбалостi. Придивись уважно: найбiльшу частину життя витрачаемо ми на нiкчемнi справи, чималу – на неробство, i все життя – не на тi справи, що потрiбно. (2) Чи назвеш ти менi такого, хто цiнив би час, хто знав би, чого вартуе день, хто розумiв би, що помирае з кожною годиною? В тому-то i бiда наша, що смерть ми бачимо попереду; а бiльша частина ii у нас за плечима, – бо скiльки рокiв життя минуло, всi належать смертi. Чини ж так, мiй Луцилiю, як ти менi пишеш: не марнуй жодноi години. Утримаеш в руках сьогоднiшнiй день – менше будеш залежати вiд завтрашнього. Бо ж, поки будеш вiдкладати, все життя i промайне. (3) Все у нас, Луцилiю, чуже, один лиш час наш. Тiльки час, який вислизае i тече, дала нам у володiння природа, але i його хто хоче, той i вiдбирае. Смертнi ж нерозумнi: отримавши щось дрiб’язкове, дешеве, яке легко вiдшкодувати, вони дозволяють виставити собi рахунок; а тi, кому придiлили час, не вважають себе боржниками, хоч якраз часу i не поверне навiть вдячний.

(4) Може, ти запитаеш, як чиню я, якщо насмiлююсь тебе повчати? Признаюсь щиросердно: як марнотрат, ощадливий в пiдрахунках, я знаю, скiльки втратив. Не можу сказати, що не втрачаю нiчого, але скiльки втрачаю, i чому, i як, скажу i назву причини моеi бiдностi. Справа зi мною виглядае так само, як i з бiльшiстю тих, хто не через власнi вади дiйшов до злиденного життя; всi менi прощають, нiхто не допомагае. (5) Ну так що ж? По-моему, не бiдний той, кому досить i найменшого залишку. Але ти вже краще бережи свое надбання зараз: бо почати саме час! Як вважали нашi предки, пiзно бути бережливим, коли залишилось на денцi. До того ж залишаеться там не тiльки мало, але й дуже погане.

Бувай здоровий.




Лист II


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) І те, що ти менi писав, i те, що я чув, вселяе менi на твiй рахунок чималу надiю. Ти не мандруеш, не тривожиш себе перемiною мiсць. Бо такi метання – ознака хвороi душi. Я думаю, перший доказ душевного спокою – властивiсть жити осiло i залишатися з самим собою. (2) Але дивись: хiба читання багатьох письменникiв i рiзноманiтних книг не схоже на бродяжництво й непосидючость? Слiд довго залишатися з тим чи iншим з великих умiв, живлячи ними душу, якщо хочеш дiстати щось таке, що в нiй би залишилось. Хто скрiзь – той нiде. Хто проводить життя у мандрах, у тих в результатi гостювальникiв багато, а друзiв немае. Те ж саме неодмiнно буде i з тим, хто з жодним з великих умiв не освоiться, а пробiгае все поспiхом. (3) Не приносить користi i нiчого не дае тiлу страва, якщо ii вивергають, ледве проковтнувши. Нiщо не е таким шкiдливим для здоров’я, як часта змiна лiкiв. Не зарубцюеться рана, якщо пробувати на нiй рiзне зiлля. Не змiцнiе рослина, якщо часто ii пересаджувати. Навiть найкориснiше не приносить користi на бiгу. Якщо читати книги надмiрно, вони лиш розсiюють нас. Тому, якщо не можеш прочитати все, що маеш, май стiльки, скiльки прочитаеш – i досить. (4) «Але, – скажеш ти, – iнколи менi хочеться розгорнути цю книгу, iнколи iншу». – Попробувати багато страв – ознака пересиченостi, надмiрна ж рiзноманiтнiсть страв не насичуе, а псуе шлунок. Тому читай завжди визнаних письменникiв, а якщо надумаеш iнколи вiдволiктися на iнше, повертайся до попереднього. Кожного дня приберiгай щось проти бiдностi, проти смертi, проти усiлякоi iншоi напастi i, коли перепробуеш багато що, вибери одне, те, яке можеш переварити сьогоднi. (5) Я i сам так чиню: з усього прочитаного щось одне запам’ятовую. Сьогоднi ось на що звернув увагу я у Епiкура (бо ж я частенько переходжу в чужий стан, не як перебiжчик, а як вивiдач): (6) «Весела бiднiсть, – каже вiн, – рiч чесна». Та яка ж це бiднiсть, якщо вона весела? Бiдний не той, у кого мало що е, а той, хто хоче мати бiльше. Хiба для нього важливо, скiльки у нього в скринях i в засiках, скiльки вiн мае i скiльки отримуе, якщо вiн зазiхае на чуже i вважае своiм не надбане а те, що треба ще надбати? Ти запитаеш, яка межа багатства? Найнижча – мати необхiдне, найвища – мати стiльки, скiльки тобi вистачить.

Бувай здоровий.




Лист III


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Ти пишеш, що листи для передачi менi вiддав друговi, а потiм попереджуеш, щоб не всiм, вiдносно тебе, я з ним дiлився, тому що i сам ти цього не робиш. Виходить, в одному листi ти i визнаеш, i не визнаеш його своiм другом. Добре ще, якщо ти вживаеш це слово як розхоже i назвав його «другом» так же, як усiх пошукачiв на виборах ми називаемо «доблесними мужами», чи як зустрiчного, якщо не можемо згадати його iм’я, вiтаемо зверненням «пан». (2) Та якщо ти когось вважаеш другом i при цьому не вiриш йому, як самому собi, значить, ти помиляешся i не вiдаеш, що е справжня дружба. У всьому намагайся розiбратися разом з другом, та перш за все розберися в ньому самому. Якщо подружився, довiряй, суди ж до того, як подружився. Хто, не довiряючи настановам Феофраста, судить пiсля того, як полюбив, замiсть того, щоб любити, склавши судження, тi плутають, що треба робити ранiше, що пiзнiше. Довго думай, чи варто бути другом тому чи iншому, але коли приймеш рiшення, приймай друга всiею душею i говори з ним так же смiло, як iз собою самим. (3) Живи так, щоб i собi самому не доводилось признаватися в чомусь, чого не можна довiрити навiть ворогу, але якщо е речi, якi треба тримати в таемницi, дiлись лише з другом усiма турботами, усiма думками. Будеш вважати його вiрним – вiрним i зробиш. Часто навчають обману тим, що обману бояться, i пiдозрами дають право бути вiроломним. Чому не можу я вимовити тi чи iншi слова в присутностi друга? Чому менi не думати, що в його присутностi я все одно що наодинцi з собою? (4) Однi першому зустрiчному розповiдають про те, що можна повiдати тiльки друговi, i усiлякому, лиш би вiн слухав, викладають все, що у них накипiло. Іншi бояться, щоб i найближчi щось про них знали; цi, якби могли, самi собi не довiряли б, тому вони i тримають усе в собi. Чинити не варто не так, не по-iншому: бо вада – i вiрити всiм, i нiкому не вiрити, тiльки, я сказав би, перша вада благороднiша, друга – безпечнiша. (5) Таким же чином на осуд заслуговують i тi, що завжди занепокоенi, i тi, що завжди спокiйнi. Бо i пристрасть до суети ознака не дiяльного, але неспокiйного в постiйному збудженнi духу, i звичка вважати кожен порух обтяжливим – ознака не безтурботностi, а знiженостi i розпусти. (6) Тому притримай в душi слова, якi вичитав я у Помпонiя: «Деякi до того забились у пiтьму, що неясно бачать все освiтлене». Все повинно спiввiдноситись: i любителю спокою треба дiяти, i дiяльному – побути в спокоi. Запитай поради у природи: вона скаже тобi, що створила i день i нiч.

Бувай здоровий.




Лист IV


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Уперто продовжуй те, що почав, i поспiши скiльки можеш, щоб як можна довше насолоджуватись вдосконаленням i спокоем своеi душi. Є насолода i в тому, щоб вдосконалювати ii, щоб прагнути спокою; та зовсiм iншу насолоду ти вiдчуеш, спозираючи дух, незiпсований i бездоганний. (2) Ти, певно, пам’ятаеш, яку радiсть вiдчув ти, коли зняв претексту, надiв на себе чоловiчу тогу i тебе було виведено на форум? Ще бiльша радiсть чекае на тебе, коли ти позбудешся хлоп’ячого норову i фiлософiя запише тебе в число мужiв. Бо ж i до цiеi пори лишаеться при нас вже не хлоп’ячий вiк, але, що набагато небезпечнiше, дитячiсть. І це – тим гiрше, що нас вважають старими, хоч в нас живуть вади хлопчакiв, i не тiльки хлопчакiв, але й немовлят; бо немовлята бояться речей нiкудишнiх, хлопчаки – уявних, а ми – i того й iншого. (3) Зроби крок вперед – i ти зрозумiеш, що багато що не таке страшне якраз тому, що понад усе лякае. Нiяке зло не е великим, якщо воно останне. Прийшла до тебе смерть? Вона була б страшна, якби могла залишатися з тобою, вона ж чи не з’явиться, чи скоро буде позаду, нiяк не iнакше. – (4) «Нелегко, – скажеш ти, – добитися, щоб дух знехтував життям». – Та хiба ти не бачиш, з яких нiкчемних причин вiд нього з презирством вiдмовляються? Один повiсився перед дверима коханки, iнший кинувся з даху, щоб не чути бiльше, як бушуе господар, третiй, утiкаючи, увiткнув собi клинок в живiт, тiльки щоб його не повернули. Так невже, по-твоему, доброчиннiсть не мае сили над тим, що робить надмiрний страх? Спокiйне життя – не для тих, хто занадто багато думае про його продовження, хто великим благом вважае пережити чисельнi консульства. (5) Кожного дня думай про те, щоб ти мiг з байдужiстю розлучитися з життям, за яке багато хто чiпляеться i тримаеться, наче тi, яких несе потiк – за колючi кущi i гострi каменi. Бiльшiсть так i метаеться мiж страхом смертi i муками життя; жалюгiднi, вони i жити не хочуть, i померти не умiють. (6) Зроби ж свое життя приемним, облишивши усiляку тривогу про нього. Нiяке благо не принесе радощiв тому, хто володiе, якщо вiн в душi не готовий його втратити, i над усе безболiсно втратити те, про що неможливо жалiти, втративши. Тому змiцнюй мужнiстю i загартовуй свiй дух проти того, що може статися навiть з наймогутнiшими. (7) Смертний вирок Помпею винесли хлопчак i скопець, Крассу – жорстокий i нахабний парфянин. Гай Цезар наказав Лепiду пiдставити шию пiд меч трибуна Декстра – i сам пiдставив ii пiд удар Хереi. Нiхто не був так високо пiднесений фортуною, щоб загрози ii були меншими вiд ii потурання. Не вiр затишшю: в одну мить море захвилюеться i проковтне кораблi, якi щойно грайливо колихалися на хвилях. (8) Подумай про те, що i розбiйник i ворог можуть приставити тобi меч до горлянки. Але нехай не загрожуе тобi висока влада – будь-який раб може розпоряджатися твоiм життям i смертю. Я скажу так: хто з презирством ставиться до власного життя, той став господарем твого. Згадай приклад тих, хто загинув вiд домашнiх пiдступiв, зведений чи силою, чи хитрiстю, – i ти зрозумiеш, що гнiв рабiв погубив не менше людей, нiж царський гнiв. Так яке тобi дiло до могутностi того, кого ти боiшся, якщо те, чого ти боiшся, може утнути кожен? (9) Ось ти потрапив до рук ворога, i вiн наказав вести тебе на смерть. Але ж i так iдеш ти до тiеi ж мети! Навiщо ж ти обманюеш себе самого, неначе лише зараз зрозумiв те, що завжди з тобою вiдбувалося? Кажу тобi: вiд митi твого народження iдеш ти до смертi. Про це маемо ми думати i пам’ятати постiйно, якщо хочемо безтурботно чекати на останню годину, страх перед якою позбавляе нас спокою у решту годин. (10) А щоб мiг я закiнчити листа, – дiзнайся, що сподобалось менi сьогоднi (i це зiрване в чужих садах): «Бiднiсть, згiдно закону природи, – велике багатство». Чи знаеш ти, якi межi встановлюе нам цей закон природи? Не терпiти нi спраги, нi голоду, нi холоду. А щоб прогнати голод i спрагу, тобi немае потреби оббивати гордовитi пороги, терпiти похмуру пиху чи образливу привiтнiсть, немае потреби випробовувати щастя в морi чи йти слiдом за вiйськом. Те, чого вимагае природа, доступне i досяжне, пiтнiемо ми лише заради надлишку. (11) Заради нього зношуемо ми тогу, заради нього старiемо в наметах табору, заради нього заносить нас на чужi береги. А те, чого з нас досить, у нас пiд рукою. Кому i в бiдностi добре, той багатий.

Бувай здоровий.




Лист V


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Я радiю твоiй впертостi в заняттях i завзяттю, яке спонукае тебе, вiдкинувши все, тiльки про те й старатися, щоб з кожним днем ставати кращим, i хвалю тебе за них. Будь i далi таким же впертим, тут я не тiльки заохочую тебе, але й прошу. Про одне лиш хочу попередити тебе: не чини як тi, хто хоче не удосконалюватися, а тiльки бути на виднотi, i не чини так, щоб в одязi твоему чи в способi життя що-небудь кидалося в очi. (2) Не з’являйся неприбраним, з нестриженою головою i запущеною бородою, не виставляй напоказ ненависть до срiбла, не стели постiль на голiй землi, – не роби всього того, що робиться заради збоченого задоволення власного марнославства. Бо саме iм’я фiлософii викликае ненависть, навiть якщо прибiчники ii поводяться скромно; що ж буде, якщо ми почнемо жити наперекiр людським звичаям? Нехай зсередини ми будемо iнакшими у всьому – зовнi ми не повиннi вiдрiзнятися вiд людей. (3) Нехай не буде надто пишною тога – але i брудною теж; нехай не для нас срiбне начиння прикрашене литим золотом – та не треба вважати лише вiдсутнiсть золота i срiбла свiдченням помiрностi. Будемо робити все, щоб жити краще, нiж натовп, а не наперекiр натовпу, iнакше ми вiдлякуемо вiд себе i втiкатимуть вiд нас тi, кого хочемо виправити. Зi страху, що доведеться наслiдувати нас у всьому, вони не захочуть наслiдувати нас нi в чому – тiльки цього ми i доб’емося. (4) Перше, що обiцяе дати фiлософiя, – це умiння жити серед людей, доброзичливiсть i товариськiсть; та несхожiсть з людьми не дозволить нам дотриматись цiеi обiцянки. Потурбуемося ж, щоб те, чим ми хочемо викликати захоплення, не викликало смiх i неприязнь. Бо у нас немае iншоi мети, як тiльки жити у згодi з природою. Але протиприродно виснажувати свое тiло, ненавидiти легко досяжну охайнiсть, надаючи перевагу неохайностi, обирати iжу не тiльки дешеву, а й грубу та огидну. (5) Тiльки потяг до розкошi бажае одного лиш вишуканого, – та тiльки безумство уникае недорогого i загально прийнятного. Фiлософiя вимагае помiрностi – не тортур; а помiрнiсть не повинна бути неодмiнно неохайною. Ось мiра, яка менi до душi: нехай в нашому життi поеднуються добрi звички iз звичками бiльшостi, нехай люди дивуються йому, але визнають. – (6) «Як же так? Невже i ми будемо робити, як всi iншi, i мiж ними i нами не буде нiякоi рiзницi?» – Буде, i дуже велика. Нехай той, хто придивиться до нас ближче, знае, наскiльки вiдрiзняемось ми вiд натовпу. Нехай той, хто увiйде в наш дiм, дивуеться з нас, а не з нашого посуду. Великий той, хто глиняним начинням користуеться як срiбним, та не менш великий i той, хто срiбним користуеться як глиняним. Слабкий духом той, кому багатство не пiд силу.

(7) Та хочу i сьогоднi подiлитися с тобою моiм невеликим прибутком: я знайшов у нашого Гекатона, що покiнчити з усiма бажаннями корисно нам для зцiлення вiд страху. «Ти перестанеш боятися, – говорить вiн, – якщо i надiятися перестанеш». Ти запитаеш, як можна зрiвнювати такi рiзнi речi. Але так воно i е, мiй Луцилiю: хоч здаеться, що мiж ними немае нiчого спiльного, насправдi вони пов’язанi. Як один ланцюг з’еднуе сторожа i бранця, так страх i надiя, такi не схожi мiж собою, приходять разом: слiдом за надiею з’являеться страх. (8) Я i не здивуюсь цьому: вони обое властивi душi невпевненiй, яка тривожиться очiкуванням майбутнього. А головна причина надii i страху – наше невмiння пристосовуватися до дiйсностi i звичка посилати нашi помисли далеко вперед. Так передбачення, найвеличнiше з наданих людинi благ, обертаеться злом. (9) Звiрi втiкають тiльки при небезпецi, а пiсля втечi бiльше не вiдчувають страх. Нас же мучить i майбутне i минуле. З наших благ багато якi нам шкодять: так пам’ять повертае нас до пережитих мук страху, а передбачення попереджае про муки майбутнi. І нiхто не бувае нещасним тiльки вiд нинiшнiх причин.

Бувай здоровий.




Лист VI


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Я розумiю, Луцилiю, що не тiльки змiнююсь на краще, але й стаю iншою людиною. Я не хочу сказати, нiби в менi вже нiчого змiнювати, та й не надiюсь на це. Як може бiльше не бути такого, що треба було б виправити, зменшити чи збiльшити? Бо якщо душа бачить своi недолiки, про якi ранiше не знала, це свiдчить, що вона звернулась до кращого. Деяких хворих треба вiтати i з тим, що вони вiдчули себе хворими.

(2) Я хочу, щоб цi перемiни, якi так швидко вiдбуваються зi мною, передались i тобi: тодi я б ще мiцнiше повiрив у нашу дружбу – справжню дружбу, яку не розколють нi надiя, нi страх, нi користь, таку, яку бережуть до смертi, заради якоi йдуть на смерть. (3) Я назву тобi багатьох, хто позбавлений не друзiв, а самоi дружби. Такого не може бути з тими, чиi душi об’еднуе спiльна воля i жадання чесного. Як же iнакше? Вони ж бо знають, що тодi у них все спiльне, особливо незгоди. Ти i уявити собi не можеш, наскiльки кожен день, як я помiчаю, рухае мене вперед. – (4) «Та якщо ти щось знайшов i пiзнав його користь з досвiду, подiлись зi мною!» – скажеш ти. – Та я й сам хочу все перелити в тебе i, чомусь навчившись, радiю лиш тому, що зможу навчити. І нiякi знання, нехай найвеличнiшi i найблагодiйнiшi, та лише для мене одного, не задовольнять мене. Якби менi подарували мудрiсть, але з однiею умовою: щоб я тримав ii при собi i не дiлився нею, – я б вiд неi вiдмовився. Будь-яке благо нам не в радiсть, якщо ми володiемо ним лише для себе одного.

(5) Пошлю я тобi i книги, а щоб ти не витрачав часу на пошук речей корисних, зроблю помiтки, за якими ти вiдразу знайдеш все, що я схвалюю i чим захоплююсь. Та бiльше користi, нiж слова, принесли б тобi живий голос мудрих i життя поруч з ними. Краще прийти i бачити все на мiсцi, по-перше, тому, що люди вiрять бiльше очам, анiж вухам, по-друге, тому, що довгий шлях настанов, короткий i переконливий шлях прикладiв. (6) Не став би Клеанф точною подобою Зенона, якби вiн тiльки чув його. Вiн бо дiлив з ним життя, бачив приховане, спозирав, чи живе Зенон узгоджено зi своiми правилами. І Платон, i Арiстотель, i увесь сонм мудрецiв, якi потiм розiйшлись в рiзнi боки, бiльше почерпнули зi звичок Сократа, нiж зi слiв його. Метродора i Гермарха, i Полнена зробили великими людьми не уроки Епiкура, а життя з ним разом. Та кличу я тебе не тiльки заради тiеi користi, яку ти матимеш, а й заради тiеi, яку принесеш; удвох ми бiльше додамо один одному.

(7) До речi, за мною щоденний подарунок. Ось що сподобалось менi нинi у Гекатона: «Ти запитаеш, чого я досяг? Став самому собi другом!» Досяг вiн багато чого, бо тепер нiколи не залишиться самотнiм. І знай: така людина завжди усiм буде другом. Бувай здоровий.




Лист VIІ


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Ти запитуеш, чого тобi слiд бiльше всього уникати? Натовпу! Бо ж до нього не пiдступитися без небезпеки! Признаюсь тобi у своiй слабкостi: нiколи не повертаюсь я таким же, яким вийшов. Що я заспокоiв, те знову приходить у хвилювання, що гнав вiд себе – повертаеться. Як бувае з хворими, коли довга слабiсть доводить iх до того, що вони i вийти не можуть, щоб собi не нашкодити, так стаеться i з нами, чиi душi вилiковуються пiсля довгого недугу. (2) Немае ворога гiршого, нiж натовп, в який ти затесався. Кожен неодмiнно або спокусить тебе своею вадою, або заразить, або непомiтно забруднить. Чим зiбрання багатолюднiше, тим бiльша небезпека. І немае нiчого згубнiшого для добрих звичок, нiж видовища: бо через насолоду ще легше пiдкрадаються до нас усiлякi вади. (3) Що я, по-твоему, кажу? Повертаюсь я скупiшим, честолюбнiшим, ласим до розкошiв i напевно жорстокiшим i не таким людяним: i все тому, що побув серед людей. Випадково потрапив я на полудневу виставу, маючи надiю вiдпочити i очiкуючи iгор та жартiв – того, на чому очi людини заспокоюються пiсля виду людськоi кровi. Яке там! Все попередне було не боем, а суцiльним милосердям, зате тепер – жарти в сторону – пiшла справжня рiзня! Прикриватися нiчим, все тiло пiдставлене пiд удар, жодного разу нiчия рука не пiднялась даремно. (4) І бiльшiсть вiддае перевагу цьому, а не звичайним парам i найулюбленiшим бiйцям! А чому б i нi? Немае ж нi шолома, нi щита, щоб вiдбити меч! Навiщо обладунки? Навiщо прийоми? Все це лиш вiдтягуе мить смертi. Вранцi люди вiдданi на розтерзання левам i ведмедям, опiвднi – глядачам. Це вони велять убитим iти пiд удар тих, хто iх уб’е, а переможцiв щадять лише для новоi бiйнi. Для тих, хто б’еться, немае iншого виходу, окрiм смертi. В дiло пускають вогонь i залiзо, i так доки не спорожнiе арена. – (5) «Але ж вiн вчиняв розбоi, убив людину». – Хто убив, сам заслужив того ж. А ти, нещасний, за яку провину повинен дивитись на це? – «Рiж, бий, пали! Чому вiн так боязко бiжить на клинок? Чому так несмiло убивае? Чому так неохоче помирае?» – Бичi женуть iх на меч, щоб грудьми, голими грудьми зустрiчали противники удар. У видовищi перерва? Так нехай тим часом убивають людей, тiльки щоб щось вiдбувалося.

Як ви не розумiете, що дурнi приклади обертаються проти тих, хто iх подае? Будьте вдячними безсмертним богам за те, що ви вчите жорстокостi нездатного iй навчитися. (6) Подалi вiд народу нехай тримаеться той, у кому душа ще не змiцнiла i не стала стiйкою в добрi: такий легко переходить на бiк бiльшостi. Навiть Сократ, Катон i Лелiй вiдступились би вiд своiх чеснот посеред несхожого з ними натовпу, а вже з нас, як не вдосконалюемо ми свою природу, жоден не встоiть перед натиском з усiх бокiв пiдступаючих вад. (7) Багато зла приносить навiть единий приклад марнотратства i скупостi; розпещений приятель i нас робить слабкими i рознiженими, багатий сусiд розпалюе нашу жадiбнiсть, лукавий товариш навiть чистого i простодушного заразить своею iржею. Що ж, по-твоему, буде з нашими звичками, якщо на них пiде в наступ цiлий народ? Неодмiнно ти або станеш йому наслiдувати, або його зненавидиш. (8) Але i того, й iншого треба уникати: не можна уподiбнюватися злим тому, що iх багато, не можна ненавидiти багатьох тому, що iм не уподiбнюешся. Усамiтнюйся, наскiльки можеш; проводь час тiльки з тими, хто зробить тебе кращим, допускай до себе тiльки тих, кого ти сам можеш зробити кращим. І те й iнше вершиться взаемно, люди вчаться, навчаючи. (9) Значить, не потрiбно тобi заради честолюбного бажання виставляти напоказ свiй дар, виходити в середину натовпу i читати йому вголос або розмiрковувати перед ним; по-моему, це варто було б робити, якщо твiй товар йому до душi, а так нiхто тебе не зрозумiе. Може, один-два чоловiки тобi й трапляться, але й тих тобi доведеться просвiщати i наставляти, щоб вони тебе зрозумiли. «Так заради чого я вчився?» – Не слiд боятися, що праця твоя пропала даремно: ти вчився заради себе самого.

(10) Але я-от не заради себе одного вчився сьогоднi й тому повiдомлю тобi, якi менi трапились три чудових вислови – усi майже про одне й те ж. Перший нехай погасить борг у цьому листi, два iнших прийми в оплату наперед. Демокрiт пише: «Для мене одна людина – що цiлий народ, а народ – що одна людина». (11) І той, хто на питання, навiщо вiн з такою стараннiстю займаеться мистецтвом, яке дiйде лише до небагатьох, вiдповiдав: «Досить з мене i небагатьох, досить з мене i одного, досить з мене i жодного», – сказав теж дуже добре, хто б вiн не був (на цей рахунок е рiзнi думки). Гарний i третiй вислiв – Епiкура, який писав одному зi своiх товаришiв з учених занять: «Це я кажу для тебе, а не для натовпу: бо кожен з нас для iншого вартий переповненого театру». (12) Ось що, мiй Луцилiю, треба зберегти в душi, щоб знехтувати задоволенням, яке приносить похвала бiльшостi. Багато хто тебе схвалюе. Так чи у тебе е причини бути задоволеним собою, якщо для багатьох ти зрозумiлий? Всередину мають бути зверненi твоi достоiнства!

Бувай здоровий.




Лист VIII


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) «Ти наказуеш менi уникати натовпу, – пишеш ти, усамiтнюватися i задовольнятися власною совiстю. А як же вашi настанови, якi велять трудитися до самоi смертi?» – Але те, до чого я тебе схиляю, сховатися i замкнути дверi, – я сам зробив, щоб багатьом принести користь. Жодного дня я не втрачаю в неробствi, навiть частину ночi вiддаю заняттям. Я не йду спати, звiльнившись: нi, сон долае мене, а я сиджу, втупившись в свою роботу втомленими вiд неспання, злиплими очима.

(2) Я вiддалився не тiльки вiд людей, але й вiд справ, перш за все – моiх власних, i зайнявся справами нащадкiв. Для них я записую те, що може допомогти iм. Як iз рiзних компонентiв складають кориснi лiки, так я кладу на аркушi рятiвнi настанови, в цiлющостi яких я переконався на власних ранах: хоч моi виразки не закрились зовсiм, та розповзатися в ширину перестали.

(3) Я вказую iншим той правильний шлях, який сам знайшов так пiзно, стомившись вiд блукань. Я кричу: «Уникайте всього, що любить натовп, що пiдкинув вам випадок! З пiдозрою i страхом зупинiться перед усiляким випадковим благом! Бо i риби, i звiрi ловляться на приманку солодкоi надii! Ви думаете, це дари фортуни? Нi, це ii пiдступи. Хто з вас хоче прожити життя наскiльки можливо безпечнiше, той нехай бiжить вiд тих вимащених пташиним послiдом благодiянь, що обманюють нас, нещасних, ще й тим, що ми, вирiшивши, нiби здобич наша, самi стаемо здобиччю. Погоня за ними веде в безодню.

(4) Кiнцевий результат життя, що високо вознеслося, один – падiння. До того ж не можна i чинити опiр, коли щастя починае водити нас косо-криво. Або вже пливти прямо, або вiдразу на дно! Та фортуна не збивае зi шляху – вона перекидае i кидае на скелi.

(5) Догоджайте ж тiлу лиш настiльки, наскiльки треба для пiдтримки його мiцностi, i такий спосiб життя вважайте едино здоровим i цiлющим. Тримайте тiло в строгостi, щоб воно не перестало пiдкорятися душi: нехай iжа лиш утамовуе голод, напiй – спрагу, нехай одяг захищае тiло вiд холоду, а житло – вiд усього, що йому загрожуе. А чи зведене житло з дерну чи з барвистого заморського каменю, рiзницi немае: знайте, пiд солом’яним дахом людинi не гiрше, нiж пiд золотим. Зневажайте все, що непотрiбна праця створюе заради прикрас чи напоказ. Пам’ятайте: нiщо, окрiм душi, недостойне захоплення, а для великоi душi все менше вiд неi».

(6) І коли я розмовляю так з самим собою, розмовляю з нащадками, невже, по-твоему, я приношу менше користi, нiж вирушаючи в суд посередником, чи припечатуючи перснем таблички iз заповiтом, чи в сенатi, вiддаючи руку i голос пошукачевi посади? Повiр менi, хто здаеться неробою, той зайнятий найважливiшими справами, i божественними i людськими разом.

(7) Проте пора закiнчувати i, за моiм правилом, чим-небудь розрахуватися з тобою i в цьому листi. Заплачу я не з власних запасiв; я до цих пiр все продивляюся Епiкура i сьогоднi вичитав у нього такi слова: «Стань рабом фiлософii, щоб здобути справжню свободу». І якщо ти вiддався i пiдкорився iй, твоя справа не буде вiдкладатися з дня на день: вiдразу ж ти отримаеш вольну. Тому що саме рабство у фiлософii е свобода.

(8) Може статися, ти запитаеш мене, чому я беру так багато прекрасних висловiв у Епiкура, а не у наших. Та чому ти думаеш, що подiбнi слова належать одному Епiкуру, а не всiм людям? Як багато поети кажуть такого, що або сказане, або мае бути сказане фiлософами! Я не беру нi трагедii, нi нашоi тогати, яка теж не позбавлена серйозностi i стоiть посерединi мiж трагедiею i комедiею; але i в мiмах стiльки е красномовних рядкiв! Скiльки вiршiв Публiлiя треба було б виголошувати не взутим в сандалii, а виступаючи на котурнах!

(9) Я наведу один його вiрш, дотичний до фiлософii, i якраз до тiеi ii частини, якою ми щойно займались; в ньому поет стверджуе, що те, що випадково дiсталось, не можна вважати своiм:

Чуже, що по вашому бажанню дiсталось раптом нам.

(10) Але ти, я пам’ятаю, наводив iнший вiрш, набагато кращий i коротший:

Не наше те, що нам дано фортуною.

А цей твiй вислiв (я не пропущу i його) навiть ще кращий:

Все, що дано нам, може бути i вiдiбране.

Та цього я не зарахую в погашення боргу: я лиш вiддав тобi твое ж.

Бувай здоровий.




Лист IX


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Ти хочеш знати, чи справедливо Епiкур в одному з листiв засуджував тих, хто стверджуе, нiби мудрецевi нiхто, окрiм нього самого, не потрiбен i тому нiчиеi дружби не треба. Цей докiр Епiкур кидае Стiльпону i тим, хто думае, що найвище благо – коли душа нiчого не терпить.

(2) Утiм, ми неминуче впадаемо в двозначнiсть, якщо для стислостi перекладаемо слово ???????[1 - Апатiя (грец.).], використовуючи слово «терпiти». Бо можна подумати, нiби суть тут протилежна тому, що ми маемо на увазi. Ми хотiли сказати: «душа, яка байдужа до будь-якого болю», а зрозумiти можна так: «душа, яка не може витерпiти нiякого болю». Подивись же сам, чи не краще буде сказати «невразлива душа» чи «душа, недоступна для будь-якого страждання»?

(3) У тому й рiзниця мiж ними i нами: наш мудрець перемагае все неприемне, але вiдчувае його, а iхнiй мудрець навiть i не вiдчувае. Спiльне ж i у нас i у них ось що: мудрому нiхто, окрiм нього самого, не потрiбен. Та хоч i достатньо самого себе, йому все ж хочеться мати i друга, i сусiда, i товариша.

(4) Сам посуди, до якого ступеня задовольняеться сам собою той, хто iнколи задовольняеться i часткою самого себе. Якщо хвороба чи ворог зроблять його безруким, якщо випадок вiдбере у нього око, мудрецевi вистачае того, що залишилось, вiн i з скалiченим тiлом буде таким же веселим, яким був до калiцтва. Та хоч вiн i не журиться про втрачене, все ж вважав би за краще обiйтися без втрат.

(5) Так само нiхто, окрiм нього самого, не потрiбен мудрецевi не тому, що вiн хоче жити без друзiв, а тому, що може. Кажучи «може», я маю на увазi ось що: зi спокiйною душею перенесе вiн втрату. Бо без друзiв вiн не залишиться нiколи, i в його владi вирiшити, як швидко знайти замiну. Фiдiй, якби втратив статую, вiдразу зробив би iншу. Так i вiн – майстер зав’язати дружбу – замiсть втраченого друга прийняв би нового.

(6) Ти запитаеш, як можна швидко надбати чиюсь дружбу; я вiдповiм, якщо ми домовимось, що я зараз вiддам тобi борг i по цьому листу ми розрахуемось. Гекатон каже: «Я назву приворотний засiб без усiлякого зiлля, без трав, без заклинань знахарки. Якщо хочеш, щоб тебе любили, – люби». Не тiльки стара, випробувана дружба приносить нам велику насолоду, але й початок новоi, яку ми тiльки лиш надбали.

(7) Мiж тим, хто вже надбав друга, i тим, хто тiльки на порозi дружби, е така ж рiзниця, що й мiж сiячем i женцем. Фiлософ Аттал не раз говорив, що приемнiше добиватися дружби, нiж добитися ii, як художнику приемнiше писати картину, нiж ii закiнчити. Хто займаеться своею справою з душевним неспокоем, той в самому заняттi знаходить велику насолоду. Випускаючи з рук закiнчений твiр, вiн вже не буде так насолоджуватися: тепер вiн радiе плодам свого мистецтва, а поки вiн писав, його радувало саме мистецтво. Пiдлiтковий вiк наших дiтей щедрiший на плоди, але час, коли вони були немовлятами, нам милiший.

(8) Та повернiмося до нашого предмета. Нехай мудрому нiхто, окрiм нього самого, не потрiбен, вiн все-таки бажае мати друга, хоч би заради дiяльноi дружби, щоб не залишалась дозвiльною така велика чеснота, i не заради того, щоб, як говорить Епiкур в тому ж листi, «було кому доглядати його хворого, допомагати в оковах чи в нуждi», але щоб самому було кого хворого доглядати, кого визволяти з-пiд ворожоi варти. Недобрi думки того, хто подружився, маючи на увазi лиш самого себе; як вiн почав, так i закiнчить. Хто надбав друга, щоб той виручав з кайданiв, той кине його, лиш тiльки загримлять кайдани.

(9) Такi дружнi союзи народ називае тимчасовими. З ким ми зiйшлися заради користi, милий нам доти, доки корисний. Ось чому навколо того, чиi справи процвiтають – натовп друзiв, а навколо того, хто потерпiв крах, пустеля. Друзi втiкають звiдти, де випробовуеться дружба. Ось чому бачимо ми так багато безсоромних прикладiв, коли однi зi страху покидають друзiв, iншi зi страху зраджують iм. Який початок, такий кiнець, iнакше i бути не може. Хто подружився заради вигоди, тому буде дорогою нагорода за зраду в дружбi, якщо i в нiй було дорогим йому що-небудь, окрiм неi самоi

(10) Для чого менi друг? Щоб було за кого померти, за ким пiти у вигнання, за чие життя боротися i вiддати життя. А дружба, про яку ти пишеш, та, яка будуеться з корисливою метою i видивляеться, що можна вигадати, – це не дружба, а угода.

(11) Немае сумнiву, у пристрасних стосунках закоханих е щось спiльне з дружбою, це можна б навiть назвати безрозсудною дружбою. Бо хiба любить хто-небудь заради прибутку? Заради честолюбства i слави? Кохання саме по собi, нехтуючи усiм iншим, запалюе душi жаданням краси, з надiею на взаемну нiжнiсть. Як же так? Невже причина бiльш чесна народжуе соромiцьку пристрасть?

(12) Ти заперечиш менi: «Не про те зараз мова, чи треба шукати дружбу заради неi самоi чи заради iншоi мети». Навпаки, якраз це i треба довести. Бо якщо треба шукати ii заради неi самоi, значить i той, хто нiкого, окрiм себе, не потребуе, може шукати ii. – «Як же вiн буде ii шукати?» – Як шукають найпрекраснiше, не спокушаючись на прибуток, не боячись мiнливостi фортуни. Хто заводить друзiв про всяк випадок, той позбавляе дружбу ii величi.

(13) Мудрому нiхто, окрiм нього самого, не потрiбен. Багато хто, Луцилiю, тлумачить цю думку перекручено: проганяють мудреця звiдусiль i примушують його усамiтнитися в своiй мушлi. Мiж тим слiд розiбратися, чи багато обiцяе цей вислiв i що обiцяе. Мудрому достатньо самого себе для того, щоб жити блаженно, а не для того, щоб жити. Для життя йому потрiбно багато, а для блаженства тiльки високий i здоровий дух, що зневажае фортуну.

(14) Я хочу послатися на Хрiсiппа, який вiн приймае розподiл. Вiн говорить, що мудрець нi в чому не потерпае, хоч потрiбно йому багато що, нерозумному ж нiчого не треба, тому що вiн нiчим не вмiе користуватися, зате потребу вiн мае у всьому. Мудрецевi потрiбнi i руки, i очi, i ще багато що, без чого не обiйтись у повсякденному життi, а потреби вiн не мае нi в чому. Бо потреба – це необхiднiсть, а для мудрого необхiдностi немае.

(15) Значить, хоч мудрець i задовольняеться самим собою, в друзях вiн все ж мае потребу i хоче мати iх як можна бiльше, але не для блаженного життя, – бо жити блаженно може вiн i без друзiв. Найвище благо не шукае знарядь зовнi: воно твориться вдома i виникае тiльки саме з себе. Якщо ж хоч якась частина його береться зовнi, воно вже залежить вiд фортуни.

(16) «А як буде жити мудрець, якщо його взяли пiд варту, переселили на чужину, якщо вiн загубився у довгому плаваннi i, викинутий на пустельний берег, залишився без друзiв?» Як Юпiтер в ту пору, коли свiт розточиться, боги зiллються воедино, природа замре в непорушностi, а сам вiн заспокоiться, вiддавшись думкам. Щось подiбне чинить i мудрий: вiн замикаеться в собi, залишаеться з самим собою.

(17) Доки, проте, вiн може вершити справи на свiй розгляд, вiн, хоч нiкого не потребуе, окрiм себе, бере дружину, хоч нi в кому не мае потреби, народжуе дiтей, хоч нi кого не потребуе, не буде жити, якщо доведеться жити i не бачити жодноi людини. До дружби притягуе його не власна користь, а природнiй потяг. Бо вiд народження закладений в нас потяг до багатьох речей, в iхньому числi i до дружби. Подiбно до того як усiм ненависна самотнiсть, подiбно до того як устремлiння жити спiльно природно об’еднуе людину з людиною, так е i тут якесь спонукання, що примушуе нас прагнути дружби.

(18) Та, хоч мудрець i любить як нiхто друзiв, хоч вiн ставить iх нарiвнi з собою, а часто i вище за себе, – все ж вiн буде вiрити, що все його благо в ньому самому, i повторить слова Стiльпона, того самого, на якого нападае в листi Епiкур. Коли рiдне мiсто Стiльпона було захоплене, коли вiн втратив дружину, втратив дiтей, а сам вийшов iз всеохоплюючоi пожежi один, але все такий же блаженний, Деметрiй, якого назвали через чисельнi знищенi ним мiста Полiоркетом, запитав у нього, чи втратив Стiльпон що-небудь, i той вiдповiв: «Все мое благо зi мною!»

(19) Ось людина смiлива i рiшуча! Вiн перемiг навiть ворога-переможця. Вiн сказав: «Я нiчого не втратив», – i примусив того сумнiватися у власнiй перемозi. «Все мое зi мною» – зi мною справедливiсть, чесноти, розумнiсть, сама здатнiсть не вважати благом те, що можна вiдiбрати. Ми дивуемося тваринам, якi можуть пройти крiзь вогонь без шкоди для тiла; та наскiльки дивовижний цей чоловiк, який пройшов крiзь озброений стрiй, вогонь i руiни без збиткiв i шкоди для себе! Бачиш, наскiльки легше перемогти цiлий народ, нiж одну людину? Його слово – це слово стоiка, який теж проносить свое благо недоторканим через спаленi мiста. Бо нiхто, окрiм нього самого, йому не потрiбен, – такими е для нього межi щастя.

(20) А щоб ти не думав, нiби ми однi розкидаемося високими словами, – знай, що i сам Епiкур, який дорiкав Стiльпону, написав схожий вислiв, який ти i зволь прийняти, хоч сьогоднiшнiй мiй борг я вже вiддав. «Кому не здаеться вершиною достатку те, що е, той залишиться бiдняком, навiть, коли стане господарем всього свiту». Або ж так, якщо, по-твоему, це звучить краще (бо зберiгати вiрнiсть треба не словам, а думкам): «Хто не вважае себе бiльш блаженним нiж усi, той нещасний, навiть якщо е повелителем свiту».

(21) Знай, що думки цi належать всiм i, значить, пiдказанi природою, так що iх же ти знайдеш i в комiчного поета:

Нещасний, хто щасливим не вважае себе.

Чи мае значення, як тобi живеться, якщо ти вважаеш, що погано?

(22) «Так що ж, – запитаеш ти, – якщо оголосить себе блаженним i той, хто безчесно розбагатiв, i господар сотень рабiв, який е рабом у тисячi господарiв, значить, вiн i стане блаженним за власним вироком?» – Нi, важливо не те, що вiн говорить, а що вiдчувае, i не те, що вiдчувае сьогоднi, а те, що завжди. Тому у тебе немае причини боятися, що таке велике благо дiстанеться i на долю недостойних. Тiльки мудрому до душi те, що е, глупство ж постiйно страждае, гребуючи тим, що мае.

Бувай здоровий.




Лист X


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Так воно i е, я не мiняю своеi думки: уникай натовпу, уникай небагатьох, уникай навiть одного. Немае нiкого, з ким я хотiв би бачити тебе разом. Переконайся ж наочно, як високо я суджу про тебе, якщо насмiлююсь довiрити тебе тобi самому. Кажуть, Кратет, слухач того самого Стiльпона, якого я згадав у попередньому листi, побачив якось юнака, що гуляв на самотi, i запитав у нього, що вiн тут робить один. – «Розмовляю с самим собою», – була вiдповiдь. На це Кратет сказав: «Будь обережним, прошу тебе, i добре слiдкуй: бо твiй спiврозмовник – погана людина!»

(2) Зазвичай ми застерiгаемо тих, хто в горi чи пiд страхом, щоб не дати iм використати на зло свою самотнiсть. Та й нiкого з людей нерозумних не слiд залишати наодинцi з самим собою: тут-то i охоплюють iх дурнi помисли, тут i готують вони небезпеки собi та й iншим, тут до них i приходять чередою соромiцькi жадання. Тут-то все, що сором i страх змушували приховувати, виноситься на поверхню душi, тут-то вона i вiдточуе зухвалiсть, пiдстьобуе похiть, гарячить гнiвливiсть. Є у самотностi одна перевага: можливiсть нiкому нiчого не вiдкривати i не боятися викривача; та це й губить нерозумного, бо вiн видае сам себе.

От бачиш, як я надiюсь на тебе, вiрнiше, як я за тебе ручаюся (тому що «надiею» зветься благо, яке або буде, або нi): кращого товариша, нiж ти сам, я для тебе не знаходжу.

(3) Я повертаюсь пам’яттю до тих повних сили слiв, якi ти вимовляв з таким благородством. Тодi я привiтав себе i сказав: «Цi слова не просто злетiли з язика, у них е мiцна основа. Цей чоловiк – не один з багатьох, вiн прагне спасiння».

(4) Так i говори, так i живи. Дивись тiльки, щоб нiщо тебе не зробило рабом. Колишнi твоi молiння вiддай на волю богiв, а сам моли iх заново i про iнше: про яснiсть розуму i здоров’я душевне, а потiм тiльки – тiлесне. Чому б тобi не молитися про це частiше? Смiло проси бога: нiчого чужого ти у нього не просиш.

(5) Та хочу, як у нас заведено, послати тобi з цим листом невеликий подарунок. Правдивi слова знайшов я у Афiнодора: «Знай, що тодi ти будеш вiльним вiд усiх жадань, коли тобi доведеться звертатися з молитвою до богiв лиш про те, про що можна просити привселюдно». А до чого ж люди безумнi! Пошепки возносять вони богам безсоромне прохання, ледь хто наблизить вухо – замовкають, а боговi розповiдають те, що приховують вiд людей. Так дивись, щоб цю настанову не можна було з користю прочитати i тобi: живи з людьми так, наче на тебе дивиться бог, говори з богом так, наче тебе слухають люди.

Бувай здоровий.




Лист ХІ


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Зi мною мав бесiду твiй друг, юнак з гарними завдатками; яка у нього душа, який розум, якi успiхи – все я зрозумiв, ледь вiн заговорив. Яким вiн показав себе з першоi проби, таким i залишиться: бо ж вiн говорив без пiдготовки, захоплений зненацька. І навiть, коли зiбрався з думками, вiн ледве мiг подолати сором’язливiсть (а це добра ознака молодоi людини), – до того ж вiн почервонiв. Я пiдозрюю, що це залишиться при ньому i тодi, коли вiн змiцнiе i позбавиться вад, коли досягне мудростi. Нiяка мудрiсть не прибере природних вад тiла чи душi: що закладене в нас народженням, те можна пом’якшити, але не перемогти штучним способом.

(2) Деяких, навiть дуже стiйких людей, коли вони бачать натовп народу, кидае в пiт, нiби вони втомились чи страждають вiд спеки: у деяких, коли iм належить виступати з промовою, тремтять колiна, у iнших цокотять зуби, заплiтаеться язик, губи злипаються. Тут не допоможе нi виучка, нi звичка, тут природа являе свою силу, через цю ваду нагадуючи про себе навiть здоровим i мiцним.

(3) До таких вад, я знаю, належить i раптове почервонiння обличчя, що бувае навiть у статечних людей. Найчастiше це бувае у юнакiв, – у них i жар сильнiший, i шкiра на обличчi тонша; та не позбавленi такоi вади i люди похилого вiку, i старi. Деяких бiльше всього i варто остерiгатися, коли вони почервонiють: тут якраз iх i полишае усiлякий сором.

(4) Сулла був особливо жорстоким тодi, коли до його обличчя приливала кров. Нiхто так легко не змiнювався на обличчi, як Помпей, який неодмiнно червонiв на людях, особливо пiд час зiбрань. Я пам’ятаю, як Фабiан, коли його привели в сенат свiдком, почервонiв, i той рум’янець сорому диво як його прикрасив.

(5) Причина цьому – не слабкiсть духу, а новизна, яка хоч i не лякае, та все ж хвилюе недосвiдчених, i до того ж вони легко червонiють через природну схильнiсть тiла. Бо якщо у одних кров спокiйна, то у iнших вона гаряча i рухлива i миттю кидаеться в обличчя.

(6) Вiд цього, повторюю, не позбавить нiяка мудрiсть: iнакше, якщо б вона могла викоренити будь-якi вади, iй була б пiдвладна сама природа. Що закладене в нас народженням i побудовою тiла, залишиться, як би довго i вперто не удосконалювався наш дух. І завадити цим речам так же неможливо, як i викликати iх насильно.

(7) Актори на пiдмостках, коли наслiдують пристрастi, коли хочуть зобразити страх чи трепiт або показати журбу, наслiдують лиш деякi ознаки збентеження: опускають голову, говорять тихим голосом, дивляться в землю з понурим виглядом, а от почервонiти не можуть, тому що рум’янець не можна нi придушити, нi примусити з’явитись. Тут мудрiсть нiчого не обiцяе, нiчим не допоможе: такi речi нiкому не пiдвладнi, без наказу приходять, без наказу зникають.

(8) Та цей лист вже просить завершення. Отримай вiд мене дещо корисне i цiлюще i назавжди збережи в душi: «Слiд вибрати когось iз людей добра i завжди мати його перед очима, – щоб жити так, нiби вiн дивиться на нас, i так чинити, нiби вiн бачить нас».

(9) Цьому, мiй Луцилiю, вчить Епiкур. Вiн дав нам охоронця i провiдника – i правильно зробив. Багатьох грiхiв вдалося б уникнути, якби бiля нас, що готовi впасти в грiх, був свiдок. Нехай душа знайде кого-небудь, до кого б вона мала пошану, чий приклад допомагав би iй очищати найглибшi схованки. Щасливий той, хто, будучи присутнiм лише в думках iншого, виправить його! Щасливий i той, хто може так шанувати iншого, що навiть пам’ять про нього служить зразком для вдосконалення! Хто може так шанувати iншого, той сам скоро буде пошанований.

(10) Вибери ж собi Катона, а якщо вiн здасться тобi занадто суворим, вибери мужа не такого непохитного – Лелiя. Вибери того, чие життя i мова, i навiть обличчя, в якому вiдбиваеться душа, тобi приемнi; i нехай вiн завжди буде у тебе перед очима, чи як охоронець, чи як приклад. Нам потрiбен, я повторяю, хто-небудь, за чиiм зразком формувався б наш характер. Бо криво проведену риску виправиш тiльки по лiнiйцi.

Бувай здоровий.




Лист ХІІ


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Куди я не озирнусь – всюди бачу свiдчення моеi старостi. Приiхав я в свое замiське обiйстя i почав жалiтися, що дорого обходиться благенька будiвля, а управляючий вiдповiдае менi, що тут виною не його недбалiсть – вiн робить все, та садиба стара. Садиба ця виросла пiд моiми руками; що ж мене чекае, якщо до того покришились каменi – моi ровесники?

(2) В серцях я ухопився за перший лiпший привiд вилаяти його: «А про цi платани явно нiхто не турбуеться: на них i листя немае, i сучки такi висохлi та вузлуватi, i стовбури такi жалюгiднi i облiзлi! Не було б цього, якби хто-небудь iх обкопував i поливав!» – Вiн же клянеться моiм генiем, що все робить, дивиться за ними, нiчого не поминаючи, – але дерева ж старi! А платани цi, мiж нами кажучи, садив я сам, я бачив на них перший листок.

(3) Повертаюся до дверей. «А це хто, – запитую, такий дряхлий? Правильно зробили, що помiстили його в сiнях: бо вiн вже дивиться за дверi. Звiдки ти його взяв? Яка тобi радiсть виносити чужого мерця?» А той у вiдповiдь: «Ти що, не впiзнав мене? Я – Фелiцiон, це менi ти завжди дарував ляльок на сатурналii; я син управляючого Фiлосiта, твiй улюбленець». – «Зрозумiло, – кажу я, – вiн марить! Це вiн ще маленьким став моiм улюбленцем? Втiм, може бути: бо у нього якраз випадають зуби».

(4) Ось чим зобов’язаний я своему замiському помешканню: куди б не озирнувся, – все показувало менi, який я старий. Що ж, зустрiнемо старiсть з розкритими обiймами: бо вона наповнена насолодами, якщо знати, як нею користуватися. Плоди для нас найсмачнiшi, коли вони закiнчуються; дiти найгарнiшi, коли закiнчуеться дитинство. Любителям випити милiша понад усе остання чаша, вiд якоi вони падають на дно, яка е вершиною сп’янiння.

(5) Усiляка насолода свою найвiдраднiшу мить приберiгае пiд кiнець. І вiк найприемнiший той, що йде на схил, але ще не котиться в прiрву. Та й той, що стоiть бiля останньоi межi, не позбавлений, по-моему, своiх насолод, бо ж усi насолоди замiняе вiдсутнiсть потреби в них. Як солодко втамувати всi своi жадання i вiдкинути iх!

(6) Ти заперечиш менi: «Тяжко бачити смерть перед очима». Але, по-перше, вона мае бути перед очима i у старого, i у юнака – бо викликають нас не за вiковим списком. По-друге, немае мужiв таких вже старезних, щоб iм соромно було надiятися на зайвий день. Кожен день – це сходинка життя, увесь наш вiк роздiлено на частини i складають його кола, меншi i бiльшi, якi охоплюють меншi. Одне з них обiймае всi iншi – воно тягнеться вiд дня народження до дня смертi; ще один виокремлюе роки отроцтва; е й такий, що охоплюе собою наше дитинство; е, нарештi, просто рiк з його чотирма порами; рiчнi кола множаться i складають життя. Мiсяць окреслений меншою окружнiстю, найтiснiшим е коло одного дня, але й те йде вiд початку до кiнця, вiд сходу сонця до заходу.

(7) Ось тому Гераклiт, який отримав прiзвисько через темний смисл своiх речей, говорить: «Один день рiвний всякому iншому». Кожен розумiе це на свiй лад. Один каже, що днi рiвнi по числу годин, i не обманюе: бо якщо день – це двадцять чотири години, то всi днi неодмiнно рiвнi мiж собою, тому що до ночi додаеться стiльки годин, на скiльки скорочуеться день. Інший каже, що будь-який день рiвний усiм iншим за схожiстю: в самому протяжному часi немае нiчого такого, чого не можна знайти в однiй добi, тобто нiчого, окрiм дня i ночi, якi вiн в чередi обертань свiту множить, але не змiнюе, хiба що робить день коротшим, нiч довшою чи навпаки.

(8) Тому кожен день слiд проводити так, нiби вiн замикае стрiй, завершуе число днiв нашого життя. Коли Пакувiй, що привласнив Сирiю, бенкетував i пиячив, вiдправляючи по самому собi поминки, його вiдносили вiд столу в спальню пiд оплески його коханцiв, що спiвали пiд музику: ????????, ????????[2 - Вiн прожив життя (грец.).]. І кожного дня вiн влаштовував собi таке винесення.

(9) Ми ж те, що вiн робив вiд нечистоi совiстi, маемо робити з чистою душею i, вiдбуваючи до сну, говорити весело i радiсно:

Прожите життя, i пройдено увесь шлях, що доля менi вiдмiряла.

А якщо бог подаруе нам i завтрашнiй день, приймемо його з радiстю. Найщасливiший той, хто без тривоги чекае на завтрашнiй день: вiн упевнений, що належить сам собi. Хто сказав «прожите життя», той кожного ранку прокидаеться з прибутком.

(10) Але пора вже закiнчувати листа. Ти запитаеш: «Невже вiн надiйде до мене без подарунка?» Не бiйся: що-небудь вiн та принесе. Нi, як мiг я так сказати? Не що-небудь, а багато! Бо що краще вислову, який я йому вручаю для передачi тобi: «Жити в потребi погано, та тiльки немае потреби жити в потребi». А чому немае потреби? Тому що до свободи повсюдно вiдкритi дороги, короткi i легкi. Подякуемо боговi за те, що нiхто не може нав’язати нам життя i ми в силах посоромити потребу.

(11) Ти заперечиш менi: «Це слова Епiкура; навiщо тобi чуже?» – Що iстинне, те мое. Я не втомлюся пригощати тебе Епiкуром, i нехай знають всi, хто слiпо твердить його слова i цiнуе iх не за те, що в них сказано, а за те, ким вони сказанi: краще належить всiм.

Бувай здоровий.




Лист ХІІІ


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Я знаю, що в тобi досить мужностi. Бо ще не озброiвшись рятiвними настановами, що перемагають всi незгоди, ти вже розраховував на себе в боротьбi з долею – i тим паче пiсля того, як схопився з нею впритул i випробував свою мiць, на яку не можна покладатися напевно, доки не з’явилося звiдусiль багато труднощiв, а iнколи й доки вони не пiдступили зовсiм близько. На них випробовуеться справжня мужнiсть, яка не потерпить чужого свавiлля, вони перевiряють ii вогнем.

(2) Атлет, який не пiзнав синцiв, не може йти у бiй з вiдвагою. Тiльки той, хто бачив свою кров, чиi зуби трiщали пiд кулаком, хто, отримавши пiднiжку, усiм тiлом витримував вагу супротивника, хто падав на землю, але не падав духом i, повалений, кожного разу пiдводився ще бiльше непохитним, тiльки той, вступаючи в бiй, не розлучаеться з надiею.

(3) Так от, щоб продовжити це порiвняння: часто фортуна пiдминала тебе, але ти не здавався, а пiдхоплювався з iще бiльшим запалом i стояв твердо, тому що доблесть сама по собi зростае, якщо iй кидають виклик. Все ж, якщо тобi угодно, прийми вiд мене допомогу, яка може змiцнити тебе.

(4) Не так багато е того, що мучить нас, е бiльше того, що лякае, i уява, мiй Луцилiю, приносить нам бiльше страждань, нiж дiйснiсть. Я розмовляю з тобою не мовою стоiкiв, а по-своему, набагато м’якше. Ми ж бо стверджуемо, все, що примушуе нас волати i стогнати, нiкчемне i варте, щоб його зневажали. Та облишмо цi надто голоснi, хоч, клянусь богами, i справедливi, слова. Я вчу тебе тiльки не бути нещасним передчасно, коли те, на що ти з тривогою чекаеш нинi ж, може i зовсiм не статися i напевно що не сталося.

(5) Багато що мучить нас бiльше, нiж треба, багато що передчасно, багато що – наперекiр тому, що мучитися ним зовсiм не треба. Ми або самi перебiльшуемо своi страждання, або придумуемо iх, або передбачаемо. Перше ми зараз розбирати не будемо: справа це суперечлива, тяжба тiльки почалася. Те, що я назву легким, ти – наперекiр менi назвеш болiсним. Я знаю таких, котрi смiються пiд бичами, i таких, якi стогнуть вiд ляпасу. Пiзнiше ми побачимо, чи в тому справа, що самi речi цi сильнi, чи в тому, що ми слабкi.

(6) Обiцяй менi одне: коли тебе з усiх куткiв почнуть переконувати, нiби ти нещасний, думай не про те, що ти чуеш, а про те, що вiдчуваеш, терпляче подумай про своi справи (ти ж знаеш iх краще вiд усiх) i запитай у себе: «Чому вони мене оплакують? Чому тремтять i бояться навiть мого дотику, нiби негода може перейти на них? Насправдi це бiда чи бiльше виглядае як бiда?» Розпитай у самого себе: «А раптом я терзаюся i журюся без причини, i вважаю бiдою те, що зовсiм не бiда?»

(7) Ти запитаеш: «Звiдки менi знати, марнi моi тривоги чи не марнi?» – Ось тобi вiрне мiрило! Мучить нас або дiйснiсть, або майбуття, або те й те разом. Про дiйснiсть судити неважко: аби лиш ти був здоровий тiлом i вiльний, аби лиш не томила болем нiяка образа. Тепер подивимось, що таке майбуття.

(8) Сьогоднiшньому дню немае до нього дiла. «Але ж майбутне наступить!» – А ти глянь, чи е вiрнi ознаки наближення бiди. Бо страждаемо ми в бiльшiй мiрi вiд пiдозр, нас морочить те, що нерiдко закiнчуе вiйни, а ще частiше прикiнчуе людей по одному, – чутки. Так воно й бувае, мiй Луцилiю: ми вiдразу приеднуемося до загальноi думки, не перевiряючи, що примушуе нас боятися, i, нi в чому не розiбравшись, тремтимо i кидаемося навтьоки, мов тi, кого вигнала з табору пилюка, яку пiдняла своiм бiгом отара овець, а чи тi, кого залякують невiдомо ким розповсюдженi небилицi.

(9) Не знаю як, але тiльки видумане тривожить сильнiше. Дiйснiсть мае свою мiрку, а про те, що доходить невiдомо звiдки, ляклива душа не придумуе казна-що. Немае нiчого бiльш згубного i непоправного вiд панiчного страху: усiлякий iнший страх бездумний, а цей – безумний.

(10) Розглянемо ж цю справу уважнiше. Вiрогiдно, що станеться бiда. Але ж не цiеi митi! І як часто неочiкуване стаеться! Як часто очiкуване не збуваеться! Навiть якщо на нас чекае страждання, яка користь бiгти йому назустрiч? Коли воно прийде, ти вiдразу почнеш страждати, а поки що розраховуй на краще. Що ти на цьому вигадаеш? Час!

(11) Бо часто втручаеться щось таке, через що бiда, яка насуваеться, якою вона не була б близькою, або затримуеться в дорозi, або розсiеться, або впаде на голову iншому. Посеред пожежi вiдкривався шлях до втечi, дiм, який руйнувався, м’яко опускав деяких на землю, рука, що пiдносила до потилицi меч, iнколи вiдводила його, i жертвi вдавалося пережити ката. І зла доля непостiйна. Може бути, що бiда станеться, а може, i не станеться; поки ж ii немае, i ти розраховуй на краще.

(12) Інколи, навiть коли немае явних ознак, що вiщують недобре, душа придумуе уявнi, або тлумачить на гiрше слова, якi можна зрозумiти двояко, або перебiльшуе чиюсь образу i думае не про те, чи сильно ображений розсердився, а про те, чи багато може вчинити той, хто сердиться. Але ж якщо боятися всього, що може статися, то навiщо нам i жити, i горюванню нашому не буде меж. Тут нехай допоможе тобi розважливiсть, тут збери всi душевнi сили, щоб вiдкинути навiть очевидний страх, а не зможеш, так подолай ваду вадою, стримай страх надiею. Нехай напевне прийде те, що нас лякае – ще вiрнiше те, на що чекаемо з жахом – затихне, а те, на що чекаемо з надiею, обмане.

(13) Тому зваж надii i страхи i кожного разу, коли ясноi вiдповiдi не буде, вирiшуй на свою користь – вiр у те, що вважаеш для себе кращим. Тож нехай навiть страх збере бiльше голосiв, ти все-таки схиляйся в iнший бiк i перестань тривожитись, думаючи собi про бiльшiсть людей, якi метаються схвильованi, навiть якщо нiчого поганого з ними i не вiдбуваеться, i певно що не загрожуе iм. Бо кожен, одного разу втративши спокiй, готовий дати собi волю i не буде перевiряти переляк дiйснiстю. Нiхто не скаже: «Хто це каже – каже пусте, вiн або сам все видумав, або iншим повiрив». Нi, ми здаемося тим, хто переносить чутки (14) i тремтимо перед невiдомим як перед незворотнiм, забуваючи мiру настiльки, що найменший сумнiв перетворюеться на жах.

Але менi соромно так розмовляти з тобою i пiдносити тобi такi слабкi лiки. Нехай iншi кажуть: «Може, цього й не станеться!» Ти кажи: «Що з того, якщо станеться? Подивимось, хто переможе! А може, все буде менi на користь i така смерть прославить все мое життя. Цикута остаточно зробила Сократа великим. Вирви у Катона меч, яким вiн вiдстояв свою свободу, – i ти вiдбереш у нього чималу частину слави».

(15) Утiм, я надто довго тебе умовляю, хоч потрiбнi тобi не умовляння, а лиш нагадування. Я не вiдводжу тебе геть вiд твоеi природи, – ти народжений для того, про що я мовлю. Тому тим бiльше маеш ти примножувати i прикрашати дане тобi благо.

(16) Закiнчую цього листа, тiльки припечатаю його своею печаткою, тобто доручу йому передати тобi який-небудь прекрасний вислiв. «Бiда глупства ще й в тому, що воно увесь час починае життя спочатку». Вдумайся сам, Луцилiю, кращий серед людей, в суть вислову – i ти зрозумiеш, до чого противною е легкодумнiсть тих, хто щоденно закладае основи нового життя, хто перед кончиною починае надiятися заново.

(17) Поглянь окремо на кожного – i вiдразу потраплять тобi на очi старi, що з особливою стараннiстю готуються обiйняти посади, мандрувати, торгувати. Що е огиднiшим, нiж старий, який починае життя спочатку? Я не додав би iм’я того, ким цi слова сказанi, якби вони не були так мало вiдомi i належали б до тих розхожих висловiв Епiкура, якi я дозволив собi i хвалити, i привласнювати.

Бувай здоровий.




Лист ХІV


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Я згоден, що нам вiд природи властива любов до власного тiла, що ми маемо берегти його, не заперечую, що можна його i пестити, але заперечую, що треба по-рабськи йому служити. Надто багато що поневолюе раба власного тiла, того, хто дуже за нього боiться i все мiряе його мiркою.

(2) Ми повиннi поводитися не так, наче зобов’язанi жити заради свого тiла, а так, наче не можемо жити без нього. Надмiрна любов до нього тривожить нас страхами, обтяжуе турботами, прирiкае на ганьбу. Кому занадто дороге тiло, тому чеснiсть недорога. Не заборонено старанно про нього турбуватися, але коли вимагатиме розум, достоiнство, вiрнiсть, – треба ввергнути його у вогонь.

(3) І все ж, наскiльки можливо, будемо уникати не тiльки небезпек, а й незручностей i сховаемося пiд надiйним захистом, добре подумавши, як можна прогнати те, що вселяе страх. Таких речей три, якщо я не помиляюсь: ми боiмося бiдностi, боiмося хвороб, боiмося насилля тих, хто могутнiший вiд нас.

(4) Найбiльший трепет викликае у нас те, чим загрожуе чужа могутнiсть: бо така бiда приходить з великим шумом i сум’яттям. Названi мною природнi незгоди – бiднiсть i хвороби – пiдкрадаються тихо, не викликаючи жаху нi слуху, нi зору, зате у третьоi бiди пишна свита: вона приходить з мечами i смолоскипами, з кайданами i звiрами, натравлюючи iхню зграю на нашу плоть.

(5) Згадай тут же i про темницi, i про хрести, i про дибу, i про гак, i про те, як виходить через рот наскрiзь пропоровши людину паля, як розривають тiло колiсницi, що мчать у рiзнi боки, як насичують горючою смолою тунiку з горючоi тканини, – одним словом, про все, що придумала жорстокiсть.

(6) Так немае чого i дивуватися, якщо найсильнiшим е жах перед бiдою, такою багатоликою i так страшно оснащеною. Як той кат, чим бiльше вiн викладе знарядь, тим бiльшого досягне, бо один iхнiй вигляд перемагае навiть того, хто здатний витримати тортури, – так нашу душу легше всього пiдкоряе i усмиряе та загроза, якiй е що показати. Бо i решта напастей не менш важкi – я маю на увазi голод i спрагу, i гноiння в грудях, i лихоманку, яка висушуе нутрощi, – та вони прихованi, iм нiчим погрожувати здалеку, нiчого виставляти напоказ. А тут, як у великiй вiйнi, перемагае значимiсть виду i спорядження.

(7) Тому постараемось нiкого боляче не зачiпати. Інколи нам слiд боятися народу, iнколи, якщо порядки в державi такi, що бiльшiсть справ проводиться через сенат, тих сенаторiв, що в милостi, iнколи ж – тих людей, кому на погибель народу вiддана влада над народом. Зробити всiх цих людей друзями занадто марудна справа – досить i того, щоб вони не були тобi ворогами. Тому нiколи мудрий не буде гнiвити тих, хто при владi, – навпаки, вiн буде ухилятися вiд iхнього гнiву, як мореплавець вiд бурi.

(8) Ти, коли iхав до Сицилii, перетнув протоку. Необережний кормчий знехтував погрозами пiвденного вiтру, вiд якого стае небезпечним Сицилiйське море, що завиваеться вирами, i вирушив не до лiвого берега, а до того, поблизу якого бушуе вир Харибди. А бiльш обачливий кормчий запитае у людей, що знають цi мiсця, чи сильний приплив i чи не вiщують чогось хмари, i тримаеться подалi вiд мiсць, якi зажили дурноi слави через вири. Так само вчинить i мудрий: небезпечного володаря вiн уникае, але перш за все намагаеться уникати його непомiтно. Одна iз запорук безпеки – в тому, щоб не стрiмко прямувати до неi вiдкрито: бо вiд чого ми тримаемося подалi, те засуджуемо.

(9) Ще слiд нам обдумати, як убезпечити себе вiд чернi. Тут перше дiло – не бажати того ж самого: де суперництво – там i розлад. По-друге, хай не буде у нас нiчого такого, що зловмисниковi було б вигiдно вiдiбрати: нехай твiй труп не дасть багатоi здобичi. Нiхто не буде чи мало хто буде проливати людську кров заради неi самоi. Голого i розбiйник пропустить, бiдному i захоплена бандою дорога не е небезпечною.

(10) Давня настанова називае три речi, яких слiд уникати, це – ненависть, заздрiсть i презирство. А як цього досягти, навчить тiльки мудрiсть. Тут бувае важко дотриматися мiри: треба остерiгатися, як би, боячись заздрощiв, не викликати презирство, як би, не бажаючи, щоб нас топтали, не навести на думку, що нас можна топтати. Багатьом довелося боятися тому, що iх можна було боятися. Так що будемо дотримуватися мiри у всьому: бо так же шкiдливо викликати презирство, як i пiдозру.

(11) Отож i виходить, що слiд звернутися до фiлософii: бо цi писання не тiльки для хороших людей, але й для не зовсiм дурних, все одно що пов’язки жерцiв. І привселюдна красномовнiсть, i все, що хвилюе народ, викликае ворожнечу, а це заняття, мирне i таке, що нiкуди не втручаеться, нiхто не зневажае, бо навiть у гiрших людей його шанують всi мистецтва. Нiколи зiпсованiсть не змiцнiе настiльки, нiколи не складеться такоi змови проти доброчинностi, щоб iм’я фiлософii перестало бути шанованим i священним. Втiм, i фiлософiею треба займатися тихо i скромно.

(12) «Як так? – запитаеш ти. – По-твоему, був скромним в фiлософii Марк Катон, який своiм вироком поклав край громадянськiй вiйнi? Який став мiж вiйськами двох розлючених вождiв? Який у той час, коли однi паплюжили Цезаря, iншi Помпея, нападав на обох?»

(13) Звичайно, можна посперечатися, чи варто було тодi мудрецевi втручатися у справи держави. – «Чого хочеш ти, Марку Катоне? Не про свободу йде мова: вона давно вже загублена! Питання лише в тому, Цезар чи Помпей заволодiе державою? Та що тобi до iхнього суперництва? Жодна сторона – не твоя. Вибiр – тiльки з двох володарiв. Твое дiло, хто переможе? Перемогти може кращий; переможець не може бути гiршим». – Я беру тiльки ту роль, яку Катон грав наостанок; але i попереднi роки були не такими, щоб мудрому допустимо було брати участь в цьому пограбуваннi республiки. На що, окрiм крикiв i сердитих волань, був здатний Катон, коли народ, пiднявши його на руки i опльовуючи, тягнув його геть з форуму, чи коли його вели прямо з сенату в темницю?

(14) Пiзнiше ми побачимо, чи треба мудрому марно витрачати сили, а поки що я кличу тебе до тих стоiкiв, якi, коли iх вiдсторонили вiд державних справ, не ображали нiкого з можновладцiв, не усамiтнились, щоб вдосконалювати свое життя i створювати закони для роду людського. Мудрець не буде порушувати загальноприйнятих звичаiв i привертати увагу народу небаченим способом життя.

(15) «Ну й що? Невже буде у безпецi той, хто дотримуеться цього правила?» – За це я не можу тобi поручитися, як i за те, що людина помiрна завжди буде здоровою; i все-таки помiрнiсть приносить здоров’я. Бувае, що корабель тоне в гаванi; що ж, по-твоему, може трапитись у вiдкритому морi? Наскiльки ближчою е небезпека до того, чия винахiдливiсть невгамовна, якщо бездiлля не рятуе вiд загроз? Бувае, що гинуть i невиннi – хто сперечаеться? – але виннi – частiше. У бiйця залишаеться вправнiсть, навiть якщо йому пробили обладунки.

(16) Хто мудрий, той у всьому дивиться на замисел, а не на результат. Начало у нашiй владi; що вийде, вирiшувати фортунi, над собою ж я не визнаю ii вироку. – «А вона принесе тобi хвилювання, принесе неприемностi». – Але розбiйник не страчуе нас, навiть коли убивае.

(17) Ти вже простягаеш руку за щоденною платою. Сьогоднi заплачу тобi золотом; а якщо вже згадав я про золото, то дiзнайся, як тобi отримати побiльше радощiв вiд володiння ним. «Той бiльше вiд усiх насолоджуеться багатством, хто менше вiд усiх багатства потребуе». Ти просиш вiдкрити, чиi це слова. Щоб ти бачив мою доброзичливiсть, я взяв за правило хвалити чуже. І це взяв я у Епiкура, чи у Метродора, чи у когось ще з iхньоi майстернi.

(18) Та яка рiзниця, хто сказав? Сказано було для всiх. Хто потребуе багатств, той за них боiться, а добро, про яке тривожишся, радощiв не приносить. Якщо ж хто хоче що-небудь до нього додати, той, думаючи про його примноження, забувае ним користуватися: отримуе рахунки, товчеться на торжищi, гортае календар – i стае з господаря управляючим.

Бувай здоровий.




Лист XV


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) У давнi часи був звичай, який зберiгся аж до моiх часiв, починати листа словами: «Якщо ти здоровий, це добре, а я здоровий». Нам же вiрнiше сказати: «Якщо ти займаешся фiлософiею, це добре».

(2) Тому що тiльки в нiй – здоров’я, без неi хвора душа, i тiло, скiльки б у ньому не було сил, здорове так, як у безумцiв чи одержимих. Так що перш за все турбуйся про те, справжне, здоров’я, а потiм i про те, друге, яке недорого тобi обiйдеться, якщо захочеш бути здоровим.

Робити вправи, щоб руки стали сильнiшими, плечi – ширшими, м’язи – мiцнiшими, це, Луцилiю, заняття нерозумне i недостойне освiченоi людини. Скiльки б не вдалося тобi накопичити жиру i наростити м’язи, все одно ти не зрiвняешся нi вагою, нi силою з вiдгодованим биком. До того ж тягар плотi, виростаючи, пригнiчуе дух i позбавляе його рухливостi. Тому, в чому можеш, утискай тiло i звiльняй мiсце для духу.

(3) Багато неприемностей чатуе на тих, хто завзято турбуеться про тiло: по-перше, утомливi вправи виснажують розум i роблять його нездатним до уважностi i до занять предметами бiльш витонченими; по-друге, розкiшна iжа позбавляе його витонченостi. Згадай i про рабiв найгiршого розливу, до яких поступають у навчання, хоч цим людям нi до чого, окрiм вина i олii, немае дiла, i день пройшов для них на славу, якщо вони гарненько спiтнiли i на мiсце втраченоi вологи влили в порожню утробу новий трунок, ще у бiльшiй кiлькостi. Але ж бо жити в питтi i спiтнiлими можуть тiльки хворi на шлунок!

(4) Є, однак, вправи легкi i недовгi, якi швидко втомлюють тiло i багато часу не забирають, – а його якраз i слiд перш за все рахувати. Можна бiгати, пiднiмати руки з тягарем, можна стрибати, пiдкидаючи тiло вгору чи посилаючи його далеко вперед, можна пiдстрибувати, так мовити, на манер салiiв, чи, грубiше кажучи, сукновалiв. Вибирай яку завгодно вправу, звичка зробить ii легкою.

(5) Та що б ти не робив, швидше повертайся вiд тiла до душi, тренуй ii вправами вдень i вночi, бо труд, якщо вiн не надмiру, живить ii. Таким вправам не заважатимуть нi холод, нi спека, нi навiть старiсть. З усiх своiх благ турбуйся про те, яке, старiючи, стае кращим.

(6) Я зовсiм не велю тобi увесь час сидiти над книгами i дощечками: i душi треба дати вiдпочинок, але так, щоб вона не розслабилась, а тiльки набралася сил. Прогулянка в ношах дае струс тiлу i не заважае заняттям: можна читати, можна диктувати, можна вести бесiду i слухати iнших; втiм, i прогулянка пiшки дозволяе робити те ж саме.

(7) Не можна нехтувати також напруженням голосу, а от пiдвищувати його i понижати за ступенями i ладами я тобi забороняю. Втiм, може, ти хочеш навчитися, як тобi гуляти; тодi допусти до себе тих, кого голод навчив небаченим досi хитрощам. Один зробить розмiреною твою ходу, iнший буде слiдкувати пiд час iжi за твоiми щоками, i нахабнiсть кожного зайде настiльки далеко, наскiльки дозволять твоi терплячiсть i довiрливiсть. Так що ж? Хiба з крику, iз найсильнiшого напруження голосу починаеться розмова? Нi, для нас природно розпалюватися поступово, так що навiть пiд час сварки спочатку говорять, а потiм лиш починають волати, i нiхто вiдразу ж не кличе у свiдки квiрiтiв.

(8) Тому, як би не захопив тебе порив душi, виголошуй промову то з бiльшою, то з меншою пристрастю, як голос i груди самi тобi пiдкажуть. Коли ти хочеш приглушити i стишити голос, нехай вiн затихае поступово, а не падае рiзко; нехай вiн буде таким же стриманим, як той, хто ним управляе, i не бушуе, як у грубих неукiв. Бо ми робимо все це не для того, щоб вдосконалювався голос, а для того, щоб вдосконалювались слухачi.

(9) Я зняв з твоiх плечей чималий труд, а тепер в додаток до цього мого благодiяння нагороджу тебе грецьким подарунком. Ось прекрасна настанова: «Життя нерозумного безрадiсне i наповнене страхом, тому що вiн все вiдкладае на майбутне». – Ти запитаеш, хто це сказав. Та той же, хто i попереднi слова. А яке, по-твоему, життя називають нерозумним? Як у Ісiона i Баби? Як би не так! Наше власне – життя тих, кого слiпа жадiбнiсть кидае навздогiн за речами шкiдливими i напевне нездатними ii наситити, тих, якi давно б задовольнилися, якби хоч щось могло нас задовольнити, тих, хто не думае, як вiдрадно нiчого не вимагати, як прекрасно не вiдчувати нi в чому нестатку i не залежати вiд фортуни.

(10) Не забувай же, Луцилiю, за скiлькома речами ти женешся, а побачивши, скiльки людей тебе випередило, подумай про те, скiльки iх вiдстало. Якщо хочеш бути вдячним богам i власному життю, думай про те, що ти обiгнав дуже багатьох. Та що тобi до iнших? Ти обiгнав себе самого!

(11) Встанови ж для себе межу, за яку ти не хотiв би перейти, навiть якщо б мiг: нехай залишаться за нею блага, що приховують загрозу, привабливi для тих, хто надiеться, i такi, що приносять розчарування тим, хто досяг. Була б в них хоч якась мiцнiсть, вони б приносили iнколи задоволення; а так вони тiльки розпалюють спрагу у тих, хто черпае. Приваблива зовнiшнiсть раптом змiнюеться. Навiщо менi вимагати вiд фортуни те, що невiдомий жереб обiцяе менi в майбутньому, замiсть того щоб вимагати вiд себе не прагнути бiльше цього? Чого прагнути? Чи ж менi накопичувати, забувши про тлiннiсть людини? Над чим менi трудитися? Нинiшнiй день – останнiй. Нехай не останнiй, але й останнiй близько.

Бувай здоровий.




Лист XVI


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Я знаю, Луцилiю, для тебе очевидно, що, не вивчаючи мудростi, не можна жити не тiльки щасливим життям, а й навiть стерпним, бо щасливим робить життя довершена мудрiсть, а стерпним – ii початки. Але i очевидне потребуе того, щоб його глибше засвоiли i змiцнили постiйними роздумами. Важче зберегти чеснi намiри, нiж надбати iх. Треба бути наполегливим i примножувати зусилля старанними заняттями, поки добра воля не перетвориться на добрi звички.

(2) Утiм, менi немае вже потреби змiцнювати тебе довгими i багатослiвними речами: бо я знаю твоi успiхи. Менi вiдомо, звiдки береться все, що ти менi пишеш; в ньому немае нi удавання, нi прикрас. І все ж я скажу, що вiдчуваю: я на тебе надiюсь, але ще в тобi не впевнений. І вiд тебе я хочу того ж: бо у тебе немае причин так легко i швидко повiрити в себе. Розберись в самому собi, з усiх бокiв оглянь себе i перевiр, а перш за все – в чому ти досяг успiху: в фiлософii чи в життi.

(3) Фiлософiя – не лицедiйство, гiдне на показ натовпу, фiлософом треба бути не на словах, а на дiлi. Вона – не для того, щоб приемно провести день i без нудьги убити час, нi, вона виковуе i гартуе душу, пiдчиняе життя порядку, управляе вчинками, вказуе, що слiд робити i в чому утриматись, сидить бiля керма i направляе посеред пучин шлях тих, кого женуть хвилi. Без неi немае в життi безстрашшя i упевненостi: бо кожноi години стаеться так багато всього, що нам необхiдна порада, яку можна запитати тiльки у неi.

(4) Хтось скаже: «Що менi користi вiд фiлософii, якщо е рок? Що в нiй корисного, якщо править божество? Яка в нiй користь, якщо повелiвае випадок? Бо ж неминуче не можна змiнити, а проти невiдомого не знайти засобiв. Моi замисли або передбаченi божеством, яке вирiшило за мене, що менi робити, або фортуна не дасть iм здiйснитися».

(5) Нехай одне з цих тверджень вiрне, Луцилiю, нехай всi вони вiрнi, – треба бути фiлософом! Чи зв’язуе нас непорушним законом рок, чи божество встановило все у свiтi по своiй волi, чи випадок без будь-якого порядку кидае i метае, як костi, людськi справи, – нас повинна охороняти фiлософiя. Вона дасть нам силу добровiльно пiдкорятися божеству, стiйко протистояти фортунi, вона навчить слiдувати велiнням божества i зносити мiнливостi випадку.

(6) Але зараз не час говорити про те, що в нашiй змозi, якщо велить провидiння або череда доль тягне нас в оковах, або владарюе несподiване i непередбачуване. Я повертаюсь до своiх настанов i передбачень: не допускай, щоб порив твоеi душi поник i охолов. Збережи його i добийся, щоб те, що було поривом, стало станом душi.

(7) Та, якщо я добре тебе знаю, ти вiд самого початку видивляешся, який подаруночок принесе з собою цей лист. Обшукай його – i знайдеш. Немае причин захоплюватися моею щедрiстю: досi я дарував чуже. Втiм, чому чуже? Все, що сказане гарно, – мое, ким би воно не було сказане. Як i це, сказане Епiкуром: «Якщо в життi ти спiввiдносишся з природою, то нiколи не будеш бiдним, а якщо з людською думкою, то нiколи не будеш багатим».

(8) Природа бажае небагато, людська думка – багато чого бескiнечно. Нехай ти накопичиш стiльки ж, скiльки тисячi багатiiв, нехай фортуна примножить твою скарбницю над мiру, вiдпущену приватно людинi, нехай вона обсипле тебе золотом, одягне в пурпур, дасть стiльки насолод i багатств, що ти устелиш землю мармуром i зможеш не тiльки володiти своiм добром, а й топтати його ногами. Нехай будуть у тебе до того ж i картини, i статуi, i все, що тiльки створило мистецтво на догоду розкошам, надлишок лише навчить тебе бажати ще бiльшого.

(9) Природнi бажання мають межу, народженi обманною думкою – не знають, на чому зупинитися, бо все обманне не мае меж. Йдучи по дорозi, прийдеш до мети, блукання ж безкiнечне. Тому вiдiйди подалi вiд усього суетного, i якщо, домагаючись чогось, ти захочеш дiзнатися, чи природне твое бажання чи слiпе, поглянь, чи може воно десь зупинитися. Якщо, коли зайдеш далеко, ти помiтиш, що йти до мети залишилося ще бiльше, знай, що твое бажання народжене не природою.

Бувай здоровий.




Лист XVII


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Кинь все це, якщо ти мудрий, чи вiрнiше, щоб стати мудрим, i поспiши що маеш сили прагнути благ духу. Все, що тебе стримуе, змети з дороги чи вiдсiчи. – «Але я затримуюсь через домашнi справи, хочу облаштувати iх так, щоб, i нiчого не роблячи, не знати нестаткiв, щоб i мене не обтяжувала бiднiсть, i я нiкого не обтяжував».

(2) Якщо ти так говориш, то, мабуть, тобi не вiдкрились ще вся сила i могутнiсть блага, яким ти переймаешся. В загальних рисах ти розрiзняеш, чим корисна нам фiлософiя, а от окремi частини досконально не бачиш, не знаеш, як вона допомагае нам скрiзь, не вiдаеш, що вона, кажучи словами Цицерона, i у великому виручае, i до дрiб’язку сходить. Повiр менi i поклич ii порадницею: вона переконае тебе не сидiти над пiдрахунками.

(3) Чи не того ти прагнеш, чи не заради того вiдтягуеш час, щоб не боятися бiдностi? А що, коли бiднiсть мае бути нам бажана? Багатьом багатство завадило присвятити себе фiлософii, бiднiсть же нiчим не обтяжена i не знае страху. Пролунае сигнал труби – бiдняк знае, що не його вона кличе; коли кричать про повiнь, вiн думае про те, як би вийти самому, а не про те, щоб таке винести; якщо треба вiдпливти в море, – гавань не наповниться шумом, не потривожить берег натовп, проводжаючи одну людину. Немае навколо нього полчища рабiв, на годiвлю яким потрiбнi цiлi урожаi заморських краiн.

(4) Неважко прогодувати небагато ротiв, якщо твоi нахлiбники не балуванi i хочуть тiльки насититись. Голод обходиться недорого, вибагливiсть – дорого. Бiдностi досить задовольнити тiльки насущнi бажання.

Чому ж ти вiдмовляешся обрати в супутницi ту, чиi звичаi наслiдуе i розсудливий багатiй?

(5) Якщо хочеш, щоб твоя душа була вiльною, будь або бiдним, або подiбним бiдному. Найстараннiшi заняття не принесуть зцiлення, якщо ти не будеш стриманим, а стриманiсть – це добровiльна бiднiсть. – Облиш цi вiдмовки: «Того, що е, менi не вистачить, от коли накопичу стiльки-то, тодi i вiддамся цiлком фiлософii». А те ж, що ти вiдкладаеш i збираешся надбати наостанок, треба надбати ранiше вiд усього, з нього i почавши. – Ти говориш: «Я хочу надбати засоби для життя». – Так учись же, що треба надбати! Коли щось заважае тобi жити добре, то добре померти нiщо не заважае.

(6) Немае причин, чому бiднiсть чи навiть злиденнiсть могли б вiдволiкти тебе вiд фiлософii. Тому, хто ii прагне, треба терпiти навiть голод. Терпiли ж його тi, хто були в облозi, вони бачили лише одну нагороду за витривалiсть: не потрапити пiд владу ворога. А тут нам обiцяно набагато бiльше: бути навiки вiльними, не боятися нi людей, нi богiв. Цього варто добитися навiть цiною виснаження!

(7) Вiйська потерпали у всьому, харчувались корiнням трав i такою iжею, яку i назвати противно, страждали вiд голоду. І все це – заради царства, i навiть – найдивнiше – заради чужого царства. Так чи не кожен погодиться зносити бiднiсть, тiльки б звiльнити душу вiд безумства? Значить, немае потреби надбати щось наперед, бо до фiлософii можна прийти, i не маючи грошей на дорогу.

(8) Це так. А ти, коли все у тебе буде, тодi хочеш отримати i мудрiсть як останнiй засiб для життя в додачу, так би мовити, до всiх iнших? Так ось, якщо у тебе е що-небудь, займись фiлософiею негайно (звiдки ти знаеш, чи немае у тебе навiть надлишку?), якщо ж нiчого немае, шукай мудрiсть перш за все.

(9) «Але ж у мене не буде найнеобхiднiшого». – По-перше, цього не може бути, тому що природа потребуе небагато, а мудрець спiввiдноситься з природою. Коли ж у нього i необхiдного не залишиться, вiн пiде з життя i не буде сам себе обтяжувати. А коли у нього буде чим пiдтримувати життя, то навiть нице i бiдне надбання вiн вважатиме благом i, не турбуючись i не тривожачись нi про що, окрiм необхiдного, дасть все, що потрiбно шлунку i плечам, а сам буде весело смiятися над вiчно зайнятими багатiями, ловцями багатств, що бiжать наввипередки, примовляючи:

(10) «Навiщо вiдкладати на довгий час самого себе? Чи не чекаеш ти години, коли вiдразу розбагатiеш, на процентах з боргу, чи на прибутку з товарiв, чи по заповiту померлого старого? Мудрiсть – заступае багатство: вона дае тобi все, що робить непотрiбним для тебе». Але це стосуеться iнших, ти ж людина самостiйна. Якби ти жив в iншому столiттi, ти був би багатим з надлишком. А вистачае нам у всi вiки одного й того ж.

(11) Я мiг би на цьому закiнчити листа, якби сам не вселив тобi дурноi звички. Царя парфянського не можна вiтати без подарунка, так i з тобою не можна попрощатися без хабара. Що ж, вiзьму в борг у Епiкура. «Багато хто, накопичивши багатство, знайшов не кiнець бiдам, а iншi бiди».

(12) Тут немае чому дивуватися: бо порок – не в тому, що навколо нас, а в нашiй душi. Те, що робило обтяжливою бiднiсть, робить обтяжливим i багатство. Немае рiзницi, покладеш ти хворого на дерев’яне лiжко чи на золоте: куди його не перенеси, вiн понесе з собою хворобу. Так же не мае значення, опиниться хвора душа в бiдностi чи в багатствi: ii порок завжди при нiй.

Бувай здоровий.




Лист XVIII


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Настав грудень; усе мiсто в лихоманцi; пристрастi до насолод дана законна сила; скрiзь гамiр небачених приготувань, наче е рiзниця мiж Сатурналiями i буднями. А рiзницi ж немае, i менi здаеться, правий був той, хто сказав, що – ранiше грудень тривав мiсяць, а тепер увесь рiк.

(2) Якби ти був тут, я б охоче поговорив з тобою про те, що, по-твоему, слiд нам робити: зовсiм не змiнювати повсякденних звичок чи, щоб не виглядати порушниками загальних звичаiв, веселiше обiдати i вiдкинути тогу. Бо те, що ранiше прийнятним було тiльки в часи незгод, в печальну для держави пору, тепер роблять для задоволення, змiнюючи одяг заради святкових днiв.

(3) Якщо я добре тебе знаю, ти, опинившись в ролi суддi, вважав би, що ми не повиннi нi у всьому уподiбнюватися натовпу в ковпаках блазнiв, нi у всьому вiд нього вiдрiзнятися. Втiм, якраз в цi днi i треба особливо суворо повелiвати своею душею, щоб вона одна утрималась вiд задоволень, коли iм вiддаеться увесь народ. І якщо вона не пiддасться заманливiй спокусi насолод, то отримае найвiрнiший доказ своеi твердостi.

(4) Бiльше стiйкостi в тому, щоб залишатися тверезим, коли увесь народ перепився до блювання, бiльше помiрностi в тому, щоб, не змiшуючись з усiма, не вирiзнятися i не бути виключенням i чинити як усi, але по-iншому. Бо святковий день можна провести, i не вiддаючись розкошам.

(5) Проте менi до того подобаеться випробовувати твердiсть твоеi душi, що я, за порадою великих людей, i тобi раджу декiлька днiв пiдряд задовольнятися скудною i дешевою iжею, грубим i суворим одягом. І тодi ти скажеш сам: «Так ось чого я боявся?»

(6) Нехай серед повноi безтурботностi душа готуеться до труднощiв, серед благодiянь фортуни накопичуе сили проти ii образ. Солдати i в мирний час iдуть в похiд, хоч i не на ворога, насипають вали, виснажують себе непотрiбною роботою, щоб вистачило сил на необхiдну. Якщо не хочеш, щоб воiн злякався в бою, загартовуй його перед боем. Цього правила i дотримувалися тi, хто кожного мiсяця наслiдував бiднякiв, доходячи заледве не до злиднiв, але зате потiм не боявся зла, до якого привчив себе.

(7) Тiльки не думай, що я говорю про Тiмоновi трапези, про бiднi комiрчини та iншi причуди тих, хто переситився багатствами пристрастi до розкошiв. Нехай у тебе насправдi будуть i жорстке лiжко, i повстяний плащ, i твердий грубий хлiб. Терпи все це по два-три днi, iнколи i довше, але не для забави, а щоб набратися досвiду. І тодi, повiр менi, Луцилiю, ти сам зрадiеш, наситившись за два аса, i зрозумiеш, що для спокiйноi впевненостi не потрiбна фортуна: що не зверх необхiдного, то вона дасть i гнiваючись.

(8) І немае чого тобi думати, нiби ти робиш щось особливе: бо те ж саме роблять багато тисяч рабiв, багато тисяч бiднякiв. Твоя заслуга тiльки в тому, що ти робиш це добровiльно, i тобi буде легко завжди терпiти те зло, з яким iнколи знайомився на досвiдi. Будемо ж тренуватися на опудалi! І, щоб фортуна не застала нас зненацька, поближче зiйдемося з бiднiстю!

(9) Сам наставник насолод Епiкур встановив днi, коли ледь втамовував голод, бажаючи подивитись, чи буде вiд цього гандж у великому i повному блаженствi, чи великим вiн буде i чи варто вiдшкодовувати його цiною великих трудiв. Якраз про це вiн говорить в листах до Полiена, написаних в рiк архонтства Харiна. В них вiн хвалиться, що витратив на iжу менше аса, а Метродор, чиi успiхи меншi, – цiлий ас.

(10) «І ти думаеш, що такою iжею можна насититись?» – Так, i ще й отримати насолоду. Не ту легку, мимохiдь, яку треба кожного разу отримувати заново, а незмiнну i постiйну. Нехай не такi вже смачнi вода i мучна юшка i окраець ячмiнного хлiба, – та велика насолода в тому, що ти здатен навiть ними насолоджуватись i обмежити себе iжею, яку не вiдбере ворожiсть фортуни.

(11) У в’язницi iжа краща, засуджених до смертноi кари iхнiй майбутнiй убивця годуе менш скудно. Якою ж величчю душi надiлений, хто добровiльно йде на те, чого не доводиться боятися навiть засудженим на смерть! Це i значить наперед вiдвертати удари долi.

(12) Почни ж, мiй Луцилiю, слiдувати iхньому звичаю i визнач декiлька днiв на те, щоб вiдiйти вiд своiх справ i привчити себе вдовольнятися найменшим. Пора завести знайомство з бiднiстю.

Гостю мiй, будь рiшучим i знехтувати не страшись багатствами, i дух свiй
Бога достойним яви!

(13) Тiльки той достойний бога, хто знехтував багатствами. Я не забороняю тобi володiти ними, але хочу зробити так, щоб ти володiв ними без страху, а цього ти не досягнеш iнакше, як переконавшись, що можна щасливо жити i без них, i коли звикнеш дивитись на них як на щось прохiдне.

(14) Я вже почав було складати цього листа, але ти сказав менi: «Спочатку вiддай, що винен!» Вiдiшлю тебе до Епiкура: вiн заплатить за мене. «Непомiрний гнiв породжуе безумство». Ти не можеш не знати, наскiльки це правильно: бо у тебе був i раб, i ворог.

(15) Ця пристрасть може загорiтися проти кого завгодно, вона народжуеться i з любовi, i з ненавистi, i посеред важливих справ, i посеред iгор та забав. Не те мае значення, чи велика причина, що ii викликала, а те, якою душею вона заволодiе. Так же точно не те мае значення, чи великий вогонь, а те, куди вiн потрапить: тверде не загориться i вiд найсильнiшого полум’я, а сухе i те, що легко запалюеться, навiть iскру виростить до пожежi. Так, Луцилiю, надто сильний гнiв закiнчуеться безумством, тому слiд уникати його не тiльки в iм’я стриманостi, але й заради здоров’я.

Бувай здоровий.




Лист XIX


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Я радiю кожному твоему листу. Вони ж не обiцяють, а ручаються за тебе, i вiд них надiя моя росте. Зроби ось що, прошу тебе i заклинаю. Чи е прохання до друга прекраснiшим за те, коли просиш його заради нього самого? Якщо можеш, звiльнись вiд своiх справ, якщо не можеш – вирвись насильно. Ми розтратили чимало часу, так почнемо ж хоч на старiсть збиратися в дорогу.

(2) Чому тут заздрити? Ми прожили життя у вiдкритому морi, треба хоч померти у гаванi. Я не умовляю тебе шукати собi славу лiнощами: бездiллям не варто вихвалятися, як не варто i приховувати його. Нi, хоч я i засуджую безумство роду людського, та нiколи не дiйду до того, щоб побажати тобi сховатися в пiтьмi i забуттi; чини так, щоб бездiлля твое було на виду, але не трудило очi.

(3) І ще: в пору перших, нiчим не передбачуваних помислiв люди можуть обдумати, чи жити iм в невiдомостi. Ти ж не можеш вибирати: тебе вже вивели на середину сила обдарування, витонченiсть творiв, прославленi i благороднi друзi. Ти вже вiдомий. Як би глибоко ти не занурився, як би далеко не заховався, тебе викаже зроблене тобою ранiше.

(4) У пiтьмi тобi не бути: куди не утiкай, всюди буде падати на тебе вiдблиск колишнього свiтла. Проте спокiй ти можеш здобути, нi в кого не викликаючи ненавистi, нi про кого не журячись i не вiдчуваючи в душi докорiв. Хiба серед тих, кого ти покидаеш, е такi, що про розлуку з ними ти i подумати не маеш сили? Твоi клiенти? Та будь-кому з них не потрiбен ти сам, а потрiбно що-небудь вiд тебе. Твоi друзi? Це колись шукали дружбу, тепер шукають здобич, змiнюють заповiт одинокi старцi, – i всi, хто приходив до них на поклiн, перекочують до iншого порога. Не може велике дiло коштувати дешево: зваж, кого ти визначиш втратити – себе самого чи кого-небудь з близьких.

(6) О, якби тобi до старостi була вiдпущена та ж скромна доля, що твоiм батькам, якби доля не возвеличила тебе! Та швидке щастя вiднесло тебе далеко, здорове життя заховали вiд твоiх очей провiнцiя, прокураторська посада i все, що вони обiцяють. Один за одним чекають на тебе новi обов’язки.

А де кiнець? Чого ти очiкуеш, щоб припинити це? Здiйснення всiх бажань? Такий час не наступить! Який ланцюжок причин, з яких, як ми кажемо, сплiтаеться доля, такий i ланцюжок бажань: одне породжуе iнше. Ти дiйшов до такого життя, яке саме собою нiколи не покладе кiнець твоiм нещастям i рабству. Вийми натерту шию з ярма: нехай ii краще одного разу перерiжуть, анiж увесь час давлять.

(7) Якщо ти пiдеш у приватне життя, всього стане менше, але тобi вистачить вдосталь, а нинi тобi мало i того, чого багато, що стiкаеться звiдусiль. Що ж ти обереш: ситiсть серед нужди чи голод серед достатку? Щастя жадiбне i не захищене вiд чужоi жадiбностi. Доки ти будеш на все зазiхати, всi будуть зазiхати на тебе.

(8) «Який же у мене е вихiд?» – Будь-який! Подумай, як багато старань ти на удачу витрачав заради грошей, як багато працi – заради почестей; треба пiти рiшуче на що-небудь i заради дозвiлля, або ж тобi доведеться прийняти старiсть серед тривог прокураторськоi, а потiм i мiськоi посад, серед суети i все нових хвиль, вiд яких не врятують тебе нi скромнiсть, нi спокiйне життя. Яка важнiсть, чи хочеш ти спокою? Твоя фортуна не хоче! Як же iнакше, коли ти i нинi дозволяеш iй рости? Чим бiльшi успiхи, тим бiльший i страх.

(9) Тут я хочу привести тобi слова Мецената – iстину, вирвану в нього тими ж тортурами: «Вершини сама iхня вишина вражае громом». В якiй книзi це сказано? – В тiй, що називаеться «Прометей». Цим вiн хотiв сказати, що удари грому вражають вершини. Чи варта будь-яка могутнiсть того, щоб мова твоя стала, як у п’яного? Вiн був людиною обдарованою i дав би прекраснi зразки римського красномовства, якби щастя не знiжило, не вихолостило його. І на тебе чекае те ж, якщо ти не пiдбереш вiтрила i не повернеш до землi (а вiн прийняв рiшення зробити це занадто пiзно).

(10) Я мiг би розрахуватися з тобою цим висловом Мецената, але ти, скiльки я тебе знаю, вступиш зi мною в суперечку i не захочеш прийняти борг iнакше, як чистою i новою монетою. А раз так, доведеться менi позичати у Епiкура. «Спочатку дивись, з ким ти iси i п’еш, а потiм вже, що iси i п’еш. Бо ж нажиратися без друзiв – дiло лева чи вовка».

(11) Це, поки ти не усамiтнишся, буде тобi недоступним; а до тих пiр у тебе буде стiльки спiвтрапезникiв, скiльки вибере з натовпу прийшлих на поклон твiй номенклатор. Помиляеться той, хто шукае друзiв у сiнях, а випробовуе iх за столом. Велика бiда людини, зайнятоi i поглиненоi своiм майном, – в тому, що вона багатьох вважае друзями, не будучи iм другом, i думае, нiби друзi надбанi благодiяннями, тодi як люди бiльше всього ненавидять тих, кому бiльше зобов’язанi. Мала позичка робить людину твоiм боржником, велика – ворогом.

(12) «Так що ж, благодiяннями ми не можемо надбати друзiв?» Можемо, коли можна вибрати, кому iх надавати, i не розкидати iх, а розподiляти. Тому, поки не наберешся свого розуму, слухай поради мудрих: справа не в тому, що ти дав, а в тому, кому дав.

Бувай здоровий.




Лист XX


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Я радий, якщо ти здоровий i вважаеш себе достойним коли-небудь стати господарем самому собi. Бо якщо я витягну тебе з хвиль, по яких ти носився без надii на визволення, слава дiстанеться менi. Моiми проханнями я змушую тебе, Луцилiю, пройнятися фiлософiею до глибини душi, бачити докази своiх успiхiв не в речах i писаннi, а в стiйкостi духу i в знищеннi бажань. Слова стверджуй дiлами!

(2) У тих, хто виступае з промовами перед публiкою i бажае добитися вiд неi похвали, один намiр, у тих, хто стараеться заполонити слух молодi i нероб – iнший. Фiлософiя ж навчае робити, а не говорити. Вона вимагае вiд кожного жити за ii законами, щоб життя не розходилось iз словами i сама через протирiччя вчинкiв не називалася рiзноманiтною. Перший обов’язок мудрого i перша ознака мудростi – не допускати розходження мiж словом i дiлом i бути завжди самим собою. – «Та чи е такi?» – Є, хоч iх i небагато. Це нелегко. Та я й не кажу, що мудрий повинен увесь час iти однаковим кроком, – тiльки б вiн iшов однiею дорогою.

(3) Так слiдкуй, чи немае протирiччя мiж твоiм домом i одягом, чи не надто ти щедрий у витратах на себе i скупий у витратах на iнших, чи не дуже скромний твiй стiл, мiж тим як будiвлi надмiру розкiшнi. Вибери раз i назавжди мiрило життя i по ньому випрямляй його. Деякi вдома жмуться, а на людях розвертаються на всю ширину. Така невiдповiднiсть – теж вада i ознака душi нестiйкоi, неврiвноваженоi.

(4) Я i зараз можу сказати, звiдки ця непостiйнiсть i рiзнобiй у вчинках i в замислах. Нiхто не знае твердо, чого хоче, а якщо й знае, то не добиваеться свого наполегливо, а перескакуе на iнше i не тiльки змiнюе намiри, а й повертаеться назад, до того, вiд чого вiдiйшов i що сам засудив.

(5) Так ось, якщо я захочу вiдмовитись вiд старих означень мудростi i охопити все людське життя, то зможу задовольнитися таким правилом: що е мудрiсть? Завжди i хотiти i вiдкидати одне й те ж. І не слiд тобi навiть вводити обмеження, кажучи, що бажати треба чесного i правильного: бо нiщо iнше не може приманювати завжди.

(6) Люди не знають, чого хочуть, до тiеi митi, доки не захочуть чого-небудь. Захотiти чи не захотiти раз i назавжди не дано нiкому. Судження не е сталими, кожне що не день змiнюеться на протилежне, i бiльшiсть людей живе наче жартома. А ти будь упертим в тому, що почав, i тодi, може, досягнеш вершин чи тих мiсць, про якi ти один будеш знати, що це ще не вершини.

(7) «А що буде, – запитаеш ти, – з усiм натовпом моiх прiсних?» – Цей натовп, коли перестане годуватися за твiй рахунок, сам тебе прогодуе – або ж дякуючи бiдностi ти пiзнаеш те, чого не мiг пiзнати дякуючи собi. Вона утримае при тобi лише справжнiх, надiйних друзiв, усiлякий, хто тягнувся не до тебе, а до чогось ще, пiде. Тож як не любити бiднiсть за те одне, що вона ясно показуе, хто нас любить? Чи настане, нарештi, день, коли нiхто не буде брехати в твою честь?

(8) До одного нехай будуть спрямованi твоi думки, про одне турбуйся, одного бажай, залишивши всi iншi молитви на божий розсуд: щоб ти мiг задовольнятися самим собою i породженими тобою благами. Яке ще щастя можемо ми знайти так близько? Обмежся тим малим, чого не можна вiдiбрати! А щоб ти зробив це охочiше, я негайно виплачу належну тобi в цьому листi данину, бо вона буде стосуватися цього ж.

(9) Ти можеш сердитись, але за мене i сьогоднi охоче розрахуеться Епiкур. «Повiр менi, твоi слова, сказанi в лахмiттi, з убогого ложа, покажуться величнiшими, бо тодi вони будуть не тiльки виголошенi, але й доведенi». Я, наприклад, зовсiм по-iншому слухаю нашого Деметрiя з тих пiр, як побачив його нiчим не покритого, коли вiн лежав навiть не на пiдстилцi. Ось вiн – не проповiдник iстини, а ii свiдок.

(10) «Що ж виходить? Хiба не можна зневажати багатство i тодi, коли воно у тебе в руках?» – Чому ж не можна? Великий духом i той, хто, коли бачить навколо багатства, немало здивований тим, як вони до нього потрапили, смiеться i не стiльки вiдчувае себе iхнiм власником, скiльки знае про це з чуток. Це дуже багато – не розбеститися, коли живеш пiд одним дахом з багатством. Великий той, хто i в багатствi бiдний.

(11) «Але я не знаю, – скажеш ти, – як вiн буде, коли збiднiе, переносити бiднiсть». – І я не знаю, чи зумiе цей Епiкуровий бiдняк, коли розбагатiе, зневажати багатство. Значить, про них обох треба судити по тому, який у них дух, i дивитись, чи буде перший вiдданий бiдностi, i чи буде другий вiдданий багатству. І убоге ложе, i лахмiття – слабкi свiдоцтва доброi волi, якщо не буде ясно, що людина терпить iх не через нужду, але за своiм вибором.

(12) Навiть той, хто не поспiшае до злиднiв як до кращоi долi, а тiльки вирiшить готуватися до неi як до долi легкоi, надiлений вiд природи великою душею. А бiднiсть, Луцилiю, не тiльки легка, а й приемна, якщо прийти до неi пiсля довгих роздумiв. Бо вона несе з собою те, без чого немае нiякоi приемностi: вiдчуття безпеки.

(13) Ось чому i вважаю я за необхiдне робити те ж, що часто робили, як я тобi писав, великi люди: вибрати декiлька днiв i тренуватися в уявнiй бiдностi, готуючись до справжньоi. Це слiд робити тим бiльше, що ми знiжились у задоволеннях i все нам здаеться важким i трудним. Душу треба пробудити вiд сну, струснути ii i нагадати iй, що природа вiдпустила нам дуже мало. Нiхто не народжуеться багатим. Хто б не з’явився на свiт, кожен за ii велiнням задовольняеться молоком i шматком тканини. Так ми починаемо – а потiм нам i царства тiснi.

Бувай здоровий.




Лист ХXI


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Ти вважаеш, що у тебе так багато клопоту через тих людей, про яких ти пишеш? Бiльше всього клопоту ти доставляеш собi сам, ти сам себе обтяжуеш: чого хочеш не вiдаеш, все чесне хвалиш, та до нього не прагнеш, бачиш, де щастя, але дiйти до кiнця не маеш рiшучостi. А позаяк ти сам не дуже розрiзняеш, що тобi заважае, я назву причину: ти думаеш, нiби вiдмовляешся багато вiд чого, i блиск того життя, яке доведеться покинути, утримуе тебе, наче на тебе чекае не давно задуманий перехiд до безтурботностi, а падiння в злиднi i невiдомiсть.

(2) Ти помиляешся, Луцилiю: шлях вiд минулого життя до нового веде нагору. Мiж минулим i новим життям та ж рiзниця, що мiж вiдблиском i свiтлом: свiтло мае визначене джерело i яскраве саме по собi, вiдблиск йде вiд запозичених променiв. Минуле життя вiдбивае зовнiшнiй блиск i, тiльки-но хтось його заслонить, занурюеться у щiльну темряву, а нове сяе власним свiтлом. Твоi заняття зроблять тебе iменитим i славним. Наведу тобi приклад з Епiкура.

(3) Ідоменею, який вершив на службi при суворiй владi важливi справи, вiн писав, закликаючи його вiд життя, блискучого з виду, до надiйноi i стiйкоi слави: «Якщо тебе хвилюе слава, то моi листи зроблять тебе бiльше вiдомим, нiж все, чому ти служиш i що ставлять тобi в заслугу».

(4) Хiба вiн збрехав? Хто знав би Ідоменея, якби Епiкур не накреслив його iм’я своiм рiзцем? Усi вельможi i сатрапи i сам цар, з рук якого Ідоменей отримав свiй титул, в глибокому забуттi. Іменi Аттiка не дають загинути листи Цицерона. Тут не допомогло б нi те, що зятем його був Агрiппа, нi те, що внучка його була замужем за Тiберiем i Цезар Друз доводився йому правнуком: серед таких поважних iмен про Аттiку й згадки б не було, якби Цицерон не пов’язав його iм’я зi своiм.

(5) Усiх нас сховае глибока пучина часу, лиш небагатьом найобдарованiшим дано випiрнути з неi i, хоч колись iх теж проковтне та ж сама мовчанка, будуть противитися забуттю i надовго себе вiдстоять. Те ж, що мiг обiцяти друговi Епiкур, обiцяю i я тобi, Луцилiю. Я буду дорогий нащадкам i можу увiчнити iмена тих, кого приведу з собою. Наш Вергiлiй i обiцяв двом назавжди змiцнити iхню пам’ять, i змiцнив ii: «Хай щастить вам, друзi! Якщо е в цiй пiснi певна сила, слава про вас нiколи не зiтреться з пам’ятi вiку, Капiтолiйським доки непорушним шпилем володiе рiд Енея i владу вручено батьковi римлян».

(6) Кого фортуна виносить вгору, хто причетний до чужоi влади як ii зброя, той дорогий для iнших, поки сам в силi; дiм у таких заповнений людьми при iхньому життi, але пам’ять про них помирае швидко пiсля iхньоi смертi. А великi обдарування цiнять чим далi, тим вище, i шанують не тiльки iх, а також i все, що причетне до iхньоi пам’ятi.

(7) А щоб Ідоменей проник в мого листа не даремно, нехай заплатить тобi викуп зi своiх надбань. Це йому написав Епiкур прекрасний вислiв, переконуючи його примножити багатство Пiфокла, але не звичайним сумнiвним шляхом: «Якщо ти хочеш зробити Пiфокла багатим, треба не прибавляти йому грошей, а убавляти його бажання».

(8) У цьому висловi все сказано досить ясно для того, щоб його тлумачити, i досить прекрасно для того, щоб його пiдкрiпляти. Лиш про одне тебе попереджаю: не думай, нiби це мовлено тiльки про багатство; до чого ти не прикладеш цi слова, вони не втратять силу. Якщо ти хочеш зробити Пiфокла чесним, треба не прибавляти йому нових почестей, а убавити його бажання; якщо ти хочеш, щоб Пiфокл жив, не перестаючи насолоджуватись, треба не прибавляти йому насолод, а убавити його бажання; якщо ти хочеш, щоб Пiфокл досяг старостi, проживши вiдведене йому, треба не прибавляти йому рокiв, а убавити його бажання.

(9) У тебе немае причин вважати, нiби слова цi належать тiльки Епiкуру: вони – загальне надбання. Я вважаю, що в фiлософii треба робити те ж, що в сенатi; коли чиясь пропозицiя менi подобаеться тiльки частково, я прошу роздiлити ii i приеднуюсь лише до того, що схвалюю. Я так охоче згадую прекраснi слова Епiкура, бо всiм, хто звертаеться до нього з дурними намiрами, з надiею знайти завiсу для власних вад, хочу довести, що треба жити чесно, куди б вони не йшли.

(10) Коли вони пiдiйдуть до його садiв i побачать над садами напис: «Гостю, тут тобi буде добре, тут насолода вважаеться найвищим благом», – iх з готовнiстю прийме вiдкритий i людинолюбний охоронець цього притулку, i пригостить ячмiнною юшкою, i щедро налле води, i скаже: Чи ж погано тебе прийняли? Цi сади не розпалюють голод, а втамовують, i напоi тут не розпалюють спрагу – нi, ii втамовують лiки природнi i дармовi. Серед таких насолод я досяг старостi».

(11) Я говорю з тобою про тi бажання, якi не можна стишити, яким треба що-небудь пiднести, щоб вони затихли. А про надзвичайнi бажання, з якими можна не поспiшати, якi можна подавити доганою, я скажу тiльки одне: така насолода природна, але вона не е необхiдною. Їй ти нiчого не винен, а якщо щось i видiлиш iй, то лише з доброi волi. Шлунок не слухаеться настанов: вiн просить i вимагае свого, – i все ж не такий вже вiн надокучливий кредитор, бо задовольняеться малим, якщо ти даси йому скiльки треба, а не скiльки можеш.

Бувай здоровий.




Лист XXII


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Ти певно зрозумiв, що пора звiльнитися вiд усiх цих з виду почесних, насправдi ж нiкчемних занять, i запитуеш тiльки, як цього досягти. Та деякi поради не можна давати позаочi. Лiкар не може вибрати час для iжi чи купання за листами, вiн повинен помацати, як б’еться жилка. Стара приказка мовить: «Гладiатор приймае рiшення на аренi»; тут уважному погляду щось пiдкаже обличчя супротивника, щось – порух його руки чи навiть нахил тiла.

(2) Що робиться зазвичай, що треба робити – такi поради можна дати i через посередника, i в листi; загальнi настанови даються не тiльки вiдсутнiм, а й нащадкам. Інша справа – сказати, коли i як треба щось робити: тут не можна переконати на вiдстанi i треба вирiшувати залежно вiд обставин.

(3) Тiльки на мiстi, та ще й уважно пильнуючи, можна не пропустити миттевий випадок. Так видивляйся його сам, а коли побачиш, хапай i з усiм запалом, з усiх сил старайся позбутися своiх обов’язкiв. Вислухай же мiй тобi присуд: вибирай, чи вiдiйти тобi вiд такого життя, чи взагалi пiти з життя. Але при цьому, я вважаю, йти треба не поспiшаючи, i те, що ти на горе собi заплутав, – розплутати, а не розiрвати, i тiльки, коли вже нiчого не можна буде розплутати, тодi все обiрвати. Навiть найбiльший боягуз вирiшив би один раз упасти, нiж увесь час висiти.

(4) А поки що – найголовнiше! – не бери на себе ще бiльше. Вдовольнися тими справами, до яких ти вже опустився, чи, як ти сам хочеш думати, в полонi яких опинився. Не треба пiднiмати все новi тягарi, бо не буде тодi у тебе цiеi вiдмовки i стане зрозумiлим, що зовсiм ти не в полонi. Неправда все, що говориться зазвичай: «Інакше я не мiг! Що з того, що я не хотiв? В цьому була необхiднiсть». Гнатися зо всiх сил за щастям немае нiякоi необхiдностi. Нехай ти не чиниш спротиву фортунi, але навiть зупинитися i не мчати з попутним вiтром – вже велике дiло.

(5) Ти не образишся, якщо я не тiльки сам прийду до тебе з порадою, а й приведу тих, хто мудрiший вiд мене i до кого я звертаюсь, приймаючи будь-яке рiшення? Майже такий, що стосуеться нашоi справи, лист Епiкура, звернений до Ідоменея, якого вiн просить наскiльки це можливо поспiшити з втечею, поки не втрутилась вища сила i не вiдiбрала можливiсть це зробити.

(6) Утiм, вiн же додае, що, коли не вибрав потрiбного для спроби часу, не варто i пробувати, але коли довгоочiкуваний час прийде, треба вiдразу ж братися за справу. Тому, хто задумав втечу, вiн забороняе дрiмати i надiеться, що з найважчого становища е рятiвний вихiд, якщо не поспiшити передчасно i не зволiкати, коли час прийде.

(7) Мабуть, ти запитаеш, яка з цього приводу думка стоiкiв. Нi в кого немае приводу хулить iх перед тобою за безрозсудство: вони швидше обережнi, нiж хоробрi. Ти, можливо, очiкуеш почути: «Ганьба вiдступати перед тяжким тягарем. Борись, щоб виконати обов’язок, якщо вже взяв його на себе. Не можна назвати вiдважним i рiшучим того, хто втiкае вiд роботи, чия мужнiсть не зростае вiд труднощiв справи».

(8) Але так тобi скажуть, якщо твiй труд заслуговуе на упертiсть, якщо не доведеться нi робити, нi терпiти нiчого такого, що недостойне людини добра. А iнакше стоiк не буде виснажувати себе брудною i принизливою роботою i займатися справами заради самих справ. І не буде вiн чинити так, як ти думаеш: заплутавшись у справах, що нав’язанi честолюбством, терпiти до кiнця усi iхнi недоречностi. Як тiльки побачить, яке важке, сумнiвне i ненадiйне все те, в чому вiн зав’яз, вiн вiдступить i, не втiкаючи, непомiтно вiдiйде у безпечне мiсце.

(9) Вiдiйти вiд справ, мiй Луцилiю, не важко, якщо знехтувати iхнiми плодами. Тiльки вони нас тримають i не пускають. – «Як же так? Вiдмовитись вiд великих надiй? Пiти геть перед самими жнивами? Голо буде навколо? Нiкого поруч з ношами? Порожньо в передпокоi?» – З усiм цим розстаються неохоче i, проклинаючи незгоди, люблять вигоду, яку вони приносять.

(10) На свое честолюбство люди скаржаться, наче на коханку, а якщо подивитись на iхнi справжнi почуття, виявиться не ненависть, а швидкоплинна образа. Випробуй тих, що скаржаться на те, чого самi бажали, що твердять про втечу вiд усього, без чого iм не обiйтись, – i ти побачиш, що вони з доброi волi не поспiшають скинути ношу, яку, за iхнiми словами, iм так боляче i гiрко нести.

(11) Це так, Луцилiю: небагато людей тримае рабство, бiльшiсть за свое рабство тримаеться. Але якщо ти маеш намiр його позбутися i без маскараду любиш свободу, а порадникiв скликаеш лиш за тим, щоб не вiдчувати вiчноi тривоги пiсля зробленоi справи, то чому б не пiдбадьорити тебе усiй когортi стоiкiв? І Зенони i Хрiсiппи будуть умовляти тебе дiяти не необачно, чесно i на твою ж користь.

(12) Та якщо ти вихляв заради того, щоб побачити, скiльки треба взяти з собою, чи великi кошти потрiбнi, щоб усiм облаштувати свое дозвiлля, ти нiколи не знайдеш виходу. Нiхто не випливе з ношею. А ти випiрни для кращого життя, i нехай боги будуть до тебе прихильнi, – тiльки не як до тих, кому вони з добрим i лагiдним видом посилають пишнi незгоди, маючи одне виправдання: що усi цi вогнища i тортури даються лиш на прохання.

(13) Я вже закривав цього листа, проте доводиться його вiдкрити: нехай прийде до тебе iз звичним подарунком i принесе з собою якийсь прекрасний вислiв. Один я вже згадав, не знаю, чого в ньому бiльше, красномовства чи правди. Ти запитаеш, чий вiн? – Епiкура. Я до цих пiр привласнюю чужi пожитки.

(14) «Кожен йде з життя так, наче тiльки що увiйшов». Вiзьми кого завгодно – хоч юнака, хоч старого, хоч людину середнiх лiт: ти виявиш, що всi однаково бояться смертi, однаково не знають життя. Нi в кого немае за спиною зроблених справ: все вiдклали ми на майбутне. А менi в цих словах бiльше всього до душi те, як в них докоряють старим за хлоп’яцтво.

(15) «Кожен iде з життя таким, яким народився». Неправда! В годину смертi ми гiршi, анiж в годину народження. І виннi тут ми, а не природа. Це iй варто скаржитися на нас, кажучи: «Як же так? Я народила вас вiльними вiд жадань, страхiв, забобонiв, вiроломства та iнших вад; виходьте ж такими, якими увiйшли!»

(16) Хто помирае таким же безтурботним, яким народився, той пiзнав мудрiсть. А ми тепер тремтимо, лиш тiльки наблизиться небезпека: зразу вiдходить i мужнiсть, i фарба з обличчя, течуть даремнi сльози. Що може бути бiльшою ганьбою, нiж ця тривога на самому порозi безтурботностi?

(17) А причина тут одна: немае у нас за душею нiякого блага, от ми i страждаемо жагою життя. Бо жодна ii часточка не залишаеться нашою: минула – полетiла геть. Все переймаються не тим, чи правильно живуть, а тим, чи довго проживуть; мiж тим жити правильно – це всiм доступно, жити довго – нiкому.

Бувай здоровий.




Лист ХХIII


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Ти думаеш, я буду писати тобi про те, як м’яко обiйшлась з нами ця зима, не надто холодна i недовга, якою пiдступною виявилась весна з ii пiзнiми холодами, i про iншi дурницi, за прикладом тих, хто шукае, про що б сказати. Нi, я буду писати так, щоб принести користь i тобi, i собi. Але тодi про що ж менi писати, як не про те, щоб ти навчився правильно мислити? Ти запитаеш, в чiм основа цiеi науки. В тому, щоб не радiти по-пустому. Я сказав «основа»? Нi, вершина!

(2) Сягнув вершини той, хто знае, чому радiти, хто не вiддае свого щастя на поталу iншим. Не знае покою, не упевнений в собi той, кого манить надiя, якщо навiть предмет ii поруч, i здобути його легше легшого, i нiколи ранiше вона не обманювала.

(3) Ось що, Луцилiю, зроби перш за все: навчись радiти. Ти думаеш, я тебе позбавляю багатьох насолод, коли вiдкидаю все випадкове i вважаю, що треба уникати надii – найсолодших наших утiх? Зовсiм навпаки: я хочу, щоб радiсть не розлучалася з тобою, хочу, щоб вона народжувалась у тебе вдома. І це станеться, якщо тiльки вона буде в тобi самому. Усiлякi iншi веселощi не наповнюють серце, а лише розгладжують зморшки на чолi: вони швидкоплиннi. Чи, по-твоему, радiе той, хто смiеться? Нi, це душа повинна окрилитись i впевнено вознестися над усiм.

(4) Повiр менi, справжня радiсть сувора. Чи не думаеш ти, що он той, з гладеньким чолом i, як висловлюються нашi витонченi балакуни, зi смiхом в очах, зневажае смерть, впустить бiднiсть до себе в дiм, тримае насолоду в уздi, роздумуе про терпеливiсть в нещастi? Радуеться той, хто не розлучаеться з такими думками, i радiсть його велика, але сувора. Я хочу, щоб ти володiв такою радiстю: варто тобi лише одного разу знайти ii джерело – i вона вже не зникне.

(5) Крупинки металу здобуваються бiля поверхнi, а найбагатшi жили – тi, що залягають в глибинi, i вони щедро нагороджують упертого старателя. Все, чим тiшиться чернь, дае насолода слабка i поверхнева, усiляка радiсть, якщо вона приходить iззовнi, не мае мiцноi основи. А та, про яку я кажу i до якоi намагаюсь привести тебе, непорушна i неосяжна зсередини.

(6) Прошу тебе, милий Луцилiю, зроби те, що тiльки й може дати тобi щастя: вiдкинь i розтопчи все, що блищить iззовнi, що можна отримати з чужих рук, прагни iстинного блага i радiй лиш тому, що твое. Але що е це «твое»? Ти сам, твоя найкраща частка! Запам’ятай, що тiло, хоч без нього i не обiйтись, для нас у бiльшiй мiрi необхiдне, анiж важливе; насолоди, що воно надае, пустi i швидкоплиннi, за ними слiдом iде спокута, а якщо iх не приборкати суворим утриманням, вони обернуться на свою протилежнiсть. Я кажу так: насолода стоiть на краю схилу i скотиться до страждання, якщо не дотримуватись мiри, а дотримуватись ii в тому, що здаеться благом, дуже важко. Тiльки жадiбнiсть до iстинного блага безпечна.

(7) «Але що це таке, – запитаеш ти, – i звiдки береться?» – Я вiдповiм: його дають чиста совiсть, чеснi намiри, правильнi вчинки, зневага до випадкового, рiвна хода спокiйного життя, що котиться однiею колiею. А хто перестрибуе вiд одного намiру до iншого i навiть не перестрибуе, а мечеться пiд дiею будь-якоi випадковостi, як можуть вони, нерiшучi i непосидючi, надбати хоч щось надiйне i довговiчне?

(8) Лиш небагато хто розпоряджаеться собою i своiм добром на власний розсуд, решта ж подiбнi обломкам в рiцi: не вони пливуть, а iх несе. Однi, яких хвиля жене слабше, рухаються повiльнiше i вiдстають, iнших вона тягне швидше, тi викинутi на ближнiй берег затихаючою течiею, цi вiднесенi в море стрiмким потоком. Тому слiд встановити, чого ми хочемо, i добиватися бажаного з впертiстю.

(9) Тут доречно i сплатити тобi борг. Я можу навести слова твого Епiкура i так викупити цього листа: «Важко завжди починати життя спочатку». Чи, якщо так краще можна передати суть: «Погано живуть тi, хто завжди починае життя спочатку».

(10) Ти запитаеш чому: бо цi слова потребують роз’яснення. – Тому що життя у них нiколи не завершене. Не може бути готовим до смертi той, хто тiльки-но почав жити. Вчиняти треба так, нiби ми вже достатньо пожили. Але так не може думати той, хто тiльки починае жити.

(11) Даремно ми вважаемо, що таких людей мало: майже всi такi. А деякi тодi i починають жити, коли пора закiнчувати. А якщо тобi це здаеться дивним, я можу здивувати тебе ще бiльше: дехто закiнчуе жити, так i не розпочавши.

Бувай здоровий.




Лист XXIV


Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Тебе тривожить, – пишеш ти, – розв’язання тяжби, якою погрожуе тобi лють супротивника; i ти вважаеш, що я буду тебе переконувати, щоб ти розраховував на краще i втiшався приемною надiею. Бо яка потреба накликати бiду i передбачати все, що нам i так скоро доведеться витерпiти, навiщо зараз псувати собi життя страхом перед майбутнiм? Глупо, звичайно, почуватися нещасним через те, що коли-небудь станеш нещасним. Та я поведу тебе до безтурботностi iншим шляхом.

(2) Якщо ти хочеш позбутися усiлякоi тривоги, уяви собi, що те, що лякае тебе, станеться неодмiнно, а якою б не була бiда, знайди iй мiрило i зваж свiй страх. Тодi ти напевно зрозумiеш, що нещастя, якого ти боiшся, або не таке велике, або не таке тривале в часi.

(3) Недовго знайти i приклади, якi змiцнять тебе: кожне столiття дае iх. До чого б твоя пам’ять не звернулася – в нашiй державi чи на чужинi – ти знайдеш душi, великi або завдяки природнiй силi, або завдяки вдосконаленню. Якщо тебе буде засуджено, хiба чекае на тебе щось важче, анiж вигнання чи в’язниця? Чи е що-небудь страшнiше, нiж тортури пiд вогнем, нiж загибель? Вiзьми будь-яке з цих страшних речей i назви тих, хто ними зневажив: тобi доведеться не шукати iмена, а вибирати.

(4) Рутiлiй перенiс свое засудження так, нiби найважчою була йому суддiвська несправедливiсть. Метелл переносив вигнання мужньо, а Рутiлiй навiть охоче. Перший подарував свое повернення республiцi, другий вiдмовив в ньому Суллi, якому тодi нi в чому не вiдмовляли. Сократ вiв бесiди i у в’язницi, а коли йому обiцяли влаштувати втечу, вiн не захотiв пiти i залишився, щоб позбавити людей вiд страху перед двома найважчими речами – смертю i в’язницею.

(5) Муцiй поклав руку на вогонь. Жахлива мука, коли тебе палять, та ще жахливiша вона, коли ти сам себе палиш. Ти бачиш, як людина неначитана, не озброена для боротьби зi смертю i болем нiякими настановами, але яка змiцнюе себе лише воiнською стiйкiстю, сама себе карае за невдачу! Вiн стоiть i дивиться, як з його руки на ворожу жаровню падають краплi, i не прибирае ii, згорiлу до кiсток, поки ворог не вiдносить вогонь. Вiн мiг би дiяти в чужому станi з бiльшим успiхом, та з бiльшою мужнiстю не мiг. Дивись-но, доблесть гарячiше намагаеться прийняти удар на себе, анiж жорстокiсть – нанести його, i Порсенна швидше пробачив Муцiю намiр убити його, нiж Муцiй пробачив собi за те, що не убив.

(6) «Цi iсторii, – скажеш ти, – спiванi-переспiванi у всiх школах! Коли справа дiйде до зневаги до смертi, ти почнеш розповiдати менi про Катона». – А чому б менi i не розповiсти, як вiн тiеi останньоi ночi читав Платона, поклавши в узголiв’i меч? Про два види зброi потурбувався вiн у крайнiй бiдi: про один – щоб померти охоче, про другий – щоб померти будь-якоi митi. Вiн облаштував справи i вирiшив дiяти так, щоб нiкому не вдалося нi убити Катона, нi врятувати.

(7) І, дiставши меч, який до того дня берiг не заплямованим кров’ю, вiн сказав: «Ти нiчого не досягла, фортуно, вчинивши перепони усiм моiм починанням! Не за свою свободу я бився, а за свободу батькiвщини, не заради того був таким упертим, щоб жити вiльним, а заради того, щоб жити серед вiльних. А тепер, коли такi плачевнi справи роду людського, Катону пора йти у безпечне мiсце».

(8) І вiн нанiс собi смертельну рану. А коли лiкарi перев’язали ii, вiн, що майже стiк кров’ю, залишився без сил, та зберiг всю мужнiсть, у гнiвi не тiльки на Цезаря, а й на себе, вiдкрив собi рану голими руками i навiть не закричав, а силою викинув з грудей свою благородну душу, яка зневажала будь-яку владу.

(9) Я пiдбираю цi приклади не для вправ розуму, а щоб пiдбадьорити тебе i змiцнити проти того, що здаеться страшнiшим вiд усього. Ще легше вдасться менi це, коли я покажу тобi, що не тiльки мужнi зневажали цю мить розлуки з душею, а й люди зазвичай малодушнi тут не поступалися вiдважним. Так, Сципiон, тесть Гнея Помпея, вiднесений противним вiтром до берегiв Африки, побачивши, що його корабель захоплений ворогами, пронизав себе мечем, а на запитання, де начальник, вiдповiв: «З начальником все добре!»





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48586380) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Апатiя (грец.).




2


Вiн прожив життя (грец.).