Книга - Вибрані новели

Вибранi новели
Василь Стефаник


«Вибранi новели» Василя Стефаника – збiрник, до якого увiйшли найвiдомiшi твори письменника***. Героями цих новел е простi селяни, письменник змальовуе iхнi психологiчнi портрети у найбiльш напруженi моменти життя. До найкращих творiв автора вiдносяться такi новели як «Камiнний хрест», «Новина», «Сини», «Марiя», «Кленовi листки», «Мое слово», «Сама-самiсiнька» та iн. Василь Стефаник – талановитий прозаiк, майстер украiнськоi експресiонiстичноi новели.





Василь Стефаник

ВИБРАНІ НОВЕЛИ





АМБІЦІЇ


Ти будь у мене тверда, як небо осiнне уночi. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нiчков темнов дитину хитае та тихонько-тихонько приспiвуе до сну.

Вбирайся, як дiвчина раненько вбираеся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грiм, що найбiльшого дуба коле i палить. Плач, як тi мiлiони плачуть, що тiнею ходять по свiтi. Всякай у невиннi душi, як краплина роси у чорну землю всякае. Бiжи, як нам’етностi моi, що iх бiльше батогiв жене, як сонце промiння мае, бiжи та лови чужi нам’етностi та сплiтайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокiйний став.

Така будь, моя бесiдо!




АНГЕЛ


Стара Тимчиха грiлася на приспi проти сонця. Поперед ворота проходили люди, i нiхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу». – «Навiки слава», – лиш тiльки бесiди i розмови.

– Старого лиш озми та закопай! Шкода тоi лински страви, що з’iсть, та того кута печi, що залежить. Всiм великий у очах, нiхто слова не заговорить, ци бiсе, ци чорте. Таки не варт старому жити, та й решта!

Прийшли iй на гадку слова старого Тимка.

– То, стара, так е, що моя голова напередi, а твоя зараз за моев. А як моi не стане, то твоя нiц не вартуе. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не газдиня, меш сидiти, як у комiрне у своi хатi…

– Ей, старий, старий, тото-с нi лишив, як коли би-с утiк вiд слюбу. Був-ес плохий, куда-м тi потрутила, туда подавав-ес си, але все я iз-за твоi голови була газдиня. Була-м та й була-м.

Смутно бабi Тимчисi було, хоч сонце, як рiдна мама, розгрiвало старi костi.

– Та ти гадаеш, старий, що хтось за тебе нагадуе? Якби мене не було, та й би нiхто i не гавкнув за тобов. Ой, сегоднi дiти, такi дiти, що аж у п’етах постивае! Але-с дурний, бiгме-с, дурний! Було понабирати банкiв та векслiв, та добре поiдати та попивати, та жити попанцьки. А то запобiгали-м обое, яечка желували на яешницу, а сегоднi i обiду за тебе нiхто не зробить.

Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотiла до старого Тимка:

– Коби-с, мамо, вiшолопала послiдний феник, то би обiдець був. А як не зможеш пiдвестиси, то здихай на барабулi! Нiби дiти купили би тобi яблучко або булочку? Тогди би-с iла!

Встала з приспи та пiшла подивитися до курей.

– То в старого, бiгме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплiтала, що встид перед сонцем свiтим! Вони, сараки, мають своi дiти та мусi за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вiгадав, що в старого дитинячий розум…

З оцим словом Тимчиха увiйшла до великоi хати. Розiмкнула свою скриню i вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплiснiла, або чи мiль не наплодилася.

– Все ще нашого стараня, нитки дiточоi нема. Всего-м собi налагодила д’смертi. Як старий умер, то лиш дощок на деревище купили. Ей, де, коби i мене так файно ховали. Були люди, та було i для людий. Вже-м тi, старий, поховала, як газду? Нiхто не писнув, аби-м чогось жiлувала.

Виймала червонi чоботи.

– Лиш раз убуванi. Небiщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знае, як тi дiти муть шiнувати? Все лiпше мати свое. Аби-с мала поредний чобiт на нозi, бо то бог знае, ци я вперед умру, ци ти!

Баба заплакала.

– Не журiтьси, дiтоньки, я вам кошту не нароблю, ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усiх. Лиш не дайте бабi без свiчки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, що лиш один бог знае, але таки не вмер без свiчки.

На сподi скринi найшла баба вузлик iз грiшми. Взяла в руки i сiла на землi, аби рахувати.

– Ой дiти, дiти, тото-м си вас набавила та напiстувала! Бувало, бiжу з мiста на голову, а все менi на гадцi, що вони там дiють самi у хатi? Добiгаю до лiса, а вони йдуть протiв мене, ледве землев котеси. Пiдо мнов аж ноги дрожуть, аби борше додому, а вони зiпруть, та й мус сiдати та роздавати дарунки. Понабирають – та й далi! Лиш небiжка Доця зо мнов iшла, а бахурi полетiли, як вiтер…

Обличчя бабине подобрiло i прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках двi червонi рожi.

– Ой ти, гопаку, все ще смiешси з староi баби. А як, баба постарiласи, а ти все молоденький, все бабi хату звеселееш. Ой, дитинко божа, минув вiк, як у батiг траснув!

Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давнi часи.

– Ще Юрчика, вiдай, на свiтi не було, як я его купила. Якись панок поначiплював на пiдсiню таких образiв, що на фiру не забрав би. Людий таких обзираю богато, як на ярмарку. Якась там була така люта звiр змальована, що в казцi би не склав. А якiсь царi такi страшнi, московськi та турецькi, та всекого дива. Межи ними був ангелик, та й я его купила. То так вiн приязно дививси та так ружi кождому наставлез, лиш бери. Де, де, то вже вiк минув вiдтогди…

– Бувало, зимовими вечорами то понароблею з паперю голубiв. Головки позолотю, крильця посрiблю, та як приберу его у тi голубчики, то вiн як коли би з ними гравси.

Тимчиха забула грошi рахувати, розгадуючи. Тримала iх у жменi i далеко гадками лiтала.

– Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кiлько буде знаку по бабi, що жила…




БАСАРАБИ





I


Тома Басараб хотiв повiситися у кошницi в саме полудне…

Але Томиха наробила зойку, всi сусiди покидали цiпи з рук, всi сусiдки повилiтали з хорiм i прибiгли на Томине обiйстя. Вiдважний Антiн, той, що тягнув зуби по шустцi, залiз у кошницю, i бог знае, як вiн там собi порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час цiле подвiр’я заповнилося людьми i дiтьми. Вони стояли i дивилися з великим страхом.

– Та чого стоiте, як на заводинах, та поможiть менi его занести до хати. Оце раз дурний нарiд – гадаеш, що тi вкусить?!

Тому занесли до хати, а юрба вийшла за ворота i почала судити по-своему.

– Басараби знов зачинають вiшатися, не мають гаразду в головi.

– Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; господи, яка тогди буря зiрвалася! Менi з хати цiлий причiлок урвало.

– Басараби мають вже до себе, що тратяться один за другим.

– Я пам’ятаю, як повiсився Николай Басараб, потiм за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рiк, а вже одного досвiтка на маленькiй вишенцi зачепився Василь. Отряс iз неi увесь цвiт, мав повне волосе того бiлого цвiту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловiк – менi, може, е, а може, ще нема трийцять i п’ять рокiв.

– Ти пам’ятаеш це, а я тямлю, як на бантинi повис iх прадiд. Богатир був теменний, грошi сушив на веренi i пiшя нiколи не ходив. Мав такого чорного коня, що браму перескакував, i канчук все мав коло себе. То вповiдали люди, що вiн гонив людий на панщину i тим канчуком м’ясо рвав на людях. А одного ранку розiйшлася чутка, що старий атаман висить на бантинi. Я ще малий був, але так, як сегодня, виджу цару народа на его подвiр’ю. Як его вiдтяли i несли до хорiм, то такий був страшний, що жiнки зi страху плакали. А хлопи нiчо, лише казали: «О, вже не меш iз нас шкiру кавалками здоймати, вже тi тот висадив на бантину!» Потiм у день чи в два днi така звiялася буря, такi вiтри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи…

– Та показують люди ще на старiй могилi гроби Басарабiв. Вони були хованi за окопом, не на самiм цвинтарi. То е тотi гроби i за старим, i за новим цвинтарем, а все самi Басараби там хованi.

– А ви ж гадаете, що пiп мае право такого ховати на цвинтарi!? Аби давав цiлий маеток, то не можна. Вiдки такого проклятого пхати межи люди!?

– Но, но, тепер Басараби поспускають голови вдолину. Такi будуть ходити чорнi та невеселi.

– Коби цее не потягнув за собою бiльше, бо то iх всiх пазить. Дивися, один стратився, дивися, а то десять iх наставилося. Вони всi зчепленi докупи. Бiда iх всiх на однiм мотузку провадить…

– То до семого колiна буде iх так душити, а як семе колiно мине – та й нема моцi вже. Десь котрийсь добре заслужився перед богом. То кара, люди, сему кiстку аж карати! Бог не мае гiршоi кари на землi…

– То видко по них, що iх бог карае. Бо i маетки iм дае, вони богачi, i розум iм дае – а нараз все забирае та й висаджуе на бантину.

– Таже лише треба подивитися на iх очi. То не очi, то така чорна рана в чолi, що жие i гние. У одного таке око, як продасть, погляне та й нiчо не видить, бо то око не до видiня. А в другого воно одно лише жие, а решта коло него камiнь – чоло камiнь, лице камiнь, все. А цей Тома, нiби вiн дивився коли на чоловiка як варт? Око нiби на тебе справлене, а само дивиться десь у себе, десь у глибiнь безмiрну.

– Дивиться око на тот давний грiх, що за него iм кара йде. Вiн там у них усерединi покладений, аби всi дивилися на него i аби спокою не мали, аби була кара.

– Сесi Басараби то на покаянiе людське родяться, i богатiють, i душу гублять.

– Тяжкий грiх мають у своiй фамiлii i мусять его доносити, хоть би мали всi пiти марне!

– Грiх, люди, грiх не минае, вiн мае бути вiдкуплений! Вiн перейде на худобу, вiн пiдпалить обороги, градом спаде на зелену ниву, i вiн чоловiковi душу возьме i дасть на вiчнi муки. Жiнки слухали i мало не хрестилися, дiти посiдали помiж ними, а хлопи ще довго балакали за грiхи i поплелися вкiнцi до коршми.




II


Всi Басараби зiйшлися до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша i найбогатша в iх родi. Тому також привели. Семениха налагодила iди й пиття i обсадила великий стiл кревними, а Тому поклала на чiльне мiсце.

– Тодоско, не плач вже, бо доста вже з тебе, бери та сiдай, та тiшмося, що-смо всi вкупцi. Сiдай, роде мiй, най з тобов все щасте сiдае. Коби був Семен, то би вiн вас знав просити i присилувати. Николаю, а чи пам’ятаете, як вам пляшку з горiвкою розбив на головi i пироги викинув псам, що-сте не хотiли з ним пити?

– То не було, бабо, жарту з дiдом: або гинь, або пий!

– Я до тебе, Томо, нап’юся, бо-с менi наймилiший! Най ся вп’ю! Бабi небогато треба, аби заспiвала дiвоцькоi…

– Ей, Томо, Томо, коби-м у твоiх роках учинилася! Гай, пий, не пускай очий пiд стiл. Коби ти очi не пускав удолину, але вгору, то легше би твоiй душi було. Пий до вуйка Миколая…

Вона стояла перед столом висока, сива i проста. Очi мала великi, сивi i розумнi. Дивилася ними так, як би на цiлiм свiтi не було такого кутика, аби вона його не знала i, закотивши довгi бiлi рукави, не зробила би в нiм того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала, не прихарила i не звела всього до порядку.

– Бабо, у вас добре: i iсти, й пити, бо хоть ви мовчите, але очi вашi просять.

– У мене таки так, я очi маю, аби смiялися, аби жартували. Я не маю iх, та й мама iх не змалювала, аби плакали. Коби ви iз своiх очий прiгнали тоту мраку чорну, що вам свiт затемнюе. У моiх очах е моi дiти, е мое поле, i моя худоба, i моi стодоли, та чого iм застелюватися журою? Як прийде жура, а я виплачуся, зарумаюся та й обiтруся.

– Не кожда натура однака, бабо. Є така, що хоть ти ii медом годуй, хоть ти ii у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.

– Ей, Басараби, Басараби! У вас нема дiтий, у вас нема нивки анi худобинки! У вас е лишень хмара, i полуда, i довгий чорний чупер, що вам сонце закрив. А бог вас карае, бо ви маете на его сонце дивитися, ви маете дiтьми тiшитися i зеленим колосом по веселiм лицi гладитися. Томо, табо бери, не гнiвайся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряджали, баба на твоiм весiлю кiсточками докупи дзоркала. Баба вам не ворiг. За то, що душу хотiв-есь загубити, за то я гнiваюся на тебе. Але вперед з’iжте, що-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потiм будем говорити.

– Роде мiй чесний та величний! Тiшуся тобою як не знати чим, що мене не забуваеш, що мене любиш i за моiм столом п’еш та файнi слова говориш!

По гостях мигнула яснiсть щастя, як часом сонце замиготить по чорнiм глибокiм ставi. Всi очi пiднеслися i справилися на бабу.

– Ай, Басараби, адi, адi, кiлько очий, сам-самiський сум i туск!

– Бабо, не кажiть так, бо ми всi такi контетнi вашими словами, як коли вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзi до хати, аби нам з вами весело було.

– То я, стара, маю вам хати звеселювати? А вони вам сорочок не вiшивають, а вони дiтем вашим голов не миють? Ви не видите нiчо, не видите, бо-сте слiпi. Бог вас покарав слiпотою…

– Бабо, ану ж ми повстаемо та позакурюемо собi люльки, бо чого ми будемо сидiти за столом, як трунок нiчо не приймае?

– Вставайте, вставайте та курiть, а я сяду собi коло Томи та буду его питати, що таке тяжке пригнiтило его душу…




III


Тома чоловiчок маленький, сухий, з довгим чорним чупром, що спадав лагiдними, гладкими пасмами на широке чоло. Очi темно-карi блукали пiд чолом, як по безкраiх рiвнинах, i дороги по них найти собi не годнi. Лице смагляве, застрашене, як би дiточе. Вiн висунувся з-поза стола i сiв коло баби Семенихи.

– Розповiдай же нам, Томо, чого тобi так тяжко на свiтi жити, чому ти хочеш покидати своi дiти, свою жiнку та й рiд? Не встидайся, але викажи свою iдь, що тебе iсть, та, може, ми що тобi порадимо або поможемо?

Всi звернулися до Томи.

– Кажи, кажи, не затаюй нiчо, та тобi легше буде.

– То нема що таiти, – вiдрiк Тома, – я таiв, доки мiг, а тепер всi знаете.

– Та нiчо не знаемо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, що жiнка тобi зла, або дiти не вдалися, або ми тобi догорили. Та й обачiне май над нами. Ти знаеш, що як один у нашiй фамiлii стратиться, то зараз другого за собою тягне. А може, межи нами вже такий е, що як вчув за твою пригоду, та вже надумав i собi стратитися? – сказав сивий Лесь.

Басараби, як винуватi, поспускали очi вдолину.

– Тодоско, та будь же тихо, не плач, не плач…

– Я не знаю, вiдки i як, але то такi гадки приходять, що не дають спокою. Ти своi, а гадки своi, ти продираеш очi, аби нагнати iх, а вони, як пси, скавулять коло голови. З добра, люди, нiхто не закладае собi воловiд на шию!

– А як тобi подiеся така завороть у головi, та чому ти жiнцi не скажеш, чому до церкви не пiдеш?

– То пусте, бабо. Як вони обсядуть, то вони не пустять мене кроком вiд такого мiсця, де вони гадають мене прив’язати. Якби ви знали, якби ви знали! Вони мене так зв’яжуть, що на свiтi таких ланцiв нема, аби так глибоко заходили всередину. Та й чую, як дзоркотять коло мене… Дзорк, дзорк, дзiнь, дзiнь… Як зачнуть дзiнькати, то голова пукае начетверо й уха десь так утворяються, як рот, i так люблять слухати той бренькiт. Я вночi обернуся та затулю одно вухо, а друге зато розтвираеся, – i менi костi в головi тре. А я накриюся подушкою, а воно по подушцi тими ланцями лупить. Та й нiби каже, нiби лопатою легенькою в саму голову слово суне: «А йди ж, а йди ж за мнов, так тобi буде добре, добре». А я ймуся за постiль та так тримаюся, що м’ясо в руках трiщить, як би живе розтягав…

– Та чого ти таке кажеш, та чого ти таке нагадуеш? – крикнула на Тому його жiнка.

– Ти не страхайся, жiнко, бо тепер вони вiд мене вiдвернулися геть, менi тепер так легко, якби-м на свiт народився. Але я вам хочу уповiдати, яка то мука е у того, що тратиться. Такий чоловiк аж мае бути спасений! Бо ще за его житя з него нечисте душу викидуе, отаки отак, що викопуе. Рве тiло, костi розважуе, аби собi до душi такi дучки поробити, аби ii вiдти вибрати. Яка тото мука, який тото страх, яка тото бiль, що за такi страждування дав би собi ногу або руку вiдтяти!

– Та як воно тебе по ночах пазить, де воно тебе ловить?

– То чути наперед, що воно прийде, та й воно не питае нi дня нi ночi, нi сонця нi хмар. Отак встанете рано, помолитеся богу та iдете собi на подвiр’е. Станете на порозi та й закаменiете. Сонечко свiтить, люди вже коло хатiв викрикують, а ви стоiте. Чого стоiте? А стоiте того, що щось вас у голову дюгнуло, збоку, дуже легонько. А з голови йде до горла, а з горла в очi, в чоло. Та й вже знаете, що десь iз-за гiр, iз-за чистого неба, ще з-позаду сонця припливе чорна хмара. Ви не годнi сказати, вiдки ви знаете, що вона прийде, але зо три днi ви наслухаете ii шуму, як вона залопотить попiд небо. Та й пускаете увесь розум за нею, вiн бiжить вiд вас отак, як пастух вiвцi лишить, отак до знаку ви лишаетеся такi самi, а страх такий великий, що боiтеся одно слово сказати. Зацiпить вам зуби, та й чекаете.

– Я знаю, Томо, я розумiю, якурат воно так, – сказав Миколай Басараб.

– Миколаю, ти здурiв, чи що тебе напало?!

– Я лише так…

Басараби поглянули недовiрливо на Миколая i замовкли.

– Люди, ви не страхайтеся, що Тома вповiдае, бо як вiн вам розповiсть, то вже мете знати, як воно цукаеться до хрестянина. Бо то десь вам ще прапрадiд воював з турками та вбив семеро маленьких дiтий. Наткнув на спис так, як курят, та й его бог покарав, бо вiн зараз покинув воювати i ходив з тими дiтьми тринадцять рокiв. Нiби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис, i все ему виглядало, що вiн тотi дiти носить. Та й вiдси пiшла кара на Басарабiв. То ще як я йшла за Семена, та моi мама менi повiстували за це та й не радили йти. Та той грiх за тотi дiти ви покутуете, але то межи вами десь-не-десь прокидаеться. Не кождий Басараб носить той грiх, лиш бог одному котромусь кладе его в сумлiне.

Та тому ви не напуджуйтеся, а що Тома каже, то ви собi затямте, як то грiх грасуе, доки не вiдкуплений. Бо тiло все перебуде, по нiм нiчо не пiзнати, але сумлiне точить. Та то видко на деревi на такiм великiм, що хмар досягае. Розколеш его, а там сама червоточина, черв’яка не видко, нiколи не вздрите, а сточене раз коло разу. То так сумлiне точить з рода в рiд.

– Сумлiне точить, а то кара над усiма карами.

– Та розказуй, Томо, як воно тебе точить? Не поможе нiчо, треба вислухати.

– Воно точить, але не каже, за що, бо якби я вбив або пiдпалив, то воно видить, але я неповинний, а воно карае. Та як така хмара злопотить по небi, та й тогди приходить сам час, аби тратитися. Йдете коло води, а вона вас тягне, як цiлюе, як обiймае, як по чолi гладить, а чоло таке, як грань, як грань. Таки би-сте у ту воду, як у небо, скочили. Але десь вiдкись виринае в головi слово: тiкай, тiкай, тiкай! І гонить вас стома кiньми вiд тоi води, забирае всю пару з грудий, а голова розскакуеться, бо дурiе. Аж тепер дурiе. Глипнете на вербу, та й вас знов зiпре. Руки такi чиняться веселi, аж скачуть та й без вас, без вашоi причини, самi-таки. Хапаються за галуззя, пробують, моцують, а ви от як на боцi стоiте, от як не робите ви, лише руки. Та й знов надбiжить слово: тiкай, тiкай! Руки обсипаються огнем, падуть як усушенi, та й знов тiкаете. Як кого на очi побачите, або жiнку, або дитину, а воно также кричить: тiкай! Але i говорить до них, i смiеться, а все то так, як би не я говорив, i тручае там, де нема людий. Приходить до такого, що вам нагадуеться така грушка, що ще як ви дитиною були та видiли ii. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, – все вам нагадаеться. То гонить воно чоловiка у тисячу бокiв нараз, а не знати, куди йти. А потiм лишить, нараз лишить. Мине година, або й двi, або й день, та й знов приходить. Серце застигае, очi так плачуть, так плачуть, що викапують. Але анi слiз не видко, анi плачу не чути. Та й провадить вас знов, та й мордуе наново. Я не раз випивав цiлу кварту горiвки i пролигав одну перчицю за другою, аби перегризло, але нiчо не помагало…

А вчера то мене вже так придушило, що-м стратив геть розум, i очi, i руки. В саме полудне прийшло. Як прийшло, та й показало бантину в кошницi. Кожду крiшку на нiй показало, кождий сучок. Та й таки-м не спирався, бо не було куда лише вiдмотав воловiд вiд ясел та й залiз у кошницю. То так спокiйна менi було, так легко! Я замотував той мотуз i пробував, ци добре держить, i все знав, як треба зашнурок зробити, як зависоко пiдтягнути. Я сегодня дивуюся сам, як я так спокiйно i весело тратився. Але тепер менi, богу дякувати, вiдiйшло, i такий я рад, рад…

Басараби як би поснули у дубовiм снi.

– Грiхи, люди, грiхи, треба бога просити.

– Докторi кажуть, що то така нерва е, що вона так хоруе, як би й чоловiк. Вона десь е в чоловiцi, то вона розум вiдбирае, як заслабне.

– Ей, що докторi знають!..




IV


– Мой, а вийдiть за Миколаем, де вiн пiшов? – сказала Семениха.

Басараби здригнулися, жаден не рушився з мiсця. Покаменiли.

– Та вийдiть за Миколаем, кажу… Де вiн пiшов? Жiнки заголосили. Басараби позривалися i гурмою вийшли надвiр.

– Тихо, тихо, хто знае ще, не робiть крику…




ВЕЧІРНЯ ГОДИНА


Не мiг сiсти, так його щось гнало вiд стiни до стiни. Ходив та ходив по хатi. Обстановка хатня i кути замазувалися i пропадали в вечiрнiм сутiнку, а в головi зарисовувалися давнi образи щораз виразнiше.

– Оце такий час, коли малi дiти вибiгають iз хати на толоку i граються дуже весело, нервово. В таку пору дiвчата не ходять гонити череду додому, бо кажуть, що як зоря вечiрня на небо виходить, то голос по росi стелиться, – i спiвають, аби голос стелився. А взимку – то мами прядуть кужiль та й спiвають своi дiвоцькi спiванки, але так сумно, як би жалкували за молодим вiком. Дiти сходяться разом докупи i шепочуть на печi та й засинають без вечерi. Чудна якась вечiрня година.

Ходив та гладив себе рукою по чолi, як би хотiв усi своi думки замкнути в головi, аби не повилiтали, бо щиро хотiв iх передумати.

– Ба, не знати, що вiн дiе? Такий був добрий товариш. Добре пам’ятаю, як ми раз сидiли у нього в садку. Здаеться, тодi вiн говорив за тi бiлi хмарки. Бiла хмарка, – казав, – з золотими берегами сунеться по небi та лишае поза собою бiлi лiлii, а сама йде далi та сiе, сiе того цвiту по синiм небi – та й за годину нема нi хмаринки, нi лiлiй. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, вiн тодi чогось сумував.

Ходив, а очi його ставали такi добрi, як у дитини.

– От, я вже забув кiнець. Приходиться вже маминi спiванки забувати! А ще недавно знав. Зараз. Я вигнав з Марiйкою вiвцi в поле, у сiножатi. Марiйка вишивала собi рукави, такi в квасольку. Квасольку вишивала на червоно, хвостики синьо, а межi помiж квасолькою обкидала чорною заполоччю. Я мусив завертати вiвцi, бо Марiйка була старша. Але була одна бiлоголова вiвця, та така шкодлива, що в кожний посiв ускакувала. Та й я скинув поясок, i ми ii спутали. Був спокiй. Я бiгав розперезаний попiд верби та свистав, та галасував на все поле. А потiм Марiйка мене закликала iсти. Їли ми хлiб i сир iз листка…

Вже сидiв на м’якiм крiслi, i хлоп’ячi спомини гонили його, як сон, на якiсь барвистi поля, що квiтiв на них дуже багато i можна iх рвати, рвати.

Потiм вийшли до нас мама. Верталися з поля, бо iсти носили робiтникам. Дали нам iсти молока i оглядали Марiiнi рукави. Та й наказували Марiйцi, аби нiколи не брала три нитки, лишень двi поза iглу, бо квасольки будуть череватi. А менi казали, аби не качатися з гори, бо сорочку подеру або собi черево покалiчу. «Ти, парубче, не брикай, як кiнь по полю, розперезаний, але сиди собi коло Марii, та овець пильнуйте». А я лежав собi коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не можеш анi годинки ти хо посидiти?» Та й тодi чорногуз на млаку[1 - Млака – сiножать.] таки коло нас. Мама взяли мене, посадили на колiна та й почали спiвати:

Ой не коси, бузьку[2 - Бузьок – чорногуз.], сiна,
Бо ся зросиш по колiна.
Та най тота чайка косить,
Що набакир шапку носить.

Збирав усi сили пам’ятi, аби нагадати спiванки, i не мiг… Очi посумнiли.

– Зараз, зараз. Мама пiшли додому, а я бiгав до вечора за чорногузом та приспiвував: «Ой не коси, бузьку, сiна…»

– Розбiгався, як той хлопець, що хоче яр перескочити i над самим яром все стримуеться. Говорив голосно першi вiршi спiванки i не мiг далi нагадати. Зiтхнув, i чорний обвiд бiля очей ще бiльше почорнiв.

– Боже милий, вже не можу я надточити тоi нитки, що урвалася! Вона вже тодi рвалася, як менi мили ноги i чистi онучi видирали з староi сорочки, а тато чобiтки обтирали. Всi ми тодi плакали, бо мене пускали у свiт на науку. І ходив я по тiм свiтi, i гнувся, як лоза, для кавалка хлiба, i чув на собi сотки гордих очей.

Махнув рукою, як би хотiв вiдiгнати тi гордi очi.

– По довгих роках я поiхав до мами… Тата вже не було. Згорблена, стара, с костуром у руках сидiла на призьбi i грiлася на сонцi. Не пiзнала. А потiм мене привiтала. «Наша, синку, Марiя вмерла. Я тобi не писала, аби не сумував. Та як ще умирала, то все за тебе допитувала. Ми ii дурили, що ти над’iдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коли б тебе хоч крiзь вiкно, хоч через порiг уздрiла. Та й умерла». Отак рвалася та нитка…

Несвiдомо говорив мамину спiванку: «Ой не коси, бузьку, сiна…»

– Пiшли ми з мамою на могилу. Ледве мама добилися. «Адi, синку, оце Марiiн грiб. Я вже насадила i рути, i барвiнку i хрест дала змалювати, але ще вишеньку не посадила, аж восени посаджу». Сiли ми коло гробу, i мама оповiдали менi за бiду Марiйчину. Чоловiк злий, дiти малi, бiда в хатi. Вiтер здував iз вишень бiлий цвiт. Цвiт падав на грiб i на нас. Здавалося, що той цвiт зростаеться з маминим бiлим волоссям i що роса з цвiту спадала на мамине лице. А я, нагадував собi, як ми з Марiйкою вiвцi пасли…

Гарячi сльози впали на стiл.

– А потiм мама вмерли. Грiб мамин недалеко вiд Марiiного. Цвiт iз маминоi вишеньки падае на грiб Марii, а з Марiiного – на мамин грiб. Був я там раз. Сидiв межи тими гробами, i нагадалася менi мамина спiванка. Коли не знаю вже кiнця. Посидiв я там та й пiшов з могили. Лиш вишневий цвiт з гробiв летiв за мною, як коли б тим цвiтом сестра i мама просили, аби я не йшов.

Ще довго ходив по хатi та несвiдомо шептав:

Ой не коси, бузьку, сiна,
Бо ся зросиш по колiна.
Та най тота чайка косить,
Що набакир шапку носить…




ВИВОДИЛИ З СЕЛА


Над заходом червона хмара закаменiла. Довкола неi заря обкинула своi бiлявi пасма, i подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тоi голови промикалися промiнi сонця.

На подвiр’i стояла гурма людей. Вiд заходу било на них свiтло, як вiд червоного каменя, – тверде i стале. З хорiм iще сипалося багато народу. Як вiд умерлого – такi смутнi виходили.

За людьми вийшов молоденький парубок iз обстриженою головою. Всi на нього дивилися. Здавалося iм, що та голова, що тепер буяла у кервавiм свiтлi, та мае впасти з плiч – десь далеко на цiсарську дорогу. В чужих краях, десь аж пiд сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозi.

– Ти вже йдеш, синку?

– Йду, мамо.

– А ти ж на кого нас покидаеш? Жiнки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвiрка. Пiдiйшов до сина тато.

– Сiдаймо, синку, на фiру, бо колiю спiзнимо.

– Ще цу нiч переначуй у мене, синку. Я тебе так гiрко пiстувала, дула-м на тi, як на рану… Я тебе разом з сонцем вiрiдю i плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!

Взяла сина за рукави та повела до хати. Мир подався д’воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала блiду як крейда.

– Синку, – питався тато, – а менi хто, небоже, кукурудзки вiсапае?

Хлопи заревiли. Тато впав головою на вiз i трясся, як лист.

– Гай, ходiм. Мама не пускала.

– Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хатi поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже i, вiдай, сам не прийдеш.

Ймила сина за ноги.

– Волiла бих тi на лаву лагодити!

Пiшли.

Хто стояв коло ворiт, то йшов рекрута вiдводити.

Переходили лiс.

Листя встелило дорогу. Позагиналося у мiдянi човенця, аби з водою осiнньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Лiс переймав голос мамин, нiс його у поле, клав на межi, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нiм вже не буде орати.

За лiсом стали в полi. Рекрут взявся прощати з селом:

– Бувайте здоровi i своi i чужi. Як чим докорив-ем, то забудьте, але благословiть у далеку дорогу. Всi поскидали капелюхи.

– Повертайси здоровий назад та не забавлейси. Син з татом сiли на фiру. Мама ймилася руками за колесо.

– Синку, озми мене з собов. А нi, то буду полем бiчи направцi та й тебе здогоню.

– Люди добрi, озмiть-ко жiнку, бо руки собi поломить.

Люди силомiць вiдтягли вiд воза i держали. Фiра рушила.

– Йди здоров, Миколаю! – кричала громада. Тоi ночi сидiла на подвiр’i стара мама та захриплим голосом заводила:

– Вiдки тебе вiзирати, де тебе шукати?! Доньки, як зазулi, до неi говорили. Над ними розстелилося осiнне склепiння небесне. Звiзди мерехтiли, як золотi чiчки на гладкiм залiзнiм тоцi.




ВІСТУНИ


То будуть старi, бiднi вдови, або iх внуки, або старi дiди, що коло своiх дiтей туляться i чують щодня, який вони тягар у хатi, або то будуть молодi жiнки з малими дiтьми, що iх чоловiки покинули i десь у великiм мiстi за них забули. Вони будуть iти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер iх нiяка зелень не закривае, лишатимуть за собою блискучi, гладкi, сталевi дороги i будуть розходитися по сивих монотонних стернях, дiти будуть шукати колосся, а старi тамтогорiчних ковiньок[3 - Ковiньки – тут: сухе бадилля.].

І дiд Михайло буде iти зi своiми внуками, з двома хлопчиками i з Оксаною, найстаршою мiж ними. Хлопцi будуть, як лошачки, то перебiгати дiда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде йти все разом. Дiд буде нести дрантливу чорну верiтку[4 - Дрантлива верiтка – дране ряденце.] на плечах i буде покашлювати. Оксана буде мати в руцi хлiб для хлопцiв i для себе. То буде саме полудне, а дiд буде все казати Оксанi:

– Це сонце, синку, вже з морозом. Будуть вони iти, iти i зiпруться на однiй нивi. Дiд стане бiля межi, Оксана пiде серединою ниви, а хлопцi почнуть шукати дуч[5 - Дуча – яма.] по полю, криничок ясних i батiжкiв та ножикiв, загублених пастухами.

Оксана здiйматиме кожний колосок, що надибле, i буде всi складати в лiву руку, а як жмут згрубiе, то вона його буде складати понад ярок, аби потiм легко найти. Вишукувати буде долини, рови, бо там найбiльше колосся. Сто разiв на минуту буде схилятися i буде виглядати, як найпильнiша робiтниця.

Згодом зачнуть iй поперед очi бiгати або синi плями, або одна половина ниви буде така, як мае бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очi i буде хвилинку стояти, потiм нагло вiзьме з-перед очей руки, i вся полуда пропаде. Або вона заспiвае спiванку, заспiвае ii собi лишень потихеньку з великим стидом i з ясною радiстю, що вона вже може спiвати. Класти буде ноту до ноти i слово до слова з дрижачою непевнiстю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити i кладе бiлi ноги з радiстю по землi. А що колос пiдiйме, то спiванку свою урве i наново ii зачне з новим дрижанням тоненького голосу; як ото павутиння, що трясеться по стернях. А як прийде до краю, то сяде собi на пiльнiй дорiжцi i пiдiпре голову таким дуже маленьким кулачком, як головка будяка, що буде над нею шумiти тихеньке пророцтво ii цiлого життя…

Зате дiд не буде спiвати, але зiгнеться дугою i почне кашляти.

– І не знати, що там не дае дихнути, аби розрiзав груди та аби ту запеклу кров вiдти викинув, то, може би, ще пожив трохи…

І буде далi витягати ковiньки, i буде кашляти, i сiдати. А попри роботу будуть налiтати на нього думки i за осiнь, i за зиму, i за весну. Десь в головi зароiться таке, що вiн забуде за ковiньки i за кашель…

– Як е чим пропалити взимi, то менше iсти хочеться. Рано собi встань, вiдмети снiг вiд порога, набери в шiпцi[6 - Шопа, шiпка – сарай, повiтка.] ковiньок, насип пiд пiч, та й зараз у хатi веселiше. Катерина зварить кулешу, дiти повстають, та й вже е для них гаряча ложка борщу, та й тепла пiч, та й тобi, дiду, межи ними тепло. А як не мож лiпше, то й так добре. Ковiнька, як суха, то вона дуже добра…

І вiн буде випорпувати далi з охотою i з бiльшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти, i вiн iх не вiджене.

– Коби не вмер ще доти, доки хлопцi пiдростуть, то мала би щастя, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жiнка – що вона знае? – лише плакати! Я би то справив на дорогу лiпше вiд неi…

Тепер вiн закличе хлопцiв. Вони прибiжать до нього з видовбаним гарбузом.

– Мой-ня, а ви чому Оксанi не помагаете, а iсти хочете? Ідiть трошки коло неi грайтеся, бо iй скучно.

Хлопцi пiдуть до Оксани, а дiд буде далi сотати своi думки.

– Хлопцi здоровi, рослi, аби лиш дочекатися! Менший – то штуцерний[7 - Штудерний – хитрий, кмiтливий.] такий, як старий. Узимi то допоминаеться чобiт, бо каже, що на печi йому недобре. Кiлько смiху е з нього, що якби вмер, то й ми б осиротiли…

Вiн буде глядiти на сонце, чи низько спустилося, i на ковiньки, чи досить iх назбирав. Потiм закличе Оксану, аби йшла помагати йому зносити ковiньки i оббивати iх вiд глини. Вони знесуть iх в одну купу i зачнуть оббивати бучками. Стовп куряви пiдiйметься над ними, дiд буде кашляти. Оксана буде прижмурювати очi, а хлопцi будуть iсти хлiб. В цей час буде сонце над заходом. З довколишнiх сiл припливуть на ниву звуки дзвонiв i будуть стелитися разом iз росою по стернях, по дорогах заблеють вiвцi i загукають пастухи, по полю будуть орачi викидати плуги з борозен i збиратися додому. По долинах здiйметься сива мряка, ворони будуть летiти до садiв у село, i пси будуть тiкати додому, бо вже не будуть могти ловити перепелицю по полю.

Дiд Михайло буде хреститися i збивати пил iз сорочки i дуже кашляти. Потiм напакуе повну верiтку ковiньок, внуки йому поможуть ii завдати на плечi i зiйдуть на дорогу. Оксана буде нести своi снiпки колосся, а хлопцi ховатимуть тi ковiньки, що впали з верiтки, у пазуху. Заки дiйдуть додому, то пазухи мiцно iм повiддуваються, а черева iх стануть чорнiсiнькi вiд пилу.

В селi вони всi зустрiнуться: i бiднi вдови, i iх внуки, i дiди, i молодi жiнки, що iх чоловiки покинули, – всi з ковiньками i зi снiпками колосся. Вони вiстують, що осiнь приходить.




ВОВЧИЦЯ



(Фейлетон)

Оце я вернув з похорону моеi приятельки а дитинячих лiт. Ледве витягав ноги з русiвського густого болота, а таки довiв вовчицю до ii ямки. В тонкi дошки ii деревища груди землi дуже брутально гримали. Небогато нас було, i всi дивувалися, що я мiж ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.

Як я почав ходити до школи, то вона у своiй наiвностi кликала мене до своеi бiдноi хати i просила перечитати ii збиток з бляшаноi труби, аби вона знала, що там е. Крiм «Кнiгiнiцьких» латинкою, я не мiг нiчого бiльше второпати. Аж геть пiзнiше, як я був в гiмназii, той збиток показався шляхоцьким дипломом для родини Кнiгiнiцьких.


* * *

До ii убогоi хати всi богачi, всi попи, всi жиди посилали на нiчлiг всiх бiдних i заблуканих.

Знидiлим i брудним шляхтичам вона казала:

– Не блукайте по свiтi, а приставайте до людий, бо люди не люблять шляхти. Панщина навчила iх, хто ми е, i тому я лишилася з голою шляхоцькою трубою. Ночуйте, я вас погодую, а рано йдiть мiж люди i приставайте до них.

А злодiевi говорила:

– Ти, небоже, не кради, краденим не погодуешся, але йди просто, i вбивай, ставай чоло до чола. Як твое чоло розсиплеться, то нема утрати, а як богачеве впаде пiд твоi ноги, то з гонором пiдеш покутувати. Я тебе переховаю, я тобi сорочку виперу i нагодую, але не наскакуй потайки на дурнi маетки.

А покритку з тяжких наймiв у великих чоботах i засохлими сльозами на молодiм лицi потiшувала:

– Ти, небого, не журися, бо як уродиш файного байстрючка, то маеш силу, тебе, бiдну, i так нiхто не возьме, а вiн виросте дужий на твоiх грiшних руках. Ти посивiеш, проклята мiж людьми, а вiн доросте i обiтре своiми кучерями грiх iз тебе. Я викупаю твою дитинку, а ти подужаеш, ти молода i заробиш на него. Не цокай чолом у мiй порiг, а сiдай на постiль i проси бога за свою дитинку.

Всiх блукаючих, всiх бiдних, всiх нещасливих вона зодягала i кормила зi своеi бiдноi долонi.

Перед вiйною вона розпустила всiх своiх доньок по роботах у свiт. А було iх богато, а сама дальше приймала всiх грiшних людей, дезертирiв, злодiiв, калiк i дiвчат з грубими черевами, шугала помiж сусiди, як вовчиця, щоби нагодувати своiх безталанних гостей. А як вiйна кiнчилася, то ii доньки з дiтьми почали сходитися до неi. Зятi були пруссаки, москалi, поляки, iтальяни з неволi i украiнцi з нiмецьких таборiв. Старiй вовчицi дуже тяжко було iм годити в малiй хатi. Пiд чорною матiр’ю божою вони забирали мiсце для своеi нацii. Вiльгельм, Франц-Йосиф, Николай, Шевченко, Ленiн i Гарiбальдi допоминалися в тiй хатинi домiнуючого мiсця. І серед шаленого крику i бiйки не раз попадав на землю Вiльгельм, або Микола, або Ленiн. Тодi моя приятелька злiзала з печi, ховала портрети в пазуху i вночi прибивала цвяшками назад до стiни, щоби жаден зять не бив доньки.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vasil-stefanik-8749825/vibran-noveli/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Млака – сiножать.




2


Бузьок – чорногуз.




3


Ковiньки – тут: сухе бадилля.




4


Дрантлива верiтка – дране ряденце.




5


Дуча – яма.




6


Шопа, шiпка – сарай, повiтка.




7


Штудерний – хитрий, кмiтливий.