Книга - Беззаперечна правда

Беззаперечна правда
Майк Тайсон

Ларрi Сломан


«Беззаперечна правда» – книга-сповiдь американського професiйного боксера Майка Тайсона, написана у спiвавторствi з Ларрi Сломаном.

Абсолютний чемпiон свiту з боксу у надважкiй категорii, перший володар трьох чемпiонських поясiв за версiями WBC, WBA i IBF – усi цi звання Майк отримав, коли йому виповнився лише 21 рiк.

Дитина негритянського гетто Нью-Йорка з усiма наслiдками, що з цього випливають, вiн не змiг пройти випробовування всесвiтньою славою та великими грошима, що принесли йому чемпiонськi титули.

Свое прiзвисько Залiзний Майк вiн отримав за жорстку та брутальну поведiнку як на ринзi, так i в життi. Засуджений до 6 рокiв ув’язнення за неправдивим звинуваченням у згвалтуваннi, пацiент центрiв допомоги наркота алкозалежним, вiн вiднайшов у собi сили повернутися до нормального життя.

Ця книга про злети i падiння, про вiру, силу волi та кохання, якi дають змогу людинi залишатися чемпiоном власного життя.



У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.





Майк Тайсон, Ларри Сломан

Беззаперечна правда



Copyright © 2013 by Tyrannic Literary Company, LLC

All rights reserved.

© А. Дiамант, переклад украiнською, 2020

© М. Мендор, художне оформлення, 2020


* * *


Ця книга присвячена всiм вигнанцям – усiм, хто коли-небудь був завороженим, кинутим на дно життя, приспаним транквiлiзаторами, побитим, помилково звинуваченим i не здатним приймати любов.







Пролог


Бiльшу частину шести тижнiв мiж моiм обвинуваченням та засудженням за згвалтування я провiв роз’iжджаючи краiною й зустрiчаючись iз рiзними моiми подружками. Це був мiй спосiб попрощатися з ними. А коли я був не з ними, то вiдбивався вiд усiх жiнок, якi робили менi пропозицii. Куди б я не пiшов, скрiзь були жiнки, якi пiдходили до мене i говорили: «Та давай, я не буду звинувачувати тебе в згвалтуваннi. Пiшли зi мною. Я дозволю тобi зробити вiдео». Пiзнiше я зрозумiв, що це був iхнiй спосiб сказати: «Ми знаемо, що ти не робив цього». Але тодi я сприймав це по-iншому. Я вiдповiдав обурено i грубо. Хоча вони говорили це просто, щоб пiдтримати мене, менi було занадто боляче, щоб усвiдомити iх намiри. Я був слiпим, божевiльним, зажартим малим, якому випало багато в чому вирости.

Проте частково мiй гнiв був виправданим. Я був двадцятип’ятирiчним юнаком, якому загрожувало шiстдесят рокiв в’язницi за злочин, який я не скоював. Дозвольте менi повторити тут те, що я сказав перед присяжними пiд час суду, коли менi виносили вирок, на слуханнi щодо мого дострокового звiльнення пiсля того, як я вийшов iз в’язницi, i те, що я буду продовжувати говорити, доки мене не закопають у землю: Я не гвалтував Дезiре Вашингтон. Вона знае це, Бог знае це, i iй жити до кiнця життя з наслiдками ii дiй.

Мiй промоутер Дон Кiнг постiйно запевняв мене, що я уникну цих звинувачень. Вiн казав менi, що тихенько працюе за лаштунками, щоб уладнати цю справу. Крiм того, вiн найняв Вiнса Фуллера – найкращого адвоката, якого можна було купити за мiльйон доларiв. Вiнс, як виявилося, був податковим адвокатом Дона. І Дон, ймовiрно, усе ще винен йому грошi. Але я з самого початку знав, що справедливостi менi не здобути. Мене судили не в Нью-Йорку чи Лос-Анджелесi, а в Індiанаполiсi, що в штатi Індiана – iсторично одному з оплотiв Ку-Клукс-Клану. Моя суддя, Патрiсiя Гiффорд, була колишнiм прокурором у справах про сексуальнi злочини i вiдома як «Мiс Шибениця». Я був визнаний винним зiбранням моiх «присяжних», тiльки двое з яких були чорношкiрими. Ще один чорношкiрий член журi був звiльнений суддею пiсля пожежi в готелi, де зупинилися присяжнi. Вона звiльнила його через його «душевний стан». Так, його душевний стан був такий, що йому не подобалася iжа, яку йому подавали.

Але, на мою думку, менi не було рiвних. Я був наймолодшим чемпiоном у суперважкiй вазi в iсторii боксу. Я був титаном, реiнкарнацiею Олександра Македонського. Мiй стиль був блискавичним, мiй захист був неприступним, а сам я був лютим. Просто неймовiрно, як низька самооцiнка i величезне Его можуть породити у вас манiю величi. Проте пiсля розгляду справи цей бог серед людей повинен був тягнути свою чорну дупу до суду для винесення вироку.

Та перед тим я вирiшив спробувати щастя в магii. Келвiн, мiй близький друг iз Чикаго, розповiв менi про якусь чаклунку худу, яка могла б накласти закляття, щоб врятувати мене вiд в’язницi.

«Ти помочишся в банку, потiм покладеш туди п’ять стодоларових купюр, потiм поставиш банку пiд лiжко на три днi, а потiм принесеш iй, i вона буде молитися за тебе», – сказав менi Келвiн.

«Отже, бабка-ясновидиця збираеться витягнути цi обiсцянi бакси з банки, сполоснути iх i пiти за покупками. Якби хто-небудь дав тобi стодоларову купюру, на яку вiн помочився, ти б ii взяв?» – запитав я Келвiна. У мене була репутацiя людини, яка розкидаеться грошима, але це було занадто навiть для мене.

Потiм кiлька друзiв спробували звести мене зi священником вуду. Вони привели типа в костюмi. Типчик не був схожий навiть на маскарадного вуду чаклуна. Цей мудак мав би бути в болотi й носити дашлiкi. Я знав, що вiн нiчого не вартий. Вiн навiть не запланував нiякоi церемонii. Вiн просто написав якусь дурню на клаптику паперу i намагався втюхати ii менi. Вiн хотiв, щоб я помився в якiйсь незрозумiлiй олii i випив якусь спецiальну воду. Проте я пив чортiв «Хеннесi» й не збирався розбавляти мiй Хеннесi водою.

Тож я вирiшив найняти священника з Сантерii, щоб вiн зробив якесь чаклунське лайно. Якось вночi ми пiшли до будiвлi суду з голубом та яйцем. Коли голуб злетiв, я випустив яйце додолу i крикнув: «Ми вiльнi!». Кiлька днiв потому я одягнув свiй сiрий, у тонку смужку костюм i рушив до суду.

Пiсля зачитування вироку моя команда захисту пiдготувала вiд мого iменi меморандум про спiвпрацю. Це був вражаючий документ. Доктор Джером Мiллер – клiнiчний директор Інституту Августа у Вiрджинii i один iз провiдних фахiвцiв краiни з сексуальних злочинiв серед дорослих, оглянув мене i прийшов до висновку, що я «чутлива i уважна молода людина з проблемами, викликаними, скорiше, дефiцитом розвитку, нiж патологiею». Вiн був переконаний, що мiй довгостроковий прогноз за регулярного психотерапевтичного лiкування буде хорошим. «Ув’язнення затягне i, ймовiрнiше, погiршить процес, – пiдсумував вiн. – Я наполегливо рекомендую розглянути iншi варiанти стримувального та лiкувального характеру«. Ясна рiч, працiвники служби пробацii, якi готували документ про винесення вироку, викинули цей останнiй абзац зi свого резюме. Проте вони радо включили думку обвинувачення: «оцiнка цього злочину i цього злочинця приводить Головного слiдчого цiеi справи, досвiдченого детектива iз сексуальних злочинiв до висновку, що обвинувачений схильний вчинити подiбний злочин у майбутньому».

Моi адвокати пiдготували додаток, який мiстив сорок вiсiм свiдчень про мою особу вiд найрiзноманiтнiших людей: вiд директора моеi старшоi школи та мого соцiального працiвника з пiвнiчноi частини штату Нью-Йорк, удови сина Шугар Рей Робiнсона, моеi названоi матерi Камiлли, мого боксерського гiпнотерапевта та шiстьох моiх подруг (i iхнiх матерiв) – всi вони писали зворушливi розповiдi про те, яким iдеальним джентльменом я з ними був. Одна з моiх перших подружок iз Кетскiлла навiть написала суддi: «Я три роки чекала, перш нiж вступити в статевий зв’язок iз мiстером Тайсоном, i жодного разу вiн мене нi до чого не примушував. Причина, чому я люблю його – це те, що вiн любить i поважае жiнок».

Однак, звичайно ж, Дон не був би Доном, якби вiн не пiшов i не перестарався. Кiнг попросив преподобного Вiльяма Ф. Крокетта, Першого Імперського Церемонiального Майстра Давньоегипетського арабського ордена благородних мiстичних святинь Пiвнiчноi i Пiвденноi Америки написати листа на мiй захист. Преподобний писав: «Я благаю вас позбавити його вiд тюремного ув’язнення. Хоча я й не розмовляв iз Майком вiд дня судового засiдання, але маю iнформацiю, що вiн бiльше не послуговуеться лайливою лексикою, читае Бiблiю, молиться та тренуеться». Звичайно, це все було маячнею сивоi кобили. Вiн навiть не знав мене!

А потiм Дон написав суддi особистого сердечного листа. З нього можна було подумати, що я знайшов лiки вiд раку, мав план встановлення миру на Близькому Сходi та доглядав хворих кошенят. Вiн розповiв про мою роботу з Фондом Make-A-Wish[1 - Англ. «загадай бажання» – прим. перекл.], з яким я вiдвiдував хворих дiтей. Вiн повiдомив суддю Гiффорда, що щороку у День подяки ми роздаемо нужденним i голодним сорок тисяч iндичок. Вiн переказав за той випадок, коли ми зустрiлися з Сiмоном Вiзенталем, i я був так зворушений, що пожертвував велику суму грошей, щоб допомогти йому вистежити нацистських вiйськових злочинцiв. Здаеться менi, Дон забув, що Клан ненавидить евреiв так само палко, як i чорних.

Дон розхвалював мене на рiзний лад цiлих вiсiм сторiнок. «Для молодоi людини його вiку не притаманно настiльки сильно перейматися своiми ближнiми, не кажучи вже про те, якi глибокi почуття вiдданостi та вiдповiдальностi вiн плекае. Це богоподiбнi якостi – благороднi чесноти любовi, вiдданостi та безкорисливостi. Вiн – дитя Боже: один з найнiжнiших, чуйнiших, дбайливiших, люблячих i тямущих людей, яких я коли-небудь зустрiчав за двадцять рокiв роботи з боксерами». Дiдько, Дон повинен був виступити з заключним словом замiсть мого адвоката. Проте Джон Сольберг, спецiалiст зi зв’язкiв з громадськiстю Дона, негайно перейшов до справи у своему листi до суддi Гiффорда. «Майк Тайсон не покидьок», – написав вiн.

Покидьком може я й не був, але от зарозумiлим мудаком я був точно. Пiд час процесу в залi суду я поводився настiльки зарозумiло, що вони нiяк не могли дати менi перепочинок. Навiть перед обличчям своеi загибелi я не мiг приборкати свою зверхнiсть. Усi тi речi, про якi вони написали в тому звiтi: роздавання грошей та iндикiв, турбота про людей, пiклування про слабких та немiчних – я робив усе це, але робив не тому, що був скромним, а тому, що хотiв вдаватися скромним. Вiдчайдушно й усiею душею я бажав бути смиренним, але жодноi смиренноi кiстки в менi не було.

Отже, озброiвшись усiма цими особистими характеристиками на мене, 26 березня 1992 року ми з’явилися до суду суддi Патрiсii Гiффорд для винесення менi вироку. Свiдкам було дозволено увiйти, i Вiнс Фуллер розпочав процес, покликавши на трибуну Ллойда Брiджеса – виконавчого директора житлового центру «Рiверсайд» в Індiанаполiсi. Моя команда захисту стверджувала, що замiсть тюремного ув’язнення мое покарання слiд було б вiдкласти, а мене вiдправити вiдбувати свiй випробувальний термiн до реабiлiтацiйного центру, де я мiг би поеднувати особисту терапiю з громадськими роботами. Колишнiй мiнiстр Брiджес керував саме такою програмою. Вiн засвiдчив, що, безумовно, розгляне мою кандидатуру в свiй центр першочергово.

Проте помiчник прокурора змусив Брiджеса розповiсти, що нещодавно з його реабiлiтацiйного центру було скоено чотири втечi. А пiсля того, як вона натиснула на мiнiстра, щоб той зiзнався, що вiн розмовляв зi мною в моему особняку в Огайо i що ми сплатили за його авiаперелiт – та iдея померла тiльки-но народившись. Тож тепер все зводилося до того, який термiн менi призначить Мiс Шибениця.

Фуллер пiдiйшов до лавки. Настав його час продемонструвати свою магiю доларових мiльйонiв. Однак вiн натомiсть почав плести своi звичнi нiсенiтницi. «Тайсон прийшов до нас переобтяжений життевим багажем. Преса його паплюжила. Жодного дня не проходило без того, щоб вони не переймались його недолiками. Це не той Тайсон, якого я знаю. Тайсон, якого я знаю, то чуйна, уважна та турботлива людина. Яким би несамовитим вiн не був на ринзi, але вся та лють зникае, щойно вiн покидае ринг». Тож ця промова була далека вiд гiпербол Дона Кiнга, але вона була непоганою. За винятком того, що Фуллер щойно провiв увесь процес, зображуючи мене диким звiром та грубим занудою, в якого в головi лише сексуальне задоволення.

Потiм Фуллер перевiв розмову на мое бiдне дитинство та мое усиновлення легендарним тренером з боксу Касом Д’Аманто.

«Але в цьому е дещиця трагедii, – провадив вiн. – Д’Аманто зосередився виключно на боксi. Тайсон-людина був другорядною метою на дорозi Каса Д’Аманто зробити з Тайсона великого боксера». Камiлла, яка була партнеркою Каса протягом багатьох рокiв, була обурена його заявою. Це було наче Фуллер обiсцяв могилу мого наставника Каса. Фуллер усе балакав i балакав, але вся його балаканина була такою ж нескладною, як i пiд час усього процесу.

Тепер настав мiй час звернутися до суду. Я пiднявся з мiсця i встав за трибуною. Я не пiдготувався як належить i навiть не мав жодних записiв. Проте у мене в руках був цей безглуздий клаптик паперу «вудуiста». І я знав одну рiч: я не збирався просити пробачення за все, що сталося тiеi ночi у моему готельному номерi. Я вибачився перед пресою, судом та iншими учасниками конкурсу «Мiс Чорна Америка», де я познайомився з Дезiре, але не за своi дii в моiй кiмнатi.

«Моя поведiнка була досить грубою. Я iз цим згоден. Я нiкого не гвалтував. Я не робив спроб когось згвалтувати. Пробачте». Потiм я озирнувся на Грега Гаррiсона, прокурора або звинувача у моiй справi.

«Мое особисте життя було спаплюжено. Менi було дуже боляче. Усе це було наче один довгий сон. Я прийшов сюди не для того, щоб молити вас про помилування, мем. Я очiкую найгiршого. Мене мучили. Мене принижували в усьому свiтi. Мене принижували в суспiльствi. Проте я щасливий, що в мене е пiдтримка. Я готовий боротися з усiм, що менi готуе життя».

Я знову сiв на лавку пiдсудних, i суддя поставив менi кiлька запитань про те, як воно бути тим, з кого дiти беруть приклад. «Мене нiколи не вчили, як менi поводитися в моему статусi знаменитостi. Я не кажу дiтям, що бути Майком Тайсоном – це добре. Батьки мають бути прикладом для наслiдування своiм дiтям, а не я».

Тепер слово було за звинуваченням. Замiсть селюка Гаррiсона, який сперечався зi мною пiд час судового процесу, утрутився його бос – прокурор округу Марiон Джеффрi Модiсет. Цiлих десять хвилин вiн торочив про те, що чоловiки з грошима та популярнiстю не заслуговують на спецiальнi привiлеi. Потiм вiн зачитав листа Дезiре Вашингтон. «Рано вранцi 19 липня 1991 року стався напад на мое тiло та душу. Я була настiльки фiзично придушена, що моя найпотаемнiша внутрiшня суть просто заклякла. На мiсцi того, що вiсiмнадцять рокiв було мною, тепер лише почуття холоду та порожнечi. Я не в змозi говорити про те, яким буде мое майбутне. Я можу тiльки сказати, що кожен день пiсля згвалтування був боротьбою за те, щоб знову навчитися довiряти й посмiхатися, як колись, i знайти Дезiре Лiнн Вашингтон, яку забрали в мене i в тих, хто любив мене, 19 липня 1991 року. У тi моменти, коли я переживала гнiв через бiль, який менi заподiяв нападник, Бог дарував менi мудрiсть узрiти в ньому психiчно хворого. Попри те, що я досi плачу, коли бачу бiль у моiх власних очах, я також здатна виявити спiвпереживання до мого кривдника. І завжди хотiла i досi бажаю, щоб його направили на реабiлiтацiю».

Модiсетт поклав лист на стiл. «Тайсон не може цього зрозумiти з самого дня свого звинувачення. Увесь свiт спостерiгае iз запитанням, чи для всiх одна наша система правосуддя. Його зобов’язанням е визнати свою проблему. Зцiлити цю хвору людину. Гвалтiвник Майк Тайсон мае полишити нашi вулицi». А потiм вiн порадив менi провести вiд восьми до десяти рокiв зцiлення за гратами.

Тепер була черга Джима Войлза говорити про мене. Войлс був мiсцевим юристом, найнятим Фуллером як мiсцевий радник. Вiн був чудовим хлопцем – сповнений спiвчуття, розумний i веселий. Вiн був единим повiреним iз мого боку, якому я довiряв. Крiм усього iншого, вiн був другом суддi Гiффорд i простим хлопцем, який мiг би подати апеляцiю до суду присяжних Індiанаполiса. «Давайте вiзьмемо цього хлопця, – сказав я Дону на початку розгляду справи. Войлз, напевно, дав би менi можливiсть утрутитися в гру. Але Дон i Фуллер виставили його дурнем. Вони не дали йому нiчого зробити. Вони заткнули його. Джим був також розчарований. Свою роль вiн описав одному з друзiв як «один iз найдорожчих у свiтi носiiв олiвцiв». Проте тепер, нарештi, йому дали слово в судi. Вiн пристрасно закликав удатися до реабiлiтацii замiсть тюремного ув’язнення, але його слова лунали мов до глухих. Суддя Гiффорд була готова ухвалити рiшення.

Вона почала з того, що похвалила мене за мою громадську активнiсть та за мое ставлення до дiтей i за те, що я «дiлюся своiми активами». Та потiм вона пустилась до напучування про «побачення-згвалтування», заявивши, що це термiн, який вона терпiти не може. «Нам вдалося з’ясувати, що робити все, що вам забажаеться, то нормальна практика, якщо ви знаете жiнку або зустрiчаетесь iз нею. Проте закон дуже чiтко визначае в цьому суть згвалтування. Вiн не вдаеться до деталей i не цiкавиться, чи мали нападник та його жертва якiсь стосунки. Слово побачення в словосполученнi «згвалтування на побаченнi» жодним чином не нiвелюе факт того, що це все ж було згвалтування».

Моi думки розбiглися пiд час цiеi промови. Вона не мала жодного стосунку до мене. У нас не було нiякого побачення; це був, як сказав би великий комiк Бiлл Белламi, зов плотi. Але досить про це. Потiм моi думки знову зiбралися.

«Я вiдчуваю, що вiн ризикуе вчинити таке ще раз, виходячи з його ставлення, – сказала суддя i втупила погляд у мене. – Ви нiколи до того не були пiд звинуваченням. Вам дiставалось багато всього задарма. Але ви спiткнулися, – вона зробила паузу. – За першою статтею я засуджую вас до десяти рокiв ув’язнення», – сказала вона.

«Чортова сучка», – пробурмотiв я собi пiд нiс. Я вiдчув, як цiпенiю. Це була стаття про згвалтування. «Дiдько, може варто було менi випити ту спецiальну вуду-воду», – подумав я.

«За другою статтею я засуджую вас до десяти рокiв» Дон Кiнг i моi друзi в залi суду голосно зiтхнули. Ця стаття була за використання моiх пальцiв. По п’ять рокiв за кожен палець.

«За третьою статтею я засуджую вас до десяти рокiв». Це була стаття за використання мого язика. За двадцять хвилин. Це був, напевно, свiтовий рекорд – найдовший кунiлiнгус пiд час згвалтування.

«Вироки будуть винесенi одночасно, – продовжила вона. – Я присуджую вам максимальний штраф у тридцять тисяч доларiв. Чотири роки з цього строку я прибираю i призначаю вам замiсть них пробацiйний перiод. Протягом цього часу ви перебуватимете на психоаналiтичнiй програмi доктора Джерома Мiллера i матимете 100 годин громадськоi роботи, пов’язаноi з молодiжною злочиннiстю».

Фуллер пiдхопився з мiсця i почав доводити, що я повинен бути звiльнений пiд заставу доки Алан Дершовiц – вiдомий адвокат захисту, готуе мою апеляцiю. Дершовiц був присутнiй у залi суду, спостерiгаючи за винесенням вироку. Пiсля Фуллера слово взяв сiльський ковбой Гаррiсон. Багато людей потiм стверджуватимуть, що я став жертвою расизму. Але я думаю, що такi хлопцi, як Модiсет та Гаррiсон, ув’язались у все це, iмовiрнiше, заради шелесту банкнот. Їм було загалом начхати на кiнцевий юридичний пiдсумок справи; усi iхнi думки були зосередженi на тому, щоб iхнi iмена потрапили до газет i вони стали великими шишками.

Тож Гаррiсон пiдвiвся i сказав, що я був «несамовитим хлопцем, винним у згвалтуваннi, i мiг би повторити цей злочин у майбутньому». Якщо вам не вдасться довести провину пiдсудного, ви зменшите серйознiсть злочину, принизите якiсть правоохоронних органiв, виставите дурнями iнших невинних осiб та дозволите злочинцю продовжувати наче i не було нiчого свiй спосiб життя».

Суддя Гiффорд погодилась. Жодноi застави. А це означало, що шлях менi просто до в’язницi. Гiффорд уже збиралась покласти край розгляду, коли в залi суду пiднялася метушня. Дершовiц пiдскочив зi свого мiсця, схопив портфель i гучно вискочив iз залу суду, буркотячи собi пiд нiс: «Я йду подивитися, як чиниться правосуддя». У залi запанувало деяке спантеличення, але суддя вдарила молотком по столу. Цього було достатньо. Прийшов окружний шериф, щоб взяти мене пiд варту. Я встав, зняв годинник та ремiнь i простягнув iх разом iз гаманцем Фуллеру. Двi моi подруги в першому ряду нестримно ридали. «Ми любимо тебе, Майку», – схлипували вони. Камiлла встала i пiдiйшла до лави пiдсудних. Ми обнялися на прощання. Потiм шериф вивiв через заднi дверi нас iз Джимом Войлзом iз залу суду.

Вони вiдвели мене вниз до зали очiкування. Мене обшукали, зняли вiдбитки пальцiв i ретельно обробили. Ззовнi на мене чекав натовп репортерiв, якi оточили машину, яка мала вiдвезти мене до в’язницi.

«Коли ми будемо йти, не забудь надiти пальто поверх наручникiв», – порадив менi Войлс. Вiн серйозно? Поступово зацiпенiння давало мiсце лютi, i я починав закипати. Отже, менi мае бути соромно, що мене ведуть у наручниках? Вони мiй знак чесноти. Я буду сукою, якщо сховаю наручники. Джим думав, що, сховавши наручники, я позбудуся болiсного сорому, але ж нi, навпаки, ховати наручники було б для мене нестерпнiше! Мене мали бачити з тим залiзом на менi. До бiса всiх iнших – тi, хто розумiе, мають бачити на менi цi кайдани. Я навчався у вiйськовiй школi.

Ми вийшли з будiвлi суду i попрямували до машини, i я гордо пiдняв своi руки в наручниках. Я криво посмiхнувся, нiби кажучи: «Ви вiрите в це лайно?» Ця моя фотографiя потрапила на першу смугу газет усього свiту. Я сiв у полiцейську машину, i Джим утиснувся поруч зi мною на задне сидiння.

«Ну що ж, фермерський хлопчик, тепер тiльки ти i я», – пожартував я.

Нас вiдвезли до розподiльчого центру, щоб визначити, до в’язницi якого рiвня мене слiд вiдправити. Мене роздягнули догола, змусили нагнутися i обшукали порожнини тiла. Потiм менi видали якусь галiму пiжаму i тапки. А потiм вiдправили мене до молодiжного центру Індiани в Плейнфiлдi для злочинцiв другого i третього рiвнiв. До того часу, як я дiстався до свого кiнцевого пункту призначення, злiсть виiла менi нутро. Я збирався показати цим шмаркачам, як вiдбувати термiн. У мiй спосiб. Кумедно, але менi знадобилось багато часу, щоб зрозумiти, що ця маленька бiла жiнка суддя, яка спровадила мене до в’язницi, можливо, врятувала менi життя.




1


МИ БУЛИ В ТЬОРКАХ ІЗ ЦИМИ ХЛОПЦЯМИ, ЯКИХ НАЗИВАЛИ «ПУМА БОЙЗ». БУВ 1976 рiк, i я жив у Браунсвiлi, що в Бруклiнi, а цi хлопцi були з мого району. Тодi я бiгав iз командою Ратленд-Роуд, яка називала себе «Кiшки». То був гурт карибських хлопцiв iз сусiднiх Краун-Хайтс. Ми були розбiйним гуртом. Дехто з наших друзiв-гангстерiв посварилися з Пума Бойз, i ми пiшли до парку, щоб пiдтримати iх. Зазвичай ми не мали справи з вогнепальною зброею, але то були нашi друзi. Отже, ми накрали купу рiзного лайна: кiлька пiстолетiв, 357 Магнум i довгу гвинтiвку М1 iз прикрiпленим до неi байонетом часiв Першоi свiтовоi вiйни – нiколи не знаеш, що знайдеш, коли вломлюешся до чужих будинкiв.

Тож йдемо ми вулицями, тримаючи нашу зброю, i нiхто не пiдходить до нас, навколо немае жодного полiцiянта, щоб нас зупинити. У нас навiть не було мiшка, щоб сховати в нього велику гвинтiвку, i ми тому просто по черзi несли ii по кiлька кварталiв кожен.

«Йо, он де вiн! – сказав мiй друг гаiтянин Рон. – Отей чувак у червоних шузах “пума” i з червоною шиею». Рон помiтив хлопця, якого ми вистежували. Коли ми кинулися бiгти, величезна юрба в парку розступилася, наче море перед Мойсеем. І добре, що вони те зробили, бо – бум! – один iз моiх друзiв вiдкрив вогонь. Почувши стрiлянину, усi кинулися навтьоки.

Ми продовжували йти, i я зрозумiв, що дехто з Пума Бойз ховаються помiж припаркованих машин на вулицi. У мене була гвинтiвка М1, i я швидко крутнувся навколо, щоб побачити, що то за великий хлопець цiлить у мене з пiстолета.

«Якого дiдька ти тут робиш? – сказав вiн менi. То був мiй старший брат Роднi. – Забирайся на хрiн звiдси».

Я просто пiшов собi далi, вийшов iз парку i пiшов додому. Менi було тодi десять.



Я ЧАСТО КАЖУ, ЩО Я БУВ ПОГАНОЮ ВІВЦЕЮ В СІМ’Ї, АЛЕ, якщо зважити все, майже все мое дитинство я був, насправдi, покiрним хлопчиком. Я народився в лiкарнi Камберленда в районi Форт-Грiн у Бруклiнi, Нью-Йорк, 30 червня 1966 року. Моi найпершi спогади повертають мене до лiкарень, в яких я малим проводив чимало часу: я постiйно мав якiсь проблеми з легенями. Одного разу, щоб привернути до себе увагу, я сунув палець в Drano[2 - Засiб для чищення каналiзацiйних труб.] i облизав його. Мене стрiмголов повезли до лiкарнi. Я пригадую, що моя хрещена дала менi там iграшковий пiстолет, але я його дуже швидко зламав.

Я мало що знаю про свою сiм’ю. Моя мати, Лорна Мей, все життя прожила в Нью-Йорку, проте народилася вона на пiвднi, у Вiрджинii. Якось мiй брат вирiшив провiдати ту мiсцину, де виросла моя мати. Вiн сказав, що не знайшов там нiчого, окрiм парковання для трейлерiв. Тож я реально нiгер iз трейлерного парку. Моя прабабуся Берта i моя двоюрiдна бабця працювали на бiлу ледi в тридцятi роки тодi, коли бiльшiсть бiлих не хотiли наймати чорношкiрих. Берта i ii сестра настiльки були вдячними за це, що обидвi назвали своiх дочок Лорнами на честь тiеi ледi. Берта витратила заробленi грошi, щоб вiддати своiх дiтей до коледжу.

Напевно, я успадкував нокаутуючий сiмейний ген вiд моеi прабабусi. Лорна, кузена моеi мами, казала менi, що чоловiк тiеi сiм’i, де була Берта, постiйно бив свою дружину, i Бертi це не подобалось. А вона була великою жiнкою.

«Не торкайся ii», – сказала вона йому.

Вiн сприйняв це за жарт, але вона вперiщила його кулаком i посадила тим ударом на дупу. Наступного дня вiн побачив Берту i сказав iй: «Ну, як живете, мiс Прайс?» Вiн перестав бити свою дружину i перетворився на зовсiм iншу людину.

Мою маму всi любили. Коли я народився, вона працювала наглядачкою в жiночiй в’язницi на Манхеттенi, але водночас вона вчилася на вчительку. Тодi, коли вона познайомилась iз моiм батьком, вона закiнчила третiй курс. Вiн захворiв, i iй довелося покинути навчання, щоб доглядати за ним. Але смак на чоловiкiв, як для такоi освiченоi жiнки, у неi був нiкудишнiй.

Я мало що знаю про сiм’ю свого батька. Правду кажучи, я взагалi погано знав його. Чи то пак того чоловiка, про якого казали нiби вiн мiй батько. У моему свiдоцтвi про народження сказано, що моiм батьком був Персел Тайсон. Єдина проблемка в тiм, що нi я, нi мiй брат, нi моя сестра нiколи не бачили цього чувака.

Нам усiм казали, нiби наш батько, то Джиммi «Керлi» Кiркпатрiк-молодший. Але я заледве щось колись чув про нього. З часом до мене дiйшли чутки, що Керлi був сутенером i що вiн вимагав грошi у жiнок. А потiм вiн раптом став називати себе церковним дияконом. Ось чому щоразу, коли я чую, як хтось називае себе преподобним, я кажу: «преподобний-дефiс-сутенер». Якщо гарненько подумати, то цi релiгiйнi хлопцi мають харизму сутенерiв. Вони можуть змусити будь-кого в церквi робити все, що iм заманеться. Тож для мене це завжди так, «епископ-дефiс-сутенер», «преподобний-дефiс-сутенер».

Керлi перiодично приiжджав до нас. Вони з мамою нiколи не розмовляли один з одним, вiн просто сигналив, i ми спускалися вниз, щоб зустрiти його. Ми, дiти, набивались в його «кадилак», думаючи, що поiдемо на екскурсiю на Конi Айленд або Брайтон Бiч, але вiн просто возив нас кiлька хвилин навколо, а потiм пiдкочував назад до нашого будинку, давав нам трохи грошей, цiлував на прощання мою сестру i потискав руки менi й брату. Оце й усе. До побачення, можливо, наступного року.

Моiм першим районом був Бед-Стай у Бруклiнi. Тодi це був цiлком пристойний робочий район. Усi один одного знали. Жилося тут нормально, але неспокiйно. Кожнi п’ятницю i суботу в будинку було як у Вегасi. Моя мама запрошувала гостей на гру в карти i кликала всiх своiх подружок, багато з яких працювали в розпутному бiзнесi. Вона вiдряджала свого бойфренда Еддi купити ящик спиртного, i вони, розбавивши його водою, продавали шоти. Кожну четверту комбiнацiю карт переможець повинен був кинути в банк, щоб хазяi заробили грошей. Моя мама готувала крильця. Мiй брат пригадуе, що крiм дрiбних злодюжок та повiй там також були гангстери та детективи. У нас були всi вершки. Коли у моеi матерi з’являлися грошi, вона пускалася берега. Вона вмiла легко заводити знайомства, i в неi завжди була купа подружок та цiла купа чоловiкiв. Усi i кожен пили й пили до нестями. Вона не курила марiхуану, але курили всi ii друзi, тому вона постачала iм наркотики. Вона просто курила цигарки Kool 100’s. Подругами моеi мами були повii або ж просто жiнки, якi спали з чоловiками за грошi. Нiяких витончених чи простих людських натур. Перш нiж пiти на побачення зi своiми чоловiками, вони залишали в нас своiх дiтей. А коли вони приходили забирати своiх дiтей, на iхньому одязi iнколи бувала кров, i моя мати допомагала iм вiдiпрати ii. Одного разу я прийшов додому i побачив там бiле немовля. «Що це, в бiса, за хрень?» – подумав я. Але ось такий вигляд мало мое життя.

Мiй брат Роднi був на п’ять рокiв старшим за мене i через те у нас було мало спiльного. Вiн був чудернацьким хлопцем. Ми, чорнi хлопцi з гето, а вiн був типу як вчений. У нього були всi цi пробiрки, вiн завжди був зайнятий якимись експериментами. У нього навiть була колекцiя монет. Я йому так казав: «Цими штуками займаються бiлi люди».

Одного разу вiн пiшов до хiмiчноi лабораторii Інституту Пратта в розташованому поблизу коледжi, i там йому дали якихось хiмiкатiв для експерименту. Кiлька днiв пiсля того, коли його не було вдома, я добувся до його кiмнати i почав доливати воду в його пробiрки – вибухом висадило вiкно, а в кiмнатi зайнялася пожежа. Брату довелося повiсити на дверi замок пiсля цього випадку.

Я постiйно бився з ним, але то були типовi для братiв речi. За винятком того дня, коли я порiзав його бритвою. Вiн побив мене того дня за якусь провину i пiшов собi спати. Ми з моею сестрою Денiс дивились якийсь серiал про лiкарiв, де вони робили операцiю. «О, ми могли би зробити це, а Роднi був би пацiентом. Я буду лiкарем, а ти – медсестрою», – сказав я своiй сестрi. Тож ми пiдкотили його рукав i взялися до роботи на його лiвiй руцi. «Скальпель», – сказав я, i моя сестра подала менi бритву. Я злегка порiзав його i рана почала кровоточити. «Медсестра, нам потрiбен спирт», – сказав я, i вона передала менi пляшечку спирту, а я полив ii вмiстом порiз. Брат iз криком пiдхопився i волаючи став ганятися за нами по будинку. Я заховався за мамою. Шрами вiд тих порiзiв у нього е й зараз.

Але в нас бували й хорошi часи разом. Одного разу ми з братом йшли Анлантик-авеню i вiн сказав: «А пiшли сходимо на пончикову фабрику». Якось вiн украв трохи пончикiв там, i, я думаю, вiн хотiв показати менi, що здатен повторити свiй подвиг. Отже, ми туди пiдiйшли i побачили, що ворота вiдчиненi. Вiн зайшов i взяв кiлька коробок iз пончиками, але щось пiшло не так, i ворота зачинились, а вiн там застряг. Його помiтили охоронцi i пiшли до нього. Бачачи це, вiн передав менi пончики, i я побiг iз ними додому. Ми з сестрою сидiли на нашому ганку i наминали тi пончики, а нашi обличчя були бiлими вiд цукровоi пудри. Поруч стояла наша мама i розмовляла з сусiдкою. «Мiй син успiшно склав iспит на вступ до Бруклiнського Технiчного, – хвалилась вона подрузi. – Вiн такий чудовий учень, вiн – найкращий у своему класi».

І от саме в цей момент пiд’iхала машина копiв iз Роднi в нiй. Вони збирались висадити його бiля будинку, але вiн зачув, як мати вихваляеться про те, якого гарного сина вона мае, i сказав копам iхати далi. Вони вiдвезли його просто до Споффорда – центру для неповнолiтнiх злочинцiв. А я з сестрою тим часом щасливо прикiнчили тi пончики.

Бiльшу частину часу я проводив iз моею сестрою Денiз. Вона була на два роки старше за мене, i ii любили всi в нашiй окрузi. Якщо вона вже була твоiм другом, то була твоiм найкращим другом. Але якщо вона була твоiм ворогом – тримайся краще далi. Ми гралися разом у пасочки, дивилися фiльми про боротьбу та карате i ходили разом iз матiр’ю до магазину. Це було чудове iснування. Але раптом, коли менi було лише сiм рокiв, наш свiт перекинувся шкереберть.

Вiдбулася рецесiя, i моя мама втратила роботу, а нас виселили з нашоi гарноi квартири в Бед-Стай. Вони прийшли й забрали всi нашi меблi й винесли iх на дорогу. Ми, трое дiтей, мали сидiти на них i захищати iх, щоб нiхто не забрав iх, доки наша мати ходила й шукала нам нове мiсце. Я сидiв там i якiсь дiти з нашого району пiдходили i питали: «Майку, Майку, чого вашi меблi на дорозi?» Ми iм просто вiдповiдали, що переiжджаемо. А тодi нас побачили сусiди i винесли нам тарiлки з iжею.

Ми опинилися в Браунсвiлi. Ви можете уявити собi рiзницю? Люди були там голоснiшими i агресивнiшими. Це було страхiтливе, жорстке та лячне мiсце. Моя мама не звикла спiлкуватися з такими агресивними чорними людьми, i вона, здавалося, була налякана, як i мiй брат, моя сестра i я сам. Усе навколо було вороже, у навколишньому свiтi не було геть нiчого доброго. Тут постiйно iздили копи з увiмкненою сиреною, швидка допомога щодня когось забирала; щомитi десь стрiляли та рiзали людей i били вiкна. Одного разу нас iз братом навiть пограбували просто перед нашим будинком. Ми часто спостерiгали, як цi хлопцi стрiляють один в одного. Це було схоже на сцени зi старих фiльмiв Едварда Г. Робiнсона. Ми дивилися i казали: «Вау, це вiдбуваеться насправдi».

До того ж уся округа була розсадником похотi. Багато людей там поводилось розкуто. Не дивно було почути на вулицi «смокчи мiй член» або «iж мою кицьку». Тут панували геть iншi обставини, анiж у моему старому районi. Одного разу якийсь хлопець схопив мене на вулицi, вiдвiв до закинутого дому i спробував згвалтувати. Я нiколи не почував себе на тих вулицях по-справжньому в безпецi. Через якийсь час ми перестали почуватися в безпецi навiть у власному будинку. Вечiрки у моеi мами закiнчилися, коли ми перебралися в Браунсвiл. Моя мати завела кiлька друзiв, але в неi бiльше не було такоi компанii, як на Бед-Стай. Тож вона почала сильно пити. Вона так i не знайшла iншоi роботи, i я пам’ятаю, як ми з мамою стояли в довгих чергах до центру соцiального забезпечення. Нам доводилося чекати годинами, а потiм, коли ми опинялись бiля входу, годинник показував п’яту i вони зачиняли дверi тоi чортовоi контори просто у тебе перед носом, точнiсiнько як у кiно. У Браунсвiлi нас теж постiйно виселяли. Таке траплялося досить часто. Час вiд часу ми влаштовувалися на пристойне мiсце, ненадовго знайшовши прихисток iз друзями або бойфрендом моеi матерi. Але бiльшiсть часу щоразу, коли ми переiжджали, нашi умови гiршали: iз бiдностi ми перейшли в серйозну бiднiсть, а потiм у пиздець яку бiднiсть. Зрештою, ми стали жити в покинутих будинках, де не було нi тепла, нi води, нi навiть електрики. Узимку, щоб зiгрiтися, ми всi четверо спали в одному лiжку. Ми залишалися там доти, доки хтось не приходив i не виганяв нас. Моя мати робила все можливе, щоб зберегти дах над нашими головами. Часто це означало, що iй доводилось спати з тими, хто iй насправдi не подобався. Просто ось так воно склалося.

Вона нiколи не йшла з нами до притулку для безхатькiв, натомiсть ми просто переселялися щоразу до iншого закинутого будинку. Це все сильно травмувало нашу психiку, але що ми могли зробити? Це те, що я так ненавиджу в собi, чому навчився у моеi матерi – немае нiчого такого в свiтi, чого ти не зробиш, щоб вижити.

Один iз моiх найперших спогадiв – це те, як соцiальнi працiвники прийшли в квартиру, щоб пошукати чоловiкiв пiд лiжком. Улiтку ми ходили за безкоштовними обiдами та снiданками. Я говорив iм, що маю дев’ятеро братiв i сестер, i вони пакували менi бiльше iжi. Я почував себе так, наче пiшов на вiйну i отримав здобич. Так я гордився тим, що здобув iжi для нас. Можете собi уявити таке фуфло? Я вiдкривав холодильник i бачив там сендвiчi, апельсини та пачки з молоком. Усього по двадцять. І я запрошував людей. «Брате, тобi потрiбно чогось з iжi? Ти голодний? У нас е iжа». Ми поводилися так, нiби заплатили за це чесно заробленими грошима. Це був безкоштовний обiд.

У дитинствi я був маминим синочком. Я завжди спав iз мамою. У моеi сестри i брата були своi кiмнати, але я спав iз матiр’ю, доки менi не виповнилося п’ятнадцять. Одного разу моя мати спала з чоловiком, коли я був iз нею в одному лiжку. Напевно, вона думала, що я сплю. Упевнений, усе це вплинуло на мене, але, на жаль, що було – те було. Мене вiдселили на кушетку, коли в неi з’явився новий бойфренд на iм’я Еддi Гiллiсон. У них був реально хворий роман. Напевно, через те моi власнi стосунки були такими дивними. Вони пили, билися i трахалися, розлучалися, потiм пили, билися i трахалися знову. Вони були по-справжньому закоханi, навiть якщо то було справдi хворе кохання.

Еддi був невисоким мiцно збитим хлопцем iз Пiвденноi Каролiни. Вiн працював на промисловiй фабрицi з виробництва пральних машин. Вiн не надто далеко просунувся у своему навчаннi i тодi, коли моi брат та сестра пiшли до четвертого класу, вiн абсолютно не здатний був допомогти iм iз домашнiми завданнями. Еддi був владним чоловiком, але моя мати була також надто владною жiнкою. Тож сварка могла розпочатися нi з чого. У тому районi завжди була якась бiйка, приходили копи i говорили: «Ей приятель, пройдися по кварталу». Інодi ми всi разом втручалися в бiйку. Одного разу моя мама та Еддi сильно посварилися, i сварка переросла в бiйку. Я втрутився мiж ними, намагаючись захистити мою маму i стримати Еддi, але вiн ударив мене в живiт, i я впав. Я був, типу: «Ох, блiн, не можу повiрити в це лайно». Я був лише маленькою дитиною! Ось чому я нiколи не пiднiмав руку нi на кого з моiх дiтей. Я не хочу, щоб вони вважали мене чудовиськом, коли виростуть. Але в тi часи побиття дитини було чимось звичним. Це нiкого не хвилювало. Тепер це злочин, за таке садять до в’язницi.

Еддi та моя мати сварилися через що завгодно: через iнших чоловiкiв та жiнок, грошi, контроль. Еддi не був ангелом. Коли до моеi матерi приходили подруги, i вони всi напивалися, а вона непритомнiла вiд алкоголю, вiн трахав ii подруг. А потiм вони бились через те. Там вiдбувалися якiсь геть дикунськi штуки зi зброею та лайкою: «Ти покидьок, пiшов ти» i «Ти, нiгер, вiдсоси у мене…» Ми кричали: «Мамо, перестань, нi!» Одного разу, коли менi було сiм рокiв, вони побилися, i Еддi вдарив ii кулаком, вибивши iй золотий зуб. Моя мати почала кип’ятити велику каструлю води. Вона велiла моему братовi та сестрi залiзти пiд ковдру, але я був так загiпнотизований переглядом своеi програми про боротьбу по телевiзору, що не чув ii. Моя мати була такою спритною, що пройшла повз мене не привернувши мою увагу, i шепнувши нам сховатися, повернулася в кiмнату, де моi брат та сестра встигли залiзти пiд ковдру. Еддi сидiв просто поруч зi мною, i наступне, що я почув, був цей гуркiт, i каструля з киплячою водою прийшлась Еддi по головi. Трохи води потрапило й на мене. Здавалось, що вона важить цiлу тонну.

«ААААААААА!» – Еддi з вереском вибiг iз кiмнати в коридор. Я побiг просто за ним. Вiн повернувся i схопив мене. «О, дитинко, бiдна дитинко, ця сука i тебе дiстала?» – сказав вiн. «Так, ця сука мене дiстала, ах, ах, ця сука мене дiстала!» Ми привели його назад до кiмнати i зняли з нього сорочку: його шия, спина та щока були вкритi пухирцями. Вiн був схожий на рептилiю. Ми поклали його на пiдлогу пiд маленьким вiконним кондицiонером, i моя сестра присiла бiля нього. Вона взяла запальничку i, простерилiзувавши нею кiнчик голки, взялась лопати один за одним його пухирцi. Ми iз сестрою обидва плакали, i я дав йому кварту, щоб пiдбадьорити його.

Коли я думаю про це, я завжди сприймаю свою матiр у бiльшостi ситуацiй жертвою, i Еддi бив ii. Я впевнений, що лiберальнi жiнки схвалили б ii вчинок, але я подумав: «Як ти можеш зробити щось таке тому, хто начебто е твоiм хлопцем?» Це змусило мене зрозумiти, що моя мати не була матiр’ю Терезою. Вона зробила кiлька поганих речей, а вiн усе ще залишався з нею. Насправдi, вiн пiшов до магазину, щоб купити iй трохи спиртного пiсля того, як вона обпекла його. Тож, як бачите, вiн винагородив ii за це. Ось чому я був настiльки сексуально не виваженим.

Це було середовище, в якому я зростав. Закоханi люди, якi проламували одне одному голови i стiкали кров’ю, як собаки. Вони люблять одне одного, але водночас рiжуть один iншого. Дiдько, я до смертi боявся своеi сiм’i у цьому будинку. Я вирiс серед крутих жiнок, жiнок, якi б’ються з чоловiками. Тож менi на думку не спадало, що бити жiнку – то табу, адже жiнки, яких я знав, могли вбити тебе. Ти мав битися з ними, бо якщо не будеш – вони порiжуть або застрелять тебе. Або ж вони приводили сюди чоловiкiв, щоб тi побили тебе, бо вважали тебе нiкчемою.

Я боявся бути вдома, але я також боявся виходити на вулицю. Тодi я ходив до державноi школи, i то був жах. Я був повним i дуже сором’язливим хлопчиком, майже млосним, до того ж я шепелявив. Дiти обзивали мене «маленьким хлопчиком-феею» через те, що я нiколи не вiдходив вiд моеi сестри, адже моя мама казала менi залишатися завжди iз Денiз, тому що вона була старша за мене i мала доглядати за мною. Вони також називали мене «брудний Айк» або «брудний шибздик», бо я тодi не знав нiчого про гiгiену. У нас не було гарячоi води, щоб прийняти душ, а якщо вiдключали газ, ми не могли навiть накип’ятити води. Моя мати намагалася навчити мене цьому, але я однаково не дуже добре вправлявся. Вона брала мило, наповнювала вiдро гарячою водою i мила мене. Але коли ти маленький, тобi плювати на гiгiену. Зрештою я навчився цьому на вулицi вiд старших дiтей. Вони розповiли менi про Брут, Пако Рабана та П’ера Кардена.

Моя школа була просто за рогом нашого будинку, але iнодi моя мати була в безпам’ятствi вiд випитого напередоднi ввечерi i не проводжала мене в школу. Саме тодi дiти завжди били мене i штовхали ногами. Вони були такi: «Забирайся до бiса звiдси, нiгер, ти, типу, мерзенний шибздик». Мене постiйно били й ображали. Вони били мене в обличчя, а я тiкав вiд них. Ми ходили до школи, а цi люди дражнили нас, а потiм коли ми поверталися додому, вони витягували зброю i грабували нас за будь-яку дрiбницю, яка у нас була. Це було жорстоко, нас грабували маленькi дiти просто в нашому власному домi.

Справжнiм поворотним моментом у моему життi стала необхiднiсть носити окуляри в першому класi. Моя мама повела мене до лiкаря перевiрити зiр i виявилось, що в мене короткозорiсть. Тож вона замовила менi окуляри. Вони були такими потворними. Одного разу я йшов додому зi школи пiд час обiдньоi перерви i у мене було кiлька фрикадельок з iдальнi, загорнутих в алюмiнiй, щоб вони не охололи. Той хлопець пiдiйшов до мене i запитав: «Ей, у тебе е грошi?««Нi», – вiдповiв я. Вiн почав копирсатися в моiх кишенях i обшукувати мене, а потiм спробував забрати моi чортовi фрикадельки. Я вiдбивався, повторюючи: «Нi! Нi! Нi!» Я дозволяв хулiганам брати моi грошi, але нiколи не дозволяв iм забирати мою iжу. Я згорбився, як живий щит, захищаючи своi фрикадельки. Вiн почав бити мене по головi, а потiм взяв моi окуляри i кинув iх до бензобаку вантажiвки. Я побiг вiд нього додому – моi фрикадельки йому не дiсталися. Я мав би надавати тим хлопцям, але я був переляканим, бо тi хлопцi були настiльки нахабними та борзими, що я просто думав, вони знають щось таке, що менi невiдомо. «Не бийте мене, залиште мене в спокоi, припинiть!» – кричав я. Я досi почуваюсь боягузом через всю цю травлю. То дике почуття, розумiти, що ти настiльки безпорадний. Це вiдчуття залишаеться з тобою назавжди. День, коли той хлопець забрав моi окуляри i кинув iх до бензобаку, став моiм останнiм днем у школi. Моя формальна освiта на цьому закiнчилася. Менi було сiм рокiв, i я вiдтодi нiколи не повертався до класу.

Я приходив до школи, снiдав i йшов звiдти. Кiлька годин я прогулювався кварталом, а потiм приходив на обiд i знову йшов. Коли школа закiнчувалася, я повертався додому. Одного дня весною 1974 року до мене на вулицi пiдiйшли трое хлопцiв i стали перевiряти моi кишенi.

– Грошi е? – запитали вони.

– Нi, – вiдказав я iм.

– Як знайдемо в тебе якiсь грошi – залишимо собi, – сказали вони менi.

Вони почали вивертати моi кишенi, але у мене нiчого не було.

– Куди ти йдеш? – запитали вони мене. – Хочеш iз нами полiтати?

– Що? – запитав я.

Тож ми пiшли разом до школи, i вони змусили мене перелiзти через паркан, щоб дiстати кiлька пластикових ящикiв з-пiд молока i перекинути iх iм. Ми пройшли кiлька кварталiв, i вони сказали менi зайти в закинутий будинок. «Ого, я не знаю…» – завагався я. Я був лише маленьким хлопчиком проти трьох здорованiв. Але ми туди увiйшли, i вони сказали менi: «Лiзь на дах, Коротуне». Я не знав, чи не збираються вони мене, бува, вбити. Ми пiднялися на дах, i я побачив маленьку коробку з голубами. Цi хлопцi будували голубник. Тож я став iх хлопчиком на побiгеньках, iхнiм маленьким рабом. Незабаром я дiзнався, що коли птахи злiтали, вони часто через свою лiнь та поганий стан сiдали на чийсь iнший дах. Коли таке траплялося, я мав спуститися вниз, побачити на який дах вони сiли, знайти спосiб, як потрапити до того будинку, i потiм пiднятися на його дах, щоб зiгнати з нього птахiв. Увесь день я ганявся за птахами, але менi це здалося досить цiкавим заняттям. Менi подобалося бути поруч iз птахами. Менi навiть було до снаги ходити до зоомагазину i купувати iм зерно. А цi хлопцi були крутими пацанами, i вони нiби любили мене за те, що я був iх пiдручним. Усе свое життя я почував себе невдахою, але тут, на даху, я почував себе як вдома. Я начебто знайшов свое призначення в життi.

Наступного ранку я повернувся до того ж будинку. Вони були на даху, побачили, що я йду, i почали кидати в мене цеглу.

– Ти, сцикун, що ти тут робиш? Ти намагаешся вкрасти наших чортових птахiв? – сказав один iз хлопцiв. Ого, а я думав, що це мiй новий дiм.

Нi, нi, нi, – заперечив я. – Я просто хотiв запитати, чи вам, бува, не треба допомога з покупками, а чи щоб я поганяв птахiв…

– Ти серйозно? – здивувався вiн. – Ходи-но сюди, Коротуне.

І вони послали мене до магазину купити iм сигарети. Вони були купою жорстоких вуличних хлопцiв, але я був не проти допомогти iм, тому що птахи запали менi в душу. Це було справдi класно: дивитися, як кiлька сотень голубiв здiймаються в небо i лiтають колами, щоб потiм спуститися назад на дах. Запуск голубiв був великим спортом у Бруклiнi. Усi – вiд мафiозних донiв i до маленьких дiтей iз гетто – займалися цим. Цьому годi шукати якесь пояснення, це просто щось, що захоплюе тебе всього. Я навчився пiклуватися про них та вивчив усi iхнi особливостi. А потiм це стало чимось, у чому я добре знався, i я почав гордитися своею майстернiстю. Усi одночасно випускали своiх голубiв, i гра полягала в тому, щоб зловити голубiв iнших хлопцiв. Це було схоже на скачки коней. Щойно це входить у твое життя, ти не можеш зупинитися. Де б я не жив iз того дня, я завжди будував собi пташник i тримав голубiв.

Одного разу ми були на даху, займаючись голубами, коли до нас пiднявся хлопець, старший за нас. Його звали Баркiм, i вiн був другом одного з братiв цих хлопцiв. Зрозумiвши, що його друга тут немае, вiн сказав нам передати йому, що чекатиме на нього цього вечора на джемi в центрi вiдпочинку сусiднього району. Джеми – це було щось на кшталт танцiв для пiдлiткiв, але це було не те лайно Арчi та Веронiки. Поночi вони навiть змiнювали назву закладу з центру вiдпочинку на «Стрiлець». Туди щоночi приходили всi гравцi i шулери, а також сусiдськi хлопцi, якi грабували будинки, займались кишеньковими крадiжками та шахрайством iз кредитними картками. Це було лiгво беззаконня.

Тож того вечора я пiшов до клубу. Менi було сiм рокiв, i я нiчого не знав про те, як одягатися. Менi було невiдомо, що слiд пiти додому й прийняти душ та змiнити одяг на щось таке, що вразило б усiх у клубi. Саме так вчинили iншi хлопцi, якi порались бiля голубiв. Однак я сам пiшов до клубу просто з пташника, одягнений у той самий смердючий одяг iз плямами пташиного послiду на ньому. Я собi подумав, що моi приятелi будуть там i приймуть мене як свого, тому що я ганяв iх сраних птахiв iз дахiв. Та щойно я ввiйшов, цi хлопцi пiдскочили i… «Що за сморiд?!! Гей, ти подивись на цього зашмарканого смердюка!» Усi навколо почали смiятися з мене i дражнити мене. Я не знав, що робити – це було абсолютно нестерпно, усi i кожен кепкували з мене. Я плакав, але водночас намагався смiятися, щоб мене прийняли за свого. Баркiм, здаеться, побачив, у що я був вдягнений i зглянувся надi мною. Вiн i сказав: «Гей, Коротуне. Забирайся до бiса звiдси. Зустрiнемося завтра о восьмiй ранку на даху».

Наступного ранку я був там у призначений час. Пiдiйшов Баркiм i почав мене повчати. «Ти не можеш приходити на танцi в такому прiкiде, як нечесаний бомжара. Ти хто по жизне будеш, чувак? Ми тут робим бабкi». Вiн швидко гутарив, а я намагався зрозумiти кожне його слово. «Ми тут ща достанем бабок, Коротуне. Чьо, готовий?» Я пiшов iз ним, i ми почали вламуватися в чужi будинки. Вiн наказав менi пролiзти через вiкна, якi були занадто малi для нього, я увiйшов i вiдкрив йому дверi. Опинившись усерединi, вiн взявся ритися в чужих речах, зламав сейф i кинувся чистити все пiд нуль. Ми знайшли там стереопрогравачi, аудiокасети, ювелiрку, зброю та грошi. Награбувавшись, вiн вiдвiз мене в мiсто на Делансi-стрiт i купив менi трохи гарного одягу, кросiвки та дублянку з овчинки. Тiеi ж ночi вiн взяв мене на джем, i там були всi тi самi люди, якi смiялися з мене минулоi ночi. На менi було нове пальто i шкiрянi штани. Нiхто навiть не впiзнав мене; це було так, наче то був не я, а хтось iнший. Це було просто неймовiрно.

Баркiм став тим, хто познайомив мене зi злочинним життям. До цього я нiколи нiчого не крав. Нi окрайчика хлiба, нi льодяника – нiчого. У мене не було нiяких антисоцiальних схильностей. У мене не було потрiбного стрижня. Але Баркiм пояснив менi, що якщо матимеш добрий вигляд, люди виказуватимуть тобi повагу. Якщо в тебе будуть наймоднiшi шмотки та найкрутiшi речi, то й ти будеш красним пацаном. У тебе буде статус.

Баркiм повiв мене на роллердром на Ютiка-авеню, де ми зустрiли тих хлопцiв, якi називали себе командою Рутленд-Роуд. Вони були юнi, рокiв по дванадцять, але одягались, як дорослi чоловiки. Тренчi, туфлi з крокодиловоi шкiри, кролячi хутра, стетсони[3 - Стетсон – американський ковбойський капелюх – прим. перекл.] з великими полями. Вони носили дизайнерський одяг вiд Серджiо Валенте, Джордаш та П’ера Кардена. Я був вражений. Баркiм розповiв менi, де вони все це дiстали: цi хлопцi цупили з кишень, зривали з людей ланцюжки та грабували. Вони були просто молокососами – ходили до школи, але в них були годинники, перстнi та ланцюжки. А ще вони iздили на мопедах. Люди називали iх головорiзами, але ми називали iх нiгерами з бабками. Усе це було простим божевiллям.

Баркiм почав представляти мене людям на вулицi як свого «сина». Вiн був лише на кiлька рокiв старший за мене, але то була вулична термiнологiя, що попереджала людей не займати мене. Це означало: «Ось мiй вуличний син, ми – сiм’я, ми грабуемо та крадемо. Вiн – мiй маленький помiчник. Не зв’язуйся з цим нiгером». Люди, якi поважали його, мали тепер поважати й мене. Вiн навчив мене, з якими людьми я можу водитися, а з якими лiпше не зв’язуватися, бо вони всi кишки з мене витрусять. Мое життя нагадувало менi життя Олiвера Твiста, коли старший хлопець Феджин навчав його всiм таким речам. Вiн купував менi купу всiляких шмоток, але вiн нiколи не давав менi багато грошей. Вiн заробляв на пограбуваннi кiлька тисяч, але менi вiн давав двi сотнi. Але коли тобi вiсiм рокiв, то двi сотнi доларiв видаються великими грошима. Інколи вiн витягав якусь побрекеньку з ювелiрки, що ми накрали, i давав менi ii поганяти на кiлька днiв.

Моя злочиннiсть вийшла на новий рiвень iз командою Ратленд-Роуд. Загалом це були карибськi хлопцi з Краун-Хайтс. Баркiм добре знав старшу групу – Кiшок. Я почав проводити час з iх молодшою групою – Ратленд-Роуд І долучився до iхнiх дрiбних грабункiв. Ми ходили до школи, снiдали, а потiм сiдали в автобус чи на поiзд i займалися грабунками тодi, коли у школi йшло навчання. Тут я вперше вiдчув, що знайшов свое мiсце у свiтi. Ми всi були на рiвних один з одним, доки вносили свою частку доходiв вiд наших крадiжок.

Деякi люди можуть, почитавши про речi, якi я тут описую, осудити мене дорослого, назвати кримiналом, але… я займався цими речами бiльше нiж тридцять п’ять рокiв назад. Я був малою дитиною, яка шукала любовi та визнання, i так сталося, що вулиця стала тим мiсцем, де я iх знайшов. Це було едине доступне менi навчання, i цi хлопцi стали моiми вчителями. Навiть старшi гангстери говорили: «Ти не повинен цього робити. Йди до школи», – але я не хотiв дослуховуватись iхньоi думки, попри те, що вони послуговувались повагою на районi. Вони казали нам залишатися в школi, тодi як самi займались грабунками на вулицях. Усi хлопцi поважали мене, тому що я був дрiбним помiчником. Я завжди був готовий вiдстiбнути моiм друзям, якi потребували трохи бабла. Я купував нам спиртне та iжу. Я почав купувати голубiв. Люди поважають тебе, якщо у тебе хорошi птахи. До того ж я спiшив красти, щоб мати змогу купувати гарнi речi. Я бачив, як всi поводились зi мною, коли я з’являвся одягнений у гарну куртку i пуми. У мене був лижний костюм iз жовтими окулярами, але я нiколи в життi не був на лижному схилi. Я не знав, як правильно пишеться той чортiв Адiдас, але я знав, якi почуття це слово ворушить у менi.

Один хлопець iз Ратленда навчив мене розкривати замки. Якщо в тебе е ключ, який пiдходить до замковоi шпарини, ти просто граешся з ключем, доки вiн не зношуе цилiндр, i ти можеш вiдкрити дверi. Я був такий: «Трясця!» Друже, за деякими з цих дверей, якi ми вiдкривали, було столове срiбло, коштовностi, зброя, пачки грошей. Ми були такi щасливi, що плакали й смiялися водночас. Ми не могли забрати все i вiдразу. З усiм цим барахлом не пiдеш вулицею, тому ми просто набивали до трiску нашi шкiльнi ранцi краденим добром.

Одного дня мiй друг Кертiс та я грабували будинок. Люди, якi там жили, були вихiдцями з Карибiв, як i Кертiс. Я стояв там, у цьому темному, хоч око вийми, будинку, коли почув чиесь: «Хто тут? Люба, це ти?» Я подумав, що це Кертiс дуркуе, намагаючись мене злякати. Тож я вiдказав: «Я намагаюсь знайти грошi та рушницю. Пошукай сейф, добре?» «Що, люба?..» І тут я зрозумiв, що то був не Кертiс. Це був мужик, який жив там i саме зараз лежав на диванi. Я кинувся до дверей. «Кертiс, тут пахне засадою. Умотуем отсюда, тута хтось е», – сказав я. Але Кертiс був перфекцiонiстом. Кертiс хотiв замкнути дверi, а не просто втекти. Я вибiг до чортовоi матерi. Господар вiдчинив дверi, ударив Кертiса по головi й вирубав його так, що той втратив свiдомiсть. Я думав, що вiн помер. Тiльки через рiк я зустрiв його знову. Вiн був живий, але його обличчя було розбите вщент, так сильно його побили. Ага, життя було паскудним до нас.

Поцупивши столове срiбло або коштовностi, ми прямували до Сала, до магазину на розi Ютiка i Стерлiнг.

Я був молокососом, але вони знали мене по тому, що я приходив iз старшими хлопцями. Мужики в магазинi знали, що я прийшов iз краденими коштовностями, але я розумiв, що вони не можуть обдурити мене, бо я знав, що почiм тодi. Я знав, чого хочу.

Інодi, опинившись на вулицi в полудень, ми бачили школу i заходили всередину. Ми просто йшли до iдальнi, брали по тацi, ставали в чергу й потiм йшли iсти. Якщо нам траплялось побачити когось, кого ми хотiли пограбувати, себто когось, у кого на шиi був гарний ланцюжок, то ми, закiнчивши з нашим обiдом, вiдносили тацi назад, прямували до дверей, хапали ланцюжок i вибiгали зi школи. На вулицях ми завжди хотiли мати чепурний вигляд, тому що коли ти маленький чорний хлопчик у мiстi й маеш брудний та неохайний вигляд, люди будуть зневажати тебе. Тож ми були милi та безпечнi. У нас були шкiльнi ранцi, маленькi дитячi окуляри й католицька шкiльна унiформа – милi штаненята та бiлi сорочки.

Приблизно за рiк я почав займатися грабуванням осель самостiйно. Це було досить прибутково, але гасати вулицями й уривати щось дрiбне було набагато цiкавiше. Ти хапаеш коштовностi якоiсь жiночки, а за тобою женуться копи, або, як ми iх називали, героi, якi приходили на порятунок бiдолашним ледi. Це було бiльш ризиковано i приносило менше грошей, але ми любили полоскотати нерви. Зазвичай, щоб стати успiшним злодюжкою, потрiбно мати партнера. Інодi менi навiть не треба було нiчого планувати, ти просто виходиш на вулицю, бачиш там когось, i ви йдете разом на промисел.

Інколи ти мiг несподiвано зрозумiти, що напоровся на конкурентiв. Сiдаеш в автобус, а там уже хтось чекае, щоб розпочати чистити кишенi людям. Але ти можеш бути примiтнiшим. Це називалось «розбудити автобус». Автобус був млявим, доки ти не зайшов туди, але ось, коли ти в салонi, водiй автобуса робить оголошення: «Ледi та джентльмени, тут серед нас е молодi люди, якi тiльки-но зайшли в автобус. Приглядайте за вашими кишенями. Вони намагатимуться обiкрасти вас». Отже, ти виходиш на наступнiй зупинцi, але тихий кишеньковий злодiй виходить i йде за тобою.

«Покидьок, ти розбудив автобус!» – кричить вiн тобi навздогiн. І якщо то старший хлопець, то може почати бити тебе i забрати грошi чи коштовностi, якi ти назбирав.

Хлопцi не любили займатися кишеньковими крадiжками зi мною, тому що я був не таким терплячим та вправним, як iншi. Я нiколи не був послiдовним та спокiйним, типу: «Я збираюсь взяти цього негра, робитиму це i це». Менi набагато лiпше вдавалося заслiплювати людей.

Будь-який сильний хлопець може когось заслiпити. Але трюк був у тiм, щоб бути пiдступнiшим i перехитрити iх. Бiльшiсть людей думали: «Вони мене розкусили, пiду звiдси». Але тiльки не я. Якась ледi могла цiлий день тримати руку на своему гаманцi, i ми спостерiгали й спостерiгали за нею, а вона все тримала руку в кишенi. Ми ходили за нею, а потiм кидали ii, залишивши спостерiгати за нею одного малого хлопчика. І тут вона на кiлька секунд послаблювала свою оборону, вiдвернувшись на щось – ось тут вiн i брав ii. А потiм вiн зникав. І перш нiж йшли, ми чули задушевний крик: «А-А-А, моi грошi, моi грошi!» Це було божевiльно. Але нам було плювати.

Найпростiшим було вирвати чийсь золотий ланцюжок. Я займався цим у метро. Я сiдав бiля вiкна. Тодi можна було вiдкривати вiкна в вагонах метро. Тож я опускав кiлька вiкон, i коли вагон зупинявся i новi пасажири заходили i сiдали бiля вiкна, я схоплювався щойно потяг починав повiльно розганятися i зривав по дорозi iхнi ланцюжки. Вони верещали й дивились менi вслiд, але не могли вискочити вслiд за мною з поiзда. Я лагодив застiбку й залишав ланцюжок на кiлька днiв у себе, вiн добре пасував менi i я ним хизувався, аж доки не продавав його, до того, як старшi хлопцi заберуть його в мене.

Попри те, що я почав здобувати статус, менi зовсiм не вдавалося заводити стосунки з дiвчатами. Вони менi подобались, але я зовсiм не розумiв, як сказати iм про це. Одного разу я дивився, як дiвчата стрибали через скакалку, вони менi сподобались i я захотiв пострибати з ними. Тож я почав iх дражнити, i тут, просто на рiвнiй дорозi цi п’ятикласницi стали лупцювати мене. Я валяв iз ними дурня, але вони сприйняли все всерйоз i просто напали на мене зненацька. Я занадто пiзно серйозно задумався навчитись давати здачi. На той момент, хто б не пiдiйшов й не спробував би взяти верх надi мною – будь-хто вигравав. Я не хотiв iз ними битися.

Нi для моеi матерi, нi для сестри не було секретом те, що я грабував i вiв антисоцiальний спосiб життя, щоб заробити нам грошей. Вони бачили мiй гарний одяг, i я приносив iм iжу – пiцу, бургер Кiнг i МакДональдс. Моя мати знала, що нiчим добрим я не займаюсь, але тодi вже пiзно було мене перевчати. Я став дитиною вулиць. Вона думала, що я злочинець i що я погано закiнчу. Певна рiч, вона вже бачила таке ранiше – дiтей, як я, i що з того виходило. Я крав що завгодно i в кого завгодно. Для мене не було жодних перешкод.

Моя мама визнавала за краще жебракувати. Мене бентежило те, якою занадто чесною вона була. Вона завжди випрошувала грошi; просто вона такою вродилась. Я давав багато грошей сестрi на наше господарство, щоб вона допомагала мамi. Інодi я давав мамi сотню баксiв, але вона не повертала iх менi. Вона зовсiм мене не поважала. Я говорив: «Ма, ти винна менi трохи грошей». А вона просто вiдповiдала: «Та ти менi життям зобов’язаний, малий. Не збираюсь тобi нiчого повертати».

Великi дiти з нашоi округи знали, що я краду, тож вони вiдбирали в мене грошi, прикраси й мое взуття, а я боявся говорити про це мамi. Я просто не знав, що менi робити. Вони били мене i вiдбирали у мене голубiв – вони знали, що всi цi знущання надi мною зiйдуть iм з рук. Баркiм не навчив мене битися. Вiн просто навчив мене одягатися в гарний одяг i мити дупу. Зазвичай, коли хтось кричав на мене на вулицi або гнався за мною, я просто кидав своi речi й тiкав. Тож надi мною знову знущалися, але тепер я був бiльш примiтним.

Я ставав старшим, i менi завжди хотiлось бути в центрi уваги. Менi хотiлось бути тим пацаном, який говорить всяку фiгню типу: «Я тут найкрутiший на районi», «У мене найкращi пташки». Я хотiв неодмiнно бути тим вуличним пацаном, дотепно балакаючим бичком, але… я був для того занадто сором’язливий i незграбний. Якби я тiльки спробував отак патякати, хтось неодмiнно пiдходив до мене i бив мене по головi: «Стули пельку, нiгер». Але я вiдчув смак того, як це купатися в променях уваги публiки, коли встряв у свою першу вуличну бiйку.

Одного дня я пiшов в округу на Кроун-Хайтс i пограбував будинок зi старшим товаришем. Ми знайшли там 2200 доларiв i вiн вiдстебнув менi з них 600. Я взяв iх i пiшов до зоомагазину купити на сотню собi голубiв. Їх запакували менi в коробку, i власник магазину допомiг менi дiйти з ними до метро. Коли я вийшов iз потяга, хтось iз моеi округи допомiг менi дотягнути коробку до закинутого будинку, де я ховав своiх голубiв. Але цей мiй помiчник пiшов i розповiв комусь iз дiтей нашого кварталу, що у мене е всi цi птахи. Отож хлопець на iм’я Гарi Флаверс i його друзi прийшли i почали мене обкрадати. Моя мама побачила, як вони вовтузяться з моiми птахами, i сказала менi. Я вибiг на вулицю i зiткнувся з ними вiч-на-вiч. Вони побачили, що я наближаюсь, i припинили хапати птахiв, але Гарi продовжував тримати одного голуба пiд курткою. До того моменту навколо нас зiбрався неабиякий натовп.

– Поверни менi мого птаха, – сказав я.

Гарi витягнув птаха з-пiд куртки.

– Хочеш цю пташку? Ти хочеш цю чортову пташку? – звернувся вiн до мене. І вiн просто скрутив птаховi голову й жбурнув його в мене, так що кров iз нього хлюпнула менi в обличчя та на сорочку.

– Бий його, Майку, – крикнув менi один iз моiх друзiв. – Не бiйся, просто вдар його.

До того я завжди боявся битися з будь-ким. Але там, у нашому районi, був старший хлопець на iм’я Уайз – колишнiй боксер Полiцейськоi Атлетичноi Лiги. Вiн, бувало, курив iз нами косяк i, одурiвши, починав боксувати. Я спостерiгав за ним, а вiн говорив: «Давай, йди сюди«. Але я нiколи навiть не намагався вдарити його. Але я пам’ятав його стиль.

Тож я подумав: «До дiдька лисого!» Моi друзi були шокованi. Я був без поняття, що роблю, але я завдав кiлька навiжених ударiв, один з яких досяг мети й Гарi впав. Уайз перескакував пiд час своiх поединкiв iз тiнню, то ж моя дурна дупа також, поклавши Гарi, почала стрибати. Просто менi здавалось, що це найправильнiша рiч, яку треба робити. Практично весь квартал стежив за моiм трiумфом. Усi почали кричати i аплодувати менi. Це було неймовiрне почуття, попри те, що мое серце калатало, як навiжене.

«Дивись, нiгер скаче», – засмiявся один хлопець. Я намагався зробити виворiт Алi, але вiн менi не вдавався. Але почуття того, що менi вдалось постояти за себе, було надзвичайно приемним, як i те, що всi аплодували менi i давали пятюню. Думаю, пiд усiею тою сором’язливiстю, я завжди був запальним та цiкавим хлопцем.

Я отримав геть новий рiвень поваги на вулицi. Тепер, замiсть того, щоб питати мою маму: «А чи не вийде Майк iз нами погуляти?», дiти питали: «А можна Майк Тайсон пiде з нами?» Іншi пацани приводили своiх хлопцiв, щоб тi билися зi мною, i всi iншi робили своi ставки на перможця. Тепер у мене з’явилося додаткове джерело доходу. До мене приiздили з iнших районiв мiста. Я багато вигравав. І навiть коли перемога була не за мною, хлопцi, що вiдбились вiд мене, казали: «Чортяка! Тобi ж тiльки одинадцять?» Ось так мене почали впiзнавати в Бруклiнi. За мною водилась така репутацiя, що я готовий битися з будь-ким – дорослим чи малим. Але ми не дотримувалися на вулицi правил Маркiза Квiнсберрi. Якщо ти надер комусь дупу, це ще не означае, що все скiнчено. Раз йому не вдалось побороти тебе в бiйцi, вiн мiг вiдшукати iнший шлях: iнколи вiн приходив iз друзями, i вони били мене разом кийками.

Я почав потроху мстити за побоi, нанесенi менi хулiганами. Припустимо, я йшов iз друзями i бачив одного з тих хлопцiв, що побили мене i знущались надi мною кiлька рокiв тому. Вiн мiг, на приклад, зайти до магазину за покупками, а я витягав його за дупу звiдти i починав лупцювати. Я навiть не пояснював своiм друзям, чому ми це робимо, я просто казав: «Ненавиджу отого мудака», i вони пiдхоплювалися до нього, рвали на ньому одяг i били того сраного покидька. Той хлопець, що забрав i викинув моi окуляри? Я побив його на вулицi, як драну собаку, за те, що вiн принизив мене. Може вiн i забув про той випадок, але я – нiколи.

Разом iз цiею нововiднайденою впевненiстю в моiй здатностi постояти за себе зростала й моя злочинна натура. Я ставав усе нахабнiшим. Я навiть почав красти в моему власному районi. Менi здавалось, що так чинять усi. Я геть не розумiв правил вулицi. Я думав, що все навколо було моею чесною здобиччю, адже я сам точно був таким для iнших. Я гадки не мав, що там були люди, з якими краще не зв’язуватися.

Я жив у багатоквартирному будинку i грабував усiх, хто жив у моему домi. Вони так нiколи й не дiзнались, хто був злодiем. Деякi з цих людей були друзями моеi матерi. Вони обмiнювали на готiвку своi чеки на соцдопомогу i купували собi спиртне, а потiм йшли в гостi до моеi мами, щоб випити i трохи розважитись. Я ж iшов до своеi кiмнати i виходив через пожежний вихiд, щоб вдертися в iхнi квартири i винести все, що знаходив. Потiм та ледi пiднiмалась до себе нагору i, розумiючи, що сталось, бiгла назад до нас iз криками: «Лорна, Лорна, вони забрали все. Вони забрали навiть дитячу iжу! Усе! Усе забрали!»

Коли гостi розходились, мама йшла до моеi кiмнати.

– Я знаю, що ти дещо наробив. А ну, зiзнавайся, хлопче! Що ти вчинив?

Я ж вiдповiдав на це:

– То був не я, мамо. Подивись навколо.

Я брав iжу та речi i залишав iх на даху, щоб забрати iх пiзнiше разом iз моiми друзями.

– Як я мiг щось таке скоiти? Я був ось у цiй кiмнатi й нiкуди не виходив.

– Що ж, як то зробив не ти, то ти однаково знаеш, хто мiг це зробити, злодюжко, – кричала моя мати. – Та ти просто злодiй. Я нiколи нiчого в моему життi не вкрала. Я не знаю, у кого ти такий злодюга вродився.

О Боже! Можете собi уявити чути таке лайно вiд власноi матерi? Моя сiм’я полишила будь-якi сподiвання щодо мене, геть усi. Вони думали, що мое життя буде життям злочинця. Нiхто нiколи в моiй сiм’i не коiв нiчого подiбного. Моя сестра постiйно говорила менi: «Знаеш, яка птаха не лiтае? Арештант! Арештант у клiтцi не лiтае!»

Якось раз ми були з мамою в гостях у ii подруги Ваi. Чоловiк Ваi був одним iз тих хвалькуватих багатих хлопцiв. Вiн заснув, а я дiстав iз його кишенi гаманець i взяв грошi. Прокинувшись, вiн сильно побив Ваю, думаючи, що то вона взяла грошi. Усi в окрузi почали ненавидiти мене до глибини душi. А якщо хтось мене й не ненавидiв, то вже точно заздрив менi. Навiть гравцi. У мене були залiзнi нерви.

Це було неймовiрно. Мене зовсiм не хвилювало, коли, схопивши чийсь ланцюжок, я тягнув його хазяiна сходами так, що його голова стрибала мов м’яч: «Бум… бум… бум…» А менi що до того? Нiчогiсiнько – менi треба той ланцюжок. Я нiчого не знав про спiвчуття. Та й iз чого б менi про це знати? Нiхто й нiколи не проявляв жодного спiвчуття до мене. Єдиний раз, коли я вiдчував спiвпереживання – це коли хтось застрелив чи пiдрiзав мого друга. От тодi менi було сумно.

Але, чорт забирай, однаково ти це робиш. Ти думаеш, що тебе-то не вб’ють. Це може статися з будь-ким iншим, але не з тобою. Я просто не мiг зупинитися. Я знав, що мене можуть вбити, але менi було байдуже. Однаково, думав я, менi не дожити до шiстнадцяти, тож чого паритись? Мiй брат Роднi нещодавно сказав комусь, що вважав мене найсмiливiшим хлопцем з усiх, кого вiн знае. Але сам я не вважав себе смiливцем. У мене були хоробрi друзi, якi ладнi були лiзти в перестрiлку за своi коштовностi, годинники чи мотоцикли. Вони не здавались, коли на них нападали. Цi хлопцi користувалися найбiльшою повагою в окрузi. Не знаю, чи був я смiливим, але я точно мав приклади того, що можна назвати хоробрiстю. Менi завжди здавалося, що я швидше божевiльний, нiж смiливий. Я стрiляв у людей посеред вулицi тодi, як моя мати виглядала з вiкна. Я був безмозгим малим. Може, то й була, на думку Роднi, смiливiсть, але, як на мене, це було вiд нестачi мiзкiв. Я був екстремiстом. Але всi, кого я знав у тому своему життi, були саме такими. Навiть хлопцi, якi працювали, займались на сторонi кримiналом. Вони продавали наркотики або грабували. То було схоже на свiт кiборгiв, де копи були поганими хлопцями, а грабiжники та шахраi – хорошими. І як ти нiкому не шкодив, нiхто просто не сприймав тебе всерйоз. Ти б просто став в iх очах пустим мiсцем. Але якщо ти чинив зло, то з тобою все було добре. Тебе хтось зачепив – вони прийдуть захищати тебе. Вони знали, що ти один iз них. Я був такий крутий, що всi цi хитрi, скалозубi вiдморозки знали мое iм’я.



А ПОТІМ УСЕ ПІШЛО ШКЕРЕБЕРТЬ. Я СТАВ ЗАЧАСТО ЗУСТРІЧАТИСЬ iз полiцiею. Отримати кулю в Браунсвiлi було справою випадку. Ти мiг сидiти в провулку за картами, а якiсь хлопцi просто могли пробiгти поруч, перестрiлюючись з iншою бандою. Ти нiколи не знав, коли це все лайно може дiстатися до тебе. Або ж iнодi гангстери могли проiхати повз на мотоциклах i… бум! бум! – вони поцiлили в тебе. Ми знали, де проводить час кожна з банд i просто не ходили в деякi мiсця.

Але це зовсiм iнша справа, коли в тебе починають стрiляти копи. Одного разу ми йшли повз ювелiрний магазин на Амбой-стрiт i помiтили, що хазяiн магазину несе якусь коробку. Я схопив коробку, i ми побiгли. Тiльки но ми наблизились до нашого кварталу, як зачули вереск автомобiльних шин – з машини вискочили кiлька полiцiянтiв i …бах! бах! бах! – вони почали стрiляти в нас з-пiд прикриття. Я побiг чимдуж до покинутоi будiвлi, де ми зазвичай тусувалися, i зрозумiв, що погоня позаду. Я знав цю будiвлю як своi п’ять пальцiв. Я знав, як пролiзти через стiни, пiднятися на дах або залiзти у дiрку i опинитися в кроквах над стелею. Тож я так i зробив. Я залiз пiд стелю, i, виглянувши в дiрку, побачив, що внизу хтось ходить.

Я побачив, як копи заходять до будинку. Вони почали ходити, тримаючи зброю напоготовi, а один iз них пiшов просто в дiрку в пiдлозi.

«Срань господня, цi чортовi дiтлахи лоскочуть менi яйця, примушуючи заходити в цю будiвлю, – сказав вiн. – Я повбиваю цих чортових шибздикiв». Я слухав балачки цих бiлих копiв i тихо сам собi смiявся.

Будiвля була занадто крихкою, щоб копи могли пiднятися на наступний поверх ii протрухлими сходами. Але був шанс, що вони пiдведуть очi нагору i побачать, як я ховаюсь у кроквах, i тодi вони вже напевно пiдстрелять мою дупу. Я подумав було стрибнути на сусiднiй дах, тому що то був мiй будинок, але йшлося про стрибок у десять футiв.

Тож я пiднявся на дах, а мiй друг, який жив у моему будинку, вилiз на свiй дах. Я стояв на колiнах, бо, пiдведись я на повен зрiст i копи, якi були зовнi, помiтили б мене, мiй друг тим часом розповiдав менi в деталях усе, що вiдбувалось навколо.

«Просто розслабся, Майку. Вони вийшли з будiвлi. Але вони все ще шукають тебе. Там внизу купа полiцiйних машин», – повiдомив вiн.

Я чекав на тому даху, здавалося, цiлу вiчнiсть. «Майку, вони спустилися. Вони внизу», – сказав нарештi мiй друг.

Тож я спустився вниз, але вирiшив ще трохи зачекати всерединi. Моi друзi оглядали квартал, перевiряючи, чи не ховаються там копи. «Почекай ще трохи, Майку», – сказав мiй друг. Нарештi вiн сказав менi, що я можу вийти. Менi пощастило вибратися з цiеi ситуацii. У коробцi з коштовностями, яку ми вкрали, були всi цi дорогi годинники, медальйони, браслети, дiаманти та рубiни. Цiлих два тижнi ми витратили на те, щоб порозпродувати все те лайно. Нам доводилося продавати частину в одному мiсцi, а з iншою iхати в протилежну частину мiста.

Зважаючи на те, скiльки всiлякого розбою я накоiв, досить смiшним було те, що вперше мене арештували за вкрадену кредитку. Менi було тодi десять. Ясна рiч, я був занадто малим, щоб мати власну кредитну картку, то ж менi доводилося брати з собою до магазину старшого хлопця i говорити йому, що купити для мене, дозволяючи натомiсть взяти щось i йому. А потiм ми продавали картку iншому старшому хлопцевi.

Але одного разу ми пiшли до мiсцевого магазину на Бельмонт-Авеню i спробували скористатися картою там. Ми були чепурно одягненими, але зовсiм, ясна рiч, не здавалися на той вiк, коли люди заводять кредитки. Ми набрали собi одягу та кросiвок i принесли iх на касу, простягнувши картку касиру. Вона перепросила нас на секунду i зробила дзвiнок. А далi – вона розрiзала навпiл нашу картку i тiеi самоi митi увiрвалися копи й арештували нас.

Вони вiдвезли мене до мiсцевоi дiльницi. У моеi матерi не було телефону, тому вони забрали ii i вiдвезли до вiддiлку. Вона увiйшла, голосно волаючи на мене, i вiдразу ж взялась лупцювати мене. На час, коли менi виповнилось дванадцять, такий сценарiй став звичним явищем. Щоразу менi доводилось iти пiсля цих арештiв до суду, але вони нiколи не закiнчувалися для мене ув’язненням через мое неповнолiття.

Я терпiти не мiг, коли мама приходила до вiддiлку i била мене. Пiсля цього вона напивалася зi своiми друзями i розказувала iм, як вона вибила з мене все лайно. Я ж згортався калачиком у коридорi, намагаючись знайти там прихисток, та вона однаково знаходила мене i продовжувала. Це був дуже болiсний досвiд для мене. Навiть i сьогоднi, коли я дивлюсь у куток будь-якоi з моiх кiмнат, менi доводиться вiдводити погляд, бо вiн нагадуе менi всi тi побоi моеi матерi. Я згортався калачиком, намагаючись захистити себе, але вона однаково нападала на мене. Вона абсолютно не стидалася бити мене в продуктовому магазинi, на вулицi, на очах у моiх однокласникiв чи в залi суду. Полiцii, звичайно, було байдуже. Одного разу, вони саме мали написати рапорт на мене, але тут увiрвалася моя мама i побила мене так жорстко, що вони навiть вiдклали в бiк той рапорт.

Інодi вона навiть била мене, коли я мав рацiю. Якось менi було одинадцять i я грав у костi на розi вулицi. Я грав проти хлопця, якому було приблизно вiсiмнадцять рокiв. Того дня у мене була щаслива рука i моi друзi ставили на те, що моi номери переможуть. Я поставив 200 доларiв, але я викинув виграшнi номери цiлих шiсть разiв поспiль. Я виграв у нього 600 доларiв.

– Кидай ще раз. Кидай на мiй годинник, – сказав вiн.

Бум… я викинув 4–5–6.

– Кiнець з цiею грою, – сказав я. – Давай менi годинника.

– Зрештою я тобi нiчого не дам, – сказав вiн i спробував вихопити у мене вигранi грошi. Я почав його бити. Я вдарив його каменем, i ми почали свару. Дехто з маминих друзiв помiтив переполох i побiг до нас додому.

– Там твiй син вовтузить дорослого чоловiка, – сказав один iз них.

Моя мама вихором увiрвалася в бiйку. Усi iншi дорослi чоловiки навколо дозволили нам битися, бо хотiли отримати своi грошi. Якщо не заплатить цей хлопець, то й усi решта залишать своi грошi при собi. Я був у самому розпалi бiйки, коли на мене стрибнула моя мати, схопила мене за руки, i, ударивши, кинула додолу.

– Ти чого б’еш цього чоловiка? – крикнула вона. – Що ти йому зробив? Менi дуже шкода, сер – кинула вона йому.

– Вiн намагався вiдбити в мене своi грошi, – заперечив я.

Моя мати взяла моi грошi, вiддала iх чоловiковi i вдарила мене по обличчю.

– Менi дуже шкода, сер, – сказала вона йому.

– Я вб’ю тебе, покидьок, – закричав я, коли вона вiдтягнула мене в сторону. Я заслужив кожного прочухана, якого отримав. Однак, я просто хотiв бути одним iз тих крутих дiтей, отих дiтей вулицi, на яких були гарнi прикраси, а в iхнiх кишенях – грошi, хотiв бути i як тi старшi п’ятнадцятирiчнi дiти, в яких уже були подружки. Може дiвчатами я в тому вiцi й не дуже цiкавився, але менi подобалось носити класний одяг i привертати до себе всю увагу.

Моя мати тодi зовсiм махнула на мене рукою. Їi добре знали в нашiй окрузi, вона вмiла красномовно говорити, коли iй то було потрiбно. Іншi всi ii дiти навчились добре ладнати з людьми, але я був винятком. Я був единим, хто не вмiв читати i писати. Я нiяк не мiг втовкти то собi в голову.

«Чому ти не можеш цього навчитися? – запитувала вона мене. – Та що з тобою таке?» Мабуть, вона вирiшила, що я вiдсталий. Вона водила мене по всiх цих мiсцях на Лi-авеню, де я бував ранiше немовлям, i там менi доводилось проходити психологiчнi експертизи. Будучи дитиною, я розмовляв вголос сам iз собою… Це не було чимось нормальним у 70-х роках.

Щойно я потрапив до рук ювенальноi системи, менi довелось пiти за рiшенням суду в спецiальну школу для важких пiдлiткiв. Спецiальна школа була схожа на в’язницю. Вони тримали нас пiд замком доти, доки тривали заняття. Вони збирали всiх антисоцiальних дiтей i довбаних психiв. Ми мали робити все, що нам скажуть, але я однаково вставав i бився з народом, плював iншим межи очi. Вони давали нам жетони, з допомогою яких ми добирались до школи й назад, а я вiдбирав цi жетони в дiтей i грав з ними в азартнi iгри. Я мiг навiть пограбувати когось зi своiх вчителiв i прийти наступного дня в одязi, який купив на вкраденi грошi. Я робив багато поганих речей.

Вони сказали, що я гiперактивний, i почали давати менi Торазин. Оминувши Рiталiн, вони прописали менi вiдразу могутнiй Т; оце саме його давали маленьким чорним сволотним поганцям у 70-х роках. Торазин був помилкою. Я сидiв i витрiщав очi на щось, але не мiг поворухнутися, взагалi не мiг нiчого зробити. Усе було круто; я все чув, але водночас я був наче у вiдключцi, був просто нiби зомбi. Я не просив iжi, вони просто приносили iжу в потрiбний час. Мене запитували: «Тобi потрiбно в туалет?» І лиш тодi я вiдповiдав: «О, так, треба». Я навiть не розумiв, коли менi треба йти в туалет.

Щойно я проковтнув це лайно, вони вiдрядили мене зi школи додому. Я сидiв вдома i дивився «Рокi та його друзi». Моя мати думала, що з ii дитиною щось не так, але я був просто поганою дитиною. Вони поставили менi неправильний дiагноз, можливо, трохи зiпсували мене, але я нiколи не приймав близько до серця, коли люди ставили менi неправильний дiагноз. Я завжди думав, що зi мною вiдбуваеться щось погане з моеi власноi вини.

Окрiм зомбi та божевiльних, у спецiальнi школи вiдправляли також злочинцiв. Тепер усi маленькi злочинцi з рiзних районiв мiста мали нагоду познайомитися один з одним. Ми ходили на промисел на Таймс-Сквер i зустрiчали там хлопцiв iз нашоi школи – усi вони були одягненi в дублянки з овчини i моднi шмотки, у них були грошi в кишенях, i всi вони займались тим самим, що й ми. Одного разу 1977 року я просто тусувався на Таймс-Сквер, коли побачив хлопцiв iз мого старого району в Бед-Стаi. Ми розмовляли, а наступноi митi я помiтив, як один iз них схопив сумочку повii. Вона розлютилася i хлюпнула менi в обличчя чашку гарячоi кави. До нас стали наближатися полiцiянти, i ми з моiм другом Бубом кинулись навтьоки. Ми забiгли до театру для дорослих, щоб сховатися, але вiдразу за нами вскочили i копи з тiею повiею.

– Це вони, – вона вказала на нас iз Бубом.

– Я? Я нi фiга не зробив, – запротестував я, але копи провели нас до виходу i запакували на задне сидiння машини.

Проте ця божевiльна жiнка на цьому не спинилася. Вона просунула руку в задне вiкно i роздряпала менi обличчя своiми довгими розпусними нiгтями.

Вони вiдвезли нас до полiцейського вiддiлку в центрi мiста. Вiд’iзджаючи з Таймс-сквер, я бачив моiх друзiв iз Бед-Стай, тих самих, що наробили весь цей переполох. Вони спостерiгали за нами з вулицi. Мене багато разiв заарештовували, тож я вже звик до таких порядкiв. Але цього разу вони переглянули всi записи про моi попереднi затримання i виявилось, що в мене iх забагато. З цiеi причини мене вiдправили просто до Споффорду.

Споффорд був центром утримання неповнолiтнiх злочинцiв, розташованим у районi Хантс-Пойнт у Бронксi. Менi доводилося чути жахливi iсторii про Споффорд – однi ув’язненнi били там iнших, а ще над усiма знущався персонал – тож я не надто зрадiв моiй поiздцi туди. Менi видали якийсь одяг, дали окрему камеру, i я лiг спати. Вранцi мене охопив жах. Я поняття не мав, що вiдбуватиметься в цьому мiсцi. Але спустившись на снiданок до iдальнi, я опинився нiби на зустрiчi випускникiв. Я одразу ж побачив свого друга Кертiса, того самого хлопця, з яким я пограбував будинок i якого побив господар. Потiм я став помiчати й iнших своiх старих знайомих.

«Охолонь, – сказав я собi. – Усi твоi хлопцi тут».

Пiсля того першого разу я iздив до Споффорду i назад наче не було нiчого. Споффорд став просто ще однiею точкою для тусовок. Пiд час одного з моiх вiзитiв туди нас усiх привели до актовоi зали, де ми сiли дивитися фiльм «Великий «про Мухаммеда Алi. Коли вiн скiнчився, ми всi зааплодували i були шокованi, коли на сцену раптом вийшов сам Алi власною персоною! У життi вiн був ще бiльшим. Йому навiть не треба було нiчого говорити: щойно вiн вийшов iз-за лаштункiв, я подумав, що хочу бути таким самим, як цей мужик. Вiн говорив iз нами, i це було надихаюче. Я поняття не мав, що роблю зi своiм життям, але знав, що хочу бути схожим на нього. Цiкаво, але тепер люди не використовують таких слiв. Коли вони дивляться величний бiй, то кажуть: «Я хочу бути боксером». Нiхто не каже: «Я хочу бути схожим на нього». Таких, як Алi, небагато. Саме тодi я вирiшив, що хочу бути видатним. Я не знав нiчого про те, що я маю робити, але я вирiшив, що хочу, щоб люди дивились на мене так само, як я дивився на Алi.

Не зрозумiйте мене неправильно. Не те, щоб я вийшов iз Споффорда i зробив крутий поворот у своему життi. Я все ще був маленьким вуличним пацюком. Мое становище вдома погiршувалося. Пiсля всiх цих арештiв, спецшкiл i лiкiв моя мати втратила будь-яку надiю на мене. Утiм, вона нiколи особливо в мене й не вiрила, починаючи iз самого мого дитинства. Я лише знаю, що хтось iз тих лiкарiв, якийсь мудак-расист, той, що сказав моiй мамi, нiби я зiпсований та розумово вiдсталий, украв вiру моеi матерi водночас та назавжди. Вони вкрали у мене всю любов та безпеку, якi могли ще в мене бути.

Я нiколи не бачив, щоб моя мати радiла за мене або пишалася тим, що я роблю. У мене нiколи не було можливостi говорити з нею та дiзнатися про неi бiльше. Це жодним чином не вплинуло на мене у професiйному планi, але це знищило моi емоцii та психiку. Бувало, що я гуляв зi своiми друзями й бачив, як iхнi матерi iх цiлують. У мене цього нiколи не було. Ви могли б подумати, що якщо вона дозволяла менi спати з нею в лiжку до 15 рокiв, то, певно, вона мене любила, але правда в тiм, що вона просто була постiйно п’яною.

Оскiльки я тепер перебував у виправнiй системi, влада вирiшила направити мене до спецiального виправного закладу. Вони збирали купу дiтей пригнiчених, ображених, поганих та психiчно хворих i кидали iх разом до закладу, де уряд платив людям, щоб вони дивились за нами. Усе це було дурною аферою. Мене нiколи не вистачало бiльше як на два днi. Я просто тiкав звiдти. Одного разу я був у дитячому будинку в Брентвудi на Лонг-Айлендi й зателефонував додому, поскаржитися мамi, що у мене там немае марiхуани, i вона змусила Роднi купити ii i привезти менi. Вона завжди була посередником у цiй справi.

Врештi-решт мене направили до Маунт-Лоретто – виправний заклад на Стейтен-Айлендi, але мене вже нiщо не могло змiнити. Тепер я обчищав кишенi пасажирiв на паромi Стейтен-Айленда. Проте рiч у тiм, що ти нiколи не знаеш, до чиеi кишенi залiз. Інколи це може бути кишеня неправильного хлопця, якогось мерзенного шибздика, i вiн захоче повернути своi грошi. Такий типчик просто починае бити всiх не розбираючи.

– Хто взяв моi чортовi грошi?! – заволав вiн.

Вiн став кидатися на всiх навколо, i всi, хто був на паромi, мали кинутися на цього навiженого. Його обiкрав мiй друг, i вiн штовхнув надрав йому дупу просто так, не знаючи, що той i е злочинцем. Вийшовши з човна, ми смiялися, бо грошi залишились у нас. Навiть мiй друг смiявся через сльози, не зважаючи на те, що йому все ще було боляче. Цей чоловiк точно викинув би нас за борт, якби лише дiзнався, хто усьому провиною. Зараз менi страшно навiть подумати про те, яким життям я тодi жив. О Боже, вiн би просто вбив нас, вiн був просто диявольськи розлюченим.

На початку 1978 року мене випустили з колонii для неповнолiтнiх на Стейтен-Айлендi, i я повернувся до Браунсвiу. Я постiйно чув, що багато моiх друзiв були вбитi через такi безглуздi речi, як коштовностi або пара сотень доларiв. Я трохи хвилювався, але нiколи не переставав грабувати й красти. Я спостерiгав за хлопцями, на яких колись рiвнявся, старшими хлопцями, «кар’ера» яких складалась у мене на очах – крiм зростання, я бачив i всi виямки на iхньому шляху. Наприклад, я бачив, як iх безжально били, тому що вони постiйно грабували людей. Але iх це однаково не зупиняло – кримiнал був у iхнiй кровi.

Наша округа ставала все бiльше i бiльше лиховiсною – мене ненавидiли тепер майже всi. Менi було лишень одинадцять рокiв, але iнколи я мiг просто собi йти районом у власних справах, а господар будинку чи магазину, повз який я проходив, побачивши мене, пiднiмав камiнь або щось iнше i кидав у мене.

«Чортiв маленький злодiйкуватий шибздик!», – кричали вони.

Вони бачили як я, одягнений у всi моi моднi шмотки, йду повз i одразу точно знали, що я той нiгер, який краде у них. Одного разу я йшов повз якусь будiвлю i зупинився поговорити з другом, як тут вийшов чолов’яга на iм’я Нiкi зi своею рушницею та другом, що тримав у руках пiстолет. Його друг витягнув пiстолет, а Нiкi приклав рушницю до мого пенiсу.

«Отже, так, маленький нiгер, слухай сюди. Якщо я почую, що ти знову був на тому грьобаному даху, то тебе виiбу. А як я побачу тебе знову тут на райончику, то вiдстрелю тобi яйка», – сказав вiн.

Я поняття зеленого не мав, хто такий цей чувак, але вiн точно знав, хто я. Можете собi уявити, що я був призвичаiвся до того, що люди отак до мене пiдходять?

За кiлька мiсяцiв до мого тринадцятирiччя мене знову арештували за привласнення чужого майна. Вони обнишпорили всi мiсця в Нью-Йорку, щоб затримати мене. Не знаю я, якi науковi дiагностичнi тести вони використовували, але цього разу вони вирiшили направити мене в Трайонську школу для хлопчикiв, що була центром для неповнолiтнiх правопорушникiв у пiвнiчнiй частинi штату Нью-Йорк, приблизно за годину iзди на пiвнiчний захiд вiд Олбанi.

Моя мати була щаслива, що я iду на пiвнiч штату. Тодi вже безлiч дорослих чоловiкiв приходили до нашого дому, розшукуючи мене.

– Твiй брат – брудний шибздик. Я вб’ю твого брата, – казали вони моiй сестрi.

– Вiн лише дитина, – вiдказувала вона. – Вiн же не забрав у тебе жiнку або щось iнше в такому родi.

Уявiть собi, що дорослi чоловiки приходять до вас додому, розшукуючи вас, а вам лишень дванадцять. Ну хiба це не лайно? Хiба можна звинувачувати мою матiр за те, що вона втратила будь-яку вiру в мене?




2


ТОЙ ФАКТ, ЩО МЕНЕ НАПРАВИЛИ ДО ВИПРАВНОЇ КОЛОНІЇ НА ПІВНОЧІ ШТАТУ був геть не добрим. Тепер я опинився з дорослими хлопцями. Вони були жорсткiшими, нiж хлопцi з Споффорда. Але Трайон був непоганим мiсцем. Там було багато котеджiв, i можна було гуляти на вулицi, грати в баскетбол та ходити до спортзалу. Але я одразу ж потрапив у бiду. Увесь час я був у дурному настроi. Я поводився дуже погано. Я був конфлiктним i давав усiм i кожному знати, що я з Бруклiна i не збираюся знатися з усiляким лайном.

Того разу я йшов на один iз моiх урокiв, коли повз мене у холi пройшов той пацан. Вiн тримав себе так круто, наче був кiлером, а коли проходив повз мене, то, побачивши, що я тримаю в руках шапку, почав на ходу виривати ii в мене з рук. Я не знав, хто вiн, але вiн не поважав мене. Цiлих сорок п’ять хвилин наступного уроку я сидiв у класi й метикував, як я збираюсь убити того хлопця за те, що вiн смикав мою шапку. Коли заняття закiнчилось, я вийшов iз класу i побачив у дверях його з друзями.

«Оце вiн, той, кого ти шукаеш, Майку», – подумав я. Я пiдiйшов до нього – вiн стояв заклавши руки в кишенi i дивився на мене так, наче йому не було жодних турбот у цiлому свiтi, наче я забув, що вiн смикав сорок п’ять хвилин назад мою шапку. Побачивши таке, я з усiею люттю накинувся на нього.

Вони надягли на мене наручники i направили до Елмвуда, який був закритою колонiею для невиправних дiтей. Елмвуд був моторошним. Там були великi крутi мужлани – службовцi. Щоразу, як менi доводилось там когось бачити, вони йшли в наручниках у супроводi двох тюремникiв.

У вихiднi всi дiти з Елмвуда, якi заробили хорошi оцiнки, виiжджали на кiлька годин, а потiм поверталися з набряклими носами, пощербленими зубами, розбитими ротами та забитими ребрами – усi вони були на взводi. Я думав собi, що то наслiдки побоiв вiд тюремникiв, адже тодi нiхто не розказував про такi випадки в Департаментi охорони здоров’я або соцiальнiй службi. Проте чим бiльше я розмовляв iз цими побитими хлопцями, тим бiльше розумiв, що вони щасливi.

«Да, чувак, так його! Ми його майже поклали!«– смiялись вони. Я поняття не мав, про що вони говорять, але потiм вони менi все розповiли. Вони боксували з мiстером Стюартом, одним iз вихователiв. Боббi Стюарт був мiцним iрландським хлопцем, вагою близько 170 фунтiв, колишнiм професiйним боксером. Вiн був чемпiоном краiни серед аматорiв. Коли я був у холi, працiвники колонii сказали менi, що тут е колишнiй боксер, який навчае дiтей боксу. Працiвники, якi розповiдали менi про нього, були дуже добрi до мене, i я хотiв зустрiтися з ним, тому що думав, що вiн теж буде добрим до мене.

Одного разу вночi я був у своiй кiмнатi, коли пролунав гучний, лячний гуркiт у дверi. Я вiдкрив iх i побачив мiстера Стюарта.

– Гей, придурок, я чув, що ти хочеш поговорити зi мною, – прогуркотiв вiн.

– Я хочу бути бiйцем, – сказав я.

– Як i всi iншi хлопцi. Але iм не вистачае внутрiшнього стрижня постiйно працювати, щоб бути бiйцем, – сказав вiн. – Можливо, якщо ти прийдеш до тями й перестанеш вести себе як придурок, продемонструвавши хоч трохи поваги, я буду працювати з тобою.

Тож я справдi почав докладати зусиль, щоб взяти себе в руки. Я думаю, що я найдурнiший хлопець у свiтi, коли справа доходить до схоластики, але я отримав свою зiрку пошани i говорив «так, сер» та «нi, мем» усiм, ставши просто зразковим громадянином, так сильно я хотiв битися зi Стюартом. Це забрало у мене цiлий мiсяць, але врештi-решт я заробив достатньо кредитiв, щоб пiти. Усi iншi дiти прийшли подивитися, чи зможу я надерти йому дупу. Я був абсолютно впевнений, що знищу його i що всi будуть стелитися менi пiд ноги.

Я вiдразу ж почав молотити руками i наносити йому купу ударiв, а вiн натомiсть просто прикривався. Я б’ю його з кулака i лупцюю по-всякому, а вiн раптово прослизае повз мене i перiщить мене просто в живiт. «Бух… Уффффф… Уффффф…». Я виблював усе, що з’iв за останнi два роки. Що це була за чортiвня? Я замислився. Я тодi не знав нiчого про бокс. Тепер я знаю, що якщо тебе б’ють у живiт, то ти просто втратиш дихання на пару секунд, але воно швидко вiдновиться. Тодi я цього ще не знав. Я справдi думав, що нiколи бiльше не зможу дихати й помру. Я вiдчайдушно намагався вдихнути, але все, що я мiг зробити, це блювати ще i ще. Це було просто неймовiрно жахлива чортiвня.

– Вставай i провалюй, – гаркнув вiн.

Пiсля того, як усi пiшли, я пiдiйшов до нього дуже присоромленим.

– Вибачте, сер, а ви не могли б навчити мене цьому? – запитав я. – Я подумав, що коли повернусь до Браунсвiля, зможу вдарити якогось шибздика в живiт, i той впаде, а я зможу залiзти до нього в кишенi.

Ось де тодi були моi думки. Мабуть, вiн побачив у менi щось таке, що йому сподобалося, тому що пiсля нашого другого сеансу вiн сказав менi: «То ти справдi хочеш цим займатися?»

Тож ми почали регулярно тренуватися. А пiсля наших тренувань я повертався до своеi кiмнати i всю нiч боксував зi своею тiнню. Я ставав усе кращим. Тодi я цього ще не знав, але пiд час одного з наших спарингiв я вдарив Боббi джебом i зламав йому нiс, мало не збивши його з нiг. Наступного тиждня вiн взяв вiдгул, щоб мати змогу вичухатися вдома.

Пiсля декiлькох мiсяцiв тренувань я зателефонував мамi i попросив Боббi поговорити з нею по телефону. «Скажи iй, скажи iй», – просив я. Я хотiв, щоб вiн сказав iй, який iз мене вийшов хороший учень. Я просто хотiв, щоб вона знала, що я на щось здатен. Я подумав, що вона могла б менi повiрити, якби iй це сказала бiла людина. Але вона просто вiдповiла йому, що iй важко повiрити в те, що я змiнився. Вона просто вважала мене невиправним.

Незабаром пiсля цього Боббi прийшов до мене з iдеею.

– Я хочу повести тебе до цього легендарного тренера з боксу Каса Д’Амато. Вiн може пiдняти тебе на наступний рiвень.

– Про що ви, в бiса, говорите? – запитав я. Тодi я не довiряв нiкому, крiм Боббi Стюарта. А тепер вiн збирався передати мене комусь iншому?

– Просто довiрся цiй людинi, – сказав вiн менi.

І ось одного разу в березнi 1980 року ми з Боббi поiхали на вихiднi до Кетскiлла, штат Нью-Йорк. Каса тренував у переобладнаному на тренажерний зал конференц-залi, розташованому над мiським полiцейським вiддiлком. Тут не було вiкон i свiтло забезпечували кiлька старомодних ламп. Я помiтив на стiнах плакати i вирiзки з газет iз фотографiями деяких мiсцевих хлопцiв, якi досягли успiхiв.

Кас виглядав саме так, як ви уявляете собi крутого тренера з боксу. Вiн був невисокого зросту, повний, з лисою головою, i по ньому вiдразу було видно, що вiн сильний. Вiн навiть розмовляв жорстко, увесь його вигляд був сама серйознiсть – жоден м’яз на його обличчi не видавав навiть тiнi посмiшки.

«Здрастуйте, я Кас», – представився вiн. Вiн говорив iз сильним бронкським акцентом. Вiн був iз молодим тренером на iм’я Теддi Атлас.

Ми з Боббi вийшли на ринг i почали спаринг. Я розпочав бiй сильно, по-справжньому заганяючи Боббi. Зазвичай ми робили по три раунди, але всерединi другого раунду Боббi вдарив мене кiлька разiв правою i в мене з носа потекла юшка. Менi було насправдi не боляче, але кров була по всьому моему обличчю.

– Досить, – сказав Атлас.

– Але, сер, будь ласка, дозвольте менi закiнчити цей раунд i зробити ще один. Ми так завше робимо, – благав я.

Я хотiв вразити Каса. Думаю, менi це вдалося. Коли ми зiйшли з рингу, першими словами Каса до Боббi було: «Це чемпiон свiту в надважкiй вазi».

Вiдразу пiсля цього спарингу ми вирушили обiдати до Каса додому. Вiн жив у великому бiлому вiкторiанському будинку на десяти акрах землi. З ганку було видно рiчку Гудзон. Поруч iз будинком росли високi клени i розлогi кущi троянд. Я нiколи в життi не бачив такого будинку.

Ми сiли поговорити, i Кас сказав менi, що не може повiрити, що менi лише тринадцять рокiв. А потiм вiн змалював менi, яким бачить мое майбутне. Вiн спостерiгав за нашим спарингом лише шiсть хвилин, але вiн сказав це з такою впевненiстю, нiби то був загальновiдомий факт:

«Ти виглядав чудово. Ти неперевершенний боець«. Один комплiмент наздоганяв iнший. «Якщо ти мене послухаеш, я можу зробити з тебе наймолодшого чемпiона у важкiй вазi всiх часiв».

Чорт забирай, як вiн мiг обiцяти щось таке? Я думав, що вiн збоченець. Там, звiдки я родом, люди говорять подiбнi речi тодi, коли вони хочуть скористатись з тебе. Я просто не знав, що й казати. Менi нiколи ранiше не доводилось чути, щоб хтось говорив про мене добре. Я хотiв залишитися поруч iз цим старим, тому що менi подобалося те, якi почуття вiн у менi будив. Пiзнiше я зрозумiв, що це була психологiя Каса. Ви даете трохи сили слабкiй людинi, i вона стае залежною.

На зворотному шляху до Трайона я був дуже схвильований. Я сидiв iз букетом троянд Каса на колiнах. Я ранiше нiколи не бачив троянд наживо, хiба лише по телевiзору, але менi дуже хотiлось трохи собi, адже вони виглядали так вишукано. Менi хотiлось взяти з собою щось хороше, тож я запитав Каса, чи можна менi трохи троянд. Наповнений запахом троянд i словами Каса, якi все ще дзвенiли менi у вухах, я почував себе щасливим нiби змiнився весь мiй свiт. Саме тiеi митi я зрозумiв, що з мене будуть люди.

– Я думаю, ти йому подобаешся, – сказав Боббi. – Якщо не будеш поводитись як придурок i мудак, то все буде добре. Можна сказати, що Боббi був радий за мене.

Я повернувся до своеi кiмнати i поставив троянди у воду. Кас дав менi подивитися величезну енциклопедiю боксу, i я не спав нiч, доки не прочитав усю книгу. Я читав про Беннi Леонарда, Гаррi Греба та Джека Джонсона. Я просто повiвся на цьому всьому. Я хотiв бути схожим на цих хлопцiв; вони виглядали так, нiби для них не було жодних правил. Так, вони багато працювали, але у вiльний час просто байдикували, a люди приходили до них, як до богiв.

Я почав ходити на тренування до Каса кожнi вихiднi. Я тренувався з Теддi у спортзалi, а потiм залишався ночувати у Каса. У будинку Каса та його партнерки, милоi украiнськоi ледi на iм’я Камiлла Евальд, були й iншi хлопцi, що прагнули стати бiйцями. Першого разу, коли я опинився в будинку, я вкрав грошi з гаманця Теддi. Гей, ви ж розумiете, що вiд цього лайна не просто позбутися лише тому, що у вас наче все стало гаразд? Менi потрiбно було дiстати грошей на траву. Я чув, як Теддi говорив Касу: «Це мае бути вiн».

– Це не вiн, – вiдповiдав йому Кас.

Я був у захватi вiд боксу, але пiсля того, як подивився по телевiзору перший бiй iз Леонардом Дюраном, менi стало зрозумiло, що бокс – це те, чим я хочу займатися все свое життя. Вау, той бiй просто перевернув для мене все, я був надзвичайно схвильований. Вони обидва боксували з такими неперевершеними стилями та мiццю, завдаючи швидких ударiв. Це все виглядало настiльки неймовiрно, що видавалося постановкою. Я був просто вражений. Менi бiльше нiколи не доводилося переживати такi почуття.

Коли я тiльки почав ходити до Каса, вiн навiть не пустив мене боксувати. Щойно я закiнчував свое тренування з Теддi, Кас сiдав поруч зi мною, i ми розмовляли. Вiн говорив про моi почуття та емоцii, а також про психологiю боксу. Вiн хотiв дiстатися до самоi моеi сутi. Ми багато говорили про духовнi аспекти гри. «Якщо в тобi немае духовного воiна, ти нiколи не станеш бiйцем. І плювати, наскiльки ти великий та сильний», – казав вiн менi. Ми говорили про досить абстрактнi поняття, але вiн усе ж зумiв розбутиди в менi приспанi почуття. Кас знав, як говорити моею мовою. Вiн вирiс у жорсткому оточеннi i теж був колись вуличним хлопчиськом.

Насамперед Кас заговорив про страх i про те, як його подолати. «Страх – це найбiльша перешкода для навчання. Але водночас страх – твiй найлiпший друг. Страх подiбний вогню. Якщо ти навчишся контролювати його, вiн стане працювати на тебе. Якщо ж нi – вiн знищить i тебе, i все, що навколо тебе. Вiн, мов снiжок на пагорбi: ти можеш пiдiбрати його i кинути подалi, або ж зробити з ним усе, що тобi заманеться, якщо вiзьмешся за нього до того, як вiн почне котитися схилом униз. Однак, якщо вiн уже почав котитися – вiн стане таким великим, що розчавить тебе насмерть. Тому нiколи не слiд дозволяти страху безконтрольно рости i розвиватися, бо втративши контроль над ним, ти не зможеш досягнути своеi мети та врятувати свое життя.

Уяви собi оленя, що перетинае вiдкрите поле. Вiн наближаеться до лiсу i раптом iнстинкт пiдказуе йому, що там небезпека, на нього там, можливо, чатуе пума. Щойно вiн це зрозумiе, природа вмикае функцiю виживання i наднирники продукують у кров адреналiн, який примушуе серце битися частiше, i це дае можливiсть тiлу демонструвати надзвичайнi силу та спритнiсть. Там, де олень може зазвичай стрибнути на п’ятнадцять футiв, адреналiн дозволяе йому стрибнути на сорок або п’ятдесят футiв – на вiдстань, достатню для того, щоб уникнути небезпеки. Людська iстота нiчим не iнша. Коли ми стикаемось iз моторошною ситуацiею, що загрожуе нашому здоров’ю чи життю, адреналiн починае розганяти серце. Пiд впливом надниркових залоз людина може здiйснювати надзвичайнi подвиги сили.

Думаеш, ти знаеш рiзницю мiж героем i боягузом, Майку? Що ж, i герой, i боягуз насправдi вiдчувають одне й те саме. Рiзниця лише в тiм, що вони реагують по-рiзному. І герой, i боягуз переживають однаковi почуття, але ти маеш привчити себе дiяти як герой, щоб утриматися вiд вчинкiв, притаманних боягузу.

Твiй розум тобi не друг, Майку. Сподiваюся, ти це знаеш. Тобi доведеться боротися з власним розумом, брати контроль над ним, ставити його на мiсце. Тобi доведеться контролювати своi емоцii. Дев’яносто вiдсоткiв тiеi втоми, що ти вiдчуваеш на ринзi, – у твоему мозку. Це не що iнше, як просто вiдмовка людини, що хоче все полишити й пiти. У нiч перед боем ти не зможеш заснути. Але не хвилюйся, твiй супротивник переживатиме те саме. Ви пiдете на зважування, i вiн виглядатиме сильнiшим i спокiйнiшим за тебе, вiн буде здаватися холодним, мов лiд, але зсередини його випалюватиме полум’ям страху. Твоя уява надiлятиме його здiбностями, яких у нього немае. Пам’ятай: рух знiмае напругу. Тоi митi, коли лунае дзвiнок i ви вступаете в контакт один iз одним, ти побачиш, що твiй противник нiчим не кращий за iнших, усi твоi страхи та фантазii вмить розвiються. Сама боротьба – це едина реальнiсть, яка мае значення. Ти повинен навчитися брати свою волю в кулак i контролювати реальнiсть».

Я мiг слухати Каса годинами. І я так i робив. Кас навчав мене, як важливо слухати свою iнтуiцiю i дiяти розслаблено, не даючи своiм емоцiям та почуттям приймати рiшення, правильнiсть яких я розумiв пiдсвiдомо. Вiн сказав менi, що одного разу говорив про це з великим письменником Норманом Мейлером.

«Касе, ти навiть не усвiдомлюеш того, що практикуеш Дзен», – говорив Мейлер Касу, а потiм вiн дав йому книгу «Дзен у мистецтвi стрiльби з лука«. Кас часто читав менi цю книгу. Вiн сказав менi, що якось пережив абсолютну емоцiйну вiдстороненiсть у своему першому бою. Бажаючи стати професiйним бiйцем, вiн тренувався в мiському спортзалi. Вiн уже тиждень або два працював iз боксерською грушею, коли менеджер запитав його, чи не хоче вiн iз ким-небудь побоксувати. Вiн вийшов на ринг, i його серце билося, мов барабан; продзвенiв дзвiнок, i той хлопець накинувся на нього i кiлькома ударами збив його з нiг. Його нiс набряк, його око заплило, а сам вiн стiкав кров’ю. Хлопець запитав його, чи хоче вiн другого раунда, i Кас вiдповiв, що вiн спробуе. Вiн вийшов на ринг, i раптом його розум вiдокремився вiд його тiла. Вiн наче спостерiгав за собою звiддаля. Удари, якi обрушувалися на нього, здавалося, приходили здалеку. Вiн швидше усвiдомлював iх, нiж вiдчував.

Кас сказав менi, що для того, щоб стати великим бiйцем, потрiбно викинути все з голови. Часом вiн говорив менi сiсти i казав: «Переступи себе. Зосередься. Розслабляйся, аж доки не зрозумiеш, що дивишся на себе збоку. Скажи менi, коли вiдчуеш це». Це було дуже важливо для мене. Взагалi-то я занадто емоцiйний. Пiзнiше я усвiдомив, що якби не навчився позбуватись на ринзi вiд своiх емоцiй, то нiчого б не досяг. Я мiг би вiдвiсити супернику сильний удар, а потiм злякатися, чому вiн не впав.

Кас пiдняв свiй позатiлесний досвiд на крок далi. Вiн навчився вiдокремлювати свiй розум вiд тiла i бачити майбутне. «Все заспокоюеться, а я нiби вихожу назовнi i звiдти спостерiгаю за собою, – казав вiн менi. – Це нiби я й не я. Так, нiби моi розум i тiло не пов’язанi й пов’язанi водночас. І тодi в моiй головi формуеться картинка того, що буде. Я справдi бачу картинку, як на екранi. Я можу взяти бiйця, який лише на початку свого шляху, i я точно знаю, як вiн розвиватиметься. Я дивлюсь, як хлопець б’еться, i я вже знаю все, що менi потрiбно, про нього: я нiби бачу всi мисленневi процеси в його головi. Немов я i е той хлопець, нiби я в його головi».

Вiн навiть стверджував, що може контролювати подii за допомогою свого розуму. Кас тренував Роккi Грацiано, коли той був ще аматором. Одного разу Кас сидiв у кутку бiля Роккi, а Роккi приймав на себе удари. Пiсля того, як його двiчi вiдправили в нокдаун, Рокi повернувся в куток i хотiв покинути бiй. Але Кас виштовхнув його в наступний раунд, i перш нiж Роккi встиг пiти, Кас використав свiй розум, щоб управляти рукою Уiлла Роккi та завдати удару, i йому це вдалося – супротивник упав, i реферi зупинив бiй. Ось таким був цей грузний мужик, який мене тренував.

Кас твердо вiрив, що в твоiй свiдомостi ти маеш вважати себе тим, ким бажаеш стати. Тобто, якщо ти хочеш стати чемпiоном свiту в надважкiй вазi, саме час починати жити життям чемпiона. Менi було лише чотирнадцять, але я щиро вiрив у фiлософiю Каса: постiйно тренуватися, думати як римський гладiатор, тримати свою свiдомiсть у станi постiйноi вiйни, але бути спокiйним та розслабленими зовнi. Вiн практикував i навчав мене закону притяжiння успiху, навiть не пiдозрюючи про це. Кас був також майстром iз самонавiювання. У нього була книга пiд назвою «Самовдосконалення через свiдоме самонавiювання», написана французьким фармацевтом – психологом Емiлем Куе. Куе говорив своiм пацiентам, щоб вони знову i знову повторювали собi: «Щодня я стаю в усьому все краще i краще». У Каса на одному оцi була запущена катаракта, тож вiн повторював собi цю фразу i стверджував, що це допомагало йому вилiкуватися.

Кас говорив нам змiнювати цi позитивнi твердження пiд нашу власну ситуацiю. Тому вiн змусив мене говорити «Найкращий боець у свiтi. Нiхто не може перемогти мене. Кращий боець у свiтi. Нiхто не може перемогти мене» знову i знову протягом усього дня. Менi подобалося це робити, менi подобалося слухати, як я говорю про себе.

Мета всiх цих прийомiв полягала в тому, щоб змiцнити впевненiсть бiйця у собi. Упевненiсть була ключом до всього. Але для того, щоб оволодiти цiею впевненiстю, ви повиннi були випробувати себе i поставити себе на кiн. Це не щось таке, що приходить само собою шляхом осмосу чи просто з повiтря. Упевненiсть, яку ви хочете здобути, досягаеться постiйною вiзуалiзацiею у вашiй головi.

Кас розповiв менi все це в першi ж тижнi нашого знайомства. Вiн представив менi досконалий план. Вiн розробив для мене мiсiю. Я збирався стати наймолодшим чемпiоном свiту у важкiй вазi всiх часiв. Тодi я цього ще не знав, але пiсля однiеi з наших перших довгих розмов Кас довiрився Камiллi. «Камiлла, це та людина, на яку я чекав усе свое життя».

Наблизився час мого умовно-дострокового повернення до Бруклiну, коли одного разу до мене прийшов Боббi Стюарт.

– Я не хочу, щоб ти повертався до Бруклiна. Я боюся, що ти зробиш якусь дурiсть i тебе вб’ють або знову запроторять твою дупу до в’язницi. Ти хочеш переiхати до Каса?

Менi теж не хотiлося повертатися. Я бажав змiн у своему життi. До того ж менi подобалось, як цi люди говорять до мене i як вони пробуджують у менi почуття власноi вартостi, – вони примусили мене вiдчути себе частиною суспiльства! Тож я поговорив зi своею мамою про можливiсть залишитися у Каса.

– Ма, я хочу поiхати до нього i тренуватися. Я хочу бути бiйцем. Я можу бути кращим бiйцем у свiтi.

Кас так поiздив менi по мiзках, що все, про що вiн менi говорив, це яким крутим можу стати i як удосконалювати себе в усьому щодня. Усе це лайно про те, як допомогти собi самому.

Моя мама була зовсiм не рада, що я iду, але вона пiдписала дозвiльнi документи. Може, вона думала, що з неi вийшла нiкудишня мати.

Так що я переiхав до Каса, Камiлли та iнших бiйцiв, що жили в iхньому будинку. Я дiзнавався про Каса все бiльше i бiльше, завдяки нашим довгим бесiдам пiсля тренувань. Вiн був надзвичайно щасливим, коли я подiлився з ним iсторiями про мое колишне безпутне життя. Вiн свiтився, мов рiздвяна ялинка. «Розкажи менi ще», – говорив вiн. Я був iдеальним хлопцем для його мiсii – без даху над головою, нiкому не любий, знедолений. Я був жорстким, сильним i пiдступним, але водночас я був для нього чистою дошкою. Кас хотiв, щоб я визнав своi недолiки. Вiн не змушував мене вiдчувати сором або приниження через мое виховання. Йому iмпонував мiй надзвичайний ентузiазм. Ентузiазм – це слово, якому навчив мене Кас.

Кас розумiв мене, адже так само, як i я, пройшов через важке життя. Його мати померла, коли вiн був малою дитиною. Вiн ослiп на одне око пiд час вуличноi бiйки в дитинствi. Його батько помер у нього на руках, коли вiн був ще зовсiм молодим. Полiцiянт убив його улюбленого брата.

Кас працював на звичайнiй офiснiй роботi з дев’ятоi до п’ятоi лише раз у своему життi i то лише один рiк. А потiм вiн пiшов, бо побився зi своiми колегами. Але вiн проводив багато часу, допомагаючи людям у своему районi, розв’язуючи iхнi проблеми майже як позаштатний соцiальний працiвник. Вiн отримував величезне задоволення, допомагаючи iншим людям. Пiд час передвиборчоi кампанii Ла Гуардiа[4 - Фйорелло Ла Гуардiа – американський полiтик, мер Нью-Йорка протягом трьох каденцiй iз 1934 до 1945 рр. – прим. перекл.], який балотувався в мери-реформатори Нью-Йорка, Кас допомiг викорiнити полiтичну корупцiю в своему районi. Вiн досяг цього, ставши на дорозi одному з корумпованих дiлкiв, який якось наставив на Каса дуло пiстолета. Вiн був безстрашний. Але вiн був також i жорстким.

– Я все життя захищав цього малого хлопця[5 - Вочевидь, Кас говорить про Ла Гуардiа. Вiдомо, що той був зростом 157 см – прим. перекл.], – сказав Кас. – Багато моiх труднощiв виникли через те, що я став на захист невдахи. Дехто з людей, заради кого я йшов на небезпеку, того не заслуговували. У свiтi мало людей, якi заслуговують на порятунок.

Кас був абсолютним дальтонiком. Найкращий друг його батька був чорношкiрим. Коли вiн служив в армii, розквартированiй на пiвднi, у нього була боксерська команда. Коли вони подорожували, жоден готель не хотiв приймати його чорних бiйцiв, тому вiн спав iз ними в парках.

Крiм того, вiн був великим соцiалiстом. Вiн обожнював Че, Фiделя та Розенберга. Вiн розповiдав менi про справу Розенберга, а я дражнив його.

– Та годi тобi, Касе. Це неправильно. Вони були виннi, – казав я.

– О, так, – рикав вiн. – Це ти зараз так кажеш, але якщо вони повернуть рабство, у тебе не буде можливостi сказати, хто був винен, а хто нi. Адже вони теж збираються його повернути, чи не так?

Найбiльшим його ворогом був Рональд Рейган. Рейган з’являвся на екранi телевiзора, i Кас кричав аж поки не забракне повiтря в легенях: «БРЕХУН! БРЕХУН! БРЕХУН! БРЕХУН!!!». Кас був справжнiм манiяком. Вiн постiйно говорив про те, хто заслуговуе на смерть. «Людина вмирае так, як живе», – говорив вiн менi.

Одного разу Кас сказав менi: «Коли в тебе багато грошей, ти маеш можливiсть допомогти всiм, хто тобi дорогий. Ти можеш допомогти церквам чорношкiрих». Вiн вважав, що чорнi церкви були найкращою соцiальною мережею для чорношкiрих людей. Вiн любив преподобного Мартiна Лютера Кiнга. Кас завжди любив допомагати людям, i саме на це вiн витрачав бiльшiсть своiх грошей.

«Грошi – вони як приходять, так i йдуть, – говорив вiн менi. – Грошi – то безпека, а безпека для мене – то смерть, тож я нiколи не дбав про грошi. Як на мене, то всi тi речi, що для мене насправдi важливi – iх я не можу купити за грошi. Грошi мене нiколи не цiкавили. Забагато багатих людей е поганцями, тому в мене погана асоцiацiя з грошима. Правду кажучи, я не можу назвати себе марнотратцем. Я давав грошi людям, якi потрапили в бiду. Я не вважаю, що це марна трата грошей».

Вiн також не вiрив у необхiднiсть платити податки правому уряду. Вiн оголосив себе банкрутом, коли заборгував податковому управлiнню 200 тис. доларiв.

Як Кас потрапив у бокс, само собою було загадкою. Вiн з’явився нiзвiдки i оголосив сам себе тренером iз боксу. Нiхто нiколи про нього не чув. Вiн нiчого не знав нi про контракти, нi про бiйцiв, але називав себе менеджером. Зрештою вiн став управляти справами i тренувати багатонадiйного молодого важковаговика на iм’я Флойд Паттерсон, який, як i я, був бiдним хлопцем iз Бруклiна. Тодi боксом завiдувала група пiд назвою IBC (англ. Іnternational Boxing Club), тобто Мiжнародний боксерський клуб, що належила багатим пiдприемцям, якi загарбали собi геть усi проекти з просування чемпiонiв. Але Кас довiв Флойда до Чемпiонату, а потiм сам вiдрядився до ІВС. А це означало, що вiн пiшов проти заведених правил, тому що Френкi Карбо, гангстер iз сiм’i Луккезе, був у змовi з ІВС. Кас допомiг зламати хребет IBC, а Карбо опинився у в’язницi за змову, вимагання та нелiцензiйне управлiння.

Проте серце Каса було розбите, коли Рой Кон, адвокат правого спрямування, забрав у нього Паттерсона, спокусивши новонаверненого католицького боксера зустрiтися з Нью-Йоркським кардиналом Спеллманом. Вiдтодi ноги Касовоi в католицькiй церквi не було. Пiсля цього вiн ставав усе параноiдальнiшим. Вiн стверджував, що хтось намагався штовхнути його пiд вагон метро. Вiн перестав ходити по барах, бо боявся, що хтось отруiть його напiй. Вiн навiть наглухо зашив кишенi своiх пальто, щоб нiхто не мiг пiдсипати в них наркотики й пiдставити його. Нарештi вiн переiхав на пiвнiч штату до Кетскiлла.

Вiн був параноiком навiть у власному будинку. Нiкому не дозволялося заходити до його кiмнати, i вiн вставляв у дверi сiрники, щоб побачити, чи не порушив хто бува його заборону за його вiдсутностi. Якщо вiн бачив мене десь поблизу своеi кiмнати, то питав: «Що ти тут робиш?». «Я живу тут, Касе. Живу я тут…» – вiдповiдав я.

Одного разу ми з Томом Паттi i Френкi, двома iншими боксерами, якi жили в цьому будинку, вийшли на вулицю. Кас нiкому не довiряв ключi, адже ми могли iх загубити, i тодi будь-який незнайомець мiг би потрапити до будинку. Коли ми повернулися додому i постукали в дверi, нiхто не вiдповiв. Я заглянув у вiкно i побачив, що Кас заснув у своему улюбленому м’якому крiслi пiд бурмотiння телевiзора – вiн був наполовину глухим. Том прикинув, що стукати треба було тодi, коли шоу переключалось на рекламу i на кiлька секунд наступала тиша. Тож, дочекавшись цього моменту, ми кинулись до вiкна i почали стукати, волаючи щодуху: «Касе! Касе!». За одну долю секунди Кас перевернувся на 180 градусiв, упав iз крiсла й пiдхопився, зiгнувшись у попереку й виставивши лiву руку щитом, готовий вирубати правою непроханого гостя. Ми всi покотились по пiдлозi вiд реготу.

Іншим разом один зi спаринг-партнерiв, який зупинився у нас на нiч, вислизнув уночi з дому, щоб пiти до мiста. Том i я прокинулися рано вранцi i збиралися спуститися вниз на снiданок. Ми зазирнули у вiтальню i побачили, як Кас, лежачи на пiдлозi, повзе по-пластунськи з гвинтiвкою в руцi. Той пацан саме прийшов додому i стукав у вiкно, а Кас, напевно, подумав, що це якийсь мудак з ІВС прийшов за ним. Ми з Томом переступили через нього i пiшли на кухню за пластiвцями.

Я мiг продовжувати й розповiдати схожi iсторii про Каса безкiнечно. Вiн був надзвичайно унiкальним та колоритним котаном. Але найкращий опис Каса, який я коли-небудь бачив, я зустрiв у iнтерв’ю великого письменника Гая Талезе, яке вiн дав Полю Цукерману – молодику, який збирав матерiал для книги про Каса.

«Вiн був римським воiном, який запiзнився на двi тисячi рокiв. Воiни люблять вiйну, вона iм потрiбна – це та атмосфера, в якiй вони вiдчувають себе як вдома. У мирний час вони вiдчувають тривогу та неспокiй, вважають себе марними людьми. Вони обожнюють гармидер навколо. Кас, як i Паттон (ймовiрно маеться на увазi Джордж Смiт Паттон – американський генерал, командувач армiею США пiд час Другоi свiтовоi вiйни – прим. переклад.). вiдчував себе живим, лише коли навколо панував гармидер та iнтриги, а повiтря було сповнено передчуттям прийдешноi битви. Вiн тодi почувався найбiльш в ладу з собою, його нервовi клiтини, його розумовi здiбностi були найбiльш жвавими, i вiн почувався найбiльш наповненим, коли перебував у збудженому станi. І якщо навколо не було небезпек та iнтриг, вiн мав сам створити собi iх. Якщо життя стиха булькотiло, йому необхiдно було пiдкрутити вогонь пiд ним, щоб знову вiдчути себе живим. Це давало йому кайф. Вiн був активiстом, йому потрiбно було метушитися».

Кас був генералом, а я – його солдатом. І ми були готовi до вiйни.



Я БУВ НІКОМУ НЕ ПОТРБІНИМ НІГЕРОМ ПІД ТОРАЗИНОМ, ЯКОМУ ДІАГНОСТУВАЛИ розумову вiдсталiсть, а цей старий бiлий мужик простягнув менi руку допомоги й вдихнув життя в мое его. Кас одного разу запитав мене: «Майку, уяви собi, що ти сидиш з психоаналiтиком i вiн питае тебе, чи ти чуеш голоси? Ти збираешся сказати “Нi”, але ж це голоси говорять тобi, щоб ти сказав “Нi”, Чи не так?» Кас був надзвичайно глибокою людиною. Нiхто i нiколи не змушував мене усвiдомлювати, що я чорна людина. Вiн був таким само холодним та рiшучим, даючи менi це усвiдомлення, яким був би жорсткий чорний. «Вони думають, що вони краще тебе, Майку», – говорив вiн. Коли вiн бачив когось на фiатi чи ролс-ройсi, то дивився на мене i говорив: «У тебе теж такий буде. Розбагатiти – то не найважча в свiтi рiч. Ти настiльки вище за цих людей. Вони нiколи не зможуть зробити те, на що здатен ти. Це всерединi тебе. Думаеш, я б тобi говорив такi слова, якби в тобi не було цього? Якби це було так, я мiг би зробити з тебе кращого бiйця, але нiколи б менi не вдалося зробити з тебе чемпiона».

Ось так. Я завше вважав себе покидьком. Моя матiр казала менi, що я – лайно. Нiхто нiколи не говорив про мене нiчого доброго. І ось цей мужик каже: «Б’юся об заклад, що якщо ти спробуеш, то зможеш виграти Оскар. З тебе вийшов такий само гарний актор, як i боксер. Чи може ти хочеш стати пiлотом? Я впевнений, що ти будеш найлiпшим автогонцем у свiтi; ти розумнiший i крутiший за цих хлопцiв. Ти можеш пiдкорити будь-яку справу. І не кажи нiколи «я не можу», ти не можеш сказати «не можу».

Коли я впадав у зневiру, що бувало доволi часто, Кас годував мiй мозок думками про чужоземний свiт iз великими скарбами. Усе, що вiн говорив, було менi чуже, але менi подобалося слухати його.

«Усе, що тобi потрiбно робити, це слухати мене, – казав вiн. – Тебе знатимуть люди королiвського походження. Чуеш, що я тобi кажу, хлопче? Цiлий свiт дiзнаеться, хто ти. Твое iм’я стане видатним. Люди будуть поважати твою матiр, твою сiм’ю та твоiх дiтей. Ти входитимеш до кiмнати, а люди вставатимуть, аплодуючи тобi».

Кас не дозволить менi зазнати невдачi. Коли я вiдчував, що готовий усе покинути i втрачав будь-яке бажання, вiн просто продовжував мене надихати. Кас завжди говорив: «Моя робота в тому, щоб вiдшкрiбати все те, що перешкоджае твоему зростанню та становленню твого потенцiалу». Вiн зiшкрiбав з мене весь тей бруд, i це було дуже болiсно. Я верещав: «Залиш мене! Ааааа!». Вiн мучив мiй розум. Вiн спостерiгав, як я борюсь iз кимось зi старших хлопцiв, i коли я втомлювався i та втома, через яку я не вiдбивав його атаки, була лишень у моiй головi, супротивник просто мучив мене – Кас говорив зi мною про це i моi страхи покидали мене. Вiн був перфекцiонiстом. Я бив боксерську грушу вiдповiдно до тих комбiнацiй, а Кас стояв там i дивився.

«Добренько. Добренько. Але геть не файненько», – говорив вiн зi своiм сильним бронкським акцентом.

Кас хотiв зробити з мене найзапеклiшого бiйця, якого тiльки бачив свiт, такого, щоб лякав би людей до усрачки ще до того, як вийде на ринг. Вiн навчав мене бути безкiнечно лютим, як на рингу, так i поза ним. У той час менi це було необхiдно. Я був настiльки невпевненим у собi та заляканим. Моя психiка була травмована з тих часiв, коли люди насмiхались з мене, як я був малим. Я просто ненавидiв приниження вiд того, що надi мною знущалися. Це почуття залишаеться з тобою на все життя. Це просто таке погане, безнадiйне почуття. Саме з цих причин я демонстрував свiту, який я пiдступний та лютий покидьок. Але Кас дав менi впевненiсть у собi, щоб менi бiльше нiколи не довелося турбуватися про те, що мене будуть цькувати. Я знав, що бiльше нiхто нiколи не зчепиться зi мною.

Кас був не просто тренером iз боксу. Вiн прищепив менi так багато цiнностей. Вiн був схожий на якогось гуру, завжди говорив такi речi, якi змушували мене задуматися.

«Не мае значення, що тобi говорять, не мае значення, якi виправдання чи пояснення вони дають. Те, що людина робить, врештi-решт, – ось те, що було в неi на думцi».

Або: «Я не творець. Те, що я роблю – це вiдкриваю i виявляю. Моя робота – взяти iскру i роздути ii. Живити вогонь, доки вiн не перетвориться на ревучу ватру».

Вiн мiг подiлитися мудрiстю в самих буденних ситуацiях. Камiлла вважала дуже важливим, щоб хлопцi брали участь у хатнiх справах. Я ж ненавидiв займатися хатньою роботою, настiльки зосередженим я був на боксi. Одного разу Кас пiдiйшов до мене:

– Знаеш, Камiлла дуже хоче, щоб ти брав участь у хатнiх справах. Я б на то не зважав, але ти маеш цим займатися, бо газдування зробить iз тебе найкращого боксера.

– І як прибирання смiття зробить iз мене найкращого боксера? – скривився я.

– Бо робити те, що ти ненавидиш робити, так само палко, як робиш свою улюблену справу – це хороша пiдготовка для того, хто прагне до величi.

Вiдтодi Камiллi бiльше нiколи не доводилося нагадувати менi про те, що я повинен робити свою роботу по дому. Одного разу Кас покликав мене до кiмнати, де вiн сидiв:

– Ти боiшся бiлих людей? – запитав вiн нi сiло нi впало. – Ти один iз тих хлопцiв? Боiшся всi цi вуса i бороди? Менi доводилось бувати серед чорних бiйцiв, якi боялись вдарити бiлу людину. Тобi лiпше не бути одним iз них.

Це смiшно, але у мене перед носом був Кас, який говорив не боятися, але мене лякав той тон, яким вiн сказав менi не боятися.

Кас завжди був гранично серйозний i нiколи не посмiхався. Вiн поводився зi мною не як iз пiдлiтком. Вiн завше поводився так, наче у нас була мiсiя, яку ми мали пройти. Тренуючись день у день, ми думали лише про одне. Вiн дав менi мету. Нiколи в життi у мене не було такого почуття, за виключенням хiба тих днiв, коли я планував крадiжку.

Час вiд часу траплялися речi, якi робили нашу мету бiльш реальною. Одного разу до Кетскiлла приiхав тренуватися Вiлфред Бенiтес. Я був у захватi. Я просто фанатiв вiд нього. Я бачив, як вiн б’еться по телевiзору, i просто шаленiв, спостерiгаючи за його поединками. Це виглядало так, нiби вiн рухаеться за радаром; вiн бив людей iз заплющеними очима. Воiстину майстер. І вiн принiс iз собою свiй чемпiонський пояс. Зi мною був Том Паттi, один з iнших боксерiв Каса. Бенiтес витягнув маленький футляр, усерединi якого був пояс, i дозволив менi доторкнутися до нього. Це було однаково, що дивитися на Святий Грааль.

«Гей, Томмi, ти тiльки подивися, це ж чемпiонський пояс! – сказав я. – Я маю вибороти собi такий. Я буду старанно тренуватися. Якщо я його здобуду, то носитиму всюди i нiколи не знiматиму його».

Я був надзвичайно щасливий бачити Бенiтеса. Вiн надихнув мене, спонукав стати стараннiшим та вiдданiшим нашiй справi.

Дякуючи Касу, менi також вдалося поговорити з Алi. У жовтнi 1980 року ми всi поiхали в Олбанi на закриту трансляцiю подивитися, як Алi намагатиметься вiдвоювати свiй титул у Ларрi Холмса. Ларрi вибив iз нього все лайно. Кас був злий, як чортяка. Я нiколи ранiше не бачив його таким лютим. Одразу пiсля бiйки вiн зберiгав непроникне обличчя, адже мав роздавати iнтерв’ю та потискати людям руки, але щойно ми сiли в машину, уся ця негативна енергiя, що була в ньому, просто заповнила салон. За всi сорок п’ять хвилин, що ми iхали додому, ми не зронили нi слова.

Наступного ранку помiчник Алi Джин Кiлрой з’еднав Алi з Касом.

– Як ти мiг дозволити цьому ледарю побити тебе? Вiн нiщо, Мухаммеде, вiн нiщо! … Нi, вiн – нiщо. … Не кажи менi цього, вiн – нiщо. Як ти мiг дозволити цьому ледарю отак тебе лупцювати?

Я слухав розмову Каса, i щоразу, коли вiн вимовляв слово «нiщо», воно пронизувало мене наскрiзь. Я розплакався. То був поганий день у моему життi.

А потiм Кас потрiпав мене по головi.

– Я тут iз малим чорним хлопцем. Вiн лише хлопчик, але скоро стане чемпiоном свiту у важкiй вазi. Його звуть Майк Тайсон. Поговори з ним для мене, коли твоя ласка, Мухаммед. Скажи йому, щоб слухався мене.

Кас простягнув менi телефон.

– Менi так жаль того, що сталося з Вами, – сказав я. Я був маленьким придурком.

– Я погано почувався, – сказав менi Алi. – Я випив лiки, i вони зробили мене слабким, через що Холмс i побив мене. Я одужаю, повернуся i поб’ю Холмса.

– Не хвилюйся, чемпiоне, – вiдповiв я. – Коли я виросту, то обов’язково поб’ю його за тебе.

Багато хто вважае, що моiм улюбленим боксером був Алi. Проте нi, найбiльше менi подобався Роберто Дюран. Я завжди захоплювався тим, який Алi красивий i як гарно вiн умiе розмовляти. Сам я натомiсть був малого зросту, страшненьким i до того ж мав ваду мовлення. Коли менi доводилось бачити боi Дюрана, то вiн видавався менi просто вуличним хлопцем. Вiн мiг сказати своiм суперникам щось на кшталт: «Соси мiй чортiв член, шибздик. Наступного разу ти пiдеш прямiсiнько до дiдька в морг». Пiсля того як вiн перемiг Шугар Рей Леонарда в тому першому бою, вiн пiдiйшов до того мiсця, де сидiв Вiлфред Бенiтес, i сказав: «До бiса тебе. У тебе яйця не виросли битися зi мною, ти просто трусло».

«Вау, вiн прямiсiнько як я!» – подумалось менi. Я хотiв бути таким, як вiн. Вiн не соромився бути собою. Я рiвнявся на нього, як на реальну людську iстоту. Коли моя кар’ера стала йти вгору i люди почали пiдносити мене за те, який я дикун, я знав, що називатися звiром – то найбiльша винагорода, яку я тiльки можу отримати. Коли я повертався до мiста, то бував у кафе Вiктора, бо чув, що там тиняеться Дюран. Я сидiв за столиком на самотi i розглядав фотографii Дюрана, що висiли на стiнi. Я жив своiми мрiями.

Я сумував, коли Дюран покинув бiй пiд час реваншу з Леонардом. Я дивився той бiй разом iз Касом в Олбанi i так розлютився на той момент, що аж розплакався. Проте Кас передбачив таку розв’язку. «Вiн не зможе зробити це вдруге», – мовив вiн.



ТОДІ, ЯК Я ПЕРЕЇХАВ ДО КАСА, Я ВЖЕ БУВ ГОТОВИЙ ДО його рутини. Вiн почав старанно тренувати мене щодня. У мене нiколи не було привiлею насолоджуватися боксом для спорту або для забавки. Кас був екстремiстом, але таким самим був i я. Я хотiв стати Ахiлесом тут i зараз. Я з тих хлопцiв, над якими смiються. «Не давай нiгеру мотузку, вiн захоче стати ковбоем». Я був дитиною, яка втратила всiлякi сподiвання. Але щойно я бачив проблиск надii, яку менi обiцяли, то все – вважайте у вас проблеми. Я буду на сьомому небi вiд щастя.

Кас мав звичку будити вранцi своiх учнiв, але щоразу, коли вiн вставав, щоб це зробити, я вже повертався з пробiжки. Кас мав звичку накривати стiл до снiданку, але я брався це робити вiдразу пiсля пробiжки. Вiн лютував. «Хто накрив мiй стiл?» – гарчав вiн. Вiн лютував, тому що я проявляв бiльше самовiдданостi, нiж вiн сам. А потiм Кас готував менi снiданок. Вiн кидав на сковорiдку цiлу пачку бекону – двадцять смужок чи щось таке, а потiм готував на цьому жирi яйця. Я не пив каву, тому вiн менi дiставався чай. Вiн робив це щоранку, навiть якщо сердився на мене.

Думаю, що ми обидва усвiдомлювали, що вписались у перегони з часом. Касу було сiмдесят, тобто вiн був далеко не молодим, тож i пхав у мене всi цi знання. Вiн усе пхав i втовкмачував у мене це лайно. І якщо ви достатньо довго втовкмачуете це в себе, то врештi-решт ви все це знатимете, ну, якщо ви не зовсiм iдiот. Я став дуже вправним у боксi, але моi зрiлiсть та здатнiсть мислити як доросла людина, не наздоганяли моi боксерськi успiхи. Тут все було не як у школi, куди дiти ходять, i там iз них намагаються зробити хороших та продуктивних членiв суспiльства. Нi, я робив це, щоб стати чемпiоном свiту у важкiй вазi. Кас це добре розумiв. «Боже, як би я хотiв, щоб у мене було бiльше часу на тебе», – казав вiн. А потiм вiн ще додавав: «Я вже шiстдесят рокiв у всiй цiй боксерськiй iндустрii, i нiколи, нi-ко-ли менi не доводилося бачити когось iз таким iнтересом до боксу, як у тебе. Ти постiйно говориш про боротьбу».

Я був екстремiстом. Якщо нас засипало снiгом, Кас проводив моi тренування в будинку. Ночами я у своiй кiмнатi годинами боксував зi своею тiнню. Мое життя залежало вiд успiху. Якщо я не досягну успiху, то буду просто марним шматком лайна. До того ж я робив це також i для Каса. У нього було важке життя з безлiччю розчарувань. Тож я був тут, щоб захистити гордiсть цього старого iталiйця. Та ким я, чорт забирай, вважав себе?

Коли я не тренувався, то дивився старi фiльми про боi щонайменше по десять годин на день. Це було моею винагородою на вихiднi. Я дивився iх цiлу нiч у своiй кiмнатi наодинцi. Я включав фiльм на повну гучнiсть i звук наповнював увесь старий будинок. Тодi до мене пiдiймався Кас.

– Якого бiса ти робиш?

– Просто дивлюся фiльми, – вiдповiдав я.

– Гей, тобi час спати. Люди хочуть спати, – говорив вiн. А потiм спускався вниз i я чув, як вiн бурмоче: «Нiколи не бачив таких дiтей. Оце дивиться цiлу нiч кiно, ставить весь будинок на вуха».

Інодi ми дивилися бiйцiвськi фiльми разом, i Кас давав менi поради про те, як би я мiг побити Демпсi, Джефрi та Луiса.

Інодi я був настiльки зосереджений, що просто засинав у боксерських рукавицях. Я був звiрятком, яке марило тим, щоб Майк Тайсон став великим бiйцем. Я пожертвував усiм заради цiеi мети. Нi жiнок, нi iжi. У мене був розлад харчовоi поведiнки; я був тодi залежний вiд iжi. І я переживав перiод статевого дозрiвання. У мене з’явилися прищi, моi гормони бушували, усе, чого я бажав – це наiстись морозива, але я не мiг зрадити своiй метi. Я розмовляв iз Касом про дiвчат, i вiн пхикав на мене, казав, що я зможу мати всiх жiнок, яких тiльки забажаю. Якось я був особливо похмурим:

– Касе, у мене нiколи не буде дiвчини, так?

Кас покликав когось, i той повернувся до кiмнати з мiнi бейсбольною бiтою. Їi вiн простягнув менi.

– У тебе буде так багато дiвчат, що тобi знадобиться ось це, щоб вiдбитися вiд них.

Тож я не займався нiчим iншим, нiж тiльки дрочив i тренувався, а потiм знову дрочив i тренувався. Я думав, що ставши чемпiоном, зможу отримати стiльки грошей i жiнок, скiльки менi потрiбно.

У спортзалi Кас практикував деякi дуже незвичнi та неортодоксальнi технiки. Хтось мiг смiятися з його тренерського стилю, але смiятися вони могли лише тому, що не розумiли його. Вони називали його «стиль пiкабу». Той стиль був цiлком орiентований на оборону. Ви мали тримати обидвi руки перед своiм обличчям, майже так само, як коли б грались iз дитиною у пiжмурки. Вашi руки i лiктi рухаються разом iз вами, тож, коли хлопець кидае удар, ви блокуете його, робите крок уперед i наносите контрудар.

Напад за Касом починався з доброго захисту. Вiн вважав, що для його бiйця вкрай важливо не потрапити пiд удар. Щоб навчитися уникати ударiв, вiн використовував спецiальний наповнений пiском полотняний мiшок, який був огорнутий мотузкою. Нам потрiбно було маневрувати навколо нього, рухаючи головою так, щоб не потрапити пiд його удар. Я став справжнiм майстром у цiй вправi.

Також вiн використовував штуку, яку на честь одного з бiйцiв назвав Вiллi, Вiллi Пастрано. Це був матрац, укритий полотном i натягнутий на раму. На зовнiшнiй сторонi був намальований торс. Сам торс було роздiлено на зони, i кожна зона була пронумерована. Непарнi числа вiдповiдали ударам лiвоi руки, парнi – правоi. Кас ставив касету, на якiй був записаний його голос, що називав рiзнi комбiнацii чисел. Примiром, ти чуеш «п’ять, чотири» i негайно даеш лiвий хук у корпус, а правий – у пiдборiддя. Ідея полягала в тiм, що чим частiше ви будете повторювати цi дii у вiдповiдь на цифри, тим iнстинктивнiшими i автоматичнiшими вони стануть, i вам не доведеться свiдомо думати про них. Через якийсь час ти вже можеш завдавати удари iз заплющеними очима.

На думку Каса, бiйцi брали на себе удари з правоi через те, що рухались по замалiй амплiтудi i тримали своi руки занизько. Тому вiн навчав мене звиватися тiлом у формi букви U – тобто рухатися не лише вгору-вниз. Вiн змушував мене постiйно рухатись: убiк, уперед, убiк, уперед. Кас вважав, що максимального ефекту для завдавання удару можна добитися, коли два твоi удари звучать як один, в унiсон. Чим ближче вашi удари наближалися до того единого звуку, тим бiльшим був шанс, що результуюче зусилля призведе до нокауту.

Не зважаючи на те, що Кас робив особливий наголос на оборонi, вiн добре розумiв, що боксер, який веде саму лише оборону, буде виглядати нудно.

«Бокс – це розвага, тому для досягнення успiху боець повинен не просто перемогти, а перемогти так, щоб захопити увагу публiки. Вiн мае завдавати удари з поганими намiрами», – завжди говорив Кас. Вiн хотiв, щоб я став агресивним контратакувальним, який змушував би супротивникiв бити або бiгти. Кас завжди намагався манiпулювати противником на рингу. Якщо ви продовжуватимете уникати iхнiх ударiв, вони розчаруються i втратять свою самовпевненiсть. А наступноi хвилi вони будуть переможенi. Пропускай удар i бий у вiдповiдь. Рухайся i бий водночас. Примушуй його рухатись, як тобi потрiбно. Вiн думав, що короткi удари можуть бути ефективнiшими за довгi. Вiн вважав, що сильний удав не мае нiчого спiльного з фiзичним розвитком, а лише з емоцiями. Контрольованими емоцiями.

Кас наймав кращих спаринг-партнерiв, щоб навчати мене. Найбiльше менi подобався Марвiн Стiнсон. Менi здаеться, вiн був колишнiм олiмпiйцем. Вiн був головним спаринг-партнером Холмса, а потiм Кас запросив його попрацювати зi мною. Вiн був чудовим наставником для мене i навчав мене рухатися й правильно бити. Коли вiн закiнчив свiй перший спаринг, то вiдвiв мене в бiк i дав менi своi рукавички для бiгу, тому що вранцi, коли я бiгав, було дуже холодно. Вiн побачив, що у мене не мае рукавичок.

Моi спаринги були схожi на тотальну вiйну. Перед нашим боем Кас вiдкликав мене в бiк i говорив: «Не розслабляйся, ти вийдеш на ринг i зробиш усе, що вiд тебе залежне. Ти зробиш усе, чого навчився, i зробиш це максимально швидко. Я хочу, щоб ти поламав ребра цим хлопцям».

Поламати ребра? Пiд час спарингу? Вiн хотiв, щоб я був готовий до справжнiх поединкiв iз хлопцями, i вiн хотiв, щоб я поламав ребра супротивникiв у реальному бою. Коли Кас знаходив для мене хороших спарингових партнерiв, то частував iх як дорогих гостей, тому що знав, що вони забезпечать мене хорошим тренуванням. Вiн завжди платив спаринг-партнерам хорошi грошi. Проте це не було гарантiею того, що вони залишаться. Часто до нас приiжджав якийсь пацан, вiд якого очiкувалося, що вiн буде спарингувати зi мною протягом трьох тижнiв. Але пiсля першого ж тренування, ми повертались до будинку i бачили, що вiн утiк. Вони так обурювались тим, що iх добряче вiдлупцювали, що навiть не переобтяжували себе тим, щоб зiбрати своi речi. Коли таке траплялося, ми з Томом кидалися до iхньоi кiмнати i починали ритися в iхньому одязi, взуттi й iнших речах. Якщо нам щастило, ми знаходили ничку з травою або хоча б пару черевикiв, якi нам пiдходили.

Інодi Кас приводив до мене для спарингу досвiдчених бiйцiв. Коли менi було шiстнадцять, вiн привiз до Кетскiлла Френка Бруно. Бруно тодi було двадцять два роки. Ми спарингували протягом двох раундiв. Перш нiж я починав спаринг iз досвiдченим бiйцем, Кас вiдводив iх убiк:

– Послухай, вiн лише хлопчисько, але не будь до нього поблажливий. Я тебе попередив, а тепер – роби все якнайкраще, – говорив вiн.

– Гаразд, Касе, – вiдповiдали вони. – Я попрацюю з малим.

– Гей, ти мене чуеш? Ти не просто працюеш iз ним. Викладайся на повну.

Ми боролися, щоб зробити людям боляче, а не просто перемогти. Ми годинами говорили про те, як завдати людям болю. Ось якi думки Кас поступово вселяв у мене. «Ти вiдправиш повiдомлення чемпiону, Майку, – казав менi Кас. – Вiн буде стежити за тобою». І ми також розiслали зухвалi повiдомлення тренерам, менеджерам, промоутерам та всьому боксерському суспiльству. Кас повернувся.

Я не лише переглядав старi бiйцiвськi фiльми, а й ковтав усе, що лише мiг знайти з книг про великих бiйцiв. Незабаром пiсля того, як я переiхав до Каса, я, читаючи енциклопедiю боксу, почав смiятися з чемпiона, який, отримавши свiй титул, змiг утримати його тiльки рiк. Кас звiв на мене свiй холодний пронизливий погляд i сказав: «Один рiк у титулi чемпiона вартий бiльше, нiж цiле життя безвiсностi».

Вивчаючи життя великих боксерiв минулого, я побачив у них багато спiльного з фiлософiею, яку проповiдував Кас. Усi вони були пiдступними шибздиками. Демпсi, Мiккi Уокер, навiть Джо Луiс були пiдступними, хоча Луiс i був iнтровертом. Я привчив себе бути злим. Коли я ходив до школи, то огризався на всiх пiдряд. Глибоко в душi я знав, що повинен бути таким, бо якщо я зазнаю невдачi, Кас позбудеться мене, i я помру з голоду.

Кас дав менi почитати книгу пiд назвою «Уас дав менi». Я не мiг вiдiрватися вiд неi. Я дiзнався з неi, як бiйцi справлялися зi своiми емоцiями, як вони готувалися до боiв. Ця книга дала менi надзвичайно глибоке розумiння людськоi психологii. Що мене вразило, так це те, як старанно працювали бiйцi староi школи i як вони голодували. Я читав, що Джон Л. Саллiван пробiгав на своiх тренуваннях по п’ять миль, а потiм повертався цi п’ять миль пiшки i проводив двадцять раундiв спарингу. Еззард Чарльз розповiдав, що вiн пробiгав за день лише три?чотири милi й боксував по шiсть раундiв. Я подумав, чорт забирай, Саллiван 1880-ми роками тренувався старанiше, нiж цей хлопець 1950-ми. Отже, я став проходити по милi перед тренуваннями в залi, йшов на свiй спаринг, а потiм повертався додому. Я почав наслiдувати хлопцiв староi школи, адже вони видавалися менi такими крутими. І у них були довгi кар’ери.

Я зводив Каса з розуму, постiйно розпитуючи його про цих старих бiйцiв. Я знаю, що вiн любив поговорити про бокс, але iнодi, здаеться менi, я був аж занадто старанним i набридливим. Я читав усi книги Каса про бокс, тому, коли ми сiдали за обiднiй стiл i Кас починав розповiдати iншим хлопцям про iсторiю боксу, i якесь iм’я або дата раптом вислизали з його пам’ятi, так що вiн переривався i не мiг продовжити думку, я закiнчував його речення за нього.

«Цей хлопець знае все, – казав вiн. – Вiн поводиться так, нiби був там». Я серйозно ставився до iсторii боксу, адже я мiг навчитися незлiченнiй кiлькостi речей у старих бiйцiв. Що я повинен зробити, щоб стати таким, як цей хлопець? Якi навички та знання у нього були? Кас розповiдав менi, якими лютими й несамовитими вони були поза рингом, i як вони, щойно ступивши на ринг, ставали розслабленими та спокiйними. Я дуже хвилювався, слухаючи, як вiн говорить про цих хлопцiв, вiдчуваючи, як високо вiн iх цiнуе. Менi так хотiлось, щоб i про мене колись так заговорили. Я хотiв стати частиною цього свiту. Я дивився боi боксерiв по телевiзору i помiчав iх скривленi обличчя, коли вони наносили удари одне одному, дивився на iх пошрамованi тiла i… я бажав собi таке саме обличчя i таке ж тiло.

Ми говорили про всiх тих великих людей. Я закохався в Джека Джонсона. Що то за смiливий хлопець! Вiн був першим чорним хлопцем, що мав визнання. І менi пасувала його зверхнiсть. Якось його зупинили за перевищення швидкостi й полiцiянт виписав йому штраф у 10 доларiв, вiн же натомiсть дав двадцятку i сказав: «Чому б вам не взяти цю двадцятку, я збираюся невдовзi iхати тим же шляхом назад».

Вiн був майстром манiпуляцiй. На тренуваннях вiн перед тим, як надiти шорти, обмотував свiй пенiс, щоб той виглядав бiльше i викликав у бiлих хлопцiв комплекс неповноцiнностi. Вiн принижував своiх супротивникiв пiд час боiв. Вiн був майстром нариватися. «Я дам тобi десять тисяч доларiв, якщо ти розiб’еш менi губу», – говорив вiн. Вiн насмiхався в обличчя своiм супротивникам пiд час бою, розмовляв зi своею бiлою дружиною i говорив iй, як сильно вiн ii любить, доки вибивав кишки з хлопця, з яким боровся. Вiн був хлопцем, з яким я б iз задоволенням потусувався. Вiн говорив на декiлькох мовах i бував на вечiрках iз королiвськими сiм’ями Росii та Англii. Демпсi був першим чемпiоном на мiльйон доларiв. Вiн привнiс в бокс шоу-бiзнес i гламур. Я рiвнявся на нього, тому що вiн був дуже невпевненим у собi хлопцем, вiн завжди боявся, але завжди пересилював цi почуття, щоб досягти своiх цiлей.

Касу найбiльше подобався Генрi Армстронг. Вiн постiйно атакував своiх супротивникiв i вимотував iх. «Постiйна атака, жодного розслаблення, – говорив менi Кас. – Рухати головою i дбати про гарний захист – ось що робив би Армстронг. Зломи волю противника, знищ його дух, зроби так, щоб усi його дii були марними».

Щоб усi його дii стали марними? Ось так. А потiм Кас пильно дивився на мене.

«Якщо ти слухатимешся мене, то правитимеш iз богами. Диви, як ти зацiкавився всiма цими старими бiйцями i як говориш про них постiйно. До того часу, як ти станеш чемпiоном, звiсно, якщо ти слухатимешся мене, люди будуть знати про цих хлопцiв тiльки тому, що ти будеш говорити про них. Ти перевершиш iх усiх. Ти змусиш iх забути про всiх iнших. Я дивився на Джека Демпсi ще коли був хлопчиськом. Я бачився з цими хлопцями, потискав iм руки. Вони тобi не рiвня. Ти – велетень та колос серед людей».

Я проковтнув усе це лайно. Проте всi цi розмови про самовiдданiсть, дисциплiну i важку працю були недостатнiми, щоб утримати мене вiд повернення до Бруклiна, де я займався розбоем i грабуванням. Я ганявся за двома зайцями одночасно. У Кетскiллi я був чемним хлопчиком, але потiм я iхав до Бруклiна i ставав там дияволом. Хвала Боговi, мене тодi жодного разу не арештовували. Це б розбило Касу серце.



КАС ЗНАВ, ЯК ДАТИ МЕНІ ВІДЧУТИ, НІБИ МЕНІ НАЛЕЖИТЬ ВЕСЬ СВІТ. АЛЕ ВІН також знав, як змусити мене вiдчути себе лайном. Інодi вiн говорив менi: «Ти дозволяеш своему розуму взяти верх над собою». Це був його таемний неписаний спосiб сказати менi: «Ти слабка тряпка. У тебе недостатньо дисциплiни, щоб бути одним iз великих». Великi бiйцi здатнi були провести найкращий бiй у своему життя, навiть якщо хтось викрав би iхню дитину або вбив би iхню матiр. Великi люди абсолютно незалежнi вiд своiх емоцiй. Так само можна сказати й про артистiв, не лише про боксерiв. Деякi з легендарних артистiв, про яких я читав, могли переживати надзвичайно сильнi емоцii та несприятливi стани, але коли вони виходили на сцену, то грали свою роль просто неймовiрно. Бувало, що вони не могли навiть ходити, але в них залишалась iхня величезна витримка та мотивацiя. Інодi iх просто зi сцени забирали до лiкарнi. Я хотiв бути одним iз тих бiйцiв та артистiв.

З першоi ж ночi, коли я переiхав до Каса, вiн почав ламати мене, намагаючись зрозумiти, як далеко вiн може зайти, чiпляючись до мене без жодноi причини. Вiн приходив до мене в кiмнату i питав: «Що ти робив сьогоднi в школi? Ну, ти ж повинен був щось робити, ти ж весь день був у школi. Чому ти навчився? Де твоя домашня робота? У тебе сьогоднi е домашне завдання?» Іншi хлопцi в будинку завжди говорили, що я у Каса улюбленець, але вони не знали, що вiн говорив менi, коли ми були самi.

Я постiйно мучився зi своею вагою. Я вважав себе жирною свинею, хоча нiхто i не здогадався б про це, дивлячись на мене. Перед тренуваннями я обмазував усi моi пори альболiном[6 - Марка крему – прим. перекл.] i носив по тижню чи навiть два полiетиленовий костюм, знiмаючи його лише вечорами, коли приймав душ – я сподiвався, що з потом втрачатиму бiльше ваги. Потiм я лягав спати i, прокинувшись наступного ранку, одягав його знову, бiгав у ньому i носив його весь день. Моя вага була ще однiею рiччю, через яку Кас став на мене тиснути. «Ти вiдрощуеш собi жирну дупу, – говорив вiн. – Ти втрачаеш iнтерес, так? Ти бiльше не хочеш цим займатися, а, Майку? Занадто важко для тебе, так? Ти ж думав, що ми тут в iгри граемо, так? Думав, що тут тобi Браунсвiл, можна бiгати i грати в iгри? Так?» Уявiть собi вислуховувати таке. Щойно я збирався насолодитися морозивом, яке дозволяв собi лише вихiдними, з’являвся Кас i говорив менi це. «Мало людей здатнi на таке, ось чому це так особливо. Господи, я думав, що ти зможеш».

Інодi Кас виговорював менi, а я поняття не мав, за що. Вiн вдирався до мене i шматував мое его. «Ти нiколи не зможеш досягнути тiеi вершини, до якоi ми прагнемо, через твою iнфантильну поведiнку». Інодi я просто кричав: «Я ненавиджу всiх тут! Аааааааааа!!!» Кас розривав мене на шматки.

Я радiв його позитивним коментарям i говорив щось на кшталт: «Я зроблю все вiд мене залежне, щоб перемогти. Я б вiддав свое життя, щоб стати чемпiоном, Касе». І замiсть того, щоб сказати: «У тебе все вийде, Майку», вiн просто плював менi в обличчя: «Будь обережний iз тим, чого просиш, бо можеш це потiм отримати».

Вiн навiть критикував мiй одяг. На свята вони, бувало, запрошували гостей, сестру Камiлли чи ще когось. Я надягав красивi штани, сорочку i жилетку, а також краватку, яку менi допомагала зав’язати Камiлла. Я сидiв розслаблено за столом, i всi жiнки казали менi: «Ох, Майку, ти так добре виглядаеш». Але тут до кiмнати входив Кас:

– Ти для чого так вирядився? Цi штани такi вузькi, що видно твою дупу i яйця. Що з тобою таке?

Камiлла бралась захищати мене, але Каса нiчого не брало.

– Не треба менi нiчого говорити, що ти думаеш iз цього приводу. Не треба, люба Камiлло. Добре? Нiчого гарного в його одязi немае.

Кас нiколи не називав мене поганими словами типу «сучий син». Вiн просто називав мене «томатною бляшанкою i ледарем». Це був боксерський еквiвалент того, щоб назвати мене брудним, паскудним нiкчемним нiгером. Це змушувало мене плакати, як дитину. Вiн знав, що говорячи це менi, ламае мiй дух.

Я отримував так багато суперечливих вiдгукiв, що вже не мiг зрозумiти, що вiн насправдi думае про мене як про боксера. Одного разу ми з Томом Паттi виходили зi спортзалу, а Кас на секунду затримався. Тож я стрибнув до авто й залiз пiд задне сидiння.

– Скажи Касу, що я повернувся додому пiшки. Я хочу, щоб ти запитав у нього, що вiн насправдi про мене думае, коли вiн сяде в машину.

Том погодився. Кас сiв в машину.

– Де, чорт забирай, Майк? – запитав вiн.

– Думаю, вiн залишився у мiстi, – вiдповiв Том.

– Що ж, тодi iдьмо. Вiн зможе сам повернутися додому пiзнiше.

Отже, ми рушили в дорогу, i я лежав пiд заднiм сидiнням i перешiптувався з Томом. Кас був наполовину глухий i нiчого не чув.

– Йой, Томе. Запитай у Каса, як вiн вважае, чи вмiю я сильно бити, – попросив я.

– Гей, Касе, ти думаеш, Майк сильно б’е? – запитав Том.

– Чи сильно вiн б’е? Дозволь менi тобi щось сказати: цей хлопець б’е так сильно, що мiг би розбити цегляний мур. Вiн б’е не лише сильно, але й ефективно. Вiн може нокаутувати бiйця будь-якою рукою, – вiповiв Кас.

– Запитай Каса, що вiн думае щодо мого майбутнього, чи вийде з мене щось добре, – прошепотiв я.

Том повторив мое запитання.

– Томмi, якщо Майк буде тримати голову просто i зосередиться на поставленiй метi, вiн стане одним iз кращих бiйцiв, а то й взагалi найкращим бiйцем в iсторii боксу.

Я був дуже схвильований, почувши це. Тодi ми вже пiд’iхали до будинку. Коли вони виходили з машини, Кас побачив, що я лежу на задньому сидiннi.

– Ти ж знав, що вiн там, так? – обернувся вiн до Тома. Том виглядав як сама невиннiсть.

– Нема чого городити менi цю дурню. Ти знав, що вiн там. Ви, хлопцi, корчите з себе розумникiв, але дозвольте менi сказати вам дещо.

Кас не вважав наш жарт смiшним, але ми залишились при своiй думцi.

Найсмiшнiше це те, що вiн не мiг контролювати своi емоцii. Кас був просто черствою людиною, яка хотiла помсти. Рой Кон, кардинал Спеллман – цi хлопцi переслiдували його увi снi. Дж. Едгар Гувер? «О, як би менi хотiлося всадити йому кулю в лоб, ось чого вiн заслуговуе». Вiн постiйно говорив про якiсь убивства, але частина з тих людей, кого б вiн волiв убити, були вже мертвими. Проте вiн iх ненавидiв. Одного разу я сказав щось схвальне про Ларрi Холмса, i Кас розлютився.

«Що ти сказав? Та вiн – нiщо! Ти маеш знищити цю людину. Знищити цю людину i усунути його вiд участi в чемпiонатi – то наша мета. Вiн для тебе – нiщо».

Інодi Кас просто гарчав на людей, що виступали по телевiзору, як дикий звiр. Ви нiколи не подумали б, що вiн такий навiжений старий, але саме так воно було. Якщо ти не був його рабом, то вiн ненавидiв тебе до глибини душi. Вiн завжди був у станi конфронтацii. Бiльшу частину дня вiн ходив навколо та бурмотiв: «Ох, уже цей сучий син. Ох, я не можу повiрити, що цей хлопець з… Ну, ви знаете його iм’я, з такого-то i звiдти. Ну i сучий син».

Бiдолашна Камiлла говорила: «Касе, Касе, заспокойся, заспокойся, Касе. У тебе буде високий тиск».

Кас керував цим будинком залiзним кулаком, але найсмiшнiше було те, що насправдi це був будинок Камiлли. У Каса не було нiяких грошей. Вiн нiколи не переймався грошима i бiльшу частину того, що заробляв, просто роздавав. Камiлла хотiла продати будинок через дорожнечу щодо його утримання, але Кас умовив ii залишити його. Вiн сказав iй, що у нього буде достатньо хороших бiйцiв, i все налагодиться. І коли вiн уже втрачав надiю, з’явився я.

Не думаю, що Кас думав виховати ще одного чемпiона навiть i за тисячу рокiв, та втiм, вiн не втрачав на це надiю. Бiльшiсть хлопцiв, що приходили туди, були вже готовими бiйцями, вони просто хотiли вiддалитися вiд дiвчат та iнших принад мiста. Крiм того, тодi нiкому не подобався боксерський стиль Каса. Вони вважали його застарiлим. А потiм там з’явився я, який не знав нiчогiсiнько – просто сира глина. Кас був щасливий. Я не мiг зрозумiти, чому цей бiлий чоловiк так радiе менi. Вiн дивився на мене i просто iстерично смiявся. Вiн телефонував людям i говорив: «Блискавка ударила двiчi в одне мiсце. У мене е ще один чемпiон у важкiй вазi». Я нiколи в життi не брав участi навiть в аматорському бою. Я поняття не маю як, але якимось чином вiн побачив це в менi.




3


Я НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ СВІЙ ПЕРШИЙ АМАТОРСЬКИЙ БІЙ. ЦЕ БУЛО У МАЛЕНЬКОМУ СПОРТИВНОМУ ЗАЛІ в Бронксi, який належав колишньому боксеру Каса, Нельсону Куевасу. Той спортзал був справжнiм пеклом. Вiн був на другому поверсi будiвлi, яка була просто поруч iз надземною лiнiею метро. Рельси проходили так близько, що можна було висунути руку з вiкна i майже доторкнутися до поiзда. Такi боксерськi турнiри називали «смокерами», тому що повiтря там було настiльки густим вiд сигаретного диму, що ви ледве могли бачити суперника, який стояв навпроти. Смокери були несанкцiонованими боями, що, направду, означало повну iх беззаконнiсть. На вулицi не вартували нi парамедики, нi машини швидкоi. Якщо натовпу не подобався ваш виступ, вони не свистiли, а просто били один одного, щоб показати вам, як це робиться. Публiка, яка там збиралася, одягалася з голочки – усi вони були гангстерами та наркоторговцями. І всi робили ставки на бiйцiв. Пам’ятаю, я запитав одного хлопця: «Ти купиш менi ковбаску в тiстi, якщо я виграю?» Люди, якi роблять ставки i виграють завдяки тобi грошi, купують тобi, як звичайно, якусь iжу.

Безпосередньо перед боем я був так наляканий, що мало не втiк. Я думав про всю ту пiдготовку, яку я пройшов разом iз Касом. Навiть пiсля всiх цих спарингiв я все ще дуже боявся боротися з кимось на рингу. А що, як я зазнаю невдачi i програю? Я пройшов через мiльйон рiзних бiйок на вулицях Бруклiна, але тут все було зовсiм по-iншому. Ти нiчого не знаеш про хлопця, з яким тобi треба битися; у тебе з ним не було жодних тьорок. Я був там iз моiм тренером Теддi Атласом, i сказав йому, що збираюся на секунду спуститися до магазину. Я спустився вниз i сiв на тротуар бiля сходiв, що вели до метро. На якусь мить я подумав, що мiг би просто вскочити зараз у той чортiв поiзд i повернутися до Браунсвiля. Але потiм у моiй головi почали виринати всi поради Каса, i менi стало спокiйнiше, моi гордiсть та его почали пiдводитися, i я пiшов назад до залу. Я був готовий.

Я бився з цим здоровенним пуерториканцем iз його величезним афро. Йому було вiсiмнадцять, на чотири роки бiльше, нiж менi. Ми жорстко билися протягом двох раундiв, але потiм, у третьому раундi, я вибив його так, що вiн повалився на нижню мотузку рингу, а потiм я продовжив iз наступним ударом, який достеменно вибив його капу так, що та вiдлетiла на шостий глядацький ряд. Вiн упав без свiдомостi.

Я був в екстазi. Це була любов iз першого бою. Я не знав, як реагувати на мою перемогу. Тому я наступив на нього. Я пiдняв руки вгору i наступив на розпростертого шибздика.

«Забирайся до бiса вiд нього! Якого хрiну ти наступаеш на цього хлопця?» – прокричав менi реферi. Кас сидiв у Кетскiллi i чекав звiту бiля телефону. Теддi зателефонував йому i розповiв, що сталося, i Кас був так схвильований, що змусив свого друга Дона, який iздив разом iз нами, розповiсти йому все ще раз наступного ранку.

Тепер я приiздив у смокери щотижня. Ти заходиш до роздягальнi, а там цiла купа дiтлахiв, якi дивляться один на одного. Далi тобi треба сказати iм свою вагу i скiльки боiв ти провiв. Зазвичай я говорив iм, що менi бiльше нiж чотирнадцять. Навколо було не так вже й багато чотирнадцятирiчних хлопцiв, якi б важили двiстi фунтiв. Тож я завжди бився з хлопцями старшими. Цi смокери важили надзвичайно багато для мене, надто бiльше, нiж для iнших дiтей. Я пам’ятав, що народився в пеклi й щоразу, коли я вигравав бiй, я ставав на крок далi вiд нього. Іншi бiйцi не були такими злими, як я. Якби не цi смокери, то я, напевно, здох би десь у каналiзацii.

Теддi навiть якось ув’язався у бiйку на одному з турнiрiв. Того вечера ми були у спортзалi Нельсона i якийсь хлопець штовхнув Теддi, i Теддi вдарив того хлопця з кулака, i ось тодi в сутичку втрутився Нельсон. Вiн схопив один iз трофеiв, що там були – з твердого мармуру, прикрашений олов’яними орнаментами, i почав бити ним хлопця по головi. Якби приiхали копи, вони б звинуватили його в замаху на вбивство. Теддi завжди вплутувався в бiйки. Я не знаю, чи захищав вiн мене чи iншi хлопцi ревнували, через те, що у нього був кращий боець, але йому нiколи не вистачало розуму, щоб вiдступити вiд них. Ми iздили в Огайо, i там Теддi умудрився побитися з iншими тренерами.

Ми почали iздити по смокерах усього Пiвнiчного сходу. Перш нiж ми сiдали в машину, до нас пiдходив Кас.

– Цей бiй будуть дивитися кiлька моiх друзiв. А я чекатиму на телефонний дзвiнок. Сподiваюсь, що коли вони менi подзвонять, вони хвалитимуть тебе i маритимуть тобою, – казав вiн. Я нiколи цього не забуду. «Говорити й марити». Це запалювало мене, i я переповнювався нетерпiнням на всю нашу шестигодинну поiздку. Я нi на хвилину не мiг заспокоiтися. Я не мiг дочекатися, коли вийду на ринг i почну бити цих шибздикiв. Один хлопець прийшов на бiй зi своею дружиною i маленькою дитиною, а я вирубив його.

Кас прийшов на мiй п’ятий бiй до смокеру у Скрентонi. Я бився з хлопцем на iм’я Бiллi О’рурк у Скрентонському католицькому молодiжному центрi. Бiллi було сiмнадцять, i я сказав, що менi теж сiмнадцять, тому що це була проаматорська лiга. Перед боем Кас пiдiйшов до О’рурка.

– Мiй боець просто вбивця, – сказав Кас. – Я не хочу, щоб ти постраждав.

Це був мiй найважчий бiй. У першому раундi я продовжував валити цього хлопця, але той навiжений бiлий псих продовжував пiдiйматися. І вiн не просто вставав, вiд пiдхоплювався розгойдуючись. Чим бiльше я збивав його з нiг, тим бiльше вiн вставав i гамселив мене. Я надер йому дупу в першому раундi, але в другому була просто вiйна. Ми билися вже три раунди, i Теддi не хотiв ризикувати, приймаючи невiрне рiшення.

«Послухай, ти любиш поговорити про те, яким класним ти хотiв би стати, про те, як-то бути великим, i про всiх цих божевiльних бiйцiв. Зараз слушна нагода. Давай назад на ринг, продовжуй його лупцювати й рухати головою».

Я встав iз табурета, вийшов i двiчi збив iз нiг О’рурка в третьому раундi. Вiн був увесь у кровi. Наприкiнцi сутички вiн притиснув мене до мотузок. Але… бум?бум?бум… Я пiдвiвся, а вiн пiшов у нокдаун. Натовп божеволiв. Це була битва вечора.

Кас був задоволений моiм виступом, але сказав: «Ще один раунд, i вiн би тебе вимотав».

У травнi та червнi 1981 року я вирушив на свiй перший чемпiонат – юнацьку Олiмпiаду. На той момент у мене за плечима було близько десяти боiв. Спочатку ти маеш виграти мiсцевий турнiр, потiм – регiональний, а потiм змагаешся в Колорадо за нацiональний титул.

Я виграв усi регiональнi змагання, i ми з Теддi полетiли в Колорадо, а Кас сiв на поiзд, тому що боявся лiтати. Зайшовши до роздягальнi, я згадав, як поводилися моi улюбленi героi. Іншi дiти пiдходили до мене i простягали руку для рукостискання, а я тiльки посмiхався i повертався до них спиною. Я грав свою роль. До мене говорили, а я просто зиркав на нього. Кас багато часу придiлив розповiдям про те, як манiпулювати опонентом, спричиняючи у нього в душi хаос i плутанину, а самому залишатися спокiйним. Я викликав такий хаос, що кiлька бiйцiв програли менi, просто поглянувши на мене, тож iм не довелося битися зi мною пiзнiше. Я виграв усi своi боi нокаутом у першому раундi. Я виграв золото, нокаутувавши Джо Кортеса за вiсiм секунд – рекорд, який, як на мене, нiхто не побив i донинi. Я йшов своiм шляхом.

Я став мiсцевим героем пiсля того, як виграв ту золоту медаль. Касу подобалася увага, яку я отримував. Вiн любив свiтло софiтiв. А я не перестав думати, яке це все шалене. Менi ледве виповнилося п’ятнадцять рокiв, i половина моiх друзiв у Браунсвiлi були мертвi, пропали без вiсти або вбитi. У Кетскiллi у мене було не так вже й багато друзiв. Школа мене не цiкавила. Ми з Касом уже визначились, чого хочемо добитися, тож школа лише вiдволiкала нас вiд цiеi мети. Менi було плювати на те, чого вони мене вчили, але у мене було сильне бажання вчитися. Тому Кас заохочував мене, i я читав деякi книги з його бiблiотеки. Я читав книги Оскара Уайльда, Чарльза Дарвiна, Макiавеллi, Толстого, Дюма й Адама Смiта. Я прочитав книгу про Олександра Македонського. Я любив iсторiю. Читаючи iсторiю, я дiзнався про природу людини. Я пiзнав серця людей.

У школi в мене не було серйозних проблем, хiба що я одного разу вдарив пару учнiв i був вiдсторонений за це вiд занять. Просто менi там було незатишно. Деякi студенти могли смiятися з мене, але нiхто мене не задирав. Кас сказав директору моеi середньоi школи мiстеру Бордiку, що я особливий i що «йому потрiбно потурати». Мiстер Бордiк був хорошою людиною, i щоразу, коли виникала проблема, Кас iшов до школи, робив пальцями оцей свiй iталiйський жест, i я повертався в школу. Щовечора я повертався о п’ятiй годинi додому i йшов на двi години до спортзалу. Вечорами я читав книги про бокс, дивився фiльми або розмовляв iз Касом. У вихiднi я вставав о п’ятiй, пробiгав кiлька миль, iв, дрiмав, i опiвднi повертався до спортзалу. Протягом тижня я бiгав у школу i назад.

До того всього я пробiгав ще безлiч додаткових миль завдяки навiженому контролеру Касу. Наприклад, я пiшов на шкiльнi танцi, якi мали завершитися о десятiй вечора. Касу я сказав, що буду вдома об одинадцятiй. Пiсля танцiв усi залишилися ще трохи потусуватися, тож я зателефонував Касу i сказав, що буду вдома трохи запiзно, бо саме чекаю на таксi.

– Нi, зараз же бiжи додому. Бiжи. Я не можу чекати на тебе, – гаркнув вiн.

Кас не любив роздавати ключi, бо боявся, що ми iх загубимо. На менi був костюм-двiйка i гарнi туфлi, але Кас хотiв, щоб я бiг додому цiеi самоi митi.

– Пацани, менi треба йти, – сказав я своiм друзям. Усi знали, котра зараз година. Раз Кас сказав, отже, треба йти. Тож я пiшов на фiг звiдти.

Одного дня я гуляв iз друзями, ми пили та тусувалися; i ось вони мали намiр висадити мене бiля мого будинку, як я побачив через вiкно Каса, який спав у своему крiслi, чекаючи, коли я прийду додому.

– Розвертай. Вези мене до себе. Я не хочу зв’язуватися iз Касом, – сказав я.

Щоразу, коли я повертався додому запiзно, вiн видзьобував менi нову дiрку в дупi. Я намагався тихенько прокрастися сходами, але вони були старими та скрипiли, i я ловив себе на думцi, що знову проколовся. Я повертався додому з кiно, отримавши попередньо дозвiл Каса пiти туди, i Кас уже чекав на мене в дверях, щоб учинити допит. «Чим ти займався? З ким тусувався? А хто вони такi? Звiдки вони родом? А ну, назви менi прiзвища? Ти ж знаеш, що завтра у тебе тренування з боксу?»

Кас навiть спробував мене одружити в дев’ятому класi. Я почав зустрiчатися з мiсцевою дiвчиною на iм’я Енджi. Касу вона подобалась. Ви б могли подумати, що вiн буде проти зустрiчей, мовляв, це вiдволiкатиме мене вiд тренувань. Проте Кас подумав, що це буде хороша оказiя для мене, щоб утихомиритися i осiсти з нею. Я став би спокiйнiшим, i це допомогло б менi зосередитися на боксi. Але у нас з Енжi не було нiчого серйозного. Я хотiв жити яскравим життям моiх героiв-боксерiв, таких, як Мiккi Уокер i Гаррi Грес. Вони пили, у них було багато жiнок, i вони жили справжнiм життям. Проте Камiла виступала проти iдеi Каса.

– Навiть не думай слухати Каса щодо одруження з ким би то не було, – казала вона менi. – Позустрiчайся з дiвчатами скiльки забажаешь, а потiм вибери з них найкращу.

Одного разу я побився в школi, i Касу довелося йти залагоджувати ситуацiю. Повернувшись додому, вiн викликав мене на розмову:

– Тобi доведеться покинути мiй дiм, якщо ти i далi будеш так себе вести.

Я просто не витримав i розплакався.

– Будь ласка, не виганяй мене! – схлипував я. – Я хочу залишитися.

Менi справдi було дуже дороге те вiдчуття сiмейного тепла, яке давав менi Кас. І я був у нього шалено закоханий. Вiн був першою бiлою людиною, яка не лише не засуджувала мене, але яка була готова скрутити голову будь-кому, хто ображав мене. Нiхто iнший не був здатен достукатись до моеi душi, як це робив Кас. Вiн досягнув кори мого головного мозку. Щоразу пiсля розмови з ним, менi доводилося йти й спалювати ту енергiю, якою вiн мене заряджав, боксуючи з тiнню або качаючи прес. Я йшов на пробiжку i починав плакати, так сильно менi хотiлося зробити його щасливим i довести, що всi тi хорошi слова, якi вiн говорив менi, не пiшли на марне.

Я думаю, що Кас почувався незручно через те, що погрожував вигнати мене i довiв до слiз в той день, тому що вiн обiйняв мене пiсля того. Це був перший фiзичний прояв любовi, який я коли-небудь бачив вiд Каса. Взагалi перший. Але той момент, коли я розплакався, був сигналом для нього, що я належу йому назавжди. Вiдтодi я став його рабом. Якби вiн наказав менi вбити когось, я б його вбив. Я серйозно. Усi думали, що я живу з цим старим милим iталiйцем, але я був iз воiном. І я насолоджувався кожною хвилиною цього життя. Я був щасливий бути солдатом Каса; це давало менi мету в життi. Менi подобалося бути тим, кому призначено пройти мiсiю.

Я почав тренуватися ще стараннiше, якщо це було взагалi можливо. Коли я повертався додому з тренажерного залу, менi доводилося повзти вгору сходами. Я пiдiймався нагору, до ванноi кiмнати на третьому поверсi, Кас набирав у порцелянову ванну дуже гарячоi води i насипав туди трохи англiйськоi солi. «Сиди тут якомога довше,» – казав вiн.

Тож я сидiв у палючiй ваннi, але наступного ранку мое тiло почувалось значно краще i я мiг знову тренуватися. Нiколи в життi я не почував себе настiльки чудово. Усi моi сили були зосередженi на однiй метi, i я нiколи не вiдступав вiд неi. Менi складно пояснити це почуття iншим людям.

Коли всi iншi бiйцi йшли зi спортзалу на побачення зi своiми подружками й просто жили своiм життям, ми з Касом йшли назад додому i продумували наш план на майутне. Ми говорили про те, що в нас будуть будинки по всьому свiту. «Почути десь “Нi” буде для тебе схожим на iноземну мову, – говорив Кас. – Ти забудеш сам концепт слова “Нi”».

Я думав, що то несправедливо з мого боку – братися виграти чемпiонат, адже я був вихований таким ось генiем. Усi цi iншi хлопцi хочуть заробити грошей i забезпечити хороше життя своiм сiм’ям. Але, дякуючи Касу, я хотiв слави i жадав здобути ii через iхню кров. Проте я почувався невпевнено. Я хотiв слави, я хотiв бути знаменитим, я хотiв, щоб весь свiт дивився на мене i говорив, який я класний. Я був просто чортовим смердючим молокососом.

Кас змусив мене повiрити, що зелений iз золотом пояс WBC вартий того, щоб за нього померти. Не через грошi. Я часто запитував Каса:

– Що означае бути найкращим бiйцем усiх часiв? Бiльшiсть цих хлопцiв уже мертвi.

– Слухай, вони, може, й мертвi, але ж ми з тобою про них говоримо. Оце й е безсмертя. Воно про те, щоб твое iм’я було на устах у людей допоки сяе сонце.

Кас був надзвичайно драматичним. Вiн був схожий на персонажа з «Трьох мушкетерiв». «Ми маемо дочекатися свого часу, як то роблять крокодили, сидячи в багнi. Нам невiдомо, коли настане посуха i тваринам доведеться мiгрувати через Сахару. Але ми будемо чекати. Мiсяцi, роки. Але наш час неодмiнно настане. І газелi з антилопами гну пiдуть до води. І коли вони прийдуть, ми на них кинемося. Ти чуеш мене, синку? Ми будемо кусати iх так сильно, що коли вони закричать, iх почуе весь свiт».

Вiн був абсолютно серйозним, i я намагався триматися так само серйозно. Кас використовував мене, щоб повернутися до боксерського свiту. І я надзвичайно хотiв, щоб це сталося. Це було схоже на Графа Монте-Крiсто. Ми вiдрядилися в свiти, щоб здобути помсту. Кас був щасливий, коли зрозумiв, що я справдi з ним. Проте пiсля того вiн став просто параноiком. Я сидiв у вiтальнi i читав книгу, а Кас ходив у халатi по кiмнатi. Раптом вiн пiдходить до мене i нi з того нi з сього говорив:

– Так, ти теж мене кинеш. Вони заберуть тебе звiдси. Ти кинеш мене так само, як i всi iншi…

Я не знав: грае вiн зi мною в якусь уявну гру чи просто жалiе самого себе.

– Ти що, з глузду з’iхав, Касе? Про що ти говориш?

Я б нiколи з ним так не розмовляв. Напевно, це був один-единий раз, коли я назвав його божевiльним.

– Ти добре розумiеш, що я маю на увазi. Хто-небудь дасть тобi трохи грошей, i ти просто пiдеш. Таке зi мною трапляеться постiйно. Я вкладаю свiй час i треную бiйцiв, а люди крадуть iх у мене.

Поiхати звiдси? Я вбив будь-кого, хто спробував би забрати його у мене. Флойд Паттерсон пiшов вiд нього, але я був не таким. Я просто хотiв бути поруч iз ним i Камiллою, моею новою сiм’ею. Подалi вiд колишнього скрутного життя.

– Ти збожеволiв, Касе, – сказав я, i вiн пiшов.



У ЛИСТОПАДІ 1981 РОКУ ТЕДДІ, Я І ЩЕ ДВОЄ БІЙЦІВ СІЛИ В МАШИНУ i поiхали до одного зi смокерiв у Род-Айлендi. Усю дорогу я думав про те, що зроблю з цим шибздиком, коли дiстануся туди. Я читав Нiцше i вважав себе надлюдиною. Я ледве вмiв написати свое iм’я без помилок, але я був надлюдиною. Отже, я уявляв собi, як я осяю це мiсце i як усi люди будуть аплодувати менi, коли я надеру дупу цьому хлопцевi. Моя манiя змусила мене повiрити, що натовп буде кидати квiти до моiх нiг. Менi було лише п’ятнадцять, але я збирався битися з хлопцем на iм’я Ернi Беннет, мiсцевим чемпiоном, якому виповнився двадцять один рiк. Це мав бути його останнiй аматорський бiй перед тим, як вiн перейде в професiйну лiгу.

Ми увiйшли до залу, i побачили купу огидних людей, яких там напакувалось по самi вiнця. Там було так людно, що менi здавалося, нiби я знову в трущобах Браунсвiла. Але нам було плювати. Я всмоктував в себе iхню енергiю. «Вставай на ваги,» – сказав Теддi. Тож я зняв штани та сорочку. На менi залишалась лише нижня бiлизна. Мене ледве не розiрвали. Я встав на ваги, i мене оточив тiсний натовп.

«Це Тайсон. Це вiн», – почув я голоси навколо.

Я стояв на вагах i починав нервувати. Цi хлопцi були гангстерами та крутими хлопцями в законi, а я був не з iхнього району. Але потiм я згадав усi тi фiльми, якi дивився. Згадав, як Джек Джонсон також стояв у натовпi навколо нього. Я завжди уявляв себе в тiй сценi. А потiм до мене долинув увесь цей шепiт та свист. «Це той хлопець, який нокаутував усiх за один раунд на юнiорах», – говорили вони.

Включилось мислення, яке насадив менi Кас. Я був шляхтою. Я був готовим до бою великим гладiатором.

– Гей, чемпiоне! – цi хлопцi посмiхалися менi. Але я просто дивився на них iз презирством, типу: «Та пiшов ти, на що втупився?»

Я важив близько 190 фунтiв.

– О, ти занадто важкий, – сказав тренер Беннетта. Вiн був глухонiмий, але слова його можна було розiбрати.

– Але ми будемо боротися з ним. Ми будемо битися з ким завгодно, – сказав вiн.

– Я не просто хтось, – посмiхнувся я.

У залi було повно народу. Там було щонайменше три тисячi глядачiв. Ми вийшли на ринг, i… це було рiвно дев’ять хвилин страшноi м’ясорубки. Люди говорять про цю битву до нинi. Натовп не переставав галасувати нi на хвилину, вони продовжували аплодувати навiть пiд час однохвилинних пауз мiж раундами. Ми були схожi на двох пiтбулiв. Вiн рухався дуже злагоджено, був досвiдченим та невловимим, але… бам! Я збив його з нiг так, що вiн похилився на мотузки. Я важко боровся з цим хлопцем до самого кiнця. Це був найкращий перформенс у моему життi.

І тут вони присудили йому технiчну перемогу. Це було пограбуванням. Я був у повному розпачi. Я розплакався. Я нiколи ранiше не програвав жодного бою. У роздягальнi до мене пiдiйшов глухонiмий тренер. Я все ще плакав.

– Ти ще зовсiм дитина, – сказав вiн. – У мого пiдопiчного було багато-пребагато бiйок. Ми боролися з тобою, використовуючи все, що було у нас в арсеналi. Ти кращий за мого бiйця. Не здавайся. Одного разу ти станеш чемпiоном.

Але вiд цього менi не стало легше. Я плакав усю дорогу додому. Я дуже сильно хотiв побити цього хлопця. Ми повернулися додому, менi вже треба було йти в душ i збиратися до школи. Але Теддi, мабуть, покликав Каса, тому що вiн чекав на мене. Я думав, що Кас буде злитися на мене за те, що я його пiдвiв, але вiн натомiсть широко посмiхався.

– Я чув, що ти добре виступив. Теддi сказав, що хлопець був битий i бувалий, – сказав Кас. – Гей, вiзьми вихiдний. Тобi не обов’язково йти сьогоднi до школи.

Але нi, я не збирався нi за жодних причин пропускати сьогоднi школу. Цей хлопець поставив менi синяк пiд оком, i я збирався показати свiй знак мужностi.

Я не дозволив цiй суперечливiй поразцi зломити мене. Я продовжував боротися в смокерах i нокаутував кожного зi своiх суперникiв. Кас став частiше приходити на моi боi. Йому подобалося, коли я поводився зарозумiло i напускав на себе владний вигляд. Кас i сам був досить зарозумiлим. Одного разу я бився iз двадцятичотирирiчним хлопцем, який був чемпiоном свого регiону з шiстнадцяти рокiв. Нiкому досi не вдавалось його побити.

Перед боем до нас пiдiйшов один iз мiсцевих представникiв боксерськоi спiльноти.

– Касе, хлопець, якого ти збираешся побороти, – великий, сильний i страшний, – сказав вiн. Кас i оком не моргнув.

– Мiй малий тут для того, щоб ставити на мiсце великих, сильних та страшних хлопцiв.

Я лишень почув це i… о… мое серце. Ах… Я би обернувся гарячим синiм диявольським полум’ям. Я так розшаленiв, що прагнув почати бити цих хлопцiв ще до того, як вийшов на ринг.

Одного рауз було, що я не мився цiлих три днi перед боем. Усе, про що я мiг думати тодi, це те, як я понiвечу свого суперника. Я нiчого не знав, про людей, з якими менi доводилося битися у цих смокерах. Про них не можна було подивитися на вiдео чи по телебаченню. Тож я завжди уявляв, що боксери, з якими я б’юсь, це люди, якi ображали мене, коли я був молодшим. Це був час вiдплати. Нiхто i нiколи бiльше не буде з мене смiятися.

Усякий раз, коли я виявляв хоч найменшу людянiсть у бiйцi, Кас накидався на мене. Хлопець мiг спробувати потиснути менi руку перед нашим боем, виявляючи менi спортивну повагу. Кас ставав навiженим, якщо я вiдповiдав на те рукостискання.

Єдиний прояв спiвчуття, який вiн не критикував, був тодi, коли я пiдбирав своiх суперникiв пiсля того, як нокаутував iх. Демпсi завжди так робив. Вiн пiднiмав свого поваленого противника, вiдводив його до свого куту, обiймав i цiлував. Робив вiн це одразу ж пiсля всiх його спроб випатрати противника. Тож i я допомагав iм пiдвестись i цiлував iх.

– Ти в порядку? Я люблю тебе, брате. Для них це було майже приниження.

Касу не подобалося, коли я святкував свiй нокаут. Жодних «дай п’ять!», жодних танцювальних па.

– Ти присвятив цьому цiлих два роки, а поводишся так, нiби здивований, що це сталося? – казав вiн зазвичай.

Для Каса моi противники були м’ясом. Харчуванням. Чимось таким, що потрiбно iсти, щоб жити. Якщо я добре виступав у бою, Кас винагороджував мене гарним одягом чи взуттям. Коли я виграв один зi своiх юнiорських чемпiонатiв, вiн купив менi золотi зуби. Коли я отримав свое золото у 80-х, бiльшiсть людей подумали: «Фу, з золотими зубами ходять злочинцi. Будьте обережнi». Але Касу це подобалося, тому що всi старi бiйцi вставляли собi золотi зуби, щоб вiдсвяткувати свiй успiх.

Ви можете подумати, що з усiма цими нокаутами та чемпiонством на юнiорських змаганнях Касу було нi до чого придратися. Але нi, це не про Каса. Вiн завше розмовляв зi мною як iз примадонною перед людськими очима, але щойно ми опинялись сам на сам, як змiнювався i його тон. Вiн наказував менi присiсти i починав щось на кшталт: «Знаеш, ти втратив тодi пильнiсть. За всiею належною повагою, але… якби цей джентльмен був трохи професiйнiшим i трохи спокiйнiшим, вiн би поцiлив тебе тим ударом».

І це пiсля бою, коли я вiдправив свого супрерника в нокдаун! Усi вiтали мене з перемогою. Кас не говорив, що мене могли б нокаутувати. Вiн говорив, що мене могли б вдарити! Вiн весь день вбивав менi в голову думку про те, що я мiг пропустити удар. А потiм, через пару днiв, вiн знову запускав ту ж шарманку.

«Пам’ятаеш, пiсля бiйки я сказав тобi, що цей хлопець мiг би вдарити тебе?». ААААааааа!

Кас був повернутий на манiпулюваннi та психологiчному тиску. Вiн вважав, що бокс на 90 вiдсоткiв залежить вiд психологiчного, а не фiзичного аспекту. Воля, а не вмiння. Тому, коли менi виповнилося п’ятнадцять, вiн почав водити мене до гiпнотерапевта на iм’я Джон Хелпiн. Його офiс знаходився в мiстi на Сентрал-Парк-Вест. Я лягав на пiдлогу в кабiнетi Джона, i вiн поступово вводив мене в стан розслаблення: розслаб голову, розслаб очi, руки, ноги – усе ставало важким. Щойно я входив у цей стан, вiн говорив менi все, що Кас йому передав. Кас записував речення на аркушi паперу, а Джон читав iх уголос.

«Ти найкращий боець у свiтi. Я кажу це тобi не тому, що намагаюсь примусити тебе повiрити в щось, чим ти не е. Нi, я кажу це тобi, тому що ти можеш цього добитися; це те, для чого ти насправдi був народжений».

Халпiн показав нам метод, за допомогою якого ми могли в будь-який момент зануритися в гiпнотичний стан. Коли ми поверталися в Кетскiлл, я лягав на пiдлогу або на лiжко, а Кас сiдав поруч зi мною. Я починав розслаблятися, упадаючи в гiпнотичний стан, а Кас починав говорити. Інодi вiн говорив якiсь загальнi речi: про те, що я найкращий боець у свiтi, наприклад, але iнодi вiн переходив до конкретики.

«Твiй удар подiбний до зброi. Ти б’еш з усiею люттю, заряджений поганими намiрами. У тебе чудова права рука. Ти не зовсiм i вiрив у це ранiше, але тепер повiриш. Ти – кара Господня. Свiт знатиме твое iм’я вiдтепер i до вiчного забуття».

Це було якесь дуже глибоке лайно. І я цьому вiрив.

Інодi Кас будив мене посеред ночi i робив оце свое навiювання. Інодi йому навiть не доводилось говорити – я вiдчував, як його слова телепатично проникають у мiй розум.

Я був сфокусований на гiпнозi. Я думав, що це був секретний метод, який допоможе менi. Хтось мiг би подумати, що це божевiлля, але я вiрив усьому, що говорив менi Кас. Я приймав його слова з благоговiнням. Кас був моiм Богом. І цей старий бiлий чоловiк говорив менi, що я його вершина творiння. Чому я повинен бути кращим з усiх, хто коли-небудь iснував?



ТЕПЕР, КОЛИ Я БУВ ГЛАДІАТОРОМ І БОГОМ СЕРЕД ЛЮДЕЙ, МЕНІ ЗДАВАЛОСЯ ТРОХИ принизливим, що менi все ще треба ходити до школи. Потiм, восени 1981 року, я потрапив у халепу в середнiй школi Кетскiлл. Один iз моiх вчителiв, справжнiй неосвiчений селюк, почав сперечатися зi мною i жбурнув у мене книгою. Я пiдвiвся i вибив iз нього все лайно на очах у всiх iнших учнiв. Мене вiдсторонили вiд навчання. Тож Кас схопив мене, i ми пiшли до школи прямiсiнько до директора мiстера Стiклера i того вчителя. Можна було подумати, що Кас – це Кларенс Дерроу[7 - Вiдомий американський юрист початку ХХ столiття i один iз керiвникiв Американського союзу цивiльних свобод, з iдейних мiркувань виступав як адвокат на багатьох вiдомих судових процесах – прим. перекл.], коли вiн захищав мене.

– Ви стверджуете, що просто впустили книгу i вона випадково потрапила в Майка? – допитувався Кас у вчителя. – Але якщо, як Ви стверджуете, Ви впустили книгу, то як вона могла злетiти в повiтря i потрапити в Майка? Якби то було так, вона б просто впала на пiдлогу, не спричинивши нiкому шкоди.

Кас ходив по кiмнатi, раз по раз зупиняючись i драматично звертаючись до мого вчителя так, начебто це вiн був тут звинувачуваною стороною.

Зрештою вони пiшли на компромiс i дозволили менi перестати ходити до школи на умовi, що я займатимусь iз репетитором. Кас був ображений, що я покидаю школу. Вiн планував влаштувати менi велику випускну вечiрку. Дорогою додому пiсля зустрiчi в середнiй школi я озирнувся на Каса:

– Та годi тобi. Я готовий йти на тренування.

Вiн просто подивився на мене у вiдповiдь.

– Пiшли, – промовив вiн.



ЙШОВ ЧЕРВЕНЬ 1982 РОКУ, І ДЛЯ МЕНЕ НАСТАВАВ ЧАС ЗАХИСТИТИ свою першiсть на юнацькому олiмпiйському чемпiонатi. До цього часу моя репутацiя, безумовно, випереджала мене. Батьки забирали своiх дiтей iз турнiру, боячись, що iм доведеться битися зi мною. Джон Кондон, який був у журi турнiру «Золотих Рукавичок», не дозволив менi брати участь у змаганнi.

– Я бачив, як ти борешся. Ти занадто навiжений. Я не можу дозволити тобi битися з цими дiтьми. Ти розiрвеш iх на частини.

Моя друга Юнацька Олiмпiада почалася добре. Ми повернулися до Колорадо, i в своiх попереднiх матчах я нокаутував усiх своiх суперникiв. А потiм настав час фiналу, де менi належало захищати свiй титул. Ось саме тодi моi нерви почали здавати вiд тиску. Я побачив усi камери, i моя невпевненiсть почала виявлятися. Там були всi цi авторитетнi боксерськi представники, якi говорили про мене хорошi речi. Я думав, що це чудово, але що все це закiнчиться, тому що я був брудний та паскудний. Проте, навiть будучи таким, яким я був, я не хотiв пiдводити Браунсвiл. Кас багато разiв говорив менi, що якби я слухав його, то «люди допомагали б моiй мамi носити ii сумки з покупками, щойно узрiвши ii на вулицi».

Я не мiг упоратися з усiм цим тиском. Перед фiналом Кас вiдвiв мене вбiк.

– Майку, це реальний свiт. Бачиш усiх цих людей? – i вiн показав на коло чиновникiв, боксерських представникiв та репортерiв у залi.

– Вони тебе бiльше не любитимуть, якщо ти програеш. Якщо ти не забезпечиш iм гарне шоу – розлюблять тебе. Ранiше я всiм подобався. Повiр, коли менi було бiля п’ятдесяти, молодi красивi жiнки ганялися за мною повсюди. Тепер, коли я вже старий, нiкому я бiльше не потрiбен».

За десять хвилин до бою менi потрiбно було вийти подихати свiжим повiтрям. Теддi пiшов зi мною.

– Просто розслабся, Майку, просто розслабся, – сказав вiн.

Але я вже не контролював себе. Я почав iстерично плакати. Теддi обiйняв мене за плечi.

– Це просто ще один матч. Ти робив це в спортзалi з кращими бiйцями, нiж цей хлопець, – спробував вiн втiшити мене.

– Я – Майк Тайсон … – схлипував я. – … мене всi люблять.

Я не мiг вичавити з себе жодноi путньоi фрази. Я намагався сказати, що якщо програю, то бiльше нiкому не буду потрiбен. Теддi втiшив мене i сказав, щоб я не дозволяв своiм почуттям взяти верх надi мною.

Коли я вийшов на ринг, мiй противник уже чекав на мене. Це був бiлий хлопець висотою 6 футiв 6 дюймiв на iм’я Келтон Браун. Я взяв себе в руки, зiбрав усю свою мужнiсть у кулак. Ми вийшли на середину рингу, щоб отримати iнструкцii, i я так пронизливо подивився йому в обличчя своiм злiсним поглядом, що реферi був змушений вiдштовхнути мене i дати попередження ще до початку бою. Пролунав дзвiнок, i я накинувся на нього. Не минуло й хвилини, як я вже так майстерно бив його, що його тренеру довелось кинути рушник[8 - Означае прохання про завершення бою i поразку пiдопiчного – прим. перекл.]. Тепер я був дворазовим олiмпiйським чемпiоном серед юнiорiв.

Пiсля того, як я пiдняв руку, до мене пiдiйшов телекоментатор i взяв у мене iнтерв’ю на рингу.

– Майку, ти, мабуть, дуже задоволений тим, як розвивалася твоя кар’ера дотепер?

– Ну, я можу сказати, що так i е. Я тут б’юсь iз дiтьми, але менi стiльки ж рокiв, скiльки i iм, i в мене виходить краще, нiж у них. Я бiльш дисциплiнований. Я перше навчився, як справлятися зi своiми психологiчними проблемами, а вже потiм тренував фiзуху. Це моя моральна перевага перед ними.

– Як ви себе почували наприкiнцi поединку пiсля перемоги над Брауном?

– Я прийшов сюди зробити свою роботу. Не можу сказати нiчого поганого про мого опонента. Вiн добре попрацював. Вiн був просто трохи не в собi. Я високо оцiнюю його зусилля, – сказав я.

Потiм я поiхав на схiд i заiхав додому в Браунсвiл. Усi в окрузi дивилися по телевiзору, як я нокаутував Келтона Брауна. Багато хлопцiв, якi колись знущалися з мене, пiдходили до мене на вулицi.

«Гей, Майку, можемо тобi якось допомогти? Дай менi знати, якщо я зможу що-небудь для тебе зробити,» – говорили вони.

Ранiше вони надирали менi дупу, а тепер цiлують ii.

Але насправдi единою аудиторiею, уваги якоi я шукав, була моя мама. Менi хотiлося подiлитися з нею своiм ентузiазмом.

– Мамо, слухай, я – найкращий у свiтi боець. Немае на свiтi людини, яка могла б перемогти мене, – сказав я.

Моя мама жила в цьому сирому, старезному, похилому багатоквартирному будинку. Вона просто дивилася на мене, коли я говорив про себе, як про Бога.

– Ти пам’ятаеш Джо Луiса? Завжди знайдеться хтось краще, синку, – сказала вона.

Я подивився на неi у вiдповiдь:

– Зi мною такого нiколи не трапиться, – холодно вiдказав я. – Я той, хто краще за всiх iнших. Саме так.

Я говорив це на повному серйозi, тому що вiрив цьому всiею душею, пiсля всього того промивання менi мiзкiв Касом. Моя мати нiколи ранiше не бачила мене таким. Я завжди був пiдступним i дивився на свiт з-пiд лоба. Тепер у мене були гiднiсть i гордiсть. Ранiше вiд мене тхло травою або спиртним. Тепер я мав накачане тiло i виглядав бездоганно. Я був готовий битися з цiлим свiтом.

– У всьому свiтi немае людини, яка могла б перемогти мене, ма. Ось побачиш, твiй хлопчик стане чемпiоном свiту, – похвалився я.

– Синку, ти маеш бути скромним. Нi, ти нескромний, ти нескромний… – захитала вона головою.

У мене була з собою моя маленька сумочка, i я дiстав iз неi вирiзки фотографiй, де менi вручали золоту медаль, i простягнув iх iй.

– Ось, мам. Почитай про мене

– Я прочитаю пiзнiше, – сказала вона.

Решту ночi вона не розмовляла зi мною. Вона просто щось бурмотiла. Вона просто дивилася на мене з тривогою, немов запитуючи: «Що цi бiлi люди роблять з тобою?»

Тож я повернувся до Кетскiллу, почуваючи себе на вершинi свiту. Там я був розбещеною дитиною з вище середнього класу. Через кiлька мiсяцiв пiсля цього Кас сказав менi, що моя мати захворiла. Вiн не став вдаватися до подробиць, але мiй соцiальний працiвник дiзнався, що у моеi матерi був рак на останнiй стадii. Того самого дня, коли Кас розповiв менi про це, менi подзвонила сестра.

– Пiди провiдай маму, – сказала вона. – Вона погано себе почувае.

Я був у матерi кiлька тижнiв до того, як менi подзвонила сестра, i знав, що у мами трапився iнсульт i ii око з одного боку було нiби опущене, але я не знав нiчого про те, що у неi рак. Єдиний рак, про який я знав, це хiба знак гороскопу, пiд яким я народився. Я знав, що щось не так, але не знав, що це мае якесь вiдношення до смертi.

Проте, коли я потрапив до лiкарнi, на мене чекав сильний шок. Моя мати лежала на лiжку i стогнала, будучи у повному зацiпенiннi. Було боляче навiть просто дивитися на неi. Їi очi запали, шкiра туго обтягувала череп, i вона вся була надзвичайно худою. Простирадло звалилося з неi, i з-пiд нього було видно частину ii оголених грудей. Я поцiлував ii i поправив ковдру. Я просто не знав, що менi робити. Я нiколи не бачив нiкого, хто б страждав на рак. Схожi сцени я бачив лише в фiльмах, тому й очiкував щось на зразок: «Що ж… люблю тебе, але тепер настав мiй час… Бувай, Джоннi!» Я думав, що в мене буде можливiсть поговорити з нею i сказати «Прощай!» перед тим, як вона помре, але вона навiть не прийшла до свiдомостi. Тому я вийшов з тiеi лiкарняноi палати i бiльше нiколи туди не повертався.

Щовечора я повертався додому i говорив сестрi, що бачив маму i що вона добре виглядае. Я просто не справився з тою лiкарняною сценою, це було занадто болiсно. Тож я повернувся на шлях грабункiв. Я натрапив на Баркiма i ще кiлькох знайомих менi мiсцевих злодюг, i ми домовились пограбували кiлька будинкiв.

Однiеi ночi, перед тим, як пiти грабувати заплановане мiсце, я показав Баркiму фотоальбом, який принiс iз собою з Кетскiлла. Там були фотографii моi, Каса, Камiлли та всiх цих бiлих дiтей зi школи.

Баркiм не мiг повiрити своiм очам.

– Йоу, Майку, я нiхрена не розумiю. Вони що, там тебе допитують? Вони називають тебе «нiгер»?

– Нi, це типу моя сiм’я. Кас убив би тебе, якщо ти сказав би таке про мене, – вiдповiв я йому.

Баркiм похитав головою.

– Що ти тут робиш, Майку? – запитав вiн. – Повертайся назад до цих бiлих людей. Чорт, чувак, цi бiлi люди люблять тебе. Хiба ти цього не бачиш, нiгер? Боже, як би я хотiв, щоб у мене були бiлi люди, якi любили б мене. Повертайся, чувак. Тут тобi не хрiн що ловити.

Я задумався над тим, що вiн сказав. Ось я, дворазовий чемпiон краiни, повернувся до грабункiв та розбою, тому що вiд своеi сутi нiкуди не втечеш. Щовечора я пив i курив «ангельський пил», нюхав кокаiн i ходив на мiсцевi танцi. Словом, робив усе, щоб вiдволiктися вiд думок про матiр.

Моя сестра весь час говорила менi: «Ти прийшов сюди, щоб побачити матусю. Не захоплюйся, ти тут не для того, щоб гратися.»

Якось увечерi Баркiм заiхав за своею дiвчиною, i ми втрьох прогулювалися по одному з Браунсвiльских проспектiв i побачили, як двое моiх старих друзiв грають у костi. Баркiм теж iх знав, але замiсть того, щоб зупинитися i поговорити з ними, просто продовжив собi йти. Я пiдiйшов привiтатися з ними, i вони сказали: «Хей, Майку», – але поводилися при цьому пiдозрiло. «Ми поговоримо з тобою пiзнiше», – сказали вони. Я вiдчував, що сталось щось дуже погане: хтось помер або у когось вiдiбрали все його лайно.

Пiзнiше я дiзнався, що по сусiдству вiдбувалася якась бiйка за розподiл сфер впливу i коли все вгамувалось, виявилось, що всiм заправляе тепер Баркiм. У нього були всi машини, дiвчата, коштовностi i зброя, тому що вiн заправляв мiсцевим наркокартелем. Вiдтодi як я покинув це мiсце, воно докорiнно змiнилося. Прийшли наркотики, i люди стали вмирати. Хлопцi, з якими ми ранiше тусувалися, убивали один одного через сфери впливу i грошi.

І ось одного разу моя сестра повернулася додому. У мене було похмiлля, але я почув, як вона вставляе ключ у дверi, i вiдкрив iй, але щойно дверi прочинилися, вона вдарила мене просто в обличчя.

– Нащо ти так зi мною? – запитав я.

– Чому ти не сказав менi, що мама померла? – закричала вона.

Я не хотiв признаватися, що не був у лiкарнi через те, що менi було занадто боляче бачити, як та мама, яку я знав, покидае нас. Моя сестра вбила б мене за таке, тому я вiдповiв: «Ну, я не хотiв, щоб тобi було боляче. Я не хотiв, щоб ти знала». Я просто був заслабким, щоб впоратися iз цим. Моя сестра була найсильнiшою в нашiй сiм’i. Вона вмiла добре справлятися з трагедiями. Я ж навiть не спромiгся пiти туди разом iз нею i побачити тiло. З нею пiшов мiй двоюрiдний брат Ерiк.

Похорони моеi мами були жалюгiдними. Вона накопичила трохи грошей на дiлянку в Лiнденi, штат Нью-Джерсi. Нас було лише восьмеро: я, моi брат i сестра, мiй батько Джиммi, ii бойфренд Еддi i трое друзiв моеi матерi. На менi був костюм, куплений iз вкрадених грошей. У неi була тiльки тонка картонна труна, грошей на надгробок не вистачало. Перш нiж ми покинули могилу, я сказав: «Мамо, я обiцяю, що буду хорошим хлопцем. Я стану найкращим у свiтi бiйцем, i всi будуть знати мое iм’я. Зачувши «Тайсон», вони думатимуть не про Тайсон Фудс[9 - Американська транснацiональна корпорацiя, що працюе в харчовiй промисловостi – прим. перекл.] чи Сайселi Тайсон[10 - Американська актриса та колишня модель – прим. перекл.], а про боксера Майка Тайсона». Я сказав iй це, тому що саме так говорив менi Кас. Доти единим, що натякало на славу нашоi сiм’i, було те, що ми носили одне прiзвище iз Сайселi. Моя мама любила Сайселi Тайсон.

Пiсля похорону я провiв кiлька тижнiв у Браунсвiлi ловлячи кайф. Одного вечора я побачив своiх друзiв, якi грали в костi кiлька днiв тому. Вони сказали менi, що Баркiм був убитий.

– Ага, вони зловили твого братана, – сказав один iз них. – Я думав, вони i тебе спiймали, тому що останнiй раз, коли ми бачилися, ти йшов iз ним, коли ми тут грали в костi, i вiдтодi я тебе не бачив.

Смерть Баркiма мене сильно вразила. Це був той самий хлопець, який утягнув мене у вуличнi грабунки, зробивши своiм вуличним сином. І вiн от тiльки-но недавно казав менi забиратися звiдси i йти назад до моеi бiлоi сiм’i. І вiн був не один цiеi думки. Усi друзi з мого району покладали на нас iз Касом великi надii. Кас збирався вивести мене в люди.

«Тримайся цього бiлого чоловiка, Майку. Ми – нiщо, Майку, не повертайся сюди, Майку. Я не хочу чути нiякого лайна, нiгер. Ти – наша едина надiя. З нас нiколи нiчого не вийде, Майку, ми помремо просто тут, у Браунсвiлi. Але ми зможемо сказати людям перед смертю, що ми тусувалися з тобою, ти був нашим нiгером».

Куди б я не пiшов, усi говорили менi на рiзнi лади одне й те саме. Вони серйозно так думали. Для моiх друзiв Браунсвiл був справжнiм пеклом. Вони всi хотiли б мати можливiсть вибратися звiдси, як це зробив я. Вони не могли зрозумiти, чому я хотiв повернутися, але я повернувся, тому що намагався зрозумiти, хто ж я насправдi. Моi два життя були дуже рiзними, але з рiзних причин я вiдчував себе як вдома в обох свiтах.

Одного разу в моi дверi постукали – це була мiсiс Коулман, мiй соцiальний працiвник. Вона приiхала, щоб забрати мою чорну дупу назад на пiвнiч штату, тому що мене спiймали на грабiжцi i крадiжцi. За три днi пiсля похорону моеi матерi я повинен був повернутися до Каса. Мiсiс Коулман була милою дамою, яка проiхала за мною з Кетскiлла бiльше нiж двi години. Вона дуже пiдтримувала Каса i вважала, що бокс – це вельми добре рiшення для мене. Я все ще був не в собi, тому сказав iй, що не збираюся повертатися до Кетскiлла. Вона повiдомила менi, що якщо я хочу залишитися в Бруклiнi, то iй доведеться зробити деякi документи, тодi полiцiя забере мене, а вона помiстить мене де-небудь в Нью-Йорку. Менi тодi було шiстнадцять, тож я знав, що вона говорить повну нiсенiтницю. За законом я не зобов’язаний був нi перед ким звiтувати. Але я повернувся разом iз нею на пiвнiч штату. Я подивився на свою квартиру i побачив, як моя мати жила в бiдностi та хаосi, а потiм подумав про те, як вона померла. Це повнiстю змiнило моi думки про те, як я збираюсь далi жити. Нехай вона буде короткою, але я намагатимусь, щоб вона була сповнена славою.

Коли я повернувся до Кетскiлла, Кас допомiг менi пережити смерть моеi матерi. Вiн розповiв менi про той день, коли помер його батько. Кас був тодi разом iз ним у будинку, i його батько кричав. Вiн не мiг йому допомогти, бо не знав, що робити. Кас допомiг менi знову набратися сил. Тодi бiлий пiвденноафриканський боксер на iм’я Чарлi Вейр, який був головним претендентом на титул чемпiона свiту в середнiй вазi серед юнiорiв, приiхав зi своею командою в Кетскiлл, щоб тренуватися у Каса. Це було за часiв апартеiду, i Кас сказав iм: «У нас тут е чорний хлопчик. Вiн – частина нашоi сiм’i. Ви повиннi ставитися до нього з повагою. Так само, як ви ставитесь до мене i Камiлли, ви маете ставитись i до нього».

Це було неймовiрно. Нiхто нiколи мене так не захищав. Чарлi та його команда платили, щоб тренуватися з Касом, i зазвичай, хто платить, той i танцюе. Але Кас дав iм знати, де iхне мiсце. Кас i вдома так розмовляв.

«Послухай, тепер ми твоя сiм’я, ясно? – сказав вiн менi. – І тепер ти наш хлопчик. І ти принесеш багато гордостi цiй родинi. Гордостi та слави».

Ми сидiли втрьох за обiднiм столом, i Кас говорив:

– Глянь на свого чорного сина, Камiлла. Що ти про це думаеш?

Камiлла вставала, пiдходила до мене i цiлувала.

Але за мiсяць наше скромне iдилiчне життя було зруйновано. Я все зiпсував. У Каса були проблеми з моiм тренером Теддi Атласом. Вони сварилися через грошi. Теддi нещодавно одружився з дiвчиною iз сiм’i, яку Кас вважав недобропорядною, тому, коли Теддi просив грошей, Кас не давав йому багато. Теддi страждав i хотiв, щоб я перейшов до професiйноi лiги, адже це б дало йому можливiсть мати його долю з моiх виграшiв, однак Кас доки не мав планiв робити з мене професiонала. Тож усiм було зрозумiло, що Теддi збираеться покинути Каса i спробуе взяти мене iз собою. Але я нi за що в свiтi не хотiв йти вiд Каса.

Але потiм я зробив те, що змусило Каса позбутися Теддi. Я був знайомий iз сестричками жiнки Теддi ще до того, як iз ними познайомився сам Теддi. Ми всi разом ходили до школи i були друзями. Дiвчата завжди флiртували зi мною, але у мене нiколи не доходило з ними до чогось сексуального. Одного разу я тусувався з дванадцятирiчною сестрою його дружини i якось схопив ii за дупу. Я не хотiв робити нiчого поганого. Я просто дурiв i схопив ii за дупу, хоча не повинен був цього робити. Це був просто дурний вчинок. Я просто зробив це не подумавши. У мене не було жодних навичок спiлкування з дiвчатами, тому що Кас не випускав мене iз спортзалу. Я пошкодував, щойно зрозумiв, що накоiв. Вона нiчого менi не сказала, але я знав, що це повинно було ii збентежити.

Пiзнiше ввечерi мiй спаринг-партнер вiдвiз мене до спортзалу на тренування з Теддi. Я вийшов iз машини, а Теддi вже чекав на мене зовнi. Вiн виглядав дуже сердитим.

– Майку, йди-но сюди. Я хочу поговорити з тобою, – сказав вiн.

Я пiдiйшов до нього, а вiн витягнув пiстолет i приставив його до моеi голови.

– Шибздик, нiколи не торкайся до моеi сестрички – вiн вистрiлив iз пiстолета в повiтря, просто бiля мого вуха. Звук був настiльки гучним, що першоi хвилi я подумав, що вiн вiдстрелив менi вухо. А потiм Теддi побiг. Я б теж так вчинив, тому що спортзал знаходився на даху полiцейськоi дiльницi.

Тепер, коли Теддi говорить про той випадок, вiн напускае на себе вид, нiби налякав мене до смертi. Правду кажучи, то був не перший раз, коли хтось приставляв пiстолет до моеi голови, але я, звiсно, не говорив нiчого на кшталт «давай, стрiляй у мене, шибздик». Я нервував. Мiй слух, до речi, повернувся лише через деякий час пiсля пострiлу. Але я вiдчував, що наробив лиха. Я шанував Теддi. Я сказився i можливо сказав комусь, що збираюсь помститися Теддi, але насправдi я б нiколи не змiг вчинити йому чогось поганого. Вiн навчив мене битися i був зi мною з самого початку.

Камiлла розлютилася на Теддi. Вона хотiла, щоб Кас висунув звинувачення i заарештував його, але Кас цього не зробив. Вiн знав, що Теддi був на випробувальному термiнi по якiйсь iншiй справi i що його вiдразу посадили б у в’язницю. Теддi i його сiм’я врештi-решт переiхали до мiста.

І я був усьому цьому винний. Менi просто шкода, що все так вийшло. Пiсля того, як Теддi пiшов, я почав працювати з Кевiном Рунi, ще одним боксером, з якого Кас зробив тренера. Рунi й Теддi були друзями дитинства, i Теддi познайомив Кевiна з Касом. Ви можете собi уявити, як забурлили емоцii пiсля того всього, що сталося.

Я ПОЧУВАВ СЕБЕ ВЖЕ ДОСИТЬ ДОСВІДЧЕНИМ БІЙЦЕМ ТОДІ, КОЛИ МИ ПОЧАЛИ ПРАЦЮВАТИ З РУНІ. ЗАЗВИЧАЙ, КОЛИ хлопцi виграють турнiри, вони стають перебiрливими щодо того, з ким будуть битися. Але не я. Я бився з ким завгодно i де завгодно: будь-то iхне рiдне мiсто чи двiр iхнього будинку.

Кас говорив менi: «Бий iх просто в iхнiй вiтальнi i хай iх сiм’i будуть реферi на вашiй битвi». Я просто хотiв битися i нiчого не боявся. Я бився в Чикаго, Род-Айлендi, Бостонi – де завгодно. І люди казали: «Це Тайсон, вiн двiчi вигравав Юнацькi Олiмпiйськi iгри».

У груднi 1982 року я зазнав своеi першоi поразки на турнiрi. Я бився на аматорському чемпiонатi США в Індiанаполiсi, i моiм суперником був Ел Еванс. Менi тодi було шiстнадцять, а йому – двадцять сiм, вiн мав мiцний удар i був дуже досвiдченим хлопцем.

У першому раундi я накинувся на нього i надавав йому тонну тумакiв. Теж саме я зробив i в другому раундi. Я штовхав його вiд стовпа до стовпа. У третьому раундi я став трохи диким, вiн вiдповiв лiвим хуком, i я впав. Я вiдразу схопився i знову кинувся на нього. Цього разу вiн збив мене з нiг правою рукою. Я встав i знову почав атакувати, але пiдковзнувся. На цьому моментi реферi й зупинив бiй. Насправдi, я не дуже постраждав. Я мiг би продовжувати в тому ж дусi. Кас кричав зi свого кута на реферi.

Я був зруйнований. Я хотiв вигравати на кожному турнiрi. Менi подобалося, як вшановували чемпiона пiсля його перемоги. Я хотiв вiдчути це знову, я був залежний вiд уваги публiки.

Кас, певно, подумав, що поразка похитнула мою впевненiсть та волю до перемоги, i коли ми повернулися в Кетскiлл, вiн дав менi невелике напучення.

«Подивись на чемпiонiв, про яких ти читав у всiх цих книгах. У якийсь момент на початку своеi кар’ери багато хто з них зазнавав нокаутуючих поразок. Але вони нiколи не здавалися. Вони терпiли. Ось чому ти про них читаеш. А тi, хто програв i все кинув… що ж, iхнi демони переслiдуватимуть iх аж до самоi могили, тому що у них був шанс не здаватися, але вони не скористалися з нього. Ти маеш протистояти своiм демонам, Майку, iнакше вони гнатимуться за тобою слiдком цiлу вiчнiсть. Пам’ятай, ти маеш бути обережним iз тим, як ведеш своi боi, адже те, як ти iх ведеш, впливатиме й на те, як ти проживатимеш твое життя».

Я виграв своi наступнi шiсть боiв, а потiм боровся на нацiональному чемпiонатi Золотi Рукавицi проти хлопця на iм’я Крейг Пейн. Я нокаутував Пейна на рингу протягом трьох раундiв, зустрiвши лише його слабкий опiр. Тож я був упевнений у перемозi, коли офiцiйний представник, який тримав великий трофей, пройшов повз мене на ринг. Крейг i я стояли з обох бокiв вiд суддi, i вiн тримав нас за руки, чекаючи на рiшення. Я почав пiднiмати iншу руку в знак торжества, коли помiтив, як модератор церемонii, що тримав трофей, показуе Крейгу пiднятий вгору великий палець.

«А переможцем у суперважкiй вазi стае… Крей Пейн».

Я був приголомшений. Публiка вибухнула гучним свистом. Зайдiть на YouTube i подивiться цей бiй. Мене обкрутили круг пальця. Пiсля бою Емануель Стюард, великий тренер з Детройта, у програмi якого був Пейн, сказав менi, що вiн, безумовно, вважае, що я перемiг. Кас був злий через це рiшення, але вiн був щасливий бачити, що я змiг добре пережити такий тип змагань. Вiн знав, що ми перемогли морально, але менi вiд цього не стало легше. Пiсля бiйки я довго плакав, як мала дитина. У мене не було часу довго ображатися. Я одразу ж повернувся до спортзалу, щоб тренуватися до нових турнiрiв. У серпнi 1983 року я виграв золоту медаль на турнiрi CONCACAF серед юнакiв до 19 рокiв. 1984 року я виграв ii вдруге. Того ж року я виграв золоту медаль на нацiональному турнiрi «Золотi рукавички», нокаутувавши Джонатана Лiттлса в першому раундi. З Лiттлсом я бився ще 1982 року на вiдборi до Юнацькоi Олiмпiади, i вiн був единим моiм опонентом, який пройшов зi мною до другого раунду. І тепер настав час готуватись до Олiмпiйських випробувань.

Поки я готувався до Олiмпiйських iгор, спортивний журналiст Алекс Валлау приiхав в Кетскiлл, щоб зробити репортаж про нас iз Касом. Якоiсь митi нас попросили сiсти у вiтальнi i поговорити один про одного. Кас був одягнений в офiцiйний сiрий костюм i картату спортивну сорочку. Я був у костюмних штанях, сорочцi та бiлiй панамцi Кенгол.

Алекс запитав Каса про роботу зi мною, i той зарядив цiкавий, схожий на потiк свiдомостi реп.

– Усе свое життя я думав про те, щоб створити iдеального бiйця. Людина здiбна на таке, думав я. Я побачив у ньому якостi майбутнього чемпiона, тому що вiн завше був здiбний до росту i перевершував своiх партнерiв зi спарингу. Я вчив його рухам, схожим на тi, що в карате, так, щоб тiло пристосовувалося до бою, навiть якщо опонент не вважае це необхiдним. Вiн здатен бити зi швидкiстю блискавки на подив його супротивникам. Вiн володiе неймовiрною швидкiстю, координацiею та iнтуiтивним почуттям часу, яким зазвичай навчались пiсля десяти рокiв боротьби, коли, як в старi часи, займаються боксом кожен божий день.

Я не починаю навчати боксу, доки не переконаюсь, що учень здатен сприймати мою науку. Я багато розмовляю з учнем, щоб з’ясувати, що вiн за людина. Адже те, ким ми е сьогоднi, ми завдячуемо сумi всiх наших вчинкiв та помислiв. Отже, у випадку Майка ми розмовляемо, i я намагаюся з’ясувати, скiльки шарiв досвiду, шкiдливих звичок та всього iншого менi потрiбно зiшкребти з нього, щоб дiстатися до самоi його сутi й виставити ii на огляд так, щоб не лише я, а й вiн сам зрозумiв себе. З цього моменту прогрес стае швидшим.

– І що ж ви знайшли пiд всiма тими шарами, що зiшкребли з Майка Тайсона? – запитав Алекс.

Кас вагався.

– Я знайшов те, що шукав: людину з вельми хорошим характером, здатну робити все необхiдне, щоб вирости в хорошого бiйця, а то й чемпiона свiту. Коли я це зрозумiв, моiм наступним завданням стало показати цi якостi йому самому, адже доки вiн, як я колись, не усвiдомлював iх, вони не здатнi були стати йому у пригодi. Умiння бути дисциплiнованим, умiння робити те, що мае бути зроблено, попри те, як вiн почуваеться на той момент – ось це, на мiй погляд, е визначенням iстинного професiонала. Я думаю, що Майк швидко наближаеться до цього вмiння, i це буде важливий моменти, через який, на мою думку, Майк повинен пройти, щоб стати найкращим у свiтi бiйцем. І, виходячи з усього, що ми знаемо – хiба щось непередбачуване втрутиться в плин iсторii – якщо вiн i надалi працюватиме наполегливо i без перерв, спарингуватиме i займатиметься всiм необхiдним, – вiн може увiйти в iсторiю як один iз найкращих бiйцiв усiх часiв i народiв, а може, й просто стане найкращим бiйцем в усьому бiлому свiтi.

Я був надзвичайно щасливим, що Кас говорить про мене. Потiм Алекс запитав Каса, чи важко людинi його вiку працювати з таким молодим бiйцем.

– Я часто йому кажу, хоча й знаю, що вiн не розумiе, що саме я маю на увазi, але зараз я поясню йому свою думку: якби його тут не було, то певно, i я не був би сьогоднi живий. Той факт, що вiн тут i робить те, що вiн робить, до того ж робить це настiльки добре i росте в своiх умiннях, дае менi мотивацiю i iнтерес до того, щоб залишитися в живих, тому що я вiрю, що людина вмирае, коли втрачае iнтерес до життя. Природа розумнiша, нiж ми думаемо. Мало-помалу ми втрачаемо друзiв, якi нам небайдужi, i мало-помалу втрачаемо iнтерес, доки нарештi не говоримо: «Якого бiса я тут роблю? Менi немае заради чого продовжувати». Але моя причина бути тут – це Майк. Вiн дае менi мотивацiю, i я житиму й спостерiгатиму за його успiхами, i я не пiду поки все, що я передбачив, не станеться, бо коли я пiду, вiн не тiльки знатиме, як боротися й розумiтиме багато речей, але також буде знати, як постояти за себе.

Ось так. Це був знову той самий Кас, який майстерно тиснув на мене. Я знаю, що Кас вiрив, що я впораюся з цим, але вiн також вiрив, що в мене бракне впевненостi, що я зможу цього досягти.

Потiм вони запитали мене про мое майбутне i моi мрii.

– Мрii – це коли ти лише розпочинаеш свiй шлях. Тодi в тебе е мрii, якi пiдживлюють мотивацiю. Я просто хочу бути живим через десять рокiв. Люди кажуть, що я стану бiйцем на мiльйон доларiв. Ну, я знаю, хто я такий, i це важливiше за будь-чию iншу думку, тому що люди не знають, через що я проходжу. Вони думають, що я таким народився. Вони не знають, чого менi вартувало досягти того, що в мене е зараз.

– А через що ти проходиш? – запитав Алекс.

– Тренування. Бокс – це найлегше. Бiй на боксерському ринзi – то просто вiдпустка. А ось у спортзалi менi доводиться повторювати вправи знову i знову, аж допоки всi м’язи не заболять. І глибоко в моему мозку лунае думка: «Я не хочу цього бiльше робити», але я викидаю ii з голови. На сьогоднi це аматорськi боi – все це лише забавки, трофеi та медалi, але я такий, як ти, я хочу заробляти грошi i стати професiоналом. Менi подобаються гарнi зачiски, я люблю носити гарний одяг, золото, коштовностi й усе iнше. Щоб продовжувати такий спосiб життя, ти повинен заробляти вiдповiднi грошi. Ти не можеш взяти пiстолет i пiти в банк. Ти можеш також робити щось, що тобi подобаеться.

Я працював надзвичайно багато i дуже жорстко. Менi нiколи ще не доводилось терпiти стiльки болю, але наступного дня менi доводилося вставати i повторювати все знову. Я наполегливо працював заради тих Олiмпiйських iгор.

Офiцiйнi представники збiрноi США не дозволили менi брати участь у змаганнях у моiй природнiй ваговiй категорii, тому що Кас ворогував iз представниками олiмпiйського боксу. Усе почалося з того, що вони хотiли, щоб я бився за команду США в Домiнiканськiй Республiцi, але Кас не хотiв мене туди вiдпускати, тому що ми не могли взяти туди Кевiна як мого тренера. Менi довелося б працювати з iхнiми тренерами. Вiн також не хотiв, щоб я iхав, бо боявся, що революцiонери можуть спробувати викрасти мене.

Щоб помститися Касу, вони сказали йому, що менi доведеться боротися у ваговiй категорii до 201 фунта. Тодi я бився в категорii понад 215 фунтiв, тож менi довелося сiсти на дiету. Я знову став носити весь день тi вiнiловi костюми. Менi це подобалося; я вiдчував себе справжнiм бiйцем – менi потрiбно було важити менше на вагах, щоб важити бiльше в рейтингах. Я марив настiльки сильно, що думав, нiби я роблю велику пожертву.

У мене був напружений графiк пiдготовки до Олiмпiйських iгор. 12 серпня 1983 року я взяв участь у Нацiональному турнiрi штату Огайо. Першого ж дня я добився сорокадвухсекундного нокауту. На другий день я вибив два переднiх зуба своему противнику i залишив його десять хвилин лежати без свiдомостi. Потiм, третього дня, чинний чемпiон турнiру вийшов iз боротьби.

Наступного дня ми вирушили в Колорадо-Спрiнгс на Нацiональний чемпiонат США. Коли я туди приiхав, четверо iз шести iнших бiйцiв вибули зi змагань. Обидвi моi перемоги стали нокаутами в першому раундi.

10 червня 1984 року я нарештi отримав шанс виступити на Олiмпiадi. Моiм квалiфiкацiйним поединком став бiй проти Генрi Тiллмана, старшого та досвiдченiшого боксера. У першому ж раундi я збив його з нiг так, що вiн майже вилетiв крiзь мотузки. Потiм вiн встав, i я переслiдував його протягом наступних двох раундiв. Проте в аматорському боксi агресiя не винагороджуеться, i мiй нокаут зарахували так, нiби це був легкий удар на вiдлiт. Коли вони оголосили про свое рiшення, я не мiг повiрити, що вони дали перемогу Тiллману. Натовп знову був розчарований, i люди почали свистiти.

Я ненавидiв цi аматорськi поединки. «Ми тут боксери», – говорили цi начиненi опудала. «Сер, я боець. Моя мета – боротися», – вiдповiдав я.

Весь аматорський боксерський клуб ненавидiв мене. Їм не подобалася моя зухвала браунсвiльська поведiнка. Я поводився пристойно, але однаково було видно, як iз мене вириваеться нью-йоркський бунтiвник. І якщо мене вони просто не любили, то Каса зневажали. Вiн мiг бути настiльки надмiрним, що iнколи ставив мене в скрутне становище. Я нiколи не давав йому знати про це, але я завжди стояв там та слухав, як вiн свариться з цими хлопцями, але менi було занадто нiяково вiд того, як вiн iз ними розмовляв. Вiн був дуже мстивий i завжди жадав помсти. Вiн не мiг жити без ворогiв, тож створював iх собi власними руками. Інодi я собi думав: «Чорт забирай, чому менi не дiстався якийсь неконфлiктний бiлий хлопець?» Менi було здалось, що я далеко вiд того свiту, де люди кричать один на одного, що е духу. Але Кас був менi постiйним нагадуванням, що не так далеко я звiдти втiк.

У мене був шанс помститися Тiллману за свiй програш мiсяць по тому в олiмпiйському боксi. Я знову ганяв його протягом трьох раундiв, i цього разу вiн зробив навiть менше, нiж у першому бою. Навiть Говард Козелл, який робив анонс для ABC, думав, що Тiллман перехитрив мене в нашому першому бою, i визнавав, що у мене було набагато бiльше шансiв отримати рiшення на мою користь.

Я був упевнений, що перемiг, i коли суддя знову пiдняв руку Тiллмана, я був приголомшений. Я не мiг повiрити, що вони дали йому двi негiднi перемоги. І знову вся аудиторiя почала освистувати суддiв. Кас був розлютований. Вiн почав лаятися i спробував ударити одного з олiмпiйських чиновникiв США. Кевiну Рунi й iншим довелося його тримати. Я був тодi настiльки поглинутий сам собою, що менi здавалося, нiби все, що коiться з Касом, пов’язано зi мною. З роками я зрозумiв, що вiн був таким усi останнi тридцять рокiв. Це були його демони, i вони не мали нiчого спiльного зi мною.

Уся рiч була в тiм, що Каса обдурили i позбавили його слави. До недавнього часу я навiть не знав, що Кас послав нашого друга на iм’я Марк, який працював на ФБР, до американськоi прокуратури в Олбанi для розслiдування рiшень на користь Тiллмана.

Я зчинив iстерику пiсля двох перемог Тiллмана. Я схопив трофеi за друге мiсце, якi вони менi дали, i розбив, жбурнувши iх об землю. Однак Кас однаково вiдправив мене на Олiмпiаду пожити з олiмпiйською командою. Того року олiмпiада проходила в Лос-Анджелесi. Вiн сказав, що я повинен просто пiти туди i насолодитися цим досвiдом. Вiн купив менi по два квитки на кожний бiй, але у мене однаково був пропуск на всi змагання, тож я просто перепродав квитки. Позатим Олiмпiада не стала для мене тотальною невдачею. Там була одна дуже симпатична стажистка, яка працювала в олiмпiйському комiтетi США. Усi боксери й тренери не тямилися вiд неi, але я був тим, кому вона дiсталася. Я iй подобався. Пiсля стiлькох рокiв поневiрянь було приемно нарештi зайнятися сексом.

Проте навiть секс не позбавив мене вiд розчарування i болю, якi я зазнав, коли у мене вкрали мою олiмпiйську мрiю. Коли Олiмпiада закiнчилася, я полетiв назад до Нью-Йорка, але до Кетскiллу я повернувся не одразу. Я тусувався по всьому мiсту. Я був дуже пригнiчений. Одного разу я пiшов на сорок другу вулицю подивитися фiльм про карате. Безпосередньо до початку фiльму я викурив косяк.

Я затягувався димом, аж тут згадав той випадок, коли Кас спiймав мене з марихуаною. Це було одразу пiсля того, як я виграв свiй другий юнацький олiмпiйський чемпiонат. Один з iнших боксерiв заздрив менi i здав мене. Перш нiж я встиг позбутися доказiв, Кас послав Рут, нiмецьку прибиральницю, до моеi кiмнати, i вона знайшла траву. Кас був лютим, коли я повернувся додому.

«Мабуть, це хороша штука, Майку. Мае бути щось дуже хороше, адже курячи це, ти повертаешся на чотириста рокiв назад, до часiв рабства та каторжникiв».

Того дня вiн зламав мiй дух. Вiн змусив мене вiдчути себе нiгером дядьком Томом. І вiн ненавидiв таких людей. Вiн знав, як опустити мене нижче плiнтуса.

Отже, я сидiв у кiнотеатрi, згадуючи про це, i все глибше i глибше занурювався в свою депресiю. А потiм я розплакався. Коли фiльм закiнчився, я одразу ж пiшов на вокзал i повернувся до Кетскiлла. Усю дорогу назад я думав про те, що маю негайно взятися за виснажливi тренування й готуватися до професiйних боiв. Я мав виглядати ефектно, коли стану професiйним бiйцем. Коли ми наблизилися до Кетскiлла, я заговорив сам з собою.

«Їм нiколи не бачити когось, схожого на Тайсона. Вiн вийде за межi гри. Вiн буде в пантеонi великих бiйцiв поруч iз Джоном Саллiваном, Джо Луiсом, Беннi Леонардо, Джо Гансом i всiма iншими. Тайсон Неймовiрний».

Я говорив про себе в третiй особi. Навiть самому собi.

Я накачав себе цим по повнiй, коли зiйшов iз поiзда i взяв таксi до будинку Каса. Свiт ось-ось побачить бiйця, подiбного якому вiн ще нiколи не бачив. Я збирався вийти за межi цiеi гри. Попри всю мою повагу i небажання видатись зарозумiлим, але тодi я був упевнений у своiй майбутнiй популярностi боксера. Я знав, що нiщо не зможе мене зупинити, i я був певний того, що стану чемпiоном так само сильно, як знав, що пiсля четверга буде п’ятниця. Протягом наступних шiсть рокiв я не програв жодного бою.




4


Я ВІДХОДИВ ПІСЛЯ ТИХ ДВОХ ПОРАЗОК, ЯКИХ ЗАВДАВ МЕНІ ТІЛЛМАН, i для боксерського свiту я не був аж нiяк жаданою здобиччю. Кас планував, що я виграю золоту медаль на Олiмпiадi, а потiм почну свою кар’еру з вигiдного телевiзiйного контракту. Проте з цього нiчого не вийшло. Професiйним промоутерам я був нецiкавий. Нiхто в боксi не вiрив у Касiв «пiкабу» – стиль. До того ж багато людей вважали мене занадто низьким для того, щоб бути ефектним важковаговиком.

Напевно, усi цi розмови дiйшли до Каса. Одного разу я пiшов виносити смiття, а Кас прибирався на кухнi.

– Малий, я б хотiв, щоб у тебе було таке ж тiло, як у Майка Вiвера або Кена Нортона, – несподiвано сказав вiн. – Тодi ти виглядав би по-справжньому страшним. У тебе була б зловiсна аура. У них немае темпераменту, але iхнi статури викликають жах. Ти мiг би лякати iнших боксерiв до паралiчу просто самим твоiм зовнiшнiм виглядом.

Я мало не вдавився. Менi й до цього дня бракне повiтря, коли я згадую цю iсторiю. Я образився, менi було боляче, але я не мiг сказати цього Касу, тому що вiн вiдповiв би щось на кшталт: «О, ти плачеш?! Ти що, маленька дитина? Як ти збираешся виступати у важливих боях, якщо ти не можеш впоратись зi своiми емоцiями?»

Вiн ставився з презирством до моiх емоцiй щоразу, як я виявляв iх. Тому я просто стримав своi сльози.

– Не хвилюйся, Касе, – я примусив себе звучати пихато. – Ти побачиш. Одного дня весь свiт стане мене боятися. Вони пiтнiтимуть кровавим потом, зачувши саме лише мое iм’я.

Того дня я перетворився на Залiзного Майка; Я став на 100 % залiзним хлопцем. Попри те, що майже кожен iз боiв я вигравав у красивiй манерi, емоцiйно я докладав мало зусиль, щоб стати тим диким звiром, яким мене хотiв бачити Кас. Проте пiсля тiеi розмови про мiй замалий зрiст, я став тим звiром. Я навiть почав фантазувати, що якби я вбив когось на ринзi, то це залякало би всiх. Касу потрiбен був антисоцiальний чемпiон, тож я вирiшив наслiдувати таких поганих хлопцiв iз фiльмiв, як Джек Паланс i Рiчард Уiдмарк. Я з головою занурився в роль зарозумiлого соцiопата.

Проте спочатку я купив «кадилак». Кас не мiг дозволити собi платити за моi витрати, доки ми були зайнятi моею кар’ерою, тому вiн попросив свого друга Джиммi Джейкобса та його партнера Бiлла Кейтона викласти грошi. Джиммi був чудовим хлопцем. Вiн Бейб Рут[11 - Бейб Рут – американський бейсболiст, пiтчер та аутфiлдер, легенда американського спорту – прим. перекл.] у свiтi гандболу i, подорожуючи по всьому свiту по гандбольним змаганням, вiн почав збирати рiдкiснi фiльми про боротьбу. Зрештою вiн познайомився з Бiллом Кейтоном, який сам був колекцiонером, i вони вдвох започаткували Big Fights, Inc. Вони повнiстю взяли пiд контроль ринок бiйцiвських фiльмiв, i Кейтон пiзнiше заробив собi статок на продажi цих плiвок ESPN[12 - ESPN – американський кабельний спортивний телевiзiйний канал – прим. перекл.]. Кас прожив iз Джиммi десять рокiв, коли той ще жив у Нью-Йорку, тож вони були близькими друзями. Кас насправдi розробив секретний план витренерувати iз Джиммi бiйця i для його найпершого бою, аматорського чи професiйного, вiн мав вступити в бiй з Арчi Муром за титул чемпiона в напiвважкiй вазi. Джейкобс iнтенсивно тренувався з Касом протягом шести мiсяцiв, але бiй так i не вiдбувся, тому що Арчi покинув бокс.

Проте Кейтона, партнера Джиммi, Кас нiколи не любив. Вiн вважав, що той занадто закоханий у своi грошi. Вiн менi теж не подобався. Тодi, як Джиммi був дуже товариською людиною, Кейтон був просто пихатою холодною жабою. Джиммi й Кейтон уже багато рокiв виступали менеджерами боксерiв i тодi вже встигли попрацювати з Вiлфредом Бенiтесом та Едвiном Росарiо, тож попри його неприязнь до Кейтона, Кас пообiцяв iм дати можливiсть вести моi справи, коли я стану професiоналом. Я думаю, що Кас бачив у Джиммi та Бiллi iнвесторiв, якi не будуть втручатися в мiй розвиток i дадуть можливiсть Касу повнiстю контролювати мое виховання. На той момент вони вже вклали в мене понад 200 тис. доларiв. Коли я повернувся з Олiмпiади, Джиммi сказав Касу, що хоче купити менi нову машину. Думаю, вони хвилювалися, що я можу кинути Каса i пiти до когось iншого, вiдсторонивши в такий спосiб iх вiд корита. Звичайно, я б нiколи так не вчинив.

Кас лютував, адже, на його думку, я цього не заслуговував. Не те, якби я повернувся додому iз золотою медаллю. Проте вiн вiдвiз мене до мiсцевого дилерського центру. Кас намагався схилити мене в бiк олдсмобiль катлас, тому що той коштував вiдносно недорого.

– Нi, Касе, я хочу «кадилак», – сказав я.

– Майк, я ж тобi кажу…

– Ми або беремо «кадилак», або взагалi нiяку машину не купуемо. – твердо стояв на своему я.

Ми купили машину i вiдвезли ii додому в гараж. У мене не було водiйських прав i я не вмiв водити, але коли Кас доводив мене, я хапав ключi й бiг до гаража, де сiдав у машину i, закрившись, умикав музику.

У вереснi 1984 року я пiдписав два контракти: один iз Бiллом Кейтоном, а iнший – iз Джиммi Джейкобсом. У Кейтона було рекламне агентство, i вiн пiдписав зi мною семирiчний контракт на управлiння моiми справами, щоб презентувати мене в рекламi й просуваннi мого персонального бренду. Замiсть звичайних 10 або 15 вiдсоткiв, Кейтон брав 33,3 вiдсотка. Проте я не знався тодi на умовах, я просто пiдписав контракт. Через кiлька тижнiв я пiдписав контракт iз Джиммi, i вiн став моiм менеджером. Стандартний чотирирiчний контракт – двi третини менi, одна третина – Джиммi. Пiсля того вони домовилися роздiлити доходи вiд контрактiв один з одним. Кас також пiдписав мiй контракт. Пiд його пiдписом значилося: «Кас Д’Амато, ментор Майкла Тайсона, який мае право на остаточне схвалення всiх рiшень, що стосуються Майкла Тайсона». Тепер у мене була офiцiйна управлiнська команда. Я знав, що Кейтон i Джиммi були дуже тямущими хлопцями в усьому, що стосуеться ЗМІ, i я розумiв, що вони знали, як органiзувати цю чортiвню. Маючи до того ж Каса, який приймав усi рiшення щодо боксерських боiв i вiдбирав моiх суперникiв, я був готовий почати свою професiйну кар’еру.

Приблизно за тиждень пiсля початку тренувань я зник на чотири днi.

Знайшов мене Том Паттi. Я сидiв у своему «кадилацi».

– Де ти пропадав, Майку? – запитав Томмi.

– Менi не потрiбна ця чортiвня, – видихнув я. – Батько моеi подруги Енджi працюе менеджером в унiвермазi Джей Джей Ньюберрi. Вiн може влаштувати мене на роботу, де я зароблю сто тисяч доларiв. У мене е цей «кадилак». Я збираюся кинути все це, – вiдповiв я.

Правду кажучи, я просто нервував через те, що мав почати битися в професiйних боях.

– Майку, ну не будеш ти заробляти по сто тисяч на рiк, через те, що ти зустрiчаешся з його дочкою, – сказав вiн.

– Я багато чого вмiю, – сказав я.

– Пацан, у тебе не так уже й багато варiантiв. Давай назад до спортзалу, виграй свiй бiй i рухайся далi.

Наступного дня я знову був у тренажерному залi. Щойно я впорався зi своiми нервами, на мiсце страху прийшла гордiсть за те, що я збираюся стати професiйним бiйцем у вiсiмнадцять рокiв. У мене була чудова команда. Крiм Кевiна Рунi, з нами був ще Метт Баранскi. Метт був чудовою людиною i послiдовним стратегом. Тодi як Кевiн був тим типом, що кричить усе, що думае, тобi в обличчя.

Ми обговорювали, яке б менi взяти прiзвисько. Джиммi й Бiлл вважали, що в цьому немае потреби, але Кас хотiв назвати мене Темним Жахом, в знак поваги до Джо Луiса, Темного Бомбера. Я подумав, що це було б круто, але ми так i не затвердили цей нiк. Проте я вiддавав шану й iншим моiм героям. Хтось вдягав менi на голову миску й обвiвши ii електробритвою зробив менi стрижку як у Джека Демпсi. А потiм я вирiшив закосити пiд спартанський лук, який був у всiх моiх старих героiв – без халата та шкарпеток. Я хотiв, щоб цей лук став знову в модi серед боксерiв.

Мiй перший професiйний бiй вiдбувся 6 березня 1985 року в Олбанi. Моiм противником був хлопець на iм’я Гектор Мерседес. Ми нiчого про нього не знали, тому вранцi перед боем Кас зв’язався по телефону з кiлькома тренерами й власниками боксерських залiв у Пуерто-Рiко, щоб переконатися, що Мерседес – це не якась пiдстава. Уночi перед боем я нервував, але водночас я знав, що зможу побороти цього хлопця, щойно я побачу його на ринзi.

Я знав, що Кас пiдiбрав менi для перших кiлькох боiв слабших противникiв, щоб змiцнити мою впевненiсть.

І я мав рацiю. Бiй зупинили в першому ж раундi, коли я штовхнув Гектора так, що той упав на колiна в кутку рингу. Я був дуже схвильований своею перемогою, але в роздягальнi Кас почав розмову про всi моi недолiки. «Тримай руки вище. Твоi руки телiпались навколо», – сказав вiн.

Наступнi два боi я провiв також в Олбанi, який став практично моiм рiдним мiстом. За мiсяць пiсля Мерседеса я бився зi Трентом Сiнглтоном. Я вийшов на ринг i вклонився на всi чотири кути арени, а потiм пiдняв руки до натовпу, як гладiатор. Менi не знадобилося багато часу, щоб тричi збити його з нiг. Реферi зупинив поединок. Потiм я неквапливо пiдiйшов до його кутка, поцiлував його i погладив по головi.

За мiсяць на мене чекав новий бiй, тож усе, чим я тодi займався, були бiг, тренування та бокс. Це все, чого вiд мене хотiв Кас. Бокс, бокс i ще раз бокс, а потiм спаринг, спаринг i ще раз спаринг.

Двадцять третього травня я бився з Доном Хелпiном, i той був набагато досвiдченiшим противником. Його вистачило на три раунди: пiд час нашого поединку я переключався зi звичайноi стiйки на стiйку лiвшi й назад, експериментуючи та працюючи над новим досвiдом на рингу. У четвертому раундi я вiдвiсив йому удар лiвою, а потiм правою, i коли вiн уже валився додолу, я наздогнав його правим хуком. Вiн досить довго лежав на пiдлозi, перш нiж його нарештi пiдняли. Кас, звичайно ж, вважав, що я недостатньо близько атакував i мало рухався в латеральному напрямку. Проте Джейкобс i Кейтон були в захватi вiд того, як я виглядав.

Я почав запрошувати на цi боi власну команду пiдтримки. Вони приходили з невеликими плакатами, як це бувае на бейсбольних матчах. На одному з них було написано ТАЙСОН – МІСТЕР НОКАУТ. Також я став притягувати до себе фанаток, але я не користувався iхньою нав’язливою прихильнiстю. Я був надто закоханий у себе, щоб думати про когось iншого. Загалом-то Кас думав, що я трохи переборщив. Вiн уважав, що менi слiд частiше виходити на вулицю. Тож я ходив до Олбанi та проводив там час зi своiми друзями.

На тих раннiх боях я майже нiчого не заробляв. Мiй перший бiй принiс промоутеру лише витрати, але Джиммi дав менi 500 доларiв. Потiм вiн взяв iз них 50, щоб вiддати iх Кевiну, а 350 доларiв поклав на мое iм’я в банк, тож на руки я отримав 100 доларiв. На цих перших боях вони бiльше переймалися тим, щоб мое iм’я почули, нiж про те, щоб заробити на менi грошей. Джиммi та Кейтон були першими боксерськими менеджерами, якi записали на плiвку найцiкавiшi моменти з моiми нокдаунами й розiслали касети з вiдео всiм, хто писав про бокс у краiнi. Вони були дуже винахiдливi стосовно цього.

Моi виступи ставали сенсацiями, але Кас, схоже, ставав усе бiльше i бiльше дратiвливим. Інодi менi здавалося, що Кас мае мене за дядька Тома. Я намагався бути ввiчливим iз людьми, яких зустрiчав, i говорив iм «так, мем» i «нi, сер», а Кас дратувався на мене за це.

«Чому ти так з ними розмовляеш? Ти думаеш, вони краще за тебе? Усi цi люди – фальшивки», – говорив вiн. А потiм, коли я поводився як Бог, як вiн мене називав, вiн дивився на мене з огидою. «Тобi подобаеться, коли люди дивляться на тебе знизу вгору, так? Такi хлопцi, як Кейтон й iншi, постiйно говорять тобi, який ти класний».

Менi здаеться, йому просто було потрiбно до когось доскiпатися. Мiй день залежав вiд того, з якоi ноги сьогоднi встав Кас. Тодi я вже отримав права i возив його на рiзнi зустрiчi та конференцii.

Двадцятого червня, незадовго до мого дев’ятнадцятирiччя, я бився з Рiкi Спейном в Атлантик-Сiтi. Це був мiй перший професiйний бiй за межами Олбанi, але до того Кас вiдправляв мене дивитися великi боi в мiстах по всiй краiнi, щоб я призвичаiвся до рiзних арен.

«Навчись почувати себе тут як вдома, знай це мiсце iз заплющеними очима, – казав вiн менi. – Тобi тут доведеться проводити чимало часу, тож навчися почуватися тут комфортно». Вiн також брав мене з собою, коли зависав iз великими бiйцями. Вiн садовив мене поруч iз ними за обiднiм столом i знайомив нас, щоб я нiколи не лякався когось iз боксерiв.

Я був дуже схвильований тим, що буду битися в Атлантiк-Сiтi i що наш бiй буде транслюватися на ESPN. Мiй суперник був також непереможним, за ним мав рахунок 7:0 iз п’ятьма нокаутами. Вони представили мене Малим Забiякою, i не знаю, що там щодо Малого, але я двiчi збив Спейна з нiг у першому ж раундi, i реферi зупинив бiй.

Джиммi й Кейтон намагалися вибити менi постiйне мiсце на ESPN, але Боб Арум, який рекламував боi, сказав iм, що його колеги не надто вже цiнують мiй талант. Це дуже розлютило Каса. Кас ненавидiв сватiв Арума, i пiсля мого наступного бою вони перестали працювали з Арумом.

Проте всi цi полiтичнi штучки мене не цiкавили. Я не мiг дочекатися свого наступного бою. Вiн мав вiдбутися одинадцятого липня знову в Атлантiк-Сiтi. Я бився з Джоном Олдерсоном, великим сiльським хлопцем iз Захiдноi Вiрджинii, який також мав рахунок 4:0. Цей бiй транслювався на ESPN, у другому раундi я кiлька разiв вiдправив його на землю, i доктор зупинив бiй, коли мiй противник повернувся назад у свiй куток.

Я довiв свiй рахунок до 6:0 у наступному бою проти Ларрi Сiмса, але я розлютив Каса, зробивши це. Сiмс був дуже слизьким i незграбним – один iз тих милих бiйцiв. Тож у третьому раундi я переключився на лiвшу i нокаутував його сильним дзвiнким ударом. Пiзнiше в роздягальнi Кас накинувся на мене.

– Хто навчив тебе цьому бiсовому переключенню на лiвшу? Тепер, напевно, буде важко знайти для тебе бiй, – сказав вiн. – Люди не хочуть битися з лiвшами. Ти зруйнуеш усе, що я зробив.

Кас ненавидiв лiвшiв.

– Менi дуже шкода, Касе.

Ну хiба не наволоч? Я мав вибачатися за ефектний нокаут.

За мiсяць я знову вийшов на ринг i перемiг за один раунд Лоренцо Кенедi, а за три тижнi я зустрiвся з Майком Джонсоном в Атлантик-Сiтi. Коли ми вишикувалися за iнструкцiями, Джонсон виглядав таким зарозумiлим, немов ненавидiв мене до кiнчикiв волосся. Усього за кiлька секунд вiн упав пiсля мого лiвого хука в нирки, а коли вiн пiднявся, я вiдвiсив йому ефектний удар правою, який збив його так сильно, що два його переднiх зуба застрягли в його капi. Я знав, що вiн не скоро прийде до тями. Кевiн вискочив на ринг, ми реготали i давали п’ять одне одному, як два зарозумiлих маленьких пацана. Я йому: «Ха-ха. Дивись на цього мертвого нiгера, Кевiне».

Тепер я мав рахунок 8:0 iз вiсьмома нокаутами, а Джиммi та Кас взялись за всi своi контакти в пресi, щоб добитися мого визнання. Я iздив до Нью-Йорка, щоб пообiдати з Джиммi та його друзями-журналiстами. Ми приваблювали пресу всiма можливими способами. Крiм того, мене стали згадувати в колонках свiтськоi хронiки, адже я почав тусуватися в таких вiдомих точках Нью-Йорка, як ресторан «Колумбус «у Верхньому Вест-Сайдi. Я подружився з великим фотографом Брайаном Хемiллом, i вiн разом зi своiм братом Пiтом, який був всесвiтньо вiдомим письменником, почали знайомити мене з усiма цими знаменитостями. Пiт приводив мене до бару, i ми сидiли там iз Полi Германом – одним iз власникiв. Полi тодi був впливовою в Нью-Йорку людиною. Менi здавалося, що вiн був ще бiльшою знаменитiстю, нiж самi знаменитостi. Усi хотiли бути з Полi, сидiти з ним за столом та прохати його про маленькi послуги. Я думав, що вiн який мафiозний бос чи щось таке.

Нiколи не знаеш, кого зустрiнеш в Колумбусi. Інодi Пiт залишав мене там iз Полi. Не встиг я озирнутися, як за одним столом iз нами вже сидiли Девiд Боуi, Михайло Баришнiков i маленька Дрю Беррiмор. «Ого, нiчого собi, – думав я сам до себе. – Ти лiпше тримай себе в руках». Потiм увiйшли Роберт Де Нiро i Джо Пешi. Ми сидiли й розмовляли, i наступноi митi Полi сказав: «Гей, Майку, нам би кудись разом сходити». І, бум, за п’ять хвилин я вже в будинку Лайзи Мiннеллi, сиджу на диванi i прохолоджуюся з Раулем Хулiа.

Врештi-решт я познайомився з усiма представниками нью-йоркськоi свiтськоi сцени. Перебуваючи поруч iз ними, я вiдчував, нiби щось особливе померло просто перед тим, як я з’явився на сценi. Воно було настiльки потужним, що його досi можна було вiдчути в музицi Елтона Джона, Стiвi Вандера i Фреддi Мерк’юрi. У мене було вiдчуття, нiби всi вони побували в якомусь особливому мiсцi, якого бiльше не iснувало. Проте навiть зустрiч з усiма цими суперзiрками не допомогла менi ствердитись у тому, що в мене все вийшло. Цього не сталося, доки я не зустрiв борця Бруно Саммартiно. У дитинствi я був великим фанатом рестлiнга. Менi подобались Саммартiно, Горила Мансун i Бiллi Грехем. Одного разу я пiшов на вечiрку, де познайомився з Томом Крузом, який тiльки починав свою кар’еру. Того ж вечора я зустрiв Бруно Саммартiно. Я був абсолютно ошелешений. Я просто вирячився на нього. Хтось представив нас один одному, але вiн гадки не мав, хто я такий. Тодi я почав розповiдати йому про всi визначнi матчi, в яких вiн брав участь, серед них були такi, як Кiллер Ковальськi, Нiколай Волкофф i «Звiр «Джордж Стiл. У своему хворому на манiю величi розумi я думав: «Це ознака моеi величi. Мiй герой тут зi мною. Я стану таким само славетним, як i вiн, i виграю чемпiонат».

Кас був не дуже радий тому, що я проводжу все бiльше й бiльше часу на Манхетенi. Приiджаючи в мiсто, я зупинявся на диванчику Стiва Лотта, який був правою рукою Джиммi Джейкобса. Стiв був типовим джанкi й водив мене в такi мiсця, як клуб Наутiлус та iншi мiсця, де тусувалися красивi дiвчата. Тодi я був сповнений рiшучостi завоювати цей пояс, тож менi було зовсiм не до дiвчат. Тодi я намагався бути хорошим хлопцем й не заходити занадто далеко. Моею слабкiстю була iжа. Стiв був вiдмiнним кухарем i зазвичай, коли ми повертались iз нiчних походеньок клубами, я просив Стiва розiгрiти трохи китайськоi iжi з холодильника для пiзнього перекусу. За кiлька днiв, коли я повертався до Кетскiлла, Кас був розлючений.

«Подивися на свою дупу. Вона стае все жирнiшою», – хитав вiн головою. Мiй наступний бiй був першим справжнiм випробуванням. Дев’ятого жовтня я зустрiвся в Атлантiк-Сiтi з Доннi Лонгом. У Лонга були боi з Джеймсом Броудом, крутим важковаговиком, i Джоном Тейтом – чемпiоном свiту за версiею WBA в суперважкiй вазi. Я знав, що перемога над Лонгом здатна забезпечити менi гарну позицiю в боксерському свiтi. Лонг упевнено увiйшов у бiй, сказавши Елу Бернстайну з ESPN, що вiдiб’е менi печiнки. Вони називали Лонга «Володарем Катастроф», але цього разу його вечiр обернувся лихом. Щойно продзвенiв перший дзвiнок, я кинувся на нього i вже за кiлька секунд швидкоi та лютоi атаки збив його з нiг лiвим ударом. Трохи пiзнiше його наздогнав мiй правий аперкот, а потiм я прикiнчив його комбiнацiею правого аперкоту i лiвого хука. Менi для цього знадобилося менше нiж пiвтори хвилини.

Пiсля бою у мене взяв iнтерв’ю Ел Бернштейн.

– Ще сьогоднi я думав, що Доннi Лонг буде досить жорстким противником для тебе. Але це виявилось не так, – сказав Ел.

– Ну, як я й говорив тобi ще сьогоднi до бою: а що, як я його нокаутую в першому чи другому раундi? Ти все ще будеш вважати його засильним?

– Я думав, так воно й буде, але, здаеться, усе склалось iнакше, – сказав Ел.

– Ох, тепер вiн не такий крутий, – розсмiявся я.

– Та нi ж бо, вiн був крутим хлопцем, я просто кажу, що вiн, вочевидь, виявився не достатньо крутим для тебе, адже ти побив його.

– Я знав це з самого початку, але всi iншi думали, що я хизуюсь. Нi, я не випендрювався. Багато людей прийшли подивитися, прийшов Джессi Фергюсон, прийшли Фрейзери. Приходьте всi i подивiться на власнi очi, тому що Майк Тайсон тут, вiн чекае на вас, приходьте всi подивитися.

Тодi я був настiльки зосереджений на боксi, що просто не жив у реальностi. У мене брали iнтерв’ю для журналу Sports Illustrated, i я сказав: «Найбiльше мене турбуе те, що я перебуваю поруч iз людьми, якi дуже весело проводять час, з вечiрками й тому подiбними речами. Це дуже розслабляе. Люди, якi зацiкавленi тiльки в тому, щоб отримувати задоволення, не здатнi нiчого досягти». Я думав, що я сильнiший за тих слабких людей, якi веселилися. Менi хотiлось бути частиною того свiту знаменитостей Колумбуса, але водночас я боровся зi спокусою веселитися на вечiрках.

У мене все ще не було сексу. Останнiй раз, коли я з кимось спав, то був той випадок зi стажеркою на Олiмпiадi. Не те, щоб я не хотiв займатися сексом, але я був надто незграбним iз жiнками. Я не знав, як поводитися з ними. «Гей, привiт, хочеш зi мною в лiжко?» Я не знав, як до них говорити. Приблизно тодi ж я повинен був битися в Медiсон-Сквер-Гарден. Проте моя репутацiя випередила мене, i мiй супротивник не з’явився. Тому я пiшов iз Гарден i попрямував до борделю на сорок другiй вулицi. Я знав про це мiсце вiдтодi, як ще хлопчиськом бовтався на Таймс-Сквер.

Я увiйшов до закладу i сiв на один зi стiльцiв у вестибюлi. На великому екранi телевiзора показували порнофiльми. Дiвчата пiдходили, сiдали поруч i запитували: «Хочеш пiти на побачення?» І якщо ти вiдхиляв пропозицiю однiеi з них, до тебе пiдходила iнша. Я був там наймолодшим хлопцем, тож я iм здавався досить милим. Я вибрав симпатичну кубинську дiвчину, i ми пiшли в задню кiмнату.

Фрейд мав би розлоге поле для дiяльностi iз таким сценарiем. Я був повнiстю готовий сконцентрувати всю свою агресiю i побити мого противника на ринзi, але бiй було скасовано i ось я йду на пошуки сексу. Насправдi. я був дуже схвильований. Пiд час нашого побачення у неi прихопило спину. Вона сказала: «Гей, нам треба зупинитися. Я якось невдало потягнула спину». Я ще не кiнчив, тому попросив ii повернути менi грошi. Вона змiнила тему розмови й попросила у мене футболку iз зображенням Едвiна Росарiо, яка була на менi. Їi спина занадто сильно болiла, щоб продовжувати, тому вона сказала: «Давай поговоримо». Ми трохи поговорили, а потiм я пiшов зi своею футболкою.

Пiсля цього Кас став пришвидшувати мiй темп. За шiстнадцять днiв пiсля бою з Лонгом у мене був бiй iз Робертом Колаем, де я встиг зробити два лiвих хука. Першим промахнувся, а другим нокаутував його. Усе було скiнчено за тридцять сiм секунд. За тиждень я бився зi Стерлiнгом Бенджамiном у Латамi, штат Нью-Йорк. Я збив його з нiг коротким лiвим хуком, а потiм, коли реферi дорахував до восьми, накинувся на нього, завдаючи нищiвних ударiв по тiлу i аперкотiв. Вiн звалився додолу. Реферi зупинив поединок. Натовп розшаленiв, i я повернувся до них обличчям, просунувши рукавички через верхнi мотузки долонями вгору, вiтаючи iх на гладiаторський манер.

Проте в мене на думцi були куди важливiшi справи, нiж моя одинадцята професiйна перемога. Кас був дуже хворий. Вiн хворiв вiдтодi, як я переiхав до нього i Камiлли. Вiн завжди кашляв, i я знав, що його стан погiршуеться, коли вiн не iздив iз нами на деякi з моiх боiв. Вiн залишився вдома пiд час мого бою з Лонгом та Колаем, але змiг поiхати до Латаму, щоб бути на моему поединку з Бенджамiном. Вiн був занадто впертим старим iталiйцем, щоб пропустити бiй недалеко вiд свого дому. Вiн не вiрив лiкарям i був одним iз перших прихильникiв вiтамiнiв, дiетотерапii й того, що ми зараз називаемо «альтернативною медициною».

Я знав, що Кас хворий, але я був налаштований на те, що вiн одужае, щоб побачити, як я стану чемпiоном, тому що ми завжди говорили про це. Вiн мав одужати i жити, щоб побачити, як я досягну успiху. Проте, коли ми розмовляли наодинцi, вiн iнодi говорив: «Мене може не бути поруч, але ти однаково повинен слухатися мене». Я подумав, що вiн сказав це просто, щоб налякати мене i переконатися, що роблю все, як належить. Кас постiйно говорив менi речi, якi сповнювали мене тривогою.

Його госпiталiзували до лiкарнi в Олбанi, але Джиммi Джейкобс перевiв його до Маунт-Синай. Ми зi Стiвом Лоттом вирушили вiдвiдати його. Кас сидiв у своему лiжку i iв морозиво. Ми поговорили кiлька хвилин, а потiм Кас попросив Стiва вийти з кiмнати, щоб вiн мiг поговорити зi мною наодинцi.

Тодi-то вiн i сказав менi, що вмирае вiд пневмонii. Я не мiг повiрити в те, що вiн менi говорив. Вiн не виглядав смертельно хворим. Вiн сяяв. Вiн був сповнений енергii та ентузiазму. Вiн iв морозиво. Вiн собi прохолоджувався, а я почав сходити з розуму.

– Я не хочу займатися цiею хрiнню без тебе, – сказав я, стримуючи сльози. – Я не буду цього робити.

– Ну, якщо ти не будеш боротися, то дiзнаешся, що люди здатнi повертатися з могил, тому що я буду переслiдувати тебе все життя.

– Добре, – сказав я йому, i вiн взяв мене за руку.

– Свiт повинен побачити тебе, Майку. Ти станеш чемпiоном свiту, найсильнiшим у свiтi, – сказав вiн.

А потiм Кас розплакався. Тодi я вперше побачив, як вiн плаче. Менi здалося, що вiн плаче, тому що не побачить, як я стану чемпiоном свiту у важкiй вазi пiсля всього, що ми пережили разом. Проте незабаром я зрозумiв, що вiн плаче через Камiллу. Я зовсiм забув, що у нього був ще хтось, хто значив для нього бiльше, нiж я. Вiн сказав менi, що шкодуе, що так i не одружився з Камiллою, тому що у нього були проблеми з податками, i вiн не хотiв, щоб вона брала iх на себе.

– Майку, зроби менi лише одну послугу, – сказав вiн. – Не забудь подбати про Камiллу.

Збентежений, я вийшов iз палати. Я зупинився в квартирi Стiва, а Джиммi жив у тому ж будинку. Пiзнiше того ж дня Джиммi зайшов за мною, щоб ми пiшли з ним у банк внести чек на 120 тисяч доларiв за моi останнi боi. Тепер мое iм’я почало з’являтися в газетах, я був на обкладинцi журналу Sports Illustrated, i незнайомi люди зупиняли мене на вулицi й бажали удачi. Я був весь красивий i впевнений у собi. Я знав усiх дiвчат у банку i зазвичай флiртував iз ними, а вони флiртували зi мною у вiдповiдь.

Однак перед самим входом до банку Джиммi зупинився.

– Кас не переживе цю нiч, Майку. Кажуть, йому залишилося жити лише кiлька годин.

Я почав плакати так, нiби це був кiнець свiту. Для мене то був судний день. Мiй свiт було зруйновано. Усi дiвчата в банку втупилися на мене.

– Якiсь проблеми? – до нас пiдiйшов менеджер.

– Ми щойно дiзналися, що наш любий друг помирае, i Майк дуже важко переживае це, – сказав Джиммi. Вiн був холодним i зiбраним. Отак просто… бум… нiяких емоцiй – так, як навчив його поводитися Кас. Я ж тодi плакав, як загублений солдат на мiсii, що втратив генерала. Не думаю, що я коли-небудь повернувся до того банку, таким збентеженим я тодi був.

Похорони Каса вiдбулися на пiвночi штату. Я був одним iз тих, хто нiс труну Каса. Прийшли всi зi свiту боксу. Це було надзвичайно сумно. Усе, на що була здатна моя хвора уява, – це думати про те, що я стану успiшним заради нього. Я б зробив усе, щоб виграти цей титул, щоб захистити честь Каса. Я почав жалiти себе, думаючи, що без Каса у мене було б галiме життя. Камiлла була дуже спокiйна, але коли ми повернулися до будиноку, то плакали разом.

Незабаром пiсля похорону Джим Джейкобс органiзував поминальну службу по Касу в його старому спортивному залi Gramercy Gym. Там були всi свiтила. Норман Мейлер сказав, що його вплив на бокс був настiльки ж великим, як вплив Хемiнгуея на молодих американських письменникiв. Гей Талезе сказав, що для нього велика честь бути знайомим iз Касом.

– Вiн навчив мене стiлькох речей, i я кажу не лише про бокс, адже це просто ремесло i йому можна навчитися, я кажу про науку жити життя, навчити якiй набагато складнiше, – сказав Пiт Гемiлл.

Джим Джейкобс зробив досить сильну промову про Каса. «Кас Д’амато люто виступав проти невiгластва i корупцii в боксi. Кас був неуступливим у всьому, що стосувалося його ворогiв i водночас здатним зрозумiти, компанiйським i надзвичайно терплячим до своiх друзiв».

Пiсля смертi Каса я емоцiйно закрився. Я став дуже злим. Я намагався довести собi, показати, що я чоловiк, а не просто хлопчик. За тиждень пiсля похорону Каса я полетiв до Техасу на бiй з Еддi Рiчердсоном. Джиммi й Кейтон навiть не дали менi погорювати. Тому я взяв iз собою фотографiю Каса. Щовечора я розмовляв iз ним.

«Завтра я збираюся битися з цим хлопцем Рiчардсоном, Касе, – казав я. – Як по – твоему, що я маю робити?»

Попри те, що я був у гарнiй фiзичнiй формi, я згубив свiй дух та вiру в себе. Я втратив усю свою енергiю для хороших справ. Не думаю, що я взагалi змирився з його смертю з того часу. Я злився на нього, коли вiн помер. Менi було дуже гiрко. Якби вiн тiльки прийшов до лiкаря ранiше, вiн був би живий, щоб захистити мене. Проте вiн був впертим i не хотiв йти до лiкарiв, а тому помер, залишивши мене самого на цих звiрiв у свiтi боксу, щоб вони накинулись на мене, беззахисного. Пiсля смертi Каса я бiльше нi про що не дбав. Я бився просто заради грошей. У мене бiльше не було мрii. Було б непогано виграти титул, але я просто хотiв випити трохи вина, повеселитися, потусуватися й потрахатися.

Утiм, спочатку я розiбрався iз Рiчардсоном. Перший же удар, який я завдав правою, збив його з нiг. Вiн протримався ще з хвилину, але потiм я вдарив його лiвою, i вiн, будучи дуже високим, опинився на iншiй сторонi рингу.

Наступним був Конрой Нельсон, який багато рокiв тому програв Тревору Бербiку за титул чемпiона Канади. Вiн все ще посiдав друге мiсце у важкiй вазi в Канадi й був мiцним, досвiдченим хлопцем, одним iз тих, кому пощастило мати тiло Адонiса. Усi коментатори думали, що це той хлопець, який нарештi випробуе мене. Я добряче опрацював його в першому ж раундi. Два або три рази вiн мало не впав вiд моiх ударiв. А потiм настав другий раунд i… бум! бум! бум!.. я перiщив його в тулуб, а потiм дав йому правою в голову, зламавши нiс, i потiм лiвим хуком у пiдборiддя вiдправив його в нокаут. Коли реферi зупинив бiй, я ходив рингом, купаючись у захватi вболiвальникiв мого рiдного мiста, розкинувши руки в сторони.

Мiй наступний бiй вiдбувся шостого грудня у Фелт Форум, що на Медiсон-Сквер-Гарден. Приiхали всi моi друзi з Браунсвiла. Проте я був надто зайнятий, щоб серйозно думати про поiздку до Нью-Йорку i гулянки. Я не мiг дочекатися, щоб пройти крiзь усi цi боi й отримати свiй шанс на титул для Каса. Моiм противником того вечора був Семмi Скафф. Мое iнтерв’ю пiсля бою тривало довше, нiж сам бiй. Скафф був незграбним 250-фунтовим селюком iз Кентуккi, i я поклав його двома приголомшливими лiвими хуками по головi, вiд яких його обличчя запливло кров’ю, а нiс добряче пiдрихтувався. Пiсля бою Джон Кондон, редактор вiддiлу боксу в MSG, який робив аналiтичнi коментарi до бою, попросив мене описати типовий день у життi Майка Тайсона.

«Майк Тайсон – це просто працьовитий боець, його особисте життя дуже нудне. Усi тi, хто кажуть, що хотiли б побути на моему мiсцi, усi тi сотнi людей, що говорять таке – вони й на десяту частину не усвiдомлюють цього. Якби вони були на моему мiсцi, то плакали б, мов немовлята. Вони не могли б iз цим впоратися». На мiй наступний бiй ми повернулися в Латам. Це була головна подiя, i арена була повна-повнiсiнька моiми вболiвальниками. Моiм противником був мiцний на вигляд хлопець Марк Янг. Коли ми пiдiйшли до центру ринга за iнструкцiями, я вiдчув його енергiю. Пiд час iнструктажу вам потрiбно дивитися на вашого противника, але це нiчого не означае, це просто показуха. Ти вiдчуваеш цю iхню енергiю вiд iхнього духу, вiдчуваеш iхню душу, а потiм йдеш назад у свiй куток i думаеш такий: «От дiдько» або «Та вiн просто слабак». Того вечора то було бiльше як: «О чорт, вiн йде битися». Кевiн теж це вiдчув.

«Бий його сильними ударами i рухай головою, – сказав Кевiн. – Не забувай рухати головою, вiн йде битися».

Продзвенiв дзвiнок, i вiн швидко вискочив на ринг. Вiн був диким, я став навiшувати йому сильнi удари й рухати головою. Трохи бiльше нiж за хвилину вiн зробив дикий правий випад, я повернувся навколо нього i зробив хитрий сильний правий аперкот, i… бум!.. вiн пiднявся в повiтря i впав обличчям вниз. Рей Манчiнi був спортивним телевiзiйним коментатором, i дуже хвалив моi навички, але вiн вважав, що прийшов час моiм менеджерам пiдiбрати менi для бою когось вартiсного.

Проте Джиммi дотримувався свого плану. За два тижнi я вже був в Олбанi i бився з Дейвом Жако. Вiн мав поважний рахунок у 19:5, з яких 15 перемог були нокаутом, включаючи технiчний нокаут над Рейзором Раддоком. Це був високий худий бiлий хлопець. Вiн не мав вигляд крутого бiйця, хоча й був таким насправдi. Я клав його знову й знову, але вiн постiйно пiдiймався. Суддя зупинив бiй пiсля мого третього нокдауну в першому раундi.

Того вечора я з кiлькома друзями святкував свою перемогу. Наступного ранку, близько восьмоi години, я постукав у дверi Камiлли. Вона вiдкрила, я увiйшов усередину i сiв. Я нiчого не говорив.

– І як воно? – запитала мене Камiлла.

– Усе пройшло добре, але шукав тут того, кого бiльше немае, – сказав я, i сльози покотилися по моiм щокам. – Там не було Каса. Усi кажуть менi, що я все роблю правильно, що я все роблю добре, i нема кому тепер сказати менi, що я зробив не так. Неважливо, наскiльки добре я б виступив, Кас, швидше за все, побачив би, що я зробив щось не так.

Я розповiв про те, як я себе почував, коли у мене брали iнтерв’ю для Sports Illustrated на тому тижнi.

«Я страшенно сумую за Касом. Вiн був моею опорою. Усi тi речi, над якими ми працювали, починають менi даватися. Проте, коли справа доходить до цього, кого це на справдi переймае? Менi подобаеться робити свою роботу, але я не вiдчуваю щастя вiд моеi непереможностi. Я б’юся з усiх сил, викладаюся на повну, але коли все закiнчуеться, немае нi Каса, щоб розповiсти менi, що я зробив не так, нi матерi, щоб показати iй вирiзки з газет».

Я вiдкладав своi почуття в бiк i поринав iз головою в справи. 24 сiчня 1986 року я бився з Майком Джеймсоном. Це був великий iрландець, якому вдалося здобути перемогу над Тексом Коббом i Майклом Доуксом. Менi знадобилося п’ять раундiв, щоб зупинити його, тому що вiн був пiдступним ветераном i знав, коли мене потрiбно затримати. Це було схоже на нудний бiй. Мiй наступний противник пiдняв цю тактику на новий рiвень. Шiстнадцятого лютого я зустрiв Джессi Фергюсона в Троi, штат Нью-Йорк. Бiй транслювали на каналi ABC, i це був мiй перший виступ на нацiональному телебаченнi. Фергюсон став чемпiоном ESPN, коли п’ять мiсяцiв тому побив Бастера Дугласа. Я дивився, як вiн проходжуеться ареною пiсля своеi перемоги на чемпiонатi, i менi дуже хотiлося кинути йому виклик за його пояс. Я бився на розiгрiвi.

Я знав, що це буде важкий бiй. Пiд час iнструктажу вiн навiть не дивився менi в очi. Вiн тримався дуже смиренно i покiрно. Проте вiд нього не вiдходило нi краплi страху чи сумнiву, тож я не збирався застосовувати жодного з моiх скромних бiйся – дивитися – менi – в – очi прийомiв. Я вiдчував, що вiн не може дочекатися моменту, щоб вдарити мене.

Я боровся в рiдному мiстi, i це забезпечувало менi перевагу в багатьох сенсах. Джиммi все ретельно пiдготував для мого першого нацiонального виступу. Вiн змусив нас одягти рукавички вагою вiсiм унцiй – легшi, нiж зазвичай. Ринг, на якому ми боролися, був менший, нiж завжди. І всi офiцiйнi представники були в нашому кутку.

Я почав боротьбу iз жорсткоi атаки в його торс. Проте Фергюсону вистачило майстерностi, щоб втримати мене. Так тривало протягом перших чотирьох раундiв. Утiм на п’ятому я загнав його в кут i зламав йому нiс правим аперкотом. Вiн заледве протягнув до кiнця раунду, i знову потрапив у бiду у шостому раундi. Тодi вiн просто нахабно вчепився в мене i повнiстю проiгнорував команду реферi зупинитися. Справа дiйшла до того, що реферi зупинив бiй. За iронiею, дисквалiфiкацiя зупинила i мою серiю нокаутiв. Але наступного дня мiсцева боксерська комiсiя змiнила результат на технiчний нокаут.

На зустрiчi з репортерами, яка вiдбулась пiсля бою, я випадково заварив скандал. Коли вони запитали мене про перемогу над Фергюсоном пiсля мого аперкоту, я сказав: «Я хотiв ще раз вдарити його по носi так, щоб кiстка його носа провалилась йому в мозок. Я завжди прислухався до порад лiкарiв. Вони казали, що щоразу, коли нiс потрапляе в мозок, шансiв у мого противника вiдразу ж встати жодних».

Репортери смiялися, але, схоже, що це був просто нервовий смiх. Слова, якi я сказав репортерам, були точнiсiнько тими, що повторював менi колись Кас. Я не думав, що сказав щось не так. Ми з Касом завжди говорили про науку калiчити людей. Я хотiв бути зухвалим та зловiсним чемпiоном. Колись я дивився по телевiзору передачi з персонажами комiксiв – людей iкс та мого улюбленого Апокалiпсиса. Апокалiпсис говорив: «Я не просто злий, я е саме зло». Кейтон i Джейкобс хотiли, щоб я був дружнiм та товариським з усiма, але я знав, що людина, яка дружня з усiма – ворог сама собi.

Наступного дня все це лайно через мiй коментар потрапило на вентилятор. Ньюйоркськi газети повиходили iз заголовками «Цей бандит – це справжнiй Тайсон?» Один репортер навiть зателефонував моiй старiй соцiальнiй працiвницi мiсiс Коулман, i вона порадила менi бути чоловiком, а не твариною. Проте менi було однаково. У мене була своя робота. Я не збирався ставати чемпiоном Майком Тайсоном у суперважкiй вазi, удаючи з себе хорошого хлопчика. Я збирався зробити це в iм’я Каса. Моi противники повиннi були знати, що змагаючись зi мною, вони заплатять своiм життям або своiм здоров’ям.

Джиммi та Кайтон пiсля цього спробували заткнути менi рот. Вони доручили Стiву Лотту сказати менi, що говорити пiсля матчу. Джиммi навiть звiльнив iхнього пiарщика через те, що той розiслав ту цитату по всiм каналам. Незабаром пiсля цiеi бiйки Джиммi запросив кiлькох ретельно вiдiбраних репортерiв повечеряти з нами. Там був Ед Шайлер з Associeted Press, i вiн вiдчував, що Кейтоном i Джиммi керуе вiдчайдушне бажання отримати для мене титул до того, як я вплутаюсь у серйознi неприемностi. Проте це було зовсiм не так. Я думаю, вони просто хотiли заробити побiльше грошей, поки могли. У них не було такоi ж поваги до моеi мiсii, як у мене.

Кейтон i всi iншi хотiли вiдбiлити мене вiд iсторii мого дитинства в Бруклiнi й створити навколо мене позитивний iмiдж. Кас знав, що це повна маячня. Вони намагалися придушити мое ество i змусити вiдповiдати iхнiм стандартам. Я ж хотiв, щоб люди побачили дикуна, який був у менi.

Пiсля бою з Фергюсоном ми влаштували вечiрку. Увесь той час я сильно пив. Звiсно ж, я не пив пiд час тренувань, але щойно бiй закiнчувався, наставав час руйнувати себе. Я став справжнiм алкоголiком. Утiм я пив подалi вiд ока всiх засобiв масовоi iнформацii мiста. Ми тусувалися в Олбанi в барi September, що належав моему другу. То було наше улюблене мiсце. Інодi туди приiжджали хлопцi з мiста, iз Бостона чи з Лос-Анджелеса з якихось робочих питань, i вони поводилися як великi шишки, нiби намагаючись розтоптати нас, маленьких провiнцiалiв, тодi ми ставили iх на мiсце, вибиваючи з них все лайно. Я не хотiв учиняти бiйки, не хотiв судовоi тяганини через це, але то були люди, що лiзли битися зi мною у моему закладi. Я пiдбурював бiйку, говорячи речi типу: «Просто дай цьому мудаку. Ким вiн себе уявив?» У нас вдався чудовий день iз тими понаiхавшими.

Мiй наступний бiй був проти Стiва Зоскi десятого березня в Колiзеi Нассау. Зускi нiколи не доводилося програвати в жодному зi своiх попереднiх боiв, але я зробив кiлька аперкотiв у третьому раундi й нокаутував його. Проте я не був вражений своiм виступом. Напередонi я впав зi сходiв у своему голубнику бiля Камiлли й порiзав собi вухо. Зускi кiлька разiв ударив мене по вуху, i воно розпухло пiд час бою, вплинувши на мою рiвновагу. У своему iнтерв’ю пiсля бою я натякнув на своi iншi проблеми.

– Менi не сподобався мiй виступ, – сказав я Рендi Гордону, який освiтлював бiй. – У мене е багато особистих проблем, якi я намагаюся подолати.

Кейтон пiзнiше сказав пресi, що я мав на увазi проблеми з дiвчатами, але це була нiсенiтниця. Тодi у мене ще не було дiвчини. Я просто був у депресii через те, що так багато моiх друзiв iз Браунсвiла було вбито. Це було варварство. Однi моi друзi вбивали iнших за грошi.

Пiсля бiйки один iз представникiв журi помiтив у мене на вусi велику опухлiсть. Тож наступного дня Джиммi попросив спецiалiста оглянути мое вухо, той побачив, що хрящ мого вуха сильно iнфiкований i негайно вiдправив мене на перевiрку до Моунт Сiнай, що на Верхньому Іст-Сайдi. Вiн хвилювався, що я можу втратити вухо, якщо його не лiкувати. Менi сказали залишатися десять днiв у госпiталi й прописали вiдвiдувати два рази на день барокамеру, де менi в хрящ вводили антибiотики.

Лiкарi з Маунт Синай сказали менi, що було б непогано виходити й дихати свiжим повiтрям. Тож щодня пiсля завершення мого другого лiкувального сеансу о третiй годинi дня до мене приiздили Том Паттi та близький друг мого дитинства Дюран i забирали мене на лiмузинi. Ми iхали разом на Таймс Сквер i тусувалися там, фотографуючись з усiма мiсцевими повiями й чуваками, якi робили за грошi туристам фотографii з пiтоном на шиi. Ми йшли в повний вiдрив i веселилися цiлу нiч. О четвертiй ранку я повертався назад до госпiталю, i медсестри починали бiситися. «Це не готель, а госпiталь!» Коли я показав лiкарям своi фотографii з повiями й пiтоном, вони теж розлютилися. «Нi-нi, ми зовсiм не мали на увазi, що ти маеш пiти в загул на всю нiч. Ми мали на увазi пiти вниз посидiти в Централ Парк, подивитись на пташок та бiлочок, подихати трохи свiжим повiтрям».

Це було майже за два мiсяцi до мого бою з Джеймсом Тiллiсом на пiвночi штату Нью-Йорк. Коли настав час бою, я був не в формi через свою хворобу, а також через те, що занадто багато пив i веселився. Бiй тривав десять важких раундiв, i я був просто радий тому, що вiн закiнчився. Один раз я збив його з нiг, i ця обставина, певно, змусила схилитися шальки терезiв на мiй бiк, але вiн був найскладнiшим моiм суперником, зi всiх, що зустрiлись менi тодi. Вiн так мене вiдгамселив, що я навiть не мiг ходити пiсля того бою. Менi довелося залишитися в готелi. Я навiть не мiг доiхати додому. Того вечора я дiзнався, що таке справжня бiйка. Кiлька разiв пiд час бою менi так сильно хотiлося впасти, щоб хоч трохи перепочити, але я продовжував атакувати i утримувати його, намагаючись вiдновити дихання.

Наступного дня Джиммi Джейкобс перейшов до режиму штурму. Вiн сказав пресi: «Цей бiй був для нього просто черговим бар’ером. Тепер же ми побачимо, на що вiн здатен насправдi». Вiн умiв майстерно манiпулювати пресою, не кажучи вже про просту публiку. Вiн i Кейтон органiзували рекламну кампанiю, яка не мала собi рiвних. Жоден актор у свiтi нiколи ранiше не отримував такоi уваги преси. Зараз це роблять усi, але тодi вони були справжнiми новаторами.

Менше нiж за три тижнi я бився в Гарденi з Мiтчем Грiном. Вiн був божевiльним шибздиком. Вiн намагався завдати менi кривди ще до бою, сказавши кореспонденту Daily News, що я дев’ятнадцятирiчний хлопець, який виглядае на сорок рокiв. Коли Марв Альберт запитав мене, чи вдалося Грiну мене образити, я сказав: «Мiтч Грiн – хороший боець, але його рiвня красномовства не достатньо для того, щоб завдати менi болю. Отже, нi».

Це був мiй перший бiй на новому контрактi з HBO, про який для мене подбали Джиммi й Кейтон. І це був справжнiй кайф – уперше битися на великiй аренi в Медiсон-Сквер-Гарден. Утiм, ви б про це не здогадалися з передматчевого iнтерв’ю на каналi НВО. Коли мене запитали, чи насолоджуюся я всiею увагою до мене, славою та багатством, я спохмурнiв. «Люди не захотiли б опинитися на моему мiсцi. Вони кажуть, що я заробляю добрi грошi. Але якби iм довелося пройти через тi речi, через якi проходжу я, вони б заплакали. Це так пригнiчуе. Усi чогось хочуть. Так само важко, як ти працюеш у тренажерному залi, люди працюють, намагаючись забрати у тебе твоi грошi». Тут я говорив просто, як Кас. Ви могли б подумати, що я буду налаштований оптимiстичнiше, адже це був мiй перший раз, коли я виступав хедлайнером у Гарденi.

Грiн був тодi шанованим бiйцем. Вiн був чотириразовим чемпiоном Golden Gloves i залишався непереможеним доти, поки 1985 року не програв бiй за титул чемпiона USBA Тревору Бербiку. Проте я знав, що поб’ю його, щойно вийшов на ринг. Я не вiдчував вiд нього жодноi менi загрози. Боротьба йшла на вiдстанi, але це було нормально. Пiсля бою з Тiллiсом я хотiв навчитися почувати себе бiльш комфортно в бою на десять раундiв. Я знав, що вiн не зможе заподiяти менi шкоди, i вирiшив попрацювати над своею витримкою. Я виграв кожен раунд, i це був не нудний бiй. У якийсь момент я вибив йому з рота капу з мiстком i парою зубiв у ньому. Вiн був гарно покараний. Я був настiльки розслабленим, що мiж восьмим i дев’ятим раундами, коли Кевiн буквально почав бурмотiти менi просто у вухо всiлякi поради щодо того, що я маю бити сильнiше, я злегка поцiлував його.

Пiсля бою я повернувся до свого звичайного зарозумiлого я.

«Не хочу здатися егоiстом, але я дуже легко виграв цей бiй. Я вiдмовляюсь бути побитим. Я нiкому не дозволю встати у мене на шляху», – заявив я журналiстам. Наступною моею метою був Реджi Гросс. Вiн був крутим бiйцем, його називали Спойлером[13 - Спойлер – вiд англ. spoil – псувати – прим. перекл.], тому що вiн попсував настрiй деяким хорошим бiйцям, включаючи Берта Купера i Джиммi Кларка, який був великим американським олiмпiйцем. Цей матч опинився на межi зриву, тому що я тяжко захворiв на бронхiт того тижня. Я страждав бронхiтами все життя i вже звик до них, але того разу то був серйозний випадок. У день бою мене вiдвели до лiкаря, i вiн провiв менi огляд.

– Боюся, менi доведеться вiдкласти цей бiй. Вiн дуже хворий, – сказав доктор.

– Сер, чи можу я, будь ласка, поговорити з вами хвилинку, – запитав Джиммi. Я побачив блиск в очах Джиммi, i вже наступноi митi я боровся на ринзi.

У першому раундi я накинувся на Гросса зi шквалом ударiв, а вiн просто прикривався. Потiм вiн раптово вирiшив обмiнюватися зi мною ударами – мене це цiлком влаштовувало. Вiн накинувся на мене з несамовитими атаками, вiд яких я успiшно ухилився, а потiм я збив його з нiг могутнiм лiвим хуком, потiм я одразу ж збив його з нiг вдруге кiлькома послiдовними ударами. Попри протести мого суперника, реферi зупинив бiйку, адже Грос ледве тримався на ногах i його погляд став просто скляним. «Ти навiть ходити не можеш, а хочеш битися? – сказав реферi.

Моi наступнi два противника, здавалося, були гiршого сорту. Можливо, Джиммi й Кейтон просто хотiли, щоб я виграв ще кiлька боiв нокаутом у першому раундi пiсля цих двох технiчних перемог. Я був вдячний iм за Вiльямса Осiю, але менi знадобилося два раунди, щоб нокаутувати Лоренцо Бойда. Проте мiй блискавичний удар у грудну клiтину з правоi, й наступний за ним могутнiй аперкот, нанесений злiва, змусив натовп вибухнути схвальними криками. За два тижнi я привернув увагу публiки, знищивши за тридцять секунд Марвiса Фрейзера, сина Джо. Я загнав його в кут, де вiн не мiг протистояти моiм ударам, а потiм прикiнчив своiм улюбленим правим аперкотом. Вiн виглядав серйозно пораненим, тому я поспiшив допомогти йому пiднятися. Марвiс менi подобаеться – вiн чудова людина.

Лише кiлька тижнiв до того менi виповнилося двадцять, i я планував стати наймолодшим чемпiоном у надважкiй вазi до кiнця 1986 року. Джиммi i Кейтон поки вели переговори iз цього приводу, а поки у серпнi менi потрiбно було битися в Атлантiк-Сiтi з Хосе Рiбальтою.

Рiбальта був мiцним горiшком, i на вiдмiну вiд Грiна чи Тiллiса вiн завдав менi клопоту. І у нього, схоже, було достатньо сили волi, щоб не дати менi його нокаутувати. Я збив його з нiг у другому i ще раз у восьмому раундах, але вiн пiдводився знову й знову. У десятому вiн впав втрете, а коли пiднявся, я знову повалив його на канати, i реферi зупинив бiй.

Рiбальтi вдалося завоювати повагу натовпу та коментаторiв, але, крiм того, вiн ще й зiпсував мiй вечiр. Пiсля бою у мене було побачення з красивою юною студенткою з Унiверситету штату Пенсiльванiя, з якою я познайомився на столiтнiй рiчницi Статуi Свободи. Ця дiвчина провела мене до самоi моеi кiмнати i почала вже торкатися мене, але я вiдсахнувся вiд болю.

«Гей! Будь ласка, не чiпай мене. Нiчого особистого, але ти повинна пiти просто зараз. Менi просто потрiбно трохи спокою», – сказав я iй. Вона все зрозумiла i поiхала назад до свого унiверситету, але ми надолужили згаяне, коли я побачив ii наступного разу.

Вона була на тому бою i бачила, як мене добряче вiдлупцювали. Менi нiколи ранiше не доводилося стикатися з чимось подiбним. Мене нудило вiд усiх тих ударiв Рибальтi навiть за кiлька годин пiсля бою. Рiбалта i Тiллiс були единими хлопцями, яким вдалося примусити мене почуватися ось так пiсля матчу. Нiколи потiм мое тiло так не болiло пiсля поединку. Проте я пригадую, що читав, як iншi вiдомi бiйцi описували схожi почуття пiсля бою – як розколювалась голова, так нiби вона вже не належить тiлу, тож я вирiшив, що це просто частина того шляху, який менi належить пройти.

Переговори про титульний бiй були у самому розпалi, i Джиммi вирiшив, що я повинен битися у Вегасi, щоб звикнути до нього, перш нiж буду битися там за титул. Ми зупинилися в будинку доктора Брюса Гендельмана, друга Джиммi. Я почав тренуватися в тренажерному залi Джоннi Токко, напредиво запущеному олдскульному спортзалi без жодних зручностей, там навiть не було кондицiонера. Токко був чудовим хлопцем, який дружив iз Соннi Лiстоном. На стiнах висiли фотографii Джоннi й iнших вiдомих бiйцiв минулого.

Одного разу я був у роздягальнi, готуючись до спарингу, коли на мене накотило. Я сказав Кевiну, що менi не подобаеться у Вегасi i я хочу повернутися додому. Насправдi, я занадто хвилювався через майбутнiй бiй. Якщо я не виграю бiй iз Ретлiфом, то не зможу претендувати на бiй iз Тревором Бербiком.

Кевiн вийшов i сказав про це Стiву Лотту. Тож Стiв став перебирати в головi можливi опцii того, що сказав би на його мiсцi Кас? Стiв увiйшов до роздягальнi i постарався триматися на позитивi. «Ти зiрка цього шоу. Ти нокаутуеш цього хлопця за два раунди. Усе буде просто фантастично. Якщо тобi тут не сподобаеться, то ми бiльше нiколи сюди не повернемося, як тобi це?»

У Стiва завжди була чарiвна манера справлятися з рiзними ситуацiями. Звичайно, я не збирався все кидати, менi просто було необхiдно випустити пар. Проте вiн не вмiв дiяти так, як дiяв би на його мiсцi Кас. Кас подивився б на мене i сказав: «Що? Ти боiшся цього хлопця? Цей хлопець просто нiщо. Я поб’ю його замiсть тебе».

Отже, шостого вересня я бився з Альфонзо Ретлiфом, колишнiм чемпiоном свiту у надважкiй вазi. Я не думав, що вiн буде кращим за Рiбальту, i вiн виявився не простим суперником; вiн був жорстким противником. Вегаськi букмекери, схоже, були iншоi думки про це. Вони не приймали ставки на сам бiй, а тiльки на перевагу в п’ять раундiв. Можна подумати, що я сприяв винайденню нового способу робити ставки. До мене такого не iснувало. Я вивiв букмекерську гру на новий рiвень.

Прозвучав дзвiнок до початку бою, i Ретлiв просто взлетiв. Як порiвняти з ним, Мiтч Грiн виглядав одним iз тих пауер волкерiв[14 - Пауер волкер – вид спортивного ходiння з навантаженням вагою – прим. перекл.]. Усе було настiльки швидко, що навiть хлопцi з HBO жартували. «Цiкаво, чи буде вiн використовувати свiй десяти- або дванадцятишвидкiсний велосипед у другому раундi», – сказав Ларрi Мерчант.

Вiн намагався боротися в наступному раундi, але довго не протримався. Я кинув його додолу лiвим хуком, а потiм, коли вiн пiднявся, розбив на друзьки кiлькома ударами його оборону.

«У його велосипеда спустило колесо», – хмикнув Мерчант. Коли Джиммi вийшов на ринг пiсля бою, вiн прокоментував бiганину Ретлiфа. «Я вiдчував, як вiн наганяе вiтер,» – сказав я.

Скоро ми отримали офiцiйне пiдтвердження. 22 листопада 1986 року я мав битися за титул з Тревором Бербiком. У мене було понад два мiсяцi вiльного часу мiж боями, i Джиммi з Кейтоном вирiшили, що непогано було б влаштувати ток-шоу за моеi участi, щоб розрекламувати бiй i просунути мою кар’еру. Я почав з’являтися на Нiчному життi Девiда Бреннера. Девiд був чудовим хлопцем i ставився до мене з неймовiрною повагою. Вiн передбачав, що я стану наступним чемпiоном у суперважкiй вазi, але, як добре не звучало б його передбачення, набагато бiльше для мене важило, коли його iнший гiсть, колишнiй великий чемпiон Джейк Ламотта, сказав теж саме.

– Без сумнiву, вiн – наступний чемпiон свiту в суперважкiй вазi, – сказав Джейк, виходячи i обiймаючи мене. – А якщо вiн не зробить усього як слiд, я його натовчу. Продовжуй у тому ж дусi, друже; ти станеш таким, як Джо Луiс, Марчiано, можливо, навiть краще.

Мое серце забилось сильнiше, коли я почув це.

Тодi Бреннер поставив Джейку запитання, i той дав дуже мудру вiдповiдь.

– Припустимо, Майк стае чемпiоном. Яку пораду ви б йому дали?

– Найкраща порада, яку я мiг би йому дати – це бути постiйно зайнятим справою i поводитися так, наче потрапив на пару рокiв до в’язницi, – сказав Джейк. – Тримайся подалi вiд усього цього смiття. Там дуже багато смiття.

– А чому там обов’язково мае бути смiття? – запитав я.

– На жаль, такi хлопцi, як ти i я, притягують до себе покидькiв, – сказав вiн.

Я брав участь у Шоу Джоани Рiверс. Вона та ii чоловiк Едгар менi подобались. Завдяки iм обом я почував себе дуже добре. Я вiдчував вiд них потiк хорошоi енергii. Це були однi з найкращих моментiв у моему життi. Пiд час нашого iнтерв’ю Джоан запитала мене, чи е у мене якась моя Адрiан, як у фiльмi «Роккi».

– У мене немае дiвчини, – сказав я.

– Коли ти починаеш тренуватися, ти вiдмовляешся вiд сексу? – запитала вона.

– Нi.

– Бачиш, бо мiй чоловiк завжди говорить менi, що вiн на тренуваннi, – хмикнула Джоан.

Я сходив на Шоу Дiка Каветта, i Дiк продемонстрував на менi деякi прийоми айкiдо. Вiн попросив мене взяти його за зап’ястя.

– Вiсiмдесятисемирiчний засновник айкiдо може вирватися з рук найсильнiшоi людини в свiтi, – сказав вiн i зробив ковзний рух, вирвавшись з моеi хватки.

– Але жоден грабiжник не буде тримати тебе в такий спосiб, – запротестував я.

Я поводився на цих шоу настiльки галантно й чарiвно, наскiльки того хотiли Джим i Бiл. Але сам я цього не хотiв. Я хотiв бути лиходiем. Я хотiв стати схожим на футболiста Джима Брауна. Коли я тiльки почав тусуватися в мiських барах, то часто бачив професiйних футболiстiв старшого вiку, якi грали разом iз Джимом Брауном. Вони говорили про нього так, немов вiн був мiфiчною iстотою.

«Гей, якби вiн зайшов сюди i щось би видалось йому не так – запах цього мiсця, музика, яка грае, гучнiсть розмов людей – якби щось просто трiшечки видалось не таким у його головi, вiн би миттю розпочав трощити це мiсце».

Я дослухався до цих розмов i думав собi: «Чорт, було б класно стати таким лихим шибздиком, i щоб люди отак про мене говорили. Якщо Джим може знищити тебе, лише тому що йому не подобаеться запах цього мiсця, то я повинен увiйти i вбити тут шибздика».

Двадцять друге листопада наближалось, i я тренувався все серйознiше. Мiсяць я тренувався в Кетскiллi, а потiм ми переiхали до Вегаса. На самому початку Джиммi i Кейтон дали менi вiдеозапис бою Бербiка проти Пiнклона Томаса, який вiн виграв, щоб стати чемпiоном. Я подивився його i дав вiдгук на нього Джиммi.

«Ця плiвка була в сповiльненiй зйомцi?»

Я був зарозумiлим, але водночас я вiдчував, що мiй час настав. У моiй хворiй уявi всi великi старi бiйцi i боги вiйни мали спуститися на землю i дивитися, як я приеднаюся до iхньоi компанii. Вони благословлять мене i я доеднаюсь до iхнього клубу. Я все ще чув у моiй головi голос Каса, але не як болiсний спогад, а просто як пiдтримку.

«Це саме той момент, на який ми так чекали вiд самого твого чотирнадцятирiччя. Ми знову й знову програвали його в наших фантазiях. Ти можеш битися з цим хлопцем iз закритими очима».

Я знав, що Бербiк був мiцним, жорстоким i сильним у бою, вiн був першою людиною, яка пройшла п’ятнадцять раундiв iз Ларрi Холмсом на захистi титулу. Ларрi вирубав усiх iнших. Я хотiв знищити Бербiка. Тодi всi поставилися б до мене серйозно, адже тодi всi думали, що я борюся з лантюхами i слабаками; вони казали, що цей хлопець не справжнiй боець, вiн просто береться за простi боi, тож мое завдання було знищити цього хлопця. Я хотiв побити його в першому ж раундi – я хотiв зробити йому боляче.

Кевiн i Метт Баранскi були так само впевненi в менi, як i я сам. Ми працювали на повнiй самовiддачi. А я сам робив ще трохи бiльше. Я подивився на своi труси за день до бою i помiтив, що у мене з’явилися видiлення. Я пiдчепив болячку. Я не знав, чи заразився вiд повii або вiд якоiсь брудноi молодоi ледi. Ми жили тодi у будинку доктора Хендльмана, i вiн зробив менi укол антибiотика.

Пiзнiше того ж дня ми зi Стiвом Лоттом узяли напрокат кiлька вiдеокасет.

– Майку, а що Кас сказав би про цього Бербiка? – запитав вiн мене. Це був спосiб Стiва поставити мене на мiсце Каса, примусити мене думати як Кас. Та Стiв не розумiв, що менi не потрiбно примушувати себе думати як Кас; Кас сидiв у мене в головi весь час.

– Вiн сказав би, що цей хлопець просто лантюх, – вiдповiв я. – Просто нiщо.

На зважуваннi я поводився як придурок. Я пронизливо зиркав на Бербiка щоразу, коли вiн опинявся поблизу. Вiн пiдходив, щоб потиснути менi руку, але я повертався до нього i його простягнутоi руки спиною. Коли я помiчав, що вiн дивиться на мене, то гаркав: «Якого хрiну ти вирячився?» Тодi я сказав йому, що збираюся нокаутувати його в два раунди. Вiн позував iз ременем, а я кричав: «Насолоджуйся своiм поясом. Тобi ще не довго його тримати. Вiн буде на талii справжнього чемпiона». Ось таким зневажливим i сердитим я був. З якоiсь причини менi тодi просто не подобався Бербiк. До того ж менi потрiбен був цей пояс. Зеленоокий монстр доеднався до гри.

Також, я гнiвався на тренера Бербiка, Анджело Дандi, який хвалився, що Бербiк поб’е мене. Кас завжди дуже заздрив Дандi, якому дiсталося тренували Алi, адже той мав собi всю увагу медiа. Кас вважав, що вiн цього не заслужив.

«Бербiк володiе хорошим стилем, щоб побити Тайсона, – казав вiн пресi. – Тревор облизуеться при думцi, що нарештi йому не доведеться бiгати за Тайсоном, адже той сам прийшов просто до нього. Тревор мае хороший удар i в нього на рахунку двадцять три нокаути. Вiн упевнений у собi, i я тоi ж думки, що вiн зупинить Тайсона в останньому раундi».

Вночi перед боем я не мiг заснути. Я провiв багато часу, розмовляючи по телефону з дiвчатами, якi мене подобались, але з якими, тим не менше, у мене нiколи не було сексу. Я намагався вiдволiктися вiд думок про бiйку, розпитуючи iх, що вони роблять, але всi вони хотiли говорити лише про бiйку. Потiм я пiдвiвся i почав битися з тiнню у себе в кiмнатi.

У день бою я поiв о першiй годинi трохи пасти. О четвертiй годинi я з’iв бiфштекс. Потiм ще трохи пасти о п’ятiй годинi. У роздягальнi я з’iв батончик «Снiкерс» i апельсиновий сiк.

Потiм Кевiн перев’язав моi руки i надiв рукавички. Пора було йти на ринг. На аренi було холодно, тож Кевiн розрiзав рушник i накинув його менi на шию. На менi були чорнi шорти, в якi я переодягнувся кiлька боiв тому. Менi довелося заплатити штраф у розмiрi 5000 доларiв, оскiльки у чорний колiр одягався Бербiк, але менi було однаково. Я хотiв мати зловiсний вигляд.

Я був тим, хто кинув виклик, тож я мав виходити першим. На мiй вихiд включили пiсню Тото, але в моiй головi грали рядки з пiснi In the air tonight Фiла Колiнза: «Я вiдчуваю цей момент в повiтрi, о Господи/ Я чекав на цей момент усе мое життя, о Господи»[15 - I can feel it coming in the air tonight, oh Lord / And I’ve been waiting for this moment for all of my life, oh Lord.].

Я пролiз крiзь канати i почав ходити по рингу. Я подивився на натовп i побачив Кiрка Дугласа, Еддi Мерфi та Слая Сталлоне. За кiлька хвилин з’явився Бербiк, одягнений у чорну мантiю з капюшоном. Вiн випромiнював упевненiсть i зухвалiсть, але я вiдчував, що все це лише видимiсть та iлюзiя. Я знав, що цей хлопець не збираеться вмирати за свiй пояс.

Алi представили натовпу, i вiн пiдiйшов до мене.

– Надери йому дупу за мене, – сказав менi Алi.

П’ять рокiв тому Бербiк побив Алi, i Алi пiшов пiсля бою на пенсiю, тож я був бiльш нiж щасливий зробити це для нього.

– Це буде нескладно, – запевнив я Мухаммеда.

Нарештi настав час боротися. Продзвенiв дзвiнок, i суддя Мiллс Лейн дав нам знак починати. Я накинувся на Бербiка i почав обсипати його важкими короткими ударами. Я не мiг повiрити, що вiн не рухаеться i не ухиляеться, а стоiть просто передi мною. Я влучив його правою рукою майже на самому початку бою в лiве вухо, намагаючись пробити його барабанну перетинку. Приблизно всерединi раунду я сильно вдарив його жорстким ударом правою. Я накинувся на нього, i до кiнця першого раунду Бербiк здавався контуженим. Вiн зробив кiлька дуже, дуже хороших ударiв.

Я повернувся до свого кута i присiв. Через той укол антибiотика з мене капав пiт, як краплини з морозива Good Humor в липнi. Проте менi було однаково; я був там, щоб прикiнчити Бербiка. Крiм того, один iз моiх героiв, Малюк Шоколад, весь час боровся iз сифiлiсом.

«Воруши головою, не забувай про джеб, – говорив Кевiн. – Ти постiйно б’еш в голову. Лупи його спершу в тiло».

За десять секунд пiсля початку другого раунду я вдарив його правою, i Бербiк впав. Вiн тут же схопився i знову кинувся на мене. Вiн намагався чинити опiр, але його удари були неефективнi.

Коли до кiнця раунду залишалось близько пiв хвилини, я вдарив його правою в корпус, замiсть того, щоб виконати аперкот, а потiм я все ж таки здобувся на аперкот, але промахнувся. Проте я одразу ж зробив удар лiвою i поцiлив йому в скроню. Це була запiзнiла реакцiя, але вiн упав. Я навiть не вiдчував, як завдав цього удару, але вiн виявився дуже ефективним. Вiн спробував встати, але тут же знову впав, i я помiтив, що його щиколотка повнiстю зiгнута.

«Вiн нi за що не встане i не зрiвняе рахунок», – подумав я.

І я мав рацiю. Вiн спробував встати вдруге, але тут же зачепився об брезент i знову впав. Нарештi вiн встав, але Мiллс Лейн обiйняв його i дав йому знак покинути ринг. Цього було достатньо. Я став наймолодшим чемпiоном у надважкiй вазi за всю iсторiю боксу.

– Усе скiнчилося. Ось i все, настала нова ера в боксi, – сказав диктор НВО Барi Уоткiнс.

– Майк Тайсон зробив те, що зазвичай робить Майк Тайсон. Тобто бився, – додав Шугар Рей Леонардо.

– О так, вiн бився, – сказав Уоткiнс.

Я просто онiмiв. Я нiчого не вiдчував. Я усвiдомлював, що вiдбуваеться навколо мене, але просто зацiпенiв. Кевiн обiйняв мене. Пiдiйшов Хосе Торрес.

– Я не можу в це повiрити, старий. Я ж тепер той чортiв двадцятирiчний чемпiон свiту, – сказав я йому. – Ця вся чортiвня – щось просто нереальне. Чемпiон свiту в двадцять рокiв! Я ж малий, я просто бiсiв малий.

Джиммi вийшов на ринг i поцiлував мене.

– Як ти гадаеш, Касу таке б сподобалось? – запитав я. Джиммi посмiхнувся.

Дон Кiнг, чий син був менеджером у Бербiка, пiдiйшов привiтати мене. Потiм я оглянув присутнiх i вiдчув у собi гордiсть та пиху. «Так, ми це зробили», – подумав я. – Це зробили ми з Касом». Потiм я почав говорити до Каса.

«Ми зробили це, ми довели, що всi цi хлопцi помилялися. Б’юся об заклад, Бербiк бiльше не думае, що я замалий зростом, чи не так?» Потiм я зрозумiв, що Касу не сподобався б той стиль, в якому я боровся.

«А все iнше, що ти зробив на рингу, було повною фiгньою, – почув я в головi його голос. – Але фiнал був настiльки гучним, що це все, що пам’ятатимуть люди».

Настав час для пiсляматчевих iнтерв’ю. Я мав виразити подяку Касу. Тодi я був найкращим бiйцем у свiтi, i я був його творiнням. Кас мав бути тут. Вiн би iз задоволенням задав жару всiм тим людям, якi списали його з рахункiв як хворого на голову. Вiн би сказав: «Нiхто не може перемогти мого хлопчика. Йому лише двадцять рокiв, але нiхто в свiтi не може його перемогти».

«Це той момент, на який я чекав усе свое життя вiдтодi, як почав займатися боксом, – сказав я, коли почалася пресконференцiя. – Бербiк був дуже сильним. Я нiколи не очiкував, що вiн виявиться таким же сильним, як я … кожен мiй удар я приправляв поганими намiрами. Мiй рекорд залишиться назавжди, вiн нiколи не буде побитий. Я хочу жити вiчно … Я вiдмовився програвати … Лише смерть могла б змусити мене програти. Я прийшов, щоб знищити мого противника i виграти чемпiонат свiту у надважкiй вазi, i менi це вдалося. Я хотiв би присвятити свiй бiй моему великому вчителю Касу Д’Амато. Я впевнений, що вiн там, нагорi, дивиться вниз, i розмовляе з усiма великими бiйцями, i каже, що його хлопчик добився свого. Я думав, що вiн божевiльний бiлий чувак … вiн був справжнiм генiем. Усе, що, як вiн говорив, мае статися – сталося».

Хтось запитав мене, хто буде моiм наступним противником.

«Менi однаково, з ким битися далi, – сказав я. – Якщо я хочу бути видатним, то менi доведеться битися з усiма пiдряд. Я хочу битися з усiма пiдряд».

Навiть Дандi похвалив мене пiсля бою.

«Тайсон крутить такi комбiнацii, яких я нiколи ранiше не бачив. Я був приголомшений. Я працював з Алi i Шугар Рей Леонардом, але у Тайсона я бачу комбiнацiю з трьох ударiв, що не мае собi рiвних. Де ви таке бачили, щоб боксер кидав правий удар у нирку, переходив вище з аперкотом, а потiм робив би лiвий хук?»

Я не знiмав цей ремiнь весь вечiр. Я носив його по всьому лобi готелю. Я пiшов у ньому на вечiрку пiсля бою, не знiмав його й пiзнiше, коли ходив випити з Джеем Брайтом, моiм сусiдом по кiмнатi в будинку Каса, iз сином Боббi Стюарта i з бiйцем Метью Хiлтоном. Ми вирушили до Вегаського дайв-бару The Landmark, розташованого через дорогу вiд готелю Хiлтон. Там нiкого не було, але ми просто сидiли i пили всю нiч. Я пив чисту горiлку i по-справжньому напився. Наприкiнцi ночi Метью вирубився, i я пiшов на гостини до рiзних дiвчат, показуючи iм свiй чемпiонський пояс. У мене не було сексу з ними, я просто тусувався якийсь час у них, а потiм йшов i дзвонив iншiй дiвчинi, щоб пiти до неi додому i трохи потеревенити з нею. Це було божевiльно. Ви маете усвiдомити, що я був усе тим самим двадцятирiчним пацаном. І якщо подумати, то багатьом моiм друзям було лише по п’ятнадцять?шiстнадцять рокiв. У тому вiцi це не було великою рiзницею. А тепер раптом, оскiльки я став чемпiоном свiту, усi очiкували, що я через цей титул i все його значення стану зразковим хлопцем. Проте я був лише малим хлопцем, який хотiв веселитися.

І я був втрачений. Тодi, коли я виграв пояс, я був розбитою душею, тому що у мене не було жодного ментора. У мене не було Каса. Я повинен був виграти пояс для Каса. Ми мали зробити це або померти. Шляху з рингу без чемпiонського пояса для мене не iснувало. Усi цi жертви, страждання, самовiдданiсть, жертви, страждання. Кожного божого дня, щохвилини. Коли я нарештi повернувся рано вранцi до свого готельного номера, я подивився на себе в дзеркало, кинув погляд на пояс на менi i усвiдомив, що виконав свою мiсiю. І ось тепер я був вiльний.

Проте потiм я згадав, як прочитав в однiй iз книг Каса слова Ленiна: «Свобода – це вельми небезпечна рiч. Їi варто дуже ретельно розподiляти». Це була та мудрiсть, яку менi варто було взяти до уваги на прийдешнi роки.




5


«МЕНЕ ЗВУТЬ МАЙК ТАЙСОН. Я ПРОФЕСІЙНИЙ БОЄЦЬ. БОКС – ЦЕ ОДИНОКИЙ спорт. Спаринг, тренування i особливо пробiжки дають менi достатньо часу для роздумiв. Одна з речей, про яку я думаю найбiльше – це те, наскiльки поганими е наркотики i як вони шкодять людям. Що ж, ми можемо позбутися наркотикiв, якщо кожен iз нас, один за одним, вирiшить сказати iм “Нi”. Це маленьке слово з великим значенням. Скажи це, СКАЖИ НІ! НАРКОТИКАМ!»

Це була соцiальна реклама, в якiй я знявся для управлiння по боротьбi з наркотиками, його транслювали просто перед моiм першим захистом титулу 1987 року. Також я знiмався в соцiальнiй рекламi для штату Нью-Йорк. У ролику я бив боксерську грушу, а потiм, повернувшись до камери, говорив: «Правильно, тримайся подалi вiд крека задля твоеi перемоги».

Іронiя в тiм, що тодi, як я знiмався в цих роликах, я водночас фiнансував мого друга Альберта у виробництвi кокаiну, яке той мав у Браунсвiлi. Одразу пiсля смертi Каса, я почав давати Альберту то п’ять, то двадцять тисяч долларiв, просто щоб йому не довелося працювати на когось iншого. Я не був партнером i нiколи не сподiвався на повернення моiх iнвестицiй. Я просто турбувався про його безпеку. Ми з Альбертом виросли разом, ми разом грабували й крали. Я не хотiв, щоб йому перепало, якщо один iз дилерiв, на яких вiн працював, скаже: «Де мiй крек?» Наркобiзнес в Браунсвiлi в 80-тi роки був схожий на рабство 1820-х рокiв. Коли ти працюеш на цих хлопцiв, твое життя нiчого не варте. Якщо в тебе опинявся пакунок тiеi людини, ти вже не мiг пiти, коли тобi забажаеться. Щойно ти потис йому руку i уклав iз ним угоду – ти став його власнiстю.

Я думав про те, щоб змусити Альберта пiти працювати зi мною. Проте такi хлопцi, як вiн, занадто антисоцiальнi. Вони не вiрили в те, що можна просто тусуватися без того, щоб передавати комусь якiсь сумки, бути слухняним хлопчиком i цiлувати дупу, тому що я чемпiон. Нiхто не збирався ним командувати. Єдине, на чому ми добре зналися в Браунсвiлi – це насильство, навiть у тому, що стосуеться людей, яких ми любимо. Альберт був занадто жорстоким, щоб стати частиною мого оточення. Вiн не збирався, як Майк Тайсон, навчитися усiм цим «Так, мем. Як ся маете, мем? Чи можу я вам допомогти?» Такi хлопцi, як вiн, бiсилися i не вмiли контролювати своi емоцii. Тому я зробив простiше. Я сказав: «Ось. Ти вiзьмеш цi грошi».

Утiм мiй план не спрацював. Молодий турок, що збирався отримати свое лайно, застрелив Альберта та кiлькох iнших моiх друзiв 1989 року. Тодi iм було лише по двадцять рокiв, з ними був ще один шiстнадцятирiчний хлопець, який також хотiв отримати шматочок своеi мрii. Мрii про мерседеси, дiвчат та статус у суспiльствi вбили iх. Тодi було багато смертей. Я заплатив за багато похорон.



ДВІ РЕЧІ Я ЗРОБИВ ОДРАЗУ Ж ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ В НЬЮ-ЙОРК ІЗ ПЕРЕМОГОЮ. Я пiшов у Кетскiлл i показав скрiзь свiй пояс. Я носив його на вулицi протягом трьох тижнiв, iнодi навiть спав у ньому. Одного разу я зайшов на кухню i запропонував Джею Брайту покататися зi мною. Була ще одна людина, якiй я хотiв показати пояс. Я наказав Джею iхати до горiлчаного магазину i дав йому трохи грошей, щоб той купив велику пляшку шампанського Dom Pеrignon. Потiм я сказав йому iхати на могилу Каса. Коли ми пiдiйшли до його надгробку, в обох з очей капали сльози. Ми обидва трохи помолилися, а потiм я вiдкоркував шампанське, ми зробили по великому ковтку, i я вилив залишок пляшки на могилу Каса, залишив порожню пляшку на травi й пiшов.

Друге, що я зробив, це поiхав до Нью-Джерсi й зайнявся могилою моеi матерi. Їi хлопця Еддi збила машина, i вiн помер перед самим моiм боем iз Бербiком, його поховали поряд iз моею матiр’ю. Тож я ексгумував iх обох i поклав рештки в красивi бронзовi гроби, а потiм купив для неi масивний семифутовий надгробок, так щоб усi, хто приходять на кладовище, знали, що це могила матерi Майка Тайсона.

До цього моменту я вже переiхав у свою власну квартиру в будинку Джиммi та Стiва Лотта. Напевно, для того, щоб вони могли слiдкувати за мною, адже я був iхньою дiйною коровою. Я хотiв насолоджуватися своiм титулом чемпiона. Вперше в моему життi ми поставили цiль i досягли ii, пройшовши крiзь усю цю кров, пiт та сльози. Тепер про мене можна було говорити за тим самим столом, що й про Джо Луiса та Алi. Менi хотiлося погрiтися в променях слави, але водночас я почувався винуватим та спустошеним. Каса не було зi мною, щоб насолодитися моею перемогою разом чи дати менi якiсь вказiвки. Вперше за багато рокiв у мене не було нi мети, нi бажання що-небудь робити. Усе могло бути по-iншому, якби у мене тодi була компаньйонка чи дитина. До того часу в усiх моiх друзiв уже були дiти. Але я був надто зайнятий боротьбою.

А ще я вiдчував себе самозванцем. Джиммi й Бiлл були сповненi рiшучостi вибити з мене весь Браунсвiль i створити менi позитивний образ. Проте я був частиною Браунсвiля. Браунсвiль створив мiй характер, вiн був моiм дороговказом. Це була та важлива сутнiсть, зберегти яку прагнув Кас. Вони змушували мене знiматися в цих антинаркотичних роликах i позувати для плакатiв, але абсолютно всi знали, що я був злочинцем. Я прийшов у бокс iз дитячоi колонii. А тепер раптом я став хорошим хлопцем? Нi, я був нiгером-пiдробкою, клятим дядьком Томом.

Я почувався дресированою мавпою. Усе, що я тепер робив, пiддавалося критицi, усе повинно було бути заздалегiдь обдумано. Я приходив на ток-шоу, i вони просили мене не одягати ювелiрку. Стiв фактично сказав менi зняти моi парнi золотi браслети. Я не хотiв жити з такими обмеженнями. Я став чемпiоном свiту у важкiй вазi не для того, щоб бути покiрним славним хлопцем.

Джиммi й Кейтон хотiли, щоб я був ще одним Джо Луiсом, а не Алi або Соннi Лiстоном. Вони хотiли, щоб я був героем, але я хотiв бути лиходiем. Лиходiя завжди пам’ятають, навiть коли вiн не кращий за героя. Навiть якщо герой вбивае його, то героя робить героем саме лиходiй. Лиходii безсмертнi. Крiм того, я знав, що геройський iмiдж Джо Луiса створено штучно. У реальному життi вiн любив нюхати кокаiн i псувати гарненьких дiвчат.

Я хотiв, щоб люди кланялися менi в ноги; я хотiв, щоб люди догоджали менi; я хотiв проганяти жiнок геть вiд себе. Це було те, що обiцяв менi Кас, але я чомусь цього не отримував. Передбачалось, що тепер настав мiй час на рингу. Однак я все ще продовжував сидiти на трибунi, на ринг мене не випускали.

Коли я переiхав до своеi квартири, Стiв пiдключив менi чудову стереосистему, яка коштувала близько дванадцяти штук, i Джиммi добряче пройшовся по ньому за те, що той витратив на неi стiльки моiх грошей. Пiзнiше того ж року ми тинялися по Форум Шопс у Цезарi, i я побачив годинник.

– Дiставай свою картку i купи менi цей годинник, – сказав я.

– Нi хрена, – вiдповiв Стiв.

– Чому нi? Ти ж знаеш, що я поверну тобi грошi, – запротестував я.

– Нi за що, Джим вб’е мене на хрiн, – сказав вiн.

Саме тодi моi демони стали нашiптувати менi: «Цi бiлi хлопцi не пiклуються про тебе, як Кас».

Я любив Джиммi, але вiн завжди намагався тримати мене в уздi.

«Майку, ти повинен це зробити, тому що в iншому разi ця багатомiльйонна компанiя подасть на нас до суду». Тож нам доводилось йти на той бiй або знiмати ту рекламу. Я все ще був незрiлою дитиною. Посеред зйомок рекламного ролика я говорив: «Я не хочу займатися цим лайном. Я хочу поiхати в Браунсвiль i потусуватися з моiми друзями».

Я повертався до Браунсвiля майже щовечора, коли не тренувався. Там до мене ставилися як до царя. Буквально. Коли моi ямайськi друзi бачили, як пiдкочуеться мiй лiмузин, вони дiставали своi пiстолети:

– Хей, цi пострiли для тебе, Майку, двадцять один пiстолет, нiгер! – вигукував один iз них.

І вони давали менi салют iз двадцяти одного пiстолета. Бум, Бум, Бум! Інодi я прогулювався вулицею з кiлькома друзями i бачив якогось хлопця, який знущався надi мною багато рокiв тому. Моi друзi не знали, що у мене були претензii до цього хлопця, але по тому, як той дивився на мене, вони могли сказати, що мiж нами не було нiякоi любовi.

– Ти знаеш цього мудака, що дивиться на тебе? Хто ця сука? – питав мене хто-небудь iз моiх друзiв.

Менi не потрiбно було вiдповiдати.

– На кого ти, мати твою, дивишся, шибздику? – вискакував мiй друг. І все – вiн заводився. Вони просто йшли лупцювати його. Менi доводилося казати iм, щоб вони залишили його в спокоi.

Щойно я почав заробляти багато грошей на боксi, у мене з’явилася репутацiя Робiн Гуда. Люди, якi мене не знали, робили багато шуму з того, що я iздив до Браунсвiля i роздавав своi грошi. Проте все було зовсiм не так. Люди, якi провели дитинство в такому мiсцi, як я, повиннi пiклуватися про своiх друзiв, навiть якщо пройшло вже двадцять рокiв. Тож, якщо я вирвався з цього мiсця i змiг заробити грошей, я мав повертатися назад, щоб дати трохи грошей своiм друзям, життя яких склалося не так добре. Я забирав готiвку з офiсу Кейтона i дiлив стодоларовi купюри на пачки по тисячi доларiв. Зазвичай я брав iз собою близько двадцяти п’яти тисяч готiвкою i роздавав iх своiм друзям, коли зустрiчався з ними. Я говорив iм, щоб вони купили собi по красивому костюму, а потiм ми йшли куди-небудь разом увечерi.

Я навiть не переймався тим, чи знаю людей, яким давав грошi. Я зупиняв машину i роздавав стодоларовi купюри волоцюгам i бездомним людям. Я збирав купу вуличних хлопчакiв, вiдвозив iх до магазину спортивних товарiв Лестера i купував iм новi кросiвки. Пiзнiше я дiзнався, що Гаррi Гудiнi робив те ж саме, коли почав пiдiйматися у своiй кар’ерi. Напевно, саме це i роблять бiднi люди, якi швидко розбагатiли. У них немае почуття, що вони все це заслужили. Інодi я почувався саме так, адже я забув про всю ту важку працю, яку я вклав у мою кар’еру.

Це був до бiса забитий, заражений наркотиками, злочиннiстю, сексом i брудом район. І ти з цього смiтника, розумiеш? Звiсно, роздавати iм грошi й допомагати цим людям – не означае розв’язати iхнi проблеми, але це робить iх щасливими.

Щоразу, коли я роздавав грошi, я обов’язково йшов i знаходив усiх старих дам, якi були друзями моеi матерi. Я iхав у машинi з другом i бачив, що проiжджаю повз будинок, де жила старенька ледi, що була маминою подругою, тодi я зупиняв машину, i, поки мiй друг чекав усерединi, я стукав у ii дверi й давав iй трохи доларiв. А потiм я знову i знову робив те ж саме. Я не вважав своi справи чимось благородним. Це було тим, що я повинен був робити. Можливо, я вiрив, що в такий спосiб зможу замолити своi грiхи й купити собi дорогу назад до раю. Напевно, я шукав спокути своеi провини.

Я часто бував сам не свiй, але в Браунсвiлi у мене завжди були друзi, якi не дозволяли менi опуститися. Я сидiв там i скаржився на важке життя, а цей хлопець, чие iм’я я вважаю за краще не називати, дивився на мене i казав: «О, це ти називаеш важко? Кого ти останнього вбив, Майку? До якого будинку ти останнiй раз зайшов i пов’язав там усiх, а, Майку?

Щоразу, коли я говорив про себе щось погане, вiн говорив: «За тобою немае нiчого поганого, Майку. Ти хороша людина. Ти не тiкаеш звiдти, звiдки ти родом, тому що тепер у тебе е грошi. Якби ти не був хорошою людиною, ми б усi разом запхали тебе в багажник, Майку».

Багато моiх друзiв iз Браунсвiля були ув’язненими в Коксакi, який розташовувався недалеко вiд Кетскiлла. Я ходив до школи разом iз бiльшiстю з тих, хто тепер працював там у в’язницi, тому, коли я йшов туди вiдвiдати своiх друзiв, я, замiсть того, щоб йти до кiмнати для побачень, бовтався з ними в iхнiх камерах, тому що знав начальника в’язницi й усiх охоронцiв. Я знiмав зi своiх нiг черевики, з шиi ланцюжки i вiддавав це все моiм друзям, а всi охоронцi вiдвертались i дивились в iнший бiк. Одного разу я йшов коридором повз камери, i побачив маленького Спайка з Бронкса, який сидiв колись разом зi мною в Споффордi. Тепер вiн був вже не маленьким, а справжнiм монстром.

– Гей, Майку. Що там як, чувак? Чим займаешся? – крикнув вiн.

Вiн подумав, що мене знову заарештували i тепер ведуть до камери.

Ось таким подвiйним божевiльним життям я жив. Одного дня я провiдував своiх друзiв у в’язничних камерах, а наступного – я тусувався разом iз Рiком Джеймсом. Я бачився з ним кiлька разiв то там то сям, але перший раз ми по-справжньому мали нагоду поговорити один з одним на вечiрцi пiсля прем’ерного показу якогось фiльму. Ми були у великому клубi, там була, можливо, тисяча людей, але Рiка Джеймса важко не помiтити. Вiн покликав мене до себе.

– Гей, Майку, iди-но сюди, сфотографуешся з нами.

Вiн позував разом з Еддi Мерфi й Сильвестром Сталлоне. Вiн тодi пристойно заробив через Ем Сi Хаммеру, який узяв за основу свого хiта U Can not Touch This семпл iз пiснi Рiка, то ж Рiк був знову при дiлi.

Наступного разу я побачив його у вестибюлi готелю на Сансет-бульвар. Я сидiв, прохолоджуючись, на вулицi з Рiккi Шредером i Альфонсо Рiбейро з Принца з Беверлi-Гiллз. Рiкi тодi було рокiв сiмнадцять, а Альфонсо – шiстнадцять. Проте ми сидiли там i пили, аж ось я пiдняв очi i побачив, як пiд’iхав Корнiш-Роллс-Ройс iз вiдкидним верхом i звiдти вийшов Рiк. На ньому була яскрава сорочка з краваткою, але краватка була розв’язана, а сорочка розстебнута. Вiн пiдiйшов до нас, дав менi п’ять, потiм подивився на Альфонсо, i… бум!.. сильно вдарив його в груди.

– Дай менi це чортове пиво, – сказав вiн i схопив пиво Альфонсо.

– Рiку, це ж дитина, ти не можеш так бити цього хлопця, – запротестував я. Вiн просто взяв пляшку i вiдсьорбнув iз неi.

– У чому рiч, нiгер? – вiдповiв вiн менi. Рiку було просто плювати.

Еддi Мерфi i його брат Чарльз розповiли менi велику iсторiю Рiка Джеймса. Одного разу вiн працював з Еддi над якоюсь пiснею i залишився у нього вдома. Я увiйшов, i Еддi пiдiйшов до мене.

– Майку, цей нiгер поклав ноги на мiй стiлець, – сказав Еддi. Вiн скаржився на Рiка. Еддi мав бездоганний будинок, i все повинно було бути в повному порядку. А Рiк мав звичку класти своi смердючi ноги на стiльцi, хоч вони просили його цього не робити, але Рiку було однаково.

До бiса все це. Я можу робити все, що захочу,«– казав вiн.

Тож Чарлi, брат Еддi, пiдiйшов до Рiка.

– Телепню, ми тут не жартуемо, – сказав вiн i став душити Рiка, щоб стримати його.

З Рiком таке не проходить. Вiн встав i струснувся. А коли Чарлi повернувся до нього спиною, Рiк його окликнув:

– Ей, Чарлi.

Чарлi обернувся, i Рiк вдарив його так сильно, що на обличчi Чарлi можна було побачити вiдбиток лiтер Р. Дж. вiд масивного дiамантового персня Рiка.

Наступного дня, коли я повернувся додому до Еддi, Еддi та Чарлi були враженi тим фактом, що Принц та його хлопцi надерли iм дупу за грою в баскетбол. Принц був у туфлях iз пiдборами, але однаково закидав усi м’ячi. Вжух… Вжух…

Проте, якщо я й повинен був вiддати належне однiй людинi, яка наставляла мене на моему шляху знаменитостi, то це Ентонi Майкл Холл. Я зависав iз ним ще тодi, коли тiльки пiдiймався до слави, намагаючись стати чемпiоном. Вiн був тою самою людиною. Вiн був першим моiм знайомим, який заробляв грошi на своiй славi. І вiн був просто красень, з цим його лiмузином повсюди. Вiн був дуже щедрим. Отож, розбивши свiй «кадилак», я пiшов i купив лiмузин, адже бачив, як класно на ньому кататися, поiздивши трохи в лiмузинi Майкла. Я iздив на цьому лiмузинi на новорiчну вечiрку Еддi Мерфi 1987 року в його маетку в Нью-Джерсi. Це була зоряна вечiрка з Al B. Sure! Боббi Брауном, Run-DMC та Heavy D. Я був самовпевнений, але водночас ще трохи сором’язливим. Проте моя сором’язливiсть не завадила менi посадити трьох дiвчат у мiй лiмузин i вiдвезти iх до моеi квартири на Манхетенi.

Днi моеi цноти закiнчилися. Я був екстремiстом у всьому, що робив, включаючи секс. Щойно я почав трахати жiнок, шлюз вiдкрився. Високi, маленькi, витонченi, страшненькi, свiтськi левицi, вуличнi дiвчата – моi критерii були дуже широкими. Проте, у мене не було в цьому жодноi тактики, i я досi не знав, як пiдступитися до жiнки.

Коли я приiжджав до Браунсвiлю, то вiдвiдував свого друга дитинства, який став сутенером. Ми сидiли в його новенькому лiмузинi й просто розмовляли, аж раптом вiн зупинявся i виходив з машини.

– Іди, вiзьми того чортового шибздика, – кричав вiн однiй iз дiвчат на вулицi. – Бачиш того шибздика на розi? Що ти тут стирчиш з цими сучками?

А тодi вiн повертався до машини.

– Цим сучкам треба наказувати, Майку, – говорив вiн. – Вони надто швидко вiдволiкаються. Менi потрiбна собака-поводир, щоб пасти цих сук.

Одного разу я прийшов до нього о четвертiй годинi ранку.

– Що ти тут робиш, Майку? – запитав вiн.

Я нiколи ранiше не казав йому, що хочу трахнути одну з його дiвчат, але вiн навiть не дозволив менi вiдкрити рота.

– Забирайся звiдси нафiг, Майку, гаразд? Ти – Майк Тайсон. Не треба тобi трахати цих повiй i мерзенних сучок.

Бувало, я зустрiчався зi своiми старими друзями, з якими колись ходив на грабунки. Тодi у них вже були своi мерседеси, i вони мали такий самий крутий вигляд, як i я. Ми смiялися, тусувалися в клубi, а повз нас проходила красива жiнка з чоловiком. Я починав говорити до неi, а моi хлопцi ставали навколо i блокували ii хлопця. Ох, невартий я й щербатоi копiйки. Тупi, тупi горили з крутими пушками. Вони дивилися на цього хлопця, типу «Якого хрiну ти робиш, нiгер?» Тодi iнший хлопець говорив дiвчинi: «Ти б краще поводилась добре з моiм бiсовим другом, або я вб’ю твого шибздичного чоловiка». Це були вiсiмдесятi. Ось так люди поводились у Браунсвiлi.

Я нiколи не розмовляв iз дiвчатами в Браунсвiлi. Вони боялися мене, тому що в молодостi я поводився дуже грубо i взагалi був огидним. Дiвчата в моему районi завжди бачили мене наскрiзь. Я зовсiм не вмiв iз ними загравати. Тому моi друзi говорили: «Іди сюди, мала, дай менi поговорити з тобою». У моему бiлому свiтi було набагато легше зустрiчатися з дiвчатами. Я зустрiчався з ними на фотосесiях, або коли вони брали у мене iнтерв’ю, або вони були моделями, якi працювали зi мною на зйомках. Ставши чемпiоном, я вiдчув себе трохи впевненiше з жiнками, але й жiнки навколо мене стали агресивнiшими. Усе це змусило мене подумати, що чинити, як я чиню – добре. Наприклад, коли вони обiймали мене, я вважав нормальним розвитком подiй хапати iх за дупу i цiлувати iх. Так, у своi двадцять рокiв я все ще не знав кращоi тактики. Я вiрив, що кожна жiнка, яка пiдходила до мене, хотiла вiд мене сексу. Нiхто не хотiв бути зi мною, до того як я став тим самим Майком Тайсоном. Оскiльки я не був особливо вправним у спiлкуваннi з жiнками, то переспавши з кимось один раз, я пробував побачитися з нею знову.

У мене ще не було iнструментiв, щоб розшифрувати намiри жiнок. Красивi жiнки чiплялись до мене, але я був таким iдiотом. Замiсть того щоб сказати «гей, пiдемо до мене в машину» або «пiшли до мене», я будував плани пiти з нею в кiно на наступний день. А потiм я повертався додому i дрочив, думаючи про неi. Вона могла б бути тут зi мною, у моiй кiмнатi. Менi слiд було просто сказати: «Чому б нам просто зараз не пiти до мене?» Одного разу я розмовляв кiлька годин з однiею дiвчиною, i врештi-решт вона сказала: «Слухай, давай я просто сяду в цю машину i поiду до тебе додому». Про себе я подумав: «О Боже, Боже, дякую!» Мiй дiм мав ошатний вигляд. Я напирскав трохи дезодоранту, дiстав презервативи й кiлька порнофiльмiв. Усе було готово. Я був надзвичайно щасливим.

Я тусувався зi старшими знаменитостями в Колумбусi, i тi, побачивши, що я подобаюся дiвчатам, говорили: «Чому б тобi не привести ii в мiй готель на вечерю?» Вони бачили, що я не дуже добре вмiю розмовляти з дiвчатами. Коли дiвчата починали липнути до мене в Колумбусi, я спускався з ними вниз до вбиральнi. Там було повно народу, i вони бачили, як ми спускаемося. А потiм, коли ми поверталися наверх, спина дiвчини була вся брудна вiд пiдлоги у вбиральнi. І Полi говорив: «Йоу, Майку. Вони всi пiднiмаються бруднi».

Почавши, я вже не мiг зупинитися. Я став занадто поблажливий до себе. У моему готельному номерi у Вегасi збиралося по десятеро жiнок. Коли менi потрiбно було спуститися на пресконференцiю, я брав iз собою одну, а iншi залишалися в кiмнатi, чекаючи на мене пiсля конференцii. Інодi я роздягався, одягав чемпiонський пояс на голе тiло i так займався сексом iз дiвчиною. Щоразу, коли з’являвся добровiльний партнер, я був готовий до сексу. Найбожевiльнiшим було те, що я намагався задовольнити кожну з них. Це було неможливо; цi жiнки були навiженими. Через деякий час я зiбрав список дiвчат iз рiзних мiст. У мене були моi дiвчата в Вегасi, Лос-Анджелесi, Флоридi та в Детройтi. Ох, нащо менi було це все?

Я просто зовсiм злетiв iз катушок. Я пiдпалював свiчку з обох кiнцiв: я викладався на повну на тренуваннях i так само ставився до свого дозвiлля – безперервно пив, трахався i бився з жiнками всю нiч. Це просто та тупа егоiстична чортiвня, яку робиш, коли ти лише мала дитина, що дiстала здобич.

Десь тодi ж я зустрiвся з дiвчиною, яка була понад моi сподiвання. Мене познайомили з людьми зi свiту великоi моди. Це вже був не Колумбус, а справжне iнтернацiональне оточення, де обiдають iз королiвською гiднiстю. Тодi я зустрiчався з моделлю, але мiй друг Кью розсердився на неi через якiсь грошi. «Забудь про неi, Майку. Я збираюся познайомити тебе з найкрасивiшою жiнкою в свiтi. Зараз вона лише пiдлiток, але скоро стане найбiльш високооплачуваною моделлю. Тобi краще поговорити з нею зараз, тому що за кiлька рокiв вона вже нi з ким не буде розмовляти».

Кью запросив мене на вечiрку, на яку мала прийти ця дiвчина. Це було у вишуканiй квартирi на П’ятiй авеню. Ми вiдпочивали, i от Кью пiдвiв до мене цю модель. Вона була саме такою, як говорив Кью, до того ж у неi був приголомшливий англiйський акцент. Про неi можна було з упевненiстю сказати, що вона повнiстю веде гру. Ми почали говорити, i вона знала, хто я, i, здавалося, була заiнтригована мною.

Ми обмiнялися номерами телефонiв, i наступного дня я став шукати папiрець, який вона менi дала. Я знайшов його. На ньому, поруч з ii номером телефону було «Наомi Кемпбелл».

Ми вiдразу ж почали зустрiчатися. Ми не могли один без одного. Вона була дуже пристрасною, фiзичною особистiстю. Насправдi у нас було багато спiльного. Їi також виховала мати-одиначка. Вона надривала свою дупу, щоб назбирати достатньо грошей та вiдрядити дочку до приватноi школи в Англii. Наомi все свое життя була привiлейованою молодою ледi.

Ми багато сварилися. Я завжди був з iншими дiвчатами, i iй це не подобалося. Не думаю, що нам судився великий любовний роман, але ми були тими двома людьми, яким просто подобалось бути разом. Вона була неймовiрно зосереджена на своiй кар’ерi. Вона була просто приголомшливо вольовою особистiстю. І вона була готова битися за мене. Якби я потрапив в бiйку, вона була б поруч зi мною i не побоялась би битися. Вона нiкому не дозволяла погано про мене говорити. Тодi вона була просто маленькою дiвчиною, яка намагалася знайти свiй шлях – ми обидва були такими – а свiт пожирав нас. Тодi ми ще нiчого не знали про життя, принаймнi я так точно. Проте вже за кiлька рокiв вона була на вершинi свiту, i нiхто не мiг iй протистояти. Вона могла взяти собi будь-якого чоловiка на цiй планетi. Їi особистiсть була занадто сильною. Їм довелося поступитися.

Проте я не був готовий осiсти з одною жiнкою. Тож, крiм молодих ледi, з якими я мав випадковий секс, я також почав зустрiчатися iз Сюзеттою Чарльз. Сюзетта посiла друге мiсце на конкурсi Мiс Америка, але змiнила гру i прийняла корону, коли Ванесса Вiльямс була змушена вiдмовитися вiд свого титулу, через ii оголенi фотографii, якi були опублiкованi в журналi Penthouse. Сюзетта була дуже милою, зрiлою дiвчиною, на кiлька рокiв старше за мене.

Однак навiщо я жонглював усiма цими жiнками? Сьогоднi я й уявити собi такого не можу. Іти до когось додому i, коли менi там набридне, йти тусуватись до когось iншого. А потiм, коли нiч вже добiгае кiнця, провiдавши двох чи трьох жiнок, йти додому, щоб зателефонувати ще однiй i провести залишок ночi з нею. Що за божевiльний спосiб життя! Проте всi навколо говорили менi, що це нормально, тому що я тусувався зi знаменитостями, якi робили все те ж саме.

Тож за короткий час мiй голод на жiнок поступився мiсцем справжньому банкету. А потiм я додав до цього букету ще одну. Я познайомився з Робiн Гiвенс. Я був у Англii в лiжку з однiею британською кицею, а на задньому планi в нас був увiмкнений телевiзор. Там йшла передача Soul Train, я повернувся до екрану – там на шоу виступала ця чарiвна чорна дiвчина.

– А хто ця дiвчина? – запитав я свою британську кицю.

Вона не знала, тому я почав уважно дивитися, i почув, що запрошенi зiрки були акторським складом серiалу Лiдер класу[16 - Американський серiал Head of the Class, що виходив на каналi АВС з 1986 по 1991 роки – прим. перекл.]. Тому я зателефонував своему друговi Джону Хорну в Лос-Анджелес, а той – агенту Робiнс, i ми домовилися повечеряти в Лос-Анджелесi, коли я повернуся в Штати. Я поiхав туди зi своiм другом Рорi Холлоуей, старим другом iз Кетскiлла. Ми зустрiлися в Le Dome, гарному ресторанi на Сансет-бульвар. Тодi я завжди запiзнювався, думав, що всi повиннi на мене чекати, але коли я увiйшов до ресторану i побачив Робiн, яка сидiла там iз сестрою, матiр’ю i своiм рекламним агентом, я вiдразу зрозумiв, що щось сталося.

Менi було не вiдомо, що Робiн та ii матiр Рут полювали за багатою чорною зiркою для Робiн вiдтодi, як вона закiнчила коледж. Я вiдчував вiд неi сильну сексуальну енергiю, щось типу якоiсь хiмii. Вона каже, що пiзнiше тiеi ночi ми залишилися удвох, i що я заснув у неi на колiнах, пускаючи на неi слюнi. Напевно, це вiрний шлях, щоб завоювати жiнку – пускати на неi слину.

Побачивши ii та ii матiр у режимi атаки, я зрозумiв, що ii матiр була тiею розважливою жiнкою, що iнвестуе в свою дочку так, щоб та стала кимось видатним або приймнi змогла пiдчепити собi видатного чоловiка. Вони якимось чином пробралися на Шоу Косбi, а потiм потрапили i до його будинку в Лос-Анджелесi.

Абсолютно точно, я не хотiв класти грошi до ii кишенi, але читати розповiдь Робiн про нашi зустрiчi – це однаково, що читати найгiрший роман, який ви собi лише можете уявити. Вона розповiдае про нашi першi побачення в Лос-Анджелесi, згадуючи про час, коли ii мати та сестра мали iхати до Японii, i вона залишилась зi мною на одинцi.

«Я не знаю, що ти задумала, i що це за хлопець взагалi. Не знаю, кому ти намагаешся нашкодити, – говорила iй мати. – Інодi менi здаеться, що ти намагаешся зробити боляче менi, адже я забагато вiд тебе вимагаю. Іншим разом я вiдчуваю, що ти шкодиш сама собi, адже тобi складно жити згiдно зi стандартами, яких я вiд тебе вимагаю. Але я точно знаю одне: коли ти граеш iз вогнем, ти можеш обпектися, i пом’яни мое слово, деякi речi просто занадто небезпечнi, щоб грати з ними».

Це лайно звучить як погана мильна опера. Їi мати, ймовiрно, сказала щось типу:

Чiпляй цього хлопця на гачок. Це те, до чого я тебе готувала всi цi роки. У нас не вийшло з Еддi Мерфi та Майклом Джорданом, тож давай спробуемо цей великий жирний мiшок бабла.

– Мамо, ти про що?

– Я доклала забагато зусиль, щоб отак от просто впустити…

– Мам, ми просто розважаемось. Невже ти думаеш, що я не заслуговую трохи розважитися?

Безжальна Рут поводилась так, немов я був якимось дармоiдом, що намагаеться запустити своi руки в грошi вiд Лiдера класу, якi, мiж iншим, не вартували навiть мiсячноi оренди моеi квартири. У них не було нiчого, аж поки на сценi не з’явився я. Вони були просто двома бiдним шарлатанками. У них загалом нiчого не було. Лише якiсь великi iлюзii.

У своiй книзi Робiн натякае, що ми не спали разом, але насправдi я добився свого на першу або другу нiч, коли вона прийшла до мене в готель. Вона ж натомiсть стверджуе, що ми гуляли по торговому центру i годинами грали з цуценятами в зоомагазинах. Ви можете собi уявити, як я, чемпiон свiту в надважкiй вазi, гуляю по довбаному торговому центру? Якого чорта я б там робив?

Правда в тiм, що я не гладив з нею цуценят, я знайомив ii з торговцями героiном. Якось ввечерi, через кiлька мiсяцiв пiсля нашого знайомства, ми гуляли в Манхетенi по Шостiй авеню та Сорок Першiй вулицi i випадково натрапили на одного торговця наркотиками, якого я знав з Брунсвiля. Я пiдiйшов до нього i дав йому п’ять, а Робiн була вражена тим, що я знав цього хлопця. Я впевнений, що iй було занадто соромно бути поряд iз такими людьми, настiльки пихатою вона була. Тодi iй було геть не зручно перебувати в компанii звичайних нормальних людей. Проте для мене сусiдський торговець героiном був звичайною людиною з мого щоденного оточення.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mayk-tayson/bezzaperechna-pravda/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Англ. «загадай бажання» – прим. перекл.




2


Засiб для чищення каналiзацiйних труб.




3


Стетсон – американський ковбойський капелюх – прим. перекл.




4


Фйорелло Ла Гуардiа – американський полiтик, мер Нью-Йорка протягом трьох каденцiй iз 1934 до 1945 рр. – прим. перекл.




5


Вочевидь, Кас говорить про Ла Гуардiа. Вiдомо, що той був зростом 157 см – прим. перекл.




6


Марка крему – прим. перекл.




7


Вiдомий американський юрист початку ХХ столiття i один iз керiвникiв Американського союзу цивiльних свобод, з iдейних мiркувань виступав як адвокат на багатьох вiдомих судових процесах – прим. перекл.




8


Означае прохання про завершення бою i поразку пiдопiчного – прим. перекл.




9


Американська транснацiональна корпорацiя, що працюе в харчовiй промисловостi – прим. перекл.




10


Американська актриса та колишня модель – прим. перекл.




11


Бейб Рут – американський бейсболiст, пiтчер та аутфiлдер, легенда американського спорту – прим. перекл.




12


ESPN – американський кабельний спортивний телевiзiйний канал – прим. перекл.




13


Спойлер – вiд англ. spoil – псувати – прим. перекл.




14


Пауер волкер – вид спортивного ходiння з навантаженням вагою – прим. перекл.




15


I can feel it coming in the air tonight, oh Lord / And I’ve been waiting for this moment for all of my life, oh Lord.




16


Американський серiал Head of the Class, що виходив на каналi АВС з 1986 по 1991 роки – прим. перекл.