Книга - Вальдшнепи

Вальдшнепи
Микола Хвильовий


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Вальдшнепи» Миколи Хвильового – незакiнчений роман, темою якого е нацiональне вiдродження Украiни, яке стало надiею багатьох патрiотiв у 20 роки ХХ ст. Героi твору – молодi люди, розчарованi у революцii та комунiстичнiй iдеi, якi прагнуть нових позитивних змiн. Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи». Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.





Микола Хвильовий

ВАЛЬДШНЕПИ





І


В цей, колись заштатний городок, що стоiть вiд Не-Парижа (так хтось iронiчно назвав наше мiсто) за шiстсот, приблизно, кiлометрiв, Ганна i Дмитрiй приiхали в серединi червня, – тодi, коли не тiльки виноградом, але й абрикосами не пахтить наш степовий пiвдень. Товариш Вовчик прибув багато пiзнiш, i саме того липневого дня, коли над рiкою пройшла гроза й випали холоднi дощi. Вiн приiхав, як завжди, розхристаний та неуважний i, недовго гадаючи, забiг по дорозi до «буфету найкращих фiалок І. Л. Карасика»: Дмитрiй в своему листi (лист давно вже загублено) якось згадував це до певноi мiри рiдне йому по звукозбiгу прiзвище.

– Так от що, дорогий джентльмене, – сказав вiн, чемно скидаючи панаму, – менi потрiбна адреса моiх друзiв.

– А хто ж вашi друзi? – поцiкавився І. Л. Карасик. Товариш Вовчик нiяк не чекав такоi вiдповiдi й тому здивовано пiдкинув брови.

– Хiба ви не знаете мусье Карамазова й мадам Карамазову?

І. Л. Карасик заметушився i зробив винувате обличчя. «Братiв Карамазових» вiн, можна сказати, читав, але йому й на думку не спадало, що цi брати (чи там один брат) могли завiтати в його глухий край. Отже, вiн вважае за потрiбне якомога скорiш затушувати свою непоiнформованiсть i, пiдсунувши своему несподiваному й химерному гостевi брудненького стiльця, запропонувати йому плушку фiалки власного виробництва.

– Дуже дякую! – сказав товариш Вовчик, виймаючи з кишенi п’ятнадцять копiйок. – Але ви мене не зрозумiли… Справа от у чому…

Далi вiн з’ясував, у чому справа, i ребус, нарештi, було розв’язано. І одразу ж ясно стало, яке мае вiдношення І. Л. Карасик до Дмитрiя й Ганни (буквально нiякого!) й скiльки вiн знае про них (рiшуче нiчого!). Тодi товариш Вовчик попрохав пробачення за турботу й пiшов. Вiн пiшов далi й за якусь годину найшов своiх. Про «буфет найкращих фiалок» та комiчне непорозумiння вiн так i забув поiнформувати, але вiн тут же розповiв цiкаву iсторiю, що допiру трапилась iз ним на рiчному пароплавi: iсторiю знайомства з досить-таки пiкантними дамочками. Вiн так енергiйно розмахував руками, що Ганна тiльки й могла зрозумiти: розмова йде про «тих же женщин».

– Одну звуть… не пам’ятаю як, – говорив товариш Вовчик, – а друга – тьотя Клава. З ними такий серйозний в золотому пенсне батько… А втiм, може, й не батько – я не поцiкавився.

– Так ти запевняеш, що цi дами мешкають недалеко вiд нас? – сказала Ганна, кидаючи шитво.

– Саме це я й хочу сказати, Ганнусю! І ще я хочу сказати, що тьотя Клава менi страшенно подобалась i що за якiсь два мiсяцi (вони теж приiхали на два мiсяцi) я, мабуть, в неi остаточно закохаюсь.

Товариш Вовчик зареготав, зовсiм не до речi пiдморгнув своею бiлою бровою Ганнi й, наспiвуючи арiю з «Князя Ігоря», пiшов митись.

– Ну й козлетон! – беручись за ушi, сказав Карамазов. Нiяк вiн не погодиться, що йому спiвати не можна. Ганна спiдлоба подивилась на Дмитрiя.

– Менi здаеться, що я не помиляюсь, називаючи твоiх нових знайомих нахабками, – промовила вона. – Чи, може, ти думаеш, що це не вони зачепили товариша Вовчика?

Ганна нарочито висловилась рiзко: вона викликала чоловiка на одвертiсть.

Безперечно, вони, – спокiйно й лаконiчно сказав Карамазов. – Ти вгадала.

Вiдповiдь, як i треба було чекати, не задовольнила женщину, i вона зрушила брови. Та й як Ганнi не хмуритись? Вона дуже рада, що Дмитрiй наважився нарештi покинути гнилу Лопань i багато спокiйнiший став. Але не можна й цього робити; не можна цiлих два тижнi блукати по ночах з якимись випадковими мiщаночками й увесь час демонструвати свою безглузду конспiрацiю. І справдi: чому вiн не хоче розмовляти з нею на допiру зачеплену Вовчиком тему? Ганна знае, що це – чергове несерйозне захоплення, але на цей раз вона чомусь боiться за репутацiю свого чоловiка. Якимись пiдозрiлими здаються iй цi дачницi, i вона знову пригадуе всi подробицi невеличкоi сутички, що трапилась на тому ж таки рiчному пароплавi.

Як пам’ятае вона, Дмитрiй необережно зачепив лiктем одну з них, здаеться, молодшу, з такими надзвичайно мигдалевими очима. Та повернулась i назвала його ведмедем. Дiмi усмiхнувся й сказав, що вiн погоджуеться з таким визначенням, та, на жаль, воно його зовсiм не ображае. Вона спитала чому. Вiн кинув якийсь парадокс i почав запевняти ii, що тут поганого нiчого нема, бо… й вся його нацiя трохи мамулувата. – Але хiба це виправдання? – спитала вона. Тодi Дмитрiй стояв на своему i якось дуже романтично рекомендував свою краiну. Вiн говорив страшенно захоплено, й жiнка з мигдалевими очима, раптом стиснувши йому руку, сказала, що вона першого мужчину зустрiчае з такою яснiстю думок. Ясностi, на жаль, нiякоi не було, але Дмитрiю цей комплiмент подобався: в цьому Ганна вже цiлком переконалась.

– Ну, добре, – зiтхнула вона, – я задоволена твоею вiдповiддю.

Карамазов непривiтно зиркнув на дружину i зцiпив зуби. Йому вже обридло це ниття, й вiн постановив припинити його.

– Чого тобi треба вiд мене? – спитав вiн. – Чи ти хочеш, щоб я собi кулю пустив у лоб?

Ганна нарештi зрозумiла чоловiка й перевела розмову на iншу тему. Вона навiть заспокоiлась, бо тодi не припускала, звичайно, що цi випадковi дами зiграють в ii життi неабияку роль.

Товариш Вовчик зупинився в тому ж будинковi, де й Дмитрiй. Йому дали окрему кiмнату, що виходила вiкнами до абрикосового саду, й вiн був дуже задоволений: бiльша iзольованiсть вiд друга, безперечно, зiпсувала б йому дачний вiдпочинок. Крiм Вовчика, в квартирi Карамазових оселилася ще й служниця Одарка: Ганна найняла ii на два мiсяцi. Служниця варила обiд i ходила на ринок за продуктами. Дмитрiю вона чомусь нагадувала вiдому куховарку з не менш вiдомого «Смiху», й вiн, коли вона мовчки позирала на нього, завжди почував себе якось нiяково. Одарка так химерно дивилась на своiх хазяiв, нiби вони й справдi щось негарне затаiли в собi. Вона була страшенно мовчазна, й вiд неi Карамазови чули тiльки коротке «слухаю».

Словом, з такого-то числа такого-то мiсяця в обивательське коло заштатного городка влилась нова й цiлком органiзована сiм’я.

Але не дуже радiсно зустрiв ii пiвдень. З моря бiг гарячий вiтер, i провiнцiальнi вулицi буквально вигорiли. Увечерi повiтря дзвенiло комарами й так палило обличчя, що не було жодноi можливостi вийти з кiмнати.

Історiя почалась в один iз таких вечорiв. Спалене сонце уже давно зарилось у далеких пiсках, але вiкна й вiконницi i досi було зачинено наглухо. В кiмнатi в пiвтемрявi (як це бувае в романах) сидiла Ганна й пожадливо, невеличкими ковтками, пила холодну воду. Дмитрiй i товариш Вовчик лежали на канапах.

– Це неможливо! – сказала Ганна. – Це не вiдпочинок, а якась мука.

– Цiлком справедливо, моя Анет, – пiдтвердив товариш Вовчик. – Я буквально те ж саме думаю.

Ганна мовчала. Тодi довгий Вовчик розкинув своi довгi руки, подивився на свого ловерака[1 - Порода мисливських собак.], що, важко дихаючи, лежав бiля його канапи, i сказав, що вiн, як тiльки одкрито буде полювання, одразу ж плюне на цей городок i на цiлий мiсяць залiзе в комишi.

– А що я мушу робити?

– А тобi я раджу забрати моi вудочки й ловити рибку. Можна ще щось придумати.

Дальша розмова протiкала в такому ж дусi i була така ж нудна, як i сама спека. Треба було кинути балачки, i Ганна замовкла. Замовк i товариш Вовчик.

Але Дмитрiй мовчав не тому, що йому було нудно, а тому, що в цей час вiн уважно дивився на Ганну. Дружина здавалася йому сьогоднi не такою безцвiтною, як якоюсь безвихiдною. І саме тому безвихiдною, що вона (в цьому вiн уже цiлком переконався) не може не стояти йому на дорозi. Хiба Ганна здiбна пiднятись до тих питань, що так тривожать його? Хiба вона коли-небудь переможе свою обмеженiсть? Ганна все-таки типова миргородська мiщаночка, i саме вона й не дае йому зробитись цiльною й рiшучою людиною, саме вона й перешкоджае йому протиставити себе рабськiй психiцi своiх дегенеративних землякiв. Хiба цi здивованi вишневi (обов’язково вишневi) очi не характеризують ii, що називаеться, «до отказу»? Хiба це не вона та типова украiнська жiнка, що, так ганебно випроводивши синiв Тараса Бульби на Запорозьку Сiч, пiшла плодити безвольних людей?

– Єсть! – подумав Дмитрiй i тут же до болю вкусив свою губу: йому раптом спало на думку покiнчити з Ганною.

Але вкусив вiн губу не тому, що насуваеться щось трагiчне, а тому, що згадав: така трагедiя, по сутi, була вже. Хiба це не Ганну вiн розстрiляв колись, у часи громадянськоi вiйни, бiля якогось провiнцiального монастиря?

– Знаеш що, Ганнусю, – раптом кинув Карамазов. – Я зараз думав про тебе й подумав, що ти воскресла. Як це розумiти?

– Ти, Дiмi, страшенно неясно говориш, – сказала Ганна. – В чому там справа?

Карамазов мовчав. Тодi товариш Вовчик повернувся на правий бiк i промовив в’яло:

– «Укiнчений», як кажуть галичани, «фiльозоф».

– Покинь, Вовчику, своi сентенцii, – мало не скрикнула Ганна i знову звернулась до чоловiка: – Чого ж ти мовчиш, Дiмi?

Але Карамазов i тепер не вiдповiдав. Вiн повернувся до кошика з абрикосами й уважно розглядав його. Вiн зараз згадував своi унiверситетськi роки i свою буйну розкуйовджену голову з пiвденними романтичними очима. Спогади завжди тривожать, i на iхньому фонi дiйснiсть становиться яснiшою. Вiн, здаеться, хотiв тодi кiнчати медичний факультет. Але як це давно було! Кiлька слiв, i бiльше нiчого: febris catarrhalis, здаеться, – простудна зимниця i febris gastrica – шлункове розстройство. Потiм spiritus amoniaci causticus, pro pauperos[2 - Спирт амiачний каустичний для бiдних (латин; iронiчне).] i… здаеться, все.

«Але все-таки: чому ж я ухиляюсь вiд головного?» – подумав про себе Дмитрiй i, очевидно, подумав уголос, бо товариш Вовчик повернувся i сказав, що його друг нагадуе йому стару бабусю: вона теж вiчно щось буркотить собi пiд нiс.

Ганна уважно подивилась на чоловiка. Тiльки сьогоднi, саме в цей момент, ii глибоко затривожив вiн. Їй прийшла мисль, що повторюеться зимова iсторiя. Правда, колишнiх сцен вона вже не спостерiгае, тепер Дмитрiй уже не б’еться головою об стiнку (а зимою вiн це частенько робив), вiн уже не згадуе раковину з калом, куди нiбито попала революцiя, бiльше того – йому знову зрiдка загоряються очi, i вiн виглядить бадьоро й весело. Але Ганнi така змiна декорацii завжди здавалася не зовсiм природною… І потiм, цi абстрактнi розмови про нацiю. Вона, звичайно, далеко не проти того, щоб ii краiна вийшла на широку дорогу. Але навiщо робити з цього iстерику? І, нарештi, це зовсiм нерозумне захоплення: по-перше – воно може зробити з нього вiдсталу людину, по-друге – це просто зрада соцiальним iдеалам.

– Дiмi! – промовила Ганна. – Я все-таки прошу тебе говорити яснiш. Що ти хотiв менi сказати?

Карамазов зробив незадоволене обличчя (мовляв, чого вона прилипла до нього?) i раптом занервувався.

– Іди ти до всiх чортiв! – скрикнув вiн i стукнув стiльцем об пiдлогу.

Тодi товариш Вовчик, що знав Дмитрiя не гiрше Ганни i знав, що зараз може розiгратись сiмейна драма, поспiшив на допомогу i почав заспокоювати друга:

– Ну, добре! Чого ти галасуеш?… Ти ж таки, Дмитрiй, – культурна людина.

Вовчик бiльше нiчого не сказав, але й цього було досить. Вовчик якось прекрасно впливае на нерви i, мабуть, тому, що вiн якийсь не вiд свiту цього: у нього нiколи не бувае трагедiй i вiн так просто i ясно дивиться на життя. Вiн, наприклад, прекрасний лiнгвiст, йому – науковому спiвробiтниковi – пропонують уже професорську кафедру, але йому якось перешкоджае бiльярдний кий (вiн неабияк грае на бiльярдi). І коли правду говорити, то футбол багато бiльше цiкавить його, нiж уся ця лiнгвiстика, що ii вiн пiзнав так досконало.

– Я йду в сад! – сказала Ганна й вийшла з кiмнати.




ІІ


Товариш Вовчик пiдвiвся, взяв на зуби зелений абрикос i крiзь цей абрикос кинув незадоволено:

– Знаеш, друже, я не сказав би, що ти поводишся з дружиною по-товариському.

– Ти так гадаеш? – одвертим глумом розтягнув Карамазов.

– Що значить «гадаю», – спалахнув Вовчик. – Це – факт. Так, це факт, шановний добродiю!.. І ви вiд нього не можете вiдмовитись.

Треба було чекати, що лiнгвiст тут же пiдкреслить свое незадоволення французькою чи то англiйською фразою: так завжди було з ним, коли вiн починав гнiватись. На цей раз його попередив Карамазов.

– Donnеs-moi votre pouls?[3 - Давайте змiряю ваш пульс? (франц.)] – сказав вiн, iронiчно простягаючи руку.

– Я прошу тебе не жартувати! – мало не скрикнув товариш Вовчик. – Я вимагаю поставитись до мене серйозно. Скажи менi: ти любиш Ганну?

– От тобi й раз! А тобi яке дiло? Чи, може, ти ii хочеш полюбити? Коли так, то хай буде тобi вiдомо: я ii ненавиджу.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mikola-hviloviy-8345444/valdshnepi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Порода мисливських собак.




2


Спирт амiачний каустичний для бiдних (латин; iронiчне).




3


Давайте змiряю ваш пульс? (франц.)