Книга - Повне зібрання творів

Повне зiбрання творiв
Антуан де Сент-Екзюперi


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Збiрка творiв Антуана де Сент-Екзюперi – видатного французького письменника, людини яскравоi, дивовижноi i воiстину героiчноi долi. Багато творiв автора «Маленького принца» давно завоювали любов читачiв. «Земля людей» – найвiдомiший пiсля «Маленького принца» твiр, збiрка епiзодiв з життя автора, спогадiв, роздумiв про людей, iхню працю, що перетворюе землю, iх стосунки, думки та цивiлiзацiю. У 1939 роцi твiр вiдзначено Великою премiею роману Французькоi академii. До книжки також увiйшов роман «Военний пiлот» та повiсть «Нiчний полiт». Роман «Цитадель» – це спроба опанування свiту розумом, не марна, але безрезультатна, бо свiт для свого осягання потребуе iнструменту, набагато тоншого за розум. Це головна книга життя письменника, що дозволяе гiдно оцiнити масштаб його фiлософськоi спадщини.





Антуан де Сент-Екзюперi

Повне зiбрання творiв





Маленький принц



Присвячую Леоновi Верту[1 - Переклад iз французькоi Петра ТаращукаПерекладено за виданням: Antoine de Saint-Exupеry. Le Petit Prince. – 1943.]




Я перепрошую дiтей за присвяту цiеi книжки дорослому чоловiковi. Я маю поважне виправдання: цей дорослий – мiй найщирiший приятель у свiтi. Я маю i друге виправдання: вiн здатний розумiти все, навiть дитячi книжки. Я маю ще й трете виправдання: вiн живе у Францii, де голодуе i мерзне. Тому вiн потребуе розради. Якщо цих усiх виправдань не досить, я хочу присвятити цю книжку дитинi, якою колись був той дорослий. Усi дорослi спершу були дiтьми. (Але мало хто з них пам’ятае про це). Тож я виправляю свою присвяту:



Присвячую Леоновi Верту, коли вiн був хлопчиком







Роздiл I


У шiсть рокiв у книжцi про пралiс, яка мала назву «Невигаданi пригоди», я побачив одного разу чудовий малюнок. Вiн зображував змiя боа, що ковтав якогось хижака. Ось копiя того малюнка.








У тiй книжцi писали: «Змii боа ковтають свою здобич цiлою, не жують ii. Потiм боа не здатнi ворушитись i сплять пiвроку, поки перетравлять».

Тодi я багато думав про пригоди в джунглях i зрештою й сам намалював кольоровим олiвцем свiй перший малюнок. Мiй малюнок номер 1. Вiн був отакий:








Я показав свiй шедевр дорослим i запитав, чи страшно iм вiд малюнка.

«Чому вiд капелюха мае бути страшно?» – здивувались вони.

Але ж на моему малюнку був не капелюх. Малюнок зображував змiя боа, що перетравлював слона. Тодi я намалював середину змiя, щоб дорослi таки зрозумiли. Дорослi завжди потребують пояснень. Мiй малюнок номер 2 був отакий:








Але дорослi порадили кинути малювати змiiв боа, розрiзаних або цiлих, i взятися натомiсть до географii, iсторii, арифметики i граматики. Саме отак, у шестирiчному вiцi, я й зрiкся блискучоi кар’ери художника. Я зневiрився, бо обидва моi малюнки не мали успiху. Дорослi, коли самi, нiколи нiчого не розумiють, а дiтям нудно завжди i щоразу пояснювати iм.

Тож я був змушений обрати iнший фах i навчився пiлотувати лiтаки. Я лiтав потрохи в усьому свiтi. Географiя справдi стала менi у великiй пригодi. Тiльки глянувши, я зразу мiг сказати, чи внизу Китай чи Аризона. Таке знання неоцiненне, якщо заблукав серед ночi.

Протягом свого життя менi не раз траплялося знайомитись iз багатьма серйозними людьми. Я довго жив серед дорослих. Я бачив iх зблизька. Але моя думка про них стала не набагато кращою.

Коли я натрапляв на дорослого, що видавався бодай трохи прозiрливим, я робив над ним експеримент i показував свiй малюнок номер 1, який завжди мав iз собою. Менi кортiло дiзнатися, чи цей дорослий справдi тямущий. Але я завжди чув у вiдповiдь: «Це капелюх». Тодi я вже не розповiдав йому анi про змiiв боа, анi про давнi лiси, анi про зорi. Переходив на його рiвень. Розмовляв про бридж, гольф, полiтику й краватки. А дорослий радiв знайомству з таким розважливим чоловiком.




Роздiл II


Тож я жив отак сам, не маючи нiкого, з ким можна щиро порозмовляти, аж поки шiсть рокiв тому в Сахарськiй пустелi сталася аварiя. Щось поламалося в моторi лiтака. Я не мав нi механiка, нi пасажирiв i вирiшив спробувати сам узятися за складний ремонт. Для мене то було питання життя або смертi. Питноi води я мав щонайбiльше на тиждень.

Першого вечора я заснув на пiску за тисячу миль вiд усiх населених земель. Я був ще самотнiший, нiж моряк iз розтрощеного бурею корабля на плоту серед океану. Тож уявiть собi мiй подив, коли вдосвiта мене розбудив дивний голосок. Вiн просив:

– Будь ласка, намалюй менi баранця!

– Га?

– Намалюй менi баранця…

Я зiрвався на рiвнi ноги, немов уражений блискавкою. Протер очi. Глянув навколо. Побачив малого й дуже дивного хлопчика, що поважно дивився на мене. Ось його найкращий портрет, який згодом я змiг намалювати. Але мiй малюнок, звичайно, аж нiяк не такий чарiвний, як модель. І тут винен не я. Як я мав шiсть рокiв, дорослi вiдохотили мене вiд кар’ери художника, i я нiчого не навчився малювати, крiм боа – цiлих i розрiзаних.

Я вирячив очi з подиву й роздивлявся ту постать. Не забувайте, я опинився за тисячу миль вiд усiх населених земель. А втiм, анiтрохи не здавалося, нiби той хлопчик заблукав, вмирае вiд утоми, спраги чи страху. Вiн аж нiяк не скидався на дитину, загублену серед пустелi за тисячу миль вiд людських осель. Коли я нарештi спромiгся подати голос, то запитав:

– Але… що ти тут робиш?

А вiн повторив, тихесенько, наче щось дуже серйозне:

– Будь ласка… намалюй менi баранця…

Коли таемниця надто разюча, не смiеш не коритися iй. Хоч якими безглуздими видалися менi тi дii за тисячу миль вiд усiх населених мiсць, i то в смертельнiй небезпецi, я дiстав iз кишенi аркуш паперу й ручку. І раптом пригадав, що вивчав передусiм географiю, iсторiю, арифметику та граматику, i (не без дрiбки лихого гумору) сказав хлопчику, що не вмiю малювати. Та вiн наполягав:

– Пусте. Намалюй менi баранця.

Я нiколи не малював баранцiв, тож знову намалював йому один iз двох малюнкiв, на якi був здатний. Зобразив цiлого боа. І був приголомшений, почувши заперечення хлопчика:

– Нi-нi! Я не хочу слона в утробi боа. Цей змiй украй небезпечний, а слон надто великий. А в мене все маленьке. Менi треба баранця. Намалюй менi баранця.

Тож я намалював.








Хлопчик уважно роздивився й мовив:

– Нi! Цей уже тяжко хворий. Намалюй менi iншого.

Я намалював:








Мiй приятель лагiдно, поблажливо всмiхнувся:

– Ти ж i сам добре бачиш… це не баранець, а баран.

У нього роги…

Тож я намалював ще раз:








Але й цей малюнок не схвалили, як i решту:

– Цей надто старий. Я хочу баранця, який житиме довго.

Менi вже уривався терпець, бо я квапився розбирати мотор, тож я нашкрябав отакий малюнок.








І пояснив:

– Це ящик. Баранець, якого ти хочеш, там усерединi.

Але я дивом дивувався, побачивши, як прояснiло обличчя мого малого суддi:

– Вiн точнiсiнько такий, як я хотiв! Як по-твоему, баранцевi треба багато трави?

– Чого ти запитуеш?

– Бо в мене все маленьке…

– Йому вистачить. Я намалював тобi малого баранця.

Хлопчик нахилився над малюнком:

– Не такого вже й малого… Ти ба! Вiн заснув…

Отак я познайомився з Маленьким Принцом.








Ось його найкращий портрет, який згодом я змiг намалювати.




Роздiл III


Я довго не мiг збагнути, звiдки з’явився Маленький Принц. Вiн ставив менi багато запитань, але, здаеться, нiколи не чув моiх. Тiльки випадково мовленi слова мало-помалу розкрили менi його таемницю. Скажiмо, вперше помiтивши мiй лiтак (я не малюватиму його, для мене це надто складно), вiн запитав:

– Що це за рiч?

– Це не рiч. Вiн лiтае. Це лiтак. Мiй лiтак.

Я пишався, сказавши малому, що вмiю лiтати. А вiн аж вигукнув:

– Як? Ти впав iз неба?

– Авжеж, – скромно кивнув я.

– Ох! Яка дивина!..

Маленький Принц задзвенiв переливчастим смiхом, що страшенно роздратував мене. Я не хочу, щоб iз мого лиха смiялися. А потiм хлопчик додав:

– Що ж, отже, й ти небесний прибулець! А з якоi планети?

Я одразу побачив просвiт у таемницi його присутностi й притьмом запитав:

– То ти з iншоi планети?

Та хлопчик не вiдповiв. Вiн похитував головою, пильно роздивляючись мiй лiтак:

– У такому ти й справдi не мiг прибути здалеку…

Хлопчик надовго поринув у роздуми. Потiм, дiставши з кишенi баранця, прикипiв очима до свого скарбу.








Уявiть собi, як мене здивувало оте напiвпризнання про «iншi планети». Я спробував дiзнатися бiльше:

– Хлопчику, звiдки ти? Ти кажеш «у мене», де це? Куди ти хочеш забрати баранця?

Вiн вiдповiв пiсля мовчазних роздумiв:

– Ящик, який ти дав, добрий тим, що вночi буде баранцевi за кошару.

– Звичайно. А якщо ти такий дбайливий, я дам тобi ще й мотузку припинати його вдень. І кiлочок.

Моi слова, здаеться, приголомшили Маленького Принца.

– Припинати? Що за дурниця!

– Бо, якщо не припнути, вiн пiде невiдомо куди i заблукае…

Мiй приятель знову розсмiявся:

– І куди, по-твоему, вiн пiде?

– Куди завгодно. Куди очi спадуть…

Але Маленький Принц, споважнiвши, заперечив:

– Пусте, таж у мене таке все малесеньке!

І, мабуть, сумовито, додав:

– Куди очi спадуть, далеко не зайдеш…









Роздiл IV


Отак я дiзнався другу вкрай важливу рiч: планета, з якоi прибув Маленький Принц, навряд чи бiльша за будинок!

Це не дуже й здивувало мене. Я знав: крiм великих планет, як-от Земля, Юпiтер, Марс i Венера, яким дали назви, е сотнi iнших планет, iнколи таких малих, що iх насилу можна помiтити в телескоп. Коли який-небудь астроном вiдкривае одну з таких планет, вiн дае iй номер замiсть назви. Називае, наприклад, астероiд 3251.

Я маю поважнi причини думати, що планета, з якоi прибув Маленький Принц, – астероiд B-612. Цей астероiд бачив тiльки раз у телескоп один турецький астроном 1909 року.








Потiм вiн провiв велику демонстрацiю свого вiдкриття на Мiжнародному конгресi астрономiв. Але нiхто йому не повiрив через його вбрання. Адже дорослi отакi.








На щастя для репутацii астероiда B-612, один турецький диктатор пiд страхом смертi звелiв своему народовi одягатися по-европейському. Астроном, одягнувшись у дуже елегантний костюм, повторив свою демонстрацiю 1920 року. Цього разу всi погодилися з ним.








Я повiдомляю вам такi подробицi про астероiд B-612 i назвав його номер тiльки через дорослих. Адже дорослi люблять цифри. Коли розповiсти iм про нового приятеля, вони нiколи не запитають про головне. Нiколи не поцiкавляться: «Який у нього голос? Якi iгри вiн любить? А вiн збирае метеликiв?» Натомiсть запитують: «Скiльки йому рокiв? Скiльки в нього братiв? Скiльки вiн важить? Скiльки заробляе його батько?» Тiльки почувши цi цифри, iм здаеться, нiби вони знають його. Якщо розказати дорослим: «Я бачив гарний будинок iз рожевоi цегли, з геранню у вiкнах i голубами на покрiвлi», – вони не зможуть уявити собi той будинок. Їм треба казати: «Я бачив будинок за сто тисяч франкiв». І тодi вони вигукнуть: «Яка краса!»

Тож якщо казати дорослим: «Доказом iснування Маленького Принца е те, що вiн був милий, смiявся й хотiв мати баранця. Якщо хочуть баранця, значить, iснують», вони знизують плечима i вважають вас за дитину! Та якщо повiдомити: «Планета, з якоi вiн прибув, – астероiд B-612», тодi вони будуть переконанi й дадуть вам спокiй зi своiми запитаннями. Отакi вони. Не слiд дорiкати iм за це. Дiти повиннi бути дуже поблажливi до дорослих.

Але, звичайно, нам, тим, хто розумiе життя, нам начхати на цифри! Я б хотiв почати цю книжку, як чарiвну казку. Я б хотiв написати:

«Був собi колись Маленький Принц, що жив на планетi, тiльки трохи бiльшiй за нього, i хотiв мати приятеля…» Для тих, хто розумiе життя, в цих словах було б набагато бiльше правди.

Бо я не хочу, щоб мою книжку читали легковажно. Я вiдчуваю страшенний смуток, розповiдаючи цi спогади. Вже шiсть рокiв, як мiй приятель зник разом зi своiм баранцем. Якщо я намагаюся тут описати його, то тiльки тому, щоб не забути. Дуже сумно забувати приятеля. Не кожному судилося мати приятеля. Адже, забувши, i я можу стати таким, як дорослi, що цiкавляться тiльки цифрами. Саме тому я купив коробку з фарбами та олiвцi. В моему вiцi важко знову братися до малювання, якщо я нiколи не пробував намалювати щось iнше, крiм – у шiсть рокiв – боа цiлого i боа розрiзаного! Я намагатимусь, звичайно, малювати портрети якомога ближче до оригiналу. Але зовсiм не певен, що менi вдасться. Один малюнок годиться, а другий уже не схожий. Я трохи не вгадав зрiст. Тут Маленький Принц завеликий. А тут замалий. Я вагаюся i щодо барв його одягу. Тож пробую малювати i так, i так, бiльш-менш щось виходить. Зрештою, я можу помилитися в деяких важливих деталях. Але менi слiд вибачити. Мiй приятель нiколи нiчого не пояснював. Певне, думав, я такий, як вiн. Та я, на жаль, не вмiю бачити баранцiв у ящику. Я, мабуть, трохи такий, як дорослi. Мабуть, постарiв.




Роздiл V


Щовечора я дiзнавався щось про планету Маленького Принца, про те, як вiн покинув ii, про його подорож. Мало-помалу, пiд час принагiдних роздумiв про його слова, менi розкрилася правда. Скажiмо, третього дня я почув про таке лихо, як баобаби.

І знову-таки завдяки баранцевi, бо Маленький Принц раптом запитав мене, немов опанований тяжким сумнiвом:

– А правда, що баранцi iдять кущi?

– Так, правда.

– Ох! Як добре!

Я не розумiв, чому так важливо, щоб баранцi iли кущi. Але Маленький Принц додав:

– Отже, iдять i баобаби?

Я розповiв Маленькому Принцовi, що баобаби – не кущi, а дерева, великi, наче церкви, тож, якби вiн узяв iз собою цiле стадо слонiв, воно б не з’iло одного баобаба.

Почувши про стадо слонiв, Маленький Принц засмiявся:

– Довелося б ставити iх один на одного…








Проте розважливо додав:

– Баобаби, до того як виростуть, народжуються маленькi.

– Авжеж! Але чому ти хочеш, щоб твоi баранцi iли маленькi баобаби?

– Гаразд, побачимо! – вiдповiв Маленький Принц, мов iшлося про щось очевидне. Менi довелося добряче помiзкувати, щоб самотужки зрозумiти його клопiт.

На планетi Маленького Принца, як i на всiх планетах, росли i добрi трави, i бур’яни. Тобто було й добре насiння добрих трав, i лихе насiння бур’янiв. Але ж насiння невидиме. Воно спить у таемних закутках землi, аж поки котрiйсь насiнинi заманеться прокинутись. Тодi вона потягуеться, i спершу несмiливо пускае до сонця гарненьку безневинну стеблинку. Якщо то стеблинка редьки або троянди, можна дати iй рости, як вона хоче. Та якщо бур’ян, треба одразу вирвати рослину, тiльки-но впiзнаеш ii. Але на планетi Маленького Принца було ще й страхiтливе насiння, – насiння баобабiв. Земля планети була заражена ним. А баобаба, якщо пiзно взятися за нього, вже нiколи не пощастить позбутися. Вiн захаращуе всю планету. Пронизуе ii своiм корiнням. А якщо планета дуже мала, а баобабiв надто багато, вони розiрвуть ii.








– Усе залежить вiд дисциплiни, – сказав менi згодом Маленький Принц. – Уранцi, вмившись, треба ретельно прибрати i планету. Треба змушувати себе регулярно виривати баобаби, тiльки-но можна вiдрiзнити iх вiд троянд, на якi вони, молоденькi, страшенно схожi. Ця робота, хоч i дуже нудна, аж нiяк не важка.

Якось Маленький Принц порадив менi постаратись i намалювати гарний малюнок, щоб цю потребу добре зрозумiли й дiти на моiй планетi.

– Якщо вони коли-небудь пустяться в подорож, – сказав вiн, – це може стати iм у пригодi. Інколи свою роботу можна вiдкласти на потiм i не буде нiякоi шкоди. Але, як е баобаби, це завжди катастрофа. Я знав одну планету, де жив ледар. Вiн знехтував три кущики…








За описом Маленького Принца я намалював ту планету. Я не люблю прибирати тон моралiста. Але про небезпеку баобабiв знають так мало, а ризики, яких зазнае недбайливий на астероiдi, такi великi, що цього разу я зроблю виняток i позбудуся своеi стриманостi. Я кажу: «Дiти! Стережiться баобабiв!» Саме з метою попередити моiх приятелiв про небезпеку, поряд з якою вони, як i я, ходять вiддавна, навiть не здогадуючись про неi, я так ревно працював над цим малюнком. Наука, яку я даю, варта докладених зусиль. Ви, може, запитаете: «Чому в цiй книжцi немае iнших малюнкiв, не менш величних, нiж малюнок баобабiв?» Вiдповiдь дуже проста: я намагався малювати, але в мене не вийшло. А коли малював баобаби, мене надихало чуття нагальностi.




Роздiл VI


Ох! Маленький Принце, мало-помалу я зрозумiв отак твое мале i сповнене смутку життя. Ти давно вже не мав нiякоi iншоi розваги, крiм змоги милуватись, як сiдае лагiдно сонце. Я дiзнався про цю нову подробицю вранцi четвертого дня, коли ти сказав менi:

– Я дуже люблю дивитись, як сiдае сонце. Ходiмо гляньмо, як воно сiдае.

– Таж треба зачекати.

– Чого?

– Зачекати, щоб сонце сiдало.

Спершу ти дуже здивувавсь, а потiм нестримно розреготався. І сказав:








– Я й досi думаю, нiби я в себе!

Справдi. Коли в США полудень, сонце, як знають усi, у Францii вже сiдае. Було б досить мати змогу добутись до Францii за хвилину, щоб бачити, як заходить сонце. На жаль, до Францii дуже далеко. А на твоiй маленькiй планетi тобi досить переставити стiлець на кiлька крокiв. Ти милувався призахiдним сонцем щоразу, коли хотiв бачити його…

– Одного дня я бачив, як сонце сiло сорок чотири рази!

А трохи згодом ти додав:

– Знаеш… коли страшенно сумно, я люблю дивитись, як сiдае сонце…

– Отже, того дня, коли сорок чотири рази сiло сонце, тобi було страшенно сумно?

Але Маленький Принц не вiдповiв.




Роздiл VII


П’ятого дня, знову-таки завдяки баранцевi, менi розкрилася таемниця життя Маленького Принца. Зненацька, без вступу, немов пiсля довгих мовчазних роздумiв, вiн запитав:

– А якщо баранець iсть кущi, то iсть i квiти?

– Баранець iсть усе, на що натрапить.

– Навiть якщо квiти мають колючки?

– Так, навiть квiти, якi мають колючки.

– Тож навiщо тодi колючки?

Я не знав. Я тодi щосили намагався вiдкрутити один надмiру затягнутий болт авiацiйного мотора. Я мав чим перейматися, бо аварiя, як я бачив, виявилась надто тяжкою, а мiзернi рештки питноi води спонукали боятися ще гiршого.

– Навiщо ж колючки?

Маленький Принц, поставивши запитання, вже нiколи не зрiкався його. Мене дратував неподатливий болт, i я бовкнув, аби сказати що-небудь:

– Тi колючки – непотрiб, це лише злоба, притаманна квiтам!

– Ох!

Та, помовчавши, Маленький Принц злiсно кинув менi:

– Я не вiрю тобi! Квiти кволi. Наiвнi. Вони заспокоюють себе, як можуть. Думають, нiби страшнi своiми колючками…

Я не вiдповiв. Саме тодi я казав собi: «Якщо цей болт i тепер не пiддасться, я виб’ю його молотом, i вiн розлетиться на друзки». Маленький Принц знову урвав моi роздуми:

– Тож, ти думаеш, квiти…

– Та нi! Нi! Нiчого я не думаю! Я бовкнув казна-що. Я переймаюся серйозними речами!

Маленький Принц приголомшено глянув на мене:

– Серйозними речами!

Вiн дивився на мене, як я з молотком у руцi i з чорними вiд мастила пальцями нахилився над предметом, який видавався йому гидким.

– Ти розмовляеш, як дорослi!

Вiд цих слiв я засоромився. А вiн, не знаючи жалю, додав:

– Ти все плутаеш… усе змiшуеш!

Маленький Принц справдi дуже роздратувався i струснув пiд вiтром золотавим волоссям:

– Я бачив планету, де жив один червонопикий добродiй. Вiн нiколи не нюхав жодноi квiтки. Нiколи не дивився на зорi. Нiколи нiкого не любив. Нiколи нiчого не робив, а тiльки додавав цифри. І цiлiсiнький день повторював, як i ти: «Я серйозна людина! Я серйозна людина!» – i вiд цих слiв аж надимався з пихи. Але це не людина, а гриб!

– Хто?

– Гриб!

Маленький Принц тепер аж збiлiв вiд гнiву:

– Уже мiльйони рокiв, як квiти озброюються колючками. І мiльйони рокiв, як баранцi однаково iдять квiти. Невже це не серйозно – намагатися зрозумiти, чому квiти завдають собi таких мук, щоб мати колючки, якi нiколи не стають у пригодi? Невже це пусте – вiйна баранцiв i квiтiв? Невже ця вiйна не серйознiша й не мае бiльшого значення, нiж пiдрахунки гладкого червонопикого добродiя? А якщо я знав едину у свiтi квiтку, яка, крiм моеi планети, бiльше нiде не росте, а якийсь баранець може, раз укусивши, знищити ii, отак, коли-небудь уранцi, i навiть не збагне, що скоiв, – невже це пусте?

Маленький Принц аж пашiв, а згодом озвався знову:

– Якщо любити квiтку, яка iснуе тiльки в одному екземплярi серед мiльйонiв i мiльйонiв зiр, тодi для щастя досить тiльки дивитися на них. Тодi можна казати собi: «Моя квiтка десь там…» Та, якщо баранець з’iсть квiтку, здаватиметься, немов раптом згасли всi зорi! Невже це пусте?

Маленький Принц не змiг говорити далi. Вiн раптом розридався. Опустилася нiч. Я кинув iнструменти. Менi стали байдужi й молоток, i болт, навiть спрага i смерть. Адже на зорi, на планетi, i то моiй, на Землi, е Маленький Принц i його треба втiшити! Я обняв малого. Колисав його. Сказав йому:

– Квiтцi, яку ти любиш, нiщо не загрожуе… Я намалюю баранцевi намордник… Намалюю твоiй квiтцi огорожу… Я…» Я не дуже знав, що казати. Я почувався вкрай незграбним. Я не знав, як пiдступити до Маленького Принца, як порозумiтися з ним… Краiна слiз напрочуд загадкова.









Роздiл VIII


Невдовзi я бiльше дiзнався про ту квiтку. На планетi Маленького Принца завжди росли простенькi квiти, прикрашенi одним рядочком пелюсток, тi квiти не займали мiсця й нiкому не заважали. Вранцi вони з’являлися в травi, а ввечерi гаснули. А ця квiтка проклюнулась одного дня з насiнини, принесеноi невiдомо звiдки, i Маленький Принц пильно придивлявся до паростка, не схожого на iншi. То мiг бути новий вид баобаба. Але кущик швидко припинив рости й почав готувати квiтку. Маленький Принц, споглядаючи формування величезного пуп’янка, вiдчував, що вiн розпукне чимсь дивовижним, але квiтка в затишку рiдноi зеленоi хатки нескiнченно довго готувалася розкрити свою красу. Ретельно добирала кольори. Повагом одягалася, одна за одною розправляла пелюстки. Вона не хотiла постати зiжмаканою, наче квiти маку. Вона хотiла з’явитися тiльки в повному сяевi своеi краси. Ох! Так, вона страшенно кокетувала! Тому ii таемничий туалет тривав нескiнченнi днi. Аж раптом якось уранцi, саме тодi, коли сходило сонце, квiтка показалася.

І, попрацювавши з такою докладнiстю, позiхнула i мовила:

– Ох! Я насилу прокинулась… Перепрошую… Я ще не встигла причепуритися…

А Маленький Принц не мiг стримати захвату:

– Яка ви гарна!

– Правда ж? – тихесенько запитала квiтка. – Та й народилася водночас iз сонцем…








Маленький Принц здогадався, що квiтка не дуже скромна, але ж як вона зворушувала й чарувала!

– Здаеться, вже пора снiдати, – одразу додала квiтка, – то чи не була б ваша ласка подбати про мене?

Збентежившись, Маленький Принц пiшов по лiйку зi свiжою водою й полив квiтку.








І отак та квiтка зi своiм хворобливим марнославством дуже скоро почала по-всякому дошкуляти Маленькому Принцовi. Скажiмо, одного разу, пишаючись своiми чотирма колючками, сказала йому:

– Нехай спробують напасти на мене тигри зi своiми пазурами!








– На моiй планетi немае тигрiв, – пояснив Маленький Принц, – та й тигри не iдять трави.

– Я не трава, – лагiдно заперечила квiтка.

– Перепрошую..

– Тигри нiколи не злякають мене, але я дуже боюся протягiв. Сподiваюсь, ширма у вас е?

«Дуже боюся протягiв… не щастить, як для квiтки, – подумав Маленький Принц. – Ця квiтка не з простих…»

– А ввечерi накриете мене ковпаком. У вас дуже холодно. Поганеньке мiсце. Там, звiдки я прибула…

Але квiтка урвала себе. Адже ii принесло у формi насiнини. Вона не могла знати iнших свiтiв. Принижена, що мало не вдалася до такоi наiвноi брехнi, квiтка двiчi або тричi вдавано кашлянула, щоб Маленький Принц вiдчув свою провину:

– Де ширма?

– Та я б уже принiс, а ви розмовляли зi мною!

Тодi квiтка кашлянула гучнiше, щоб Маленький Принц таки вiдчув докори сумлiння.








Отак Маленький Принц, незважаючи на всю вiру своеi любовi, дуже скоро засумнiвався в квiтцi. Вiн серйозно сприймав ii пустi слова й почувався вкрай нещасним.

– Не треба було слухати ii, – якось звiрився вiн менi, – нiколи не слiд дослухатися до квiтiв. Треба милуватись ними i вдихати iхнi пахощi. Вiд моеi квiтки вся планета стала духмяною, але я не вмiв насолоджуватись цим. Отi балачки про пазурi, якi так роздратували мене, мали б розчулити мене…

Признався Маленький Принц i в iншому:

– Я тодi нiчого не мiг зрозумiти! Я мав би судити про квiтку з ii дiй, а не слiв. Вона дарувала менi духмянiсть i сяево. Я нiколи не повинен був тiкати! Я мав би здогадатися про ii нiжнiсть, приховану жалюгiдними хитрощами. Квiти такi суперечливi! Я був надто юний, щоб умiти любити.









Роздiл IX


Думаю, Маленький Принц скористався для втечi диким птаством, яке летiло у вирiй. Уранцi в день вiд’iзду вiн ретельно прибрав свою планету. Старанно потрусив сажу у вулканах. Вiн мав два незгаслi вулкани. На них дуже зручно грiти вранцi снiданок. Мав i один згаслий вулкан. Але, як казав Маленький Принц, нiколи не знаеш! Тож вiн пошурував кратер i згаслого вулкана. Якщо вулкани добре прочищенi, вони горять потихеньку i стало, без вивержень. Вулканiчнi виверження – немов сажа, яка загоряеться в коминi. Рiч очевидна, на нашiй Землi ми надто малi, щоб трусити сажу у вулканах. Саме тому вони завдають нам такого великого клопоту.













Крiм того, Маленький Принц вирвав, трохи засмутившись, останнi паростки баобабiв. Вiн думав, що вже нiколи не захоче повернутися. Але того ранку всi звичайнi роботи видалися йому справжньою насолодою. Востанне поливши квiтку i готуючись накрити ii ковпаком, вiн вiдчув, що йому хочеться плакати.

– Прощавай! – сказав вiн квiтцi.

Вона не вiдповiла.

– Прощавай! – повторив Маленький Принц.

Квiтка кашлянула. Але аж нiяк не через застуду.

– Я була дурна, – нарештi озвалася вона. – Прошу, вибач менi. Постарайся бути щасливим.

Маленький Принц здивувався, не почувши докорiв. Збентежився й зацiпенiв, тримаючи ковпак у руках. Вiн не розумiв тiеi лагiдностi та спокою.

– Авжеж, я люблю тебе, – казала далi квiтка. – Я сама винна, що ти нiчого не знав про це. Зрештою, це пусте. А от ти був не меншим дурнем, нiж я. Постарайся бути щасливим… Лиши той ковпак. Я не хочу його.

– Але ж вiтер…

– Я не така вже й застуджена… Менi добре вiд свiжого нiчного повiтря. Я ж квiтка.

– Але ж тварини…

– Таж треба менi годувати двi чи три гусенi, якщо хочу побачити метеликiв! Здаеться, вони дуже гарнi. Як не вони, хто ще провiдае мене? Ти будеш далеко. А якщо трапляться великi тварини, я не боюсь нiчого. Я маю пазурi.

Квiтка простодушно показала своi чотири колючки. Потiм додала:

– Не зволiкай отак, це дратуе. Ти вирiшив пiти. Іди.

Квiтка не хотiла, щоб Маленький Принц бачив, як вона плаче. Та квiтка була дуже горда…




Роздiл X


Маленький Принц опинився в районi астероiдiв 325, 326, 327, 328, 329 i 330. Вiн почав вiдвiдувати iх, щоб мати якусь роботу i чогось навчитися.

На першому астероiдi жив король. Вбраний у пурпур та горностаi, вiн сидiв на простенькому, але однаково величному тронi.








– Ага! Ось i пiдданий! – вигукнув король, помiтивши Маленького Принца.

А Маленький Принц запитав себе:

«Як вiн мiг упiзнати мене, ще нiколи не бачивши?»

Вiн не знав, що королям свiт видаеться спрощеним. Для них усi люди пiдданi.

– Пiдiйди, щоб я краще бачив тебе, – звелiв король, пишаючись, що нарештi вiн бодай для когось король.

Маленький Принц пошукав очима, де сiсти, але всю планету вкривала розкiшна горностаева мантiя. Тож вiн i далi стояв, а бувши втомленим, позiхнув.

– Позiхи в присутностi монарха суперечать етикетовi, – зауважив король. – Я забороняю тобi позiхати.

– Та я не годен стриматись, – вiдповiв, засоромившись, Маленький Принц. – Я довго подорожував, не спав…

– У такому разi, – мовив король, – я наказую тобi позiхати. Я вже багато рокiв не бачив, щоб хтось позiхав. Позiхи для мене – рiч цiкава. Ну ж бо! Позiхай! Це наказ!

– Я бентежуся… я не можу, – зашарiвся Маленький Принц.

– Гм-м! Гм-м! – протягнув король. – Тодi я… наказую тобi iнколи позiхати, а iнколи…

Вiн щось бурмотiв i видавався роздратованим.

Адже король, власне, прагнув, щоб його владу поважали. Вiн не терпiв непокори. То був абсолютний монарх. Але, сповнений доброти, давав розумнi накази.

– Якби я наказав, – просторiкував вiн, – генераловi обернутись у морського птаха i якби генерал не виконав наказу, то завинив би не генерал, а я.

– Можна менi сiсти? – несмiливо запитав Маленький Принц.

– Я тобi наказую сiсти! – вiдповiв король, величним жестом пiдiбравши полу горностаевоi мантii.

А Маленький Принц дивувався. Планета малесенька. Чим той король мiг правити?

– Ваша Величносте, – озвався вiн, – перепрошую, що запитую вас…

– Я тобi наказую запитати мене! – похапцем кинув король.

– Ваша Величносте… чим ви правите?

– Усiм, – з величною простотою вiдповiв король.

– Усiм?

Король скромним жестом показав на свою планету, iншi планети й на зорi.

– Цим усiм? – перепитав Маленький Принц.

– Цим усiм, – пiдтвердив король.

Адже цей монарх був не тiльки абсолютним, а й усесвiтнiм.

– І зорi коряться вам?

– Звичайно, – кивнув король. – Ту ж мить. Я не терплю непокори.

Така могутнiсть сповнила Маленького Принца захвату. Якби вiн сам мав таку, то мiг би милуватись, як сiдае сонце, не сорок чотири, а сiмдесят два, а то й сто чи навiть двiстi разiв за день, нi разу не переставивши стiльця! Засмутившись через спогад про свою малу покинуту планету, вiн наважився попросити короля про милiсть:

– Я б хотiв побачити, як сiдае сонце… Зробiть менi таку ласку… Накажiть сонцю сiсти…

– Якби я наказав генераловi лiтати вiд квiтки до квiтки, наче метелик, або написати трагедiю, або обернутись у морського птаха i якби генерал не виконав отриманого наказу, хто – вiн чи я – не мав би слушностi?

– Ви, – твердо мовив Маленький Принц.

– Саме так. Вiд кожного слiд вимагати того, що вiн може виконати, – пояснював король. – Влада спираеться передусiм на розум. Якщо наказати народовi йти i кинутись у море, вiн зробить революцiю. Я маю право вимагати покори, бо моi накази розумнi.

– Ну, а як мое сонце, що заходить? – нагадав Маленький Принц, бо нiколи не забував свого вже поставленого запитання.

– Ти побачиш, як воно заходить. Я дам наказ. Але, дотримуючись своеi науки врядування, зачекаю, поки настануть сприятливi умови.

– І коли ж це буде? – поцiкавився Маленький Принц.

– Гм! Гм! – замислився король, одразу зазирнувши у великий календар. – Гм! Гм! Це буде десь… десь… сьогоднi ввечерi десь о сьомiй годинi сорок хвилин! Ти побачиш, як менi коряться!

Маленький Принц позiхнув. Вiн засмутився, що не побачить за мить, як сiдае сонце. А ще й трохи знудився.

– Менi тут нема чого робити, – зiтхнув вiн. – Я рушаю далi!

– Не йди! – благав король, бо страшенно пишався, що мае пiдданого. – Не йди, я зроблю тебе мiнiстром.

– Мiнiстром чого?

– Е… правосуддя!

– Таж тут нема кого судити!

– Цього нiколи не знаеш, – заперечив король. – Я ще не обiйшов свого королiвства. Я вже старенький i не маю мiсця для карети, а ходити пiшки менi важко.

– Ох! Таж я вже бачив, – мовив Маленький Принц, нахилившись, щоб знову глянути на iнший бiк планети. Там теж нiкого немае..

– Тодi ти судитимеш сам себе, – сказав король. – Це найтяжче. Набагато тяжче судити себе, нiж ближнього. Якщо ти здатний судити себе, тодi ти справжнiй мудрець.

– Я, – заявив Маленький Принц, – можу судити себе де завгодно. Я не маю потреби жити тут.

– Гм! Гм! – вагався король. – Думаю, на моiй планетi десь е старий пацюк. Я чую його вночi. Ти мiг би судити цього пацюка. Вряди-годи оголошувати йому смертний вирок. Отак його життя залежатиме вiд твого правосуддя. Але, засудивши, ти щоразу й помилуеш, щоб зберегти йому життя. Адже пацюк один.

– Я, – заперечив Маленький Принц, – не люблю засуджувати на смерть i думаю, що я пiду звiдси.

– Нi! – не погодився король.

Маленький Принц, готуючись рушати, все-таки не хотiв засмучувати старого монарха:

– Якщо Ваша Величнiсть хочуть, щоб вам корилися абсолютно, ви могли б дати менi якийсь розумний наказ. Звелiти, наприклад, рушати за хвилину. Умови, як на мене, сприятливi…

Король не вiдповiв. Маленький Принц спершу вагався, а потiм, зiтхнувши, вирушив.

– Я призначаю тебе послом! – квапливо гукнув йому навздогiн король.

Вiн мав величний i владний вигляд.

«Дорослi дуже дивнi», – подумки сказав собi Маленький Принц пiд час подорожi.




Роздiл XI


На другiй планетi жив марнославний чоловiк.

– Ах! Ах! Вiзит шанувальника! – гукнув здалеку марнославний, тiльки-но помiтивши Маленького Принца.








Адже для марнославних решта людей – шанувальники.

– Добрий день! – привiтався Маленький Принц. – У вас дуже кумедний капелюх.

– Це для вiтань, – вiдповiв марнославний. – Щоб вiтати, коли менi плещуть. На жаль, тут нiхто нiколи не ходить.

– Для чого? – не зрозумiв Маленький Принц.

– Бий у долонi, – порадив марнославний.

Маленький Принц кiлька разiв ударив у долонi. Марнославний скромно привiтав його, пiднявши капелюха.

«А тут веселiше, нiж у короля», – подумав Маленький Принц i знову заплескав у долонi. Марнославний знову вiтав його, пiднiмаючи капелюха.

Поплескавши хвилин п’ять, Маленький Принц утомився вiд одноманiтноi гри:

– А що слiд робити, щоб капелюх упав? – запитав вiн.

Але марнославний не чув його. Марнославнi чують тiльки похвали.

– А ти справдi в захватi вiд мене? – запитав господар планети Маленького Принца.

– А що означае «в захватi»?

– «У захватi» означае визнавати, що я найгарнiший, найошатнiший, найбагатший i найрозумнiший на планетi.

– Але ж ти сам на своiй планетi!

– Дай менi цю насолоду! Однаково будь у захватi вiд мене!

– Я в захватi вiд тебе, – мовив Маленький Принц, ледь стенувши плечима, – але який тобi iнтерес у цьому?

Маленький Принц покинув ту планету.

«Дорослi вочевидь дуже дивнi», – лише сказав вiн собi пiд час подорожi.




Роздiл XII


На наступнiй планетi жив пияк. Цей вiзит був дуже короткий, але страшенно засмутив Маленького Принца.








– Що ти тут робиш? – запитав вiн пияка, побачивши, як той мовчки сидить перед кiлькома повними пляшками i кiлькома пустими.

– П’ю, – похмуро вiдповiв пияк.

– Навiщо ти п’еш? – запитав Маленький Принц.

– Щоб забути, – вiдповiв пияк.

– Забути що? – цiкавився Маленький Принц, уже проймаючись жалем.

– Забути, що менi соромно, – признався пияк, опустивши голову.

– Соромно що? – запитував далi Маленький Принц, прагнучи допомогти бiдоласi.

– Соромно пити! – нарештi вимовив пияк, остаточно поринувши в мовчанку.

Приголомшений, Маленький Принц покинув ту планету.

«Дорослi вочевидь напрочуд дивнi», – подумки сказав вiн собi пiд час подорожi.




Роздiл XIII


На четвертiй планетi жив бiзнесмен. Цей чоловiк був такий заклопотаний, що навiть не пiдняв голови, коли прибув Маленький Принц.








– Добрий день! – привiтався Маленький Принц. – У вас погасла сигарета.

– Три плюс двi буде п’ять. П’ять i сiм – дванадцять. Добрий день! П’ятнадцять i сiм – двадцять двi. Двадцять двi i шiсть – двадцять вiсiм. Не маю часу знову запалити. Двадцять шiсть i п’ять – тридцять одна. Ух! Отже, п’ятсот один мiльйон шiстсот двадцять двi тисячi сiмсот тридцять одна.

– П’ятсот мiльйонiв чого?

– Га? Ти ще тут? П’ятсот один мiльйон… я вже не знаю… Я маю купу роботи! Я людина серйозна, менi не до балачок! Двi i п’ять – сiм…

– П’ятсот один мiльйон чого? – повторив Маленький Принц, що нiколи й нiзащо не зрiкався свого вже поставленого запитання.

Бiзнесмен пiдняв голову:

– За п’ятдесят чотири роки, вiдколи я живу на цiй планетi, менi заважали тiльки тричi. Вперше це сталося двадцять два роки тому, бозна-звiдки прилетiв хрущ i дзижчав так жахливо, що я, додаючи, аж чотири рази помилився! Вдруге це сталося одинадцять рокiв тому, мене доконав ревматизм. Я дуже мало рухаюсь. Я не маю часу тинятися. Я людина серйозна. Втрете… таж оце тепер! Отже, я казав п’ятсот один мiльйон…

– Мiльйон чого?

Бiзнесмен збагнув, що немае надii на спокiй:

– Отих дрiбних цяток, якi iнколи видно на небi.

– Мух?

– Та нi, дрiбних цяток, якi блищать.

– Бджiл?

– Та нi. Дрiбних золотавих цяток, якi спонукають мрiяти нероб. А я – людина серйозна! Я не маю часу на мрii.

– Ага! Зiрок?

– Таки iх. Зiрок.

– І що ти робиш iз п’ятьмастами мiльйонами зiрок?

– Їх п’ятсот один мiльйон шiстсот двадцять двi тисячi сiмсот тридцять одна. Я людина серйозна, я точний в усьому.

– І що ти робиш iз цими зорями?

– Що я роблю з ними?

– Так.

– Нiчого. Вони моя власнiсть.

– Зорi – твоя власнiсть?

– Авжеж.

– Але я бачив одного короля, що…

– Королi не мають власностi. Вони володарюють, це зверхники. Тут е велика вiдмiннiсть.

– І що тобi дае власнiсть на зорi?

– Завдяки iй я багатий.

– І що тобi дае це багатство?

– Я можу купувати iншi зорi, якщо хто-небудь вiдкрие iх.

«Оцей, – подумки сказав собi Маленький Принц, – мiркуе десь так, як той пияк».

Однак запитував далi:

– Як можна привласнити зорi?

– А чиi вони? – невдоволено буркнув бiзнесмен.

– Не знаю. Нiчиi.

– Тодi вони моi, бо я перший про це подумав.

– Невже цього досить?

– Авжеж. Коли ти знайшов нiчийний дiамант, вiн твiй. Коли вiдкрив нiчийний острiв, вiн твiй. Коли перший маеш якусь iдею, ти патентуеш ii, i вона твоя. Я маю у своiй власностi зорi, бо нiхто нiколи до мене не здогадався привласнити iх.

– Таки правда, – погодився Маленький Принц. – І що ти робиш iз ними?

– Порядкую ними. Веду облiк та iнвентаризую, – вiдповiв бiзнесмен. – Це важко. Але ж я людина серйозна!

Маленький Принц однаково не заспокоiвся:

– Ось я маю у своiй власностi шарф, можу обкрутити його навколо шиi i забрати. А якщо маю квiтку, можу зiрвати ii й забрати. А от ти не можеш зняти зорi!

– Нi, але можу покласти iх у банк.

– А це що таке?

– Розумiеш, я записую число своiх зiрок на папiрцевi. А потiм замикаю той папiрець на ключ у шухлядi.

– І це все?

– Цього досить!

«Смiшно, – думав Маленький Принц. – Досить поетично. Але несерйозно».

Маленький Принц мав про серйознi речi уявлення, дуже вiдмiннi вiд уявлень дорослих.

– Я, – розповiдав вiн, – маю квiтку, яку щодня поливаю. Маю три вулкани, у яких щотижня трушу сажу. Бо дбаю i про згаслий вулкан. Адже нiколи не знаеш, що може трапитися.. І моiм вулканам, i моiй квiтцi добре, що вони моя власнiсть. А от ти не робиш зорям нiякого добра…

Бiзнесмен роззявив рота, але не знав, що вiдповiсти, тож Маленький Принц покинув його.

«Без сумнiву, дорослi абсолютно дивнi», – подумки лише сказав вiн собi пiд час подорожi.




Роздiл XIV


П’ята планета була дуже кумедна. Та ще й найменша з усiх. Мiсця на нiй було якраз досить, щоб поставити лiхтар i лiхтарника. Маленький Принц не мiг собi пояснити, яка може бути користь вiд лiхтаря та лiхтарника десь у небi на планетi, де немае нi людей, нi будинкiв. Проте сказав собi подумки:

«Можливо, цей чоловiк не мае глузду. Проте в нього таки бiльше глузду, нiж у короля, марнославного, бiзнесмена i пияка. Принаймнi його праця мае певний сенс. Запалюючи лiхтар, вiн немов народжуе ще одну зорю або квiтку. Гасячи лiхтар, кладе спати квiтку або зорю. Мила робота. Справдi корисна, бо гарна».








Опустившись на планету, Маленький Принц шанобливо привiтав лiхтарника:

– Добрий день! Чому ти погасив лiхтар?

– Це наказ, – вiдповiв лiхтарник. – Добрий день!

– Який наказ?

– Погасити лiхтар. Добрий вечiр!

І запалив лiхтар.

– Чому ти запалив лiхтар?

– Це наказ, – вiдповiв лiхтарник.

– Не розумiю, – зiтхнув Маленький Принц.

– Тут нема чого розумiти, – пояснив лiхтарник. Наказ е наказ. Добрий день!

І погасив лiхтар.

Потiм витер чоло картатою червоною хустинкою:

– У мене моторошна професiя. Колись вона мала сенс. Я гасив уранцi й запалював увечерi. А вдень вiдпочивав, уночi спав…

– І вiдтодi наказ змiнився?

– Наказ не змiнився, – зiтхнув лiхтарник. – У цьому й трагедiя! Планета рiк у рiк крутиться дедалi швидше, а наказ не змiнився!

– Ну? – запитав Маленький Принц.

– Тож тепер, коли вона робить оберт за хвилину, я й на секунду спокою не маю! Запалюю i гашу щохвилини!

– Цiкаво! Тож у тебе день – одна хвилина!

– Аж нiяк не цiкаво! – заперечив лiхтарник. – Минув уже мiсяць, як ми розмовляемо.

– Мiсяць?

– Так. Тридцять хвилин. Тридцять днiв! Добрий вечiр!

Лiхтарник запалив лiхтар.

Маленький Принц дививсь на лiхтарника i вже любив його, такого вiрного наказовi. Й пригадав, як колись вiн сам хотiв споглядати, як заходить сонце, й пересував стiлець. Вiн прагнув допомогти своему приятелевi:

– Слухай… я знаю, як тобi можна вiдпочити, коли тiльки захочеш…

– Я завжди хочу, – запевнив лiхтарник.

Адже можна бути водночас i вiрним, i ледачим.

– Твоя планета така маленька, – казав далi Маленький Принц, – що ти тричi ступнеш i обiйдеш ii. Тобi треба йти лише досить повiльно, щоб завжди бути на сонцi. Захочеш вiдпочити – просто йди собi, i день триватиме як завгодно довго.

– Це не стане менi у великiй пригодi, – скривився лiхтарник. – Я в життi люблю тiльки спати.

– Тодi тобi не щастить, – зiтхнув Маленький Принц.

– Не щастить, – погодився лiхтарник. – Добрий день!

І погасив лiхтар.

«Цього чоловiка, – подумки сказав собi Маленький Принц, далi линучи в подорож, – зневажали б усi iншi: король, марнославний, пияк, бiзнесмен. Проте тiльки вiн не видаеться менi смiховинним. Мабуть, тому, що дбае про щось iнше, нiж про себе».

Маленький Принц зiтхнув вiд жалю i знову сказав собi:

«Це единий, кого я б мiг назвати своiм приятелем. Але його планета справдi малесенька. Тут немае мiсця для двох…»

Маленький Принц лише не смiв признатися собi, що шкодуе за тiею планетою, благословенною зокрема змогою тисячу чотириста сорок разiв за добу милуватись, як сiдае сонце!




Роздiл XV


Шоста планета була вдесятеро бiльша. На нiй жив лiтнiй добродiй, що писав грубезнi книжки.








– Ти ба! Ось i дослiдник! – вигукнув вiн, помiтивши Маленького Принца.

Маленький Принц сiв на стiл i перепочивав. Вiн був у таких далеких мандрах!

– Звiдки ти прибув? – запитав його лiтнiй добродiй.

– Що за книжка така товста? – запитав i собi Маленький Принц. – Що ви тут робите?

– Я географ, – вiдповiв лiтнiй добродiй.

– А що таке географ?

– Учений, який знае, де е моря, рiчки, мiста, гори та пустелi.

– Цiкаво, – протягнув Маленький Принц. – Бодай нарештi якийсь справжнiй фах! – І озирнувся на планету географа. Маленький Принц ще нiколи не бачив такоi величноi планети. – А ваша планета гарна. Тут е океани?

– Я про це ще не знаю, – вiдповiв географ.

– Ох! (Маленький Принц був розчарований). А гори?

– Я про це ще не знаю, – пролунала та сама вiдповiдь.

– А мiста, рiчки i пустелi?

– Теж не знаю.

– Таж ви географ!

– Авжеж, – кивнув географ, – але не дослiдник. Я не маю жодного дослiдника. Не географ вирушае рахувати мiста, рiчки, гори, моря, океани та пустелi. Географ – надто важлива постать, щоб тинятися. Географ не покидае свого кабiнету. Але приймае там дослiдникiв. Розпитуе iх i записуе iхнi спогади. Якщо спогади котрогось iз них видаються географу цiкавими, вiн наказуе з’ясувати стан моралi дослiдника.

– Навiщо?

– Дослiдник, який бреше, занапащае географiчнi книжки. А також дослiдник, який забагато п’е.

– Чому? – дивувався Маленький Принц.

– Бо в пиякiв двоiться в очах. І тодi географ позначае двi гори там, де е тiльки одна.

– Я знав одного чоловiка, – мовив Маленький Принц, – що був би поганим дослiдником.

– Можливо. Отже, коли мораль дослiдника видаеться доброю, його розпитують про зробленi вiдкриття.

– І ми це побачимо?

– Нi. Це надто складно. Вiд дослiдника вимагають подати докази. Якщо йдеться, наприклад, про вiдкриття великоi гори, вимагають, щоб вiн принiс звiдти велике камiння.

Географ раптом стрепенувся:

– Стривай, ти ж прибув здалеку! Ти дослiдник! Ти опишеш менi свою планету!

Географ, розгорнувши реестр, заточив олiвець. Розповiдi дослiдникiв записують спершу олiвцем. А щоб записати чорнилом, чекають, поки дослiдник подасть докази.

– Ну? – заохочував географ.

– Ох! У мене, – вiдповiв Маленький Принц, – не дуже цiкаво, бо все малесеньке. Я маю три вулкани. Два вулкани дiють, один погас. Але ж нiколи не знаеш, що може трапитися.

– Нiколи не знаеш, – повторив географ.

– А ще я маю квiтку.

– Ми не рееструемо квiтiв, – мовив географ.

– Чому? Ця квiтка найгарнiша!

– Квiти ефемернi.

– Що означае «ефемернi»?

– Книги з географii, – пояснював географ, – найцiннiшi з усiх книжок. Вони нiколи не стають застарiлi. Яка-небудь гора вкрай рiдко зрушуе з мiсця. Океан украй рiдко висихае. Ми пишемо про вiчне.

– Але згаслi вулкани можуть прокинутись, – урвав його Маленький Принц. – Що означае слово «ефемерний»?

– Згас вулкан чи прокинувся, нам, географам, байдуже. Для нас мае значення тiльки те, що це гора. Вона не змiнюеться.

– Але що таке «ефемерний»? – повторив Маленький Принц, що нiколи не зрiкався свого вже поставленого запитання.

– Це слово означае: такий, якому невдовзi загрожуе зникнення.

– Моiй квiтцi невдовзi загрожуе зникнення?

– Звичайно.

«Моя квiтка ефемерна, – подумки сказав собi Маленький Принц, – i мае лише чотири колючки, щоб боронитися вiд свiту! А я покинув ii самотню на своiй планетi!»

У серцi Маленького Принца вперше озвався жаль. Та невдовзi хлопчик знову збадьорився:

– Що ви порадите вiдвiдати? – запитав вiн.

– Планету Земля, – навiть не вагався географ. – Про неi ходять добрi чутки.

Маленький Принц покинув планету географа, думаючи про свою квiтку.




Роздiл XVI


Отже, сьомою планетою була Земля.

Земля – не абияка планета! На нiй е сто одинадцять королiв (не забуваючи, звичайно, й негритянських царикiв), сiм тисяч географiв, дев’ятсот тисяч бiзнесменiв, сiм iз половиною мiльйонiв пиякiв, триста одинадцять мiльйонiв марнославних – тобто приблизно два мiльярди дорослих.

Щоб дати вам уявлення про розмiри Землi, я скажу, що до винаходу електрики на цiй планетi, на всiх шiстьох континентах, доводилось утримувати справжне вiйсько з чотирьохсот шiстдесятьох двох тисяч п’ятисот одинадцятьох лiхтарникiв.

Якщо дивитися здалеку, видовище було неперевершеним. Рухи того вiйська були впорядкованi, наче в оперного балету. Спершу наставала черга лiхтарникiв Новоi Зеландii та Австралii. Запаливши лiхтарi, вони йшли спати. Пiсля них пускалися в танок лiхтарники Китаю i Сибiру. Потiм i цi непомiтно ховалися за лаштунки. Тодi наставала черга лiхтарникiв Росii та Індii. Далi – лiхтарникiв Африки i Європи. Згодом виходили на сцену лiхтарники Пiвденноi Америки. За ними вслiд – Пiвнiчноi Америки. І всi вони нiколи не помилялися в порядку свого виходу на сцену. Грандiозна вистава.

Тiльки лiхтарник единого лiхтаря на Пiвнiчному полюсi i його колега-лiхтарник единого лiхтаря на Пiвденному полюсi жили в лiнощах та недбальствi: вони працювали двiчi на рiк.




Роздiл XVII


Коли хочеш видаватися розумним, iнколи трапляеться трохи прибрехати. Я був не дуже чесний, розповiдаючи вам про лiхтарникiв. Я ризикую дати хибне уявлення про нашу планету тим, хто не знае ii. Люди на Землi займають дуже мало мiсця. Якби два мiльярди жителiв Землi стали, збившись докупи, немов на мiтингу, вони б легко помiстилися на майданi завдовжки двадцять миль i завширшки двадцять миль. Людство можна було б зосередити на найменшому острiвцi Тихого океану.

Дорослi, звичайно, не повiрять вам. Вони вважають, нiби займають багато мiсця. Їм мариться, нiби вони не менш важливi, нiж баобаби. Тож порадьте iм зробити пiдрахунок. Дорослi обожнюють цифри, i ця пропозицiя сподобаеться iм. Але не марнуйте свого часу на цю марудну роботу. В цьому немае потреби. Ви ж вiрите менi.

Маленький Принц, опинившись на Землi, дуже здивувався, не побачивши нiкого. Вiн уже злякався, що помилився й потрапив не на ту планету, як раптом у пiску ворухнувсь жовтий, наче мiсяць, обручик.

– Добрий вечiр! – про всяк випадок привiтався Маленький Принц.

– Добрий вечiр, – вiдповiла змiйка.

– На яку я планету впав? – запитав Маленький Принц.

– На Землю, в Африцi, – вiдповiла змiйка.








– Ох!.. Тож на Землi нiкого немае?

– Тут пустеля. В пустелях немае нiкого. Земля велика, – вiдповiла змiйка.

Маленький Принц сiв на камiнь i звiв очi до неба:

– Я запитую себе, – мовив вiн, – чи справдi зорi сяють тому, щоб кожен мiг коли-небудь знову знайти свою. Поглянь на мою планету. Вона якраз над нами… Але ж яка далека!

– Гарна, – похвалила змiйка. – Чого ти прибув сюди?

– Я не порозумiвся з однiею квiткою, – вiдповiв Маленький Принц.

– Ух! – зiтхнула змiйка.

Обое замовкли.

– А де люди? – нарештi озвався Маленький Принц. – У пустелi трохи самотньо.

– Серед людей теж самотньо, – з притиском мовила змiйка.

Маленький Принц пильно подивився на неi:

– Дивна ти тварина, – зрештою сказав вiн, – тоненька, мов палець…








– Але могутнiша за палець короля, – заявила змiйка.

Маленький Принц усмiхнувся:

– Ти не могутня… ти навiть лап не маеш… навiть не здатна мандрувати…

– Я здатна завезти тебе далi, нiж будь-який корабель, – заперечила змiйка i, мов золотий браслет, обвила кiсточку Маленького Принца. – Доторкнувшись до людини, я повертаю ii землi, з якоi вона вийшла, – казала далi змiйка. – Але ти чистий i прибув iз далекоi зорi…

Маленький Принц мовчав.

– Менi жаль тебе, такого кволого, на цiй гранiтнiй Землi. Я можу допомогти тобi коли-небудь, якщо надто тужитимеш за своею планетою. Я можу…

– Ох! Я зрозумiв тебе дуже добре, – сказав Маленький Принц, – але чому ти завжди говориш загадками?

– Я розгадую iх усi, – запевнила змiйка.

Обое замовкли.




Роздiл XVIII


Маленький Принц перетнув пустелю й побачив лише одну квiтку. Квiтку з трьома пелюстками, непоказну й миршаву…








– Добрий день! – привiтався Маленький Принц.

– Доброго здоров’я! – вiдповiла квiтка.

– Де люди? – чемно запитав Маленький Принц.

Та квiтка колись бачила, як iшов караван:

– Люди? Їх, мабуть, шестеро чи семеро. Я бачила iх багато рокiв тому. Але нiколи не знаеш, де шукати iх. Вiтер жене iх, як перекотиполе. Вони без корiння, i це страшенно сковуе iх.

– Прощавай! – рушив далi Маленький Принц.

– Прощавай! – кинула квiтка.




Роздiл XIX


Маленький Принц пiднявся на високу гору. Єдиними горами, якi вiн знав коли-небудь, були три вулкани, що сягали йому по колiно. Згаслий вулкан правив йому за стiльчик. «Із такоi високоi гори, – сказав вiн собi, – я одразу побачу всю планету i всiх людей…» Та побачив лише гострi верхiвки скель.








– Добрий день! – про всяк випадок привiтався вiн.

– Добрий день!.. Добрий день!.. Добрий день!.. – покотилось вiдлуння.

– Хто ви? – запитав Маленький Принц.

– Хто ви?.. Хто ви?.. Хто ви?.. – озвалося вiдлуння.

– Будьте моiми приятелями, я самотнiй, – поскаржився вiн.

– Самотнiй… самотнiй… самотнiй… – вторувало вiдлуння.

«Що за дивна планета! – подумав тодi Маленький Принц. – Геть уся суха, шпичаста й неприязна. А людям бракуе уяви. Вони лише повторюють те, що iм кажуть… У себе на планетi я мав квiтку, i вона завжди перша озивалася до мене…»




Роздiл XX


Довго йдучи крiзь пiски, скелi та снiги, Маленький Принц зрештою натрапив на дорогу. А всi дороги ведуть до людей.

– Добрий день! – привiтався вiн.

Перед ним виднiв сад, заквiтчаний трояндами.

– Доброго здоров’я! – вiдповiли троянди.








Маленький Принц придивився до них. Усi вони були схожi на його квiтку.

– Хто ви? – приголомшено запитав вiн.

– Ми троянди, – вiдповiли квiти.

– Ох! – зойкнув Маленький Принц.

І почувся страшенно пригнiченим. Його квiтка розповiдала, мовляв, вона у свiтi едина i неповторна. А тут iх тисяч п’ять, усi однаковi, i то тiльки в одному саду!

«Вона б дуже засмутилася, – сказав вiн собi, – якби побачила цей сад… страхiтливо кашляла б i вдавала б, нiби вмирае, щоб уникнути глузувань. А я був би змушений удавати, нiби пiклуюся про неi, бо iнакше, щоб i мене принизити, вона б i справдi вiддалася смертi…»

Згодом Маленький Принц знову сказав собi:

«Я думав, нiби я багатий на едину у свiтi квiтку, а маю звичайнiсiньку троянду. Така банальна квiтка i моi три вулкани, якi менi по колiно i один з яких, мабуть, згас навiки, аж нiяк не роблять iз мене великого принца…»

Упавши на траву, Маленький Принц заплакав.




Роздiл XXI


Саме тодi з’явився лис.

– Добрий день! – привiтався вiн.

– Доброго здоров’я! – чемно вiдповiв Маленький Принц, озирнувшись, але нiкого не побачивши.

– Я тут, – озвався голос, – пiд яблунею.








– Хто ти? – запитав Маленький Принц. – А ти гарний.

– Я лис, – вiдповiв лис.

– Ходи пограйся зi мною, – попросив Маленький Принц. – Менi страшенно сумно.

– Я не можу гратися з тобою, – заперечив лис. – Я не приручений.

– Ох! Вибач! – збентежився Маленький Принц. Але пiсля роздумiв додав: – А що означае слово «приручити»?

– Ти не тутешнiй, – здогадався лис. – Чого ти шукаеш?

– Я шукаю людей, – вiдповiв Маленький Принц. – Що означае «приручити»?

– Люди, – пояснив лис, – мають рушницi й полюють. А це страшенно прикра рiч! Люди розводять ще й курей. Це едине, чим вони переймаються. Тож ти шукаеш курей?

– Нi, – заперечив Маленький Принц. – Я шукаю приятелiв. Що означае «приручити»?

– Це дуже забута дiя. Вона означае «створити зв’язки».

– Створити зв’язки?

– Звичайно, – кивнув лис. – Ти для мене тiльки хлопчик, достоту схожий на сотню тисяч хлопчикiв. Я не маю потреби в тобi. Ти теж не маеш потреби в менi. Я для тебе тiльки лис, схожий на сотню тисяч лисiв. Але, якби ти приручив мене, ми вiдчували б потребу один в одному. Ти був би для мене единим у свiтi. Я був би для тебе единим у свiтi…

– Я починаю розумiти, – задумався Маленький Принц. – Є одна квiтка… мабуть, вона приручила мене…

– Можливо, – погодився лис. – На Землi всяке можна побачити…

– Ох! Це не на Землi, – зiтхнув Маленький Принц.

Лис, здаеться, дуже зацiкавився:

– На iншiй планетi?

– Так.

– А на тiй планетi е мисливцi?








– Нi.

– Це вже цiкаво! А кури?

– Нi.

– Нiде немае досконалостi, – зiтхнув лис.

Але згодом повернувся до своеi iдеi:

– Мое життя нудне. Я полюю курей, люди полюють мене. Всi кури однаковi, та й люди всi однаковi. Тому менi нудно. Та, якби ти приручив мене, мое життя немовби осяяло сонце. Я б здалеку чув, як ти ступаеш, упiзнавав би твою ходу, вiдмiнну вiд будь-чиеi iншоi ходи. Хода iнших людей заганяла б мене пiд землю. Твоя виманювала б iз нори, наче музика. Ось поглянь! Бачиш отам пшеничнi ниви? Я хлiба не iм. Пшениця менi без потреби. Пшеничнi ниви нi про що не нагадують менi. І це сумно! А от у тебе золотаве волосся. Тож як було б чудово, якби ти приручив мене! Золотава пшениця нагадувала б менi про тебе. Я любив би слухати, як шелестить вiтер у колоссi…

Лис замовк i довго дивився на Маленького Принца:

– Будь ласка… приручи мене! – благав вiн.

– Я б iз радiстю, – мовив Маленький Принц, – але часу в мене обмаль. Я маю знайти собi приятелiв i хочу багато зрозумiти.

– Не приручиш – не зрозумiеш, – прорiк лис. – Люди вже не мають часу розумiти бодай що-небудь. Вони геть усе купують у крамницях уже готове. А от крамниць, де торгують приязню, не iснуе, тож люди вже не мають приятелiв. Якщо хочеш мати приятеля, приручи мене!

– А що треба робити? – запитав Маленький Принц.

– Треба бути дуже терплячим, – повчав лис. – Спершу ти посидиш трохи поодаль вiд мене, отак, у травi. Я дивитимусь на тебе кутиком ока, а ти мовчатимеш. Мова – джерело непорозумiнь. Але щодня ти зможеш сiдати трохи ближче…

Наступного дня Маленький Принц знову прийшов на те мiсце.

– Приходити краще однiеi години, – давав настанови лис. – Якщо, наприклад, ти прийдеш о четвертiй годинi пополуднi, я ще з третьоi почну почуватися щасливим. Що ближче пiдступатиме година, то щасливiший я буду. А вже о четвертiй розхвилююсь i забiгаю: я з’ясую цiну щастя! Та, якщо ти ходитимеш байдуже коли, я нiколи не знатиму, на яку годину готувати свое серце… Треба дотримуватись ритуалiв.








– Що таке ритуал? – запитав Маленький Принц.

– Це теж дуже забуте явище, – пояснив лис. – Це те, завдяки чому один день вiдрiзняеться вiд решти днiв, одна година – вiд решти годин. Скажiмо, в моiх мисливцiв е певний ритуал. Щочетверга вони танцюють iз сiльськими дiвчатами. Отже, четвер – розкiшний день! Я гуляю аж до винограднику. А якби мисливцi танцювали байдуже коли, всi днi були б однаковi i б не мав жодного вихiдного.

Отак Маленький Принц приручив лиса. А як наблизилась пора вирушати:

– Ох! – простогнав лис. – Я плакатиму.

– Тут ти сам завинив, – сказав Маленький Принц. – Я не бажав тобi лиха, але ж ти хотiв, щоб я приручив тебе…

– Авжеж, – погодився лис.

– Але ж ти плакатимеш! – скрикнув Маленький Принц.

– Авжеж, – кивнув лис.

– У такому разi ти нiчого не здобув!

– Здобув, – заперечив лис. – Завдяки золотавiй пшеницi.

А згодом додав:

– Пiди ще раз поглянь на троянди. Ти збагнеш, що твоя – едина у свiтi. Потiм повернись i попрощайся зi мною, i я подарую тобi одну таемницю.

Маленький Принц пiшов дивитися на троянди.

– Ви анiтрохи не схожi на мою троянду, ви ще нiхто, – казав вiн iм. – Вас нiхто не приручив, i ви нiкого не приручили. Ви такi, як був мiй лис. То був лис, схожий на сотнi тисяч iнших лисiв. Але я зробив його своiм приятелем, i вiн тепер единий у свiтi.

Троянди засоромились.

– Ви гарнi, але пустi, – додав Маленький Принц. – За вас не пiдеш на смерть. Звичайний перехожий, безперечно, подумае, що моя троянда схожа на вас. Але вона одна мае бiльше значення, нiж ви всi, бо саме ii я поливав. Саме ii накривав ковпаком. Саме ii затуляв ширмою. Саме на нiй повбивав гусiнь (крiм двох чи трьох, щоб лiтали метелики). Саме ii я слухав, як вона нарiкала, вихвалялась чи навiть iнколи мовчала. Бо то моя троянда.








Маленький Принц знову прийшов до лиса:

– Прощавай! – мовив вiн.

– Прощавай! – зiтхнув лис. – А ось i моя таемниця. Вона дуже проста: бачать насправдi тiльки серцем. Очi головного не бачать.

– Очi головного не бачать, – повторив Маленький Принц, щоб запам’ятати.

– Саме час, який ти змарнував на свою троянду, надае iй такого великого значення.

– Саме час, який я змарнував на свою троянду… – повторив Маленький Принц, намагаючись запам’ятати.

– Люди забули цю iстину, – напучував лис, – а ти не повинен забувати ii. За тих, кого приручив, ти вiдповiдаеш довiку. Ти вiдповiдаеш за свою троянду…

– Я вiдповiдаю за свою троянду… – повторив Маленький Принц, щоб запам’ятати.




Роздiл XXII


– Добрий день! – привiтався Маленький Принц.

– Доброго здоров’я! – вiдповiв стрiлочник.

– Що ти тут робиш? – запитав Маленький Принц.

– Сортую пасажирiв, по тисячi в одному пакетi, – мовив стрiлочник. – Скеровую потяги, якi везуть iх, то праворуч, то лiворуч.

Кур’ерський потяг з осяяними вiкнами прогуркотiв, наче грiм, аж здригнулася будка стрiлочника.

– Ого, як спiшать! – зауважив Маленький Принц. – Чого шукають тi люди?

– Навiть машинiст не знае, – вiдповiв стрiлочник.

У зворотному напрямi прогуркотiв ще один осяйний кур’ерський потяг.

– Що, вже повернулися? – здивувався Маленький Принц.

– Та це iншi люди, – пояснив стрiлочник. – Мiняються мiсцями.

– А там, де вони були, iм не подобалось?

– Нiкому нiколи не подобаеться його теперiшне мiсце, – вiдповiв стрiлочник.

Гуркнув, мов грiм, третiй осяйний кур’ерський потяг.

– Вони женуться за першими пасажирами? – запитав Маленький Принц.

– Нiхто нi за ким не женеться. Люди там усерединi сплять або позiхають. Тiльки дiти туляться носами до шибок.

– Тiльки дiти знають, чого шукають, – промовив Маленький Принц. – Вони марнують час на ганчiр’яну ляльку, i ця лялька набувае для них значення, i коли забрати ii, дiти плачуть…

– Щастить iм! – кинув стрiлочник.




Роздiл XXIII


– Добрий день! – привiтався Маленький Принц.

– Доброго здоров’я! – вiдповiв крамар.

Цей крамар продавав удосконаленi пiгулки, якi тамували спрагу. Ковтаеш одну в тиждень – i вже не хочеться пити.

– Навiщо ти продаеш iх? – запитав Маленький Принц.

– Це велика економiя часу, – вiдповiв крамар. – Фахiвцi вже все порахували. Заощаджуеш п’ятдесят три хвилини на тиждень.

– І що роблять iз тими п’ятдесятьма трьома хвилинами?

– Що завгодно…

«Якби я, – подумки сказав собi Маленький Принц, – мав вiльнi п’ятдесят три хвилини, я б потихеньку пiшов до джерела…»









Роздiл XXIV


Минув уже тиждень, як мiй лiтак поламався в пустелi, а слухаючи розповiдь про крамаря, я випив останню краплю свого запасу води.

– Ох! – сказав я Маленькому Принцовi. – Твоi спогади цiкавi, але я ще не полагодив лiтак i вже не маю, що пити, я б теж радiв, якби мав змогу потихеньку пiти до джерела!

– Мiй приятель лис казав…

– Хлопчику, тепер уже не до лиса!

– Чому?

– Бо я помру вiд спраги…

Маленький Принц не розумiв моiх мiркувань i говорив далi:

– Приятеля добре мати навiть тодi, коли тобi судилося померти. Скажiмо, я радiю, що мав приятеля лиса…

«Вiн не усвiдомлюе небезпеки, – думав я, – бо йому нiколи не дошкуляють нi голод, нi спрага. Трохи сонечка йому досить…»

Але Маленький Принц глянув на мене й вiдповiв на моi думки:

– Я теж хочу пити… Пошукаймо криницю…

Я втомлено махнув рукою: безглуздо шукати навмання криницю серед безмiрноi пустелi. І все-таки ми пiшли.

Ми йшли довгi години, мовчки, вже опустилася нiч i засяяли першi зорi. Я бачив iх, наче увi снi, я аж горiв увесь вiд спраги. В головi немов танцювали слова Маленького Принца.

– Тож i ти вiдчуваеш спрагу? – запитав я.

Вiн не вiдповiв, лише мовив:

– Вода й для серця може бути добра…

Я не зрозумiв тих слiв, але мовчав… Я чудово знав, що розпитувати не слiд.

Маленький Принц утомився. Сiв. Я вмостився поряд iз ним. Помовчавши, вiн проказав:

– Зорi гарнi, i то через квiтку, якоi не бачиш…

Я вiдповiв, що звичайно, i мовчки дивився на брижi пiску пiд мiсяцем.

– І пустеля гарна, – докинув Маленький Принц.

То була правда. Я завжди любив пустелю. Ми сидiли на пiщанiй дюнi. Ми нiчого не бачили. Нiчого не чули. І все-таки щось сяяло серед тишi…

– Пустелю прикрашае те, – сказав Маленький Принц, – що вона ховае десь криницю…

Я здивувався, зрозумiвши раптом загадкову осяйнiсть пiскiв. Малим хлопцем я жив у старому домi, й iснувала легенда, нiби в ньому заховано скарб. Звичайно, нiхто нiколи не знайшов його i навiть, напевне, не шукав. Але той скарб повивав чарами увесь будинок. Мiй дiм у глибинах свого серця ховав таемницю…

– Атож, – сказав я Маленькому Принцовi, – байдуже, йдеться про дiм, про зорi чи пустелю, те, що надае iм краси, годi побачити!

– Я тiшуся, – всмiхнувся вiн, – що ти згоден з моiм лисом.

Маленький Принц заснув, я взяв його на руки i знову пiшов. Я розчулився. Менi здавалося, нiби я несу беззахисний скарб. Я навiть думав, що на Землi немае нiчого вразливiшого. Я дивився пiд мiсяцем на блiде чоло, заплющенi очi, пасма волосся, якi ворушилися пiд вiтром, i казав собi: «Я бачу лише оболонку. Очi головного не бачать…»

Вуста Маленького Принца ледь розтулилися, немов усмiхнувшись, i я знову казав собi: «Маленький Принц заснув, i мене страшенно зворушуе в ньому вiрнiсть квiтцi, образ троянди променiе в ньому, наче вогник лампи, навiть тодi, коли вiн спить…» Але я здогадувався: Маленький Принц ще бiльш беззахисний, нiж свiтильник. А свiтильники слiд захищати: порив вiтру може загасити iх…

Отак iдучи, я дiйшов на свiтанку до криницi.




Роздiл XXV


– Люди, – сказав Маленький Принц, – тиснуться в кур’ерськi потяги, але не знають, чого шукають. Тодi вони метушаться й тупцяють на мiсцi…

І додав:

– Марний клопiт!..

Криниця, до якоi ми дiйшли, була не така, як сахарськi. Сахарськi криницi – звичайнi дiри, виритi в пiску. А ця скидалася на сiльську криницю. Але села там не було, тож менi здалося, нiби я марю.

– Дивно, – сказав я Маленькому Принцовi, – тут е все: блок, вiдро, мотузка…

Вiн смiявся, помацав мотузку, крутнув блок. Той вискнув, наче iржавий флюгер, коли довго спав i нарештi прокинувся вiтер.

– Чуеш, – мовив Маленький Принц, – ми розбудили криницю, i вона спiвае…

Я не хотiв, щоб вiн тягнув вiдро:

– Дай менi, – сказав я, – ця робота затяжка для тебе.

Я неквапом пiдтягнув вiдро аж до цямрини. Поставив якомога рiвнiше. У вухах i далi лунала пiсня блока, а в ще тремкiй водi я бачив, як полискуе сонце.

– Ця вода i мою втамуе спрагу, – озвався Маленький Принц. – Дай менi пити.

І я збагнув, чого вiн шукав!

Я пiднiс йому вiдро аж до вуст. Вiн пив, заплющивши очi. Мить була втiшна, наче свято. Нi, та вода не була поживою. Вона народилася з походу пiд зорями, зi спiву блока, з зусиль моiх рук. Вона була добра для серця, немов подарунок. Як я був малим хлопцем, вогнi рiздвяноi ялинки, музика опiвнiчноi меси, лагiднiсть усмiшок становили отак разом усю осяйнiсть мого рiздвяного подарунка.








– Люди на твоiй планетi, – сказав Маленький Принц, – вирощують п’ять тисяч троянд в одному саду… i не знаходять там того, чого шукають…

– Не знаходять, – пiдтвердив я.

– Однак могли б знайти його в единiй трояндi та лiйцi води…

– Авжеж, – кивнув я.

А Маленький Принц додав:

– Але очi слiпi. Шукати треба серцем.

Я пив. Вiдпочивав. Пiсок на свiтанку мiниться медовими барвами. Я радiв i тим барвам. Але чому такий смуток оповив менi душу?..

– Ти повинен виконати свою обiцянку, – тихо нагадав Маленький Принц, знову сiвши поряд зi мною.

– Яку обiцянку?

– Знаеш… намордник для баранця… я вiдповiдаю за ту квiтку!

Я дiстав iз кишенi своi ескiзи. Маленький Принц побачив iх i засмiявся:

– Твоi баобаби скидаються на капусту!

– Ох!

А я так пишався своiми баобабами!

– А твiй лис… у нього вуха… наче роги… i надто вже довгi!

Маленький Принц знову засмiявся.

– Хлопче, ти несправедливий, я ж не вмiв нiчого малювати, крiм боа цiлих i розрiзаних.

– Ой, та й так годиться, – заспокоiв вiн, – дiти знають!

Тож я намалював намордник. А як вiддавав малюнок, менi краялося серце:

– Ти щось задумав i не кажеш менi…

Маленький Принц не вiдповiв, а тiльки повiдомив:

– Знаеш, вiдколи я впав на Землю… завтра буде рiчниця.

Помовчавши, додав:

– Я впав тут неподалiк…

І почервонiв.

Я знову, не розумiючи чому, вiдчув дивну тугу. Але оговтався й запитав:

– Отже, тиждень тому, вранцi, як я побачив тебе, ти не випадково гуляв тут самотнiй за тисячу миль вiд усiх населених мiсць! Ти повернувся на мiсце падiння?

Маленький Принц знову почервонiв.

А я додав, вагаючись:

– Мабуть, через рiчницю?

Маленький Принц червонiв i далi. Вiн нiколи не вiдповiдав на запитання, та, коли червонiють, це означае «так», правда?

– Ох! – зiтхнув я. – Боюся…

Але Маленький Принц урвав мене:

– Тепер ти повинен працювати. Тобi слiд повернутись до твоеi машини. Я зачекаю тут. Приходь завтра ввечерi…

Але спокою я вже не мав. Я згадав про лиса. Якщо дав себе приручити, е ризик, що доведеться плакати…




Роздiл XXVI


Поблизу вiд криницi тягнувся старий, де-не-де зруйнований мур. Повертаючись увечерi другого дня вiд лiтака, я ще здалеку помiтив Маленького Принца, що сидiв зверху на мурi, спустивши ноги. Я почув його голос:

– Невже не пригадуеш? – запитував вiн. – Це аж нiяк не тут!

Чийсь iнший голос, мабуть, вiдповiв йому, бо ж вiн заперечив:

– Так-так! Це справдi той день, але мiсце не те…

Я й далi йшов до муру, але ще нiкого не чув i не бачив. А Маленький Принц знову заперечував:

– Звичайно. Ти побачиш, де починаеться мiй слiд на пiску. Ти повинна лише зачекати мене. Вночi я буду там.

Я був метрiв за двадцять вiд муру i однаково нiчого не бачив.

Помовчавши, Маленький принц заговорив знову:

– А в тебе добра отрута? Ти певна, що я не мучитимусь довго?

Я зупинився, серце защемiло, але я й далi нiчого не розумiв.

– А тепер вiдiйди, – сказав вiн, – я хочу зiскочити.

Тодi я опустив очi до пiднiжжя муру – i аж вiдсахнувся! Там, пiднявши голову до Маленького Принца, скрутилась одна з тих жовтих змiйок, якi страчують людину за тридцять секунд. Я полiз у кишеню по револьвер i побiг, але змiйка, почувши тупiт, поволi опала на пiсок, наче струмiнь води, що урвався, i, не дуже й поспiшаючи, ковзнула мiж камiнцями з тихим металевим шурхотом.








Я пiдбiг до муру якраз вчасно, щоб зловити блiдого, мов снiг, хлопчика-принца.

– Що за вигадки! Тепер ти вже з гадюками розмовляеш!

Я розмотав незмiнний золотавий шарф на шиi Маленького Принца. Змочив йому скронi, дав води. Запитувати про щось я вже не наважувався. Вiн зосереджено дивився на мене i пригорнувся, обнявши за шию. Я чув: його серце калатае, мов у пташки, яка вмирае, поцiлена з гвинтiвки.

– Я радий, – заговорив Маленький Принц, – що ти з’ясував, який там негаразд iз твоею машиною. Тепер ти зможеш повернутися додому…

– Звiдки ти знаеш?

Адже я саме збирався розповiсти, що всупереч усiм сподiванням моя праця скiнчилася успiхом!

Маленький Принц не вiдповiв на запитання, але додав:

– Я теж сьогоднi повертаюся додому…

І сумовито докинув:

– Це набагато далi… й набагато важче…

Я вiдчував, що вiдбуваеться щось незвичайне. Я пригорнув Маленького Принца, мов дитину, а проте менi здавалося, нiби вiн падае прямовисно в прiрву, а я нiчого не можу вдiяти, щоб затримати його…

Маленький Принц споважнiв i задивився вдалечiнь:

– Я маю баранця. І ящик для баранця. І намордник…

Вiн сумовито всмiхнувся.

Я довго чекав. Вiдчув, що Маленький Принц мало-помалу зiгрiваеться:

– Хлопчику, ти злякався…

Вiн звичайно злякався! Але тихенько розсмiявся:

– Я ще бiльше злякаюсь увечерi!..

Я знову вiдчув, як цiпенiю вiд чуття непоправностi. Я зрозумiв: менi нестерпна думка, що я вже нiколи не почую цього смiху. Вiн був для мене як джерело в пустелi.

– Хлопчику, я й далi хочу чути твiй смiх…

А вiн сказав менi:

– Цiеi ночi виповниться рiк. Моя зоря опиниться якраз над тим мiсцем, де я впав торiк…

– Хлопчику, правда, це тiльки лихе сновиддя: твоя розмова зi змiйкою, нiчна зустрiч, зоря?..

Маленький Принц не вiдповiв, а лише повторив:

– Очi головного не бачать…

– Так…

– Як-от коли йдеться про квiтку. Якщо любиш квiтку на далекiй зорi, вночi приемно милуватись небом. Усi зорi заквiтчанi.

– Так…

– Як-от коли йдеться про воду. Вода, якою ти напоiв мене, була наче музика, i то завдяки блоковi й мотузцi… пригадуеш… яка смачна та вода.

– Так…

– Уночi ти споглядатимеш зорi. Моя надто маленька, щоб я показав тобi, де вона. Так краще. Моя зоря буде для тебе однiею з безлiчi зiр. І тодi ти з любов’ю споглядатимеш усi зорi… Всi вони стануть твоiми приятелями. А я тобi дам ще й подарунок…

Маленький Принц знову засмiявся.

– Ох, хлопчику, хлопчику, як я люблю чути твiй смiх!

– Вiн i стане моiм подарунком… буде як вода, яку ми пили…

– Тобто?

– Люди мають зорi, але в кожного вони рiзнi. Для мандрiвникiв i подорожнiх зорi – проводирi. Для iнших – лише осяйнi цятки. Ще для iнших, для вчених, – проблеми. Для мого бiзнесмена вони були золотi. Але всi цi зорi мовчать. А ти матимеш зорi, яких не мае нiхто…

– Тобто?

– Коли глянеш уночi на небо, тобi здаватиметься, нiби смiються всi зорi, бо ж я житиму на однiй з-помiж них, смiятимусь на нiй. Ти матимеш зорi, якi вмiють смiятися!

Маленький Принц знову засмiявся.

– А коли твiй смуток розвiеться (людський смуток завжди мае кiнець), ти радiтимеш, що знав мене. Ти завжди будеш моiм приятелем. Ти хотiтимеш смiятися разом зi мною. Інколи ти вiдчинятимеш вiкно, просто так, задля втiхи… І твоi приятелi ще й як здивуються, побачивши, як ти смiешся, задивившись у небо. Тодi ти скажеш iм: «Так, зорi завжди смiшать мене!» А вони гадатимуть, нiби ти збожеволiв. Я утну над тобою лихий жарт…

Вiн знову засмiявся.

– Буде так, нiби я дав тобi замiсть зiрок табун дзвiночкiв, якi вмiють смiятися…

Маленький Принц засмiявся, а потiм знову споважнiв:

– Цiеi ночi… знаеш… не приходь.

– Я не кину тебе.

– Я немов страждатиму… немов умиратиму. Атож. Не приходь дивитися на це, не варто…

– Я не кину тебе.

Але Маленький Принц непокоiвся:

– Я кажу це… ще й через змiйку. Не годиться, щоб вона вкусила тебе… Змii лихi. Здатнi вкусити задля насолоди…

– Я не кину тебе.

А втiм, нова думка заспокоiла його:

– Правда, вони вже не мають отрути для другого укусу…

Тiеi ночi я не бачив, як пiшов Маленький Принц. Вiн зник тихцем. Коли я наздогнав його, вiн ступав рiшуче та швидко й лише кинув менi:

– А! Ти тут…

Узяв мене за руку. Але й далi переживав:

– Даремно ти пiшов. Тобi буде тяжко. Я немов помру, та це буде неправда…

Я мовчав.








– Розумiеш, це надто далеко. Я не можу взяти свое тiло. Воно заважке.

Я мовчав.

– Тiло буде схоже на стару покинуту шкаралупу. Старi шкаралупи не засмучують…

Я мовчав.

Маленький Принц похнюпився, але знову подолав розпуку:

– Знаеш, буде просто чудово. Я теж споглядатиму зорi… Всi зорi будуть криницями з iржавим блоком. Усi зорi поiтимуть мене…

Я мовчав.

– Це буде величезна радiсть! Ти матимеш п’ятсот мiльйонiв дзвiночкiв, я матиму п’ятсот мiльйонiв криниць…

Тепер замовк i Маленький Принц, бо заплакав…

– Це тут. Дай менi самому ступити один крок.

Вiн сiв, бо боявся.








Потiм додав:

– Знаеш… моя квiтка… я вiдповiдаю за неi! А вона така квола! Така наiвна. Мае чотири нiкчемнi колючки, щоб боронитися вiд свiту…

Я сiв, бо ноги вже не тримали мене. А Маленький Принц проказав:

– Що ж… це все…

Вiн ще вагався мить, потiм пiдвiвся. Ступив один крок. Я й ворухнутися не мiг.

Лише жовта блискавка майнула коло кiсточки хлопчика. Вiн на мить зацiпенiв. Не зойкнув, а повiльно впав, як падае дерево. На сипкому пiску навiть не гупнуло.









Роздiл XXVII


Тепер, звичайно, минуло вже шiсть рокiв… Я ще нiколи не розповiдав про цю пригоду. Товаришi, знову побачивши мене, радiли, що я живий. Я сумував, але казав iм: «Це втома…»

Тепер мiй смуток трохи розвiявся. Тобто… не зовсiм. Але знаю, що Маленький Принц повернувся на свою планету, бо на свiтанку не знайшов його тiла. Те тiло було не таке вже й важке… А вночi я люблю слухати зорi. Вони як п’ятсот мiльйонiв дзвiночкiв…

Але сталася одна дивна рiч. Малюючи намордник для Маленького Принца, я забув додати шкiряний ремiнець! Вiн нiколи не зможе начепити намордник на баранця. Тож я запитую себе: «Що дiеться на його планетi? Може, баранець уже з’iв ту квiтку…»

Інколи я кажу собi: «Безперечно, нi! Маленький Принц щовечора накривае квiтку скляним ковпаком i добре пильнуе баранця…» Тодi я щасливий, i всi зорi лагiдно смiються.

А iнколи кажу iнше: «Вiн забiжить кудись думками тодi або тодi, – й цього досить! Якось увечерi забуде накрити ковпаком, а баранець тихесенько вийде серед ночi…» І тодi всi дзвiночки стають сльозинами!..

Саме в цьому й криеться велика таемниця. Для вас, для тих, хто, як i я, теж любить Маленького Принца, нiщо у свiтi не лишиться незмiнним, якщо десь – невiдомо де – не вiдомий нам баранець з’iв (або нi?) троянду…

Гляньте на небо. Запитайте себе: баранець з’iв квiтку чи нi? Ви побачите, як усе змiниться…

Жоден дорослий нiколи не зрозумiе, що це мае дуже велике значення!

Для мене це найгарнiший i найсумнiший краевид у свiтi. Це той самий краевид, що й на попереднiй сторiнцi, але я намалював ще раз, щоб ви добре запам’ятали його. Саме тут Маленький Принц з’явився на Землi, а згодом зник.

Уважно роздивiться краевид, щоб мати впевненiсть, що ви впiзнаете його, якщо вам доведеться коли-небудь мандрувати в африканськiй пустелi. Якщо вам трапиться проминати те мiсце, благаю, не поспiшайте: постiйте трохи якраз пiд його зорею! Якщо тодi до вас пiдiйде хлопчик, якщо вiн засмiеться, якщо матиме золотаве волосся, не вiдповiдатиме на запитання, ви одразу здогадаетесь, хто то. Тодi будьте ласкавi! Не лишайте мене в незмiрно великому смутку, а напишiть мерщiй, що вiн повернувся…









Цитадель




Перекладено за виданням: antoine de saint-exupеry. Citadelle. – Gallimard, 2006




I


Дуже часто менi доводилося бачити, як жалощi збиваються на манiвцi. Проте ми, проводирi людей, навчилися прозирати iхнi серця й даемо нашу пiдтримку тiльки тим, хто вартий уваги. Тож у жалощах я вiдмовляю тим показним ранам, якi завдають жалю жiночому серцю, вiдмовляю й умирущим i мертвим. І я знаю чому.

Це було тiеi пори моеi юностi, коли я проймався жалем до жебракiв та iхнiх виразок. Я наймав для них цiлителiв i купував iм бальзами. З одного острова каравани доставляли менi мазi на основi золота, якi заживляли шкiру на тiлi. Я дiяв отак аж до дня, коли збагнув, що жебраки вважають свiй сморiд за рiдкiсну розкiш, я побачив, як вони роздряпують себе i прикладають до подряпин лайно, як-от люди, якi окурюють землю, щоб видобути з неi пурпуровий цвiт. Вони, пишаючись, показували одне одному своi гнояки й хизувалися отриманими пожертвами, бо той, хто дiстае найбiльше, прирiвнюе себе до верховного жерця, що показуе найгарнiшого кумира. Якщо вони погоджувалися, щоб iх обстежив мiй лiкар, то тiльки внаслiдок сподiвання, що iхнi гнояки здивують його своiми згубними мiазмами й розмiром. Вони вимахували своiми обрубками, щоб завоювати собi мiсце в цьому свiтi. Отож пiклування жебраки сприймали як вияв поваги, простягали своi члени для обливань, якi лестили iм, але, тiльки-но зараза зникала, вони бачили, що вже втратили свое значення, не могли живитися коштом свого тiла, стали непотрiбнi, й вiдтодi докладали всiх зусиль, щоб вiдродити виразку, яка жила iхнiм коштом. Знов убравшись у шати хвороби, пихатi й марнославнi, з жебрацькою мискою в руцi вони знову виходили на шлях караванiв i в iм’я свого нечистого бога, стягували викуп iз подорожнiх.

А була ще й пора, коли я проймався жалем до мертвих. Я думав, нiби той, ким я жертвую в його пустелi, пропадае в розпачливiй самотностi, тодi я ще не розумiв, що для мертвих самотностi не iснуе нiколи. Тодi я ще не зiткнувся з iхньою зневажливою поблажливiстю. Проте бачив, як егоiст або скнара, – той самий, що так завзято виступав проти всякого марнотратства, – опинившись на смертному одрi, благав, щоб коло нього зiбрали всiх родичiв, належних до його роду, а потiм дiлив свое добро iз презирливою справедливiстю, немов роздаючи дiтям нiкчемнi iграшки. Я бачив, як поранений боягуз, – той самий, що гукав на помiч, коли небезпека була невелика, – потрапивши в справжню халепу, вiдмовлявся вiд усякоi допомоги з боку товаришiв, якщо бачив, що вона пов’язана з ризиком для них. Ми славимо таке зречення. Але я вбачаю в ньому ще й непомiтний вияв зневаги. Я знав тих, якi дiлили свiй мiх iз водою, коли вiн уже висох на сонцi, або свiй шматок хлiба в апогеi голоду. Вони чинили так передусiм тому, що вже не мали в них потреби i, сповненi величного невiдання, давали iншим обгризати кiстку.

Але навiщо я нарiкаю? Навiщо марную час, оплакуючи iхнiй кiнець? Я занадто добре знав досконалiсть мертвих. Невже я переживав, споглядаючи смерть полонянки, якою звеселили моi шiстнадцять рокiв i яка, коли привели ii, вже вмирала, дихала часто й неглибоко i ховала кашель у бiлизнi, мов газель, що виснажилась i не годна бiгти; дiвчина вже знесилилась, але не зважала на це, бо любила всмiхатися. Але ця усмiшка була вiтерцем над рiчкою, слiдами мрii, борозною лебедя на водi й день у день ставала дедалi витонченiша та неоцiненнiша, дедалi непомiтнiша, аж поки обернулась у просту й напрочуд чисту лiнiю, тiльки-но лебiдь вiдлетiв.

А ще смерть мого батька. Мого незрiвнянного батька, що став мов iз каменю. Кажуть, убивцi сивiе волосся, коли його кинджал замiсть спорожнити смертне тiло наповнюе його такою величчю. Вбивцю, що заховався в королiвських покоях, вiч-на-вiч – не зi своею жертвою, а з гранiтним велетнем iз саркофага, – й потрапив у пастку тишi, яку сам i спричинив, знайшли на свiтанку, непорушно простертого внаслiдок самоi нерухомостi смертi.

Отак унаслiдок королевбивства мiй батько одразу утвердився у вiчностi, й, коли вiддав душу, всi люди затамували вiддих на три днi. І то так, що дар мови повернувся, а з плечей упав камiнь скорботи тiльки тодi, коли ми поховали його. Але король, що не правив, а тiльки зважував i давав свою оцiнку, видавався нам таким значущим, що, опускаючи, аж трiщали мотузки, труну в могилу, ми вважали, нiби не тiло ховаемо, я складаемо в комору припаси. Пiдвiшений на мотузках, вiн важив, як перший камiнь храму. Ми не поховали батька, а запечатали в землi, й вiн нарештi став таким, яким був: основою i фундаментом.

Саме батько навчив мене, що таке смерть, i зобов’язав мене, коли я був молодим, дивитися iй у вiчi, бо вiн нiколи не опускав очей. У жилах мого батька текла кров орлiв.

Це сталося пiд час проклятого року, прозваного «бенкетом сонця», бо сонце того року розширило пустелю. Воно осявало пiски помiж купами кiсток сухими тернами, прозорою шкiрою мертвих ящiрок i верблюжою травою, що стала мов твердi волосинки. Сонце, яке будувало стебла квiтiв, поглинуло своi створiння й царювало на iхнiх розкиданих трупах, наче дитина серед поламаних iграшок.

Сонце дiйшло аж до пiдземних водних запасiв i пило воду з нечисленних криниць. Воно поглинуло навiть позолоту пiскiв, що стали такими порожнiми, такими бiлими, що ми прозвали той край Дзеркалом. Адже дзеркало теж нiчого не мiстить, а образи, якi наповнюють його, не мають анi ваги, анi тривалостi. А iнодi дзеркало, як i соляне озеро, випалюе очi.

Погоничi верблюдiв, заблукавши в пустелi й пiймавшись у цю пастку, яка нiколи не вiддавала своеi здобичi, спершу не розпiзнавали ii, бо нiщо не вирiзняло ii, i несли, наче тiнi на сонцi, примари своеi присутностi. Приклеенi до того клею зi свiтла, вони думали, нiби йдуть; насправдi вже поглинутi вiчнiстю, думали, нiби живуть. Вони вели свiй караван уперед, туди, де жодне зусилля не брало гору над iнерцiею простору. Проминаючи криницi, яких уже не було, вони радiли свiжостi вечiрнiх сутiнкiв, що були вiдтепер лише марною вiдстрочкою. Вони, наiвнi, можливо, нарiкали на повiльнiсть своiх ночей, тодi як насправдi ночi минали для них так, немов сонце лише встигло клiпнути повiками. Вивергаючи гортанними голосами прокльони з приводу якоiсь дрiбноi несправедливостi, вони не знали, що доля вже оголосила iм свiй вирок.

Ти думаеш, нiби тут спiшить караван? Нехай мине двадцять сторiч – i прийди подивися!



Розчиненi в часi й перетворенi в пiсок – отакими я сам побачив тi випитi дзеркалом примари, коли батько, щоб навчити мене, що таке смерть, посадив мене на круп i повiз.

– Тут, – сказав вiн, – була криниця.

У глибинi однiеi з тих вертикальних шахт, – таких глибоких, що в них не вiдбивалася жодна зоря, – навiть болото стало твердою корою i зоря, яка потрапила там у полон, погасла. Та, коли не свiтиться бодай одна зоря, цього досить, щоб розбити караван у дорозi з не меншою нещаднiстю, нiж унаслiдок засiдки.

Навколо вузького отвору, наче навколо перерваноi пуповини, люди й тварини даремно збилися в купу, щоб отримати з черева землi воду своеi кровi. Найдужчi робiтники, опущенi аж на дно тiеi прiрви, марно дряпали тверду кору. Караван, скидаючись на живцем пришпилену комаху, яка в смертних судомах розкидае навколо себе шовк, пилок i золото крил, теж був прибитий до землi единою пустою криницею й почав уже бiлiти в нерухомостi роздертоi упряжi, розiрваних в’юкiв, розсипаних серед камiння дiамантiв i важких, напiвзасипаних пiском золотих зливкiв.



Поки я розглядав iх, батько заговорив:

– Ти знаеш що таке весiльний бенкет, коли його вже покинули гостi та молодята. Свiтанок показуе все безладдя, яке вони лишили пiсля себе. Розбитi джбани, перекинутi столи, погаслий жар – усе зберiгае застиглий вiдбиток розгардiяшу. Але, дивлячись на такi слiди, – повчав мене батько, – ти нiчого не дiзнаешся про любов.

Зважуючи й гортаючи сторiнки Книги Пророка, – розповiдав далi батько, – й прикипаючи очима до малюнку лiтер або золота мiнiатюр, неосвiчений не помiчае головного, що е не марним предметом, а божественною мудрiстю. Отож головне у свiчцi – не восковий цилiндр, що лишае слiди, а свiтло.



Сiльськi суддi засудили одного разу молоду жiнку, що скоiла якийсь злочин, i наказали iй скинути на сонцi тонкi тiлеснi покриви, а потiм просто прив’язали ii до стовпа в пустелi.

– Я покажу тобi, – мовив батько, – до чого схильнi люди.

І знову повiз мене з собою.

Поки ми iхали, над покараною жiнкою минув уже цiлий день, i сонце випило ii теплу кров, слину i пiт ii пахвин. Випило в ii очах воду сонця. Коли ми з батьком доiхали, настала нiч, а водночас i короткий перепочинок для бiдолашноi; ми дiсталися краю забороненого плато, де вона вирiзнялася, бiла й гола, серед камiння, тендiтнiша за напоену водою стебелинку, яку раптом припинили живити важкими водами, що творять у землi густу тишу. Жiнка ламала собi руки, мов лозина, вже трiснута у вогнi, й благала в Бога ласки.

– Послухай ii, – мовив батько, – вона вiдкрила головне…

Але я був ще дитина i боягуз:

– Може, вона страждае, – заперечив я батьковi, – а може, й боiться…

– Вона вже проминула, – сказав батько, – i страждання, i страх, що е хворобами стайнi, створеними для смиренних стад. Вона вiдкривае iстину.

Я чув, як жiнка плакала. Полонянка цiеi ночi без меж, вона благала про лампу ввечерi у своему домi, кiмнату, схожу на неi, й дверi, що замикалися. Вiдкрита всьому всесвiтовi, що не показував свого обличчя, вона благала про дитину, яку цiлувала перед сном i яка зосереджувала в собi свiт. Залежачи на цьому пустельному плато вiд ласки незнайомих перехожих, вона спiвала про кроки чоловiка, що дзвонить увечерi на порозi, вони зустрiчаються i вiн заспокоюе ii. Простерта в безмiрностi й уже не маючи нiякоi опори, вона благала, щоб iй дали греблi, бо тiльки вони забезпечують змогу iснувати, мiшок вовни, яку треба розчесати, миску, яку треба помити, одну конкретну миску, саме цю дитину, яку треба приспати, а не якусь iншу. Вона зверталася до вiчностi дому, вкрита разом з усiм селом однiею вечiрньою молитвою.




II


Отже, з верхiвки найвищоi башти цитаделi я з’ясував, що нема чого нарiкати анi на страждання, анi на смерть у Господньому лонi, анi на саму жалобу. Адже небiжчик, якщо його пам’ять шанують, мае бiльшу присутнiсть i могутнiсть, нiж живий. Я зрозумiв властивий людям страх i жалiв людей.

Я вирiшив зцiлити людей.

Я мав жаль до самотнього чоловiка, що прокидаеться серед безмежноi патрiархальноi ночi, вважае, що мае захист пiд Господнiми зорями, i одразу вiдчувае подорож.

Я заборонив розпитувати його, знаючи, що нiколи немае вiдповiдi, яка заспокоюе. Той, хто запитуе, шукае передусiм прiрви.

Я засуджую неспокiй, що спонукае злодiiв до злочину, бо навчився розумiти iх i знаю, що iх можна врятувати, лише врятувавши вiд iхньоi нужди. Якщо вони гадають, нiби прагнуть золота iнших, вони помиляються. Але золото блищить, наче зоря. Ця любов, що не знае про себе, звернена тiльки до свiтла, яке вони не зловлять нiколи. Вони йдуть вiд вiдблиску до вiдблиску, крадучи непотрiбне добро, мов божевiльний, що, прагнучи схопити мiсяць, вiдбитий у чорнiй водi водойм, спускае воду. Йдуть i кидають у нетривалий вогонь оргiй марний попiл украденого. Потiм повертаються до своiх нiчних осель, блiдi, наче напередоднi побачення, нерухомi вiд страху злякатися, уявляючи собi, нiби тут перебувае те, що коли-небудь задовольнить iх.

Цей чоловiк, якщо я звiльню його, й далi буде вiрний своему культовi, й моi воiни, топчучи гiлля, заскочать його завтра в садках iнших людей, але сьогоднi йому калататиме серце, й вiн вважатиме, нiби цiеi ночi до нього прихилилася доля.

Звичайно, я прикрию iх спершу своею любов’ю, знаючи, що вони мають бiльше завзяття, нiж чеснотливi у своiх крамничках. Але я будiвник мiст. Я вирiшив закласти тут пiдвалини своеi цитаделi. Я стримую караван у дорозi. Вiн тiльки зернинка на ложi вiтру. Я опираюся вiтру й закопую насiння, щоб тут розквiтли кедри в iм’я слави Господньоi.

Любов повинна знайти свiй об’ект. Я рятую тiльки того, хто любить, хто е i кого можна наситити й задовольнити.

Ось чому я замикаю жiнку в шлюбi й наказую каменувати дружину-перелюбницю. Звичайно, я розумiю i ii спрагу, i те, якоi великоi присутностi вона вимагае. Я розумiю ii, бачу, коли вечiр дозволяе дива, як вона спираеться лiктями на терасi, замкнена зусiбiч широким морем обрiю й вiддана, немов самотньому катовi, муцi бути нiжною.

Я чую, як вона вся тремтить, кинута отут, як форель на пiсок, i чекае, немов повноти морськоi хвилi, синього плаща вершника. Свiй заклик вона звертае до всiеi ночi. Хоч хто почуе його, вiдгукнеться. Але вона марно йтиме вiд плаща до плаща, бо вже немае чоловiка, який задовольнить ii. Отак i берег, щоб освiжитися, кличе переливи морських хвиль, i хвилi вiчно котяться одна за одною. І одна за одною опадають. Навiщо схвалювати перемiну чоловiкiв: той, хто любить передусiм наближення до любовi, нiколи не знатиме зустрiчi з нею…

Я рятую тiльки ту жiнку, яка може розвинутися i впорядкуватися навколо внутрiшнього двору, так само як кедр виростае навколо своеi насiнини i знаходить свiй розквiт у власних межах. Я рятую ту, яка любить передусiм не весну, а будову тiеi квiтки, в якiй замкнена весна. Яка любить передусiм не кохання, а конкретне обличчя, якого набувае те кохання.

Ось чому цю розпорошену у вечiрнiх сутiнках дружину я або вiдкидаю, або збираю докупи. Я розмiщаю навколо неi, неначе кордони, плиту, чайник i мiдну позолочену тарiль, щоб мало-помалу, завдяки цим предметам, вона побачила обличчя, яке можна впiзнати, знайоме обличчя, усмiшку, що належить до цього дому. Для неi це буде повiльна поява Бога. Дитина тодi закричить, щоб ii годували грудьми, вовна, яку треба чесати, спокушатиме пальцi, а жарини вимагатимуть дмухнути на них. Вiдтодi вона буде полонянкою й буде готова служити. Адже я той, хто будуе урну навколо пахощiв, щоб зберегти iх. Я рутина, що виповнюе плiд. Я той, хто спонукае жiнку набирати тiла та iснувати, щоб згодом я дав Господу вiд ii iм’я не кволе зiтхання, розвiяне вiтром, а щире завзяття, справжню нiжнiсть, справжне конкретне страждання…

Отак я ще довго мiркував над сенсом миру. Мир породжують народженi немовлята, зiбраний урожай, нарештi упорядкований дiм. Вiн приходить iз вiчностi, куди входять закiнченi речi. Мир повних клунь, заснулих овець, складеноi бiлизни, мир единоi досконалостi, мир того, що стае даром Господу, якщо добре зроблене.

Адже менi здалося, що людина дуже схожа на цитадель. Вона руйнуе мури, щоб утвердити свою свободу, i тодi це лише зруйнована, вiдкрита зорям свобода. Тодi починаеться страх, породжений небуттям. Нехай людина робить собi iстину з запаху пiдпаленоi лози, або вiвцi, готовоi до стрижки. Істина викопуе себе так, як копають криницю. Погляд, розпорошившись, утрачае бачення Бога. Бiльше, нiж дружина-перелюбниця, вiдкрита обiцянкам ночi, про Бога знае мудрець, що зосередився i знае тiльки тягар остриженоi вовни.

Цитаделе, я збудую тебе в людському серцi.




III


Адже я вiдкрив одну велику iстину. Люди живуть у будинках, i сенс речей для них мiняеться залежно вiд сенсу дому. Шлях, ячмiнне поле i вигин пагорба мають рiзне значення для людини залежно вiд того, становлять вони чи нi ii маеток. Адже та строката матерiя враз зосереджуеться й тисне менi на серце. Той, хто живе в царствi Господньому, i той, хто не живе в ньому, живуть у рiзних свiтах. Нехай невiрнi, що глузують iз нас, помиляються, нехай вважають, нiби женуться за вiдчутними багатствами, коли насправдi iх немае. Таж якщо вони бажають цю отару, то лише через гордiсть. А радощi, спричиненi гордiстю, не вiдчутнi.

Отак i тi, хто вважае, нiби вiдкрив, подiливши, мою територiю. «Тут е, – кажуть вони, – барани, кози, ячмiнь, оселi та гори – а що там iще?» Вони бiднi, бо бiльше вже нiчого не мають. І мерзнуть. Я з’ясував, що вони схожi на того, хто розтинае труп. «Я, – запевняе вiн, – покажу, що таке життя серед бiлого дня: це тiльки сумiш кiсток, кровi, м’язiв i внутрiшнiх органiв». Натомiсть життя – це свiтло очей, яке вже не сяе в iхньому попелi. Адже моя територiя – щось iнше, нiж цi барани, ниви, оселi та гори, це те, що домiнуе над ними й пов’язуе iх. Це батькiвщина моеi любовi. Й вони щасливi, якщо знають про це, бо живуть у моему домi.

Обряди в часi – однаково, що оселi в просторi. Адже добре, коли час, що спливае, здаеться, не зуживае i не вбивае нас, мов жменьку пiску, а завершуе нас. Добре, коли час – будiвництво. Отже, я йду вiд свята до свята, вiд роковин до роковин, вiд жнив до жнив, як ходив дитиною вiд зали нарад до зали вiдпочинку в батьковiм палацi, де кожен крок мав свiй сенс.

Я накинув свiй закон, що е наче стiнами та структурою моеi оселi. Нерозумний прийшов i каже менi: «Звiльни нас вiд свого примусу, тодi ми станемо бiльшi». Але я вже знав, що вони втратять передусiм здатнiсть пiзнавати обличчя i, вже не люблячи його, здатнiсть пiзнавати самих себе, тож я вирiшив усупереч iхнiй волi збагати iх iхньою любов’ю. Бо вони запропонували менi, щоб гуляти з бiльшою невимушенiстю, розвалити стiни палацу мого батька, де кожен крок мав свiй сенс.

Палац був великою спорудою з крилом, передбаченим для жiнок, i потаемним садом, де виспiвував струмiнь води. (Я звелiв збудувати його, щоб вiн правив за серце в домi, до якого можна наближатися й вiд якого можна вiдходити. Щоб можна було зайти в той простiр i вийти з нього. Бо iнакше тебе не буде нiде. Бути вiльним не означае не iснувати). Були там i комори, i стайнi. Настала пора, коли спорожнiли комори, не стало й духу живого в стайнi. А батько був проти, якщо однi примiщення використовували для цiлей iнших примiщень. «Комора, – казав вiн, – передусiм комора, i ти не живеш у домi, якщо не знаеш, де ти. Не мае значення, – казав вiн далi, – якою мiрою плiдне використання. Людина – не худоба для вiдгодiвлi, й любов для неi важить бiльше, нiж використання. Ти не можеш любити дому, що не мае обличчя i де кроки не мають сенсу».

У палацi була зала, передбачена тiльки для великих посольств, i ii вiдкривали сонцю лише тодi, коли далекi вершники здiймали пiщану куряву, а на обрii майорiли великi корогви, якi вiтер надував, мов вiтрила. Зали навiть не вiдкривали, коли приiздили дрiбнi володарi, що не мали нiякого значення. Була ще й зала, де чинили правосуддя, i зала, куди забирали страчених. Була й порожня кiмната, про яку нiхто не знав, для чого вона призначена, i вона, мабуть, не виконувала жодноi функцii, хiба що навчала чуттю потаемного, принциповi, що нiколи не можна прозирнути геть усе.

Раби, що бiгали коридорами й виконували доручення, носили важкi сувоi тканин, якi давили iм на плечi. Вони пiднiмалися сходами, вiдчиняли дверi, опускалися iншими сходами i залежно вiд того, перебували ближче чи далi вiд центрального струменя води, ставали або балакучi, або мовчазнi, аж поки тривожились, мов тiнi, на краю жiночих покоiв, знайомство з якими внаслiдок помилки коштувало б iм життя. Та й самi жiнки були або спокiйнi, або зарозумiлi, або потаемнi залежно вiд свого мiсця в оселi.

Я чую голос нерозумного: «Скiльки мiсця змарновано, скiльки багатств не використано, скiльки добра, занапащеного внаслiдок недбальства! Треба зруйнувати непотрiбнi стiни, зрiвняти з землею короткi сходи, якi так ускладнюють пересування. Тодi людина буде вiльна». А я вiдповiв iм: «Тодi люди стануть худобою на громадському майданi й вiд страху знудитися вигадуватимуть дурнi iгри, якi, щоправда, ще матимуть правила, але тим правилам не властива велич. Адже палац може сприяти писанню вiршiв. А хiба можна написати вiрш про безглуздя кинутих на стiл костей? Люди, мабуть, ще довго житимуть у затiнку стiн, тож вiршi навiватимуть iм ностальгiю, а потiм зiтреться навiть затiнок i вони вже не розумiтимуть iх».

Тож чим надалi вони тiшитимуться?

Людина тодi загубиться в тижнi без днiв або в роцi без свят i не показуватиме свого обличчя. То буде людина без iерархii, яка заздрить сусiдовi, якщо той у чомусь вищий вiд неi, й зi шкури пнеться, щоб опустити його до свого рiвня. Тож яку вони матимуть радiсть iз того гладенького болота, яким вони стануть?

Я вiдтворив силовi поля. Я збудував у горах греблi, щоб стримувати води. Отже, таким чином я опирався, не маючи слушностi, природним тенденцiям. Я вiдновив iерархii там, де люди були схожi, як води, тiльки-но тi води змiшувались у болотi. Я натягував луки. З несправедливостi сьогодення я творив завтрашню справедливiсть. Я утвердив напрями руху – там, де кожен прикипав до мiсця й називав цей жалюгiдний стан щастям. Я зневажаю води, жалюгiднi своею справедливiстю, й визволяю воду, засновану на явнiй несправедливостi. Отак я ошляхетнив свою iмперiю.

Адже я знаю iхнi мiркування. Вони в захватi вiд людини, яку заснував мiй батько. «Як можна паплюжити, – кажуть вони, – такий досконалий успiх?» І в iм’я того, хто утвердив необхiдний примус, вони знищили примус. Тiею мiрою, якою примус ще зберiгався в серцi, вони ще дiяли. А згодом мало-помалу забули про нього. А людина, яку вони хотiли врятувати, вже мертва.



Ось чому я ненавиджу iронiю, що походить не вiд людини, а вiд ледаря. Адже ледар каже людям: «А втiм, вашi звичаi iншi. Чому б не змiнити iх?». А ще казав iм колись: «Хто змушуе вас звозити врожай до комор i заганяти худобу в хлiви?» Але це його одурюють слова, бо вiн не знае того, чого слова не здатнi передати. Вiн не знае, що люди живуть у домi.

А його жертви, якi вже не визнають цiеi iстини, починають розбирати дiм. Отже, люди марнують свое найнеоцiненнiше багатство: сенс речей.

Я пригадую того невiрного, що приходив до мого батька:

– Ти наказав, щоб у тебе молилися з чотками з тринадцяти намистин. Що означають тринадцять намистин, – казав вiн, – невже не буде спасiння, якщо ти змiниш iхне число?

І подав витонченi причини, внаслiдок яких люди мали б молитися, використовуючи чотки з дванадцяти намистин. Я, дитина, чутлива до вмiння вправно промовляти, приглядався до батька, сумнiваючись у блисковi його вiдповiдi, такими-бо блискучими видалися менi поданi аргументи.

– Скажи менi, – знову заговорив невiрний, – у чому полягае найбiльша перевага чоток iз тринадцяти намистин?..

– Перевага чоток iз тринадцяти намистин, – вiдповiв батько, – полягае у вазi всiх голiв, якi я повiдтинав в iм’я iх …

Господь просвiтив невiрного, що навернувся до нашоi вiри.




IV


Людська оселе, хто заснуе тебе на мiркуваннях? Хто був би здатний спорудити тебе, спираючись на логiку? Ти iснуеш i не iснуеш. Ти е i тебе немае. Ти збудована з рiзних матерiалiв, але слiд вигадати тебе, щоб вiдкрити тебе. Так само й той, хто зруйнував свiй дiм iз метою начебто пiзнати його, мае тепер лише купу камiння, цегли й черепицi, та не годен знайти анi затiнку, анi тишi, анi iнтимностi, яким вони служили, i не знае, як можна використати цю купу камiння, цегли й черепицi, бо бракуе вигадки, що пануе над ними, душi та серця архiтектора. Бо камiнню бракуе душi та серця людини.

Оскiльки немае мiркувань, крiм цегли, камiння й черепицi, i немае душi та серця, що панують над ними i змiнюють iх своею силою, спонукаючи до тишi, бо серце й душа уникають правил логiки i законiв чисел, тодi з’являюсь я зi своею свавiльнiстю. Я – архiтектор. Я маю душу та серце. Тiльки я володiю силою перетворювати камiнь у тишу. Я йду й вимiшую цю кашу, що е лише матерiею, вiдповiдно до творчого образу, що йде до мене тiльки вiд Бога i оминае шляхи логiки. Я будую свою цивiлiзацiю, одержимий единим смаком, який вона матиме, так само як iншi будують свiй вiрш, повертаючи фразу i змiнюючи слово, не будучи змушенi виправдовувати анi повороти, анi змiни, одержимий единим смаком, який вона матиме i який вони знають напам’ять.

Цитаделе! Отже, я збудував тебе, як корабель! Я тебе збив цвяхами, спорядив, а потiм пустив у час, що вiдтепер – лише ходовий вiтер.

Корабель людей, без якого iм бракуватиме вiчностi!

Але я знаю загрози, якi чигають на мiй корабель. Зовнi йому завжди дошкуляе темне море. А також iншi можливi образи. Адже завжди можна зруйнувати храм i використати камiння для iншого храму. І той iнший храм матиме не бiльше iстини i не бiльше облуди, не бiльше справедливостi i не бiльше несправедливостi. І нiхто не знатиме про цю катастрофу, бо якiсть тишi не вписана в купу камiння.

Ось чому я прагну, щоб вони мiцно пiдпирали головнi шпангоути корабля. Щоб рятувати iх вiд поколiння до поколiння, бо я не вдосконалю храму, коли щомитi будуватиму його спочатку.




V


Ось чому я прагну, щоб вони мiцно пiдпирали головнi шпангоути корабля. Конструкцiя, яку створили люди. Адже навколо корабля слiпа природа, ще не сформульована й могутня. А той, хто забувае про могутнiсть моря, ризикуе забагато вiдпочивати.

Вони вiрять, що дана iм оселя абсолютна в собi. Доведене бодай раз стае очевиднiстю. Коли живуть на кораблi, моря не бачать. А якщо й помiчають море, воно править тiльки за оздобу для корабля. Такою е сила духу. Море видаеться йому створеним тримати корабель.

Але вiн помиляеться.

Бо той, хто не виявляе пильностi й не знае, що живе на кораблi, наперед уже наче зруйнований i побачить невдовзi народження моря, хвиля якого змие його безглуздi iгри.

Такий образ нашоi iмперii постав передi мною, коли ми, кiлька чоловiк iз мого народу i я сам, були у вiдкритому морi, пливучи на прощу.



Отже, вони були ув’язненi на борту корабля у вiдкритому морi. Інколи я мовчки походжав мiж ними. Сидячи навколо тарелiв iз харчами, годуючи грудьми немовлят або перебираючи молитовнi чотки, вони стали мешканцями корабля. Корабель став оселею.

Але однiеi ночi розгулялися стихii. Прийшовши провiдати iх у тишi своеi любовi, я побачив, що нiчого не змiнилося. Вони рiзьбили собi перснi, пряли вовну або стиха розмовляли – невтомно ткали людську спiльноту, мережу зв’язкiв, тож, якщо згодом хтось помирав, унаслiдок цiеi пов’язаностi вiн вiдривав щось вiд кожного. А якщо в тишi своеi любовi я чув, що вони розмовляють, я зневажав змiст iхнiх слiв, розповiдi про чайники або хвороби, знаючи, що сенс речей полягае не в предметi, а в дii. Отой, що повагом усмiхаеться, немов даруе себе… а той, хто нудиться, не знае, що це наслiдок страху або вiдсутностi Бога. Отже, я дивився на них у тишi своеi любовi.

А проте важке плече моря, яке навiть не цiкавило людей, пронизувало iх повiльними i страшними рухами. Траплялося, що корабель пiднiмався вгору, а потiм неначе провалювався. Корабель тодi тремтiв усiм корпусом, здаеться, трiщали всi шпангоути, немов вiн уже розпадався, i, поки тривало це розмивання реальностi, люди припиняли молитися, розмовляти, годувати грудьми немовлят i рiзьбити щире срiбло. І щоразу сухий, наче блискавка, хрускiт пронизував наскрiзь увесь дерев’яний корпус. Корабель немов падав у себе, загрожував репнути на всiх стиках, його трощило, i людей охопила ненастанна блювота.

Отож вони збилися докупи, мов у хлiвi, що трiщить з усiх бокiв, над ними моторошно гойдались олiйнi лампи.

Я сказав iм, боячись, щоб вони не пiддалися страху:

– Нехай тi з вас, хто працюе зi срiблом, вирiзьблять менi джбан для води. Нехай тi, хто готуе страви для iнших, ревно вiзьмуться до роботи. Нехай здоровi пiклуються про хворих. Нехай тi, хто молиться, заглибляться в молитви…

А тому, кого, блiдого, я побачив зiпертим на балку i хто слухав крiзь грубi дошки заборонену пiсню моря, я сказав:

– А ти йди в трюм i порахуй мертвих баранiв. Інколи з переляку вони душать один одного.

Вiн вiдповiв менi:

– Господь мiсить море. Ми пропали. Я чую, як трiщать головнi шпангоути корабля. Вони не повиннi подаватись, бо це рама й каркас. Такi самi й пiдвалини планети, яким ми довiряемо нашi будинки, i ряди оливкових дерев, i нiжнiсть рунних баранiв, що повiльно жують увечерi Божу траву. Добре перейматися в домi оливами, баранами, стравою i любов’ю. Та погано, коли сам каркас завдае нам мук. Коли вже зроблене знову стае працею. Як-от тут, де те, що мае мовчати, бере слово. Що станеться з нами, якщо бурмотiтимуть гори? Я вже чую це бурмотiння й нiколи не забуду…

– Яке бурмотiння? – перепитав я.

– Пане, колись я жив у селi, збудованому на затишнiй спинi пагорба, мiцно утвердженому на землi з ii небом; у селi, створеним, щоб тривати, i воно тривало. Цямрини наших криниць, пороги наших домiв, вигнутi краi наших фонтанiв аж блищали – так часто з них брали воду i так часто на них ставали. Але однiеi ночi щось прокинулось у наших пiдземних пiдвалинах. Ми зрозумiли, що земля пiд нашими ногами почала жити й мiситися. Вже зроблене знову ставало працею. Ми злякалися. Ми боялися не так за себе, як за предмети наших зусиль. За те, чому ми вiддаемо себе в життi. Я рiзьбяр i боявся за дивовижний срiбний джбан, над яким я працював уже два роки. Я вiддав йому два роки невсипущоi працi. Хтось тремтiв за своi ворсистi килими, якi ткав iз радiстю. Щодня вiн розгортав iх на сонцi. Вiн пишався, що вiддав якусь частину своеi загрубiлоi плотi за цю хвилю, що видавалася спершу глибокою водою. Дехто боявся за посадженi оливи. Думаю, нiхто з нас не боявся смертi, а всi ми переживали за речi дрiбнi та безглуздi. Ми з’ясували, що життя не мае сенсу, якщо його мало-помалу не вiддавати. Смерть садiвника не шкодить дереву. Але, якщо ти загрожуеш дереву, тодi садiвник умирае двiчi. Серед нас був старий оповiдач, що знав найгарнiшi казки пустелi. Вiн ще й прикрашував iх. І знав iх лише вiн, бо не мав синiв. Тодi, коли поповзла земля, вiн тремтiв за бiдолашнi казки, яких уже нiхто нiколи не зможе розповiсти. А земля й далi ворушилась i мiсилася, почав наростати i опускатися високий охряний приплив. Невже, по-твоему, можна вiддати себе, щоб прикрасити приплив, який повiльно котиться i все поглинае? Що можна збудувати на цьому руховi?

Будинки пiд його тиском повiльно подавалися, а внаслiдок майже невидимого скручування сволоки зненацька розривалися, немов вибухали пороховi бочки. Або ж стiни починали двигтiти, аж поки раптом розвалювалися. А тi з-помiж нас, хто вижив, утратили своi значення. Тiльки оповiдач збожеволiв i всякчас спiвав.

Куди ти ведеш нас? Цей корабель зазнае трощi разом iз плодами наших зусиль. Крiм того, я вiдчуваю, що час бiжить марно. Я вiдчуваю, як бiжить час. Вiн не повинен отак бiгти, бути таким вразливим, а повинен змiцнювати, надавати зрiлостi й старити. Мало-помалу вiн повинен зiбрати витвiр. Але що вiн надалi змiцнюватиме, хто виживе з нас i хто лишиться?




VI


Я був серед свого народу й думав, що вже годi чомусь вiддавати себе, бо немае нiчого стабiльного, яке тривало б протягом поколiнь, i думав про час, що тече тодi марно, наче пiсок у пiщаному годиннику.

Але треба збудувати велику скриню, щоб зiбрати те, що лишиться вiд них. І воза, щоб везти ii. Адже я шаную передусiм те, що тривае довше за людей. А отже, я рятую сенс iхньоi вiддачi. Й будую велику дароносицю, якiй вони довiрять усе, що мають.



Отак я походжав серед свого народу в дельтi над вечiр, коли все знесилилося, на порогах убогих халупок бачив людей у лахмiттi, якi вiдпочивали вiд невтомноi, як у бджiл, працi, але мене цiкавили не так вони, як досконалiсть медового торту, над яким усi вони працювали цiлiсiнький день. Я замислився перед одним чоловiком, що був слiпий, а до того ж утратив ногу. Вiн був дуже старий, умирущий i стогнав щоразу, немов старi меблi, коли ворушився, й вiдповiдав дуже повiльно, бо був давнiй лiтами й говорив нерозбiрливо, проте променився, яснiв i ставав тямущим в об’ектi, якому вiддавав себе. Адже старечими тремтячими руками вiн додавав i свою працю, яка правила за дедалi витонченiший елiксир. І вiн, дивовижно тiкаючи зi своеi староi, зашкарублоi плотi, ставав дедалi щасливiшим, дедалi невразливiшим. Дедалi незнищеннiшим. Умираючи, вiн не знав про це, його руки були повнi зiрок…



Отак вони працювали все свое життя задля збагачення, дарма що не користалися там багатством, цiлком вiддавали себе нетлiнному гаптуванню… i тiльки частку своеi працi присвячували споживанню, а решту спрямовували на рiзьблення, непотрiбну якiсть металу, досконалiсть малюнку, м’якiсть вигину, i це все нiчому не служило, хiба що отримувало те, що вiддавали йому люди, i тривало довше за плоть.

Пiд час своiх довгих прогулянок я добре зрозумiв, що якiсть цивiлiзацii моеi iмперii спираеться не на якiсть харчiв, а на якiсть вимог i на завзяття працi. Складаеться не з того, чим володiють, а що дають. Цивiлiзований передусiм ремiсник, про якого я розповiдаю i який вiдтворюе себе в предметi, тож i стае завдяки цьому вiчним i вже не боiться смертi. Цивiлiзований передусiм той, хто воюе й вiддае себе за iмперiю. А цей чоловiк, якщо вiн сам нiчого не створив, купаеться без нiякоi вигоди – хоч i живить свое око лише досконалiстю – в розкошi, придбаноi в крамарiв. Я знав виродженi народи, якi вже не писали вiршiв, а тiльки читали iх, не обробляли своiх земель, а покладалися передусiм на рабiв. Саме проти них пiски Пiвдня споконвiку готували в своiх творчих злиднях живi племена, якi бралися завойовувати iхнi мертвi запаси. По щиростi, я не люблю осiлих народiв, бо вони нiчому не вiддають себе й нiчим не стають. Життя не допоможе iм набути зрiлостi. Час бiжить для них, наче жменька пiску й занапащае iх. Що я можу дати Боговi вiд iхнього iм’я?

Тож чи знав я iхнi злиднi, якщо посудина розбивалася ще до того, як наповнювалась? Адже смерть предка, що став прахом пiсля того, як вiддав усього себе, – це лише диво та iнструмент, який ховають, бо вiдтепер вiн непотрiбний. Я бачив серед своiх племен дiтей, яким загрожувала смерть i якi задихалися, не мовлячи й слова; напiвзаплющивши очi, вони ховали решту жару пiд своiми страшенно довгими вiями. Адже трапляеться, що Бог, подiбно до жниваря, косить квiти вперемiш зi зрiлим ячменем. А звозячи снопи, багатi на зерно, знаходить у них i цю непотрiбну розкiш.



– Умирае дитина Ібрагiма, – казали люди. І я повiльною ходою, нечутно для господарiв, зайшов до оселi Ібрагiма, знаючи, що можна розумiти одне одного, незважаючи на iлюзii мови, якщо замкнутися в тишi любовi. А господарi не звернули на мене уваги, пильно дослухаючись до смертi дитини.

У домi розмовляли тихо й безшумно пересували капцi, неначе там сидiв якийсь страхополох, тож будь-який бодай трохи гучнiший звук мiг спонукати його до втечi. Нiхто не наважувався анi вiдчиняти, анi зачиняти дверi, взагалi навiть братися за них, неначе в домi горiв тремкий вогник, живлений текучою олiйкою. Помiтивши дитину, я збагнув, що вона вже вiдходить, бо дихала часто й неглибоко, стиснула кулачки, все тiло звiв судомою шалений алюр пропасницi, очi були вперто заплющенi й вiдмовлялися бачити. Я помiтив навколо дитини людей, що намагалися приручити ii, як намагаються приручити маленьких диких тварин. Дитинi, а рука аж тремтiла, подали чашку молока. Можливо, iй захочеться молока, ii привабить його смачний запах, i вона питиме. З нею спiлкувалися, наче з газеллю, що iсть iз долонi, але дитина й далi була страхiтливо поважна й непроникна. Не молоко годилося iй давати. І тодi старi тихо, тихесенько, немов розмовляли з горлицею, заспiвали ледь чутними голосами пiсню, яку любила дитина, – пiсню про дев’ять зiрок, що купалися у фонтанi, – але дитина, мабуть, була дуже далеко й не чула iх. Тiкаючи вiд живих, вона навiть не озиралася. Своею смертю дитина зрадила iх. Тодi вiд неi почали слiзно просити бодай помаху, бодай погляду, що його подорожнiй, не сповiльнивши кроку, кидае друговi… знаку вдячностi. Дитину перевернули в лiжечку, стерли пiт з ii обличчя, примусили пити, – i це все, мабуть, щоб пробудити ii до смертi.



Я покинув тих людей, бо вони надто переймалися тим, щоб наставити дитинi пастки й затримати ii в життi. Ох, як легко зрозумiти iх завдяки цiй дев’ятирiчнiй дитинi. Вони давали iй iграшки, щоб заманити щастям. Але маленька ручка невблаганно вiдштовхувала iх, коли iх ставили надто близько до неi, немов дитина розсувала кущi, якi уповiльнюють ii скачку.

Я вийшов звiдти i обернувся до дверей. Минула лише мить, спалах свiтла, один з численних виявiв мiського життя. Помилково покликана дитина всмiхнулася й вiдповiла на поклик. Вона щойно повернулася до стiни. Присутнiсть дитини вже непомiтнiша за присутнiсть пташки… я лишив iх, щоб вони помовчали i приручили дитину, що вмирае.

Я йшов уздовж вулички. Чув, як за дверима сварили слуг. У домi давали всьому лад, складали багаж для нiчного переходу. Менi байдуже, слушно iх сварили чи нi. Я чув тiльки гнiвнi слова. А трохи далi пiд фонтаном плакала дiвчинка, прикривши рукою обличчя. Я лагiдно поклав руку iй на коси й повернув ii личком до себе, але не запитував ii про причину ii горя, знаючи, що вона може не знати ii. Адже горе – це завжди результат часу, що минае i нiчого не залишае по собi. Є горе, що минають днi, горе, що загублено браслет, який належить до змарнованого часу, або горе через братову смерть, яка належить до часу, що вже зможе нiчому прислужитися. А в цiеi дiвчинки, коли вона постарiе, ii горе буде горем розлуки з коханцем, який – а вона й не знатиме про те – буде втраченим шляхом до реальностi, до чайника, добре замкненого дому й дiтей, яких годують грудьми. І час одразу тектиме крiзь неi марно, немов крiзь пiсочний годинник.

Ось на порозi з’явилася усмiхнена жiнка й дивиться менi в обличчя в повнотi своеi радостi, може, через дитину, що заснула, або духмяноi юшки, або простого повернення. І тепер увесь час належить iй. Я пройшов коло одноногого шевця, що прикрашав золотою фiлiгранню пантофлi, й добре зрозумiв, хоча старий уже не мав голосу, що вiн спiвае.

– Шевцю, що тобi дае таку радiсть?

Але я не слухав його вiдповiдi, знаючи, що вiн помилятиметься, розповiдаючи про заробленi грошi, або обiд, що чекае на нього, або вiдпочинок. Вiн не знае, що його щастя полягае в перетвореннi в гаптованi золотом пантофлi.




VII


Адже я вiдкрив i другу iстину. Пустою iлюзiею е думка осiлих народiв, якi вважають, нiби можуть зберегти мир для своiх осель, бо кожнiй оселi загрожуе небезпека. Отже, храм, який ти збудував на горi, де дме пiвнiчний вiтер, мало-помалу обшарпався, як форштевень старого корабля й почав уже руйнуватися. А храм, який обступали пiски, мало-помалу став iхньою здобиччю. Ти побачиш на його пiдмурках пустелю, що простерлася, наче море. І отак усяка споруда, а надто мiй неподiльний палац, зроблений iз баранiв, кiз, осель та гiр, хоча передусiм це результат моеi любовi, але, якщо помре король, у якому зосереджуеться обличчя палацу, вiн знову розпадеться на гори, кози, оселi й барани. Загубившись вiдтепер у розмаiттi речей, вони будуть лише безладними матерiалами, доступними для нових скульпторiв. Вони прийдуть, тi скульптори з пустелi, й дадуть iм нове обличчя. Вони прийдуть з образом, який несуть у своему серцi, й упорядкують вiдповiдно до нового сенсу давнi лiтери книжки.



Отож я дiяв i сам. О пишнi ночi моiх военних виправ, я не змiг би ще пишнiше вiдсвяткувати вас. Розташувавши на незайманому пiску свiй трикутний табiр, я пiднявся на пагорб, чекаючи, поки опуститься нiч, мiряючи очима навряд чи бiльшу за територiю села чорну пляму, де я поставив своiх воiнiв, коней i зброю, i думав передусiм про iхню вразливiсть. І справдi, що може бути жалюгiднiшого за жменьку напiвголих людей пiд синiми запиналами, бо iм загрожуе нiчний холод, у якому вже зацiпенiли зiрки, загрожуе спрага, бо слiд ощадно брати воду з мiхiв аж до криницi, що трапляться дев’ятого дня, загрожуе самум, що, почавшись, лютуватиме з силою бунту i нарештi, iм загрожують, пострiли, що псують, наче плiд, людську плоть. І тодi людина придатна тiльки на те, щоб викинути ii. Що може бути жалюгiднiшого за шматки синьоi тканини, ледве закрiпленi крицею зброi, покладенi на голу, неприязну землю?

Але що менi до цiеi вразливостi? Я зiбрав i врятував iх, щоб вони розпорошились i гинули. Лише звелiвши збудувати на нiч свою трикутну фортецю, я вирiзняв ii серед пустелi. Мiй табiр замкнений, мов кулак. Я бачив, як кедр утвердився отак мiж скель i захищав вiд руiни всю свою пишну крону, бо тим паче не було сну для цього кедра, що бився день i нiч у власнiй товщi й живився у ворожому свiтi навiть соками свого руйнування. Той кедр створював себе щомитi. А я щомитi творив свою оселю, щоб вона тривала. З сукупностi, яку розвiяв би простий подув, я спорудив цю кутасту основу, незнищенну, як башта, i сталу, наче форштевень корабля. Боячись, щоб мiй табiр не заснув i не згинув у забуттi, я обставив його вартовими, якi дослухалися до звукiв пустелi. Як кедр удихав камiння, щоб перетворити його в кедр, так i мiй табiр живився загрозами, якi надходили зовнi. Нехай будуть благословеннi нiчна самовiдданiсть, мовчазнi посланцi, якi приходять нечутно для всiх, з’являються коло багать, сiдають навпочiпки й розповiдають про похiд племен, якi простують на пiвнiч, або виправу одного племенi на пiвднi, що погналося за своiми вкраденими верблюдами, або про чутки в якомусь племенi з приводу вбивства, а надто про плани тих племен, якi мовчать пiд своiми запиналами i мiркують про нiч, що надходить. Ти слухав посланцiв, якi приходять i розповiдають про свою тишу! Нехай будуть благословеннi тi, що так раптово виникають навколо наших багать, i то з такими похмурими словами, що багаття одразу топлять у пiску, а люди лягають долiлиць на рушницi й прикрашають табiр короною з пороху.

Адже нiч, тiльки-но опустившись, стае джерелом див!

Отак щовечора я оглядав свое вiйсько, полонене простором, немов корабель, але постiйне, i знав, що день побачить його неушкодженим i задоволеним, вояки будуть як пiвнi, що радiють прокиданню. Тож коли споряджатимуть коней, можна буде чути веселий гомiн, що лунатиме свiжого ранку, як мiдь. Люди, немов сп’янiвши вiд вина молодого дня, знову наповнять легенi й розкошуватимуть терпкою насолодою простору.

Я вiв воякiв до оази, яку треба завоювати. Той, хто не розумiе людей, шукав би в оазi навiть релiгiю оази. Але тi, хто живе в оазi, не знають своеi оселi. Вiдкривати ii треба якраз серед ядучих пiскiв. Адже я навчив iх любовi до оази.

Я сказав воякам:

– Ви знайдете там запашну траву, пiсню фонтанiв i жiнок у довгих барвистих чадрах, переляканих, мов стадо проворних козуль, але нiжних на дотик i мов створених для полону…

Я казав iм:

– Вони гадають, нiби ненавидять вас, i, щоб вiдбитися вiд вас, застосують i зуби, й нiгтi. Але, щоб приборкати iх, досить вашого голого кулака, який схопить за блакитнi кучерi кiс!

Я казав iм:

– Вам досить лагiдно застосувати свою силу, щоб затримати й зупинити iх. Тодi вони заплющать очi, щоб нехтувати вас, але ваше мовчання натисне на них, наче орлина тiнь. Тодi нарештi вони розплющать очi, щоб бачити вас, а ви наповнити iх слiзьми.

Ви будете iхньою незмiрнiстю, – хiба зможуть вони забути вас?

І сказав воякам наприкiнцi, щоб сп’янити iх на дорозi до раю:

– Там ви побачите пальми й барвистих птахiв…Оаза вiддасться вам, бо це ви маете у своему серцi релiгiю оази, натомiсть тi, кого ви виженете звiдти, не гiднi ii. Навiть iхнi жiнки, що перуть бiлизну в струмочку, який виспiвуе на круглих бiлих камiнчиках, гадають, справляючи якесь свято, нiби вони виконують сумний загальний обов’язок. А ви, загрубiлi в пiсках, висушенi на сонцi й просоленi пекучою корою солончакiв, вiзьмете iх собi за дружин i, впершись руками в боки, споглядаючи, як вони перуть бiлизну в блакитнiй водi, розкошуватиме своею перемогою.

Ви тримаетесь тепер у пiску, немов кедр, завдяки ворогам, що оточують i гартують вас, а пiсля перемоги триматиметесь i в оазi, якщо оаза для вас – не притулок, де замикаються й забувають, а ненастанна перемога над пустелею.

А ви переможете iх, бо вони замкнулися у своему егоiзмi, задоволенi своiми запасами. В коронi пiскiв, якi обложили iх, вони бачать тiльки прикрасу для оази й кепкують iз тих набридливих, що намагаються розворушити iх, наполягаючи, що на порозi цiеi батькiвщини фонтанiв треба змiнити поснулих вартових.

Вони животiють в iлюзii щастя, яку дае iм iхне нагромаджене добро. Натомiсть щастя – це тiльки завзяття дiй i задоволення творчостi. Тi, що вже не вiддають жодноi частки свого ества й отримують свою поживу лише вiд iнших, навiть якщо та пожива найдобiрнiша й найвитонченiша, – це тi самi людцi, що, витонченi, слухають чужi вiршi, але не пишуть власних, вони тiшаться оазою, не вдихаючи в неi життя, спiвають пiсень, якi пропонують iм, самi себе запрягають у стайнях i, зведенi до ролi худоби, вже готовi до рабства.

Я казав iм:

– Коли ви завоюете оазу, для вас, по сутi, нiчого не змiниться. Це тiльки iнша форма табору в пустелi. Адже моiй iмперii загрожують з усiх бокiв. Їi матерiя – це тiльки знайома сукупнiсть кiз, баранiв, осель i гiр, та якщо розiрветься вузол, який зв’язуе iх докупи, лишаться тiльки купа безладних i вiдкритих для грабунку матерiалiв.




VIII


Менi здалося, що вони помилялися щодо поваги. Адже я сам переймаюся тiльки правами Бога, якi виявляються в людинi. Звичайно, й сам жебрак, я, не перебiльшуючи важливостi людини, завжди розумiв ii як Божого посланця.

Проте я не визнав анi прав жебрака, анi його виразки та огидностi, що iх ушановують задля них самих, мов кумирiв.

Хiба я бачив щось огиднiше за той квартал мiста, що лежить на схилi пагорба i спадае до моря, наче стiчнi води? З коридорiв, якi виходять на вулички, вириваються м’якi клубки отруеного вiддиху. З тих губчатих нетрiв мерзота вилiзае тiльки на те, щоб лаятися надiрваним голосом, i то без справжньоi лютi, на кшталт м’яких бульбашок, що лускають раз по раз на поверхнi болота.

Я бачив прокаженого, що грубо реготав й витирав собi очi брудною бiлизною. Передусiм вiн був вульгарний i ницо глузував сам iз себе.

Мiй батько вирiшив спалити той квартал. І цей гниляк, що тримався за своi загноенi виразки, почав обурюватися, домагатися своiх прав. Прав прокаженого серед гною.

– Природна рiч, – пояснив менi батько, – бо справедливiсть, по-iхньому, – це увiчнення того, що е.

А вони зняли галас в iм’я свого права на гнилля. Заснованi на гниллi, вони обстоювали гнилля.

– Якщо ти дозволиш плодитися боягузам, – казав менi батько, – тодi народяться права боягузiв. Таж вони очевиднi. Й народяться спiваки, щоб уславлювати iх. І спiватимуть тобi про велич патетики боягузiв, яким загрожуе знищення.

Бути справедливим, – пояснював далi батько, – це обирати. Бути справедливим до архангела чи справедливим до людини? Справедливим до виразки чи до здоровоi плотi? Чому я маю слухати того, хто звертаеться до мене в iм’я зарази?

Але я дбатиму про нього в iм’я Господа. Адже i в ньому присутнiй Бог. Та аж нiяк не тому, що скорився його бажанню, бо це бажання, яке висловила виразка.

Коли я почищу його, помию i навчу, тодi його бажання буде iншим i вiн сам заперечить себе такого, яким був. То чому я маю бути союзником оцiй людинi, якоi згодом зречеться вiн сам? Чому, дослухавшись до бажання вульгарного прокаженого, я маю перешкоджати народженню i вдосконаленню?

Чому я маю ставати на сторону того, що е, яке виступае проти того, що буде? Того, хто животiе, проти того, що тiшиться могутнiстю?



– Справедливiсть, на мою думку, – казав менi батько, – це шанувати охоронця складу в iм’я складеного. Отак я й себе вшановую. Адже охоронець вiдображуе те саме свiтло. Хоч яке воно непомiтне в ньому. Справедливiсть – це вважати його за вiз i за шлях. Мое милосердя – це дати йому народити самого себе.

Але в цiй клоацi, що спадае до моря, я засмучуюся перед такою гниллю. Бог, якщо вiн присутнiй тут, уже страшенно зiпсутий… Я чекаю вiд них знаку, що покаже менi людину, й не бачу нiчого.

– А я, – озвався я до батька, бачив, як той або той, – подiляв свiй хлiб i допомагав ще гнилiшому за себе зняти мiшок iз плечей або брав iз жалощiв хвору дитину…

– Вони складають усе докупи, – заперечив батько, – i з цiеi кашi витворюють свое милосердя. Те, що вони називають милосердям. Вони дiлять. Цiею угодою, яку вмiють скласти навiть шакали коло падла, вони прагнуть ушанувати велике почуття. Хочуть, щоб ми повiрили, нiби саме в цьому полягае дар! Але вартiсть дару залежить вiд того, кому вiн призначений. У даному випадку найницiшому. Наче алкоголь пияковi, що п’е. Тож цей дар – хвороба. А я даю здоров’я, я розтинаю цю плоть… i вона ненавидить мене.



Милосердя, яке вiдповiдае сенсу моеi iмперii, – це спiвпраця.



Але я вiдчував i доброту свого батька:

– Кожного, – казав вiн, – хто вiдiгравав велику роль, кожного, кого шанували, не слiд принижувати. Хоч би хто царював, його не слiд позбавляти царства, годi перетворити в жебрака того, хто подавав жебракам, бо ти таким чином занапащаеш немов каркас i форму свого корабля. Ось чому я застосовую покарання, якi вiдповiдають ступеню злочину. Тих, кого, на мою думку, я мав ошляхетнити, я страчую, якщо вони завинили в чомусь, але не опускаю iх до рiвня рабiв. Одного разу я натрапив на принцесу, що прала бiлизну. Їi товаришки кепкували з неi: «Прале, де твоя монарша гiднiсть? Ти могла б наказувати стинати голови, натомiсть тепер ми нарештi можемо безкарно паплюжити тебе лайкою… Це лише справедливiсть!» Адже справедливiсть, на iхню думку, – надолуження.

Праля замовкла. Мабуть, сама вiдчула приниження – i власне, i чогось набагато бiльшого за себе. А принцеса, мов, закам’янiвши, нахилилась i вiдбiлювала бiлизну на каменi для прання. Товаришки безкарно штурхали ii лiктем. Нiщо в нiй не спонукало до таких знущань, бо вона була гарна з лиця, стримана в рухах i мовчазна, тож я зрозумiв, що ii товаришки глузували не з жiнки, а з ii падiння. Адже якщо той, кому ти заздрив, потрапить у твоi пазурi, ти пожереш його. Тож я спонукав ii постати передi мною:

– Я нiчого не знаю про тебе, крiм того, що ти панувала. Починаючи вiдтепер, ти матимеш право на життя i смерть своiх товаришок-праль. Я вiдновлюю тебе в твоему королюваннi. Йди.

Коли принцеса знову зайняла свое мiсце понад вульгарною юрбою, то цiлком слушно вважала, що було б негiдно пригадувати образи. Тi самi дiвчата з пральнi, що вже не живили своiх душевних поривiв ii падiнням, живили iх тепер ii шляхетнiстю й шанували ii. Вони влаштували великi свята, щоб вiдзначити ii повернення до монаршоi гiдностi, й простиралися ниць, коли вона проходила повз, бо й самi стали шляхетнi завдяки тому, що колись доторкалися до неi пальцем.



– Ось чому, – казав менi батько, – я не вiддам державцiв на поталу кепкуванню простолюду та брутальностi тюремникiв. А накажу зiтнути iм голови у великому цирку пiд звуки золотих сурем.



– Той, хто принижуе, – казав мiй батько, – чинить так тому, що й сам ниций.



– Проводиря, – казав мiй батько, – нiколи не судитимуть пiдлеглi.




IX


Отак повчав мене батько:

– Примусь людей будувати разом башту, i ти перетвориш iх у братiв. Та якщо хочеш, щоб вони зненавидiли одне одного, кинь iм зерна.

А ще вiн казав менi:

– Я бачив, як танцiвницi компонували свiй танок. Коли танок створили й протанцювали, то, звiсно, нiхто не забере продукт працi, щоб зробити з нього запас. Танок минае, мов пожежа. А проте я називаю цивiлiзованим народ, який компонуе танцi, дарма що для танцiв не iснуе анi жнив, анi комор. Натомiсть називаю грубим народ, що виставляе на полицях предмети, нехай навiть найвитонченiшi, створенi працею iнших людей, навiть якщо цей народ здатний п’янiти вiд iхньоi досконалостi.

– Людина, – казав мiй батько, – це передусiм творець. А братами е тiльки люди, якi працюють разом. А живуть тiльки тi, хто не задовольняеться приготованими запасами.

Одного дня батьковi заперечили:

– Що ти називаеш творчiстю? Адже, якщо йдеться про винахiд, який привертае до себе увагу, дуже мало людей здатнi до нього. Отже, ти говориш лише про кiлькох людей, а як щодо iнших?

Батько вiдповiв iм:

– Творити – це, напевне, пропустити в танцi якесь па. Це вдарити рiзцем по каменю навскiс. Доля жесту мае невелике значення. Тобi, слiпцю, це зусилля видаеться безплiдним, ти вiдвертаеш нiс, але вiдступи трохи далi. Подивися з якомога бiльшоi вiдстанi на рух цього кварталу мiста. Тут е тiльки велике завзяття й золочений порох працi. А невдалих жестiв ти не помiтиш. Бо цей народ, схилившись над працею, за власною волею чи всупереч iй споруджуе палац, де е водойми й просторi висячi сади. Завдяки чарам людських пальцiв рiзнi витвори народжуються немов з необхiдностi. Кажу тобi: вони народжуються й вiд тих, чиi жести невдалi, й вiд тих, хто успiшно виконуе iх, бо ж людину годi подiлити, тож якщо врятувати тiльки великих скульпторiв, ти втратиш великих скульпторiв. Хто буде досить безумним, щоб обрати собi ремесло, яке дае так мало шансiв на життя? Великий скульптор народжуеться з перегною поганих скульпторiв. Вони правлять йому за сходи й пiдносять його. Гарний танок народжуеться з завзятого бажання танцювати. Завзяте бажання танцювати вимагае, щоб танцювали всi, навiть тi, хто танцюе погано, бо iнакше буде не завзяття, а лише скам’янiла академiя i позбавлена значення вистава.

Не засуджуй людських помилок на кшталт iсторика, який судить про вже закiнчену добу. Хто дорiкатиме кедру, що вiн поки що тiльки насiнина, паросток, стебелинка, яка росте криво? Лишiть, нехай собi росте. Помилка за помилкою – й постане кедровий лiс, що поширить, коли дутиме сильний вiтер, пахощi птахiв.

Закiнчуючи, батько наголосив:

– Я вже казав тобi. Помилка одного, успiх другого – не переживай через цi подiли. Плiдною е тiльки велика спiвпраця одних людей завдяки iншим. Невдалий жест служить вдалому жесту. А вдалий жест показуе мету, якоi прагнуть вони обидва, тому, хто зробив невдалий жест. Той, хто знаходить Бога, знаходить його для всiх. Адже моя iмперiя подiбна до храму, i я благав людей. Я запрошував людей будувати ii. Отже, iмперiя – iхнiй храм. А народження храму саме завдяки людям i мае свое найвище значення. Люди винаходять позолоту. Навiть той, хто шукае ii без успiху, теж винаходить. Адже передусiм саме з цього завзяття й народжуеться нова позолота.



Іншого разу батько казав:

– Не вигадуй iмперii, де все було б досконалим. Адже добрий смак – чеснота музейного куратора. А якщо зневажати несмак, ти не матимеш анi картин, анi танцю, анi палацу, анi садкiв. Ти створиш огидне внаслiдок страху перед нечистою працею землi. Ти будеш позбавлений тих об’ектiв унаслiдок порожнечi твоеi досконалостi. Вигадуй iмперiю, де все буде просто сповненим завзяття.




X


Моi армii втомленi, наче несли незмiрний тягар. До мене пiдiйшли моi командири:

– Коли ми повернемося додому? Смак жiнок iз завойованих оаз не вартий смаку наших жiнок.

Один з-помiж них сказав менi:

– Пане, я мрiю про жiнку, зроблену з мого часу, з моiх суперечок. Я хотiв би повернутися й осiсти в затишку рiдних мiсць. Пане, е одна iстина, якоi я б не змiг зробити ще глибшою. Дай менi рости в тишi мого села. Я вiдчуваю потребу обдумати свое життя.

Я зрозумiв, що вони мають потребу в тишi. Адже тiльки в тишi зав’язуеться й пускае корiння iстина кожного. Адже час спершу рахують, як пiд час годування грудьми. Та й сама материнська любов – передусiм годування грудьми. Хто бачив, щоб дитина виросла за мить? Тiльки тi, хто приходить звiдкись, кажуть: «Як вона виросла!» Але анi мати, анi батько не бачили, як вона виросла. Дитина розвинулася з плином часу. І щомитi була така, якою мала бути.

Отже, моi люди мали потребу в часi, бодай задля того, щоб зрозумiти дерево. Щоб сiдати щовечора на сходинцi порога перед тим самим деревом iз тим самим гiллям. І тодi дерево мало-помалу розкриватиметься.

Адже якось увечерi коло багаття в пустелi один поет просто розповiдав про дерево. Моi люди слухали його, хоча багато з них бачили у своему життi тiльки верблюжу колючку, карликовi пальми та терни. «Ви не знаете, – казав вiн iм, – що таке дерево». Як людина мае купатися в повiтрi, як короп мае купатись у водi, так i дерево мае купатися в ясностi. Адже, врiсши в землю корiнням, доторкнувшись гiллям до зiрок, дерево – це шлях обмiну мiж зорями i нами. Дерево, народившись слiпим, розгортало серед ночi своi могутнi м’язи, йшло навпомацки вiд одного муру до другого, заточувалося, i ця драма вiдображена в його покрученому корiннi. Потiм, пробивши собi вiкно до сонця, воно вискочило пряме, мов колонна, i я був присутнiй, ставши вбiк, як iсторик, пiд час рухiв його перемоги.

Чудово контрастуючи з вузлами, створеними, щоб iз бiльшою силою скручуватись у домовинi, дерево розвинулось серед спокою, розпростерши широку, наче стiл, крону, стiл, за який садовили сонце, годуючи його молоком самого неба, подаючи йому руками богiв.

Я бачив, як щодня на свiтанку дерево прокидалося вiд верхiвки до основи. Таж на ньому повно птахiв. Удосвiта вони починали жити й спiвати, потiм, тiльки-но сходило сонце, дерево пускало своiх мешканцiв у небо, наче старий добрий пастух, мое дерево-дiм, мое дерево-замок, що стояв пустим аж до вечора…

Отак розповiдав поет, i ми знали, що слiд довго розглядати дерево, щоб воно народилося навiть у нашiй душi. Кожен заздрив тому, хто нiс у своему серцi ту масу листя i птаства.

– Коли, – запитували воiни, – коли закiнчиться вiйна? Ми теж хотiли б зрозумiти що-небудь. Настала пора розвиватися й нам…

Якщо хто-небудь iз них ловив маленьке пiщане лисеня й мiг годувати його з рук, то годував його, а iнколи ще й газелей, коли тi наважувалися пiдiйти, щоб не вмерти, i пiщане лисеня щодня ставало йому дедалi дорожчим, бо обростало шовковистою шерстю, хитрiшало, а надто потребувало харчу, i ця потреба ставила вкрай владнi вимоги до пiклування з боку воiна. Вiн тiшився марною iлюзiею, нiби зможе передати тваринцi щось вiд себе, неначе лисеня було живлене, сформоване i збудоване його любов’ю.

Потiм одного дня лис утiкав у пiски, покликаний любов’ю, яка одразу спустошувала серце людини. Саме вiд цього, я бачив, загинув один воiн, бо, як на нас влаштували засiдку, захищав себе тiльки млявiстю. Я пригадав, коли ми дiзналися про його смерть, загадкову фразу, яку вiн вимовив пiсля втечi свого лиса, коли товаришi, побачивши, що вiн сумуе, запропонували йому зловити iншого: «Потрiбне велике терпiння, – вiдповiв вiн, – не на те, щоб пiймати його, а щоб любити».

Ось чому моi воiни втомилися вiд лисiв i газелей, зрозумiвши марнiсть своеi вiдданостi, бо лис, тiкаючи задля любовi, не збагачуе пустелi тим, що давали йому.




XI


Моi воiни помилялися, але що я мiг удiяти там? Коли згасае вiра, це помирае Бог, що виявляеться надалi непотрiбним. Коли виснажуеться завзяття воiнiв, розпадаеться сама iмперiя, бо вона складаеться з iхнього завзяття. Це не означае, що iмперiя сама по собi – ошуканство. Та якщо я називаю маетком той ряд олив i хижку, де живуть люди, а той, хто споглядае iх, вiдчувае любов i схожий на них у своему серцi, якщо вiн бачить вiдтодi лише оливи серед iнших олив, а серед них загублену хижку, яка може хiба що захистити вiд зливи, то хто порятуе маеток, щоб його не продали й не розпорошили? Адже цей продаж не змiнить нiчого анi в хижцi, анi в оливах! Для людини мае значення тiльки сенс речей.



Звичайно, я знав коваля з мого села, що прийшов i сказав менi:

– Те, що мене не обходить, для мене не мае значення. Якщо я маю свiй чай, свiй цукор, свого добре нагодованого вiслюка i дружину поряд зi мною, якщо моi дiти ростуть i набувають чесноти, тодi я цiлком щасливий i не вимагаю нiчого iншого. Навiщо цi страждання?

Як вiн мiг би бути щасливим, якби був сам у свiтi у своему домi? Якби жив зi своею родиною в наметi, загубленому серед пустелi? Отже, я змусив його виправитися:

– Якщо ти знаходиш увечерi iнших друзiв пiд iншими наметами, якщо вони мають що сказати тобi й розповiдають новини з пустелi…

Адже, не забувайте, я бачив вас! Я бачив вас навколо нiчних багать, як ви смажили барана або козу, й чув гамiр ваших голосiв. Я неквапом ступав i в тишi своеi любовi пiдходив до вас. Ви розмовляли, звичайно, про своiх синiв, про того, хто вирiс, i того, хто хворий, розмовляли, звичайно, й про дiм, але немов знiчев’я. А жвавiшали тiльки тодi, коли бiля вас сiдав мандрiвник, що приiхав здалеку караваном, i розповiдав про дивовижi тамтешнiх мiсць, бiлих слонiв якогось принца i весiлля за тисячу кiлометрiв звiдси, i назву того мiсця ви навряд чи знаете. Або про пересування ворогiв. Хтось розповiдав про комету, або якусь прилюдну образу, або чиесь кохання, або смiливiсть перед смертю, або ненависть проти вас, або велике пiклування. Тодi вас наповнював простiр i ви були пов’язанi з багатьма речами, саме тодi набував значення ваш любий i ненависний намет, якому загрожують i який захищають. Тодi ви опинилися в дивовижнiй мережi, яка перетворила вас у щось ширше за вас.

Адже ви маете потребу в просторi, який вивiльняе у вас тiльки мова.

Я пригадую, що сталося, коли в таборi на пiвночi мiста мiй батько розмiстив три тисячi втiкачiв-берберiв. Вiн не хотiв, щоб вони змiшувалися з нашими людьми. Мавши добру натуру, вiн давав iм харчi i тканини, цукор i чай. Проте не вимагав вiд них працi за дари своеi щедростi. Отож вони вже не переживали за свое iснування i кожен мiг сказати: «Те, що мене не обходить, для мене не мае значення. Якщо я маю свiй чай, свiй цукор, свого добре нагодованого вiслюка i дружину поряд зi мною, якщо моi дiти ростуть i набувають чесноти, тодi я цiлком щасливий i не вимагаю нiчого iншого…

Але хто б мiг повiрити, що вони щасливi? Часом ми провiдували iх, коли батько хотiв навчити мене чого-небудь.

– Ви, – казав вiн iм, – стаете худобою й потихеньку загниваете… гние не ваша плоть, а ваше серце.

Адже для них усе втратило свое значення. Якщо ти не програеш свого багатства в костi, все-таки добре, що костi можуть означати в твоiх мрiях землi, стада, золотi зливки й дiаманти, яких ти не маеш. Вони десь в iншому мiсцi. Але надходить пора, коли й костi можуть уже нiчого не означати. Тодi вже немае гри, в яку можна грати.

І ось нашi протеже вже не мали що сказати один одному. Вони вже переслухали всi родиннi iсторii, схожi одна на одну. Вже описали один одному своi намети, всi схожi один на один. Уже перестали боятися, сподiватися й винаходити. Мову вони вживали лише для залишкових функцiй. «Позич менi жаровню», – мiг сказати один. «Де мiй син?» – мiг запитати другий. Людство, що спить на пiдстилцi для худоби пiд яслами, – чого воно прагнуло? В iм’я чого змагалося? Задля хлiба? Вони отримали його. Задля свободи? Але в межах свого свiту вони були безмежно вiльнi. Навiть зануренi в ту незмiрну свободу, яка змушуе деяких багатiiв розпрощатися зi своiми тельбухами. Задля трiумфiв над своiми ворогами? Але вони вже не мають ворогiв!

Батько сказав менi:

– Ти можеш прийти з батогом i пройти через увесь табiр, сам, шмагаючи iх по обличчям, i пробудиш у них не бiльшу реакцiю, нiж у зграi собак, коли тi гарчать i задкують, бажаючи вкусити. Але жоден не пожертвуе собою i тебе нiхто не вкусить. І ти станеш перед ними, склавши руки на грудях. Ти зневажатимеш iх…

А ще казав менi:

– Це тiльки людськi форми. А людини там уже немае… Вони можуть тебе вбити, як боягузи, поза твоiми плечима, бо потолоч iнколи небезпечна. Але вони не витримають твого погляду.

І все-таки серед тих утiкачiв поширилася, наче пошесть, незгода. Незгода, не сформована, не така, що подiлила iх на два табори, а така, що озлобила всiх проти кожного, бо той, хто поiдав свою частку припасiв, обкрадав iх. Вони стежили одне за одним, наче собаки, що крутяться навколо годiвницi, i от, в iм’я своеi справедливостi, стали коiти вбивства, бо iхня справедливiсть полягала передусiм у рiвностi. Хоч би чим хто вирiзнявся помiж них, юрба чавила його.

– Маса, – казав менi батько, – ненавидить образ людини, бо маса непослiдовна, тисне одразу в усi боки й зводе нанiвець творчi зусилля. Звичайно погано, коли людина чавить стадо. Але не шукай тут великого рабства, воно з’являеться тодi, коли стадо чавить людину.

Отже, в iм’я якихось темних прав кинджали, розтинаючи черева, щоночi збiльшували кiлькiсть трупiв. Удосвiта, немов викидаючи смiття, iх стягували на край табору, де iх вантажили на нашi вози, наче просто прибираючи дорогу. Я пригадав батьковi слова: «Якщо ти хочеш зробити людей братами, примусь iх будувати разом башту. Та якщо хочеш, щоб вони ненавидiли одне одного, кинь iм зерна».

Ми вiдзначили, що мешканцi табору мало-помалу перестали вживати слова, якi вже не служили iм. Мiй батько водив мене помiж тих немов вiдсутнiх облич, що, недоумкуватi й пустi, дивилися, не знаючи, хто ми. Вони не видавали вже нiяких звукiв, крiм непевного буркоту, вимагаючи iжi. Вони животiли без жалiв i бажань, без ненавистi й любовi. А невдовзi вже й не милися i не знищували своiх паразитiв. А тi плодилися. Тодi почали з’являтися гнояки i виразки. Отак табiр почав загиджувати повiтря. Батько боявся чуми. І, безперечно, мiркував про становище людини.

– Я вирiшив пробудити архангела, що спить, придушений iхнiм гноем. Я не поважаю iх, але через них я поважаю Бога…




XII


До того загноеного людства батько послав спiвця. Спiвець сiв надвечiр на зручному для себе мiсцi й заспiвав. Вiн спiвав про речi, якi перегукувалися однi з одними. Спiвав про дивовижну принцесу, до якоi можна дiйти тiльки за двiстi днiв подорожi по пiсках без криниць пiд пекучим сонцем. Брак криниць став жертвою i сп’янiнням любовi. А вода з мiхiв стала молитвою, бо вела до коханоi. Вiн спiвав: «Я прагну пальмового гаю й нiжноi зливи… а над усе сподiваюся, що вона привiтае мене усмiшкою… я вже не здатний вiдрiзнити свою гарячку вiд моеi любовi…»

Мешканцiв табору опанувала спрага над спрагою, вони простягли руки в бiк мого батька:

– Негiднику! Ти позбавив нас прагнень, що е сп’янiнням, спричиненим жертвою задля любовi!

Спiвець спiвав про загрозу, яка висить у повiтрi, коли оголошують вiйну i пiсок перетворюеться в гадюче кубло. Кожна дюна набувала влади, що е владою над життям i смертю. Мешканцi табору прагнули ризику смертi, який оживляе пiски. Спiвець спiвав про силу ворога, коли його чекають з усiх бокiв i вiн наступае вiд обрiю до обрiю, наче сонце, про яке нiколи не знаеш, звiдки воно зiйде! І мешканцi прагнули ворога, що оточив би iх своею величчю, наче море.

А коли вони прагнули любовi, побаченоi як обличчя, з пiхв показалися кинджали. Вони плакали вiд радостi, пестячи свою зброю! Своi забутi, поiржавiлi, приниженi шаблi, що тепер видавалися iм утраченою мужнiстю, бо тiльки вони давали змогу людинi творити свiт. Це був сигнал до постання, гарного, мов пожежа!

Усi вони загинули як чоловiки!




XIII


Ми хотiли випробувати пiсню поетiв i на вiйську, яке почало розпадатися. Але сталося таке диво, що поети виявились неефективнi, й солдати кепкували з них.

– Нехай нам спiвають про нашi iстини, – вiдповiдали вони. – Про струмiнь води в нашому домi й пахощi юшки, яку подають на вечерю. Що нам до цих балачок?

Саме тодi я дiзнався про ще одну iстину: втрачену владу вже не повернути. Образ iмперii втратив свою плiднiсть. Адже образи вмирають, як i рослини, коли iхня сила зменшилася i вони вже тiльки мертвi матерiали, що от-от розпорошаться, i гумус для нових рослин. Я вiдiйшов убiк, щоб подумати про цю загадку. Адже немае нiчого бiльш iстинного i менш iстинного. Є тiльки бiльш ефективне i менш ефективне. Я вже не тримаю в руках дивовижний вузол iхнього розмаiття. Вiн вислизнув вiд мене. Моя iмперiя розпадалася наче сама собою, бо, коли буря зламае кедровi гiлля, а самум обiтре його й вiн пiддасться пустелi, це не пiсок раптом збiльшив силу, а сам кедр уже зрiкся й вiдкрив свою браму варварам.

Коли спiвець спiвав, йому закидали, буцiмто вiн перебiльшуе своi почуття. Чи справдi патетика звучала фальшиво i ми немов належали до iншоi доби? Чи вiн сам здурiв, – запитували вояки, – вiд любовi, яку виспiвуе до кiз, баранiв, осель i гiр, що е тiльки окремими предметами? Чи вiн сам дурний вiд любовi, зверненоi до закрутiв рiчки, якiй не загрожують военнi небезпеки i яка не заслуговуе кровi? Чи правда, що самi спiвцi вiдчувають докори сумлiння, коли розповiдають примiтивнi казки дiтям, якi вже не такi легковiрнi…

Моi полководцi зi своею несхитною тупiстю прийшли докоряти менi за моiх спiвцiв. «Вони фальшиво спiвають!» – стверджували вони. Але я розумiв iхню фальшиву ноту, бо вони вшановували мертвого Бога.

Тодi моi полководцi зi своею несхитною тупiстю запитали мене: «Чому нашi люди вже не хочуть воювати?» Немов запитали, вiдчувши сором за свое ремесло: «Чому вони вже не хочуть косити збiжжя?»

Але я змiнив запитання, що, отак поставлене, не вело нiкуди. Адже йшлося не про ремесло. Я запитував себе в тишi своеi любовi: «Чому вони вже не хочуть умирати?» І моя мудрiсть шукала вiдповiдi.

Адже не вмирають анi задля баранiв, анi задля кiз, анi задля осель, анi задля гiр. Таж цi об’екти iснують, а нiхто задля них нiчим не жертвував. Проте вмирають, щоб урятувати невидимий вузол, який пов’язуе iх i обертае в маеток, в iмперiю, у знайоме обличчя, яке можна впiзнати. Саме цiй едностi й вiддають себе, бо ii будуть навiть своею смертю. Смертю оплачують любов. Хто повiльно вiддавав свое життя в обмiн за добре зроблений вирiб, тривкiший за його життя, або за храм, що йде своiм шляхом у столiттях, той згоден i на смерть, якщо його очi вмiють вирiзнити палац iз розмаiття матерiалiв, якщо вiн заслiплений його величчю i прагне розчинитися в нiй. Адже його приймае щось бiльше вiд нього, а вiн вiддаеться своiй любовi.

Але як вони погодилися вiддати свое життя за вульгарнi iнтереси? Інтерес передусiм наказуе жити. А моi спiвцi пропонують моiм людям в обмiн на iхню жертву фальшиву монету.



Вряди-годи з’являеться який-небудь лжепророк, що поеднуе в собi кiлька представникiв свого цеху. І вiрнi, дарма що iх мало, пiдносяться духом i ладнi вмерти за свою вiру. Але iхня вiра нiчого не варта для iнших. І всi вiри протиставленi однi однiй. Постають малi церкви, якi ненавидять одна одну, маючи звичай подiляти все на помилку та iстину. І те, що не iстина, – помилка, а те, що не помилка, – iстина. Але я, знаючи, що помилка – не протилежнiсть iстини, а iнше упорядкування, iнший храм, збудований iз того самого камiння, анi бiльш iстинний, анi бiльш хибний, а просто iнший, бачу, що вони ладнi вмерти за iлюзорнi iстини, i мое серце кривавиться. І я кажу Господу: «Невже ти не можеш навчити мене iстини, яка пануе над iхнiми частковими iстинами i приймае iх усi у своему лонi? Адже, якщо з цих трав, якi пожирають одна одну, я зроблю дерево, що мае одну живу душу, тодi дана гiлка процвiтатиме вiд процвiтання iнших гiлок i все дерево буде дивовижною спiвпрацею i розквiтом пiд сонцем.

Невже я не матиму серця, досить широкого, щоб умiстити iх?»



Смiховиннi й чесноти, i трiумф крамарiв. Вони продають. Вiддають у найми незайманок. Грабують запаси ячменю, якi я зiбрав на випадок голоду. Убивають. Але я не такий наiвний, щоб думати, нiби крах iмперii – наслiдок занепаду чесноти, бо знаю напрочуд ясно, що занепад чесноти – наслiдок краху iмперii.

– Господи, – казав я, – дай менi образ, якому вони вiддадуть себе у своему серцi. Тодi всi завдяки кожному зростатимуть у могутностi. А чеснота свiдчитиме про те, якi вони.




XIV


У тишi своеi любовi я наказав стратити багато людей. Але кожна смерть живила пiдземну течiю бунту. Адже очевиднiсть визнають. А ii не було. Важко було здогадатися, в iм’я якоi ясноi iстини знову страчено того чи того. Саме тодi я отримав вiд мудростi Господньоi повчання про владу.

Адже владу годi пояснити суворiстю. Їi можна пояснити лише простотою мови.

Тi, кого я стратив, означали для мене, що я не змiг навернути iх, вони показували менi мою помилку. І тодi я склав таку молитву:

«Господи, мiй плащ надто короткий, i я поганий пастир, що не тямить дати притулок своему народовi. Я реагую на потреби одних людей i кривджу iнших людей, не задовольнивши iхнiх.

Господи, я знаю, що всi сподiвання добрi. І сподiвання на свободу, i сподiвання на дисциплiну. Сподiвання на хлiб для дiтей i сподiвання на пожертву хлiбом. Сподiвання на науку, що вивчае, i на повагу, що визнае й засновуе. Сподiвання на iерархii, якi обожнюють, i на подiл, що розподiляе. На час, що дае змогу мiркувати, i на працю, яка заповнюе час. Сподiвання на духовну любов, яка карае плоть i звеличуе людину, i сподiвання на жалощi, якi зцiлюють плоть. Сподiвання на майбутне, яке треба будувати, i на минуле, яке треба рятувати. Сподiвання на вiйну, що засiвае зерна, i на мир, що збирае iх.

Але я знаю, що суперечки – це тiльки суперечки мови, i щоразу, коли людина пiдноситься, вона дивиться на них iз трохи бiльшоi висоти. І суперечок уже немае.

Господи, я прагну заснувати шляхетнiсть своiх воiнiв i красу храмiв, якiй люди вiддаватимуть себе i яка надасть сенсу iхньому життю. Але цього вечора, гуляючи в пустелi своеi любовi, я побачив маленьку заплакану дiвчинку. Я пiдняв iй голову, щоб зазирнути iй у вiчi. Їi горе заслiпило мене. Якщо я, Господи, вiдмовляюся пiзнати його, я вiдмовляю однiй частинi свiту i ще не скiнчив своеi працi. Не те, що я вiдвертаюся вiд своiх великих цiлей, але треба втiшити цю дiвчинку! Адже тiльки тодi зi свiтом буде все гаразд! Ця дiвчинка – теж знак свiту.




XV


Вiйна – важка рiч, коли це вже анi природна схильнiсть, анi вияв бажання. Моi полководцi зi своею несхитною тупiстю перше нiж дiяти, вивчали ефективну тактику, обговорювали ii й шукали досконалостi. Але iх, моiх чесних i роботящих, аж нiяк не надихав Господь. Тож вони зазнали невдачi. Я зiбрав iх, щоб проповiдувати iм:

– Ви не переможете, бо ви шукаете досконалостi. Але досконалiсть – музейний експонат. Ви забороняете помилки й чекаете, щоб дiяти, змоги дiзнатися, чи жест, на який треба наважитися, мае добре доведену ефективнiсть. Але де ви бачили докази майбутнього? На своiй територii ви перешкодили б розквiтовi художникiв, скульпторiв i будь-яких плiдних винахiдникiв, i так само перешкодите й перемозi. Адже я вже сказав вам: башта, мiсто та iмперiя ростуть, наче дерево. Вони – вияви життя, бо для iхнього народження потрiбна людина. А людина думае, нiби треба рахувати. Вона думае, нiби розум керуе спорудженням будiвель iз камiння, натомiсть камiння здiймаеться у височiнь завдяки передусiм ii бажанню. Споруда перебувае в людинi, в образi, який вона носить у серцi, як мiститься дерево у своiй насiнинi. Розрахунки людини лише одягають ii бажання. Та iлюструють його. Адже ви не поясните дерева, показавши воду, яку воно п’е, мiнеральнi соки, якi вбирае, i сонце, яке надае йому сили. Ви не поясните мiста, якщо скажете: «Ось чому це склепiння не падае… ось розрахунки архiтекторiв…» Бо, якщо мiсту судилось народитися, завжди можна знайти рахiвникiв, якi зроблять слушнi обрахунки. Адже вони – лише служники. А якщо штовхати iх у перший ряд, гадаючи, нiби мiста виходять iз iхнiх рук, з пiску не постане жодне мiсто. Вони знають, як народжуються мiста, але не знають чому. Натомiсть киньте завойовника-невiгласа разом iз його народом на землю неприязну й кам’янисту, а потiм прийдiть коли-небудь згодом – i ви побачите, що там сяе на сонцi мiсто з тридцятьма куполами… Куполи спинатимуться вгору, наче кедрове гiлля. Адже бажання завойовника стало мiстом iз куполами, i вiн знайшов – як засоби, як шляхи i як iнструменти – всiх рахiвникiв, яких йому хотiлося мати.

Отже, – сказав я iм, – ви програете вiйну, бо нiчого не бажаете. Жодна схильнiсть не приваблюе вас. Ви не берете участi у спiвпрацi, а знищуете однi одних своiми непослiдовними постановами. Подивiться на камiнь, на силу, яка виявляеться в ньому. Вiн котиться до дна яру. Бо камiнь – це спiвпраця всiх зерен пороху, з яких вiн замiшаний i якi всi дiють в одному напрямi. Подивiться на воду у водоймi. Вода тисне на ii стiни й чекае нагоди. Адже настане день, коли така нагода з’явиться. А вода тисне невтомно i день, i нiч. Вона начебто спить, а проте жива. Досить найменшоi шпарини – i вода вже тече, вигинаеться, натрапляе на перешкоди, обминае iх, якщо можна, i начебто знову засинае, якщо шлях нiкуди не веде, i так аж до новоi шпарини, яка вiдкрие iнший шлях. Вода аж нiяк не змарнуе новоi нагоди. Плинучи шляхами, якi годi обрахувати i яких не обрахував жоден рахiвник, вода завдяки своему тисковi, тобто звичайнiй вазi, покине водойму, ваших запасiв не стане.

Ваше вiйсько подiбне до моря, що анiтрохи не тисне нi на яку греблю. Ви тiсто без дрiжджiв. Земля без зерна. Юрба без бажань. Ви порядкуете замiсть вести. Ви тiльки дурнi свiдки. А темнi сили, якi тиснуть на стiни iмперii, успiшно виконають роль розпорядникiв, що всiх вас утоплять своiми припливами. А потiм вашi iсторики, ще дурнiшi за вас, пояснюватимуть причини нещастя й казатимуть, мовляв, причиною успiху ворога були його мудрiсть, розрахунок i наука. А я стверджую, що немае анi мудростi, анi обрахунку, анi науки у води, коли вона розмивае греблi й поглинае людськi мiста.

Я вирiзав би майбутне як творець, що видобувае свiй витвiр iз мармуру ударами рiзця. Одна за одною вiдпаде вся луска, яка приховувала обличчя Бога. Люди скажуть тодi: «Ця брила мармуру мiстила в собi Бога. Скульптор знайшов його. Його жест був засобом». А я кажу, що вiн не рахував нiчого, а просто тесав камiнь. Усмiшка обличчя аж нiяк не складаеться з сумiшi поту, iскор, ударiв рiзця i мармуру. Усмiшка – не вiд каменю, а творця. Визвольте людину – i вона творитиме.



Моi полководцi з притаманною iм несхитною тупiстю зiбралися докупи. «Слiд зрозумiти, – казали вони собi, – чому нашi люди подiляються й ненавидять однi одних». І стали викликати iх до себе. Слухали тих i тих i намагалися примирити iхнi тези, утвердити справедливiсть i дати одному те, що йому належить, а в другого забрати те, що вiн утримував неналежним чином. Люди ненавидiли одне одного через заздрiсть, i полководцi намагалися визначити, хто мае слушнiсть, а хто не мае. Невдовзi вони вже нiчого й нiде не розумiли, так-бо багато проблем переплуталося мiж собою, так-бо багато рiзних облич показував той самий учинок: шляхетне з одного погляду, нице з другого, водночас i жорстоке, й великодушне. Нарада полководцiв тривала до пiзньоi ночi. А що були невиспанi, iхня тупiсть тiльки збiльшувалася. Тодi вони прийшли до мене:

– У цьому хаосi, – сказали вони менi, – е тiльки один розв’язок. Потоп, як у евреiв!

Але я пригадав слова свого батька: «Коли плiснява накинеться на зерно, шукай ii зовнi вiд зерна, помiняй комору. Коли люди ненавидять однi одних, не слухай дурнуватих пояснень причин, якi вони мають для ненавистi. Адже е ще й багато iнших, крiм тих, про якi вони кажуть, е причини, про якi вони й не думали. Не менше причин вони мають i на те, щоб любити однi одних. І не менше – щоб жити у взаемнiй байдужостi. Я нiколи не цiкавився словами, знаючи, що слова – лише важкi для читання знаки, так само як камiння споруди не дають анi затiнку, анi тишi, а матерiали, з яких складаеться дерево, не пояснюють дерева, – з якоi речi я мав би цiкавитися матерiалами iхньоi ненавистi? Вони вибудовували ii, мов храм, iз того самого камiння, яке служило iм для будiвництва любовi.

Отже, я був просто присутнiй при тiй ненавистi, яку вони одягали у своi кепськi причини, й не мав намiру зцiлити iх запровадженням якоiсь марноi справедливостi. Вона б тiльки змiцнила iхнi причини, правлячи за основу iхнiх провин або переваг. А також злобу тих, яким би я вiдмовив у слушностi, i пиху тих, за ким би я визнав слушнiсть. Отак я б викопав прiрву. Але я пригадав батькову мудрiсть.

Це дiялося тодi, коли, завоювавши новi територii, вiн лишав на них, бо там ще панував неспокiй, полководцiв, якi мали пiдтримувати губернаторiв. Подорожнi, що ходили з тих нових провiнцiй до столицi, прийшли й попередили батька:

– У такiй-то провiнцii, – розповiли вони, – полководець образив губернатора. Вони вже не розмовляють.

Прийшов до батька й чоловiк з iншоi провiнцii:

– Пане, губернатор ненавидить полководця.

Ще з iншоi прийшов третiй чоловiк:

– Пане, там благають твого посередництва, щоб вирiшити велику суперечку. Полководець i губернатор судяться мiж собою.

Батько спершу вислухав розповiдi про причини сварки. Тi причини щоразу були очевиднi. Хтось зазнав таких-то образ i вирiшив помститися за них. Там були тiльки ганебнi зради й непримиреннi судовi суперечки. Викрадення i образи. І завжди, як видавалося, е той, хто мае слушнiсть, i той, хто завинив. Але тi оповiдачi втомили мого батька.

– Я маю кращу роботу, – сказав вiн менi, – нiж слухати про iхнi дурнуватi сварки. Вони виникають на всiй територii, вiд краю до краю, щоразу рiзнi, а проте однаковi. Яким дивом я щоразу обираю губернаторiв i полководцiв, якi терпiти не можуть одне одного?

Коли тварини, яких ти заводиш до стайнi, мруть одна за одною, не думай про них, щоб знайти причину зла. Подумай про стайню i спали ii.

Отож батько пiдкликав посланця:

– Я неясно визначив iхнi повноваження. Вони не знають, хто з них мае перевагу над iншим на бенкетах. Вони злобно поглядають один на одного. Обидва йдуть наперед аж до митi, коли треба сiдати. А вже тодi брутальнiший iз них або хитрiший займае мiсце. А другий ненавидить його. Присягае собi, що буде не таким дурним наступного разу i прискорить крок, щоб сiсти першим. А згодом, звичайно, вони викрадають одне в одного жiнок, крадуть худобу, ображають один одного. Це тiльки пустi балачки, але вони варяться в них, бо вiрять у них. Але я вже не чутиму галасу, який вони здiймають.

– Ти хочеш, щоб вони любили один одного? Не кидай iм анi грана влади, яку треба було б дiлити. Нехай один служить другому. А другий нехай служить iмперii. Тодi вони любитимуть одне одного й пiдтримуватимуть, разом будуватимуть.

Отож батько жорстоко покарав iх за марний гармидер iхнiх сварок:

– Імперii, – казав вiн, – немае дiла до ваших скандалiв. Полководець безперечно мае коритися губернаторовi. Отже, я покараю губернатора за те, що не вмiв командувати. Й покараю полководця за те, що не вмiв коритися. І раджу вам мовчати.

І на територii вiд краю до краю люди примирилися мiж собою. Вкрадених верблюдiв повернули. Дружин-перелюбниць простили або прогнали. Кривди виправили. Той, хто корився, був облещений похвалами того, хто командував ним. Йому вiдкривалися джерела радостi. А той, хто командував, був щасливий показати свою могутнiсть, звеличуючи свого пiдлеглого. А той пропускав його вперед пiд час усiх бенкетiв, щоб старший сiв першим.

– І це не тому, що вони були дурнi, – казав батько. – А тому, що слова мови не несли нiчого, що було б варте цiкавостi. Навчися не дослухатися до словесного вiтру й мiркувань, якi дають людям змогу помилятися. Навчися дивитися далi. Адже iхня ненависть не безглузда. Якщо кожен камiнь не буде на своему мiсцi, немае храму. А якщо кожен камiнь на своему мiсцi й служить храмовi, тодi мае значення тiльки тиша, що народжуеться з них, i молитва, яка твориться там. А хто слухае, коли озиваеться камiння?

Ось чому я не цiкавився проблемами моiх полководцiв, що приходили до мене й благали шукати в дiях людей причини iхнiх незгод, щоб я вiдновив лад своею справедливiстю. Але в тишi своеi любовi я пройшов крiзь табiр i бачив, як вони ненавидять один одного. Потiм покинув табiр, щоб розповiсти про все Боговi на молитвi:

«Господи, тi, що подiляються, вже не будують iмперii. Адже хибно вважати, нiби вони припиняють будувати через те, що подiленi. Дай менi настанови про башту, будувати яку треба закликати iх i яка дасть iм змогу вiддавати себе пiд час працi, дарма що в кожного рiзнi сподiвання. Башту, яка полонить усе iхне ество i наповнить кожного бажанням пiклуватися про неi в усiй ii величi. Мiй плащ надто короткий, i я поганий пастир, що не вмiе зiбрати всiх людей пiд свое крило. І вони ненавидять один одного, бо iм холодно. Адже ненависть – це завжди невдоволення. Всяка ненависть мае глибокий сенс, який домiнуе над нею. Рiзнi трави ненавидять одна одну й пожирають одна одну, але не одне дерево, де кожна гiлка приростае процвiтанням iнших гiлок. Дай менi шматочок твого плаща, щоб я зiбрав пiд ним своiх воiнiв, хлiборобiв, учених, чоловiкiв, дружин i навiть заплаканих дiтей…»




XVI


Отже, про чесноту. Моi полководцi з притаманною iм несхитною тупiстю прийшли розмовляти зi мною про чесноту:

– Бач, – казали вони менi, – iхнi звичаi розбещуються. Саме тому й розпадаеться iмперiя. Закони мають бути суворiшi, слiд запровадити жорстокi покарання. І стинати голови тим, хто не виконуе обов’язку.

А я собi думав:

«Мабуть, i справдi треба стинати голови. Але чеснота – це передусiм наслiдок. Гнилизна моiх людей – це передусiм гнилизна iмперii, яка засновуе людей. Якщо iмперiя жива i здорова, вона пiдносить iхню шляхетнiсть».



І я пригадав батьковi слова:

«Чеснота – це досконалiсть стану людини, а не вiдсутнiсть помилок. Якщо я прагну збудувати мiсто, я беру потолоч i негiдникiв та ошляхетнюю iх владою. Я пропонуе iм iнше сп’янiння, нiж пересiчне сп’янiння насильства, грабункiв i згвалтувань. Ось iхнi вузлуватi руки вже будують. Їхнi гордощi стають баштою, храмом i бастiоном. Їхня жорстокiсть стала величчю, а суворiсть – дисциплiною. Ось вони служать мiсту, народженому iхнiми зусиллями, мiсту, якому вони вiддавали свое серце. І вони загинуть на бастiонах, щоб урятувати його. Ти побачиш тепер у них тiльки найяскравiшi чесноти.

Натомiсть, якщо ти вдаеш огиду перед могутнiстю землi, перед неоковирнiстю гумусу з його гниллям i червою, ти вимагаеш вiд людини передусiм не iснувати й не виявляти свого запаху. Ти засуджуеш у людях вияв iхньоi сили. Ставиш евнухiв на чолi iмперii. Вони карають порок, але ж порок – це могутнiсть, яка не мае застосування. Отже, вони карають могутнiсть i життя. А потiм i самi стають музейними наглядачами i стережуть мертву iмперiю».



– Кедр, – казав менi батько, – живиться з багнюки землi, але обертае ii в густу крону, яка живиться сонцем.

– Кедр, – iнколи казав менi батько, – це досконалiсть багнюки. Це багнюка, що стало чеснотою. Якщо хочеш урятувати свою iмперiю, створи для неi завзяття. Воно стане магнiтом людських дiй. Тi самi вчинки, тi самi рухи, тi самi сподiвання та зусилля збудують мiсто замiсть знищувати його.

А тепер я кажу тобi:

– Твое мiсто додам, бо вже збудоване. Адже люди живуть не з того, що отримують, а з того, що дають. Сперечаючись за готовi запаси, вони знову стануть вовками у своiх кублах. А якщо твоя жорстокiсть спроможеться впокорити iх, стануть натомiсть худобою в хлiву. Адже мiсто не бувае збудованим остаточно. Я кажу, мовляв, уже закiнчив свiй витвiр, тiльки тодi, коли менi бракуе завзяття. Тодi люди вмирають, бо й так уже мертвi. Але досконалiсть – не мета, якоi досягають. Це самовiддача задля Бога. Я нiколи не закiнчу будувати свое мiсто…




XVII


Ось чому я завжди зневажав як марний словесний вiтер. Я кидав виклик штучностi мови. А коли моi полководцi з притаманною iм несхитною тупiстю прийшли i сказали менi: «Народ бунтуе, ми пропонуемо тобi бути вправним…» – я вiдiслав своiх полководцiв. Адже вправнiсть – лише марне слово. У творчостi не може бути повороту назад. Засновують те, що роблять, бiльш нiчого. А якщо ти, йдучи до однiеi мети, вдаеш, нiби йдеш до iншоi, яка вiдрiзняеться вiд першоi, то тiльки той, кого дурять слова, повiрить, нiби ти вправний. Адже ти засновуеш, зрештою, тiльки те, до чого ти йдеш, бiльш нiчого. Засновуеш тiльки те, чим переймаешся. Навiть якщо переймаешся, щоб боротися проти. Я засновую свого ворога, якщо воюю з ним. Я його виковую й загартовую. А якщо я марно вдаю, нiби в iм’я майбутнiх свобод я посилюю свiй примус, я засновую тiльки примус. Якщо я воюю, щоб домогтися миру, я засновую вiйну. Мир – це не стан, якого досягають завдяки вiйнi. Якщо я вiрю в мир, завойований зброею, i якщо я роззброююсь, я гину. Адже я не зможу утвердити мир, якщо не засную миру.

Будувати мир – це будувати досить великий хлiв, щоб у ньому могло спати все стадо. Це будувати палац, досить просторий, щоб у ньому могли зiбратися всi люди, не забувши нiчого зi свого майна. Не йдеться про те, щоб вiдiбрати те майно й тримати там. Будувати мир – це домогтися вiд Бога, щоб вiн дав свiй пастирський плащ, який дасть змогу прийняти людей з усiм дiапазоном iхнiх бажань. Як-от мати, що любить своiх синiв. Один несмiливий i нiжний. Другий палко хапаеться жити. Третiй, можливо, горбатий, миршавий i нерозвинений. Але всi вони у своему розмаiттi зворушують ii серце. І всi в розмаiттi своею любовi служать ii славi.




XVIII


Ось чому цього вечора, видершись на вершину чорноi скелi, я розглядав ген далеко чорнi плями свого табору, що завжди мав трикутну форму з вартовими на кожному розi, завжди мав рушницi та порох, а проте дуже близький до митi, коли його звiе, зiтре й розпорошить, мов порохняве дерево, i я простив людям.

Адже я зрозумiв. Гусiнь умирае, коли утворюе лялечку. Рослина вмирае, коли стае насiниною. Кожен, хто зазнае перетворення, вiдчувае смуток i страх. Усе в ньому стае непотрiбним. Всяке перетворення – це тiльки цвинтар i жалi. Ця юрба чекала перетворення, зуживши стару iмперiю, що вже нiчого не могла вiдмолодити. Адже не лiкують анi гусiнь, анi рослину, анi дитину, яка перетворюеться й вимагае, щоб знову почутися щасливою, повернутися в дитинство й побачити, як знову стала цiкава гра, що вже набридла, знову вiдчути лагiднiсть материнських обiймiв i смак молока, – але гра тепер не цiкава, материнськi руки не дають затишку i немае смаку молока, тож дитина вiдходить сумна. Зуживши стару iмперiю, люди, навiть не здогадуючись, вимагають новоi iмперii. Дитина, що зазнала перетворення й вiдвикла вiд матерi, матиме вiдпочинок тiльки тодi, коли знайде жiнку. Тiльки жiнка знову збере ii докупи. Але хто може показати людям iхню iмперiю? Хто може в цьому розмаiтому свiтi завдяки лише силi свого генiя вирiзьбити нове обличчя i спонукати людей повернути очi в його бiк i пiзнати його? А пiзнаючи, любити? Це праця не для логiка, а для творця i скульптора. Адже тiльки скульптор формуе мармур, якому не треба виправдовуватися, i вкарбовуе в мармур силу пробуджувати любов.



Я звелiв, щоб прийшли архiтектори, i сказав iм:

– Отже, це вiд вас залежить майбутне мiсто, i то не своiм духовним значенням, а обличчям, яке воно покаже i яке буде його виразом. Я, звичайно, думаю разом з вами, що йдеться про людей, яких треба успiшно поселити в мiстi. Щоб вони могли користуватися вигодами мiста i не змарнували своiх зусиль на даремнi ускладнення й безплiднi витрати. Але я завжди вмiв вiдрiзняти важливе вiд нагального. Адже, людина, звичайно, мае нагальну потребу iсти, бо, якщо ii не годувати, вже не буде людини й не буде пов’язаних iз нею проблем. Але любов, сенс життя i вiдчуття Бога важливiшi. Мене не цiкавить вид, що вiдгодовуеться. Питання, яке я ставлю собi, полягае не в тому, знаю я чи нi, чи людина буде щаслива, заможна й матиме затишне житло. Передусiм я запитую себе, яка людина буде заможна, щаслива й матиме затишне житло. Адже я вiддаю перевагу не своiм крамарям, якi збiльшують власну безпеку, а кочовиковi, що вiчно тiкае й женеться за вiтром, бо вiн гарнiшае день у день, служачи такому неозорому господаревi. Якщо, змушений обирати, я дiзнаюся, що Бог вiдмовляе крамаревi у своiй величi й дае ii тiльки кочовиковi, я поведу свiй народ у пустелю. Адже я люблю, щоб людина давала свое свiтло. Менi байдужа жирна свiчка. Я визначу якiсть людини тiльки за ii полум’ям.

Ось чому я кажу вам:

– Якщо ви будуете непотрiбний храм, бо вiн не служить анi для готування страви, анi для вiдпочинку, анi для зборiв родовитих, анi для збереження запасiв води, а iснуе просто для звеличення серця людини, для спокою почуттiв i для часу, що зрiе, бо храм схожий на погреб серця, куди заходять, щоб побути кiлька годин у справедливому мирi, заспокоiти пристрастi й вiдчути справедливiсть, де немае впослiджених; отже, якщо ви будуете храм, де скорбота, заподiяна виразками, стане пiснею i пожертвою, де загроза смертi стане дверима, вiдчиненими в нарештi покiйнi води, то невже ви гадатиме, нiби змарнували своi зусилля?




XX


Моi полководцi з притаманною iм несхитною тупiстю втомили мене своiми доказами. Бо, зiбравшись, наче на з’iзд, вони сперечалися про майбутне. Саме отак вони прагнули стати вправними. Адже моiм полководцям викладали передусiм iсторiю, i вони знали одна за одною дати всiх моiх завоювань i дати всiх моiх поразок, а також дати народжень i дати смертей. Отже, iм видавалося очевидним, що однi подii висновуються з iнших подiй. Вони бачили iсторiю людини у виглядi довгого ланцюга причин i наслiдкiв, якi починалися на першiй сторiнцi книги iсторii i тривали аж до роздiлу, де зазначили для майбутнiх поколiнь, що творення таким чином успiшно закiнчилося даним сузiр’ям полководцiв. Отже, заохотившись, вони йдучи вiд наслiдку до наслiдку, сподiвалися продемонструвати майбутне. Що ж, вони й прийшли до мене, обтяженi своiми важкими доказами: «Отже, ти повинен дiяти задля щастя людей, або задля миру, або задля процвiтання iмперii. Ми вченi, – казали вони, – ми вивчали iсторiю…»

Але я знав, що навчитися можна тiльки вiд того, що повторюеться.

Вони, моi полководцi, спиралися на свою логiку, коли шукали i знайшли причину наслiдку, який показали iм. Бо, запевняли вони мене, кожен наслiдок мае одну причину, i кожна причина мае один наслiдок. І вiд причини до наслiдку вони йшли, непотрiбнi, до помилки. Адже одна рiч – пiднятися вiд наслiдкiв до причин i зовсiм iнша – опуститися вiд причин до наслiдкiв.

Пiсля цiеi зустрiчi я теж, на незайманому пiску, що сипався, наче тальк, перечитував iсторiю мого ворога, знаючи, що перед кожним кроком завжди е попереднiй, який продиктував його, i ланцюг тягнеться вiд ланки до ланки й нiколи не може бракувати жодноi ланки. Якби не звiявся вiтер i не крутив пiсок, бездоганно витерши одну сторiнку, наче грифельну дошку школяра, я мiг би вiд слiду до слiду дiйти аж до походження речей, або, йдучи за караваном, заскочити його в яру, де його погоничi вважали, що слiд перепочити. Але пiд час цього читання я не отримав науки, яка дала б менi змогу йти попереду каравану. Адже iстина, яка керуе ним, мае iншу сутнiсть, нiж пiсок, яким я порядкую. А знання слiдiв – це лише знання безплiдного вiдбитка, що нiчого не навчить мене анi про ненависть, анi про страх, анi про любов, яка передусiм i керуе людьми.

– Що ж, – сказали менi моi полководцi, невiдступно дотримуючись своеi тупостi, – можна довести геть усе. Якщо я знаю ненависть, любов або страх, якi панують над людьми, я передбачу iхнi дii. Отже, майбутне мiститься в теперiшньому…

А я б вiдповiв iм, що завжди можу передбачити рух каравану на крок попереду вiд уже пройдених. Цей новий крок повторить, безперечно, попереднiй : у тому ж напрямi i такий самий завширшки. Це наука повторюваного. Але вона одразу збиваеться з дороги, яку накреслить моя логiка, бо змiнить бажання…

Полководцi не розумiли мене, тож я розповiв iм про великий вихiд.

Це сталося в районi соляних копалень. Люди лише на превелику силу животiли серед мiнералiв, бо там нiщо не сприяло життю. Сонце давило i пекло, а нутрощi землi замiсть прозороi води давали тiльки бруски солi, що убивали б воду, якби криницi вже не висохли. Опинившись у полонi мiж зорею i соляною ропою, люди, якi приходили з iнших мiсць iз повними мiхами води, похапцем бралися до роботи й вiдбивали кайлом прозорi кристали, що зображували життя i смерть. Потiм, пов’язанi, наче пуповиною, поверталися до щасливих земель та iхнiх життедайних вод.

Отож сонце було там немилосердне, пекуче й бiле, наче голод. Інколи пiсок проривали скелi i обступали солянi копальнi своiми ебеновими основами, твердими, мов чорний дiамант, вiтри марно шарпали кам’янистi гребенi. Кожен, хто пiдтримував правiчнi традицii тiеi пустелi, вважав, що вони тривкi й зафiксованi на сторiччя. Гора й далi повiльно руйнуватиметься, наче пiд зубом м’якого терпуга, люди й далi видобуватимуть сiль, каравани й далi возитимуть воду, харчi й нових людей на ту каторжну працю…

Але настав свiтанок, коли всi люди повернулися в бiк гори й побачили те, чого не бачили ще нiколи.

Випадковi змiни вiтрiв, якi шарпали скелi з прадавнiх часiв, зрештою вирiзьбили на них гiгантське обличчя, яке виражало лють. Пустеля, пiдземнi солянi копальнi й племена, прикутi до ще нелюдськiших мiсць, нiж солонi води океану, причепленi до скам’янiлоi солi, опинилися пiд владою вирiзьбленого зi скель чорного обличчя, яке пiд чистим глибоким небом розтуляло рот для несамовитих проклять. Люди, охопленi страхом, утекли, придивившись до нього. Новина поширилася в глибину копалень, i робiтники, вийшовши на поверхню, поверталися спершу в бiк гори, а потiм, зi стиснутим серцем, мчали до намету, притьмом збирали свое причандалля, лаяли жiнку, дитину й раба i, штовхаючи поперед себе манатки, приреченi йти пiд невблаганним сонцем, пiшли стежками на пiвнiч. Оскiльки води бракувало, загинули всi. Марними видавалися прогнози логiкiв, якi бачили, як гора руйнуеться, а люди увiчнюють свое iснування. Як вони могли передбачити те, що з’явиться?

Занурюючись у минуле, я подiляю храм на камiння. Цю операцiю можна передбачити, i вона проста. Так само як розкладаю на кiстки та нутрощi розрубане тiло, а храм – на камiння й уламки, маеток – на кiз, баранiв, оселi та гори… Але, якщо йду в майбутне, завжди треба брати до уваги народження нових iстот, якi додадуться до матерiалiв, i iх годi передбачити, бо вони з iншоi сутностi. Цих iстот я називаю одиничними i простими, бо, подiленi, вони вмирають i зникають. Адже тиша – це те, що додаеться до камiння, але вмирае, коли роз’еднати його. Обличчя – це те, що додаеться до мармуру або елементiв обличчя, проте вмирае, якщо або розбивають мармур, або вирiзняють риси. Маеток – це те, що додаеться до кiз, осель, баранiв i гiр…

Я не зможу передбачити, але зможу заснувати. Адже майбутне будують. Якщо якесь едине обличчя вiдобразить рiзнорiднi елементи моеi доби, якщо я маю божественнi руки скульптора, мое прагнення справдиться. Але я помилюся, кажучи, мовляв, я вмiв передбачити. Адже я просто створю. Серед навколишнiх рiзнорiдних елементiв я б показав обличчя, перетворив би його на картину, i воно керувало б людьми. Як i маеток, що вимагае iнколи навiть людськоi кровi.

Отже, передi мною постала нова iстина: перейматися майбутнiм марно та iлюзорно. Єдина слушна операцiя – виразити теперiшнiй свiт. А виразити – це збудувати з рiзнорiдноi теперiшностi обличчя, яке домiнуе, це створити тишу з камiння.

Будь-яка iнша претензiя – не що iнше, як словесний вiтер…




XXIII


Погано, коли серце бере гору над душею.

Коли почуття бере гору над розумом.

Отже, менi здалося, нiби в моiй iмперii набагато легше згуртувати людей почуттями, нiж розумом, що домiнуе над почуттями. Це, безперечно, знак, що розум повинен стати почуттям, але значення мае передусiм аж нiяк не почуття.

Менi здалося, що творця не слiд пiдпорядковувати бажанням юрби. Адже сама його творчiсть мае стати бажанням юрби. Юрба повинна отримати вiд розуму й перетворити отримане в почуття. Юрба – це лише живiт. Отриману поживу юрба мае обернути в милосердя i свiтло.




XXV


Ось чому я звелiв прийти вихователям i сказав iм:

– Ви не повиннi анi вбивати людину в маленьких людях, анi обертати iх у мурах для життя в мурашнику. Адже менi байдуже, що людина буде задоволена бiльшою чи меншою мiрою. Менi важить тiльки те, щоб вона бiльш-менш була людиною. Я запитую передусiм не про те, буде людина щасливою чи нi, а яка людина буде щасливою. Яке менi дiло до достатку ситих осiлих племен, що скидаються на худобу в оборi?

Наповнюйте iх не пустими формулами, а образами, якi несуть структуру.

Передусiм не наповнюйте iх мертвими знаннями. Дайте iм стиль, щоб вони могли розумiти.

Не судiть про iхнi здiбностi тiльки на основi позiрноi легкостi орiентацii в тiй або тiй сферi. Адже той зайде найдалi й матиме найбiльший успiх, що пiд час працi найбiльше долав себе самого. Отже, зважайте передусiм на любов.

Наполягайте не на вживаннi, а на твореннi людини, щоб вона виконувала свою роботу вiрно та чесно, i тодi вона працюватиме найкраще.

Навчайте поваги, бо iронiя – це рак i забуття облич.

Борiться проти зв’язкiв людини з матерiальними благами. Ви заснуете людину в маленькiй людинi, навчивши ii передусiм вiддавати себе, бо якщо немае самовiддачi, е тiльки зашкарублiсть.

Навчайте медитацii й молитви, бо тодi душа стае широка. І мистецтва любовi. Адже що може замiнити ii? А любов до самого себе – протилежнiсть любовi.

Карайте передусiм брехню та обмови, якi, звичайно, можуть служити людинi й начебто мiсту. Але тiльки вiрнiсть створюе сильних. Адже вiрностi немае анi в одному таборi, анi в другому. Хто вiрний, той завжди вiрний. А той, хто може зрадити свого товариша по працi, невiрний. Але я маю потребу в сильному мiстi й не спиратиму його силу на загнивання людей.

Навчайте смаку досконалостi, бо кожен витвiр – це шлях до Бога i може завершитись тiльки в смертi.

Не вчiть передусiм прощення й милосердя. Адже iх можуть хибно зрозумiти i вони будуть не чим iншим, як повагою до кривди та виразки. А навчайте дивовижноi спiвпрацi всiх з усiма i з кожною окремою людиною. Тодi хiрург квапитиметься перетнути пустелю, щоб вилiкувати звичайне колiно людини, яка опинилася в скрутi. Адже йдеться про один вiз. І вони обидва мають одного вiзника.




XXVI


Я замислився передусiм над великою таемницею перетворення i змiни себе самого. Адже в мiстi був один прокажений.

– Оце, – сказав менi батько, – прiрва.

І повiв мене в передмiстя на край вбогого i брудного поля. Навколо поля була загорожа, а в центрi – низенька хатинка, де жив прокажений, вiдрiзаний таким чином вiд людей.

– Ти думаеш, – запитав батько, – вiн кричатиме про свiй розпач? Дочекайся, поки вiн вийде, й поглянь, як вiн позiхае.

Не бiльше й не менше – це чоловiк, у якому вмерла любов. Не бiльше й не менше – це чоловiк, знищений вигнанням. Кажу тобi: вигнання не розривае, а знищуе. Ти надолужуеш себе тiльки мрiями i граешся з пустими костями. Достаток вигнанця не мае значення. Вiн тепер тiльки король у королiвствi тiней.

Необхiднiсть, – казав менi мiй батько, – ось де спасiння. Ти не можеш грати з пустими костями. Ти не можеш задовольнитися мрiями з тiеi однiеi причини, що твоi мрii не чинять опору. Вони оманливi, це зброя, кинута в пустi марення юнацьких лiт. Корисне – це те, що чинить тобi опiр. Лихо цього прокаженого полягае для нього не в тому, що вiн гние, а в тому, що нiщо не чинить йому опiр. Ось вiн замкнений, осiлий зi своiми запасами.



Люди з мiста iнколи приходять спостерiгати його. Вони збираються навколо поля, наче тi, хто зiйшов на гору, а потiм нахиляються над кратером вулкана. Вони блiднуть, чуючи, як земля пiд iхнiми ногами готуеться до виверження. Отже, люди збиваються докупи, немов навколо таемницi, навколо квадратного поля з прокаженим. Але таемницi тут немае.

– Не будуй собi iлюзiй, – казав менi батько. – Не уявляй собi його вiдчаю й рук, якi вiн заламуе собi вiд безсоння та гнiву проти Бога, або проти себе, або проти людей. Адже в ньому немае нiчого, хiба що зростае вiдсутнiсть. Що вiн може мати спiльного з людьми? Його очi витiкають, а руки вiдпадають вiд нього, наче гiлля. А з мiста до нього долинае тiльки гуркiт далекого возу. Життя годуе його тепер тiльки одним туманним видовищем. А видовище – це нiщо. Можна жити тiльки з того, що ти перетворюеш. Ти не живеш тим, що складене в тобi, наче на складi. Жив би й цей прокажений, якби мiг поганяти коня, носити камiння i допомагати споруджувати храм. Але йому все дають.

І все-таки утвердився звичай. Жителi мiста приходили щодня, зворушенi бiдою прокаженого, й кидали своi пожертви понад палями, що стирчали, позначаючи межу. Отже, йому служили, прикрашали i вдягали його, мов кумира. Годували його найкращими стравами. А в святковi днi навiть ушановували музикою. Проте, якщо вiн мав потребу в усiх, у ньому нiхто не мав потреби. Вiн мав у своему розпорядженнi всi блага, але не мав нiяких своiх благ, щоб запропонувати iх.

– Отак i дерев’янi кумири, – казав менi батько, – яких ти обставляеш подарунками. А вiрнi перед iхнiми обличчями запалюють лампадки. Й кадять ароматом пожертв. І прикрашають iхне волосся коштовним камiнням. Але, кажу тобi, юрба, що кидае цим кумирам золотi браслети й самоцвiти, лише збiльшуе iхню кiлькiсть, але дерев’яний кумир однаково лишаеться деревиною. Адже вiн нiчого не змiнюе. Бо жити для дерева – це брати землю й робити з неi квiти.



Я бачив, як прокажений вийшов зi своеi халупи й подивився на нас мертвим поглядом. Вiн був бiльш нечутливiший до гамору юрби, яка, проте, намагалася пiдлеститися до нього, нiж до морських хвиль. Вiн вiддiлився вiд нас i тепер недосяжний. А якщо хтось iз юрби виражав свiй жаль, вiн дивився на нього з туманною зневагою… Не показував своеi солiдарностi, вiдчував огиду до гри без запоруки. Адже що це за жаль, що не бере на руки й не заколисуе? Натомiсть, якщо в ньому ще озивалося щось тваринне, його гнiв ставав тодi видовищем i ярмарковою забавою, а втiм, насправдi неглибокий гнiв, бо ми не належали до його свiту, як дiти навколо водойми, де крутиться одненький повiльний короп; що нам до його гнiву, бо що це за гнiв, який не здатний бити й лише пускае пустi слова за вiтром, що несе iх? Отже, вiн видався менi позбавленим свого достатку. Я згадав прокажених на пiвднi: закон дозволяв iм жебрати в оазах тiльки з сiдла своiх коней, бо вони не мали права спiшуватися. Своi жебрацькi чашi вони простягали на кiнцi палицi. Дивилися суворими очима, проте нiчого не бачили, бо щасливi обличчя для них були тiльки мисливською територiею. Але чому iх дратувало щастя, не менш чуже iхньому свiтовi, нiж мовчазнi iгри тваринок на лiсовiй галявинi? Отже, дивилися холодно й не бачили. Потiм ступою iздили перед крамничками з кошиком, що звисав на мотузцi. Й терпляче чекали, поки крамар наповнить його. Те похмуре терпiння наганяло страх. Нерухомi, вони були для нас лише повiльним розвитком хвороби. А також вогнищем, осередком, ядром гнилизни. Були для нас лише мiсцями, якi проминають, закритими полями i оселями зла. Але чого вони чекали? Нiчого. Адже чекають не вiд себе, а вiд когось iншого. Що гiрше розвинена твоя мова, то брутальнiшi твоi зв’язки з людьми, то менше ти можеш знати, що таке чекання i нудьга.

Але чого могли чекати вiд нас цi люди, такi цiлковито вiдокремленi вiд нас? Вони не чекали нiчого.



– Подивився, – казав мiй батько. – Вiн уже навiть позiхати не годен. Вiн зрiкся навiть нудьги, що е властивим людинi чеканням.




XXVIII


Мiсто цiеi ночi урвало свiй сон, бо на свiтанку один чоловiк мав спокутувати свiй злочин. Проте казали, нiби вiн невинний. По мiсту ходили патрулi, якi мали запобiгти скупченню людей, бо iх щось виводило з дому i спонукало збиватися в гурти.

Я сказав собi: «Цю пожежу роздмухало страждання одного чоловiка. Цей в’язень запалив усiх, як головешка».

У мене з’явилося бажання побачити його. Я пiшов до в’язницi. Я помiтив ii чорний квадратний силует, що вирiзнявся на тлi зоряного неба. Озброенi охоронцi вiдчинили менi дверi, якi повiльно повернулися на завiсах. Мури видалися менi грубезними, круглi вiконечка були загратованi. Всерединi теж виднiли чорнi охоронцi, що ходили по коридорах i подвiр’ю або, побачивши мене, пiдводилися, наче нiчнi тварини… Поки шукали ключ, а потiм iшли по плитах, нас усюди супроводили затхлий запах i глибоке вiдлуння пiдземель. Я думав: «Невже досить, що людина небезпечна, щоб виникла потреба чавити ii – таку кволу, з такою хворобливою плоттю, що ii можна вбити цвяхом, – отакою горою!»

Усi кроки, якi я чув, гупали по його тiлу. А всi мури, хiдники та контрфорси тиснули на нього. «Вiн – душа в’язницi, – казав я собi, думаючи про нього. – Вiн – сенс, осередок та iстина в’язницi. А втiм, хто вiн тепер, як не проста купа ганчiр’я, що лежить на гратах, а можливо, навiть спить i насилу дихае. Проте саме вiн – дрiжджi, якi спонукають мiсто шумувати. Вiн, повертаючись обличчям то до однiеi стiни, то до другоi, спричинив цей землетрус».

Менi вiдкрили вiчко, i я розглядав його. Знаючи, що тут треба дещо зрозумiти. І я побачив, що саме.

Я думав: «Вiн, напевне, нiчим не може дорiкнути собi, крiм любовi до людей. Але той, хто будуе собi оселю, надае й форму тiй оселi. Звiсно, будь-яка форма може бути бажана. Але не всi зразу. Бо iнакше вже не буде оселi.

Обличчя, вирiзьблене з каменю, складаеться з усiх облич, яких не вирiзьбили. Всi могли б бути гарними. Але не всi зразу. Йому, мабуть, сниться щось гарне.

Ми з ним на гребенi гори. Вiн i я, ми самi. Цiеi ночi ми на гребенi свiту. Ми зустрiлися i об’едналися. Адже на цiй висотi нас нiщо не подiляе. Вiн, як i я, прагне справедливостi. А проте вiн умре…

Менi краялося серце.

Але, щоб прагнення стало дiею, щоб сила дерева виростила гiлля, щоб жiнка стала матiр’ю, треба зробити вибiр. Життя народжуеться з несправедливостi вибору. Адже й оце життя було гарним, – тисячi людей любили його. А проте воно довело iх до розпачу. Те, що iснуе, завжди несправедливе.

Я збагнув, що кожна творчiсть передусiм жорстока.

Я зачинив дверi й пiшов уздовж коридорiв. Я повнився поваги та любовi: «Що означатиме лишити йому життя в рабствi, коли його велич – це його гордощi?» Я проминув тюремних охоронцiв, патрулi, вранiшнiх замiтальникiв. Увесь цей люд служив тому в’язневi. Й грубi мури стерегли свого в’язня, як отi безладнi руiни, що набувають сенсу завдяки прихованим скарбам. Я озирнувся на в’язницю. Вона мала башту у формi корони, спрямованоi до зiрок, скидалася на корабель у морi, який везе свiй вантаж, уся служила однiй метi, i я сказав собi: «Ну, то й що?» Потiм, уже бувши далеко, знову подумав про ту заховану серед ночi порохову бочку…

Я думав про людей iз мiста. «Безперечно, вони плакатимуть за ним, – думав я. – Але добре, що вони плачуть».



Я мiркував про пiснi, чутки та роздуми мого народу. «Вони поховають його. Але ж насправдi не ховають нiколи, – думав я. – Поховане – це насiння. Я не маю влади над життям, а вiн коли-небудь матиме слушнiсть. Я накажу повiсити його на мотузцi. Але почую, як його смерть оспiвують. І цей заклик долетить до того, хто хоче примирити те, що подiляеться. А що примирю я?

Я iду до iерархii, але не до такоi, яка склалась, а до iншоi. Я не повинен змiшувати красу i смерть. Я йду до краси, але не повинен вiдмовлятися вiд суперечностей. Я повинен отримувати iх. Це добре, це погано, я страхаюся мiшанини, що е тiльки сиропом для недужих i позбавляе iх сили, я повинен ростити себе на тiй основi, що я визнаю свого ворога для того, щоб стати сильнiше його.




XXIX


Отак я пiзнав межi своеi iмперii. Але цi межi одразу й виражали ii, бо я люблю тiльки те, що чинить опiр. Дерево або людина – передусiм це те, що чинить опiр. Ось чому я прирiвнюю до вiка вiд порожнiх скринь отi барельефи затятих танцiвниць, замаскованих, щоб прикрити затятiсть, внутрiшнiй неспокiй i поезiю, доньку суперечок. Я люблю людину, що засвiдчуе себе опором, людину, що замикаеться й мовчить, людину, що тримаеться непохитно i зцiплюе зуби серед мук, чинить опiр мукам i любовi. Людину, що прагне не любити i несправедлива в цьому прагненнi. Людину, схожу на страхiтливу башту, якоi нiколи не вiзьмуть приступом…

Адже я ненавиджу легкiсть. Немае людини, якщо вона не чинить опору. Інакше це людський мурашник, де Бог не присутнiй. Людина без розчини. Отаке диво й постало передi мною у в’язницi. Сильнiше за тебе, сильнiше за мене, за нас усiх, за моiх тюремникiв, моi спускнi мости й бастiони. Оця загадка й мучила мене, та сама, що й загадка любовi, коли я тримав ii, голу, в покорi. Це велич людини й водночас ii дрiб’язковiсть, бо я знаю, що вона велична у своiй вiрi, а не в гордощах свого бунту.




XXX


Отак менi видалося, що людина не варта цiкавостi не тiльки тодi, коли вона не здатна до пожертви, до опору спокусам i до готовностi пiти на смерть, – адже в такому разi вона не мае форми, – а й тодi, коли розчиняеться в масi, керована масою й пiдпорядкована ii законам. А якщо вона не кориться iм, тодi в нiй е щось вiд вепра або слона-одинака, людини, що сидить на горi, тож маса кожному мае дозволити його мовчання й не цькувати ненавистю того, хто подiбний до кедра, що пануе на горi.

Той, хто приходить до мене зi своею мовою, щоб логiкою своiх пояснень зрозумiти й виразити людину, видаеться менi подiбним до дитини, що сiдае коло пiднiжжя Атлаських гiр iз вiдеречком та лопаткою й мае намiр зiбрати гору та перенести ii в iнше мiсце. Людина – це те, що е, а не те, що пояснюють. Звичайно, мета всякоi свiдомостi – пояснити те, що е, але пояснення – шлях важкий, повiльний i тернистий, i думка, нiби немае того, чого не можна було б пояснити, хибна. Адже слова «пояснити» i «зрозумiти» мають однакове значення. Але та частина людини, яку я досi навчився розумiти, незначна. Тобто вiд того, що я таки зрозумiв у людинi, моя пильнiсть не зменшилася, i я дурю себе, якщо уявляю собi, мовляв те, чого я не можу пояснити в людинi, не варте, щоб зосереджуватися на ньому. Адже я не пояснюю гору, а позначаю ii. Але я плутаю слова «позначати» i «розумiти». Я позначаю тому, хто вже знае, але якщо вiн не знае, як я зможу передати йому цей образ гори з ii ущелинами, осипами, схилами, де росте лаванда, i верхiвкою, що знялася своiми зубцями до зiрок?

Я знаю тодi, коли життя – не зруйнована фортеця i не човен без напряму, тож його беруть i прив’язують мотузкою за залiзне кiльце й ведуть, куди заманеться, а дивовижне iснування зi своiми внутрiшнiми законами гравiтацii i тишею, величнiшою за тишу механiзму зоряних сфер.



Отже, в менi здебiльшого точилася боротьба мiж захватом перед людиною пiдпорядкованою i людиною незнищенною, яка показуе, хто вона. Я розумiв проблему, але не мiг сформулювати ii. Адже тi, ким керуе найсуворiша дисциплiна i хто за моiм знаком приймае смерть, – це тi самi, хто любить мою вiру, але вони такi загартованi в своiй дисциплiнi, що я мiг би перед iхнiми очима лаяти iх i впокорювати iх, мов дiтей, натомiсть зiткнувшись iз ворогом, вони демонстрували загартованiсть, найвищий гнiв i смiливiсть у смертi.

Я збагнув, що людинi притаманнi два аспекти. Аспект, яким ми захоплюемось як незнищенним ядром, – це нездатнiсть скорити людину, яка уникае моiх рук, немов корабель у вiдкритому морi, бо той, кого я називаю людиною, не йде на поступки, не укладае компромiсiв, не набувае й не позбуваеться якоiсь частини свого ества спритнiстю, пожадливiстю або втомою; таку людину я можу перемолоти у млинi, та не отримаю потаемноi олii – тiеi, яку мае в своему серцi навiть тверда кiсточка оливки; таку людину, вважаю я, не впокорить анi юрба, анi тиран, ii серце тверде, мов дiамант, але в цiй людинi я завжди вiдкриваю й iнше обличчя, другий аспект. Вона пiдпорядкована, дисциплiнована, сповнена поваги, натхнена вiрою й самовiддана, це мудрий нащадок духовноi раси, осереддя ii чеснот…

А люди, яких я називаю вiльними i якi керуються тiльки своею волею, неминуче самотнi, вони не керованi, в iхнiх вiтрилах немае вiтру, а iхнiй опiр – завжди лише непослiдовнi примхи.

Отож настала нiч заручин i засудженого на смерть. Завдяки цьому я вiдчував iснування. Пiдтримуйте себе у формi, будьте сталими, як форштевень корабля, а те, що берете ззовнi, перетворюйте в собi, наче кедр. Я рамка, арматура i творчий акт, що народжують вас, тепер треба рости та утверджуватись, наче гiгантське дерево, що розпростуе свое гiлля, а не гiлля iнших дерев, формуе свою глицю чи листя, а не iнших дерев…



Це все я скажу потолочi, що живе завдяки жестам iнших людей i, наче хамелеон, забарвлюеться вiд них, любить, якщо iй дають подарунки, тiшиться схваленням i судить про себе в дзеркалi бiльшостi: адже ми бачимо, що вона не така, як цитадель, замкнена зi своiми скарбами, тож вiд поколiння до поколiння потолоч не передае слова минувшини, а просто дае рости своiм дiтям, не вимiшуючи, не готуючи iх. Вони ростуть у свiтi, наче гриби.




XXXI


Я бачив тих, хто страждав вiд спраги, вiд прагнення води, ще невблаганнiшого за хворобу, бо тiло знае своi лiки й вимагае iх, як вимагало б жiнки, й бачить у мрiях, як п’ють iншi люди. Адже бачать жiнку, яка всмiхаеться iншим. Нiщо не мае сенсу, якщо я не додам до нього свого тiла i духу. Немае нiяких дiй, якщо я не беру в них участi. Якщо моi астрологи пiд час своiх нiчних спостережень вивчають Чумацький Шлях, вони бачать там велику книжку, сторiнки якоi незрiвнянно шарудять, коли гортати iх, i обожнюють Бога, що наповнив свiт матерiалом, таким любим для серця.

Кажу вам: ви маете право уникнути зусиль тiльки в iм’я iнших зусиль, бо ви повиннi рости.




XXXII


Цього року помер той, хто правив на схiд вiд моеi iмперii. Той, iз ким я запекло воював, i тiльки пiсля численних вiйн я зрозумiв, що я спирався на нього, мов на мур. Я й досi пам’ятаю нашi зустрiчi. В пустелi ставили червоний намет, де не було нiкого, i ми йшли до того намету, а нашi вiйська стояли нарiзно, бо погано, коли люди змiшуються. Юрба живе лише своiм черевом. А всяка позолота злущуеться. Отже, вояки сторожко поглядали на нас, спираючись на запоруку своеi зброi, й не пiддавалися легкому розчуленню. Адже мiй батько мав слушнiсть: «Ти повинен зустрiчати людину, – казав вiн, – не на поверхнi, а на сьомому поверсi ii душi, ii серця та духу. Бо iнакше, якщо ви почнете придивлятися до найзвичайнiших рухiв, ви тiльки даремно проллете кров».

Я зрозумiв батьковi слова й зустрiвся зi своiм сусiдою, позбавлений геть усього, замурований у потрiйнi бастiони самотностi. Ми сiли на пiсок навпроти один одного. Я вже не пригадую, хто тодi був наймогутнiшим: вiн чи я. Але в тiй священнiй самотностi могутнiсть ставала мiрою. Вiд наших жестiв хитався свiт, але ми зважували iх. Ми розмовляли тодi про пасовиська. « Я маю двадцять п’ять тисяч голiв худоби, що вмирае. А в тебе йшов дощ». Та я не мiг змиритися, що вони принесуть своi чужоземнi звичаi та сумнiв, який призводить до загнивання. Як можна розмiстити на моiх землях пастухiв з iншого свiту? Тож я й вiдповiв йому: «Я маю двадцять п’ять тисяч маленьких людей, якi мають вивчити своi молитви, а не молитви iнших народiв, бо iнакше вони не матимуть форми…» Стосунки мiж нашими двома народами вирiшила зброя. Ми скидалися на два припливи, що накочуються один на одного та вiдступають. І якщо жоден з нас не просунувся вперед, дарма що ми напирали з усiеi сили, то тiльки тому, що ми перебували в апогеi, загартувавши свого ворога його поразкою. «Ти перемiг мене, отже, я став сильнiший».

Не те що я зневажав його велич. Або висячi сади його столицi. Або парфуми його купцiв. Або витонченi золотi прикраси його рiзьбярiв. Або великi греблi для води. Людина нижча вигадуе зневагу, бо ii iстина вiдкидае iнших людей. Але ми, знаючи, що iстини спiвiснують, не вважали, нiби ми принижуемо себе, визнаючи iстину iншого, дарма що вона була нашою помилкою. Адже яблуня, як вiдомо, не зневажае винограду, а пальма – кедра. Кожна з цих рослин якомога мiцнiе i не змiшуе свого корiння з iншим корiнням. І рятуе свою форму та сутнiсть, бо саме в цьому полягае неоцiненний капiтал, який не годиться занапастити.

«Справжнiй обмiн, – казав менi вiн, – це скринька iз парфумом або насiнина, або подарунок у виглядi молодого кедра, що наповнюе твiй дiм моiм парфумом. Або мiй бойовий поклик, що доходить до тебе з моiх гiр. Або, можливо, посла, якщо його довго виховували, формували й гартували i якщо вiн водночас i вiдмовляе тобi, й погоджуеться з тобою. Адже вiн вiдмовляе тобi на твоiх внутрiшнiх рiвнях. Але знаходить тебе там, де людина думае, нiби вона перебувае понад своею ненавистю. Єдина думка, яка чогось варта, – думка ворога. А думка друзiв не варта нiчого, якщо в нiй переважають iхне визнання, iхня вдячнiсть i всi iхнi звичайнi почуття. Якщо ти гинеш задля свого друга, я забороняю тобi розчулюватися…

Отже, я збрешу, якщо казатиму, нiби в його постатi я мав друга. А проте ми зустрiчалися з глибокою радiстю, але саме тут слова викривлюються внаслiдок вульгарностi людей. Радiсть була не через нього, а через Бога. Вiн був дорогою до Бога. Нашi зустрiчi були замковими каменями склепiння. І ми не мали що сказати один одному.

Нехай Господь пробачить менi, що я плакав, коли вiн помер.

І ось я лишився сам, единим вiдповiдальним за все свое минуле i без свiдка, що бачив, як я живу. Всi дii, що я iх через зневагу не розкривав своему народовi, вiн, мiй схiдний сусiда, розумiв; усi внутрiшнi пiднесення, якi я не виставляв для огляду, вiн у своiй тишi вгадував. Усю вiдповiдальнiсть, яка душила мене i про яку не знав нiхто, бо ж було добре, що народ вважав, нiби я свавiльний, вiн, мiй схiдний сусiда, зважував i нiколи не опускався до спiвчуття, перебував понад нею, по той бiк вiд неi, оцiнював по-iншому, нiж я, а тепер заснув у пурпурi пiскiв, нагорнувши на себе пiсок, наче саван, справдi гiдний його, i тепер вiн замовк, отак i з’явилася в нього сумовита i щира усмiшка Бога, який мириться, що снiп перев’язано, й заплющуе очi на людськi припаси. Ох! Скiльки егоiзму в моему розпачi! Я, такий слабкий, надавав значення траекторii моеi долi, тодi як вона не мала ii, вимiрював iмперiю собою замiсть розчинитися в нiй, з’ясував, що мое особисте життя дiйшло до цього гребеня, наче подорож.

Тiеi ночi я проминув у своему життi своерiдний вододiл, почав опускатися схилом по тому, як повiльно пiднiмався iншим схилом, я вже нiкого не впiзнавав, уперше я почувся старим, не бачив знайомих облич i був байдужий до всього, бо став байдужий i до самого себе, лишивши на iншому схилi всiх моiх командирiв, усiх моiх дружин, усiх ворогiв i, можливо, мого единого друга, вiдтепер я був сам у свiтi, де жили племена, яких я вже не знав.

Але саме тодi я спромiгся знову опанувати себе. «Я розбив, – думав я, – свою останню оболонку i, можливо, очищуся. Я не був величним, бо аналiзував себе. А це випробування послано менi, бо ж я розм’як. Я повнився ницих порухiв свого серця. Але я утверджу свого мертвого друга в його величi й не плакатиму за ним. Вiн просто буде. Пiсок видаватиметься менi багатшим, бо я часто серед пустелi бачитиму, як мiй друг усмiхаеться. І усмiшки всiх людей, зверненi до мене, будуть збагаченi цiею особливою усмiшкою. Ця особлива усмiшка збагатить усi усмiшки. Адже я побачу в людинi ескiз, що його жоден рiзьбяр не зможе видобути з кам’яноi оболонки, i крiзь ту оболонку я краще пiзнаю обличчя людини, бо дивитимусь на одне обличчя, просто у вiчi.

Отже, я спускався зi своеi гори: не бiйся, мiй народе, я знову здобувся на силу. Погано, що я мав потребу в людинi. Рука, що зцiлила мене i зшила докупи, стерлася, але зберiгся шов. Я спускався з гори й натрапляв на овець i ягнят. Я гладив iх. Я сам у свiтi перед Господом, але, пестячи ягнят, що розкривають джерела серця, – не конкретне ягня, а слабкiсть людей, яку воно уособлюе, – я знову йду до вас».

Щодо сусiднього володаря, то я утвердив його, i вiн ще нiколи не правив краще. Я утвердив його у смертi. І все-таки щороку в пустелi ставили намет, i мiй народ там молився. Моi армii тиснули на iхнi армii, рушницi зарядженi, загони вершникiв були мов полiцiя пустелi, а голову вiдтинали кожному, хто наважувався зайти до краю. Я йшов сам. Я пiдняв запинало намету, зайшов усередину й сiв. На землi запанувала тиша.




XXXIII


Тепер, коли мене мучить глухий бiль у попереку, що його моi лiкарi не вмiють угамувати, тепер, коли я скидаюся на дерево в лiсi пiд сокирою лiсоруба i Господь невдовзi повалить i мене, наче обшарпану башту, тепер, коли я прокидаюся вже не так, як у двадцять рокiв, а моi м’язи слабнуть i тихiшае повiтряний полiт духу, я знаходжу в цьому станi свою втiху, яка полягае в тому, щоб не страждати вiд цих провiсникiв, якi поширюються по моему тiлу, й не даватися на поталу стражданням – ницим, особистим i замкненим у менi, тож згодом iсторики iмперii не присвятять iм навiть трьох рядкiв у своiх хронiках, бо яке мае значення, що в мене хитаеться зуб i його виривають, i з мого боку було б жалюгiдно сподiватися на бодай найменший жаль. Натомiсть моя лють, коли я думаю про неi, наростае. Адже оцi трiщини на поверхнi властивi вазi, а не тому, що мiститься в нiй. А менi розповiдають, що мiй схiдний сусiда, коли його розбив паралiч i одна половина тiла стала холодна й мертва, тож вiн носив iз собою своерiдного сiамського близнюка, що вже не смiявся, анiтрохи не втратив своеi гiдностi, навпаки, успiшно опанував нову для себе науку. А тим, хто вiтав його силу духу, зневажливо вiдповiдав, що люди хибно сприймають його особистiсть, а отаку повагу добре було б зберегти для мiських крамарiв. Адже володар, що не володiе передусiм власним тiлом, – лише смiховинний узурпатор. Для мене не iснуе занепаду, а е, безперечно, лише дивовижна радiсть, що сьогоднi я ще бiльше звiльнив себе!

Ох, людська старiсть! Я, безперечно, не впiзнавав нiчого на iншому схилi своеi гори. Серце менi виповнював мертвий друг. Розглядаючи села очима, сухими вiд скорботи, я сподiвався, що любов, наче морський приплив, знову пiдхопить мене.




XXXIX


Я напишу гiмн тишi. Тобi, музикантовi плодiв. Тобi, мешканцю пiдвалiв, погребiв i комор. Тобi, глечику меду роботящих бджiл. Тобi, трапезi моря серед його повноти.

Тобi, бо в тобi з висоти гiр я замикаю мiсто. Його нечутнi вози, крики i дзвiн ковадел. У намулi надвечiр’я вже геть усе нiби зупинилося. Пильнiсть Бога до нашоi гарячки, плащ Бога, що прикривае людську метушню.

Тишi жiнок, що вже е тiльки плоттю, де достигае плiд. Тишi жiнок пiд покровом iхнiх важких грудей. Тишi жiнок, що е тишею всiеi повсякденноi марноти i життя – цього снопу днiв. Тишi жiнок, що е храмом та увiчненням. Тишi, в якiй прямуе в завтра единий шлях, що веде куди-небудь. Вона чекае дитини, що розривае iй живiт. Тишi, в якiй я складаю та замикаю свою честь i кров.

Тишi чоловiка, що зiперся на лiктi, замислився й отримуе тепер без витрат i виробляе сiк думок. Тишi, яка дае йому змогу пiзнавати i змогу нехтувати, бо часом добре, коли вiн нехтуе. Тишi, що е вiдмовою вiд черви, паразитiв i згубних трав. Тишi, що захищае тебе пiд час розгортання твоiх думок.

Тишi самих думок. Вiдпочинковi бджiл, бо мед уже готовий i мае бути лише захованим скарбом, який дозрiвае. Тишi думок, що готують своi крила, бо погано, коли ти неспокiйний чи то розумом, чи то серцем.

Тишi серця. Тишi почуттiв. Тишi внутрiшнiх слiв, бо добре, коли ти вiднайдеш Бога, що е тишею у вiчностi. Адже вiн усе вже сказав, усе вже зробив.

Тишi Бога, схожiй на сон пастуха, бо немае солодшого сну, дарма що начебто е загрози для ягнят i овець, коли вже немае анi пастуха, анi отари, бо хто розрiзнить iх пiд зорями, коли все е сном, коли все е сном овечого руна?

Господи! Звозячи до клунi своiх створiнь, вiдчини коли-небудь, широку браму й для балакучого людського порiддя, заведи його до вiчноi стайнi, коли завершиться час, i забери в нього, як ото зцiлюють вiд хвороби, властиве йому розумiння наших питань.

Адже менi дано зрозумiти, що весь прогрес людини полягае в послiдовному з’ясуваннi, що всi ii запитання не мають значення, бо я радився зi своiми вченими, i йдеться, Господи, не про те, що вони знайшли якiсь вiдповiдi на торiшнi запитання, а про те, що сьогоднi вони самi кепкують iз себе, бо iстина явилася iм як скасування запитань.

А я, Господи, добре знаю, що мудрiсть – не вiдповiдь, а зцiлення вiд злигоднiв мови, я пересвiдчився в цьому, бо бачив закоханих, що сiдають, звiсивши ноги, на мурець перед помаранчевим садом, плiч-о-плiч, i знають, що не отримали вiдповiдi на поставленi вчора запитання. Але я знаю любов i те, що вже не ставлять нiяких запитань.

Мало-помалу, вiд однiеi опанованоi суперечностi до другоi, я йду до тишi запитань, а отже, до краси.

О балачки! Як вони занапастили людей!

Нерозумний, я сподiвався на вiдповiдь Бога. Якщо вiн прийме тебе, якщо вiн зцiлить тебе, то тiльки стерши своею рукою твоi запитання, наче гарячку. Отак воно.

Господи, звозячи коли-небудь до клунi своiх створiнь, вiдчини i нам двостулковi дверi й дай нам зайти туди, де вже не вiдповiдатимуть, бо не буде вiдповiдi, а буде краса, що е замковим каменем запитань i обличчям, яке задовольняе.

Та краса вiдкрие простiр солодкоi води, ще бiльший за простори морiв, i всюди вчуватимуться дзюркотливi пiснi фонтанiв, коли, звiсивши ноги, вiн сяде, пригорнувшись до неi, а вона – тiльки газель, що змушена бiгти й ледь чутно дихае коло його серця.

Тиша – це порт корабля. Тиша в Богу – порт усiх кораблiв.




XL


Господь послав менi жiнку, яка брехала дуже гарно, з чарiвливою жорстокiстю, просто. Я нахилився над нею, немов над свiжим вiтром iз моря.

– Чому ти брешеш? – запитав я.

Тодi вона заплакала, немов загорнувшись у сльози. А я мiркував про ii сльози:

«Вона плаче, – казав я собi, – через те, що iй не вiрять, коли вона бреше. Адже для мене не iснуе комедii, яку ставлять люди. Я не розумiю сенсу комедii. Звiсно, ця жiнка хоче, щоб ii вважали за iншу. Але не це становить драму, яка не дае менi спокою. Це драма для неi, що вона так палко прагне бути iншою. А чесноту, як я бачив, частiше поважають тi, хто вдае ii, нiж тi, хто дотримуеться ii, i вони чеснотливi, бо негарнi. А е iншi жiнки, якi дуже прагнуть бути чеснотливими i бути коханими, проте не вмiють опанувати себе, чи, радше, над ними панують iншi. Й завжди проти чогось бунтують. І брешуть, щоб бути гарними».

Причини, якi стоять за словами, не завжди е справжнiми. Ось чому я iм нiчим не дорiкаю, хiба що тим, що iхнi слова викривленi. Ось чому я мовчав перед цiею брехнею, не дослухаючись до гамору слiв, перебував у тишi своеi любовi, дослухався лише до самого зусилля. Це борсання пiйманоi в пастку лисицi, яка бореться з пасткою. Або пташки, що б’еться до кровi у клiтцi. Тож я й звернувся до Господа: « Чому ти не навчив ii розмовляти мовою, яка б щось передавала, бо, слухаючи ii, я, аж нiяк не вiдчувши любовi до неi, звелю ii повiсити. Проте в нiй е патетика, i вона кривавить собi крила в ночi свого серця й боiться мене, мов молодi пiщанi лисицi, яким я подаю шматок м’яса i якi тремтять, кусають i вiдривають м’ясо, тягнучи його до свого лiгва.

– Пане, – казала вона менi, – вони не знають, що я чиста.

Звичайно, я добре знав метушню, яку вона спричиняе в домi. А втiм, вiдчував, як жорстокiсть Бога ножем пронизуе менi серце:

– Допоможiть iй плакати. Дайте iй сльози. Нехай вона втомиться вiд себе самоi, притулившись до мого плеча: в нiй немае втоми.

Адже в досконалостi ii стану ii погано вчили, i в мене з’явилося бажання визволити ii. Так, Господи, я не дотримався своеi ролi… Бо немае дiвчинки, яка не мае значення. Та, що плаче, – не свiт, а знак свiту. В неi з’являеться страх, що вона не розвиваеться. Вона згорiла дощенту й розвiялася димом. Зазнала кораблетрощi в рiчцi по дорозi, i ii неможливо утримати. А я йду, я – ваша земля, ваша стайня i ваше значення. Я – велика традицiя мови, дiм, каркас i арматура.

– Спершу послухайте мене, – сказав я iй.

Вона теж повинна отримувати. А також людськi дiти, й надто тi, якi не знають, що можуть знати…

– Бо я хочу повести вас за руку до вас самих… Я – добра пора людства.




XLII


Я сказав iм: «Не соромтеся своеi ненавистi». Адже через неi вони засудили до смертi сто тисяч людей. І разом з iншими, мов худоба, вони пiшли до в’язниць iз табличками на грудях, якi вирiзняли iх. Я прийшов, захопив в’язницi й вивiв на вулицi ту юрбу. Вона не видалася менi вiдмiнною вiд iнших. Я слухав, чув i розглядав визволених. Бачив, як вони подiляють свiй хлiб, як i решта людей, i тиснуться, як i решта, навколо хворих дiтей. Заколисують iх i чатують над ними. Бачив, що вони, як i решта, страждають вiд мук самотностi, коли самотнi. І, як i решта, плачуть, коли котрась жiнка за грубими мурами починае вiдчувати прихильнiсть до якогось iншого в’язня.

Адже я пам’ятаю, що розповiдали менi моi тюремники. Я попросив, щоб менi привели того, хто напередоднi скористався своiм ножем, увесь закривавлений своiм злочином. Я сам допитував його. Я прихилився не до нього, що вже був у лабетах смертi, а до непроникностi людини.

Адже життя пускае корiння, де може. У вологiй розколинi скелi з’являеться мох. Приречений, звичайно, наперед стати жертвою першого сухого пустельного вiтру. Але мох ховае своi спори, якi не вмирають, i хто вважатиме за марну появу цiеi зеленi?

Отже, я дiзнався вiд свого в’язня, що з нього глузували. Вiд цього страждали i його марнославство, i його гордощi. Марнославство i гордощi приреченого на смерть.

Я бачив, як вони мерзнуть i туляться докупи. Вони були схожi на всiх овець на землi.

Я звелiв, щоб прийшли суддi, й запитав iх:

– Чому цi в’язнi вiдiрванi вiд народу, чому носять на грудях таблички приречених на смерть?

– Це правосуддя, – вiдповiли вони менi.

Я думав:

«Звiсно, правосуддя. Адже правосуддя, на iхню думку, – знищити мерзоту. На iхню думку, навiть iснування негрiв – теж несправедливiсть. А також iснування принцес, якщо вони чорнороби. Та iснування художникiв, якi не тямлять у малярствi».

Тож я вiдповiв iм:

– Я прагну, щоб було справедливим звiльнити iх. Намагайтеся зрозумiти цю думку. Бо iнакше, якщо вони вирвуться з в’язниць i пануватимуть, у них своею чергою теж з’явиться необхiднiсть ув’язнити i знищити вас, i я не думаю, що iмперiя виграе вiд цього.

Саме тодi передi мною постало з усiею очевиднiстю криваве безумство iдей, i я звернувся до Бога з такою молитвою:

«Невже ти дурний, що змусив повiрити iх у власний жалюгiдний белькiт? Хто навчить iх не мови, а того, як слiд уживати мову! Бо зi страхiтливоi плутанини слiв, зi словесного вiтру вони виснували необхiднiсть тортур. Із незграбних, непослiдовних i неефективних слiв народилися ефективнi знаряддя тортур».



А водночас це все видалося менi наiвним i сповненим бажання народитися.




XLIV


Цього вечора я спускався зi своеi гори по схилу нових поколiнь, обличчя яких я ще не знав, наперед утомлений вiд людських слiв i вже не чуючи серед гуркоту iхнiх возiв та дзенькоту iхнiх ковадел спiву iхнiх сердець, – звiльнений вiд них, наче вже не знав iхньоi мови, байдужий до майбутнього, що вiдтепер уже не цiкавило мене; приземлений, як видавалося менi. Я впадав у вiдчай i сам був його причиною, був вiдгороджений масивним бастiоном егоiзму («Господи, – казав я Боговi, – ти вiдступив вiд мене, i саме тому я покидаю людей»), i запитував себе, що розчарувало мене в iхнiй поведiнцi.

Я не завдав собi клопоту домагатися вiд них бодай чого-небудь. Навiщо наповнювати новими отарами моi пальмовi гаi? Навiщо добудовувати до мого палацу новi вежi, коли я вже й так тягну свою мантiю вiд зали до зали, немов корабель у безмежжi морiв? Навiщо годувати нових рабiв, коли вже й так, по семеро чи по восьмеро пiд кожними дверима, вони стоять, мов стовпи мого iснування, я бачу iх уздовж коридорiв, як вони тиснуться до стiн, коли я проминаю iх або тiльки-но вони почують шелест моеi мантii? Навiщо брати в полон iнших жiнок, коли я вже замкнув iх у своiй тишi, навчившись уже не слухати iх, щоб розумiти iх? Адже я бачив, як вони сплять, тiльки-но опустивши повiки й зануривши очi в оксамит… Я тодi покидав iх, сповнений бажання пiднятися на найвищу вежу, що пiднеслася аж до зiрок, i дiзнатися вiд Бога про сенс iхнього сну, бо тодi сплять пересвари, пересiчнi думки, ница вправнiсть i марнославство, що знову разом зi свiтлом заповзають iм у серце, бо ж iм iдеться тiльки про те, щоб перемогти свою товаришку й позбавити ii трону в моему серцi. (Але, якщо я забуду iхнi слова, лишиться тiльки пташина гра й лагiднiсть слiз…)




XLV


Увечерi, коли я спускався зi своеi гори по схилу, де вже не знав нiкого, мов людина, яку вже понесли на землю нiмi янголи, на мене зiйшла розрада в старiннi. Розрада, що я став деревом, обважнiлим вiд гiлля, загрубiлим вiд мозолiв i зморшок, i вже немов забальзамованим часом у пергаментi шкiри на моiх пальцях, i таким майже цiлковито невразливим, немов я вже став сам собою. Я сказав собi: «Отой, що теж постарiв, – чи зможе тиран залякати його запахом тортур, що е запахом кислого молока, i змiнити в ньому бодай що-небудь, бо свое життя вiн тримае поза собою, наче розстебнутий плащ, який тримаеться тiльки шнурочком? Отак я вже утвердив себе в пам’ятi людей. І нiякi заперечення з мого боку вже не матимуть сенсу».

Знайшов я розраду i в тому, що вже не маю зв’язку зi своiми нутрощами, немов цю всю зашкарублу плоть я вже обмiняв на легкi невловимi крила . Немов я гуляв, нарештi народившись iз себе самого, в товариствi того архангела, якого я так шукав. Немов, покинувши свою давню оболонку, я побачив себе напрочуд молодим. І ця молодiсть складалася не з ентузiазму i не з бажання, а з незвичайноi ясностi. Ця молодiсть належала до того, що межуе з вiчнiстю, а не до того, що межуе зi свiтанком неспокою життя. Вона була простором i часом. Менi здавалося, що вона увiчнюеться, досягши свого становлення.



Отак я став схожий на чоловiка, що пiдiбрав по дорозi дiвчину, яку штрикнули кинджалом. Вiн нiс ii в сплетених руках, розпанахану i покинуту, наче пучок троянд, лагiдно приспану полиском сталi й майже усмiхнену, бо зiперлася своiм бiлим чолом на крилате плече смертi, вiн нiс ii на рiвнину, бо тiльки там жили знахурi, здатнi зцiлити ii.

«Дивовижна заснула дiвчина, яку я наповню своiм життям, бо вже не переймаюся анi марнотою, анi люттю, анi претензiями людини, анi благами, якi можуть дiстатися менi, анi лихами, якi можуть спiткати мене, а тiльки тим, чому вiддаю себе, i ось, несучи свою ношу до знахурiв на рiвнинi, я стану свiтлом очей, пасмом кiс на чистому чолi, i якщо, зцiливши, я навчу ii молитися, досконала душа триматиме ii прямо, мов стебло квiтки, яку добре тримае ii корiння…»

А проте я не замкнений у своему тiлi, що трiщить, мов стара шкаралуща. Пiд час повiльного спуску схилом моеi гори менi здалося, нiби воно, наче широкий плащ, несе всi схили та всi рiвнини, i, розкинутi тум i там вогники моiх осель, немов золотi зорi. Я гнуся, важкий вiд моiх дарiв, наче дерево.



Мiй народ спить: я благословляю вас, спiть далi.



Нехай сонце не квапиться витягти вас iз нiжноi ночi! Нехай мое мiсто мае право ще спочити, перше нiж випробувати на свiтанку своi крила для роботи. Нехай тi, яких вразило вчора лихо i якi мають ласку Господньоi вiдстрочки, ще чекають, перше нiж брати на себе жалобу, або злиднi, або приреченiсть, або квiтучу проказу. Нехай вони лишаються в лонi Господа, всi прощенi i всi прийнятi.

Це я пiклуватимусь про вас.

Мiй народе, я чатуватиму над тобою: спи далi.




XLVII


– Невже ви не соромитеся, – запитав я тодi, – своеi ненавистi, своiх чвар i своеi лютi? Не простягаете кулак унаслiдок пролитоi вчора кровi, бо, якщо пiсля пригоди ви вийдете оновленi, мов дитина з розiрваного лона, або крилата тварина, ще прикрашена шматочками своеi лялечки, що ви зрозумiете внаслiдок учорашнiх подiй в iм’я iстин, не позбавлених сутностi? Бо тi iстини, якi потрапляли менi до рук i розривалися, я, навчений досвiдом, завжди порiвнював iз кривавим випробуванням любовi. Плiд, який народиться, не е анi однiею особою, анi другою, а складаеться з обох. І домiнуе над обома. Вони примиряться в ньому аж до дня, коли й самi, вже в новому поколiннi, зазнають кривавого випробування любов’ю.

Вони, безперечно, страждають вiд жахiть пологiв. Але, коли минуть жахiття, настане мить святкування. Люди знайдуть себе в новонародженiй дитинi. Слухайте, коли нiч захопить вас i приспить, ви всi схожi однi на одних. Я кажу це навiть про тих ув’язнених, якi носять нашийник засуджених на смерть: вони не вiдрiзняються вiд iнших. Важить тiльки те, щоб вони знайшли себе у своiй любовi. Я прощу всiх за те, що вони вбили, бо я вiдмовляюся розрiзняти iх вiдповiдно до хитрощiв мови. Оцей убив унаслiдок любовi до своiх ближнiх, бо життям ризикують тiльки задля любовi. Інший теж убив унаслiдок любовi до ближнiх. Умiйте розпiзнавати й вiдмовляйтеся називати помилкою те, що суперечить вашим iстинам, а iстиною – те, що суперечить помилцi. Адже знайте, що очевиднiсть, яка опановуе вас i змушуе видиратися на вашу гору, опанувала ще й iншого, що теж вибираеться на свою гору. Вiн керуеться тiею самою очевиднiстю, яка й вас пiдняла серед ночi. Можливо, не тiею самою, але не менш сильною.

Але ви здатнi побачити в тiй людинi тiльки те, що заперечуе людину, якою ви е. І так само й вона – здатна побачити у вас тiльки те, що заперечуе ii. Проте кожен знае, що вiн у собi – щось iнше, нiж крижане або ненависне, проте вiдкрите заперечення такого очевидного, простого i чистого обличчя, яке показуе вам супротивник, щоб погодитися на смерть. Отже, ви, один i другий, не любите вигадувати собi брехливого i пустого супротивника. Але я паную над вами i сповiщаю вам: ви любите одне обличчя, хоч яке невизнане й погано розкрите.

Обмийтеся вiд вашоi кровi: на рабствi не будують нiчого, крiм бунтiв рабiв. Із суворостi нiчого не витiкае, якщо немае схильностi до навернення. Якщо запропонована вiра нiчого не варта i якщо е схильнiсть навернутися, тодi навiщо потрiбна суворiсть?

Чому, коли настае день, ви хапаетеся за зброю? Що ви здобудете в цих рiзанинах, коли не знаете, хто вбивае вас? Я зневажаю зародкову вiру, яка примирюе тiльки тюремникiв.

Отже, я не раджу тобi вдаватися до полемiки. Адже вона нiкуди не веде. А якщо ти полемiзуватимеш iз тими, хто помиляеться, вiдмовляючись вiд твоiх iстин задля власноi очевидностi, то, признайся, що й ти таким чином в iм’я своеi очевидностi вiдмовляешся вiд iхньоi iстини.

Визнай iх. Вiзьми iх за руку й поведи. Скажи iм: «Ви маете слушнiсть, отож вилiзаймо на гору», – так ти утвердиш порядок у свiтi i вони вiдпочиватимуть на завойованому просторi.



Адже не треба казати: «Це мiсто мае тридцять тисяч жителiв», на що iнший вiдповiсть тобi: «Там лише двадцять п’ять тисяч», бо i справдi, всi доходять згоди з приводу якогось числа. Отже, помиляеться хтось один. Натомiсть треба казати: «Це мiсто – результат працi архiтектора й вирiзняеться стабiльнiстю. Корабель, що везе людей». А iнший додасть: «Це мiсто – спiв людей, якi виконують одну працю…»

Адже треба казати: «Плiдна та свобода, яка дае змогу народитися людинi й живлющим суперечностям». Або: «Свобода загнивае, а плiдним е примус, що е внутрiшньою необхiднiстю принципу кедра». І ось вони проливають кров одне одного. Не шкодуйте про це, бо це муки пологiв, i внутрiшне скручування, i заклик до Бога. Тож скажи кожному з них: «Ти маеш слушнiсть». Бо вони мають слушнiсть. Але поведи iх вище на iхню гору, бо самi вони вiдмовляються вiд зусиль iз метою вилiзти, якi стiльки-бо вимагають вiд м’язiв i серця, та ось iхнi страждання зобов’язують iх i надають iм смiливостi. Адже ти тiкаеш угору, якщо тобi загрожують яструби. Адже ти шукаеш угорi сонця, якщо ти дерево. А твоi вороги працюють разом iз тобою, бо в свiтi вже немае ворога. Ворог обмежуе тебе, отже, дае тобi форму й засновуе тебе. І ти кажеш iм: «Свобода i примус – два аспекти однiеi необхiдностi, що е буттям кимсь одним, а не iншим». Свобода бути одним, несвобода бути iншим. Свобода в мовi. А несвобода домiшуе туди iншого. Свобода в правилах такоi-то гри в костi. Але не свобода знищувати правила, розриваючи iх правилами iншоi гри. Свобода будувати, але не грабувати i знищувати внаслiдок кепського керування запасом твоiх благ, як-от у того, хто погано пише й пожинае наслiдки своеi недбалостi, знищуючи таким чином власну здатнiсть висловитися, бо нiхто вже, читаючи його, нiчого не вiдчуе, якщо вiн знищить у людей чуття стилю. Отак i вiслюк, якого я порiвнюю з королем i який спричиняе смiх, бо ж король гiдний поваги i його справдi поважають. Потiм настае день, коли вiн ототожнюе себе з вiслюком. Я говорю тут лише про очевиднi речi.

Це знають усi, бо всi, хто вимагае свободи, вимагають внутрiшньоi моралi, щоб людина була все-таки керована. Жандарм, кажуть вони собi, перебувае всерединi. А тi, хто вимагае протилежного, стверджують, що це свобода духу, бо ти вiльний у своему домi проминати передпокоi, походжати по залах, вiд однiеi до другоi, штовхати дверi, пiднiматися або опускатися сходами. Твоя свобода приростае числом мурiв, пут i засувiв. Ти маеш що бiльше можливих дiй, якi постають перед тобою i серед яких можна обирати, що бiльше обов’язкiв накидае тобi твердiсть твого камiння. А в загальнiй залi, де ти безладно розташувався, для тебе вже немае свободи, а е тiльки розпад.

Врештi-решт усе йде вiд мiста, що е тим самим. Але один вимагае для людини, якою вона е, права дiяти. Інший – права сформувати людину, щоб вона могла жити та дiяти. Обидва оспiвують ту саму людину.

Але обидва й помиляються. Перший вважае, нiби людина вiчна та iснуе в собi. Не знаючи, що двадцять рокiв навчання, примусу i вправ заснували в ньому цю людину, а не iншу. Нехай твоя здатнiсть любити з’являеться в тобi насамперед унаслiдок молитви, а не твоеi внутрiшньоi свободи. Отак i музичний iнструмент, якщо ти не навчився грати на ньому, або вiрш, якщо ти не знаеш нiякоi мови. Другий помиляеться теж, бо вiрить у мури, а не в людину. Отже, в храм, а не в молитву. Над камiнням храму домiнуе тиша, i тiльки вона й мае значення. Ця тиша в душi людей. Душа людей, де тримаеться тиша. Ось храм, перед яким я простерся. А iнший робить собi кумира з камiння й простираеться перед камiнням як камiння…

Так само й тодi, коли йдеться про iмперiю. Я не робив з iмперii Бога, щоб вiн поневолював людей. Я не жертвував людьми задля iмперii. А заснував iмперiю, щоб наповнити нею людей i надихнути iх нею, людина важить для мене бiльше, нiж iмперiя. Саме щоб заснувати людей, я й пiдпорядкував iх iмперii. Я поневолив людей не на те, щоб заснувати iмперiю. Але облишмо цю мову, яка нiкуди не веде й вiдрiзняе причину вiд наслiдку й господаря вiд служника. Адже це тiльки вiдносини структури i внутрiшньоi залежностi. Я, пануючи, бiльше пiдпорядкований своему народовi, нiж будь-хто з моiх пiдданих пiдпорядкований менi. Тож я, пiднiмаючись на терасу i слухаючи iхнi нiчнi скарги, бурмотiння, стражденнi крики й неспокiй iхньоi радостi, щоб перетворити iх у спiв, присвячений Боговi, поводжуся, наче iхнiй слуга. Це я – вiсник, що схожий на них i перемагаю iх. Це я – раб, вiдповiдальний за iхню пiдстилку. Я iхнiй перекладач.



Отже, я – iхнiй замковий камiнь, я – вузол, що схожий на них i зв’язуе iх, надаючи iм форми храму. Чого iншого вони хотiли б вiд мене? Невже камiння вважае, нiби воно стерлося, пiдтримуючи свiй замковий камiнь?..

Я не визнаю дискусiй на такi теми, бо вони марнi.




XLIX


Значення мае тiльки дiя. Адже тiльки вона тривае, а не мета, що е тiльки iлюзiею подорожнього, коли вiн iде з гребеня на гребiнь, неначе досягнена мета мае сенс. Так само й немае прогресу без визнання того, що е. Вiд чого ти всякчас вiдступаеш. І я не вiрю у вiдпочинок. Бо, якщо людину розривае якась суперечнiсть, iй не годиться прагнути нетривкого й поганого миру, слiпо визнаючи одну з двох сторiн суперечки. Де ти бачив, щоб кедр виграв, уникаючи вiтру? Вiтер шматуе кедр i водночас засновуе його. Мудрий той, хто змiг би вiдокремити добро вiд зла. Ти шукаеш у життi певного сенсу, тодi як сенс полягае передусiм у тому, щоб стати самим собою, а не здобути жалюгiдний мир, який пускае суперечки в небуття. Якщо що-небудь опираеться тобi й розривае тебе, дай йому вирости, це означае, що ти пускаеш корiння i перетворюешся. Благословенний твiй розрив, що спонукае тебе народити тебе самого: адже жодна iстина не засвiдчуе себе й не досягае себе з усiею очевиднiстю. А iстини, якi пропонують тобi, – тiльки зручне впорядкування, схоже на снодiйнi порошки.

Адже я зневажаю тих, якi отуплюють себе, щоб забути, i, спрощуючись, придушують, щоб жити в мирi, це одне зi сподiвань iхнього серця. Адже знай: усяка нерозв’язана суперечнiсть, усяка непоправна сварка зобов’язуе тебе вирости, щоб поглинути ii. У вузлах свого корiння ти береш землю без обличчя, ii камiнцi та гумус, й будуеш кедр на славу Господню. Слави стовпа храму набувае тiльки та колона, яка народжувалася протягом двадцяти поколiнь свого зуживання з боку людей. І ти сам, якщо хочеш вирости, зуживай себе в своiх суперечках, бо саме вони ведуть до Бога. Це единий шлях, що iснуе у свiтi. Звiдси випливае, що страждання звеличуе тебе, коли ти приймаеш його.



Якщо ти запитуеш мене: «Чи повинен я будити цього чоловiка, а чи треба лишити його спати, щоб вiн був щасливий?» – я вiдповiм тобi, що нiчого не знаю про щастя, Та, якщо з’явилось пiвнiчне сяйво, чи лишиш ти спати свого приятеля? Нiхто не повинен спати, якщо може побачити його. Звичайно, вiн любить свiй сон i загортаеться в нього, але все-таки вiдiрви його вiд того щастя й викинь назовнi, щоб вiн став собою.




L


Жiнка обирае тебе задля свого будинку. Звичайно, бажана любов, що напахчуе дiм, виспiвуе струменем води, виграе музикою мовчазних стрiлок i е благословенням дiтей, якi приходять одне за одним, а iхнi очi наповнюе мовчання вечора.

Але не намагайся розподiляти вiдповiдно до формул анi сяево воiна в пiсках, анi добрi наслiдки його любовi й виявляти таким чином своi вподобання. Адже подiляе тiльки мова. Немае любовi, крiм любовi воiна, сповненого просторiв своеi пустелi, i немае дарувань життя – в засiдках коло криниць, – крiм дару коханця, що вмiе любити, бо iнакше запропонована плоть не е анi пожертвою, анi дарунком кохання. Адже якщо войовник – не людина, а автомат i машина, щоб бити, в чому тодi полягае велич воiна: в такому випадку i вбачаю в ньому тiльки страхiтливий витвiр комахи. А якщо той, хто пестить жiнку, – лише смиренна худоба на своiй пiдстилцi, в чому тодi полягае велич кохання?

Я не знаю iншоi величi, крiм величi воiна, що кладе зброю й заколисуе дитину, i одруженого чоловiка, що йде на вiйну.

Не йдеться про урiвноваження однiеi iстини iншою iстиною, чогось слушного певноi митi iншою слушною рiччю. Йдеться про обидвi iстини, якi набувають значення тiльки спiльно. Отже, ти кохаешся, як воiн, а воюеш, як коханець.



Але та, яку ти здобув задля своiх ночей, яка пiзнала лагiднiсть твого ложа, звертаеться до тебе, свого дива, i каже: «Хiба моi обiйми не нiжнi? Хiба в нашому будинку не прибрано? Хiба нашi вечори не щасливi? – Ти з усмiшкою погоджуешся з нею. – Тодi, – каже вона, – будь коло мене й пiдтримуй мене. Коли з’явиться бажання, тобi треба лише простягти руки, i я припаду до тебе завдяки простiй вазi свого тiла, як молоде помаранчеве дерево з рясними важкими плодами. Адже там, десь далеко, ти живеш хижим життям, яке не вчить тебе пестощiв. А порухи твого серця, наче вода замуленоi криницi, вже не мають попереду анi простору, анi розвитку».

І справдi, пiд час своiх самотнiх ночей ти знав отi вiдчайдушнi пориви до тiеi або iншоi жiнки, чий образ спливав перед тобою, бо всi вони гарнiшали в тишi.

Ти вважаеш, нiби самотнiсть вiйни змусила тебе втратити дивовижну нагоду. А втiм, ти навчаешся любовi лише пiд час вiдпустки, вiдданоi коханню. А синiм гiрським краевидом милуешся лише серед скель, що ведуть на гребiнь, а Бога навчаешся любити лише пiд час молитов, на якi вiн не вiдповiв. Адже тiльки те наповнить тебе без страху зуживання, що охопить тебе, як минуть днi, завершиться твiй час i тобi нарештi дозволять, скiнчивши розвиватися, просто бути.



Звичайно, можна пiддатися й пожалiти жiнку, що звертае свiй заклик серед марноi ночi i вважае, нiби час минае даремно, позбавляючи ii належних iй скарбiв. Тебе може непокоiти це прагнення любовi без любовi, бо ти забув, що любов за своею сутнiстю – це лише прагнення любовi, як добре знають танцiвники й танцiвницi, що творять свiй вiрш iз дотикiв, тодi як насправдi могли б злитись у поеднаннi.

А я тобi кажу, що значення мае тiльки змарнована нагода. Нiжнiсть, яка проникае крiзь в’язничнi мури, – оце, мабуть, i е велика нiжнiсть. Молитва плiдна тiею мiрою, якою Бог не вiдповiдае на неi. Тiльки камiння та терни живлять любов.



Отже, не плутаймо завзяття з використанням запасiв. Завзяття, яке вимагае для себе, – не завзяття. Завзяття дерева переходить у плоди, якi нiчого не дають йому взамiн. Отак i мое завзяття щодо мого народу. Адже мое завзяття спрямоване до садiв, вiд яких я нiчого не сподiваюся.

Тож тим паче не замикайся i в жiнцi. Щоб шукати в нiй те, що ти вже знаходив. Можна лише повертатися до неi час вiд часу, як-от той, що живе в горах, iнколи спускаеться аж до моря.



Я казатиму тобi про слухачiв. Якщо ти вiдчиниш своi дверi волоцюзi й вiн сяде, навiть не думай дорiкати йому, що вiн не став кимсь iншим. Не суди його. Адже вiн прагнув передусiм опинитися де-небудь, зайти до когось зi своею незграбнiстю, тягарем спогадiв, важким вiддихом i палицею, поставленою в куток. Цей вiзит означае перебування в теплi та мирi твого обличчя геть з усiм своiм минулим, яке нiхто не ставить пiд сумнiв, з усiма своiми немов розкритими ганджами. Своеi милицi вiн уже не вiдчувае, бо ти не вимагаеш вiд нього танцiв. І тодi вiн стае впевненим, п’е молоко, яке наливаеш йому, iсть хлiб, який ламаеш, а твоя усмiшка, звернена до нього, – плащ, теплий, мов сонце для слiпого.

У чому ти бачив його ницiсть, кажучи, мовляв, вiн негiдний, щоб йому всмiхатися?

І як, по-твоему, ти мiг дати йому що-небудь, якщо не даеш йому головного – не слухаеш його, бо саме вмiння слухати може надати шляхетностi навiть твоiм вiдносинам зi смертельним ворогом? Яку вдячнiсть ти сподiваешся отримати вiд нього, пропонуючи тягар своiх подарункiв? Вiн може тiльки ненавидiти тебе, якщо пiде вiд тебе, позбувшись своiх боргiв.




LV


Не плутаймо любовi з безумством володiння, яке завдае найтяжчих страждань. Адже всупереч загальнопоширенiй думцi любов не спричиняе страждань. Завдае страждань iнстинкт власностi, який суперечить любовi. Адже внаслiдок любовi до Господа я йду, тяжко кульгаючи, пiшки по дорозi, щоб нести його передусiм iншим людям. Я не зводжу свого Бога до рабського стану. Я живлюся тим, що вiн дае iншим. Я вмiю розпiзнати людину, яка щиро любить, по тому, що ii не можна скривдити. Того, хто вмирае за iмперiю, iмперiя скривдити не може. Можна говорити про невдячнiсть тiеi або тiеi людини, але хто тобi скаже про невдячнiсть iмперii? Імперiя збудована з твоiх дарiв, i яку брудну арифметику ти запровадиш, якщо переймаешся шаною, яку вона складае? Той, хто вiддав свое життя храмовi, вiддав себе в обмiн за храм i щиро любив його, але як вiн мiг би вiдчути, що храм скривдив його? Щира любов починаеться там, де ти вже нiчого не чекаеш натомiсть. Якщо, щоб навчити людину любовi до людей, тобi видаеться таким важливим молитися, передусiм це тому, що Бог не вiдповiв.



Дружбу я пiзнаю по тому, що ii не можна розчарувати, а щиру любов по тому, що ii не можна скривдити.



Любити мене – це передусiм працювати зi мною.



Отак i храм, куди заходить единий друг, але незлiченний.




LVIII


Друг – це передусiм той, хто не судить. Я вже казав тобi: це той, хто вiдчиняе дверi волоцюзi, його милицi, його палицi, поставленiй у куток, i не вимагае вiд нього танцiв, щоб потiм судити про танок. Якщо волоцюга розповiдае про весну десь на дорозi, тодi друг – це той, хто приймае в ньому весну. А якщо розповiдае про жахiття голоду в селi, звiдки вiн прийшов, терпи разом з ним i цей голод. Адже я вже казав: друг у людинi – це частина, призначена тобi, яка вiдчиняе тобi дверi, що iх, можливо, нiколи не вiдчиняе за iнших обставин. Твiй друг щирий, i все, що вiн каже, – правда, й вiн любить тебе, навiть якщо й ненавидить у якомусь iншому домi. А друг у храмi – це той, iз ким завдяки Господу я спiлкуюсь i зустрiчаюся, той, що повертае до мене те саме обличчя, що й мое, осяяне одним Богом, бо в такому разi еднiсть уже створилася, навiть якщо в життi вiн крамар, а я вояка, вiн садiвник, а я моряк. Долаючи нашi подiли, я знайшов його i став його приятелем. Я можу мовчати поряд iз ним, тобто анiтрохи не боятися за своi внутрiшнi сади, моi гори, яри й пустелi, бо вiн не полiзе туди своiми черевиками. Ти, мiй друже, отримуеш вiд мене разом iз любов’ю немов посланця моеi внутрiшньоi iмперii. Ти добре приймаеш його, садовиш його, слухаеш його. Отак ми щасливi. Але де ти бачив, щоб я, приймаючи послiв, тримав iх на вiдстанi або вiдмовляв iм, бо в глибинах iхньоi iмперii, за тисячу днiв ходу вiд моеi, харчуються стравами, якi менi не подобаються, або тому, що iхнi звичаi не такi, як моi. Дружба – це передусiм перемир’я i ширяння духу понад повсякденними дрiбницями. Я не можу нiчим дорiкнути тому, хто пануе за моiм столом.

Адже знай: гостиннiсть, чемнiсть i дружба – це зустрiчi людини з людиною. Що я робитиму в храмi Бога, який розводитиметься про зрiст або вгодованiсть своiх вiрних, або в домi приятеля, що не визнаватиме моiх милиць i спонукатиме мене танцювати, щоб судити мене.

Ти, звичайно, зустрiнеш у свiтi багато рiзних суддiв. Якщо йдеться про те, щоб сформувати тебе iншим i загартувати тебе, лиши цю роботу своiм ворогам. Вони ще й як заопiкуються цим завданням, наче буря, що вирiзьблюе кедр. Твiй друг створений, щоб приймати тебе. Знай про Бога, коли приходиш до його храму, що вiн не судить тебе, а приймае.




LX


Мене заполонили мiркування про марнославство. Воно завжди видавалося менi не пороком, а хворобою. В жiнцi, що ii, як я помiтив, зворушуе думка юрби i що занапащае себе своiми дiями та голосом унаслiдок того, що вона стала видовиськом i отримуе незвичайну насолоду вiд слiв, сказаних на ii адресу, в жiнцi, чия радiсть спалахуе полум’ям, бо ж на неi дивляться, я бачив щось iнше, нiж тупiсть: хворобу. Адже як можна задовольнитися iншою людиною, якщо не завдяки любовi до неi та подарункам iй? Проте насолода, яку вона отримуе вiд свого марнославства, видаеться iй бiльшою, нiж та, яку вона мае вiд благ, бо ж платить за цю насолоду коштом своiх iнших насолод.

Така радiсть убога й нещасна, наче вiд ганджу. Як у того, хто чухаеться, коли йому свербить, i вiдчувае вiд цього насолоду. Натомiсть пестощi – притулок i оселя. Якщо я пещу дану дитину, то тiльки на те, щоб захистити ii. Знак цих пестощiв лишаеться на оксамитi ii обличчя.

А ти, марнославна жiнко, справжнiсiнька карикатура!

Отi, марнославнi, я стверджую, що вони припинили жити. Адже хто вiддасть себе за щось бiльше вiд себе, якщо вiн потребуе передусiм приймати? Така людина вже не ростиме, вона зашкарубла навiки.

А цей вiдважний воiн, якщо я вiтаю його, бентежиться i тремтить, мов дитина, вiд моiх пестощiв. І анiтрохи не мае марнославства.

Що зворушуе одну i що зворушуе другого? Чим вони рiзняться мiж собою?

Марнославна, коли засинае…

Ви не знатимете руху квiтки, що тремтить на вiтрi всiма своiми насiнинами, якi належатимуть не iй.

Ви не знатимете руху дерева, що дае плоди, якi призначенi не йому.

Ви не знатимете радостi людини, що пропонуе свiй витвiр, який не дiстанеться iй.

Ви не знатимете завзяття танцiвницi, що живе танком, який не дасть iй нiчого.

Це твердження слушне й про воiна, що вiддае свое життя. Якщо я вiтаю його з цим, це тому, що вiн збудував свiй мiсток. Я навчаю його, що вiн зрiкся себе, вiддавши все людям. І ось вiн задоволений – не собою, а людьми.

Але марнославний – це карикатура. Я не вимагаю скромностi, бо люблю гордiсть, що е iснуванням та постiйнiстю. Якщо ти скромний, ти пiддаешся вiтровi, наче флюгер. Бо iнший мае бiльшу вагу, нiж ти.

Я вимагаю, щоб ти жив не з того, що отримуеш, а з того, що даеш, бо тiльки це пiдносить тебе. І не вимагае вiд тебе зневажати твоi дари. Ти повинен сформувати свiй плiд. Саме гордощi визначають тривалiсть його iснування. Хiба що ти змiниш його колiр, запах i смак на догоду вiтрам!

Але що таке плiд для тебе? Твiй плiд нiчого не вартий, якщо його не можна вiддати.




LXIII


Я натрапив на повчальний приклад куртизанок i любовi. Адже якщо ти вiриш у матерiальнi блага задля них самих, ти помиляешся. Краевид, побачений iз вершини гори, iснуе тiльки тiею мiрою, якою ти сам збудував його зусиллям свого сходження на гору, i так само й любов. Адже нiщо не мае сенсу в собi, зате в усякiй речi справжнiм сенсом е структура. Твое обличчя з мармуру – не сума носа, вуха, пiдборiддя та другого вуха, а м’язи, що пов’язують iх. Твердий кулак, який утримуе щось. Образ вiрша не мiститься анi в зорi, анi в цифрi сiм, анi у фонтанi, а перебувае в единому вузлi, який я складаю, зобов’язуючи своi сiм зiрок купатися у фонтанi. Звiсно, потрiбнi пов’язанi об’екти, щоб зв’язок засвiдчив себе. Але його влада мiститься не в об’ектах. Лисяча пастка – це анi дрiт, анi основа, анi жодна з ii частин, а сукупнiсть, що е творенням, i ти чуеш, як заводить лис, опинившись у пастцi. Так само i я можу пiймати у свою пастку тебе, спiвцю, рiзьбяре або танцiвнику.

Отака i любов. Чого можна сподiватися вiд куртизанки? Хiба що перепочинку плотi пiсля завоювання оази. Адже вона нiчого не вимагае вiд тебе i не зобов’язуе тебе бути. А твоя вдячнiсть у любовi, коли ти прагнеш летiти на пiдтримку коханоi, – це те, про що просив тебе архангел, який був приспаний у тобi.

Не легкiсть становить вiдмiннiсть, бо з тiею, яку ти любиш, якщо вона любить тебе, тобi досить розкрити обiйми, щоб прийняти ii. Вiдмiннiсть полягае в даровi. Адже немае можливого дару для куртизанки, бо те, що ти несеш iй, вона наперед вважае за данину.

А якщо тобi накидають данину, ти заперечуеш цей обов’язок. Адже, коли танцюють, iдеться про сенс танцю. Вiйсько розквартирували ввечерi в окремому кварталi мiста, i воiни з жалюгiдною платнею в кишенi, яку треба якомога розтягти, торгуються й купують кохання, мов харчi. Харчi роблять воiна готовим для нового маршу через пустелю, i так само й куплена любов заспокоюе йому плоть, що тепер готова до самотностi. Але всi воiни перетворилися отак у крамарiв i не вiдчувають вiд цього завзяття.

Адже, щоб дати куртизанцi, годилося б бути багатшим за монарха, бо тим, що ти несеш iй, вона передусiм сама собi вiддячуе, лестить собi своiм успiхом i вихваляе себе, що вона така вправна та гарна й витягла з тебе такий викуп. У цю бездонну криницю можна вкинути тисячi караванiв золота, навiть не почавши давати. Адже хтось повинен отримувати.

Ось чому моi воiни, поклавши руку за вушка, пестили ввечерi пiйманих пiщаних лисиць i вiдчували туманну любов, маючи iлюзiю, нiби щось дають дикiй тваринцi, й п’янiли вiд вдячностi, коли тваринка часом горнулася iм до грудей.

Але знайди менi в тому окремому кварталi куртизанку, що, вiдчувши потребу в тобi, пригорнеться до твого плеча!..

І все-таки iнколи дехто з моiх людей, не багатший i не бiднiший за решту, вважае свое золото немов за насiння, що його дерево прагне кинути вiтровi, й тому, будучи солдатом, нехтуе запаси.

Такий воiн походжае вночi навколо вертепiв у пишнотi своеi величi. Як сiвач ячменю, вiн ступае широкими кроками до пурпуровоi землi, гiдноi приймати його.

Мiй вояк цвиндрить свое багатство, не маючи бажання берегти його для себе, й вiн единий пiзнае любов. Можливо, добре, що вiн пробуджуе ii i в тих дiвчат, бо танцював тут iнший танок, i в цьому танцi вони теж отримували.

Кажу тобi, величезна помилка – нехтувати, що отримувати – зовсiм iнша рiч, нiж приймати. Отримують передусiм дарунок, i цей дарунок – ти. Скнара – не той, хто не доходить до руiни, роздаючи подарунки, а той, хто не дае сяйва свого обличчя в обмiн на твiй дарунок. Скнарою стае земля, яка не кращае, коли ти вкинув у неi свое насiння.

Куртизанки i п’янi воiни iнколи випромiнюють сяйво.




LXIV


Однiеi пори в моiй iмперii завелися грабiжники. Бо нiхто в нiй уже не створював людини. А патетичне обличчя було вже не маскою, а вiком порожньоi скринi.

Адже вони йшли вiд знищення Буття до знищення Буття. Вiдтодi я не бачив у них нiчого, вартого смертi. Отже, того, що було б варте життя. Адже те, за що ти погоджуешся вмерти, – едине, чим ти можеш жити. А вони знищували давнi будiвлi й радiли, чуючи, як падають храми. А храми, падаючи, не лишали натомiсть нiчого. Отже, вони знищували власну здатнiсть самовираження. Знищували людину.

Скажiмо, певна людина помиляеться з приводу причин своеi радостi. Адже спершу вона сказала: «Село». І його обов’язковi опiр, звичаi та обряди. З цього народилося завзяте село. Потiм вiн усе перемiшав. Вiн прагнув створити свою радiсть не зi структури, яка повiльно розвинулась i сформувалася, а з утвердження в чомусь, що було запасом, наче вiрш. Марна надiя.

Село – не вiрш, у якому можна просто утвердитись у теплi вечiрньоi юшки, людського братерства i приемного запаху худоби, що повернулася в хлiв, i радiти вогню радостi на площi, бо нинi свято, – бо що пов’яже свято з тобою, якщо воно не мае вiдлуння в чомусь iншому? Якщо воно не е спогадом про визволення пiсля рабства, любов пiсля ненавистi або диво серед вiдчаю. Ти був би не бiльш i не менш щасливий, нiж твоi бики. Але село в тобi будуеться повiльно i, досягаючи того, що е, ти повiльно вибирався на гору. Адже я сформував тебе вiдповiдно до моiх звичаiв та обрядiв i на основi твоiх зречень, обов’язкiв, твоеi неодмiнноi лютi й твоiх прощень, твоiх традицiй, спрямованих проти iнших, – i не привид села понукав сьогоднi спiвати твое серце, – надто легко було б бути людиною, – а повiльно засвоена музика, проти якоi ти спершу воював.

А ти йдеш у це село й занурюешся у його звичаi i, радiючи вiд цього, грабуеш iх, бо вони вже не розваги та iгри, а якщо й розважатимуть тебе, цьому нiхто не повiрить. І вiд звичаiв не лишиться нiчого. Анi для них самих, анi для тебе…




LXV


– Я, – казав мiй батько, – засновую порядок. Але не вiдповiдно до простоти та економii. Адже не йдеться про виграш у часi. Хiба мае для мене значення, якщо я знаю, що люди погладшають, збудують комори замiсть храмiв i акведуки замiсть музичних iнструментiв: адже я зневажаю все скнаре i марнославне, навiть якщо i пишне тепер людство, i тому менi важливо насамперед знати, про яку людину йдеться. Людина, яка цiкавить мене, – це людина, яка довго купатиметься в змарнованому часi храму, немов споглядаючи Чумацький Шлях, що надае iй широти, i навчатиме свое серце любовi через молитву, на яку Господь не вiдповiв (адже оплачена вiдповiдь молитви зробить людину ще бiльшою скнарою) i в якiй часто вiдлунюватиме вiрш.

Адже час, зекономлений на будiвництвi храму, що е кораблем, який пливе куди-небудь, або на вдосконаленнi вiрша, який породжуе вiдлуння в людському серцi, годиться використати, щоб радше ошляхетнити рiд людський, нiж вiдгодувати його. Отже, я вигадаю вiршi i храми.

Отже, знаючи про час, змарнований на похорони, бо люди длубають землю, щоб закопати там здобич смертi, тодi як могли б використати цей час, щоб орати землю i збирати врожай, я забороню вiдтепер вогнища, на яких спалюють трупи, бо що менi важить здобутий час, якщо я втрачаю передусiм любов мертвих. Адже я не знайшов нiякого кращого образу, щоб скористатися ним, як могила, на яку приходять ближнi й шукають неквапом свiй камiнь серед iншого камiння, знаючи, що вiн увiйшов у землю, мов урожай, i став природним тiстом. Проте я знав, що вiд тiеi скринi зi скарбами, безперечно, порожньоi, але наповненоi колись такою силою див, щось таки лишиться: якась релiквiя в осуарii, форма руки, що пестила, кiстка черепа. Я наказав збудувати, коли трапилася змога, будинок, ще бiльш безвартiсний i дорогий, для кожного мерця, щоб там можна було зiбратись у святковi днi й зрозумiти – не самим тiльки розумом, а всiма рухами душi й тiла, – що мертвi та живi поеднуються однi з одними i становлять одне дерево, яке росте. Якщо мати звичай бачити той самий вiрш, той самий вигин судна, ту саму колону, що йде крiзь поколiння, то людина стае гарнiшою та чистiшою. Звичайно, вона приречена на загибель, якщо розглядати ii обличчя впритул, як це роблять короткозорi, що пiдступають надмiру близько, а не в тiнi, яку вiдкидае людина, у вiдображеннi, що вона лишае вiд себе. Якщо я заощаджу час, змарнований на поховання трупiв i на будiвництво примiщення для них, i якщо я прагну використати цей змарнований час на створення зв’язку мiж поколiннями, щоб завдяки йому створiння пiднiмалося прямо до сонця, мов дерево, якщо я вiддам наказ про це пiднесення, гiднiше людини, нiж збiльшення обсягу черева, тодi я здобуду час, яким порядкуватиму, i змушу його служити, добре зваживши його використання, похованню мерцiв.

– Порядок, який я засновую, – казав мiй батько, – це порядок життя. Адже я кажу, що дерево – це порядок, дарма що е водночас корiнням, стовбуром, гiллям, листям i плодами, i стверджую, що людина – також порядок, дарма що мае дух та серце й не зводиться до однiеi функцii, як зводяться хлiбороб i продовжувач роду, бо людина водночас вирощуе хлiб i молиться, любить i опираеться любовi, працюе i вiдпочивае та слухае вечiрнiх пiсень.

Загальновизнано, що могутнi i непереможнi iмперii славилися своiм порядком.. Тупiсть логiкiв, iсторикiв i критикiв спонукала iх вважати, нiби порядок iмперiй був матiр’ю iхньоi слави, натомiсть я стверджую, що i iхнiй порядок, i iхня слава були результатом лише iхнього завзяття. Щоб створити порядок, я створюю обличчя, яке треба любити. А вони пропонують порядок як мету в собi, й такий порядок, коли сперечаються про нього i вдосконалюють його, стае передусiм економiею i простотою. Уникають того, що важко висловити, тодi як нiчого з того, що справдi мае значення, не висловлюють, i я ще не знав викладача, що мiг би просто менi сказати, чому я люблю вiтер у пустелi пiд зорями. Доходять згоди про звичайне, бо мова, яка висловлюе звичайне, невимушена. Можна стверджувати, не боячись спростувань, що краще мати три мiшки ячменю, нiж один. Дарма що я думаю, нiби дам людям бiльше, якщо просто зобов’яжу iх ходити коли-небудь уночi пiд зорями в пустелi, щоб вони черпали саме з цього незмiрно багатого джерела.

Порядок – знак iснування, а не його причина. Так само як план вiрша – це знак, що вiрш закiнчений, це печать його досконалостi. Ти працюеш аж нiяк не задля плану, але працюеш, щоб мати його. Але дехто каже своiм учням: «Бачите цей величний витвiр i порядок, який вiн засвiдчуе? Створiть менi спершу порядок, i ваш витвiр завдяки йому буде величний», тодi як насправдi витвiр буде безживним скелетом i музейним мотлохом.

Я створюю любов до маетку, i ось усе впорядковуеться, постае iерархiя хлiборобiв, пастухiв, жниварiв iз батьком на чолi. Так само як упорядковуеться камiння навколо храму, коли ти наказуеш йому служити та славити Господа. Тодi порядок народжуеться з пристрастi архiтекторiв.

Тож не зашпортуйся у своiй мовi. Якщо ти налагоджуеш життя, ти засновуеш порядок, а якщо ти слугуеш порядку, ти сiеш смерть. Порядок задля порядку – це карикатура на життя.




LXVI


А втiм, передi мною постае проблема смаку речей. Люди з цього табору виробляють гарнi гончарнi вироби. А з другого табору – негарнi. Я розумiю, спираючись на свiдчення, що навряд чи можна сформулювати закон про полiпшення гончарних виробiв. Їх не можна полiпшити анi завдяки витратам на навчання, анi завдяки конкурсам i почестям. Я навiть помiтив, що тi, хто працював задля iншого намiру, нiж якiсть предмета, зрештою починали виготовляти предмети претензiйнi, вульгарнi та складнi, дарма що присвячували своiй працi цiлi ночi. Адже тi ночi вони присвячували насправдi своiй продажностi, своiй розкошi або своему марнославству, тобто самим собi, вони вже не вiддавали себе, повнячись духу Божого, не вiддавали себе предметовi, який став джерелом жертви i образом Божим, у якому зосередилося дуже багато зморщок, зiтхань, обважнiлих повiк i тремтячих рук, злилися вечiрня насолода пiсля працi й згасання завзяття. Адже я знаю тiльки одну плiдну дiю – молитву, але знаю також, що всяка дiя – молитва, якщо вона е даром самого себе задля розвитку.




LXVIII


Менi видалася разючою ще одна iстина, яка стосувалася людини, тобто твердження, що щастя нiчого не означае для неi й поготiв нiчого не означае для неi iнтерес. Бо единий iнтерес, який зворушуе людину, – це лише iнтерес бути постiйною i тривати. Для багатiя – це збагатитися, для моряка – плавати, а для мародера – влаштовувати засiдку вночi. Натомiсть я бачив, як усi дуже легко зневажають щастя, коли це щастя – лише вiдсутнiсть клопоту i безпека. Якось у почорнiлому мiстi, в отiй стiчнiй канавi, що текла до моря, мiй батько перейнявся долею повiй. Вони гнили як бiлявий жир i загноювали подорожнiх. Батько послав озброених людей iз наказом схопити кiлькох повiй, як-от ловлять комах, щоб вивчити iхнi звичаi. Патруль походжав помiж стiн гнилого мiста, що аж сочилися брудом. Інколи в якiйсь бруднiй крамничцi, звiдки витiкав, наче клей, спертий дух згiрклого кухонного смороду, патрульнi помiчали, як на табуретцi пiд лампою, яка позначала постать, сидить, сама блiда й сумна, мов лiхтар пiд зливою, дiвчина, що чекае, а ii важку, немов бичачу, маску усмiшка прорiзае, наче рана. Дiвчина мала звичай спiвати монотонноi пiснi, щоб привертати увагу перехожих, i скидалася на м’яку медузу з клеем у своiй пастцi. Отож тi вiдчайдушнi лiтанii лунали вздовж усiеi вулицi. Коли якийсь чоловiк давав пiймати себе до пастки, дверi за ним на кiлька хвилин зачинялися, i кохання здiйснювали серед найприкрiшого розпаду, лiтанiя на мить замовкала, поступаючись короткому вiддиховi того блiдого страхiття й затятого мовчання солдата, що купував у того привиду право вже не думати про кохання. Вiн прийшов загасити жорстокi мрii, бо був, напевне, з батькiвщини пальм та усмiхнених дiвчат. Мало-помалу пiд час далеких походiв образи пальмових гаiв сформували в його серцi нестерпно важкi крони. Струмок награвав жорстоку музику, а усмiшки дiвчат, iхнi теплi груди пiд тканиною, тiнi iхнiх угадуваних тiл, i зграбнiсть, властива iхнiм рухам, – усе це поеднувалось i дедалi невситимiше пекло йому серце. Ось чому зi своею вбогою платнею вiн прийшов в окремий квартал просити, щоб його позбавили мрii. Коли дверi нарештi вiдчинялися, вiн знову опинявся на землi, змiцнений у собi, суворий i зневажливий, на кiлька годин знебарвивши свiй единий скарб, сяйва якого вiн не витримував.

Отже, озброенi люди повернулися зi своiми нiчними коралами, що iх заслiпило яскраве свiтло сторожового посту. Батько показав iх менi:

– Я поясню тобi, – сповiстив вiн, – що передусiм керуе нами.

Вiн звелiв одягти повiй у нове вбрання й помiстив кожну з них у новий будинок, прикрашений фонтаном, i доручив iм як роботу гаптувати тонкi мережива. Й давав iм платню, тож вони тепер заробляли вдвiчi бiльше, нiж давнiше. Потiм заборонив наглядати за ними.

– Звичайно, це сумовита плiснява болота, – казав вiн менi, – але тепер вони щасливi. Чистi, заспокоенi i впевненi…

Проте одна за одною дiвчата зникли й повернулися в клоаку.

– Бо, – сказав менi батько, – вони оплакували своi злиднi. Не внаслiдок дурноi прихильностi до злиднiв, на вiдмiну вiд щастя, а тому, що людина насамперед iде до власноi насиченостi. І бачить, що позолочений дiм, мережива i свiжi фрукти – це вiдпочинок, гра i дозвiлля. Проте цi речi не можуть наповнити людського iснування, i люди нудьгують. Адже довгим е навчання свiтла, чистоти i мережива, якщо воно мае перестати бути втiшним видовищем i перетворитись у мережу зв’язкiв, в обов’язок i вимогу. Цi дiвчата отримували, але нiчого не давали. Ось чому вони шкодували за тяжкими годинами свого чекання, – не тому, що тi години були прикрi, а незважаючи на ту прикрiсть, – коли вдивлялися в чорний прямокутник дверей, де час вiд часу поставав подарунок ночi, впертий i сповнений ненавистi. Вони шкодували за легким запамороченням, яке наповнювало iх непевною отрутою, коли солдат, штовхнувши дверi, розглядав iх, як дивляться на позначену тварину, прикипiвши очима до горла… Адже траплялося, що iнколи вояк протикав якусь дiвчину кинджалом, наче мiх; наставала тиша, а потiм викопував пiд кiлькома цеглинами або черепичинами монетки ii капiталу.

Отже, дiвчата шкодували за брудним вертепом, де вони були в себе вдома, за миттю, коли окремий квартал вiдповiдно до низки наказiв нарештi закривали i коли, п’ючи чай або пiдраховуючи прибуток, вони лаялись мiж собою i просили провiстити собi майбутне, простягаючи долонi своiх безсоромних рук. Можливо, iм навiть провiщали й будинок, повитий квiтами, де жили гiднiшi вiд них. Диво такого збудованого подумки дому полягае в тому, що в ньому живеш уже не ти, а твое перетворене Я. Так само дивовижна й подорож, яка мае змiнити тебе. Та якщо я замикаю тебе в такому палацi, ти зберiгаеш там своi давнi бажання, давню злобу i давню огиду, ти кульгаеш там, якщо ти кульгавий, бо не iснуе магiчних формул, щоб змiнити тебе. Я можу тiльки дуже повiльно, вдаючись до примусу i до страждань, зобов’язати тебе змiнитися, щоб ти розвинувся. А дiвчина, що прокидаеться в простому й чистому примiщеннi та позiхае там, не змiнилася i, дарма що iй уже не загрожують удари, тепер без причини втягуе голову в плечi, коли стукають у дверi, а коли стукають знову, так само без причини сподiваеться, бо вже немае нiчних подарункiв. Уже не втомлюючись пiсля своiх сморiдних ночей, дiвчата не радiють звiльненню на свiтанку. Їхня доля вiдтепер, може, й бажана, але тепер вони вже не мають залежноi вiд мiнливих передбачень долi на кожен вечiр, передбачень, якi обiцяли iм у майбутньому таке дивовижне життя, якого вони не мали нiколи. Ось вони вже не знають, як погамувати раптовi спалахи лютi, цi результати брудного й нездорового життя, якi находять на них усупереч iхнiй волi, як-от у забраних з узбереж тварин трапляються м’язовi скорочення, якi надовго замикають iх у собi в години, коли вiдбуваеться приплив. Коли на них нападае така лють, уже немае несправедливостi, якою можна було б обурюватися, i ось вони миттю стають схожi на матерiв, що в них померла дитина i тепер збираеться в грудях уже непотрiбне молоко.

Адже людина, кажу тобi, шукае власноi насиченостi, а не свого щастя.




LXIX


Менi пригадався образ здобутого часу, i я запитав: «Задля чого?» – i ось що вiдповiв менi iнший: «В iм’я культури». Неначе культура могла бути марними зусиллями.

Безумець той, хто вважае, нiби може вiдрiзнити культуру вiд працi. Адже людина спершу вiдчуе огиду до працi, яка стане мертвою частиною його життя, а потiм до культури, що буде лише пустою грою, як-от безглуздям костей, якi ти кидаеш, якщо вони не означають твоеi долi й не несуть iз собою твоiх сподiвань. Адже це не гра в костi, а гра в твоi стада, пасовиська i золото. Отак i дитина, що робить собi пасочку з пiску. Тут немае жменьки пiску, а е цитадель, гора або корабель.

Звичайно, я бачив, як iз насолодою вiдпочивае людина. Бачив, як спить пiд пальмами поет. Бачив, як воiн п’е чай у куртизанок. Бачив, як тесля на ганку милуеться нiжним вечором. Звичайно, вони теж видавалися сповненими радостi. Але кажу тобi: саме тому, що вони втомилися вiд людей. Це воiн, що слухав пiсень i дивився на танцi. Поет, що мрiяв на травi. Тесля, що вдихав запах вечора. Вони перенеслися деiнде. Звичайно, важливою частиною життя кожного з них була праця. Адже твердження, слушне про архiтектора, що е людиною, яка пiдноситься й набувае свого повного значення, коли керуе спорудженням свого храму, а не тодi, коли втомлюеться грати в костi, слушне про всiх. Час, вiдiбраний вiд працi, якщо вiн не е простим вiдпочинком, розслабленням м’язiв пiсля зусиль або сном духу пiсля винаходу, – це лише мертвий час. Ти перетворюеш життя у двi неприйнятнi частини: працю, що е лише тягарем, якому ти вiдмовляешся вiддавати себе, i дозвiлля, що е лише вiдсутнiстю.




LXX


Звичайно, танцiвниця, яку затримала полiцiя моеi iмперii, передусiм була гарна. Гарна i загадково вбрана. Менi здалося, нiби, пiзнаючи ii, можна було б пiзнати багатство землi, спокiй рiвнин, гiрськi ночi й походи через пустелю пiд час самуму.

«Вона iснуе», – сказав я собi. – Але я знав, що iй властивi далекi звичаi i вона працювала тут на ворога. А втiм, коли моi люди спробували порушити ii мовчанку, iм з ii непроникноi чистоти пощастило видобути лише сумовиту усмiшку.

А я шаную в людинi передусiм те, що опираеться вогню.

Танцiвниця, коли я погрожував iй, зробила передi мною невеличкий реверанс:

– Шкодую, пане…

Я дивився на неi, нiчого не кажучи, i вона злякалася. Вже поблiдла, а ii реверанс сповiльнився:

– Шкодую, пане…

Адже вона гадала, нiби iй доведеться страждати.

– Подумай, – сказав я, – що я господар твого життя.

– Я шаную, пане, вашу могутнiсть…

Вона була досить поважна, щоб бути носiем таемного послання i йти на ризик смертi, не порушивши вiрностi.

Отак вона стала в моiх очах скарбничкою з дiамантом. Але я мав обов’язок перед iмперiею:

– Твоi дii заслуговують смертi.

– Ох! Пане… – Вона була блiдiша, нiж у мить кохання. – Це, безперечно, буде справедливо…

Знаючи людей, я зрозумiв основу думки, якоi вона не вмiла висловити: «Була б справедлива, напевне, не моя смерть, а порятунок – не мене, а радше того, що я несу в собi…»

– Отже, в тобi, – запитав я ii, – е щось важливiше за твою юну плоть i осяйнi очi? Ти гадаеш, нiби бережеш щось у собi, а проте в тобi нiчого не лишиться, коли ти помреш…

Їi обличчям промайнула тривога, iй бракувало слiв, щоб вiдповiсти:

– Можливо, пане, ви маете слушнiсть…

Але я вiдчував, що вона визнае мою слушнiсть тiльки в iмперii слiв, не вмiючи захиститися там.

– Отже, ти схиляешся.

– Так, простiть мене, я схиляюся, але я, пане, не говоритиму…

Я зневажаю кожного, кого силують говорити аргументи, бо слова мають пояснювати тобi, а не вести тебе. Вони позначають, не мiстячи нiчого. Але ця душа була не з тих, що iх можна розкрити словесним вiтром.

– Я, пане, не говоритиму, але я схиляюся…

Я поважаю того, хто, незважаючи на слова, навiть якщо вони суперечать однi одним, лишаеться сталим, наче форштевень корабля, який попри безумство моря невiдступно пливе за своею зорею. Бо в такому разi я знаю, куди ми пливемо. А тi, хто замикаеться у власнiй логiцi, дотримуеться своiх слiв i крутиться на всi боки, наче гусiнь.

Я довго й пильно дивився на неi:

– Хто викував тебе? Звiдки ти? – запитав я.

Вона усмiхнулася, не вiдповiвши.

– Потанцюеш?

Вона танцювала.

Їi танок був чудовий, i це не здивувало мене, бо в нiй щось було всерединi.

Чи дивився ти про рiчку з висоти гiр? Ось вона натрапила на скелю i, не змiгши пiдточити камiнь, вирiшила обминути. Далi рiчка повернула вбiк, щоб скористатися сприятливим схилом. А на рiвнинi сповiльнилася закрутами, бо сили, якi тягнули ii до моря, тепер вiдпочивали. Ще десь рiчка заснула в озерi. Потiм пустила один рукав уперед, прямолiнiйно, щоб поставити його на рiвнинi, наче меч.

Отже, менi подобалося, що танцiвниця натрапила на силовi лiнii. Нехай ii жест отут заплутаеться, а тут вивiльняеться. Нехай усмiшка, нещодавно така невимушена, тепер стане мукою, щоб бути як полум’я пiд великим вiтром, нехай тепер вона ковзае з легкiстю, наче невидимим схилом, а за мить нехай уповiльниться, бо ступати iй важко, вона немов видираеться на гору. Менi подобаеться, що вона спираеться на щось. Або трiумфуе. Або вмирае. Менi подобаеться, що вона – частина краевиду, збудованого навколо неi, i що в неi е думки – i дозволенi, й iншi, якi вона засуджуе. Погляди можливi й погляди неможливi. Опiр, прихильнiсть i вiдмова. Я не хочу, щоб вона була однакова в усiх напрямах, наче драглi. Я хочу, щоб вона була структурою, керованою, наче живе дерево, яке росте не так, як йому заманеться, а урiзноманiтнюеться вiдповiдно до генiя своеi насiнини.

Адже танок – це доля i дiя, якi пронизують життя. Але я прагну заснувати тебе й надихнути до чогось, щоб зворушити себе твоею дiею. Адже, якщо ти хочеш перетнути потiк, а вiн опираеться твоiй ходi, ти танцюеш. Адже, якщо ти хочеш бiгти за коханням, а твiй суперник чинить опiр твоiй ходi, ти танцюеш. І це танок мечiв, якщо ти хочеш заподiяти йому смерть. Це танок вiтрильника пiд брейд-вимпелом, якщо треба скористатися танцем, щоб зайти до порту, куди вiн пливе, й вибрати серед вiтру невидимi повороти.

Тобi потрiбен ворог, щоб танцювати, але який ворог ушануе тебе танцем свого меча, якщо в тобi нiкого немае?



А втiм, до танцiвницi, що схопилася руками за голову, я вiдчув жаль у своему серцi. Я побачив маску. Адже е обличчя, скривленi вдаваною мукою на парадi осiлих народiв, але це вiка порожнiх скринь. Адже в тобi нiчого немае, якщо ти нiчого не отримав. А в танцiвницi я побачив володарку спадщини. В нiй було тверде ядро, яке чинить опiр навiть катовi, бо тягар жорна не видобуде з неi потаемноi олii. Це запорука, задля якоi вмирають i яка спонукае до танцiв. Адже людиною е тiльки той, хто полiпшив пiсню, вiрш або молитву, хто збудований зсередини. Його погляд, спрямований на тебе, ясний, бо це погляд людини наповненоi. Якщо ти надаеш своему обличчю якийсь вiдбиток, воно стае твердою маскою iмперii людини. Ти знаеш про цю людину, що вона керована й танцюватиме проти ворога. Але що ти знатимеш про танцiвницю, якщо вона лише безлюдна краiна? Адже осiлi народи не мають танцю. Але там, де земля пожадлива, де плуг чiпляеться за камiння, де надто суворе лiто висушуе збiжжя, де людина чинить опiр варварам, де варвар душить слабкого, – саме там народжуеться танок унаслiдок сенсу кожного па. Адже танок – це боротьба проти янгола. Танок – це вiйна, спокуса, вбивство i покута. А який танок ти побачиш у своеi добре нагодованоi худоби?




LXXIII


Отже, я вiдчув смак смертi.

«Дай менi миру стаень, – казав я Боговi, – миру впорядкованих речей, зiбраного врожаю. Лиши менi буття, закiнчивши розвиток. Я втомлений вiд жалоби свого серця. Я надто старий, щоб знову ростити все мое гiлля. Я втратив одного за одним своiх друзiв i ворогiв i вiд цього засяяло свiтло на дорозi мого сумного дозвiлля. Я вiдiйшов далеко, я повернувся, я дивився й побачив, що люди навколо золотого тiльця не зацiкавленi, а тупi. А дiти, народженi сьогоднi, менi чужiшi, нiж молодi варвари без вiри. Я важкий вiд марних скарбiв, наче вiд музики, якоi вже нiколи не зрозумiють.

Я почав свою працю з сокирою дроворуба в лiсi, й п’янiв вiд спiву дерев. Отже, чи слiд замикатися у вежi, щоб бути справедливим? Але тепер, коли я надто близько бачив людей, я вже втомився.

– Покажись менi, Господи, – бо все стае важким, коли втрачаеш смак Бога».



Пiсля великого трiумфу менi приснився сон.

Адже я ввiйшов переможцем у мiсто, i юрба заполонила вулицi пiд хмарою корогв, кричала й спiвала, помiтивши мене. А квiти вистеляли нам дорогу нашоi слави. Та Господь наповнив мене лише единим гiрким почуттям. Я був, здавалося менi, в’язнем недоумкуватого народу.

Адже юрба, яка оспiвуе тебе, робить тебе передусiм страхiтливо самотнiм! Те, що дають тобi, вiдокремлюеться вiд тебе, бо немае мiсточка мiж тобою та iншим, хiба що на шляхах Божих. Тiльки люди, якi простираються разом зi мною в молитвi, – моi справжнi товаришi. Ми приголомшенi однаковою мiрою i е зернами одного колоса, чекаючи хлiба. А цi люди обожнюють мене й створюють у менi пустелю, бо я не вмiю шанувати тих, хто помиляеться, й не можу погодитись на таке обожнення мене. Я не вмiю сприймати фiмiам, бо не суджу про себе за думкою iнших i втомився вiд себе, менi важко носити себе самого i менi треба, щоб увiйти до Бога, позбутися самого себе. Отож тi, хто кадить менi фiмiам, засмучують мене й роблять пустельним, наче порожню криницю, до якоi схиляються спраглi люди. Я не можу нiчого дати, що було б чогось варте, i вже не можу нiчого отримати вiд цих людей, простертих передi мною.

Адже я маю потребу передусiм у тому, хто е вiкном, вiдчиненим на море, а не дзеркалом, яке наганяе на мене нудьгу.

Серед цiеi юрби менi видаються гiдними тiльки мерцi, що вже не переймаються марнотою.

І тодi менi приснився той сон, вiтання полишили мене, мов порожнiй звук, що вже нiчого не навчить мене.



Над морем нависала крута i слизька дорога. Буря немов прорвала повен мiх, i з нього витiкала нiч. Затявшись, я пiднiмався до Бога, щоб запитати його про причину речей i щоб вiн пояснив менi, до чого вела та самовiддача, яку начебто накинули менi.

Але на вершинi гори я побачив тiльки важку брилу з чорного гранiту, яка й була Богом.

– Це таки вiн, – сказав я собi, – незмiнний i непiдкупний, – бо ще сподiвався, що моя самотнiсть не поглибиться.

– Господи, – казав я йому, – напути мене. Моi друзi, товаришi та пiдданi для мене лише ляльки, надiленi голосом. Я тримаю iх у руцi й орудую ними, як менi заманеться. Менi дошкуляе не те, що вони коряться менi, бо ж добре, коли моя мудрiсть зiходить на них. А те, що вони стали дзеркальним вiдображенням, яке робить мене ще самотнiшим за прокаженого. Якщо я смiюсь, смiються й вони. Якщо мовчу, вони похмурнiють. Мое слово, я знаю, наповнюе iх, мов вiтер дерева. Тiльки я наповнюю iх. Я вже нiчому не можу вiддавати себе, бо серед цiеi незмiрноi аудиторii чую лише власний голос, який вони вiдсилають менi, мов закрижанiле вiдлуння храму. Чому любов лякае мене i чого я маю чекати вiд цiеi любовi, яка е лише моiм помноженням?

Але гранiтна брила, по якiй стiкали блискучi краплi дощу, була непроникна.

– Господи, – сказав я йому, – на сусiднiй гiлцi сидить чорний ворон, i я добре розумiю, що вiн свiдчить про твою велич i здатнiсть мовчати. Але я потребую знаку. Коли я закiнчу мою молитву, накажи цьому вороновi полетiти. Тодi для мене це буде немов чиiмсь пiдморгуванням i я вже не буду самотнiм у свiтi. Я буду пов’язаний iз тобою таемницею, нехай навiть непевною. Я не вимагаю нiчого, хiба що це означатиме для мене, що тут треба дещо зрозумiти.

Я спостерiгав ворона. Але вiн сидiв нерухомо. Тодi я нахилився до стiни.

– Господи, – сказав я йому, – ти, звичайно, маеш слушнiсть. Звичайно, твоя велич не може дослухатися до моiх наказiв. Якби ворон полетiв, я засумував би ще тяжче. Адже единий знак я мiг би отримати лише вiд своеi рiвнi, тобто знову-таки вiд себе, ще одного вiдбитку мого бажання. Я знову зустрiв би тiльки свою самотнiсть.

Отже, простершись, я почав повертатися.

Але виявилося, що мiй вiдчай поступився несподiваному й незвичайному спокоевi. Я вгрузав на багнистiй дорозi, продирався крiзь терни, змагався з поривами вiтру, що шмагав мене, а проте в менi утворювалася своерiдна рiвна яснiсть. Хоча я не знав нiчого, але й не було нiчого, що я мiг би пiзнати без огиди. Я не торкнувся Бога, Бог, який дае доторкнутися до себе, – вже не Бог. Не Бог i тодi, коли дослухаеться до молитви. Я вперше здогадався, що велич молитви полягае насамперед у тому, що вона не мае вiдповiдi i що до цього обмiну мiж людиною i Богом не входить огиднiсть комерцii. Навчання молитви – це навчання тишi. Любов починаеться тiльки там, де вже не сподiваються нiякого дару. Любов – це передусiм молитва, а молитва – це утвердження тишi.

Я повернувся до свого народу, вперше замикаючи його в тишi своеi любовi. Провокуючи таким чином його дари аж до смертi. Люди п’янiли, бачачи моi зацiпленi вуста. Я був пастир, скринька з iхньою пiснею i охоронець iхнiх доль, господар iхнього добра та життя, а водночас бiднiший за них i смиреннiший у своiй гордостi, яка не давала себе зiгнути. Я добре знав, що тут нiчого не можна отримати. Просто вони розвивалися в менi i iхнiй спiв зливався з моею тишею. Завдяки менi вони i я були вже тiльки молитвою, що розчинялася в тишi Бога.




LXXVIII


До мене прийшли, щоб висловити своi докори, – не геометри моеi iмперii, якi, до речi, зводились до одного чоловiка, а втiм, уже мертвого, а делегацiя коментаторiв геометрiв, i тих коментаторiв було десять тисяч.

Коли людина створюе корабель, вона не переймаеться цвяхами, щоглами i дошками палуби, а замикае в арсеналi десять тисяч рабiв i кiлька помiчникiв iз батогами. І там розквiтае слава корабля. Я нiколи не бачив раба, який би нахвалявся, що подолав море.

Та коли людина створюе геометрiю й не переймаеться тим, щоб довести ii до кiнця, йдучи вiд наслiдку до наслiдку, бо на таку працю не вистачить анi ii часу, анi сили, тодi вона породжуе армiю з десяти тисяч коментаторiв, якi шлiфують теореми, дослiджують плiднi шляхи й збирають плоди з дерева. Та оскiльки вони не раби i немае батога, щоб прискорити iхню працю, там немае жодного, хто не вважав би, нiби вiн рiвня единому справжньому геометровi, бо, по-перше, вiн розумiе його, по-друге – збагатив його працю.

Але я, знаючи, яка неоцiненна iхня праця, – адже треба звести врожай духу, – i знаючи також, що смiховинно плутати ii з творчiстю, що е незацiкавленим, вiльним i непередбачуваним жестом людини, тримав iх на добрiй дистанцii страху, щоб вони не запишалися й не вважали себе за рiвню геометровi. Тож я чув, як вони бурмочуть помiж себе й нарiкають. А потiм заговорили:

– Ми протестуемо, – сказали вони, – в iм’я розуму. Ми жерцi iстини. Твоi закони – закони Бога меншою мiрою, нiж наш закон. Ти маеш озброених людей, i ця м’язова маса може розчавити нас. Але ми матимемо слушнiсть проти тебе навiть у пiдвалах твоiх в’язниць.

Вони говорили, здогадавшись, що не ризикують накликати на себе мiй гнiв.

І поглядали один на одного, задоволенi власною смiливiстю.

Я замислився. Єдиного справжнього геометра я щодня приймав за своiм столом. Інколи вночi пiд час безсоння я йшов до його намету, побожно роззувався й пив добрий чай i насолоджувався медом його мудростi.

– Ти, геометре, – звертався я до нього.

– Передусiм я не геометр, а людина. Людина, що iнколи мрiе про геометрiю, коли нею не керують нагальнiшi потреби, скажiмо, сон, голод або кохання. Але тепер, коли я постарiв, ти, напевне, маеш слушнiсть: я вже лише геометр.

– Ти той, кому явилася iстина…

– Я не той, хто ходить навпомацки й шукае мови, як дитина. Істина не явилася менi. Але моя мова проста для людей, як твоя гора, й вони самi роблять iз неi свою iстину.

– А ти, геометре, в’iдливий.

– Я любив вiдкривати у свiтi слiд божественного плаща i торкатись якоiсь зовнiшньоi iстини, наче Бога, який довго ховався вiд людей, я любив чiплятися за полу його одягу i зривати з його обличчя запинало, щоб показати його. Але вiн не давав менi вiдкрити чогось iншого, крiм мене самого…

Отак промовляв геометр. Натомiсть вони вимахували менi над головою блискавкою свого кумира.

– Говорiть тихiше, – казав я iм, – хоч я й погано розумiю, я добре чую.

А вони, все-таки не так гучно, бурмотiли й далi.

Нарештi один з них пояснив, що вони пiдуть уперед потихеньку, бо тепер уже шкодують, що були такi смiливi.

– Де ти бачив, – сказав вiн менi, – що е довiльна творчiсть, акт скульптора i поезiя в монументi iстини, який ми тебе запрошуемо визнати? Нашi пропозицii випливають одна з одноi, з погляду сувороi логiки, i нiчого людського не керувало нашим витвором.

Отже, з одного боку, вони вимагали власностi на абсолютну iстину, як племена, що потребують кумира з розфарбованого дерева, який, стверджували вони, метае блискавки, а з другого боку, прирiвнювали себе до единого справжнього геометра, бо всi з бiльшим чи меншим успiхом користувалися або вiдкривали, проте не творили.

– Ми визначимо перед тобою вiдносини мiж лiнiями тiеi або тiеi фiгури. Ми можемо переступати твоi закони, натомiсть ти не здатний звiльнитися вiд наших законiв. Нас, людей, надiлених знаннями, ти повинен призначити мiнiстрами.

Я мовчав, мiркуючи про iхню глупоту. Вони хибно витлумачили мое мовчання й завагалися:

– Адже ми прагнемо передусiм служити тобi, – запевняли вони.

Тож я й вiдповiв:

– Ви не претендуете на творчiсть, i це добре. Адже кривий на око створюе кривих. Мiхи, повнi повiтря, створюють тiльки вiтер. Якщо ви засновуете королiвства лише на повазi до логiки, застосованоi до вже минулоi iсторii, до вже створеноi статуi й до мертвого органу, ви наперед прирiкаете iх на варварський пiсок.

Одного разу побачили слiди чоловiка, що вийшов на свiтанку зi свого намету й пiшов у бiк моря, дiйшов аж до прямовисних скель i впав. Там були логiки, що схилилися над тими знаками й почали пiзнавати iстину. Адже в ланцюгу подiй не бракувало жодноi ланки. Кроки йшли один за одним, не було жодного, не зумовленого попереднiм. Ідучи по слiдах вiд наслiдку до причини, мерця привели аж до його намету. Йдучи по слiдах вiд причини до наслiдку, пiдтвердили його смерть.

– Ми все зрозумiли, – закричали логiки, геть усi вiтаючи один одного.

Я вважав, що зрозумiти – це пiзнати, бо, як я знав, е усмiшка, тендiтнiша за сонну воду, бо досить простоi думки, щоб затьмарити ii, усмiшка, що цiеi митi, мабуть, уже не iснувала, бо заснуло обличчя, та й походила вона, правда, не з цього краю, а з намету одного чужинця, напнутого за сто днiв переходу звiдси.

Адже творчiсть мае iншу сутнiсть, нiж створений предмет, вона уникае позначок, якi лишила позаду, i ii годi вiдчитати в жодному знаковi. Завжди позначки, завжди слiди i знаки, й ти побачиш, що однi випливають з iнших. Адже тiнь усякоi творчостi на стiнi реальностi – чиста логiка. Але це очевидне вiдкриття не перешкоджае твоiй глупотi.

Оскiльки коментатори не були переконанi, я в своiй добротi й далi повчав iх:

– Жив колись алхiмiк, що вивчав таемницi життя. І от зi своiх колб, реторт i речовин вiн видобув шматочок живоi плотi. Отож позбiгалися логiки. Вони заходилися проводити дослiд спочатку, змiшували речовини, дмухали пiд реторти й видобули ще одну клiтину плотi. Й пiшли звiдти, заявивши, що життя вже не мае таемниць. Життя – лише природна послiдовнiсть, що йде вiд причини до наслiдку i вiд наслiдку до причини, вiд дii вогню на речовини i речовин, якi спершу були неживими, одна на одну. Логiки, як i завжди, чудово все зрозумiли. Адже творчiсть мае iншу сутнiсть, нiж створений предмет, над яким вона домiнуе, й не лишае слiдiв у знаках. А творець завжди уникае своеi творчостi. Слiд, який вiн лишае, – чиста логiка. Я, будучи скромнiшим, навчався у свого приятеля геометра: «Що ти бачиш там, – казав вiн, – нового, крiм того, що життя породжуе життя?» Життя з’явилося там не без свiдомостi алхiмiка, що, як я знаю, жив. Про нього забули, бо, як i завжди, вiд вiдступився вiд своеi творчостi. Отак i ти сам, привiвши когось iншого на вершину своеi гори, де упорядковують проблеми, бачиш, що ця гора стае зовнiшньою вiд тебе iстиною, що лишае твого супутника на самотi. Нiхто не запитуе, чому ти обрав саме цю гору, бо ми просто перебуваемо на нiй i треба, щоб людина була де-небудь.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51131303) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Переклад iз французькоi Петра Таращука

Перекладено за виданням: Antoine de Saint-Exupеry. Le Petit Prince. – 1943.