Книга - Пригоди бравого вояка Швейка

Пригоди бравого вояка Швейка
Ярослав Гашек


Увазi читачiв пропонуеться безсмертний твiр Я.Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», який е одним iз перших антитоталiтарних романiв у свiтовiй лiтературi. Персонажi роману показанi на тлi суспiльних процесiв, викликаних Першою свiтовою вiйною. Кмiтливий, дотепний та по-житейському мудрий солдат Швейк щасливо виплутуеться з усiх пригод, якi випадають на його долю. Ця редакцiя е спробою нового прочитання роману з позицii сьогодення. В текстi усунуто недоречностi попереднiх редакцiй, пов’язанi iз специфiкою лексики оригiналу (усунуто певнi купюри тощо).





Ярослав Гашек

Пригоди бравого вояка Швейка





Великий чеський мiстифiкатор, або гримаси празькоi iронii









Про Ярослава Гашека iснуе величезна мемуарна лiтература, з безлiччю анекдотiв, спогадiв включно. Зазвичай з цього i укладають письменницьку бiографiю. Гашек як визначний митець, один iз стовпiв чеськоi лiтератури ХХ столiття постае у таких працях, з одного боку, дещо спрощено, а з iншого – саме цi iсторii засвiдчують складну парадоксальнiсть його постатi.

Ярослав Гашек народився 30 квiтня 1883 року на Шкiльнiй вулицi у Празi в родинi учителя реального училища. До постiйного хворобливого вiдчуття своiх життевих негараздiв (Гашек мрiяв про далекi краi, хотiв вчитися в консульськiй академii у Вiднi) приедналися пiзнiше й невдачi на нивi лiтературнiй. Перша збiрка вiршiв «Травневi вигуки», видана разом з Ладiславом Гаеком-Домажлицьким, пройшла цiлком непомiченою. В единiй рецензii, опублiкованiй в журналi «Модернi жiвот», збiрку було охарактеризовано як «смiшну демонстрацiю м’язiв». Це також поглибило скептичне ставлення Гашека до сучасноi лiтератури.

Інстинктивно прагнучи подолати вiдчуття невдоволеностi становищем вiдщепенця, аутсайдера, Гашек подаеться «в бiги». Із Праги вiн мандруе у найвiддaленiшi околицi монархii, до тих мiсць, де люди зберегли ще свою самобутнiсть, де iх не торкнулася цивiлiзацiя. Там вiн вчиться розумiти не тiльки природу, але й людей. У звичайному, пересiчному життi селян, угорських бродяг, татранських пастухiв i циган, котрих зневажали всi, вiн вiдкривав прихованi риси натури, котрi видаються простодухiстю чи навiть глупством, але свiдчать про людську гiднiсть i безпосереднiсть. Протиставлення плебейськоi хитростi й шахрайства дурному чванству й високомiрностi влади стае джерелом гумористичних конфлiктiв у багатьох гашекiвських подорожнiх нотатках i оповiданнях.

На початку ХХ столiття бродяжництво стае модою: маса наслiдувачiв копiюе оповiдання Максима Горького. Так зване сенсуалiстське поколiння, натхненне чуттевими враженнями вiд безпосереднiх контактiв з природою, знаходить у бродяжництвi форми вираження власного протесту й непокори. У декого з представникiв цього поколiння вiдбуваеться своерiдне ототожнення життевоi й творчоi доль.

Гашек був справжнiм бродягою i вiдщепенцем. Як людина реалiстична вiн не потребував пози, не довiряв нiчому, що вiддавало пафосом i стилiзацiею. Сучаснi йому уявлення про бродяжництво вiн перетворив на реальний спосiб життя. На вiдмiну вiд своiх приятелiв, котрi про бродяжництво писали, вiн бродягою став. Причому з усiею притаманною цьому соцiальному становi атрибутикою: ненадiйнiстю iснування, вiдчуттям людини, яку переслiдують, матерiальною незабезпеченiстю. Вiн навчився дивитися на свiт «знизу», почав цiнувати елементарнi потреби й вчинки, спричиненi життевою необхiднiстю. Постiйний стан «тимчасовостi», невизначеностi й пов’язана з цим флегматична байдужiсть стали предзнаменуванням всього його подальшого життя. Залишилися йому в спадок i «набутi» впродовж бродяжництва хвороби: болотяна лихоманка, котру вiд пiдчепив в Угорщинi, i сильний ревматизм – наслiдок ночiвель простонеба, у копицях сiна.

Повернувшись з тривалих подорожей Європою, Гашек змiнив бродяжництво на богемне життя. Рiзниця виявилася не надто великою: якщо ранiше вiн переходив кордони областей i держав, то тепер вiн «переходить кордони» мiж суспiльними прошарками та iхнiм оточенням. Гашекiв гумор був вибухом фантазii, таемною пристрастю, сумом за свободою й вiльнiстю. Саме тому йому слiд було знайти маску, котра прикривала б його й вберiгала вiд ворожого оточення. Такою маскою став для нього перебраний на себе образ легковажного «богема» i гумориста. Вдаючи iз себе безвiдповiдального празького гамена, трiкстера, вiн мiг тепер кожну свою витiвку, кожну видумку доводити до крайнощiв, загострювати проблеми, спричиняти конфлiкти й вiльно обертатися в екстремальних ситуацiях. Чудернацька маска нахабного безтурботного гульвiси допомагала йому оголити такi сторони дiйсностi, котрi було табуiзовано; вiдкривати прихований спiд суспiльного життя, зривати маски з ii головних дiйових осiб.

Бродяжницькi звички, до яких належали й зловживання алкоголем та жування тютюну, визначили дещо особливе становище Гашека в богемнiй компанii. І, звичайно, вiн явно перевищував всiх своею фантазiею i темпераментом. Збагнути його було нелегко. Вiн нiкого не посвячував у свое внутрiшне життя, вiдтак екстравагантнiсть його вчинкiв пояснювалась з боку найближчого оточення як певна душевна ненормальнiсть. (Один з його тодiшнiх приятелiв, доктор Р. К., влучно сказав про нього: «Гашек був anima pia (тиха душа) з дияволом алкоголю в кровi».)

Багатющi враження й переживання стали результатом подорожей Європою та Балканами. (Гашек добрався до Баварii та Швейцарських Альп, далi через Балкани i Трансiльванiю до Галичини.)

З подивом вiн з’ясував, що цигани, бродяги i всiлякi вiдщепенцi, зневаженi «освiченою публiкою», дивляться на свiт чистими, незакаламутненими очима й бачать у ньому гру контрастiв. Цi люди, не обтяженi нi освiтою, нi традицiею, не визнають забобонiв та умовностей «порядного суспiльства». Вони сприймають навколишнiй свiт безпосередньо, подiбно до дiтей та шаленцiв. Подорожуючи, майбутнiй письменник зрозумiв також, що в сучасну добу iстинна сутнiсть людини глибоко прихована й необхiднi чималi зусилля, аби до неi добратися.

Феномен богемного способу життя розвивав його фантазiю i вiдкривав новi джерела натхнення у прихованих для нього досi закапелках передвоенноi Праги. Понад усе Гашека привертали найнижчi верстви суспiльства, мiське дно, свiт своерiдних, празьких типiв i курйозiв. Його притягувала фантастична атмосфера ночi, неяснi голоси, що долiтали з празьких корчем i шинкiв; вiдлуння музики з дансингiв, гвалт i крики, що линули з закуткiв, старовинних мiських барлогiв, логовищ, вертепiв, де знайшов притулок усiлякий набрiд. Його надихали звичаi й звички празькоi гальорки, нiчних гульвiс, повiй i сутенерiв, босякiв i злиднiв. Здаеться навiть, що саме завдяки своему по-дружньому привiтному ставленню до цього середовища вiн вiдкрив i сучасну «празьку мiфологiю».

Спершу Гашек не виявляв зацiкавленостi лiтературою i байдуже ставився до спроб своiх ровесникiв у цьому напрямку. Однак у новiй обстановцi вiн розпочав виокремлювати для себе й лiтературнi зв’язки. Свое ставлення до лiтератури вiн характеризуе як вторгнення варвара. З грубою «варварською» iронiею вiдгукуеться Гашек про творчу немiч поетiв так званих «молодих напрямкiв» i пародiюе штучну хаотичнiсть юних лiрикiв; «особливий тип цих людей, особлива лiтература i твори… Хлопцi, поети, юнаки кров з молоком, а все у них блiде i нiмецьке… І якiсь дивнi напади суму. Тi, хто пише про скорботу, змушують себе так писати. Оскiльки самi-то вони користуються радощами життя… Вони небезпечнi для оточуючих своею сентиментальнiстю, вони пересиченi й вiддаються хандрi. Вони вважають, що на iхнiй скорботi тримаеться свiтова система. Їхне «я» скрiзь випирае на перше мiсце, ось тому-то вони i «лiрики».

З такою ж iронiею осмiюе вiн i слiзливу соцiальну поезiю, улюблений матерiал журналiв i календарiв для робiтникiв: «Це – ремiсницька лiтература, де автори не показують, яким шляхом повинен йти народ, а лише причитають над його стражданнями… Читачам вони змальовують безнадiйнi горизонти.

То тут, то там з’являеться вранiшня зоря, без якоi не обiйдеться жодний соцiальний поет. Заводськi димарi, оповитi кривавими трояндами…

Коли ж, нарештi, ми почуемо пiсню без фраз, коли, нарештi, прочитаемо соцiальне оповiдання без вiчного хникання й побачимо на наших конах справжню соцiальну п’есу – п’есу про переможне повстання, пiсню заколоту, гiмн перемагаючого пролетарiату, а не смiховинний дрiб’язок на кшталт соцiального вiрша в жалюгiдному травневому числi соцiал-демократiв – «Сон загиблого героя 48-го року про загальне виборче право…».

Ця «варварська» iронiя – складова богемноi маски Гашека, засвiдчуе, як легко вiн розправився з лiтературною традицiею, котра була представлена епiгонськими опусами поетiв «молодих напрямкiв», що нагадують символiзм. Але при цьому вiн не виявив зацiкавлення i поезiею сенсуалiстською, футуристичною i експресiонiстичною, котра прагнула подолати символiзм завдяки новим засобам вираження, пов’язаним iз чуттевими переживаннями i технiчною цивiлiзацiею. Вiн загалом вiдкидав будь-якi лiтературнi спрямування та iх програмовi декларацii. Його виключне аутсайдерське становище полегшувало йому можливiсть зв’язатися безпосередньо з iншою традицiею – з традицiею мiських окраiн, широко розгалуженою i неоформленою культурою вулицi, котра на початку столiття, в часи кризи мистецтва, хаосу i сум’яття, перемiщалась у центр. Вiдтак гуморески Гашека стоять найближче до гумору вуличних народних розваг, шантанiв, празького народного анекдоту з його особливою якiстю: тiсним зв’язком з подiями та актуальними явищами дня. В цей час в народному анекдотi проявляеться посутня риса, що сягае давнини, – iронiя, в котрiй карикатурне зображення всього, що вiдноситься до австрiйськоi влади, i байдуже ставлення до iсторичних подiй зливаються з простими, безпосереднiми веселощами; зловтiшна радiсть у зв’язку з наступаючим занепадом поеднуеться з вродженою любов’ю до жарту i пристрастю до словесноi еквiлiбристики.

На пiдставi цих «варварських» позицiй Гашека чеський дослiдник Е. А. Лонген зарахував його до так званих «проклятих поетiв» передвоенноi доби, вважаючи, що своею ненавистю до мiщанства i войовничим запереченням традицiйноi лiтератури вiн попередив деякi принципи модернiзму. Втiм це порiвняння варто приймати з деякими умовами. Гашек не був «проклятим» у сенсi того iндивiдуалiстичного протесту й виключностi, котрi були характерними рисами французьких «проклятих поетiв». Замiсть самозанурення, котре вiдбувалося при постiйному збудженнi почуттiв, у нього – уважне вдивляння в повсякденну дiйснiсть i радикальний, революцiйний спосiб думання.

На початку ХХ столiття Гашек стае переконаним анархiстом. Це захоплення не слiд сприймати в суто полiтичному сенсi, оскiльки, як вiдомо, у передвоенну добу в середовищi чеськоi радикальноi молодi не iснувало жодноi реальноi полiтичноi програми. Дана обставина загострила зiр майбутнього письменника й дозволила йому поводитися, не оглядаючись на закони й правила. Гашек не цiкавився так званим iдеальним, теоретичним анархiзмом, що висував вимогу свободи особистостi, значно ближче йому було народне синдикалiстське крило анархiзму, яке мало конкретну полiтичну мету – загальний страйк. Анархiзм мiцно вкорiнився на шахтарськiй пiвночi Чехii, тут, у прикордонних областях, вiдчутно виступала наперед головна причина його формування як кари за недооцiнку соцiал-демократiею нацiонального питання.

У копiйчаних анархiстських виданнях «Худак» (Злидар), «Комуна», «Омладина» (Молодь) народився Гашек-журналiст, суворий гострий сатирик, памфлетист, що таврував своiми iнвективами не тiльки «священнi» символи монархii, а й «патрiотичну» чеську полiтику. На думку дослiдникiв, дуже можливо, що саме на зiбраннях анархiстiв, де виступав Гашек i на якi свого часу Макс Брод водив Кафку, цi два «мiфотворцi» iмперii могли познайомитись. Макс Брод, до речi, здiйснив свого часу iнсценiзацiю «Швейка» нiмецькою, забезпечивши трiумф берлiнськоi вистави в 1928 роцi.

Пiзнiше Гашек поцiновував i фальшований анархiстський радикалiзм також досить критично й «самокритично». Деякi дослiдники, виходячи з його юнацького анархiзму, визначають ним увесь життевий шлях письменника, що дiйсно знайшло пiдтвердження в його дiяльностi в Росii.

Порвавши з анархiзмом, Гашек пережив глибокий розпач i скепсис, склалося негативне ставлення до якоi б то не було програмноi дiяльностi. Вiн стае незалежним сатириком i гумористом-насмiшником, для якого немае нiчого святого i котрий не збираеться, зокрема, брати до уваги жодних нюансiв. Австрiйську урядову полiтику, та i «нацiональнi» програми й лозунги, Гашек вiдкинув остаточно. Як журналiст вiн полемiзував, наприклад, у рiзних друкованих органах i пiд рiзними псевдонiмами, сам з собою. Богемна машкара набула двобiчного характеру, гумор ставав подiбним до дволикого Януса: у будь-який момент легковажну посмiшку могла змiнити серйознiсть, а нiгiлiстичнi позицii виявитися проявом iдейноi глибини та вiдповiдальностi.

Бродяжницька розкутiсть Гашека стала джерелом i його творчоi розкутостi. Не зв’язане жодними умовностями ставлення Гашека до творчостi сприяло тому, що його творчий розвиток вiдбувався напрочуд самобутньо. У перших подорожнiх нотаткаx i оповiданнях, що вiдбивали враження письменника вiд глухих, окраiнних областей австрiйськоi монархii (Галичини, Угорщини, Хорватii), Гашек ще подае реалiстичне зображення дiйсностi, котре спиралося на свiжi, безпосереднi спостереження, з романтичним, ледь iронiчним вiдтiнком. Цi раннi його твори, що публiкувалися в «Народнiх лiстах» i «Cветозорi», вражають своею напрочуд зрiлою формою. Втiм у подальшому авторська манера Гашека i його стиль суттево змiнюються. Замiсть детального реалiстичного опису з’являеться виразна сатирична лапiдарнiсть, котра сприяе швидкому розкриттю сутностi явища, образу.

Формою втiлення гашекiвського сатиричного «скоропису» ставала iронiя, що часто-густо доходила до «цинiчного» сарказму, близькому, по сутi, вiдкритому пiзнiше так званому «чорному гуморовi». Своерiдна смислова iнверсiя, що вiдкривала можливiсть швидкого повороту в оцiнцi дiй, допомагала авторовi показати прихованi достоiнства в людях i закапелках, зовнi неприглядних: серед сучасних iзгоiв людського суспiльства. «Героi» гашекiвських оповiдань тепер уже не переслiдуванi бродяги, не продувнi цигани i метикуватi хитромудрi селяни, а злодii, дрiбнi пiдпiльнi торговцi з празьких околиць.

У тлумаченнi Гашека окраiна – це не тiльки окраiнна частина мiста, але й свого роду символ, мiсце, де село стикаеться з промисловiстю, природа з цивiлiзацiею, де безпосереднiсть i самобутнiсть протиставленi складнiй суспiльнiй органiзацii. Це погранична, маргiнальна область, котра привертае дивним, часто мимовiльним спiвiснуванням протилежних елементiв i суперечностей, процесами виникнення i зникнення, повними гострих зiткнень. Гашек вiдкрив у цiй атмосферi особливу контрастну гумористичну поетику.

Атмосферi окраiни властивi i сентиментальнiсть, i драматичнiсть, не лише жанровi мiнiатюри, що репрезентують бруднi закапелки, але й брутальна гротескова насмiшка. З грубою розв’язнiстю плебей оголюе прихованi «таемницi» суспiльного життя. Здiйснюеться це завдяки дiям, котрi видаються несвiдомими, iнстинктивними; нерiдко вони пiдфарбованi емоцiями, що прихованi десь у пiдсвiдомостi суспiльства, але, проявленi всерединi, справляють неприемне враження своею грубiстю i безформнiстю. Часом вони набувають гротескового вигляду неусвiдомленостi чи навiть безумства.

Без цього зв’язку навряд чи можна вловити особливостi творчоi манери Гашека, котру неможливо поцiнувати завдяки традицiйним лiтературним мiркам. Замiсть визначеностi стилю й чiткостi форми у бiльшостi випадкiв у нього – чудовi гострi спостереження, якi немовби лише злегка намiченi й розмитi в банальностi по-ремiсницькому вироблених кiнцiвок. Поряд з несподiваними комiчними трюками i мальовничими стиснутими характеристиками зустрiчаються стереотипно повторюванi мотиви й iнтриги, котрi жодною мiрою не свiдчать про напруженi творчi пошуки i винахiдливiсть. Але ця творча легковажнiсть – свiдчення того, що Гашек тяжiе до сатири не тiльки своiм критичним розумом, але й за всiею природою, несвiдомо, всiм своiм палким i юнацьким темпераментом. Часом навiть здаеться, що його гумор – це просто сама природа, сама стихiя.

Все, що побачить – вiд вуличних демонстрацiй до малесенькоi газетноi замiтки, – все, з чим зiштовхуеться у зв’язку зi своiм богемним екстравагантним способом життя, Гашек повинен осмiяти, окарикатурити. Його схильнiсть до сатири, знущанню, мiстифiкацii проявляеться в цiлковито невичерпному багатствi сюжетiв i засобiв зображення. Об’ектами гашекiвських нападок були як австрiйськi державнi iнституцii, церковнi й династичнi символи та iдеали, так i лiберальна буржуазiя i так званi патрiоти, котрi зробили з нацiонального питання ремесло чи навiть зручний шлях до кар’ери. Вiдчуття своеi причетностi до людей, вiдкинутих суспiльством, до аутсайдерiв загострюе його зiр, штовхае до оголення iстинноi сутi суспiльних символiв i фраз, до зривання масок з усiеi сфери суспiльного життя.

Буржуазне суспiльство платило Гашековi такою ж ворожiстю й нерозумiнням. Незважаючи на те, що Гашек був одним з найплодючiших i найталановитiших журналiстiв свого часу (поряд з уславленим репортером сенсацiй Е. Е. Кiшом, котрий, однак, писав нiмецькою i спiвробiтничав у буржуазнiй пресi), для нього в жоднiй редакцii мiсця не знайшлося. Скрiзь боялися взяти на роботу «безпринципного богема» i злостивого насмiшника. Невизначенiсть iснування поряд з гiрким вiдчуттям своеi побутовоi невлаштованостi ускладнили i його особисте життя. Нарештi вiн отримуе доволi мiзерно оплачуване мiсце в журналi «Свет звiржат» (Свiт тварин). Але й звiдси вiн змушений невдовзi пiти, оскiльки, пiдштовхуваний своею буйною фантазiею, почав «розширяти кругозiр» читачiв, придумуючи новi породи тварин (вiн мав маленьку крамничку з продажу собак, котру пишномовно називав «Кiнологiчним iнститутом»).

Приблизно так само чинив вiн i в газетi «Ческе слово», де нетривалий час працював репортером. У цей час його завжди можна було зустрiти на так званiй «бiржi» журналiстiв – у ресторацiях «У Брейшку», «У Ходеру», де вiн продавав своi «гарантованi» свiдчення про пригоди: два келихи пива за одну пригоду.

До самого початку вiйни Гашек вiв життя цiлковито нi з чим i нi з ким не зв’язаноi людини. Не раз траплялося йому писати чергову гумореску просто в кав’ярнi; вiн тут же здавав ii до найближчоi редакцii, аби за отриманий гонорар чи аванс заплатити за гостину своеi богемноi компанii.

Вiчний клоун, трiкстер i невиправний «богем», Гашек що далi, то бiльше вiддалявся вiд загальновизнаноi лiтератури. Та й сам про себе вiн не раз iронiчно оповiщав, що пише виключно через нестачу грошей. Втiм всiм своiм ставленням до мистецтва, послiдовним злиттям життя i творчостi вiн був, по сутi, единим видатним творцем i видатним лiтератором свого часу. Цей парадокс вловив Ї. Маген, котрий писав: «Часом ми Гашека дуже любили. Оскiльки вiн був дiйсно справжнiм втiленням гумору. Нас вiн, можливо, i не любив, оскiльки ми грали в лiтераторiв. А парадокс полягае в тому, що вiн творив лiтературу значно iнтенсивнiше за нас усiх, а ми вiдчайдушно опиралися тому, щоб бути тiльки лiтераторами».

Доля надiлила Гашека чотирма роками нещасливого кохання. Майбутнiй тесть Гашека довго опирався шлюбовi своеi дочки з колишнiм анархiстом, котрий, до того ж, не маючи постiйноi роботи, не здатен був утримувати сiм’ю. Коли ж Гашек врештi-решт виконав усi умови батькiв нареченоi, виявилося, що родинне життя заважае його творчостi. Невдовзi пiсля народження сина (1912) вiн полишив родину.

У Празi Гашек набув репутацii скандалiста, заповзятого «богема», бомжа й пересмiшника. У полiцiйних рапортах його часто звинувачували у всiляких бешкетах, сварках, бiйках з полiцейськими. У станi раптового душевного нападу Гашек буцiмто навiть робив спробу самогубства, через що три тижнi провiв у лiкарнi для душевнохворих, щоправда, пiзнiше вiн стверджував, що це був лише жарт, його чергова мiстифiкацiя.

Найзначущiшою i найвдалiшою мiстифiкацiею Гашека, яка стала найдотепнiшою полiтичною пародiею початку ХХ столiття, була створена ним маргiнальна «Партiя помiркованого прогресу в рамках закону», яка 1911 року оформилась остаточно, випустивши власний манiфест i висунувши свого кандидата до iмперського парламенту. Це був Ярослав Гашек, котрий отримав на виборах двадцять голосiв. Засiдання партii проходили в корчмi «Кравiн» (у Празi нараховуеться понад сто питних закладiв, котрi навiдував Гашек), де по кiлька разiв на тиждень з гумористичними промовами виступав сам кандидат. З цього приводу газета «Час» писала: «Вiкна корчми напередоднi виборiв було позалiплювано такими плакатами: «Всi, як один, вiддамо голоси за Ярослава Гашека, котрий на численних зiбраннях розробив програму нацiоналiзацii двiрникiв»; «Сьогоднi панахида за кандидатами, що провалились»; «Якщо ви оберете нашого кандидата, обiцяемо, що захистимо вас вiд землетрусу в Мексицi»; «Хто вiддасть за нас голос, отримае вiд нас маленький кишеньковий акварiум…». У тому ж iронiчному дусi Гашек «виголошував» iмпровiзованi «науковi» лекцii, якi, на думку одного з членiв «партii», були найбiльшим i найцiлiснiшим гумористичним твором, створеним ним до написання роману про Швейка.

Своiми вибриками, причому, з явним задоволенням, Гашек епатував чеську мiщанську публiку й австрiйську бюрократiю. Так, у 1914 роцi, на початку вiйни з Росiею, вiн прописався в готелi «У Вальшу» як «росiйський купець з Москви», пояснивши згодом у полiцiйному вiддiлку свiй вчинок тим, що хотiв перевiрити пильнiсть державноi полiцii у военний час.

Перша свiтова вiйна розпочалася для Гашека у лютому 1915 року. Пiсля кiлькох невдалих спроб ухилитися вiд призову вiн опинився у складi 91 пiхотного полку, розквартированого в Ческе Будейовiце. Саме там Гашек познайомився з денщиком свого ротного командира поручика Лукаша. Кремезний муляр Франтiшек Страшлiпка полюбляв з кожного приводу й без нього переповiдати рiзнi житейськi iсторii та анекдоти. У подальшому цiею ж пристрастю письменник надiлив i Йозефа Швейка. Гашек пройшов приблизно той самий шлях, що й героi його майбутнього твору. Бiльшостi реальних прототипiв вiн залишив iхнi справжнi звання та прiзвища. У Чеське Будейовiце, де розмiщався полк, Гашек переважно лiкувався вiд ревматизму, постiйно ухилявся вiд навчань i писав не лише «iсторiю полку», а й вiршi та прозу. Пiсля нетривалого перебування в Мостi-над-Лiтавою Гашек потрапляе на фронт до Галичини, де виконуе обов’язки квартирмейстера та ординарця i навiть бере участь у битвi бiля гори Сокаль, отримавши срiбну медаль за хоробрiсть. А за два з половиною мiсяцi, 23 вересня 1915 року, у галицькому селi Хорупани Гашек разом з Франтiшком Страшлiпкою добровiльно здаеться в полон до росiян. У полку його вважали таким, що пропав без вiстi, а празькi газети надрукували некрологи. Читачi були щиро засмученi, прочитавши, що автор популярного збiрника оповiдань «Ідiот у ротi» загинув на росiйському фронтi.

Вiйськовополонений Гашек (№294217) утримувався кiлька мiсяцiв у дарницькому таборi для вiйськовополонених (тодi в передмiстi Киева). На початку грудня його переводять до Tоцького табору пiд Оренбургом. Навеснi 1916 року бiдне на подii арештантське життя письменника змiнюеться. За домовленiстю з нацiонально-визвольними рухами царський уряд розпочинае формувати добровiльницькi пiдроздiли з числа вiйськовополонених чехословакiв для участi у военних дiях проти Австро-Угорщини. Гашек приймае пропозицiю i в червнi 1916 року виiздить до Киева на посаду писаря 7-i роти першого добровiльного Чехословацького легiону iменi Яна Гуса, отримавши, таким чином, змогу виступити зi зброею в руках проти ненависноi Габсбурзькоi монархii. Боротьбу проти неi вiн продовжуе й на шпальтах газети «Чехослован», що видавалася в Киевi, ставши згодом ii головним редактором. У цей перiод Гашек чимало iздить по таборах для вiйськовополонених, агiтуючи своiх спiввiтчизникiв виступити зi зброею в руках проти Австро-Угорськоi монархii. До цього ж перiоду належить i його захоплення iдеею приеднання Чехословаччини до царськоi Росii. Пiд виглядом роботи над iсторiею Чехословацького легiону в Росii вiн пише повiсть «Бравий вояк Швейк у полонi», яка влiтку 1917 року побачила свiт у «Бiблiотечцi «Чехослована».

Бiльшовицький переворот 1917 року Гашек сприйняв з пiднесенням, побачивши в революцii можливiсть нацiонального та соцiального звiльнення народiв. Його позицiя не знаходить пiдтримки в керiвництвi чехословацьких легiонерiв, що зайняли непримириму позицiю стосовно бiльшовикiв. У лютому 1918 року вiдбуваеться остаточний розрив i Гашек полишае посаду редактора «Чехослована» й переiздить до Москви, де вступае до лав Радянськоi Армii, а невдовзi стае членом партii бiльшовикiв. Деякий час письменник спiвробiтничае з редакцiею газети чехословацьких комунiстiв «Прекопнiк», а в квiтнi 1918 року вирушае до Самари з вiдповiдальним завданням компартii.

Новоспечений комунiстичний функцiонер зупиняеться в готелi «Сан-Ремо» в центрi мiста (нинi на цьому будинку встановлено меморiальну дошку) i знову розпочинае агiтувати своiх спiввiтчизникiв. Тiльки цього разу вiн закликае чехiв i словакiв вступати до лав Червоноi Армii i зi зброею в руках захищати пролетарську революцiю. На кiнець травня його загiн налiчував уже 120 бiйцiв, третина з яких складали серби. Добровольцi-iнтернацiоналiсти пiд командуванням Гашека брали участь у боях проти бiлокозакiв, придушили заколот анархiстiв у Самарi. Навеснi 1918 року розквартированi в Челябiнську чехословацькi легiонери пiдняли заколот через вiдомий «Челябiнський iнцiдент» i вирушили до Волги. Уже 8 липня Самара була захоплена бiлочехами, як iх презирливо iменували радянськi пiдручники iсторii.

Комунiст Ярослав Гашек опинився у скрутному становищi, зумiвши, проте, уникнути розправи виключно завдяки своiй красномовностi. Самарський краезнавець О. Завальний наводить таку iсторiю з пригоди письменника: «Одного разу, коли вiн переховувався у своiх знайомих на однiй з самарських дач, з’явився чеський патруль. Офiцер вирiшив допитати невiдомого, на що Гашек, вдавши з себе iдiота, розповiв, як вiн рятував чеського офiцера на станцii Батраки: «Сиджу я й думаю собi. Раптом офiцерик. Точно як ви, такий делiкатний i щупленький. Нiмецьку пiсеньку муркоче i нiби пританцьовуе, мов стара дiва на Великдень. Завдяки випробуваному нюховi я вiдразу ж бачу – офiцерик пiд мухою. Дивлюся, прямуе просто до вбиральнi, з якоi я щойно вийшов. Присiв я недалечко. Сиджу десять, двадцять, тридцять хвилин. Не виходить офiцер…» Далi Гашек зобразив, як вiн зайшов до вбиральнi i, розсунувши гнилi дошки, витягнув з нужника п’яного невдаху. «Ви, до речi, не знаете, якоi нагороди мене удостоять за порятунок життя чеського офiцера?»[1 - Цит. за: Врагнель В. Красный комиссар Ярослав Гашек отправил на смерть сотни русских людей // Русская Чехия. – 2001. – № 23. – С. 4.]

Невдовзi Гашековi пощастило роздобути через знайомих довiдку про те, що вiн «божевiльний син нiмецького колонiста з Туркестану». З цiею довiдкою вiн кiлька мiсяцiв поневiрявся мордовськими та чуваськими селами, переховуючись вiд чеських патрулiв. Тим часом польовий суд чехословацького легiону видав ордер на арешт зрадника Ярослава Гашека. Втiм у вереснi зрадниковi вдаеться благополучно перебратися через лiнiю фронту i приеднатися до частин Червоноi армii у Симбiрську.

Радянська влада швидко знаходить для письменника нове заняття. На чолi збройного загону чувашiв Гашек вирушае до щойно вiдбитоi у бiлих Бугульми, де тодi було розквартировано штаб 5-i армii Схiдного фронту на чолi з маршалом Тухачевським. Тут розпочинаеться стрiмке вознесення чеського письменника партiйними сходами. Уже за мiсяць його призначають комендантом Бугульми. Комунiст Гашек вершить революцiйне правосуддя у Богом забутому татарському мiстечку. Враження вiд цих кiлькох мiсяцiв згодом лягли в основу циклу оповiдань «Як я був комендантом Бугульми».

Згодом Гашека приписали до полiтвiддiлу 5-i армii, частини якоi тiснили Колчака в глиб Сибiру. У сiчнi 1919 року вiн опинився в Уфi, де розпочинае видавати бiльшовицьку газету «Наш шлях». Потiм iдуть Челябiнськ, Омськ, Красноярськ. В Іркутську, куди письменник перебрався у квiтнi 1920 року, його обирають депутатом мiськради. Розпочинаеться бурхлива дiяльнiсть по змiцненню радянськоi влади в мiстi. Вiн видае газети «Штурм – Рогам» («Наступ») нiмецькою та угорською мовами, «Бюлетень полiтпрацiвника» – росiйською. Тодi ж Гашековi випало видавати першу у свiтi газету бурятською мовою пiд назвою «Юр» («Свiтанок»), у зв’язку з чим вiн швидко засвоiв цю екзотичну мову. Згодом, розповiдаючи про цей перiод перебування в Росii, Гашек згадував, що йому довелося здiйснювати якусь надсекретну мiсiю в Монголii, де вiн вiд iменi командувача армiею вiв переговори з якимось китайським генералом, хоча бiографи й досi не пiдтвердили документально даного епiзоду. Достовiрно тiльки вiдомо, що китайську мову вiн дiйсно вчив.

Пiсля закiнчення громадянськоi вiйни Гашек ледве не осiв у Росii назавжди. Придбав в Іркутську будинок на березi Ангари, зайняв пост у полiтвiддiлi 5-i армii. Єдине, що тяжко переживав письменник, – це введення «сухого закону» в Сибiру. Вiдтак, коли наприкiнцi 1920 року йому запропонували повернутися до Чехословаччини для пiдтримки тамтешнього комунiстичного руху, вiн, не роздумуючи, дав згоду.

Ще в Росii у Гашека виникае задум написати гумористичну епопею, що охоплюе подii Першоi свiтовоi i громадянськоi воен, i десь у 1920 роцi з’явився перший росiйськомовний варiант твору, куди було включено роздiли «Пригоди кадета Бiглера в полонi», «Швейк в краiнi бiльшовикiв». На жаль, росiйськомовний варiант твору було втрачено.

Наприкiнцi 1920 року Гашек повертаеться до Праги, де дуже швидко розвiялися його революцiйнi iлюзii, якщо вони взагалi в нього були й все, що з ним трапилося, не було черговою доволi макабричною мiстифiкацiею. Вiн знову перетворюеться на завсiдника празьких корчем. Знову з’являються в пресi його гуморески. У кабаре «Сiмка черви» вiн виступае зi спогадами про те, як був «народним комiсаром», смiючись над своiм «червоноармiйським минулим», обiцяючи видавцям написати роман або цикл гуморесок пiд сенсацiйною назвою «Швейк у Кремлi». Якщо сприймати Гашека як тотального мiстифiкатора, то навряд чи можна серйозно вести мову про його революцiйну iдейнiсть: повернувшись у 1920 роцi до Праги, вiн геть забув про комунiзм i партiйнiсть.

Це була людина, якiй усе байдуже, на все наплювати. З неймовiрною, здавалося б, легкiстю вiн вiдмовляеться вiд колишнiх переконань, друзiв i товаришiв по пиятиках, вiдданих жiнок. Коли його дружина Ярмiла народила сина, до них, переступивши через дуже складнi стосунки, прийшли миритися батьки дружини, Гашек вийшов за пивом i повернувся за два днi. У Красноярську вiн бере шлюб з Олександрою Львовою, яка навiть не пiдозрюе, що у Празi в ii судженого е покинута дружина Ярмiла й восьмирiчний син Рiхард. Олександру Львову, що не знала чеськоi мови, вперше опинившись у чужiй краiнi, вiн покинув пiсля приiзду до Праги. Втiм вона пише: «Окрiм лiтературноi творчостi, своерiднiсть душi Гашека виявлялась у тому, що в нього було вiдсутне почуття вiдповiдальностi». Іншi свiдчення були ще рiзкiшими – поет Медек, що добре знав Гашека, говорив про його «аморфну душу, безхребетну, байдужу до всього «людянiсть». Схоже, що Гашек – як i Швейк – жив не там, де iснував. Наприкiнцi життя вiн зробився схожим на свого героя i зображав його схожим на себе. Зовнiшнiсть Гашека так змалював Йозеф Лада, художник, без якого «Пригоди…» важко уявити (iснуе навiть видання твору в малюнках Й. Лади), i близький друг письменника. «Людина з маловиразним, майже дитячим обличчям… Гашек скорiше справляв враження пересiчного, добре вiдгодованого синка з пристойноi родини, котрий неохоче навантажуе свою голову якими-будь проблемами. Майже жiноче, безвусе, простодушне обличчя, яснi очi…» Звичайно, це не хто iнший, як Швейк.

Останнi роки життя письменник провiв у мiстечку Лiпнiце. Стан здоров’я, пiдiрваного на вiйнi, погiршувався, вiн уже не мiг виходити з будиночка. 29 грудня 1922 року вiн востанне диктував свого «Швейка» (роман, власне, цiлковито був продиктований письменником у корчмi). 3 сiчня 1923 року вiн пiдписав свiй заповiт, сказавши: «Швейк тяжко вмирае», i вiдвернувся до стiни. За кiлька годин його не стало. На похоронi з представникiв лiтературно-художнього свiту був присутнiй лише його друг художник Ярослав Панушка. Празькi друзi Гашека не повiрили в повiдомлення про його смерть, вважаючи це черговою жартiвливою мiстифiкацiею. Вiдомий чеський дослiдник творчостi Гашека Р. Питлiк зазначав: «Гашек не був веселим бодрячком, скорiше – тяжким меланхолiком… був рiзким, жорстоким, часом неймовiрно грубим»[2 - Пытлик Р. Ярослав Гашек и «Похождения бравого солдата Швейка». – Прага, 1983. – С.14.]. Багато про що може сказати його брутальна пристрасть до розiграшiв, що часом межуе навiть з садизмом. Вiн зi смiхом описуе в газетi «Наш шлях», як, будучи заступником коменданта Бугульми, наказав вiдправити на прибирання казарм п’ятдесят черниць, як спершу вони думали, що iх вiдправляють задля солдатських утiх, – загалом цей розiграш удався. І той же «гуморист»-Гашек продовжуе: «У одного попа ми знайшли кулемет i кiлька бомб. Коли ми його вели на розстрiл, вiн плакав». І далi: «Пiд час Французькоi революцii провокаторiв не гiльйотинували, а вiшали. Через те що мотузка у нас вiдмiнена, пропоную всiх цих провокаторiв iванiв iвановичiв на мiсцi розстрiлювати».


* * *

Ярослав Гашек посiдае в iсторii чеськоi лiтератури особливе мiсце. Навряд чи знайдеться iнший письменник, котрий привернув би до своеi особи загальну увагу, як це трапилося з Гашеком, що затьмарив своею незвичайною долею власну творчiсть. І, ймовiрно, жодне мистецьке явище такого масштабу, як творчiсть Гашека, не заперечувалось i не принижувалось так довго й так наполегливо. Частину провини за це, очевидно, мае взяти на себе сам письменник. Вiн був першим, хто вiдкрито висловив сумнiв у значеннi власноi творчостi; першим, хто висмiяв свою лiтературну працю, нерiдко вiдгукуючись про неi зневажливо, лише як про ремесло.

Критика нерiдко висловлювала, на думку Р. Питлiка, несправедливу (на наш же погляд, цiлком слушну) думку про те, що життя Гашека – це бiльш масштабне гумористичне явище, анiж «Швейк», що «Швейк» – лише вiдбиття тiеi комедii, котру грав у життi його автор. Богемний спосiб життя Гашека, безумовно, вiдiграв велику роль у формуваннi ним своеi особливоi сатиричноi манери. Але, безперечно, повне ототожнення його зi Швейком завело б нас у глухий кут: сталося б спотворення як життевого шляху Гашека, так i сенсу та художнього втiлення гротесковоi фiгури його героя.

Значною мiрою «Пригоди бравого вояка Швейка» – автобiографiчний роман. Письменник раз по раз повертаеться до епiзодiв, героем яких був сам. Чимало з них уже ранiше послугували матерiалом для його гуморесок. Причому найщедрiше рисами власноi вдачi, бiографii, ба й навiть зовнiшностi, надiленi Швейк i Марек. Саме з цими двома персонажами пов’язано у творi позитивне начало. Гашек аж нiяк не намагаеться стати в позу стороннього спостерiгача i не приховуе власних симпатiй. У сатирично-публiцистичних вiдступах i коментарях до окремих роздiлiв постiйно чуеться авторський голос.

У «Пригодах бравого вояка Швейка» пiд обстрiл критики взято тi ж сатиричнi об’екти, що й у бiльшостi довоенних гуморесок Гашека: бюрократiя, военщина, духiвництво. Проводжаючи в домовину вибухами смiху «клаптикову» вотчину Габсбургiв, Гашек водночас ховае i ii союзникiв, i ii майбутнiх переможцiв, ховае цiлу епоху свiтовоi iсторii. За словами австрiйського дослiдника К. Крауса, «Австрiя являла собою дослiдну станцiю для проведення експерименту пiд назвою «кiнець свiту»[3 - Кraus K. Die Fackel. – FM., 1976. – Nr. 400. – S.2.]. До речi, сусiдньою дослiдною станцiею була Росiя, де той же експеримент проводився зi ще бiльшим радикалiзмом i куди анархiст Гашек потрапив згодом.

Нинi Гашек поцiновуеться як автор роману, який вiдтворив розклад певного етапу европейськоi цивiлiзацii. Його iм’я згадуеться поряд з визначними явищами сучасноi прози: Ф. Кафкою, Д. Джойсом, Р. Музiлем. Втiм встановлення цiеi спiльностi не надто допомагае зрозумiти Гашека: стираються вiдмiннoстi, притлумлюеться гашекiвська безпосереднiсть i оригiнальнiсть, його творче новаторство; визначити мiсце Гашека в ряду лiтературних зв’язкiв нелегко. Вiн був явищем «нелiтературним». Винятковим, одним iз тих щасливцiв, для яких лiтературна творчiсть – це дiяльнiсть, робота, а не проблема. А всю решту, що лiтературу оточуе i супроводжуе, вiн прикривав ексцентричними вибриками й мiстифiкацiями.

Гашек, як i Кафка, був великим мiстифiкатором, виявляючи абсурдне i комiчне в самому життi. Хоча Йозеф К. менш вiдомий за Йозефа Ш., обое вони звинувачувалися у злочинах, котрi не чинили, обое блукали одними й тими ж iмперськими лабiринтами. Втiм, на думку П. Вайля, загальнолюдськi абстракцii «Процесу» i «Палацу» видаються унiверсальнiшими за австро-угорську фiгуративнiсть «Пригод…»[4 - Вайль П. Гений места // Иностранная литература. – 1998. – № 8. – С. 98.] Демонструючи звичну для Праги двошаровiсть, Гашек i посмертно перебувае паралельно до Кафки. Вiдомо, що в чеськiй мовi iснуе, з одного боку, поняття «кафкарна» – абсурд життя, але, з другого боку, е i «швейковiна» – пасивно-комiчний спротив абсурдовi. Якщо Кафку вважають пiдсвiдомiстю Праги, то Швейк репрезентуе ii альтернативу. Другий свiт Кафки так само жахливий, як i реальний, що позбавляе людину будь-якоi надii. Другий же свiт Швейка – простий i променистий. Недарма ще за життя письменник став героем цiлоi низки анекдотiв, бiльшiсть з яких вигадував i лiтературно «обробляв» вiн сам. І часто стае неможливим вiддiлити Гашека вiд Швейка (до речi, дослiдники докопалися, що iснував реальний Йозеф Швейк, котрий мешкав на Боiште, поряд з корчмою «Бiля чашi», по сусiдству з Гашеком), коли останнiй говорить: «Якби всi були розумними, то на свiтi було б стiльки розуму, що вiд цього кожний другий став би цiлковитим iдiотом».

Вихiдний пункт ставлення Гашека до творчостi – його богемний спосiб життя. Про нього навiть казали, що, якби вiн навiть нiчого не написав, однаково був би легендарною постаттю передвоенноi Праги. Деякi бiографи ламають голови над тим, як саме Гашек став втiленням богеми: чи то внаслiдок конкретних соцiальних умов, чи ж завдяки своему характеру й темпераменту. Очевидно, цi двi сторони невiддiльнi.

Основою свiтовiдчуття Гашека були отримана в дитинствi травма – страх перед нуждою, спричиненою невдачами i передчасною смертю батька; гостро критичне ставлення до австрiйськоi школи, бюрократизму, до церковного мракобiсся, пiзнiше – вiдраза до нудноi сiростi практичного життя: служби в аптецi та в банку. Невтримний темперамент штовхав зовнi несмiливого юнака до звiльнюючих вiд напруги ексцентричних витiвок. Всi гашекiвськi вибрики – наслiдок величезноi внутрiшньоi напруги. Свою коротку чиновницьку кар’еру, скажiмо, Гашек обiрвав тим, що одного прекрасного дня просто не з’явився до канцелярii. Йому остогидла пануюча в банку атмосфера, й вiн втiк на Балкани для допомоги македонським повстанцям.

У «Пригодах…» поедналися, утворивши синтез високого гатунку, двi провiднi художнi лiнii довоенноi творчостi Гашека: фольклорно-нарисова i сатирично-гiперболiчна. В поведiнцi i розповiдях Швейка е риси, котрi не вкладаються в рамки розумного i логiчного. Мiж тим саме в зiткненнi з цим, часом награним, iдiотизмом Швейка особливо наочно виступае справжнiй iдiотизм влади. Гашек одним з перших, поряд iз Кафкою, зумiв розкрити безглуздя буржуазного свiту завдяки елементам абсурдностi, що згодом навiть було названо «празькою iронiею».

Поняття «празька iронiя», запроваджене чеськими дослiдниками, передусiм Р. Питлiком, охоплюе широку сферу понять i торкаеться iсторii та ментальностi народу, котрий столiттями жив у стиснутому просторi Центральноi Європи, у просторi, облямованому не лише горами, але й владними iнтересами та утисками бiльших народiв, вiдтак мусив завжди поводитися таким чином, аби вижити, не втративши при цьому смак до життя, аби зберегтися, аби витримати. Уже сам цей факт свiдчить про те, що «празька iронiя» сягае вiд буденних банальностей до найвищих духовних iдеалiв, виходячи з того, що банальнiсть i абстракцiя – двi сторони однiеi й тiеi ж монети, одного унiверсального свiту.

«Празька iронiя» мае свое власне iсторичне та фiлософське корiння. Їi вiссю е буденне життя народу, що протягом сторiч перебував у якомусь тимчасовому станi, позбавлений можливостi мати власну репрезентацiю, вiдданий на поталу надвладi чужинцiв i свавiллю можновладцiв, котрi вирiшували за нього i без нього. Вiдтак довготривале вiдчуття деiлюзii, тимчасовостi й безнадii стало головною ознакою нацiональноi екзистенцii. Час вiд часу народовi щастило звiльнюватися зi свого безпросвiтного становища, хоча це нiколи не тривало довго i народ знову потрапляв у залежнiсть. Вiдтак у iсторii чеського народу протягом тривалого часу «фiлософiя дуба», бiльше вимрiяна та примарна, нiж зреалiзована, чергувалася з «фiлософiею очерету». Вiд браку можливостi виявити свiй власний погляд (бодай у формах офiцiйноi комунiкацii) празький sociatas виробив якусь анонiмну громадську думку, яка дуже рiзнилася в межах «ми» внизу i «вони» нагорi. Моральна роздвоенiсть, котра в багатьох iндивiдiв призводить до прилаштованостi й втрати вiдповiдальностi за долю цiлiсностi, веде, з iншого боку, до створення особливоi виражальноi сфери, котра замiняе вiдсутнiсть цiнностей офiцiйноi культури та девальвуе сакралiзованi владнi авторитети. Ця сфера характеризуеться значною вiльнiстю, яка спокутуеться виключно фрагментарними i деталiзованими спостереженнями й кадрами. Вона вiдтворюе iсторiю у смiховинах i анекдотах, розпорошуе подii у пригоди смiшних героiв та небилицi, що, власне, i е найхарактернiшою рисою «Пригод бравого вояка Швейка».

Ця особлива виражальна сфера розвиваеться на нивi анекдотичних коментарiв до подiй чи до панських забавок, набуваючи творчого та естетичного значення. Даний акцент особливо загострюеться в Празi, котра донедавна була перетином европейських шляхiв i культур, точкою зiткнення мовних самосвiдомостей. Існуе думка, що саме на вузлах мовних i культурних конфронтацiй i виникае велика лiтература.

Культура подiбного штибу спираеться на специфiчнi означувальнi iероглiфи, котрi е виразом пересiчноi свiдомостi тутешнього населення, втiм для непосвячених е часто незрозумiлою, ба й зашифрованою. Ззовнi це може виглядати як семантичний хаос, породжений мезальянсом мов i культур. Празька мовна свiдомiсть вбирае в себе майже непомiтнi контрасти й невiдповiдностi, подеколи, а у випадку з Гашеком дуже часто – мiстифiкацii. У своiй внутрiшнiй структурi ця культура охоплюе i горизонтальнi шари мови, вiддiляючи сферу «високого мистецтва» вiд комедiйноi царини периферii.

Подеколи цим верствам вiдповiдае розгалужене членування – нацiональне, соцiальне i релiгiйне. Навколо Праги, що магiчно вiдтворилася передусiм у творчостi нiмецьких письменникiв перед Першою свiтовою вiйною (Рiльке, Кафка, Майрiнк), а пiсля вiйни у творчостi чеських поетiв (Незвал, Сейферт), реалiзуеться Прага плебейська i люмпен-пролетарська (Гелнер, Гашек, Кiш та iн.). У цiй смисловiй (семантичнiй) атмосферi важливого значення набувае поняття контексту. Визначнi митцi цiеi доби усвiдомлювали, наскiльки життедайною е евокацiя периферiйноi культури вулицi. Поглиблення диференцiацii мовних шарiв приносить також можливiсть вiдродження вичерпаноi, здавалося, сфери сучасного мистецтва за рахунок неосяжного поля буденностi й банальностi, чистого та змiстового проявiв говiрки, арго i сленгу.

Повернення до демократичних форм, котре у свiтовiй творчостi не мае аналогiй, стосуеться не тiльки мистецтва, а й ментальностi пересiчноi людини. В народних верствах доходить до вiдродження, до втрати довiри до писаного слова, до сакралiзацii iсторичноi свiдомостi та демiстифiкацii офiцiйних культiв i ритуалiв. У бiльших масштабах це призводить до абсолютизацii деталей, почерпнутих з конкретного життевого досвiду, котрий як вияв автентичноi реальностi е, власне, протилежнiстю до офiцiйних мiфiв. Вiдраза до помпезних славностей i порожнього пафосу, опосередкованого за допомогою ораторськоi i журналiстськоi фразеологii, призводить до уславлення пересiчноi людини, котра в загальнiй моральнiй розхитаностi едина зберегла здатнiсть до iдентифiкацii: говорити переважно те, що думае, i не боятися висловити власну точку зору. Нiколи не виявляти ii демонстративно, манiфестовано (на цьому шляху на неi навряд би очiкував успiх), але приховано, за допомогою iронiчних натякiв i смислiв, переплетення вирваних з контексту шматкiв, що створюе враження дивакуватостi, блазнiвства, слабоумства, помпезноi зневаги до власноi екзистенцii.

Почуття соцiальноi незначущостi, а через це й прихований протест проти несправедливостi власного становища iнiцiюе у людей з празькоi вулицi вульгарну черствiсть, симульовану чи виправдану наiвнiстю, демонстративною «незацiкавленiстю» свiтом речей соцiальних, у чому й виявляеться фактичне нехтування офiцiйного пантеону.

Принцип «приховування» виявляеться у «празькiй iронii» в особливий спосiб. Не йдеться вже про пасивну, невербальну жестикуляцiю сiльськоi людини доби феодалiзму, котра ззовнi демонструе хитрувату мiмiку чи жестикуляцiю «шельменка-селюка», як це спостерiгаеться в бароковiй поезii, у «Вiдгомонi чеських пiсень» Челаковського чи «Наших фурiантах (чваньках)» Стропежнiцького. Не йдеться так само про актуалiзацiю казкового Гонзи, котрий обманюе своiх супротивникiв замовчуванням своiх кiнцевих цiлей, при цьому дивуючи несподiваним проявом сили й спритностi. «Празька iронiя» вiдрiзняеться також вiд титанiчного iндивiдуалiстичного протесту. Ця модель вичерпалася ще в позаминулому столiттi, не маючи надii на iснування в добу масових катастроф. На минулий етап критицизму 90-х рокiв ХІХ столiття молода генерацiя реагуе стилiзацiею й автостилiзацiею бунтiвника або мандрiвника, надiленого реальними рисами, й проявляе себе в безпосереднiй, заземленiй експресивнiй чуттевостi.

По-iншому виглядае справа в царинi буденноi свiдомостi. «Приховування» виявляеться у «празькiй iронii» завдяки парадоксально анонiмнiй вербальнiй активностi, перебiльшеною жвавiстю, балакучiстю, пустобрехливiстю, яке своiми знаками й натяками засвiдчуе численнi вiдблиски власних особистих коментарiв i позицiй, вдавано дурнуватих, непосвячених i «безвiдповiдальних». Саме в цьому парадоксальному вербальному зламi реалiзуеться поворот вiд мовчазного селянського мучеництва до радiсноi, вивiльняючоi балаканини празькоi вулицi; уможливлюе реагування на рафiнованi форми модерноi комунiкацii, зривання убогоi шкаралупи самовпевненоi офiцiйноi фразеологii i псевдонаукових iлюзiй на «прогрес»; у вершинних фазах iдеться про звернення до сутностi явищ i називання речей iхнiми власними iменами.

Головною ознакою «празькоi iронii», якою просто таки перенасичений Гашекiв роман, е раптовий семантичний поворот, непомiтна змiна поглядiв i точок зору, сприйнятих бiльшiстю з комiчною зневагою. Ззовнi все це виявляеться в особливiй непевностi, у блискучiй, майже непомiтнiй замiнi смислу й жесту. Поетика семантичних поворотiв на вiдмiну вiд алегорii не опираеться прямому означенню, навпаки: у вербальнiй реалiзацii використовуе загальнi пристрастi в мовленнi, в оповiдi. Виявляеться вона у фальшованих примiтках i коментарях, котрi нагадують мерехтливий блиск, завдяки чому «празька iронiя» викликае величезну ейфорiю у слухачiв.

Гашек-iронiк створюе враження одержимого незбагненною залюбленiстю в мигтiння та петляння, котрi подеколи неможливо усвiдомити до кiнця. Пiд впливом семантичного хаосу i жесту, сповнених замовчувань, натякiв й мiнiатюрних вербальних викликiв, вiдбуваеться iронiчна пiдмiна цiнностей i взаемин. Офiцiйнi та «великi» iсторичнi подii «маленька» людина-Швейк розумiе як скандальну фрашку; а свiй непомiтний шматочок дiйсностi й обмежений свiт дрiб’язкових подiй сприймае, навпаки, сакрально, як святкову подiю. Вiн уповнi увиразнюе обрядовiсть своiх смiшноге-роiчних ритуалiв (бiйки, гра в карти та в бiльярд, балачки за пивом i вином), про якi може переповiдати дотепно й цiкаво. Вiн мiстично обожнюе примарний свiт забав, iгор, спортивних та музичних атракцiонiв: популярнi зiрки е для нього предметом обожнювання i носiями його iлюзорних, пародiйних культiв.

Такi дрiбнi ритуали допомагають героевi зберегти рештки порядку серед мiнливоi, хаотичноi дiйсностi, котрi, однак, дiють незумисно гумористично, ба й гротесково. Тяжiння до своерiдних звичаiв поеднано у Гашека-iронiка з прагненням приховати власний свiт разом з iронiчною зневагою до великих, подеколи катастрофiчних подiй, що уможливлюе виявлення власного життевого та екзистенцiйного суверенiтету, здобуття внутрiшньоi свободи, котра хоч i була витиснена через тиск навколишнього свiту з суспiльного життя, проте не виведена остаточно з ладу. Повноправним вираженням цiеi вiльноi, розвинутоi фантазii стае рiзка, гротескова гримаса, що балансуе на межi чорного, шибеничного гумору. Вiн у чеського письменника i виступае часткою граничних ситуацiй i виразом останнiх залишкiв надii на те, що пощастить змiнити депресивнi настроi й здобути перемогу над ними. «Атавiстична» iронiя Швейка як репрезентанта празького населення зменшуе переваги влади й насильства до мiнiмуму, долаючи тиск у найпростiший спосiб: просто, як то кажуть, не бере в голову.

Живильним середовищем для формування стану ейфорii були празькi корчми, де iснуе простiр для розважливоi гри зi словом, для розмови, з якоi точиться безкiнечна радiсть життя. З часткового, подеколи справжнього, часом i надмiрного сп’янiння виростае не лише почуття спорiдненостi, що стимулюе зав’язування контактiв, але й особливий гатунок дiонiсiйського сп’янiння, збудження, що слугуе основою для розiгрування творчоi активностi.

Ця значуща атмосфера е не лише знаряддям особливоi, периферiйноi словесностi, але й резервуаром нових творчих можливостей, що було генiально продемонстровано Гашеком, роман якого «Пригоди бравого вояка Швейка» був фактично продиктований у корчмi. У цьому й полягае художня особливiсть репрезентованоi Гашеком «празькоi iронii», котра долае лiтературнi конвенцii, ба й конвенцii нонконформiзму, сягаючи аж творчих джерел, видобуваючи користь з вродженоi схильностi до гри, котра виростае з безпосереднього контакту зi свiтом «практичного» досвiду. Власне, iснуе два рiзних Швейки: один – «iдiот у вiйськовiй частинi», другий – зовнi простодушно-наiвний, але насправдi глибоко людяний i чутливий народний телепень, щедро надiлений гумором i хитрiстю (не випадково в архiвах вiйськово-польового суду на його справi стоiть помiтка: «намагався скинути маску лицемiрства i вiдкрито виступити проти особи нашого iмператора i нашоi держави». Тим самим автор досягае якогось спокiйного порозумiння з читачем, коментуе розчленування буття сучасноi людини з гумористичноi точки зору, розмовляючи з нею нiбито за неi самоi й «вiд серця».

Гашек оточив свого героя народними персонажами, здатними поцiнувати його дотепи i, як то кажуть, пiдлити масла у вогонь. Вустами Швейка i його приятелiв Гашек першим у чеськiй лiтературi «канонiзував» народну розмовну говiрку.

Необхiдна була свiтова вiйна, необхiдний був крах цiлоi iмперii, аби звичний порядок постав перед народною свiдомiстю, як гротесковий грангiньоль. Одначе як лiтературний герой Швейк належить не лише сучасностi, вiн одержав права громадянства у свiтовiй лiтературi, доповнивши галерею таких справдi народних персонажiв, як Іванушка-дурень, недоумкуватий Гонза, Ходжа Насреддiн, Тiль Уленшпiгель, Санчо Панса i Фiгаро.

Помiченi Гашеком людськi типи нiколи не переведуться у свiтi. Це незнищенна фiлософiя «тихоi, скромноi людини в поношеному одязi», яка дивиться на свiт з твердим переконанням, що «все, мовляв, гаразд i нiчого не трапиться, а коли що й трапиться, то так i мае бути, оскiльки завжди щось та й трапляеться». І саме в цьому нев’янучому оптимiзмi Швейка полягае нацiональний внесок чеського народу в скарбницю загальнолюдського досвiду.



Галина СИВАЧЕНКО




Частина перша

У тилу













Вступ


Велика доба потребуе великих людей. На свiтi е невiдомi скромнi героi, не увiнчанi славою Наполеона. Марно ви шукали б iхнi iмена в iсторii. Та коли проаналiзувати, – iхня слава, можливо, затьмарила б навiть славу Александра Македонського. У нашi днi на вулицях Праги можна зустрiти чоловiка в заношеному вбраннi, який, власне, i сам не уявляе свого значення в iсторii новоi, великоi доби. Вiн скромно йде своею дорогою, нiкого не турбуе, i до нього не чiпляються журналiсти з проханням про iнтерв’ю. Коли б ви запитали, як його звуть, вiн би вiдповiв дуже просто i скромно: «Я Швейк…»

І справдi, цей тихий, скромний, убого вдягнений чоловiк i е той старий бравий вояк Швейк, хоробрий герой, iм’я якого ще за часiв Австро-Угорщини було на устах усiх громадян Чеського королiвства й слава якого не померкне i в Республiцi.

Я дуже люблю цього бравого вояка Швейка i, змальовуючи його пригоди пiд час свiтовоi вiйни, переконаний, що всi ви будете симпатизувати моему скромному, невiдомому героевi. Вiн не пiдпалював храму богинi в Ефесi, як це зробив отой дурень Герострат, щоб потрапити до газет та шкiльних хрестоматiй.

А цього вже досить.



Автор




Глава I

Бравий вояк Швейк устряе у свiтову вiйну









– Ви знаете, нашого Фердинанда вбили, – сказала служниця Швейку, якого в свiй час вiйськова лiкарська комiсiя безапеляцiйно визнала iдiотом, завдяки чому вiн звiльнився з армii й тепер заробляв собi на прожиття продажем собак, паскудних, нечистокровних потвор iз родовiдними свiдоцтвами, сфабрикованими його власною рукою.

Крiм цього фаху Швейк мав ще й ревматизм i тепер саме натирав собi колiна оподельдоком.

– Якого це Фердинанда, панi Мiллерова? – поцiкавився Швейк, не перестаючи розтирати колiна. – Я знаю двох Фердинандiв. Один служить у аптекарському магазинi Прушi й якось помилково випив там пляшку якоiсь гидоти проти випадання волосся; а потiм знаю ще Фердинанда Кокошку. Той збирае по вулицях собаче лайно[5 - Той збирае по вулицях собаче лайно. – Їх використовували в дубильних розчинах при обробцi шкiр. Цей Фердинанд не був божевiльним, як це могло б видатись iз фрази Швейка.]. Обох анiтрохи не шкода.

– Та що ви, паночку, таж це пана ерцгерцога Фердинанда[6 - …пана ерцгерцога Фердинанда – Франц Фердинанд Карл Людвiг Йосиф Марiя фон Есте (1863—1914) – небiж австро-угорського цiсаря Франца Йосифа І; був убитий разом iз своею дружиною Софiею Хотек у Сараевi 28 червня 1914 p.; Конопiште – село бiля Бенешова (центр. Чехiя), маеток ерцгерцога Фердинанда.] з Конопiште, отого гладкого, богомiльного.

– Матiр Божа! – вигукнув Швейк. – От так гарна iсторiя. А де ж це з паном ерцгерцогом таке трапилось?

– Уколошкали його, паночку, в Сараевi з револьвера. Вiн iздив туди зi своею ерцгерцогинею автомобiлем.[7 - Вiн iздив туди зi своею ерцгерцогинею автомобiлем. – Софiя Хотек не була ерцгерцогинею. Франц Йосиф І дуже неприхильно поставився до шлюбу небожа iз простою графинею i надав iй лише титул герцогинi Гогенберзькоi з правом iменуватися «ii високiсть». Дiтей вiд цього шлюбу було визнано «морганатичними» (народженими в нерiвному шлюбi) i позбавлено права на престол. Навiть пiд час траурноi церемонii Франц Йосиф образив пам’ять подружжя, поклавши на могилу Софii двi бiлi рукавички (ознака лише придворноi дами, яка не мае вiдношення до родини монарха). Сама церемонiя вiдбувалася занадто офiцiйно i прохолодно. Проте уряд Австро-Угорщини використав це вбивство як привiд для оголошення вiйни Сербii, що стало поштовхом для розпалювання Першоi свiтовоi вiйни (1914—1918).]

– Он як, панi Мiллерова, автомобiлем! Ну-ну, такий пан може собi це дозволити. Але йому, мабуть, i на думку не спало, що такi мандри автомобiлем можуть зле скiнчитись. Та ще й у Сараевi – це ж у Боснii, панi Мiллерова. Тут, мабуть, турки рук доклали. Та що там казати: не треба було вiдбирати в них тiеi Боснii та Герцоговини[8 - Тут, мабуть, турки рук доклали…не треба було вiдбирати в них тiеi Боснii та Герцоговини. – Швейк помиляеться. Фердинанда з дружиною вбив сербський студент Гаврило Принцiп (1894—1918) з органiзацii «Млада Босна». У 1908 p. Австро-Угорщина анексувала Боснiю i Герцеговину.]. Ось воно як, панi Мiллерова. То кажете, пан ерцгерцог уже став перед Божим судом. А довго мучився?

– Ясновельможний ерцгерцог зразу й сконали, паночку. Звiсно, револьвер – не iграшка. Ось недавно в нас в Нусле один пан бавився револьвером i перебив геть усю родину та ще й двiрника, що прийшов подивитися, хто це там на четвертому поверсi зняв таку стрiлянину.

– Трапляеться револьвер, панi Мiллерова, що не вистрiлить, хоч ти сказись. Таких систем чимало. Але на пана ерцгерцога придбали, напевно, щось лiпше, й голову закладаю, панi Мiллерова, що той, хто це зробив, добре на таке причепурився. Бо, знаете, стрiляти у пана ерцгерцога – неабияка праця. Це вам не браконьеровi стрiляти в лiсничого. Тут уся справа в тому, як до нього добратись. В якомусь лахмiттi до такого пана i не посувайся. Тут треба йти в цилiндрi, щоб вас полiцай загодя не цапнув.

– Та воно тих напасникiв, кажуть, було там чимало[9 - Та воно тих напасникiв, кажуть, було там чимало… – В замаху брало участь принаймнi 7 змовникiв. Перша спроба виявилась невдалою (бомбою Н. Кабрiновича було поранено офiцера охорони). Фердинанда було вбито, коли автомобiль звернув на вулицю, де Принцiп чекав на своiх товаришiв. Безпеку Ф. в Сараево було органiзовано вкрай погано. Щоб уникнути занадто пишного прийому Ф. (а вiдтак гнiву iмператора), на його охорону було видiлено лише 120 полiцейських. На шляху слiдування Ф. було розставлено дуже мало солдатiв. Сам шлях було обрано невдало (вузькi, незручнi для маневру вулички).], паночку.

– Про це й говорити годi, панi Мiллерова, – сказав Швейк, закiнчуючи розтирати колiно, – якби ви хотiли вбити пана ерцгерцога або найяснiшого нашого цiсаря, то напевне б iз кимсь порадились. Бiльше людей – бiльше розуму. Цей порадить одне, той iнше, й справа вийде, як спiваеться в нашому гiмнi. Головне, аби не прогавити митi, коли такий пан повз вас проiде. Ось, наприклад, ви, мабуть, пам’ятаете того пана Луккенi, що проштрикнув терпугом нашу небiжчицю Єлизавету[10 - …пам’ятаете того пана Луккенi, що проштрикнув терпугом нашу небiжчицю Єлизавету? – Луiджi Луккенi – член руху анархiстiв. 10 вересня 1898 p. у Женевi вбив австрiйську цiсарiвну Єлизавету Баварську – дружину Франца Йосифа І. Ч. Ломброзо наводив фотографiю Луккенi як одне iз пiдтверджень своеi теорii (див. прим. до с. 39).]? Вiн же прогулювався з нею, от i вiрте пiсля цього комусь; вiдтодi жодна iмператриця не ходить на прогулянку. І подiбне чекае ще не на одного. Ось побачите, панi Мiллерова, доберуться вони ще й до росiйського царя й царицi, а можливо, боронь Боже, i до найяснiшого нашого цiсаря, коли вже почин зробили з тим його дядьком[11 - …а можливо, боронь Боже, i до найяснiшого нашого цiсаря, коли вже почин зробили з тим його дядьком. – Швейк знову помиляеться. Фердинанд був племiнником Франца Йосифа І, а не дядьком.]. У старого ворогiв до бiса. Куди бiльше, нiж у того Фердинанда. Оце якось один панок у шинку розповiдав: прийде, каже, час, i тi цiсарi скапуватимуть, як свiчки, один по одному; iх, каже, й державна прокуратура не врятуе. Потiм виявилось, що той пан не мав чим заплатити, й шинкар мусив покликати полiцая. А вiн як затопить шинкаревi в пику раз, а полiцаевi аж двiчi. І його вiдвезли в полiцiйному кошику, щоб прочумався. Го-го, панi Мiллерова, дiються нинi речi, скажу я вам. Це ще одна втрата для Австрii. Коли я був на вiйськовiй службi, один пiхотинець застрелив капiтана. Зарядив гвинтiвку й пiшов у канцелярiю. Там йому сказали: тобi, мовляв, нема чого тут робити. А вiн свое та свое: хочу, каже, говорити з паном капiтаном. Капiтан вийшов до нього й тут же влiпив йому казармений арешт, а той пiдняв гвинтiвку й пальнув капiтановi просто в серце. Куля вилетiла крiзь спину та ще й шкоди наробила в канцелярii: розбила пляшку чорнила, а воно облило службовi папери.

– І що потiм сталося з тим солдатиком? – спитала панi Мiллерова згодом, коли Швейк уже одягався.

– Повiсився на пiдтяжках, – вiдповiв Швейк, чистячи свого котелка. – А тi пiдтяжки навiть не його були. Вiн позичив iх у тюремного наглядача, мовляв, у нього штани спадають. Що ж вiн, дурний був чекати, доки його розстрiляють? Не дивуйтеся, панi Мiллерова, в такому становищi кожному голова обертом пiде. Наглядача за це розжалували й припаяли йому шiсть мiсяцiв. Але вiн iх не вiдсидiв. Утiк до Швейцарii й зробився там проповiдником у якiйсь сектi. Тепер чесних людей обмаль, панi Мiллерова. Гадаю, що й пан ерцгерцог Фердинанд у тому Сараевi не розчовпав, що воно за пташка той, хто в нього стрiляв. Побачив цього панка i, певно, подумав: «Це, мабуть, порядна людина, якщо вiтае мене». А панок тим часом його й бацнув. Всадив одну кулю чи кiлька?

– Газети, паночку, пишуть, буцiмто пан ерцгерцог був як решето. Той випустив у нього геть усi набоi.[12 - Газети, паночку, пишуть, буцiмто пан ерцгерцог був як решето. Той випустив у нього геть усi набоi. – Принцiп встиг зробити лише два пострiли. Першим було вбито Ф., а другим – його дружину. Панi Мюллерова переказуе першi неточнi повiдомлення про вбивство.]

– Це йде, панi Мiллерова, як по маслу, страшенно швидко. Я для такоi справи купив би собi браунiнг. На вигляд – iграшка, а тим часом за двi хвилини можна з нього перестрiляти двадцять ерцгерцогiв, байдуже – худих чи гладких. Хоча, мiж нами кажучи, панi Мiллерова, в товстопузого ерцгерцога вцiлити, безперечно, легше, нiж у худого. Пам’ятаете, як отi португальцi пiдстрелили свого короля? Вiн був такий самий черевань[13 - Пам’ятаете, як отi португальцi пiдстрелили свого короля? Вiн був такий самий черевань. – 1 лютого 1908 р. у Лiссабонi було вбито португальського короля Карлоса І Браганца Кобурзького (разом iз сином Луiсом). Навряд чи його можна назвати дуже товстим. На фотографii вiн виглядае дорiдним, симпатичним чоловiком.]. Та що й казати, адже ж королi нiколи худенькими не бувають. Ну, зараз я йду до шинку «Пiд келихом», а коли з’являться за тим пiнчером, – я вже взяв за нього завдаток, – то скажiть, що вiн у мене на селi у псарнi, я йому недавно пiдрiзав вуха, й, доки вони не загояться, песика не можна перевозити, бо вуха застудяться. Ключ залишiть у двiрнички.

У шинку «Пiд келихом» сидiв лише один вiдвiдувач. Це був таемний агент державноi полiцii Бретшнейдер. Шинкар Палiвец мив череп’янi пiдставки з-пiд кухлiв, а Бретшнейдер марно намагався зав’язати з ним серйозну розмову.

Палiвец був вiдомий грубiян, кожне друге слово в нього було «дупа» або «гiвно». Водночас вiн був начитаний i радив кожному прочитати, що саме написав про цю другу рiч Вiктор Гюго, переказуючи останню вiдповiдь староi гвардii Наполеона англiйцям у битвi пiд Ватерлоо.[14 - …i радив кожному прочитати, що саме написав про цю другу рiч Вiктор Гюго, переказуючи останню вiдповiдь староi гвардii Наполеона англiйцям у битвi пiд Ватерлоо. – Полковник Наполеонiвськоi гвардii Камброн на пропозицiю англiйцiв здатися вiдповiв: «Merde! (лайно!) Гвардiя вмирае, але не здаеться». Цю сцену описав В. Гюго в романi «Знедоленi» (кн. І, част. ХІV).]

– Гарне лiто маемо, – вiв далi Бретшнейдер свою серйозну розмову.

– Все це гiвна варте, – вiдповiв Палiвец, ставлячи пiдставки до скляноi шафи.

– Та й устругнули ж вони штуку нам у Сараевi, – з проблиском надii озвався Бретшнейдер.

– В якому «Сараевi»? – перепитав Палiвец. – У тому нусельському шинку? Там же щодня бiйка. Вiдома рiч – Нусле![15 - Вiдома рiч – Нусле! – Район Праги. Вiн i досi мае погану кримiногенну репутацiю.]

– У боснiйському Сараевi, пане шинкарю. Застрелили там нашого пана ерцгерцога Фердiнанда. Що ви на це?

– Я в такi справи не втручаюсь. З такими справами хай вони мене поцiлують у дупу, – чемно вiдповiв пан Палiвец, закурюючи люльку. – Бо в нашi часи встрявати в такi справи – це однаковiсiнько що в зашморг лiзти. Я дрiбний торговець. Хто до мене приходить i замовляе собi пиво, тому я наливаю, а якесь там Сараево, полiтика чи небiжчик ерцгерцог – це не для нас, на цьому нiчого не заробиш, хiба що камеру в Панкрацi.[16 - …хiба що камеру в Панкрацi – в’язниця в однойменному районi Праги.]

Бретшнейдер замовк i розчаровано обвiв очима порожнiй шинок.

– Тут колись висiв портрет найяснiшого нашого цiсаря, – за хвилину знову заговорив вiн, – отам, де тепер дзеркало.

– Еге ж, правду кажете, висiв, – ствердив пан Палiвец, – та той портрет дуже мухи засрали, от я й винiс його на горище. Бо, знаете, ще хтось, бува, дозволив би собi кинути якесь слово й могли б iз цього вийти неприемностi. А на бiса менi це здалось?

– У тому Сараевi, напевно, паскудно воно вийшло, пане шинкарю?

На це пiдступне пряме запитання пан Палiвец вiдповiв надзвичайно обережно:

– Пiд цю пору в Боснii i Герцоговинi бувае страшенна спека. Коли я там служив, ми нашому обер-лейтенантовi мусили класти лiд на голову.

– В якому ж полку ви служили, пане шинкарю?

– Я цих дрiбниць не пам’ятаю, бо нiколи такими дурницями не цiкавився, – вiдповiв пан Палiвец. – Багато знатимеш – швидко посивiеш.

Таемний агент Бретшнейдер надовго замовк, i його похмуре обличчя пожвавiшало лише з приходом Швейка, який увiйшов у шинок i, замовивши чорне пиво, зауважив:

– У Вiднi сьогоднi також траур.

Бретшнейдеровi очi блиснули надiею, i вiн похапцем промовив:

– У Конопiште вивiсили десять чорних прапорiв.

– А iх повинно там бути дванадцять, – зауважив Швейк, вiдпивши пива.

– А чому ви гадаете, що дванадцять? – спитав Бретшнейдер.

– Для рiвного рахунку, щоб була дюжина: краще рахувати, та й купувати на дюжину вигiднiше, – вiдповiв Швейк.

Запала тиша, аж ii порушив сам Швейк, зiтхнувши:

– Виходить, вiн уже перед Божим судом, дай йому, Господи, царство небесне. Навiть не дочекався, поки стане цiсарем. Коли я служив у вiйську, один генерал упав з коня й розбився. Хотiли йому допомогти сiсти знову в сiдло, пiдсадити його, аж глянь, – а вiн мертвiсiнький. І теж мав пiти вгору: мiтив у фельдмаршали. Це трапилося пiд час вiйськового параду: вони, цi паради, до добра нiколи не доводять. У Сараевi, мабуть, теж був якийсь парад. Пам’ятаю, одного разу на такому парадi менi бракувало на мундирi двадцять гудзикiв, то за це мене на чотирнадцять дiб замкнули до буцегарнi, й два днi я пролежав, як той Лазар, зв’язаний «козлом»[17 - …я пролежав, як той Лазар, зв’язаний «козлом» – вид покарання в австро-угорськiй армii, коли солдату прив’язували залiзними ланцюгами руки до нiг i залишали так лежати протягом доби i бiльше. Лазар – герой евангельськоi притчi «Про багатого i Лазаря» (Лука 16: 19—31), символiзуе земнi страждання.]. Але що ж удiеш? В армii мусить бути дисциплiна. Інакше нiхто б нiкого не слухався. Наш обер-лейтенант Маковец завжди казав нам: «Дисциплiна, бовдури, повинна бути, бо iнакше ви б лазили, як мавпи, по деревах, а вiйськова служба з вас, йолопи, людей зробить». Хiба ж це не правда? Уявiть собi парк, скажiмо, на Карлаку[18 - …парк, скажiмо, на Карлаку – розмовна назва Карловоi площi в центрi Праги.], а на кожному деревi сидить недисциплiнований солдат. Це мене завжди найбiльше лякало.

– У Сараевi це робота сербiв, – спрямовував розмову Бретшнейдер.

– Помиляетесь, – вiдповiв Швейк, – то зробили турки через Боснiю й Герцоговину. – І Швейк виклав своi погляди на зовнiшню полiтику Австрii на Балканах: турки в 1912 роцi програли вiйну з Сербiею, Болгарiею та Грецiею. Вони хотiли, щоб Австрiя iм допомогла, а цього не сталось, ось вони й застрелили Фердинанда.

– Ти любиш туркiв? – звернувся Швейк до шинкаря Палiвца. – Любиш тих собак нехрещених, адже ж нi?

– Менi аби клiент, – сказав Палiвец, – хай вiн буде й турок. Яке дiло нам, торговцям, до полiтики? Заплатив за пиво – сиди в шинку й базiкай собi досхочу. Це мiй принцип. Хай би хто там убив нашого Фердинанда – серб чи турок, католик чи магометанин, анархiст чи младочех[19 - младочех – член радикальноi партii Младочехiв, заснованоi в 1874 р. Їi лiдером був д-р Карел Крамарж.], – менi однаковiсiнько.

– Гаразд, пане шинкарю, – мовив Бретшнейдер, який знову втратив надiю, що хтось iз цих двох уловиться, – але ви згоднi, що це велика втрата для Австрii?

Замiсть шинкаря вiдповiв Швейк:

– Авжеж, утрата, тут нiчого не скажеш. Жахлива втрата, бо хiба ж Фердинанда можна замiнити якимсь там йолопом? Шкода тiльки, що вiн не був ще товстiший.

– Що ви хочете цим сказати? – ожив Бретшнейдер.

– Що хочу сказати? – охоче вiдповiв Швейк. – А ось що: коли б вiн був гладший, то напевно б його грець побив ще тодi, коли вiн ганяв у Конопiште бабiв, якi в його лiсах збирали хмиз та гриби, й тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тiльки: дядько найяснiшого пана цiсаря, а вони його застрелили. Таж це ганьба, всi газети про це пишуть. У нас в Будейовiце на ярмарку проштрикнули у сварцi одного торговця худобою на прiзвище Бржетiслав Людвiк[20 - Бржетiслав Людвiк – невигаданий персонаж. У Будейовiце дiйсно жив такий торговець худобою, але нещастя, описаного Гашеком у романi, з ним нiколи не траплялося. Цей Людвiк був другом Гашека з дитинства. За зневагу до свого iменi, використаного в романi, Бржетiслав Людвiк видав у 1946 p. брошуру про Гашека, в якiй навiв деякi подробицi з його особистого життя.]. У нього був син Богуслав, i от куди той, бувало, прийде продавати поросят, нiхто в нього нiчого не купуе, а кожен каже: «Це син того, проштрикнутого, вiн теж, мабуть, добра каналiя». Кiнець кiнцем йому нiчого не залишалось, як стрибнути в Крумловi з мосту у Влтаву, а потiм довелося його звiдти витягати, довелося оживляти, довелося з нього воду викачувати, й все ж таки вiн сконав на руках у лiкаря, коли той йому щось впорснув.

– Ну й дивнi ж у вас порiвняння, – значуще промовив Бретшнейдер, – говорите спочатку про Фердинанда, а потiм одразу про торговця худобою.

– Якi там порiвняння? – запротестував Швейк. – Боронь Боже, щоб я хотiв когось iз кимсь порiвнювати. Пан шинкар мене знае. Правда ж, я нiколи нiкого нi з ким не порiвнював? Я тiльки не хотiв би опинитися в шкурi вдови ерцгерцога[21 - Я тiльки не хотiв би опинитися в шкурi вдови ерцгерцога. – Швейк знову реагуе на першi не дуже точнi повiдомлення про смерть Фердинанда. Графиню Софiю Хотек було вбито разом з Фердинандом. Вона пережила його щонайбiльше на 15 хвилин.]. Що ж вона тепер робитиме? Дiти – сироти, маеток в Конопiште без господаря. А виходити ще раз за якогось iншого ерцгерцога? Яку з цього матиме користь? Поiде з ним знову до Сараева й вдруге залишиться вдовою. От кiлька рокiв тому був у Злiвi бiля Глубокоi один лiсник iз таким паскудним прiзвищем Пiндьоур. Застрелили його браконьери, й лишилася пiсля нього вдова з двома дiтьми. За рiк вона знову вийшла замiж за лiсника, Пепiка Шавловiца з Мидловарiв. Та що ж, i того порiшили. Тодi вийшла замiж утрете, й знову ж таки за лiсника, та й каже: «Бог любить трiйцю. Якщо й тепер не пощастить, то вже сама не знаю, що вдiю». Ясно, що й цього застрелили, а вона вже мала з тими лiсниками шестеро дiтей. Пiшла вона до канцелярii князя в Глубоку скаржитись, якого вона з отими лiсниками клопоту зазнала. Тодi iй порадили Яреша, сторожа з Ражицькоi греблi[22 - Тодi iй порадили Яреша, сторожа з Ражицькоi греблi… – дiд Гашека. Був доглядачем ставкiв князя Шварценберга.]. І що б ви думали? Втопили його, як обловлювали ставок. А вона вже й вiд нього народила двое дiтей. Потiм узяла собi каструвальника з Воднян, так той ii раз уночi гепнув сокирою й сам добровiльно на себе заявив. Коли його потiм в окружному судi у Пiсеку вiшали, вiн укусив священика за нiс i сказав, що взагалi, мовляв, нi в чому не каеться, й до того ж говорив щось дуже погане про нашого найяснiшого цiсаря.

– А ви не знаете, що вiн про нього говорив? – голосом, сповненим надii, запитав Бретшнейдер.

– Цього вам сказати не можу, бо цього нiхто не вiдважився повторити. Але, кажуть, щось нечувано страшне, бо один присутнiй при тому судовий радник аж iз глузду з’iхав, його ще й досi тримають в божевiльнi, щоб, бува, чого не розпатякав. То була не звичайна собi образа найяснiшого монарха, що iх напiдпитку сиплють.

– А якi ж то образи на нашого найяснiшого монарха напiдпитку сиплють? – поцiкавився Бретшнейдер.

– Будь ласка, панове, перемiнiть пiсеньку, – обiзвався шинкар Палiвець. – Я, знаете, цього не люблю. Щось бовкнеш, а тодi шкодуватимеш.

– Якi образи на нашого монарха напiдпитку сиплють? – повторив Швейк. – Всiлякi. Впийтеся, замовте, щоб вам заграли австрiйський гiмн, i побачите, що почнете верзти. Навигадуете стiльки на нашого найяснiшого цiсаря, що, якби лише половина з того була правда, вистачило б йому ганьби на цiле життя. Але наш старий добряга насправдi цього не заслужив. Самi подумайте. Втратив сина Рудольфа ще молодим, у розквiтi сил[23 - Втратив сина Рудольфа ще молодим, у розквiтi сил. – Рудольф Лотарiнзький – единий син Франца Йосифа І. Мав некерований i норовливий характер, який успадкував вiд своеi матерi – Єлизавети Баварськоi. Був одружений з бельгiйською принцесою Стефанiею, але шлюб виявився невдалим. 30 сiчня 1889 p. 30-рiчного Рудольфа i його коханку – 17-рiчну баронесу Марiю Вечора – знайшли мертвими у мисливському будиночку в Мейерлiнгу (маеток родини Вечора), куди вiн iздив на полювання. За офiцiйною версiею Р. застрелив Марiю i покiнчив життя самогубством через психiчну хворобу. Але що вiдбулося насправдi – достеменно невiдомо й досi. За деякими вiдомостями Франц Йосиф І пiсля того, як йому повiдомили про смерть Р., сказав: «Помер як дрiбний кравець-пiдмайстер». Його поховали у Вiднi в сiмейному склепi Габсбургiв церкви Ордену капуцинiв. Марiю поховали в сусiдньому абатствi Хайлiгенкройц. Пiзнiше ii родичi збудували там капличку. До 1918 р. iм’я Марii Вечори було в Австро-Угорщинi пiд суворою забороною.]. Жiнку Єлизавету проштрикнули терпугом. Потiм десь пропав його брат Ян Орт[24 - Потiм десь пропав його брат Ян Орт… – Іоганн Непомук Сальватор фон Габсбург (1852—1890) – ерцгерцог Австрiйський i принц Тосканський. Дослужився до фельдмаршала австро-угорськоi армii (1879). Випустив брошуру «Муштра чи виховання», яка роздратувала вищi армiйськi кола. Вiв переговори щодо болгарського престолу, чим дуже розгнiвав Франца Йосифа. Вимушений був подати у вiдставку з вiйськових постiв. У 1889 p. зрiкся всiх титулiв i прийняв iм’я Яна Орта. Вивчивши навiгацiю, в 1890 р. на шхунi «Санта Маргарита» вiдплив до Пiвденноi Америки. В Магеллановiй протоцi потрапив у шторм i загинув разом iз всiею командою. У Вiднi влаштували лише найнеобхiднiшу панахиду i навiть не приховували зловтiхи. За неофiцiйною версiею – дiстався Чилi i оселився в Пунта-Аренас. Час вiд часу мандрував Андами, шукаючи гiрських проходiв iз Чилi до Аргентини. Мав репутацiю дивака i вiдлюдника, який любив природу.], а брата – мексиканського цiсаря – розстрiляли пiд муром якоiсь фортецi[25 - …брата – мексиканського цiсаря – розстрiляли под муром якоiсь фортецi. – Ерцгерцог Фердинанд Максимiлiан фон Габсбург. В 1864 p. при активнiй допомозi Наполеона ІІІ одержав престол iмператора Мексики. Згодом був узятий в полон республiканськими вiйськами президента Хуареса i 19.VІ.1867 р. розстрiляний пiд муром фортецi Кверетаро (Керетаро). Цю сцену зображено на картинi Е. Мане «Розстрiл iмператора Максимiлiана в Кверетаро» (1867). Похований у Вiднi.]. Тепер знову пiд старiсть застрелили дядечка. Та тут треба мати залiзнi нерви. А потiм про це згадае якийсь п’яниця й починае його лаяти. Коли нинi щось вибухне, пiду добровольцем i служитиму найяснiшому цiсарю нашому, хоч би мене на капусту посiкли!

Швейк хильнув як слiд пива й повiв далi:

– Ви гадаете, що наш найяснiший усе це подаруе? То погано його, мабуть, знаете. Вiйна з турками неодмiнно мусить бути. Ви вбили мого дядечка, так ось вам по пицi. Вiйна неминуча. Сербiя й Росiя нам у цiй вiйнi допоможуть. Завариться така катавасiя, що аж пiр’я летiтиме.

Швейк у цю вiщу хвилину натхнення був прекрасний. Його простодушне, усмiхнене обличчя сяяло, мов мiсяць уповнi. Йому все було просте i ясне.

– Можливо, – малював вiн далi майбутне Австрii, – на нас, на випадок вiйни з Туреччиною, нападуть нiмцi, бо ж нiмцi й турки одна рука. Це такi бестii, що немае iм у свiтi рiвних. Але ми можемо об’еднатись iз Францiею. Вона ще з сiмдесят першого року мае зуб на Нiмеччину[26 - Можливо… на нас, на випадок вiйни з Туреччиною, нападуть нiмцi, бо ж нiмцi й турки одна рука. Це такi бестii, що немае iм у свiтi рiвних. Але ми можемо об’еднатись iз Францiею. Вона ще з 71 року мае зуб на Нiмеччину. – Швейк знову помиляеться. Австро-Угорщина разом з Нiмеччиною та Італiею (згодом перейшла на бiк Антанти) воювала якраз проти Англii, Францii й Росii (Антанта). Туреччина воювала на боцi Нiмеччини i Австро-Угорщини.]. Ось тобi вже й почнеться танок. Вiйна буде, бiльше не скажу вам анi слова!

Бретшнейдер встав i урочисто промовив:

– Бiльш i не треба говорити, ходiмте зi мною в коридор, я скажу вам дещо.

Швейк вийшов за агентом у коридор, де на нього чекала маленька несподiванка. Товариш по склянцi показав йому орлика[27 - …показав… орлика… – на значку агентiв таемноi полiцii Австро-Угорщини було зображено герб iз двоголовим австрiйським орлом. Подiбний значок використовуеться полiцiею Австрii й зараз.] й заявив, що вiн Швейка заарештовуе й негайно вiдведе до полiцii. Швейк намагався довести, що добродiй, очевидно, помиляеться, бо вiн, Швейк, зовсiм не винний, вiн же не сказав жодного слова, яке могло б кого-небудь образити. Однак Бретшнейдер вiдповiв, що Швейк насправдi вчинив кiлька злочинiв, серед яких найголовнiший – державна зрада.

Потiм вони повернулися до шинку, й Швейк звернувся до пана Палiвца:

– Я випив п’ять кухлiв пива та з’iв одного рогалика з сосискою. Тепер дай менi ще чарочку слив’янки, i я пiду, бо мене заарештовано.

Бретшнейдер показав пановi Палiвцу орлика, хвилину дивився на нього, а потiм запитав:

– Ви одруженi?

– Так.

– А ваша дружина може вести торгiвлю за вашоi вiдсутностi?

– Може.








– Ну, то все гаразд, пане шинкарю, – весело промовив Бретшнейдер, – покличте сюди вашу дружину й передайте iй справи, бо ввечерi ми приiдемо по вас.

– Не журися, – потiшив шинкаря Швейк, – мене заарештували тiльки за державну зраду.

– А мене за що? – заскиглив пан Палiвец. – Я ж був такий обережний.

Бретшнейдер усмiхнувся й з переможним виглядом пояснив:

– За те, що ви сказали, нiбито мухи запаскудили нашого найяснiшого цiсаря. Ми вам виб’емо тих мух iз голови, Швейк вийшов iз шинку «Пiд келихом» у супроводi агента. Вiн стежив за виразом Бретшнейдерового обличчя й, коли вони були вже на вулицi, спитав зi своею добродушною посмiшкою:

– Може, менi зiйти з тротуара?

– Навiщо?

– Гадаю, що коли я заарештований, то не маю права ходити тротуаром.

Входячи у ворота управлiння полiцii, Швейк промовив:

– Незчулись, як уже тут. Ви часто буваете «Пiд келихом»?

Саме тодi, як Швейка вели до канцелярii полiцii, в шинку «Пiд келихом» пан Палiвец передавав справи зарюмсанiй дружинi, по-своему заспокоюючи ii:

– Не плач, не рюмсай! Що вони менi можуть зробити через обiсраний цiсарiв портрет?

Отак любо й мило встряв бравий вояк Швейк у свiтову вiйну. Історикiв, без сумнiву, цiкавитиме той факт, що вiн передбачав далеке майбутне. Правда, ситуацiя пiзнiше склалася iнакше, нiж Швейк викладав ii «Пiд келихом», та вiн же не мав дипломатичноi освiти, й це слiд узяти до уваги.




Глава II

Бравий вояк Швейк в управлiннi полiцii


Сараевський замах переповнив полiцiйне управлiння численними жертвами. Тягали одного по одному, а старий iнспектор у приймальнi добродушно говорив:

– Вам цей Фердинанд боком вилiзе!

Коли Швейка замкнули в однiй з багатьох камер другого поверху, там уже сидiло цiле товариство – шiсть чоловiк. П’ятеро примостилися навколо столу, а в кутку на нарах, немов тримаючись осторонь вiд них, чапiв чолов’яга середнього вiку.

Швейк почав розпитувати, за що саме кого посадили. Вiд п’ятьох, що сидiли бiля стола, дiстав майже одну й ту саму вiдповiдь:

«Через Сараево», «через Фердинанда», «через те вбивство пана ерцгерцога», «за Фердинанда», «за те, що в Сараевi пана ерцгерцога спровадили на той свiт».

Шостий, який цурався тих п’ятьох, сказав, що вiн тому не хоче мати з ними нiчого спiльного, аби на нього не впала якась пiдозра; вiн, мовляв, сидить тут лише за спробу вбивства з метою пограбування одного дядька iз Голице.

Швейк пiдсiв до товариства змовникiв; тi вже вдесяте оповiдали, як вони вклепалися в цю iсторiю.

Їх усiх, крiм одного, спiткало це в шинку, винарнi або в кав’ярнi. Винятком був надзвичайно гладкий пан в окулярах, iз заплаканими очима. Його заарештували вдома, на квартирi, бо за два днi до замаху в Сараевi вiн оплатив «У Брейшки» рахунок за двох сербських студентiв-полiтех-нiкiв; до того ж таемний агент Брiкс бачив його п’яненьким у iхньому товариствi в «Монмартрi» на Ржетезовiй вулицi, де вiн за них теж платив, як це стверджував його власний пiдпис у протоколi. На попередньому слiдствi в полiцii вiн у вiдповiдь на всi запитання тiльки одноманiтно квилив:

– Я маю паперову крамницю.

На що дiставав таку ж стереотипну вiдповiдь:

– Це вас не виправдовуе.

Невеликий на зрiст пан, якого схопили у винарнi, був учителем iсторii й намагався викласти власниковi винарнi iсторiю рiзних замахiв. Його заарештували саме тодi, коли вiн кiнчив психологiчний аналiз кожного замаху словами:

– Ідея замаху така ж проста, як «колумбове яйце».

– Так само як те, що вас чекае панкрацька тюрма, – доповнив його висновок комiсар полiцii на допитi.

Третiй змовник був головою добродiйного товариства «Добромiл» у Годковiчках. Того дня, коли стався замах, «Добромiл» влаштував у парку гуляння з музикою. Прийшов жандармський вахмiстр i попросив присутнiх розiйтися, бо, мовляв, Австрiя в жалобi, на що голова «Добромiлу» добродушно вiдповiв:

– Зачекайте хвилинку, хай дограють до кiнця «Гей, слов’яни».[28 - «Гей, слов’яни» – пiсня «Гей, слов’яни» була складена в Празi у 1834 p. словаком Само Томашiком. Надрукована була в Словаччинi у 1838 p. i спiвалась на мотив польськоi мазурки. Пiсня була дуже популярною серед слов’ян i вважалась гiмном слов’янських народiв. Зараз – державний гiмн Сербii й Чорногорii.]

Тепер вiн сидiв з похнюпленою головою й нарiкав:

– У серпнi переобиратимуть правлiння, i коли я доти не повернуся додому, може статися, що мене не оберуть. А мене вже десятий раз обирають головою. Я цiеi ганьби не переживу.

Дивну штуку втнув небiжчик Фердинанд четвертому заарештованому, людинi бездоганноi вдачi й незаплямованоi репутацii. Цiлi два днi вiн уникав будь-яких розмов про Фердинанда й раптом увечерi в кафе за «мар’яжем», б’ючи трефового короля козирною бубновою сiмкою, сказав:

– Сiм кульок, як у Сараевi.[29 - Сiм кульок, як у Сараевi. – Знову йдеться про суб’ективне сприйняття повiдомлення про вбивство (див. прим. – Ф. вбито одним пострiлом).]

П’ятий, котрого, як вiн сам засвiдчив, посадили «через те вбивство пана ерцгерцога в Сараевi», ще й сьогоднi мав наiжене вiд жаху волосся та бороду й тим дуже скидався на кошлатого пiнчера. У ресторанi, де його заарештували, вiн не тiльки не вимовив анi слова, але навiть i газет не читав про вбивство Фердинанда. Вiн сидiв сам-один бiля столика, коли до нього пiдiйшов якийсь пан, сiв навпроти й несподiвано запитав:

– Ви читали?

– Не читав.

– Знаете?

– Не знаю.

– А знаете, про що йдеться?

– Не знаю, мене це не цiкавить.

– А все ж таки вас це повинно було б цiкавити.

– Не знаю, що б мене могло цiкавити. Я викурюю сигару, випиваю кiлька кухлiв пива, вечеряю, а газет не читаю. Газети брешуть. Навiщо менi хвилюватись?

– Значить, вас не цiкавить оте вбивство в Сараевi?

– Мене взагалi не цiкавить жодне вбивство, хай то буде в Празi, Вiднi, Сараевi чи Лондонi. На це е державнi установи, суди та полiцiя. Якщо когось десь уб’ють, то так йому й треба, – чого ти, бовдуре, був такий необережний, що дозволив себе вбити?

Це були його останнi слова в тiй розмовi. Вiдтодi вiн що п’ять хвилин лише голосно повторював:

– Я не винен, я не винен.

Цi слова вiн вигукував i в воротях полiцiйного управлiння, цi ж слова повторюватиме, коли його везтимуть до карного суду в Прагу, й з тими словами вiн увiйде до своеi тюремноi камери.

Вислухавши всi цi страшнi змовницькi iсторii, Швейк вважав за доцiльне розтлумачити усю безнадiйнiсть iхнього становища.

– Кепськi нашi справи, – так почав вiн своi слова розради, – й неправду ви кажете, що вам, що нам усiм нiчого не загрожуе. Для чого ж тодi полiцiя, коли не для того, щоб за нашi дурнi язики дерти з нас лико. Коли вже прийшли такi небезпечнi часи, що в ерцгерцогiв смалять, то хай нiхто не витрiщае баньки, коли його тягнуть до полiцii. Все це робиться заради помпи: треба ж Фердинандовi перед похороном зробити рекламу. А що нас тут, як чортiв у пеклi, то тим краще, буде веселiше. Коли я ще служив у вiйську, пiд замком не один раз сидiла половина роти. Таких невинних, що iх засудили нi за цапову душу, було й було. Та не лише в армii, а й в судах. Пам’ятаю, якось засудили одну жiнку за те, що вона задушила своiх новонароджених близнят, хоч вона присягалася, що не могла задушити близнят, бо в неi народилося лише одне дiвчатко, яке iй пощастило задушити зовсiм безболiсно, анi писнуло. Проте ii все ж таки засудили за подвiйне вбивство. Або отой невинний циган iз Забеглiце, що вломився вночi пiд Рiздво до крамнички. Вiн клявся й божився, нiби хотiв лише погрiтися, – та лисого дiдька йому це допомогло. Коли вже суд ухопить щось у своi руки, – бiда. Бiда, але так i мусить бути. Хоч не всi люди такi негiдники, як можна про них подумати, та спробуй-но вiдрiзнити порядного вiд пройдисвiта, а надто сьогоднi, в такий важкий час, коли уколошкали цього Фердинанда. Колись, як я ще служив у вiйську в Будейовiце, у лiсi, за полiгоном, застрелили пса, а цей пес належав пану капiтановi. Той, коли дiзнався про це, викликав нас усiх, вишикував i каже: хай вийде з шеренги кожний десятий! Я, зрозумiло, також був десятий. Ми виструнчилися, стоiмо, анi руш. А капiтан ходить довкола нас i горлае: «Ви падлюки, волоцюги, нiкчеми, плямистi гiени! За цього пса вас усiх треба в карцер запхати, сiчки з вас наробити, пострiляти, живцем поварити. Я з вами панькатись не буду: чотирнадцять днiв нiхто анi кроку з казарми». Так тодi ж iшлося про собаку, а тепер про самого пана ерцгерцога, отже тут треба такого страху нагнати, щоб ця жалоба була такою як слiд.

– Я не винен, я не винен, – твердив наiжачений чолов’яга.

– Ісус Христос теж був не винен, – сказав Швейк, – а проте його розiп’яли. Нiколи, нiде й нiкого не цiкавила доля якоiсь безвинноi людини. «Maul halten und weiter dienen»[30 - Тримай рота на замку i служи (нiм.).], – як казали нам у вiйську. Це найпевнiше i найкраще.

Швейк лiг на нари й заснув щасливим сном.

Тим часом привели ще двох. Один iз них був боснiйцем. Вiн ходив по камерi, скреготiв зубами й через слово сичав: «Йоб твою душу». Боснiйця непокоiла думка, що в управлiннi полiцii пропаде його кошик iз крамом.

Другим новачком був шинкар Палiвец. Помiтивши знайомого, Швейка, вiн збудив його й трагiчним голосом вигукнув:

– І я вже тут!

Швейк щиро потиснув йому руку й мовив:

– Дуже радий. Я знав, що той пан дотримае слова, коли казав, що по вас теж прийдуть. Така точнiсть – надзвичайно добра рiч.

Одначе пан Палiвец вiдповiв, що така точнiсть гiвна варта, й пошепки поцiкавився у Швейка, чи решта цих арештованих панiв, бува, не злодii, бо, мовляв, йому як торговцевi це б могло зашкодити. Швейк пояснив, що всi, крiм одного, посадженого за спробу вбивства селянина з Голiце з метою пограбування, належать, через ерцгерцога, до iхнього товариства.

Пан Палiвец образився та запротестував – вiн, мовляв, тут не через якогось там дурного ерцгерцога, а через самого найяснiшого цiсаря. Це всiх дуже зацiкавило, й вiн розповiв про те, як мухи обпаскудили найяснiшого монарха.

– Засрали його, бестii, – кiнчив вiн розповiдь про свою прикру пригоду, – та ще й мене самого довели до тюрми. Я цього тим мухам не подарую, – додав вiн погрозливо.

Швейк знову заснув, але ненадовго, бо по нього прийшли, аби вiдвести на допит.

Отже, пiднiмаючись сходами до третього вiддiлу на допит, Швейк нiс свiй хрест на Голгофу, сам не помiчаючи свого мучеництва.

Уздрiвши табличку, що плювати на сходах заборонено, вiн попрохав у полiцая дозволу плюнути в плювальницю й в сяевi своеi власноi простодушностi вступив до канцелярii зi словами:

– Добрий вечiр вам, панове, всiм разом.

Замiсть вiдповiдi хтось штурхнув його пiд ребра й пiдштовхнув до столу, за яким сидiв пан iз холодним чиновницьким обличчям, риси якого свiдчили про звiрячу жорстокiсть – нiби вiн щойно зiйшов зi сторiнок книжки Ломброзо[31 - …зi сторiнок книжки Ломброзо… – Ломброзо Чезаре (1835—1909) – iтал. професор психiатрii, який у своiх працях намагався довести, що причини злочинiв треба шукати в успадкованих психологiчних особливостях органiзму злочинцiв, що зовнiшньо проявляються у певних рисах обличчя (сплющений нiс, низький лоб, великi щелепи тощо – ознаки дегенерацii), хоча у своiй класифiкацii злочинцiв й не вiдкидав iнших чинникiв. Висунув гiпотезу про взаемозалежнiсть генiальностi i божевiлля. Ідеi Ломброзо справили значний вплив на подальший розвиток психiатрii, хоча в цiлому його вчення неодноразово спростовувалось науковцями.] «Про типи злочинцiв».

Вiн кровожерливо глянув на Швейка й наказав:

– Не робiть iдiотськоi мiни.

– Це вiд мене не залежить, – серйозно вiдповiв Швейк. – Мене списали з вiйськовоi служби за iдiотизм, i особлива комiсiя офiцiйно визнала за iдiота. Я офiцiйний iдiот.

Подiбний до злочинця пан заскреготiв зубами.

– Те, в чому вас звинувачують, i всi вашi вчинки свiдчать, що в вас усi клепки на мiсцi.

І вiн нарахував Швейковi цiлу низку рiзних злочинiв, починаючи з державноi зради й кiнчаючи образою його величностi та членiв цiсарського дому. У центрi тiеi групи злочинiв виблискувало схвалення вбивства ерцгерцога Фердинанда, з якого виходила парость iз новими злочинами, серед яких особливо вирiзнялося пiдбурювання до бунту, оскiльки це сталося в публiчному мiсцi.

– Що ви на це скажете? – переможно спитав пан iз звiрячими рисами обличчя.

– Цього й справдi багато, – невинно вiдповiв Швейк, – а що забагато, те шкодить.

– Ось бачите, самi погоджуетесь.

– Я погоджуюся з усiм, бо строгiсть мусить бути, без строгостi нiхто нiколи нiчого не зробить. Наприклад, коли я служив у вiйську…

– Заткнiть пельку! – ревнув полiцiйний радник на Швейка. – Говорiть тодi, коли вас про щось питатимуть. Розумiете?

– Чому ж не розумiти, – сказав Швейк. – Дозвольте доповiсти, розумiю i в усьому, що ваша милiсть ласкаво скажуть, я зумiю зорiентуватись.

– З ким маете зносини?

– Зi своею служницею, шановний пане.

– А чи не маете знайомих у мiсцевих полiтичних колах?

– Маю, шановний пане. Купую вечiрнiй випуск «Нацiональноi полiтiки» – «сучки».[32 - Купую вечiрнiй випуск «Нацiональноi полiтики» – «сучки». – «Нацiональна полiтика» – газета, що видавалась з 1882 p. Виходила двiчi на день, мала багато рiзноманiтних додаткiв i була однiею з найлояльнiших щодо Вiдня. За безпринципнiсть i прислуговування владi ii в народi прозвали «сучкою».]

– Геть! – заверещав на Швейка пан iз звiрячим виразом обличчя.

Коли Швейка виводили з канцелярii, вiн сказав:

– На добранiч, шановний пане.

Повернувшись до камери, Швейк повiдомив усiх арештованих, що такий допит – це жарти. Там на вас трохи погримають, а наприкiнцi виженуть.

– Ранiше, – вiв далi Швейк, – бувало куди гiрше. Читав я колись у книжцi, що обвинуваченi мусили ходити по розпеченому залiзу й пити розтоплене олово, аби можна було виявити невинного. А хто не хотiв признаватися, тому запихали ноги в iспанськi чоботи[33 - iспанськi чоботи – середньовiчне знаряддя тортур.] й розтягували на драбинi або пекли йому пожежним смолоскипом боки, як це робили зi Святим Яном Непомуцьким[34 - …як це робили iз Святим Яном Непомуцьким – Ян (Йоганек) iз Помуку (1340—1393) – чеський католицький святий, покровитель Чехii. Доктор теологii, яку вивчав у Падуi (Італiя). Був генеральним вiкарiем (заст. архiепископа) празького епископства. За наказом короля Вацлава IV його пiддали тортурам i втопили у Влтавi через глибокий конфлiкт мiж королем i празьким архiепископом Яном з Йенштейну, який займав занадто самостiйну позицiю у важливих церковних справах. Я. Непомуцький став жертвою репресiй проти людей архiепископа i не пiдкорився королю навiть пiд тортурами (див. прим. до розд. «Швейк денщиком у фельдкурата»).Пiзнiше католики склали легенду, за якою Я. Непомуцький загинув нiбито за те, що вiдмовився виказати таемницю королеви, довiрену йому на сповiдi. Вперше ii в 1433 р. вiдтворив Томас Ебендорфер з Хасельбаху – проф. Вiденського унiверситету. Вона стала посилено культивуватись пiсля битви на Бiлiй Горi (1620) як протиставлення пам’ятi про Яна Гуса. В 1729 р. папа Бенедикт ХІІІ проголосив Я. Непомуцького святим.]. Той, кажуть, верещав при цьому так, нiби з нього шкуру живцем дерли, й не переставав ревти, аж поки його в шкiряному мiшку не скинули з Елiшчиного мосту[35 - …скинули з Елiшчиного мосту – мiст через Влтаву. Швейк помиляеться. Елiшчин мiст було побудовано в 1865—1867 рр., а Ян Непомуцький жив у ХIV сторiччi.]. Таких випадкiв було безлiч. А потiм ще людину четвертували або садовили на палю десь там бiля музею. А якщо злочинця кидали лише до пiдземелля, на голодну смерть, то вiн почувався так, немовби знову на свiт народився.

– Тепер сидiти в тюрмi – просто забавка, – смакував далi Швейк. – Нiяких тобi четвертувань, жодних iспанських чобiт. Матраци маемо, стiл маемо, лавку маемо, не тиснемося, мов оселедцi в бочцi, юшку одержуемо, хлiб дають, дзбанок води приносять, убиральня просто-таки пiд самiсiньким носом. У всьому видно прогрес. Правда, трохи далеко на допит ходити, аж через три коридори й на поверх вище, зате в коридорах чисто й людей повнiсiнько: одного ведуть сюди, другого туди, молодого, старого, чоловiкiв, жiнок. Принаймнi радiеш, що ти тут не сам. Кожен упевнено йде своею дорогою й не боiться, що йому в канцелярii скажуть: «Ми тут порадились, i взавтра вас або четвертують, або спалять, як ви самi виберете». Напевно, тодi було важко вирiшувати, що саме вибрати, i я, панове, думаю, не один би з нас у таку хвилину розгубився. Та що тут багато говорити, свiт не той став, пiшло з iншоi бочки й, що не кажiть, на нашу користь.

Тiльки-но вiн закiнчив промовляти на захист сучасного ув’язнення громадян, як наглядач вiдчинив дверi й гукнув:

– Швейк! Одягтись i на допит!

– Я одягнуся, – вiдповiв Швейк. – Я проти цього нiчого не маю, але боюся, що тут якась плутанина. Адже мене раз уже з допиту поперли, то я боюсь, аби пани, якi тут сидять зi мною, не гнiвалися, бо я йду вже вдруге на допит, а вони ще й разу там не були. Ще, чого доброго, почнуть менi заздрити.

– Вилiзти й не патякати! – була вiдповiдь на джентльменську заяву Швейка.

Швейк знову опинився перед добродiем з обличчям злочинця, той без будь-якоi передмови запитав твердо й рiшуче:

– У всьому признаетесь?

Швейк втупив своi лагiднi синi очi в невблаганного пана й лагiдно мовив:

– Якщо шановний пан бажають, аби я зiзнався, то я зiзнаюся, менi це не зашкодить. Але якщо скажете: «Швейку, нi в чому не зiзнавайтесь», – я викручуватимуся, хоч би з мене i паси дерли.

Суворий пан написав щось у протоколi й, подаючи Швейковi перо, наказав пiдписатись.

І Швейк пiдписав донос Бретшнейдера з таким додатком:



«Усi вищезазначенi обвинувачення проти мене справедливi.

Йозеф Швейк»


Пiдписавшись, Швейк звернувся до суворого пана:

– Може, треба ще щось пiдписати? Чи, може, прийти менi вже вранцi?

– Вранцi вас вiдвезуть до кримiнального суду, – почув вiн у вiдповiдь.

– О котрiй годинi, шановний пане? Щоб, боронь Боже, не проспати.

– Геть! – ревнуло вже вдруге з того боку стола.

Повертаючись до своеi новоi домiвки з залiзними гратами, Швейк промовив до полiцая, який його супроводив:

– Тут усе йде як по маслу.

Щойно за ним замкнулися дверi, як друзi по камерi засипали його рiзними запитаннями, на якi Швейк ясно й чiтко вiдповiв:

– Я зараз зiзнався, що, мабуть, це я вбив ерцгерцога Фердинанда.

Шестеро чоловiкiв iз жаху зiщулилися пiд завошивленими ковдрами.

Лише боснiець промовив:

– Вiтаю вас.

Вмощуючись на нарах, Швейк сказав:

– Свинство, що в нас тут немае будильника.

Проте вранцi його пiдняли й без будильника i рiвно о шостiй годинi вiдвезли в «зеленому Антонi» до крайового кримiнального суду.

– Хто рано встае, тому Бог дае, – звернувся Швейк до своiх супутникiв, коли «зелений Антон»[36 - «зелений Антон» – вiзок, пофарбований у зелений колiр, в якому возили дрiбних злочинцiв до управлiння полiцii. За однiею з версiй так називався тому, що першим вiзником на ньому був Антон Доуше; назва залишилась i пiсля того, як вiзки замiнили на автомобiлi. Але вiрогiднiшою видаеться версiя, за якою ця назва походить вiд нiм. словоспол. Gr?ner (зелений колiр, що на нiм. злоч. жаргонi означав небезпеку, непевнiсть) Anton (назва берлiнськоi в’язницi на Антонштрассе).] виiздив з ворiт управлiння полiцii.




Глава III

Швейк перед судовими лiкарями


Чистi затишнi кiмнати крайового кримiнального суду справили на Швейка якнайприемнiше враження: побiленi стiни, пофарбованi в чорне грати й гладкий пан Демартiнi – старший наглядач слiдчоi тюрми з фiалковими нашивками й кантами на форменому кашкетi. Фiалковий колiр було запроваджено не тiльки тут, а й для релiгiйних вiдправ у Великопостову середу та Страсну п’ятницю.

Повторювалася славнозвiсна iсторiя римського панування над Єрусалимом. В’язнiв виводили й ставили внизу на першому поверсi перед судом Пiлатiв 1914 року, а слiдчi – сучаснi Пiлати – замiсть чесно вмити руки, посилали по печеню з червоним перцем та по пльзенське пиво до «Тессiгу»[37 - «Тессiг» – празький ресторан.], передаючи до державноi прокуратури все новi й новi протоколи обвинувачення.

Тут, здебiльшого, зникала всяка логiка, а перемагав §, душив §, обовдурював §, пирскав §, смiявся §, загрожував §, убивав § i не прощав §. Це були жонглери законами, жерцi мертвоi букви закону, пожирачi обвинувачених, тигри австрiйських джунглiв, якi розраховували свiй стрибок на обвинуваченого вiдповiдно до номера параграфа.

Виняток становили кiлька осiб (так само як i в полiцiйному управлiннi), котрi ставилися до законiв не так уже й серйозно, бо й помiж куколем знайдеться пшениця.

До одного з таких панiв i привели Швейка на допит. То був лiтнiй добродушний чолов’яга, який, допитуючи колись вiдомого вбивцю Валеша[38 - …допитуючи колись вiдомого вбивцю Валеша – Валеш Алоiз. Працював у Празi садiвником. В 1902 р. на замiськiй вiллi (в змовi iз своею дружиною i дочкою) вбив молотком Матiльду Ганзелiнову i застрелив Йозефа Такача з метою пограбування. Трупи були закопанi поруч в садку. Пiсля сварки з дружиною вiн вiдкопав труп Ганзелiновоi й вiднiс його на смiтник, маючи на метi помститися. Там же вiн залишив картку з написом «Вона була вбита в пiдвалi. Скоро вiдкриеться ще один злочин». В 1905 р. апеляцiйний суд Праги винiс смертний вирок самому Валешу i його дружинi Людмилi. Їх дочку (Франтiшку Єлiнкову) було засуджено до 7 р. ув’язненя суворого режиму. Вона померла у в’язницi м. Ржепи i похована недалеко вiд В. Бабiнського (див. прим. до с. 81). Про Валеша iснуе народна пiсня, яка в цiлому адекватно вiдтворюе перебiг подiй.], жодного разу не забув сказати: «Сiдайте, будь ласка, пане Валеш, тут якраз е один вiльний стiлець». Коли привели Швейка, цей добродiй з властивою йому милою чемнiстю запропонував в’язневi сiсти й сказав:

– Отже, ви i е той самий пан Швейк.

– Гадаю, – вiдповiв Швейк, – що я ним повинен бути, бо й мiй татуньо був Швейк, i мамуня панi Швейкова. Не можу ж я завдати iм сорому, вiдмовившися вiд свого прiзвища.

Ласкавий усмiх промайнув обличчям судового радника, що провадив допит.

– Ну й накоiли ж ви лиха. Чимало лежить на вашiй совiстi.

– Я завжди маю на своiй совiстi чимало всякоi всячини, – усмiхаючись iще ласкавiше, нiж пан судовий радник, сказав Швейк. – Може, я маю на совiстi значно бiльше, нiж зволите мати ви, вельмишановний пане.

– Це видно з пiдписаного вами протоколу, – сказав не менш ласкавим тоном судовий радник. – Чи не чинили, бува, на вас у полiцii якогось натиску?

– Та боронь Боже, ласкавий пане. Я сам iх питав, чи мушу пiдписатися, а коли менi запропонували пiдписатися, то я iх i послухав. Не битися ж менi з ними через свiй власний пiдпис. Я б собi цим аж нiяк не допомiг. Порядок е порядок, i нема про що тут балачку розводити!

– Пане Швейку, ви почуваете себе цiлком здоровим?

– Щоб цiлком здоровим, то не скажу, вельмишановний пане раднику. Маю ревматизм, натираюсь оподельдоком.

Лiтнiй пан знову ласкаво посмiхнувся.

– Що б ви сказали, якби ми вас вiдправили на огляд до судових лiкарiв?

– Сподiваюся, що зi мною не так уже зле, щоб тi пани марнували на мене свiй час. Мене вже оглядав якийсь пан лiкар у полiцii, чи, бува, не хворий я на трипер.

– Знаете, пане Швейку, ми все ж таки спробуемо звернутися до судових лiкарiв. Скличемо добру комiсiю, посадовимо вас до слiдчоi в’язницi, ви там гарненько вiдпочинете. Мiж iншим, ще одне запитання. Ви, згiдно з протоколом, нiбито проголошували, що ось незабаром вибухне вiйна?

– Вибухне, вельмишановний пане раднику, ось-ось вибухне.

– А не бувае у вас вряди-годи якихось ударiв?

– Нi, не бувае, пане раднику. Правда, одного разу мене ледве не вдарила якась машина на Карловiй площi, але це було багато рокiв тому.

На цьому допит скiнчився. Швейк подав пановi судовому радниковi руку й, повернувшись до камери, сказав своiм сусiдам:

– Так от, через убивство пана ерцгерцога Фердинанда мене будуть оглядати судовi лiкарi.

– Мене теж оглядали судовi лiкарi, – мовив один молодик, – це було тодi, коли я через килими попав пiд суд присяжних. Мене визнали тодi недоумкуватим. Тепер я продав чужу парову молотарку, й менi нiчого не зможуть зробити. Мiй адвокат учора сказав, що коли вже раз мене визнали недоумкуватим, то менi згодиться це на все життя.

– Я тим судовим лiкарям i поготiв не вiрю, – зауважив iнтелiгентний на вигляд чоловiк. – Одного разу я пiдробив векселi й про всяк випадок почав ходити на лекцii доктора Гевероха[39 - …почав ходити на лекцii доктора Гевероха – Геверох Антонiн (1869—1927) – вiдомий чеський психiатр, проф. Карлового унiверситету, директор Державного iнституту для психiчнохворих у Празi (1919—1927). Автор книги «Про дивакiв i незвичних людей» (1901), в якiй описав багато психiчних розладiв.]. Коли мене впiймали, я вдавав iз себе паралiтика точнiсiнько так, як iх змальовував пан доктор Геверох: укусив одного судового лiкаря за ногу, випив чорнило з чорнильницi й, пробачте, панове, на очах усiеi комiсii наклав купу в куточку. Але саме тому, що я одному з них прокусив литку, мене визнали цiлком здоровим, i це мене згубило.

– Я цих оглядiв зовсiм не боюся, – заявив Швейк. – Коли я був на вiйськовiй службi, мене оглядав один ветеринар, i хоч би тобi що.

– Судовi лiкарi – сама наволоч, – вiдiзвався невеличкий скоцюрблений чоловiчок. – Нещодавно на моiй луцi випадково вiдкопали якийсь кiстяк, i судовi лiкарi заявили, нiби той чоловiк сконав вiд удару по головi якимсь тупим предметом сорок рокiв тому, а менi тридцять вiсiм, проте мене посадили, хоч я маю i метрику, i копiю з церковноi книги, i посвiдку на право проживання.

– Я гадаю, – сказав Швейк, – що слiд на все дивитися з кращого боку. Адже кожен може помилятись i мусить обов’язково помилятися, що бiльше над чимсь розмiрковуе. Судовi лiкарi – теж люди, у них своi вади. Ось, наприклад, одного разу в Нусле, саме бiля мосту через Ботич[40 - Ботич – струмок у Празi.], коли я вночi повертався з «Банзетiв»[41 - …я вночi повертався з «Банзетiв» – «Банзети» – празький ресторан.], до мене пiдiйшов один пан i потяг гарапником по головi. Я беркиць на землю, а вiн присвiтив менi в обличчя й каже: «Помилка, це не вiн», – i так розлютився через цю помилку, що вперiщив мене ще раз по спинi. Помилятись аж до самоi смертi – таке вже людям на роду написано. Хоча б отакий випадок: один чоловiк знайшов уночi якогось напiвзамерзлого скаженого пса, взяв його з собою додому й пхнув жiнцi пiд перину. Пес зiгрiвся, опритомнiв i покусав цiлу родину, а найменшого в колисцi розiрвав i зжер. Або, наприклад, я вам розповiм, як у нас удома помилився один токар. Вiн вiдiмкнув подiльський костьол, думаючи, що прийшов додому, роззувся в ризницi, думаючи, що вiн у себе в кухнi, вмостився на вiвтар, думаючи, нiби вiн у своiй хатi в лiжку, накрився якимись покровами з вiвтаря зi священними написами, а пiд голову поклав собi Євангелiе та ще якiсь священнi книги, щоб вище було пiд головою. Вранцi його знайшов там паламар. Токар уже до того часу протверезився й добродушно пояснив, що це, мовляв, помилка. «Нiчого собi помилка, – вiдповiв паламар, – через таку помилку треба знову костьол освячувати». Потiм погнали того токаря до судових лiкарiв, а тi довели, що вiн був при повному глуздi й цiлком тверезий, бо, мовляв, коли б вiн набрався, то ключем не потрапив би в замок костьольноi брами. Потiм цей токар так i помер у Панкрацькiй тюрмi. Або ще наведу вам один приклад, як у Кладно помилився полiцiйний пес – вiвчарка знаменитого ротмiстра Роттера. Ротмiстр Роттер дресирував тих собак i випробовував iх на рiзних волоцюгах, так що всi волоцюги почали обминати Кладненську округу, мов зачумлену. Тодi Роттер наказав жандармам за всяку цiну знайти когось пiдозрiлого. Тi й привели йому одного разу досить пристойно вдягненого чоловiка – вони натрапили на нього в Ланських лiсах. Вiн сидiв там на пеньку. Роттер наказав вiдрiзати клаптик поли вiд його пальта й дав той клаптик понюхати собакам. Потiм цього чоловiка вiдвели до якоiсь цегельнi за мiстом, а по слiдах пустили дресированих собак. Тi його знайшли й привели назад. Потiм того чоловiка примусили лiзти по якiйсь драбинi на горище, стрибати через мур i кидатися в ставок, а собаки, звичайно, за ним. Врештi виявилось, що це був депутат-радикал, якому остогидло засiдати в парламентi, й вiн виiхав на прогулянку до Ланських лiсiв. Тому я й кажу: немае людей, що не помиляються. Це трапляеться з усiма: хай то вченi, чи придуркуватi, чи просто неосвiченi бовдури. Навiть мiнiстри помиляються.

Комiсiя судових лiкарiв, яка мала вирiшити, наскiльки психiчний стан обвинуваченого Швейка вiдповiдае чи не вiдповiдае всiм його перелiченим у рапортi злочинам, складалася з трьох дуже поважних панiв. Причому погляд кожного зокрема дiаметрально рiзнився вiд будь-якого погляду iнших двох. Вони були представниками трьох рiзних протилежних напрямкiв i психiатричних шкiл, i коли цi протилежнi науковi табори дiйшли до цiлковитоi згоди щодо Швейка, то це можна пояснити лише тим приголомшливим враженням, яке Швейк справив на всю комiсiю, ввiйшовши до зали, де мали обстежити його психiчний стан.

Побачивши на стiнi портрет австрiйського монарха, вiн вигукнув: «Панове, хай живе цiсар Франц Йосиф Перший!»

Справа була зовсiм ясна. Завдяки Швейковому спонтанному виступовi вiдпала цiла низка запитань. Залишилися тiльки найважливiшi. Вiдповiдi на них мали на пiдставi системи доктора психiатра Каллерсона, доктора Гевероха й англiйця Вейкiнга[42 - Каллерсон, Вейкiнг – в медичнiй лiтературi такi прiзвища не зустрiчаються. Найвiрогiднiше, Гашек просто iх вигадав.] пiдтвердити первiсну думку про Швейка.

– Чи радiй важчий за олово?

– Я його, пробачте, не важив, – зi своею милою посмiшкою вiдповiв Швейк.

– Ви вiрите в кiнець свiту?

– Насамперед я мусив би той кiнець побачити, – недбало кинув Швейк, – утiм, напевно, завтра я його ще не дочекаюсь.

– Чи могли б ви вирахувати дiаметр земноi кулi?

– Нi, панове, не зумiв би, – вiдповiв Швейк, – але я б вам, панове, також загадав одну загадку: стоiть чотириповерховий будинок, а в цьому будинку на кожному поверсi вiсiм вiкон. На даху два даховi вiконця й два комини. На кожному поверсi живе по двое квартирантiв. А тепер, панове, скажiть менi, в якому роцi померла двiрникова бабуня?

Судовi лiкарi значуще перезирнулись, та, незважаючи на це, один iз них поставив ще таке запитання:

– Чи знаете ви, яка найбiльша глибина в Тихому океанi?

– Цього, панове, не знаю, – почули вони у вiдповiдь, – але думаю, що там, безперечно, глибше, нiж пiд Вишеградською скелею на Влтавi.[43 - …пiд Вишеградською скелею на Влтавi… – найглибше мiсце на рiчцi.]

– Досить? – лаконiчно поцiкавився голова комiсii.

Але все ж таки один iз членiв комiсii попросив дозволу ще запитати.

– Скiльки буде, якщо дванадцять тисяч вiсiмсот дев’яносто сiм помножити на тринадцять тисяч вiсiмсот шiстдесят три?

– Сiмсот двадцять дев’ять, – вiдповiв Швейк, не змигнувши оком.

– Гадаю, цього досить, – промовив голова комiсii, – можете вiдвести обвинуваченого на попередне мiсце.

– Дякую вам, панове, – шанобливо сказав Швейк. – З мене цього також цiлком досить.

Коли Швейка вивели, колегiя трьох дiйшла спiльного висновку, що Швейк вроджений кретин, що вiн iдiот згiдно з усiма законами природи, вiдкритими вченими-психiатрами. У висновках, надiсланих слiдчому, мiж iншим, було зазначено:

«Судовi лiкарi, що пiдписалися нижче, дiйшли згоди в дiагнозi незаперечного психiчного отупiння й вродженого кретинiзму Йозефа Швейка, представленого вищевказанiй комiсii. Вислову «Хай живе цiсар Франц Йосиф Перший!» цiлком достатньо, щоб визнати душевний стан Йозефа Швейка, як стан безнадiйного iдiота, на пiдставi чого комiсiя, що пiдписалася нижче, пропонуе:

1. Припинити слiдство проти Йозефа Швейка.

2. Вiдiслати Йозефа Швейка пiд нагляд до психiатричноi лiкарнi для з’ясування, якою мiрою його душевний стан небезпечний для оточення».

Саме тодi як складалися цi висновки, Швейк розповiдав товаришам по камерi:

– На Фердинанда вони начхали, а патякали зi мною про ще бiльшi дурницi. Наприкiнцi ми одне одному сказали, що з нас цiеi розмови досить, i розiйшлись.

– Я нiкому не вiрю, – зауважив скоцюрблений маленький чоловiчок, на чиiй луцi випадково викопали чийсь кiстяк. – Все це шахрайство.

– Але й шахрайство на свiтi мае бути, – сказав Швейк, вкладаючись на нари. – Якби люди зичили добра кожному своему ближньому, то незабаром усi б поскублися помiж собою.




Глава IV

Швейка викидають з божевiльнi


Описуючи пiзнiше свое перебування в божевiльнi, Швейк розсипався в похвалах:

– Справдi, не знаю, чого тим божевiльним не до шмиги, що iх там тримають. Там же дозволяють качатися голяка по пiдлозi, вити шакалом, казитись i кусатись. Зробив би ти таке десь на вулицi, люди б дивом дивувались, а в божевiльнi це як раз плюнути. Там така воля, про яку й соцiалiстам нiколи не снилось. Кожен може видавати себе i за Господа Бога, i за Дiву Марiю, i за Папу Римського, i за короля англiйського, i за найяснiшого цiсаря або за Святого Вацлава[44 - …або за Св. Вацлава – Святий Вацлав (906—929 чи 935) – чеський князь, патрон Чехii. Запровадив у чеських землях християнство. Вбитий за наказом свого брата Болеслава. Пiсля створення празького епископства у 972 р. проголошений «мучеником за вiру». «Святовацлавська легенда» вiдiграла значну роль в iсторii Чехii.]. Правда, той, що вдавав iз себе Вацлава, був увесь час зв’язаний, лежачи голяком в одиночцi. Був там i такий, що репетував, нiби вiн архiепископ. Той нiчого iншого не знав, тiльки обжирався i дещо, вибачте, робив, що римуеться зi словом «обжирався», але нiхто там цього не соромився. А один навiть видавав себе за Святих Кирила та Мефодiя, щоб одержувати по двi порцii. Один пан був вагiтний. Вiн кожного запрошував на хрестини. Багато там було шахiстiв, полiтикiв, рибалок i скаутiв, колекцiонерiв поштових марок, фотографiв-аматорiв. Один потрапив туди через якiсь старi горщики, що iх вiн називав урнами. Іншого весь час тримали в гамiвнiй сорочцi, щоб вiн не мiг вирахувати, коли настане кiнець свiту. Я зустрiвся там i з кiлькома професорами. Один усе ходив слiдом за мною, переконуючи, що цигани походять iз Крконоше[45 - …що цигани походять iз Крконоше – гори в пiвнiчно-схiднiй Чехii.], а другий доводив, що всерединi земноi кулi е ще одна куля, набагато бiльша за ту, верхню.

Кожен мiг там молоти язиком про все, що заманеться, немов у парламентi. Одного разу почали розповiдати казки та й побилися, коли з якоюсь принцесою трапилася велика бiда. Найбiльше бешкетував один пан, що видавав себе за шiстнадцятий том науковоi енциклопедii Отто й в кожного просив, аби його розгорнули й вiдшукали слово «картонажна швачка», бо iнакше йому каюк. Втихомирився лише тодi, коли на нього вдягли гамiвну сорочку. Цим вiн дуже пишався, бо, мовляв, потрапив у палiтурний прес, i просив, щоб його обрiзали згiдно з модою. Загалом жилося там, як у раю. Можете собi галасувати, верещати, спiвати, ридати, мекати, стогнати, плигати, молитися, перекидатися, лазити рачки, стрибати на однiй нозi, бiгати кружком, танцювати, тупцювати, сидiти цiлими днями навпочiпки й дряпатися на стiни. Нiхто до вас не пiдiйде й не скаже: «Цього не можна робити, це, пане, непристойно, як вам не сором, ви ж таки культурна людина». Однак, нiде правди дiти, були там i зовсiм тихi божевiльнi. Наприклад, там сидiв один учений-винахiдник, то вiн увесь час колупав у носi й лише раз на день промовляв: «Я щойно винайшов електрику». Та що тут розводитись: було там дуже добре, й тi кiлька днiв, якi я пробув у божевiльнi – найкращi хвилини мого життя.

І справдi, вже те, як Швейка зустрiли в божевiльнi, куди його привезли на обстеження з крайового карного суду, перевершувало всi його сподiвання. Насамперед Швейка роздягли догола, потiм дали якийсь халат i повели купатися, по-дружньому вхопивши пiд пахви, причому один iз санiтарiв розважав його якимись еврейськими анекдотами. У ваннiй занурили його спочатку в теплу воду, а потiм витягли й поставили пiд холодний душ. Це з ним зробили тричi, а потiм спитали, як це йому подобаеться. Швейк вiдповiв, що тут навiть краще, нiж у лазнi бiля Карлового мосту, й що вiн взагалi дуже любить купатись. «А якщо обрiжете менi нiгтi й пострижете, то менi нiчого не бракуватиме для повного щастя», – додав, приемно всмiхаючись Швейк.

І в цьому пiшли йому назустрiч. Потiм його ретельно обтерли губкою, загорнули в простирадло, вiднесли до першого вiддiлення й, поклавши на лiжко, вкрили ковдрою та попросили заснути.

Швейк ще й тепер захоплено згадуе про це:

– Уявiть собi, мене несли, в повному розумiннi цього слова, несли, i я почував себе на сьомому небi.

І справдi, Швейк заснув сном праведника. Незабаром його збудили й запропонували кухоль молока з булочкою. Булочка була вже порiзана на маленькi шматочки, й поки один iз санiтарiв тримав Швейка за обидвi руки, другий вмочав шматочки булки в молоко, годуючи його, як годують галушками гуску. Пiсля цього Швейка взяли попiд руки й вiдвели до вбиральнi, де попросили задовольнити велику й малу фiзiологiчнi потреби. І про цю чудову мить Швейк оповiдае з захопленням. Я не буду повторювати його розповiдi про те, що саме з ним робили потiм. Наведу лише такi Швейковi слова: «Один iз них при цьому тримав мене в обiймах». Потiм його привели назад, поклали до лiжка й знову попросили заснути. Коли ж вiн заснув, то його збудили й вiдвели до лiкарського кабiнету, де Швейк, стоячи зовсiм голий перед лiкарями, пригадав перший день славних часiв свого призову, й мимохiть з його уст зiрвалося:

– Tauglich![46 - Придатний! (нiм.)]

– Що ви сказали? – перепитав один iз лiкарiв. – Зробiть п’ять крокiв уперед i п’ять назад, Швейк зробив десять.

– Я ж вам сказав, – зауважив лiкар, – зробити п’ять.

– Менi зайвих кiлькох крокiв не шкода, – вiдказав Швейк.

Потiм лiкарi запропонували Швейковi сiсти на стiлець, i один iз них, постукавши його по колiнах, сказав другому, що рефлекси зовсiм нормальнi, але той покрутив головою й сам почав стукати Швейка по колiнi, тодi як перший пiднiмав Швейковi повiки й заглядав у зiницi. Пiсля цього вони вiдiйшли вiд столу й перекинулися кiлькома латинськими словами.

– Слухайте, ви вмiете спiвати? – спитав один з лiкарiв. – Чи не заспiвали б ви нам якоiсь пiснi?

– Чом би нi, панове, – вiдповiв Швейк. – Хоч у мене, правда, немае нi голосу, нi музичного слуху, але для вас я спробую заспiвати, якщо вже так хочете розважитись. – І Швейк почав:

Що за постать таемнича
При столi сидить i мрiе?
Глянь, сльоза в очах яскрiе,
Зрошуе поблiдлi щоки.

– Далi не знаю, – проказав Швейк, – коли хочете, я заспiваю ще такоi:

Ой як тужно бiля серця,
Що пiдносить груди кволi.
Тiльки мука, тiльки болi,
Тiльки серце в далеч рветься.

– І цiеi до кiнця не вмiю, – зiтхнув Швейк. – Знаю ще першу строфу з гiмну «Де моя батькiвщина»[47 - «Де моя Батькiвщина» – чеська патрiотична пiсня, текст якоi написав Й. К. Тил. Музика Фр. Шкроупа. Вперше прозвучала в Празi у 1834 p. в п’есi Тила «Фiдловачка». Виконуеться в спокiйному, пiднесеному ритмi. Дiставши загальнонародне визнання, пiсля Першоi свiтовоi вiйни стала частиною державного гiмну Чехословаччини. З 1993 р. – державний гiмн Чеськоi Республiки.], а потiм «Генерал Вiндiшгрец[48 - Генерал Вiндiшгрец – Альфред князь Вiндiшгрец (1787—1862). З 1840 р. – командуючий iмперськими вiйськами в Чехii. У 1848 p. жорстоко придушив революцiю в Празi й Вiднi. Однiею з причин його жорстокостi щодо Праги була загибель його дружини вiд випадковоi кулi пiд час заворушень в Празi (див. ще прим. до розд. «Швейк iде в армiю»).] i чини бувалi до схiд сонця ранесенько вiйну розпочали» i ще кiлька народних пiсеньок, як, наприклад, «Збережи нам, Боже правий, цiсаря i рiдний край»[49 - «Збережи нам, Боже правий, цiсаря i рiдний край» – державний гiмн Австро-Угорщини на музику композитора Й. Гайдна, яку вiн написав у 1797 р. Нiмецький текст (а вiдтак й чеський переклад) неодноразово коригувався у вiдповiдностi до iмен монархiв, якi посiдали престол на даний момент.], «Як ми йшли у Яромiр»[50 - «Як ми йшли у Яромiр» – чеська солдатська пiсня.] i «Тисячу раз вiтаемо тебе…».

Лiкарi перезирнулись, i один iз них запитав Швейка:

– Чи обстежували вже коли-небудь ваш психiчний стан?

– На вiйськовiй службi, – урочисто й гордо вiдповiв Швейк. – Мене, панове, лiкарi офiцiйно визнали за вродженого iдiота.

– Менi здаеться, що ви симулянт, – розкричався на Швейка другий лiкар.

– Нiякий я не симулянт, панове, – боронився Швейк. – Я найсправжнiсiнький iдiот, можете перевiрити це в канцелярii дев’яносто першого полку в Ческе Будейовiце або в управлiннi запасних в Карлiнi.

Старший лiкар безнадiйно махнув рукою i, вказуючи на Швейка, сказав санiтарам:

– Повернiть цьому чоловiковi одяг i передайте його до третього вiддiлення в першому коридорi, а потiм один iз вас нехай повернеться i вiднесе всi його документи до канцелярii. Та скажiть, аби там довго не воловодились, аби ми його якнайшвидше здихались.

Лiкарi ще раз кинули нищiвний погляд на Швейка, який шанобливо задкував до дверей i чемно кланявся. На запитання одного iз санiтарiв, що це за дурощi, вiн вiдповiв:

– Я ж не одягнений, зовсiм голий, i не хочу тим панам показувати нiчого такого, що б дало iм привiд подумати, буцiмто я нечемний або грубiян.

Вiдколи санiтари дiстали наказ повернути Швейковi його одяг, вони бiльше вже ним не опiкувались, а звелiли одягатись, i один iз них вiдвiв його до третього вiддiлення.

Поки в канцелярii оформляли документи про виписку з божевiльнi, Швейк мав нагоду протягом кiлькох днiв здiйснювати своi глибокi спостереження. Розчарованi лiкарi встановили дiагноз, нiбито вiн «недоумкуватий симулянт».

Оскiльки Швейка виписали перед обiдом, зчинився невеликий скандал. Швейк заявив, що коли вже когось i викидають iз божевiльнi, то не мають права викидати без обiду.

Скандальну сцену припинив викликаний швейцаром полiцай, який вiдвiв Швейка до полiцiйного комiсарiату на Сальмовiй вулицi.




Глава V

Швейк у полiцiйному комiсарiатi на Сальмовiй вулицi


Пiсля гарних сонячних днiв у божевiльнi над Швейком знову нависла чорна хмара. Інспектор австро-угорськоi полiцii Браун влаштував зустрiч Швейковi з жорстокiстю римських намiсникiв доби ласкавого iмператора Нерона. Так само жорстоко, як вони свого часу говорили: «Киньте цього негiдника християнина левам», – iнспектор Браун наказав:

– Киньте його за грати!

Анi слова бiльш, анi слова менш. Лише очi пана полiцiйного iнспектора Брауна заяскрiли при цьому особливою протиприродною насолодою.

Швейк уклонився i з гiднiстю промовив:

– Я готовий, панове. Гадаю, «за грати» означае – до камери, а це не так уже й погано.

– Не дуже-то в нас розперiзуйся, – зауважив полiцай, на що Швейк вiдповiв:

– Я дуже скромна людина й буду вдячний за все, що ви для мене зробите.

У камерi на нарах в апатичнiй позi сидiв замислено якийсь чоловiк. Вiн, свiдчили його очi, не вiрив у те, що скреготiння ключа в дверях може означати для нього вихiд на волю.

– Мое шанування, добродiю, – мовив Швейк, сiдаючи бiля нього на нари. – Чи не знаете випадково, котра година?

– Я вже живу поза царством годин, – вiдповiв замислений чоловiк.

– Тут непогано, – вiв далi розмову Швейк. – Ось i нари зроблено зi струганих дощок.

Серйозний панок не вiдповiдав. Вiн пiдвiвся й почав швидко походжати невеличким простором помiж дверима й нарами, немовби поспiшаючи щось урятувати.

Швейк тим часом зацiкавлено оглядав видряпанi на стiнах написи. В одному з них якийсь в’язень присягався небом, що оголошуе вiйну полiцii не на життя, а на смерть. Текст проголошував: «Начувайтесь! Влетить i вам!» Один в’язень написав: «Ідiть пiд три чорти, пiвнi!»[51 - Чхав я на вас, пiвнi! (Йдiть пiд три чорти, пiвнi!) – полiцейськi в Чехii за часiв Австро-Угорщини носили каску з пiвнячими пiр’ями.] Інший просто стверджував факт: «Я тут сидiв 5 червня 1913-го, й зi мною поводилися пристойно. Йозеф Маречек, крамар iз Вршовiце». Та був тут i напис, що вражав своею глибиною: «Змилосердься, великий Боже…» – а пiд цим: «Поцiлуйте мене в ду…». Лiтери «ду…» були, однак, перекресленi, а збоку написано великими лiтерами: «ФАЛДУ». Поруч якась поетична душа написала вiршi:

Ой сиджу я пiд вербою
побiля потоку
та згадую iз журбою
свою чорнооку.

Панок, що бiгав помiж дверима й нарами, немов на змаганнi з марафонського бiгу, нарештi зупинився, задиханий, знову сiв на свое мiсце, стиснув голову в долонях i раптом заволав на все горло:

– Випустiть мене! Нi, вони мене не випустять, – промовив вiн сам до себе. – Не випустять, та й годi. Я тут уже вiд шостоi години ранку.

На нього раптом найшла щирiсть, вiн випростався й запитав Швейка:

– Чи ви часом не маете при собi ременя, щоб я мiг покласти цьому край?

– Вiд усiеi душi радий вам прислужитися, – вiдповiв Швейк, знiмаючи ремiнь. – Я ще нiколи не бачив, як люди в камерi вiшаються на ременi. Прикро лише одне, – говорив вiн, оглядаючись довкола, – що тут немае жодного гака. Ручка вiконна вас не витримае. Хiба що повiситесь на нарах, стоячи навколiшки, як це зробив один чернець iз Емаузького монастиря[52 - …чернець iз Емаузького монастиря – вiдомий празький монастир. Друга назва «На Слованех». Засн. в 1347 р. Карлом ІV для монахiв Ордену бенедиктинцiв.]. Той через якусь молоду еврейку повiсився на розп’яттi. Менi дуже подобаються самовбивцi, так що, будь ласка, починайте.

Хмурий панок поглянув на ремiнь, який Швейк тицьнув йому в руку, шпурнув його в куток i заридав, розмазуючи сльози брудними руками й репетуючи:

– У мене дiточки, а я тут за пияцтво та розпусту. Боже ж мiй! Бiдна моя жiнка! Що менi скажуть на службi? У мене дiти, а я тут за пияцтво та розпусту! – повторював вiн безкiнечно.

Врештi нiби трохи вгамувався, пiдiйшов до дверей i заходився грюкати в них ногами й кулаками. За дверима почулися кроки i голос:

– Чого треба?

– Випустiть мене, – сказав вiн таким тоном, немовби втратив усе, що зв’язувало його з життям.

– Куди? – почулося з другого боку.

– На службу, – вiдповiв нещасний батько, чоловiк, урядовець, п’яниця й розпусник.

За дверима розлiгся регiт, моторошний регiт у тишi коридору, й кроки знов вiддалились.

– Менi здаеться, що той пан вас ненавидить, якщо так iз вас глумиться, – обiзвався Швейк, коли зневiрений панок знову сiв бiля нього. – Такий наглядач, коли наливаеться злiстю, може чимало зробити, а коли ще гiрше розлютиться, здатний на все. Не рипайтесь, якщо вже не хочете вiшатись, i чекайте дальших подiй. Правда, якщо ви чиновник, одружений i маете дiток, то це, безперечно, жахлива iсторiя. Ви, коли я не помиляюся, мабуть, певнi, що вас витурять iз служби?

– Цього вам не можу сказати, – зiтхнув той, – бо й сам не пам’ятаю, що я виробляв. Знаю тiльки, що мене звiдкись викинули, i я хотiв повернутися туди, щоб закурити сигару. А почалося все дуже добре. Начальник нашого вiддiлу справляв iменини й запросив нас до однiеi винарнi. Потiм ми подалися ще до другоi, до третьоi, до четвертоi, до п’ятоi, до шостоi, до сьомоi, до восьмоi, до дев’ятоi…

– Чи не бажаете, щоб я допомiг вам лiчити? – спитав Швейк. – Я на цих справах добре розумiюсь. Одного разу я за нiч вiдвiдав двадцять вiсiм шинкiв. Але треба вiддати менi належне, я нiде не випив бiльш, як по три кухлi пива.

– Одно слово, – вiв далi нещасний пiдлеглий начальника, котрий з такою пишнотою справляв своi iменини, – ми обiйшли так щось понад десяток рiзних шиночкiв i раптом помiтили – нема нашого начальника. Загубився, хоч ми його прив’язали на мотузку й водили за собою, наче цуцика. Тодi ми вирушили скрiзь його розшукувати, аж поки не розгубили один одного, i я, зрештою, опинився в одному з нiчних кафе на Вiноградах, у дуже пристойному мiсцi, де й пив якусь наливку просто з пляшки. Що я робив потiм, – не пам’ятаю. Знаю тiльки, що вже тут, у комiсарiатi, два полiцаi, якi мене сюди привезли, рапортували, нiбито я був п’яний мов чiп, непристойно поводився, побив одну даму, порiзав ножиком чужий капелюх, який стягнув iз вiшалки, розiгнав жiночий оркестр, прилюдно обвинуватив обер-кельнера в крадiжцi двадцяти крон, розбив мармурову дошку стола, за яким сидiв, i навмисне плюнув у чорну каву якомусь незнайомому пановi за сусiднiм столиком. Бiльш нiчого я не робив, принаймнi не можу пригадати, аби я ще що-небудь устругнув. Повiрте менi, я порядна, iнтелiгентна людина й нi про що iнше, крiм своеi родини, не думаю. Що ви на це все скажете? Я ж зовсiм не бешкетник.

– Ви дуже намучилися, поки розбили мармурову дошку? – цiкавився Швейк у вiдповiдь. – Чи розтрощили ii з одного маху?

– З одного маху, – вiдповiв iнтелiгентний пан.

– Тодi вам каюк, – меланхолiйно промовив Швейк. – Вам доведуть, що ви наполегливо вправлялись у цьому. А кава незнайомого пана, в яку ви плюнули, була без рому чи з ромом? – i, не чекаючи на вiдповiдь, пояснив: – Якщо з ромом, то це гiрше, бо дорожче. На судi все пiдраховують, зводять докупи, щоб потiм натягти бодай на серйозний злочин.

– На судi… – малодушно прошепотiв поважний батько родини й, похнюпившись, поринув у той неприемний стан, коли, як кажуть, людину жеруть докори сумлiння.[53 - Деякi письменники вживають фразу «гризуть докори сумлiння». Не вважаю цей вислiв точним. Адже й тигр людину жере, а не гризе. (прим. автора)]

– А вдома знають, – спитав Швейк, – що вас заарештували, чи довiдаються, аж коли про це з’явиться повiдомлення в газетах?

– Ви гадаете, що про це буде надруковано в газетах? – наiвно поцiкавилася жертва начальникових iменин.

– Як бог свят, – прозвучала щира вiдповiдь, бо Швейк нiколи не мав звички будь-що приховувати вiд людей. – Усiм читачам газет це дуже подобатиметься. Я теж iз задоволенням читаю рубрику про п’яненьких та iхнi бешкети. Недавно в шинку «Пiд келихом» один вiдвiдувач нiчого iншого не зробив, тiльки сам собi розбив кухлем голову. Пiдкинув його вгору i пiдставився. Його вiдвезли, а вранцi ми вже про це читали в газетах. Або в «Бендловцi»[54 - …в «Бендловцi» – «Бендловка» – празька нiчна кав’ярня.] заiхав я раз одному факельниковi з похоронного бюро по пицi, а вiн менi.

Щоб нас помирити, мусили обох заарештувати, i зразу ж про це було надруковано у «Вечiрцi». Або ще такий випадок: в кафе «У мерця» один пан радник розбив два блюдечка, так ви думаете, його помилували? Наступного ж дня обмалювали його в газетi. Єдине, що ви можете, – це з тюрми послати до редакцii спростування, мовляв, надрукована iнформацiя вас не стосуеться, що цей однофамiлець навiть не доводиться вам нi родичем, нi знайомим, а додому можете написати листа й попросити це спростування вирiзати з газети й зберегти, щоб ви могли його перечитати, коли вiдбудете кару у в’язницi. Вам не холодно? – спiвчутливо спитав Швейк, помiтивши, що iнтелiгентний пан увесь аж труситься. – Цього року кiнець лiта щось таки захолодний.

– Я загинув, – захлипав Швейкiв сусiд. – Пропала моя кар’ера.

– Пропала, – охоче притакнув Швейк. – Якщо вас пiсля вiдбуття покарання не вiзьмуть знову на службу, не знаю, чи пощастить вам швидко знайти iнше мiсце, бо скрiзь вимагатимуть вiд вас свiдоцтва про несудимiсть, коли б ви навiть хотiли служити у гицеля. Та й що казати, дорого вам коштуватиме ця розвага. А ваша жiнка з дiтьми матиме з чого жити, поки ви сидiтимете? Чи буде змушена жебрати, а дiточок навчати всiляким шахрайствам?

Почулося хлипання.

– Бiднi моi дiтоньки, бiдна моя жiнка!

Розкаяний грiшник пiдвiвся й почав просторiкувати про своiх дiтей:

– У мене iх п’ятеро, найстаршому дванадцять рокiв, вiн у скаутах. П’е лише воду й мiг бути прикладом для свого батька, з яким, справдi ж, це все трапилось уперше в життi.

– Вiн скаут? – вигукнув Швейк. – Люблю слухати про скаутiв. Одного разу в Мидловарах[55 - Мидловари – село бiля м. Ческе Будейовiце. Гашек був його почесним громадянином.] пiд Злiвою, в районi Глубокоi, – це окружне староство Ческе Будейовiце, – саме коли наш дев’яносто перший полк був там на маневрах, навколишнi селяни влаштували полювання на скаутiв, що iх дуже багато розвелося в громадському лiсi. Трьох вони зловили. Найменший зi скаутiв, коли його в’язали, так вищав, скиглив i плакав, що навiть ми, бувалi солдати, не могли на це дивитись i волiли вiдiйти геть. Поки iх зв’язували, цi трое скаутiв покусали вiсьмох селян. Потiм у старости пiд рiзками вони зiзналися, що в усiй околицi немае жодноi луки, якоi б вони не столочили, вигрiваючись на сонцi. До речi, признались i в тому, що бiля Ражiце саме перед жнивами зовсiм випадково впень вигорiв лан жита, саме тодi, коли вони в ньому смажили на рожнi сарну, яку пiдстерегли з ножами в громадському лiсi. Потiм у iхньому барлозi в лiсi знайшли понад пiвцентнера обгризених кiсток домашньоi птицi й дичини, величезну кiлькiсть кiсточок iз черешень, безлiч недогризкiв зелених яблук i чимало iнших смачних речей.

Однак нещасний скаутiв батько все ж таки не мiг заспокоiтись.

– Що я наробив? – тужив вiн. – Пропала моя добра слава!

– Авжеж, пропала, ще й на цiле життя, – пiдтвердив Швейк iз властивою йому щирiстю. – Пiсля того, що сталося, ваша добра слава за вiтром полетiла. Знайомi у вас е? Є. Почитають у газетах, а рот не город, не загородиш, такого прибрешуть, що ой-ой-ой. У лихий час i кум за собаку, та не берiть собi цього так близько до серця. На свiтi людей з зiпсованою репутацiею принаймнi разiв у десять бiльше, нiж iз доброю. На таку дрiбницю шкода i язика псувати.

У коридорi пролунали енергiйнi кроки, в замку заскреготiв ключ, дверi вiдчинились, i полiцай вигукнув Швейкове прiзвище.

– Пробачте, – по-лицарському нагадав Швейк, – я тут лише з дванадцятоi години, а цей пан уже вiд шостоi ранку. Я не так-то вже й поспiшаю.

Замiсть вiдповiдi мiцна рука витягла Швейка в коридор, i полiцай мовчки повiв його сходами на другий поверх. У кiмнатi бiля стола сидiв комiсар полiцii, гладкий панок iз бадьорим виразом обличчя. Вiн звернувся до Швейка.

– Отже, ви i е той Швейк? Як ви сюди потрапили?

– Зовсiм звичайнiсiнько, – вiдповiв Швейк, – я прийшов сюди в супроводi одного пана полiцая, бо не хотiв погодитися з тим, щоб мене викидали з божевiльнi без обiду, так немов я iм якась вулична шльондра.

– Знаете що, Швейку, – ласкаво сказав пан комiсар, – навiщо нам тут, на Сальмовцi, з вами сваритись? Чи не краще вiдправити вас до полiцiйного управлiння?

– Ви, пане комiсаре, – вдоволено промовив Швейк, – так би мовити, господар становища. А пройтися ввечерi до управлiння – це буде невеличка, але дуже приемна прогулянка.

– Дуже радий, що нашi думки збiглися, – весело завважив комiсар полiцii. – Це найкраще, коли люди можуть домовитись! Хiба не так, Швейку?

– Я теж дуже люблю з кожним порадитися, – вiдповiв Швейк. – Я, вiрте менi, пане комiсаре, нiколи вашоi доброти не забуду.

Чемно вклонившись, Швейк зiйшов iз полiцаем униз до вартiвнi, й за чверть години його вже можна було бачити на розi Єчноi вулицi й Карловоi площi в супроводi iншого полiцая. Той нiс пiд пахвою товсту книгу з нiмецьким написом «Arrestantenbuch».[56 - «Книга запису арештантiв» (нiм.).]

На розi Спаленоi вулицi Швейк i його конвоiр зустрiлися з натовпом людей, якi юрмилися бiля вивiшеного оголошення.

– Це манiфест найяснiшого монарха про оголошення вiйни, – повiдомив Швейковi полiцай.

– Я це передбачав, – сказав Швейк, – а в божевiльнi про це нiчого ще не знають, хоч iм, власне, це повинне бути вiдоме з перших уст.

– Що ви цим хочете сказати? – перепитав полiцай.

– Адже ж там сидить багато панiв офiцерiв, – пояснив Швейк.

Коли вони пiдiйшли до iншоi юрби, що товпилася перед манiфестом, Швейк вигукнув:

– Хай живе iмператор Франц Йосиф! Ми цю вiйну виграемо!

Хтось iз захопленоi юрби насадив йому капелюх аж на вуха, i в такому виглядi, в супроводi натовпу, бравий вояк Швейк увiйшов iзнов у ворота полiцiйного управлiння.

– Цю вiйну, панове, ми, безперечно, виграемо, ще раз кажу вам, – промовив Швейк i з тими словами розпрощався з юрбою, яка його супроводила.

А десь iз далеких нетрiв iсторii долетiла до Європи iстина, немовби завтрашнiй день зруйнуе навiть плани сьогоднiшнього дня.




Глава VI

Розiрвавши зачароване коло, Швейк знову опинився вдома


В стiнах управлiння полiцii панував дух чужоi народовi влади. Вона встановлювала, наскiльки громадяни захопленi вiйною. За винятком кiлькох людей, якi не заперечували, що вони сини народу, приреченого пролити кров до останньоi краплi за зовсiм чужi для нього iнтереси, управлiння полiцii являло собою чудову колекцiю бюрократичних хижакiв. Вони вважали, що лише тюрми й шибеницi спроможнi оборонити iснування хитромудрих параграфiв. При цьому хижаки-бюрократи поводилися з своiми жертвами iз злобною чемнiстю, зважуючи заздалегiдь кожне свое слово.

– Менi дуже прикро, – сказав один з тих хижакiв чорно-жовтоi породи[57 - …сказав один з тих хижакiв чорно-жовтоi породи… – державний прапор Австро-Угорщини мав чорний i жовтий кольори.], коли до нього привели Швейка, – що ви знову попали в нашi руки. Ми думали, ви виправитеся, але, на жаль, помилилися.

Швейк мовчки кивнув головою з таким невинним виглядом, що чорно-жовтий хижак допитливо поглянув на нього i з притиском сказав:

– Не дивiться так по-iдiотському.

Однак вiн зараз же перейшов на ласкавiший тон:

– Нам, безперечно, дуже прикро тримати вас у тюрмi, i можу вас запевнити, що, на мiй погляд, ваша провина не така-то вже й велика, бо нема сумнiву, зважаючи на вашi невеликi розумовi здiбностi, що вас на це пiдмовили. Скажiть менi, пане Швейку, хто, власне, наштовхуе вас на такi безглуздi витiвки?

Швейк кашлянув i вiдiзвався:

– Даруйте, але про жоднi безглуздi витiвки я нiчогiсiнько не знаю.

– А чи ж це, пане Швейку, не безглуздя, – прозвучав удавано батькiвський тон, – коли ви, згiдно з рапортом полiцейського, який вас сюди привiв, зiбрали збiговисько народу перед розклееним на розi манiфестом про вiйну i пiдбурювали народ вигуками: «Хай живе цiсар Франц Йосиф І! Цю вiйну ми виграемо!»

– Я не мiг байдуже на це дивитися, – заявив Швейк, втупивши своi лагiднi очi в обличчя iнквiзитора. – Та мене аж за печiнки взяло, коли я побачив, як усi читають цей манiфест про вiйну i не радiють. Анi вигукiв «хай живе», пане раднику, нi «ура», – мовчать, та й годi. Та невже ж старий вояк дев’яносто першого полку мiг спокiйно на таке дивитися? То я й вигукнув так, як ви кажете. І ви на моему мiсцi, я певен, зробили б те ж саме. Якщо вiйна, то ii треба виграти, i треба конче кричати: «Хай живе найяснiший цiсар!» А як же iнакше?

Припертий до стiни чорно-жовтий хижак не витримав погляду невинного агнця Швейка, опустив очi на службовi папери й сказав:

– Я цiлком зрозумiв би ваше захоплення, коли б воно проявилося за iнших обставин. Та ви самi добре знаете, що вас вiв полiцай, i тому такий патрiотичний вигук мiг i мусив здатися громадянам скорiше iронiчним, нiж серйозним.

– Якщо когось веде полiцай, це тяжка мить у життi людини. Але коли людина навiть у таку важку хвилину не забувае, що саме треба робити в часи вiйни, то, гадаю, ця людина не така вже й погана.

Чорно-жовтий хижак загарчав i ще раз поглянув Швейковi у вiчi. Швейк вiдповiв йому теплим поглядом невинних, м’яких, скромних i нiжних своiх очей.

Хвилину обидва дивилися пильно один на одного.

– Дiдько вас побери, Швейку, – сказали нарештi чиновницькi бакенбарди, – але знайте, тiльки-но ще раз потрапите сюди, вас взагалi нi про що бiльш не питатиму, а помандруете прямо до вiйськового суду на Градчани[58 - Градчани – район Празького Града – офiцiйна резиденцiя чеських королiв, а пiсля 1918 р. президентiв Чехословаччини та Чеськоi Республiки (з 1993 р.).]. Зрозумiли?

Чиновник незчувся, як Швейк пiдскочив до нього, поцiлував руку i сказав:

– Хай вам Бог вiддячить за все! Якщо ви потребуватимете колись чистокровного песика, будьте ласкавi звернутися до мене. Я торгую собаками.

Отак Швейк опинився знову на волi й на дорозi додому.

Вiн роздумував, чи не зайти ще до пивноi «Пiд келихом», i кiнець кiнцем вiдчинив дверi, через якi недавно вийшов у супроводi агента Бретшнейдера.

У пивнiй панувала могильна тиша. Там сидiло кiлька вiдвiдувачiв i мiж ними сторож костьолу Святого Аполлiнарiя. Обличчя iхнi були похмурi. За стойкою сидiла жiнка шинкаря Палiвця i тупо дивилася на пивнi крани.

– От я й повернувся, – весело промовив Швейк. – Дайте-но менi кухоль пива. А де наш пан Палiвец? Уже вдома?

Замiсть вiдповiдi Палiвцова почала плакати й, захлинаючись на кожному словi, простогнала:

– Дали… йому… десять… рокiв… тиждень тому…

– Он воно як, – сказав Швейк. – То вiн уже на сiм днiв мае менше.

– Вiн був такий обережний, – плакала Палiвцова. – Вiн цим завжди хвалився.

Всi присутнi в пивнiй уперто мовчали, немовби тут i досi блукав дух Палiвця i радив iм бути ще обережнiшими.

– Обережнiсть – мати мудростi, – сказав Швейк, сiдаючи до столу i пiдсуваючи до себе кухоль пива, де в пивнiй пiнi утворилися дрiбнi дiрочки: це впали сльози панi Палiвцовоi, коли вона несла пиво Швейковi. – Нинiшнi часи такi: бережи вуха, щоб не вкусила муха.

– Вчора у нас було два похорони, – звернув розмову на iнше церковний сторож.

– Мабуть, хтось умер, – сказав другий вiдвiдувач, а третiй спитав:

– А похорони були з катафалком?

– Цiкаво знати, – сказав Швейк, – як вiдбуватимуться похорони вiйськових пiд час цiеi вiйни?

Вiдвiдувачi встали, розплатились i тихо вийшли, Швейк залишився наодинцi з панею Палiвцовою.

– Я нiколи не думав, – сказав вiн, – щоб невинну людину могли засудити на десять рокiв. Що колись одному невинному влiпили п’ять рокiв, таке я вже чув, але щоб на десять – це вже трохи переборщили.

– Та вiн же в усьому признався, – плакала Палiвцова. – Як вiн тут говорив про мухи й про той портрет, так само повторив це i в управлiннi полiцii, i на судi. Я була на тому судi за свiдка. Але менi сказали, що я перебуваю в родинних зв’язках зi своiм чоловiком i можу вiдмовитися вiд свiдчень. Я дуже налякалася тих родинних зв’язкiв, щоб, бува, чого не вийшло, i вiдмовилася свiдчити. Господи! Вмиратиму, а тих очей не забуду. А пiсля вироку, коли його виводили, раптом вигукнув до них там у коридорi, немовби зовсiм помикитився: «Хай живе Вiльна думка!»[59 - «Хай живе Вiльна думка!» – «Вiльна думка» – мiжнародний рух, який боровся проти соцiальних, економiчних, культурних, релiгiйних тощо забобонiв. Засн. 1880 р. в Брюселi. Чеську органiзацiю засн. в 1904 р. В 1907 р. в Празi вiдбувся всесвiтнiй конгрес «В.д.» В 1915 р. ii було розпущено, а в 1919 вiдновлено.]

– А пан Бретшнейдер уже не заходить сюди? – спитав Швейк.

– Був тут кiлька разiв, – вiдповiла шинкарка. – Вип’е один-два кухлi пива, спитае мене, хто тут бувае, i слухае розмови вiдвiдувачiв про футбол. Вони завжди, побачивши його, тiльки й говорять про футбол. А його пересмикуе вiд цього, нiби вiн ось-ось сказиться i почне качатися по пiдлозi. За весь час пiймав на гачок лиш одного оббивальника з Пршiчноi вулицi.

– Усе залежить вiд тренування, – зауважив Швейк. – А хiба той оббивальник був такий дурний?

– Мабуть, як мiй чоловiк, – вiдповiла шинкарка, плачучи, – вiн його спитав, чи стрiляв би вiн у сербiв, а той вiдповiв, що стрiляти, мовляв, не вмiе, лише раз був у тирi й прострiляв там корону[60 - …лише раз був у тирi i прострiляв там корону. – Гра слiв: чес. koruna означае i грошову одиницю (крона) i цiсарську корону.]. Потiм ми всi чули, як Бретшнейдер сказав, витягаючи записника: «Дивiться, знов гарненька державна зрада!», – i вийшов з оббивальником з Пршiчноi вулицi, i той уже бiльше не повернувся.

– Їх, мабуть, багато не повернеться, – промовив Швейк, – дайте-но менi рому.

Швейк саме замовив собi рому вдруге, коли до пивноi ввiйшов агент Бретшнейдер. Окинувши недбалим поглядом порожню пивну i замовивши пива, вiн сiв бiля Швейка, чекаючи, що той скаже.

Швейк здiйняв з вiшалки якусь газету i, переглядаючи останню сторiнку з оголошеннями, промовив:

– Дивiться-но той Чiмпера в Стражковi, будинок номер п’ять, поштове вiддiлення Рачiневес, продае садибу з тринадцятьма моргами власного поля, поблизу е школа i залiзниця.

Бретшнейдер нервово забарабанив пальцями по столу i звернувся до Швейка:

– Дуже дивуюся, чому вас, пане Швейку, цiкавить та садиба.

– Ах, це ви, – промовив Швейк, подаючи йому руку. – Я зразу вас не впiзнав, у мене дуже погана пам’ять. Востанне, якщо не помиляюся, ми розлучилися в приймальнi управлiння полiцii. Що поробляете вiдтодi, часто сюди заходите?

– Сьогоднi я зайшов через вас, – сказав Бретшнейдер. – В управлiннi полiцii менi сказали, що ви торгуете собаками. Менi потрiбний гарний пiнчер, або шпiц, чи щось подiбне.

– Це я зможу вам розстаратися, – вiдповiв Швейк. – Вам чистокровного чи якогось Бриська?

– Хотiв би придбати чистокровного пса, – вiдповiв Бретшнейдер.

– А полiцiйного пса ви б не взяли? – запитав Швейк. – Такого, щоб вам зараз усе вистежив i навiв на слiди злочину. Один рiзник у Вршовiце мае такого пса. Вiн йому тягае вiзочок. Цей пес, як то кажуть, у землю свiй талант закопуе.

– Я хотiв би мати шпiца, – стримано, але вперто сказав Бретшнейдер. – Такого, щоб не кусався.

– Отже, ви хочете беззубого шпiца? – спитав Швейк. – Знаю такого: в одного шинкаря в Дейвiце.

– То вже краще пiнчерика, – нерiшуче промовив Бретшнейдер. Його кiнологiчнi знання були зачатковi, i якби не цей наказ з управлiння полiцii, вiн би нiколи нiчого про собак так i не довiдався.

Але наказ звучав точно, ясно i твердо: ближче познайомитися з Швейком на грунтi його торгiвлi собаками. Для цiеi мети Бретшнейдер мав право дiбрати собi помiчникiв i дiстав у розпорядження певнi суми грошей для купiвлi собак.

– Пiнчерики бувають i бiльшi, й меншi, – повiдомив Швейк. – Є в мене на прикметi два меншi й три бiльшi. Всi п’ятеро, можна сказати, ручнi. Можу iх вам щиро рекомендувати.

– Це мене б задовольнило, – заявив Бретшнейдер, – а скiльки коштуватиме один?

– В залежностi вiд розмiрiв, – вiдповiв Швейк, – величина тут мае значення. Пiнчер не теля. З пiнчерами якраз навпаки: що менший, то дорожчий.

– Мене цiкавлять бiльшi, сторожовi собаки, – вiдповiв Бретшнейдер, боячись зловживати таемним фондом державноi полiцii.

– Чудово! – сказав Швейк. – Великих можу вам продати по п’ятдесят крон, а ще бiльших – по сорок п’ять. Але ми про одне забули: яких ви хочете, щенят чи старих, i, крiм того, псiв чи сучок?

– Менi однаково, – вiдповiв Бретшнейдер, для якого все це було непрохiдними хащами. – Роздобудьте iх, а я завтра о сьомiй годинi вечора прийду по них. Будуть?

– Приходьте, будуть, – сухо вiдповiв Швейк. – Але в такому випадку попросив би вас завдаток, тридцять крон.

– Будь ласка, – сказав Бретшнейдер, вiдраховуючи грошi, – а тепер вип’емо по чвертцi вина за мiй рахунок.

Коли вони випили, Швейк теж замовив чвертку вина за свiй рахунок. Бретшнейдер почав умовляти Швейка не боятися його, бо вiн, мовляв, сьогоднi не на службi й тому з ним можна зараз говорити про полiтику.

Швейк заявив, що вiн нiколи в ресторанах про полiтику не говорить, до того ж уся полiтика – це забавка для маленьких дiтей.

Бретшнейдер, навпаки, тримався бiльш революцiйних поглядiв. На його думку, кожна слабка держава приречена на загибель, i вiн питав Швейка, як той дивиться на цi речi.

Швейк заявив, що вiн з державою нiколи не мав жодноi справи; правда, одного разу йому довелося виховувати кволе щеня сенбернара, вiн годував його солдатськими сухарями, i воно теж здохло.

Коли кожен з них вихилив по п’ятiй чвертцi, Бретшнейдер проголосив себе анархiстом i спитав у Швейка поради, до котроi ж органiзацii йому записатися.

Швейк розповiв, що якось один анархiст купив у нього в кредит за сто крон леонберга, але останнього внеску так i не вiддав.

За шостою чверткою Бретшнейдер заговорив про революцiю i висловився проти мобiлiзацii, але Швейк нахилився до нього i шепнув на вухо:

– Щойно до шинку зайшов якийсь клiент, то краще мовчiть, бо можете мати неприемностi. Бачите ж, трактирниця вже плаче.

Панi Палiвцова й справдi плакала на своему стiльцi за стойкою.

– Чого ви, хазяйко, плачете? – спитав Бретшнейдер. – За три мiсяцi виграемо вiйну, буде амнiстiя, i ваш чоловiк повернеться. Отодi ми у вас нажлуктимося. Чи, може, ви не думаете, що ми виграемо? – звернувся вiн до Швейка.

– На бiса пережовувати без кiнця те саме? – сказав Швейк. – Мусимо виграти, й квит! А зараз менi час додому.

Швейк розплатився i повернувся до своеi староi служницi панi Мiллеровоi. Вона дуже злякалася, коли побачила, що людина, яка вiдчиняе ключем дверi, – сам Швейк.

– Я гадала, що ви, паночку, повернетесь аж за кiлька рокiв, – сказала вона з вродженою щирiстю. – Я тим часом з милосердя взяла на квартиру одного швейцара з нiчноi кав’ярнi. У нас три рази був обшук, але нiчого не знайшли i сказали, що вам, мовляв, каюк, бо ви хитра сволота.

Швейк мав нагоду вiдразу ж переконатися, що незнайомий влаштувався з усiма вигодами. Спав у його лiжку i був навiть досить благородний: вдоволився лише половиною постелi, бо на другiй умостилося якесь довговолосе створiння, яке спало, обiйнявши його з вдячностi за шию. Частини чоловiчого й жiночого гардеробу валялися вперемiж навколо лiжка. З цього хаосу було видно, що швейцар нiчноi кав’ярнi повернувся зi своею дамою пiд мухою.

– Пане, – сказав Швейк, трясучи непроханого пожильця, – глядiть, так можете i обiд проспати. Менi було б дуже неприемно, коли б про мене сказали, буцiмто я вас викинув з хати аж тодi, коли вже обiду нiде не дiстанеш.

Швейцар з нiчноi кав’ярнi дуже розiспався i довго не мiг уторопати, що додому повернувся власник лiжка i пред’являе на нього своi права.

За звичаем усiх швейцарiв з нiчних кав’ярень, цей пан пообiцяв вiддухопелити кожного, хто наважиться його будити, i намiрився спати далi.

Швейк тим часом позбирав частини його гардеробу, принiс iх до постелi й, енергiйно струснувши швейцара, сказав:

– Якщо ви не одягнетесь, я буду змушений викинути вас на вулицю в такому виглядi, як ви е. Для вас буде вигiднiше вилетiти звiдси одягненому.

– Я хотiв поспати до восьмоi вечора, – спантеличено промовив швейцар, натягаючи штани. – Я плачу за лiжко тiй панi двi крони на день i маю право водити сюди панночок з кав’ярнi. Маржено, вставай!

Пристiбаючи комiрець i зав’язуючи краватку, вiн уже настiльки очуняв, що почав запевняти Швейка, буцiмто нiчна кав’ярня «Мiмоза» – одна з найпристойнiших нiчних кав’ярень, де можуть бувати лише дами, в яких жовтий бiлет[61 - Офiцiйний дозвiл займатися проституцiею, який передбачав регулярний медичний огляд.] у цiлковитому порядку, i люб’язно запросив Швейка заходити туди.

Але його приятелька була аж нiяк не вдоволена Швейком i вжила кiлька великосвiтських виразiв. З них найпристойнiшим був: «Ти, бовдуре чортiв». Пiсля вiдходу непроханих гостей Швейк пiшов порозмовляти з панею Мiллеровою, але не знайшов жодних ii слiдiв, крiм клаптика паперу, на якому рукою панi Мiллеровоi було нашкрябано щось олiвцем. Вона надзвичайно просто висловила своi думки щодо прикроi пригоди зi Швейковим лiжком, яке вона здала в тимчасове користування швейцаровi нiчноi кав’ярнi: «Простiть менi, ласкавий пане, я вас бiльше не побачу, бо кидаюся з вiкна».

– Бреше! – сказав Швейк i почав чекати.

За пiвгодини до кухнi вповзла нещасна панi Мiллерова, i з пригнобленого виразу ii обличчя було видно, як вона прагне почути вiд Швейка слова розради.

– Якщо хочете стрибати, – сказав Швейк, – iдiть до кiмнати, я там вiдчинив вiкно. З кухонного вiкна я б вам стрибати не радив, бо злетите в палiсадник з трояндами, поламаете кущi й змушенi будете за все це платити, а з кiмнатного вiкна гарненько гепнетеся просто на тротуар i, якщо матимете щастя, скрутите собi в’язи. Коли ж не пощастить i ви поламаете лише ребра, руки й ноги, вам доведеться платити за лiкарню.

Панi Мiллерова заридала, потихеньку вийшла до кiмнати, зачинила вiкно i, повернувшись, сказала:

– Протяг. А це недобре для панового ревматизму.

Потiм, постеливши i дбайливо прибравши, вернулася на кухню i зi слiзьми на очах повiдомила:

– Тi двое цуценят, паночку, що були у нас на подвiр’i, здохли. А сенбернар утiк, коли в нас був обшук.

– Господи Боже мiй! – вигукнув Швейк. – Вiн може потрапити в гарну халепу. Його тепер напевно шукатиме полiцiя.

– Вiн укусив пана комiсара, коли той пiд час обшуку витягав його з-пiд лiжка, – розповiдала далi Мiллерова. – Один з тих панiв сказав, що пiд лiжком хтось сидить. Тодi сенбернаровi iменем закону наказали вилiзти звiдти. Але вiн не послухав, i його витягли силомiць. Сенбернар хотiв пожерти iх, потiм вискочив у дверi й бiльше не повернувся. Мене також допитували, хто до нас ходить, чи не одержуемо якихось грошей з закордону. Потiм ще натякали, нiбито я дурна, бо я iм сказала, що грошi з закордону надходять зрiдка, – останнiй раз вiд пана директора з Брно, завдаток шiстдесят крон за ангорську кицьку, ту, що про неi ви давали об’яву до «Народноi полiтiки» i замiсть якоi послали в ящику з-пiд фiнiкiв слiпе цуценятко фокстер’ера. Потiм розмовляли зi мною дуже чемно i порекомендували на квартиру, щоб не було страшно самiй, того швейцара з нiчноi кав’ярнi, якого ви оце щойно витурили…

– Не щастить менi з панами з тих установ, панi Мiллерова. Ось незабаром побачите, скiльки iх прийде купувати собак, – зiтхнув Швейк.

Не знаю, чи тi пани, якi пiсля перевороту переглядали архiви полiцii, розшифрували статтi видаткiв таемного фонду державноi полiцii, де стояло: СБ. – 40 к., Ф. – 50 к., Л. – 80 к., але вони безумовно помилялися, гадаючи, що СБ, Ф, Л – iнiцiали якихось панiв, котрi за 40, 50 i 80 крон продавали чеський народ чорно-жовтому орлу.[62 - …продавали чеський народ чорно-жовтому орлу – чорно-жовтий орел – герб Австро-Угорськоi монархii.]

«СБ» означае: сенбернар, «Ф» – фокстер’ер, «Л» – леонберг. Усiх тих собак Бретшнейдер приводив вiд Швейка в управлiння полiцii. Це були огиднi потвори. Вони не мали нiчогiсiнько спiльного з чистокровними породами, за якi Швейк видав iх Бретшнейдеровi. Сенбернар був покручем нечистокровного пуделя i дворняги, у фокстер’ера, великого, як рiзницький пес, з вухами такси, були викривленi ноги, немов вiн перехворiв на рахiт. Леонберг своею оброслою мордою нагадував болонку. В нього був обрубаний хвiст, зрiст такси, а зад голий, як у павiана.

Потiм купити собаку зайшов шпик Калоус[63 - Калоус – вiдомий австрiйський детектив пiд час Першоi свiтовоi вiйни.]. Вiн повернувся з переляканим страховищем, схожим на плямисту гiену, з гривою, як у шотландськоi вiвчарки, i в статтях таемного фонду з’явився новий запис: «Д. – 90 крон».

Ця потвора мала зображувати дога.

Але й Калоусовi не пощастило бодай щось вивiдати у Швейка. У нього були тi ж самi успiхи, як i в Бретшнейдера. Найтоншi полiтичнi розмови Швейк переводив на тему про лiкування собачоi чуми у цуценят, а розставляння хитрих, пiдступних пасток кiнчалося тим, що Бретшнейдер забирав з собою вiд Швейка нового потворного страховидла.

І це був кiнець славного детектива Бретшнейдера. Коли в його квартирi набралося сiм отаких потвор, вiн замкнувся з ними в заднiй кiмнатi й доти не давав iм iсти, аж поки вони не зжерли його самого.

Бретшнейдер був настiльки чесний, що заощадив державнiй скарбницi витрати на похорон.

У полiцiйному управлiннi в його особисту картку в рубрицi «Пiдвищення по службi» вписали сповненi трагiзму слова: «Зжертий власними собаками».

Пiзнiше, довiдавшись про цей трагiчний випадок, Швейк сказав:

– Не можу уявити собi, як його зберуть докупи, коли йому доведеться стати перед Страшним Судом.




Глава VII

Швейк iде в армiю


У той час, коли галицькi лiси бачили, як австрiйське вiйсько дае драла через рiчку Раб, а на пiвднi, в Сербii, всi австрiйськi дивiзii заслужено дiставали припарки, австрiйське вiйськове мiнiстерство згадало про Швейка й покликало його, щоб вiн допомiг урятувати монархiю з такоi халепи.

Коли Швейковi принесли повiстку з наказом за тиждень з’явитися на Стршелецький острiв для медичного огляду, вiн саме лежав у лiжку, бо ревматизм знову не давав йому спокою. Панi Мiллерова на кухнi варила для нього каву.

– Панi Мiллерова, – почувся з кiмнати тихий Швейкiв голос, – iдiть-но сюди на хвилинку.

Служниця пiдiйшла до лiжка, i Швейк таким самим тихим голосом сказав:

– Панi Мiллерова, сядьте, будь ласка. Його голос звучав таемниче й урочисто.

Коли панi Мiллерова сiла, Швейк пiдвiвся на лiжку i проголосив:

– Я йду в армiю!

– Мати Божа! – вигукнула панi Мiллерова. – А що ж ви, паночку, будете там робити?

– Воювати, – вiдповiв Швейк замогильним голосом. – Австрii скрутно доводиться. Згори лiзуть уже на Кракiв, а знизу пхаються в Угорщину, скрiзь нас молотять, аж пiр’я летить. Тому й мене до вiйська призивають. Я ж вам тiльки вчора читав у газетi, що над нашою дорогою батькiвщиною нависли якiсь хмари.

– Таж ви, паночку, неспроможнi тепер i пальцем поворухнути.

– Це дурниця, панi Мiллерова, поiду на вiйну в вiзочку. Знаете того кондитера, за рогом? У нього такий вiзок е. Вiн колись у ньому возив провiтрюватись свого кульгавого шкарбуна-дiдуся. Ви, панi Мiллерова, на тому вiзку й доставите мене до вiйська. Панi Мiллерова заплакала.

– Чи ж не побiгти менi, ласкавий пане, по лiкаря?

– Нiкуди ви, панi Мiллерова, не пiдете, я хоч i хворий на ноги, проте чим я не гарматне м’ясо? А в таку пору, коли Австрii не до танцiв, кожен калiка повинен бути на своему посту. Не хвилюйтесь i варiть собi каву далi.

І в той час, як панi Мiллерова, заплакана й схвильована, цiдила каву, бравий вояк Швейк, лежачи в лiжку, спiвав:

Генерал Вiндiшгрец i чини бувалi[64 - Генерал Вiндiшгрец i чини бувалi… – Вiндiшгрец участi в битвi при Сольферiно не брав.]
До схiд сонця ранесенько битву розпочали.
Гоп-гоп-гоп!

Битву розпочали, вигукнули: «Браття,
Поможи нам, Матiр Божа, i Святе розп’яття!»
Гоп-гоп-гоп!

Перелякана панi Мiллерова, вражена жахливою бойовою пiснею, забула про каву й, тiпаючись усiм тiлом, iз острахом дослухалась, як бравий вояк Швейк спiвае далi, лежачи в постелi:

Ой веди нас, Матiр Божа, на чотири мости.
Побудуй собi, П’емонте[65 - П’емонт – провiнцiя на пiвночi Італii iз центром в Туринi. Цим словом узагальнюеться усе iталiйське вiйсько, що в 1859 p. воювало проти Австрii.], могутнi форпости!
Гоп-гоп-гоп!

Була битва, та жахлива бiля Сольферiно,[66 - Бiй пiд Сольферiно. – У битвi пiд Сольферiно 24. VІ. 1859 p. австр. армiя пiд командуванням Франца Йосифа І зазнала поразки вiд об’еднаноi франц. – сардинськоi армii пiд командуванням Наполеона ІІІ.]
Там лилися рiчки кровi по самe колiно.
Гоп-гоп-гоп!

По колiна кровi, i м’яса не тонко,
Воювали хлопцi з десятого полку.
Гоп-гоп-гоп!

Не бiйтеся, хлопцi, злиднiв у дорозi,
Там везуть за вами грошики на возi.
Гоп-гоп-гоп!

– Заради Бога, ласкавий пане, я вас благаю, – почулося з кухнi жалiсне хлипання, але Швейк до кiнця проспiвав свою бойову пiсню:

Ой на возi грошi, а iсти – в повозцi;
Хто щасливiший у свiтi, як тi нашi хлопцi?
Гоп-гоп-гоп!

Панi Мiллерова метнулася до дверей та побiгла по лiкарiв. Повернулася вона за годину. Швейк тим часом задрiмав.

Раптом його збудив якийсь опасистий добродiй. З хвилину вiн тримав руку на Швейковому лобi й говорив:

– Не бiйтеся, я лiкар Павек iз Вiноград, дайте руку, а цей термометр покладiть пiд пахву. Гаразд. Покажiть язик, висуньте його, ще бiльше, так його й тримайте. Вiд чого померли вашi батько й мати?

І ось тодi, коли Вiдень пнувся iз шкiри, щоб усi народи Австро-Угорщини подавали приклади беззастережноi вiрностi й любовi, лiкар Павек прописав пацiентовi проти його патрiотичного запалу бром, порадивши вiдважному й бравому вояковi Швейку не думати про вiйсько.

– Лежiть рiвно й не хвилюйтесь. Я завтра навiдаюся знову.

Наступного дня вiн прийшов i поцiкавився на кухнi в панi Мiллеровоi, як почувае себе пацiент.

– Гiрше, пане лiкарю, – iз щирим смутком вiдповiла служниця. – Вночi, як його знову схопив ревматизм, вiн, пробачте на цiм словi, почав спiвати австрiйський гiмн.

Лiкар Павек був змушений реагувати на цей новий вияв лояльностi пацiента збiльшеною дозою брому.

На третiй день панi Мiллерова доповiла лiкаревi, що Швейковi погiршало.

– Пополуднi, пане докторе, вiн послав мене по карту военних дiй, а вночi, в гарячцi, марив, що Австрiя переможе.

– А порошки приймае точно, як прописано?

– Та вiн, пане лiкарю, по них ще й не посилав.

Засипавши Швейка низкою докорiв i заявивши, що нiколи бiльше не прийде до людини, яка вiдкидае його лiкування бромом, доктор Павек пiшов.

За два днi Швейк уже мав з’явитися до призовноi комiсii. До цього вiн ретельно приготувався. По-перше, послав панi Мiллерову купити йому вiйськового кашкета, а по-друге, у кондитера за рогом позичити вiзка, на якому кондитер колись возив подихати свiжим повiтрям свого кульгавого дiда-шкарбуна. І, нарештi, згадав, що потребуе милицi. На щастя, кондитер, як родинну пам’ятку, зберiг i милицi.

Бракувало Швейковi лише рекрутського букетика. Але панi Мiллерова роздобула його. Вона за цi днi змарнiла й всюди, де б не йшла, плакала.

Того пам’ятного дня празькi вулицi побачили приклад зворушливого патрiотизму: лiтня жiнка штовхала поперед себе вiзок, на якому сидiв чоловiк у вiйськовому кашкетi й розмахував милицями. Начищений франтик[67 - Металева кокарда на кашкетi з iнiцiалами «FJI» (Франц Йосиф І).] на його кашкетi аж сяяв, а на пiджацi красувався барвистий рекрутський букетик.

Безперестанку вимахуючи милицями, цей чоловiк щохвилини кричав на всю вулицю: «На Белград! На Белград!»

За ним iшов цiлий натовп, який розрiсся з невеличкоi купки людей, що зiбралися перед будинком, звiдкiля Швейк виiхав до вiйська.

Швейк мiг констатувати, що деякi полiцаi на перехрестях вiддавали йому честь.

На Вацлавськiй площi юрба навколо Швейкового вiзка зросла до кiлькохсот чоловiк, а на розi Кракiвськоi вулицi вони побили якогось студента-бурша в корпорантськiй шапочцi, який вигукнув Швейковi: «Heil! Nieder mit den Serben!»[68 - «Хай живе! Смерть сербам!» (нiм.)]

На розi Водiчковоi вулицi в цю iсторiю втрутилася кiнна полiцiя, розiгнавши натовп.

Коли Швейк показав дiльничному iнспекторовi повiстку, де чорним по бiлому було зазначено, що вiн мусить сьогоднi ж стати перед призовною комiсiею, iнспектор трохи розчарувався i, щоб запобiгти бешкетам, наказав двом кiнним полiцаям конвоювати вiзок зi Швейком на Стршелецький острiв.

Про всю цю подiю в «Празькiй офiцiйнiй газетi» з’явилася стаття такого змiсту:



ПАТРІОТИЗМ КАЛІКИ



Учора близько полудня перехожi на головних празьких вулицях були свiдками сцени, яка красномовно свiдчить про те, що у величну та серйозну добу сини нашого народу можуть подати чудовий приклад вiрнопiдданства трону старого монарха. Здавалося, нiби повернулися часи стародавнiх грекiв i римлян, коли Муцiй Сцевола пiшов разом iз iншими в бiй, незважаючи на свою обгорiлу руку. Калiка на милицях, якого стара матуся везла на iнвалiдному вiзочку, продемонстрував нам учора найсвятiшi своi почуття й щирий патрiотизм. Цей син чеського народу добровiльно, хоч вiн iнвалiд, попросився в армiю, щоб вiддати усi сили й навiть життя за свого монарха. І коли його заклик «На Белград!» мав такий жвавий вiдгук на вулицях Праги, то це свiдчить, що пражани подають зразковi приклади любовi до батькiвщини i монаршого дому.


Точнiсiнько так писалося i в «Прагер Тагеблатт».[69 - «Пpагep Тагеблатт» – нiмецькомовна газета, яка виходила в Празi. Засн. в 1877 р. В неi була репутацiя помiркованого i лояльного щодо Вiдня видання. Виходила двiчi на день i мала багато додаткiв.]

Там стаття закiнчувалася примiткою, де переповiдалося про те, що калiку-добровольця супроводив загiн нiмцiв, якi оберiгали його власним тiлом вiд самосуду чеських агентiв Антанти. «Богемiя»[70 - «Богемiя» – газета нiм. Прогресивноi партii в Чехii. Засн. в 1828 р. Виходила у Празi двiчi на день i мала кiлька додаткiв. Була лояльною щодо Вiдня.] теж вмiстила вiдгук про цю подiю, вимагаючи нагороди для калiки-патрiота, i оголосила, що редакцiя приймае вiд нiмецьких громадян дарунки для невiдомого героя.

Отже, цi три газети твердили, що чеська земля не могла породити шляхетнiшого громадянина. Однак панове з призовноi комiсii були про це iншоi думки, особливо вiйськовий лiкар Баутце, людина невблаганна, яка в усьому вбачала шахрайськi спроби викрутитися вiд вiйськовоi служби, фронту, куль i шрапнелi.

Всi знали його вислiв: «Das ganze tschechische Volk ist eine Simulanten bande!»[71 - Увесь чеський народ – це банда симулянтiв! (нiм.)]

За десять тижнiв своеi дiяльностi вiн з 11 000 громадян визнав 10 999 симулянтами i був би добрався й до одинадцятитисячного, коли б цього щасливчика не розбив паралiч саме тiеi митi, коли лiкар заревiв на нього: «Kehrt euch!».[72 - Кругом! (нiм.)]

– Винести цього симулянта! – наказав Бауце, пересвiдчившись, що той помер.

І ось саме перед ним цього пам’ятного дня стояв Швейк, зовсiм голий, цнотливо покриваючи свою голизну милицями, на якi вiн спирався.

– Das ist wirklich ein besonderes Feigenblatt[73 - Це справдi незвичайний фiговий листок (нiм.).], – сказав Бауце, – таких фiгових листкiв, мабуть, i в раю не бувало.

– Звiльнений через недоумкуватiсть, – оголосив фельдфебель, переглядаючи Швейковi документи.

– А ще якi у вас хвороби? – спитав Бауце.

– Насмiлююсь доповiсти, в мене ревматизм, але я служитиму найяснiшому цiсаревi до останньоi краплi кровi, – скромно сказав Швейк. – У мене колiна набрякли.

Бауце страшним оком зиркнув на бравого вояка Швейка i загорлав:

– Sie sind ein Simulant![74 - Ви симулянт! (нiм.)]

Потiм, звернувшись до фельдфебеля, з крижаним спокоем наказав:

– Den Kerl sogleich einsperren![75 - Негайно заарештувати цього жевжика! (нiм.)]

Два солдати з багнетами на гвинтiвках повели Швейка до гарнiзонноi в’язницi. Швейк, спираючись на милицi, з жахом вiдчував, що його ревматизм починае зникати.

Панi Мiллерова з вiзком чекала на Швейка бiля мосту. Побачивши його мiж багнетами, вона заридала й вiдiйшла вiд вiзка, щоб уже нiколи бiльше до нього не повертатись.

А бравий вояк Швейк скромно йшов пiд конвоем озброених захисникiв держави. Багнети сяяли в променях сонця, а на Малiй Странi перед пам’ятником фельдмаршалу Радецькому[76 - …перед пам’ятником фельдмаршалу Pадецькому. – Ян Йозеф Вацлав Антон Pадецький з Радчi (1766—1858) – австрiйський полководець, чех за походженням. Начальник штабу австр. (1809—1813) та армii союзникiв (1813–14). Був автором генерального плану «битви народiв» при Лейпцiгу (1813), де було розбито армiю Наполеона. Командував австр. армiею в пiвн. Італii (1834—1857). Брав участь у придушеннi революцii в Італii (1848—49). Пiдтримував розробки ракетноi зброi. І. Штраус-батько присвятив йому «Марш Радецького». Пам’ятник у Празi, про який йдеться, було демонтовано в 1918 р.] Швейк гукнув до юрби, що iх супроводила:

– На Белград! На Белград!

А маршал Радецький замрiяно дивився зi свого п’едесталу, як бравий вояк Швейк шкутильгае на старих милицях з рекрутським букетиком на пiджацi, дослуховуючись, як якийсь поважний пан пояснюе юрбi, що це ведуть дезертира.




Глава VIII

Швейк-симулянт


У цю велику добу вiйськовi лiкарi аж iз шкiри пнулись, аби вигнати з симулянтiв злий дух саботажу й знову повернути iх у лоно армii.

Було впроваджено цiлу низку тортур для симулянтiв i пiдозрюваних у симуляцii. До таких належали: туберкульознi, ревматики, хворi на грижу, нирки, тиф, цукрову хворобу, запалення легенiв i на iншi недуги. Катування симулянтiв провадилось за певною системою, а ступенi катувань були такi:

1) Сувора дiета: вранцi й увечерi протягом трьох днiв однiсiнька склянка чаю, причому всiм без винятку, незалежно вiд того, на яку хворобу нарiкають, давати аспiрин як потогiнне.

2) Аби нiхто не думав, що вiйськова служба – мед, давати всiм у великих дозах хiнiн у порошках. Це називалося – «лизати хiнiн».

3) Промивання шлунка двiчi на день лiтром теплоi води.

4) Клiзма з мильноi води з глiцерином.

5) Загортання хворого в мокре холодне простирадло.

Траплялися хоробрi, що, перетерпiвши всi п’ять ступенiв тортур, дозволяли вiдвезти себе в простiй домовинi на кладовище. Були, проте, й малодушнi, коли справа доходила до клiзми, вони заявляли, що вже здоровi й нiчого iншого не бажають, як тiльки з найближчим маршовим батальйоном попрямувати в окопи.

Швейка в гарнiзоннiй тюрмi поклали в лазаретний барак якраз мiж тих малодушних симулянтiв.

– Я вже бiльше не витримаю, – сказав його сусiд по лiжку, якого тiльки-но привели з процедурноi кiмнати пiсля повторного промивання шлунка. Вiн симулював короткозорiсть.

– Завтра поiду в полк, – розмiрковував сусiд злiва. Йому поставили клiзму, а вiн симулював, що глухий як пень.

На лiжку бiля дверей умирав якийсь сухотник, загорнений у мокре холодне простирадло.

– Це вже третiй на цьому тижнi, – зауважив сусiд з правого боку. – А ти на що хворий?

– У мене ревматизм, – вiдповiв Швейк, i всi довкола вибухнули реготом. Смiявся навiть сухотник, який «симулював» туберкульоз.

– З ревматизмом сюди не пхайся, – повчально сказав Швейковi гладкий чолов’яга. – Ревматизм тут вартий не бiльше, нiж мозолi. У мене недокрiв’я, менi половину шлунка вирiзали, бракуе п’ятьох ребер, проте нiхто менi не вiрить. Був тут один глухонiмий, чотирнадцять днiв його щопiвгодини обгортали простирадлом, намоченим у холоднiй водi, щодня ставили клiзму й промивали шлунок. Вже навiть усi санiтари гадали, що вiн перемiг i повернеться додому, та лiкар, як на бiду, прописав йому блювотне. Вiд цього вивертало геть усi тельбухи – й тодi глухонiмий не витримав. «Не можу, – каже, – довше бути глухонiмим, до мене повернулися i мова, i слух».

Усi хворi умовляли його не занапащати себе, але вiн наполягав на своему, мовляв, вiн уже чуе i розмовляе, як усi решта. Так уранцi й заявив про це пiд час лiкарського обходу.

– Вiн тримався досить довго, – додав симулянт, який удавав, буцiмто одна нога в нього коротша на цiлих десять сантиметрiв за другу. – Не так, як той, що симулював паралiч. Тому досить було трьох порошкiв хiнiну, однiеi клiзми й цiлоденного посту. Признався ще навiть до промивання шлунка, i вiд паралiчу не залишилося й слiду.

Найдовше тримався тут покусаний скаженим собакою. Кусався, вив, i, нiде правди дiти, це йому вдавалося чудово, але нiяк не мiг домогтися, щоб у нього йшла пiна з рота. Ми вже допомагали, як могли. Не раз перед обходом лоскотали його цiлу годину, поки не дiставав корчiв i не синiв, але пiни не було, хоч лусни. Це було щось жахливе. Коли вiн уранцi пiд час обходу капiтулював, нам було його дуже шкода. Виструнчився бiля лiжка, мов свiчка, козирнув i сказав:

– Дозвольте доповiсти, пане старший лiкарю, той пес, що мене покусав, мабуть, не був скажений. – Та коли старший лiкар глянув на нього якось скоса, покусаний затрусився всiм тiлом i додав:

– Дозвольте доповiсти, пане старший лiкарю, мене взагалi нiякий пес не кусав, це я сам себе вкусив у руку.

Пiсля цього зiзнання над ним розпочалося слiдство за спробу самоскалiчення – вiн, мовляв, хотiв вiдкусити собi руку, щоб не йти на фронт.

– Всi такi недуги, де потрiбна пiна на губах, – сказав гладкий симулянт, – важко симулювати. Вiзьмiмо, наприклад, падучу. Був тут один епiлептик. Той нам завжди говорив, нiбито може мати тих приступiв скiльки заманеться. Отож i вдавав iх iнодi по десять разiв на день. Звивався вiд корчiв, стискав кулаки, витрiщав очi, немов рак, бився об землю, висолоплював язика, одне слово, кажу вам, це була першорядна, справжнiсiнька епiлепсiя. Але несподiвано обсипало його чиряками: два сiли на горлi, два на плечах, i вже нiяк йому було корчитись i битись об пiдлогу, бо не мiг анi головою поворухнути, анi сидiти, анi лежати. Дiстав гарячку i в гарячцi все вибалакав лiкаревi пiд час обходу. Але тi його чиряки в’iлися нам, бо вiн ще три днi пролежав мiж нами й дiставав iншу дiету: вранцi каву з булочкою, на обiд суп, пiдливу з кнедлями, ввечерi кашу або суп, а ми, на суворiй дiетi з промитими шлунками, змушенi були дивитись, як той жере, плямкае, сопе i, нажершись, гикае. Цим вiн пiдкосив трьох iз пороком серця, i вони теж зiзнались.

– Найкраще, – зауважив один iз симулянтiв, – удавати божевiлля. Поряд iз нашою палатою е таких двое: учителi. Один удень i вночi безперестанку кричить: «Вогнище Джордано Бруно ще димиться! Вiдновiть процес над Галiлеем!» А другий гавкае, спочатку тричi поволi: «Гав, гав, гав», – потiм пiдряд п’ять разiв швидко: «Гав-гав-гав-гав-гав», – i знову поволi, i так без упину. Витримали вже понад три тижнi. Я спочатку теж хотiв удати божевiльного, що з’iхав з глузду на релiгiйному грунтi, й збирався проповiдувати про непогрiшнiсть Папи Римського, але кiнець кiнцем за п’ятнадцять крон роздобув у одного перукаря з Мaлоi Стрaни рак шлунка.

– А я знаю одного сажотруса iз Бржевнова, – додав iнший хворий, – той вам за десять крон викличе хiба ж таку гарячку, з вiкна вистрибнете.

– Дурницi! – заперечив другий. – У Вршовiце е одна повитуха, то вона за двадцять крон так вправно викрутить вам ногу, що лишитеся калiкою аж до смертi.

– Менi викрутили ногу за п’ятiрку, – почувся голос iз лiжка пiд вiкном, – за п’ять крон i три кухлi пива.

– Менi моя хвороба коштуе вже понад двi сотнi, – заявив його сусiд, висхлий, мов тичка, – назвiть менi яку-будь отруту, котроi б я ще не приймав. Не знайдете! Я живий склад отрут. Я вже пив сулему, вдихав ртутнi випари, хрупав миш’як, курив опiй, пив настоянку опiю, посипав хлiб морфiем, ковтав стрихнiн, заливався розчином фосфору в сiрковуглецi й пiкриновою кислотою. Я зiпсував собi печiнку, легенi, нирки, жовчний мiхур, мозок, серце i кишки. Нiхто вже не збагне тепер, яка в мене хвороба.

– Найкраще, – пояснив хтось бiля дверей, – впорснути собi гасу пiд шкiру на руцi. Моему небожевi пощастило: йому вiдрiзали руку по лiкоть, вiн спекався вiйни та мае спокiй.

– Ось бачите, – сказав Швейк, – все це кожен мусить витерпiти заради найяснiшого монарха. І промивання шлунка, i клiзму. Коли я свого часу служив у полку, не раз бувало куди гiрше. Хворого в’язали головою до нiг i кидали до буцегарнi, хай там собi оклигуе. Нiяких лiжок iз матрацами або плювальниць, як оце тут маемо, не було. Голi нари, а на них лежали недужi. Якось у одного був найсправжнiсiнький тиф, а в його сусiда чорна вiспа. Обох прив’язали головами до нiг, а полковий лiкар гатив iх ногою в живiт, ви, мовляв, сякi-такi симулянти. Потiм, коли обидва вiд таких лiкiв на той свiт пiшли, ця iсторiя дiйшла до парламенту й потрапила в газети. Нам одразу ж заборонили читати таку пресу та перетрусили нашi скриньки, чи, бува, немае в нас цих газет. А що менi в життi, хоч полу рiж, вiд напастi не втекти, то в кого iх могли знайти, як не в мене?! Повели мене до командира полку, а наш полковник такий був телепень, дай йому Господи царство небесне, як почав, i «стiй, – каже, – струнко», i «кажи, хто це писав до тих газет», i «я тобi, як не скажеш, роздеру пащеку вiд вуха до вуха й запроторю до тюрми, та й почорнiеш». Потiм ще з’явився полковий лiкар та як почав вимахувати менi кулаком перед носом i кричати: «Sie verfluchter Hund, Sie schabiges Wesen, Sie ungl?ckliches Mistvieh![77 - Ви, проклятий собако, пiдле створiння, нещасна худобино! (нiм.)] Падлюко соцiалiстична!»

А я дивлюся просто у вiчi, анi морг, i мовчу. Праву руку пiд козирок, а лiву випростав по шву. Бiгали вони навколо мене, мов собаки, гавкали на мене, а я анi чичирк: вiддаю честь та тримаю лiву руку по шву. Казилися вони щось iз пiвгодини. Наприкiнцi пiдбiг до мене полковник i як верескне: «Ти iдiот чи не iдiот?» – «Насмiлюсь доповiсти, пане полковнику, я iдiот». – «Двадцять один день суворого арешту за iдiотизм, двiчi на тиждень без iжi, мiсяць казарменого арешту, на сорок вiсiм годин у козли. Негайно замкнути й не давати йому жерти! Зв’язати його, показати йому, що державi, трясця його матерi, iдiотiв не потрiбно. Ми тобi, гультiпако, виб’емо з голови тi газети!» – вирiшив пан полковник, коли вже набiгався, мов ошпарений, навколо мене. А поки я сидiв, у казармах творилися дива дивнi. Наш полковник взагалi заборонив воякам читати, навiть «Празьку офiцiйну газету», а у вiйськовiй крамницi нiхто не смiв загортати воякам у газети нi ковбасок, нi сиркiв, та саме вiдтодi солдати вчепилися за тi газети. Наш полк став найосвiченiший. Читаемо геть усе, а в кожнiй ротi вже й вiршики, i пiснi про нашого полковника складають. А коли щось у полку трапиться, доброзичливця довго не треба шукати: сяде, напише й пускае це в газету, ще й заголовок ушкварить: «Мордування воякiв». Але й цього було людям замало. Брали вище:

писали депутатам у Вiдень, аби заступилися за них, а тi вже почали натирати перцю в нiс кому слiд. Сиплються до парламенту запити один по одному – i про це, i про тамте, а чи вiдомо урядовi, що наш пан полковник звiрюка? Мiнiстр прислав до нас комiсiю. Отодi вже один iз наших, такий собi Франта Генчлу iз Глубокоi, й дiстав два роки тюрми, бо саме вiн звернувся був у Вiдень до депутатiв через того ляпаса, що дiстав на учбовому плацу вiд пана полковника. Потiм, коли комiсiя поiхала, пан полковник наказав вишикувати всiх у шеренги, цiлий полк, так як був, i сказав, що солдат е солдат, вiн мусить тримати язика за зубами й служити, а коли щось комусь не подобаеться, то це порушення субординацii. «Ви, негiдники, сподiвалися, що комiсiя допоможе, – говорив пан полковник, – дiдька лисого вона вам допомогла. А тепер кожна рота хай пройде повз мене i вголос повторить те, що я сказав».

Ми йшли рота за ротою, рiвняючись направо, де стояв пан полковник, рука на ременi карабiна, й на всю пельку горлали. «Ми, негiдники, сподiвалися, що нам ця комiсiя допоможе, а вона нам дiдька лисого допомогла».

Наш полковник реготав, аж за живiт хапався, допоки не пiдiйшла одинадцята рота. Йде – земля двигтить, а коли порiвнялась iз паном полковником, то анi пари з уст. Пан полковник почервонiв, наче варений рак, i повернув одинадцяту роту назад, наказавши повторити все спочатку. Але рота маршируе та знову мовчить, лише ряд за рядом, нахабно дивиться пану полковниковi в очi.

«Ruht!»[78 - Вiльно! (нiм.)] – командуе полковник, а сам гасае подвiр’ям, нагайкою ляскае по халявах i плюеться. Аж раптом зупинився та як рявкне: «Abtreten»[79 - Розiйтись! (нiм.)]. Сiв на свою кобилу та гайнув за браму. Ми чекаемо, що станеться з одинадцятою ротою, а воно нiчогiсiнько. Ждемо день, другий, цiлий тиждень – нiчого. Полковник у казармах не з’являвся, з чого i солдати, i старшини, i офiцери дуже радiли. Потiм нам прислали нового полковника, а про старого розповiдали, буцiмто вiн у якiйсь психiатричнiй лiкарнi, бо власноручно написав листа найяснiшому цiсаревi, що одинадцята рота збунтувалась.

Наближався час пообiднього обходу. Вiйськовий лiкар Грюнштейн ходив вiд лiжка до лiжка, а за ним фельдшер iз записником.

– Мацуна!

– Тут!

– Клiстир i аспiрин. Покорний!

– Тут!

– Промити шлунок i хiнiн! Коваржiк!

– Тут!

– Клiстир i аспiрин. Котятко!

– Тут!

– Промити шлунок i хiнiн!

І так усiм – одного по одному, безжально, механiчно i грубо.

– Швейк!

– Тут!

Лiкар Грюнштейн глянув на новоприбулого.

– На що хворiете?

– Насмiлюсь доповiсти, в мене ревматизм.

Лiкар Грюнштейн за час своеi практики звик бути з хворими чемно-iронiчним. Цей спосiб дiяв набагато сильнiше за крик.

– Ось воно що! Ревматизм, – промовив вiн до Швейка. – Так, це тяжка хвороба. Воно й справдi прикрий випадок дiстати ревматизм саме тодi, коли йде свiтова вiйна й людина рветься в армiю. Думаю, вам це страшно неприемно.

– Насмiлюсь доповiсти, пане старший лiкарю, менi це страшно неприемно.

– Ач який! Йому неприемно! Дуже гарно з вашого боку, що ви з тим ревматизмом саме тепер про нас згадали. У мирнi часи такий бiдолаха вистрибуе собi, мов козеня, але як вибухне вiйна, в нього зразу ж виникае ревматизм i перестають служити колiна. Болять у вас колiна?

– Насмiлюсь доповiсти, болять.

– І цiлу нiч не можете заснути, еге ж? Ревматизм – дуже небезпечна, болюча й тяжка хвороба. Ми вже з ревматизмом маемо добрячий досвiд. Сувора дiета та й iншi способи лiкування дуже допомагають. Ви тут видужаете швидше, нiж у Пештянах[80 - …швидше, нiж у Пештянах – Пештяни – один з найвiдомiших курортiв у Словаччинi.], i помаршируете на фронт, аж за вами закурить.

Обернувшись до фельдшера, лiкар промовив:

– Пишiть: «Швейк, сувора дiета, двiчi на день промивання шлунка i раз на день клiстир». А як далi буде – побачимо. Поки що вiдведiть його до процедурноi, промийте шлунок, а коли опам’ятаеться, поставте клiзму, тiльки таку, знаете, щоб кликав усiх святих на допомогу та щоб його ревматизм злякався та притьмом вискочив iз нього.

Звертаючись до всiх, лiкар виголосив промову, сповнену чудових i розумних сентенцiй:

– Ви не думайте, що маете перед собою якогось дурного вiслюка i можете йому замилювати очi. Мене ваша поведiнка анiтрохи не виведе з рiвноваги. Я знаю, що всi ви симулянти й хочете дезертирувати з армii. Вiдповiдно до цього я з вами i поводжусь. Я вже мав справу з сотнями подiбних до вас героiв. На цих лiжках перележало таких до бiса, i iм не бракувало нiчого iншого, як тiльки бойового духу. Поки iхнi товаришi билися на фронтi, вони гадали, що валятимуться в лiжках, дiставатимуть госпiтальну iжу й чекатимуть, поки вiйна перешумить. Але вони з бiса помилились. То й ви, лобуряки, помиляетесь. Ще зо двадцять рокiв зi сну кричатимете, коли вам привидиться, як ви тут у мене симулювали.

– Дозвольте доповiсти, пане старший лiкарю, – озвався хтось тихо з лiжка пiд вiкном, – я вже видужав. Я ще вночi помiтив, що моя задуха минула.

– Як прiзвище?

– Коваржiк. Насмiлюсь доповiсти, менi призначено клiзму.

– Гаразд, клiстир вам ще поставлять на дорогу, – вирiшив лiкар Грюнштейн, – аби ви не нарiкали, нiби вас тут не хотiли лiкувати. Ну, а тепер усi хворi, яких я назвав, гайда з фельдшером, кожний дiстане те, що йому належить.

І справдi: кожен дiстав призначену йому солiдну порцiю. Деякi при цьому намагалися вплинути на виконавцiв лiкарського наказу благаннями чи погрозами – мовляв, вони теж запишуться в санiтари, i, можливо, теперiшнi санiтари колись iще потраплять iм до рук. Швейк тримався хоробро.

– Не жалiй мене, – заохочував вiн ката, який ставив йому клiстир. – Не забувай, що ти складав присягу. Навiть коли б тут лежав твiй рiдний брат або батько, постав iм клiстир, не зморгнувши оком. Пам’ятай, що на цих клiстирах тримаеться Австрiя. Ми переможемо!

Наступного дня, пiд час обходу, лiкар Грюнштейн спитав Швейка, як йому подобаеться в лазаретi.

Швейк вiдповiв, що це заклад упорядкований i шляхетний. У нагороду вiн дiстав те ж саме, що й вчора, а на додаток ще й аспiрин та три порошки хiнiну. Все це йому всипали у воду, примусивши негайно випити.

Навiть Сократ не пив своеi чашi з отрутою так спокiйно, як пив свiй хiнiн Швейк[81 - Навiть Сократ не пив своеi чашi з отрутою так спокiйно, як пив свiй хiнiн Швейк… – Згiдно з легендою, давньогрецький фiлософ Сократ за вироком суду був змушений випити чашу цикути.], на якому лiкар Грюнштейн випробовував усi види тортур.

Коли Швейка в присутностi лiкаря загортали в мокре простирадло, вiн на запитання лiкаря, як йому це подобаеться, вiдповiв:

– Насмiлюсь доповiсти, пане старший лiкарю, вiдчуваю себе, нiби на пляжi або на морському курортi.

– А ревматизм ще тримаеться?.

– Насмiлюсь доповiсти, пане старший лiкарю, чогось не кращае.

Швейка пiддали новим тортурам.

У цей час удова пiхотного генерала баронеса фон Боценгейм мала дуже багато клопоту з розшуками солдата, повiдомлення про якого недавно надрукувала «Богемiя». У ньому розповiдалось, як вiн, калiка, наказав везти себе на iнвалiдному вiзочку до призовноi комiсii, гукаючи: «На Белград!» Цей вияв патрiотизму дав привiд редакцii «Богемii» закликати читачiв збирати грошi на користь вiрнопiдданого героя-калiки.

Управлiння полiцii допомогло встановити, що прiзвище цього вояка Швейк, i далi справа пiшла вже легше. Баронеса фон Боценгейм узяла з собою компаньйонку i камердинера з кошиком та й поiхала на Градчани.

Бiдолашна панi баронеса зовсiм не уявляла собi, що значить лежати у вiйськовому лазаретi гарнiзонноi тюрми. Дверi тюрми iй вiдчинила тiльки вiзитiвка. У канцелярii з нею розмовляли дуже чемно. За п’ять хвилин баронеса вже знала, що розшукуваний нею «der brave Soldat»[82 - Бравий солдат (нiм.).] лежить у третьому бараку, лiжко № 17. Їi супроводив геть отетерiлий доктор Грюнштейн.

Швейк пiсля звичайноi щоденноi процедури, прописаноi лiкарем Грюнштейном, саме сидiв на лiжку, оточений групою худих, мов хорти, виголоднiлих симулянтiв, якi й досi не здавали позицiй та запекло воювали з лiкарем Грюнштейном на грунтi сувороi дiети.

Коли б хто послухав iхню розмову, то подумав би, що опинився в товариствi кулiнарiв вищоi куховарськоi школи або на гастрономiчних курсах.

– І звичайнiсiнькi лойовi шкварки можна iсти, поки вони ще теплi, – оповiдав один, який лежав тут iз хронiчним катаром шлунка. – Коли лiй починае шкварчати, iх треба вiджати досуха, посолити, посипати перцем, i, я вам скажу, жоднi гусячi шкварки з ними не зрiвняються.

– Не надто там iз гусячими шкварками. Свинячим шкваркам ще умитися треба перед ними, – сказав чоловiк iз раком шлунка. – Нема нiчого смачнiшого за гусячi шкварки. Ясно, iх треба шкварити аж до золотистого кольору, як це роблять евреi. Беруть жирну гуску, здирають сало разом iз шкурою i смажать.

– А знаете, ви помиляетеся щодо цих свинячих шкварок, – зауважив Швейкiв сусiда. – Звичайно, я говорю про шкварки з домашнього сала, або, як iх називають, домашнi шкварки. На колiр вони не брунатнi й не жовтi. Це мусить бути щось середне мiж цими двома вiдтiнками. Такi шкварки не повиннi бути нi надто м’якi, нi надто твердi, щоб не хрумтiли, бо тодi вже вони пересмаженi. Вони повиннi танути на язицi, щоб вам при цьому здавалося, нiби сало тече по вашому пiдборiддi.

– А хто з вас iв шкварки з кiнського сала? – почувся чийсь голос, але нiхто не вiдповiв, бо в палату вбiг фельдшер.

– Всi по лiжках! Сюди йде велика княгиня. Не вистромляйте брудних нiг з-пiд ковдри!

Навiть сама велика княгиня не могла б увiйти з такою пишнiстю, як це зробила баронеса фон Боценгейм. За нею ввiйшов цiлий почет, у якому не бракувало навiть лазаретного фельдфебеля-рахiвника. У цих вiдвiдинах вiн вбачав таемничу руку ревiзii, яка вiдiрве його вiд тепленького мiсця в тилу й кине на поталу шрапнелi десь пiд дротянi загородження на позицiях.

Вiн був блiдий, але ще блiдiшим був лiкар Грюнштейн. Перед його очима витанцьовувала маленька вiзитiвка староi баронеси з титулом «Вдова генерала» i все те, що могло бути пов’язане з цим титулом: зв’язки, протекцii, скарги, переведення на фронт та iншi страшнi речi.

– Ось i Швейк, – сказав лiкар з удаваним спокоем, привiвши баронесу фон Боценгейм до Швейкового лiжка. – Зносить усе дуже терпляче.

Баронеса фон Боценгейм сiла на приставлений до Швейкового лiжка стiлець i промовила:

– Чеський фояк, топрий фояк, калiк-фояк, пути топлесний фояк, я туже любиф чеський австрiець. – При цьому вона гладила Швейка по неголеному обличчi й вела далi: – Я читала фсi газет, я вам принести хамати, кусайт, смоктайт, курить, чеський фояк – топрий фояк! Johann, kommen Sie her![83 - Йоганне, iдiть-но сюди! (нiм.)]

Камердинер, який своiми настовбурченими бакенбардами скидався на Бабiнського[84 - …який своiми настовбурченими бакенбардами скидався на Бабiнського – Бабiнський Вацлав (1796—1879) – вiдомий в Чехii розбiйник. Прибл. в 1830 р. (ймовiрно, пiсля дезертирства) зiбрав банду i почав займатися грабунками. В 1832 р. був затриманий в с. Куржiводи (пiд час затримання покусав старосту). Симулював божевiлля. Через 4 мiсяцi втiк з празького «Будинку для iнвалiдiв» i продовжував коiти злочини, зокрема вчинив кiлька вбивств. В 1840 р. був засуджений до 20 р. ув’язнення суворого режиму за розбiйнi напади, крадiжки, насильство над посадовцями, пiдробку документiв тощо, причому половину епiзодiв не було доведено. Пiсля ув’язнення працював садiвником у жiночому монастирi в Ржепах пiд Прагою, де й помер. В похилому вiцi страждав на душевнi розлади. В народi мав репутацiю «добросердного розбiйника». Став героем народних пiсень та легенд. На фотографii зображений з розкiшними бакенбардами.], притяг до лiжка чималий кошик, тодi як компаньйонка староi баронеси, висока дама з заплаканим обличчям, сiла до Швейка на лiжко й поправляла в нього за спиною солом’яну подушку, бо була непохитно переконана, що саме так належить поводитися з хворими героями.

Баронеса тим часом виймала з кошика подарунки. Дюжину смажених курчат, загорнутих у рожевий атласний папiр i перев’язаних чорно-жовтою шовковою стрiчкою, двi пляшки якогось вiйськового лiкеру «Gott, strafe England»[85 - Боже, покарай Англiю (нiм.).]. На другому боцi пляшки були зображенi Франц Йосиф з Вiльгельмом, якi трималися за руки, начебто хотiли гратися в «кролика в ямцi»: «Ти не в силi вже скакати, поможу тобi стрибати». Потiм баронеса витягла з кошеля ще три пляшки вина для одужуючих i двi пачки цигарок. Вона елегантно розклала все на порожньому лiжку бiля Швейка.

Потiм тут же з’явилась i гарно оправлена книжка «Картинки з життя нашого монарха», написану заслуженим головним редактором нашоi теперiшньоi урядовоi газети «Чехословацька республiка», який ладен був скочити в воду за старого Франца Йосифа. Були на лiжку також плитки шоколаду з тим самим написом «Gott, strafe England» i знову ж таки з портретом австрiйського та нiмецького iмператорiв. Але тут вони вже не трималися за руки, а стояли окремо, обернувшись один до одного спиною. Поруч баронеса поклала гарненьку подвiйну щiточку для зубiв з написом «Viribus unitis»[86 - Об’еднаними силами (лат.).], щоб кожен, хто буде чистити зуби, згадував Австрiю. Елегантним i дуже потрiбним на фронтi в окопах даруночком був манiкюрний набiр. На коробцi малюнок, на якому було зображено, як рветься шрапнель, а чолов’яга в касцi з багнетом напереваги кидаеться в атаку. Пiд малюнком стояв напис: «F?r Gott, Kaiser und Vaterland!»[87 - За Бога, цiсаря i Батькiвщину! (нiм.)] На пачцi печива малюнка не було, зате на нiй написали такий вiрш:

?sterreich, du edles Haus,
steck deine Fahne aus,
la? sie im Winde wehen,
?sterreich muss ewig stehen!

з чеським перекладом на другому боцi:

Австрiе, шляхетний доме,
Вистав прапор, нам знайомий,
Хай його розмае вiтер —
Австрii навiки жити!

Останнiм дарунком був вазон iз бiлим гiацинтом.

Коли все те виклали на лiжко, у баронеси фон Ботценгейм вiд розчулення потекли сльози, а в деяких зголоднiлих симулянтiв – слина. Компаньйонка баронеси пiдпирала Швейка, що сидiв у лiжку, i теж пускала сльози. Було тихо, мов у церквi. Раптом Швейк порушив цю тишу. Вiн молитовно склав руки i заговорив:

– Отче наш, iже еси на небесех, та святиться iм’я твое, та прийде царствiе твое… Пардон, ласкава панi, це не те, що я хотiв сказати: Господи Боже, отче небесний, благослови нам цi дари. З твоеi щедроi руки ми будемо iх споживати. Амiнь.

По цих словах вiн ухопив iз лiжка курча й почав рвати його зубами. Лiкар Грюнштейн стежив за ним переляканими очима.

– Ах, як йому, цьому фоячковi, смачно, – екзальтовано шепотiла стара баронеса лiкаревi Грюнштейну, – вiн уже, напевно, видужав i може йти на фронт. Я дуже, дуже рада, що це йому так на користь.

Потiм вона почала ходити вiд лiжка до лiжка роздаючи цигарки й шоколаднi цукерки, пiсля обходу знову повернулася до Швейка й, погладивши його по головi, сказавши: «Beh?t euch Gott»[88 - Хай вас Бог береже (нiм.).], – вийшла з палати в супроводi свого почту.

Поки лiкар Грюнштейн, провiвши вниз баронесу, повернувся назад, Швейк устиг роздати курчат. Пацiенти з такою швидкiстю ум’яли iх, що лiкар Грюнштейн знайшов лише купу кiсток, обгризених начисто, немовби тi курчата за життя потрапили в гнiздо кондорiв, а потiм iх обгризенi кiстки кiлька мiсяцiв вибiлювало сонце.

Зникли також i военний лiкер, i три пляшки вина. Пропали в шлунках пацiентiв i плитки шоколаду, i пачка печива. Хтось випив навiть флакон лаку для нiгтiв з манiкюрного набору й надкусив зубну пасту, додану до щiточки.

Лiкар Грюнштейн знову став у бойову позу й виголосив довгу промову. У нього немов камiнь iз серця спав, коли гостi вже пiшли. Купа обгризених кiсток пiдтвердила його думку про невиправнiсть пацiентiв.

– Солдати, – почав вiн, – коли б ви мали хоч трохи розуму, ви б не чiпали цього, а сказали б собi: «Якщо ми це зжеремо, то старший лiкар нам не повiрить, нiби ми тяжко хворi». Ви самi довели, що не цiнуете моеi доброти. Я промиваю вам шлунок, ставлю клiзми, намагаюся тримати вас на суворiй дiетi, а ви замiсть вдячностi набиваете своi кендюхи аж по саму зав’язку. Чи, може, ви хочете захворiти на катар шлунка? Не вийде. Ранiше нiж ваш шлунок спробуе все це перетравити, я вам вичищу його так грунтовно, що будете згадувати про це до самоi смертi та ще й дiтям своiм розповiдатимете, як ви одного дня пожерли курчат та напхалися рiзними iншими ласощами i як усi тi лагоминки не втримались у вашому шлунку й чверть години, бо iх викачали. Отже, гайда тепер за мною, запам’ятайте, я не такий вiслюк, як ви, а трохи мудрiший, нiж усi ви разом. Крiм того, повiдомляю, що завтра ж пришлю до вас комiсiю, бо ви вже довгенько валяетеся тут, а тим часом нiхто з вас не хворий. Ви це щойно самi довели, засмiтивши собi шлунки протягом якихось п’яти хвилин… Кроком руш!

Коли дiйшла черга до Швейка, лiкар Грюнштейн глянув на нього, й спогад про сьогоднiшнi таемничi вiдвiдини примусив його спитати:

– Ви знаете панi баронесу?

– Я ii незаконнонароджений син, – спокiйно вiдповiв Швейк. – Маленьким вона мене кинула, а тепер знову знайшла…

Лiкар Грюнштейн лаконiчно сказав:

– Поставте потiм Швейковi ще одну клiзму.

Ввечерi на лiжках було сумно. Кiлька годин тому шлунки в усiх були наповненi рiзними гарними й смачними речами, а тепер там хлюпав лише рiденький чайок зi скибочкою хлiба.

Номер двадцять перший бiля вiкна промовив:

– А чи повiрите, друзi, що я люблю смажених курчат бiльше за печених? Хтось пробурчав:

– Висповiдайте його пiд ковдрою!

Та пiсля невдалого частування всi так ослабли, що нiхто навiть не ворухнувся.

Лiкар Грюнштейн дотримав слова: перед полуднем прийшло кiлька вiйськових лiкарiв з горезвiсноi комiсii.

Вони йшли повагом повз ряди лiжок, i було лише чути: «Покажiть язика!»

Швейк так висолопив язика, що його обличчя скорчилося в кумедну гримасу, а очi самi заплющились.

– Насмiлюсь доповiсти, пане штаб-лiкарю, далi язик уже не вистромлюеться.

Мiж Швейком i комiсiею зав’язалася цiкава розмова. Швейк запевняв, що зробив це зауваження, боячись, аби лiкарi не подумали, нiби вiн ховае вiд них язика.

Члени комiсii дiаметрально розiйшлися в своiх думках стосовно Швейка.

Половина з них запевняли, що Швейк – це «ein bloder Kerb»[89 - Ідiот (нiм.).], a друга – що вiн падлюка, який глузуе з вiйськовоi служби.

– Чорт вас забери! – заверещав на Швейка голова комiсii. – Ми вас виведемо на чисту воду!

Швейк дивився на комiсiю з божественним спокоем невинноi дитини.

Старший штаб-лiкар пiдступив до нього впритул:

– Я б хотiв знати, про що ви, морська свиня, зараз думаете?

– Насмiлюсь доповiсти, я взагалi не думаю.

– Himmeldonnerwetter![90 - Грiм побий! (нiм.)] – вигукнув один iз членiв комiсii, брязнувши шаблею. – Отже, вiн взагалi не думае. А чому ж ви, сiамський слоне, не думаете?

– Насмiлюсь доповiсти, я тому не думаю, що на вiйськовiй службi солдатам думати заборонено. Коли я свого часу служив у дев’яносто першому полку, нам наш пан капiтан завжди казав: «Солдат не повинен думати сам. За нього думае начальство. Як тiльки солдат починае думати, це вже не солдат, а якийсь вошивий цивiльний. Думання не призведе…»

– Заткнiть пельку! – люто перепинив Швейка голова комiсii. – Ми про вас уже маемо iнформацiю. Der Kerl meint, man wird glauben, er sei ein wirklicher Idiot…[91 - Вiн думае, що хтось повiрить, нiби вiн справдi iдiот… (нiм.)] Ви не iдiот, Швейку, ви хитра бестiя, пройдисвiт, хулiган, падлюка.

– Насмiлюсь доповiсти, розумiю.

– Я вже сказав вам, щоб ви заткнули пельку, чули?

– Насмiлюсь доповiсти, я чув, «заткнути пельку».

– Himmelherrgott![92 - Хай вам чорт! (нiм.)] Ну й мовчiть, коли я вам наказав, ви ж добре знаете, що вам не дозволено патякати.

– Насмiлюсь доповiсти, я знаю, що «менi не дозволено патякати».

Пани офiцери перезирнулись i закликали фельдфебеля.

– Оцього, – сказав старший штаб-лiкар, показуючи на Швейка, – вiдведiть униз до канцелярii та зачекайте на нашу реляцiю та рапорт. У гарнiзоннiй тюрмi йому це патякання виб’ють iз голови. Хлоп здоровий, як бик, а симулюе, i до того ще патякае та глузуе зi свого начальства. Вiн гадае, що ми тут задля забавки, а вiйсько – це жарт i смiшки. Там, у гарнiзонi, вам, Швейку, покажуть, що армiя – це не собаче весiлля.

Швейк пiшов з фельдфебелем до канцелярii й дорогою через подвiр’я мугикав пiд нiс:

Я собi вже змалку думав,
Що вiйна – це жарт,
Повоюю тижнiв зо два,
Й повернусь назад.

Тодi як у канцелярii черговий офiцер горлав на Швейка, що таких, як вiн, Швейк, треба розстрiлювати, нагорi в лазаретних палатах комiсiя мордувала симулянтiв. Із сiмдесяти пацiентiв врятувалося тiльки двое. Один був без ноги: вiдiрвало гранатою, а другий мав справжню костоiду. Лише цi не почули слiвця «tauglich», а решта, в тому числi й трое вмираючих сухотникiв, були визнанi придатними до вiйськовоi служби.

Старший штаб-лiкар не проминув нагоди виголосити промову. Його промова була пересипана найрiзноманiтнiшими лайками, але щодо змiсту – дуже коротка. Всi вони – худоба i лайно, та коли вiдважно воюватимуть за найяснiшого цiсаря, знову зможуть повернутися до людського суспiльства, й тодi пiсля вiйни iм навiть вибачать iхню спробу симулювати й вiдкрутитися вiд фронту. А втiм, щодо нього, лiкаря, то вiн у це не вiрить, бо певен, – на усiх iх чекае зашморг.

Якийсь молоденький вiйськовий лiкар з чистою i не зiпсутою поки що душею попросив у старшого штаб-лiкаря слова. Його промова вiдрiзнялася вiд промови начальника оптимiзмом i наiвнiстю. Говорив вiн по-нiмецькому.

Цей молодик довго розводився про те, що кожен, хто покине лазарет, аби повернутися до своiх полкiв на фронт, повинен бути переможцем i лицарем. Вiн переконаний, – усi вони вправно володiтимуть зброею на полi бою й будуть чесними в усiх справах: як военних, так i приватних. Вони будуть непереможними воiнами й завжди пам’ятатимуть про славу Радецького та принца Євгенiя Савойського[93 - Принц Євгенiй Савойський (1663—1736) – Євгенiй, принц Савойський i Карiньянський, маркграф Салуцький, австрiйський Генералiсiмус. Син начальника швейцарськоi гвардii при дворi Людовiка ХІV. В дитинствi вiдзначався слабким здоров’ям i дiстав прiзвисько «маленький абат». Пiсля вiдмови Людовiка надати пiд командування кавалерiйський полк перейшов на службу до Леопольда І Габсбурга в чинi полковника. Брав участь в австро-турецькiй вiйнi 1683—1699 рр., зокрема у зняттi облоги з Вiдня тощо, Третiй Нiдерландськiй вiйнi та вiйнi за Іспанський спадок (1700—1714), пiд час якоi зробив 12 походiв на Італiю та Нiдерланди. Виявив себе як генiальний полководець. Перемiг туркiв у битвi при Зентi (див. далi), разом з армiею герцога Мальборо – французiв при Удернадi (1708) та Мальплаку (1709). Розбив франц. маршалiв Вандома, Катiна, Вiллеруа, Марсена тощо, часто кiлькiсно поступаючись супротивнику. В 1718—1724 рр. – штатгальтер (правитель) в Австр. Нiдерландах (зараз Бельгiя). Взяв участь в австро-турецькiй вiйнi 1716—1718 рр. (виграв кiлька битв та взяв штурмом Белград) та вiйнi за Польський спадок (1733—1735). Його авторитет як в армii, так i при дворi був незаперечним. У його вiйську панувала сувора дисциплiна, але солдати його дуже любили. Похований у вiденському Соборi Св. Стефана. Його бiографiею захоплювався Суворов, про нього шанобливо вiдгукувався Наполеон.З iнiцiативи Франца Йосифа І в центрi Вiдня було споруджено пам’ятник Є. Савойському, якого зображено верхи.]. Своею кров’ю вони, мовляв, поллють поля слави монархii i переможно докiнчать завдання, поставлене перед ними iсторiею. Смiло, вiдважно, нехтуючи своiм життям, кинуться вони вперед пiд пошарпаними прапорами своiх полкiв до новоi слави й нових перемог.

Потiм у коридорi головний штаб-лiкар сказав цiй наiвнiй людинi:

– Колего, можу вас запевнити, все це даремно. З цих негiдникiв анi Радецький, анi той ваш принц Євгенiй Савойський не виховали б солдатiв. Звертайтеся до них по-ангельському чи по-чортячому – один дiдько. Це – банда.




Глава IX

Швейк у гарнiзоннiй тюрмi


Останнiм притулком людей, що не хотiли йти на вiйну, була гарнiзонна тюрма. Я знав одного позаштатного вчителя, який як математик повинен був служити в артилерii, але, не бажаючи стрiляти з гармат, вiн поцупив у одного поручика годинник, щоб тiльки потрапити до гарнiзонноi тюрми. Вiн учинив так цiлком свiдомо. Вiйна йому не iмпонувала й не зачаровувала його. Вiн вважав iдiотизмом стрiляти у ворога й вбивати шрапнеллю та гранатами по той бiк фронту таких самих нещасних позаштатних учителiв математики.

– Не хочу, щоб мене ненавидiли за насильство, – сказав цей учитель сам собi й спокiйнiсiнько вкрав годинника. Насамперед лiкарi обстежили його психiчний стан, та коли вiн заявив, що хотiв розбагатiти, його вiдправили до гарнiзонноi тюрми. Таких людей, що сидiли в гарнiзонi за крадiжку або шахрайство, було чималенько. Ідеалiсти та неiдеалiсти. Люди, якi вважали вiйськову службу джерелом особистих прибуткiв, рiзнi вiйськовi бухгалтери, тиловi й фронтовi старшини, що чинили всiлякi шахрайства з провiантом i з солдатською платнею, а крiм них, дрiбнi злодюжки, в тисячу разiв чеснiшi за тих харцизникiв, якi iх сюди посадовили. Тут же, в гарнiзоннiй тюрмi, сидiли й солдати за рiзнi провини чисто вiйськового характеру: порушення дисциплiни, спробу пiдняти заколот, дезертирство. Окремо слiд назвати полiтичних в’язнiв. З них 80 вiдсоткiв було зовсiм не винних, а з цих знову ж таки 99 вiдсоткiв засуджували.

Апарат вiйськових ревiзорiв був неперевершений. Такий судовий апарат мае кожна держава, що опинилася перед загальним полiтичним, господарським i моральним занепадом. Ореол колишньоi сили та слави оберiгався судами, полiцiею, жандармерiею й бандою продажних стукачiв.

У кожнiй вiйськовiй частинi Австрiя мала шпикiв. Вони доносили на своiх товаришiв, що спали поруч них, на одних нарах, а пiд час походу дiлилися шматком хлiба.

Для гарнiзонноi тюрми матерiал також постачала державна полiцiя – пани Клiма, Славiчек i К°[94 - Клiма, Славiчек – агенти австрiйськоi, а потiм чехословацькоi полiцii.]. Вiйськова цензура спроваджувала сюди авторiв листування мiж фронтом i тими, кого цi автори залишили вдома в розпачi. Жандарми приводили сюди й зовсiм лiтнiх селян, якi жили вже на утриманнi дiтей. Вони посилали на фронт листи, намагаючись у них втiшити своiх рiдних або змальовували домашнi злиднi, а вiйськовий суд пришивав iм за це зраду й лiпив по дванадцять рокiв ув’язнення.

З градчанськоi гарнiзонноi тюрми дорога вела через Бржевнов на Мотольський плац. Попереду, в супроводi солдатiв iз багнетами, йшов чоловiк у наручниках, а за ним iхав вiз iз домовиною. І на Мотольському плацу звучала урочиста команда: «An! Feuer!»[95 - Вогонь! (нiм.)] А потiм по всiх полках i батальйонах зачитували ще один полковий наказ про розстрiл ще одного призовника, бо вiн посмiв збунтуватися через те, що пан капiтан ударив шаблею його жiнку, коли вона, прощаючись, нiяк не могла вiдiрватися вiд чоловiка.

А в гарнiзоннiй тюрмi трiйця – штабний тюремний наглядач Славiк, капiтан Лiнгарт i фельдфебель Ржепа, якого прозвали катом, – виконували свою роботу. Скiльки людей вони затовкли на смерть по тюремних одиночках! Можливо, капiтан Лiнгарт i в республiцi залишаеться капiтаном. Я бажав би тодi, щоб йому зарахували роки служби в гарнiзонi. Славiчковi й Клiмi державна полiцiя цi роки вже зарахувала. Ржепа повернувся до цивiльного життя й свого давнього мулярського ремесла. Можливо, вiн став членом якоiсь патрiотичноi органiзацii в республiцi.

Штабний тюремний наглядач Славiк у республiцi став злодiем i сидить у тюрмi. Не вдалося йому, бiдоласi, в новiй державi пристосуватися так, як це пощастило iншим панам вiйськовим.

Тюремний наглядач Славiк, приймаючи Швейка, кинув на нього сповнений нiмого докору погляд.

– І в тебе мае бути пiдмочена репутацiя, коли вже потрапив сюди. Ми тут, хлопче, пiдсолодимо тобi життя, як i всiм, хто потрапить до наших лап. А нашi лапи, звичайно, не дамськi ручки.

Аби додати ваги власним словам, вiн тицьнув м’язистий грубезний кулак Швейковi пiд нiс i сказав:

– Понюхай, негiднику!

Швейк понюхав i зауважив:

– Таким кулаком я б не хотiв дiстати в нiс, вiдгонить цвинтарем.

Спокiйна, розсудлива Швейкова мова прийшлася до смаку тюремному наглядачевi.

– Ану, – сказав вiн, штовхнувши Швейка у живiт, – стiй струнко. Що в тебе у кишенях? Якщо маеш цигарки, можеш залишити, а грошi давай сюди, щоб не вкрали. Бiльше нема? Справдi? Тiльки не бреши! Брехня караеться!

– Куди його? – спитав фельдфебель Ржепа.

– Запхаемо в шiстнадцятку, – вирiшив тюремний наглядач, – до тих, у пiдштанках. Хiба не бачите, що написав на паперах пан капiтан Лiнгарт: «Streng beh?ten, beobachten»[96 - Суворо стерегти, стежити (нiм.).]. Так, так, – урочисто заявив вiн Швейковi, – з бандитами треба по-бандитському. Якщо хтось бунтуеться, ми затягуемо його до одиночки, там переламуемо йому всi ребра й залишаемо, хай лежить, допоки не здохне. Це наше право. Так ми зробили з тим рiзником, пам’ятаете, Ржепо?

– Та що тут казати. Попотiли ми над ним, пане штабний наглядачу, – вiдповiв замрiяно фельдфебель Ржепа, – ото був бугай! Я топтав його хвилин iз п’ять, поки в нього почали трiщати ребра й хлинула кров з пащеки. А вiн ще десять днiв жив. Просто гiдра невмируща.

– Ось бачиш, харцизнику, як у нас бувае, коли хто стае дибки або намагаеться втекти, – завершив свою педагогiчну лекцiю Славiк. – Це те ж саме, що й самогубство, а воно в нас також караеться. І боронь боже, щоб тобi, паскуднику, спало на думку скаржитися на щось, коли прийде iнспекцiя та спитае, чи е якiсь скарги, Ти, негiднику, повинен, виструнчившись, козирнути й вiдповiсти: «Насмiлюсь доповiсти, нема. Я всiм задоволений». Ну, як це ти скажеш, мерзотнику? Повтори.

– Насмiлюсь доповiсти, нема. Я всiм задоволений, – повторив Швейк з такою милою мiною, що штабний тюремний наглядач пошився в дурнi, сприйнявши це за щиру вiдданiсть i чеснiсть.

– То скидай штани i чимчикуй в пiдштанках до шiстнадцятки, – лагiдно сказав вiн, проти своеi звички не додаючи вже нi «паскудника», нi «негiдника», нi «мерзотника».

У шiстнадцятiй камерi Швейк зустрiвся з дев’ятнадцятьма чоловiками без штанiв. Це були тi, про яких було зауважено в паперах: «Streng beh?ten, beobachten». За ними ревно наглядали, щоб, бува, не драпонули.

Якби пiдштанки були чистi, а на вiкнах не було грат, то могло б на перший погляд видатися, що ви потрапили до роздягальнi якоiсь лазнi.

Швейка прийняв вiд фельдфебеля Ржепи староста – неголений паруб’яга в розхристанiй сорочцi. Записав його прiзвище на клаптику паперу, прибитому на стiнi, й повiдомив:

– Завтра у нас буде справжня кумедiя. Нас поведуть у каплицю на проповiдь. Ми стоятимемо в пiдштанках якраз пiд амвоном. Ото буде смiху!

Як i в усiх тюрмах, у гарнiзоннiй тюрмi була каплиця – улюблене мiсце розваги в’язнiв. І зовсiм не тому, що всi цi примусовi вiдвiдини тюремноi каплицi зближували вiдвiдувачiв з Господом Богом або прилучали в’язнiв до чесноти. Про такi дурницi не могло бути й мови.

Просто служби Божi й проповiдi розганяли тюремну нудьгу. Тут iшлося не про те, станеш ближчим до Бога, чи нi, а просто тiшила надiя знайти дорогою – в коридорах або у дворi – кинутий недопалок сигарети або сигари. Невеличкий недопалок, який валявся в плювальницi чи десь на землi в пилюцi, вiдсував Бога далеко на заднiй план. Ця невеличка смердюча рiч здобувала перемогу над Богом i спасiнням душi.

А вже самi проповiдi – що то була за комедiя, що за смiхота! Фельдкурат[97 - фельдкурат – австр. вiйськовий священик. За правами i чином прирiвнювався до капiтана.] Отто Кац був, зрештою, дуже симпатичною людиною. Його надзвичайно цiкавi проповiдi чарували, розсiювали тюремну нудьгу. Вiн умiв так гарно розводити теревенi про нескiнченне милосердя Боже та морально пiдтримувати занепалих духом i знеславлених в’язнiв, умiв так вiртуозно лаятися з амвона i, стоячи бiля вiвтаря, чудово заводити свое «Ite, missa est»[98 - Ідiть з миром, вiдправу закiнчено (лат.).]. Службу вiн вiдправляв оригiнальним способом, перемiшуючи весь порядок вiдправи, а коли бував дуже п’яний, – вигадував зовсiм новi молитви й нову вiдправу, та й весь обряд – щось таке, чого ще доти нiхто не чув i не бачив.

А вже й цирку не треба, коли фельдкурат, бува, посковзнеться й гепнеться з чашею святих дарiв або з требником, вголос обвинувачуючи прислужника з ув’язнених, що той, мовляв, йому навмисне пiдставив ногу; а тодi перед святими дарами засуджуе його до карцера або до «шпангле».[99 - Шпангле (спотв. нiм.) – кайдани. Праву руку арештанта приковували коротким ланцюгом до лiвоi ноги.]

Покараний тiшиться, адже цей номер входив у програму всiеi комедii в тюремнiй капличцi, i вiн майстерно виконав тут свою вiдповiдальну роль.

Фельдкурат Отто Кац, один iз найкращих вiйськових священикiв, був еврей. У цьому, власне, не було нiчого дивного. Архiепископ Кон[100 - архiепископ Кон – Теодор Кон (1845—1915). Народився в незаможнiй еврейськiй сiм’i. Доктор теологii. Архiепископ в Оломоуцi (з 1892 р.). В 1904 р. подав у вiдставку через конфлiкт з духовенством та серiю анонiмних статей у пресi. Пiзнiше з’ясувалось, що iх автором (псевдонiм Ректус) був молодий священик, який згодом публiчно покаявся i вибачився перед Коном.] також був еврей, i до того ж приятель Махара.[101 - Махар Й. С. (1864—1944) – вiдомий чеський поет, сатирик, журналiст. Виступав з позицiй заперечення естетичного диктату суспiльства i потурання його смакам, вiдстоюючи право поета на власну творчу iндивiдуальнiсть. Вперше його твори переклав украiнською мовою І. Я. Франко.Пiд час гострих нападiв на архiепископа Кона в 1903 p. виступив на його захист в газетах, викриваючи закулiснi напади високих церковних достойникiв на Кона.]

Фельдкурат Отто Кац мав ще строкатiше минуле, нiж славний архiепископ Кон.

Отто Кац учився в торговельнiй академii й пiшов до армii як однорiчник[102 - В австро-угорськiй армii – солдат з освiтою, що йшов добровiльно на вiйськову службу з тим, щоб пiсля однорiчного навчання дiстати якийсь нижчий офiцерський чин. Пiд час вiйни таких солдатiв мобiлiзували на загальних пiдставах. (прим. перекл.)]. Вiн так добре знався на вексельному правi та векселях, що за рiк довiв торговельну фiрму «Кац i К°» до блискучого банкрутства. Старий Кац змушений був виiхати до Пiвнiчноi Америки, зробивши якiсь грошовi оборутки зi своiми кредиторами без iхнього вiдома й без вiдома свого компаньйона, якому довелося виiхати до Аргентини.

Безкорисливо надiливши в такий спосiб Пiвнiчну та Пiвденну Америку фiрмою «Кац i К°», молодий Отто Кац опинився в становищi людини, якiй немае звiдки чекати спадщини i яка не знае, де прихилити голову. Отже, залишався единий вихiд – вступити до вiйська.

Однак перед тим однорiчник Отто Кац устругнув надзвичайно оригiнальну штуку. Вiн вихрестився. Навернувся до Христа, щоб той допомiг йому зробити кар’еру. І звернувся до нього з повною довiрою, розцiнюючи цей крок як комерцiйну угоду мiж ним i Сином Божим.

Каца урочисто хрестили в Емаузах. Сам отець Альбан занурював його в купiль[103 - Сам отець Альбан занурював його в купiль – отець Альбан (в миру Шахлейтер; пом. 1937 р.) – катол. священик Емаузького (На Слованех) храму. Належав до Ордену бенедиктинцiв. Освiту здобув у Лейпцигу. Пiсля проголошення незалежностi Чехословаччини виiхав до Мюнхена, де приеднався до нацистiв. Через його надмiрну участь в заходах фашистiв Папа Пiй ХІ в 1933 р. позбавив о. Альбана всiх церковних постiв. Був близько знайомий iз Гiтлером, який пiсля його смертi наказав включити портрет Шахлейтера до ювiлейноi публiкацii про «Велетнiв нацистського руху».]. Це було надзвичайне видовище. Присутнiми були один побожний майор iз полку, де служив Отто Кац, одна стара панна з пансiону для шляхтянок на Градчанах i якийсь пикатий представник консисторii, що був за хрещеного батька.

Добре склавши iспит на офiцера, новоявлений християнин Отто Кац залишився в армii. Спочатку йому здавалося, що все пiде гладенько. Вiн навiть намiрявся вступити на штабнi курси.

Але одного дня впився й пiшов у ченцi, змiнивши шаблю на чернечу рясу. Вiн добився аудiенцii у архiепископа на Градчанах, пiсля чого потрапив до духовноi семiнарii. Перед своiм висвяченням налигався до нестями в одному вельми порядному «будинку з жiночою обслугою» на Вейводовiй вуличцi й просто з виру розпусти й гульнi попрямував на церемонiю. Пiсля висвячення пiшов до свого полку заручитися протекцiею, а коли його призначили фельдкуратом, купив коня й почав гасати по Празi, беручи участь у всiх пиятиках з офiцерами свого полку.

У коридорi будинку, де фельдкурат мав квартиру, дуже часто було чути прокльони незадоволених кредиторiв. Вiн водив на квартиру й повiй або посилав за ними свого денщика. Залюбки грав у «фербля»[104 - грав у «фербля» – фербель – азартна гра в карти, дуже поширена в Австро-Угорщинi.]. Були певнi пiдозри й здогади, нiбито фельдкурат грае нечесно, але нiхто не довiв, що в широкому рукавi його вiйськовоi ряси сховано туза. В офiцерських колах його звали «святим отцем».

До проповiдi вiн нiколи не готувався й цим рiзнився вiд свого попередника, який ранiше вiдвiдував гарнiзонну тюрму. То був чоловiк, який утовкмачив собi в голову тверде переконання, що людей, ув’язнених у гарнiзоннiй тюрмi, можна настановити на путь праведну з амвона. Той достойний курат, побожно закотивши очi, розтлумачував арештованим, що потрiбна реформа законiв про повiй та неодружених матерiв, i розводився про виховання нешлюбних дiтей. Його казання були абсолютно абстрактнi й не мали нiякого зв’язку з сучасним становищем, тобто просто спричиняли нудьгу.

Зате фельдкурат Отто Кац виголошував проповiдi, яких усi нетерпляче дожидались.

То була урочиста хвилина, коли шiстнадцятку в самих пiдштанках вели до каплицi. Вдягнути iх – означало ризикувати, що хтось iз них утече. Двадцять ангеляток у бiлих пiдштанках поставили пiд амвоном. Дехто, кому всмiхнулося щастя, жував недопалки, знайденi дорогою, бо, звичайно, не було кишенi, де б iх можна було сховати.

Навколо них стояли iншi гарнiзоннi в’язнi й милувалися двадцятьма парами пiдштанкiв пiд амвоном, куди, видзвонюючи острогами, видряпався фельдкурат.

– Habacht![105 - Струнко! (спотв. нiм. «Habt acht!»)] – ревнув вiн. – Молiться! Повторюйте всi за мною! А ти там, ззаду, мерзотнику, не сякайся в руку, ти ж бо в храмi Божiм! Якщо не перестанеш, накажу замкнути тебе в карцер. Гей ви, волоцюги, чи не забули ще «Отче наш»? Ану, спробуймо! Ну звичайно, я так i знав! Який тут «Отче наш»? Вам аби по двi порцii м’яса з квасолею, та напхатися, лягти черевом на нари, длубати в носi й не думати про Господа Бога. Що? Може, не правда?

Вiн глянув з амвона вниз на двадцятьох бiлих янголiв у пiдштанках, якi буйно веселилися разом з усiма. У заднiх рядах грали у «м’ясо».[106 - «М’ясо» – груба казарменна гра, при якiй солдати били один одного по заду.]

– Дуже гарно, – пошепки сказав Швейк своему сусiдовi, над яким тяжiла пiдозра, нiби за три крони вiн сокирою вiдрубав своему друговi всi пальцi на руцi, щоб того звiльнили з вiйськовоi служби.

– Ще не те буде! – додав сусiд. – Сьогоднi вiн нажлуктився по саме нiкуди й знов оповiдатиме про грiховну тернисту путь.

І справдi, фельдкурат був сьогоднi в розчуленому настроi. Вiн навiть сам не знав, навiщо це робить, але весь час перехилявся з амвона, i ще трохи – був би втратив рiвновагу та гепнувся вниз.

– Нумо, хлопцi, заспiвайте щось, – гукнув вiн, – чи, може, хочете, щоб я вас навчив новоi пiсеньки? Спiвайте за мною:

Найгарнiшу в свiтi милу
Я нiкому не вiддам,
Не ходжу за нею сам,
Таж за нею, молодою,
Ходять iншi чередою.
А ця моя наймилiша,
Це Марiя найсвятiша
Із небесних брам.

– Ви цього, пройдисвiти, нiколи не навчитеся, – провадив фельдкурат, – я за те, щоб вас усiх перестрiляти; ви мене добре зрозумiли? Проголошую з цього Божого мiсця, нiкчеми, що Бог – така сила, яка вас не боiться, й вона таке вам устругне, що очманiете, бо ви не дуже-то поспiшаете навернутися до Христа, а волiете йти тернистою дорогою грiха.

– Ого, вже почалось! Налигався впень, – радiсно шепотiв Швейкiв сусiд.

– Терниста путь грiха, йолопи дурноверхi, це путь боротьби з пороками. Ви блуднi сини, тому ви волiете валятися в одиночцi, нiж навернутися до Отця нашого Небесного. Вище пiднiмiть i звернiть своi очi у небесну височiнь, i переможете; мир оселиться в душах ваших, розбишаки. І, будь ласка, там, ззаду, не пирхайте. Ви не жеребцi й не в стайнi, а в храмi Божому. Звертаю на це вашу увагу, голубчики. На чому ж я зупинився? Ja, ?ber den Seelenfrieden, sehr gut![107 - Ага, про мир у душi, дуже добре! (нiм.)] Запам’ятайте собi, тварюки, що ви люди, й повиннi дивитись крiзь темну хмару в далекий простiр i усвiдомити одне: все тривае тут лише до часу, а тiльки один Бог вiчний. Sehr gut, nicht wahr, meine Herren?[108 - Дуже добре, еге ж, панове? (нiм.)] Я б мав день i нiч за вас, йолопи, молитись, аби милосердний Бог влив свою душу в вашi холоднi серця, й своiм святим милосердям змив усi вашi грiхи, й ви навiки стали його чадами, щоб вас, негiдникiв, не обiйшов вiн любов’ю своею. Але ви помиляетесь. Я вас до цього раю вести не буду.

Фельдкурат гикнув.

– Нi, не буду, – повторив вiн уперто, – i нiчого для вас не зроблю, менi це й не в головi, бо ви непоправнi лайдаки. Вашими дорогами не поведе вас доброта Господня, подих Божоi любовi вас не овiе, бо Господу Богу й на думку не спаде морочитись iз такими розбiйниками. Чуете, ви там, у пiдштанках?

Двадцятеро пiдштанкiв глянуло вгору i в один голос промовило:

– Дозвольте доповiсти, чуемо.

– Не досить тiльки чути, – вiв далi свою проповiдь фельдкурат, – у темнiй хмарi життя Божий усмiх не втiшить вашоi скорботи, телепнi, бо Господня доброта також мае своi межi, а ти, вiслючино, там ззаду, не гикай, бо замкну тебе в карцер, аж почорнiеш. І ви там, унизу, не думайте, що ви в корчмi. Милосердю Божому нема кiнця-краю, але воно лише для порядних людей, а не для покидькiв людського суспiльства, якi не керуються анi його законами, анi вiйськовим статутом. Це я вам i хотiв сказати. Молитися ви не вмiете i гадаете, що ходити до каплицi – це якась кумедiя, що тут якийсь театр або кiнематограф. Але я вам виб’ю це з голови, й ви не думатимете, буцiмто я тут лише задля того, щоб вас розважати й веселити. Порозсаджую вас, лобуряки, по одиночках, – ось що я вам зроблю. Тiльки гаю час iз вами й бачу – це все пусте. Хоч би тут замiсть мене був сам фельдмаршал або архiепископ, ви однак не розкаетесь i не навернетеся до Бога. І все ж колись згадаете, що я вам не був ворогом.

З шеренги пiдштанкiв почулося хлипання. Це плакав Швейк.

Фельдкурат глянув униз. Там стояв Швейк i втирав кулаком очi. Навколо всi радiсно притакували.

Фельдкурат промовив, указуючи на Швейка:

– Хай кожен бере приклад iз цього чоловiка. Що вiн робить? Плаче. Не плач, кажу тобi, не плач. Ти прагнеш виправитись? Та це тобi, хлопче, не так легко вдасться. Тепер плачеш, а коли звiдсiля повернешся до камери, знов будеш таким же негiдником, як i ранiше. Ти ще, голубе, багато мусиш помiркувати про безкiнечне милосердя та Божу ласку. Довго ще тобi трудитись, поки грiшна душа твоя знайде на свiтi добру путь, якою повинна йти. Сьогоднi перед нами розрюмсався один iз вас. Вiн хоче навернутися на путь праведну, а ви, решта, що робите? Анiчогiсiнько. Ось там один щось жуе, немов його батьки були жуйними тваринами. А ось там у храмi Божому шукають за комiром вошi. Невже ж не можете пошкрябатись удома, а лишаете цю забаву на службу Божу? А де вашi очi, пане штабний наглядачу? Таж ви всi солдати, а не якiсь там придуркуватi цивiльнi. Ваш обов’язок поводитися так, як це личить солдатам, хоча б i в церквi. Киньтеся, грiм би вас побив, шукати Бога, а вошi шукатимете вдома. На цьому я скiнчив, гультiпаки, й прошу, щоб на вiдправi ви поводилися пристойно, а не так, як минулого року, коли позаду вимiнювали один одному казенну бiлизну за хлiб i жерли його пiд час пiднесення святих дарiв.

Фельдкурат зiйшов з амвона й попрямував у ризницю, за ним подався й тюремний наглядач. За хвилину той повернувся, пiдiйшов просто до Швейка, витяг його з групи двадцяти пiдштанкiв i вiдвiв до ризницi.

Фельдкурат сидiв, розвалившись, на столi й скручував цигарку. Коли Швейк увiйшов, вiн сказав:

– Ага, ось i ви. Я помiркував i гадаю, що бачу вас наскрiзь. Розумiеш, шибенику? Це перший випадок, коли хтось тут у церквi при менi розрюмсався. – Сплигнувши зi стола, вiн шарпнув Швейка за плечi й крикнув, стоячи пiд великим насупленим образом Франциска Салезького[109 - Францiск Салезький (Франсуа Сальський) (1567—1622) – епископ Женевський (з 1602 р.), теолог, проповiдник, лiтератор, моралiст. Вiдiгравав значну роль в русi Контрреформацii. Проголошений Вчителем Церкви. В 1610 р. разом iз Жанною де Шанталь заснував Орден вiзiтандiнок. Заснував чол. Орден Салезiанцiв та жiн. Салезiанок (за кiлькiстю членiв посiдае зараз трете мiсце серед чоловiчих орденiв i друге серед жiночих). Духовнi твори Франсуа Сальського мали значний вплив на розвиток художнiх форм французькоi лiтератури. Вважаеться покровителем журналiстiв.]. – Признайся, пройдисвiте, адже ти лише комедiю строiв!

Франциск Салезький допитливо поглядав з образа на Швейка. З другоi стiни, з iншого образа, здивовано дивився на Швейка якийсь мученик, що його пиляли невiдомi римськi солдати, й зубцi пилки саме врiзалися йому в оголений зад. На обличчi мученика не було помiтно нi страждання, нi радостi, анi жодного мученицького ореолу. На його обличчi застиг лише подив, немовби вiн збирався сказати: «І як це я, власне, вскочив у таку халепу, що це ви, панове, зi мною робите?»

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, – серйозно сказав Швейк, ставлячи все на карту, – сповiдаюся Богу всемогутньому й вам, достойний отче, як заступниковi Божому, що справдi я рюмсав лише заради смiху. Я ж бачив, що до вашоi проповiдi бракуе одного покаянника, до якого ви даремно зверталися в своiх словах. Отож я й хотiв зробити вам приемнiсть, аби ви не думали, нiби на свiтi вже немае добрих людей. А потiм я й сам хотiв повеселитися, щоб менi вiдлягло вiд серця.

Фельдкурат допитливо глянув у добродушне обличчя Швейка. Сонячний промiнь заграв на похмурому образi Франциска Салезького й теплом своiм зiгрiв здивованого мученика на протилежнiй стiнi.

– Ви менi чимраз бiльше подобаетеся, – сказав фельдкурат, знову сiдаючи на стiл. – З якого ви полку? – Вiн гикнув.

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, що належу й не належу до дев’яносто першого полку, та й взагалi не знаю, на якому я свiтi.

– А за що ж ви тут сидите? – спитав фельдкурат, гикаючи.

З каплицi було чути звуки фiсгармонii, яка заступала орган.

Музикант-учитель, ув’язнений за дезертирство, видушував iз фiсгармонii найтужливiшi церковнi мелодii. З гикавкою фельдкурата цi звуки зливалися в якусь не вiдому досi доричну гаму.[110 - …якусь невiдому досi доричну гаму – музичний лад в старогрецькiй музицi.]

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, я сам не знаю, за що тут сиджу, та я на це не нарiкаю. Менi просто не щастить. Я хочу, щоб усе було якнайкраще, а воно завжди виходить у мене на найгiрше. Достеменно, як тому мучениковi он там на образi.

Фельдкурат зиркнув на образ, усмiхнувся й сказав:

– Ви менi таки справдi подобаетесь, я запитаю про вас у пана слiдчого, а зараз бiльше не гаятиму з вами часу. Аби тiльки швидше здихатися тiеi вiдправи. Kehrt euch! Abtreten![111 - Кругом! Марш! (нiм.)]

Повернувшись до гурту рiдних пiдштанкiв пiд амвоном, Швейк на запитання, чого вiд нього хотiв фельдкурат у ризницi, вiдповiв дуже сухо й лаконiчно:

– Насмоктався.

За новим подвигом фельдкурата – святою службою Божою – всi стежили дуже уважно i з неприхованими симпатiями. Один пiд амвоном навiть побився об заклад, що фельдкурат упустить з рук дароносицю; вiн поставив усю свою пайку хлiба проти двох ляпасiв – i виграв.

Не мiстицизм вiруючих i не побожнiсть справжнiх католикiв сповнювали душi тих, хто в каплицi дивився, як фельдкурат виконував обряди. Це було таке почуття, яке охоплюе нас у театрi, коли ми не знаемо змiсту п’еси, а дiя заплутуеться, i ми з нетерпiнням чекаемо, що ж буде далi. Всi присутнi цiлком поринули у видовище, яке самовiддано влаштовував для них фельдкурат бiля вiвтаря.

Естетичну насолоду давала iм риза, що ii фельдкурат надягнув навиворiт, iз щирим захопленням та хвилюванням вони спостерiгали за всiм, що дiялося перед вiвтарем.

Рудий прислужник, дезертир iз духовних кiл, фахiвець з дрiбних крадiжок у двадцять восьмому полку, чесно намагався вiдновити в пам’ятi весь порядок, технiку й текст святоi меси. Вiн був водночас i за причетника, i за суфлера, бо фельдкурат з надзвичайною легковажнiстю переставляв цiлi речення й, натрапивши у требниковi замiсть звичайноi меси на передвеликодню заутреню, почав правити ii на превелике задоволення публiки.

У нього не було нi голосу, нi музичного слуху, й пiд склепiнням каплицi розлягався такий вереск i кувiкання, немов у свинарнику.

– Ну й нахлистався ж сьогоднi, – радiсно i з цiлковитим задоволенням говорили перед вiвтарем. – Ото вже догодив собi. Знову на нього найшло. У дiвок упився, a де ж би ще?

А тут вiд вiвтаря вже втрете лунав спiв фельдкурата: «Ite, missa est!» – точнiсiнько як бойовий клич iндiанцiв, аж шибки брязкотiли.

Фельдкурат iще раз зазирнув на дно чашi, чи не залишилося там, бува, хоч краплi вина, та, не знайшовши нiчого, гнiвно махнув рукою й звернувся до глядачiв:

– Так ось, драбуги, тепер уже можете йти додому. Кiнець. Ви не проявляете, як я бачу, тiеi справжньоi побожностi, яку вам, розбишакам, годилося б мати в церквi перед найсвятiшими дарами. Вiч-на-вiч iз Всевишнiм ви не соромитесь гучно смiятися, кашляти, харкати, човгати ногами й робите це навiть при менi, хоч я тут заступаю Дiву Марiю, Ісуса Христа i Бога-отця, бовдури. Якщо це ще коли-небудь повториться, то я вже дам вам духу за всiма правилами, й тодi ви переконаетеся, що iснуе не одне лише пекло на небi, про яке я вам говорив у передостаннiй проповiдi, але ще е також пекло й на землi, та якби навiть ви могли врятуватися вiд першого, то вiд цього другого вам у мене не врятуватись… abtreten!

Так гарно здiйснюючи на практицi надзвичайно давню традицiю вiдвiдувати в’язнiв, фельдкурат зайшов до ризницi, переодягнувся, звелiв налити собi з бутля церковного вина, випив його й за допомогою рудого прислужника сiв на прив’язаного на подвiр’i кавалерiйського коня. Але враз вiн згадав про Швейка, злiз iз коня i пiшов до слiдчого Бернiса.

Слiдчий ревiзор Бернiс, розпусник i неперевершений танцюрист, належав до свiтського товариства. Вiн тут страшенно нудьгував i пописував нiмецькi вiршики, призначенi для дiвочих альбомiв, аби завжди мати iх напохватi. Бернiс був найважливiшою складовою частиною всього апарату вiйськового суду, бо в нього завжди накопичувалось безлiч невирiшених справ i заплутаних протоколiв, чим вiн викликав пошану всього складу вiйськового суду на Градчанах. Вiн часто губив звинувачувальний матерiал iз доказами й мусив вигадувати новий, переплутував прiзвища, втрачав нитки обвинувачення й сукав новi, якi тiльки заманеться. Судив дезертирiв за крадiжку, а злодiiв за втечу з вiйськовоi служби. Крутив полiтичнi процеси, матерiали для яких брав просто з повiтря. Робив рiзноманiтнi виверти, щоб довести вину пiдсудних у злочинах, про якi iм нiколи навiть i не снилось. Вигадував образи цiсарськоi величностi, й цi вигаданi злочини та висловлювання прилiплював завжди тому, чиi документи з обвинуваченням або доносом загубилися в цьому постiйному хаосi службових протоколiв та iнших офiцiйних паперiв.

– Привiт! – сказав фельдкурат, подаючи йому руку. – Як воно живеться?

– Так собi, – вiдповiв слiдчий Бернiс, – переплутали менi всi матерiали, а тепер сам нечистий не розбере. Вчора я послав начальству вже опрацьований матерiал про одного типа, обвинуваченого в заколотi, а менi все повернули назад, бо, мовляв, у цьому випадку йдеться не про бунт, а про крадiжку бляшанки консервiв. Окрiм цього, я поставив на справi не той номер, що слiд. Як вони до того додлубались, один Бог знае.

Ревiзор сплюнув.

– Ти ще ходиш грати в карти? – спитав фельдкурат.

– Я здорово програвся. Востанне ми грали з тим лисим полковником у макао, i все пiшло як бiсовi в пельку. Але, скажу тобi, я нагледiв таку дiвчинку… А ти що поробляеш, святий отче?

– Менi потрiбен денщик, – сказав фельдкурат, – останнiм часом у мене служив один старий бухгалтер, без вищоi освiти, але тварюка – перший клас. Увесь час тiльки скиглив i молився, щоб його Бог уберiг, то я його й послав з марш-батальйоном на фронт. Кажуть, той батальйон вибили до ноги. Потiм менi прислали якогось хитруна, i той нiчого не робив, тiльки сидiв у шинку та пив за мiй рахунок. Цей був ще так-сяк стерпний, але в нього пiтнiли ноги. Отож я i його вiдправив з маршбатальйоном. А сьогоднi на проповiдi я нагледiв одного мугиряку, що задля смiху розридався. Ось такого менi й потрiбно. Прiзвище його Швейк, а сидить у шiстнадцятiй. Хотiв би я знати, за що його посадили й чи не можна було б менi якось цього типа звiдтiль витягти.

Слiдчий почав шукати по шухлядах справу Швейка. Шукав, шукав, але, як завжди, не мiг нiчого знайти.

– Мабуть, вони в капiтана Лiнгарта, – сказав вiн нарештi. – Бiс його знае, куди пропадають усi тi документи! Мабуть, я iх надiслав Лiнгартовi. Зараз йому зателефоную. Алло, говорить слiдчий надпоручик Бернiс. Пане капiтане, пробачте, чи не маете ви там у себе паперiв на такого собi Швейка? Що кажете? Швейк мусить бути в мене? Дуже дивно… Кажете, я iх сам у вас забрав? Їй-богу, дивно. Сидить у шiстнадцятiй… Так, я знаю, пане капiтане, що шiстнадцятка моя, але я гадав, що Швейковi папери валяються десь у вас. Просите таким тоном з вами не розмовляти? У вас, кажете, нiчого не валяеться? Алло… Алло…

Слiдчий Бернiс сiв за стiл i заходився обурюватись непорядками у веденнi слiдства. Мiж ним i капiтаном Лiнгартом уже давно точилася ворожнеча, й обидва в нiй були дуже послiдовнi. Якщо документ, призначений Лiнгартовi, потрапляв до рук Бернiса, Бернiс запроторював його так, що й чорти кiнцiв не вiдшукали б, Лiнгарт робив те саме з паперами Бернiса. Так само зникали кудись i додатки до справ.[112 - Тридцять вiдсоткiв людей, що сидiли в гарнiзоннiй тюрмi, пробули там усю вiйну й жодного разу не побували на допитi. (прим. автора)]

(Швейковi папери знайшлися в архiвi вiйськового суду аж пiсля перевороту з таким висновком: «Збирався скинути маску лицемiрства й публiчно виступити проти нашого монарха та нашоi держави». Документи запхнули у справу якогось Йозефа Коуделi. На конвертi стояв хрестик, а пiд ним: «Виконано», – i дата.)

– Нiчого не вдiеш. Швейк загубився, – сказав слiдчий Бернiс. – Накажу викликати його сюди, i якщо нi в чому не признаеться – випущу й звелю вiдвезти до тебе, а ти вже доведеш до кiнця цю справу в полку.

Тiльки-но фельдкурат пiшов, слiдчий Бернiс наказав привести Швейка; але тому довелося чекати бiля дверей, бо з управлiння полiцii прийшла телефонограма, в якiй повiдомлялося, що потрiбний матерiал до обвинувачення № 7267 (справа пiхотинця Майкснера), прийнятий до канцелярii № 1 за пiдписом капiтана Лiнгарта.

Швейк тим часом оглядав кабiнет слiдчого. Не можна сказати, щоб обстановка його справляла дуже приемне враження, особливо фотографii, розвiшанi по стiнах. Вони вiдтворювали рiзноманiтнi екзекуцii, вчиненi армiею в Галичинi й Сербii. Це були мистецькi знiмки спалених хат i дерев, гiлля яких згиналося пiд вагою повiшених. Особливо гарною була фотографiя з Сербii – повiшена родина: маленький хлопчик, батько й мати. Двое солдатiв iз багнетами охороняють дерево зi страченими, а якийсь офiцер гордовито, мов переможець, стоiть на передньому планi й палить цигарку. По другий бiк, на задньому планi, видно польову кухню в розпалi роботи.

– То як же нам бути, Швейку? – поцiкавився слiдчий Бернiс, поклавши телефонограму в папку зi справою. – Що ви накоiли? Признаетеся чи, може, чекатимете, аж поки на вас буде складено звинувачувальний акт? Так далi не пiде. Не думайте, що ви перед якимось судом, де вас допитують цивiльнi телепнi. У нас суд вiйськовий, K. und K. Milit?rgericht[113 - Цiсарсько-королiвський вiйськовий суд (нiм.).]. Врятувати вас вiд сувороi та справедливоi кари може тiльки ваше вiдверте зiзнання.

Ревiзор Бернiс мав свiй метод на випадок втрати матерiалiв проти обвинуваченого. Проте, як бачите, в цьому методi не було нiчого особливого, тому не доводилося дивуватись, коли результати такого слiдства й допиту завжди дорiвнювали нулю.

І тодi слiдчий Бернiс вважав себе настiльки далекоглядним, що, коли не мав матерiалу проти обвинуваченого, не знав, у чому його обвинувачують i за що той сидить у гарнiзоннiй тюрмi, вiн уважно спостерiгав за поведiнкою та фiзiономiею допитуваного в’язня й на пiдставi цього вигадував причину ув’язнення.

Його проникливiсть i знання людей були такими глибокими, що одного цигана, який потрапив зi свого полку в гарнiзонну тюрму за крадiжку кiлькох дюжин бiлизни (вiн був помiчником комiрника на складi), Бернiс обвинуватив у полiтичному злочинi, – мовляв, той десь у шинку говорив iз солдатами про створення самостiйноi нацiональноi держави iз земель королiвства Чеського i Словаччини пiд егiдою короля-слов’янина.

– У нас е документи, – сказав вiн нещасному цигановi, – i вам не залишаеться нiчого iншого, як тiльки признатися, в якому шинку ви це говорили, з якого полку були солдати, що вас слухали, та коли це сталось.

Бiдолашний циган видумав i дату, i шинок, i з якого полку були його iмовiрнi слухачi, а дорогою з допиту до гарнiзонноi тюрми просто втiк.

– Ви не хочете нi в чому признаватись? – спитав слiдчий Бернiс, бо Швейк мовчав, як пень. – Ви не хочете повiдомити, чому ви тут опинилися, за що вас посадили? Принаймнi менi ви могли б сказати це, доки я сам не сказав. Попереджую ще раз, признайтесь. Це ж краще для вас, бо полегшить слiдство й зменшить покарання. Щодо цього, то в нас так само, як i у цивiльних судах.

– Насмiлюсь доповiсти, – вiдiзвався Швейк добродушним голосом, – що я тут, у гарнiзонi, як знайда.

– Тобто як?

– Насмiлюсь доповiсти, я це можу пояснити дуже просто. На нашiй вулицi живе один вугляр, у нього був нi в чому не винний дворiчний хлопчик. Одного разу хлопчик пiшки забрiв з Вiноградiв аж до Лiбенi[114 - …пiшки забрiв з Вiноградiв аж до Лiбенi – райони в протилежних кiнцях Праги.], сiв на тротуарi, там його полiцай i надибав. Вiн завiв хлопчика до комiсарiату, де цю дворiчну дитину замкнули. Як бачите, хлопчик був нi в чому не винний, а проте його все ж посадили. А якби вiн умiв говорити, а хтось його запитав, за що вiн сидить, вiн однаково не змiг би вiдповiсти. І зi мною вийшло щось подiбне. Я теж такий знайда.

Пронизливий погляд слiдчого ковзнув по Швейковiй постатi, по обличчю й розбився об них. Усе Швейкове ество променiло такою байдужiстю й невиннiстю, що Бернiс почав роздратовано походжати канцелярiею, й хто зна, чим би все це скiнчилося для Швейка, коли б слiдчий не пообiцяв послати його фельдкуратовi. Нарештi Бернiс знову зупинився бiля свого столу.

– Слухайте, – сказав вiн Швейковi, який байдуже розглядався навколо. – Тiльки ще раз навернiться менi пiд руку, – довго мене не забудете! Вiдведiть його!

Поки Швейка вiдводили назад до шiстнадцятки, слiдчий Бернiс викликав до себе наглядача Славiка.

– Аж до остаточного вирiшення, – наказав вiн коротко, – Швейк надсилаеться в розпорядження пана фельдкурата Каца. Приготувати папери на звiльнення та з двома конвойними вiдвести до пана фельдкурата.

– Чи накажете вiдвести його в кайданах, пане надпоручику?

Слiдчий грюкнув кулаком по столу:

– Бовдуре! Я ж вам ясно сказав, приготувати папери на звiльнення.

І все, що назбиралося за день у душi слiдчого: i капiтан Лiнгарт, i Швейк, – вилилось бурхливим потоком на наглядача й завершилося словами:

– А тепер розумiете, що ви коронований вiслюк?

Так годилося б називати лише королiв i цiсарiв, але навiть i звичайний наглядач – особа некоронована – не був задоволений таким звертанням. Виходячи вiд слiдчого, вiн копнув в’язня, який прибирав у коридорi.

Щодо Швейка, то наглядач вирiшив залишити його бодай на одну нiч у гарнiзоннiй в’язницi, хай ще зазнае втiхи.



Нiч, проведена в гарнiзоннiй тюрмi, завжди викликае приемнi спогади. Поряд iз шiстнадцяткою мiстився карцер-одиночка, похмура дiра, звiдки й цiеi ночi розлягалося виття замкненого солдата, що йому фельдфебель Ржепа з наказу штабного наглядача Славiка ламав ребра за якусь дисциплiнарну провину.

Коли виття вщухло, в шiстнадцятiй стало чути тiльки потрiскування знайдених у бiлизнi вошей, якi потрапили пiд нiгтi в’язнiв.

Над дверима, в заглибленнi стiни, стояла гасова лампа з дротяною запобiжною сiткою. Лампа свiтила тьмяно й коптiла. Запах гасу змiшувався з природними випарами людських немитих тiл i смородом парашi. Пiсля кожного користування параша вiдкривала свою поверхню, випускаючи нову хвилю смороду в шiстнадцятку.

Недоброякiсна iжа утруднювала процес травлення, й бiльшiсть людей страждала вiд накопичення газiв, якi випускалися в нiчну тишу. В’язнi перегукувались один iз одним тими сигналами, супроводжуваними всiлякими жартами. У коридорах чулися розмiренi кроки вартових, коли-не-коли у дверях вiдчинялося вiконце й в нього зазирав наглядач.

З середнiх нар линула тиха розповiдь.

– Мене перевели сюди пiсля невдалоi втечi. Ранiше я сидiв у дванадцятiй камерi. Там нiби тримають за легшi провини. Одного разу привели до нас сiльського дядька. Цей голубчик дiстав чотирнадцять дiб за те, що приймав до себе на нiчлiг воякiв. Спочатку думали – полiтична змова, але потiм виявилося, що вiн робив це за грошi. Селянина мали посадити помiж дрiбними злочинцями, але там було вже повнiсiнько, й вiн потрапив до нас. Якого тiльки добра вiн не принiс iз собою з дому, i чого йому не напередавали! Йому дозволили чомусь харчуватися власними продуктами на додаток до тюремноi iжi. І палити дозволили. Принiс вiн iз собою двi шинки, величезну хлiбину, яйця, масло, цигарки, тютюн – одне слово, все, чого душа забажае, й все вiн тримав у двох торбах. Цей дурило збирався усе те зжерти сам. Навiть не здогадався подiлитися з нами, як чинили iншi, коли щось дiставали. А коли ми почали у нього випрошувати, вiн, скнара бiсова, все вiдмовлявся та вiдмовлявся. Вiн, мовляв, сидiтиме тут чотирнадцять днiв i може зiпсувати собi шлунок тiею капустою та гнилою картоплею, що нам дають на обiд. Вiн обiцяв вiддавати нам усю тюремну страву й тюремний хлiб, бо вони, мовляв, його не цiкавлять. «Дiлiться, – каже, – помiж собою або мiняйтеся по черзi». І знаете, такий був панський цуцик, що навiть не хотiв сiдати на парашу, а чекав наступного дня, аби на прогулянцi зробити це у вбиральнi. Це розпещене створiння принесло з собою навiть туалетний папiр. Ми йому сказали, що нам начхати на ту його порцiю. І терпiли день, другий, третiй. Чолов’яга жер шинку, мастив хлiб маслом, лупив яйця, одним словом, жив, як у Бога за пазухою. Курив сигарети й не хотiв навiть дати комусь бодай хоч раз затягнутись. Вам, казав, заборонено курити, i якщо наглядач побачить, то йому, мовляв, нагорить. Так ми терпiли три днi. А на четвертий день вночi з ним i порахувались. Вранцi скнара прокидаеться, – а я вам забув сказати, що вiн завжди вранцi, вдень i ввечерi, перед тим як напхатися, молився. Довго молився. Отже, й тепер помолився й давай нишпорити по своiх торбах пiд нарами.

Торби лежали на мiсцi, але були сплющенi й зморщенi, мов висушена слива. Бiдолаха почав репетувати, що його обiкрали, що там залишився тiльки туалетний папiр. Спочатку вiн думав, що ми жартуемо, просто все поховали кудись. І каже нам, та ще так весело: «Гей ви, шалапути, ви ж однаково менi все повернете, але нiде правди дiти, гарно у вас це вийшло». Серед нас був один iз Лiбеня, ось вiн i каже: «Знаете що, дядьку, ви з головою накрийтеся рядном i рахуйте до десяти, а потiм визирнiть й загляньте у своi торби». Скупиндра накрився, як слухняний хлопчик, i рахуе: «Один, два, три…» А лiбенчанин йому знову: «Не так швидко, не так швидко, лiчiть повiльнiше». А той пiд рядном i справдi почав рахувати прокволом, iз перервами: «Один, два, три…» Коли вiдрахував до десяти, злiз iз нар, заглянув у торби та як зарепетуе: «Ісусе Христе, люди добрi! Таж вони порожнi, як i були!» Треба було бачити його дурнувату пику! Ми всi мало не луснули зо смiху. А лiбенчанин каже: «Ану, спробуйте ще раз!» І хоч вiрте, хоч нi – мурмило так вiд усього того отетерiв, що спробував ще раз, але, знов не знайшовши в торбах анiчогiсiнько, крiм туалетного паперу, почав гамселити в дверi й горлати: «Мене обiкрали, мене пограбували! Рятуйте! Вiдчинiть! Ради Бога, вiдчинiть!» Тiеi ж митi до камери збiглися охоронники, покликали штабного наглядача й фельдфебеля Ржепу. Ми всi в один голос кажемо, що вiн з глузду з’iхав. Учора до пiзньоi ночi жер, аж поки все не ум’яв. А той тiльки плаче i безперестанку своеi торочить: «Бодай крихти повиннi б лишитися!» Почали наглядачi шукати крихти, але так i не знайшли, бо й ми ж не в тiм’я битi: те, що самi не зжерли, послали «поштою» по мотузцi на другий поверх. Так нам нiчого й не змогли довести, хоч той йолоп без упину торочив: «Таж крихти повиннi десь бути». Цiлий день вiн нiчого не жер, а приглядався, хто що iсть i чи не курить. А наступного дня спочатку не торкався тюремноi iжi, але вже ввечерi наминав собi на здоров’ячко i капусту, i гнилу картоплю, аж за вухами лящало. Тiльки що не молився, як уперше, коли брався до шинки та яець. Потiм одному з нас поталанило дiстати з волi «Драмки»[115 - Найдешевшi сигарети.] й ось тодi вiн iз нами вперше заговорив, мовляв, дайте хоч разок затягнутися, але ми йому дiдька лисого дали.

– А я вже боявся, що ви йому кiнець кiнцем таки дали покурити, – сказав Швейк, – ви б цим зiпсували все оповiдання. Таке благородство бувае тiльки в романах, але в гарнiзоннiй тюрмi в тих умовах подiбне було б просто дурiстю.

– А ви його не висповiдали потемки? – почувся чийсь голос.

– Нi, про це забули.

Розпочалися тихi дебати, чи варто було його на додаток ще й вiддухопелити. Бiльшiсть була «за».

Розмови помалу втихали. Арештанти засинали, шкреблися пiд пахвами, чухали груди, живiт, де в бiлизнi найбiльше заводяться вошi. Засинали, натягаючи завошивленi рядна на голову, щоб не заважало свiтло гасовоi лампи.

О восьмiй годинi ранку Швейка викликали й наказали йти до канцелярii.

– З лiвого боку бiля дверей канцелярii е плювальниця, куди кидають недопалки, – повчав Швейка один iз в’язнiв.

– А на другому поверсi ти теж iтимеш повз плювальницю. Замiтають коридори аж о дев’ятiй, то, мабуть, там дещо буде.

Але Швейк не виправдав iхнiх надiй. До шiстнадцятки вiн бiльше не повернувся. Дев’ятнадцять пiдштанкiв з приводу цього робили найрiзноманiтнiшi припущення. Один веснянкуватий ополченець iз найбуйнiшою фантазiею розпустив чутку, нiби Швейк застрелив свого капiтана i його сьогоднi повели на Мотольський плац на страту.




Глава X

Швейк денщиком у фельдкурата





І


І знову починаеться Швейкова одiссея пiд почесним ескортом двох солдатiв з багнетами, якi мали припровадити його до фельдкурата.

Конвоiри взаемно доповнювали один одного. Перший з них був сухорлявий довгань, другий – маленький i гладкий. Довгань кульгав на праву ногу, коротун – на лiву. Обидва служили в тилу, бо ще перед вiйною iх зовсiм звiльнили вiд вiйськовоi служби.

Вони поважно йшли бруком бiля тротуару, iнколи скоса позираючи на Швейка. Той iшов помiж ними й козиряв направо i налiво. Його цивiльний одяг загубився на складi гарнiзонноi тюрми разом з вiйськовим кашкетом, у якому вiн пiшов до армii. Отож перед звiльненням йому видали стару вiйськову форму, що ранiше належала якомусь череваневi, на цiлу голову вищому за Швейка.

У штани, в якi вiн убрався, могли б улiзти три Швейки. Нескiнченнi зборки вiд нiг i мало не до шиi, куди сягали штани, мимохiть збуджували подив прохожих. Величезна, полатана на лiктях, брудна i заяложена гiмнастерка телiпалася на ньому, як на городньому опудалi. Штани висiли на Швейковi, мов на клоунi в цирку. Вiйськовий кашкет, який у гарнiзоннiй тюрмi йому теж замiнили, з’iхав аж за вуха.

На посмiшки глядачiв Швейк вiдповiдав м’яким усмiхом i теплим поглядом своiх лагiдних очей.

Так iшли вони до Карлiна, де мешкав фельдкурат.

Першим заговорив до Швейка товстун. Вони саме були на Мaлiй Стрaнi пiд портиком.

– Ти звiдкiля? – спитав вiн.

– З Праги.

– А не втечеш вiд нас?

У розмову втрутився сухорлявий довгань. Дивне явище: коли маленькi товстуни звичайно бувають добродушними оптимiстами, то люди худi й довготелесi – переважно скептиками.

Тому довгий сказав маленькому:

– Звичайно, якби мiг, утiк би.

– А на якого бiса йому тiкати? – озвався маленький. – Так чи так, вiн – на волi, з гарнiзонноi тюрми звiльнений. Це я й несу ось тут, у пакетi, для фельдкурата.

– А що в ньому? – спитав довгань.

– Не знаю.

– От бач, не знаеш, а балакаеш… Карлiв мiст вони пройшли мовчки. Але на Карловiй вулицi товстун знову заговорив до Швейка:

– Ти не знаеш, нащо ми ведем тебе до фельдкурата?

– На сповiдь, – байдуже вiдповiв Швейк, – завтра мене вiшатимуть. Це завжди так робиться, i таку процедуру називають духовною розрадою.

– А за що тебе, так би мовити, тее?.. – обережно спитав довгань, тодi як товстун спiвчутливо поглянув на Швейка. Обидва були сiльськi ремiсники й батьки родин.

– Не знаю, – вiдповiв Швейк, добродушно всмiхаючись. – Я нiчого не знаю, мабуть, така вже доля.

– Либонь, тобi така нещаслива планета вийшла, – спiвчутливо, iз знанням справи зауважив маленький. – У нас в Ясеннiй бiля Йозефова ще за прусськоi вiйни теж повiсили одного. Прийшли по нього, нiчого йому не сказали i в Йозефовi повiсили.

– А по-моему, – сказав скептично довготелесий, – так, нi сiло нi впало, не вiшають. Мусить же бути якась причина, щоб усе це обгрунтувати.

– Коли немае вiйни, – зазначив Швейк, – воно обгрунтовуеться, але пiд час вiйни хто зважатиме на якусь одну людину. Однаково, чи загине на фронтi, чи вдома ii повiсять. Пiшки чи за возом – один дiдько.

– Послухай-но, чи ти, бува, не пхав носа до тiеi полiтики? – спитав довгань. З його тону видно було, що в нього прокидаеться симпатiя до Швейка.

– Ще й до якоi полiтики! – усмiхнувся Швейк.

– А чи ти часом не нацiональний соцiалiст[116 - …нацiональний соцiалiст – член чеськоi радикальноi партii, яку в 1898 р. заснував Й. В. Клофач (1868—1942) – мiнiстр оборони Чехословаччини (1918—1920). Метою ii створення були соцiальнi реформи i зближення всiх верств населення на нацiональному грунтi. До неi входили, переважно, робiтники, дрiбнi пiдприемцi, державнi службовцi та вчителi. Їi членом (з 1922 р.) був Е. Бенеш – президент Чехословаччини (1935—1948). Головними засадами полiтики партii на початку ii iснування був антимiлiтаризм i чеський нацiональний радикалiзм. З фашизмом нiчого спiльного не мае.Пiсля початку Першоi свiтовоi вiйни членiв партii було пiддано репресiям (деяких навiть страчено), а самого Клофача заарештовано. Так що запитання конвоiра Швейка було цiлком обгрунтованим.]? Тепер товстун став обережний i втрутився в розмову.

– А що нам до нього? – сказав вiн. – Дивiться, всюди повно людей, i всi витрiщаються на нас. Коли б принаймнi ми могли в якомусь пiд’iздi зняти багнети, щоб не так упадати в очi. Ти не втечеш? А то ми матимемо неприемностi. Правда ж, Тонiку? – звернувся вiн до довганя; той тихо промовив:

– Багнети можна було б зняти. Адже вiн наш.

Тонiк перестав бути скептиком i сповнився спiвчуттям до Швейка.

Вони знайшли пiд’iзд, де зняли багнети, i товстун дозволив Швейковi йти поруч нього.

– Ти б, може, закурив, га? – спитав вiн. – А чи… – Вiн хотiв спитати: «А чи дадуть тобi покурити, перш нiж повiсять!» – але не докiнчив речення, вiдчуваючи, що це було б нетактовно.

Вони закурили, i конвоiри почали розповiдати Швейковi про своi родини, якi живуть в районi Градец Кралове, про жiнок, дiтей, про шматок поля, про едину корiвчину.

– Пити хочеться, – заявив Швейк. Довгань i малий перезирнулися.

– Десь на один кухоль i ми знайшли б, – сказав малий, вiдчуваючи, що довгань не проти. – Але куди-небудь так, щоб не впадало в вiчi.

– Ходiмо в «Куклiк»[117 - «Куклiк» – празька пивниця.], – запропонував Швейк, – гвинтiвки можна лишити в кухнi, шинкарем там Серабона, сокiл[118 - сокiл – член вiдомоi чеськоi гiмнастичноi органiзацii «Сокiл», засн. в 1862 р. М. Тиршом. Їi осередки iснували по всiй Австро-Угорщинi, зокрема i в Галичинi.], його можете не боятися. Там грае скрипка i гармонiя, – говорив вiн далi, – заходять туди i вуличнi дiвчата та iншi пристойнi люди, яких не пускають в «репрезентяк».[119 - …яких не пускають в «репрезентяк» – розм. назва «Репрезентацiйного Дому» – («Палац для урочистих зустрiчей i репрезентацiйних концертiв»). Первiсна назва «Празький Репрезентацiйний Дiм». В народi його дотепно називали скорочено «ПРД», що по-чеськи звучить не дуже пристойно. Тому згодом цей будинок перейменували на «Obecn? D?m» («Громадський дiм»).]

Довгань ще раз перезирнувся з малим i сказав:

– Що ж, ходiмо, до Карлiна ще далеко.








Дорогою Швейк розповiдав iм рiзнi анекдоти; вони прийшли в «Куклiк» у доброму настроi i все зробили так, як порадив Швейк. Гвинтiвки сховали на кухнi й зайшли до залу, де скрипка i гармонiя наповнювали все примiщення звуками улюбленоi пiснi «На Панкрацi е горбочок, там алея, як шнурочок…».

Якась дiвчина сидiла на колiнах у пiдтоптаного на вигляд молодика з рiвненьким продiлом i спiвала хрипким голосом: «Я нагледiв дiвчиноньку, та у неi iнший е».

За одним столиком спав п’яний торгiвець сардинами. Вряди-годи вiн прокидався, грюкав кулаком об стiл i бурмотiв: «Так не годиться!» І знову засинав. За бiльярдом пiд дзеркалом сидiло ще трое дiвчат, що гукали якомусь залiзничному кондукторовi: «Кавалере, почастуйте нас вермутом!» Бiля музикантiв двое сварилися, з’ясовуючи, чи зацапав учора патруль якусь Марженку, чи нi. Один казав, що бачив це на власнi очi, а другий запевняв, що вона пiшла переспати з якимось солдатом у готель «Вальшум».

Бiля самих дверей сидiв солдат iз кiлькома цивiльними й розповiдав iм, як його поранили в Сербii. У нього була перев’язана рука i повнi кишенi сигарет, якi вiн дiстав вiд спiврозмовникiв. Вiн усе говорив, що не може бiльше пити, а один з цiеi компанii, лисий дiдок, безперестанно його заохочував:

– Та пийте, пийте, солдатику, хто зна, чи ще колись зустрiнемось. Замовити для вас якусь пiсню? Ви любите «Сирiтку»?

Це була улюблена пiсня лисого дiдка, i коли за хвилину скрипка i гармонiя заквилили ii, очi старого налилися слiзьми, i вiн завiв деренчливим голосом:

Розуму набрала, i все маму звала, i все маму звала.

Вiд сусiднього стола хтось гукнув:

– Та годi ж бо! Йдiть пiд три чорти! Забирайтесь вже з цiею своею сирiткою!

І наперекiр старому за ворожим столом почали спiвати:

Розлука, розлука,
для серця розпука, розпука…

– Франто! – покликали вони пораненого вояка, заглушивши «Сирiтку» i доспiвавши «Розлуку». – Кинь ти вже iх до бiсового батька та ходи до нас. Плюнь на них i тягни сюди сигарети. Годi тобi розважати овечок Божих.

Швейк iз своiми конвоiрами зацiкавлено дивилися на цю сцену.

Швейк – вiн часто бував тут до вiйни – поринув у спогади, як налiтав сюди, бувало, з облавою комiсар полiцii Драшнер, як його боялися повii, але все ж таки складали про нього пiснi, де все було навпаки.

Якось вони навiть хором заспiвали:

За Драшнера-пана
Пригодонька сталась,[120 - «За Драшнера пана пригодонька сталась» – Драшнер Ладiслав – начальник 4-го департаменту празького управлiння полiцii (вiддiлення гром. порядку – скор. «четвiрка»; аналог сучасноi «полiцii моралi»). На фотографii дiйсно виглядае суворим i невблаганним.]
Марженка упилась,
Його не боялась.

Цiеi митi несподiвано ввiйшов Драшнер у супроводi свого почту, страшний i невблаганний. Всi сiпонулись, як курiпки вiд пострiлу. Таемнi агенти зiгнали всiх докупи, i Швейк теж опинився в цiй компанii, бо на свою бiду, коли комiсар Драшнер зажадав вiд нього посвiдчення особи, спитав: «А чи маете ви на це дозвiл управлiння полiцii?»

Швейк пригадав також одного поета, який висиджував тут пiд дзеркалом, i пiд невгамовну метушню та звуки гармонii писав вiршики й тут же, у «Куклiку», читав iх повiям.

Швейковi конвоiри, навпаки, нiяких спогадiв не мали. Для них це було щось зовсiм нове, i це нове починало iм подобатися. Першим оговтався маленький товстун, бо такi люди не тiльки оптимiсти, але мають нахил i до епiкурейства[121 - …нахил до епiкурейства – система поглядiв давньогрецького фiлософа Епiкура (341—270 рр. до н. е.), яка в повсякденнiй уявi асоцiюеться з потягом до земних насолод життя.]. Довгань ще якусь хвилину боровся сам iз собою, але, позбувшися свого скептицизму, поволi втрачав також i стриманiсть та розсудливiсть.

– Я потанцюю, – вирiшив вiн пiсля п’ятого кухля пива, побачивши, як пари танцюють «шлапака».[122 - «шлапак» – чеський народний танець.]

Товстун зазнавав усiх радощiв життя.

Бiля нього сидiла дiвчина i верзла непристойностi, а в нього вiд ii слiв очi так i вигравали.

Швейк пив. Довгань, натанцювавшись, повернувся iз своею партнершою до стола. Потiм усi вони спiвали, танцювали, безперестанку пили i поплескували своiх подружок. У тiй атмосферi продажного кохання, нiкотину та алкоголю все немов керувалося старим гаслом: «Пiсля нас – хоч потоп».

Пополуднi до них пiдсiв якийсь вояк i запропонував зробити за п’ятiрку флегмону[123 - Гостре, гнiйничкове запалення клiтчатки, що виникае внаслiдок пошкодження шкiри.] або зараження кровi. Шприц, мовляв, при ньому, i вiн може впорснути iм у руку або ногу гас[124 - Цей засiб потрапити в лiкарню був цiлком випробуваний. Але сморiд гасу залишаеться в пухлинi i зраджуе. Бензин кращий, бо швидше випаровуеться. Пiзнiше впорскували ефiр з бензином, а ще пiзнiше досягли iнших удосконалень. (прим. автора)]. Пiсля того будете, каже, лежати щонайменше зо два мiсяцi, а якщо змочувати рану слиною, то, можливо, i з пiвроку, а тодi вас змушенi будуть зовсiм вiдпустити з вiйськовоi служби.

Довгань, який втратив душевну рiвновагу, домовився з вояком, i той в убиральнi впорснув йому гас у ногу.

Коли почало вже добре вечорiти, Швейк запропонував вирушити в путь до фельдкурата. Але маленький товстун, хоч уже ледве ворушив язиком, почав умовляти Швейка залишитися ще. Та й довгань був тiеi думки, що фельдкурат може почекати. Проте Швейковi вже набридло в «Куклiку», i вiн став погрожувати, що пiде сам.

Отож i пiшли, але Швейк пообiцяв, що дорогою вони заглянуть iще куди-небудь.

Вони зайшли до маленького кафе за «Флоренцiею», де товстун продав свiй срiбний годинник, щоб можна було ще порозважатися. Звiдтiля вже Швейк вiв iх попiд руки. Це йому коштувало великих зусиль. Ноги в конвоiрiв увесь час пiдламувались, i iм хотiлося ще кудись завiтати. Маленький товстун мало не загубив пакета для фельдкурата, i Швейковi довелося той пакет нести самому. Коли дорогою iм зустрiчалися офiцер або якийсь старшина, Швейк мусив попереджувати своiх конвоiрiв. Надлюдськими зусиллями й з великою натугою Швейковi нарештi вдалося притягти iх до будинку на Краловськiй вулицi, де жив фельдкурат.

Вiн сам настромив iм багнети на гвинтiвки й стусанами пiд ребра примусив, щоб вони вели його, а не вiн iх.

На другому поверсi, де на дверях квартири була прикрiплена вiзитна картка: «Отто Кац – фельдкурат», – iм вiдчинив якийсь вояк. З кiмнати лунали голоси та дзенькiт пляшок i склянок.

– Wir… melden… gehorsam… Herr… Feldkurat, – через силу промовив довгань, козиряючи вояковi, – ein… Paket… und ein Mann gebracht.[125 - Насмiлюсь… доповiсти… пане фельдкурате… один… пакет… i одного солдата доставлено (нiм.).]

– Залазьте, – сказав вояк, – де ж це ви так набралися? Пан фельдкурат, нiвроку, теж… – Вояк сплюнув.

Вiн пiшов з пакетом. Прибулi довго чекали в передпокоi, поки дверi нарештi вiдчинились i ввiйшов, точнiше, не ввiйшов, а влетiв фельдкурат. Вiн був без пiджака, в самiй жилетцi й тримав у руцi сигару.

– То ви вже тут? – сказав вiн Швейковi. – Оце вас привели? Е-е, нема у вас сiрникiв?

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, нема.

– Е-е, а чому ж у вас нема сiрникiв? Кожен солдат повинен мати сiрники, щоб закурити. Солдат, який не мае сiрникiв, вiн е… Що е?

– Вiн е, насмiлюсь доповiсти, без сiрникiв, – вiдповiв Швейк.

– Дуже правильно, вiн е без сiрникiв i не може нiкому дати прикурити. Це по-перше, а тепер по-друге. Ноги у вас не смердять?

– Насмiлюсь доповiсти, не смердять.

– Так. Це по-друге. А тепер – по-трете. П’ете горiлку?

– Насмiлюсь доповiсти, горiлки не п’ю, тiльки ром.

– Добре, гляньте лишень на цього солдата. Я позичив його на сьогоднi у старшого лейтенанта Фельдгубера, це його денщик. А вiн нiчого не п’е, не… неп… питущий, i тому почалапае з маршовою ротою на фронт, бо… бо… та-такоi людини менi не треба. Це не денщик, а корова. Та теж п’е лише воду i мукае, як вiл. Т-ти, непитущий! – звернувся вiн до вояка. – І як же тобi не с-сором, йолопе. За це б тобi заiхати зо два рази у вухо!

Фельдкурат раптом звернув увагу на Швейкових конвоiрiв. Вони, хоч як намагалися стояти рiвно, хиталися, марно опираючись на своi гвинтiвки.

– Ви п’я… п-п’янi! – сказав фельдкурат. – Ви нажлуктилися пiд час служби, i за це я звелю вас п-посадити. Швейку, заберiть у них гвинтiвки, вiдведiть на кухню i стережiть, поки не прийде патруль забрати iх. Я зараз зателефо-ну-ну-ную до казарми.

Таким чином, слова Наполеона «На вiйнi ситуацiя мiняеться щохвилини» знайшли тут свое цiлковите пiдтвердження. Вранцi вели Швейка пiд багнетами й боялися, аби вiн не втiк, потiм Швейк вiв конвоiрiв, а врештi – вже сам iх i стерiг.

Вони не усвiдомлювали собi цiеi змiни, аж поки, сидячи в кухнi, не побачили бiля дверей Швейка з гвинтiвкою i багнетом.

– Я б чогось випив! – зiтхнув маленький оптимiст, тодi як на довганя знову напав скептицизм i вiн сказав, що все це пiдла зрада. Довгань почав голосно обвинувачувати Швейка. Це вiн, мовляв, наштовхнув iх на таке неподобство. Обiцяв, буцiмто завтра його повiсять, а тепер з усього видно, що вся та iсторiя зi сповiддю й вiшанням – тiльки жарти.

Швейк вiдмовчувався i походжав бiля дверей.

– Ну й бовдури ж ми, – бiдкався довгань. Нарештi Швейк, вислухавши всi звинувачення, заявив:

– Тепер ви принаймнi бачите, що вiйськова служба вам не мед. Я виконую свiй обов’язок. Я так само вклепався в цю iсторiю, як i ви, але, як кажуть, менi всмiхнулося щастя.

– Я б таки чогось випив, – розпачливо повторював оптимiст.

Довгань пiдвiвся i непевним кроком попрямував до дверей. – Пусти нас додому, – сказав вiн Швейковi, – не дурiй, колего!

– Три кроки вiд мене! – вiдповiв Швейк. – Я вас мушу стерегти. Ми тепер не знайомi.

У дверях з’явився фельдкурат:

– Я… я нiяк не можу додзвонитися до тих казарм. Ідiть додому i запам’ятайте собi, що напиватися пiд час виконання службових обов’язкiв – заборонено. Марш звiдси!

Треба вiддати належне фельдкуратовi: у казарми вiн не дзвонив, бо не мав телефону, а просто говорив у настiльну електричну лампу.




II


Вже третiй день Швейк служив денщиком у фельдкурата Отто Каца й за цей час бачив його лише один раз. Третього дня з’явився денщик надпоручика Гельмiха i сказав Швейковi, щоб той прийшов до них забрати фельдкурата.

Дорогою денщик розповiв Швейковi, нiбито фельдкурат посварився з надпоручиком, розбив пiанiно, i тепер п’яний як чiп, i не хоче йти додому. Надпоручик Гельмiх, теж п’яний, викинув фельдкурата в коридор, i той сидить пiд дверима на пiдлозi й куняе.

Прибувши на мiсце, Швейк струснув фельдкурата за плечi, а коли той щось замимрив i розплющив очi, Швейк козирнув i сказав:

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, я прибув.

– А що вам тут треба?

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, я дiстав наказ забрати вас звiдсiля.

– Ви дiстали наказ забрати мене? А куди ж ми пiдемо?

– До вас на квартиру, пане фельдкурате.

– А нащо ж менi йти до себе на квартиру, хiба я не в своiй квартирi?

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, ви в коридорi чужого дому.

– А-а як я сюди потрапив?

– Насмiлюсь доповiсти, ви були в гостях.

– В г-г-гостях. Я н-не був. Це ви п-пом-миляетесь.

Швейк пiдняв фельдкурата i спер його на стiну. Фельдкурат хитався з боку на бiк, падав на нього i при цьому застерiгав:

– Я впаду! Впаду, – твердив вiн знову, дурнувато посмiхаючись.

Нарештi Швейковi вдалося прихилити фельдкурата до стiни, i той у новiй позi знову почав дрiмати.

Швейк розбудив його.

– Що вам потрiбно? – спитав фельдкурат, зробивши марну спробу зсунутися по стiнi й сiсти на пiдлозi. – Що ви за один?

– Насмiлюсь доповiсти, – вiдповiв Швейк, притискаючи фельдкурата до стiни, – я ваш денщик, пане фельдкурате.

– У мене немае нiякого денщика, – насилу промимрив фельдкурат i зробив нову спробу звалитися на Швейка. – Я не фельдкурат, а свиня, – признався вiн iз щирiстю пияка, – пустiть мене, пане, я вас не знаю.

Недовга боротьба скiнчилася цiлковитою Швейковою перемогою. Швейк використав цю перемогу i стяг фельдкурата зi сходiв до пiд’iзду, де фельдкурат знову почав опинатись, аби його не витягли на вулицю.

– Я вас не знаю, – невпинно торочив, борюкаючись зi Швейком, фельдкурат. – Ви знаете Отто Каца? Це я. Я був у архиепископа, – репетував вiн, тримаючись за дверi пiд’iзду. – Мною цiкавиться Ватикан, розумiете?

Швейк вiдкинув «насмiлюсь доповiсти» i заговорив з фельдкуратом iнтимним тоном:

– Пусти дверi, кажу, бо як врiжу тобi по мармизi. Ходiм додому, та й годi. Не розмовляти!

Фельдкурат пустив дверi й звалився на Швейка.

– Так, ходiмо кудись, але до «Шугiв» не пiду[126 - …але до «Шугiв» я не пiду… – «Шуги» – ресторан у Празi.], там я заборгував.

Швейк випхав його з пiд’iзду i, шарпаючи, поволiк по тротуару.

– Що це за пан такий? – спитав хтось iз зустрiчних.

– Це мiй брат, – вiдповiв Швейк, – дiстав вiдпустку i приiхав вiдвiдати мене. Отож на радощах упився, бо не думав, що застане мене живого.

Почувши останнi слова, фельдкурат промугикав якийсь мотивчик з оперети, якоi б нiхто не пiзнав, i вiдразу ж почав чiплятися до перехожих:

– Хто з вас мертвий, хай з’явиться до корпусного командування протягом трьох днiв, аби його тiло можна було покропити святою водою… – І вмовк, намагаючись заритися носом у тротуар. Швейк ухопив його пiд пахви й знову потягнув додому.

Витягши голову, волочачи ноги, фельдкурат перебирав ними, мов кицька з переламаним хребтом, i мугикав:

– Dominus vobiscum, et cum spiritu tuo. Dominus vobis-cum.[127 - Господь з вами i з духом твоiм. Господь з вами (латин.).]

На бiржi вiзникiв Швейк посадив фельдкурата пiд муром, а сам пiшов торгуватися з ними. Один iз них заявив, що вiн цього пана дуже добре знае, бо раз уже його возив, i бiльше не повезе.

– Обригав менi геть усе i не заплатив навiть за проiзд. Я його возив щось години зо двi, поки знайшов, де вiн мешкае. Потiм я тричi приходив по грошi, i лише тиждень тому вiн дав менi за все п’ять крон.

Пiсля довгих умовлянь один iз вiзникiв погодився iх везти.

Швейк повернувся до фельдкурата. Той спав, i хтось тим часом зняв у нього з голови й забрав чорний котелок (фельдкурат звичайно ходив у цивiльному).

Швейк збудив свого хазяiна й за допомогою вiзника завантажив його в дрожки. Там фельдкурата охопила цiлковита апатiя. Швейк здався йому полковником Юстом, з сiмдесят п’ятого пiхотного полку, i вiн кiлька разiв повторив:

– Не гнiвайся, друже, що я тикаю тобi: я – свиня!

Одну мить здавалося, що пiдстрибування дрожок на брукiвцi витвережуе його. Вiн сiв рiвно i заспiвав якийсь уривок з невiдомоi пiснi. Можливо, це була його iмпровiзацiя:

Вiн мене в тi днi щасливi
На колiна брав колись,
В Мерклiнi тодi жили ми,
Бiля Домажлiце.

За хвилину, однак, йому знову свiт замакiтрився, i, звернувшись до Швейка, вiн поцiкавився, примруживши одне око:

– Як ся маете, шановна панi? Виiжджаете кудись на дачу? – В очах у нього двоiлося, i пiсля короткоi паузи вiн докинув:– Зволите мати дорослого сина? – І показав пальцем на Швейка.

– Сядеш ти каменем чи нi? – визвiрився на нього Швейк, коли фельдкурат спробував вилiзти з ногами на сидiння. – Гадаеш, я тебе не навчу порядку?

Фельдкурат затих i маленькими свинячими очицями почав роздивлятися довкола, нiяк не розумiючи, що, власне, з ним дiеться.

А далi, вже цiлковито втративши розум, звернувся до Швейка i тужливо сказав:

– Панi, дайте менi перший клас[128 - Панi, дайте менi перший клас… – П’яний фельдкурат уявляе, що розмовляе зi служницею в платному туалетi.], – i зробив спробу спустити штани.

– Зараз же застебнися, свинюко! – гримнув Швейк. – Тебе вже знають усi вiзники, ти вже раз обригав усе, а тепер ще й таке вигадав. Не сподiвайся, що тобi знову удасться не заплатити, як торiк.

Фельдкурат меланхолiйно пiдпер голову долонею i почав спiвати: «Вже мене нiхто не любить…» Але вiдразу й урвав свiй спiв i промовив:

– Entschuldigen Sie, lieber Kamerad, Sie sind ein Trottel! Ich kann singen, was ich will![129 - Пробачте, любий друже, ви дурень! Я можу спiвати, що хочу! (нiм.)]

Потiм вiн зiбрався, мабуть, засвистiти якусь мелодiю, але замiсть цього з його губ зринуло таке розкотисте «тпр-р», що конi зупинилися. Коли за наказом Швейка вони поiхали далi, фельдкурат почав замiсть сигарети розкурювати мундштук.

– Не горить, – промовив вiн розпачливо, вичиркавши цiлу коробочку сiрникiв. – Це ви на них дмухаете.

Але зараз же з’iхав на iнше i засмiявся:

– Ну й кумедiя! Ми в трамваi самi. Еге ж, колего? – І почав нишпорити по кишенях.

– Я загубив квиток, – вигукнув вiн. – Зупинiть! Цей квиток треба знайти!

Та врештi безнадiйно махнув рукою.

– Хай iдуть… – І почав мурмотiти:—У бiльшостi випадкiв… так, все гаразд… У всiх випадках… Ви помиляетесь…

Третiй поверх?… Це вiдмовка… Йдеться не про мене, а про вас, вельможна панi… Платити… Брав чорну каву…

Уже в напiвснi посварився з якимсь уявним ворогом, який буцiмто заперечував його право сидiти в ресторанi бiля вiкна. Потiм дрожки здалися йому поiздом, i, вихилившись набiк, вiн загукав на всю вулицю по-чеському i по-нiмецькому:

– Нiмбурк, пересадка!

Швейк притяг його до себе, i фельдкурат, забувши про поiзд, почав iмiтувати рiзних тварин. Найдовше вiн iмiтував пiвня, i його «кукурiку» переможно лунало з дрожок.

Взагалi якийсь час фельдкурат був дуже рухливий, непосидючий i намагався вистрибнути на брук, обзиваючи хулiганами людей, яких вони минали. Пiзнiше вiн викинув на вулицю носову хусточку i заволав, щоб вiзник зупинився, бо вiн, мовляв, загубив багаж. Потiм почав оповiдати:

– В Будейовiце був один барабанщик. Оженився вiн, а за рiк помер, – i зненацька зареготав. – Смiшний анекдот? Еге ж?

Швейк увесь час поводився з фельдкуратом безжалiсно суворо. При найменших спробах фельдкурата щось устругнути, наприклад, випасти на брук або зламати сидiння, Швейк раз у раз стусав його попiд ребра, i фельдкурат сприймав це на диво байдуже. Лише один раз вiн спробував збунтуватись i вискочити з дрожок, заявивши, що далi не поiде, мовляв, знае: замiсть Будейовiце вони iдуть до Подмоклi. Але Швейк моментально й повнiстю лiквiдував бунт i примусив фельдкурата повернутися до попередньоi позицii на сидiннi, пильнуючи, аби той не заснув. Найделiкатнiшi слова, яких вiн ужив при цьому, були: «Не спи, падлюко!»

На фельдкурата раптом напала меланхолiя: вiн почав плакати, випитуючи в Швейка, чи була в нього мама.

– Я, люди добрi, самотнiй на цьому свiтi, – кричав вiн з дрожок. – Заступiться за мене!

– Не ганьби мене, – картав його Швейк. – Перестань, а то всi побачать, що ти насмоктався.

– Я нiчого не пив, друже, – вiдповiв фельдкурат. – Я геть тверезий.

Нараз вiн устав i козирнув:

– Ich melde gehorsam, Herr Oberst, ich bin besoffen[130 - Насмiлюсь доповiсти, пане полковнику, я п’яний (нiм.).]. Я свиня, – повторив вiн разiв десять пiдряд iз щирим розпачем.

І, звертаючись до Швейка, заскиглив:

– Викиньте мене з машини. Нащо ви мене з собою везете? – Врештi сiв i замурмотiв:– «Навколо мiсяця круги…» Ви, пане капiтане, вiрите в безсмертнiсть душi? А кiнь може потрапити на небо?

Далi вiн почав голосно реготати, але за хвильку посумнiшав i, апатично дивлячись на Швейка, промовив:

– Пробачте, добродiю, я вас уже десь бачив. Чи не були ви часом у Вiднi? Я пам’ятаю вас iз семiнарii.

Хвилину вiн розважався, декламуючи латинськi вiршi:

– Aurea prima sata est aetas, quae vindice nullo[131 - Aureа prima sata est aetas, quae vindice nullo – «Першим був посiяний вiк золотий, який не знав вiдплати» (лат.). – Слова римського поета Публiя Овiдiя Назона з книги «Метаморфози». П’яний фельдкурат пригадуе завченi, очевидно, ще замолоду рядки з клас. лат. поезii.]. Далi нiяк не втну, – признався фельдкурат. – Викиньте мене на вулицю. Чому ж ви не хочете мене викинути? Я нiчого собi не заподiю. Просто хочу заорати носом, – заявив вiн рiшучим тоном.

– Пане, – благав вiн далi, – дорогий друже, врiжте менi по потилицi.

– Раз чи декiлька? – поспитав Швейк.

– Два.

– Ось тобi…

Фельдкурат уголос рахував одержанi запотиличники й радiсно посмiхався:

– Це дуже добре впливае на шлунок – полiпшуе травлення. Дайте менi разочок ще й по пицi. Щиро дякую, – вигукнув вiн, коли Швейк поквапився виконати його прохання, – я цiлком задоволений. Розiрвiть менi, будь ласка, жилетку.

Вiн висловлював найрiзноманiтнiшi бажання. Хотiв, аби Швейк звихнув йому ногу, трохи придушив, обрiзав нiгтi й вирвав переднi зуби. Потiм прагнув мучеництва, домагаючись, щоб Швейк вiдiрвав йому голову i в мiшку кинув ii до Влтави.[132 - …домагаючись, щоб Швейк вiдiрвав йому голову i в мiшку кинув ii до Влтави – фельдкурат хоче бути схожим на Я. Непомуцького (див. прим. до розд. «Бравий вояк Швейк в управлiннi полiцii»), якого за легендою стратили саме в такий спосiб.]

– Менi б дуже личили зiрочки навколо голови, – захоплено провадив вiн. – Потрiбно було б так iз десяток.[133 - Менi б дуже личили зiрочки навколо голови… Потрiбно було б так iз десяток. – Фельдкурат мае на увазi нiмб, з якими завжди зображують святого.]

Потiм заговорив про перегони, швидко перейшов на балет, та на ньому вiн теж недовго затримався.

– Ви танцюете чардаш? – спитав вiн у Швейка. – Вмiете «Танець ведмедя»? Ось так… – Вiн хотiв пiдстрибнути i впав на Швейка. Той вiдбоксував його як слiд i поклав на сидiння.

– Менi чогось хочеться, – кричав фельдкурат, – але я не знаю чого. Ви не знаете, чого менi хочеться? – Вiн безнадiйно похнюпився, потiм серйозно сказав: – А що менi до того, чого я хочу? І вам, пане, до цього немае дiла. Я вас не знаю! Як ви смiете дивитися на мене? Вмiете фехтувати?

На мить вiн став войовничий i спробував скинути Швейка з сидiння.

Потiм, коли Швейк його заспокоiв, безцеремонно давши вiдчути свою фiзичну перевагу, фельдкурат запитав:

– Сьогоднi понедiлок чи п’ятниця?

Вiн захотiв також дiзнатись, що нинi: грудень чи червень, i взагалi виявив хист ставити найрiзноманiтнiшi запитання:

– Ви одруженi?! Любите горгонзолу[134 - Любите горгонзолу? – iталiйський сир з жирнiстю 38—54 % (в залежн. вiд виду). Визрiвае в спец. формах, змащених сумiшшю воску, сала i оксиду залiза. Назва походить вiд iтал. мiстечка в Ломбардii.]? У вас удома е блошицi? Як вам живеться? Ваш песик хворiв на чумку?

Потiм зробився вiдвертим. Розповiв, що винен за кавалерiйськi чоботи, нагай i сiдло, що хворiв на трипер i лiкував його марганцiвкою.

– Нi про що iнше не було часу й подумати, – гикаючи, сказав вiн. – Можливо, це здаеться вам досить неприемним, але скажiть – гик! гик! – що менi робити? Гик! Ви мусите менi пробачити… Термосом, – вiв далi фельдкурат, забувши, про що говорив перед тим, – називаеться така посудина, яка зберiгае напоi та iжу в первiснiй температурi. Як на вашу думку, колего, яка гра чеснiша, «фербель» чи «двадцять одно»? Я таки десь бачив тебе, – вигукнув вiн, намагаючись обiйняти Швейка i поцiлувати його слинявими губами. – Ми ж разом ходили до школи. Ти славний хлопець, – нiжно промовив вiн i почав гладити свою ногу. – Як ти вирiс iз того часу, вiдколи я тебе не бачив. Побачивши тебе, я забуваю про всi своi страждання.

Нарештi його охопив поетичний настрiй, i вiн завiв мову про повернення до сонячного свiтанку щасливих створiнь i палких сердець.

Потiм упав навколiшки й почав молитися: «Богородице Дiво, радуйся», – причому реготав на весь голос.

Коли вони приiхали, його нiяк не можна було витягти з екiпажу.

– Ми ще не приiхали, – репетував вiн. – Допоможiть! Мене викрадають! Хочу iхати далi! – Його буквально довелося виколупувати з дрожок, як вареного слимака з мушлi. На мить здалося, що його розiрвуть, бо вiн учепився ногами за сидiння. При цьому фельдкурат голосно реготав, гадаючи, що обдурив iх.

– Ви мене розiрвете, панове!

Потiм його потягли нагору сходами у квартиру й кинули, мов лантух, на канапу. Тут вiн заявив, що не платитиме за автомобiль, бо не замовляв його. Понад чверть години Швейк i вiзник мучилися, поки втовкмачили йому, що це були дрожки.

Але фельдкурат протестував, запевняючи, що iздить лише фiакрами.

– Ви мене хочете обдурити, – заявив вiн, значуще пiдморгуючи Швейковi й вiзниковi. – Ми ж iшли пiшки.

Потiм у поривi великодушностi кинув гаманець вiзниковi:

– Бери все! Ich kann bezahlen![135 - Я спроможний заплатити! (нiм.)]. Я не трушуся над крейцером.

Справедливiше було б сказати, що вiн не труситься над тридцятьма шiстьма крейцерами, бо в гаманцi бiльше й не було. На щастя, вiзник ретельно обшукав фельдкурата, згадуючи при цьому слово «ляпаси».

– Коли хочеш, можеш ударити, – вiдповiв фельдкурат, – гадаеш, не витримаю? Я витримаю п’ять твоiх ляпасiв.

У фельдкуратовiй жилетцi вiзник знайшов п’ятiрку й пiшов, проклинаючи свою долю та фельдкурата, який забрав у нього стiльки часу i позбавив до того ж заробiтку.

Фельдкурат засинав дуже поволi, в головi в нього снувалися якiсь плани. Вiн одразу ж хотiв робити все: i грати на фортепiано, i вчитися танцювати, i пiдсмажити собi рибки.

Потiм пообiцяв одружити Швейка з своею сестрою, хоч ii в нього й не було. А ще потiм зажадав, аби його вiднесли на лiжко, i нарештi заснув, виявивши бажання, щоб у ньому визнали людину – iстоту, рiвноцiнну свинi.




III


Увiйшовши вранцi до фельдкуратовоi кiмнати, Швейк побачив його на канапi. Отто Кац лежав i напружено мiркував, хто б мiг його так облити, що вiн аж приклеiвся штанами до шкiряноi канапи.

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, – сказав Швейк, – це ви вночi…

І кiлькома словами пояснив йому, як страшенно вiн помиляеться, коли думае, що його облили. У фельдкурата голова аж трiщала, вiн був у дуже пригнiченому настроi.

– Не можу пригадати, – сказав вiн, – як я потрапив з лiжка сюди на канапу.

– А ви на лiжку й не були, вас одразу ж, як тiльки приiхали, поклали на канапу. Далi вiдтягти вже не змогли.

– А що я викомарював? І взагалi, я викомарював щось? Хiба, не доведи боже, я був п’яний?

– Як чiп, – вiдповiв Швейк, – до нестями, пане фельдкурате. Був у вас маленький перепiй. Гадаю, вам стане краще, коли переодягнетесь i вмиетесь.

– Я почуваюся так, немовби мене хто змолотив, – поскаржився фельдкурат. – До того ж пити хочеться. Я не бився, бува, з кимсь учора?

– До цього не дiйшло, пане фельдкурате. А сьогоднiшня спрага – це наслiдок учорашньоi. Цього так швидко не здихаешся. Я знав одного столяра, так той уперше впився на Сiльвестра[136 - 31 грудня.] тисяча дев’ятсот десятого року, а першого сiчня вранцi мав таку спрагу й так погано почувався, що змушений був купити собi оселедця i знову напитись, i так робить тепер щодня вже чотири роки. І нема йому рятунку, бо завжди по суботах накуповуе собi оселедцiв на цiлий тиждень. Це вже така карусель, як говорить один фельдфебель з дев’яносто першого полку.

Фельдкурат страждав вiд сильного похмiлля й глибокоi депресii. Якби в цю хвилину його хтось почув, то подумав би, що слухае лекцiю доктора Александра Батека[137 - …що слухае лекцiю доктора Александра Батека – Александр Соммер-Батек (1874—1944) – хiмiк, професор Промислового iнституту (Прага), основоположник сучасноi чеськоi хiмiчноi термiнологii, фундатор чеськоi Армii порятунку, скаутського руху тощо. Поставив багато експериментiв у галузi фiзики, ботанiки тощо. Не вживав алкоголю, не палив, був вегетарiанцем i прихильником спокiйного пережовування iжi. Через рiзноманiтнi лекцii, в яких вiн пропагував у доступнiй i оригiнальний формi здоровий спосiб життя (зокрема лялькова вистава про статевi хвороби для солдатiв, лекцiя про вiрне дихання, прочитана циганам на весiллi тощо) набув репутацii цiкавого дивака, що сприяло створенню ажiотажу навколо його iменi. Автор афоризму «Будьмо джентльменами не за одягом, а за духом».] на тему: «Оголосiмо вiйну не на життя, а на смерть демоновi алкоголю, який вбивае найкращих людей» – або що читае його книгу «Сто етичних iскор».[138 - «Сто iскор етичних» – збiрник афоризмiв А. Батека, який неодноразово перевидавався.]

Правда, висловлювання фельдкурата мали трохи iнший змiст.

– Якби хоч я, – мiркував вiн, – пив якiсь благороднi напоi, наприклад, арак, мараскiн, коньяк, але ж я вчора пив саму ялiвцiвку. Дивуюсь, як я мiг ii пити? Вона ж огидна на смак. Хоча б це була принаймнi вишнiвка. Навигадують люди рiзне свинство i п’ють його, як воду. Адже ялiвцiвка паскудна, нi смаку, нi кольору, тiльки в горлi пече. Якби це була бодай справжня ялiвцiвка, така, як я пив одного разу в Моравii. Але ж ця вчорашня була з деревного спирту й олii. Погляньте лише, як менi вiдригуеться. Горiлка – це отрута, – констатував вiн. – Вона повинна бути чиста, справжня й в жодному разi не виготовлена на еврейських винокурнях холодним способом[139 - …холодним способом – технологiя виготовлення спиртних напоiв без застосування перегонки (тобто без нагрiвання сировини).]. Так само, як i ром. Добрий ром – рiдкiсть. Коли б тут була справжня горiхiвка, – вiн зiтхнув, – вона б менi пiдлiкувала шлунок. Така горiхiвка, як у капiтана Шнабля в Брустi.

Фельдкурат почав порпатися в гаманцi.

– У мене е всього-на-всього тридцять шiсть крейцарiв. А що, якби продати цю канапу, – мiркував вiн, – як ви гадаете? Чи знайдеться покупець на неi? Домовласниковi скажу, що я ii позичив або ii в нас хтось украв. Нi, канапу я залишу. Я краще пошлю вас до пана капiтана Шнабля – позичити менi сто крон. Вiн виграв у карти. Якщо там вам не поталанить – пiдете у Вршовiце, в казарми, до поручика Малера. Як i там не роздобудете – пiдете на Градчани[140 - Вршовiце, Градчани – райони в протилежних кiнцях Праги.] до капiтана Фiшера. Скажете йому, що я мушу заплатити за фураж для коней, а грошi пропив. А якщо й там нiчим не розживетесь, заставимо фортепiано. Хай буде, що буде. Я вам напишу для всiх по кiлька рядкiв. Якщо вiдмовлятимуть – насiдайте. Скажете, що я дуже потребую, що зовсiм без грошей. Видумайте будь-що, але не повертайтеся з порожнiми руками, бо вiдправлю вас на фронт. Спитайте капiтана Шнабля, де вiн купуе свою горiхiвку, й придбайте двi пляшки.

Швейк чудово впорався з дорученням. Його щира наiвнiсть i чесне обличчя примушували вiрити всьому, що вiн казав.

Швейк вирiшив, що краще не розповiдати капiтановi Шнаблю й капiтановi Фiшеру, й поручиковi Малеру про те, що фельдкурат мусить заплатити за фураж для коней, а пiдкрiпив його прохання заявою, що фельдкуратовi, мовляв, необхiдно платити алiменти.

Грошi вiн одержав усюди.

Коли Швейк iз честю повернувся зi свого походу i показав триста крон, фельдкурат, який тим часом уже вмився i переодягся, був дуже здивований.

– Я взяв усе за одним рипом, – промовив Швейк, – аби нам завтра або пiслязавтра не довелося знову турбуватися про грошi. Все йшло гаразд, але перед капiтаном Шнаблем я таки мусив упасти навколiшки. Це якась потвора! Та коли сказав йому, що вам треба платити алiменти…

– Алiменти? – перелякано повторив фельдкурат.

– Авжеж, алiменти, пане фельдкурате, вiдступне дiвчатам. Ви ж сказали, аби я щось вигадав, а менi нiчого iншого на думку не спало. У нас один швець платив алiменти вiдразу п’ятьом дiвчатам. Вже й не знав, бiдолаха, що робити, i теж позичив для цiеi справи грошi. І уявiть собi, кожен спiвчував, що вiн справдi у скрутному становищi. Розпитували мене, що то за дiвчина. Я сказав, буцiмто дуже вродлива i iй немае ще п’ятнадцяти рокiв. Розпитували про ii адресу.

– Ну й гарно ж ви це залагодили, Швейку, – зiтхнув фельдкурат i почав ходити кiмнатою. – Знову компрометацiя! – сказав вiн, хапаючись за голову. – А тут ще й голова болить.

– Я дав iм адресу однiеi старенькоi глухоi панi на нашiй вулицi, – пояснив Швейк. – Я хотiв влаштувати справу грунтовно, бо наказ – е наказ. Я насiдав, отож i мусив щось вигадати. До речi, у передпокоi чекають на фортепiано. Я iх привiв, аби вони забрали йогo в ломбард, пане фельдкурате. Буде непогано, коли ми його сплавимо. І мiсце звiльниться, i бiльше грошей нагребемо. Хоч на якийсь час матимемо святий спокiй. А якщо домовласник розпитуватиме, що ми хочемо робити з фортепiано, я скажу, що в ньому полопалися струни й ми вiдiслали його на фабрику в ремонт. Двiрничцi я теж так сказав, хай не дивуеться, коли фортепiано будуть виносити й вантажити на пiдводу. Є в мене купець i на канапу. Це один мiй знайомий, вiн гендлюе старими меблями. Вiн прийде до нас по обiдi. Тепер цiни на шкiрянi канапи пiшли вгору.

– Бiльше ви нiчого не накоiли, Швейку? – спитав фельдкурат з розпачливим виразом обличчя, весь час стискаючи голову в долонях.

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, я замiсть двох пляшок горiхiвки, яку купуе пан капiтан Шнабль, принiс п’ять, щоб у нас був якийсь запас i ми мали що пити. Можуть тi люди забрати фортепiано? А то ломбард перед носом зачинять.

Фельдкурат безнадiйно махнув рукою, i за мить фортепiано вже вантажили на вiзок.

Повернувшися з ломбарду, Швейк застав фельдкурата перед розкоркованою пляшкою горiхiвки. Той сидiв i лаявся, чому на обiд йому подали недосмажену вiдбивну. Фельдкурат знову був у своiй стихii. Вiн заявив Швейковi, що вiд завтрашнього дня починае нове життя. Пити алкоголь, це, мовляв, грубий матерiалiзм, а треба жити духовним життям.

Вiн розводив цю фiлософiю щось iз пiвгодини. Коли вже була вiдкоркована i третя пляшка, прийшов торговець старими меблями, i фельдкурат за безцiнь продав йому канапу, запрошуючи торговця залишитися погомонiти, i був дуже невдоволений, коли той вiдмовився, перепрошуючи: йому, мовляв, треба купувати ще нiчний столик.

– Шкода, що в мене немае такого, – розчаровано сказав фельдкурат. – Хто ж може передбачити все заздалегiдь!

Коли торговець старими меблями пiшов, фельдкурат завiв дружню розмову зi Швейком i розпив з ним нову пляшку. Частина цiеi балачки присвячувалась особистому ставленню фельдкурата до жiнок i до карт.

Сидiли довго. Уже й вечiр застав Швейка i фельдкурата за дружньою бесiдою.

Але вночi вiдносини змiнились. Фельдкурат повернувся до свого вчорашнього стану, переплутав Швейка з кимсь iншим i казав йому:

– В жодному разi не йдiть. Пам’ятаете того рудого кадета з обозу?

Ця iдилiя тривала, аж поки Швейк не сказав фельдкуратовi:

– Досить з мене! Теперь лiзь у лiжко й хропи! Ясно?

– Лiзу, голубе, лiзу, чому ж не лiзти, – белькотiв фельдкурат. – Пам’ятаеш, як ми ходили до п’ятого класу i я за тебе писав роботи з грецькоi мови? У вас вiлла в Збраславi[141 - Збраслав – дачна мiсцевiсть поблизу Праги.], й туди можна добиратися пароплавом по Влтавi. Ви знаете, що таке Влтава?

Швейк примусив його скинути черевики й роздягтися. Фельдкурат послухався, висловлюючи свiй протест перед якимись уявними особами.

– Бачите, панове, – звернувся вiн до шафи й фiкуса, – як зi мною поводяться моi родичi. Я не визнаю нiяких родичiв, – раптом вирiшив вiн, лягаючи в постiль. – Хоч би небо й земля змовилися проти мене, я не бажаю iх знати.

І кiмнатою розляглося фельдкуратове хропiння.




IV


У цi ж днi Швейк вiдвiдав свою стару служницю панi Мiллерову. Удома Швейк застав ii двоюрiдну сестру. Плачучи, вона розповiла, що панi Мiллерову заарештували того самого вечора, коли вона вiдвезла Швейка на вiйну. Стареньку судили у вiйськовому судi, а оскiльки так нiчого й не змогли довести, ii вiдправили до концентрацiйного табору в Штейнгофi. Вiд неi вже прийшов лист.

Швейк узяв цю родинну релiквiю i прочитав:



«Мила Анiнко!

Нам тут дуже добре, всi ми здоровi. Сусiдка по лiжку мае висипний… з’явилася тут i чорна…

Все iнше в порядку, iсти маемо досить i збираемо картоплянi… на юшку. Я чула, що пана Швейка вже… Ти якось довiдайся, де вiн похований, щоб пiсля вiйни ми могли обсадити його могилу квiтами. Я забула тобi сказати, що на горищi, в правому кутку, в ящику, залишилося маленьке цуценя, пiнчер. Але вже багато тижнiв йому нiхто не давав iсти, ще з того часу, як прийшли мене… Отже, думаю, що вже пiзно. І той песик теж пiшов на той…»


А через усю сторiнку рожевий штемпель:



«Zensuriert. K. und K. Konzentrationslager Steinhof».[142 - Переглянуто цензурою. Імператорсько-королiвський концентрацiйний табiр Штейнгоф (нiм.).]


– І справдi, цуценя було вже неживе, – хлипала двоюрiдна сестра панi Мiллеровоi. – І кiмнати своеi ви б не впiзнали. Винайняла ii кравчиням, а вони з неi зробили дамський салон. Всюди по стiнах моди, у вiкнах букети.

Двоюрiдна сестра панi Мiллеровоi не могла заспокоiтись. Нарiкаючи й не перестаючи хлипати, вона висловила нарештi побоювання, чи не втiк Швейк часом iз вiйська i чи не хоче тепер накликати й на неi бiду та ii занапастити. Пiд кiнець вона розмовляла з ним, як iз запеклим пройдисвiтом.

– Кумедно, – сказав Швейк. – Це менi надзвичайно подобаеться. Так, панi Кейржова, ваша правда. Я втiк, але для цього я мусив забити п’ятнадцять вахмiстрiв i фельдфебелiв. Тiльки ж глядiть, нiкому нi слова.

Виходячи зi свого дому, де його так негостинно зустрiли, Швейк попросив:

– Панi Кейржова, у пральнi е кiлька моiх комiрцiв i манишок, викупiть iх, аби я мав у що вдягнутися, коли повернуся з армii. Простежте також, щоб у шафi в моему одязi не завелася мiль. А тих панянок, якi сплять на моему лiжку, вiтайте вiд мене.

Потiм Швейк зайшов у шинок «Пiд келихом». Побачивши його, панi Палiвцова вiдмовилася наточити йому пива, бо вiн, мабуть, чкурнув з вiйська.

– Мiй чоловiк, – почала вона ялозити стару iсторiю, – такий уже був обережний, що й на холодне дмухав, а тим часом сидить, бiдолаха, замкнений нi за цапову душу. А такi ось люди, що втекли з вiйська, розгулюють по свiтi. Вас тут на тому тижнi знов шукали. Ми обережнiшi, нiж ви, – закiнчила вона, – а таки встряли в бiду. Не кожний мае таке щастя, як ви.

Цю розмову чув один лiтнiй чоловiк, слюсар iз Смiхова.

Вiн пiдiйшов до Швейка i сказав:

– Будь ласка, пане, почекайте мене на подвiр’i, менi треба з вами поговорити.

На вулицi вiн розговорився з Швейком, якого, зi слiв шинкарки Палiвцовоi, також вважав за дезертира.

Старий признався, що в нього е син, який теж утiк iз вiйська й тепер живе у бабусi в Ясеннiй бiля Йозефова.

Незважаючи на запевнення Швейка, що вiн зовсiм не дезертир, старий пан тицьнув йому в руку десятку. – Це вам про всякий випадок, – сказав вiн i потяг Швейка з собою до пивноi на розi, – я вас розумiю, i вам нема чого боятись.

Швейк повернувся додому пiзно вночi. Фельдкурата ще не було, вiн прийшов аж пiд ранок, збудив Швейка i сказав:

– Завтра iдемо правити польову месу. Зварiть чорну каву з ромом… Або краще зварiть грог.




Глава XI

Швейк iз фельдкуратом iдуть правити польову месу





I


Пiдготовка до вбивства людей вiдбувалася завжди з iм’ям Бога або якоiсь iншоi вищоi iстоти, яку витворило людство у своiй фантазii.

Стародавнi фiнiкiяни, перш нiж перерiзати горло якомусь полоненому, вiдправляли такi ж самi урочистi служби Божi, як i кiлька тисяч рокiв пiзнiше новi поколiння, коли збирались на вiйну, аби вогнем i мечем винищувати своiх ворогiв.

Людожери гвiнейських i полiнезiйських островiв, перед тим як урочисто зжерти своiх полонених або непотрiбних iм людей, як от: мiсiонерiв, мандрiвникiв, агентiв рiзних торговельних фiрм чи просто цiкавих, – приносять жертви своiм богам i виконують при цьому найрiзноманiтнiшi релiгiйнi обряди. Через те що в iхнi землi ще не проникла культура риз, вони прикривають стегна просто вiнками зi строкатого пiр’я лiсових птахiв.

Свята iнквiзицiя перед спаленням своiх жертв вiдправляла найурочистiшi богослужiння: велику месу зi спiвами.

Пiд час страти злочинця завжди присутнiй священик, який своею присутнiстю обтяжуе приреченого.

У Прусii пастор пiдводив нещасного звинуваченого пiд сокиру, в Австрii католицький священик – на шибеницю, у Францii – пiд гiльйотину, в Америцi – на електричний стiлець, в Іспанii – на крiсло, де засудженого душили дотепно придуманим апаратом. У царськiй Росii бородатий пiп водив революцiонерiв на смерть тощо.

Всюди при цьому служителi церкви манiпулювали святим розп’яттям, немовби хотiли цим сказати: «Тобi тiльки вiдрубають голову або повiсять, задушать чи пропустять через тебе п’ятнадцять тисяч вольт, але згадай, скiльки ось цей мусив витерпiти».

Велика бойня – свiтова вiйна – теж не обiйшлася без благословення священикiв. Фельдкурати всiх армiй молились i правили меси за перемогу того табору, чий хлiб iли.

Пiд час страти солдатiв-бунтiвникiв з’являвся священик. Священника можна було побачити й на стратах чеських легiонерiв.

Нiчого не змiнилося вiд тих часiв, як розбiйник Войтех[143 - …pозбiйник Войтех – Войтех (Адальберт; 956—997) – епископ Празький (982—988 i 992—997). Походив з княжого роду Славниковцiв. Освiту дiстав у Магдебурзi. Боровся проти напiв’язичницьких народних сект та звичаiв (багатожонство, шлюби мiж родичами, торгiвля полоненими та рабами тощо), чим викликав глухий спротив широких верств. Пiсля добровiльноi вiдставки перебував рядовим ченцем у монастирях Монте-Кассiно та Авентiнському (Італiя). Заснував у Чехii кiлька монастирiв i вiв широку мiсiонерську дiяльнiсть. Автор легенд про Св. Алекса i Св. Горгонiя, однiеi з перших чеських дух. пiсень «Господи, помилуй нас» тощо. Загинув мученицькою смертю 23.ІV.997 р. пiд час своеi останньоi мiсiонерськоi подорожi до Схiдноi Прусii (бiля сучасного Гданська в Польщi). Його тiло на вагу золота викупив польський князь Болеслав Хоробрий i урочисто поховав у Гнездно (1000 р.) – центрi щойно заснованого архiепископства. В 1039 р. чеський князь Бржетiслав перенiс останки Св. Войтеха до Праги. Св. Войтех нарiвнi iз Св. Вацлавом вважаеться патроном Чехii. В 999 р. Войтеха було канонiзовано i проголошено святим. Пошановуеться також в Польщi та Угорщинi.Гашек висловлюе свою суб’ективну думку про цю iсторичну постать.], котрого нарекли «святим», з мечем в однiй руцi й з хрестом у другiй брав участь у рiзанинi й винищуваннi прибалтiйських слов’ян.

В усiй Європi люди йшли, наче худоба на бойню, куди iх вели не тiльки рiзники-iмператори, королi, президенти та iншi можновладцi й полководцi, але й священики всiх конфесiй, якi iх благословляли й приводили iх до лицемiрноi присяги «на землi, в повiтрi, на морi» тощо.

Служба Божа правилася двiчi. Вперше, коли частина вiд’iжджала на фронт, а вдруге – вже на передовiй, перед кривавою рiзаниною i смертовбивством.

Пам’ятаю, якось пiд час польовоi служби на позицiях ворожий лiтак кинув бомбу прямiсiнько на польовий вiвтар, i вiд нашого фельдкурата залишилося тiльки криваве лахмiття. Потiм про нього писали як про мученика, а в той час нашi лiтаки намагались так само прославити фельдкуратiв по другий бiк фронту.

Ми зловтiшалися з цього, й на тимчасовому хрестi, поставленому там, де поховали рештки фельдкурата, тiеi ж ночi з’явилася така епiтафiя:

Те, що впаде на нас, те вже й на тебе впало.
Ти ж небо обiцяв i лоно Авраама,
То й небо смерть тобi згори послало,
Де ти спiвав, лишилась тiльки пляма.




II


Швейк зварив чудовий грог, куди кращий вiд грогу старих морякiв. Такий грог смакував би навiть пiратовi XVIII столiття. Фельдкурат Отто Кац був на сьомому небi.

– Де ви навчилися варити такий чудовий напiй? – спитав вiн.

– У Бременi вiд одного гульвiси-моряка, коли я свого часу мандрував свiтом, – вiдповiв Швейк. – Вiн казав, що грог мае бути такий мiцний, щоб той, хто впаде в море, мiг переплисти увесь Ла-Манш. Бо пiсля слабкого грогу потонеш, мов цуценя.

– Хильнувши цього грогу, Швейку, ми добряче вiдправимо службу Божу, – розмiрковував фельдкурат. – Я гадаю, насамперед годилося б сказати кiлька слiв на прощання. Польова меса – це не така забавка, як вiдправа в гарнiзоннiй тюрмi або проповiдь тим негiдникам. У цьому випадку треба справдi весь розум у кулацi тримати. Польовий вiвтар у нас е. Складаний, мiнiатюрний. Господи Боже, Швейку, – раптом ухопився вiн за голову, – ну й барани ж ми обое. Знаете, де я сховав цей складаний польовий вiвтар? У канапку. А ми ж ii продали!

– Ну, це справдi нещастя, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Правда, цього гендляра старими меблями я знаю, але позавчора я зустрiв його жiнку: його посадили за якусь крадену шафу, а наша канапа в одного вчителя у Вршовiце. Бiда буде з цим польовим вiвтарем. Ми найкраще зробимо, коли вип’емо грог i подамося його розшукувати, бо, на мою думку, без польового вiвтаря не можна вiдправляти польовоi служби.

– Справдi, нам тiльки його й бракуе, – меланхолiйно сказав фельдкурат, – бо все iнше на плацу вже приготували. Теслярi зробили там пiдвищення. Дароносицю нам позичать у Бржевновi, а чашу я повинен мати свою, та що вдiеш, коли вона, так би мовити, у чорта в зубах. – Вiн замислився. – Скажемо, що я ii загубив. Можемо взяти спортивний кубок у поручика Вiтiнгера з сiмдесят п’ятого полку. Вiн свого часу брав участь вiд клубу «Спортфаворит» у змаганнi з бiгу i виграв цей кубок. Добрий вiн бiгун. Робив, як перед нами завжди хвалиться, сорок кiлометрiв: Вiдень – Медлiнг за одну годину сорок вiсiм хвилин. Я вже з ним учора домовився. Дурень я, що все вiдкладаю на останню хвилину. І як же це я, телепень, не заглянув у ту канапу?

Пiд впливом грогу, звареного за рецептом гульвiси-моряка, вiн почав по-всякому себе обзивати, висловлюючи при цьому найрiзноманiтнiшi пропозицii щодо того мiсця, в яке саме його слiд послати.

– Ну, годi. Ходiмо вже шукати той вiвтар! – вигукнув Швейк. – Уже ранок. Менi ще треба вдягти мундир i випити скляночку грогу.

Нарештi вони вибралися. Дорогою до жiнки торговця старими меблями фельдкурат розповiв Швейковi, що вчора виграв купу грошей у «боже благословення», i коли далi так пiде, то вiн викупить фортепiано з ломбарду.

Це скидалося на обiцянку язичникiв принести якусь жертву.

Вiд заспаноi жiнки торговця старими меблями вони довiдались адресу нового власника канапи, вчителя з Вршовiце. Фельдкурат поводився надзвичайно галантно. Вiн щипнув жiнку за щоку i полоскотав ii пiдборiддя.

До Вршовiце вони йшли пiшки, бо фельдкурат заявив, що вiн повинен прогулятися по свiжому повiтрi, аби в голову прийшли свiжi думки.

У Вршовiце на квартирi вчителя, старого побожного пана, на них чекала неприемна несподiванка. Знайшовши в канапi польовий вiвтар, старий вирiшив, що це якийсь знак Божий, i подарував його мiсцевому вршовiцькому костьолу, залишивши за собою право зробити на другому боцi вiвтаря напис: «Даровано на честь i славу Божу п. Коларжiком, учителем-пенсiонером, року Божого 1914». Захоплений в самiй бiлизнi, вчитель зовсiм розгубився. З його слiв з’ясувалося, що свою знахiдку вiн сприйняв як диво й перст Божий. Коли, мовляв, вiн купив цю канапу, якийсь внутрiшнiй голос прямо пiдказав йому: «Поглянь, що е в ящику канапи». Увi снi з’явився до нього якийсь ангел i наказав: «Вiдчини ящик в канапi!» Вчитель послухався.

А коли побачив там мiнiатюрний складаний вiвтар з заглибленням для дароносицi, вiн, мовляв, упав навколiшки перед канапою, довго i пристрасно молився, славлячи Бога, бо сприйняв це як велiння з неба, й вирiшив прикрасити знахiдкою костьол у Вршовiце.

– Це нас не дуже цiкавить, – сказав фельдкурат, – рiч, яка вам не належала, ви мали передати полiцii, а не якiйсь там триклятiй ризницi.

– Через таке диво, – додав Швейк, – ви ще можете влипнути в неприемнiсть iз полiцiею. Ви, добродiю, купили канапу, а не вiвтар, який належить державi. Такий перст Божий може вам дорого коштувати. Не треба було вам вiрити ангелам. Один чоловiк у Згоржi теж виорав у полi церковну чашу. Якийсь блюзнiр-злодюга колись украв ii та й закопав до кращих часiв, аж поки крадiжка забудеться. А той, що знайшов, також побачив у чашi перст Божий i, замiсть того щоб перетопити ii, пiшов з нею до священика, мовляв, хотiв би ii подарувати костьолу. А священик подумав, що це в злодiя заговорило сумлiння, послав по старосту, староста – по жандармiв, i його безневинно засудили за святотатство, бо вiн безнастанно плiв щось про диво. Вiн також хотiв урятуватись i розповiдав про якогось ангела, вплутавши до цього ще й Дiву Марiю, отож i дiстав десять рокiв. Ви найкраще зробите, коли пiдете з нами до тутешнього священика, щоб той повернув нам державне майно. Польовий вiвтар – це вам не кицька або шкарпетки, що iх можна дарувати кому заманеться.

Старий добродiй, одягаючись, тремтiв усiм тiлом, цокотiв зубами.

– Я, iй же богу, не мав на думцi нiчого лихого i нiчого поганого не хотiв зробити. Я сподiвався з Божоi ласки допомогти прикрасити наш убогий храм Господнiй у Вршовiце.

– Авжеж, за рахунок вiйськового майна, – твердо й грубо сказав Швейк. – Спасибi за таку Божу ласку. Один такий Пiвонька з Хотеборжа теж вирiшив, що це Божа ласка, коли одного разу йому пiд руку навернувся налигач з чужою коровою.

Сердешний старий вiд таких балачок зовсiм спантеличився i перестав виправдовуватись, намагаючись якнайшвидше вдягнутись i вирiшити цю справу.

Вршовiцький священик ще спав i, коли його розбудили, почав лаятись, бо спросоння подумав, що мае йти з святими дарами до хворого.

– Могли б уже дати спокiй з цим соборуванням, – бурчав вiн, неохоче вдягаючись, – отак припече людям умирати саме тодi, коли тобi найкраще спиться. А потiм ще сварися з ними за грошi.

І так у передпокоi зустрiлися: представник Господа Бога серед вршовiцьких цивiльних католикiв – з одного боку, i представник Божий на землi при вiйськовiй службi – з другого боку. А взагалi це була суперечка мiж цивiльним i вiйськовим.

Коли священик запевняв, що польовому вiвтарю нiчого було робити в канапi, то фельдкурат говорив, що коли вже на те пiшло, то польовому вiвтарю тим паче нiчого було мандрувати з канапи до ризницi костьолу, куди ходять лише цивiльнi. Швейк пiдпускав при цьому рiзнi зауваження – мовляв, дуже легко збагачувати бiдний костьол за рахунок вiйськового майна. Слово «бiдний» було взято немов би у лапках.

Врештi вони пiшли до ризницi й священик видав польовий вiвтар пiд таку розписку:



«Мною одержано польовий вiвтар, який випадково опинився у вршовiцькому храмi.

Фельдкурат Отто Кац»


Славетний польовий вiвтар був придбаний в однiеi еврейськоi фiрми «Морiц Малер» у Вiднi, яка виробляла всiлякi предмети, потрiбнi пiд час церковних вiдправ, i речi релiгiйного вжитку – такi, як чотки i образочки святих.

Вiвтар складався з трьох частин i був укритий фальшивою позолотою, як i вся слава святоi церкви.

Людина, не надiлена фантазiею, просто не могла б добрати, що саме намальовано на тих трьох частинах. Одно певне – цим вiвтарем могли б так само успiшно користуватись i якiсь язичники на Замбезi, й шамани у бурятiв та монголiв.

Розмальований яскравими барвами, вiвтар здалека був схожий на кольорову таблицю, призначену для виявлення дальтонiзму в залiзничникiв.

Впадала в очi тiльки одна фiгура якогось голого чоловiка з ореолом i зеленуватим тiлом, що нагадувало гусячий огузок, який уже смердить i розкладаеться. Цьому святому нiхто нiчого не робив. Навпаки, по обидва боки його стовбичили два крилатi створiння. Вони мали зображувати ангелiв. Але в глядача складалося враження, що цей святий голий чоловiк репетуе з переляку – так боiться компанii навколо себе, бо ангели скидалися на казкових страхiть, щось середне мiж крилатим диким котом i апокалiптичною потворою.

Образок навпроти мав зображувати святу трiйцю. Щодо голубки, то загалом художниковi не надто вдалося ii спотворити. Вiн намалював якогось птаха, що так само був схожий на голубку, як i на курку породи бiлий вiандот.

Зате Бог-отець скидався на розбiйника з дикого Заходу. Таких демонструють глядачам у захоплюючому бойовику. А от син Божий був веселий молодик з опасистим черевцем, прикритим чимось на зразок трусикiв. Взагалi Бог-син скидався на спортсмена: хрест вiн тримав у руцi так елегантно, немовби тенiсну ракетку.

Ну, а здалеку вся картина зливалась i створювала iлюзiю прибуття поiзда на станцiю.

Що було намальовано на третьому образку, не пiддавалося розгадцi.

Солдати завжди сперечалися, коли намагались розв’язати цей ребус. Дехто навiть упiзнавав на образку якийсь пейзаж Присазавського краю.

Але пiд цим був напис:

«Hailige Maria, Mutter Gottes, erbarme unser!».[144 - Свята Марiе, Мати Божа, змилуйся над нами! (нiм.)]

Швейк нарештi поклав польовий вiвтар у дрожки, а сам сiв бiля вiзника на козли. Фельдкурат зручнiше вмостився, поклавши ноги на святу трiйцю.

Швейк гомонiв iз вiзником про вiйну.

Вiзник виявився бунтарем: робив рiзнi зауваження щодо непереможностi австрiйськоi зброi, як, наприклад: «Та й намолотили ж вам у Сербii», тощо. Коли вони переiздили митну межу, Швейк на запитання сторожа, що везуть, вiдповiв:

– Святу трiйцю i Дiву Марiю з фельдкуратом.

Тим часом на плацу iх нетерпляче дожидалися маршовi сотнi.

І дожидалися довго, бо фельдкуратовi треба було iхати ще по спортивний кубок до поручика Вiтiнгера, а потiм по дароносицю, ковчег та iнше потрiбне для вiдправи начиння, в тому числi й по пляшку церковного вина аж до Бржевновського монастиря. Вiдправляти польову службу, як це видно по всьому, не так уже й просто.

– Ми крутимо, як можемо, – сказав Швейк вiзниковi.

І це була правда, бо, коли вони пiд’iхали на учбовий плац i пiдiйшли до пiдвищення з дерев’яним бар’ером i столом, на якому треба було поставити польовий вiвтар, виявилося, що фельдкурат забув про прислужника.

Прислужував йому завжди один пiхотинець з полку, але той перевiвся у зв’язкiвцi й поiхав на фронт.

– Дрiбниця, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Я теж можу зробити цю роботу.

– А ви вмiете прислужувати?

– Я нiколи цього не робив, – вiдповiв Швейк, – але спробувати все можна. Тепер вiйна, а в час вiйни робляться речi, про якi вам ранiш i не снилось. Вже якось прилiплю оте дурне «et cum spiritu tuo» до вашого «dominus vobiscum», уже якось утну. А потiм, думаю, воно не дуже-то й важко ходити навколо вас, мов кiт навколо гарячоi кашi, умивати вам руки i наливати з кухлика вина…

– Гаразд, – сказав фельдкурат, – але води менi в чашу не наливайте; краще вже зараз налийте i до того другого кухлика вина. А зрештою, я завжди зможу пiдказати, коли вам iти праворуч, коли лiворуч. Якщо свисну потихеньку один раз, то значить – праворуч, а двiчi – лiворуч. З требником теж не дуже часто до мене носiться. Зрештою, це все забавки. Не боiтесь?

– Я нiчого не боюся, пане фельдкурате, навiть прислужування.

Фельдкурат мав рацiю, коли сказав: «Зрештою, це все забавки». Все обiйшлося якнайкраще.

Промова фельдкурата була зовсiм коротка.

– Солдати! Перед вiд’iздом на поле бою ми зiйшлися сюди звернути свое серце до Бога, щоб отець небесний послав нам перемогу i зберiг нас у повному здоров’i. Не буду вас довго затримувати i бажаю вам усього найкращого!

– Ruht! – крикнув старий полковник на лiвому крилi.

Польову вiдправу тому й називають польовою, що вона пiдлягае таким самим законам, як i военна тактика на полi бою. У добу Тридцятилiтньоi вiйни, пiд час довгих маневрiв, i польовi служби тривали надзвичайно довго.

За сучасноi тактики, коли пересування вiйськ вiдбуваеться швидко i рiшуче, польова вiдправа теж мае бути i коротка, i рiшуча. Ця вiдправа тривала рiвно десять хвилин, i тi, котрi стояли ближче, дуже дивувалися, чому пiд час служби фельдкурат насвистуе.

Швейк миттю реагував на сигнали. Вiн з’являвся то з правого, то з лiвого боку i лише повторював: «Et cum spiritu tuo».

Все це нагадувало iндiанський танок навколо жертовного каменя, але справляло добре враження, бо розганяло нудьгу запорошеного смутного плацу з алеею сливових дерев та солдатськими вбиральнями на задньому планi, пахощi яких заступали мiстичний запах ладану готичних храмiв.

Всi розважалися з великою приемнiстю. Офiцери навколо полковника розповiдали один одному анекдоти. Так що все було в повному порядку. То тут, то там помiж солдатами чулося: «Дай затягнутися».

І, як жертовний дим, здiймалися до неба синi хмаринки тютюнового диму. Закурили навiть i старшини, побачивши, що сам полковник теж курить.

Нарештi пролунало: «Zum Gebet!»[145 - На молитву! (нiм.)] – завихрило пилюкою, i сiрий чотирикутник мундирiв преклонив колiна перед спортивним кубком поручика Вiтiнгера, виграним у змаганнях з бiгу на дистанцii Вiдень – Медлiнг.

Кубок був повний, i кожна манiпуляцiя фельдкурата супроводилась вигуками, що котилися солдатськими шеренгами: «Оце так хильнув!».

Цю процедуру фельдкурат повторив двiчi; потiм ще раз пролунало: «На молитву!» – i вiйськовий оркестр для пожвавлення настрою заграв «Боже, храни нам цiсаря». Пiсля цього команди: «Шикуйся!» i «Кроком руш!».

– Позабирайте цi манатки, – сказав фельдкурат Швейковi, показуючи на польовий вiвтар, – бо ж треба порозвозити, що в кого брали.

Вони поiхали тими самими дрожками й чесно все повернули власникам, за винятком пляшки церковного вина.

Вiдiславши нещасного вiзника до комендатури, – мовляв, там йому заплатять за всю цю довгу подорож, – вони повернулися додому, i враз Швейк звернувся до фельдкурата:

– Насмiлюсь запитати, пане фельдкурате, чи повинен прислужник бути того самого вiрування, як i той, кому вiн прислужуе?

– Звичайно, – вiдповiв фельдкурат. – Бо iнакше вiдправа була б недiйсна.

– Тодi, пане фельдкурате, сталася велика помилка, – сказав Швейк. – Я не належу до жодного вiросповiдання. Так уже менi в життi не таланить.

Фельдкурат глянув на Швейка, хвилину помовчав, потiм поплескав його по плечу i сказав:

– Випийте церковного вина, що залишилося в пляшцi, i вважайте, що ви знову вступили до лона святоi церкви.




Глава XII

Релiгiйний диспут


Швейк, бувало, цiлими днями не бачив пастиря солдатських душ. Фельдкурат дiлив свiй час мiж виконанням духовних обов’язкiв та гульнею i приходив додому дуже рiдко, звичайно брудний, невмитий, як кiт пiсля прогулянок по дахах.

Повернувшись додому, коли ще мiг ворушити язиком, фельдкурат перед сном розмовляв iз Швейком про високi цiлi, про духовний екстаз i радiсть мислення. А iнколи намагався говорити вiршами, цитував Гейне.

Швейковi довелося вiдправляти з фельдкуратом ще одну польову службу в саперiв, куди помилково викликали й iншого фельдкурата, колишнього вчителя Закону Божого, людину надзвичайно релiгiйну. Вiн дивився на свого колегу з великим подивом, особливо коли той запропонував йому ковток коньяку iз Швейковоi польовоi фляжки, яку Швейк завжди носив iз собою на такi релiгiйнi церемонii.

– Коньяк доброi марки, – припрошував фельдкурат Отто Кац. – Випийте i йдiть додому. Я вже сам усе залагоджу, i до того ж менi треба побути на свiжому повiтрi, щось сьогоднi трохи болить голова.

Побожний фельдкурат, з осудом похитавши головою, пiшов геть, а Кац, як звичайно, блискуче зiграв свою роль.

На цей раз вiн перетворив у Господню кров вино, змiшане з газованою водою, та й проповiдь була довша, причому кожним третiм ii словом було «i так далi» або «напевно».

– Солдати, сьогоднi ви поiдете на фронт i так далi. Ви звернiться тепер до Бога i так далi. Ви не знаете, що з вами буде. Напевно. І так далi.

І весь час вiд вiвтаря лунало «i так далi», «напевно», наперемiну з Богом i всiма святими.

В екстазi й ораторському запалi фельдкурат називав i принца Євгенiя Савойського святим, який охоронятиме саперiв, коли вони наводитимуть мости через рiки. Проте польова служба обiйшлася без будь-яких обурливих iнцидентiв, приемно й весело. Сапери чудово розважились.

Дорогою додому фельдкурата i Швейка не хотiли пустити iз складаним польовим вiвтарем до трамвая.

– Ось як трiсну тебе оцим святим по головi, – кинув Швейк кондукторовi.

Коли вони, нарештi, добралися додому, виявилося, що дорогою загубили дароносицю.

– Подумаеш, велика втрата! – промовив Швейк. – Першi християни вiдправляли службу i без дароносицi. Коли ми оголосимо про втрату, то той чесний, хто знайде ii i вiддасть нам, вимагатиме нагороди. Коли б це були грошi, то, можливо, й не знайшовся б такий чесний, хоч бувають i такi люди. В нас у Будейовiце у полку був один солдат, несусвiтний бевзь. Вiн якось знайшов на вулицi шiстсот крон i вiднiс iх у полiцiю, i в газетах про нього писали, як про чесну людину, а вiн через те лише сорому набрався. Нiхто iз ним не хотiв розмовляти, кожен цвiкав йому в вiчi: «Йолопе, яку ж ти дурницю встругнув, таж тебе це мулятиме до смертi, якщо ти маеш бодай краплю совiстi». Була в нього дiвчина, так та з ним i розмовляти перестала. А коли вiн приiхав додому у вiдпустку, то друзi викинули його пiд час танцiв з пивницi; хлопець почав сохнути, замислюватись i кiнець кiнцем кинувся пiд поiзд. А ще жив колись у нас на вулицi один кравець. Вiн знайшов золотий перстень. Люди остерiгали, щоб не вiддавав його в полiцiю, але вiн, упертий, не послухався. Зустрiли його надзвичайно чемно, вже хтось заявив, що загубили золотого персня з дiамантом, але потiм глянули на камiнець i кажуть: «Чоловiче, та це ж скло, а не дiамант. Скiльки вам дали за той дiамант? Таких «чесних» ми знаемо». Нарештi з’ясувалося, що хтось iнший загубив золотий перстень з фальшивим дiамантом, якусь там родинну пам’ятку, але кравець вiдсидiв три днi, бо вiн, розхвилювавшись, образив полiцая. Але законну нагороду – десять вiдсоткiв, тобто одну крону двадцять гелерiв – вiн усе-таки дiстав, бо цей непотрiб коштував двадцять крон, та кравець цю законну нагороду швиргонув тому панковi в обличчя, а той подав на нього в суд за образу, i кравцевi припаяли ще десять крон штрафу. «Якщо хто знайшов щось i чесно вiддав, той заслуговуе на двадцять п’ять парених рiзок. Треба вiдшмагати, щоб аж посинiв, прилюдно вiдшмагати, аби люди собi це закарбували й знали, як у таких випадках поводитись», – казав вiн потiм. Гадаю, що нашоi дароносицi нам нiхто не принесе, хоч на нiй i е ззаду польова печатка, бо з вiйськовими речами нiхто не хоче мати справи. Краще в рiчку десь укине, аби ще халепи не нажити. Вчора в шинку «Пiд золотим вiночком» я розмовляв з одним селюком, йому вже п’ятдесят шiсть рокiв. Вiн приiхав до Новоi Паки в окружне управлiння запитати, чому в нього реквiзували бричку. Дорогою додому, коли його викинули з окружного управлiння, вiн побачив вiйськовий обоз, що саме прибув i стояв на майданi. Якийсь молодик – вiн вiз консерви для армii – попросив його хвилинку постояти бiля коней та як пiшов, то вже бiльш i не вернувся. Коли ж обоз рушив, то сiльський дядько теж мусив iхати з ними i дiстався аж до Угорщини, а там у якомусь мiстi теж попросив когось постояти бiля воза i лише так урятувався, бо iнакше були б його потягли аж до Сербii. Повернувся додому сам не свiй i бiльше не хоче мати нiчого спiльного з вiйськовими речами.

Увечерi до них у гостi прийшов побожний фельдкурат, той самий, що збирався вранцi також вiдправляти польову службу саперам. Це був справжнiй фанатик. Вiн прагнув кожного навернути до Бога. Коли був ще законовчителем у школi, в рiзних газетах вряди-годи з’являлися про нього замiтки: «Жорстокий законовчитель» або «Законовчитель та його потиличники». Вiн був переконаний, що дитина найкраще засвоiть Закон Божий за допомогою системи рiзок.

Гiсть трохи накульгував на одну ногу – наслiдок зустрiчi з батьком одного учня. Законовчитель набив його сина по головi, бо хлопчик висловлював певнi сумнiви щодо святоi трiйцi й дiстав за це три потиличники: один – за Бога-Отця, другий – за Бога-Сина, а третiй – за Святого Духа.

Сьогоднi вiн прийшов, аби спрямувати свого колегу Каца на праведну путь i навернути його на добрий розум. Почав вiн такими словами:

– Дивуюся, що у вас не висить розп’яття. Де ви молитесь, i де ваш молитовник? Жодна iкона не прикрашае стiн вашоi кiмнати. Що це висить у вас над лiжком?

Кац посмiхнувся: – Це «Сусанна в купальнi»[146 - «Сусанна в купальнi» – картина Рубенса чи Тiнторетто на вiдомий сюжет з бiбл. книги Пророка Даниiла (гл.13). Двое суддiв увiрвалися до лазнi, де купалася дружина судового чиновника Йоакiма i зажадали, щоб вона iм вiддалась. Пiсля вiдмови вони звинуватили ii у перелюбствi й засудили до смертi. Лише Даниiл, допитавши кожного суддю окремо, з’ясував неправду. Сусанну виправдали, а суддiв стратили.], а ця гола жiнка, нижче, – одна моя давня знайома. Праворуч – японська акварель. Вона зображуе сексуальний акт мiж гейшею i старим японським самураем. Правда ж, дуже оригiнально? Молитовник лежить у мене в кухнi. Швейку, принесiть його сюди й розгорнiть на третiй сторiнцi.

Швейк пiшов, i в кухнi тричi раз за разом бахнули витягнутi з пляшок корки.

Побожний фельдкурат ужахнувся, побачивши на столi три пляшки.

– Це легеньке церковне вино, колего, – сказав Кац. – Рислiнг, дуже доброi марки. Смаком схожий на мозельське.

– Я пити не буду! – рiшуче заявив побожний курат. – Я прийшов заронити у ваше серце iскру Божу, щиро поговорити з вами.

– Якщо так, то в горлi у вас пересохне, колего, – промовив Кац. – Пийте, а я буду слухати. Я людина дуже толерантна, можу вислухати й думки iнших.

Побожний фельдкурат трохи надпив i витрiщив очi.

– Ну й хороше ж бiсове вино, колего! Чи ж не так? – спитав Кац. Фанатик вiдповiв:

– Я бачу, ви лихословите.

– Це звичка, – вiдповiв Кац. – Часом я ловлю себе навiть на блюзнiрствi. Пiдлийте, Швейку, пановi курату! Можу вас запевнити, що теж лаюся на всi заставки iменем Господа Бога, Христа розп’ятого та всiх Святих Таiнств. Гадаю, коли вiдкалатаете в армii стiльки, скiльки я, то й ви не гiрше язика наламаете. Це нескладно, а в нас, духовних осiб, небо, Бог, хрест i Святi Таiнства завжди напохватi. Адже ж це звучить гарно i професiонально. Пийте, колего!

Колишнiй законовчитель машинально вiдпив вина. Видно, вiн хотiв щось вiдповiсти, але не змiг. Мiркував.

– Вище голову, колего! – вiв далi Кац. – Не суптеся, немовби вас за п’ять хвилин мають повiсити. Одного разу, чув я, ви в п’ятницю, гадаючи, що це четвер, помилково з’iли в ресторанi свинячу котлету, а потiм в убиральнi запихали собi в горлянку палець, намагаючись виригати все, що з’iли, бо боялися, щоб Господь Бог вас не стер з лиця землi. А я не боюсь у пiст iсти м’ясо, i навiть пекла не боюся. Пардон! Пийте, колего, пийте. Так. Вам уже краще? Чи подiляете ви прогресивнi погляди на пекло i йдете за духом часу, з реформiстами? На вашу думку, в пеклi замiсть звичайних казанiв з сiркою для нещасних грiшникiв стоять автоклави, тобто котли високого тиску, i рожни з електричним мотором? Грiшникiв там, напевно, смажать на маргаринi, й мiльйон рокiв по них перекочуються шляховi катки, скрегiт зубiв там викликають дантисти спецiальними пристроями, квилiння грiшникiв записуеться на грамофоннi платiвки, а потiм тi платiвки посилають нагору до раю задля розваги праведникам. Що ж до раю, то там, по-вашому, дiють пульверизатори з одеколоном, а фiсгармонiя грае Брамса так довго, що кожен волiв би втекти до пекла або до чистилища. В ангелят у задочках аеропланнi пропелери, аби не натруджувати собi крилець. Пийте, колего, пийте! Швейку, налийте йому коньяку, менi здаеться, що йому зле.

Опам’ятавшись, побожний курат зашепотiв:

– Релiгiя – це мiркування вищого порядку. Хто не вiрить в iснування святоi трiйцi…

– Швейку, – перервав його Кац, – налийте пану фельдкуратовi ще чарку коньяку. Хай прочуняе. Розкажiть йому що-небудь, Швейку.

– Бiля Влашима був собi, насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, – почав Швейк, – один настоятель, а в нього, коли його економка втекла з дитиною i з грiшми, була служниця. Цей настоятель на старiсть узявся вивчати святого Августина, того самого, що нiбито належить до отцiв церкви. І вичитав вiн там, що кожен, хто вiрить в антиподiв, мае бути проклятий. Покликав вiн свою служницю та й каже: «Слухайте, ви якось менi говорили, що ваш син, слюсар, виiхав до Австралii. Отже, вiн тепер у антиподiв, а святий Августин наказуе, щоб кожен, хто вiрить в антиподiв, був проклятий». – «Отче духовний, – каже йому баба, – таж мiй син присилае менi з Австралii листи i грошi». – «Це диявольська мана, – вiдповiдае iй настоятель, – нiякоi Австралii, за святим Августином, немае, це вас тiльки антихрист обплутав». В недiлю вiн прилюдно прокляв ii в костьолi й кричав, що Австралii немае. Вiдразу ж iз костьолу його вiдвезли до божевiльнi. Правду кажучи, багатьом там мiсце. У монастирi урсулинок зберiгаеться пляшечка з молоком Дiви Марii, яким вона годувала Ісусика, а в сирiтському домi бiля Бенешова, коли туди привезли святу воду з Лурда[147 - …коли туди привезли святу воду з Лурда – мiсто у Францii, куди ходили католицькi паломники до статуi Божоi матерi, яка вважалась чудотворною i до джерела святоi води.], сироти вiд цiеi води дiстали таку бiгунку, якоi й свiт не бачив.

Побожному фельдкуратовi почало мигтiти в очах. Вiн опритомнiв завдяки новiй порцii коньяку, який ударив йому в голову i, клiпаючи очима, спитав Каца:

– Ви не вiрите в непорочне зачаття Марii? Ви не вiрите, що палець Святого Іоанна Хрестителя, який зберiгаеться в пiаристiв, справжнiй? А взагалi в Господа Бога ви вiрите? І якщо не вiрите, то чому ви стали фельдкуратом?

– Вельмишановний колего, – вiдповiв Кац, поплескуючи спiврозмовника по-панiбратському по плечу, – поки держава не визнае, що солдати, йдучи в бiй умирати, не потребують Божого благословення, доти фельдкуратство буде добре оплачуваною професiею. До того ж на цiй службi аж нiяк не перевтомишся. Для мене це краще, нiж бiгати полiгонами i тупцяти на маневрах. Ранiше я дiставав накази вiд начальникiв, а сьогоднi роблю, що заманеться. Представляю того, хто не iснуе. І сам граю роль Бога. Якщо не захочу комусь вiдпустити грiхiв, то не вiдпущу, хоча б вiн благав мене навколiшках. А втiм, таких би знайшлося до бiса мало.

– Я люблю Господа Бога, – сказав побожний фельдкурат, гикнувши, – дуже його люблю. Дайте менi трохи вина. Я шаную Господа Бога, – повiв вiн далi, – дуже його шаную i поважаю. Нiкого так не шаную, як його.

Враз вiн гупнув кулаком об стiл, аж пляшки пiдскочили.

– Бог – це велич, це щось неземне. Вiн чесний у своiх дiлах, осяйний, як сонце, i нiхто в менi цiеi вiри не похитне. І святого Йосифа поважаю, всiх святих поважаю, крiм святого Серапiона[148 - …крiм святого Серапiона – таких святих кiлька. Один – чернець-пустельник, уславився тим, що продавав себе у рабство, щоб проповiдувати Слово Боже заможним людям. Пом. в добровiльному вигнанствi 388 р. Другий – епископ у Єгиптi (пом. 365 р.). Ще один – герой «Легенди про сiмох сплячих» («Легенди про сiмох братiв») стражник рим. iмп. Децiя. Рятуючись вiд переслiдувань разом з шiстьма своiми братами, сховався в печерi. Імператор наказав замурувати iх живцем. Але Господь iх приспав. І коли вони прокинулися (в 447 р.) то вважали, що пройшла лише одна нiч. Вони вислали одного за харчами в Ефес. Коли люди довiдалися про цi дива, то захотiли iх побачити. Але всi семеро дуже швидко померли.]… Дуже вже паскудне в нього iм’я.

– Справдi, не завадило б йому подати прохання про змiну iменi, – зауважив Швейк.

– Люблю Святу Людмилу й Святого Бернарда[149 - Люблю Святу Людмилу i Святого Бернарда… – Св. Людмила (870—921). Бабуся Св. Вацлава – чеського патрона. Пiдступно вбита у замку Тетiн. Канонiзована в ХІ ст.; Св. Бернард (Бернхард) з Аости (ХІ ст.) – нар. у Савоi. Був архiд’яконом в м. Аоста (бiля Турина). Разом з однодумцями в 1049 р. заснував монастир на гiрському перевалi (зараз Вел. СенБернар) у швейцарських Альпах на вис. 2473 м., де давав подорожнiм прихисток пiд час непогоди. Вивiв особливу породу собак (сенбернар), яка пристосована рятувати людей з-пiд снiгу пiсля лавин. Вважаеться покровителем альпiнiстiв та жителiв Альп. Зображувався в рясi Ордену августинiв з глечиком вина, зерном, блискавкою, а також – чортом, який лежить бiля його нiг. Його день вiдзначають 15 червня.Не плутати iз Св. Бернардом Клервоським (1090—1153) – одним iз засновникiв Ордену бернардинцiв (цiстерцiанцiв).], – вiв далi колишнiй законовчитель. – Вiн урятував чимало прочан на Сен-Готардi. Носить на шиi пляшку з коньяком i розшукуе занесених снiгом.

Розмова набрала iншого спрямування. Побожний курат почав патякати таке, що нi в якi ворота не лiзло.

– Шаную немовлят i iхне свято двадцять восьмого грудня. Ірода ненавиджу. Коли курка спить – свiжих яець не дiстати.

Вiн вибухнув реготом i заходився спiвати:

Святий Боже, святий крiпкий…

Однак одразу ж урвав i, пiдвiвшись, суворо запитав Каца:

– Ви не вiрите, що п’ятнадцятого серпня свято вознесiння Дiви Марii?

Веселощi були в повному розпалi. З’явилися ще пляшки, й Кац час вiд часу вимагав:

– Скажи, що не вiриш у Господа Бога, а то не наллю.

Здавалося, що повернулися днi переслiдувань перших християн. Колишнiй законовчитель спiвав якусь пiсню про мученикiв часiв Римськоi iмперii i горлав:

– Вiрю в Господа Бога, не зречуся його. Не треба менi твого вина! Я можу й сам по нього послати!

Нарештi його поклали в лiжко. Перед тим як заснути, вiн урочисто проголосив, пiднiсши праву руку, наче до присяги:

– Вiрю в Бога-Отця, Сина i Святого Духа! Принесiть менi молитовник!

Швейк тицьнув йому в руку якусь книжку, що лежала на нiчному столику, i побожний фельдкурат заснув з «Декамероном» Боккаччо в руках.




Глава XIII

Швейк йде соборувати


Фельдкурат Отто Кац сидiв, замислившись, над циркуляром, який вiн саме принiс iз казарми. Це було засекречене розпорядження вiйськового мiнiстерства:

«Вiйськове мiнiстерство скасовуе на час вiйни чиннi iнструкцii щодо соборування солдатiв армii й встановлюе такi правила для вiйськового духовенства:

§ 1. На фронтi скасовуеться соборування.

§ 2. Тяжкохворим i пораненим забороняеться перемiщуватись у тил заради соборування. Обов’язком вiйськових священикiв е негайно передати таких людей вiдповiдним вiйськовим установам для дальшого покарання.

§ 3. В тилових госпiталях можна проводити групове соборування згiдно з висновками вiйськових лiкарiв, якщо вищезгадане соборування не заважатиме роботi вiдповiдних вiйськових установ.

§ 4. У надзвичайних випадках командування вiйськових тилових лазаретiв може дозволити поодиноким особам соборування.

§ 5. Вiйськовi священики зобов’язанi за викликом командування вiйськових лазаретiв соборувати тих, кого запропонуе командування».

Потiм фельдкурат перечитав ще раз розпорядження, в якому його повiдомляли, що завтра вiн повинен пiти на Карлову площу до вiйськового лазарету соборувати тяжкопоранених.

– Слухайте, Швейку! – вигукнув фельдкурат. – Хiба це не свинство? Немовби на цiлу Прагу я один-однiсiнький фельдкурат. Чому туди не пошлють отого побожного священика, що в нас недавно ночував? Йти соборувати аж на Карлак? Я вже й забув, як це робиться.

– То давайте купимо собi катехiзис, там усе буде, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Для духовних пастирiв це щось на зразок путiвника для iноземцiв. В Емаузькому монастирi працював один помiчник садiвника; коли вiн захотiв зробитися послушником i дiстати рясу, аби не зношувати свого одягу, мусив купити собi катехiзис i вивчити, як треба хреститись, i хто единий уникнув первородного грiха, i що значить мати чисте сумлiння, та iншi такi дрiбницi, а потiм вiн потайки продав з монастирського городу половину огiркiв, i його з ганьбою вигнали зi святоi обителi. Коли я з ним зустрiвся, вiн менi й каже: «Тi огiрки я мiг продати й без катехiзису».

Коли Швейк принiс куплений катехiзис, фельдкурат, гортаючи сторiнки, казав:

– Диви-но, соборування може здiйснити лише священик, i то виключно елеем, що його освятив епископ. Отже, Швейку, ви не маете права самi до цього братись. Ану ж бо, прочитайте менi, як треба вiдправляти соборування.

Швейк почав читати:

– «Це робиться так: священик мастить хворому окремi органи чуттiв i тим часом молиться: «Через святе помазання i завдяки всеблагому милосердю, хай простить тобi Бог усi твоi грiхи, заподiянi зором, слухом, нюхом, смаком, мовою, дотиком i ходою».

– Хотiлося б менi, Швейку, знати, – обiзвався фельдкурат, – що поганого людина може заподiяти дотиком. Ви можете це менi пояснити?

– О, багато чого, пане фельдкурате. Наприклад: залiзти до чужоi кишенi або на танцях… Ви ж знаете, якi там кумедii бувають?

– А ходою, Швейку?

– Коли людина почне шкутильгати, щоб над нею змилосердились.

– А нюхом?

– Коли хто вiд смороду носа вiдвертае.

– А смаком, Швейку?

– Коли хтось на когось облизуеться, мов кiт на сало.

– А мовою?

– Це вже треба розглядати разом iз слухом, пане фельдкурате. Коли один городить казна-що, а другий уже й вуха розвiсив.

Пiсля цих фiлософських мiркувань фельдкурат на хвилину замислився i сказав:

– Отже, нам потрiбний елей, освячений епископом. Ось вам десять крон, – купiть пляшечку. На вiйськових складах такого елею, звичайно, немае.

І Швейк помандрував по елей, освячений епископом. А розшукати його куди важче, нiж живу воду в казках Божени Немцовоi.[150 - І Швейк помандрував по елей, освячений епископом. А розшукати його куди важче, нiж живу воду в казках Божени Немцовоi. – Немцова Божена (1820—1862) – видатна чеська письменниця. Авторка збiрки «Народнi оповiдання та легенди», повiстей «Бабуся», «В замку i околицях» тощо. Героi Немцовоi – простi люди, якi вiдзначаються глибокою моральною чистотою i внутрiшньою духовною силою.]

Швейк заходив у кiлька аптекарських магазинiв, i досить було йому тiльки вимовити: «Прошу пляшечку елею, освяченого епископом», – як усi вибухали реготом або з переляку ховалися за прилавок. А Швейк робив надзвичайно серйозну мiну.

Нарештi вiн вирiшив спробувати щастя в аптеках. У першiй аптецi лаборантовi наказали випровадити Швейка. У другiй хотiли телефонувати до швидкоi допомоги, а в третiй провiзор сказав йому, що на Длоугiй вулицi фiрма «Полак» – торгiвля олiями й лаками – напевне матиме на складi потрiбний йому елей.

Фiрма «Полак» на Длоугiй вулицi справдi була фiрмою дуже оперативною. Вона не випускала з рук жодного покупця, поки його не задовольнить. Якщо покупець просив копайського бальзаму[151 - копайський бальзам – лiкувальна мазь.], – йому наливали скипидару, i все було гаразд.

Коли Швейк прийшов туди i попросив на 10 крон елею, освяченого епископом, хазяiн сказав прикажчиковi:

– Налийте йому, пане Таухен, сто грамiв конопляноi олii номер три. А прикажчик, загортаючи пляшечку в папiр, по-дiловому промовив до Швейка:

– Це перший гатунок, а якщо потребуватимете пензлiв, лакiв, олiфи, – звертайтеся, будь ласка, до нас. Ми вас бездоганно обслужимо.

Тим часом фельдкурат повторював з катехiзису те, що колись у семiнарii йому не вдалося затямити. Йому дуже сподобалися деякi надзвичайно глибокi за своiм змiстом речення, з яких вiн смiявся, аж за боки хапався: «Назва «останне помазання» бере початок з того, що це помазання звичайно бувае останнiм з усiх помазань, якi церква дае людинi». Або: «Останне помазання може прийняти кожний католицький християнин, який небезпечно захворiв i вже дiйшов розуму». «Хворий, якщо це можливо, повинен приймати останне помазання, перебуваючи в повнiй свiдомостi».

Потiм прийшов ординарець i принiс пакет з повiдомленням, що завтра при соборуваннi в лазаретi буде присутне Товариство шляхтянок для релiгiйного виховання солдатiв.

Це Товариство складалося з iстеричок, якi роздавали солдатам в госпiталях образки святих та книжечки з оповiданням про католицького солдата, який умирае за найяснiшого монарха. На обкладинках був кольоровий малюночок iз зображенням бойовища: всюди валяються трупи людей i коней, розбитi вози з амунiцiею й гармати лафетами догори. На обрii палае село, рветься шрапнель, а на передньому планi лежить, умираючи, солдат з вiдiрваною ногою. Над ним схиляеться ангел, що принiс йому вiнок з написом на стрiчцi: «Ще сьогоднi ти будеш зi мною в раю». І солдат щасливо всмiхаеться, немовби йому принесли морозива.

Отто Кац перечитав змiст пакета, сплюнув i подумав: «Ну й день же буде знову завтра».

Фельдкурат знав цю «банду», як вiн називав товариство, ще з храму Святого Ігнатiя, де кiлька рокiв тому проповiдував для вiйськових. Тодi ще вiн багато душi вкладав у своi красномовнi виступи, товариство шляхтянок звичайно розсiдалося за полковником. Двi високi, худющi жiнки в чорних сукнях, з чотками якось пiсля проповiдi пiдступили до нього й цiлих двi години торочили про релiгiйне виховання солдатiв, поки вiн не осатанiв i не сказав: «Пробачте, ласкавi панi, але на мене чекае пан капiтан на партiю фербля».

– Ну, елей ми вже придбали, – урочисто сказав Швейк, повернувшись iз фiрми «Полак», – конопляна олiя номер три, перший гатунок, можемо тепер вимастити нею хоч цiлий батальйон. Це солiдна фiрма. Продае також олiфу, лаки й пензлi. Нам ще потрiбний дзвiночок.

– А навiщо вiн здався, Швейку?

– Треба, пане фельдкурате, дорогою дзвонити, щоб, коли будемо йти з Господом Богом i з тiею конопляною олiею номер три, люди перед нами шапки скидали. Це так завжди робиться, i багато людей, якi на цю церемонiю не звертали уваги й не скидали шапок, були заарештованi. На Жижковi одного разу парафiяльний священик вiдлупцював слiпого, який теж не зняв шапки, а до того ж бiдолаху ще й посадили, бо в судi йому довели, що вiн не глухонiмий, а тiльки слiпий, отже, чув дзеленькання дзвiночка i своею поведiнкою подавав поганий приклад, хоч це й було вночi. Це так, як на свято Тiла Господнього[152 - Обрядове релiгiйне свято у католикiв.]. В iнший день люди на нас навiть на звернули б уваги, а тепер будуть перед нами шапки скидати, тому, якщо, пане фельдкурате, не маете нiчого проти, я миттю принесу дзвiночок.

Дiставши дозвiл, Швейк за пiвгодини принiс дзвiночок.

– Це з ворiт заiзду «У Кржiжку», – сказав вiн, – коштуе менi п’яти хвилин страху, i до того ж довелося чекати, бо весь час швендяли люди.

– Я йду до кав’ярнi, Швейку. Якщо хто прийде, хай зачекае.

Десь за годину з’явився сивий пiдстаркуватий пан. Тримався вiн прямо i дивився суворо.

Вiд усiеi його постатi вiяло злобою й рiшучiстю. Дивився вiн так, немовби доля послала його знищити цiлу нашу бiдну планету, щоб i слiд ii загубився у всесвiтi.

Добродiй говорив грубим, сухим i суворим тоном.

– Вiн дома? Пiшов, кажете, до якоiсь кав’ярнi? Сказав зачекати? Гаразд. Чекатиму хоч до ранку. На кав’ярню грошi е, а борги платити нема чим. Священик! Тьху, до бiса! – І вiн плюнув у кухнi на пiдлогу.

– Не напльовуйте нам тут, пане, – озвався Швейк, дивлячись з цiкавiстю на незнайомця.

– А я ще раз плюну, отак, – уперто сказав суворий добродiй, плюючи на пiдлогу вдруге. – Як йому не сором! Вiйськовий священик. Ганьба!

– Якщо ви культурна людина, – застерiг його Швейк, – вiдучiться плювати в чужiй квартирi. Чи, може, ви думаете, що коли вибухнула свiтова вiйна, то вам уже все дозволено? Поводьтеся пристойно, а не так, нiби якийсь голодранець. Ви повиннi бути чемним, говорити ввiчливо i не хулiганити, ви, пришелепуватий цивiляко!

Суворий пан устав з крiсла i, тремтячи вiд хвилювання, заговорив:

– Ви що собi дозволяете? Ви смiете казати, що я невихована людина? То хто я, по-вашому, хто? Кажiть!..

– Нужник, ось хто ви! – випалив Швейк, дивлячись йому в очi. – Плюете на пiдлогу так, наче ви в трамваi, поiздi або десь у ресторанi. Я завжди дивувався, чому там усюди висять таблички, що на пiдлогу плювати забороняеться. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, уже всюди добре знають.

Суворий незнайомець аж на виду змiнився, й на адресу Швейка й фельдкурата посипався град добiрноi лайки.

– Ви вже виговорились? – спокiйно спитав Швейк, коли пролунали останнi образи: «Ви розбiйники, ви обидва падлюки, – який пан, такий крам». – Може, ще щось маете додати, поки не злетiли зi сходiв?

Але суворий добродiй так уже вичерпався, що на думку йому не спадала жодна соковита лайка. І вiн замовк. Швейк вирiшив, що марно чекати якихось доповнень, а тому вiдчинив дверi, поставив суворого пана обличчям до виходу… i такого удару не посоромився б навiть найкращий гравець футбольноi команди мiжнародного класу.

А за суворим добродiем покотився сходами Швейкiв голос:

– Вдруге, коли виберетеся в гостi до порядних людей, поводьтеся пристойно!

Суворий добродiй, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попiд вiкнами.

Швейк вiдчинив вiкно i стежив за ним.

Нарештi гiсть дочекався фельдкурата, який привiв його до кiмнати й посадовив навпроти себе на стiлець.

Швейк мовчки принiс плювальницю i поставив ii перед гостем.

– А це, Швейку, навiщо?

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, що з цим ось добродiем уже була тут невеличка неприемнiсть через плювання на пiдлогу.

– Залишiть нас, Швейку, ми дещо маемо наодинцi залагодити.

Швейк козирнув:

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, я вас залишаю, – пiшов на кухню, а в кiмнатi розпочалася дуже цiкава розмова.

– Ви, якщо не помиляюся, прийшли одержати грошi по тому векселю? – спитав фельдкурат свого гостя.

– Так. І надiюся…

Фельдкурат зiтхнув.

– Ми часто потрапляемо в таку ситуацiю, коли нам залишаеться тiльки надiя. Яке це чудесне слiвце – «надiйся». Це один з листочкiв трилисника, який пiдносить людину над хаосом життя: вiра, надiя, любов.

– Я надiявся, пане фельдкурате, що сума…

– Звичайно, шановний пане, – перепинив його фельдкурат. – Можу ще раз повторити, що слово «надiятись» додае людинi сили в ii боротьбi з життям. І ви не втрачайте надii. Це прекрасно – мати певний iдеал, бути невинним, чистим створiнням, яке позичае грошi пiд вексель i мае надiю, що йому вчасно заплатять. Надiятися, постiйно надiятися, що я виплачу вам тисячу двiстi крон, коли в моiй кишенi менше ста.

– Отже, ви… – затинаючись, вiдiзвався гiсть.

– Так, отже, я… – вiдповiв фельдкурат. Обличчя гостя знову набрало впертого i лютого виразу.

– Пане, це шахрайство, – сказав вiн, пiдводячись.

– Заспокойтеся, шановний пане.

– Це шахрайство! – вперто вигукнув гiсть. – Ви зловживаете моею довiрою!

– Пане, – сказав фельдкурат, – вам для здоров’я треба свiжого повiтря. Тут надто задушно. Швейку, – гукнув вiн до кухнi, – цей пан бажае вийти на свiже повiтря!

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, – озвався Швейк з кухнi, – я цим паном уже раз вiдчиняв дверi.

– Повторити! – пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко i суворо.

– Дуже добре, пане фельдкурате, – сказав Швейк, повернувшись з коридора, – що ми з ним упоралися ранiше, нiж вiн тут почав бешкетувати. В Малешiце був один корчмар, грамотiй. Вiн на все мав цитати зi Святого Письма, а коли кого лупцював гарапником, завжди примовляв: «Хто жалiе рiзки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пiзно, карае; я тебе, потiпахо, провчу, як битися в моему шинку».

– Бачите, Швейку, як то бувае з такою людиною, що не шануе священика, – засмiявся фельдкурат. – Святий Іоанн Златоуст сказав: «Хто шануе священика, шануе Христа, хто кривдить священика, кривдить Господа Ісуса Христа, заступником якого е священик». До завтрашнього дня ми повиннi добре пiдготуватися. Пiдсмажте яечню з шинкою, зварiть пунш бордо, а потiм вiддамося побожним роздумам, бо, як сказано у вечiрнiй молитвi: «Милосердям Божим вiдвернуто всi пiдступи ворогiв проти дому цього».

На свiтi iснують упертi люди. До них належав i добродiй, що його вже двiчi викинули з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось задзвонив. Швейк пiшов вiдчинити, за хвилину повернувся i доповiв:

– Вiн знову тут, пане фельдкурате. Я поки що замкнув його у ваннiй, аби ми могли спокiйно повечеряти.

– Погано робите, Швейку, – сказав фельдкурат. – Гiсть у хату – Бог у хату. В давнi часи на бенкети для розваги кликали блазнiв-потвор. Приведiть його сюди, хай нас розважить.

Швейк за хвилину повернувся з упертим вiдвiдувачем, який похмуро дивився поперед себе.

– Сiдайте, – чемно попросив його фельдкурат. – Ми саме кiнчаемо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яечня з шинкою. Тож-бо любо бенкетувати, коли люди позичають грошi!

– По-моему, я тут не задля смiху, – проговорив похмурий добродiй, – я тут сьогоднi вже втрете. Сподiваюся, тепер уже все з’ясуеться.

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, – зауважив Швейк, – що це найсправжнiсiнька гiдра, достеменно як той Боушек з Лiбнi. За один вечiр його вiсiмнадцять разiв викидали з «Екснерiв», i вiн за кожним разом знову повертався туди, нiбито «забув люльку». Пхався до того ресторану вiкном, дверима, з кухнi, через мур i через льох i, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Вiн був такий настирливий, що мiг би стати мiнiстром або депутатом. Його б там добре шанували.

Настирливий гiсть, нiби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив:

– Я хочу все з’ясувати й домагаюсь аби мене вислухали.

– Це вам дозволяеться, – сказав фельдкурат, – говорiть, шановний пане, говорiть, скiльки хочете, а ми тим часом будемо далi трапезувати. Гадаю, що це не перешкодить вашiй розповiдi. Швейку, подавайте на стiл!

– Як вам вiдомо, – сказав упертюх, – зараз шалiе вiйна. Я позичив вам грошi перед вiйною, i, коли б не було вiйни, я б не наполягав, щоб ви заплатили. Але я вже здорово обпiкся.

Вiн витяг з кишенi записник i вiв далi:

– У мене все записано. Поручик Яната був винен менi сiмсот крон, але осмiлився загинути на Дринi. Поручик Прашек на росiйському фронтi потрапив у полон, а вiн у мене позичив майже двi тисячi крон i не повернув. Капiтан Вiхтерле, який винен менi таку саму суму, дозволив власним солдатам убити себе пiд Равою-Руською. Поручик Махек – у сербському полонi, не повернув менi тисячу п’ятсот крон. У мене записано багато таких людей. Один iз моiм незаплаченим векселем гине в Карпатах, другий преться в полон, третiй топиться в Сербii, а четвертий помирае в Угорщинi у шпиталi. Тепер ви розумiете моi побоювання. Якщо я не буду енергiйний i немилосердний, то ця вiйна мене зруйнуе вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожуе жодна безпосередня небезпека. Так ось дивiться. – Вiн тицьнув фельдкуратовi пiд нiс свiй записник. – Бачите: фельдкурат Матiаш помер в iнфекцiйнiй лiкарнi тиждень тому. Тепер менi хоч волосся рви на собi. Не повернув менi тисячу вiсiмсот крон i йде в холерний барак мастити елеем людину, з якою його нiчого не зв’язувало i яка йому до дiдька була потрiбна.

– Це був його обов’язок, любий пане, – сказав фельдкурат. – Я завтра теж пiду соборувати.

– І також до холерного бараку, – докинув Швейк, – можете пiти з нами, аби на власнi очi побачити, щ? це значить жертвувати собою.

– Пане фельдкурате, – сказав упертюх, – повiрте, що я в жахливому становищi! Невже ж вiйна тiльки для того, щоб спровадити зi свiту всiх моiх боржникiв?

– Коли вас призовуть до вiйська й ви пiдете на фронт, – знову зауважив Швейк, – ми обидва з паном фельдкуратом вiдправимо службу, щоб Цар наш Небесний зглянувся i перша ж граната вас ласкаво розiрвала.

– Пане, це серйозна справа, – мовила гiдра до фельдкурата. – Прошу, хай ваш слуга не пхае свого носа до наших справ. Я хочу iх нарештi скiнчити.

– Дозвольте, пане фельдкурате, – озвався Швейк. – Я вас прошу таки справдi наказати менi не втручатись у вашi справи, бо iнакше я боронитиму вашi iнтереси, як личить i як слiд порядному вояковi. Цей пан мае рацiю, коли хоче звiдсiля вийти сам. Я теж не люблю непотрiбних бешкетiв. Я людина товариська.

– Швейку, менi вже це набридло, – сказав фельдкурат, немовби не помiчаючи присутностi гостя, – я думав, цей добродiй розповiдатиме нам якiсь анекдоти, а вiн домагаеться, щоб я заборонив вам утручатися в нашу розмову, хоч вам уже довелося з ним двiчi морочитись. У такий вечiр, перед таким вiдповiдальним актом, коли менi годилось би звернути всi своi почуття до Бога, вiн турбуе мене якоюсь дурною iсторiею про мiзернi тисячу двiстi крон, вiдвертае мене вiд випробування своеi совiстi, вiд Бога i хоче ще раз почути вiд мене, що я йому зараз нiчого не дам. Не хочу з ним далi розводитись. Не хочу псувати цього урочистого вечора. Скажiть йому, Швейку, самi: «Пан фельдкурат вам нiчого не дасть».

Швейк виконав наказ, прогорлавши це гостевi на вухо.

Та впертий гiсть i не ворухнувся.

– Швейку, – заохочував фельдкурат, – спитайте його, чи довго вiн ще думае тут гав ловити.

– Анi з мiсця не зрушу, поки не заплатите, – затято вiдповiла гiдра.

Фельдкурат пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна i сказав:

– У такому разi, Швейку, я передаю його у вашi руки. Робiть з ним що хочете.

– Ходiмте, пане, – сказав Швейк, вхопивши небажаного гостя за плече. – «Хто хоче по пицi, дiстане тричi». – І вiн повторив свiй маневр швидко i елегантно пiд похоронний марш, який фельдкурат вистукував на шибцi.

Присвячений роздумам вечiр мав кiлька фаз. Фельдкурат так побожно i палко прагнув наблизитися до Бога, що о дванадцятiй годинi ночi з його квартири ще лунала пiсня:

Як в похiд ми вирушали,
Всi дiвчата заридали…

І бравий вояк Швейк спiвав разом iз ним.



Соборування в шпиталi бажали прийняти двое людей. Старий майор i банкiвський службовець – офiцер запасу. Обидва в Карпатах дiстали кулi в живiт i тепер лежали поруч. Офiцер запасу вважав за свiй обов’язок соборуватися, бо його начальник хотiв соборуватись. На його думку, було б порушенням субординацii вiдмовитися вiд цього. А побожний майор робив це з розрахунку, сподiваючись, що молитва зцiлить його. Проте обидва померли саме в нiч перед соборуванням, i коли вранцi прийшли фельдкурат зi Швейком, вони вже лежали пiд простирадлами з почорнiлим обличчям, як усi, хто вмирае вiд задухи.

– Ми з такою помпою сюди iхали, пане фельдкурате, а вони нам усе зiпсували, – сердився Швейк, коли в канцелярii iх повiдомили, що обидва хворi вже нiчого не потребують.

І справдi, вони iхали з помпою: сидячи в дрожках, Швейк видзвонював, а фельдкурат тримав у руцi пляшечку з олiею, загорнуту в серветку, i тiею ж олiею з серйозним обличчям благословляв тих перехожих, котрi скидали капелюхи. Щоправда, iх було небагато, хоча Швейк своiм дзвоником намагався здiйняти неабиякий гармидер. За дрожками бiгло кiлька хлопчакiв. Один iз них причепився ззаду, а його друзi в один голос кричали: «Позаду, позаду!»

Швейк пiддзвонював iм, а вiзник перiщив батогом хлопчика. На Водiчковiй вулицi якась двiрничка, що належала до конгрегацii Дiви Марii, галопом наздогнала дрожки, на льоту впiймала благословення, перехрестилась, а потiм плюнула:

– Скачуть з тим Господом Богом, мов тi чорти. Так, чого доброго, i сухоти дiстанеш, – i повернулася на свое мiсце.

Дзвоник найбiльше турбував вiзникову кобилу. Мабуть, вiн нагадував iй щось iз давноминулих рокiв, бо вона все оглядалася назад i часом робила спробу затанцювати на брукiвцi.

Оце й була та велика помпа, про яку говорив Швейк. Фельдкурат тим часом пiшов до канцелярii залагодити фiнансовий бiк соборування й нарахував фельдфебелю-рахiвнику, що державна скарбниця винна йому майже сто п’ятдесят крон за освячену олiю та дорогу.

Потiм зчинилась суперечка мiж комендантом шпиталю i фельдкуратом, причому фельдкурат кiлька разiв грюкнув кулаком по столу i сказав:

– Не думайте, пане капiтане, що соборують задурно. Коли драгунського офiцера вiдряджають на кiнний завод по коней, то йому теж платять добовi. Дуже шкодую, що тi двое не дотягли до соборування. Це б коштувало на п’ятдесят крон дорожче.

Тим часом Швейк чекав у вартiвнi з пляшечкою, яка дуже зацiкавила воякiв. Хтось зауважив, що тiею олiею дуже добре було б чистити гвинтiвки та багнети.

Якийсь молоденький солдатик iз Чесько-Моравськоi височини, який ще вiрив у Господа Бога, прохав про такi речi не говорити й не втягати святого таiнства в дискусiю. Треба, мовляв, по-християнському не втрачати надii.

Старий запасний глянув на жовтодзьоба i сказав:

– Нема чого чекати, гарна надiя на те, що тобi шрапнеллю голову вiдiрве. Дим нам тiльки в очi пускають. Одного разу приiхав до нас якийсь клерикальний депутат i почав розводитись про Божий мир, який сходить на землю, та про те, як Господь Бог, мовляв, не хоче вiйни й прагне, аби усi жили в злагодi й любилися, як брати. Ось тепер би глянути на того дурного вiслюка. Тiльки-но вибухнула вiйна, у всiх церквах вiдразу ж почали молитися за славу зброi, а про Бога говорять, немов про якогось начальника нашого генерального штабу, що цiею вiйною керуе й диригуе. Я вже надивився на похорони з цього шпиталю, вiдрiзанi ноги й руки возять звiдси цiлими возами.

– А солдатiв ховають голими, – докинув iнший вояк, – а iхню форму натягають знову на живих, i так воно тривае, мов у зачарованому колi.

– Доки не переможемо, – докинув Швейк.

– І така «офiцерська люлька» хоче перемогти, – озвався з кутка капрал. – Вас би на фронт, у траншеi, та гнати без перепочинку на багнети, на колючий дрiт, на мiномети. Байдикувати в тилу кожен зумiе, а от на фронтi гинути – охочих чортма.

– Що ж, я теж гадаю, це дуже приемно, щоб тебе проштрикнули багнетом, – сказав Швейк. – Воно також непогано й дiстати кулю в живiт, а найкраще, коли людину розiрве граната i вона побачить, що ноги разом iз животом якось вiд неi вiддiленi, й це ii так здивуе, що вона вмре вiд несподiванки, перше нiж хтось устигне все iй пояснити.

Молоденький солдатик глибоко зiтхнув. Йому шкода було свого молодого життя, жаль, що в таке дурне сторiччя народився для того, аби його зарiзали, мов ту корову на бiйнi. І навiщо воно все? Інший вояк, за фахом учитель, немов прочитав його думки й зауважив:

– Деякi вченi пояснюють вiйну появою плям на сонцi. Тiльки-но з’явиться така пляма, завжди починае дiятися щось страшне. Здобуття Карфагена…

– Залишiть при собi свою вченiсть, – перебив його капрал. – Пiдметiть краще пiдлогу, сьогоднi ваша черга. Що нам до якоiсь там дурноi плями на сонцi? Та якби iх там було навiть двадцять, якого дiдька я собi за них куплю?

– А цi плями на сонцi, що не кажiть, не абищо, – устряв Швейк. – Якось вилiзла така пляма, i мене того ж самого дня вiдгамселили в Нусле «У Банзетiв». Вiдтодi, тiльки-но я куди збирався, завжди наперед шукаю у газетах, чи не вилiзла знов якась пляма. А якщо вона з’являлася, – прощавай, моя миленька, – я лишався вдома i чекав, поки воно минеться. Коли вулкан Монтань Пеле знищив цiлий острiв Мартiнiку, один професор писав у «Нацiональнiй полiтицi», що вже давно звертав увагу читачiв на велику пляму на сонцi. Та «Нацiональна полiтика» вчасно не дiйшла на цей острiв, i тому вони там всi й накрилися.

Тим часом фельдкурат нагорi в канцелярii зустрiвся з однiею дамою з Товариства шляхтянок по релiгiйному вихованню солдатiв – старою огидною каргою, яка вже з самого ранку ходила по шпиталю й усюди роздавала образочки святих, а пораненi й хворi солдати кидали iх до плювальниць.

Обходячи, вона дратувала всiх своiм дурним базiканням про те, щоб солдати щиро каялись у своiх грiхах, стали праведними, бо тiльки тодi Господь Бог дасть iм по смертi царство небесне. Вона зблiдла, розказуючи фельдкуратовi, як ця вiйна, замiсть облагороджувати солдатiв, робить iз них тварюк. Там, унизу, хворi, мовляв, показували iй язика й казали у вiчi, що вона «почвара» i «коза чортова».

– Das ist wirklich schrecklich, Herr Feldkurat, das Volk ist verdorben.[153 - Це справдi страшно, пане фельдкурате, люди зовсiм зiпсованi (нiм.).]

Далi почала просторiкувати про те, як вона уявляе собi релiгiйне виховання солдата. Лише тодi солдат хоробро воюе за свого монарха, коли вiрить у Бога i мае релiгiйнi почуття. Тодi вiн не боiться смертi, бо знае, що на нього чекае рай.

Базiка висловила ще кiлька таких самих нiсенiтниць. З усього видно було, що вона не збираеться так скоро випустити фельдкурата зi своiх рук, але той безцеремонно розпрощався.

– Їдьмо додому, Швейку! – гукнув вiн до вартiвнi. Назад поверталися без жодноi помпи.

– Хай удруге соборувати iде хто хоче, – сказав фельдкурат. – Тут за кожну душу, яку ти хотiв би врятувати, ще торгуйся з ними. У них там самi бухгалтери сидять. Сволота!

Побачивши у Швейковiй руцi пляшечку з освяченою олiею, вiн нахмурився:

– Буде найкраще, Швейку, коли ви тiею олiею помастите менi й собi черевики.

– Спробую помастити також i замок, – додав Швейк, – а то жахливо скрегоче, коли ви вночi повертаетесь додому.

Таким був кiнець нездiйсненого соборування.




Глава XIV

Швейк денщиком у надпоручика Лукаша





I


Швейкове щастя тривало недовго. Немилосердна доля розiрвала дружнi вiдносини мiж ним i фельдкуратом. Коли фельдкурат аж до цiеi подii був симпатичною особою, то те, що вiн зробив тепер, може зняти з нього цю личину.

Фельдкурат продав Швейка надпоручиковi Лукашу, точнiше сказати, не продав, а програв його в карти. Так ранiше продавали в Росii крiпакiв. Сталося це зовсiм несподiвано. У надпоручика Лукаша зiбралася якось приемна компанiя. Грали в «очко».

Фельдкурат програвся вщент i нарештi спитав:

– Скiльки ви менi позичите на мого денщика? Страшний бевзь, але разом iз тим цiкава фiгура, щось non plus ultra[154 - Неповторне (лат.).]. У вас iще нi в кого нiколи не було такого денщика.

– Можу позичити тобi сто крон, – запропонував поручик Лукаш. – Якщо не вiддаси менi iх до пiслязавтра, то пришлеш менi свого раритета. Мiй денщик гидкий тип, весь час зiтхае, пише додому листи, а до того й краде все, що попаде пiд руку. Я вже й бив його, але це нiчого не допомагае. Щоразу, як зустрiчаю, даю запотиличника, i це не впливае. Вибив йому кiлька переднiх зубiв, та бiсове насiння не виправиш.

– Отже, згода, – легковажно сказав фельдкурат, – або пiслязавтра сто крон, або Швейк.

Вiн програв i тих сто крон i сумний повертався додому. Фельдкурат чудово знав i зовсiм не сумнiвався в тому, що до пiслязавтра тих сто крон не роздобуде, i Швейка вiн, власне, пiдло i до того ж дешево продав.

«Адже я мiг узяти й двiстi крон», – злостився вiн на себе.

Пересiдаючи з трамвая на трамвай, який за хвилину мав довезти його додому, фельдкурат вiдчував докори сумлiння, у нього був напад сентиментальностi.

«Дуже негарно з мого боку, – подумав вiн, дзвонячи до своеi квартири. – Як я гляну в його придуркуватi, добродушнi очi?»

– Любий Швейку, – сказав вiн, увiйшовши до кiмнати, – сьогоднi сталося щось незвичайне. Менi страшенно не щастило в картах. Я пiшов ва-банк, в мене був туз, я ще прикупив десятку, а в банкiвника був валет, проте вiн усе ж таки натягнув до двадцяти одного. Кiлька разiв я потiм ставив на туза або на десятку, i завжди у банкiвника виявлялося стiльки ж. Просвистiв я всi грошi.

Вiн на хвильку замовк.

– А в кiнцi я програв i вас. Позичив на вас сто крон i якщо до пiслязавтра iх не поверну, ви будете належати вже не менi, а надпоручиковi Лукашу. Менi дуже прикро…

– Сто крон я ще маю, – сказав Швейк, – можу вам позичити.

– Давайте сюди, – пожвавiшав фельдкурат. – Я зараз занесу iх Лукашевi. Менi так не хочеться з вами розставатись.

Лукаш дуже здивувався, коли знову побачив фельдкурата.

– Прийшов вiддати тобi борг, – сказав фельдкурат, переможно поглядаючи на всiх, – киньте i менi карту.

– Ва-банк! – вигукнув фельдкурат, коли пiдiйшла його черга. – Лише однiсiньке очко перебрав! Знову ва-банк, – сказав вiн, коли починали наступний хiд, – ва-банк! Вслiпу!

– Двадцять, – заявив банкiвник.

– Я всього-на-всього маю дев’ятнадцять, – тихо озвався фельдкурат, вiддаючи в банк останнiх сорок крон iз тiеi сотнi, яку позичав йому Швейк, аби вiдкупитися вiд нового рабства.

Повертаючись додому, фельдкурат був переконаний, що всьому вже кiнець, що Швейка нiщо не зможе врятувати. Йому, мовляв, уже самою долею призначено служити у надпоручика Лукаша.

Коли Швейк йому вiдчинив, фельдкурат сказав:

– Все марно, Швейку, проти долi нiчого не вдiеш. Програв я i вас, i тих ваших сто крон. Я робив усе що мiг, але доля сильнiша. Вона кинула вас у пазури надпоручика Лукаша, i настане хвилина, коли ми змушенi будемо розлучитись.

– А в банку багато було? – спокiйно спитав Швейк. – Чи, може, вам не щастило першому починати гру? Погана справа, коли карта не йде, але часом бувае ще гiрше, коли вже й занадто щастить. У Здеразi жив один бляхар Вейвода. Вiн любив грати в «мар’яж» в одному шинку за «Столiтньою кав’ярнею». Раз якось чорт його спокусив сказати: «А чи не перекинутись нам в «очко» по п’ять крейцарiв?» Ну й почали грати в це п’ятачкове «очко». Вiн банкував. Усi програвали, й нарештi в банку набралася десятка. Старий Вейвода хотiв, щоб i хтось iнший хоч раз виграв, i без упину примовляв: «Маленька, погана, додому». Ви не можете собi уявити, як йому не щастило. Маленька, погана не йшла, та й годi. Банк вирiс аж до сотнi. З гравцiв нiхто не мав стiльки, аби йти ва-банк. А з Вейводи аж пiт струменiв. Тiльки й було чути: «Маленька, погана, додому». Картярi ставили по п’ятiрцi й увесь час продували. Один майстер сажотрусiв так розсердився, що пiшов додому по грошi, i коли в банку було вже понад пiвтори сотнi, вдарив по ньому. Вейвода хотiв позбутися того банку i, як пiзнiше говорив, збирався прикупити навiть до тридцяти, аби тiльки не виграти, а замiсть цього дiстав два тузи. Вiн удав, що нiчого не мае, i навмисне каже: «В мене шiстнадцять». А той сажотрус мав ледве п’ятнадцять. Ну, хiба це не кара Божа! Старий Вейвода аж зблiд, нещасний, а навколо почали лаятись i шепотiти один одному на вухо, що вiн шахруе i буцiмто його раз уже вiддухопелили за шулерство, хоч це був найчеснiший гравець. А в банк сипались крона за кроною. Там уже було п’ятсот. Тодi й шинкар не витримав. У нього саме були заготовленi грошi для пивзаводу, вiн узяв iх i пiдсiв до гри. І вiдразу ж двiчi програв по сто крон, а потiм заплющив очi, обкрутився на щастя на стiльцi навколо себе й заявив, що йде ва-банк. «Граемо, – каже, – з вiдкритими картами». Старий Вейвода був би вiддав усе, аби тiльки програти. Всi дивувалися, коли вiн показав карту, – це була сiмка, але вiн залишив ii собi. Шинкар смiявся у вуса, бо мав двадцять одно. Старий Вейвода витяг другу сiмку i так ii залишив. «Тепер прийде туз або десятка, – зловтiшно сказав шинкар. – Голову даю навiдсiч, пане Вейводо, тепер ви пролетiли». Запала мертва тиша. Вейвода перевернув карту – аж то знову сiмка. Шинкар зблiд як крейда, – це ж були його останнi грошi, – й подався на кухню, а за хвилину прибiг хлопець, що в нього вчився. Бiжiть, каже, вiдрiзати пана шинкаря, бо вони висять на вiконнiй клямцi. Ми його зняли, оживили й знову сiли грати. Грошей уже нi в кого не було. Все лежало в банку перед Вейводою, а той лише повторював: «Маленька, погана, до мене». І будь-що хотiв пролетiти. Але тому, що вiн мусив вiдкривати карти й викладати iх на стiл, вiн не змiг шахрувати i навмисне перебрати. Всi вже вiд його щастя очманiли й домовилися далi грати пiд розписку, якщо готiвки вже не буде. Гра тривала кiлька годин, i перед старим Вейводою росли тисячi й тисячi. Майстер сажотрусiв був уже винен у банк понад пiвтора мiльйона, вугляр iз Здераза – близько мiльйона, двiрник iз «Столiтнього кафе» – вiсiмсот тисяч крон, один студент медик – понад два мiльйони. Лише на тарiлцi лежало розписок на клаптиках паперу бiльше нiж на триста тисяч. Старий Вейвода аж iз шкiри пнувся, щоб тiльки програти. Безнастанно вибiгав до вбиральнi, залишаючи на своему мiсцi заступника, а коли повертався, його повiдомляли, що й той загрiб грошi, бо дiстав «очко».

Послали по новi карти, але все було марно. Коли Вейвода зупинявся на п’ятнадцяти, то партнер мав лише чотирнадцять. Усi вовком дивилися на старого Вейводу, а найбiльше лаявся один брукiвник, що всього-на-всього виклав готiвкою вiсiм крон. Вiн вiдверто заявив, що такий чоловiк, як Вейвода, не повинен би ходити свiтом, його треба було б вiдлупцювати носаками, викинути i втопити, як цуценя. Ви не можете собi уявити розпачу старого Вейводи. Врештi йому сяйнула чудова думка. «Менi треба до вбиральнi, – сказав вiн сажотрусовi. – Пограйте за мене, пане майстре!» І так, як був, без капелюха, вибiг надвiр i просто до Мислiковоi вулицi, привести полiцiю. Знайшов патруля й каже: «В тому i тому шинку грають в азартну гру. Полiцаi наказали йому повернутись, а вони, мовляв, прийдуть слiдом за ним. Коли Вейвода повернувся, йому повiдомили, що за цей час студент-медик просадив понад два мiльйони, а двiрник понад три». На тарiлцi вже зiбралося п’ятсот тисяч крон розписками. За хвилину туди влетiла полiцiя. Брукiвник вигукнув: «Рятуйся, хто може!» Але було запiзно. Конфiскували банк i всiх повели до полiцii. Вугляр iз Здераза почав пручатись, i його довелося везти в полiцiйнiй таратайцi. У банку самими розписками було понад пiвмiльярда, а готiвкою понад пiвтори тисячi крон. «Таке менi ще на зуби не потрапляло, – заявив iнспектор полiцii, коли побачив цi карколомнi суми. – Куди до них Монте-Карло!» Всiх, окрiм старого Вейводи, залишили в полiцii аж до ранку. Вейводу як донощика випустили, пообiцявши одну третину законноi нагороди з конфiскованого банку – десь близько ста шiстдесяти мiльйонiв. Але вiн до ранку з’iхав з глузду, а вранцi ходив по Празi й замовляв вогнетривкi сейфи цiлими дюжинами. Оце так пощастило в картах!

Потiм Швейк пiшов варити грог, а вночi фельдкурат, коли Швейковi насилу вдалося дотягти його до лiжка, пустив сльозу й захлипав:

– Продав я тебе, друже, ганебно продав. Проклинай мене, бий, усе витримаю. Я тебе кинув на поталу. Не можу поглянути тобi в очi. Шматуй мене, кусай, здирай шкуру. Я лiпшого не вартий. Знаеш, що я таке? – І фельдкурат, ховаючи заплакане обличчя в подушку, тихо сказав м’яким, нiжним голосом: – Я безхарактерна падлюка, – i заснув, як у воду поринув.

Другого дня фельдкурат, не насмiлюючись пiдняти на Швейка очей, як пiшов уранцi, то повернувся лише вночi з якимось огрядним пiхотинцем.

– Покажiть йому, Швейку, – сказав вiн, знов уникаючи Швейкового погляду, – де що лежить, аби все знав, i навчiть його, як варити грог. А вранцi вам потрiбно з’явитись до надпоручика Лукаша.

Швейк зi своiм заступником чудесно провели нiч за приготуванням грогу. На ранок товстий пiхотинець ледве тримався на ногах i мугикав якусь дивну мiшанину з рiзних народних пiсень:

– «Гей, бiля Ходова там тече водичка, – продае там моя мила червоненьке пиво, горо, горо височенька, йшли дiвчата битим шляхом, на Бiлiй горi там ратай оре».

– За тебе я не боюся, – сказав Швейк. З такими здiбностями ти у фельдкурата втримаешся.

Так i сталося, що того дня по обiдi надпоручик Лукаш уперше побачив чесне й щире обличчя бравого вояка Швейка, який йому вiдрапортував: – Насмiлюсь доповiсти, пане оберлейтенанте, – я той самий Швейк, якого пан фельдкурат програв вам у карти.




II


Інститут офiцерських денщикiв сягае прадавнiх часiв. Здаеться, вже Александр Македонський мав свого денщика. Але вiдомо напевно, що за феодальноi доби в цiй ролi виступали найманi зброеносцi лицарiв. А ким був Санчо Панса для Дон Кiхота?

Як не дивно, але ще нiхто не написав iсторii денщицтва. Ми б там прочитали, що герцог Альмавiрський пiд час облоги Толедо з голоду з’iв без солi свого денщика; про це сам герцог пише в своiх мемуарах. Вiн оповiдае, нiби його слуга мав м’ясо нiжне, м’яке, соковите, яке смаком нагадувало щось середне мiж курятиною та ослятиною.

В однiй старiй швабськiй книзi про военне мистецтво знаходимо й настанови для денщикiв. За старих часiв денщик мав бути побожним, порядним, правдивим, скромним, хоробрим, вiдважним, чесним, працьовитим. Коротше кажучи, вiн мав бути iдеалом людини. Нова доба внесла до цього типу людей багато змiн. Новiтня «офiцерська люлька» звичайно не бувае нi побожною, нi порядною, нi правдивою. Бреше, ошукуе свого пана й дуже часто перетворюе життя свого начальника на справжне пекло. Це лукавий раб, який вигадуе найрiзноманiтнiшi пiдступнi заходи, щоб отруiти своему пановi життя. Помiж цiеi новоi генерацii денщикiв не знайдеться таких самовiдданих iстот, котрi б дозволили з’iсти себе своiм панам без солi, як благородний Фернандо герцога Альмавiрського. З iншого боку, ми бачимо, що начальники в боротьбi на життя i на смерть зi своiми новочасними денщиками вживають найрiшучiших заходiв, прагнуть утримати власний авторитет. Часом це набирае форми терору. Так, у 1912 роцi в Грацi вiдбувся процес, на якому головну роль грав один капiтан, що забив носаками свого денщика. Капiтана тодi виправдали, бо вiн це вчинив тiльки вдруге. В очах тих панiв життя денщика не мае нiякiсiнькоi цiни. Це лише рiч, лялька для биття, раб, служка для всiх потреб. Отже, не диво, що таке становище примушуе раба бути дуже хитрим i пiдступним. Його становище на нашiй планетi можна порiвняти хiба що з муками слуг-хлопчикiв у ресторанах за старих часiв, яких ляпасами й знущанням привчали сумлiнно ставитися до своiх обов’язкiв.

Та бувають випадки, коли денщик пiднiмаеться до ступеня фаворита i тодi стае пострахом роти, батальйону. Всi нижнi чини намагаються пiдкупити його хабарами. В його руках не тiльки вiдпустки, вiн, якщо треба, може вступитися за когось пiд час рапорту, й тодi все добре минаеться.

Цi фаворити дiставали на вiйнi великi й малi срiбнi медалi за хоробрiсть i вiдвагу.

Я знав у дев’яносто першому полку кiлькох таких. Один денщик дiстав велику срiбну медаль за те, що неперевершено вмiв смажити вкрадених ним же гусей; другому вручили малу срiбну, бо вiн дiставав з дому чудовi посилки з харчами i його офiцер у часи найбiльшого голоду обжирався так, аж не мiг ходити.

Реляцiю на його вiдзначення медаллю начальник зредагував так: «За те, що в боях виявляв нечувану вiдвагу й хоробрiсть, за те, що нехтував своiм життям i не залишав свого офiцера анi на крок пiд сильним вогнем атакуючого ворога».

А той тим часом десь у тилу спустошував курники. Вiйна змiнила ставлення денщика до офiцера й зробила з нього найненависнiше створiння для iнших воякiв. Денщик мав сам завжди цiлу бляшанку консервiв, тодi як на п’ятеро солдатiв припадала також одна. Його польова фляжка завжди була повна рому або коньяку. Таке убоiсько весь день жувало шоколад i жерло офiцерськi сухарики, курило сигарети свого офiцера, куховарило, поралося бiля iжi, носило пошите за iндивiдуальною мiркою новеньке обмундирування.

Денщик перебував у найближчому зв’язку з ординарцем i постачав йому недоiдки зi свого стола та дiлився з ним своiми привiлеями. До трiумвiрату залучався ще фельдфебель-рахiвник. Ця трiйця, яка жила в безпосередньому зв’язку з офiцером, була обiзнана з усiма операцiями та военними планами.

Пiдроздiл, капрал якого приятелював з офiцерським денщиком, був завжди найкраще поiнформований, коли й що почнеться.

Якщо денщик казав: «О другiй тридцять п’ять чмихнемо», – то точно о другiй тридцять п’ять австрiйськi вояки починали «вiдриватися вiд ворога». Денщик перебував у найтiснiших стосунках з польовою кухнею, дуже охоче крутився бiля казана й там диктував, що йому подати, немов сидiв у ресторанi й мав перед собою меню.

– Я хочу реберце, – звертався вiн до кухаря, – вчора ти дав менi хвiст. Вкинь менi в юшку шматок печiнки. Адже знаеш, я селезiнки не жеру.

Денщик був мастак сiяти панiку. Пiд час бомбардування позицiй серце у нього тiкало в п’яти, вiн з усiма офiцерськими манатками опинявся в найбезпечнiшому блiндажi, ховав голову пiд ковдру, аби його не знайшла граната, i бажав лише одного: щоб його командира поранило й вiн разом iз ним потрапив у тил, якнайдалi вiд фронту.

Вiн систематично i з таемничим виглядом поширював панiку.

– Менi здаеться, що знiмають телефон, – конфiденцiйно iнформував вiн пiдроздiли й був щасливий, коли мiг сказати: «Вже його зняли».

Нiхто так радо не вiдступав, як вiн. У таку мить вiн забував, що над головою свистять гранати й шрапнель, i невтомно пробирався зi своiми валiзами до штабу, де стояв обоз. Вiн любив австрiйський обоз i дуже радо з ним iздив. У скрутнiй ситуацii вiн задовольнявся навiть санiтарними двоколками. А якщо йому доводилося шпарити пiшки, справляв враження найнещаснiшоi людини. У такому випадку вiн кидав речi свого пана в траншеях i тягнув тiльки власне добро.

А коли часом траплялося, що офiцер рятувався втечею вiд полону, а денщик там залишався, то вiн нiзащо у свiтi не забував потягти в полон i речi свого пана. Вони ставали його власнiстю, i вiн оберiгав iх, мов зiницю ока.

Я бачив одного полоненого денщика, який з-пiд Дубна йшов пiшки аж до Дарницi пiд Киевом. Крiм власного ранця й ранця свого офiцера, який не здався в полон, а втiк, вiн мав ще п’ять ручних валiзок рiзноi форми, двi ковдри й подушку. Крiм цього, нiс на головi якийсь клунок. Скаржився, що козаки вкрали в нього двi валiзи.

Нiколи не забуду того чоловiка, який так поневiрявся зi своiм тягарем по всiй Украiнi. Це був живий експедиторський вагон. Я й досi не можу зрозумiти, як вiн мiг усе це перти кiлькасот кiлометрiв на собi, потiм iхати з цим аж до Ташкента, берегти кожну рiч i сконати на своiх клунках вiд висипного тифу в таборi для полонених.

Тепер денщики розбрелися по всiй нашiй республiцi й оповiдають про своi звитяги. Вони, мовляв, штурмували Сокаль, Дубно[155 - Дубно – мiсто в Украiнi, де у 1914—1915 рр. вiдбувалися запеклi боi мiж австро-угорською i росiйською армiями.], Нiш[156 - Нiш – мiсто в Сербii; Пiава – рiчка в Італii.], Пiаву[157 - Вони штурмували Сокаль, Дубно, Нiш, Пiаву – Сокаль – мiсто в Галичинi.]. Кожен iз них – Наполеон: «Я сказав своему полковниковi, щоб зателефонував до штабу, вже можна починати».

Здебiльшого денщики були реакцiонери, й солдати iх ненавидiли. Декотрi з них були донощиками. Дивитись, як кого в’яжуть, було iм особливо приемно.

Вони розвинулись у своерiдну касту, iхнiй егоiзм не мав меж.




III


Надпоручик Лукаш був типовим кадровим офiцером струхлявiлоi австрiйськоi монархii. Кадетський корпус виховав з нього гiбрида. У товариствi говорив по-нiмецькому, писав по-нiмецькому, але книжки читав чеськi, а коли викладав у школi однорiчникiв, що складалася з самих чехiв, говорив iм на вухо: «Будьмо чехами, але щоб про це нiхто не знав. Я – теж чех».

Вiн дивився на чеський рух, мов на якусь таемну органiзацiю, яку найкраще обминати десятою дорогою.

А поза тим був хорошою людиною, не боявся свого начальства, пiд час маневрiв сумлiнно пiклувався про свою роту. Завжди знаходив для неi вигiдний нiчлiг у стодолах i часто з невеликоi своеi платнi ставив солдатам бочку пива.

Любив, щоб, маршируючи, вони спiвали пiсень. Вони мусили спiвати йдучи на навчання й повертаючись iз навчань. Маршируючи поруч iз своею ротою, вiн пiдспiвував:

А як чорна нiч прийшла,
Вiвсик вискочив з мiшка.
Жумтарiя бум.

Надпоручик був надзвичайно справедливий i не мав звички збиткуватися над кимсь, тому й солдати його любили.

Старшини тремтiли перед ним, а найжорстокiшого фельдфебеля вiн за мiсяць мiг перетворити на покiрливе ягнятко.

Щоправда, кричати вiн умiв, але нiколи не лаявся. Вiн вживав тiльки вишуканi слова i вирази. – Бачите, я справдi неохоче караю вас, хлопче, але iншого виходу в мене нема, бо вiд дисциплiни залежить боездатнiсть вiйська, його сила, а без дисциплiни армiя – це хисткий очерет: пiд вiтром гнеться на всi боки. Якщо у вас не в порядку форма i погано пришитi гудзики або iх бракуе, то з цього видно, що ви забуваете про своi обов’язки щодо армii. У вас, напевно, й у головi не вкладаеться, чому вас треба посадити на гауптвахту через таку маленьку, незначну дрiбничку, як гудзик, якого бракувало на мундирi вчора пiд час огляду. Таж у цивiльному життi нiхто б на це й оком не кинув. А ось в армii таке занедбання зовнiшнього вигляду тягне за собою покарання. А чому? Тут, бачите, йдеться не про якийсь там вiдiрваний гудзик, а про те, що ви повиннi звикнути до порядку. Сьогоднi ви не пришили одного гудзика, але з цього й починаеться ваше зледачiння. Завтра вже вам буде важко розiбрати й почистити гвинтiвку, пiслязавтра десь у шиночку забудете багнет, а врештi заснете на вартi, бо, починаючи з того нещасного гудзика, ви стали ледарем. Так-то воно, юначе! Отож я вас i караю, щоб на майбутне вберегти вiд гiршоi кари за тi речi, якi б ви могли зробити напевно, але поволi забуваючи своi обов’язки. Я вас саджаю на п’ять днiв i бажаю, аби ви, сидячи на хлiбi й на водi, помiркували про те, що кара – це не помста, а тiльки засiб виховання. Мета його – виправити покараного солдата, щоб вiн став кращим.

Надпоручиковi Лукашу вже давно належало стати капiтаном, та в цьому не допомогла йому навiть обережнiсть у нацiональному питаннi, бо вiн завжди виступав проти своiх начальникiв зi справжньою вiдвертiстю, та й у службових стосунках не визнавав жодного пiдлабузництва.

Лукаш народився в селi серед чорних лiсiв та ставкiв i зберiг риси характеру, властивi селянам Пiвденноi Чехii.

Та якщо до солдатiв надпоручик Лукаш був справедливий i не збиткувався над ними, була в його характерi й одна особливiсть. Вiн ненавидiв своiх денщикiв, бо, як на зло, йому завжди дiставалися найнегiднiшi та найпiдлiшi.

Не вважаючи iх за солдатiв, вiн давав iм по пицi, бив по головi, роками намагався виховувати iх умовляннями та добрими вчинками. Лукаш безуспiшно змагався з ними, безперестану мiняв i кожного разу зiтхав: «Менi знову попалася пiдла тварюка». На своiх денщикiв вiн дивився, як на нижчих iстот.

Лукаш дуже любив тварин. Були в нього гарцький канарок, ангорська кiшка та пiнчер. Усi денщики, якi тiльки поперебували в Лукаша, поводились iз тими тваринами не лiпше, нiж надпоручик з ними, коли вони робили йому якусь пiдлоту.

Канарка морили голодом, ангорськiй кiшцi один денщик вибив око, пiнчера лупили, коли тiльки попадав пiд руку, а один iз попередникiв Швейка кiнець кiнцем вiдвiв нещасну тварину на Панкрац до гицеля i навiть не пошкодував власних десяти крон, аби тiльки ii там убили. А потiм заявив надпоручиковi, що пес утiк вiд нього на прогулянцi. Наступного дня вiн уже марширував з ротою на плац.

Коли Швейк прийшов доповiсти Лукашевi, що з’явився до нього на службу, надпоручик завiв його до кiмнати й сказав:

– Вас рекомендував пан фельдкурат Кац, i я хочу, щоб ви були гiдним його рекомендацii. В мене вже було тих денщикiв бiльше дюжини, але жоден з них не зiгрiв у мене мiсця. Попереджую, я вимогливий i суворо караю за будь-яку пiдлiсть i брехню. Хочу, щоб ви говорили завжди правду i, не ремствуючи, виконували всi моi накази. Якщо я скажу: «Стрибнiть у вогонь», – то ви й у вогонь мусите стрибнути, хоч би навiть вам цього не хотiлося. Куди ви дивитеся?

Швейк зацiкавлено дивився вбiк, на стiну, де висiла клiтка з канарком. Почувши надпоручикове запитання, вiн утупив своi лагiднi очi в офiцера й вiдповiв милим, добродушним тоном:

– Насмiлюсь доповiсти, пане надпоручику, – це гарцький канарок.

Перервавши таким чином мову надпоручика, Швейк виструнчився по-вiйськовому i, не клiпаючи, дивився йому просто в очi.

Надпоручик хотiв сказати щось гостре, але, побачивши невинний вираз Швейкового обличчя, тiльки промовив:

– Пан фельдкурат рекомендував вас як неперевершеного iдiота. Думаю, вiн не помилився.

– Насмiлюсь доповiсти, пане надпоручику, пан фельдкурат справдi не помилився. Коли я служив у армii, мене звiльнили за iдiотизм, до того ще й невилiковний. У нашому полку звiльнили зi служби двох таких: мене i ще одного, пана капiтана фон Каунiца. Той, вибачайте, пане надпоручику, йдучи по вулицi безупинно длубав пальцем лiвоi руки в лiвiй нiздрi, пальцем правоi руки – в правiй. Коли ж iшов з нами на муштру, завжди вишиковував нас, як для дефiлювання, i говорив: «Солдати… е-е… пам’ятайте… е-е… сьогоднi середа, тому що… завтра буде четвер… е-е…»

Надпоручик Лукаш знизав плечима, як той, хто не знае i не знаходить потрiбних слiв, аби ясно висловити певну думку.

Вiн пройшов повз Швейка вiд дверей до вiкна й назад, а Швейк, залежно вiд того, де саме був надпоручик, рiвнявся то направо, то налiво з таким вiдвертим, невинним обличчям, що надпоручик опустив очi й, втуплячись у килим, промимрив щось, зовсiм не зв’язане iз Швейковим натяком про капiтана-iдiота.

– Так, у мене мусить бути порядок, чистота, i нiхто не смiе менi брехати. Я люблю чеснiсть. Ненавиджу брехню й караю ii немилосердно. Ви мене добре розумiете?

– Насмiлюсь доповiсти, пане надпоручику, розумiю. Немае нiчого гiршого, нiж коли людина бреше. Досить раз заплутатись, i йому вже капут. В одному селi за Пелгржимовом був собi вчитель Марек. Вiн упадав за донькою лiсника Шпери, котрий переказав йому, що, як зустрiчатиметься з дiвчиною в лiсi, вiн йому при нагодi з рушницi засадить у задок щетини з сiллю. Учитель сказав, що це неправда, що вiн з нею не зустрiчаеться. Але одного разу, коли вiн iшов на побачення з дiвчиною, лiсник випадково наскочив на нього i вже хотiв був зробити цю саму штуку, та вчитель почав туману напускати: вiн, мовляв, збирае квiти, – потiм вiдбрiхувався, нiби прийшов ловити якихось жучкiв, i чимдалi заплутався все бiльше й бiльше, аж раптом з того переляку давай присягатися: «Я, – каже, – iй-богу, вийшов наставити сильце на зайцiв». Тодi той лiсник схопив його за барки та й потяг на жандармський пост, звiдтiля справа пiшла по суду, i вчителя мало не запхали до каталажки. А сказав би чисту правду, був би дiстав лише оту посолену щетину в м’яке мiсце. Я завжди вважаю, що найкраще признатися, бути щирим, а коли щось устругнеш, прийти й сказати: «Насмiлюсь доповiсти: я зробив те i те». А щодо тiеi чесностi, то це рiч дуже корисна, бо з нею завжди пропхаешся якнайдалi. Це так, як у змаганнях з ходи. Коли хто починае шахрувати i пiдбiгае, то його виключають iз змагань. Таке трапилося з моiм двоюрiдним братом. Чесного всюди шанують i поважають, чесний вдоволений сам iз себе i почуваеться як новонароджений, коли, лягаючи в лiжко, може сказати: «Я й сьогоднi був чесний».

Пiд час цiеi балаканини надпоручик Лукаш сидiв у крiслi, дивився на Швейковi черевики й думав: «Боже мiй, таж i я часто верзу такi самi нiсенiтницi, а рiзниця тут лише у формi, – я iх iнакше викладаю».

Проте, не бажаючи втратити авторитету, вiн сказав Швейковi, коли той скiнчив:

– Ви повиннi чистити своi черевики, утримувати свою форму в порядку, гудзики мають бути пришитi так, як слiд, аби ви справляли враження солдата, а не якогось цивiльного заволоки. Просто вiрити не хочеться, що нiхто з вас не вмiе триматися по-вiйськовому. Лише один iз усiх моiх денщикiв мав бойовий вигляд, але й той, зрештою, вкрав мою парадну форму й продав ii у еврейському кварталi.

На хвилину вiн замовк, а далi заговорив знову, пояснюючи Швейковi всi його обов’язки, причому не забув пiдкреслити насамперед, що той мусить бути вiрний йому й нiде не розповiдати про те, що робиться вдома.

– До мене в гостi ходять дами, – зазначив вiн. – Інколи якась iз них залишаеться на нiч, коли менi вранцi не треба йти на службу. У такому випадку ви повиннi приносити нам каву до лiжка, але тiльки тодi, коли я подзвоню. Зрозумiли?

– Насмiлюсь доповiсти, розумiю, пане обер-лейтенанте, бо коли б я несподiвано пiдiйшов до лiжка, дамi це могло б бути неприемно. Я одного разу привiв до себе додому одну таку панночку, а моя служниця принесла нам до лiжка каву саме тодi, коли ми надзвичайно приемно розважались. З переляку вона облила менi спину та ще й сказала: «Доброго ранку!» Я знаю, що треба i як треба, коли в когось ночуе дама.

– Гаразд, Швейку, з дамами треба завжди поводитися тактовно, – сказав надпоручик. Настрiй у нього полiпшився, бо мова перейшла на те, що заповнювало весь його вiльний час мiж казармами, плацом i картами.

Жiнки були душею надпоручиковоi квартири. Вони створювали йому домашне гнiздечко. Було iх кiлька дюжин, i багато хто з них намагалися за час свого перебування причепурити квартиру рiзними цяцьками.

Жiнка одного власника кав’ярнi прожила у надпоручика цiлих два тижнi, аж поки по неi приiхав чоловiк. Вона вишила йому гарненьку дорiжку на стiл, на всiй його спiднiй бiлизнi монограми й, можливо, була б скiнчила вишивати стiнний килимок, та ii чоловiк поклав край тiй iдилii.

Інша дама, по яку за три тижнi приiхали батько й мати, хотiла зробити з його спальнi дамський будуар: порозставляла всюди всiлякi дрiбнички, вазочки, почепила над лiжком образок ангела-охоронця.

В усiх кутках спальнi та iдальнi вiдчувалася жiноча рука, яка проникла й до кухнi, де можна було побачити найрiзноманiтнiше кухонне начиння i посуд – розкiшний дар закоханоi жiнки одного фабриканта. Вона привезла з собою, крiм своеi жаги, машинку для рiзання всякоi зеленi й капусти, тертушку для сухарикiв i печiнки, каструлi, сковороди, жаровнi, ополоники й ще бозна-що.

Але за тиждень вона пiшла, бо не могла примиритися з думкою, що надпоручик мае, крiм неi, ще, мабуть, близько двадцяти коханок, а це залишало деякi слiди на працездатностi благородного самця в мундирi. Надпоручик Лукаш вiв також широке листування, мав альбом своiх коханок i колекцiю рiзних релiквiй, бо за останнi два роки почав виявляти нахил до фетишизму. Так, наприклад, у нього було кiлька рiзних дамських пiдв’язок, чотири пари милесеньких дамських вишиваних панталончикiв i три прозорi тендiтнi дамськi сорочки, батистовi хусточки i навiть один корсет та кiлька панчiшок.

– Сьогоднi у мене служба, – прийду аж уночi. Подбайте про все й приберiть квартиру. Останнiй мiй денщик через свое ледарство пiшов сьогоднi з маршбатальйоном на фронт.

Вiддавши ще накази щодо канарка й ангорськоi кiшки, вiн пiшов, не забувши з порога ще раз кинути кiлька слiв про чеснiсть i порядок.

Швейк навiв у квартирi зразковий порядок, так що, коли надпоручик Лукаш уночi повернувся додому, Швейк мiг йому вiдрапортувати:

– Насмiлюсь доповiсти, пане обер-лейтенанте, все гаразд, лише кiшка набешкетувала i зжерла вашого канарка.

– Як це?! – гримнув надпоручик.

– Насмiлюсь доповiсти, пане обер-лейтенанте, ось як. Я знав, що коти не люблять канаркiв i збиткуються над ними. Давай, думаю, познайомлю iх одне з одним, а коли ця бестiя схоче якусь штуку встругнути, то дам iй на той випадок такого духопелу, що аж до самоi смертi не забуде, як з канарками поводитися, бо я, треба вам, пане обер-лейтенанте, знати, дуже люблю тварин. У нас удома живе один капелюшник. То вiн так видресирував кiшку, що вона хоч спершу й зжерла йому трьох канаркiв, зате тепер уже не чiпае жодного, i канарок мiг би навiть на неi сiсти. Отож, думаю, треба й собi спробувати. Витяг я того канарка з клiтки, «нюхай», кажу, а ця мавпа, я навiть не опам’ятався коли, вiдкусила йому з доброго дива голову. Такого свинства вiд неi я аж нiяк не сподiвався. Коли б це, пане обер-лейтенанте, був горобець – я не сказав би нi слова, але такий гарний канарок, гарцький. А як вона його жадiбно жерла, просто з пiр’ям, жере та ще й на радощах муркоче. Кiшки, кажуть, мало музикальнi й не можуть терпiти спiву канаркiв. Вони, бестii, просто на цьому не розумiються, я кiшку вилаяв, але побий мене бог, коли я ii хоч чим-небудь скривдив. Чекав на вас, як ви вирiшите, що нам з тiею паршивою потворою робити далi.

Оповiдаючи це, Швейк так щиро дивився надпоручиковi в очi, що той, наблизившись спочатку до нього з певним жорстким намiром, вiдступив, сiв у крiсло i поцiкавився:

– Послухайте, Швейку, ви насправдi таке теля Боже?

– Насмiлюсь доповiсти, пане обер-лейтенанте, так, – урочисто вiдповiв Швейк. – Менi змалечку як наврочено.

Завжди хочу щось полiпшити, аби все було добре, та нiколи з цього нiчого путнього не виходить, тiльки для мене i для всiх довкола неприемностi. Я справдi хотiв iх обох познайомити, щоб одне одного поважали. Я не винен, що вона зжерла канарка i знайомство увiрвалося. В готелi «У Штупартiв» кiлька рокiв тому кiшка зжерла навiть папугу, бо вiн з неi глузував i нявчав по-котячому… Але кiшки страшенно живучi. Якщо накажете, пане обер-лейтенанте, уколошкати ii, то доведеться розчавити ii помiж дверима, бо iнакше нiчого не вийде.

І Швейк з найневиннiшим виразом обличчя й добродушним усмiхом ясно виклав надпоручиковi, як треба страчувати котiв; змiст цiеi розповiдi напевно довiв би Товариство захисту тварин до божевiльнi.

При цьому вiн виявив такi професiйнi знання, що надпоручик Лукаш, забувши свiй гнiв, спитав:

– Ви вмiете поводитися з тваринами? Ви любите iх?

– Найбiльше я люблю собак, – сказав Швейк, – бо на них можна добре заробити, треба тiльки вмiти iх продавати. У мене це не виходило, бо я завжди був чесний, хоч, правда, люди приходили до мене скаржитися, чому, мовляв, я продав здохлятину замiсть чистокровного i здорового собаки. Нiбито всi собаки мають бути чистокровнi та здоровi! Та ще й кожен бажае мати родовiд, отож доводилося тi родоводи друкувати й з якоiсь кошiржськоi[158 - Кошiрже – район у Празi.] дворняжки, що народилася на цегельнi, робити найчистокровнiшого дворянина з баварськоi псарнi Армiна фон Баргейма. А покупцi побачать отой родовiд та й радiють, мовляв, поталанило, придбали чистокровну тварину. Їм можна було пiдсунути вршовiцького шпiца замiсть такси, а вони тiльки дивувалися, чому цей, аж iз самоi Нiмеччини, дорогий собака такий кудлатий i чому в нього не кривi ноги. Так роблять в усiх псарнях. У вас би, пане обер-лейтенанте, очi на лоба полiзли, коли б ви побачили тi шахрайства з родоводами, що робляться у всiх великих псарнях. Собак, якi б могли про себе сказати: «Я чистокровна звiрюка», – насправдi мало. Або його мамуня злигалась з якоюсь потворою, або бабуня, або мав тих татунiв багато й вiд кожного щось успадкував. Вiд одного – вуха, вiд другого – хвiст, вiд третього – якiсь кудли на мордi, вiд четвертого – пащеку, вiд п’ятого – кривi лапи, а в шостого вдався зростом. Якщо ж мав таких батечкiв iз дванадцять, то можете собi уявити, пане обер-лейтенанте, який у того собаки вигляд! Одного разу я купив такого пса – звали його Балабан, так вiн через отих своiх батькiв був такий гидкий, що всi собаки його обминали. Я купив його з милосердя, бо вiн був такий самотнiй. І сидiв той пес вiчно дома в кутку, та такий же смутний, такий смутний, що я мусив його продати за пiнчера. Найбiльшого клопоту завдало менi фарбування його, бо конче треба було тому псовi надати кольору солi з перцем. Потiм вiн потрапив зi своiм хазяiном аж у Моравiю, i вiдтодi я його вже не бачив.

Надпоручика почала цiкавити ця кiнологiчна лекцiя, тому Швейк мiг без перешкоди вести далi:

– Собаки самi не можуть фарбувати собi волосся, як це роблять дами. Про це повинен подбати той, хто хоче пса продати. Коли пес такий старий, що аж посивiв, а ви хочете продати його за однорiчного цуцика або навiть запевняете, що цьому дiдугановi лише дев’ять мiсяцiв, то тодi купiть ляпiс, розчинiть його i пофарбуйте ним пса в чорний колiр – вiн буде як новенький; щоб набув сили – годуйте його миш’яком у кiнських дозах i зуби чистiть наждачним папером, тим, яким чистять iржавi ножи. А перш нiж поведете його продавати, влийте йому в пащеку слив’янки, аби вiн був трохи напiдпитку, i пес одразу стае жвавий, веселий, радiсно гавкае i родичаеться з кожним, ну чисто вам п’яний радник. Але найголовнiше ось що: треба говорити й говорити до покупця, аж поки не заб’ете йому памороки. Якщо хтось хоче купити пiнчера, а ви не маете нiчого iншого, крiм якогось мисливського пса, то треба вмiти переконати покупця, щоб вiн замiсть пiнчера повiв додому мисливського пса. А якщо випадково маете лише пiнчера, а е покупець на злючого нiмецького вартового дога, то ви повиннi так забити баки йому, щоб вiн замiсть дога вiднiс у кишенi цього маленького пiнчера. Колись, як ще я торгував тваринами, прийшла до мене одна дама. У неi, каже, втiк у садок папуга. А там саме перед вiллою грались якiсь хлопчаки в iндiанцiв. Вони того папугу зловили, повиривали йому з хвоста всi пера i прикрасилися ними, немов полiцаi. Той папуга вiд сорому, що залишився безхвостий, занедужав, а ветеринар якимись порошками доконав його. Отож дама хоче купити собi нового папугу, але чемного, не якогось там грубiяна, що вмiе тiльки лаятись. Що ж я мав робити, коли жодного папуги в мене не було i я не знав, де б його дiстати. А вдома у мене був злющий бульдог, зовсiм слiпий. То я, пане обер-лейтенанте, мусив ту даму переконувати вiд четвертоi години по обiдi аж до сьомоi вечора, поки вона не купила замiсть папуги цього слiпого бульдога. Це було гiрше за якусь там дипломатичну ситуацiю. А коли вона виходила, я сказав: «Хай тепер хлопцi лише спробують i йому хвоста висмикати», – i бiльше я з тiею панею не мав нагоди розмовляти. Вона через того бульдога мусила виiхати з Праги, бо вiн перекусав геть усiх у будинку. Дiстати порядну тварину, пане обер-лейтенанте, хоч вiрте, хоч не вiрте, це вам не мед лизати…

– Я дуже люблю собак, – сказав надпоручик. – Деякi моi приятелi, що тепер на фронтi, взяли з собою псiв. Потiм писали менi, що вiйна в товариствi такоi вiрноi, вiдданоi тварини не така вже й погана. Як видно, ви добре знаете всi породи собак, i я гадаю, коли б у мене був собака, ви б його добре доглядали. Яка порода, на вашу думку, найкраща? Я маю на увазi собаку-друга. Був у мене колись пiнчер, але не знаю…

– На мою думку, пане обер-лейтенанте, пiнчер дуже милий собачка, правда, вiн не кожному подобаеться, бо на ньому дуже багато шерстi й вiн мае таку шорстку бороду на мордi, що скидаеться на звiльненого арештанта. Пiнчери такi потворнi, аж глянути любо, до того ж дуже розумнi. Куди там до них придуркуватому сенбернаровi. Пiнчери розумнiшi за фокстер’ерiв. Я знав одного…

Надпоручик Лукаш поглянув на годинник i перервав Швейкове базiкання:

– Уже пiзно, менi треба виспатися. Завтра я знову чергую в казармах. Отже, можете цiлий день присвятити тому, щоб знайти менi якогось пiнчера. Вiн пiшов спати, а Швейк лiг у кухнi на диван i почитав ще газету, яку надпоручик принiс iз казарми.

– Он як, – казав сам собi Швейк, зацiкавлено проглядаючи новини дня. – Султан нагородив кайзера Вiльгельма военною медаллю, а я дотепер ще не маю навiть малоi срiбноi.

Вiн замислився й зненацька зiрвався з мiсця.

– Мало не забув! – І пiшов до кiмнати надпоручика, який уже мiцно спав. Швейк збудив його:

– Насмiлюсь доповiсти, пане обер-лейтенанте, ви не дали менi жодного наказу щодо тiеi кицьки.

Напiвсонний надпоручик перевернувся на другий бiк i промимрив:

– Три днi казарменного арешту, – i знову заснув. Швейк тихо вийшов iз кiмнати, витяг нещасну кiшку з-пiд канапи i сказав iй:

– Маеш три днi казарменного арешту. Абтретен!

І ангорська кицька знову полiзла пiд канапу.




IV


Швейк саме збирався на пошуки якого-небудь пiнчера, коли у дверi подзвонила якась молода дама i забажала говорити з надпоручиком Лукашем. Бiля неi стояли двi важкi дорожнi валiзи, i Швейк устиг ще помiтити кашкет носiя, що вже спускався сходами.

– Нема вдома, – твердо сказав Швейк. Але молода дама була вже в передпокоi й категорично наказала:

– Внесiть валiзи до кiмнати.

– Без дозволу пана надпоручика й пальцем не ворухну, – сказав Швейк, – пан надпоручик заборонив без його дозволу будь-що робити.

– Ви здурiли! – вигукнула молода дама. – Я приiхала до пана надпоручика в гостi.

– Нi про якi гостi я нiчого не знаю, – вiдповiв Швейк. – Пан надпоручик тепер на службi, повернеться аж уночi, а я дiстав наказа знайти пiнчера. Про жоднi валiзи й про жодну даму менi нiчого не вiдомо. Зараз я замикаю квартиру й тому дуже прошу вас, панi, аби ви ласкаво забралися звiдси. Менi нiхто про таке й словечка не писнув, отже, я не можу залишити в квартирi чужу людину, яку вперше бачу. На нашiй вулицi у кондитера Бельчицького залишили в хатi одного такого, а вiн вiдчинив шафу з речами й драпонув. Я, боронь боже, про вас нiчого поганого не думаю, – вiв далi Швейк, побачивши, що молода дама розпачливо скривилась i плаче, – але ви, певно, самi розумiете – залишатися тут вам не можна. Менi довiрили квартиру, i я вiдповiдаю тут за кожну дрiбницю. Отже, ще раз дуже прошу даремно себе не обтяжувати, бо, поки я не дiстану наказу вiд пана надпоручика, – i рiдного брата не знаю. Менi справдi прикро так розмовляти з вами, але в армii мусить бути порядок.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yaroslav-gashek/prigodi-bravogo-voyaka-shveyka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Цит. за: Врагнель В. Красный комиссар Ярослав Гашек отправил на смерть сотни русских людей // Русская Чехия. – 2001. – № 23. – С. 4.




2


Пытлик Р. Ярослав Гашек и «Похождения бравого солдата Швейка». – Прага, 1983. – С.14.




3


Кraus K. Die Fackel. – FM., 1976. – Nr. 400. – S.2.




4


Вайль П. Гений места // Иностранная литература. – 1998. – № 8. – С. 98.




5


Той збирае по вулицях собаче лайно. – Їх використовували в дубильних розчинах при обробцi шкiр. Цей Фердинанд не був божевiльним, як це могло б видатись iз фрази Швейка.




6


…пана ерцгерцога Фердинанда – Франц Фердинанд Карл Людвiг Йосиф Марiя фон Есте (1863—1914) – небiж австро-угорського цiсаря Франца Йосифа І; був убитий разом iз своею дружиною Софiею Хотек у Сараевi 28 червня 1914 p.; Конопiште – село бiля Бенешова (центр. Чехiя), маеток ерцгерцога Фердинанда.




7


Вiн iздив туди зi своею ерцгерцогинею автомобiлем. – Софiя Хотек не була ерцгерцогинею. Франц Йосиф І дуже неприхильно поставився до шлюбу небожа iз простою графинею i надав iй лише титул герцогинi Гогенберзькоi з правом iменуватися «ii високiсть». Дiтей вiд цього шлюбу було визнано «морганатичними» (народженими в нерiвному шлюбi) i позбавлено права на престол. Навiть пiд час траурноi церемонii Франц Йосиф образив пам’ять подружжя, поклавши на могилу Софii двi бiлi рукавички (ознака лише придворноi дами, яка не мае вiдношення до родини монарха). Сама церемонiя вiдбувалася занадто офiцiйно i прохолодно. Проте уряд Австро-Угорщини використав це вбивство як привiд для оголошення вiйни Сербii, що стало поштовхом для розпалювання Першоi свiтовоi вiйни (1914—1918).




8


Тут, мабуть, турки рук доклали…не треба було вiдбирати в них тiеi Боснii та Герцоговини. – Швейк помиляеться. Фердинанда з дружиною вбив сербський студент Гаврило Принцiп (1894—1918) з органiзацii «Млада Босна». У 1908 p. Австро-Угорщина анексувала Боснiю i Герцеговину.




9


Та воно тих напасникiв, кажуть, було там чимало… – В замаху брало участь принаймнi 7 змовникiв. Перша спроба виявилась невдалою (бомбою Н. Кабрiновича було поранено офiцера охорони). Фердинанда було вбито, коли автомобiль звернув на вулицю, де Принцiп чекав на своiх товаришiв. Безпеку Ф. в Сараево було органiзовано вкрай погано. Щоб уникнути занадто пишного прийому Ф. (а вiдтак гнiву iмператора), на його охорону було видiлено лише 120 полiцейських. На шляху слiдування Ф. було розставлено дуже мало солдатiв. Сам шлях було обрано невдало (вузькi, незручнi для маневру вулички).




10


…пам’ятаете того пана Луккенi, що проштрикнув терпугом нашу небiжчицю Єлизавету? – Луiджi Луккенi – член руху анархiстiв. 10 вересня 1898 p. у Женевi вбив австрiйську цiсарiвну Єлизавету Баварську – дружину Франца Йосифа І. Ч. Ломброзо наводив фотографiю Луккенi як одне iз пiдтверджень своеi теорii (див. прим. до с. 39).




11


…а можливо, боронь Боже, i до найяснiшого нашого цiсаря, коли вже почин зробили з тим його дядьком. – Швейк знову помиляеться. Фердинанд був племiнником Франца Йосифа І, а не дядьком.




12


Газети, паночку, пишуть, буцiмто пан ерцгерцог був як решето. Той випустив у нього геть усi набоi. – Принцiп встиг зробити лише два пострiли. Першим було вбито Ф., а другим – його дружину. Панi Мюллерова переказуе першi неточнi повiдомлення про вбивство.




13


Пам’ятаете, як отi португальцi пiдстрелили свого короля? Вiн був такий самий черевань. – 1 лютого 1908 р. у Лiссабонi було вбито португальського короля Карлоса І Браганца Кобурзького (разом iз сином Луiсом). Навряд чи його можна назвати дуже товстим. На фотографii вiн виглядае дорiдним, симпатичним чоловiком.




14


…i радив кожному прочитати, що саме написав про цю другу рiч Вiктор Гюго, переказуючи останню вiдповiдь староi гвардii Наполеона англiйцям у битвi пiд Ватерлоо. – Полковник Наполеонiвськоi гвардii Камброн на пропозицiю англiйцiв здатися вiдповiв: «Merde! (лайно!) Гвардiя вмирае, але не здаеться». Цю сцену описав В. Гюго в романi «Знедоленi» (кн. І, част. ХІV).




15


Вiдома рiч – Нусле! – Район Праги. Вiн i досi мае погану кримiногенну репутацiю.




16


…хiба що камеру в Панкрацi – в’язниця в однойменному районi Праги.




17


…я пролежав, як той Лазар, зв’язаний «козлом» – вид покарання в австро-угорськiй армii, коли солдату прив’язували залiзними ланцюгами руки до нiг i залишали так лежати протягом доби i бiльше. Лазар – герой евангельськоi притчi «Про багатого i Лазаря» (Лука 16: 19—31), символiзуе земнi страждання.




18


…парк, скажiмо, на Карлаку – розмовна назва Карловоi площi в центрi Праги.




19


младочех – член радикальноi партii Младочехiв, заснованоi в 1874 р. Їi лiдером був д-р Карел Крамарж.




20


Бржетiслав Людвiк – невигаданий персонаж. У Будейовiце дiйсно жив такий торговець худобою, але нещастя, описаного Гашеком у романi, з ним нiколи не траплялося. Цей Людвiк був другом Гашека з дитинства. За зневагу до свого iменi, використаного в романi, Бржетiслав Людвiк видав у 1946 p. брошуру про Гашека, в якiй навiв деякi подробицi з його особистого життя.




21


Я тiльки не хотiв би опинитися в шкурi вдови ерцгерцога. – Швейк знову реагуе на першi не дуже точнi повiдомлення про смерть Фердинанда. Графиню Софiю Хотек було вбито разом з Фердинандом. Вона пережила його щонайбiльше на 15 хвилин.




22


Тодi iй порадили Яреша, сторожа з Ражицькоi греблi… – дiд Гашека. Був доглядачем ставкiв князя Шварценберга.




23


Втратив сина Рудольфа ще молодим, у розквiтi сил. – Рудольф Лотарiнзький – единий син Франца Йосифа І. Мав некерований i норовливий характер, який успадкував вiд своеi матерi – Єлизавети Баварськоi. Був одружений з бельгiйською принцесою Стефанiею, але шлюб виявився невдалим. 30 сiчня 1889 p. 30-рiчного Рудольфа i його коханку – 17-рiчну баронесу Марiю Вечора – знайшли мертвими у мисливському будиночку в Мейерлiнгу (маеток родини Вечора), куди вiн iздив на полювання. За офiцiйною версiею Р. застрелив Марiю i покiнчив життя самогубством через психiчну хворобу. Але що вiдбулося насправдi – достеменно невiдомо й досi. За деякими вiдомостями Франц Йосиф І пiсля того, як йому повiдомили про смерть Р., сказав: «Помер як дрiбний кравець-пiдмайстер». Його поховали у Вiднi в сiмейному склепi Габсбургiв церкви Ордену капуцинiв. Марiю поховали в сусiдньому абатствi Хайлiгенкройц. Пiзнiше ii родичi збудували там капличку. До 1918 р. iм’я Марii Вечори було в Австро-Угорщинi пiд суворою забороною.




24


Потiм десь пропав його брат Ян Орт… – Іоганн Непомук Сальватор фон Габсбург (1852—1890) – ерцгерцог Австрiйський i принц Тосканський. Дослужився до фельдмаршала австро-угорськоi армii (1879). Випустив брошуру «Муштра чи виховання», яка роздратувала вищi армiйськi кола. Вiв переговори щодо болгарського престолу, чим дуже розгнiвав Франца Йосифа. Вимушений був подати у вiдставку з вiйськових постiв. У 1889 p. зрiкся всiх титулiв i прийняв iм’я Яна Орта. Вивчивши навiгацiю, в 1890 р. на шхунi «Санта Маргарита» вiдплив до Пiвденноi Америки. В Магеллановiй протоцi потрапив у шторм i загинув разом iз всiею командою. У Вiднi влаштували лише найнеобхiднiшу панахиду i навiть не приховували зловтiхи. За неофiцiйною версiею – дiстався Чилi i оселився в Пунта-Аренас. Час вiд часу мандрував Андами, шукаючи гiрських проходiв iз Чилi до Аргентини. Мав репутацiю дивака i вiдлюдника, який любив природу.




25


…брата – мексиканського цiсаря – розстрiляли под муром якоiсь фортецi. – Ерцгерцог Фердинанд Максимiлiан фон Габсбург. В 1864 p. при активнiй допомозi Наполеона ІІІ одержав престол iмператора Мексики. Згодом був узятий в полон республiканськими вiйськами президента Хуареса i 19.VІ.1867 р. розстрiляний пiд муром фортецi Кверетаро (Керетаро). Цю сцену зображено на картинi Е. Мане «Розстрiл iмператора Максимiлiана в Кверетаро» (1867). Похований у Вiднi.




26


Можливо… на нас, на випадок вiйни з Туреччиною, нападуть нiмцi, бо ж нiмцi й турки одна рука. Це такi бестii, що немае iм у свiтi рiвних. Але ми можемо об’еднатись iз Францiею. Вона ще з 71 року мае зуб на Нiмеччину. – Швейк знову помиляеться. Австро-Угорщина разом з Нiмеччиною та Італiею (згодом перейшла на бiк Антанти) воювала якраз проти Англii, Францii й Росii (Антанта). Туреччина воювала на боцi Нiмеччини i Австро-Угорщини.




27


…показав… орлика… – на значку агентiв таемноi полiцii Австро-Угорщини було зображено герб iз двоголовим австрiйським орлом. Подiбний значок використовуеться полiцiею Австрii й зараз.




28


«Гей, слов’яни» – пiсня «Гей, слов’яни» була складена в Празi у 1834 p. словаком Само Томашiком. Надрукована була в Словаччинi у 1838 p. i спiвалась на мотив польськоi мазурки. Пiсня була дуже популярною серед слов’ян i вважалась гiмном слов’янських народiв. Зараз – державний гiмн Сербii й Чорногорii.




29


Сiм кульок, як у Сараевi. – Знову йдеться про суб’ективне сприйняття повiдомлення про вбивство (див. прим. – Ф. вбито одним пострiлом).




30


Тримай рота на замку i служи (нiм.).




31


…зi сторiнок книжки Ломброзо… – Ломброзо Чезаре (1835—1909) – iтал. професор психiатрii, який у своiх працях намагався довести, що причини злочинiв треба шукати в успадкованих психологiчних особливостях органiзму злочинцiв, що зовнiшньо проявляються у певних рисах обличчя (сплющений нiс, низький лоб, великi щелепи тощо – ознаки дегенерацii), хоча у своiй класифiкацii злочинцiв й не вiдкидав iнших чинникiв. Висунув гiпотезу про взаемозалежнiсть генiальностi i божевiлля. Ідеi Ломброзо справили значний вплив на подальший розвиток психiатрii, хоча в цiлому його вчення неодноразово спростовувалось науковцями.




32


Купую вечiрнiй випуск «Нацiональноi полiтики» – «сучки». – «Нацiональна полiтика» – газета, що видавалась з 1882 p. Виходила двiчi на день, мала багато рiзноманiтних додаткiв i була однiею з найлояльнiших щодо Вiдня. За безпринципнiсть i прислуговування владi ii в народi прозвали «сучкою».




33


iспанськi чоботи – середньовiчне знаряддя тортур.




34


…як це робили iз Святим Яном Непомуцьким – Ян (Йоганек) iз Помуку (1340—1393) – чеський католицький святий, покровитель Чехii. Доктор теологii, яку вивчав у Падуi (Італiя). Був генеральним вiкарiем (заст. архiепископа) празького епископства. За наказом короля Вацлава IV його пiддали тортурам i втопили у Влтавi через глибокий конфлiкт мiж королем i празьким архiепископом Яном з Йенштейну, який займав занадто самостiйну позицiю у важливих церковних справах. Я. Непомуцький став жертвою репресiй проти людей архiепископа i не пiдкорився королю навiть пiд тортурами (див. прим. до розд. «Швейк денщиком у фельдкурата»).

Пiзнiше католики склали легенду, за якою Я. Непомуцький загинув нiбито за те, що вiдмовився виказати таемницю королеви, довiрену йому на сповiдi. Вперше ii в 1433 р. вiдтворив Томас Ебендорфер з Хасельбаху – проф. Вiденського унiверситету. Вона стала посилено культивуватись пiсля битви на Бiлiй Горi (1620) як протиставлення пам’ятi про Яна Гуса. В 1729 р. папа Бенедикт ХІІІ проголосив Я. Непомуцького святим.




35


…скинули з Елiшчиного мосту – мiст через Влтаву. Швейк помиляеться. Елiшчин мiст було побудовано в 1865—1867 рр., а Ян Непомуцький жив у ХIV сторiччi.




36


«зелений Антон» – вiзок, пофарбований у зелений колiр, в якому возили дрiбних злочинцiв до управлiння полiцii. За однiею з версiй так називався тому, що першим вiзником на ньому був Антон Доуше; назва залишилась i пiсля того, як вiзки замiнили на автомобiлi. Але вiрогiднiшою видаеться версiя, за якою ця назва походить вiд нiм. словоспол. Gr?ner (зелений колiр, що на нiм. злоч. жаргонi означав небезпеку, непевнiсть) Anton (назва берлiнськоi в’язницi на Антонштрассе).




37


«Тессiг» – празький ресторан.




38


…допитуючи колись вiдомого вбивцю Валеша – Валеш Алоiз. Працював у Празi садiвником. В 1902 р. на замiськiй вiллi (в змовi iз своею дружиною i дочкою) вбив молотком Матiльду Ганзелiнову i застрелив Йозефа Такача з метою пограбування. Трупи були закопанi поруч в садку. Пiсля сварки з дружиною вiн вiдкопав труп Ганзелiновоi й вiднiс його на смiтник, маючи на метi помститися. Там же вiн залишив картку з написом «Вона була вбита в пiдвалi. Скоро вiдкриеться ще один злочин». В 1905 р. апеляцiйний суд Праги винiс смертний вирок самому Валешу i його дружинi Людмилi. Їх дочку (Франтiшку Єлiнкову) було засуджено до 7 р. ув’язненя суворого режиму. Вона померла у в’язницi м. Ржепи i похована недалеко вiд В. Бабiнського (див. прим. до с. 81). Про Валеша iснуе народна пiсня, яка в цiлому адекватно вiдтворюе перебiг подiй.




39


…почав ходити на лекцii доктора Гевероха – Геверох Антонiн (1869—1927) – вiдомий чеський психiатр, проф. Карлового унiверситету, директор Державного iнституту для психiчнохворих у Празi (1919—1927). Автор книги «Про дивакiв i незвичних людей» (1901), в якiй описав багато психiчних розладiв.




40


Ботич – струмок у Празi.




41


…я вночi повертався з «Банзетiв» – «Банзети» – празький ресторан.




42


Каллерсон, Вейкiнг – в медичнiй лiтературi такi прiзвища не зустрiчаються. Найвiрогiднiше, Гашек просто iх вигадав.




43


…пiд Вишеградською скелею на Влтавi… – найглибше мiсце на рiчцi.




44


…або за Св. Вацлава – Святий Вацлав (906—929 чи 935) – чеський князь, патрон Чехii. Запровадив у чеських землях християнство. Вбитий за наказом свого брата Болеслава. Пiсля створення празького епископства у 972 р. проголошений «мучеником за вiру». «Святовацлавська легенда» вiдiграла значну роль в iсторii Чехii.




45


…що цигани походять iз Крконоше – гори в пiвнiчно-схiднiй Чехii.




46


Придатний! (нiм.)




47


«Де моя Батькiвщина» – чеська патрiотична пiсня, текст якоi написав Й. К. Тил. Музика Фр. Шкроупа. Вперше прозвучала в Празi у 1834 p. в п’есi Тила «Фiдловачка». Виконуеться в спокiйному, пiднесеному ритмi. Дiставши загальнонародне визнання, пiсля Першоi свiтовоi вiйни стала частиною державного гiмну Чехословаччини. З 1993 р. – державний гiмн Чеськоi Республiки.




48


Генерал Вiндiшгрец – Альфред князь Вiндiшгрец (1787—1862). З 1840 р. – командуючий iмперськими вiйськами в Чехii. У 1848 p. жорстоко придушив революцiю в Празi й Вiднi. Однiею з причин його жорстокостi щодо Праги була загибель його дружини вiд випадковоi кулi пiд час заворушень в Празi (див. ще прим. до розд. «Швейк iде в армiю»).




49


«Збережи нам, Боже правий, цiсаря i рiдний край» – державний гiмн Австро-Угорщини на музику композитора Й. Гайдна, яку вiн написав у 1797 р. Нiмецький текст (а вiдтак й чеський переклад) неодноразово коригувався у вiдповiдностi до iмен монархiв, якi посiдали престол на даний момент.




50


«Як ми йшли у Яромiр» – чеська солдатська пiсня.




51


Чхав я на вас, пiвнi! (Йдiть пiд три чорти, пiвнi!) – полiцейськi в Чехii за часiв Австро-Угорщини носили каску з пiвнячими пiр’ями.




52


…чернець iз Емаузького монастиря – вiдомий празький монастир. Друга назва «На Слованех». Засн. в 1347 р. Карлом ІV для монахiв Ордену бенедиктинцiв.




53


Деякi письменники вживають фразу «гризуть докори сумлiння». Не вважаю цей вислiв точним. Адже й тигр людину жере, а не гризе. (прим. автора)




54


…в «Бендловцi» – «Бендловка» – празька нiчна кав’ярня.




55


Мидловари – село бiля м. Ческе Будейовiце. Гашек був його почесним громадянином.




56


«Книга запису арештантiв» (нiм.).




57


…сказав один з тих хижакiв чорно-жовтоi породи… – державний прапор Австро-Угорщини мав чорний i жовтий кольори.




58


Градчани – район Празького Града – офiцiйна резиденцiя чеських королiв, а пiсля 1918 р. президентiв Чехословаччини та Чеськоi Республiки (з 1993 р.).




59


«Хай живе Вiльна думка!» – «Вiльна думка» – мiжнародний рух, який боровся проти соцiальних, економiчних, культурних, релiгiйних тощо забобонiв. Засн. 1880 р. в Брюселi. Чеську органiзацiю засн. в 1904 р. В 1907 р. в Празi вiдбувся всесвiтнiй конгрес «В.д.» В 1915 р. ii було розпущено, а в 1919 вiдновлено.




60


…лише раз був у тирi i прострiляв там корону. – Гра слiв: чес. koruna означае i грошову одиницю (крона) i цiсарську корону.




61


Офiцiйний дозвiл займатися проституцiею, який передбачав регулярний медичний огляд.




62


…продавали чеський народ чорно-жовтому орлу – чорно-жовтий орел – герб Австро-Угорськоi монархii.




63


Калоус – вiдомий австрiйський детектив пiд час Першоi свiтовоi вiйни.




64


Генерал Вiндiшгрец i чини бувалi… – Вiндiшгрец участi в битвi при Сольферiно не брав.




65


П’емонт – провiнцiя на пiвночi Італii iз центром в Туринi. Цим словом узагальнюеться усе iталiйське вiйсько, що в 1859 p. воювало проти Австрii.




66


Бiй пiд Сольферiно. – У битвi пiд Сольферiно 24. VІ. 1859 p. австр. армiя пiд командуванням Франца Йосифа І зазнала поразки вiд об’еднаноi франц. – сардинськоi армii пiд командуванням Наполеона ІІІ.




67


Металева кокарда на кашкетi з iнiцiалами «FJI» (Франц Йосиф І).




68


«Хай живе! Смерть сербам!» (нiм.)




69


«Пpагep Тагеблатт» – нiмецькомовна газета, яка виходила в Празi. Засн. в 1877 р. В неi була репутацiя помiркованого i лояльного щодо Вiдня видання. Виходила двiчi на день i мала багато додаткiв.




70


«Богемiя» – газета нiм. Прогресивноi партii в Чехii. Засн. в 1828 р. Виходила у Празi двiчi на день i мала кiлька додаткiв. Була лояльною щодо Вiдня.




71


Увесь чеський народ – це банда симулянтiв! (нiм.)




72


Кругом! (нiм.)




73


Це справдi незвичайний фiговий листок (нiм.).




74


Ви симулянт! (нiм.)




75


Негайно заарештувати цього жевжика! (нiм.)




76


…перед пам’ятником фельдмаршалу Pадецькому. – Ян Йозеф Вацлав Антон Pадецький з Радчi (1766—1858) – австрiйський полководець, чех за походженням. Начальник штабу австр. (1809—1813) та армii союзникiв (1813–14). Був автором генерального плану «битви народiв» при Лейпцiгу (1813), де було розбито армiю Наполеона. Командував австр. армiею в пiвн. Італii (1834—1857). Брав участь у придушеннi революцii в Італii (1848—49). Пiдтримував розробки ракетноi зброi. І. Штраус-батько присвятив йому «Марш Радецького». Пам’ятник у Празi, про який йдеться, було демонтовано в 1918 р.




77


Ви, проклятий собако, пiдле створiння, нещасна худобино! (нiм.)




78


Вiльно! (нiм.)




79


Розiйтись! (нiм.)




80


…швидше, нiж у Пештянах – Пештяни – один з найвiдомiших курортiв у Словаччинi.




81


Навiть Сократ не пив своеi чашi з отрутою так спокiйно, як пив свiй хiнiн Швейк… – Згiдно з легендою, давньогрецький фiлософ Сократ за вироком суду був змушений випити чашу цикути.




82


Бравий солдат (нiм.).




83


Йоганне, iдiть-но сюди! (нiм.)




84


…який своiми настовбурченими бакенбардами скидався на Бабiнського – Бабiнський Вацлав (1796—1879) – вiдомий в Чехii розбiйник. Прибл. в 1830 р. (ймовiрно, пiсля дезертирства) зiбрав банду i почав займатися грабунками. В 1832 р. був затриманий в с. Куржiводи (пiд час затримання покусав старосту). Симулював божевiлля. Через 4 мiсяцi втiк з празького «Будинку для iнвалiдiв» i продовжував коiти злочини, зокрема вчинив кiлька вбивств. В 1840 р. був засуджений до 20 р. ув’язнення суворого режиму за розбiйнi напади, крадiжки, насильство над посадовцями, пiдробку документiв тощо, причому половину епiзодiв не було доведено. Пiсля ув’язнення працював садiвником у жiночому монастирi в Ржепах пiд Прагою, де й помер. В похилому вiцi страждав на душевнi розлади. В народi мав репутацiю «добросердного розбiйника». Став героем народних пiсень та легенд. На фотографii зображений з розкiшними бакенбардами.




85


Боже, покарай Англiю (нiм.).




86


Об’еднаними силами (лат.).




87


За Бога, цiсаря i Батькiвщину! (нiм.)




88


Хай вас Бог береже (нiм.).




89


Ідiот (нiм.).




90


Грiм побий! (нiм.)




91


Вiн думае, що хтось повiрить, нiби вiн справдi iдiот… (нiм.)




92


Хай вам чорт! (нiм.)




93


Принц Євгенiй Савойський (1663—1736) – Євгенiй, принц Савойський i Карiньянський, маркграф Салуцький, австрiйський Генералiсiмус. Син начальника швейцарськоi гвардii при дворi Людовiка ХІV. В дитинствi вiдзначався слабким здоров’ям i дiстав прiзвисько «маленький абат». Пiсля вiдмови Людовiка надати пiд командування кавалерiйський полк перейшов на службу до Леопольда І Габсбурга в чинi полковника. Брав участь в австро-турецькiй вiйнi 1683—1699 рр., зокрема у зняттi облоги з Вiдня тощо, Третiй Нiдерландськiй вiйнi та вiйнi за Іспанський спадок (1700—1714), пiд час якоi зробив 12 походiв на Італiю та Нiдерланди. Виявив себе як генiальний полководець. Перемiг туркiв у битвi при Зентi (див. далi), разом з армiею герцога Мальборо – французiв при Удернадi (1708) та Мальплаку (1709). Розбив франц. маршалiв Вандома, Катiна, Вiллеруа, Марсена тощо, часто кiлькiсно поступаючись супротивнику. В 1718—1724 рр. – штатгальтер (правитель) в Австр. Нiдерландах (зараз Бельгiя). Взяв участь в австро-турецькiй вiйнi 1716—1718 рр. (виграв кiлька битв та взяв штурмом Белград) та вiйнi за Польський спадок (1733—1735). Його авторитет як в армii, так i при дворi був незаперечним. У його вiйську панувала сувора дисциплiна, але солдати його дуже любили. Похований у вiденському Соборi Св. Стефана. Його бiографiею захоплювався Суворов, про нього шанобливо вiдгукувався Наполеон.

З iнiцiативи Франца Йосифа І в центрi Вiдня було споруджено пам’ятник Є. Савойському, якого зображено верхи.




94


Клiма, Славiчек – агенти австрiйськоi, а потiм чехословацькоi полiцii.




95


Вогонь! (нiм.)




96


Суворо стерегти, стежити (нiм.).




97


фельдкурат – австр. вiйськовий священик. За правами i чином прирiвнювався до капiтана.




98


Ідiть з миром, вiдправу закiнчено (лат.).




99


Шпангле (спотв. нiм.) – кайдани. Праву руку арештанта приковували коротким ланцюгом до лiвоi ноги.




100


архiепископ Кон – Теодор Кон (1845—1915). Народився в незаможнiй еврейськiй сiм’i. Доктор теологii. Архiепископ в Оломоуцi (з 1892 р.). В 1904 р. подав у вiдставку через конфлiкт з духовенством та серiю анонiмних статей у пресi. Пiзнiше з’ясувалось, що iх автором (псевдонiм Ректус) був молодий священик, який згодом публiчно покаявся i вибачився перед Коном.




101


Махар Й. С. (1864—1944) – вiдомий чеський поет, сатирик, журналiст. Виступав з позицiй заперечення естетичного диктату суспiльства i потурання його смакам, вiдстоюючи право поета на власну творчу iндивiдуальнiсть. Вперше його твори переклав украiнською мовою І. Я. Франко.

Пiд час гострих нападiв на архiепископа Кона в 1903 p. виступив на його захист в газетах, викриваючи закулiснi напади високих церковних достойникiв на Кона.




102


В австро-угорськiй армii – солдат з освiтою, що йшов добровiльно на вiйськову службу з тим, щоб пiсля однорiчного навчання дiстати якийсь нижчий офiцерський чин. Пiд час вiйни таких солдатiв мобiлiзували на загальних пiдставах. (прим. перекл.)




103


Сам отець Альбан занурював його в купiль – отець Альбан (в миру Шахлейтер; пом. 1937 р.) – катол. священик Емаузького (На Слованех) храму. Належав до Ордену бенедиктинцiв. Освiту здобув у Лейпцигу. Пiсля проголошення незалежностi Чехословаччини виiхав до Мюнхена, де приеднався до нацистiв. Через його надмiрну участь в заходах фашистiв Папа Пiй ХІ в 1933 р. позбавив о. Альбана всiх церковних постiв. Був близько знайомий iз Гiтлером, який пiсля його смертi наказав включити портрет Шахлейтера до ювiлейноi публiкацii про «Велетнiв нацистського руху».




104


грав у «фербля» – фербель – азартна гра в карти, дуже поширена в Австро-Угорщинi.




105


Струнко! (спотв. нiм. «Habt acht!»)




106


«М’ясо» – груба казарменна гра, при якiй солдати били один одного по заду.




107


Ага, про мир у душi, дуже добре! (нiм.)




108


Дуже добре, еге ж, панове? (нiм.)




109


Францiск Салезький (Франсуа Сальський) (1567—1622) – епископ Женевський (з 1602 р.), теолог, проповiдник, лiтератор, моралiст. Вiдiгравав значну роль в русi Контрреформацii. Проголошений Вчителем Церкви. В 1610 р. разом iз Жанною де Шанталь заснував Орден вiзiтандiнок. Заснував чол. Орден Салезiанцiв та жiн. Салезiанок (за кiлькiстю членiв посiдае зараз трете мiсце серед чоловiчих орденiв i друге серед жiночих). Духовнi твори Франсуа Сальського мали значний вплив на розвиток художнiх форм французькоi лiтератури. Вважаеться покровителем журналiстiв.




110


…якусь невiдому досi доричну гаму – музичний лад в старогрецькiй музицi.




111


Кругом! Марш! (нiм.)




112


Тридцять вiдсоткiв людей, що сидiли в гарнiзоннiй тюрмi, пробули там усю вiйну й жодного разу не побували на допитi. (прим. автора)




113


Цiсарсько-королiвський вiйськовий суд (нiм.).




114


…пiшки забрiв з Вiноградiв аж до Лiбенi – райони в протилежних кiнцях Праги.




115


Найдешевшi сигарети.




116


…нацiональний соцiалiст – член чеськоi радикальноi партii, яку в 1898 р. заснував Й. В. Клофач (1868—1942) – мiнiстр оборони Чехословаччини (1918—1920). Метою ii створення були соцiальнi реформи i зближення всiх верств населення на нацiональному грунтi. До неi входили, переважно, робiтники, дрiбнi пiдприемцi, державнi службовцi та вчителi. Їi членом (з 1922 р.) був Е. Бенеш – президент Чехословаччини (1935—1948). Головними засадами полiтики партii на початку ii iснування був антимiлiтаризм i чеський нацiональний радикалiзм. З фашизмом нiчого спiльного не мае.

Пiсля початку Першоi свiтовоi вiйни членiв партii було пiддано репресiям (деяких навiть страчено), а самого Клофача заарештовано. Так що запитання конвоiра Швейка було цiлком обгрунтованим.




117


«Куклiк» – празька пивниця.




118


сокiл – член вiдомоi чеськоi гiмнастичноi органiзацii «Сокiл», засн. в 1862 р. М. Тиршом. Їi осередки iснували по всiй Австро-Угорщинi, зокрема i в Галичинi.




119


…яких не пускають в «репрезентяк» – розм. назва «Репрезентацiйного Дому» – («Палац для урочистих зустрiчей i репрезентацiйних концертiв»). Первiсна назва «Празький Репрезентацiйний Дiм». В народi його дотепно називали скорочено «ПРД», що по-чеськи звучить не дуже пристойно. Тому згодом цей будинок перейменували на «Obecn? D?m» («Громадський дiм»).




120


«За Драшнера пана пригодонька сталась» – Драшнер Ладiслав – начальник 4-го департаменту празького управлiння полiцii (вiддiлення гром. порядку – скор. «четвiрка»; аналог сучасноi «полiцii моралi»). На фотографii дiйсно виглядае суворим i невблаганним.




121


…нахил до епiкурейства – система поглядiв давньогрецького фiлософа Епiкура (341—270 рр. до н. е.), яка в повсякденнiй уявi асоцiюеться з потягом до земних насолод життя.




122


«шлапак» – чеський народний танець.




123


Гостре, гнiйничкове запалення клiтчатки, що виникае внаслiдок пошкодження шкiри.




124


Цей засiб потрапити в лiкарню був цiлком випробуваний. Але сморiд гасу залишаеться в пухлинi i зраджуе. Бензин кращий, бо швидше випаровуеться. Пiзнiше впорскували ефiр з бензином, а ще пiзнiше досягли iнших удосконалень. (прим. автора)




125


Насмiлюсь… доповiсти… пане фельдкурате… один… пакет… i одного солдата доставлено (нiм.).




126


…але до «Шугiв» я не пiду… – «Шуги» – ресторан у Празi.




127


Господь з вами i з духом твоiм. Господь з вами (латин.).




128


Панi, дайте менi перший клас… – П’яний фельдкурат уявляе, що розмовляе зi служницею в платному туалетi.




129


Пробачте, любий друже, ви дурень! Я можу спiвати, що хочу! (нiм.)




130


Насмiлюсь доповiсти, пане полковнику, я п’яний (нiм.).




131


Aureа prima sata est aetas, quae vindice nullo – «Першим був посiяний вiк золотий, який не знав вiдплати» (лат.). – Слова римського поета Публiя Овiдiя Назона з книги «Метаморфози». П’яний фельдкурат пригадуе завченi, очевидно, ще замолоду рядки з клас. лат. поезii.




132


…домагаючись, щоб Швейк вiдiрвав йому голову i в мiшку кинув ii до Влтави – фельдкурат хоче бути схожим на Я. Непомуцького (див. прим. до розд. «Бравий вояк Швейк в управлiннi полiцii»), якого за легендою стратили саме в такий спосiб.




133


Менi б дуже личили зiрочки навколо голови… Потрiбно було б так iз десяток. – Фельдкурат мае на увазi нiмб, з якими завжди зображують святого.




134


Любите горгонзолу? – iталiйський сир з жирнiстю 38—54 % (в залежн. вiд виду). Визрiвае в спец. формах, змащених сумiшшю воску, сала i оксиду залiза. Назва походить вiд iтал. мiстечка в Ломбардii.




135


Я спроможний заплатити! (нiм.)




136


31 грудня.




137


…що слухае лекцiю доктора Александра Батека – Александр Соммер-Батек (1874—1944) – хiмiк, професор Промислового iнституту (Прага), основоположник сучасноi чеськоi хiмiчноi термiнологii, фундатор чеськоi Армii порятунку, скаутського руху тощо. Поставив багато експериментiв у галузi фiзики, ботанiки тощо. Не вживав алкоголю, не палив, був вегетарiанцем i прихильником спокiйного пережовування iжi. Через рiзноманiтнi лекцii, в яких вiн пропагував у доступнiй i оригiнальний формi здоровий спосiб життя (зокрема лялькова вистава про статевi хвороби для солдатiв, лекцiя про вiрне дихання, прочитана циганам на весiллi тощо) набув репутацii цiкавого дивака, що сприяло створенню ажiотажу навколо його iменi. Автор афоризму «Будьмо джентльменами не за одягом, а за духом».




138


«Сто iскор етичних» – збiрник афоризмiв А. Батека, який неодноразово перевидавався.




139


…холодним способом – технологiя виготовлення спиртних напоiв без застосування перегонки (тобто без нагрiвання сировини).




140


Вршовiце, Градчани – райони в протилежних кiнцях Праги.




141


Збраслав – дачна мiсцевiсть поблизу Праги.




142


Переглянуто цензурою. Імператорсько-королiвський концентрацiйний табiр Штейнгоф (нiм.).




143


…pозбiйник Войтех – Войтех (Адальберт; 956—997) – епископ Празький (982—988 i 992—997). Походив з княжого роду Славниковцiв. Освiту дiстав у Магдебурзi. Боровся проти напiв’язичницьких народних сект та звичаiв (багатожонство, шлюби мiж родичами, торгiвля полоненими та рабами тощо), чим викликав глухий спротив широких верств. Пiсля добровiльноi вiдставки перебував рядовим ченцем у монастирях Монте-Кассiно та Авентiнському (Італiя). Заснував у Чехii кiлька монастирiв i вiв широку мiсiонерську дiяльнiсть. Автор легенд про Св. Алекса i Св. Горгонiя, однiеi з перших чеських дух. пiсень «Господи, помилуй нас» тощо. Загинув мученицькою смертю 23.ІV.997 р. пiд час своеi останньоi мiсiонерськоi подорожi до Схiдноi Прусii (бiля сучасного Гданська в Польщi). Його тiло на вагу золота викупив польський князь Болеслав Хоробрий i урочисто поховав у Гнездно (1000 р.) – центрi щойно заснованого архiепископства. В 1039 р. чеський князь Бржетiслав перенiс останки Св. Войтеха до Праги. Св. Войтех нарiвнi iз Св. Вацлавом вважаеться патроном Чехii. В 999 р. Войтеха було канонiзовано i проголошено святим. Пошановуеться також в Польщi та Угорщинi.

Гашек висловлюе свою суб’ективну думку про цю iсторичну постать.




144


Свята Марiе, Мати Божа, змилуйся над нами! (нiм.)




145


На молитву! (нiм.)




146


«Сусанна в купальнi» – картина Рубенса чи Тiнторетто на вiдомий сюжет з бiбл. книги Пророка Даниiла (гл.13). Двое суддiв увiрвалися до лазнi, де купалася дружина судового чиновника Йоакiма i зажадали, щоб вона iм вiддалась. Пiсля вiдмови вони звинуватили ii у перелюбствi й засудили до смертi. Лише Даниiл, допитавши кожного суддю окремо, з’ясував неправду. Сусанну виправдали, а суддiв стратили.




147


…коли туди привезли святу воду з Лурда – мiсто у Францii, куди ходили католицькi паломники до статуi Божоi матерi, яка вважалась чудотворною i до джерела святоi води.




148


…крiм святого Серапiона – таких святих кiлька. Один – чернець-пустельник, уславився тим, що продавав себе у рабство, щоб проповiдувати Слово Боже заможним людям. Пом. в добровiльному вигнанствi 388 р. Другий – епископ у Єгиптi (пом. 365 р.). Ще один – герой «Легенди про сiмох сплячих» («Легенди про сiмох братiв») стражник рим. iмп. Децiя. Рятуючись вiд переслiдувань разом з шiстьма своiми братами, сховався в печерi. Імператор наказав замурувати iх живцем. Але Господь iх приспав. І коли вони прокинулися (в 447 р.) то вважали, що пройшла лише одна нiч. Вони вислали одного за харчами в Ефес. Коли люди довiдалися про цi дива, то захотiли iх побачити. Але всi семеро дуже швидко померли.




149


Люблю Святу Людмилу i Святого Бернарда… – Св. Людмила (870—921). Бабуся Св. Вацлава – чеського патрона. Пiдступно вбита у замку Тетiн. Канонiзована в ХІ ст.; Св. Бернард (Бернхард) з Аости (ХІ ст.) – нар. у Савоi. Був архiд’яконом в м. Аоста (бiля Турина). Разом з однодумцями в 1049 р. заснував монастир на гiрському перевалi (зараз Вел. СенБернар) у швейцарських Альпах на вис. 2473 м., де давав подорожнiм прихисток пiд час непогоди. Вивiв особливу породу собак (сенбернар), яка пристосована рятувати людей з-пiд снiгу пiсля лавин. Вважаеться покровителем альпiнiстiв та жителiв Альп. Зображувався в рясi Ордену августинiв з глечиком вина, зерном, блискавкою, а також – чортом, який лежить бiля його нiг. Його день вiдзначають 15 червня.

Не плутати iз Св. Бернардом Клервоським (1090—1153) – одним iз засновникiв Ордену бернардинцiв (цiстерцiанцiв).




150


І Швейк помандрував по елей, освячений епископом. А розшукати його куди важче, нiж живу воду в казках Божени Немцовоi. – Немцова Божена (1820—1862) – видатна чеська письменниця. Авторка збiрки «Народнi оповiдання та легенди», повiстей «Бабуся», «В замку i околицях» тощо. Героi Немцовоi – простi люди, якi вiдзначаються глибокою моральною чистотою i внутрiшньою духовною силою.




151


копайський бальзам – лiкувальна мазь.




152


Обрядове релiгiйне свято у католикiв.




153


Це справдi страшно, пане фельдкурате, люди зовсiм зiпсованi (нiм.).




154


Неповторне (лат.).




155


Дубно – мiсто в Украiнi, де у 1914—1915 рр. вiдбувалися запеклi боi мiж австро-угорською i росiйською армiями.




156


Нiш – мiсто в Сербii; Пiава – рiчка в Італii.




157


Вони штурмували Сокаль, Дубно, Нiш, Пiаву – Сокаль – мiсто в Галичинi.




158


Кошiрже – район у Празi.