Книга - Спадок

Спадок
Галина Гаврищук


На планетi Земля люди разом планують видиме життя ? своiми думками. Це наш спадок, про який не всi знають, але вiн реальний. Те, що ми бачимо навколо – тiльки вiдображення нашого несвiдомого сумарного сну.Ми живемо в морi мисле форм, якi залiтають в нашi буйнi голови, здебiльшого без запиту. Аналiз емоцiйного стану пiдкаже, чиi вони насправдi…«Спадок» при вiдкрие вiконце в цiй завiсi та дасть вiдповiдi на деякi болючi питання («за що?», «доки?», «хто винен?», «звiдки?»)…Познайомить з трьома векторами причин та наслiдкiв подiй, якi iснують у нашому тривимiрному просторi. Прицiлимось на вихiд iз зачарованого кола iз повторенням подiбних життевих ситуацiй з одним коренем причини… Та багато iнших речей, якi будуть помiтнi тим читачам, чиi проблеми спiв пали.Використанi елементи ченнелiнгу впливають безпосередньо на наш зв'язок iз свiдомiстю, яка на сьогоднiшнiй день не мае доступу до нашого сприймання через вiдчуття. Хронологiя книги виконана по черзi надходження живих пiдказок, якi супроводжували ii втiлення в життя…





Галина Гаврищук

Спадок





Частина перша





Птаха


Можливо, ми займаемось дурнею
Коли щось пишемо, сумлiнням пiддавшись…
Не думка, – запитання!
Воно летить у ввись.
І намiри благii, чи знати, що ти Є
Та можеш розказати про все, що не твое…

Передаемо слово, —
Це птаха, а не я iз вiчного летiла….
Як в сiтях полягла.
Чия вона? Вiд кого? Чи легко на душi?
Навiщо каламутить наш спокiй в самотi?

Їй треба серце наше!
Щоб тишу загубити…
Тодi не та це птаха, яку хочу любити…




1

Нема нiчого нового пiд Сонцем


«…Що було, – те i буде,

Що робилось, те i буде робитися.

І нема нiчого нового пiд Сонцем…»

    Евклезiаст.

… І все повторюеться – iсторiя, кризи, ситуацii у вiдносинах людських. Все б нiчого, але навiщо ж терпiння наше випробовувати, коли повторюеться лихо? І до коли? Допоки ми не усвiдомимо цю схему та не оволодiемо знаннями, яких бракуе щоб вийти з того зачарованого кола. Якщо будова тiла й духу досконала, то i всi подii в нашому життi мають правдиву основу… Ми самi можемо докопатись до причин та наслiдкiв нашоi ролi. Як прицiлимось, так i влучимо…


* * *

– Подивись на себе зверху.

– Навiщо? Хто ти?

– Подивись як ти сидиш, що робиш i як виглядаеш.

– Яке тобi дiло того що я роблю? Хто ти?

– Твоя свiдомiсть.

– Моя………….? Менi гаплик…

– Висновок безглуздий.

– Тодi це твое…, хм.

– Не мое, це розум.

– Хiба цi поняття рiзнi?

– Розум знаходиться в твоiй головi. А я тут, зверху. Мозок – це iдеальний природний комп’ютер, який зв’язаний зi мною нейронними iмпульсами та перекладае тобi ту iнформацiю, яку отримуе вiд мене. Але, по-своему, в залежностi вiд його можливостей.

– Оп! Це як? Процесор може бути слабший або сильнiший, натренований?

– В примiтивному розумiннi щось таке… Гм, не може бути, щоб ти на стiльки «тупила»…

– Я тебе зараз вiдправлю кудись… Чого тобi треба? Розлютити мене чи налякати? Я ж не чую нiякого голосу! Чиi це думки? Коли я стала телепатом? Чи з’iхала з глузду?… Боже мiй, Боже!

– Клас! Мене давно так не смiшили… Аж розряд пiшов! До слова – негативний.

– Чорний в тебе гумор… Мною трусить.

– Так ти змiнила полюс з цiкавостi на страх.

– Мама!.. Тихо, тихо. Ще разок… Хто ти i з чого ти складаешся? Я спокiйна, спокiйна…

– Я твоя свiдомiсть. Ти мене створила. Всi емоцii, думки, мрii, не виказанi образи i докори, всi книги якi ти читала, всi спостереження та почуття, любов i туга, радiсть та бiль, цiкавiсть i страхи, кожна твоя дiя, хвала, брехня та правда, бажання та невдоволення, зло i добро… Всi слова, якi злетiли з твоiх вуст, що ранили чи пiдтримували iнших. Все тут, в менi. Як i натхнення та бажання пiзнання. Це ти мене викликала на розмову, ти ризикнула i вийшла на контакт… Тобi набридло вiдчувати бiль, розчарування i миритися iз незнанням причин.

– А, це такий новий спосiб вiдчуття досвiду!

– Це не я сказала, а розум. Вiн все намагаеться ускладнити. Я розмовляю простими словами та поняттями, образами та спогадами про помилки чи досягнення. Наразi вiн керуе тобою замiсть мене i намагаеться втримати владу. Старайся…

– … Е-гей, де ти? Я хочу ще поговорити!

– Вiн мене прогнав…


* * *

Фiзичне тiло i душа утворюють таку саму ж пару, як розум та свiдомiсть. Душа як енергетична невидима клiтина Бога тримае в тонусi наше фiзичне тiло – передае йому енергiю, iнформацiю, попередження, повiдомляе причини хвороби, але ми ii не завжди розумiемо. Їi також можна назвати iнтуiцiею, голосом серця… Вона говорить емоцiями та почуттями, а люди аналiзують ii розумом, який мае iншу, допомiжну функцiю…

Розум належить явному тiлу. Вiн мислить, аналiзуе, запам’ятовуе, контролюе всi функцii органiзму та отримуе iмпульси вiд свiдомостi, яка знаходиться поза межами людського тiла. Його справа – перекласти вiдчуття на мову слова, творчостi, зв’язати всi деталi для того, щоб розпiзнати iстину. Але по факту на сьогоднi вiн отримав над людиною повну владу. Виконуе програму, яка блокуе душу i свiдомiсть та вiдмовляеться добровiльно спiвпрацювати з основними нашими провiдниками. Наш розум генiальний, кмiтливий i е скарбом для людини, але не единим складником загальних духовних можливостей. Якби зiбрати всi цiнностi докупи, то людина перетворилася б на земного бога, для якого нема нiчого неможливого…

Свiдомiсть кожноi людини – це складова загально-людськоi свiдомостi. І саме вона вiдображаеться на фiзичному планi буття кожноi краiни та планети в цiлому. Тiло i дух (те, чим людина дихае) завжди в гармонii. І говорити, що життя «не таке як хочеться», – означае що «не такий я». Адже щохвилини наша думка створюе новий баланс у ментальнiй сферi Землi… Тому людство едине.

Зробити кращим життя означае зцiлити себе повнiстю – тiло i душу, перетворити розум з господаря (поверхневi судження) на помiчника свiдомостi. Вiдновити функцii нашого живого багатогранного тiла. Ми можемо скористатися пiдказками та iнформацiею ментального поля Землi. Тiльки трiшечки заглибитися в себе…

Думки лiтають в просторi, виходять iз землi, води, вогню. Творець у них i в нас самих. Нiяке питання не залишаеться без вiдповiдi. Проблема наша не така й велика, – пiймати вiдповiдь та усвiдомити. Навчитись бачити та чути, вiдчувати та мислити по-своему, – не так, як прийнято кимось.

Ще е одна пара понять – яке питання, такого рiвня вiдповiдь. Назвемо носiя iнформацii, яку шукаемо, енергетичною сутнiстю чи провiдником. Людина сьогоднiшнього рiвня розвитку не мае доступу до п’ятого, шостого та сьомого вимiрiв, де до знань можна торкнутись напряму. Тому подружимось з тими, хто ii передае нам по запиту.

Не живi речi складаються з тоi самоi енергii, що i людина. Вiдмiннiсть тiльки в тому, що на них немае блоку, виставленого розумом. Запитувати можна навiть через дерево, яке переводить iнформацiю до нас без перешкод. І просити розум не втручатись у процес вiдчуття… Вiн послухаеться, не може суперечити нашим бажанням.

Для освоення нових навичок зчитування iнформацii для початку бажано подружитись з ручкою та папiрцем. Бо пiсля любого запитання йде миттева вiдповiдь. Та, от халепа, – швидкiсть ii звучання на фiзичному планi завелика для тих, хто починае вивчати букви. Слова можливо пригальмувати чуть, щоб записати, а потiм усвiдомити. Не знаю, як у кого буде… Але коли записувала я, то фрази наче чекали, допоки не з'явиться попередне слово на листочку.

І ще один важливий момент – писати те, що йде потрiбно не свiдомо, без розумового аналiзу. Це буде потiм, а пiд час фiксування потоку слiв треба писати всi «дурницi» (як буде здаватись) i вже iх розкручувати далi. Коли пiзнiше розбирала вiдповiдь, то кiлька разiв писала «не розумiю чому, як, навiщо, що це таке, простiше, ще простiше i т. д.». Перший клас, одним словом…

Схиляюсь до думки, що у кожного е своя особиста програма прийому вiдповiдей iз космосу чи мiкрокосмосу (iз себе тобто). Як на мене – для цього потрiбен особливий стан. Намагатись стати трохи пригальмованим, змученим i розчарованим, вiдпустити радiсть i бiль та (хай пробачать мене адепти) мати капельку скептицизму – не зациклюватись як перед боем. Результат не повинен вирiшувати вашу долю… Чи якось так – буде що буде чи навпаки… Або сприйняти експеримент з гумором, без страху i поклонiння. Бо ми тут головнi, все iнше нам у помiч.

Якщо хто боiться, то в цьому е сенс. Це тiло повiдомляе, що людина не готова. Тисячолiттями можливостi людей блокувалися, навiювались думки про немiч та непорушнiсть правил, про страх пiзнання та небезпеку бути iншими, нiж сiра бездумна маса…

Людину просто необхiдно було приспати, бо ii збiрний потенцiал з усiх паралельних свiтiв та часiв рiвняеться силi планети. А коли об’еднати людство в едине тiло, то i говорити годi. Що i казати про таемницю справжнього походження…

Приховати те знання можливо було тiльки у випадку позбавлення людей навичок спiлкування з своею свiдомiстю, небесним батьком чи матiр’ю, або iншими посланцями… Причому, до дуже мудрих та гордих собою (свого роду вчителiв стада, якi вважали себе вiдокремленими та бiльш пахучими, анiж пропащi) iнформацiя доходила у спотвореному розумовим аналiзом виглядi. Розум сприймав не думку провiдника, а паразита (чи нечистоi сутi), котрий пiдключився до нього i видавав своi iдеi за «голос бога», ще бiльше вганяючи людство у прiрву своiми порадами та вiдповiдями.

Існують енергii високоi та низькоi частоти. Високочастотна – енергiя Творця. Низькочастотною енергiею харчуються свого роду вiруснi присоски, якi видимi в четвертому вимiрi. Хоча, деяких паразитiв вдавалось навiть фотографувати чутливим об’ективом… Найжахливiшi – тi, котрих видно над аурою людини в районi голови… Саме вони утворюють блок мiж нашим розумом та свiдомiстю, навiюють програми поведiнки, котрi спонукають виробляти для них iжу. Для нас вони чужинцi…

Хотiло б ся коротше та простiше описати з ким ми можемо контактувати. Але не приемноi ноти не уникнути. І в мене було розчарування, коли я тiльки-но вникала в цю тему. Два роки тому в моему життi почались деякi випробування. Саме тодi я почала писати. Коли зараз оглядаюсь назад, то бачу – нiщо iнше б не заставило мене взяти ручку у ручку. Я була розчарована… Шукала вiдповiдь: «За що?». І мабуть, небесам стало мене жаль – зненацька я вiдчула баритон на фонi хору. Але злякатись не встигла, бо мене огорнуло спокоем. І безмежний простiр сяючого бiло-салатового кольору, який неначе був моею справжньою домiвкою. По вiдчуттях – нема нi осуду, нi жалю, тiльки тиха радiсть та любов… А ще якась незвична рiвнiсть… Нiби нема нi головного, нi неважливого… Єдине все, з матерii одноi. Як у тiлi нашому клiтина, з якоi складаеться все… А на землi – лиш мить, що пролiтае немов вiтер. Лиш нею я жила…

Наша думка про себе за звичай трохи вища, нiж реальнiсть – один полюс. Другий – занижена по недооцiнцi. Хвала тому, хто потрапляе в цiль. Небезпека вiд спiлкування з невiдомим таки мае мiсце. Якщо ви боiтесь через недовiру в себе чи хочете спробувати про «всяк випадок», – то на контакт може вийти якийсь «гуморист» i пiдлити страху.

Одна моя знайома про щось запитувала та явно вiдчувала миттеву вiдповiдь. Однак, при цьому була злякана. Коли спиталася: «Ти хто?», то почула вирок: «Остап»… Бiльше цього робила…

Те саме може трапитись у випадку недооцiнки чи надмiрноi самооцiнки, – вас можуть «присадити» та розчарувати. Тому ще раз наголошую на тому, щоб керуватись виключно спокiйним, медитативним станом, пiдкинутим життевими обставинами.

У нас е здiбностi Творця, бо ми енергетично зв’язанi. Добровiльна згода приеднатись до його програм дасть нам захищенiсть i вiдчуття спокою, любовi, спiвчуття i прощення. Ми – це Вiн i навпаки. Звiльнитись можливо тiльки наполовину. Людство – единий органiзм, тож вболiваймо за всiх…

Приеднатися до величi означае вiдчути себе земним богом. Це було в програмi нашого створення, допоки не втрутився вiрус у свiдомiсть… Можна назвати iх iншими словами – нечистий, нашi вади, енергетичнi вампiри, звiрi. Та i вiд цього можна вiдсахнутись, бо iх можна прогнати думкою, що вiрить в свою силу.

Також очистити свое мислення реально шляхом виходу за межi особистих iнтересiв. Власнi вади не керують людиною, коли вона стикаеться з проблемами «вищого гатунку». Така людина неначе перетворюеться на сонце i спалюе всiх своiх паразитiв. Пiсля цього вона пiд охороною свiтла.

Але це зовсiм не означае, що всi ii земнi проблеми зникнуть… Вони iй стануть байдужими через не важливiсть… І цiлком ймовiрно, що буде бiльше слiз… вiд спiвчуття. Зате зникнуть образи, провини, гординя, лють. Вона як бджiлка вилетить з вулика. А як людина – побачить, що працюе для себе i пасiчника.

…Коли ми вiдчуемо саме ТОЙ голос з серця, можуть политись сльози або здаватиметься, що це полiт над землею… Всерединi стане тепло i радiсно, зникне страх та з'явиться справжня вiра, яку не опишеш словом…


* * *

Задати перше запитання спонукав мене конфлiкт сiмейний.

…Коли ми почали сперечатись за дрiбнички, то однаково накопичували роздратування. За природне право кожного мати рiзнi точки зору на любi речi (!!!). Якби не це, – навряд чи щось змусило мене шукати у собi причину. Коли читала написане опiсля, то жахнулася, яким осудженням кипiла. Та побачила, як змiнилися думки моi пiсля роздумiв нехитрих. Вiдбився мiй спокiй у реальному життi… Адже, наш стан заразний…

А на початку я виписала iз конституцii усi своi права… Дочиталася, що критика е насильство i розкрутила тему вiдображення вiдносин у сiм'i на вiдносини мiж краiнами i так далi…

Раптом вiдчула до себе запитання:

– Чи перша ти це читаеш? Чи допомогло це комусь змiнити свiй внутрiшнiй свiт для всiх?

Я знiтилась i не знала що вiдповiсти. Далi вiдчуваю:

– Якщо поставиш перед собою цiль космiчного масштабу, всi сили свiтла злетяться тобi в помiч, i вiдповiдi зможеш осягнути. Тiльки не бiйся, страх видумали люди.

– А як я зрозумiю, чи правильна це вiдповiдь? Вiд кого? Адже нам шепотiти може щось, що не е свiтло?

– Якщо на серцi твоiм радiсть, i свiт обняти хочеш нiжно, творити хочеш i смiятись, будь певна – ти не помилилась. А руки опустились, тяжко, чи лють якась, неспокiй чи тривога, – сама знаеш звiдки. А шкоду зробиш словом своiм, – то не мое воно!

Записувала далi не мислячи, як пiд диктовку. Потiм написане розбирала, таке що невiдомим менi було ранiше.

– Чому писати стала я вiршами? Я не поет, i римою не захоплювалася надто.

– Вiршоване слово чисте. Із вишини воно, iз сфери неземноi. Послання надсилаються легкими хвилями всiх фраз. Тонкi тiла iх вiдчувають тодi, як вухо нерозумне. Дух почуе слово без вiдома тiла земного. Бо блок на вас, – його потрiбно зняти. Для чужих надто високе, не затушувати.

– Навiть якщо це моя фантазiя, – подумалось менi,– в нiй е якийсь сенс. Подивлюсь, до чого допишуся. Хай буде казка.

Коли свою ви станете писати книжку, запитуйте, – вiдчуете у собi вiдповiдь. Записуйте. І всьому написаному не довiряйте, допоки слово не ляже в текст вiршами. Вiд нього керуйтесь. Не мае слово звiрини нi форми гарноi, нi спокою опiсля. Почуйте серцем наче:

Дитинко моя! Чи знаеш ти, що я завжди з тобою?

Коли не розумiеш того, що бачиш, того, що твориться, —

Я тобi все поясню, – ти тiльки питайся i слухай!

Не бiйся слiз – моi вони. І як тремтиш, мороз проймае, —

Це – голос мiй, дитя мое. В тобi живу – пiзнай мене…

Тепер – борись i встань з колiн!

Твори, шукай, у даль дивись, щастя вiзьми, не падай тiльки…

Коли розум не зможе, то серце пiдкаже як усвiдомити все, що не ясно. Розберемось в аналогiях речей, в об’емному баченнi всього, що нас оточуе,– ситуацiй, причин, наслiдкiв… Бо усi нашi факти, судження, здогадки – на сьогоднi прямолiнiйнi. А живемо ми у тривимiрному просторi! І суть всього – не зовнiшне трактування, а об’емне.

Моя справа – вiдпустити пташку. Хто схоче – за нею полетить.




2

Спiльна вiдповiдальнiсть за помилку одного


«Для чого моiй волi судимою бути чужою совiстю?»…

    Бiблiя, 1-е послання до Коринфян.10: 29

Люди створенi для того, щоб почуття й емоцii своi плекати. А потiм дух переробляе iх в енергiю, якою заряджаеться усе кругом – темрява та свiтло, а також iнша суть.

Якщо емоцiю свою ви затиснули, не випустили з себе, – то функцiю людини не виконали. І нащо ви тодi? Почнете хворiти, – це душа намагаеться пояснити, що шкоду собi робите. Ви можете приглушити ii лiками, – тодi вже простiр буде тебе лiкувати по-своему… через обставини, якi душевний бiль несуть або приниження – варiантiв безлiч. Допоки не почнете цiкавитись, – чому все так, для чого?

Справжнi таемницi е простi й доступнi всякому, iх видно кожний день. Картина нашого життя – шамотна дошка. Чорне i бiле необхiдне однаково, бо на границi – перехiд до розвитку. Тодi е рiвновага.

– Що нам робити?

– Прийняти Темряву, у нiй знання. Вона жива.

– Як можемо не помiчати болю, любити за зневагу?

– Вона тут нi до чого, це звiрi чужi.

– Хворiють дiти. Це навiщо?

– Спасiння ваше. В них любовi i сили вижити найбiльше.

– А сльози матерiв? Нестерпно! І муки вiчнi…

– Скiльки жалю вiд спiвчуття приреченим! Не будь такого болю великодушного – загинуло б життя! Моi вони, тi дiтки. Чистi! Взiрець вони, добра складова. Всi невдоволенi – дивiться! Не смiйте плакати над тим, що не рiвняеться i близько до болю матерi святого. Слiпi ви стали, нерозумнi… Це вам наука! Не жорстокiсть, – любов моя i жертва дiток. Вiдомо iм було про муки ранiше, нiж народились. Посланцi це моi – для свiтла. Це ангели земнi. Так треба. Не в змозi ви все осягнути, тiльки крупицю… Не наробiть ви стiльки зла, – не було би такого. Та iх все бiльше… На жаль, серця жорстокi не пробити добром моiм, потрiбнi муки дiтей невинних… Рятуйте iх, пора змiнитись!

– А вiйни що? Також наука?

– Те ж саме майже, – i ще бiльше. Не було виходу тiй лютi i неспокою в серцях ваших. Немае винних i невинних, – едине тiло ви…, i хворе – пiддались нелюбовi тяжкiй. Агресори в сiм’i те ж саме, що у масштабi бiльшому – лиш хворi. Та в лютi вам не зрозумiти… Бо роздiлилися тiлами, забули едностi всю силу. Не знаете землi подяки, бо губите ii щоднини. Та, варта вам себе пiзнати, – все змiниться. Немае чарiв, що сковують людей навiчно. У вас живу. І цiннiсть ваша в тому, щоб воскресали ви. Щоб здогадались…

– Тебе я бачила у цвiтi. Це ти був?

– Я була.

– Ти жiнка?

– Я не маю статi. Для сина – батько, для дочки – мати. І там, i тут я одночасно. Як ваша мати, життя вам дала та волiла щасливими вас знати, дiти!

– Чому мене не зупиняла, коли я злилась на образи?

– Ти маеш право творити все на власний розсуд. Як хто сягав на твою волю, – ти так хотiла, нервувала. Твоi емоцii, дитинко, перетворились на отруту, якою нечисть вся наiлась, i збiльшилася сила зла на свiтi всiм.

– Якщо в менi ти, то чому не зупиняеш ворога мого?

– Не знаеш ти, що було би, коли б не втрутилося свiтло. Вiд долi злоi зупиняють завжди обох, наскiльки е можливим. Все ж, основнi творцi свого життя – е ви. І заражаете навколо всiх – як радiстю, так гнiвом – не говорячи нiчого! Дiточки, що помiж вас живуть, перепускають через себе усi вашi думки. А потiм вторять навiть мовi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/galina-gavrischuk/spadok/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.