Книга - Маруся Богуславка

Маруся Богуславка
Пантелеймон Кулiш


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Маруся Богуславка» Пантелеймона Кулiша – це поема, у якiй автор використав сюжет народноi думи про смiливу дiвчину-бранку, яка врятувала украiнських козакiв з турецького полону***. Автор романтизуе образ героiнi i возвеличуе ii смiливiсть.





Пантелеймон Кулiш

МАРУСЯ БОГУСЛАВКА




Староруська поема


(1620 – 1621)


«Нет царства, которое не разорилось бы, будучи в обладании клириков».

    Иоанн Грозный

«Ой, бородачи!.. Многому злу корень – старцы и попы!»

    Петр Великий






ПРИСВЯТ


Тобi… О! Де ж те слово гарне, чисте,
Блискуче, як срiбло, розтоплене в горнилi,
Щоб свiту возвiстить про свято урочисте
Твоеi похвали, мiй духу свiтлокрилий?
Нi, не землi, не нам тебе благословляти,
Пречисту в помислах, у задумах величну!
Не знаем, як тебе, яким iм'ям назвати,
На пам'ять мiж, людьми, на шану вiковiчну.
Там, де, мечта душi, витають херувими,
Дадуть iм'я тобi, зорi новорожденнiй…
Як перло мiж перел, мiж душами святими
Сiятимеш в своiй красi благословеннiй.
Сiяй i проливай в серця людськi вiдраду;
Нехай твою тропу, спасенну стежку знають,
Нехай над свiт увесь возлюблять щиру правду,
Про неi родяться, за неi помирають.
А я, коли твоя божественна природа
Вселилась у мiй дух i я твоiм диханнем
Повiну на серця, як райська прохолода,
Як жизнi вiчний хiр, весни благоуханне.
Се не моя хвала, твоя се буде слава,
Твоя се iсповiдь, твое сердечне слово,
Посланнице небес, Мадонно величава,
Натхненне праведне високого й святого!




ПІСНЯ ПЕРВА





ДУМА ПЕРВА


Музо, правди староруськоi вовiк жива богине,
Серця чистого i розуму свободного святине!
Ми покинули з тобою шлях широкий суевiрства,
Вiдцурались вiзантiйського i римського попiвства.
Занедбали й тi перекази, тi споминки кривавi,
Що дiди вважали за вiнець своеi честi й слави.
Ми пуття собi в козацькому завзяттi не шукаем,
Щастя й долi в езуiтському лукавствi не вбачаем.
Дай же нам, богине, тiльки щирiй правдi поклонятись
І в iм'я твое святе дiтьми терпимостi озватись.
Нехай iнший хто в казки письмацькi давнi поринае,
Хитромовну iх iмлу, мов чисту правду, прославляе.
Ми про давнi давна без гнiву й лукавства спогадаймо,
Про безладде наших бiдолашних предкiв заспiваймо.
Заспiваймо ж перш усього про попа, попiв окрасу,
Дивовижу свого темного розбiйницького часу:
Як вiн чесно духом бодрим проти кривди подвизався,
Хоч наслiдним суевiрством понад iншими й не знявся.


* * *

Був сей пiп колiна панського, з Пiдгiр'я Ярославець,
А на прiзвище, по спомину й переказу, Державець '
Бо його шляхетнi предки за велику мали славу,
Що з давен давнезних заслужили в короля державу.
І було незгiрш панам Державцям на Пiдгiр'i жити,
Поки в Русь не поналазили гадюки езуiти.
Був Державець русин з огняною щирою душею:
Не поладив вiн з тiею злою, в'iдливою тлею.
Кинув на поталу езуiтам рiд свiй i родину,
Заволiкся пiшки на козацьку вольну Украiну.
Не злякавсь шляхiв татарських i пустинь тих украiнських,
Рятував i серце, й розум од пiдходiв езуiтських.
Волив лучче всяку нужду i тяжку бiду приймати,
Нiж з ляхами по науцi езуiтськiй панувати,
З русинiв ляхву та недоляшкiв штучно виробляти,
Правду-матiр, честь, i волю, й душу Риму продавати.
Приблудивсь до рiчки Росi езуiтський ненавидник,
Пiдступноi проповiдi польсько-римськоi противник.
Приблудивсь до узграничного мiстечка Богуслава,
Де козак не знав i не питав, чия воно держава.
Уродливий, молодий, моторний, хоч i небагатий,
Приймаком пристав до вдовиноi нужденноi хати.
Ущасливив бiдолашну вбогу вдiвоньку козачку,
Як поняв у неi безприданку дочку-одиначку.
Жили-пробували у старiй оселi хоч не вельми пишно,
Та хвалити Бога i Святу Покрову що було затишно.




ДУМА ДРУГА


Уподобали на нашому Пороссi Ярославля,
З-над Днiстра, iз руського Пiдгiр'я шляхтича Державця.
Був-бо вiн мистець великий по верхах з книжок читати,
Алiлую, кондаки, iрмоси й тропарi спiвати,
І пани його й усi мiщане вельми полюбили,
Напiдпитку й по тверезу одинаково хвалили,
Що попа, приблудного волоха, в хибах поправляе,
І дяка гучним Апостолом за пояс затикае.
І зiбралась у них у недiлю рано чорна рада,
Врадила на чорнiй радi однословно вся громада:
Із нетяг зiбрать по денежцi, а з дукiв – по пiвкопи,
І тим скарбом висвятить його в Печерському на попи.
А волошина-приблуду з Богуславщини прогнати,
Бо не вмiв старий гаразд нi служби править, нi спiвати.
Вихваляло все Поросся нового попа – й миряне,
І пани, i крамарi, i всi цеховики-мiщане.
«Хоч у нас, – мовляли, – церква шатами не знакомита,
Да поповим розумом, мов золотом, кругом окрита».
Тiльки козакам Державець був не так-то до вподоби:
Бо не мав до них прихильностi, поваги, нi шаноби.
На бенкети сутi в куренi до них не поспiшався,
Горiлок iх добрих i медiв п'яних немов цурався.
А найбiльше тим козацтву пiп сей був не до любовi,
Що казав, як думав, щиру правду козаковi.
Вiн картав у церквi козакiв докiрними словами,
Соромив iх дукiв хижими, кривавими дiлами.
І полковника козацького, й обозного, й гетьмана
Поважав не вельми бiльш, як нехриста i бусурмана.
«Бо вони, – рече, – Днiпром на море випливали,
Та й купецьким суднам християнським пiльги не давали;
Християн-купцiв, як i невiрних туркiв, плiндрували,
А награбивши турецького немов добра, гуляли.
В погулянках славились морським походом та хвалились,
Що за вiру б то благочестиву християнську бились.
І п'яне кобзарство, шинкове нищунство, пiдкупляли,
Щоб у кобзу про лицарство iх розбiйницьке бряжчали.
А пропившись
І, мов крем'ях той, оббившись,
Свою рiдну Украiну плiндрували,
Милосердного грiхами прогнiвляли;
Божий бич, татар, на села накликали,
Много християнських душ занапащали»…
На попа за се козацтво нарiкало,
І на часточку йому не подавало;
По чужих церквах акафiсти наймало,
Рокiвщиною його нiже не обмисляло.
Не пiзнав розкошiв богуславський чесний пiп-тiмаха,
На попiвствi жив мов гречкосiй-доматор сiромаха.
Проста хата в нього сяла тiльки гарними богами,
Та пахущими на божниках квiтками й рушниками,
Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,
Що всiм брала очi дивною якоюсь красотою.
Байдуже було старому про багатство:
«Не вiд сього, – рече, – миру наше царство»…
І на те з старою не вважали,
Що попи iх iз попадями минали,
Інде попасу веселого собi шукали,
Вiд убогоi гостини потай утiкали.
Один тiльки й пан прихильний обiбрався,
Товстогубим мiж козаками звався.
Не любив також i сей бенкетувати,
А любив з попом у Бiблii читати.
До попа частенько став сей пан ходити,
І без чарки про спасенне говорити.
Хто казав: любив вiн попадю старую,
Хто казав: ще й бiльш попiвну молодую.
Замолоду вiн якось не оженився,
І в лiта, ляхи мовляли, panski вбився:
Дак лизав старий до молодоi губки,
Буркотав, як сивий голуб до голубки.




ДУМА ТРЕТЯ



І

«І не кажи менi,
І не турчи менi:
Не хочу слухать-знати,
Щоб за нелюбого
Да товстогубого
Марусеньку вiддати». —


II

«І не проси мене,
І не гризи мене:
Шкода про се й казати,
Щоб iз злиденником
Та безземельником
Марусеньку звiнчати.


III

І батько, й дiд його,
І рiд, i плiд його
Се все було ледащо:
Бо козакуючи,
Статки гайнуючи,
Позводились нiнащо».
Так старенький iз старою
День у день сварився,
А козак iз iх дочкою
Тайкома любився.
Була гарна вбога панна,
Краля-королиця:
Як ясна зоря, рум'яна,
Як снiг, бiлолиця.
Народила мати доню —
Мов намалювала;
Надала iй щасте-долю,
Щоб бiди не знала.
А бiда не за горами,
Ходить промiж нами…
Очi з чорними бровами
Миготять сльозами.
Миготять, мов блискавицi,
З-пiд густоi тучi,
Як стоiть коло криницi,
Свою долю ждучи.
«Не ходи вже, доле й воле,
Вранцi до криницi:
Продають мене за поле,
За важкi червiнцi». —
«Нi, покiль на небi зорi
Мiсяця стрiчають,
Покiль на безкраiм морi
З вiтром хвилi грають,
Товстогубу не придбати
Чорних брiв дiвочих!
Завтра будемо еднати
Козакiв охочих,
І полинемо з вiтрами
На безкрае море,
І поробимось панами,
І забудем горе.
Побудуем собi пишнi
Хати на помостi,
І вчащатимуть велишнi
До нас дуки в гостi.
Оксамити, златоглави
Будемо носити,
Килимами крити лави,
Меди-вина пити.
Бо мене старшим обрали
Над всiма старими,
Щоб на море я човнами
Вилiтав, мов крильми.
А у мене – як заграе
Моречко з вiтрами,
Менi духа пiдiймае
Вгору, мов руками.
Грають, грають-примовляють
Кобзарi великi:
Будуть грати-примовляти
По всi вiчнi вiки.
О, се дивна кобза – море!
Дивнi в кобзи й струни!
Як заграе, вiдчиняе
Предковiчнi труни.
І виходить з них лицарство,
Що на морi билось,
Бiльшою, нiж пишне панство,
Славою покрилось.
І я, Маню, буду славен
Промiж лицарями,
Промiж дуками-панами,
Промiж кобзарями.
Будуть Левка Кочубея
По Вкраiнi знати,
І пiд струни про Мурея,
Що вiн бив, спiвати.
Будуть Левка Кочубея
Знати й за морями,
Споминати, мов Енея,
Перед королями.
Бо Левко твiй до султана
Знайде шлях-дорогу
І всю шатами зодягне
Украiну вбогу.
Бо Левко твiй бесурмена
Сплiндруе-зруйнуе
І самого королевi
В'язнем подаруе».




ДУМА ЧЕТВЕРТА


І весела, i щаслива
Мрiями коханка,
І яснiша уродлива
Весняного ранка.
Як на свiтi любо жити,
Милого любити,
З його мислями навiки
Душу й серце злити!
«Чи ти чуеш, паньматусю,
Що Левко говорить?
До твоеi вiн Марусi
Мов у дзвона дзвонить.
Каже милий, е десь море,
Гонище безкрае,
Що, мов житом добре поле,
Золотом сiяе.
Каже милий, що здобуде
Здобич нам велику;
Златоглав носити буде,
Покiль його й вiку.
Каже милий, що ми будем
Жити-панувати,
І величнi з нами дуки
Знай бенкетувати». —
«Мое щасте, моя доня,
Радуюсь вiд серця,
Що менi на старiсть доля
Молода всмiхнеться.
Буде мати в вас сидiти
Хоч коло порогу
Та на вас обох гледiти,
Дякуючи Богу.
Буде хоч щодня помости
Шарувати-мити,
Аби в панськiй високостi
З вами й iй пожити». —
«Нi, до тебе ще й над нього,
Мамо, прихилюся,
Що з козаченьком ззирнуся,
До тебе всмiхнуся.
Будеш павою, матусю,
В парчах походжати
І в шовки свою Марусю,
В жемчуги вбирати».




ДУМА П'ЯТА


Старосвiтська кров козацька
В ветхих жилах врала:
Попадя поклони клала,
Всiх святих благала:
Козаковi помагати
Турка воювати,
Кораблi його проклятi
На пожар пускати.
«Ти ж, владичице небесна, —
Слiзно промовляла, —
Що на полi i на морi
Нашим помагала!
Покривай твоiм покровом
Байдаки козацькi,
Розбивай небесним громом
Судна бусурманськi,
А з них зброю, срiбнi кубки,
Сукна, златоглави
Козакам подай у руки
Для своеi слави!»
Старосвiтська кров шляхетська
В ветхих жилах врала,
І в попа противнi думки
З серця викликала.
Бо не з шаблi, з плуга жити
Його предки вчили,
Рiдну землю боронити
Щоснаги, щосили.
За козацтво вiн частенько
З жiнкою сварився,
А погримавши, журився
Та богам молився.
Вiд сладчайшого Ісуса
До Кузьми святого
З-пiд його густого вуса
Буркотiло слово.
Звав i вiн богiв iз неба
Против азiатства,
Та цурався, мов Ереба,
Бурлiiв-козацтва.
На коханне ж залицянне,
На слова Левковi
Дав iз жiнкою в розмовi
Присуд козаковi:


І

«І не турбуй мене,
І не дратуй мене
Ти мрiями своiми!
Сi безземельники —
Чорти-пекельники;
Пропадемо ми з ними.


ІІ

З моря вертаються,
Знов пропиваються,
Знов ходять без сорочки.
Хай iх цураються,
З ними не знаються
Отецькi чеснi дочки.


ІІІ

Бо за п'янюгами
Та волоцюгами
Орда сюди вганяе,
І не одно у нас
(Скажемо в добрий час)
Село вiд них палае».
«Я довiдався, чого се,
Козаки охочi
Пропивають у шинкарки
Нащадки жiночi,
І дзижчать, мов злющi оси,
І гудуть шершнями,
Будять нас посеред ночi
Гуком та пiснями.
Знай, моя голубко, лихо
Та й велике сталось:
На Цоцорi безголов'е и
Над панами склалось.
Кликав пан гетьман коронний
За Днiстро й охочих, —
Обiзвалась купа сивих
Та пiдпарубочих;
А середнi загукали,
Мов базар жiноцький:
«Нехай знае-пам'ятае
Ясний пан Жовковський
Як пани нам на Вiльшанцi
Леестри писали,
Козакiв старих до плуга,
До коси вертали»…
«Як же, злющi, одiбрали
Із Цоцори вiстi,
Миттю до коша зiбрали
Тисячу i двiстi». —
«Якi ж вiстi, мiй панотче»? —
«Дикi, жено мила!
Розметала нас, мов клочче,
Бесурменська сила.
Стяте голову з гетьмана
Великорозумну,
Що всю Русь обороняла
Та й Ляхву безумну.
Стято й подано гостинця
У Стамбул страшного,
І висить вона в воротях
У царя гнiвного». —
«Ох, мiй Боже»! —
«Не лякайся:
Се не все ще горе,
А ось лихо, що зiбрались
Козаки на море!
Будуть море плiндрувати,
Пити да гуляти,
А нас клятi азiати
У полон займати.
Будуть пити, в кобзи грати,
Здобич прославляти,
А ми – той Стамбул завзятий
Бранцями сповняти!
Вирвавсь я iз рук ехидних,
В хижих езуiтiв,
Та й попавсь в кривавi лапи
Наших людоiдiв.
Як тi душi погубляють,
Так сi людське тiло,
Та ще й дякуй, мов за добре,
За спасенне дiло!
Подивись, он над ворiтьми
Значка-комишина:
Се заслужена попiвська
Плата-рокiвщина.
Повтикають комишини,
Ратища по дворах
Та й шукають на горiлку
Жита по коморах.
Човнове се в них зоветься…
Хто не йде на море,
Приймай мовчки вiд гультяйства
І наругу, й горе!
Ой ви, праведники Божi!
Де ж шукати правди?
Всюди кривда, лжа, тiснота,
Всюди повно зради».
І оглянув пiп, зiтхнувши,
Божники з богами:
Мрiють мовчки чудотворцi
Попiд рушниками.
«Знаеш що, моя Палазю?
Тяжко нам тут жити,
Харцизякам, мов болячцi,
Без пуття годити.
Є Москва, народ заможний,
Кажуть, i правдивий…
Править нею цар побожний
І благочестивий.
Haшi предки проти хана
Їй допомагали,
Козаки ж царю з ляхами
Тяжко допiкали.
Чув я, в Киевi говiвши,
Дехто з Украiни
До Москви втiкати хоче
При лихiй годинi.
Бо докучили вже нашим
Ницi езуiти,
А до гурту iх пристали
Ще й вовки-унiти.
Хоч i топлять запорожцi
Клятих супостатiв,
Та аби в них по коморах
Скринi жакувати.
Хочуть нашi займанщини
У царя просити,
Щоб козацтва й жидовини
В села не впустити[1 - Як зайняв цар Олексiй Михайлович за Хмельниччини Бiлу Русь, дак визволенi з-пiд ляхiв мiщане перш усього просили в царя такого присуду, щоб у городах не жили в них нi жиди, нi козаки. (Читай про се, охочий, в друкованих актах.)].
Позбуваймо всю скотину
І стару хатину,
Та втiкаймо, покiль цiлi,
У царську краiну,
Бо я бачу, не бувати
Правдi тут мiж. нами,
Покiль буде панувати
Жидова з ляхами.
А козацтво, хоч з ордою
Б'еться i воюе,
Їi оком позирае,
Їi серцем чуе.
Як дознавсь я про Цоцору,
Сон менi приснився:
Що Днiпро пiд зимню пору
Широко розлився.
Ох, розлився не водою,
Кров'ю вiн людською,
І козацтво наше плавле
По кровi з ордою.
О святii чудотворцi!
Умолiте Бога,
Щоб ся кров не покропила
Нашого порога».




ДУМА ШОСТА


Не вернувсь Левко з човнами
На лиман iз моря,
А вже люде дознавали
На Вкраiнi горя.
Вже кругом палають села,
Гонять скот, отари…
Людський плач i голосiнне —
Пiд самii хмари.
Кинувсь пiп з дяком у церкву,
Слiзно Бога просять,
А пiддячi не спiвають,
Голосно голосять.
Зачинивсь Господь на небi
З усiма святими:
Мабуть, люде прогнiвили
Вчинками лихими.
Налетiла з Криму буря
На село щасливе:
Гумна палять, хати граблять,
Ясирять, що живе.
І по-нашому говорять,
Хвалячи Аллаха,
Що ясир сей iм даруе
Лицар-сiромаха[2 - Що татаре по-нашому насмiхались iз нашого люду, про се писав ще в XVI столiттi знакомитий колонiзатор Фастова, воювник i полiтик, бiскуп киiвський Юзеф Верещинський.].
«Не схотiв, – мовляють, – з панством
Вийти на Цоцору,
А метнувся на купецтво
Проти договору.
І Аллах, защитник правди,
Покарав невiрних:
Оддав iх новi осади
В руки правовiрних.
І Аллах, гонитель зради,
Подав з неба голос:
Попалив огнем осади
Ще й на нивах колос.
І Аллах, помститель кривди,
Простер з неба руку,
І пiйшли гуртом ехиди
У ясирну муку.
Через лютих людоморiв
І благих карае:
На Цонорi, мов на морi,
Хляби одверзае.
Позирнувши в тi безоднi,
Слiпнуть вашi очi,
Обiймае i хоробрих
Пополох жiночий.
І Зулуш, кому в лицарствi
Рiвного немае,
Головою наше царство,
Порту прославляе…»[3 - Преславний коронний гетьман Жовковський зветься в турецьких лiтописях Зулуш. Голову його, стяту на Цоцорi, повiшено в Стамбулi пiд тими ворiтьми, що по ним турецьке царство прозвало себе Високою Портою, Блискучою Портою i Щасливими Ворiтьми.]




ДУМА СЬОМА



І

І чуе се немов крiзь сон старенька,
І трусяться у неi руки й ноги.
Тремтить, як лист, Маруся молоденька,
Поблiдли щоки й губи у небоги.
«Аллах! Велик еси в твоiй щедротi, —
Промовив бородатий татарюга, —
Тепер ходитиму я ввесь у злотi:
Се падишаху Роксолана друга,
Гаремне божество, вiдрада у турботi».


II

Спасибi, кобзарi, вам за спiванне
Про дивну красоту, якоi звiку,
Мовляли, бачити i без коханне
Не снилось-бо й ввi снi ще чоловiку!
Я серцем вiщим чув, що тiльки в нашiй
Спiвочiй серед слiз гiрких пустинi
Так народиться, чого ще очi
Людськi не бачили на Украiнi.
І серце привело мене д' оселi очей.


III

Попаде! З радощiв тобi признаюсь»
Що я – твiй брат Івась. Мене вхопили
Сiчовики в ясир, i я збираюсь
Давно побачить сей куточок милий,
Сю старосвiтську низькорослу хату,
Де ти мене, маленького, учила,
Як слухать матерi, коритись тату,
Де мати няньчила мене, пестила,
І спатки на руках односила в кiмнату». —


IV

«Івасю! Братику!.. Про що ж лякаеш
Словами нас ти хижими й звичаем?
Хiба ж не бачиш лиха i не знаеш,
Що й так уже душi в собi не маеш?
О! Як же се Господь iз рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя…» —
«Поганських, навiсна? Нi, з християнських!
Бо не орда була то iз-над моря
Набiгла, а своi у башликах татарських». —
«Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую», —
«Кажу тобi, попаде; повбиралось
Татарами козацтво. Гната Шую
Я й знав: бо вже не раз менi траплялось
Сидiти в нього на конi i в поле
З ним iз села летiть по-запорозьки,
«Гала! Гала!» – кричать, а я, на горе
Нещаснiй матерi, прибiг i «коськи»
Прошусь. Вiн i продав мене в ясир за море». —


VI

«Як! Що ти кажеш? Вiн? Та вiн же в ченцi
Збирався цiлий вiк!» —
«Воно й не шкодить,
Як битi талярi бряжчать в кишеньцi:
Такий-то й монастир скорiш знаходить». —
«Так ти оце з неволi вже втiкаеш»? —
«Нi, там-то й воля: там моя домiвка.» —
«О, що ти кажеш! Нащо нас лякаеш?
Хiба ж бо з турчином, з ордою накладаеш?!» —


VII

«Не накладаю, нi! Бо я мiж ними
Немов на свiт удруге народився
І думками про божество святими,
І правдою без хиби просвiтився.
Аллах один; нема у нього роду.
Всесилен вiн, не требуе пiдмоги;
Цураеться мерзенного народу,
Що оббивае у царiв пороги
І вносить прах земний в небеснii чертоги». —


VIII

«Коли ти думками святими справдi
Там просвiтивсь, то дай же нам зашиту
Вiд татарви у нашiй рiднiй хатi,
Щоб не сплiндровано нас, не побито». —
«О, нi! Нехай джавур горить-палае
Із iдольством своiм гидким, мiзерним;
Нехай огонь зрадливих пожирае,
Що роблять кривди праведним, спасенним
І правовiрникам серця возвеселяе»! —


IX

«Мiй братику!..» —
«Попаде! Нас навiки
Роздiлено з тобою. Ся хатина
Менi сестра й рiдня; а ви, калiки
Умом, чужi менi, немов скотина». —
«Так хоч хатину пощади святую,
Де вмерла мати, по тобi журившись»! —
«Нi, я по-свойому ii вшаную:
Мов дух, перед Аллахом засвiтившись,
Нехай перелетить в обитель неземную!


Х

Там сльози матерi, як Божi зорi,
Засяють у мене перед очима,
Як серцем потону в блаженствi, в морi
Серед утiх, достойних серафима.
А на землi – земне…
Моя царице!
Сiдай зо мною на коня-бахмата,
Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.
Нехай горить стара, мiзерна хата:
Ти матимеш таке, про що тобi й не сниться».


XI

У попадi в очу позеленiло…
Дочка, татарин, божники з богами,
Усе пiшло кругом i зашумiло,
Мов гай густий пiд бурею-вiтрами…
Кудись вона бiжить чи завiрюха
Їi на дикi крила пiдхопила
І мчить крiзь полом'е та дим, i духа
У грудях бiдолашних захопило
І серце, й пам'ять, мов у морi, потопило.




ПІСНЯ ДРУГА





ДУМА ПЕРВА


Смерте, бабо-сповитухо,
Лiкарю людський останнiй!
Ти одна нам гоiш духа
В нашiй долi безталаннiй.
Утомившись закривати
В Богуславi людям очi,
Димом сховища сповняти
І душити крик жiночий.
Понагачувала трупу
Повнi сiни коло хати
Та й пiйшла живого лупу[4 - У автографi – трупу. Це очевидна описка: у попереднiй редакцii маемо лупу. – Ред.]
В дикiм полi доглядати.
І забула про едину
Непридушену людину,
Мов у полi на роздоллi
Про нескошену билину.
Не билина в чистiм полi
З-пiд коси твоеi встала:
Сирота стара в недолi
Пам'ять-розум утеряла.
Пiдвелась i по пустинi
Диким поглядом блукала…
Опинившись на могилi,
Серед степу промовляла:
«Де се я, i що се з нами
Сталось-приключилось?
Нi свiтлицi, нi кiмнати…
Се менi приснилось.
Се я сплю… О, як же серце
Тяжко замирае!..
Степ, могила… i криваве
Сонечко сiдае.
У димах сiдае сонце
Чи в кров поринае?
Вiтер з полом'ем по полю,
Мов по морю, грае.
Нi села кругом, нi духа…
Скрiзь галки лiтають,
І собаки, мов на звiра,
Скиглять-завивають.
Що ж се за пожежа сталась
Серед Украiни?
Потонуло все, почезло…
Нiгде нi хатини!
О, невже б то се татаре
Наших позаймали,
Села й ниви попаливши,
У полон погнали?
Нi! Пiд дзвоном королiвським
Сплю я на могилi…
Чи то ж люде, як горiли,
В дзвона б не дзвонили?
Задзвоню, чи не прокинусь…» —





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/panteleymon-kul-sh/marusya-boguslavka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Як зайняв цар Олексiй Михайлович за Хмельниччини Бiлу Русь, дак визволенi з-пiд ляхiв мiщане перш усього просили в царя такого присуду, щоб у городах не жили в них нi жиди, нi козаки. (Читай про се, охочий, в друкованих актах.)




2


Що татаре по-нашому насмiхались iз нашого люду, про се писав ще в XVI столiттi знакомитий колонiзатор Фастова, воювник i полiтик, бiскуп киiвський Юзеф Верещинський.




3


Преславний коронний гетьман Жовковський зветься в турецьких лiтописях Зулуш. Голову його, стяту на Цоцорi, повiшено в Стамбулi пiд тими ворiтьми, що по ним турецьке царство прозвало себе Високою Портою, Блискучою Портою i Щасливими Ворiтьми.




4


У автографi – трупу. Це очевидна описка: у попереднiй редакцii маемо лупу. – Ред.