Книга - Процес (збірник)

Процес (збiрник)
Франц Кафка


До книги вiдомого австрiйського письменника Франца Кафки (1883–1924) увiйшли роман «Процес» та оповiдання «Вирок», «Перетворення» й «Голодомайстер».

Творчiсть Ф. Кафки можна вважати автобiографiчною. Подii особистого життя письменника, його стосунки з нареченою знайшли свое лiтературне втiлення в романi «Процес», де заручини автора перетворюються на арешт героя, а «суд» над ним, тобто розрив заручин, обертаеться стратою…

Свiт творiв Кафки дивовижний тим, що в ньому всi – невiльники. Анi героi, анi читачi не мають змоги виплутатися з невiдступного абсурду життя.





Франц Кафка

Процес





Передмова

Лiтература – це я сам…


Двадцяте столiття породило небагато художникiв, шанованих сьогоднi так, як i Франц Кафка. Одна з причин полягае в його абсолютнiй чесностi, у безкомпромiсностi, в цiлковитiй вiдсутностi пози. Письменникiв робить великими не тiльки лiтературний талант, а й здатнiсть вiдчути життя. Важливо не лише вiдгадати його таемницi, а саме його вiдчути, бо знання небагато варте, якщо ним володiе той, хто стоiть iззовнi. Кафка ж завжди перебував усерединi: був заглиблений у свiй свiт i вбирав у себе всю його тяжкiсть.

Можуть заперечити, що кафкiвський художнiй свiт дрiбний, тривiальний, безподiевий, жахний своею агресивною абсурднiстю, смiшний своею трагiчною пародiйнiстю. Але хiба немае в ньому схожостi з тим свiтом, який усiх нас оточуе? Із свiту людей вiн перетворився на свiт математичних чисел, де смерть – повсякденнiсть, а убивство – професiя, де загибель роду людського набула науковоi перспективи i кiнцевi свiту перешкоджае лише власне його знаряддя – надлишок термоядерних бомб, де прогрес супроводжуеться екологiчними бiдами, здатними знищити й сам прогрес.

Зрозумiло, кафкiвський свiт не копiя цього, не «натуральний» з нього злiпок. Кафкiвський свiт – iдея реального свiту, його iнакомовлення, його метафора. Але, як i будь-яка справжня метафора, вiн прообразу своему конгенiальний. Тут напрошуеться порiвняння з геометрiею Лобачевського, яка в усьому аналогiчна евклiдовiй, за винятком того, що криволiнiйна. І якщо математичний свiт Лобачевського розширюе уявлення про природу простору, то художнiй свiт Кафки робить те саме з природою людських вiдносин, що склалися у двадцятому столiттi, незвичайному якраз своею «усередненiстю», яка вже нiкого не дивуе…


* * *

Можливо, не було на свiтi письменника, у творчостi якого власне життя й власна доля вiдiгравали б таку вирiшальну роль, як у Кафки. І не тому, що вiн чогось такого прагнув (навпаки, це завдавало йому тiльки страждань), а тому, що так склалося. Та вiн i не розумiв, напевне, до кiнця всiеi вагомостi, всiеi показовостi своеi долi, ii начебто навпаки вивернутоi «взiрцевостi». Але вiн це вiдчував i тому з такою невсипущою увагою, з такою невтоленною цiкавiстю, з такою непiдробною тривогою вдивлявся, вчувався й вживався в себе, в усi своi дивовижно банальнi й до банального дивовижнi обставини.

Кафка – письменник, створений своею бiографiею. Якби вiн не мав такоi бiографii, то ii слiд було б вигадати. Адже «вибудував» для себе життя Хемiнгуей – вигадував його i, вигадуючи, реалiзовував: боксував, полював, ходив по морях, воював. Кафка, проте, нiколи не грав жодних ролей: важко знайти людину аж таку нехитру, людину, за всiеi своеi непослiдовностi таку послiдовну. Але на вiдмiну вiд Хемiнгуея в життi Кафки нема й на дрiбку авантюрностi: життя його належить до таких, якi прийнято iменувати «мiщанськими». Проте його життя таке лише назовнi, всерединi ж воно сповнене «пригод душi», це життя раз у раз вибухало трагедiями, що не поступаються тим, якi свого часу стрясали царствений рiд Атридiв.

Франц Кафка народився 3 липня 1883 року в Празi. Його батько, комерсант середнього достатку, мав галантерейну крамницю, якийсь час родинi належала й невелика фабрика. Герман Кафка, син сiльского рiзника, здобув усе це сам, наполегливо долаючи злигоднi. Його дружина Юлiя походила з роду Льовi, бiльш забезпеченого й освiченого, в ньому траплялися раввiни, а один з братiв матерi Франца навiть був директором залiзниць у Мадридi.

Франц закiнчив нiмецьку гiмназiю та правничий факультет Празького унiверситету. Вiдбувши стажування в окружному судi, вiн почав служити в страховому товариствi. Але вже через рiк перейшов у напiвдержавну органiзацiю, яка страхувала виробничi травми. Нове мiсце служби виявилося й останнiм: Кафка прослужив тут чотирна-дцять рокiв i в 1922 роцi вийшов по хворобi на пенсiю. Жити йому лишилося менше двох рокiв, iх вiн провiв частково в Берлiнi, частково в санаторiях i лiкарнях. Помер 3 червня 1924 року в курортному мiстечку Кiрлiнг пiд Вiднем. Похований у Празi.

Таким е, сказати б, офiцiйний curriculum vitae, що окреслюе, однак, лише поверхневий шар життя Кафки. Все iнше й головне звершувалося в глибинi, навiть нiби десь збоку. У «Листi до батька» (1919) – в цiй вiдчайдушнiй спробi порозумiтися – син сказав, що прагнув «знайти таку професiю, яка з найбiльшою легкiстю давала би змогу, не надто вражаючи самолюбство, виявляти байдужiсть. Отож найбiльше пiдходила юриспруденцiя». Іншими словами, йому придалась би лише така служба, котра не дуже заважала б лiтературним заняттям. Адже вони й тiльки вони визначали, спрямовували все його життя, були його альфою й омегою, чимось бiльшим, нiж мета чи навiть мiсiя. Вiн писав у 1914 роцi Фелiцii Бауер: «У мене немае iнтересу до лiтератури, лiтература – це я сам, це моя плоть i кров, i бути iншим я не можу».

Його письменництво почалося на зламi столiть (перший з рукописiв, що зберiгся, «Опис однiеi боротьби», датують 1904 роком) i обiрвалося смертю: за день до неi вiн ще виправляв верстку «Голодомайстра». Були, проте, й перерви: найтривалiша – мiж 1917 i 1920 роками. Але зумовлювалися вони тiльки цiлковитою фiзичною нездатнiстю взяти до рук перо. Коли ж мiг, Кафка працював з рiдкiсною, незламною затятiстю.

Служба влаштовувала його ще й тим, що тривала тiльки до обiду. Повернувшись додому, вiн кiлька годин спав (вiрнiше, намагався спати, бо страждав на безсоння й хворобливо реагував на найменший шерех); коли ж дiм стишувався, сiдав до письмового столу й, долаючи головний бiль, нудоту, задуху, списував папiр цiлiсiнькими ночами. Кафку можна було б вважати графоманом, якби з-пiд його пера не виходила найдосконалiша проза i якби вiн сам нею не був так незадоволений. Про своi твори вiн висловлювався здебiльшого нищiвно: «Я цiную лише хвилини, коли вони писалися», – повiдомляв вiн Макса Брода, вiдомого лiтератора й, мабуть, найближчого свого приятеля.

Кафка писав про себе й для себе. Але чи спроможна така «езотерична» творчiсть пробудити бодай найменший iнтерес в iнших людей? Колись це питання ставилося багатьма. Австрiйський письменник Франц Верфель, хоча й приятелював з Кафкою, однак твердив: «За межами Тетчен-Боденбаха Кафку вже нiхто не зможе зрозумiти», – тобто надто вiн вузький, локальний. Верфель пророком не став…

«Кафка не любив теорiй, – свiдчив Брод. – Вiн говорив образами, тому що мислив образами. Образна мова була для нього найприроднiшою. Навiть у так званому щоденному спiлкуваннi». Бачимо це в листах Кафки й, зокрема, в щоденниках: «Ще раз я на всю силу легень гукнув у свiт. Потiм менi запихнули в рота кляп, начепили кайдани на руки й ноги, зав’язали хусткою очi. Кiлька разiв мене протягли взад-уперед, посадили й знову поклали… дали трохи спокiй, а потiм стали глибоко встромляти в мене щось гостре…» – це запис вiд 3 серпня 1917 року. Ясна рiч, з Кафкою нiчого подiбного нiколи не траплялося. Перед нами – чиста метафора його душевного стану. Але духовне замiщено чуттевим, дотиковим, предметним. «Особливий метод мислення, – читаемо в щоденнику вiд 21 липня 1913 року. – Воно пройняте почуттям. Все, навiть украй не визначене, сприймаеться як думка». Це i е його метод, що втiлюеться в щоденниках, листах, усних висловлюваннях.

Романна плоть, звичайно, завжди складнiша, багатозначнiша, iй бiльше притаманна невизначенiсть. Тим-то мала проза Кафки, мабуть, показовiша як приклад: ii метафорику легше розпiзнати. Мало не кожне його оповiдання (тим бiльше малий фрагмент) – це метафора, яка персонiфiкуе внутрiшне життя предмета: i зелений безногий дракон, що заповзае в кiмнату, i меч, що стримить у спинi людини, котра налаштувалась на прогулянку, i бар’ер театральноi ложi, що виявився довготелесим худющим чоловiком… Це – як сон, де все також незрозумiле, алогiчне й водночас – незаперечне, безсумнiвне, начебто само собою зрозумiле.

Кафка рiдко бував категоричним. Але видавництву «Курт Вольф», коли воно випускало у свiт «Перетворення», письменник поставив категоричну вимогу: щоб серед iлюстрацiй до книжки не було зображення Замзи у виглядi багатонiжки. I вимога ця надiйнiше за всi iншi докази свiдчить, що багатонiжка – метафора й саме тому ii й не можна малювати. Адже це – образ невиправного людського вiдчуження. I невиправнiсть опредмечуеться лише тим, що людина, перевтiлена на щось нелюдське, полишена у своему попередньому середовищi. Вона i вже багатонiжка, й ще людина. Виникае трагiкомiчна «перевернутiсть» його вiдносин зi службою та родиною. Однак тiльки це й вписуе «нового» Замзу в структуру «звичайного» оповiдання, перешкоджае його зiсковзуванню в ходячу алегорiю, нарештi, надае всьому, що тут вiдбуваеться, дивовижноi послiдовностi. Адже навiть коли не повiрити в можливiсть такого перевтiлення, а лише прийняти його як «умову гри», i ти вже змушений будеш погодитися з тим, що коли б людина стала багатонiжкою, то все вiдбувалось би так, як в оповiданнi, i що це зовсiм не гра, а сама дiйснiсть, химерно змiщена.

Тут усе змiщуеться за тими ж приблизно законами, що й увi снi. Що надае нашим снам фантастичностi? Як правило, не так iрреальнiсть того, що вiдбуваеться, як неузгодженiсть мiж його окремими компонентами, iхня непоеднуванiсть. Це по-перше. А по-друге – незрозумiлiсть, непоясненнiсть подiй, i цим зумовлена iхня несподiванiсть. Що, проте, аж нiяк не перешкоджае сприймати iх за безперечну данiсть. Тi ж ознаки притаманнi й кафкiвськiй прозi.

Як особистiсть Кафка був незбутньо нещасливим, але як письменниковi йому «пощастило»: можна навiть сказати, що йому «щастило» тим бiльше, чим тiснiше налягали на нього нещастя.

Кафка, що вмiв дивуватися, зiткнувся з дiйснiстю дивовижною, при всiй своiй буденностi – навiть фантастичною. То була занепадаюча на його очах Австро-Угорська монархiя – свого роду кунсткамера, де збереглися всi соцiальнi раритети минулого, зiбралися всi болячки i деформацii людськоi iсторii. Але й цього замало: доля пiдготувала йому, такому, який вiн був, спецiальну роль iзгоя, коли зробила евреем, оселила у Празi, та ще й в родинi галантерейника, який вибився в люди. «Як еврей, – писав один з нiмецьких його бiографiв, – вiн не був своiм у християнському свiтi. Як iндиферентний еврей – бо ж таким Кафка був на початку – вiн не був своiм i серед евреiв. Як людина, що говорила по-нiмецькому, вiн не був своiм серед чехiв. Як еврей, що говорив по-нiмецькому, вiн не був своiм серед нiмцiв. Як богемець вiн не був цiлком австрiйцем. Як службовець при страхуваннi робiтникiв вiн не цiлком належав до буржуазii. Та й на службi вiн не був увесь, бо вiдчував себе письменником. Та й письменником вiн не був, бо вiддавав усi сили сiм’i. Але «я живу у своiй сiм’i бiльш чужим, нiж найчужiший» (остання фраза запозичена автором з листа Кафки до батька Фелiцii).

Дiйсно, Кафка i в родинi був майже таким же чужим, як i в мiстi, краiнi, добi. Мав трьох сестер, та тiльки наймолодша Оттла його любила, але, як i всi, не розумiла. Та й нiхто його не розумiв, навiть мати, хоча й по-своему любила сина. Найскладнiше й найбезнадiйнiше складалися взаемини Франца з батьком. Та обставина, що Герман Кафка самотужки, без чиеi б то не було допомоги, вибився в люди, до краю зiпсувала йому характер; упертий, самозакоханий, нетерпимий, властолюбний, вiн постiйно похвалявся своiми життевими успiхами й дорiкав дiтям, що вони не зазнали злигоднiв, зростали на всьому готовому. Синовi призначив стати продовжувачем свого дiла й нiяк не мiг утямити, що син – iнакший, що iнтереси, вiрування, цiлi в нього iншi. Батько тиснув, син, як тiльки мiг, чинив опiр. Оскiльки ж належали вони до рiзних вагових категорiй («я – худий, слабкий, вузькогрудий, – писав Кафка-молодший у листi, якого мати так i не передала батьковi. – Ти – сильний, великий, з широкими плечима»), батькiв тиск скалiчив сина. «Я втратив вiру в себе, натомiсть набув безмежне почуття провини», – сумно констатував вiн у тому ж листi. І повiдомляв Фелiцii: «Я й батько ненавидимо один одного…» Але то була особлива ненависть, яка межувала з поклонiнням: «Якби свiт складався лише з Тебе й мене, – а таке уявлення менi було дуже близьке, – тодi чистота свiту завершилася б на Тобi, а з мене, за Твоею думкою, почався би бруд…» Батько для сина – з тих «вищих iнстанцiй», з якими кожен приречений рахуватися, незалежно вiд того, данi вони йому на благо чи на погибель. І звiдси нiби самi собою простягаються нитки до всiеi чиновноi iерархii з роману «Процес»…

Жiнок у життi Кафки було зовсiм небагато, легко на пальцях порахувати: три-чотири випадковi зв’язки, вже згадувана Фелiцiя Бауер, Грета Блох, Юлiя Вохрицек, Мiлена Єсенська й, нарештi, Дора Дiмант (або Дiамант) – супутниця останнiх мiсяцiв кафкового життя. З кожною (за винятком лише Грети) Кафка мав намiр взяти шлюб (з Фелiцiею навiть двiчi), i якщо з Дорою до заручин не дiйшло, то тiльки тому, що ii батько, правовiрний схiдноевропейський еврей, звернувся за порадою до раввiна, а той без вагань прорiк: «Нi!» Судячи з усього, Кафка був натурою пристрасною, i – як свiдчить Макс Брод – «жiнки завжди до нього горнулися». А проте в його щоденнику е такий запис: «Коiтус – як покарання за щастя бути разом. Жити по змозi аскетично, аскетичнiше, нiж неодружений, – це едина можливiсть для мене зносити шлюб». Хiба з цього не випливае, що шлюб (а вiдтак i жiнка) для Кафки щось зовсiм iнакше, нiж для iнших людей, – не тiльки щось бiльше, а й взагалi таке, що тяжiе до «iдеальних», ледь не релiгiйних сфер, щось на зразок неухильноi для виконання обiтницi. Вiн писав батьковi: «Одружитися, створити сiм’ю, прийняти всiх народжених дiтей, зберегти iх у цьому несталому свiтi й навiть повести вперед, – це, на мое переконання, найбiльше благо, яке дано людинi». Але в «Листi до батька» звучить i таке: «Я зовсiм не передбачав, чи можливий шлюб i що вiн означатиме для мене; це найбiльше жахiття мого життя зринуло на мене майже зовсiм несподiвано».

Слiд гадати, спочатку ним рухало бажання емансипуватися вiд батька, позбутись його влади, стати незалежним. Але – так уже Кафка був влаштований – на це трохи прагматичне бажання одразу наклалися й прагнення «iдеальнi», «релiгiйнi». Й тодi сталося непередбачуване: обов’язок людський (або краще сказати «гуманiстичний»?) зiткнувся з обов’язком письменницьким. Сумiститися одне з одним рiшуче не бажало.

Суперечнiсть мiж творчiстю й службою – ось ще одна нерозв’язна проблема, буцiмто навмисне Кафкою вигадана, так вона ускладнювала йому життя.

Здавалось би, усе ясно: вiн обрав професiю i знайшов мiсце роботи, яке його мiнiмально обтяжувало, тому що письменник, «якщо хоче уникнути божевiлля, взагалi не мае права вiддалятися од письмового столу». І коли батько вимагав його участi в справах родинноi фабрики, це кидало Кафку в такий розпач, що йому спадало на думку самогубство.

Але ясностi нема: щоденна шестигодинна служба – перешкода незрiвнянно бiльша, нiж перiодичнi вiдвiдини фабрики. Тим не менше Кафка одного разу заперечив Фелiцii, що навряд чи коли зможе залишити службу. Зрозумiло, служба давала йому деяку – принаймнi фiнансову – незалежнiсть од батька. Але цим нiяк не пояснюеться, чому, тяжко занедужавши, Кафка погодився на вiдпустку з половинним окладом, але на пенсiю, що забезпечила б його не гiрше, виходити не хотiв. Очевидно, ще щось утримувало його в конторi.

Чотирнадцятого грудня 1911 року в щоденнику промайнула думка, що йому не хотiлося б «вивiльнити весь свiй час для лiтератури». Рiч у тiм, що Кафка не бажав стати письменником професiйним. Як митцю це йому б нiчого не дало («…навiть коли я не пишу, то залишаюсь письменником», – зiзнався вiн якось Бродовi), але це могло позбавити права власностi на те, що виходило з-пiд його пера. Вiн прагнув володiти своiми творiннями неподiльно: адже писав вiн тiльки про себе й для себе! І не покинув служби, можливо, тому, що не тiльки «складався з лiтератури», а був також прив’язаний i до життя…

Якщо навiть вважати, що логiка, за якою Кафка, кленучи службу, ii не кидав, бiльш-менш з’ясована, то цього нiяк не сказати про його ставлення до власноi творчостi. З одного боку, творчiсть для нього – все, а з другого – нiщо. Кафка-письменник до себе був нещадний, що пiдтверджуеться не тiльки його останньою волею спалити пiсля смертi всi рукописи, а й, власне, усiм його творчим життям. Три незавершених романи Кафки стали приступнi читачам уже пiсля його смертi: «Процес» – в 1925 роцi, «Замок» – в 1926-му, «Америка» – в 1927-му. Нинi спадщина письменника (здаеться, вже повнiстю зiбрана) складае десять грубих томiв: крiм романiв, новел, притч, афоризмiв, начеркiв, сюди входять «Щоденники» 1910–1923, «Листи 1902–1924», «Листи до Мiлени» (iхнiй адресат – подруга Кафки, чеський лiтератор i перекладачка М. Єсенська), «Листи до Фелiцii» (iх основнi адресати – наречена Кафки Ф. Бауер та ii приятелька Грета Блох), «Листи до Оттли та родини» (адресати – улюблена сестра й батьки). Те, що сам автор вважав за можливе обнародувати, становить чи не шосту частину його спадщини. Вiн передав видавцям (та й то здебiльшого неохоче, пiд тиском) лише сорок одне оповiдання та уривки. Є серед них речi бiльшi – такi, як «Перетворення», «У виправнiй колонii», але е й зовсiм крихiтнi на зразок «Нового адвоката» чи «Імператорського послання». По-своему кожна з них чудова. Але вони не принесли б автору тiеi слави, на яку вiн заслуговуе i яку, врештi-решт, здобув, тому що справжнiй Кафка – це вiн увесь, з його незавершеними (а можливо, й незавершуваними) романами, з його щоденниками й листами, з усiма розхристаними фрагментами. Тiльки таким його можна хоч би якось осягти i хоч якось оцiнити. Адже його творчiсть – не що iнше, як колосальний, вiдчайдушний i генiальний фрагмент, сколок iз фрагментарного буття людства. Вiдмовляючись друкуватися, Кафка, безперечно, себе обдiляв… Проте i в цьому можна побачити все той же страх перед професiоналiзацiею: передаючи рукописи до друку, вiн не тiльки нiби втрачав на них право, але й у буквальному розумiннi «випускав у свiт», чим прирiкав на самостiйне, вiд нього вже не залежне, iснування.

Важче зрозумiти його там, де вiн починае взагалi заперечувати себе як митця. Жоден справжнiй письменник не бувае своiми творами цiлковито задоволений: милуватися собою – привiлей графоманiв або людей не вельми розумних, хоч i не позбавлених здiбностей (що незрiдка серед лiтераторiв трапляеться). Але в Кафки самозаперечення переходило всi межi. Здавалось би, в такому разi належало покинути письменництво. Але вiн не кидав, не мiг кинути – писав i постiйно ганив написане. Про «Перетворення» сказав Фелiцii, що це «мерзенне оповiдання», а вiдсилаючи Бродовi в груднi 1917 року деякi своi манускрипти, додав: «Роман я не надсилаю. Навiщо ворушити старе? Тiльки тому, що я його досi не спалив?»

А водночас ота всiляко ним паплюжена творчiсть нi для кого не мала такого колосального значення, як для нього самого. «Усе, що не належить до лiтератури, наводить на мене нудьгу, викликае ненависть…» Коли подiбна антиномiя може бути взагалi якось пояснена, то лише тим, що Кафка-художник ставив до себе явно завищенi, нездiйсненнi, можна б сказати, надлюдськi вимоги: «…щасливий я був би тiльки тодi, коли змiг би привести свiт до чистоти, правди, непохитностi». Недосконалостi свiтопорядку вiн хотiв протиставити бездоганнiсть своеi творчостi. Навряд чи вiн сподiвався в такий спосiб виправити свiт – швидше тiльки довести (й не свiтовi, а собi самому), що довершенiсть усе ж таки можлива. Отож у нього, зрештою, була не так естетична, як етична мета, а це означало, за його поняттям, – недосяжна. Тому я й сказав, що вiн ставив до себе вимоги надлюдськi. Талант менший був би цим, можливо, зруйнований. Кафка заплатив прокляттям довiчноi невдоволеностi собою. А щодо мистецтва слова, то пiд дiею високого тиску й високих температур воно лише виграло, перетворившись на незнищенний дiамант.


* * *

«…Поза сумнiвом, – так починае свою промову перед слiдчим герой роману «Процес» Йозеф К., – за всiм судочинством, тобто в моему випадку за цим арештом i за сьогоднiшнiм розглядом, стоiть величезна органiзацiя. Органiзацiя, яка мае напохватi не тiльки продажних стражiв, нетямущих iнспекторiв i слiдчих, яким притаманна в кращому разi похвальна скромнiсть; до неi входять також i суддi високого й найвищого рангу з незлiченним, неминучим у таких випадках штатом служникiв, писарiв, жандармiв та iнших помiчникiв, а може бути, навiть i катiв, – я цього слова не боюсь. А в чому сенс цiеi величезноi органiзацii, панове? Щоб арештовувати невинних людей й затiвати супроти них безглуздий i переважно – як, наприклад, у моему випадку – безрезультатний процес».

Навряд чи хто, прочитавши цi рядки, засумнiваеться в тому, що перед ним твiр гостроi соцiально-критичноi спрямованостi. Але, взятий у цiлому, цей роман не змiцнить такого враження, а швидше його похитне. Чому суд, що веде справу Йозефа К., такий таемничо неофiцiйний? Чому вiн, такий всесильний, тулиться на горищах старих будинкiв, у тiснявi й задусi, поряд iз розвiшаною бiлизною? Проте й це можна ще якось пояснити загальною iнакомовнiстю твору.

Але як бути з тими його епiзодами, мiсцем дii яких е пансiон панi Грубах? Ясна рiч, там Йозеф К. мешкав, саме там уранцi був захоплений раптовим арештом, позбавлений снiданку, допитаний у кiмнатi вiдсутньоi сусiдки, фрейлейн Бюрстнер, i нiби вiдпущений на свободу. Але й пiсля цього пансiон та його пожильцi, фрейлейн Бюрстнер i фрейлейн Монтаг, вiдiграватимуть непропорцiйно велику роль у долi Йозефа К. Особливо фрейлейн Бюрстнер: вона несподiвано з’являеться й у фiналi. Кати (як i всi тут, неофiцiйнi) ведуть Йозефа К. через вечiрне мiсто до занедбаноi каменярнi, щоби там зарiзати. Раптом вiн помiчае фрейлейн Бюрстнер або дiвчину, схожу на неi. Кати «дали йому можливiсть скерувати iхнi кроки, i вiн скерував iх у той же бiк, куди йшла перед ним фрейлейн Бюрстнер, але не тому, що хотiв ii наздогнати, не тому, що хотiв бачити ii якомога довше, а лише для того, щоб не забути те провiщення, яке вiн у нiй побачив».

Ясно, що фрейлейн Бюрстнер в цьому романi не з хористок, – у неi сольна партiя. Але яка? Вiдповiдь слiд шукати в особистому життi автора. Дванадцятого липня 1914 року Кафка розiрвав заручини з Фелiцiею Бауер, а в першiй половинi серпня засiв за «Процес». Збiг не випадковий: роман – це продукт розриву з Фелiцiею, його лiтературне перетлумачення. Сам образ суду навiяний тим, що вiдбувалося 12 липня в Берлiнi. В готелi «Асканiшер Гоф» зiбралися наречений, наречена, iхнi родичi й друзi. Й запис у щоденнику вiд 23 липня, який вiдтворюе подii того дня, починаеться словами: «Засiдання суду в готелi». Фрейлейн Бюрстнер – i е Фелiцiя Бауер (невипадково ii в рукопису роману, як правило, позначають iнiцiали Ф.Б.), фрейлейн Монтаг – ii подруга Грета Блох, яка активно звинувачувала Кафку на тому судилищi, але й сама перебувала з ним у близьких стосунках (вона згодом твердила, що народила вiд нього дитину).

У своiй книжцi «Другий процес. Листи Кафки до Фелiцii» Елiас Канеттi (також письменник, а ще й лауреат Нобелiвськоi премii) поклав собi за мету показати, як функцiонувала кафкiанська метода «принаджування» всесвiту до власного письмового столу. Думка Канеттi полягала в тому, що роман, коли поглянути на нього крiзь призму приватного життя автора, нiчого в собi не мiстить, окрiм сумлiнного звiту про хворобливi стосунки мiж ним i його нареченою Фелiцiею Бауер: «Двi вирiшальнi подii в життi Кафки, якi вiн, як це йому взагалi було властиво, хотiв би вважати за суто особистi, розiгрувалися в обстановцi нестерпноi гласностi: офiцiйнi заручини на квартирi сiмейства Бауер 1 червня i шiсть тижнiв по тому, 12 липня 1914 року, «судовий процес» у берлинському готелi «Асканiшер Гоф», який завершився розривом. Легко показати, що емоцiйний змiст обох подiй увiйшов у «Процес», робота над яким почалася вже у серпнi. Заручини в першому роздiлi перевтiлилися в арешт, а «суд» обернувся стратою в останньому».

Отже, матерiал болiсно-iнтимний, що, за уявленням Кафки-людини, мав би бути старанно прихований, а згiдно з його заповiтом – навiть спалений, дав, тим не менш, життя одному з найзначнiших екзистенцiйних романiв XX столiття. І це так дивовижно почате життя виявилося настiльки химерним, що «Процес» почали перетлумачувати як щось соцiальне, майже полiтичне.

Дiя в романi розгортаеться у Празi, хоча мiсто й не назване. Там у справi Йозефа К., прокуриста великого банку, веде слiдство якийсь неофiцiйний, але всесильний суд: його установи розмiщенi на горищах усiх будинкiв. Герою, який не знае за собою нiяких грiхiв, здаеться, що варто лише зробити вигляд, наче нiчого не сталося, i все само собою уладнаеться, неясна загроза розвiеться. Адже говорить йому священник, з котрим вiн стрiвся в соборi нiби цiлком випадково: «Суду нiчого вiд тебе не потрiбно. Суд приймае тебе, коли ти приходиш, i вiдпускае, коли ти йдеш». Проте з часом тихий плин процесу дедалi бiльше затягае Йозефа К. І саме тому, що розслiдування ведеться у глибокiй потаемностi, що все неясно, непевно, хистко, наче й зовсiм нереально, грунтуеться на чутках, на припущеннях. Герой не ховаеться вiд долi, вiн кидае iй виклик i, борючись з нею, дедалi бiльше заплутуеться в павутиннi процесу. В його опорi е чимало трагiчноi гiдностi: якомусь комерсанту Блоку, що плазуе перед адвокатами i судовцями, вдаеться розтягти розгляд своеi справи аж на п’ять рокiв, а в Йозефа К. страшний кiнець настае швидко, бо вiн по-своему вiдмовляеться прийняти несправедливий закон. На Заходi часом схильнi зводити проблематику цього роману до суду людини над собою. Але кафкiвський текст, здаеться, не дае для цього вагомих пiдстав.

Суд, так схарактеризований, – дещо цiлком об’ективне; це водночас i та ворожа соцiальна система, в якiй iснував Кафка, свiт, який автор добре знае, з яким болюче зрiсся i який мiфiзуеться за рахунок такого зрощення. Позначаеться це й на героевi. Йозеф К. – плоть вiд плотi системи, що породила цей жахливий суд. З одного боку, вiн «просто людина», переслiдувана, гнана, а з другого – високого рангу бюрократ, захищений затулком секретарiв вiд усiх несподiванок i випадковостей (арешт вiдбувся вранцi, у пансiонi, i застав героя зненацька). Іншими словами, Йозеф К. – частина ворожого йому самому буття, i це робить його «нечистим» у власних очах, викликае щоразу бiльше почуття вини. Через те вiн не може уникнути суду, хоча суд його не затримуе.

Слiд гадати, суд у Кафки – це i зовнiшнiй свiт, де навiть угадуються риси новiтнього тоталiтаризму, i вища справедливiсть, iндивiдуальний закон, що його кожен створюе для себе. Завдяки кафкiвському феномену зрощення друге значення поступово нiби бере гору. Йозеф К. починае не стiльки оглядатися, скiльки вдивлятися в себе. Тому все, що його оточуе, таке туманне, розпливчасте, химерне, метафорично-фантастичне, безпросвiтне. Адже i в собi вiн бачить лише те, що робить його спiвпричетним «усезагальному злочинству», страхiтливiй i безглуздiй органiзацii буття. І навiть як особистостi йому не лишаеться нiчого, крiм стоiцизму вiдчаю. «Завжди менi хотiлося хапати життя у двадцять рук, – думае вiн, – але далеко не завжди з похвального метою. І це було неправильно. Невже i зараз я покажу, що навiть процес, який тривав цiлий рiк, нiчого мене не навчив? Невже я так i пiду тупим i упертим? Невже про мене потiм скажуть, що на початку процесу я бажав його закiнчити, а тепер, у кiнцi, – розпочати спочатку? Нi, я не хочу, щоб так казали!» І Йозеф К. покiрливо дозволяе двом схожим на вiдставних акторiв суб’ектам заколоти себе в нiчнiй каменярнi.

Фiнал «Процесу», а також сюжети новел «У виправнiй колонii» та «Братовбивство» – ось i все (або майже все), що Кафка сказав на тему звiрств i кровопролиття. Чи не правда, надзвичайно мало для митця, що жив у катастрофiчну епоху «свiтових воен i пролетарських революцiй», та ще й налаштованого на песимiстичну хвилю. Бiльше того, в цьому дивовижному кафкiанському свiтi мов би взагалi немае примусу. Йозефа К. заарештовано й тут же вiдпущено на волю, проти нього провадиться процес, але йому не забороняеться виконувати свою роботу в банку, навiть на допити його викликають по недiлях, щоб не заважати службi. Нiби то процес, так би мовити, «факультативний».

І дивовижний цей кафкiанський свiт насамперед тим, що в ньому всi невiльники, хоча, як уже мовилося, нiхто нiкого не приневолюе. В усякому разi, вiдкрито: Йозеф К., здаеться, мiг би процес iгнорувати, але поступово все так складаеться, що «думка про процес вже не полишала його». Тут присутня ота невiдступна логiка абсурду, з тенет якоi не виплутатися. Тут усiм погано: Йозеф К. в банку мае кабiнет куди зручнiший, нiж його слiдчий, але Йозеф К. перебувае пiд слiдством; звинувачуваним нiчим дихати у канцелярiях на горищi, а в судовцiв, навпаки, голова паморочиться вiд свiжого повiтря.

Пiсля Другоi свiтовоi вiйни, коли фашизм був ще кривавою раною, а сталiнiзм – живою реальнiстю, багато хто зiставляв нового лiтературного кумира – Кафку – з фашизмом або зi сталiнiзмом. У розумiннi pro («за»), як нiмецький лiтературознавець Г. Андерс, але ще частiше в розумiннi соntra («проти»). Останнi ближчi до правди, але доконче ii всю не охоплюють. Кажу це не в докiр Кафцi. Навпаки: фашизм згинув, згинув i бiльшовизм, а явище, котре провiстив Кафка, не просто живе, а й ознак занепаду не виявляе – лише повсякчас змiнюе обличчя. Адже притаманне воно й новiй нашiй цивiлiзацii в цiлому, становить ii унiверсальну прикмету, тому що до певноi мiри е байдужим до специфiки суспiльних систем. От тiльки не знаю, як назвати цю описану Кафкою модель. Бiльше за iншi пiдiйшло б слово «тоталiтаризм», якщо тiльки взяти його в значеннi розширювальному.

Кафка глибоко заглянув у природу зiткнень мiж iндивiдом i такою, «тоталiтарною», владою, а вiдтак i осягнув iхню новiтню особливiсть. Бiльш того, йому вiдкрилося, що алогiзм закладено у фундамент будь-якоi влади, що вiн у тому чи iншому виглядi притаманний усiм суспiльним системам. Вiдчуження особистостi – iх неминучий побiчний продукт, який вона, однак, «утилiзуе», з успiхом використовуючи як iнструмент насильства. Живучи в Австро-Угорщинi, спостерiгаючи ii розпад, Кафка зрозумiв механiзм анонiмного, всюдисущого, але майже невловного насильства i – що, мабуть, не менш важливо – сам виявився чимось на зразок його пiддослiдного кроля. Ось це й зробило його великим експертом не лише з питань влади, а й з питань вiдчуження.

На зламi столiть кожен австрiйський письменник був оточений iдеею держави, нiби замковою стiною. Куди б вiн не йшов, наштовхувався на неi – на свою дивну iмперiю, яка то вимагала якогось «давньоримського» собi служiння, захисту, то напрошувалася на огуду, осмiяння чи знизування плечима. Автори з iнших краiн мали нацiональнi проблеми, австрiйцi – тiльки проблеми iмперськi. Хоч би про що вони писали, бодай помiж рядкiв проглядала потреба обгрунтувати або право габсбурзького свiту на iснування, або неминучiсть його кiнця. І змiст пiдказував форму.

Скажуть, у Кафки вона саме й вiдiрвалася вiд змiсту, набула подоби тих шат XVI столiття, в якi Дюрер одягав апостолiв. Та придивiться уважнiше. Музiль зазначив про свою Каканiю, що «кожен був там негативно вiльним», зазначив нiби мiж iншим. Однак мiркування це засадниче, вiдтак мае право стати ледь не домiнантою кафкiвського романного свiту. Кафка не мiг запозичити цю думку в Музiля хоча б тому, що твiр «Людина без властивостей» тодi ще не був написаний. Просто обидва спостерiгали ту ж саму габсбурзську дiйснiсть.

У ситуацii Йозефа К. найбiльше впадае в око й водночас е найбiльш дивовижним те, що вiн сам «негативно вiльний». Влада примушуе його не брутально, без насильства, у м’яких рукавичках, вiдступаючи, коли вiн стае непохитним, i утверджуючи себе, коли вдаеться заскочити його зненацька. Вона бере Йозефа К. собi в союзники, навiть у виконавцi наказiв, використовуе проти нього його облудну й загрозливу свободу, той вакуум, що довкола нього утворюеться, ту самотнiсть, яка робить його безпорадним i беззахисним.

Невсипуща, розгалужена, всепроникна дiяльнiсть судових iнстанцiй у «Процесi», дiяльнiсть, котра на третину – звичка, на третину – потурання, на третину – хитрiсть, позбавляе все навкруги смислу i тим дужче нагадуе функцiонування бюрократичного апарату староi Австро-Угорщини.

Імперiя розлазилася по всiх швах, i подовжити ii iснування «у борг» спроможнi були методи, лише iй самiй адекватнi. Не тiльки свiдомо охороннi, а й такi, що складалися довiльно, спонтанно, всупереч глуздовi. У хiд iшло все: стареча немiч владних структур i iхнiй колосальний управлiнський досвiд, традицiйний, неповороткий фаталiзм i постiйно оновлювана полiцейська чiпкiсть, уроджений консерватизм i набута, вимушена терпимiсть, своi й чужi помилки, свое й чуже безсилля, навiть корупцiя, навiть глупота. І виникала видимiсть рiвноваги, ще не осягнутоi мудростi, ще не розгаданоi передбачливостi. Той свiт новiтнього захiдного «плюралiзму», що за часiв Кафки тiльки утверджувався i в якому тотально вiдчужений, «негативно вiльний» iндивiд б’еться «головою об стiну камери без вiкон i дверей», якщо й не е прямим продовженням Дунайськоi монархii, то принаймнi спiввiдноситься з нею. Габсбурзька бюрократiя – провiсник всезагальноi формалiзацii суспiльства XX столiття. Тому вона для Кафки, як i для Музiля, – модель, хоча й використовувана, мабуть-таки, несвiдомо.

Деякi «темнi мiсця» й чимало абсурдiв з кафкiвських романiв свiтлiшають, коли поглянути на них пiд таким кутом зору.

Священик у соборi розповiдае Йозефу К. притчу про людину бiля Брами Закону. Ось ii сюжет. Приходить селянин i просить сторожа пустити його. Однак той говорить, що зараз пройти не можна. І селянин чекае, про всяк випадок надiляючи сторожа дрiбними подарунками, а сторож, щоб не кривдити його й не позбавляти надii, хабарi бере. Селянин чекае все життя. І коли надходить час його смертi, вiн питае, чому, власне, за цi довгi роки нiхто iнший не спробував наблизитися до Закону. І сторож вiдповiдае: «Нiкому сюди ходу немае, ця брама була призначена для тебе одного. Тепер пiду й замкну ii». Священик знайомить Йозефа К. iз численними тлумаченнями притчi. Йозеф К. i сам пробуе вправлятися в цьому мистецтвi. Іще бiльше спроб робили iнтерпретатори Кафки. Є величезна критична лiтература з цього питання. Не маю намiру додавати до сонму невиразних тлумачень iще одне. Хотiлося б лише зазначити, що позицiя селянина – це своерiдне уособлення «негативноi свободи».

У романi Кафки образ держави нiби зрiзаний рамою картини: вершина iерархiчноi пiрамiди лишилася за нею. Великим планом дано другий рiвень – той, на якому влада зiштовхуеться з людиною. Парадоксальнi кафкiвськi ситуацii зростають на конкретному австрiй-ському грунтi внаслiдок зiткнення з особливостями саме габсбурзькоi влади, – столiттями непорушна, а наприкiнцi майже непримiтна, вона всепроникна у своему всепридушеннi, всепригнiченнi. Кафка помiтив тотальне зрощення офiцiйного й приватного, тотальне закрiпачення iндивiда саме через приватну сферу, тобто закрiпачення опосередковане, не вiдверто насильницьке.

Втiм, пiдемо далi. Демократiя з терпимiстю нинi виросли в цiнi аж нiяк не внаслiдок повсюдного поширення того гуманiзму, який володiв европейськими умами з часiв Вiдродження i до кiнця ХІХ столiття. Цiну на них пiдняли мiркування прагматичнi. Атомну бомбу люди створювали, аби ii пiдiрвати, вибуху термоядерноi бомби злякалися через ii надмiрну убивчу силу, здатну знищити все живе. Так спочатку думали, але потiм виявилося, що термоядерний вибух взагалi не потрiбен, що взаемний страх уже бiльш нiж пiвстолiття береже людство краще за будь-якого ангела-охоронця. Диявольська зброя, здатна з примхи кожного маньяка вiдправити свiт у пекло, цей самий свiт i охороняе! Мабуть, за всю iсторiю людства нiкому не наснився сюжет бiльш абсурдний. Хай не кожному дано зрозумiти, що вiн заручник безумства, та не вiдчувати цього вiн просто не може. І звертаеться до Кафки, бо Кафка ще й великий експерт з питань абсурду.

З феноменом влади пов’язана i новела «Вирок». Хоча героя звуть Георг Бендеман i займаеться вiн комерцiею, це розповiдь про власнi трагедii й глухi кути: ворожнеча з батьком, заручини i пов’язанi з ними надii (не випадково автор присвятив «Вирок» Фелiцii Бауер) i той раптовий, насильницький кiнець, який, очевидячки, постiйно був присутнiй у пiдсвiдомостi Кафки.

Немiчний, неначе несподiвано здитинiлий батько присуджуе Георга до смертi, i той, не роздумуючи, кидаеться з мосту в рiчку. Вiн покараний за те, що вирiшив одружитися i тим позбавити главу сiм’i патрiарших прав. Але е у батькiвського присуду i мотив дещо несподiваний: старий стае на бiк синового петербурзького друга, людини непрактичноi, в життi i в дiлах нещасливоi. Саме вiн втiлюе тут духовну iпостась Кафки, його письменство. Георг же, навпаки, – iдеал бюргерського сина, той Франц Кафка, про якого мрiяв його власний батько. І в цьому поворотi, в цьому зламi – увесь Кафка-творець, його нескiнченнi вагання, вся його в собi невпевненiсть.

У новелi «Перетворення» Кафка звертаеться нiбито до iнших проблем: перевтiленням комiвояжера Замзи в комаху. «Замок» i «Вирок» сповненi подiй дивних, але нiчого надприроднього там не вiдбувалося. Тут воно з’явилося. Правда, лише як засновок, бо далi все розвиваеться строго логiчно, цiлком природно. Якщо пропустити, що Замза мiг стати величезною багатонiжкою, то доведеться визнати, що i поводив би вiн себе вiдповiдно, й iншi ставилися б до нього так само.

І все ж новела чимось Кафку мучила. Не маючи сил ii позбутися, вiн повертався до неi в щоденниках, листах, розмовах зi знайомими… «…Тепер так багато пишуть про тварин, – пояснював вiн молодику на iм’я Густав Яноух, що деякий час ходив за ним слiдом i записував його думки. – Це – вияв туги за вiльним, природним життям. Але життя, природне для людини, – це життя людське».

Отже, Замза засуджений: перетворившись на комаху, вiн, мовляв, зрадив батька i сестру, для якоi був единою опорою. Але чому тодi багатонiжка-Грегор у той доленосний ранок турбувався лише про те, щоб заспокоiти схвильоване сiмейство, виправдатися перед паном управителем i встигнути на поiзд? Навпаки, як закiнченi егоiсти поводять себе його близькi, особливо батько. Отож, мабуть, не слiд вiдкидати i тлумачення, яке пропонуе Х. Мюллер: «Перевтiлення вiдкривае його (Замзи. – Д. З.) потаемнi бажання. Вiн хоче скинути соцiальнi пута i повертае проти поневолюючоi його влади – влади роботодавця i влади батька». За Мюллером, виходить, що перевтiлення у комаху – не так зрада людського обов’язку, як спроба опору знелюдненню з боку суспiльства.

Слiд гадати, те, що трапилось iз Грегором Замзою, не виключае жодного з цих смислiв. Перед нами метафора, широка й багатозначна, що уможливлюе рiзнi тлумачення. Серед них i таке: перетворивши слухняного сина i старанного службовця на багатонiжку, проте залишивши його в сiмейному колi, Кафка створив виразний образ людського вiдчуження, трагiчноi й безвихiдноi самотностi. Для автора мiж новелами «Вирок», «У виправнiй колонii» i «Перетворення» iснував якийсь зв’язок, недаремно вiн об’еднав цi новели в цикл за назвою «Покари».

Свого часу Густав Яноух – такий собi молодий чоловiк, син одного з Кафкових колег по роботi, видав книжку пiд назвою «Розмови з Кафкою» (1951). Існуе думка, нiби це – пiдробка. Менi важко погодитися з цим, i аргумент мiй простий: Яноух не був генiем, а в його книжцi трапляються спостереження генiальнi, – отже, принаймнi вони мусять належати Кафцi. Є серед них i таке (стосуеться воно малюнка вiдомого нiмецького графiка Георга Гросса): «Товстун у цилiндрi сидить у бiднякiв на шиi. Це вiрно. Але товстун уособлюе капiталiзм, i це вже не зовсiм вiрно. Товстун пануе над бiдняком у межах певноi системи. Але вiн не е сама система. Вiн навiть не володар ii. Навпаки, товстун так само носить кайдани, якi не показано. Зображення неповне. Тим-то воно й невдале. Капiталiзм – система залежностей, що йдуть iзсередини назовнi, зокола в середину, зверху додолу й знизу вгору. Все залежне, все скуте. Капiталiзм – стан свiту й душi…»

Як бачимо, Кафка, вiдсунувши вбiк «товстуна в цилiндрi», ототожнив капiталiзм iз сучасною цивiлiзацiею, ба навiть нiби з його постiндустрiальною стадiею, про яку ще не мiг мати уявлення. Що впало йому в вiчi? Влада як така не зникае, бiльше того – змiцнюеться («все залежне, все скуте»), зникають, наче в туманi розчиняються, iндивiдуальнi ii носii. Настае ера багатоступеневоi безвiдповiдальностi. «…Кнопка, на яку натискають, – писав у романi «Людина без властивостей» Роберт Музiль, – завжди бiла й гарна, а що там вiдбуваеться на другому кiнцi дроту, стосуеться iнших людей, якi на жодну кнопку не тиснули».

Музiль був холодним аналiтиком з математичним складом розуму, а Кафка жив в царствi образних iнакомовлень. «Керiвники iснували споконвiку, – читаемо в його оповiданнi „Як будувалася Китайська стiна“, – i тут нi до чого пiвнiчнi народи, яким примарилося, наче то iхня провина, i нi до чого достойний iмператор, який уявив собi, нiбито вiн наказав побудувати стiну». Але й Музiль, i Кафка б’ють в одну точку. І iм’я iй – деперсоналiзацiя влади, а тим самим i розмивання всiх ii меж.

Середньовiчнi правителi вказували пiдданим, яку кiлькiсть поверхiв належиться мати в будинку, навiть число вiкон на поверсi, але у особисте, внутрiшне життя мешканцiв не втручалися. Принаймнi порiвняно iз володарями сучасними – тими, яких мав на увазi Орвелл у своiй антиутопii «1984». У часи Кафки диктатури XX столiття ще не вибуяли. Але перед його очима стояли диктатори вiку минулого, особливо перший з них – Наполеон. Його iм’я подибуемо в листах i щоденниках, а Яноуху вiн сказав про iмператора французiв таке: «У кiнцi будь-якого революцiйного процесу з’являеться який-небудь Наполеон Бонапарт… Чим ширше розливаеться повiнь, тим мiлкiшою й каламутнiшою стае вода. Революцiя випаровуеться, i залишаеться тiльки намул новоi бюрократii. Кайдани змученого людства зроблено з канцелярського паперу».

За доби панування комунiстичноi iдеологii письменника Кафку тривалий час (хоча був уже знаменитий i уславлений в усьому свiтi) у нас не друкували i навiть майже не згадували. Саме тому, що вважали художником асоцiальним i аполiтичним. А в 90-i роки, коли його почав друкувати навiть московський «Полiтвидав», iнтерпретатори здiйснили миттевий «оверштаг» i вiдповiдно до принципiв, що вже ввiйшли у плоть i кров, оголосили письменника соцiальним критиком. У цьому була, на жаль, своя логiка. Адже усiх нас довгими десятилiттями переконували, що вартий визнання лише той письменник, який змальовуе не стiльки людину, скiльки суспiльнi вiдносини, схвалюючи «прогресивнi» i викриваючи «реакцiйнi». Деякi нашi лiтератори не задовольнилися тим, що оголосили кафкiвську новелу «У виправний колонii» антифашистською, – вони угледiли у перепохованнi Старого коменданта неначебто пророчий натяк на спочилого в бозi Сталiна. Кафка ж прагнув – мабуть, неусвiдомлено, iнтуiтивно-спонтанно – з’еднати мiж собою найдрiбнiше й приватне (людську долю) з найбiльшим, усеохопним – з Буттям, з Існуванням, iх абсурднiстю та iх непозбутнiстю. Кафкiвський Наполеон по-своему спiввiднесений з атмосферою «Процесу» й «Замку». І все ж, мовлячи у другому з цих романiв про владу канцелярii Кламма не стiльки над службою, скiльки над спочивальнею героя, Кафка мав на думцi щось iнше – не орвеллiвське й навiть не «бонапартiвське». Найперше проглядае тут Кламмiв прототип – чоловiк Мiлени Єсенськоi Ернст Полак. Але присмак автобiографiчного в даному разi важливий не сам по собi: вiн задае тон – суто особистий, майже iнтимний тон, котрий i на полiтику дае змогу глянути як на «сферу побуту».

І справдi, влада в романi «Замок» поводить себе так само пiдкреслено-неофiцiйно: сiльський староста веде бесiду з К. про справи, лежачи в лiжку. Так само, як i чиновник замковоi адмiнiстрацii, вiд якого нiби залежить доля героя. Та цього разу засинае сам герой… А все ж таки це – влада. Причому не тiльки полiтична, державна чи навiть церковна, вона – й новiтне вiдчуження, i новiтнiй речовизм, i недосконалiсть будь-якоi адмiнiстрацii, i невидющiсть усякого натовпу, i людське користолюбство, i фанатизм, i плазування, i моторошний жах, – одне слово, весь тягар обставин, що тиснуть на нас, iхня необмежена над нами влада. Ця тотальна влада по-своему дiйсно «тоталiтарна».

Допоки ми на нашiй шостiй частинi планети жили пiд диктатурою, Кафка залишався для нас tеrrа inсоgnitiа. Та, гадаю, ми в тi часи його по-справжньому й не зрозумiли б. Для прозрiння нам тодi був би потрiбнiший Орвелл, якого ми, на жаль, також не знали. Кафка мiг здатися надто безпристрасним, а його образ свiту – знекровленим i тим на нашi ГУЛАГи несхожим. Лише сьогоднi вiн мае, нарештi, шанс стати цiлковито нашим письменником. І, вiдкриваючи його для себе, нам ще належить пройти шлях од богорiвного суспiльства, яке завжди мае рацiю, до окремоi людини, яка часто не мае рацii, але залишаеться при цьому мiрою всiх речей.

Для Кафки людина завжди була мiрою всiх речей, i людська недосконалiсть не вiдiгравала при цьому жодноi ролi. Просто Кафка дивився на свiт з позицii недосконалоi людини, котра становить мiру всiх речей. У 1921 роцi Мiлена Єсенська написала про нього Бродовi: «Вiн знае про цей свiт у десять тисяч разiв бiльше, нiж всi люди свiту». А що коли це слушно? Принаймнi роман «Процес» на цю думку наштовхуе.



Дмитро Затонський




Процес





Роздiл 1

Арешт. Розмова з фрау Грубах, потiм iз панною Бюрстнер


Напевне, хтось обмовив Йозефа К., бо одного ранку, дарма що вiн не скоiв жодного злочину, його заарештували. Куховарка фрау Грубах, його хатньоi господинi, щодня на восьму годину ранку носила йому снiданок, але цього разу вона не прийшла. Такого ще нiколи не траплялося. К. зачекав якусь мить, подивився, не пiдводячи голови з подушки, на стару, що жила на тому боцi вулицi i тепер з не баченою досi цiкавiстю приглядалась до нього, а тодi, водночас здивований i голодний, погукав куховарку. В дверi нараз постукали й зайшов чоловiк, дотепер К. ще не бачив його у цiй квартирi. Вiн був стрункий, а проте кремезний, його чорне, прилегле до тiла вбрання, схоже на дорожнi костюми, мало всiлякi складки, кишеньки, пряжки, гудзики та ще й пояс i тому, хоч годi було второпати, навiщо те все, видавалося дуже практичним.

– Хто ви? – запитав К. i пiдвiвся на лiжку.

Чоловiк, проте, не звернув уваги на цi слова, немов з його появою треба було змиритись, i натомiсть запитав сам:

– Ви гукали?

– Анна мала принести менi снiданок, – мовив К. i спробував, не вдаючись до слiв, уважно придивитись до незнайомця, помiркувати й визначити, хто вiн, власне, такий. Але той не дав йому цiеi змоги, бо пiдiйшов до дверей, прочинив iх i сказав комусь, хто, здаеться, стояв бiля самого порога: «Вiн хоче, щоб Анна принесла йому снiданок». У сусiднiй кiмнатi розлiгся регiт, проте годi було визначити, смiеться одна людина чи декiлька. Хоча така вiдповiдь не сповiстила незнайомцевi нiчого, чого б вiн не знав уже давнiше, цей непроханий гiсть обернувся до К. i немов наказав йому:

– Неможливо.

«Дивна рiч, – подумки мовив К., зiскочив з лiжка i притьмом надягнув штани. – Зараз подивлюся, що там за люди в тiй кiмнатi i як фрау Грубах пояснить менi цю ситуацiю». К. одразу звернув увагу, що вiн не наважився заговорити вголос, – отже, певною мiрою визнав за незнайомцем право бути присутнiм у кiмнатi, – але така несмiливiсть видалася йому незначущою. Та чужинець, здаеться, прочитав його думку, бо сказав:

– Може, вам краще залишатися тут?

– Я й тут не залишусь, i не дозволю вам розпитувати мене, поки я не почую, хто ви.

– Та я хотiв як краще, – промовив чужинець i тепер уже сам вiдчинив дверi.

К., як i намiрявся, повiльно ступив до сусiдньоi кiмнати, i попервах йому видалось, нiби з учорашнього вечора там нiчогiсiнько не змiнилось. То була вiтальня фрау Грубах, i, можливо, ця захаращена меблями, килимками, порцеляною та фотографiями кiмната стала трохи просторiша, нiж звичайно, проте одразу помiтити таке збiльшення простору було годi, тим паче, що головна змiна полягала в присутностi чоловiка, який сидiв iз книжкою коло вiдчиненого вiкна i тепер вiдiрвав вiд неi очi.

– Чого ви вийшли з кiмнати? Хiба Франц нiчого не казав?

– Казав, але чого вам вiд мене треба? – вiдповiв К. i озирнувся, на мить перевiвши погляд з нового незнайомця на того, що звався Франц i тепер став у дверях. Потiм глянув у вiкно i знову побачив, як у будинку навпроти стара з суто старечою пожадливою цiкавiстю пiдступила до вiкна, щоб i далi приглядатися геть до всього. – Я хочу бачити фрау Грубах, – проказав К. i, намiряючись iти, вдав, немов вириваеться вiд обох чоловiкiв, хоча тi були далеченько вiд нього.

– Hi, – заперечив чоловiк бiля вiкна, кидаючи книжку на стiл i пiдводячись. – Вам нiкуди не можна, ви заарештованi.

– Я вже бачу, – кивнув головою K. – А за що?

– Ми тут не для пояснень. Зайдiть до своеi кiмнати i чекайте. Ваш процес тiльки-но на початку, тож про все ви дiзнаетесь слушного часу. А от я, коли отак по-дружньому розмовляю з вами, виходжу за межi своiх обов’язкiв. Але, сподiваюсь, нас нiхто не чуе, крiм Франца, а вiн i сам усупереч iнструкцiям занадто приязний з вами. Якщо вам i далi так щаститиме, як пощастило з вартою, то й боятись нема чого.

К. захотiв сiсти, але аж тепер побачив, що в кiмнатi е тiльки отой стiлець бiля вiкна.

– Ви ще пересвiдчитесь, що з вами тут нiхто не жартуе, – сказав Франц i водночас з iншим чоловiком пiдступив до К. Вони обидва помацали нiчну сорочку К. i додали, що вiдтепер йому доведеться вдягати куди грубшу бiлизну, але оцю сорочку, так само як i решту одягу, вони зберiгатимуть, i якщо вирок суду буде для нього сприятливий, речi йому повернуть. «Це навiть краще, нiж просто вiддавати iх на збереження, – переконували вони, – бо там не раз трапляються крадiжки, крiм того, як мине певний час, там продають геть усе, не зважаючи, чи вже скiнчився процес тiеi особи, яка здавала речi. А якi довжелезнi тепер процеси, надто останнiм часом! Хай там як, зрештою вам повертають виторг за проданi речi, але, по-перше, той виторг украй мiзерний, бо пiд час розпродажу все вирiшуе не запропонована цiна, а розмiр хабара, до того ж, як показуе досвiд, сума виторгу, переходячи з рук до рук, з роками дедалi меншае». – К. навряд чи й дослухався до цих слiв, право користуватись власними речами, якi начебто ще належали йому, вiн поцiновував невисоко; набагато важливiше, гадав вiн, з’ясувати свое становище, але в присутностi тих людей нi на мить не спромагався зосередитись; другий вартовий – так, це безперечно варта – всякчас нiби по-дружньому припирав його черевом, та, придивившись, К. побачив, що до того гладкого тiла аж нiяк не пасуе сухе, кiстляве обличчя з довгим, скрученим набiк носом, побачив, як понад його головою вартовi очима порозумiваються мiж собою. Що це за люди? Про що вони говорять? Чиi накази виконують? Адже К. живе в правовiй державi, де всюди пануе мир i шанують закон, – хто ж наважиться принизити його у власному помешканнi? К. завжди був схильний якомога менше всiм перейматися, згадував про лихо тiльки тодi, як воно ставалося, нiтрохи не дбав про майбутне, навiть коли навколо вчувалася загроза. К. здавалося, нiби тут щось не так, нiби до цiеi пригоди можна поставитись як до жарту, щоправда, грубого, i цей жарт з якихсь незбагненних причин, можливо, тому, що сьогоднi йому виповнюеться тридцять рокiв, надумали утнути з ним його колеги з банку, – чом би й нi? Може, треба знайти якийсь привiд i розреготатись вартовим в обличчя, i тодi вони теж засмiються, може, це просто посильнi, що стовбичать на розi вулицi, – а вони наче й скидаються на них, – проте цього разу К., вiдколи вiн уперше вiдчув на собi погляд вартового Франца, не хотiлося випускати з рук бодай найменшоi своеi переваги, – напевне ж, вiн мае iх! – над оцими людьми. В тому, що згодом казатимуть, мовляв, вiн не розумiе жартiв, К. не вбачав великоi для себе небезпеки, добре пам’ятаючи, дарма що не мав звички вчитись на власному досвiдi, про одну, власне, незначущу пригоду, коли вiн, на вiдмiну вiд своiх куди стриманiших товаришiв, повiвся, навiть не здогадуючись про можливi наслiдки, так необережно, що стягнув на себе кару. Такого бiльше не станеться, принаймнi цього разу; якщо це комедiя, вiн пiдграватиме.

К. iще тiшився свободою. «Дозвольте», – кинув вiн i поквапно пройшов мiж вартовими до своеi кiмнати. «Здаеться, вiн поводиться розважливо», – почувся голос позаду. В кiмнатi К. одразу повисував шухляди письмового столу, там усе було складене дуже охайно, але, розхвилювавшись, вiн нiяк не мiг знайти такого потрiбного тепер посвiдчення особи. Нарештi К. пощастило знайти документ про право водити велосипед, i вiн хотiв був податись iз ним до вартових, як раптом той папiр видався йому безвартiсним, i бiдолаха заходився шукати далi, аж поки знайшов довiдку про народження. Коли К. знову ступив до сусiдньоi кiмнати, якраз вiдчинились протилежнi дверi i в кiмнату намiрялася зайти фрау Грубах. Вона показалась лише на мить, бо, заледве його впiзнавши, так збентежилась, що, навiть не вибачившись, зникла й украй обережно причинила дверi. «Та заходьте!» – ще встиг гукнути iй К. А тепер вiн стояв серед кiмнати зi своiми паперами, дивився на дверi, якi вже не вiдчинялись, i аж злякався, коли його погукав вартовий, що сидiв за столиком бiля вiдчиненого вiкна i, як тiльки тепер побачив К., доiдав його снiданок.

– Чому вона не зайшла? – запитав К.

– Їй не можна, – вiдповiв гладун. – Адже ви заарештованi.

– Та як я можу бути заарештованим? І то ще так дивно?

– Бачу, ви знову починаете, – вiдказав вартовий, мочаючи намащену маслом скибку в тарiлочку з медом. – На такi запитання ми не вiдповiдаемо.

– Ви повиннi вiдповiсти, – наполягав К. – Ось мое посвiдчення особи, покажiть тепер вашi, а насамперед – ордер на арешт.

– Господи! – скрикнув вартовий. – Ви нiяк не годнi змиритися зi своiм становищем i через те, здаеться, схильнi без усякоi причини дратувати нас, людей, якi тепер вочевидь вам найближчi!

– Повiрте, це й справдi так, – докинув Франц, проте не пiднiс до рота чашку кави, яку тримав у руцi, а подививсь на К. довгим i, напевне, значущим, але однаково незрозумiлим поглядом. К. мимоволi став очима перемовлятись iз Францом, але потiм розгорнув своi папери й проказав:

– Ось моi документи.

– Навiщо вони нам? – знову гримнув на нього черевань. – Ви поводитесь гiрше, нiж дитина. Чого вам треба? Невже ви хочете, щоб той проклятий довжелезний судовий процес над вами отак зразу й скiнчився, якщо сперечаетесь iз нами, вашою вартою, про документи та ордер на арешт? Ми простi виконавцi, в тих посвiдченнях ми навряд чи й тямимо до ладу, а з вашою справою пов’язанi лише тим, що маемо щодня сторожити вас по десять годин i дiставати за те платню. Оце й уся наша робота, а проте ми таки розумiемо, що високе начальство, якому ми служимо, докладно з’ясувало пiдстави арешту й довiдалось про особу пiдозрюваного, перше нiж вiддавати наказ про арешт. Помилки тут не може бути. Наскiльки я знаю, наше начальство, – щоправда, я знаю тiльки найнижчi ланки, – саме не шукае злочинiв серед народу, бо, як проголошуе закон, тодi й вiд начальства тхнутиме злочином, i тому змушене посилати нас, вартових. Такий закон. Де б тут узялася помилка?

– Я такого закону не знаю, – сказав К.

– Тим гiрше для вас, – мовив вартовий.

– Цей закон, певне, тiльки у ваших головах, – говорив далi К., прагнучи хоч як-небудь дiзнатися, що на думцi у вартових, якщо не вдасться прихилити iх до себе. Але вартовий ухильно вiдказав йому:

– Ви й самi в усьому пересвiдчитесь.

– Слухай, Вiлеме, – втрутився до розмови й Франц, – вiн каже, що не знае законiв, i водночас заявляе про свою невиннiсть.

– Маеш слушнiсть, – погодився гладун, – але як йому це втовкмачити?

К. уже мовчав. Чи треба, думав вiн, iще бiльше заплутуватись, розмовляючи з цими, як вони самi попризнавались, найнижчими ланками? Адже, хай там як, вони торочать про те, чого й нiтрохи не тямлять. Вони такi самовпевненi, бо дурнi. Кiлька слiв iз людиною, що буде менi рiвня, з’ясують мою ситуацiю куди краще, нiж нескiнченнi балачки з цими телепнями. К. пройшовся кiлька разiв по кiмнатi й бачив стару навпроти у вiкнi, що притягла до шибки ще й старезного дiда, пiдтримуючи його за тулуб. Нi, треба скiнчити цю виставу!

– Поведiть мене до вашого начальства, – попросив К.

– Тiльки тодi, як воно накаже, не ранiше, – вiдповiв вартовий, що звався Вiлем. – А зараз я б вам порадив, – додав вiн, – пiти до своеi кiмнати, сiсти й тихенько почекати дальших розпоряджень. Ми вам радимо не забивати собi голову дурницями, а зосередитись, попереду ще великi випробування. Ви поставились до нас не так, як заслуговуе наша зичливiсть та прихильнiсть. Ви забули, що ми, принаймнi щодо вас, завжди можемо почуватися вiльними людьми, а це величезна перевага. А проте ми ладнi, якщо у вас е грошi, принести вам снiданок iз кав’ярнi навпроти.

Навiть не вiдповiвши на цю пропозицiю, К. iз хвилинку постояв. Можливо, вартовi, коли вiн вiдчинить дверi наступноi кiмнати або навiть дверi передпокою, не наважаться йому перешкодити, можливо, найпростiший розв’язок полягае в тому, щоб довести ситуацiю до крайностi. А можливо, його таки схоплять i тодi, повалений ниць, вiн утратить усю перевагу, яку в певному розумiннi вiн i досi мае над ними. Отже, так i не позбувшись непевностi, К. надумав чекати природного розвитку подiй i знову пiшов до своеi кiмнати, навiть нiчого не сказавши вартовим, тi теж не озивалися до нього.

К. простерся на лiжку й дiстав з умивальника стигле червоне яблуко, яке приготував учора до снiданку. А тепер тiльки й можна поснiдати, що цим яблуком, але такий снiданок, думав вiн, вiдкушуючи перший, якомога бiльший шматок, набагато кращий за харчi з брудноi нiчноi кав’ярнi, що iх мали принести йому з ласки вартових. К. почувався тепер добре й упевнено, вiн, щоправда, сьогоднi до полудня не прийде на роботу, але з огляду на бiльш-менш високу посаду, яку вiн займае в банку, йому таке легко вибачать. А чи справдi треба щось пояснювати на роботi? Либонь, треба. А якщо йому не йнятимуть вiри, – а в теперiшнiй ситуацii така недовiра буде цiлком зрозумiлою, – вiн зможе привести як свiдка фрау Грубах, а то й тих обох старих, що тепер, мабуть, переходять до вiкна навпроти його кiмнати. Лиш одне дивувало, ба просто спантеличувало К.: що собi думае та варта, дозволивши йому зайти до кiмнати й залишатися тут на самотi, де вiн мае не одну нагоду накласти на себе руки? А водночас вiн уже дивувався своiм думкам: якi в нього можуть бути причини вкорочувати собi вiку? Тiльки тому, що тi двое сидять за дверима i з’iли його снiданок? Накладати на себе руки буде таким безглуздям, що вiн, навiть якби мав те бажання, через оту безглуздiсть не змiг би собi нiчого заподiяти. Якби розумова обмеженiсть вартових не була така очевидна, можна було б припустити, нiби й вони, дотримуючись цiеi самоi думки, не вбачали жодноi небезпеки в тому, щоб залишити його на самотi. Якби хотiли, вони б могли тепер бачити, як К. пiдiйшов до стiнноi шафки, де в нього стояла добра горiлка, i випив спершу одну чарчину, що мала заступати снiданок, потiм другу, аби набратися духу, i нарештi третю – з огляду лише на той неймовiрний випадок, коли вона стане в пригодi.

Крик iз сусiдньоi кiмнати налякав його так, що вiн ударився зубами об склянку. «Вас кличе iнспектор!» – гукнули йому. Отже, К. налякав тiльки крик, коротка, наче рубана вiйськова фраза: вiд вартового Франца вiн такого й не сподiвався. Але сам наказ йому сподобався. «Нарештi!» – гукнув К. у дверi, замкнув шафку й похапцем вийшов до сусiдньоi кiмнати. Там стояли обидва вартовi i, немов виконуючи очевидний для всiх ритуал, знову загнали його до кiмнати.

– Що ви собi думаете? – запитали вони. – До iнспектора – i в сорочцi? Та вiн нас вiдшмагае разом з вами!

– Ідiть ви до бiса! – закричав К., уже припертий до шафи з одягом. – Пiднявши мене з лiжка, вам годi сподiватись, що я буду вбраний у фрак!

– Нiчого не вдiеш, – вiдказав вартовий, що, поки К. кричав, був спокiйний, ба майже засмучений, i цим спокоем ще дужче спантеличив К. або ж певною мiрою навернув його до розважливостi.

– Смiховиннi церемонii! – бурчав К., але взяв зi стiльця пiджак i з хвилину потримав його в руках, немов чекаючи, що скажуть вартовi. Тi лише похитали головою.

– Пiджак мае бути чорний, – проказали вони. К. кинув пiджак на бильце i сказав, навiть сам не знаючи, що, власне, вiн мав на увазi:

– Хiба це визначна судова справа?

Вартовi розсмiялись, але наполягали на своему:

– Пiджак одягайте чорний.

– Якщо це прискорить процес, нехай буде й так, – кивнув К., сам вiдчинив шафу, довго порпався серед численних костюмiв i нарештi вибрав свого найкращого чорного пiджака, який так увиразнював талiю, що йому чудувались усi знайомi, потiм зняв iншу сорочку й заходився ретельно одягатись. Вiн потай плекав надiю, що швидшому з’ясуванню ситуацii сприятиме ще одна обставина: вартовi забули примусити його вмитися. К. чекав, чи вартовi часом не згадають про вмивання, але тим, звичайно, такого на думку не спало, зате Вiлем не забув послати Франца до iнспектора з рапортом, що К. вже одягаеться.

Розправивши останню складку, К. мусив пройти через порожню сусiдню кiмнату до наступноi кiмнати, ii двостулковi дверi були вже вiдчиненi, Вiлем мало не наступав йому на п’яти. В тiй кiмнатi, як достоту знав К., вiднедавна жила така собi панна Бюрстнер, друкарка, що вдосвiта вибиралась на роботу, поночi поверталась, i К. мав змогу хiба що коли-не-коли привiтатися з нею. А тепер ii тумбочка бiля лiжка обернулась на робочий стiл i стояла серед кiмнати, за нею примостився iнспектор. Вiн схрестив ноги й зiперся однiею рукою на спинку стiльця.

У кутку стояли три молодики й розглядали фотографii панни Бюрстнер, причепленi до сплетеного з соломи килимка на стiнi. На защiпцi розчахнутого вiкна висiла бiла блузка. У вiкнi навпроти знову стовбичили старi, але тепер iх стало бiльше, позаду першоi пари й неначе нависаючи над нею, стояв чоловiк у розхристанiй на грудях сорочцi, що м’яв i крутив пальцями рудувату загострену борiдку.

– Йозеф К.? – запитав iнспектор, можливо, тiльки на те, аби привернути до себе неуважливий погляд заарештованого. К. кивнув головою. – Вас, певне, приголомшили подii сьогоднiшнього ранку? – провадив далi iнспектор, присуваючи обома руками кiлька дрiбничок, що лежали на тумбочцi: свiчку та сiрники, книжку й подушечку на голки, неначе вони були йому потрiбнi для роботи.

– Авжеж, – вiдповiв К., зрадiвши, що нарештi вiн стоiть перед розумною людиною й може поговорити з нею про свою справу. – Авжеж, я був приголомшений, але не так щоб дуже.

– Не дуже приголомшенi? – перепитав iнспектор, ставлячи свiчку посеред тумбочки й розкладаючи навколо неi решту предметiв.

– Ви, певне, неправильно зрозумiли мене, – поквапився додати К. – Я мав на увазi… – тут вiн замовк i став розглядатись, чи нема стiльця. – А можна менi сiсти?

– Такого не заведено, – вiдрубав iнспектор.

– Я мав на увазi, – знову, вже не зупиняючись, заговорив К., – що я таки був приголомшений, але людина, проживши на свiтi тридцять рокiв i мусивши сама пробивати собi дорогу, як-от менi довелося, вже готова до всiляких несподiванок, i ii годi збити з пантелику. Надто сьогоднiшнiми подiями.

– Чого це «надто сьогоднiшнiми»?

– Я аж нiяк не хотiв сказати, нiби добачаю в них жарт, бо тi заходи, яких ви вжили, видаються менi надто поважними. В них, певне, беруть участь усi квартиранти фрау Грубах, та й ви всi на додачу, а це вже виходить за межi жарту. Отже, я не хотiв сказати, нiби це лише жарт.

– Правильно, – похвалив iнспектор i став придивлятися, скiльки сiрникiв у сiрниковiй коробцi.

– З iншого боку, – знову озвався К., звертаючись тепер уже до всiх i навiть до тих трьох, що розглядали фотографii, – з iншого боку, ця справа навряд чи може бути й дуже важливою. З усього я висновую, що мене в чомусь звинувачено, але не бачу за собою найменшоi провини, за яку можна звинуватити. Але й це – рiч другорядна, головне питання таке: хто мене звинувачуе? Хто саме провадить цей процес? Ви з полiцii? Але на жодному з вас нема мундира, якщо не називати мундиром, – тут К. повернувся до Франца, – ваш одяг, але ж це скорше якийсь дорожнiй костюм. Я вимагаю ясностi в цих питаннях i певен, що пiсля такого з’ясування ми зможемо по-дружньому розпрощатися з вами.

Інспектор кинув коробку з сiрниками на стiл.

– Ви жертва величезного непорозумiння, – промовив вiн. – Оцi добродii i я майже не причетнi до вашоi справи, ми навiть майже нiчогiсiнько не знаемо про вас. Ми, звiсно, могли б одягнути нашi справжнi мундири, i ваше становище вiд того не погiршилося б. Я, крiм того, зовсiм не знаю, що ви звинуваченi, чи, радше, не знаю, чи ви справдi звинуваченi. Ви заарештованi, це правда, але бiльше я не знаю нiчого. Може, вартовi бовкнули вам що iншого, але то однаково самi балачки. Якщо я тепер i не вiдповiв на ваше запитання, я все ж можу порадити вам менше думати про нас i про те, що спiткае вас, – подумайте краще про себе. І не зчиняйте несамовитого галасу з приводу своеi невинностi, вiн псуе не таке вже й погане враження, яке у нас склалося про вас. Вам узагалi треба бути стриманiшим у розмовах, бо майже з усього, що ви казали перед цим, навiть якби ви зронили лише кiлька слiв, можна зробити висновок про вашу поведiнку, що вже й так не дуже сприятливий для вас.

К. втулився очима в iнспектора. То це його виховуе чоловiк, що, може, ще й молодший вiд нього? Йому вичитують за щирiсть i вiдвертiсть? А про причини арешту i про те, хто видавав наказ заарештувати його, вiн нiчого не довiдався? К. охопив неспокiй, вiн заходив по кiмнатi, правда, йому нiхто й не заважав, пiдкотив манжети, випнув груди, зачесав волосся на правий бiк, а проходячи повз трьох молодикiв, проказав: «Яке безглуздя!» – тi обернулись, зичливо, але з повагою дивлячись на нього; зрештою К. знову зупинився перед столиком iнспектора.

– Прокурор Гастерер – мiй добрий приятель, – сказав вiн. – Можна йому зателефонувати?

– Звичайно, – вiдповiв iнспектор, – але я не знаю, який сенс йому дзвонити, мабуть, вам треба обговорити з ним якiсь приватнi справи.

– Який сенс? – скрикнув К., дужче вражений, нiж розгнiваний. – Хто ви в такому разi? Ви хочете, щоб був сенс, але бiльшого безглуздя, нiж ви коiте, годi уявити! Де ж тут сенс? Та це курям на смiх! Ви, панове, спершу приголомшили мене, а тепер собi сидите чи стоiте i ще й напучуете мене? Який сенс телефонувати до прокурора, коли мене, як ви кажете, заарештовано? Гаразд, я не дзвонитиму йому.

– Чого ж, – заперечив iнспектор, простягаючи руку до передпокою, де стояв телефон, – будь ласка, телефонуйте.

– Нi, я вже не хочу, – вiдмовився К. i пiдступив до вiкна. За вiкном по той бiк вулицi ще й досi витрiщалися люди, i, здаеться, саме через те, що К. притулився до самоi шибки, iх опанував неспокiй. Старi хотiли були пiдвестись, але чоловiк, що стояв позаду, заспокоював iх.

– Он там iще й глядачi! – щосили закричав К. iнспекторовi, показуючи пальцем у вiкно. – Геть звiдти! – крикнув вiн просто у вiкно.

Усi трое нараз вiдступили на кiлька крокiв, старi навiть заховалися за чоловiка, що прикрив iх широкими грудьми i, як можна було виснувати з рухiв його вуст, напевне, казав, що треба вiдiйти вiд вiкна. Але глядачi не подалися геть, вони, здаеться, чекали слушноi митi, щоб непомiтно знову пiдкрастись до вiкна.

– Набридливi, безсоромнi люди! – обурювався К., знову вийшовши на середину кiмнати, кутиком ока вiн помiтив, що iнспектор начебто схвалюе його слова. Але водночас могло б виявитись, що вiн i не чув нiчого, бо твердо вмостив одну долоню на столi i, здаеться, порiвнював довжину пальцiв. Обидва вартовi посiдали на прикриту килимочком валiзу й розтирали собi колiна. Трое молодикiв уперлись руками в боки i блукали очима по кiмнатi. Було тихо, мов у забутiй конторi.

– Ну, панове, – заговорив К., бо йому раптом здалося, нiби тепер усе залежить тiльки вiд нього, – як можна прочитати на ваших обличчях, настала пора закрити мою справу. Гадаю, найкраще вже не зосереджуватись на тому, виправданi чи нi вашi дii, а примиритись, забути про цю пригоду, потиснути один одному руки й розiйтись. Якщо й ви такоi самоi думки, як я, тодi, будь ласка… – i вiн пiдiйшов до столу iнспектора й простяг йому руку. Інспектор пiдвiв очi, куснув собi губи й зиркнув на простягнену руку; К. i досi здавалося, що iнспектор погодиться й потисне йому руку. Але iнспектор пiдвiвся, взяв твердого круглого капелюха, що лежав на лiжку панни Бюрстнер, i обережно обома руками вдягнув його на голову, немов мiряючи в крамницi обновку.

– Як, по-вашому, все просто! – обiзвався вiн при цьому до К. – Тож нам треба примиритись i закрити справу? Нi, такого не станеться нiзащо! Бо iнакше чого б я вам одразу не сказав, що вам можна сумнiватись? Ну, скажiть менi? Ви просто заарештованi, бiльш нiчого. Я вам сповiстив про це, заарештував вас i побачив, як ви сприйняли цей арешт. Тож на сьогоднi досить i нам уже можна попрощатися, щоправда, ненадовго. Ви, напевне, захочете тепер пiти до банку?

– До банку? – здивувався K. – А я гадав, що я заарештований. – К. тепер навмисне суперечив, бо, хоч йому й не потисли руки, почувався, надто вiдколи пiдвiвся iнспектор, дедалi незалежнiшим вiд усiх тих людей. Вiн грався з ними. К. мав намiр, якщо вони таки надумають пiти, податись услiд за ними аж до дверей на вулицю i пропонувати, щоб його заарештували. Через те вiн знову став запитувати: – Як я можу пiти до банку, якщо я заарештований?

– Ось воно що, – протяг iнспектор, уже пiдiйшовши до дверей, – ви не зрозумiли мене. Ви, звiсно, заарештованi, але арешт не повинен заважати вам виконувати службовi обов’язки. Крiм того, вам нема потреби змiнювати свiй звичний спосiб життя.

– Ну, такий арешт – не така вже й погана рiч, – мовив К. i пiдступив до iнспектора.

– А я iнакше й не думав, – вiдказав той.

– Тепер, здаеться, менi вже й не треба повiдомляти про арешт, – сказав К., пiдступаючи ще ближче. Але пiдступили й решта людей, i тепер усi зiбралися на невеличкому тiсному клаптику бiля дверей.

– Це був мiй обов’язок, – мовив iнспектор.

– Дурний обов’язок, – не поступався К.

– Можливо, – вiдповiв iнспектор, – але на такi балачки ми тiльки марнуемо час. Я зрозумiв, нiби ви хочете йти до банку. Оскiльки ви прискiпуетесь до кожного слова, я додам: я вас аж нiяк не силую йти до банку, я лише припустив, що ви хочете йти до банку. А щоб полегшити вам цей крок i зробити ваше прибуття до банку якомога непомiтнiшим, я тримав тут для вас цих трьох добродiiв, ваших колег.

– Як? – закричав К., здивовано придивляючись до тих трьох. Тi невиразнi, недокрiвнi молодики, яких вiн завжди пам’ятав лише як групу на фотографiях, справдi працювали в його банку, але це не колеги, називати iх так було б занадто, i саме це слово виказувало прогалину в iнспекторовiй усеобiзнаностi; але, хай там як, вони таки обiймали якiсь дрiбнi банкiвськi посади. Як це К. не помiтив iх? Як вiн, напевне, переймався iнспектором i вартою, що навiть не пiзнав цих молодикiв! Незграбного Рабенштайнера, що все вимахував руками, бiлявого Кюлiха з запалими очима i Камiнера, чие обличчя внаслiдок хронiчного скорочення м’язiв завжди сяяло нестерпною посмiшкою.

– Доброго ранку! – привiтався перегодом К., простягаючи руку шанобливо схиленим молодикам. – Я навiть не впiзнав вас. Що ж, ходiмо тепер на роботу?

Хлопцi, смiючись, кивнули головами й запопадливо, немов тiльки й чекали митi, коли К. згадае про залишений у своiй кiмнатi капелюх, усiм гуртом, виявивши саме цим свою збентеженiсть, побiгли по капелюха. К. спокiйно стояв i дивився на них крiзь двое розчинених настiж дверей, останнiм, звичайно, плентався незворушний Рабенштайнер, що лише вдавав якийсь елегантний клус. Камiнер принiс капелюха, i К. мусив, як, зрештою, не раз доводилось i в банку, зауважити, що Камiнер смiеться без причини, вiн узагалi завжди смiеться без усякоi причини. В передпокоi фрау Грубах, що мов i не чула за собою жодноi провини, вiдчинила всьому товариству квартирнi дверi, i К., як не раз i давнiше, подивився на пояс ii фартуха, що без усякоi потреби глибоко врiзався в ii опасисте тiло. На вулицi, поглянувши на годинника, К. надумав найняти автомобiль, щоб не збiльшувати даремно вже й так пiвгодинне запiзнення. Камiнер вибiг на рiг, щоб узяти машину, службовцi, що залишились бiля К., вочевидь намагалися розважити його, аж тут Кюлiх зненацька показав пальцем на дверi будинку навпроти, там щойно показався той гевал з русявою гострою борiдкою, попервах трохи збентежившись, що тепер йому довелося показатись в усiй своiй величi; вiн позадкував i сперся на стiну. Старi ще спускалися сходами. К. розсердився, що Кюлiх звернув його увагу на чоловiка, якого вiн уже бачив перед тим i навiть чекав на нього. «Не дивiться на нього!» – гукнув вiн, навiть не помiчаючи, що таким тоном не годилося б розмовляти з дорослим i самостiйним чоловiком. А проте пояснень не знадобилось, якраз нагодився автомобiль, усi сiли й поiхали. В машинi К. пригадав, що не бачив, як вийшли з будинку iнспектор та вартовi, iнспектор приховав вiд нього трьох банкiвських службовцiв, а тепер уже вони приховали iнспектора. Незворушнiсть службовцiв нi про що тут не свiдчила, i К. подумав, що йому самому треба до всього докладно придивитись. Вiн майже несамохiть обернувсь i нахилився, зазираючи в задню шибку, аби, якщо е змога, таки побачити, куди подiлись iнспектор та вартовi. Проте нараз вiдвернувся й затишно вмостився в кутку автомобiля, не вдаючись уже до спроб когось шукати. Саме тепер, хоча зовнi це прагнення нiчим не виявлялось, йому закортiло з кимсь поговорити, але супутники видавалися йому змученi, Рабенштайнер дививсь на правий бiк дороги, Кюлiх – на лiвий, i тiльки Камiнер, осмiхаючись, здавалося, був ладен поглузувати геть з усього, i тiльки звичайна людянiсть стримувала його.



Цiеi весни К. узяв собi звичай щовечора пiсля роботи, – коли була змога, бо вiн часто засиджувавсь у банку аж до дев’ятоi години, – ходити самому, а то й з колегами на невеличку прогулянку; потiм вiн подавався до пиварнi, де здебiльшого iз старшими за себе чоловiками сидiв за столом завсiдникiв звичайно до одинадцятоi години. Часом, проте, К. вiдступав вiд такого розпорядку, коли, наприклад, директор банку, вельми цiнуючи роботящiсть, чеснiсть та сумлiннiсть свого службовця, запрошував його на автомобiльну прогулянку або на вечерю до своеi замiськоi вiлли. Крiм того, раз на тиждень К. вибирався до дiвчини на ймення Ельза, що цiлу нiч аж до пiзнього ранку працювала подавальницею в корчмi, а вдень приймала вiдвiдувачiв тiльки в лiжку.

Проте цього вечора, – а за напруженою роботою i багатьма шанобливими та дружнiми привiтаннями з днем народження час проминув дуже швидко, – К. захотiлось одразу пiти додому. Коли пiд час роботи траплялися невеличкi перерви, йому не раз спадало на гадку, дарма що вiн до пуття й не знав, що саме непокоiть його, нiби вранiшнi подii спричинили великий розгардiяш в усiй квартирi фрау Грубах i тому потрiбно всюди вiдновити лад. Коли знову запануе лад, зникнуть усi слiди тих подiй i все знову пiде по-давньому. Зокрема отих трьох службовцiв йому навiть нема чого боятися, вони знову розчинилися серед численного банкiвського персоналу, К. не помiтив у них жодноi змiни. Вiн не раз поодинцi, а то й гуртом закликав iх до свого кабiнету, i то тiльки на те, аби придивитися до них; щоразу вiн вiдпускав iх задоволений.

Коли о пiв на десяту вечора К. пiдiйшов до свого будинку, на порозi вiн побачив парубка, що стояв, широко розставивши ноги, й попахкував люлькою.

– Хто ви? – одразу запитав К., зблизька придивляючись до хлопця, бо в напiвсутiнi за дверима важко було щось добачити.

– Ласкавий пане, я син домовласника, – вiдповiв хлопець, виймаючи люльку з рота й вiдступаючи вбiк.

– Син домовласника? – перепитав К., нетерпляче вдаривши цiпком по долiвцi.

– Може, ласкавому пановi щось треба? Може, гукнути батька?

– Нi-нi, – заперечив К., i голос у нього був такий, неначе хлопець скоiв щось лихе, а вiн тепер вибачав йому. – Все гаразд, – проказав К. i пiшов собi далi, але, перше нiж братися сходами вгору, ще раз озирнувся.

К. мiг пiти просто до своеi кiмнати, але йому хотiлось поговорити з фрау Грубах, i вiн одразу тихенько постукав у ii дверi. Господиня сидiла за столом i плела панчоху, на столi виднiла ще цiла купка старих панчiх. К. недбало вибачився за свiй пiзнiй прихiд, але фрау Грубах була дуже приязна i навiть чути не хотiла жодних вибачень: адже з ним вона завжди балакае залюбки, хiба вiн не знае, хто саме ii найкращий i найулюбленiший квартирант? К. розглянувся, але в кiмнатi все було точнiсiнько так, як i давнiше, посуд iз снiданком, що вранцi стояв на столику бiля вiкна, уже прибрали. Жiночi руки, думалось К., завжди непомiтно наводять лад, вiн, напевне, потрощив би той посуд на мiсцi, але навряд чи змiг би кудись його винести. К. з удячнiстю подивився на фрау Грубах.

– Чого ви працюете так пiзно? – запитав вiн. Тепер вони вже обое сидiли за столом i К. вiд часу до часу обмацував рукою панчохи.

– Бо багато роботи, – вiдповiла господиня. – Вдень треба дбати про пожильцiв, а на моi власнi справи залишаеться тiльки вечiр.

– Певне, сьогоднi я завдав вам ще й чимало додаткового клопоту?

– А це ж чого? – трохи жвавiше запитала фрау Грубах, опустивши роботу на колiна.

– Я кажу про тих чоловiкiв, що приходили сюди вранцi.

– А, ось воно що, – проказала, знову заспокоiвшись, господиня. – Та нi, який же вiд них клопiт.

К. мовчки дививсь, як господиня знову взялася за плетиво. Йому здалося, нiби вона дивуеться, що вiн запитуе про таке, нiби вона не схвалюе цих згадок про вранiшнi подii. Тим краще, що я таки заговорив про них, думав К. Адже про таке я можу поговорити тiльки з цiею старою жiнкою.

– А все ж вам довелося попрацювати, – вимовив вiн урештi, – але такого бiльше нiколи не трапиться.

– Нi, такого вже не трапиться, – мов пiдтверджуючи, повторила господиня i майже сумовито всмiхнулася К.

– Ви справдi такоi думки? – запитав К.

– Атож, – вiдповiла вона тихо, – але передусiм вам не слiд так перейматися. На свiтi ще й не таке бувае! Пане К., якщо ви вшанували мене такою довiрою, я признаюся вам, що я трохи пiдслухала пiд дверима, та й вартовi розповiли менi дещо. Тут iдеться про ваше щастя, i я справдi дуже за вас переживаю, бiльше, нiж, напевне, годилося б, бо я ж просто ваша квартирна господиня. Отже, я дещо чула, але не можу сказати, нiби йдеться про щось погане. Нi. Ви, правда, заарештованi, але не так, як заарештовують якого-небудь злодiя. Якби вас заарештували як злодiя, було б дуже погано, але цей арешт… Менi здаеться, тут щось мудроване, даруйте, якщо мелю дурницi, але тут нiби й справдi щось мудроване, чого я навiть не розумiю, чого, напевне, й нiхто не розумiе.

– Фрау Грубах, вашi слова – аж нiяк не дурницi, бо принаймнi i я почасти подiляю вашу думку, але я суджу про все куди категоричнiше, нiж ви, i вважаю, що тут не якiсь мудрування, а взагалi нiщо. Звичайно, я був приголомшений. Якби я, прокинувшись, не дивувався, чого це немае Анни, а одразу встав i пiшов до вас, не зважаючи нi на кого, хто заступив би менi дорогу, якби я сьогоднi вранцi зробив виняток i поснiдав на кухнi, якби ви повиносили одяг з моеi кiмнати, – одне слово, якби я поводився розважливiше, то нiчого не сталося б, усе, що мало трапитись, можна було б задушити в зародку. Але людина нiколи не готова до несподiванок. Скажiмо, в банку я пiдготувався б, там такого не сталося б, там у мене власний служник, на моему столi стоять мiський i внутрiшнiй телефони, там весь час сновигають люди, як клiенти, так i нашi працiвники, а насамперед – робота в банку вимагае ненастанноi уважностi, i через те моя пильнiсть не знае вiдпочинку, там для мене було б справжньою втiхою зiткнутися з такою несподiваною оказiею. Гаразд, уже минулося, i я, власне, вже й не хочу розмовляти про це, просто менi хотiлося почути вашу думку, думку розважливоi жiнки, i я дуже втiшений, що ми дiйшли з вами згоди. Тепер ви повиннi подати менi руку, таку згоду треба скрiпити ручканням.

А чи вона подасть менi руку? Інспектор не подав менi руки, думав К. i вже по-iншому, допитливо приглядавсь до господинi. Та пiдвелася, бо й К. на той час уже пiдвiвся, i трохи збентежилась, оскiльки не все зрозумiла з того, що наговорив iй пожилець. Через оцю збентеженiсть вона сказала зовсiм не те, що намiрялась, а до того ж i геть недоречне:

– І все ж не переймайтеся так, пане К., – благала вона сльозливим голосом, забувши, звичайно, подати руку.

– А я не бачу, чим тут можна перейматися, – промовив К., раптом вiдчувши втому i зрозумiвши марнiсть своiх спроб дiйти порозумiння з цiею жiнкою.

Бiля дверей К. iще запитав:

– А панна Бюрстнер уже вдома?

– Нi, – вiдказала фрау Грубах i засмiялася, додавши до куцоi вiдповiдi запiзнiле змовницьке пiдморгування. – Вона в театрi. Вона вам потрiбна? Може, iй щось переказати?

– Та я хотiв тiльки словом перекинутись iз нею.

– На жаль, не знаю, коли вона повернеться; коли вона в театрi, то приходить звичайно пiзно.

– Та менi, зрештою, байдуже, – мовив К. i повернув опущену голову до дверей, намiряючись iти далi, – я просто хотiв перед нею вибачитись, бо сьогоднi вранцi я заходив до ii кiмнати.

– Пане К., у цьому нема потреби, ви надмiру запобiгливi, а панна нiчогiсiнько й не знае, вона вийшла з дому вдосвiта, i я там уже прибрала, ось самi подивiться, – i господиня вiдчинила дверi до кiмнати панни Бюрстнер.

– Дякую, я вам вiрю, – вiдмовився К., але таки пiдiйшов до дверей. Мiсяць лагiдним сяевом затоплював темну кiмнату. Скiльки можна було побачити, все й справдi стояло на мiсцi, навiть блузка вже не висiла на вiконнiй защiпцi. Тiльки на лiжку привертала око подушка з плямою мiсячного свiтла.

– Панна часто поночi вертаеться додому, – сказав К. i подивився на фрау Грубах, немов дорiкав iй за те.

– І ми були молодими! – вiдповiла господиня, виправдовуючи дiвчину.

– Авжеж, авжеж, – погодився К., – але так може зайти задалеко.

– Може, – кивнула фрау Грубах. – Ви, пане К., завжди маете слушнiсть i, певне, навiть тепер. Звичайно, я не хочу обмовляти панну Бюрстнер, це добра й мила дiвчина, приязна, охайна, пунктуальна й роботяща, i за це я ii дуже цiную, але правда й те, що iй годилося б мати бiльше самоповаги i стриманостi. Цього мiсяця я вже двiчi бачила ii на далеких вiд центру вуличках, i щоразу з iншим чоловiком. Для мене це дуже прикра рiч, i, Господом присягаюсь, я розповiдаю про це лише вам, хоча вже видаеться неминучим, що треба поговорити про це з самою панною. Зрештою, це не едине, що схиляе мене до певних пiдозр.

– Ви дуже i дуже помиляетесь! – розсердився К., майже неспроможний приховати свого гнiву. – А втiм, ви, напевне, хибно зрозумiли моi зауваження про панну, бо я такого i в гадцi не мав. Я прямо застерiгаю вас, щоб ви нiчого не казали паннi, ви в полонi хибних уявлень, я дуже добре ii знаю, вона зовсiм не така, як ви кажете. Але, напевне, я собi дозволяю забагато, я аж нiяк не хочу командувати вами, кажiть iй, що хочете. На добранiч.

– Пане К., – благально заговорила фрау Грубах, пiдбiгаючи вслiд за К. аж до його вже вiдчинених дверей, – я й не збираюсь розмовляти з панною, я, звичайно, як i до цього, далi наглядатиму за нею, але я тiльки з вами подiлилася тим, що знаю. Зрештою, кожен пожилець зацiкавлений, щоб у пансiонi був порядок, i я присвячую цiй метi всi своi зусилля.

– Порядок! – гукнув наостанок К. у прочиненi дверi. – Коли хочете пiдтримувати в пансiонi порядок, виженiть спершу мене. – К. зачинився в кiмнатi i вже не зважав на легенький стукiт у дверi.

Натомiсть К., оскiльки йому зовсiм не хотiлося спати, надумав ще трохи посидiти i, скориставшись цiею нагодою, дiзнатися достеменно, коли повертаеться додому панна Бюрстнер. Може, тодi йому таки пощастить, хоч година буде вже пiзня, поговорити з нею. К. сiв бiля вiкна, притулив до шибки втомленi очi i якусь хвилину навiть думав про те, щоб покарати господиню й намовити панну Бюрстнер разом з ним розiрвати угоду з фрау Грубах. Тiеi ж митi цей намiр видався К. страшенною дурницею, i вiн навiть запiдозрив, що йому заманулося мiняти квартиру через подii сьогоднiшнього ранку. Такий безглуздий, нiкчемний учинок був би гiдний усiлякоi зневаги.

Коли К. набридло споглядати безлюдну вулицю, вiн прилiг на канапу, але спершу прочинив дверi до передпокою, щоб, не встаючи з канапи, бачити кожного, хто зайде до квартири. Вiн лiг близько одинадцятоi години i спокiйно курив сигару. Докуривши, пiдвiвся й вийшов до передпокою, неначе мiг тим прискорити прихiд панни Бюрстнер. К. не дуже кортiло ii бачити, вiн навiть до ладу й не пригадував, яка вона з лиця, – просто прагнув поговорити з нею, i його дратувало, що своiм пiзнiм поверненням панна Бюрстнер ще й кiнець цього дня затьмарюе неспокоем i неладом. Вона завинила ще й тим, що вiн сьогоднi не вечеряв i не пiшов, хоч i мав такий намiр, до Ельзи. Але i те, i те можна ще надолужити, якби К. пiшов тепер до корчми, де працювала Ельза. Зрештою, до Ельзи можна пiти й пiзнiше, пiсля розмови з панною Бюрстнер.

Була вже половина дванадцятоi, як на сходах почулися чиiсь кроки. К., що, замислившись, походжав, не стишуючи ходи, по передпокою, мов у власнiй кiмнатi, заховався за своi дверi. Прийшла панна Бюрстнер. Замикаючи дверi, дiвчина мерзлякувато накинула шовковий шарф на вузенькi плечики. Вона от-от зайде до своеi кiмнати, i К., звичайно, не мае права вдиратись туди опiвночi; йому слiд заговорити до неi тепер, але, як на лихо, вiн забув запалити в своiй кiмнатi електричне свiтло, тож, як вийде зненацька з темноi кiмнати, його поява скидатиметься на напад, i панна Бюрстнер, напевне, дуже перелякаеться. Становище було безпорадне, i К., не можучи гаяти часу, прошепотiв у прочиненi дверi:

– Панно Бюрстнер! – здавалося, вiн не гукав, а благав ii.

– Хто тут? – запитала панна Бюрстнер i, широко розплющивши очi, стала роздивлятися навколо.

– Це я, – ступив наперед К.

– Ах, пан К.! – засмiялася панна Бюрстнер. – Добрий вечiр! – i вона простягла йому руку.

– Я хотiв би сказати вам кiлька слiв, ви менi дозволите?

– Тепер? – здивувалася панна Бюрстнер. – Невже це треба робити саме тепер? Здаеться, пора непiдходяща, га?

– Я чекав вас iз дев’ятоi години.

– Бачите, я була в театрi i не знала про вас.

– Те, що спонукало мене звернутися до вас, сталося тiльки сьогоднi вранцi.

– Що ж, я в принципi не заперечую, от тiльки втомилася так, що аж падаю. Зайдiть на кiлька хвилин до моеi кiмнати. Тут нам аж нiяк не можна залишатись, ми всiх побудимо, а для мене це буде ще прикрiша рiч, нiж для навколишнiх. Зачекайте, поки я запалю свiтло в своiй кiмнатi, а потiм вимкнiть тут.

К. вимкнув, але чекав, поки панна Бюрстнер з кiмнати знову запросила його зайти.

– Сiдайте, – проказала дiвчина, показуючи на отоманку, а сама, випроставшись, стала коло лiжка, незважаючи на щойно згадану втому; вона навiть не скинула неширокого, проте прикрашеного надмiром квiтiв капелюшка. – Тож чого ви хочете? Менi справдi дуже цiкаво. – Дiвчина трохи схрестила ноги.

– Ви, певне, скажете, – почав К., – що справа не така вже й важлива, щоб говорити про неi цiеi пiзньоi пори, але…

– Самi вступи та передмови, – нетерпеливилась панна Бюрстнер.

– Вашi слова полегшують мое завдання, – зiтхнув К. – Певною мiрою через мене сьогоднi вранцi у вашiй кiмнатi стався розгардiяш, його спричинили чужi люди всупереч моiй волi, але, як я вже казав, провина тут моя; за це я й хочу вибачитись перед вами.

– У моiй кiмнатi? – перепитала панна Бюрстнер i замiсть обдивитися кiмнату стала пильно приглядатись до К.

– Атож, – кивнув К., i вони вперше подивились одне одному у вiчi, – а що саме тут вiдбувалось – про те й згадувати не варто.

– Таж це якраз найцiкавiше, – заперечила панна Бюрстнер.

– Нi, – боронився К.

– Що ж, – наче змирилася панна Бюрстнер, – якщо ви наполягаете, що тут нема нiчого цiкавого, то я й не заперечую, я не прагну докопатись до таемниць. А ваше вибачення я охоче приймаю, тим паче, що в кiмнатi тепер i згадки нема про нелад. – І дiвчина, впершись руками в боки, так що долонi аж вгрузли в тiло, пройшлась по кiмнатi. Бiля килимка з фотографiями вона зупинилась. – Дивiться! – гукнула вона. – Моi фотографii справдi висять не так. Оце вже прикро. Отже, хтось-таки, не маючи на те права, побував у моiй кiмнатi!

К. кивнув головою i мовчки прокляв Камiнера, що нiколи не спромагався приборкати свою огидну, недолугу проворнiсть.

– Дивно, – мовила панна Бюрстнер, – я змушена забороняти вам те, чого ви й самi не повиннi були робити: заходити до моеi кiмнати, коли мене нема вдома.

– Панно, я зараз поясню вам, – сказав К. i теж пiдiйшов до фотографiй, – це не я брав без дозволу вашi фотографii, та оскiльки ви менi не вiрите, я ще мушу признатися, що слiдча комiсiя привела трьох банкiвських службовцiв, i один з них, котрого я при першiй нагодi викину з банку, справдi чiпав вашi фото. Так, тут була слiдча комiсiя, – додав К., коли панна очима запитала його, що за комiсiя.

– Та комiсiя приходила до вас? – нарештi озвалася вона.

– Так, – пiдтвердив К.

– Не може бути! – засмiялася панна.

– Отож ви вiрите, – запитав К., – що я невинний?

– Ну, невинний… – збентежилась панна Бюрстнер. – Я б не хотiла так похапцем висловлювати думку, що може мати дуже важливi наслiдки, до того ж я вас не знаю, це, певне, мав бути якийсь тяжкий злочин, якщо до вас прислано вiдразу слiдчу комiсiю. Але, одначе, ви ще на волi, – принаймнi з вашого спокою я висновую, що ви не втекли з в’язницi, – тож такий злочин ви аж нiяк не могли скоiти.

– Авжеж, – притакнув К. – але саме слiдча комiсiя мае визначити, що я невинний або винний не такою мiрою, як вона гадала перед тим.

– Атож, звичайно, – якимсь дивним голосом погодилась панна Бюрстнер.

– Бачите, – пояснював iй К., – ви не дуже обiзнанi з судовими процедурами.

– Справдi, я таки необiзнана, – визнала панна Бюрстнер, – i не раз шкодувала про це, бо менi хочеться знати все, а судовi процедури цiкавлять мене надзвичайно. Правосуддя мае якусь дивовижну вабливу силу, хiба не так? Але я безперечно поповню своi знання в цiй галузi, бо наступного мiсяця йду працювати секретаркою до адвокатськоi контори.

– Чудово, – зрадiв К., – ви тодi зможете трохи допомогти менi в моему процесi!

– Авжеж, – погодилась панна Бюрстнер, – чом би й нi? Я з радiстю застосую своi знання.

– А моя пропозицiя теж поважна, – не вгавав К., – чи принаймнi наполовину така поважна, як ваша. Ця справа занадто дрiб’язкова, аби наймати адвоката, але порадник менi придасться.

– Так, але якщо бути порадником, то я повинна знати, про що йдеться, – нагадала панна Бюрстнер.

– Ось тут i заковика, – зiтхнув К., – бо я й сам нiчого не знаю.

– Тодi ви просто пожартували зi мною, – страшенно розчарувалась панна Бюрстнер. – І навiщо було вибирати для цього таку пiзню нiчну годину? – І дiвчина подалась геть вiд фотографiй, де вони так довго стояли разом.

– Панно, нi, – заперечив К., – я не жартував. Ви просто не хочете менi вiрити! Все, що знаю, я вже розповiв вам. Навiть бiльше, нiж знаю, бо тут не було слiдчоi комiсii, я назвав ii так, бо не мiг дiбрати якоiсь iншоi назви. Тут нiхто нiчого не розслiдував, мене заарештовано, та й годi, але арешт провадила комiсiя.

Панна Бюрстнер сiла на отоманку i знову засмiялася.

– Як це вiдбувалося? – запитала вона.

– Жахливо, – вiдповiв К., але не думав тепер про те, прикипiвши очима до панни Бюрстнер, що однiею рукою пiдперла голову, – лiкоть спирався на подушки отоманки, – а другою повiльно погладжувала стегна.

– Це звичайна рiч, – мовила панна Бюрстнер.

– Що звичайна рiч? – похопився К., але, пригадавши, запитав: – Може, вам показати, як усе вiдбувалося? – К. хотiлося руху, але не хотiлось iти геть.

– Я вже втомлена, – вiдмагалася панна Бюрстнер.

– А не ходiть так пiзно, – кинув К.

– Ну от, усе закiнчуеться тим, що я чую докори, i так менi й треба, бо чого я, дурна, пустила вас? Тим паче, як з’ясувалось, у цьому не було жодноi потреби.

– Потреба була, i я вам зараз усе покажу, – доводив К. – Можна я вiдсуну тумбочку вiд лiжка?

– Що з вами? – вразилась панна Бюрстнер. – Я, звiсно, такого не дозволю!

– Тодi я не зможу нiчого показати, – образився К., немов тiею вiдмовою йому завдано непоправноi кривди.

– Гаразд, коли вона потрiбна вам тiльки для розповiдi, то, будь ласка, пересувайте, але тихо, – погодилась панна Бюрстнер i за мить iще слабшим голосом додала: – Я така втомлена, що дозволяю бiльше, нiж годиться.

К. поставив тумбочку серед кiмнати й сiв за неi.

– Ви повиннi правильно уявити собi, де хто був, це дуже цiкаво. Я – iнспектор, он там на валiзi сидiли обидва вартовi, коло фотографiй стояли три молодики. Я тiльки побiжно згадаю, що на вiконнiй защiпцi висiла бiла блузка. І тодi все почалося. Ох, я й забув, найважливiша особа, тобто я, стояла отут перед тумбочкою. Інспектор сидiв дуже спокiйно, заклав ногу на ногу, одна рука звисала отут з бильця, – телепень, якого й шукати годi. Ну, тепер уже справдi все почалося. Інспектор гукнув мене так, неначе я ще спав, вiн просто загорлав, i я, на жаль, щоб ви зрозумiли так як слiд, теж мушу крикнути, власне, вiн викрикнув тiльки мое iм’я.

Панна Бюрстнер, що, смiючись, дослухалася до розповiдi, приклала вказiвного пальця до вуст, аби зупинити К., але запiзно! К. надто ввiйшов у роль i повагом закричав:

– Йозефе К.! – хоч i не так гучно, як погрожував, але досить гучно, щоб крик, зненацька пролунавши в кiмнатi, мало-помалу виповнив ii всю.

У дверi сусiдньоi кiмнати кiлька разiв постукали – твердо, коротко, через однаковi промiжки часу. Панна Бюрстнер збiлiла й схопилася за серце. К. через це так налякався, що якусь мить тiльки й думав про подii сьогоднiшнього ранку та дiвчину, якiй вiн унаочнював iх. Тiльки-но опанувавши себе, вiн пiдскочив до панни Бюрстнер i взяв ii за руку.

– Не бiйтеся, – прошепотiв вiн, – я все залагоджу. Хто б це мiг бути? Поряд з нами тiльки кiмната, де нiхто не спить.

– А проте, – зашепотiла панна Бюрстнер на вухо K., – вiд учора там спить якийсь небiж фрау Грубах, капiтан. Бо решта кiмнат зайнятi. Я й забула про нього. Це ж ви так голосно крикнули! Яка я нещаслива!

– Нема чого хвилюватись, – заспокоював К. i поцiлував ii, бо тепер вона вiдхилилась на подушки, в чоло.

– Геть, геть! – обурилась панна i притьмом випросталась на лiжку, – забирайтеся геть, iдiть звiдси, чого вам треба, таж вiн слухае пiд дверима i все чуе. Як ви мене мучите!

– Я пiду тiльки тодi, – сказав К., – як ви трохи заспокоiтесь. Ходiмо в iнший куток кiмнати, там нас нiхто не почуе. – Панна дозволила повести себе. – Подумайте, лишень, – переконував К., – тут iдеться лише про невеличку прикрiсть для вас, а небезпеки нема нiякоi. Ви ж знаете, як шануе мене фрау Грубах i вiрить усьому, що я скажу, i саме iй тут належить вирiшальне слово, надто якщо капiтан ii небiж. Зрештою, вона ще й залежна вiд мене, бо я позичив iй чималеньку суму. Я вiдповiм, якщо буде доцiльним, на кожну ii вимогу пояснити, що ми робили тут удвох, i, обiцяю, фрау Грубах не тiльки про людське око погодиться з моiми поясненнями, а й справдi щиро повiрить iм. А ви при цьому нiтрохи мене не покривайте. Якщо захочете заявити, буцiмто я напав на вас, то так i кажiть iй, i вона, хоч i повiрить вам, однаково не втратить довiри до мене, – така-бо сила ii прихильностi. – Панна Бюрстнер, похнюпившись, мовчки дивилась на пiдлогу перед собою. – Чого б це фрау Грубах не повiрила, що я напав на вас? – додав К. Перед очима в нього було ii волосся – зачесане в продiл, трохи розпушене знизу й мiцно перев’язане рудувате волосся. К. сподiвався, що панна подивиться на нього, але вона заговорила, не пiдводячи голови:

– Вибачте, але мене злякав скорше несподiваний стукiт, нiж тi наслiдки, якi може мати капiтанова присутнiсть. Як ви крикнули, стало тихо, а тут раптом постукали, й через те я злякалась, я сидiла майже коло самих дверей, менi здалося, нiби стукають десь поряд. Я дякую за вашу пропозицiю, але не приймаю ii. Я й сама можу вiдповiсти за все, що сталось у моiй кiмнатi, i то байдуже перед ким. Менi дивно, що ви не помiчаете, яка образа криеться для мене у вашiй пропозицii – поряд, звичайно, з добрими намiрами, яких я не заперечую. А тепер iдiть, залишiть мене саму, тепер менi це ще потрiбнiше, нiж ранiше. Тi кiлька хвилин, про якi ви просили, обернулись на пiвгодини, а то й бiльше.

K. узяв ii за руку, а потiм за зап’ясток.

– Ви вже не гнiваетесь на мене? – запитав вiн.

Панна Бюрстнер висмикнула руку:

– Нi-нi, я нiколи й нi на кого не гнiваюсь.

К. знову схопив дiвчину за зап’ясток, цього разу вона вже не пручалась, i повiв ii до дверей. Вiн твердо постановив вийти нарештi з кiмнати. Але перед дверима К., немов не сподiвався побачити тут дверi, зупинився, i цiею миттю скористалася панна Бюрстнер, що вивiльнилась, вiдчинила дверi, прослизнула в передпокiй i звiдти тихо сказала:

– Будь ласка, виходьте. Подивiться, – i вона показала на капiтановi дверi, бiля самоi пiдлоги з-пiд них пробивалося свiтло, – вiн запалив лампу i тепер пiдслухае нас.

– Уже йду, – кивнув К., вибiг у передпокiй, схопив панну Бюрстнер, поцiлував ii у вуста, а потiм став цiлувати все обличчя, допавшись до дiвчини, наче спраглий звiр до нарештi знайденоi води. Врештi решт вiн поцiлував ii спереду в шию, а потiм довгим цiлунком приклався до ii вуст. У капiтановiй кiмнатi щось зашарудiло, i К. пiдвiв очi.

– А тепер я пiду, – сказав вiн i хотiв назвати панну Бюрстнер на iм’я, але згадав, що не знае його. Вона втомлено кивнула головою, подала, вже майже вiдвернувшись, мовби нiчого й не знаючи про те, руку для поцiлунку i, згорбившись, пiшла до своеi кiмнати. Невдовзi по тому К. лiг спати. Вiн заснув дуже швидко, але перед тим якусь мить думав про свою поведiнку i був дуже задоволений нею, дивуючись тiльки, чому його задоволення не ще бiльше: адже через нього й завдяки капiтановiй присутностi панну Бюрстнер може спiткати чималенький клопiт.




Роздiл 2

Перше розслiдування


К. сповiстили по телефону, що наступноi недiлi проведуть невелике розслiдування з приводу його справи. Причому наголосили, що такi розслiдування провадитимуть регулярно, хай, може, не щотижня, але якомога частiше. З одного боку, швидке закiнчення процесу вiдповiдае загальним iнтересам, але, з другого боку, розслiдування мае бути докладним у щонайменших подробицях, проте не забирати надто багато часу з огляду на пов’язанi з ним величезнi зусилля. Через те й вибрано таку форму, як короткi розслiдування, що йдуть одне за одним невпинною чередою. А вибiр недiлi як слiдчого дня зумовлений тим, щоб К. нiщо не заважало виконувати професiйнi обов’язки. К. повiдомили, що коли раптом вiн захоче вибрати якийсь iнший час, то, як буде така змога, йому йтимуть назустрiч. Розслiдування, наприклад, можна провадити й уночi, але тодi вдень К. був би змарнiлий i невиспаний. Одне слово, поки К. не заперечуе, нехай усе вiдбуваеться в недiлю. Зрозумiло, що вiн безперечно мае з’являтись на розслiдування, iнакше б йому не нагадували про це. Йому назвали вулицю й номер будинку, куди вiн мав з’явитися, то був будинок у далекому передмiстi, де К. ще нiколи не бував.

Вислухавши цей наказ, К., нiчого не вiдповiвши, повiсив слухавку. Вiн одразу вирiшив пожертвувати недiлею, звiсно, така жертва доконечна, процес уже почався, i вiн мусить як слiд пiдготуватись, щоб це перше розслiдування стало водночас i останнiм. К., замислившись, стояв бiля апарата, аж раптом почув позаду голос директорового заступника, що йшов до телефону, але К. заступав йому дорогу.

– Кепськi новини? – мимохiдь запитав заступник, прагнучи не дiзнатися що-небудь, а вiдвести К. вiд апарата.

– Нi, нi, – заперечив К. i дав дорогу, проте нiкуди не пiшов. Заступник директора пiдступив до телефону i, чекаючи, поки йому налагодять зв’язок, сказав понад трубкою:

– Пане К., одне запитання: може, ви менi зробите таку ласку i в недiлю вранцi покатаетеся зi мною на моiй яхтi? Там буде чимале товариство, серед них, звичайно, i вашi знайомi. Зокрема прокурор Гастерер. Ну, приiдете? Приiжджайте!

К. спробував зосередитись на словах директорового заступника. Вони чимало для нього важили, бо таке запрошення вiд заступника, що з ним вiн нiколи не жив у злагодi, означало спробу примирення й показувало, якоi ваги набув К. у банку, якою потрiбною видаеться його приязнь або принаймнi безстороннiсть найвищому пiсля директора працiвниковi банку. Таке запрошення було для заступника приниженням, дарма що вiн зробив його перед телефонним апаратом, чекаючи зв’язку. Але К. мусив завдати йому ще дошкульнiшого удару:

– Дуже дякую! Але, на жаль, у недiлю я не маю часу, в мене е певнi зобов’язання.

– Шкода, – зiтхнув заступник i став розмовляти по телефону, бо якраз забезпечили зв’язок. То була коротенька розмова, але К., не можучи зосередитись, увесь час стояв бiля апарата. Аж коли заступник договорив, К. перелякався й сказав, аби бодай трохи виправдати свою непотрiбну присутнiсть:

– Менi щойно телефонували, я вже хотiв був пiти, але менi забули зазначити годину.

– А ви запитайте ще раз, – порадив заступник директора.

– Та це не мае значення, – махнув рукою К., хоча така вiдповiдь ще бiльше знецiнила його вже й так незадовiльне виправдання. Заступник, вiдходячи, говорив уже про щось iнше. К. присилував себе вiдповiсти, а сам думав здебiльшого про те, що в недiлю йому найкраще прийти на дев’яту годину ранку, бо саме такоi пори починають працювати всi суди.

У недiлю надворi була негода. К. почувався дуже змученим, напередоднi завсiдники справляли в пиварнi якесь свято, вiн засидiвся до пiзньоi ночi i вранцi мало не заспав. Похапцем, не маючи часу зосередитись i зiбрати докупи розмаiтi плани, якi снувались у головi протягом тижня, К. одягнувся й, навiть не поснiдавши, побiг до вказаного йому передмiстя. Дивно, по дорозi К., хоч i не мав часу розглядатися, побачив усiх трьох причетних до його справи банкiвських службовцiв – Рабенштайнера, Кюлiха та Камiнера. Першi два iхали в трамваi, перетнувши дорогу К., натомiсть Камiнер сидiв на терасi кав’ярнi i з цiкавостi перехилився через балюстраду, коли вiн проходив поряд. Усi трое проводжали його очима, дивом дивуючись, куди це бiжить iхнiй начальник. У тому, що К. вiдмовився найняти автомобiль, проступала своерiдна впертiсть: вiн боявся будь-чиеi, навiть щонайменшоi допомоги в цiй своiй особистiй справi, йому нiкого не хотiлося обтяжувати, до того ж вiн волiв якомога менше втаемничувати людей у свiй клопiт. І нарештi, К. аж нiяк не хотiв принизитись перед слiдчою комiсiею своею завеликою пунктуальнiстю. Хай там як, а тепер К. мчав щодуху, намагаючись устигнути на дев’яту годину, дарма що точного часу йому не призначили.

К. здавалося, нiби вiн уже здалеку впiзнае той будинок – за певними ознаками, яких вiн сам навiть не годен був уявити, або за жвавим рухом перед дверима. Але на мить зупинившись на початку вулицi Юлiуса, на якiй стояв указаний будинок, К. побачив, що по обидва боки тягнуться майже однаковiсiнькi високi сiрi будинки, де жила в найманих помешканнях бiднота. Сьогоднi, в недiлю, майже в кожному вiкнi хтось стояв. Чоловiки в самих сорочках повихилялись i курили або обережно i нiжно садовили на пiдвiконня малечу. В iнших вiкнах майже до самого верху лежали ковдри та подушки i понад ними iнодi показувалась на мить скуйовджена жiноча голова. Люди гукали щось одне одному через вулицю, одна з таких вуличних розмов скiнчилась якраз над головою К. гучним реготом. Уздовж довгоi вулицi раз по раз траплялися невеличкi напiвпiдвальнi крамнички з рiзноманiтним харчем, до них провадило кiлька сходинок. Жiнки заходили до крамничок i виходили з них або стояли на сходах i теревенили. Зеленяр, такий самий неуважний, як i K., пропонував овочi, задираючи голову до вiдчинених вiкон, i разом iз своiм вiзком мало не впав в одну з таких сходових заглибин. Десь навiть огидно заскавучав грамофон, що вже вiдслужив свое в багатших мiських кварталах.

К. неквапом iшов вулицею, неначе вiн мав доволi часу або з якогось вiкна на нього дивився слiдчий i знав, що К. нарештi з’явився. Було вже по дев’ятiй. Будинок стояв далеченько, вiн був напрочуд довгий, а найдужче вражала висока й широка в’iзна брама. Крiзь неi вочевидь мали iздити навантаженi хури, якi належали рiзним складам, що, тепер замкненi, тяглись навколо подвiр’я, над кожним виднiла назва фiрми, деякi назви К. не раз уже бачив на банкiвських документах. Усупереч своiй тодiшнiй звичцi К. надумав пильнiше до всього придивитись i трохи постояв коло в’iзду на подвiр’я. Неподалiк сидiв на скринi босоногий чолов’яга й читав газету. На вiзочку гойдалися два хлопчики. Бiля крана стояла хирлява дiвчинка в спальнiй пiжамi i, поки дзюрчала вода в глечик, дивилась на К. У закутку подвiр’я з вiкна до вiкна натягнули мотузку i вже чiпляли на неi бiлизну. Один чоловiк стояв унизу i криком керував тiею роботою.

К. попрямував був до сходiв, щоб пiднятися до кiмнати слiдчого, але знову застиг на мiсцi, бо, крiм цих сходiв, побачив на подвiр’i ще три пiд’iзди зi сходами, до того ж у кiнцi подвiр’я виднiв вузенький прохiд до ще одного, дальшого подвiр’я. К. розсердився, що йому докладно не пояснили, де мiститься потрiбна кiмната, до нього ставляться з просто дивовижною недбалiстю чи байдужiстю, i К. намiривсь на повен голос недвозначно заявити про це. Зрештою вiн ступив на сходи, подумки втiшено пригадуючи слова вартового Вiлема, мовляв, вiд правосуддя тхне злочином, з чого, власне, випливало, що кiмната слiдчого мае бути в тому пiд’iздi, який випадково обрав К.

Ідучи нагору, К. усякчас мусив обминати купи дiтлахiв, що гралися на сходах i, пропускаючи його повз себе, дивилися на нього лихим оком. Коли менi доведеться сюди йти наступного разу, говорив вiн подумки, то я або цукерок наберу, щоб прихилити дiтей до себе, або вiзьму рiзку, щоб добре iх вiдшмагати. Перед майданчиком другого поверху К. був змушений навiть зупинитися на мить, поки пролетить повiтряна кулька, тим часом два малюки з лукавими личками дорослих волоцюг схопили його за холошi. К., може, й струсив би iх, дав би iм кiлька тумакiв, але злякався iхнього крику.

На другому поверсi, власне, й почалися його пошуки. Оскiльки К. не зважився запитувати про слiдчу комiсiю, вiн вигадав такого собi столяра Ланца, – йому сподобалося це прiзвище, бо воно належало капiтановi, небожевi фрау Грубах, – i намiрявся запитувати в кожнiй квартирi, чи тут живе столяр Ланц: таким чином вiн мав би нагоду зазирнути до кiмнати. Виявилося, що здебiльшого зазирнути в кiмнати дуже просто, майже всi дверi були вiдчиненi, з квартир на сходи i навпаки без упину сновигали дiти. Як правило, то були комiрчини з одним вiкном, усерединi ще й готували страву. Чимало жiнок держали однiею рукою немовля, а другою порались на плитi. Найпрудкiше бiгали в рiзнi боки дiвчатка-недолiтки, вбранi, здаеться, в самi фартушки. В кожнiй кiмнатi ще й досi лежав хтось у лiжку: спочивали хворi, спали або валялись, не роздягнувшись, утомленi й ледачi. К. стукав у дверi зачинених кiмнат i запитував, чи тут живе столяр Ланц. Здебiльшого вiдчиняли жiнки, слухали запитання i зверталися до когось у кiмнатi, що пiдводився з лiжка:

– Пан запитуе, чи тут живе столяр Ланц.

– Столяр Ланц? – перепитували з лiжка.

– Так, – кивав К., хоч там безперечно не було слiдчоi комiсii, i на тому його завдання закiнчувалось.

Чимало людей гадали, нiби столяр Ланц украй потрiбний К., вони надовго замислювались, згадували якогось столяра, що мав iнше прiзвище, або називали прiзвище, дуже вiддалено схоже на Ланц, розпитували сусiдiв чи водили К. до якихсь далеких дверей, де, на iхню думку, той чоловiк мiг жити, пiднаймаючи квартиру, або жила людина, що могла дати куди докладнiшу iнформацiю, нiж вони самi. Зрештою К. сам майже нiчого й не запитував, тепер уже пожильцi водили його за собою з поверха на поверх. К. став нарiкати на свiй план, що попервах видавався йому таким практичним. Перед шостим поверхом вiн надумав припинити пошуки, розпрощався з приязним молодим робiтником, що намiрявся вести його далi, й пiшов униз. Там його знову розгнiвила марнiсть уже витрачених зусиль, вiн iще раз пiднявся нагору й постукав у найближчi дверi на шостому поверсi. Перше, що вiн побачив у тiснiй кiмнатi, – великi настiннi дзигарi, що показували вже десяту годину.

– Тут живе столяр Ланц? – запитав К.

– Заходьте, – запросила його молода жiнка з чорними палахкими очима, що саме прала пелюшки в шаплику, й показала мокрою рукою на вiдчиненi дверi сумiжноi кiмнати.

К. здалося, нiби вiн потрапив на якiсь збори. Строката людська юрба, – нiхто навiть уваги не звернув на прибульця, – тиснулась у не дуже великiй залi з двома вiкнами, яка мала пiд самою стелею навкружну галерею, теж ущерть заповнену народом; люди могли там стояти лише зiгнувшись, упираючись головою та плечима в стелю. К., що з задухи аж вiдсахнувся, вийшов назад i знову заговорив до молодицi, яка, напевне, зрозумiла його неправильно:

– Я запитував, чи тут живе столяр Ланц.

– Авжеж, заходьте, будь ласка, всередину, – промовила жiнка.

K., може, й не пiшов би, якби жiнка не пiдiйшла до нього, не взялася за дверну ручку й не сказала:

– Пiсля вас я мушу замкнути дверi, бiльше нiкому вже не можна заходити.

– Слушно, – зауважив К., – там i так забагато люду, – i знову зайшов усередину.

Помiж двома чоловiками, що стояли коло самих дверей, – один, простягши руки вперед, неначе перераховував грошi, а другий пильно дивився йому у вiчi, – К. побачив, як до нього простяглась чиясь рука. То був невисокий рум’яний хлопець.

– Заходьте, заходьте, – запрошував вiн.

К. пiшов за хлопцем, з’ясувалося, що серед тiеi ворушкоi тiсноти все ж е вузенький прохiд, який, можливо, роздiляв два гурти; цей здогад потверджувало те, що i праворуч i лiворуч К. майже не бачив людських облич, виднiли самi спини, присутнi i голосом, i жестами зверталися тiльки до свого гурту. Люди здебiльшого були вбранi в чорне, в якiсь старомоднi довгополi фраки, що звисали позаду. Тiльки цей одяг пантеличив К., iнакше б вiн подумав, що це окружнi збори якоiсь полiтичноi партii.

На iншому краi зали, куди вели К., на низенькому i теж переповненому людьми помостi виднiв невеличкий, поставлений упоперек стiл, за ним, майже на самому краi помосту, – невисокий гладкий чолов’яга, що гучно сапав i реготав, обертаючись до ще одного чоловiка, той стояв позаду, схрестивши ноги й зiпершись лiктями на бильце стiльця. Інколи чоловiк за столом здiймав руку в повiтря, немов карикатурно зображуючи когось. Хлопець, привiвши К., насилу спромiгся доповiсти про гостя. Вiн уже двiчi, стаючи навшпиньки, намагався заговорити, але його нiхто не помiчав. Лише тодi, коли хтось iз тих, що стояли на помостi, показав на хлопця, чолов’яга повернувся на стiльцi й, нахилившись, вислухав ледве чутну доповiдь. Потiм узяв годинника й метнув очима на К.:

– Ви спiзнилися на цiлу годину й п’ять хвилин.

К. збирався щось вiдповiсти, але не мав часу, бо, тiльки-но чолов’яга проказав цi слова, права половина залу заремствувала.

– Ви спiзнилися на цiлу годину й п’ять хвилин, – повторив чоловiк уже гучнiше i швидким оком зиркнув на залу. Миттю знявся обурений галас i, оскiльки чоловiк далi мовчав, мало-помалу таки вщух. У залi тепер стало набагато тихiше, нiж тодi, як заходив К. Тiльки люди на галереi ще дiлилися враженнями. Вони, хоч iх i важко було роздивитися в напiвсутiнi, серед пороху й випарiв, мали гiрший одяг, нiж тi, що стояли внизу. Чимало з них поприносили подушки й поклали iх мiж головою та стелею, щоб не набити гуль.

K. вирiшив бiльше спостерiгати, нiж говорити, й через те передумав виправдовуватися за свое нiбито спiзнення i просто сказав:

– Може, я й справдi спiзнився, але тепер я тут.

Його слова були схваленi оплесками – знов-таки правоi половини зали. Таких людей неважко прихилити, подумав К., але його прикро вразило мовчання лiвоi половини; вiн стояв до неi плечима i звiдти долинули лише поодинокi оплески. К. намагався придумати, що можна сказати, аби остаточно чи принаймнi на якийсь час здобути прихильнiсть i решти зали.

– Так, – погодився чоловiк, – але тепер я вже не зобов’язаний вислуховувати вас. – Знову почувся буркiт, цього разу незрозумiлий, бо чоловiк, махнувши людям рукою, провадив далi: – Проте як виняток я ще послухаю вас. Таких запiзнень надалi вже не повинно бути. А тепер пiдiйдiть сюди!

Хтось зiскочив з помосту, звiльняючи мiсце К., i вiн пiднявся нагору. К. стояв бiля самого столу, але на нього так тиснули ззаду, що вiн був змушений щосили впиратися, аби не скинути з помосту стiл, а то й самого слiдчого.

Зате слiдчий нiтрохи не переймався таким дрiб’язком, сидiв собi спокiйно на стiльцi i, коли чоловiк, що стояв позаду, попрощався, взяв до рук невеликого нотатника, едину рiч, що лежала на столi. То був пошарпаний, схожий на шкiльний зошит блокнот, чимало аркушiв уже були мов обгризенi.

– Отже, – заговорив слiдчий, гортаючи зошита i немов стверджуючи кожне слово, – ви маляр?

– Нi, – вiдповiв К., – я перший прокурист великого банку.

Цю вiдповiдь зустрiв такий щирий смiх правоi половини зали, що К. несамохiть i сам засмiявся. Люди хапалися руками за колiна i аж трусилися вiд несамовитих нападiв реготу. Смiявся навiть дехто на галереi. Розгнiваний слiдчий, що, напевне, не мав жодноi влади над людьми, якi стояли внизу, спробував надолужити свое на галереi, скочив на рiвнi ноги й махнув кулаком у ii бiк, а його загалом нiчим не примiтнi брови чорними крислатими кущами зiйшлись над очима.

Лiва половина зали й далi була спокiйна, люди стояли рядочками, повтуплювались очима в пiдлогу i слухали, що дiеться в залi, галас другоi половини нiтрохи не дратував iх; оця байдужiсть i терпимiсть iще дужче виявлялась у тому, що дехто з iхнiх лав навiть походжав попiд руку з представниками iншоi партii. Тi, хто належав до цiеi лiвоi партii, – зрештою, iх було менше, – могли, по сутi, так само не мати нiякого впливу, як i представники правоi партii, але сам спокiй iхнього поводження надавав iм ваги. К. знову заговорив, сподiваючись, що тепер його слова припадуть до душi вже лiвiй половинi зали.

– Ваше запитання, пане слiдчий, чи я маляр, – а скорше, навiть не запитання, а категоричне твердження, – добре характеризуе весь той судовий процес, який ви почали проти мене. Ви, може, заперечите, що це взагалi не процес, – i матимете слушнiсть, бо процес буде тiльки тодi, коли я сам погоджусь його так називати. Але поки що я погоджуюсь, i одна з моiх причин – це спiвчуття. Адже до цього процесу, якщо взагалi на нього зважати, можна ставитись лише спiвчутливо. Я аж нiяк не стверджую, нiби це недбалий процес, але пропоную вам таке визначення задля самопiзнання.

К. замовк i подивився на залу. Його слова були гострi, гострiшi, нiж вiн сподiвався, але правдивi. Вiн, певне, заслужив бодай поодиноких схвальних вигукiв, але панувала тиша, люди вочевидь напружено чекали дальших слiв, серед мертвого супокою, певне, готувавсь якийсь вибух, що покладе всьому край. Прикро, що саме тiеi митi вiдчинилися дверi й зайшла молода праля, що, мабуть, скiнчила свою роботу; попри всю ii обережнiсть, до неi таки звернулось кiлька поглядiв. Тiльки слiдчий зрадiв, почувши слова К., вони, здаеться, неабияк вразили його. Досi вiн слухав стоячи, бо був приголомшений вiдповiддю К. саме тодi, як скочив на ноги, погрожуючи галереi. А тепер пiд час паузи вiн поволi сiв, немов прагнучи, щоб цього нiхто не побачив. Либонь, щоб заспокоiтись, вiн знов узяв до рук зошита.

– Не допоможе, – не вгавав К., – навiть ваш зошит, пане слiдчий, потвердить моi слова. – Задоволений, що серед цього чужого збориська лунае лише його тихий голос, К., не соромлячись, навiть зважився забрати зошит у слiдчого i, мов гидуючи ним, пiдняти його за один середнiй аркуш, тож по обидва боки звисали дрiбно списанi засмальцьованi, пожовклi на краях сторiнки. – Це акти слiдчого, – пояснив К. i пустив зошит на стiл. – Пане слiдчий, спокiйно читайте собi далi, я й справдi не боюся цiеi книги провин, хоча вона менi недоступна, я можу лише торкнутися ii двома пучками, але до рук не братиму.

Слiдчий схопив зошита, який упав на стiл, трохи опорядив його i знову заходився читати, i така поведiнка свiдчила про його крайне приниження, – принаймнi саме так ii можна було тлумачити.

Поприкипавши очима до К., люди в першому ряду мали такi напруженi обличчя, що вiн якусь мить приглядався до них. Там стояли самi лiтнi чоловiки, дехто навiть iз сивою бородою. Може, саме iм належить вирiшальне слово, може, вони спроможнi вплинути на всi збори, що, занiмiвши пiсля слiв К., навiть не ворухнулися, побачивши, як принижено слiдчого?

– Те, що зi мною сталося, – провадив К. далi вже трохи тихiшим голосом, знову придивляючись до облич першого ряду, трохи стривожених його попереднiми словами, – те, що зi мною сталося, – лише поодинокий, отже, цiлком незначущий випадок, i я ним не дуже й переймаюсь, але вiн засвiдчуе, що такi процеси порушено проти багатьох людей. Ось через те я й тут, а не тому, що скоiв щось лихе.

К. мимоволi пiдвищив голос. Десь у залi хтось пiдняв руки догори, заляскав i крикнув: «Браво! А чом би й нi? Браво! Іще раз браво!» У передньому ряду старi подекуди похапалися за бороди, але нiхто не обернувсь на той крик. Навiть К. не надавав йому ваги, дарма що трохи звеселився духом: тепер вiн уже не вважав за доконечне, щоб усi його схвалювали; його задовольняло, що спiльнота почала замислюватись над справою, а вiн сам уряди-годи спромагався когось переконати i обернути на свого прихильника.

– Я не хочу переконати вас своею красномовнiстю, – озвався К. по цих роздумах, – бо я навряд чи й спроможусь на таке. Пан слiдчий i справдi говорить набагато краще за мене, ораторський хист – складова його фаху. Я прагну лише прилюдного обговорення того неладу, що з’явився серед нашого суспiльства. Ось послухайте: днiв десять тому мене заарештували, з того арешту я можу тiльки посмiятись, але тут iдеться не про це. Вранцi мене заскочили ще в лiжку, можливо, – а зi слiв слiдчого випливае, що це рiч iмовiрна, – й справдi був наказ заарештувати якогось маляра, такого ж невинного, як i я, але ж обрали мене. У сусiднiй кiмнатi сидiли два здоровила-вартовi. Якби я навiть був небезпечний грабiжник, годi було б ужити ще суворiших заходiв. До того ж тi вартовi були деморалiзована потолоч, вони протуркали менi вуха балачками, хотiли, аби я дав iм хабара, брехнею намагалися виманити в мене бiлизну та одяг, вимагали грошей, щоб нiбито принести менi снiданок, а мiй власний снiданок без усякого сорому з’iли перед моiми очима. Але це ще не все. Інспектор повiв мене до третьоi кiмнати. У тiй кiмнатi жила дама, яку я дуже шаную, i я мусив дивитись, як через мене, але не внаслiдок моеi провини та кiмната стала певною мiрою занечищена, бо туди вдерлися варта та iнспектор. Було важко зберегти спокiй у тiй ситуацii. Менi, проте, пощастило, i я абсолютно спокiйно запитав iнспектора, – якби вiн був тут, то потвердив би, – чому мене заарештовано. І що ж менi вiдповiв той iнспектор, – я й досi бачу, як оте втiлення найбезглуздiшоi чванькуватостi сидить на стiльцi тiеi дами? Панове, вiн, власне, нiчого не вiдповiв, може, нiчогiсiнько й не знав, а просто заарештував мене й задовольнився тим. Вiн навiть утнув iще одну дурницю, привiвши до кiмнати тiеi дами трьох дрiбних службовцiв мого банку, якi заходилися мацати й перевертати фотографii, власнiсть тiеi дами. Звiсно, присутнiсть тих службовцiв мала певну мету, вони, як i моя квартирна господиня та ii служниця, мали рознести чутки про мiй арешт, прилюдно спаплюжити мою особу, а надто – захитати мое становище в банку. Але нiчого з того не вийшло, вони не доскочили свого нi на дрiбку, навiть моя квартирна господиня, жiнка без усяких претензiй, – ii iм’я я тут вимовлятиму з пошаною, ii звати фрау Грубах, – навiть сама фрау Грубах спромоглася добачити, що такий арешт – не що iнше, як спроба вивести на вулицю молодь, за якою нема достатнього нагляду. Кажу вам iще раз, це все завдало менi тiльки прикрощiв, я лише на хвилину вiдчув гнiв, але хiба не могло тут бути ще тяжчих наслiдкiв?

Коли К. замовк i подивився на незворушного слiдчого, йому здалося, нiби той очима подав знак комусь серед натовпу. К. засмiявся i сказав:

– Тут бiля мене пан слiдчий подае комусь iз вас таемнi знаки. Отже, серед вас е людцi, якими можна керувати з цього помосту. Я не знаю, що мав означати цей знак – сигнал до шикання чи до оплескiв, – i тому, зразу викривши цю нечеснiсть, цiлком усвiдомлено зрiкаюся намiру дiзнатися його значення. Менi це все байдужiсiньке, i я прилюдно уповноважую пана слiдчого замiсть таемних знакiв уголос вiддавати накази своiм платним агентам, що стоять серед вас. Тож нехай вiн каже: «Шикайте!», а наступного разу: «Плещiть!»

Вiд збентеження або вiд нетерплячки слiдчий зайорзав на стiльцi. Чоловiк, який стояв позаду i з яким вiн розмовляв на початку, знову нахилився до нього, напевне, щоб покрiпити його дух або дати неоцiненну пораду. Мiж людьми в залi точилася тиха, проте жвава розмова. Обидвi партii, що попервах начебто дотримувались абсолютно протилежних поглядiв, збились докупи, дехто пальцем показував на К., дехто – на слiдчого. Випари людських тiл оберталися на гнiтючу, густу iмлу, що не давала змоги навiть роздивитися тих, хто стояв позаду. Надто дошкуляв той туман людям на галереi, вони були змушенi, проте боязко, скоса позираючи на слiдчого, ледве чутно розпитувати решту учасникiв зборiв, аби знати, що дiеться, iм вiдповiдали так само тихо, прикриваючи рота рукою.

– Я вже закiнчив, – сказав К. i вгатив, оскiльки не було дзвоника, кулаком по столу. Перелякавшись, слiдчий та його дорадник миттю перезирнулись. – Менi ця справа чужа, отже, про неi я можу говорити спокiйно, а ви, якщо оце нiбито правосуддя щось та важить для вас, вислухавши мене, матимете велику користь. Але обговорення моiх слiв вiдкладiть, будь ласка, на потiм, бо тепер я не маю часу i скоро пiду звiдси.

Одразу залягла тиша, К. цiлковито пiдкорив собi збори. Люди вже не перегукувались, як на початку, не чулося й схвальних оплескiв, хоча, здаеться, публiка схилилась на його бiк або принаймнi от-от мала схилитись.

– Нема жодного сумнiву, – тихо заговорив К., бо його тiшило напружене чекання всiх зборiв, хоча серед тiеi тишi чувся якийсь шум, збудливий, наче радiсне схвалення, – нема жодного сумнiву, що за всiма словами цього слiдчого, а в моему випадку ще й за арештом та сьогоднiшнiм розслiдуванням, криеться якась широка органiзацiя. Органiзацiя, яка не тiльки наймае вартових, що iх можна пiдкупити, дурнуватих iнспекторiв та слiдчих, якi в най-кращому разi скромнi, а ще й утримуе суддiв високого i найвищого рангу, залучаючи необхiдну iм численну юрбу слуг, писарiв, жандармiв та решту допомiжних сил, може, навiть, не побоюся вимовити слово, катiв. І, шановнi добродii, який же сенс мае ця широка органiзацiя? Їi створено, щоб заарештовувати невинних i порушувати проти них безглузду, а здебiльшого, як i в моему випадку, безрезультатну судову справу. Тож як можна за отакоi безглуздостi всiх заходiв уникнути найтяжчоi корупцii службовцiв? Це неможлива рiч, навiть найправеднiший суддя не наведе тут ладу. Через те й прагнуть охоронцi здерти з заарештованих останню одежину, через те й удираеться iнспектор до чужих помешкань, через те й не вислуховують невинних, а принижують iх перед усiма зборами. Вартовi розводяться про якiсь комори, куди складають майно заарештованих, але я хотiв би подивитись на тi комори, де гние так тяжко зароблене добро заарештованих, якщо його ще не розiкрала злодiйкувата обслуга.

У кiнцi зали хтось зойкнув, К. замовк i прикрив очi рукою, аби роздивитися, що там, бо бiлуватий туманець, омитий каламутним свiтлом, що сiялося з вiкон, слiпуче полискував. Здаеться, там щось сталося з пралею, ii, як вона ще тiльки заходила до зали, К. одразу вважав за перешкоду. Годi було дiзнатися, винна вона чи невинна, К. тiльки бачив, що якийсь чоловiк затяг ii в куток за дверима й притис до себе. Проте зойкнула не вона, а чоловiк, що дивився на стелю, широко роззявивши рота. Навколо них утворилося невеличке коло, найближчi слухачi з галереi, здаеться, тiшилися, що ту поважну тишу, яка завдяки К. запанувала на зборах, порушено таким чином. Корячись першому враженню, К. хотiв пiдбiгти туди, гадаючи, нiби всi мають бути зацiкавленi, щоб вiдновити лад i принаймнi вивести оте двiйко з зали, проте першi ряди перед ним навiть не ворухнулись, нiхто не посунувся, нiхто не дав К. дороги. Навпаки, його затримали, старi вчепилися йому в руки, чиясь рука – К. не мав часу обернутись – схопила його ззаду за комiр. K., власне, вже й не думав про тих двох, – адже тепер обмежують його особисту свободу, справдi вiрять, що вiн заарештований, – i вiн, нi на кого не зважаючи, зiскочив з помосту. Тепер вiн вiч у вiч зiткнувся з натовпом. Невже вiн не роздивився тих людей? Невже вiн приписав своiм словам завелику силу? Невже вiн усе переплутав, поки виголошував промову, а тепер, як дiйшло до висновкiв, упиваеться тiею плутаниною? Що за обличчя навколо нього! Малi чорнi очицi перелякано бiгають, щоки пообвисали, мов у п’яниць, довгi бороди жорсткi та рiденьки, тож як схопити за них, волосся й нема – тiльки затиснутий кулак. А пiд бородами, – для К. то було справжне вiдкриття, – полискують на комiрцях рiзноманiтнi за формою та барвою нашивки. Скiльки око сягало, тi нашивки мав кожен. Усi належали до одного гурту, дiлячись про людське око на праву та лiву партii, а коли К. зненацька обернувся, то побачив такi самi нашивки на комiрi слiдчого, що, склавши руки, спокiйно приглядався до зали.

– Отже, – закричав К., здiймаючи руку догори, бо несподiване вiдкриття потребувало розголосу, – ви всi, як я бачу, службовцi, ви та скорумпована зграя, яку я критикував, вас зiгнано сюди як слухачiв та шпигунiв, подiлено начебто на партii, щоб одна плескала, аби випробувати мене, ви прагнули подивитись, як спокушають невинного! Нi, ви прийшли сюди не даремно, сподiваюсь, ви або плекали думку, що комусь iз вас доручать стати на захист невинного, або, – пусти, бо вдарю! – крикнув К. котромусь стариганевi, що трусився всiм тiлом i надто близько пiдступив до нього, – або таки справдi чогось навчилися. Отже, бажаю вам щастя у вашiй кар’ерi! – К. притьмом схопив капелюха скраю на столi й серед загальноi тишi, що, хай там як, свiдчила про цiлковиту несподiванку, став тиснутись до виходу. Однак слiдчий виявився ще проворнiшим, бо вже чекав його пiд дверима.

– Хвилиночку! – мовив вiн. К. зупинився, проте дививсь не на слiдчого, а на дверi, якi вже тримав за ручку. – Я хочу звернути вашу увагу, – провадив далi слiдчий, – що сьогоднi – ви, певне, ще й не усвiдомили цього – ви позбавили себе тiеi переваги, яку майже завжди надае заарештованому допит.

К., не повертаючи голови, засмiявся.

– Ганчiрко! – гукнув вiн. – Я дарую вам усi допити! – Вiдчинив дверi i збiг сходами вниз. Позаду загомонiло, неначе розкуте, зборисько, певне, обговорюючи, мов студенти, все бачене й чуте.




Роздiл 3

У порожнiй залi засiдань. Студент. Канцелярiя суду


Увесь наступний тиждень К. щодня чекав нового повiдомлення, вiн не йняв вiри, що його вiдмову ставати на допит сприйняли так буквально, i коли у суботу ввечерi йому так i не принесли сподiваноi звiстки, К. подумав, нiби його, припускаючи, що вiн здогадаеться, запрошено до того самого будинку на ту саму годину. В недiлю К. знову пiшов туди, цього разу вже не плутаючись на сходах та в коридорах, дехто з пожильцiв, упiзнавши його, привiтався з ним бiля своiх дверей, але К. не мав потреби розпитувати й хутко пiднявся до потрiбних дверей. На його стукiт дверi одразу вiдчинили, i К., не дуже придивляючись до знайомоi жiнки, що зупинилась коло дверей, хотiв iти до сусiдньоi кiмнати.

– Сьогоднi нема засiдання, – сказала жiнка.

– Як це нема засiдання? – запитав К., не ймучи вiри. Проте жiнка переконала його, широко розчахнувши дверi. Зала справдi була порожня i через те здавалась iще злиденнiша, нiж минулоi недiлi. На столi, що й тепер стояв на помостi, лежало кiлька книжок.

– Можна подивитися книжки? – запитав К., i не тому, що зацiкавився, а тому, що прагнув бодай трохи виправдати свiй недоречний прихiд.

– Нi, – не дозволила жiнка i знову зачинила дверi. – Не можна, книжки належать слiдчому.

– Ага, – кивнув головою К., – напевне, то кодекси законiв, а природа цього правосуддя така, що судять не просто невинну людину, а ще й необiзнану.

– Так i треба, – вiдказала жiнка, не зрозумiвши його як слiд.

– Ну, тодi я пiду, – зiтхнув К.

– А слiдчому щось переказати? – запитала жiнка.

– Ви його знаете? – здивувався К.

– Звiсно, мiй чоловiк служить при судi.

Аж тепер зауважив К., що кiмната, в якiй минулого разу стояв тiльки шаплик, тепер перетворилась на цiлком обставлене помешкання. Жiнка помiтила його подив i пояснила:

– Так, ми тут живемо безкоштовно, проте в днi засiдань мусимо звiльняти кiмнату. Посада мого чоловiка пов’язана з багатьма невигодами.

– Мене дивуе не так кiмната, – лихим оком подивився К., – як те, що ви одруженi.

– Ви, певне, натякаете на ту оказiю на останньому засiданнi, що урвала вашу промову? – спитала жiнка.

– Авжеж, – заквапився говорити К., – сьогоднi все вже минуло й майже забулось, але тодi я був страшенно розгнiвався. А тепер я ще чую, що ви замiжня жiнка.

– Те, що ваша промова урвалася, вам анiтрохи не зашкодило. Пiсля того про вас однаково говорили дуже неприхильно.

– Може, й так, – кивнув К., – але це не зменшуе вашоi провини.

– А от менi прощають геть усi, хто знайомий зi мною ближче, – пояснювала жiнка, – бо той, хто обняв мене тодi, вiддавна переслiдуе мене. Я, може, загалом i неприваблива, але вiн завжди мене жадае. Тут вiд нього нема як вiдборонитись, навiть мiй чоловiк уже змирився: якщо вiн не хоче втратити своеi посади, то мусить терпiти, бо той нахаба – студент i з часом може здобути велику владу. Вiн завжди чiпляеться до мене, а перед тим, як ви прийшли, саме пiшов кудись.

– Бачу, тут усюди дiеться казна-що, – мовив К., – я навiть не дивуюсь.

– Ви хочете змiнити тут щось на краще? – повiльно запитала жiнка, пильно придивляючись до К., немов казала те, що могло стати небезпечним як для неi, так i для нього. – Для себе я зробила такий висновок ще з вашоi промови, вона менi дуже сподобалась. Я чула, правда, тiльки частину, бо початок пропустила, а пiд кiнець лежала зi студентом на пiдлозi. Тут так гидко, – додала вона пiсля паузи, беручи К. за руку. – Ви вiрите, що вам пощастить змiнити щось на краще?

К. засмiявся i трохи поворушив рукою, вiдчуваючи ii м’якi пальцi:

– Власне, я не збиравсь, як ви кажете, мiняти тут щось на краще, i якби ви, скажiмо, розповiли про це слiдчому, вас би висмiяли, а то й покарали. Звичайно, з власноi волi я й справдi не втручався б у цi справи, потреба вдосконалити правосуддя нiколи не заважала б менi спати. Але через те, що мене нiбито заарештовано, – а мене справдi заарештовано, – я був змушений говорити про такi речi, щоправда, задля себе самого. Якщо я при цьому зможу стати в пригодi ще й вам, то, звiсно, робитиму це з охотою. Не з самоi любовi до ближнього, а й тому, що ви теж спроможнi допомогти менi.

– Як я вам допоможу? – запитала жiнка.

– Покажете менi, наприклад, книжки, що лежать там на столi.

– Та певне ж! – гукнула жiнка i якнайшвидше потягла К. за собою. То були старi, пошарпанi книжки, одна майже роздерта посерединi палiтурка трималась на самих нитках.

– Яке тут усе брудне, – похитав головою К., а жiнка, пiднявши фартух, проворним рухом бодай змела порох iз книжок, перше нiж К. доступився до них. К. розгорнув верхню книжку, показався непристойний малюнок. Голi чоловiк та жiнка сидiли на канапi, про задум художника неважко було здогадатись, але його невправнiсть була така разюча, що на малюнку можна було добачити лише двi надмiру натуралiстичнi постатi, якi сидiли занадто прямо, а внаслiдок порушення перспективи були оберненi мало не в рiзнi боки. К. далi й не гортав, а подививсь на титульний аркуш другоi книжки, то був роман iз назвою «Нещастя, яких зазнала Грета вiд свого чоловiка Ганса».

– Отакоi, то оце тi кодекси законiв, якi мають отут вивчати? – обурився К. – І це цi люди судитимуть мене?

– Я допоможу вам, – озвалася жiнка. – Хочете?

– А ви справдi годнi допомогти, не накликавши на себе небезпеки? Ви ж перед тим казали, що ваш чоловiк дуже залежний вiд начальства.

– Я однаково хочу допомогти вам, – не вiдступала жiнка. – Ходiмо, нам треба поговорити. Про небезпеку не кажiть менi нiчого, я боюся небезпек тiльки там, де хочу iх боятися. Ходiмо. – Жiнка показала на помiст i попросила К. сiсти поруч з нею на сходинку. – У вас дуже гарнi карi очi, – зазираючи знизу в обличчя К., сказала вона йому, як вони посiдали. – Менi теж казали, що в мене гарнi очi, але вашi набагато гарнiшi. А втiм, ви менi сподобались одразу, як прийшли сюди вперше. Саме через вас я потiм зайшла до зали засiдань, чого ранiше нiколи не робила, почасти менi навiть заборонено заходити до зали.

Ось воно що, думав К., вона сама пристае до мене, вона така ж зiпсута, як i всi тут навколо. Їй, зрозумiло, вже набрид судовий службовець, i через те вона лiзе зi своiми комплiментами про очi до першого-лiпшого незнайомця. І К. мовчки пiдвiвся, неначе висловив своi думки вголос, отже, й пояснив жiнцi свою поведiнку.

– Я не вiрю у вашу спроможнiсть допомогти менi, – сказав вiн, – бо для справжньоi допомоги треба мати зв’язки з судовиками високого рангу. А ви, звичайно, знаете тiльки дрiбних судовцiв, що тиняються тут цiлими юрбами. Їх ви, звiсно, знаете надто добре i чималого можете добитися вiд них, тут я не сумнiваюсь, але навiть найбiльше, чого вам пощастить досягнути, абсолютно не вплине на остаточний результат процесу. А ви при цьому втратите кiлькох друзiв. Такого я не хочу. Тож i далi ставтесь до тих людей, як i досi, бо, як на мене, таке поводження – це ваша внутрiшня потреба. Я кажу це не без певного жалю, бо, аби хоч якось вiдповiсти на ваш комплiмент, ви менi теж дуже подобаетесь, надто тепер, коли так сумно дивитесь на мене, дарма що журитись у вас немае причини. Ви належите до суспiльства, з яким я мушу боротися, проте добре почуваетесь у ньому, ви навiть кохаете студента, а якщо не кохаете, то принаймнi вiн вам милiший за чоловiка. З ваших слiв здогадатись про це не важко.

– Hi, – скрикнула жiнка, – посидьте! – i схопила К. за руку, якоi вiн не встиг швиденько вiдсмикнути. – Вам не можна отак тiкати, ви не повиннi йти з хибною думкою про мене! Навiть якщо я справдi така безвартiсна, невже ви не зласкавитесь i не побудете зi мною ще хвилинку?

– Ви не так зрозумiли мене, – мовив, знову сiдаючи, K., – якщо ви справдi прагнете, щоб я залишивсь, я охоче побуду з вами, я маю час: адже прийшов сюди, сподiваючись, що буде слухання справи. А щодо того, що я казав, то я тiльки попрошу вас не втручатися задля мене в мiй процес. А якщо вам раптом спаде на гадку, нiби менi байдужiсiнько, чим скiнчиться процес, i я лише поглузую з вироку, то й тодi ви не повиннi ображатися. Це, звiсно, якщо процес узагалi матиме якийсь кiнець, у чому я дуже сумнiваюсь. Я скорше вiрю, що через ледачiсть та забудькуватiсть судовцiв, а то й унаслiдок iхнього страху процес уже припинився або припиниться десь найближчим часом. А проте може виявитись, що, сподiваючись великого хабара, процес про людське око вестимуть далi, але, i в цьому я запевняю вже сьогоднi, марно, бо хабарiв я нiкому не даю. Мене б дуже потiшило, якби слiдчому або ще комусь, хто швидко поширюе важливi звiстки, ви повiдомили, що я нiколи, навiть коли вдадуться до хитрощiв, на якi та панва така вигадлива, не вiдступлюся й не даватиму хабарiв. Усi iхнi зусилля будуть марнi, ви так прямо й скажiть iм. А втiм, вони, певне, й самi вже збагнули, та навiть як не збагнули, менi, власне, байдуже, дiзнаються вони тепер про це чи нi. Отже, тi добродii матимуть менше клопоту, щоправда, i я уникну деяких прикрих обов’язкiв, але я б радо взяв iх на себе, якби знав, що кожен з них – це ще й удар по суддях. І я дбатиму, щоб i справдi так було. Ви, здаеться, казали, нiби знаете слiдчого?

– Звичайно, – вiдповiла жiнка, – саме про нього я й подумала спершу, пропонуючи вам допомогу. Я не знала, що вiн – тiльки дрiбний судовець, але, коли ви так кажете, може, це й правда. І все-таки я впевнена, що рапорт, який вiн посилае нагору, мае якийсь вплив. А вiн пише довжелезнi рапорти. Ви казали, нiбито судовцi ледачi, – не всi, звичайно, цей слiдчий зовсiм не ледар, вiн пише дуже багато. Скажiмо, минулоi недiлi засiдання тривало аж до вечора. Всi розiйшлися, проте слiдчий сидiв у залi, я мусила принести йому лампу, в нас лиш одна маленька гасова лампа, але вiн задовольнився нею й одразу взявся писати. Тим часом повернувся й мiй чоловiк, що якраз тiеi недiлi мав вихiдний, ми поперетягали меблi, знову обставили нашу кiмнату, потiм поприходили сусiди, ми трохи побазiкали при свiчцi, – одне слово, геть забули про слiдчого й полягали спати. Раптом серед ночi, а була, певне, вже глупа нiч, я прокидаюсь, бiля лiжка стоiть слiдчий i прикривае лампу рукою, щоб вона не свiтила на чоловiка, то була непотрiбна осторога, мiй чоловiк так мiцно спить, що його й свiтло не розбудить. Я так перелякалася, що мало не зойкнула, але слiдчий був дуже люб’язний, нагадав, щоб я була обережна, шепнув, що вже все написав, повертае менi лампу й нiколи не забуде митi, коли побачив мене сонну в лiжку. Цим усiм я хотiла тiльки сказати, що слiдчий справдi пише багато рапортiв, надто про вас, бо, зрозумiло, ваш допит становив головну частину недiльного засiдання. Такi довгi рапорти аж нiяк не можуть бути безвартiснi. Крiм того, з цього випадку ви зрозумiли, що слiдчий залицяеться до мене i що саме тепер, у першi хвилини, – а вiн, певне, взагалi тiльки тiеi ночi мене помiтив, – я можу мати на нього великий вплив. До речi, я маю ще один доказ його великоi прихильностi до мене. Вчора через студента, – а вiн йому дуже довiряе, то його молодший колега, – слiдчий подарував менi шовковi панчохи, начебто за те, що я прибираю в залi засiдань, але це тiльки привiд, та робота – це ж мiй обов’язок, i за неi мiй чоловiк дiстае платню. Ось подивiться, якi гарнi панчохи, – жiнка випростала ноги, пiдiбрала до колiн сукню i теж задивилась на подарунок. – Панчохи гарнi, хоч занадто тонкi й для мене вони не годяться.

Жiнка раптом замовкла, поклала долоню на руку К., немов хотiла заспокоiти його, й зашепотiла:

– Тихо, на нас дивиться Бертольд.

К. поволi пiдвiв голову. У дверях зали засiдань зупинився молодик; миршавий i кривоногий, вiн намагався надати собi гiдностi куцою та рiденькою рудою борiдкою i ненастанно ворушив ii пальцем. К. iз цiкавiстю придивився до студента, що вивчав таемничу юриспруденцiю, вiн уперше бачив такого студента-правника, так би мовити, в натурi i теж подумав, що той може доскочити колись найвищих судових посад. Натомiсть студент, либонь, навiть уваги не звернув на К. i тiльки одним пальцем, витягши його на мить з бороди, поманив жiнку й пiшов до вiкна. Жiнка нахилилась до К. й прошепотiла:

– Благаю вас, не сердьтеся i не думайте нiчого поганого про мене, я мушу тепер iти до нього, до цього бридкого виродка, ви тiльки подивiться, якi в нього ноги кривi. Але я одразу повернусь i тодi пiду з вами, якщо вiзьмете мене, пiду куди захочете, ви зможете робити зi мною що завгодно, я буду щаслива не повертатися сюди якомога довше, а найкраще – нiколи.

Жiнка ще погладила К. руку, скочила на ноги й побiгла до вiкна. К. несамохiть iще намацував у порожнечi ii руку. Жiнка й справдi вабила його, i, попри всi своi роздуми, вiн не бачив жодноi поважноi причини, чому йому не треба пiддаватися звабi. Легеньке заперечення, мовляв, та жiнка наставляе йому пастку, щоб полегшити суд над ним, К. вiдкинув без труднощiв. Як вона може його пiймати? Хiба вiн i досi не мае такоi свободи, що мiг би розтрощити весь апарат правосуддя, – принаймнi ту його частину, що опiкуеться ним? Хiба вiн не може бодай трохи покладатись на себе самого? До того ж ii пропозицiя допомогти звучала щиро, можливо, така допомога ще придасться, i, певне, нема кращого способу помститися слiдчому та його поплiчникам, як вiдiбрати в нього цю жiнку й самому розкошувати нею. І тодi може виявитись, що слiдчий, з тяжкою мукою написавши неправдивi рапорти про К., побачить серед ночi, що лiжко цiеi жiнки порожне. А порожне тому, що вона належить К., ця пишна, зграбна, гаряча жiнка, що стоiть бiля вiкна в темнiй сукнi з грубоi важкоi тканини, взагалi належить тiльки К.

Коли К. позбувся отак сумнiвiв щодо жiнки, тиха розмова коло вiкна видалася йому задовгою, вiн спершу щиколотками постукав по помосту, а потiм ударив кулаком. Студент через плече жiнки мигцем подивився на К., про те розмови не припинив, навпаки, ще тiснiше пригорнувся до жiнки i обняв ii. Вона, начебто уважно слухаючи його, низько схилила голову, а вiн, майже не сповiльнюючи мови, з вилясками цiлував iй нахилену шию. К. добачив у цьому потвердження тиранiчноi влади, що ii, як скаржилася жiнка, мае над нею цей студент, отож вiн пiдвiвся й заходив по кiмнатi. Скоса позираючи на студента, вiн метикував, як найшвидше можна спровадити його, тож, К. було тiльки на руку, коли студент, вочевидь роздратований отим вештанням по кiмнатi, що згодом обернулось на гучне тупотiння, зауважив:

– Якщо вам не стае терпцю, йдiть собi. Ви вже давно мали вийти звiдси, тут ви нiкому не потрiбнi. Ви мали забратися ще тодi, як я ступив до кiмнати, i то якнайшвидше.

У цьому зауваженнi могла б вилитись уся насилу тамована лють, проте в ньому вiдчувалася ще й пиха майбутнього судовця, що звертаеться до нелюбого йому звинуваченого. К. зупинився близько вiд студента й засмiявся:

– Менi й справдi уриваеться терпець, але моя нетерплячка найшвидше мине тодi, як ви заберетеся звiдси. А якщо, може, ви прийшли сюди, аби вчитись, – я чув, нiби ви студент, – я вам охоче поступлюся мiсцем i пiду з цiею жiнкою. А втiм, вам iще довго треба вчитись, аби стати суддею. Вашого правосуддя я до пуття й не розумiю, але, гадаю, самими брутальними словами, що iх ви, до речi, навчились уживати без усякого сорому, суду вже не вiдбудеш.

– Не годилося залишати йому такоi свободи пересувань, – сказав студент, немов прагнучи пояснити жiнцi, чому К. удаеться до образ, – то була помилка. Я вже казав про це слiдчому. Треба було мiж допитами принаймнi не випускати його з кiмнати. Слiдчого iнколи дуже важко збагнути.

– Пустi балачки, – сказав К. i простяг руку до жiнки, – ходiмо.

– Ах так! – здивувався студент. – Нi, вона вам не дiстанеться, – i з силою, якоi годi було навiть сподiватися вiд нього, пiдхопив жiнку на одну руку й, нiжно позираючи на неi, зiгнувши спину, побiг до дверей. Не можна було не помiтити, що студент трохи боiться К., але таки наважився ще й дратувати його, бо вiльною рукою гладив i м’яв плече жiнки. К. пробiг кiлька ступнiв поряд з ним, ладний схопити його, а якщо доведеться, то й задушити, аж тут озвалася жiнка:

– Це нiчого не дасть, слiдчий звелiв мене привести, я не можу пiти з вами, цей малий виродок, – тут вона провела рукою по студентовому обличчю, – цей малий виродок мене не вiдпустить.

– І ви не хочете, щоб я вас визволив? – закричав К. i схопив студента за плече, той спробував зубами хапнути його руку.

– Нi! – закричала жiнка, двома руками вiдбороняючись вiд К. – Нi, тiльки не це, що ви собi надумали! Це стало б моею згубою. Пустiть його, будь ласка, пустiть! Вiн тiльки виконуе наказ слiдчого й веде мене до нього.

– То нехай бiжить, а вас я вже не хочу бачити! – гнiвно й розчаровано прокричав К., так стусонувши студента межи плечi, що той аж спiткнувся, але тiеi ж митi, тiшачись, що не впав, iще вище пiдскочив зi своею ношею. К. неквапом iшов за ними, збагнувши, що це його перша безперечна поразка, якоi вiн зазнав вiд судовцiв. Не було, звичайно, причини тривожитись через це, вiн зазнав поразки тiльки тому, що прагнув боротьби. Якби вiн сидiв удома й жив собi, як завжди, то був би в тисячу разiв вищий вiд цих людей i кожного розчавив би на своему шляху. І К. став уявляти собi найкумеднiшi сцени, що сталися б, скажiмо, якби цей нiкчема-студент, цей набундючений хлопчисько, горбатий бородань, став навколiшки перед лiжком Ельзи i, склавши руки, благав ii ласки. К. так сподобалася ця уявна картина, що вiн вирiшив, якщо бодай коли-небудь трапиться сприятлива нагода, повести студента до Ельзи.

Із цiкавостi К. пiдбiг до дверей, йому кортiло подивитись, куди понесуть жiнку, студент навряд чи й на вулицi нестиме ii на руцi. Виявилось, що дорога набагато коротша. Якраз навпроти квартири починалися вузенькi дерев’янi схiдцi, що вели, напевне, на горище, схiдцi завертали, тож краю не було видно. Тими схiдцями студент понiс жiнку нагору, вiн уже ледве ступав ногами i важко, аж стогнучи, дихав: бiг таки знесилив його. Жiнка рукою привiтала згори К. i спробувала, зводячи та розводячи плечi, показати, що вона не винна в цьому викраденнi, проте великого жалю в ii рухах не вiдчувалося. К. дививсь незворушно, мов чужий, вiн не хотiв виказати нi свого розчарування, нi того, що йому так легко притлумити його.

Тi двое вже зникли, а К. i далi стояв на порозi. Тож, напевне, жiнка не тiльки обдурила його, а й, сказавши, що ii понесли до слiдчого, ще й набрехала. Хiба слiдчий сидiтиме й чекатиме ii на горищi? Дерев’янi схiдцi, хоч скiльки дивився на них К., нiчого не пояснювали. Аж тут коло першоi сходинки К. помiтив невеличкий папiрець, пiдступив ближче й побачив, що на ньому дитячою невправною рукою написано: «Вхiд до канцелярii суду». Тож канцелярiя суду тут, на горищi зданого в оренду будинку? Виходить, це установа, до якоi навряд чи можна ставитися поважно, i звинувачений мiг тiшитись, уявляючи, як мало грошей мае у своему розпорядженнi суд, коли розмiстив свою канцелярiю там, де орендатори житла, що й самi становлять найзлиденнiший прошарок, звалюють непотрiбний мотлох. А втiм, не треба вiдкидати й можливостi, що суд мае досить грошей, але судовики розкрадають iх i не вживають на потреби судочинства. Зiпершись на свiй дотеперiшнiй досвiд, К. уважав, що ця можливiсть дуже ймовiрна; щоправда, такий занепад правосуддя принизливий для звинуваченого, хоча, звiсно, меншою мiрою, нiж злиденнiсть суду. Аж тепер тiльки К. зрозумiв, що пiд час першого допиту звинуваченого соромляться запросити на горище, i через те його слухали в приватному помешканнi. Тож яке становище посiдае К., якщо порiвняти його з суддею, що сидить на горищi: в банку К. займае великий кабiнет iз передпокоем, крiзь величезне вiкно вiн може дивитися на майдан, де невпинно сновигае юрба! А втiм, вiн не мае там побiчних прибуткiв, бо не бере хабарiв i нiчого не розкрадае, там служник не принесе йому до кабiнету жiнку на руцi. Але таких вигод, принаймнi в цьому життi, К. волiв би зректися.

K. стояв перед клаптиком паперу, аж тут на порiг ступив якийсь чоловiк, що крiзь вiдчиненi дверi зазирнув до житловоi кiмнати, звiдки можна було побачити й залу засiдань, i зрештою запитав К., чи той не бачив тут недавно однiеi жiнки.

– Ви судовець, так? – запитав К.

– Атож, – вiдповiв чоловiк. – Ага, ви звинувачений К., тепер я впiзнав вас, ласкаво прошу заходити, – i вiн простяг К. руку, чого той аж нiяк не сподiвався. – Сьогоднi, правда, засiдання нема, – додав згодом судовець, побачивши, що К. мовчить.

– Знаю, – вiдповiв К. i став придивлятись до цивiльного одягу судовця: поряд iз звичайними гудзиками були пришитi два позолоченi, зрiзанi, напевне, зi староi офiцерськоi шинелi: тiльки вони й засвiдчували належнiсть цього чоловiка до судового прошарку.

– Десь хвилину тому я розмовляв iз вашою дружиною. Тепер ii тут нема. Студент забрав ii до кiмнати слiдчого.

– Бачите, – заходився пояснювати судовець, – ii завжди забирають вiд мене. Сьогоднi недiля, мiй неробочий день, але ж, щоб мене викурити звiдси, менi звелiли переказати якесь геть непотрiбне повiдомлення. Йти, щоправда, не дуже далеко, тож я мав надiю, що, як покваплюсь, iще вчасно повернуся. Отже, я бiг щодуху, прокричав урядовцевi, до якого мене послано, оте повiдомлення в прочиненi дверi, i менi так забивало дух, що вiн навряд чи й зрозумiв мене, потiм побiг назад, але студент виявився меткiший, його дорога була, зрештою, коротша, йому досить лише збiгти сходами. Якби я не був такий залежний, я б уже давно розквацяв того студента на оцiй стiнi. Отут, бiля цього папiрця. Я мрiяв про це вже не раз. Ось вiн прибитий трохи вище вiд пiдлоги, руки розведенi, пальцi розчепiренi, кривi ноги вигинаються, немов колесо, i всюди навколо плями кровi. Але досi це була тiльки мрiя.

– А що, бiльше нiчим зарадити не можна? – смiючись, запитав К.

– Не знаю, – вiдповiв судовець. – А вiн тепер став iще паскуднiший, досi вiн забирав ii тiльки до себе, а тепер водить ii, – власне, цього я давно сподiвався, – ще й до слiдчого.

– А ваша дружина тут зовсiм невинна? – присилував себе запитати К., бо навiть йому цiеi митi страшенно допiкали ревнощi.

– Де там, – зiтхнув службовець, – ii провина якнайбiльша. Вона сама чiпляеться йому на шию. Ну, а той уганяе за кожною жiнкою. Лиш у цьому будинку е п’ять квартир, куди вiн пробрався, але його звiдти викинули. А втiм, моя дружина найгарнiша на весь будинок, проте саме я не маю права боронитися.

– Якщо така ситуацiя, тут i справдi нiчим не зарадиш, – погодився К.

– Чого ж це не зарадиш? – здивувався судовець. – Треба тому студентовi, як приставатиме до моеi дружини, – а вiн таки боягуз, – бодай раз добряче натовкти боки, щоб вiн уже й не дивився на неi. Але я не смiю його бити, i нiхто не зробить менi цiеi ласки, кожен боiться його влади. На це здатний тiльки такий чоловiк, як ви.

– Чого саме я? – вразився К.

– Бо ви звинуваченi, – пояснив судовець.

– Так, – кивнув К., – але менi тим паче треба боятися, що вiн, навiть якщо, можливо, не вплине на результат процесу, мае, напевне, вплив на попередне розслiдування.

– Звичайно, – кивнув судовець, немов слова К. збiгалися з його власною думкою. – А в нас тут, як правило, безрезультатних процесiв не бувае.

– Я теж такоi думки, – признався К., – але це аж нiяк менi не зашкодить при нагодi таки взятися за студента.

– Я був би вам дуже вдячний, – трохи офiцiйно сказав судовець, здаеться, вiн, власне, й не вiрив у здiйсненнiсть свого найпотаемнiшого бажання.

– Можливо, – говорив далi К., – годиться вiддухопелити ще декого з судовцiв, а то й усiх гамузом.

– Так-так, – кивав головою судовець, немов iшлося про очевиднi речi. Потiм подивився на К. з довiрою, що ii попри всю його приязнiсть досi не вiдчувалося, й додав: – У нас завжди виникають якiсь бунти. – Але тема, либонь, трохи збентежила його, бо вiн урвав ii словами: – А тепер менi треба подати рапорт до канцелярii. Ви пiдете зi мною?

– А що я там робитиму? – запитав К.

– Побачите канцелярiю. Там на вас нiхто й уваги не зверне.

– А чи варто ii дивитися? – завагався К., дарма що йому дуже кортiло пiти туди.

– Бачите, – взявся пояснювати судовець, – я гадаю, вона вас зацiкавить.

– Добре, – наважився врештi К., – я пiду з вами. – І швидше за судовця збiг схiдцями вгору.

Заходячи, К. мало не заорав носом, бо за дверима була ще одна сходинка.

– А на вiдвiдувачiв тут не дуже зважають, – зауважив вiн.

– Тут на них узагалi не зважають, – поправив судовець. – Ви лиш погляньте, яка тут почекальня.

Перед очима тягся довгий коридор, неоковирнi дверi обабiч провадили до окремих комiрчин горища. Свiтло не потрапляло безпосередньо в коридор, але й темряви не було, бо чимало комiрчин замiсть суцiльних дерев’яних перегородок з боку коридора мали тiльки дерев’янi каркаси, що, проте, сягали аж до покрiвлi. Через цi каркаси сiялось трохи свiтла, можна було побачити, як за столами сидять та пишуть поодинокi судовцi, дехто, правда, пiдступив до каркаса й крiзь його дiри споглядав людей у коридорi. Напевне, через те, що недiля, людей прийшло небагато. Вони видавались жалюгiдними й сидiли майже на однаковiй вiдстанi одне вiд одного на двох рядах довгих дерев’яних лав, що стояли пiд стiнами. Мало не всi були абияк одягненi, хоч, як судити з виразу облич, постави, форми борiдки та багатьох навряд чи визначуваних точно дрiбних рис, належали до вищих суспiльних прошаркiв. Оскiльки вiшакiв для одягу не було, всi, мабуть, наслiдуючи одне одного, поставили капелюхи пiд лави. Побачивши К. та судовця, тi, що сидiли одразу коло дверей, посхоплювались для вiтання, решта, побачивши це, подумала, що i iм треба привiтати прибульцiв, тож коли К. i судовець iшли коридором, люди пiдводились. Повнiстю вони, правда, не випростувались, а стояли згорбивши спину й зiгнувши колiна, немов вуличнi жебраки. К. зачекав судовця, що йшов трохи позаду, i сказав:

– Якi вони, певне, приниженi!

– Атож, – кивнув головою судовець, – це звинуваченi, всi, кого ви тут бачите, – звинуваченi.

– Справдi? – здивувався К. – Тодi це моi колеги. – І вiн звернувся до найближчого з них, високого, худорлявого, майже сивого чоловiка: – Чого ви тут чекаете? – запитав вiн увiчливо.

Несподiване запитання збентежило вiдвiдувача, i його безпораднiсть ще дужче посилювало те, що вiн скидався на досвiдченого чоловiка, який добре знае людей та свiт i в будь-якiй iншiй ситуацii нiзащо не розгубився б, не поступившись своiми здобутими в життевiй боротьбi перевагами над багатьма людьми. А тут, проте, вiн знiтився й не знав, що вiдповiсти на таке просте запитання, поглядав на решту чекальникiв, немов тi були зобов’язанi пiдказати йому i нiхто не доб’еться вiд нього жодноi вiдповiдi, коли цiеi пiдказки не буде. Проте надiйшов судовець i сказав, аби заспокоiти i збадьорити того чоловiка:

– Пан лише запитав, чого ви чекаете. Вiдповiдайте.

Уже знайомий, напевне, голос судовця подiяв краще:

– Я чекаю… – почав був чоловiк i затнувся. Вiн вочевидь обрав такий початок, щоб точно вiдповiсти на запитання, але тепер не знав, що казати далi. Кiлька чекальникiв пiдступили ближче, постававши навколо групи з трьох чоловiкiв, проте судовець наказав iм:

– Розходьтеся, вiдiйдiть, звiльнiть прохiд.

Люди трохи позадкували, проте на своi попереднi мiсця не повернулись. Тим часом чоловiк, що його запитали, зосередився й вiдповiв, навiть тихо засмiявшись:

– Я вже мiсяць, як принiс деякi свiдчення, пов’язанi з моею справою, i чекаю, поки iх приймуть.

– Здаеться, ви дуже переживаете? – мовив К.

– Так, – кивнув головою чоловiк, – адже це моя справа.

– Але не кожен такоi думки, як ви, – сказав К., – бо я, наприклад, теж звинувачений, а проте, щоб i далi залишатися щасливим, анi свiдчень жодних не даю, анi взагалi нiчого не роблю для цього правосуддя. А по-вашому, це необхiдна рiч?

– Я точно не знаю, – збентежився знову чоловiк; певне, йому здавалося, нiби К. з ним жартуе, i через те, мабуть, вiн найраднiше, аби не скоiти новоi помилки, слово в слово повторив би свою попередню вiдповiдь, проте нетерплячий погляд К. змусив його висловитись коротше: – Щодо мене, то я принiс свiдчення.

– То ви не вiрите, що я звинувачений? – запитав К.

– Звичайно, вiрю, – вiдповiв чоловiк i вiдступив трохи вбiк, але його вiдповiдь виказувала не вiру, а страх.

– То ви менi не вiрите? – знову запитав К. i, напевне, спровокований сумирнiстю чоловiка, схопив його за руку, немов намiрявся силою втовкмачити йому оту вiру. Вiн не завдав йому болю, а тiльки легенько взяв за руку, але чоловiк зарепетував, неначе К. хапав його не пучками, а розпеченими лещатами. Вiд цих смiховинних крикiв К. увiрвався терпець: йому не вiрять, що вiн звинувачений, – тим краще, його, можливо, тут уважають навiть за суддю. Тож на прощання К. стиснув бiдолаху таки дужче, вiдiпхнув на лаву й пiшов далi.

– Бiльшiсть звинувачених такi вразливi, – немов вибачався судовець. Позаду них майже всi чекальники скупчились навколо чоловiка, що вже припинив кричати, i, здаеться, докладно розпитували його, що сталося. К. побачив, як назустрiч йому ступае охоронець, вiн одразу його впiзнав, бо той мав шаблю, i ii пiхви, принаймнi як свiдчив колiр, були алюмiнiевi. К. здивувався i навiть помацав iх рукою. Охоронець, прийшовши на крик, запитав, що сталося. Судовець спробував кiлькома словами заспокоiти його, але той пояснив, що вiн сам мае в усьому пересвiдчитись, вiдсалютував i квапливою, проте дрiбною, скутою, напевне, подагрою, ходою, подибав далi.

К. уже не переймався нi охоронцем, нi людьми, що сидiли на лавах, надто коли десь посерединi коридору з’явилась нагода повернути праворуч у якийсь позбавлений дверей отвiр. К. запитав судовця, чи правильна ця дорога, той кивнув головою, i тiльки тодi К. повернув. Йому вже набридло, що судовець неодмiнно йде на один-два кроки позаду: адже принаймнi тут може створитись враження, нiби його ведуть як заарештованого. Через те вiн часто зупинявся й чекав судовця, але той завжди залишався позаду. Зрештою К. заговорив, аби покласти край своему неспокоевi:

– Ну, я вже побачив, як воно тут, i тепер хочу вийти.

– Ви ще не все бачили, – безневинно сказав йому судовець.

– А я й не хочу всього бачити, – заперечив К., що, власне, таки справдi вiдчув утому, – я тепер хочу пiти, де тут вихiд?

– Ви що, вже заблукали? – здивувався судовець. – Вернiться до рогу, а там повертайте праворуч i йдiть аж до дверей.

– Ходiть зi мною, – попросив К., – покажiть менi дорогу, бо я туди не потраплю, там так багато всiляких переходiв.

– Тут тiльки одна дорога, – майже з докором вiдказав судовець, – а я не можу пiти з вами назад, бо менi треба подати рапорт, а через вас я згаяв чимало часу.

– Ходiть зi мною, – гострiшим тоном повторив К., неначе зловив нарештi судовця на брехнi.

– Не кричiть так, – зашепотiв судовець, – тут усюди кабiнети. – Якщо не хочете вертатися самi, пройдiть ще трохи зi мною або зачекайте тут, поки я подам рапорт, i я тодi залюбки пiду з вами назад.

– Нi, нi, – затявся К., – я не чекатиму, ви повиннi пiти зi мною тепер. – К. iще не роздививсь як слiд, де вiн опинився, аж тут однi з багатьох навколишнiх дверей прочинились, i К. скинув туди очима. Вийшла дiвчина, почувши, напевне, гучну розмову, й запитала:

– Чого вам треба?

Позаду неi в напiвсутiнi можна було добачити, як пiдходить iще й чоловiк. К. глянув на судовця. Адже той запевняв, що на К. нiхто не зверне уваги, а тепер вийшло аж двое, ще трохи – i збiжаться всi, доведеться пояснювати, чому вiн тут. Єдиною зрозумiлою й прийнятною вiдповiддю була б та, що вiн звинувачений i хоче довiдатись про дату наступного допиту, але саме такого пояснення К. не хотiв давати, надто тому, що й воно не вiдповiдало правдi; K. прийшов сюди тiльки з цiкавостi, але на таку причину тим паче не можна покликатись, бо ж як йому признаватися, що всерединi ця судова установа така сама гидка, як i зовнi? Виявляеться, вiн не дурно пропонував зупинитися, йому не хотiлося йти далi, бо й так остогидло все побачене; саме тепер у нього нема настрою розмовляти з високими судовиками, що можуть визирнути з кожних дверей; вiн хоче пiти геть, щоправда, зi своiм судовцем, а як доведеться, то й самому.

Але безглузде мовчання К., певне, привернуло до себе увагу, бо i дiвчина, i судовець дивились на нього так, немов от-от з ним станеться якесь велике перетворення, чого iм аж нiяк не можна прогавити. А в дверях уже стояв чоловiк, К. бачив перед тим його здалеку, вiн мiцно тримався за верхню частину одвiрка низеньких дверей i, ставши навшпиньки, погойдувавсь, мов нетерплячий глядач. Дiвчинi попервах здалося, нiби причина такоi дивноi поведiнки К. – невеличка кволiсть, тож вона принесла стiльця й запитала:

– Може, сядете? – К. одразу сiв i, аби краще триматись, лiктями зiперся на бильце. – Вам, певне, голова запаморочилась? – знову запитала дiвчина.

К. бачив перед собою тiльки ii обличчя, де проступав той вiдбиток сили, що властивий багатьом жiнкам у розквiтi юноi краси.

– Не переживайте, – заспокоювала К. дiвчина, – тут немае нiчого незвичайного, майже з кожним трапляються такi напади, коли вiн приходить сюди вперше. Ви тут уперше? Ну, тодi нема чого дивуватись. Сонце розпiкае дах, нагрiвае крокви й бантини, а вiд нагрiтого дерева повiтря стае важке i задушливе. Тож для канцелярii це мiсце не дуже й добре, проте воно мае i неабиякi переваги. Ну, а повiтря, коли напливае багато люду, а таке трапляеться майже щодня, стае просто нестерпним. А як узяти до уваги, що пожильцi ще й бiлизну отут вивiшують, – нiякi заборони не зараджують, – то вже й не дивно, чого це ви раптом мало не зомлiли. Але, зрештою, до такого повiтря звикають, i то швидко. Прийшовши сюди вдруге чи втрете, ви навряд чи й вiдчуете, яке воно гнiтюче. Ну, вам уже краще?

К. нiчого не вiдповiв, йому було надто прикро, що через цю несподiвану кволiсть до нього позбiгалися люди, крiм того, довiдавшись про причину свого кепського стану, вiн почувався не краще, а навiть гiрше. Дiвчина одразу помiтила таку змiну i, аби впустити свiжого повiтря, взяла притулену до стiни ключку й вiдкрила нею невеличкий люк, що був якраз над головою К. i виходив у небо. Щоправда, з люка посипалося стiльки сажi, що вона мусила миттю зачинити його i своею хусточкою протерти К. руки, сам вiн був надто знесилений, щоб подбати про себе. К. б охоче посидiв на стiльцi, щоб набратися сили й пiти собi, i, безперечно, швидше б оклигав, якби ним менше клопоталися. Аж тут дiвчина пояснила йому:

– Тут вам не можна залишатися, ви заважаете руховi. – К. очима запитав ii, якому руховi тут можна заважати. – Я проведу вас, як хочете, до кiмнати для недужих. Допоможiть менi, будь ласка, – звернулася вона до чоловiка в дверях, що вiдразу пiдступив ближче.

Проте К. не хотiлося до кiмнати недужих, вiн якраз щосили намагався уникнути, щоб його вели далi, бо що далi його поведуть, то гiрше йому ставатиме, i тому сказав:

– Нi, я вже можу йти, – i, розслаблений спокiйним вiдпочинком на стiльцi, тремтячи звiвся на ноги. Але стояти було несила. – Ноги не йдуть, – зiтхнув вiн i, похитавши головою, знову сiв. К. згадав про судовця, що мiг би легко вивести його звiдти, але той, здавалося, давно вже подався геть. К. дивився повз дiвчину й чоловiка, що поставали перед ним, i нiде не бачив свого судовця.

– Гадаю, – сказав чоловiк, що, до речi, був елегантно вбраний, надто впадав у вiчi його сiрий жилет iз двома довгими загостреними полами, – пановi недобре, бо на нього подiяло тутешне повiтря, отже, найкраще, – i йому самому це сподобаеться найдужче, – не вести його до кiмнати для недужих, а просто вивести з канцелярii.

– Щира правда! – закричав К., з великих радощiв майже урвавши чоловiка на словi. – Звiсно, менi одразу стане краще, я, зрештою, не дуже й кволий, треба тiльки пiдтримати мене попiд руки, я великого клопоту не завдам, та тут i дорога недовга, доведiть мене до дверей, я там ще посиджу трохи на сходах i миттю зберуся на силi, я, власне, на такi напади не страждаю, ця кволiсть i менi самому несподiванка. Адже я теж службовець i звик до конторноi задухи, але тут вона вже надто дошкульна, ви й самi казали про це. Тож, будь ласка, виявiть люб’язнiсть, проведiть мене трохи, менi, власне, голова паморочиться i тому стане зле, як я пiдведуся сам. – І К. пiдняв плечi, аби помiчникам було легше взяти його пiд руки.

Та чоловiк не послухав його, а спокiйнiсiнько сунув руки в кишенi штанiв i розреготався.

– Дивiться, – сказав вiн дiвчинi, – я, отже, не помилився. Пановi тiльки тут так погано, а не всюди.

Дiвчина теж засмiялась, але легенько вдарила чоловiка пучками по руцi, немов вiн дозволив собi з К. занадто смiливий жарт.

– Але ви собi нiчого не думайте, – сказав iй чоловiк, смiючись i далi, – я справдi виведу звiдси цього добродiя.

– Тодi добре, – i дiвчина схилила на мить свою гарненьку голiвку. – Ви не зважайте на його смiх, – звернулась вона до К., що, знову спохмурнiвши, втупився в простiр перед собою i, здаеться, не потребував жодних пояснень, – цей добродiй, – можна я вас представлю? (Чоловiк рукою дав дозвiл.) – Цей добродiй дае довiдки. Нашим клiентам вiн дае всi потрiбнi iм довiдки: адже населення не дуже обiзнане з нашим правосуддям i багато хто вимагае довiдок. Вiн знае вiдповiдь на всi запитання, можете, якщо коли з’явиться бажання, випробувати його. Але це не едина перевага, друга його перевага – елегантне вбрання. Ми, судовцi, якось собi подумали, що той, хто дае довiдки i неодмiнно перший розмовляе з клiентами, повинен, аби справляти гiдне перше враження, вишукано вдягатись. Натомiсть ми, решта, як уже й на менi можна бачити, вдягаемось, на жаль, поганенько i старомодно, а проте нема й жодного сенсу щось витрачати на одяг, бо ми майже завжди сидимо в канцелярii, навiть ночуемо тут. Але, як я вже казала, вважаемо, що подавач довiдок мае бути ошатний. Та оскiльки вiд нашого начальства, яке в цьому питаннi трохи дивне, годi чогось домогтися, ми склали грошi – нам допомагали навiть притягненi до суду – i купили йому оце гарне вбрання, а також iншi костюми. Тепер усе було б готове, аби справляти добре враження, але оцей його смiх знову псуе геть усе, i люди лякаються.

– Справдi, – глузливо потвердив чоловiк, – але, панно, я не розумiю, навiщо ви розповiдаете чужому про нашi внутрiшнi справи, або, радше, мало не силою втовкмачуете йому те, про що вiн i слухати не хоче? Ви ж подивiться, вiн хоч сидить отут, а мiркуе про щось свое!

К. не мав бажання заперечувати, намiр дiвчини був, може, й добрий, вона, можливо, прагнула трохи розважити його або дати йому змогу зосередитись, але ii зусилля виявились марнi.

– Я мушу пояснити йому, чому ви смiетесь, – мовила дiвчина. – Ваш смiх ображае його.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/franc-kafka/proces-zbirnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.