Книга - Земля людей (збірник)

Земля людей (збiрник)
Антуан де Сент-Екзюперi


«Земля людей» – найвiдомiший пiсля «Маленького принца» твiр Антуана де Сент-Екзюперi. Це – збiрка невигаданих епiзодiв з життя автора, спогадiв, роздумiв. Тема та ж сама – люди, iх праця, що перетворюе землю, iх стосунки, iх думки i цивiлiзацiя.

У 1939 роцi твiр вiдзначено великою премiею роману Французькоi академii.

До книжки також увiйшов роман «Военний пiлот» та повiсть «Нiчний полiт».





Антуан де Сент-Екзюперi

Земля людей



© В. Б. Чайковський, переклад украiнською, 2017

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017




Земля людей


Анрi Гiйомб, мiй товаришу, тобi я присвячую цю книжку



Земля лiпше за книжки навчае нас про себе самих, бо вона опираеться нам. Людина пiзнае себе, примiряючись до перешкод. А щоб долати iх, людинi потрiбне знаряддя. Потрiбен рубанок чи плуг. Обробляючи землю, селянин потроху виривае у природи деякi з ii таемниць, а iстини, що вiн добувае у такий спосiб, е цiлосвiтнiми. Так само лiтак – знаряддя повiтряних шляхiв – приводить людину до всiх одвiчних питань.

У мене досi перед очима стоiть морок того першого нiчного польоту в Аргентину, коли тiльки обрiднi вогники, розсипанi по рiвнинi, блимали замiсть зiрок.

І кожен вогник в океанi мороку позначав диво людського духу. Там, при тому вогнищi, хтось читае чи розмiрковуе, чи веде щиру розмову. А при цьому, iншому, можливо, хтось лине думкою у Всесвiт i вираховуе вiдстань до туманностi Андромеди. А там кохаються. І всi тi вогники по всiй долинi вимагають живлення. Усi, аж до найскромнiших, якi свiтять поетовi, вчителевi, теслi. А серед тих живих зiрок, скiльки ще зачинених вiкон, скiльки згаслих зiрок, скiльки поснулих людей…

Гарно було б нам обмiнятися звiстками. Гарно було б догукатись до котрогось iз тих вогнищ, розсiяних по всiй рiвнинi.




Роздiл І

Лiнiя


Було то 1926 року. Я щойно прийшов молодим пiлотом у компанiю Латекоер, яка ранiше за Аеропосталь та Ер-Франс налагодила лiнiю сполучення Тулуза – Дакар. Там я навчався свого ремесла. Так само, як решта моiх товаришiв, я вiдбував належне новачковi стажування, щоб, зрештою, заслужити честь називатись поштовим. Пробнi польоти, рейси Тулуза – Перпiньян, нуднi лекцii з метеорологii в глибинi промерзлого ангара. Острах навiювали нам незнанi iще гори Іспанii, шанобу – пiлоти-бувальцi.

Тих бувальцiв ми зустрiчали в ресторанi. Насупленi, дещо вiдстороненi, вони, з поблажливою зверхнiстю, давали нам поради. І коли хто-небудь iз них, повернувшись з Алiканте чи Касабланки, приходив пiзнiше за решту, у просякнутiй дощем шкiрянцi, i хтось iз нас несмiливо розпитував про полiт, лаконiчнi вiдповiдi ветерана того грозового дня створювали в нашiй уявi сповнений пастками i небезпеками казковий свiт, де несподiвано виринають прямовиснi скелi, а буревii здатнi виривати з корiнням кедри. Чорнi дракони охороняють вхiд у долину, а над гiрськими хребтами спалахують корони блискавок. Бувальцi вмiло пiдживлювали нашу до них повагу. Але часом хто-небудь з них здобував собi також вiчну шану, не повернувшись з чергового польоту.

Пригадую одне повернення Бюрi, який згодом таки розбився у Корб’ерах. Той старий пiлот пiдсiв до нашого столу i iв голосно плямкаючи, але нi слова не промовляючи, зсутулений вiд утоми. Був то вечiр наприкiнцi одного з тих непогожих днiв, коли на всiй лiнii, вiд краю до краю, небо наскрiзь гниле, i пiлотовi здаеться, гори гойдаються у бруднiй пiнi, як тi корабельнi гармати, що у давнiшi часи зривалися з ланцюгiв, у шторм, i трощили палубу. Довго дивлячись на Бюрi, я ковтнув слину i таки зважився запитати у нього, чи важкий був рейс. Бюрi не почув; наморщивши лоба, вiн схилився над своею тарiлкою. На вiдкритих лiтаках, в негоду, пiлот визирав з-за вiтрового скла, щоб лiпше бачити, i ляпаси вiтру ще довго потiм вiддзвонювали йому у вухах. Зрештою, Бюрi звiв голову, наче почув мене, прийшов до тями, i голосно розреготався. Його смiх викликав у мене захват, оскiльки Бюрi смiявся нечасто, i той несподiваний регiт осяяв його втому. Вiн не став розводитись про свою звитягу, а мовчки жував собi далi. Але в монотоннiй атмосферi ресторану, серед клеркiв, що звiльнялись тут вiд нiкчемноi напруги своiх буднiв, цей товариш з утомленими плечима видався менi навдивовижу шляхетним; з-пiд його грубоi шкаралущi визирнув на мить янгол, який перемiг дракона.

Настав, нарештi, вечiр, коли мене викликали до директорського кабiнету. Директор коротко сказав:

– Завтра вилiтаете.

Я стояв i чекав, що зараз вiн мене вiдпустить. Але директор, помовчавши, докинув:

– Ви добре знаете iнструкцii?

У тi часи мотори не вiдзначались такою надiйнiстю, як теперiшнi. Часто вони, без жодного попередження, зупинялися з рiзким дзенькотом – наче скляний посуд побився. А як сiдати, коли навколо самi скелястi кряжi iспанських гiр? «У тих краях, якщо мотор вийшов з ладу, – казали ми, – лiтак, прощавай! З халепи не вискочиш». Але лiтак можна замiнити. Найважливiше, не наскочити на скелю. Тому нам пiд страхом найсуворiшоi кари заборонялось лiтати над морями хмар, що вкривали гори. Якщо мотор виходив з ладу, пiлот, потрапивши в хмару бiлоi куделi, ризикував врiзатись у скелю.

Ось чому того вечора, наостанку, повiльний голос вкотре наполегливо радив менi:

– Приемно, звiсно, йти над Іспанiею за компасом над морем хмар хвацькому пiлотовi, але… – i ще повiльнiше, – …але пам’ятайте, пiд тим морем хмар… вiчнiсть.

І ось, нараз, той погожий спокiй, що постае перед очима, коли виходиш iз хмар, набрав для мене iншого, невiдомого значення. Лагiдний затишок загрожував пасткою. Я уявляв собi неозорий бiлив полон отам, у мене пiд ногами. Там внизу, здавалось менi, пануе не людська суета, не гамiр, не мiська метушня, а iще бiльш пронизлива тиша, iще бiльш остаточний спокiй. Той бiлястий глей став для мене межею мiж реальним та iрреальним, мiж знаним i незбагненним. І аж тодi я став здогадуватися, що видиме оком набувае сенсу тiльки через культуру, цивiлiзацiю, професiю. Верховинцям теж знайоме море хмар. Однак вони не вбачають у ньому таемничоi запони.

Вийшовши з кабiнету я вiдчував пiдлiткову гордiсть. На свiтанку менi, нарештi, доручать мою частку – пасажирiв i африканську пошту. Але водночас мене мучили принизливi сумнiви. Я не почувався по-справжньому пiдготовленим. В Іспанii обмаль запасних аеродромiв; я боявся, що не знайду мiсця для посадки в разi непередбаченоi поломки. Я схилявся над негостинною мапою, не знаходячи жодноi вiдповiдi на своi сумнiви. І з серцем, сповненим гордощiв i остраху, як у переддень битви, я подався до свого приятеля Гiйоме. Гiйоме випередив мене на тих маршрутах. Вiн уже здобув ключi до пiдступного неба Іспанii. Тож мiг би втаемничити мене у всi хитрощi.

Гiйоме зустрiв мене усмiшкою.

– Я вже чув новину. Ти задоволений?

Вiн узяв iз буфету пляшку портвейну i келишки i повернувся до мене, так само всмiхаючись.

– Таку справу треба скропити. Побачиш, усе буде гаразд!

Вiн випромiнював упевненiсть, як лампа випромiнюе свiтло, цей мiй приятель Гiйоме, якому судилося згодом досягти рекорду з поштових перельотiв над Кордильерами та Пiвденною Атлантикою. А нинi, за кiлька рокiв до того звершення, вiн сидiв пiд лампою, що освiтлювала його сорочку, схрестивши руки й напрочуд доброзичливо всмiхаючись, i мовив до мене так просто:

– Часом тобi допiкатимуть бурi, туман, снiг. Тодi ти згадуй тих, що лiтали ранiше за тебе: що змогли подолати вони, ти теж зумiеш подолати.

Але я таки розгорнув свою мапу i попросив його проглянути зi мною маршрут. І от, схилившись пiд лампою, обпершись на товаришеве плече, я вiднайшов упевненiсть колежанських рокiв.

Але яким же дивним був той урок географii! Гiйоме не навчав мене даних про Іспанiю, вiн навчав мене дружбi з Іспанiею. Вiн розповiдав менi не про воднi ресурси, населення чи поголiв’я худоби. Вiн розповiдав не про Гвадiс, а про трое апельсинових дерев, що ростуть на межi поля край Гвадiса: «Ти зважай! Познач iх на мапi…». Вiдтак, три дерева забрали на моiй мапi бiльше мiсця, нiж Сьерра-Невада. Вiн розповiдав не про Лорку, а про ферму неподалiк Лорки. Про життя на тiй фермi. Про господаря. І про господиню. І, таким чином, подружжя, загублене у просторi за пiвтори тисячi кiлометрiв вiд нас, набирало незмiрного значення. Мiцно закрiпившись на схилi гори, мов доглядачi маяка, вони завжди готовi допомагати мандрiвникам своiми вогнями-зiрками.

Отак ми витягали з забуття, з незмiрноi далечини подробицi, невiдомi жодним географам. Географiв цiкавить сама тiльки Ебро, що тамуе спрагу великих мiст. І аж нiяк не струмок, що бiжить помiж трав на захiд вiд Мотрiля, напуваючи три десятки квiтiв. «Зважай на струмок, вiн розмивае поле… Познач його теж на мапi». Ще б пак! Я пам’ятатиму про змiюку Мотрiля! Невинна на вигляд, тихим своiм дзюрчанням вона могла приспати кiлькох жаб, але сама куняла тiльки впiвока. Вона чигала на мене, причаiвшись на райському полi запасного аеродрому за двi тисячi кiлометрiв звiдси, щоб за першоi ж нагоди обернути мене у снiп вогню…

Я був готовий також до зустрiчi з задиристими баранами, що пасуться на схилi, однак будь-якоi митi можуть атакувати: «Тобi здаеться, смуга вiльна. Аж тут, буц! Просто пiд шасi кидаються всi тридцять баранiв…». Я лише здивовано посмiхався, зачудований такою пiдступною загрозою.

І мало-помалу Іспанiя на моiй мапi, пiд лампою Гiйоме, ставала краiною див. Я позначав хрестиками запаснi аеродроми i небезпечнiшi пастки. Позначив ферму на узгiр’i, тридцятьох баранiв i струмок. Якнайточнiше я вiдобразив на мапi вiвчаря, яким знехтували географи.

Коли я попрощався з Гiйоме, менi закортiло поблукати, подихати морозним вечiрнiм повiтрям. Я пiдняв комiр свого пальта i рушив помiж байдужих пiшоходцiв, молодий i бадьорий. Серед цих незнайомцiв я пишався своею таемницею. Вони не знають мене, цi сiроми, але на свiтанку вони довiрять з вантажем пошти менi своi турботи й поривання. Вони вкладуть в моi руки своi сподiвання. Отак, закутавшись у пальто, я ходив серед них як iхнiй оборонець, а iм невтямки було про таку мою роль.

Вони нiчого не вiдали про знаки, що менi подавала нiч. Їм байдуже було, що, може, десь заноситься на снiгову бурю, яка перешкоджатиме у моему першому рейсi i поставить пiд загрозу мое життя. Зiрки згасають одна по однiй, але що до того перехожим! Я один втаемничений. Менi доповiдали про диспозицiю ворога перед боем…

А проте, цi вкрай важливi для мене гасла я отримував перед освiтленими вiтринами, що ряхтiли рiздвяними подарунками. Здавалося, тiеi ночi в них виставили всi багатства землi, i я упивався гордовитим усвiдомленням свого зречення. Я вояк, iду назустрiч небезпецi, то що менi до iскристого кришталю, призначеного до оздоблення вечiрок, що менi до абажурiв та книжок? Я, професiйний пiлот, уже плив у туманах, уже куштував гiркий м’якуш плоду нiчних польотiв.

Мене збудили о третiй ночi. Я розчахнув ставнi, побачив, що надворi дощить, i став неквапом одягатись.

За пiвгодини я вже сидiв на своiй валiзцi, з краю лискучого вiд дощу тротуару, i чекав на автобус. Скiльком товаришам передi мною випало отак, iз стисканням серця, чекати у день iхньоi iнiцiацii. Нарештi, з-за рогу, з несамовитим деренькотiнням показався той старомодний засiб пересування, i, так само, як свого часу усi моi товаришi, я впевнено увiпхнувся на сидiння мiж сонним митником i якимись клерками. В затхлому автобусi вiдгонило курною канцелярiею, старою конторою, де, мов у болотi, грузне людське життя. Що пiвкiлометра автобус зупинявся, пiдбираючи чергового секретаря, митника чи iнспектора. Соннi пасажири щось буркали у вiдповiдь на привiтання новоприбулого, а вiн, своею чергою, теж примощувався й засинав. Автобус трусило на вибитiй тулузькiй брукiвцi, i в тому одноманiтному рейсi пiлот, спершу, не вiдрiзнявся вiд чиновникiв, що куняли обабiч нього… Але повз вiконця бiгли вiдблиски лiхтарiв, наближався аеродром, i старий автобус ставав сiрим коконом, з якого людина вийде перетвореною.

Кожен з товаришiв через такий ось ранок вiдчув, як у ньому, ще пiдвладному причепливому iнспекторовi, пiд шаром боязкоi пiдлеглостi, народжуеться iстинна вiдповiдальнiсть Поштовика Іспанii та Африки, якому за три години ставати, серед блискавок, до бою з драконом Оспiталета… а за чотири години, подужавши його, – обирати будь-який шлях на свiй розсуд: обхiдний, понад морем, чи лобовий наступ через Алькойський масив. Йому там змагатися з бурями, з горами, з океаном.

Кожен з його товаришiв за безликим i безiменним гуртом пiд похмурим небом зимовоi Тулузи, через такий ось ранок, вiдчув, як зростае в ньому володар, що за п’ять годин залишить позаду дощi й пiвнiчнi снiги i, зменшивши оберти, поволi спуститься в лiто, в слiпучо-сонячний Алiканте.

Старого автобуса давно вже немае, але в моiй пам’ятi збереглась його холоднеча i незатишнiсть. Вiн залишився символом нашого жорсткого приготування до суворих радощiв професii. В усьому домiнувала виразна стриманiсть. Пригадую, як три роки по тому з короткого повiдомлення, у лiчених словах, я дiзнався про загибель Лекрiвена, одного з багатьох наших товаришiв, що туманного дня або туманноi ночi пiшли на вiчний спочинок.

У таку саму досвiтню годину, о третiй, серед такоi самоi тишi, ми почули голос свого директора, що, невидимий у пiтьмi, звертався до iнспектора:

– Лекрiвен цiеi ночi не приземлився у Касабланцi.

– Га? – озвався iнспектор, – що?

Зненацька розбуджений, вiн зробив зусилля, вiдганяючи сон i демонструючи службовий ентузiазм.

– А! Так? Вiн не зумiв дотягти? Повернув назад?

З хвоста автобуса долинула коротка вiдповiдь:

– Нi.

Ми чекали продовження, але бiльше не почули нi слова. Важко падали секунди, дедалi виразнiше показуючи, що те «нi» було остаточним i безапеляцiйним, нi слова бiльше не пролунае: Лекрiвен не приземлився в Касабланцi, i вже нiколи й нiде не приземлиться.

Отож, зранку, перед своiм першим поштовим рейсом, я й виконував священнi ритуали нашоi професii i, дивлячись у вiкно на блискучий брук, де вiдбивалося свiтло лiхтарiв, почувався не надто впевненим у собi. Вiтер витворював на поверхнi калюж пальмове листя. Я подумав: «Як на перший рейс… по-щиростi… щось менi не ведеться». Я звiв очi на iнспектора:

– Бачите, яка негода?

Інспектор утомлено глянув у вiкно:

– Це ще нiчого не означае, – мовив вiн спроквола.

Я запитав себе, як тодi визначати негоду, за якими ознаками? Учора ввечерi Гiйоме однiеi усмiшкою спростував усi лихi пророкування, якими страшили нас бувальцi, та зараз iхнi слова знову спали менi на думку: «Як кого, хто не знае всього маршруту, як своi п’ять пальцiв, заскочить заметiль… менi його наперед шкода!..» Їм треба було пiдтримувати свiй авторитет, отож вони значуще хитали головами, виявляючи принизливе спiвчуття до нас, простачкiв, i до нашого наiвного запалу.

А справдi, для скiлькох з нас цей автобус правив за останнiй земний притулок? Для шiстдесятьох, вiсiмдесятьох? Усiх вiдвозив дощового ранку той самий мовчазний водiй. Я озирнувся: малi вогники жеврiли у напiвмороцi, то спалахуючи, то мерхнучи у такт роздумам курцiв. Убогi роздуми пiдтоптаних урядовцiв. Скiльком з нас цi супутники стали за жалобний кортеж?

Я дослухався до iхнiх – упiвголоса – взаемних звiрянь. Вони балакали про своi недуги, про грошi, про нуднi родиннi турботи. Вони демонстрували мури тоскноi в’язницi, в якiй самi себе замкнули. І раптом я узрiв обличчя долi.

Старий бюрократе, мiй супутнику з автобуса, нiхто нiколи не вказав тобi шляху до втечi, а сам ти нi на що не зважишся. Ти вимурував собi тихий свiт, задраiвши всi виходи до свiтла, як роблять термiти. Ти згорнувся в клубок у своему буржуазному гараздi, у своему повсякденнi, в зашкарублих ритуалах провiнцiйного життя; ти звiв собi цей убогий притулок на захист вiд вiтру, морського прибою та зiрок. Тебе не обходять великi справи, тобi й без того непросто було забути про свое становище людини. Ти аж нiяк не мешканець мандрiвноi планети, бо ти не ставиш собi питання, на якi немае вiдповiдей – ти звичайний тулузький обиватель. Нiхто тебе вчасно не струснув за плече, коли ще не було запiзно. А нинi, глей, з якого тебе злiплено, засох i затужавiв, i нiщо не розбудить заснулого музиканта, поета чи астронома, який, можливо, ранiше чаiвся у тобi.

Я вже не переймаюсь зливою. Магiя моеi професii вiдносить мене в iнший свiт: за якiсь двi години я зiйдуся лице в лице з чорними драконами i з гiрськими кряжами, коронованими гривою синiх блискавок; i там, уже проти ночi, звiльнений, я прокладатиму свiй шлях мiж зiрками.

Так вiдбувалось наше бойове хрещення, i ми починали лiтати у рейси. Тi рейси переважно вiдбувалися без пригод. Спокiйно, як справжнi норцi, ми поринали вглиб своiх володiнь. Сьогоднi вони вже досконально вивченi. Вилiт пiлота, бортмеханiка i радиста уже не е непередбачуваною авантюрою – вони в лiтаку, наче в лабораторii. Вони керуються не змiнами краевиду, а коливаннями стрiлок приладiв. За склом кабiни тонуть у мороцi гори, але то вже не гори. То невидимi сили, чие наближення треба вираховувати. Радист при лампi ретельно записуе цифри, механiк ставить позначки на мапi, а пiлот вирiвнюе курс в разi, якщо гори перемiстилися в бiк, з якого вiн лаштувався iх обiйти.

Що ж до чергових радистiв на землi, вони всi гуртом старанно записують у своi нотатники – щойно iхнiй колега в повiтрi повiдомляе: «0 годин 40 хвилин. Курс 230. На борту все гаразд».

Так лiтають сьогоднi. Екiпаж заледве вiдчувае рух. Далеко вiд будь-яких дороговказiв, нiби в морi вночi. Робота моторiв перетворюе простiр освiтленоi кабiни, наповнюючи його своiм гудiнням. А час збiгае. Але за всiма циферблатами, радiолампами, стрiлками чиниться незрима алхiмiя. Секунда по секундi таемничi жести, приглушенi слова, зосереджена увага готують диво. І належноi митi пiлот може впевнено припасти чолом до скла. З небуття виринуло золото – он воно, виблискуе вогнями злiтно-посадковоi смуги.

А проте кожному з нас траплялося в польотi, за двi години вiд аеродрому, на певнiй точцi огляду, раптом звiдати таку вiдiрванiсть вiд усього свiту, якоi не зазнав би навiть в Індii, i з якоi, здавалося, вже не буде вороття.

Таке трапилося з Мермозом, коли вiн уперше перелетiв гiдропланом Пiвденну Атлантику i надвечiр наближався до Пот-о-Нуара. Вiн побачив, як просто перед ним щомитi щiльнiше сходяться хвости ураганiв, нiби хто швидко зводив мур. Тодi запала нiч, приховавши всi тi приготування. А коли, за годину, вiн прослизнув пiд хмари, то опинився в зачарованому царствi.

Попереду нерухомою чорною колонадою фантастичного храму вставали морськi смерчi. Розширяючись догори, вони пiдпирали низьке й похмуре склепiння бурi, але крiзь проломи в склепiннi падало смугами свiтло, i повний мiсяць сяяв помiж колон, вiдбиваючись у холодних плитах моря. А Мермоз упродовж чотирьох годин линув мiсячними протоками через ту безлюдну пустку, обминаючи велетенськi колони здибленого океану i звивистим свiтловим фарватером дiстаючись виходу з храму. Та грiзне видовище так його приголомшило, що тiльки вже залишивши Пот-о-Нуар позаду, Мермоз усвiдомив, що не встиг навiть злякатися.

Я теж пригадую одну з таких години, коли перетинаеш межi реального свiту. Тiеi ночi всi радiопеленги, з усiх аеродромiв Сахари, неймовiрно спотворювались i геть збили з пантелику i мого радиста Нерi, i мене, разом з ним. Тож, коли долi, крiзь прогалину в туманi, блиснула вода, я рiзко розвернув лiтак до берега, але годi було зрозумiти, наскiльки далеко ми встигли зайти понад море.

Ми не знали напевне, чи досягнемо того берега, оскiльки могло забракнути пального. Але навiть дiставшись його, треба ще знайти мiсце для аварiйноi посадки. А мiсяць тим часом уже заходив. Дедалi важче було орiентуватись, бо ми, вже оглухлi, потроху робились також слiпими. Мiсяць вигасав у туманi, як жарина у снiговому заметi. Небо над нами вкрилося хмарами, а ми пливли мiж хмарами й туманом, у просторi, позбавленому свiтла i будь-якоi форми.

Аеродроми на всi нашi запити вiдповiдали, що не можуть визначити, де ми: «Пеленга не маемо… Пеленга не маемо…», бо наш сигнал долинав до них звiдусiль i нiзвiдки.

Ми вже, були, втратили надiю, коли попереду лiворуч яскрава цятка позначила обрiй. Я не тямився з радощiв, а Нерi нахилився до мене, i я почув, як вiн спiвае! То може бути тiльки аеродром, то може бути тiльки його маяк! Бо ночами вся Сахара западае в пiтьму, перетворюючись на мертвi терени. Однак вогник, поблимавши трохи, згас. Виявляеться, ми взяли курс на призахiдну зiрку: вона помрiяла над обрiем, мiж хмарами й пасмами туману, i сховалась.

Далi перед нами вставали iншi вогники, i ми щоразу, з невиразною надiею, брали курс на кожне нове свiтло. І якщо вогник не згасав одразу, ми вивiряли свою долю.

– Бачимо вогонь, – передавав Нерi диспетчеру в Сiснеро. – Блимнiть тричi вашим маяком!

І на аеродромi тричi гасили i запалювали маяк, але вогник, за яким ми стежили, не блимав – жорстока непiдкупна зiрка.

І хоча пального вже залишались краплi, ми знай попадались на черговий золотий гачок: здавалось нам – цього разу попереду справжнiй маяк, то вже аеродром i життя. Тодi знову мiняли зiрку.

Вiдтак, ми вiдчули, що заблукали в мiжпланетному просторi, серед сотень недосяжних планет, у пошуках тiеi единоi, справжньоi, нашоi планети, единоi, на якiй знайомi краевиди, рiдна домiвка i друзi, i всi, хто нам близький…

Та едина, на якiй… Я вам розповiм, який менi тодi привидiвся образ, i вiн, либонь, видасться вам дитинним. Але в хвилину небезпеки, людина зберiгае всi своi клопоти, i я був спраглий i голодний. Якщо ми дiстанемося Сiснеро, думав я, ми там заправимося i знову вирушимо в путь, i на свiтанку будемо в Касабланцi. І по всьому! Ми з Нерi пiдемо в мiсто… Маленькi бiстро вiдчиняються саме на свiтаннi… Ми з Нерi гарненько всядемось при столику i посмiемося з небезпек минулоi ночi за гарячими круасанами i кавою з молоком. Ми з Нерi приймемо вранiшнi дари життя. Так, стара селянка пiзнае свого Бога через мальований образок, наiвноi роботи медальйон, чотки; щоб ми почули, до нас треба промовляти простою зрозумiлою мовою. Так само й для мене радiсть буття втiлилась у першому ковтку запашного гарячоi сумiшi кави, молока й пшеницi – в тому, що еднае нас iз тихими пасовиськами, з екзотичними плантацiями i жнивами, що еднае нас iз цiлою Землею. 3-помiж безлiчi зiрок лише одна здатна була наповнити наш ранок духмяним снiданком на свiтанку.

Але вiдстань мiж нашим кораблем i тiею залюдненою планетою дедалi зростала. Усi багатства свiту спочивали у порошинi, загубленiй серед сузiр’iв. І астроном Нерi, намагаючись ii розпiзнати, знай благав зiрки.

Раптом я дiстав штурхана в плече. Так привернувши мою увагу, радист передав менi записку. Я прочитав: «Все гаразд, приймаю чудове повiдомлення…». Серце менi калатало, доки я чекав на тi кiлька слiв, що мали нас урятувати. Нарештi дар небес у мене.

Повiдомлення надiйшло з Касабланки, звiдки ми вилетiли ввечерi. Воно забарилось i раптом наздогнало нас за двi тисячi кiлометрiв, коли ми блукали над морем, мiж туманом i хмарами. Повiдомлення надiслав державний контролер аеродрому в Касабланцi. Я прочитав: «Пане де Сент-Екзюперi, я змушений просити Париж ужити проти вас дисциплiнарне покарання – вилiтаючи з Касабланки, ви розвернулись впритул до ангарiв». То правда, що я розвернувся заблизько до ангарiв. Також правда, що цей чоловiк вичитував менi з обов’язку служби. В бюро аеропорту я не ремствуючи, вислухав би догану. Але вона наздогнала нас там, де була недоречною. Вона луною розiйшлась серед обрiдних зiрок, серед густого туману, над загрозливим морем. Ми тримаемо у своiх руках долю пошти, лiтака i свою власну, ми маемо щось робити зi своiм життям, а цей зганяе на нас свое роздратування. Але ми з Нерi нiтрохи не обурились, а навпаки, повеселiшали. Ба, навiть неабияк зрадiли. Адже тут ми самi собi пани, i вiн допомiг нам це усвiдомити. Чи вiн, той капрал, не зауважив з наших нашивок, що ми вже капiтани? Вiн перервав нашi думи на шляху вiд Чумацького Шляху до сузiр’я Стрiльця, коли нас могли турбувати лише подii такого масштабу, як зрада мiсяця…

Першим i единим обов’язком планети, що з неi озвався цей чоловiк, було передати нам точнi цифри, що дали б нам змогу вирахувати шлях серед свiтил. І вони були хибнi. А про решту тiй планетi поки що варто б мовчати. І Нерi пише менi: «Чим блазнювати, iм би слiд нас куди-небудь привести…». «Їм» означае – всьому населенню земноi кулi, всiм народам з iхнiми парламентами й сенатами, з флотами, вiйськами й iмператорами. І перечитуючи послання недоумкуватого, що надумав поквитатися з нами, ми повернули в бiк Меркурiя.

Врятувала нас дивовижна випадковiсть. Якоiсь митi, вже не сподiваючись дiстатися Сiснеро, я повернув пiд прямим кутом цо берега. Я вирiшив триматися цього курсу, аж поки скiнчиться пальне. Таким чином, я залишав нам сякий-такий шанс не впасти в море. На лихо, облуднi маяки завели мене Господь вiдае куди. Так само на лихо, через густий туман, у який маемо пiрнути, навряд чи вдасться нам успiшно приземлитись i не розбитися пiд час посадки. Але вибору я не мав.

Становище було настiльки очевидним, що я лише сумно стенув плечима, коли Нерi тицьнув менi повiдомлення, яке з годину тому могло б нас урятувати: «Сiснеро намагаеться визначити, де ми. Сiснеро передае: приблизно двiстi шiстнадцять…». Сiснеро вже не мовчав у мороцi. Сiснеро прокидався, ясно вiдчутний десь лiворуч. Так, але на якiй вiдстанi? Ми з Нерi притьмом обговорили ситуацiю. Запiзно. В цьому ми були одностайнi.

Повернувши до Сiснеро, ризикуемо не дотягти до берега. Тож Нерi вiдповiв iм: «Пального на годину. Тримаемо курс дев’яносто три».

Тим часом один по одному прокидались iншi аеродроми. До нашоi розмови приеднались голоси Агадiр, Касабланки, Дакара. В кожному з тих мiст здiймали тривогу, диспетчери викликали начальника аеропорту. Начальник аеропорту – наших товаришiв. Потроху всi зiбралися навколо нас, наче коло лiжка хворого. Даремна метушня, але, принаймнi, метушня. Марнi поради, але якi зворушливi!

Раптом втрутилась Тулуза, за чотири тисячi кiлометрiв, головний аеродром авiалiнii. Тулуза вдерлась у дiалог i запитала навпростець:

– Номер вашого лiтака – «F…?»

(Я вже забув, який то був номер).

– Так.

– Тодi у вас пального iще на двi години. Ваша машина мае нестандартний бак. Курс – на Сiснеро.


* * *

Отак вимоги ремесла перетворюють i збагачують свiт. Зрештою, немае потреби пiлотовi неодмiнно зазнавати жахiв такоi ночi, як змальована, щоб узрiти в звичних образах новий змiст. Одноманiтний краевид за вiкном, що стомлюе пасажирiв, для екiпажу сповнений сенсу. Ота маса хмар, що затуляе обрiй, не просто елемент краевиду: ii подолання потребуватиме чималих фiзичних зусиль. Екiпаж примiряеться, вимiрюе – вони говорять одною мовою. А ген отам вдалинi гiрський шпиль: чим вiн зустрiне iх? У мiсячному сяйвi вiн буде зручним дороговказом. Але якщо пiлот летить наослiп, насилу вирiвнюючи курс i не знаючи точно своiх координат, той шпиль, як бомба, сповнюе загрозою цiлу нiч, як затруюе цiле море одна-едина мiна, що вiльно гойдаеться на хвилях.

Океан теж бачиться пiлотовi iнакшим. Для звичайних пасажирiв хуртовина залишаеться невидимою: з високостi не видно, як здiймаються буруни, а хмари бризок здаються нерухомими. Тiльки бiлiе долi розшарпане пальмове вiття, протяте жилками й узяте памороззю. Але екiпаж розумiе, що приводнення тут неможливе. Йому цi пальми нагадують радше велетенськi отруйнi квiти.

І навiть якщо рейс минув успiшно, пiлот проходить свiй маршрут аж нiяк не в ролi простого глядача. Вiн не просто милуеться на барви землi й неба, слiди вiтру на морськiй поверхнi, золотавi призахiднi хмари, а осмислюе це все. Подiбно до хлiбороба, що, обходячи свою ниву, з тисячi прикмет упiзнае, коли прийде весна, чи вдарять приморозки, чи дощитиме, пiлот теж передбачае хуртовину, туман або ясну, погiдну нiч. Лiтак, що, як здавалося спершу, мав вiддалити людину вiд природи, насправдi, iще бiльш настiйливо змушуе зважати на ii закони. Грозове небо виводить пiлота на суворий суд, де пiлот мае боронити свiй поштовий вантаж у суперечцi з трьома первiсними божествами – горами, морем i бурею.




Роздiл ІІ

Товаришi



1

Кiлька моiх товаришiв, а серед них Мермоз, проклали над нескореними теренами Сахари авiалiнiю Касабланка – Дакар. Через ненадiйнiсть тогочасних моторiв Мермоз зазнав аварii i потрапив у руки до маврiв. Вони вагались, чи варто його вбивати, протримали пiвмiсяця в полонi, а тодi вiдпустили за викуп. І Мермоз знову лiтав з поштою над тими самими територiями.

А вiдколи вiдкрилося повiтряне сполучення з Америкою, Мермоз i тут не пас заднiх. Йому доручили розвiдати вiдрiзок траси вiд Буенос-Айреса до Сантьяго i, слiдом за повiтряним мостом над Сахарою, перекинути мiст через Анди. Йому дали лiтак зi стелею у п’ять тисяч двiстi метрiв. А кряжi Кордильер подекуди сягають семи тисяч! І Мермоз вирушив на пошуки лазiвок мiж горами. Пiсля пiскiв, узявся до бескидiв, до нацiлених у в небо шпилiв, що стоять у снiгових шарфах на скрiзному вiтрi, до передгрозовоi iмли, що притлумлюе все навкруги, до повiтряних вирiв мiж двох кам’яних стiн, що викликають пiлота на ножову дуель. Мермоз вступив у ту бiйку, не знаючи ворога, не знаючи своi шансiв вийти з такоi сутички живим. Мермоз прокладав путь iншим.

Врештi-решт, за черговоi «спроби», вiн опинивсь у полонi Андiв.

Вiн змушений був приземлитись на майданчик iз прямовисними стiнами на висотi чотирьох тисяч метрiв. Двi доби вони з механiком марно намагались викараскатися з пастки. Вiдтак, вони зважились випробувати останнiй шанс. Розiгнали лiтак у напрямi безоднi; вiн рiзко пiдскочив зо два рази на нерiвнiй поверхнi i з краю майданчика ухнув у провалля. Вже у падiннi, лiтак набрав швидкiсть i почав слухатись керма. Мермоз вирiвняв машину перед кам’яним бар’ером i зумiв перескочити його; але таки зачепив вершечок гребеня. Протримавшись у повiтрi близько семи хвилин, вiн знову зазнав аварii: з рурок радiатора, що лопнули вiд морозу ще вночi, текла вода. І тут пiд ним, наче обiцяна земля, розгорнулась чилiйська рiвнина.

Назавтра вiн почав усе знову.

Освоiвши Анди i досконально розробивши технiку перельоту, Мермоз передав цю частину маршруту своему товаришевi Гiйоме, а сам узявся до освоення ночi.

Тодi аеродроми у нас не освiтлювались, тож, коли Мермоз приземлявся темноi ночi, йому свiтили трьома слабенькими бензиновими смолоскипами.

Вiн упорався з завданням i вiдкрив шлях iншим.

Коли нiч було приборкано, Мермоз узявся до океану. Ще 1931 року вiн уперше доставив пошту з Тулузи до Буенос-Айреса за чотири доби. На зворотному шляху у нього вийшов з ладу мастилопровiд, i вiн сiв просто на бурхливi води Атлантики. Якийсь корабель врятував i його, i пошту, i екiпаж.

Отак Мермоз пiдкоряв пiски i гори, нiч i море. Неодноразово пiски i гори, нiч i море поглинали його. Але вiн повертався, щоб знову вирушити в путь.

Вiн так працював рокiв з дванадцять, аж ось вкотре вже пролiтаючи над Пiвденною Атлантикою, вiн коротко повiдомив, що вимикае правий мотор. Тодi запала мовчанка.

Повiдомлення не видалося тривожним, та коли мовчанка затягнулася понад десять хвилин, усi радисти авiалiнii, вiд Парижа до Буенос-Айреса, стали на цiлодобове чергування. Бо, якщо в повсякденному життi запiзнення на десять хвилин – то дрiбниця, то в поштовiй авiацii десять хвилин сповненi грiзного сенсу. В цьому провалi ховаеться невiдома подiя. Неiстотна чи трагiчна, вона вже сталась. Доля винесла свiй вирок, причому – остаточний: можливо, жорстока змусила екiпаж до приводнення, а можливо, вщент розбила лiтак. Але тим, хто очiкуе, вирок не оголошено.

Кому з нас невiдома ця надiя, дедалi хисткiша, ця мовчанка, ця хвилина, обтяжлива, як смертельна хвороба? Спершу ми тiшили себе надiею, але, по кiлькох годинах, вона стала втрачати сенс. Треба було усвiдомити, що нашi товаришi не повернуться, що вони спочивають у Пiвденнiй Атлантицi, небо над якою вони так часто краяли. Мермоз, безперечно, залишив по собi результати великоi роботи, заснувши на своему полi, як засинае жнець, мiцно зв’язавши останнiй снiп.

Коли отак гине товариш, його смерть сприймаеться, як природна складова нашоi професii, либонь, вразила б глибше, якби вiн помер в якийсь iнший спосiб. Звiсно, тепер вiн далеко, вiн перемiнив свiй останнiй аеродром, але нам його не бракуе так гостро, як могло б нам бракувати хлiба щоденного.

Насправдi ми звикли до тривалих очiкувань. Товаришi, навiть працюючи на однiй лiнii, розкиданi по цiлому свiтi, вiд Парижа у Францii до Сантьяго в Чилi, роз’еднанi, як охоронцi на чатах, якi не можуть бодай словом обмiнятись. Тiльки випадок iнодi зводить докупи, там чи там, членiв великоi льотноi родини. Навколо столу, за вечерею, у Касабланцi, в Дакарi чи Буенос-Айресi, вiдновлюеться розмова, перервана кiлька рокiв тому, i приятелi згадують минуле. А тодi, знову розлука. Земля водночас i пустельна, i багата. Багата на таемнi, прихованi сади приязнi, до яких нелегко бувае потрапити, але до яких – не сьогоднi, то завтра – нас неодмiнно приводить наша професiя. Нехай життя вiдривае нас вiд товаришiв i не дозволяе нам багато про них думати, та, однаково, десь вони е – невiдомо, де саме – вони е, мовчазнi й забутi, але завжди такi вiрнi! І якщо нашi дороги сходяться, вони щиро радiють, весело штурхаючи нас у плече! А чекати, ясна рiч, нам не звикати…

Та ж, рано чи пiзно, дiзнаешся, що на дзвiнкий смiх одного з товаришiв чекати не випадае, що цей таемний сад замкнено назавжди. Отодi настае правдива жалоба, в якiй не стiльки розпуки, скiльки гiркоти.

Нiхто i нiщо, насправдi, не заступить загиблого товариша. Старих друзiв не набувають на власний розсуд. Немае скарбу, цiннiшого за спiльнi спогади, спiльно пережитi важкi випробування, за суперечки i примирення, душевнi поривання. Така дружба не вiдбудовуеться. Саджаючи дуба, наiвно мрiяти, що незабаром сидiтимеш пiд ним у затiнку.

Таке влаштоване життя. Спершу ми багатшаемо, бо роками саджали дерева, але згодом невблаганний час починае викорчовувати нашi насадження. Одна по однiй зникають тiнi вiд могутнiх дубiв, вiдходять нашi приятелi. І до жалоби за ними додаеться жаль з власного старiння.

Цього навчили нас Мермоз та iншi нашi товаришi. Велич професii, передовсiм, полягае, можливо, в тому, що вона еднае людей: немае у свiтi нiчого розкiшнiшого за мiжлюдськi стосунки.

Працюючи лише задля матерiального достатку, ми самi собi муруемо в’язницю. Ми замикаемо себе на самотинне ув’язнення, разом зi своiми статками, що е тiльки порохом, задля якого не варто жити.

Я вiдшукую серед своiх спогадiв найяскравiшi i в кiнцевому балансi маю такi щасливi години, якi не спромiгся б набути за жоднi багатства. За грошi не купиш дружбу Мермоза, товариша, з яким навiки зв’язали нас спiльно пережитi випробування.

За грошi не купиш цей нiчний полiт серед сотень тисяч зiрок, цей одвiчний спокiй, це кiлькагодинне вiдчуття, що ти пан над панами.

За грошi не купиш нове обличчя свiту, що вiдкриваеться тобi по важкому перельотi: цi дерева, квiти, жiнки, усмiшки, оновленi свiжими барвами, суголосний хор дрiбничок, якими обдаровуе нас життя на зорi.

Також за грошi не купиш ту нiч незгоди, яка зараз пригадалась менi.

Ми, три екiпажi компанii Аеропосталь, застрягли надвечiр на узбережжi Рiо-де-Оро. Мого товариша Рiгеля затримала проблема з кермом; другий товариш, Бурга сiв, щоб забрати екiпаж Рiгеля, однак його лiтак теж прикувало до землi незначне пошкодження. Нарештi, коли вже споночiло, коло них приземлився я, щоб допомогти з ремонтом. Ми вирiшили дочекатися ранку, щоб разом полагодити лiтак Бурга.

Рiк тому на цьому ж таки мiсцi зазнали аварii нашi товаришi Гурп та Ерабль, i iх забили бунтiвнi кочiвники. Ми знали, що й нинi iхнiй загiн у триста рушниць отаборився десь пiд Бохадором. Імовiрно, вони помiтили, як сiдали нашi трое лiтакiв, i, в такому разi, ця нiч могла стати для нас останньою.

Тому ми вiдповiдно приготувались. Витягли з вантажних кабiн п’ять чи шiсть товарних ящикiв, i, спорожнивши iх, розташували iх колом, а всерединi кожноi, мов у вартiвнi, запалили по свiчцi, сяк-так захищенiй од вiтру. Посеред голоi пустелi, просто на шкаралупi планети, самотнi, як у прадавнi часи, ми звели людське поселення.

Зiбравшись на головному майданi нашого поселення, на пiщаному клаптi, освiтленому тремтливим сяйвом свiчечок, ми чекали. Чекали на свiтанок, що мав нас урятувати, або на маврiв. Не знаю чому, але та нiч мала якийсь рiздвяний присмак. Ми дiлилися спогадами, жартували, спiвали.

Ми тiшилися з того особливого пiднесення, яке бувае на гарно пiдготованому святi. Хоча, насправдi, ми геть нiчого не мали. Лиш вiтер, пiски та зiрки. Суворий побут у дусi трапiстiв[1 - Трапiсти – чернечий орден, заснований 1663 року племiнником славетного кардинала Ришелье. Трапiсти мають один iз найбiльш суворих монаших статутiв у Католицькiй Церквi. Вони зберiгають постiйну мовчанку, харчуються самою рослинною iжею, сплять у трунах, не роздягаючись. Їхнiм гаслом е слова Memento more – «пам’ятай про смерть» (тут i далi прим. пер.).]. А однак, навколо цього скупо освiтленого обруса, кiлька людей, що не мали нiчого, крiм спогадiв, дiлилися незримими багатствами.

Нарештi ми зустрiлись. Отак люди бредуть тривалий час плiч-о-плiч, вiдгородившись одне вiд одного мовчанкою або обмiнюючись незначущими словами. Аж ось час небезпеки. І тодi люди одне одному пiдпора. Виявляеться, ми е однiею спiльнотою. Вiдкриваючи цю еднiсть, ми розширюемо свою свiдомiсть. Ми широко всмiхаемося одне до одного. Так випущений на волю в’язень зачаровуеться морським безкраем.


2

Гiйоме, я скажу про тебе кiлька слiв. Не хвилюйся, я не примушу тебе червонiти, голосно вихваляючи твою вiдвагу та професiйну майстернiсть. Не заради цього я хочу розповiсти про найдивовижнiшу з твоiх пригод.

Є така людська чеснота, якiй iще не знайшли iменi. Можливо, «поважнiсть», але цього слова не досить. Бо ж з цiею чеснотою поеднуеться також усмiхнена i весела вдача. Ця чеснота, властива зокрема й теслi, який, наче з рiвнею, пораеться з оцупком дерева: обмацуе його, вимiрюе i, без жодноi зарозумiлостi, береться до роботи.

Якось я прочитав захоплену розповiдь про твою пригоду, Гiйоме, i давно хочу поквитатися з тим викривленням твоеi постатi. Тебе вивели якимось зухвалим, «гаврошем», так нiби мужнiсть полягае в тому, щоб принизитися до школярського скализубства у час небезпеки чи перед лицем смертi! Вони тебе не знали, Гiйоме. Ти не мав потреби брати суперника на глузи перед боем. Коли збираеться на бурю, ти кажеш: «Наближаеться буря». Ти приймаеш загрозу, бо ти ii гiдний.

Я винен тобi, Гiйоме, цi свiдчення з моеi пам’ятi.

Тiеi зими, вилетiвши в рейс через Анди, ти пропав на п’ятдесят годин. Повернувшись iз глибин Патагонii, я прилучився в Мендосi до пiлота Деле. П’ять днiв поспiль ми марно кружляли над гiрським хаосом. Наших двох лiтакiв будо вочевидь недостатньо для пошукiв. Здавалося, навiть сотня ескадрилей за сто рокiв не обстежить безкрае згромадження гiр iз шпилями, що випинаються на сiм тисяч метрiв. Ми вже, були, зневiрились. Навiть мiсцевi контрабандисти, «бандiдос», за п’ять франкiв ладнi на будь-який ризик чи злочин, вiдмовились вести рятувальнi загони у тi гори. «Нам свое життя дорожче, – казали вони. – Взимку Анди людину живцем не випустять». Коли ми з Деле повертались до Сантьяго, чилiйськi службовцi теж радили нам зректися пошукiв: «Нинi зима. Якщо ваш товариш i не розбився насмерть, вiн замерз уночi. Там, у горах, нiчний мороз перетворюе людину на уламок криги». І коли, потiм, я знову никав серед велетенських мурiв i веж Андiв, менi здавалося я вже не тебе шукаю, а твое тiло у нiмотi снiгового храму.

Нарештi, коли на сьомий день я снiдав мiж двома вильотами в мендоському ресторанi, хтось раптом розчахнув дверi й вигукнув… ох!.. лiченi два слова:

– Гiйоме… живий!

І всi, хто там був, мiж собою незнайомi, цiлувались на радощах.

За десять хвилин я пiднявся в повiтря, взявши на борт двох механiкiв – Лефевра й Абрi. А за сорок хвилин я приземлився на шляху, угадавши, не знати як, машину, що везла тебе кудись у бiк Сан-Рафаеля. Славна то була зустрiч: ми всi плакали, ми душили тебе в обiймах: ти живий, ти воскрес, сам сотворив це диво! Отодi ти висловився, i то була твоя перша фраза, слова сповненi прекрасноi людськоi гордостi:

– Те, що я зумiв, присягаюсь тобi, жоднiй скотинi було б не до снаги.

Згодом ти розповiв нам, як усе сталося.

Впродовж двох дiб вiхола заповнила весь простiр снiгом, вкривши чилiйськi схили Андiв заметами у п’ять метрiв завтовшки, i пiлоти американськоi компанii Пан-Ейр повернули назад. А ти таки вилетiв, щоб знайти яку продуховину в небi. Ти ii знайшов трохи далi на пiвдень, ту пастку: там хмаровиння стояло на висотi до шести тисяч метрiв, а над ним бовванiли лише окремi шпилi. Ти пiднявся до шести з половиною тисяч i взяв курс на Аргентину.

Нисхiднi повiтрянi потоки iнодi викликають у пiлота чудне вiдчуття нездужання. Мотор працюе, а лiтак однаково провалюеться. Пiлот ставить лiтак диба, щоб знову набрати висоти, а лiтак втрачае швидкiсть i силу, i знов провалюеться. Боячись пiднести машину надто круто, пiлот попускае важiль, дае повiтрянiй течii вiднести лiтак вбiк, пiд захист якогось кряжа, що править вiтровi за трамплiн, i знову лiтак провалюеться. Здаеться, небо на тебе падае. Здаеться, тебе затягуе у всесвiтню катастрофу. Нема де сховатись. Марно намагаешся повернути назад, туди, де нещодавно повiтря тримало лiтак, як надiйна пiдпора. Але нинi вже нема на що обпертися. Усе розсипаеться, i лiтак ковзае додолу, тимчасом як назустрiч поволi суне хмара, що сповивае i поглинае тебе.

– Я вже потрапив у пастку, – розповiдав ти, – але не одразу це усвiдомив. Трапляються нисхiднi течii пiд хмарами, якi видаються нерухомими тiльки тому, що вони мiняються i перешиковуються на тому самому рiвнi, на якому ти летиш. У горах кояться чудернацькi речi… А якi ж хмари!..

– Зненацька лiтак труснуло, i я випустив штурвал, вчепившись у сидiння, щоб мене не викинуло з кабiни. Трусило так, що паси вп’ялись менi в плечi i замало лопнули. На додачу скло залiпило снiгом, прилади вже не показували горизонту, i я покотився з шести тисяч метрiв до трьох з половиною тисяч.

З висоти трьох з половиною тисяч метрiв я побачив пiд собою чорну площину, що менi дозволило вирiвняти лiтак. Я упiзнав те гiрське озеро – Лагуна Дiаманте. Я знав, що озеро залягае в глибокiй вирвi, збоку вiд якоi височiе на шiсть тисяч дев’ятсот метрiв вулкан Маiпу. А попри те, що я й виборсався з хмар, мене заслiплювала хурделиця, i я не мiг залишити оте озеро, не розбившись об кам’янi мури вирви. Тому я кружляв над озером на висотi тридцяти метрiв, доки вистачало пального. Двi години я крутився, як гарцiвник на аренi. Потiм сiв i капотував[2 - «Капотування» або «капотаж» (яв.) – аварiйна ситуацiя, коли – на зльотi чи пiд час посадки – лiтак перекидаеться через нiс, на «спину».]. Коли викараскався з кабiни, буря звалила мене з нiг. Звiвся на ноги, i мене знову звалило. Я змушений був пролiзти пiд кабiну, i окопатися в снiгу. Обклався з усiх бокiв мiшками з поштою i так просидiв двi доби.

Пiсля чого буря вщухла, i я рушив. Я йшов п’ять днiв i чотири ночi.

Але що залишилось вiд тебе, Гiйоме! Ми побачили тебе живим i цiлим, але геть висхлим, закостенiлим, скоцюрбленим, як стара баба! Того самого вечора я доставив тебе лiтаком до Мендоси, де тебе нiжним бальзамом огорнули бiлi простирадла. Але вони не зцiлили тебе. Ти не мiг заснути, i знай, крутився, i не знаходив мiсця своему змученому тiлу. Воно не забуло нi скель, нi снiгiв. Вони затаврували тебе. Я дивився на твое почорнiле i спухле обличчя, схоже на переспiлий побитий плiд. Ти був страшний i жалюгiдний, i дивовижнi iнструменти твоеi працi, твоi руки, здерев’янiли. А коли ти сiдав на краечок лiжка, щоб вiльнiше було дихати, вiдмороженi ноги звисали мертвим тягарем. Ти все ще не закiнчив своеi путi, ти задихався, i, припавши до подушки, не знаходив спокою, процесiя настирливих привидiв, яку ти марно силувався вiдiгнати, роiлася у твоiй головi. Вони не давали тобi спокою. І ти вдвадцяте ставав до бою з поваленим i воскреслим з попелу ворогом.

Я напував тебе цiлющими настоями.

– Пий, старий друже!

– Знаеш… Що найбiльше мене вразило, то це…

Боксер-переможець, сам нещадно побитий, ти заново переживав свою незвичайну пригоду. Ти виповiдав ii уривками, i звiльнявся. І менi ввижалося, як ти йдеш у сорокаградусний мороз, долаючи перевали на висотi чотирьох з половиною тисяч метрiв, не маючи нi льодоруба, нi линви, нi харчiв, як проповзаеш над урвищами, обдираючи в кров ступнi, колiна, долонi. Потроху втрачаючи i кров, i силу, i тяму, ти все одно, з упертiстю мурахи, продираешся вперед; обминаеш перешкоди, пiдводишся пiсля падiнь i видираешся на стромовини, але не даеш собi бодай короткого спочинку, знаючи, що, коли ляжеш у снiгову постiль, то вже не прокинешся.

Навпаки, пiдсковзнувшись, ти мав негайно пiдхопитись, щоб не заклякнути на камiнь. Холод сковував тебе, i варто було, впавши, трохи забаритися, звести вiддих, i вже тiльки неймовiрним зусиллям. Але ти опирався спокусi. Ти менi пояснив:

– У снiгу втрачаеш вiдчуття самозбереження. По двох, трьох, чотирьох днях переходу тiльки й хочеться, що спати. Я хотiв. Та я собi казав: «Моя дружина, якщо вiрить, що я живий, вона також вiрить, що я йду. Моi товаришi вiрять, що я йду. Вони всi вiрять у мене. Я мерзотником буду, якщо спинюсь».

І ти йшов, i кiнчиком кишенькового ножа щодень бiльше надрiзав черевики, в яких не вмiщались твоi обмороженi набряклi ноги.

Ти зiзнався менi в дивнiй речi:

– Розумiеш, уже з другого дня найважчою справою стало нi про що не думати. Надто менi було зле, i становище мое було надто безнадiйне. А щоб не забракло мужностi йти далi, думати про це не слiд було. На лихо, мозок не слухався мене, i працював, як турбiна. Але менi вистачало волi на те, щоб керувати уявою. Я обирав для неi якийсь фiльм або книжку. І нараз фiльм або книжка стрiмко розгортались передi мною. А тодi щось звiдти повертало моi думки до дiйсностi. Неминуче. Тодi я пiдкидав своiй уявi iншi спогади…

Одного разу, однак, заточившись на слизькому, ти впав ницьма у снiг i бiльше не захотiв пiдводитись. Як боксер, що, раптово позбувшись будь-якоi бойовоi пристрастi, ти байдуже слухав, як, одна по однiй, десь далеко, в чужому свiтi, падають секунди – до останньоi, безповоротноi.

– Я зробив усе, що мiг, а тепер надii не залишилось. То навiщо й далi так уперто мучити себе? Достатньо заплющити очi, i в свiтi запануе спокiй. Зникне все царство проваль, криги та снiгiв. Щойно склепив повiки, мов чаром, зникають усi удари, спотикання, бiль у м’язах, палючий мороз i весь життевий тягар, що мусив перти, як той вiл, запряжений у важкого воза. Уже ти скуштував цього холоду, що отрутою розливаеться по всьому тiлу, нiби морфiй, сповнюючи тебе блаженством. Життя набiгло тобi до серця. Щось нiжне i коштовне скупчилося всерединi тебе. Притомнiсть поволi залишала вiддаленiшi областi тiла, i вони, досi мордованi нелюдськими стражданнями, байдужiли до холоду, наче мармур.

Навiть сумлiння примовкло. Нашi поклики бiльше не досягали тебе, чи, радше, долинали у напiвснi. І у напiвснi ти вiдгукувався, простуючи легкою радiсною ходою, i перед тобою невимушено розгортались просторi рiвнини. Як вiльно ковзав свiтом, що вiн став лагiдним до тебе! А ти, Гiйоме, своею чергою, поскупився пустити нас у той свiт.

У глибинах твоеi свiдомостi ворухнулись докори сумлiння. У твоi марення вступила твереза думка.

– Я подумав про свою дружину. Мiй страховий полiс убереже ii вiд злиднiв. Так, але страхування…

У випадку зникнення застрахованоi особи без вiстi, ii смерть офiцiйно визнають лише за чотири роки. Перед цiею суворою обставиною вiдступили всi марення. Ти лежиш крижем на снiговому схилi. З наближенням лiта твое тiло скотиться, разом зi сльотою, в одну з тисяч антських розпадин. Ти це знав. Але знав також, що за п’ятдесят крокiв перед тобою стримить скеля.

– Я подумав, якщо я пiдведусь, то, може, дiстанусь ii. І, якщо притулюсь до скелi, то влiтку мое тiло знайдуть.

А звiвшись на ноги, ти йшов iще двi ночi й три днi.

– З багатьох ознак я здогадувався про близький кiнець. Ось, наприклад: приблизно кожнi двi години я змушений був зупинятися, щоб iще трохи розрiзати черевики, або ж просто розтерти снiгом спухлi ноги чи дати перепочинок серцю. Але в останнi днi я почав втрачати пам’ять. Уже доволi далеко вiдiйшовши вiд мiсця зупинки, похоплювався, бо щоразу щось там забував. Спершу я забув рукавичку, а це не жарт у такий мороз. Поклав, був, ii коло себе, а йдучи, не забрав. Тодi забув годинник. Потiм кишеньковий ножик. Потiм компас. З кожною зупинкою я бiднiшав на якусь рiч…

Рятунок у тiм, щоб зробити перший крок. Іще один крок. Щоразу все починаеться з першого кроку…

«Те, що я зумiв, присягаюсь тобi, жоднiй скотинi було б не до снаги». Знову менi спадае на пам’ять ця фраза, шляхетнiшоi за яку я нiколи не чув – фраза, що пiдносить i звеличуе людину, визначае iстинну iерархiю. Нарештi ти засинав, твоя свiдомiсть вимикалась, але з твоiм пробудженням i вона знову брала владу над знесиленим, понiвеченим, потовченим тiлом. Тiло е лише цобрим знаряддям, лише служником. І ти, Гiйоме, зумiв висловити також свою гордiсть з цього славного знаряддя:

– Без жодних харчiв, на третiй день походу… Ти можеш собi уявити, як виснажилось мое серце… Отож, видираючись стрiмчаком, просто над проваллям, я виколупував ямки в снiгу, щоб упиратися в них кулаками, аж раптом починаються перебоi в серцi. То завмре, то знову б’еться. І б’еться нерiвно. Вiдчуваю, як завмре на мить тривалiше, я зiрвуся в безодню. Я завмираю, дослухаюсь до серця. Нiколи, чуеш, нiколи в польотi я так не слухав усiм своiм еством до мотора, як у тi хвилини до власного серця. Я казав йому: «Ну ж бо, iще одне зусилля! Постарайся битися знову…» Але то серце вищого гатунку! Повагаеться трохи, i знов до роботи – нарештi засинав, важко дихаючи. А я, сидячи при твоему узголiв’i, думав: якщо заговорити з Гiйоме про мужнiсть, вiн тiльки стене плечима. Але нечесно було б також вихваляти його скромнiсть. Вiн ставить себе вище цiеi пересiчноi чесноти. Вiн стене плечима, тому що достатньо мудрий. Вiн знае, що втягнутi у вир подiй люди уже не бояться. Людей лякае тiльки невiдомiсть. Та коли стикаешся з нею, воно перестае бути невiдомiстю. Надто, коли зустрiчаеш ii отак спокiйно i статечно. Мужнiсть Гiйоме е передусiм виявом його щиростi.

Та головна його чеснота не в тому. Його велич полягае в усвiдомленнi власноi вiдповiдальностi. Вiдповiдальностi за самого себе, за пошту, за товаришiв, що вiрять у його повернення. У своiх руках вiн тримае iхне горе чи радiсть. Вiдповiдальностi за все нове, що зводиться там, долi, серед живих, у твореннi чого вiн мае брати участь. Вiдповiдальностi за долю людства, в масштабi його працi.

Вiн належить до широких душ, якi, мов гаi, вкривають собою широкi простори. Бути людиною саме й означае бути вiдповiдальним. Вiдчувати сором за вбогiсть, що, начебто, iснуе не з твоеi вини. Пишатися перемогою, здобутою товаришами. І, кладучи свiй камiнь, усвiдомлювати, що це внесок у розбудову свiту.

Таких людей помилково ставлять на одну дошку з тореадорами або гравцями. Славлять iхню зневагу до смертi. До бiса ту зневагу до смертi. Якщо корiння ii не в усвiдомленнi вiдповiдальностi, вона е прикмета убогих духом або надмiру запальних перволiткiв. Я знав одного юного самогубця. Не вiдаю, яке нещасливе кохання змусило його старанно увiгнати кулю собi в серце. Не знаю, який лiтературний взiрець вiн наслiдував, надiвши для того бiлi рукавички, але пам’ятаю, що в тому позiрному драматизмi я вiдчув не шляхетнiсть, а убозтво. За приемними рисами обличчя, в тому людському черепi не було нiчого, геть нiчого. Хiба що образ якоiсь дурненькоi дiвчини, яких на свiтi не бракуе.

На згадку про той безглуздий випадок я подумав про iншу смерть, справдi гiдну людини. То був садiвник, що казав менi:

– Знаете… iнодi я добряче упрiваю, перекопуючи землю. Гостець викручуе суглоби, i я клену це свое рабство на всi заставки. А зараз понад усе хотiв би я порати землю. Якою гарною видаеться менi робота коло землi! Яка це воля несказанна! А потiм, хто обрiзатиме моi дерева?

Вiн залишав по собi розпушену землю. Розпушену планету. Вiн був спорiднений з усiма ланами i садами, з усiма деревами нашоi землi. Ось хто був великодушним, щедрим газдою. Ось хто, подiбно до Гiйоме, був мужнiм чоловiком, коли змагався зi смертю в iм’я Творення.




Роздiл ІІІ

Лiтак


Не в тiм рiч, Гiйоме, що професiя змушуе тебе вдень i вночi стежити за приладами, вирiвнювати лiтак за гiроскопами, вслухатися в подих моторiв, спиратися на п’ятнадцять тонн металу. Зрештою, завдання, що стають перед тобою, стосуються саме людей, i ти цiлковито в цьому приеднуешся до шляхетних верховинцiв. Як той поет, ти вмiеш вiдчути наближення свiтанку. Занурений у безодню важкоi ночi, не раз ти прагнув, щоб там, далеко на сходi, спалахнув над чорною землею блiдий зблиск, перший зблиск вранiшньоi зорi. Тепло того дивовижного джерела, траплялось, повертало тебе до життя, коли ти вже лаштувався померти.

Звичка до застосування найскладнiших iнструментiв не зробила з тебе черствого технiка. Менi здаеться, наш технiчний прогрес надмiру лякае тих, хто не бачить рiзницi мiж метою i засобом. Звiсно, життя, покладене на досягнення суто матерiального добробуту, дае набутки, не вартi того життя. Але машина не е метою. Лiтак не е метою – вiн тiльки знаряддя. Знаряддя так само, як плуг.

Якщо нам здаеться, буцiмто машина занапащае людину, це, можливо, пов’язано з браком нагоди поглянути збоку на результати надто стрiмких змiн у нашому життi. Що таке сто рокiв iсторii машин проти двохсот тисяч рокiв iсторii людства? Ми заледве починаемо звикати до шахт i електростанцiй у нашому ландшафтi. Нам непросто обжити цей новий дiм, що ми його навiть ще не вибудували. Довкола нас усе так швидко змiнилось: взаемини людей, умови працi, звичаi. Навiть наша психологiя зрушена аж до найпотаемнiших пiдвалин. Поняття розлуки, вiдсутностi, вiдстанi, повернення не вiдповiдають тому сенсу, який ранiше вкладали у вiдповiднi слова. Щоб охопити думкою свiт сьогоднiшнiй, ми вдаемося до словника, складеного для свiту вчорашнього. І нам видаеться, нiбито минувшина бiльш суголосна нашiй природi лише тому, що лiпше вiдповiдае нашiй мовi.

Кожний черговий крок поступу заводив щораз далi вiд навичок, заледве набутих, i ми подiбнi емiгрантам, якi покинули свою вiтчизну перше, нiж устигли ii як слiд вибудувати.

Всi ми юнi дикуни, якi досi втiшаються зi своiх нових цяцьок. Принаймнi, нашi авiацiйнi перегони iншого сенсу не мають. Отой лiтае вище за решту, швидше за всiх. Ми забуваемо, навiщо посилали його в полiт. На якийсь час полiт, як такий, стае важливiшим за його мету. Так трапляеться завжди. Для колонiзатора, що створюе iмперiю, сенсом життя е завойовування. Вояк зневажае колонiста. Але хiба не заради того вiн сам воював, щоб на пiдбитих землях осiв колонiст? В захватi вiд успiхiв прогресу ми поставили людину на слугування йому – прокладати залiзницi, будувати заводи, пробивати свердловини. Ми наче забули, що все те зводилось саме на службу людинi. У добу завоювань ми мiркували, як вояки. А нинi настав час колонiстiв. Треба вдмухнути життя в новий дiм, який iще не мае власного обличчя. Для одних iстина полягала в будiвництвi, для iнших – у заселеннi.

Безперечно, дiм наш потроху стане справжнiм людським житлом. Навiть машина, стаючи досконалiшою, виконуе свою роботу дедалi бiльш буденно. Здаеться, всi виробничi зусилля людини, всi ii розрахунки, всi безсоннi ночi над кресленням виявляються лише в зовнiшнiй простотi. Здаеться, потрiбен був досвiд багатьох поколiнь, щоб вдосконалити форму колони, щоб кiль корабля чи фюзеляж лiтака, аж вони набули, нарештi, iдеальноi чистоти лiнii грудей або рамена. Здаеться, нiби праця iнженерiв, креслярiв, конструкторiв зводиться до того, щоб шлiфувати й згладжувати, полегшувати й спрощувати вузли, урiвноважувати крило так, щоб воно не привертало уваги – це вже не припасоване до фюзеляжу крило, а якась довершена форма, що природно розвинулася з бруньки, таемнича гармонiйна еднiсть, подiбна до поеми. Здаеться, довершеностi досягають не тодi, коли нема чого додати, але коли вже нема чого вiдняти. Наприкiнцi розвитку машина стае непомiтною.

Винахiд, доведений до найвищоi досконалостi, межуе з вiдсутнiстю винаходу. У найпростiшого знаряддя працi мало-помалу зникали наочнi ознаки механiзму, i у нас в руках опинялася рiч, нiби створена самою природою, наче ота галька, обточена морем. Так само, застосовуючи машину, поступово забуваеш про неi.

Спершу ми брались до неi, як до складного заводу. А сьогоднi вже забули, що в нiй працюе мотор. Вiн функцiонуе, як серце, до биття якого ми не дослухаемося. Знаряддя вже не поглинае всiеi нашоi уваги. За знаряддям i через нього ми знову знаходимо ту саму одвiчну природу, вiдому садiвникам, мореплавцям i поетам.

У польотi пiлот мае справу з водою i з повiтрям. Коли запущено мотори, коли гiдроплан розбiгаеться морем, гондола його озиваеться на удари хвиль, наче гонг, i людина уловлюе роботу машини через вiжки. Пiлот щосекунди вiдчувае, як машина набирае швидкостi, i як зростае ii потуга. Вiн вiдчувае, як п’ятнадцятитонне громаддя набирае тiеi сила, що дозволить йому злетiти. Вiн стискуе кермо, i ця сила, нiби дар, переливаеться йому в долонi. Цей дар дае йому владу над металом, i машина слухняно виконуе його волю. Нарештi його влада над машиною стае цiлковитою, – тодi легким, ледь помiтним рухом, нiби знiмаючи з гiлки стиглий плiд, пiлот вiдривае машину вiд поверхнi води i утверджуе ii в повiтрi.




Роздiл IV

Лiтак i планета



1

Лiтак, безперечно, е машиною, але й яким iнструментом аналiзу! Цей iнструмент вiдкрив нам iстинне лице землi. Шляхи, насправдi, столiттями нас дурили. Ми були в становищi тiеi царицi, що забажала вiдвiдати своiх пiдданцiв i з’ясувати, чи вони задоволенi з ii врядування. Щоб напустити iй туману в очi, лукавi царедворцi розставили уздовж царського шляху життерадiснi декорацii i найняли статистiв, щоб перед ними танцювали. Окрiм тiеi бутафорii, цариця нiчого не побачила в своему царствi i не дiзналася, що по численних селах люди конають з голоду i проклинають ii.

Ми так само просувалися звивистими дорогами. Вони обминають безплiднi грунти, скелi та пiски; вони служать потребам людини, бiжучи вiд джерела до джерела. Вони ведуть хлiбороба вiд стодоли до лану, приймають коло обори заспану худобу i вдосвiта виводять ii в люцерну. Вони з’еднують село з селом, – мешканцi обох сiл могли порiднитися однi з одними. А коли, навiть, якийсь шлях зважиться перетнути пустелю, то неодмiнно витиметься нею, повертаючи вiд оази до оази.

Отож, нас вводили в оману втiшною брехнею нескiнченнi закрути шляхiв, бо, дорогою нам, знай, траплялися зрошенi землi, фруктовi сади, буйнi луки, ми тривалий час тiшили себе причепуреним образом своеi в’язницi. Ми вiрили, що планета наша волога й лагiдна.

Але зiр наш зробився гострiшим, i ми зробили жорстоке вiдкриття. Лiтак дав нам змогу рухатися по прямiй. Вiдiрвавшись вiд землi, ми одразу покинули дороги, що повертають до водойм або хлiвiв i змiяться вiд мiста до мiста. Вiльнi вiд залежностi, вiд потреби в джерелах, ми одразу беремо курс просто на далеку мету. І тiльки тепер, з висоти простолiнiйного польоту, ми вiдкриваемо правдиву основу нашоi землi, пiдмурок iз скель, пiску й солi, що на ньому, подекуди, як мох серед руiн, квiтнуть острiвцi життя.

Отак ми стаемо фiзиками, бiологами, дослiджуючи паростки цивiлiзацiй, що де-не-де, по долинах, дивом дивним розкинулись парками, там, де дозволяють клiматичнi умови. Ми судимо про людину за ii мiсцем у Всесвiтi, дивлячись на неi через iлюмiнатор, наче в мiкроскоп. Ми перечитуемо свою iсторiю.


2

Пiлот, що спрямовуе свiй лiтак до Магеллановоi протоки, пролiтае трохи пiвденнiше вiд Рiо-Гальегоса над потоком вигаслоi лави. Двадцятиметровi завтовшки залишки давнього виверження придушують рiвнину. Далi вiн зустрiчае другий такий потiк, третiй, а потiм iдуть пагорби заввишки двiстi метрiв, i у кожному зяе свiй кратер. Жодноi подiбностi до гордого Везувiя: розташованi на тiй самiй рiвнинi роззявленi жерла гаубиць.

Але сьогоднi там пануе тиша. Дивним видаеться спокiй цiеi здибленоi землi, де колись, вивергаючи полум’я, тисячi вулканiв перегукуються ревiнням пiдземного органа. А нинi летиш над нiмою пустелею, оздобленою чорними льодовиками.

Однак далi давнiшi вулкани вже вбралися золотими лужками. Інодi в кратерi росте дерево, точнiсiнько, як та квiтка у старому вазонi. У свiтлi призахiдного сонця рiвнина скидаеться на розкiшний парк з пiдстриженою травою i лише злегка надимаеться навколо величезних роззявлених пащек. Бiжить наляканий заець, злiтае птах, життя заволодiло новою планетою, здобним тiстом землi, яким, зрештою, вкрилося небесне тiло.

Нарештi, трохи не долiтаючи до Пунта-Аренас, пiлот бачить, як сходять нанiвець останнi кратери. Рослиннiсть густо вкривае там пагорби вулканiв, скрадаючи всi вигини. Кожна щiлина заповнена цiею м’якою тканиною. Грунт рiвний, схили пологi, про iхне походження забуваеш. Трава стирае з горбiв похмурi знаки.

І ось найпiвденнiше мiсто Свiту, що повстало завдяки випадковiй купцi багна мiж первiсною вигаслою лавою i пiвденною кригою. Саме тут, коло чорних потокiв, особливо гостро вiдчуваеш, яким дивом е людина! Неймовiрна поява! Не знати, як i чому цей випадковий мандрiвний забрiв у наче навмисне приготованi сади, заселенi лише на короткий термiн, на одну геологiчну добу, один благословенний день у низцi непривiтних дiб.

Тихого вечора я приземлився у Пунта-Аренас! Прихиляюся спиною до колодязя i дивлюсь на дiвчат. У двох кроках вiд цих втiлень вроди iще гострiше вiдчуваеш таемницю людини. У свiтi, де все живе тяжiе до живого, де навiть квiти, хилячись пiд вiтром, змiшуються з iншими квiтами, де лебедевi знайомi всi лебедi, тiльки люди замуровуються у своiй самотi.

Який особистий простiр захищае мiж ними iхнiй внутрiшнiй свiт? Мрii дiвчини iзолюють ii вiд мене, – як менi подолати таку перешкоду? Що можна знати про дiвчину, яка неквапливо повертаеться додому, спустивши очi долу i всмiхаючись до себе, i вже сповнена вигадок i милих небилиць? З думок, зi слiв i з мовчання коханця вона могла створити цiле королiвство, поза яким для неi вiдтепер суцiльний свiт варварiв. Я знаю, вона нiби на iншiй планетi, бо замкнулась у своiй таемницi, у своiх звичках, у спiвочих вiдгомонах спогадiв. Народжена вчора вулканами, зеленими морiжками або солоною морською хвилею, вона уже напiвбожество.

Пунта-Аренас! Стою, прихилившись спиною до колодязя. Старенькi жiнки приходять сюди по воду; про iхню тяжку долю я здатен дiзнатися тiльки з iхнiх рухiв вiчних прислужниць. Упершись потилицею в мур, тихо плаче дитя; в моiй пам’ятi воно так i залишиться славним невтiшним дитям. Я чужинець. Я нiчого не знаю. Не маю доступу до iхнiх Імперiй.

На якому ж убогому тлi розгортаеться багатовида гра людськоi ворожнечi i приязнi, i радощiв! Звiдки люди черпають цей потяг до вiчностi, волею випадку кинутi на ледь вичахлу лаву, тим часом, як на них уже насуваеться нова загроза: пiски, снiги?

Їхня цивiлiзацiя е лише крихка позолота, яку в одну мить змие вулканiчна лава, морська хвиля, пiщана буря.

Вважають, це мiсто розкинулось на щедрiй землi з шаром родючого грунту не менш глибоким нiж на землях Босу[3 - Бос (фр. Beauce) – найродючiший сiльськогосподарський регiон Францii, на пiвденний захiд вiд Парижа, мiж рiчками Сеною та Луарою. Мiсце дii скандального (через нiбито надмiрний натуралiзм) роману «Земля» Емiля Золя.]. Усi забувають, що тут, так само як деiнде, життя – це розкiш, i немае на планетi мiсця, де земля пiд нашими ногами залягала б цостатньо глибоким шаром. Як на те, я знаю ставок за десять кiлометрiв вiд Пунта-Аренас, який наочно це демонструе. Облямований покрученими деревцями i присадкуватими будиночками, непоказний, як калюжа на фермерському подвiр’i, вiн, у незбагненний спосiб, мае припливи i вiдпливи. І вдень, i вночi його ритми скоряються геть iншим законам, нiж решта життя навколо нього, нiж очерети, що ростуть при березi, нiж дiти, що бавляться навколо. Його сонна гладiнь, единий ветхий човен на нiй – вони у владi мiсяця. Його темнi глибини вiдчувають порухи бурхливого океану. Навкруги, аж до Магеллановоi протоки, все дивним чином перетравлюеться пiд тонким покривалом трави й квiтiв. У калюжi зi сто метрiв завширшки, поблизу мiста, що розкинулось на, здавалось би, цiлком обжитiй землi людей, б’еться живчик моря.


3

Ми мешкаемо на мандрiвнiй планетi. Час вiд часу, завдяки лiтаковi, ми дiзнаемося що-небудь про ii минуле: зв’язок ставка з мiсяцем розкривае прихованi спорiдненостi, а я надибав також iншi ознаки.

Над далеким узбережжям Сахари, мiж Кап-Джубi та Сiснеро, пролiтаеш схожi на зрiзанi конуси узвишшя вiд кiлькох сотень крокiв до тридцяти кiлометрiв упоперек. Цiкаво, що заввишки всi вони по триста метрiв. Крiм того, вони однаково забарвленi, iхнi схили утворенi тими самими породами, мають однакову структуру. Наче колони, що, пiдносячись над пiсками, ще окреслюють тiнь давно поваленого храму, цi стовпи свiдчать про велетенське узвишшя, яке з’еднувало iх у давнi часи.

У першi роки повiтряноi лiнii мiж Касабланкою й Дакаром, нашi машини були ненадiйнi, i, коли ми зазнавали аварii або вилiтали на пошуки товаришiв, нам нерiдко випадало сiдати в нескорених районах. А щiльний вигляд пiскiв оманливий: тiльки й дивись, аби не загрузнути. Натомiсть, прадавнi солонцi, на вигляд твердi, як асфальт, що так лунко дзвенять пiд ногою, часто не витримують маси лiтака. Проламавши бiлий соляний панцир, шасi провалювались у чорне смердюче болото. Тому, коли мали вибiр, ми вiддавали перевагу гладенькiй поверхнi цих плато, якi не приховували жодноi пастки.

Запорукою тому був злежалий жорсткий гравiй, утворений покладами дрiбних черепашок. На поверхнi плато вони були цiлiшi, а далi вглиб – дедалi дрiбнiшими i згнiченими. У найдавнiших шарах, на сподi масиву, вони утворювали суцiльну вапнякову породу.

Отож, коли треба було рятувати з полону Рена й Сера, наших товаришiв, захоплених бунтiвними племенами, я доставив на одну з кам’яних терас мавра-перемовника, i, перш нiж полетiти, став разом з ним шукати, де б йому спуститись у долину. Але наша тераса звiдусiль уривалася фалдами, що, нiби кам’яне драпiрування, круто спадали в безодню. Зiйти просто не було де.

Але, хоча треба було летiти на пошуки придатнiшого майданчику, я там забарився. Я по-хлоп’ячому тiшився з того, що вiдчував пiд ногами землю, якою нiколи ще не ступали нi людина, нi звiр. Жоден мавр не взяв би приступом цiеi фортецi. Жоден европейський дослiдник тут iще не бував. Я мiряв кроками незайманий пiсок. Я перший пересипав з долонi у долоню, наче золотий пiсок, потрощенi на порох черепашки. Я перший порушив тут мовчання. На цiй полярнiй твердинi, що од вiку не зростила жодноi билинки, я, нiби занесена вiтром зернина, став тут першим свiдченням життя.

У небi вже сяяла зiрка, i я звiв на неi очi. Сотнi тисяч рокiв, цумав я, оця бiла гладiнь вiдкривалась лише перед небесними свiтилами. Незаплямована скатертина, розстелена пiд чистими небесами. Серце менi тьохнуло, нiби передчуттям незвичайного вiдкриття, коли, раптом, на тiй скатертинi, десь за тридцять крокiв вiд себе побачив чорний камiнець.

Я стояв на трьохсотметровому зложищi згнiчених черепашок. Суцiльний iх велетенський шар був наочним доказом того, що тут нема й не може бути жодного iншого камiння. А якщо навiть глибоко пiд землею сплять крем’яхи – продукт повiльних перетворень, що вiдбуваються в надрах планети, – яке диво могло винести одного з них на цю незайману поверхню? Менi калатало серце, коли я пiдiбрав свою знахiдку – твердий чорний камiнь, завбiльшки з кулак, важкий, як метал, i округлий, мов сльоза.

На розстелену пiд яблунею скатертину може впасти тiльки яблуко, а на скатертину, розстелену пiд зорями, може падати тiльки зоряний порох. Жоден метеорит нiколи не показував так наочно свого походження.

Я подумав, звiвши голову, це природно, що небесна яблуня зронила на землю своi плоди. Я знайду iх там, де вони впали, бо сотнi й тисячi рокiв нiщо не могло iх потурбувати. І не могли вони нi з чим перемiшатися в цьому вапняку. Я одразу рушив на пошуки, щоб перевiрити свое припущення.

Воно пiдтвердилось. Я пiдбирав камiнь по каменю, приблизно по одному на гектар. Усi вони мали вигляд застиглоi лави. Усi твердi, як чорнi дiаманти. І, наче супровiд моему пориванню, з висоти мого зоряного дощомiру, ця повiльна вогненна злива.


4

Але найдивовижнiше, що там, на округлiй спинi нашоi планети, мiж магнiтною лiнiею i зорями, е людський розум, у якому, мов у свiчадi, мiг вiдбитись цей вогненний дощ. Серед одвiчних нашарувань мiнералiв людськi думи – це диво. І ось менi пригадуеться одна дума…

Застрягнувши, в черговий раз, у безлюдних пiсках, я чекав на свiтанок. Схили барханiв, оберненi до мiсяця, сяяли золотом, а темнi обриси протилежних схилiв чiтко вирiзнялись на тлi неба. На цiй пустельнiй корабельнi мороку i мiсяця панували спокiй, наче у годину перерви на будiвництвi, i насторожена тиша пастки, i отам я заснув.

Прокинувшись, я побачив лише водойму нiчного неба, бо лежав на гребенi дюни, розкинувши руки, обличчям до цього зоряного городу. Іще не розумiв, якi то глибини, я вiдчував запаморочення, i не маючи за що б ухопитися – нi корiння дерев нi гiлок, нi карнизу – я падав, як норець у стрибку.

Але нi, я не падав. Вiд голови до п’ят я пригортався до землi. Враз заспокоений тим, я вiддавався землi усiею своею масою. Сила тяжiння здавалась менi всемогутньою, як любов.

Усiм тiлом я вiдчував, як земля пiдпирае мене, пiдтримуе, несе у безкраю нiч. Виявилося, що моя власна маса притискае мене до планети, як на крутому вiражi пiлота притискае до крiсла, i я тiшився цiею чудовою пiдпорою, мiцною i надiйною, i вгадував пiд собою вигин корпусу свого корабля.

Я так виразно вiдчував, як мене вiдносить у простiр, що нiтрохи не здивувався б, навiть почувши з надр земних жалiбнi нарiкання елементiв потурбованих незвичними зусиллями, – стогiн старого вiтрильника, якого немилосердно хилить набiк, гостре рипiння перевантаженоi баржi. Але у земних глибинах панувала тиша. Плечима я вiдчував силу тяжiння, ту саму, гармонiйну, незмiнну у вiках. Я невiддiльний вiд рiдноi землi, як галерник вiд моря: по смертi тiло його пiде на дно зi свинцевим тягарем.

Я розмiрковував про свою долю, загублений у пустелi, безборонний серед небезпек, серед пiскiв i зiрок, вiдрiзаний вiд магнiтних полюсiв свого життя нiмою тишею. Адже я знав, що для повернення до тих життевих полюсiв знадобляться довгi днi, тижнi й мiсяцi, якщо тiльки не розшукае мене якийсь лiтак, або не заб’ють уже завтра маври. Тут у мене нiчого не залишалось. Звичайний смертний, заблуканий серед пiскiв i зiрок, я знав, що маю тiльки едину розраду, здатнiсть дихати…

Натомiсть, менi гарно марилось.

Марення нахлинули нечутно, як води джерела, i спершу я не второпав, що за млость мене огорнула. То були голоси, не видива, а тiльки вiдчуття присутностi поряд когось близького, друга, якого я ось-ось упiзнаю. А потiм я зрозумiв, i, заплющивши очi, вiддався на волю пам’ятi.

То був якийсь парк, густо порослий чорними соснами й липами, i старий, милий серцю будинок. Байдуже, близький вiн чи далекий, байдуже, що вiн не може нi прихистити, нi зiгрiти мене, бо тут i зараз вiн тiльки марення: достатньо того, що вiн е, i образ його наповнюе собою мою нiч. Я вже не безiменне тiло, викинуте на берег; я орiентуюсь у своему снi, я хлопчик з цього будинку, моя пам’ять сповнена його запахами, прохолодою його передпокоiв, голосами, що його оживляли. Навiть кумкання жаб у калюжах долинало до мене. Менi вкрай потрiбнi були цi незлiченнi подробицi, щоб знов упiзнати себе, щоб збагнути, звiдки, з яких утрат повстало у мене в пустелi вiдчуття самотностi, збагнути сенс ii мовчання, утвореного з незлiченних мовчань, коли навiть жаби не подають нi звуку.

Нi, я вже не мiж пiсками i зiрками. Ця декорацiя бiльше не надае менi своiх холодних повiдомлень. І навiть вiдчуття вiчностi, як виявляеться, походило не вiд нього. Я знову бачу масивнi комоди старого дому. Знову бачу за iхнiми дверцятами височiли снiговi гори простирадл. Там зберiгався запас снiговоi прохолоди. Старенька служниця по-щурячи дрiботiла вiд комоду до комоду, невтомно перевiряла випрану бiлизну, згортала, розкладала, перелiчувала. «Ох, Господи, що ж це за лихо!» – вигукувала вона, зауваживши найменший гандж, бо таке загрожувало вiковiчностi дому. Вона мерщiй сiдала до лампи i, зуживаючи старечi очi, ревно церувала тi вiвтарнi покрови, тi трищогловi вiтрила, невтомна у своему служiннi чомусь бiльшому за неi самоi – чи то Боговi, чи кораблевi.

Ох! Я винен тобi бодай одну сторiнку. Повертаючись з перших своiх мандрiв, я завжди заставав тебе з голкою в пучках, щороку тобi прибувало зморщок i сивого волосся, а ти так само втопала до колiн у бiлих покровах, так само власними руками розправляла простирадла без брижей на наших лiжках i обруси без зморшки на наших столах, до свят кришталю й свiтла. Я приходив до комiрчини, сiдав навпроти тебе i намагався тебе схвилювати, вiдкрити тобi очi на широкий свiт, намагався спокусити тебе розповiдями про своi пригоди, про смертельнi небезпеки. А ти казала, що я нiтрохи не змiнився. Ще хлопчиком я завжди вертався додому в подертiй сорочцi – «Ох! Що ж це за лихо!» – i з подертими колiнами. А надвечiр приходив, щоб ти мене втiшала, як сьогоднi. Але ж, нi! Я вертаю вже не з далекого куточка парку, а з краю свiту, i приношу з собою терпкий дух безлюддя, подих пiщаних бур, слiпуче сяйво тропiчного мiсяця! Авжеж, казала ти менi, хлопцi завжди непосидючi; вони ламають собi руки й ноги, i вважають себе силачами. Але ж нi, нi! Якби ти знала, як далеко я зазирнув за межi нашого парку! Якби ти знала, який малий його затiнок! Його навiть не зауважиш на величезнiй планетi, серед пiскiв i скель, серед болiт i пралiсiв. А чи знаеш ти, що е краi, де люди при зустрiчi, замiсть привiтання, наставляють рушницю? Чи знаеш ти, якi е на свiтi пустелi? Там холодними ночами я спав просто неба, без лiжка, без простирадл…

– От дикун! – казала ти.

Попри всi моi намагання, вона залишалася непохитною у своiй вiрi, гiдноi церковного служки. І менi робилося прикро, що жалюгiдна доля робить ii слiпою i глухою…

Але тоi ночi, в Сахарi, беззахисний серед пiскiв i зiрок, я вiддав iй належне.

Не знаю, що зi мною коiться. Сила тяжiння прив’язуе мене до землi, тим часом, як у небi стiльки зiрок-магнiтiв. А iнше тяжiння повертае мене до самого себе. Я вiдчуваю свою власну масу, що притягае мене до багато чого! Моi марення реальнiшi за цi бархани, за мiсяць, за все, що мене оточуе. Ох! Не в тiм диво будинку, що вiн захищае нас i грiе, що його мури нашi. Диво в тiм, що вiн поволi передае нам запаси нiжностi. А вона утворюе в серцi таемничу глибу, з якоi, нiби джерела, зроджуються марення…

Сахаро моя, Сахаро, осьде й ти сниш, зачарована старою пряхою!




Роздiл V

Оаза


Я вже стiльки вам говорив про пустелю, що, перш нiж заговорити про неi знову, я хотiв би змалювати оазу. Картина, що стоiть зараз у мене перед очима, ховаеться не в Сахарi. Однак iще одне диво лiтака полягае в тому, що вiн миттю переносить вас у серце незнаного. Щойно ви, як учений-бiолог, незворушно розглядали в iлюмiнатор людський мурашник – мiста, що розкинулись на рiвнинi, i дороги, що вiд них розбiгаються навсiбiч, наче кровоноснi судини, живлячи iх соками ланiв. Та ось затремтiла стрiлка висотомiра, i гаi, що зливались у суцiльну зелену пляму вдалинi, стають цiлим свiтом. Ви вже бранець заростiв заснулого парку.

Вiддаленiсть мiряеться не вiдстанню. За огорожею саду iнодi ховаеться бiльше таемниць, нiж за Великим Китайським муром, а душа маленькоi дiвчинки iнодi захищена мовчанням надiйнiше, нiж оаза безкраiми пiсками Сахари.

Я розповiм про одну випадкову зупинку в далекому краi. Власне, це було пiд Конкордiею в Аргентинi, але могло статись де завгодно – свiт сповнений таемниць.

Я приземлився посеред поля, i гадки не маючи, що на мене чекае занурення в чарiвну казку. Мене зустрiло мирне подружжя на старенькому фордi, що аж нiяк не обiцяло нiчого виняткового.

– Влаштуетесь на нiч у нас.

Аж ось, за черговим поворотом шляху, показався в мiсячному сяйвi гайок, а за ним будинок. Який дивний будинок! Присадкуватий, масивний, майже цитадель. Казковий замок, що вiд самого порогу ставав притулком затишним i надiйним, майже як монастир.

Нас зустрiли двое дiвчат. Вони допитливо оглянули мене, мов суддi, що охороняють заборонене королiвство. Молодша, вiдкопиливши губу, постукала у пiдлогу свiжозрiзаним патичком. Нас познайомили, дiвчата мовчки, нiби з викликом, подали менi руку i зникли.

Я був розважений i зачарований. Все вiдбувалося просто, мовчазно i натякало на початок таемницi.

– Еге-ге! Вони у нас трохи дикуватi, – пояснив батько.

І ми увiйшли.

У Парагваi менi завжди подобалася зухвала травичка, що вiчно вистромляе носа з кожноi шпарини столичноi брукiвки, розвiдниця незримого, але завжди присутнього пралiсу, вона перевiряе, чи мiсто й досi пiд владою людей, чи не час трохи потiснити камiння будiвель. Менi завше подобалося такого штибу недбальство, що виявляе надмiрне багатство. Але тут я був заворожений.

Бо все тут занепало, однак у найчарiвнiший спосiб – нiби старезне замшiле дерево з полусканим од часу стовбуром, нiби садова лавочка, на якiй засиджувались кiлька поколiнь закоханих. Панелi на стiнах пожолобленi, одвiрки й лутки поточенi шашiллю, стiльцi кульгавi. Але, хоча тут нiчого не лагодили, чистоти пильнували завзято. Все було вимите, навощене, наполiроване.

Вигляд вiтальнi вiд цього був таким промовистим, як обличчя старенькоi вiд зморщок. Шпари в стiнах, облуплена стеля, все це здавалось менi привабливим, а надто паркет, що подекуди провалився, подекуди здригався пiд ногами, наче хистка кладка, але, незмiнно навощений, сяяв лаком, наче люстро. Цiкавий будинок, який не допускав поблажливо-недбалого ставлення, а натомiсть вимагав винятковоi пошани. Кожен рiк, безперечно, додавав новi чарiвнi риси у його складний образ, створював цедалi теплiшу, приязну атмосферу. А водночас додавались небезпеки, що чигали на мешканцiв дорогою з вiтальнi до iдальнi.

– Обережно!

У пiдлозi дiрка. Мене застерегли, що, провалившись у таку дiру, можна поламати ноги. Що тут дiрка, нiхто не винен – ii проточив час. Вiдчувався високий аристократизм у небажаннi якось виправдовуватись. Менi не казали, наприклад: «Ми могли б зашпарувати всi цi дiрки, позаяк ми люди не бiднi, але…» Не казали навiть – попри те, що то була щира правда – «Ми винаймаемо цей будинок у мiста впродовж тридцяти рокiв. Тож мiсто мало б також його лагодити. Кожна сторона упираеться…» Вони не принижувались до пояснень, i така невимушенiсть викликала захват. Щонайбiльше, хтось зронив:

– Еге-ге! Трохи спорохнявiло тут…

А що мовлено це було безпечним тоном, я здогадався, що моi новi друзi не надто переймаються. Уявiть, як артiль мулярiв, теслярiв, столярiв, тинькарiв за якийсь тиждень змiнила б цi мури своiм блюзнiрським iнструментом. Господарi б не упiзнали будинок i почувались, як у гостях. Будинок без таемницi, без затишку, без пасток пiд ногами, без льохiв – це радше приймальна у мiськрадi.

Природно, що в цьому зачарованому домi дiвчата зникли вмить, мов на помах чарiвного жезла. На що мае бути схоже горище, коли вiтальня сповнена несподiванок, гiдних горища! Коли здогадуешся, що варто прочинити дверцята якоiсь шафки, i з неi виваляться стоси пожовклих листiв, прадiдiвськi квитанцii, незчисленнi ключi, до яких у домi вже немае замкiв, i, природно, ключi тi не пiдiйдуть до жодного замка. А коли ключi нi до чого не пiдходять, мимоволi починаеш гадати, до чого вони, i вже ввижаеться пiдземелля з закопаними скринями, повними золотих луiдорiв.

– Перейдiмо до столу?

Ми рушили до столу. Переходячи з покою до покою, я вдихав розлитий всюди нi з чим незрiвнянний дух старовинноi бiблiотеки. А найбiльше мене розважило перемiщення канделябрiв. Справжнiх важких канделябрiв, що iх, як у часи мого дитинства, котили на високих дерев’яних пiдставках з покою до покою, i вiд яких на мурах оживали химернi тiнi. На них розквiтали букети вогню, в облямуваннi пальмового листя тiней. Тодi канделябри встановлювались на мiсце, острiвцi свiтла застигали нерухомо, а довкола них, у неосяжних заповiдниках мороку, потрiскувала деревина.

Двое дiвчаток показалися знову, так само таемниче i безгучно, як перед тим, були, зникли. Вони поважно сiли до столу. Вони, звiсна рiч, уже нагодували своiх собачок, своiх пташок; розчахнувши вiкна, помилувались на мiсячну нiч, надихались вечiрнiм вiтерцем, пахощами саду. А зараз, розгортаючи серветки, вони краечком ока стежили за мною, зважуючи, наскiльки я вписуюсь у реестр знайомих iм тваринок. Бо ж вони вже мають iгуану, мангусту, лисицю, мавпу та бджiл. Вся ця звiрина жила цiлком дружно, утворюючи новий земний рай. Дiвчата владарювали над усiма божими тварями, заворожували iх своiми рученятами, годували, напували i розповiдали iм казки, якими заслуховувалися всi – вiд мангусти до бджiл.

Я тiльки чекав, коли цi двое жвавих дiвчаток завершать свою витончену критичну оцiнку того дядька, що сидить навпроти них, i ухвалять таемний, але швидкий i остаточний вирок. В часи мого дитинства моi сестрички отак присуджували бали гостям, якi вперше вдостоювали нас вiзитом. Коли застiльна розмова на мить стихала, раптом дзвiнко лунало:

– Одинадцять!

І тiльки моi сестри та я сповна тiшилися значенням цiеi цифри.

Зараз той досвiд мене трохи бентежив. А надто мене насторожувала обiзнанiсть моiх суддiв. Суддiв, що добре вiдрiзняли лукавих звiрiв вiд простодушних, розумiли з ходи своеi лисицi, в якому вона гуморi, розумiлися на чужих думках i почуттях.

Я милувався на iхнi бистрi оченята, на iхню дитячу безпосереднiсть, але був би задоволений, якби вони змiнили забавку. А тим часом, здебiльшого побоюючись дiстати «одинадцять», я покiрно передавав сiль, наливав вино, але, зводячи очi, щоразу бачив на iхнiх обличчях спокiйну поважнiсть непiдкупних суддiв.

Марними були б навiть лестощi: iм чужа марнота. Марнота, але не гордощi – вони були про себе думки набагато вищоi за все, що я б наважився висловити вголос. Так само я не намагався похизуватися перед ними престижем своеi професii, оскiльки було б надмiрним зухвальством видиратись на верхiв’я платана, тiльки заради того, щоб побачити, чи вбились у колодочки пуцьвiрiнки, щоб привiтатися з друзями.

Моi двi мовчазнi феi так пильно спостерiгали за мною, доки я iв, так часто я ловив на собi iхнi погляди, що, з якоiсь митi, я геть не мiг здобутись на слово. Запала мовчанка, i тут на пiдлозi щось тихенько засичало, зашурхотiло пiд столом i стихло. Я запитально роззирнувся. Тодi молодша, кусаючи хлiб своiми зубками юноi дикунки – вочевидь задоволена з iспиту, але принагiдно ще раз мене випробовуючи – тоном, що мав би мене приголомшити, якби я виявився варваром, бадьоро пояснила:

– Це гадюки.

І змовкла, задоволена, вважаючи, що такого пояснення достатньо для кожного, хто не дурень. Старша з сестричок зиркнула на мене, оцiнюючи мiй перший вiдрух, а тодi обидвi, з сумирним i простодушним виразом на обличчях, схилились над своiми тарiлками, наче нiчого й не сталося…

– Еге!.. То це гадюки…

Цi слова вихопилось у мене несамохiть. Щось ковзнуло менi по ногах, торкнулося литок, i то були гадюки…

На щастя, я всмiхнувся. Невимушено, i вони це вiдчули. Я усмiхнувся, бо менi було весело, i цей будинок щохвилини бiльше менi подобався, бо менi також хотiлося бiльше дiзнатись про гадюк. Старша прийшла менi на допомогу:

– У них гнiздо пiд столом, де дiрка в пiдлозi.

– На десяту вечора вони повертаються додому, – докинула молодша. – А вдень полюють.

Нинi вже я сам крадькома розглядав дiвчат. Їхнi спокiйнi обличчя, за якими ховалось дитяче лукавство, затаений смiх. Менi iмпонувала iхня владна впевненiсть у собi…

Сьогоднi я занурився у мрii. Все це вже так далеко. Що сталося з з двома маленькими феями? Вони вже, звiсно, замiжнi. Отже, вони змiнились? Це такий поважний крок, коли дiвчинка стае юною жiнкою. Як живеться iм у новому домi? Чи дружать вони, як перше, з дикими травами та змiями? Вони були причетнi до чогось всесвiтнього. Але настае день, i в дiвчинi прокидаеться жiнка. Вона мрiе поставити нарештi комусь «дев’ятнадцять». Вищий бал лягае тягарем на серце. І тодi з’являеться який-небудь дурень. І вперше ошукуеться незмiнно проникливий зiр, приймаючи дурня у рожевому свiтлi. Якщо дурень прочитае вiрша, його приймуть, як поета. Вiрять, що йому до серця старий, розхитаний паркет, вiрять, що вiн любить мангуст. Вiрять, що йому лестить довiра гадюк, якi гуляють пiд столом у нього по ногах. Вiддають йому свое серце, в якому дикий сад, а йому до смаку пiдстриженi газони. І дурень веде принцесу в неволю.




Роздiл VI

У пустелi



1

Нам, бранцям пiскiв, пiлотам рейсiв через Сахару, не випадало таких нiжностей, коли ми тижнями, мiсяцями, роками перелiтали вiд форту до форту, не повертаючись на одне й на те саме мiсце. Пустеля не пропонувала таких оаз: сади i дiвчатка – просто казка! Звiсно, там, де коли-небудь ми таки закiнчимо свою роботу i зможемо почати нове життя, тисячi дiвчат чекатимуть на нас. Звiсно, там, серед своiх книг i ручних мангуст, вони терпляче збагачують своi лагiднi душi. Звiсно, вони дедалi кращають…

Але я знайомий з самотиною. За три роки в пустелi я неабияк розкуштував ii. Лякае не те, що марнуеться молодiсть серед безлюддя мiнерального ландшафту, а те, що там десь, удалинi, старiе цiлий свiт. На деревах налились фрукти, на ланах заколосилося збiжжя, розквiтли вродою жiнки. Саме пора, слiд би поквапитись додому… Саме пора, а ти, знай, далеко вiд дому… І блага земнi вислизають мiж пальцiв, як дрiбний пiсок барханiв.

Бiльшiсть людей, зазвичай, не помiчають, як проминае час. Живуть у тимчасовому спокоi. А ми тут, дочекавшись перепочинку, бiг часу вiдчуваемо, як вiтер, що нiколи не вщухае. Ми нагадували того пасажира кур’ерського поiзда, що, пiд оглушливий перестук колiс, мчить крiзь нiч, i з миготiння свiтла угадуе за вiкном поля, села, зачарованi обiйстя, але ж нiчого того не здатен втримати – все пропадае, залишаючись далеко позаду. Отак i нам, розпаленим рухом, навiть попри зупинку, свистiв у вухах вiтер польоту, i ми почувались вiчно у путi. Ми усвiдомлювали, що нас теж, – через невпинний ритм наших сердець, – наперекiр усiм вiтрам, мчить у невiдому прийдешнiсть.

У пустелi додавалось бунтарство. Ночами в Кап-Джубi кожнi чверть години, нiби дзвiн дзигарiв, тишу прорiзали вигуки: то перегукувались вартовi. Таким чином, загублений серед бунтiвних племен iспанський форт Кап-Джубi боронився вiд небезпеки, що чигала у пiтьмi. А ми, пасажири цього слiпого корабля, слухали, як перегукуються над нами вартовi – дедалi голоснiше, як чайки, що кружляють над морем.

Попри те ми любили пустелю.

Спершу в нiй знаходиш тiльки пустку i тишу, позаяк пустеля не вiдкриваеться коханцям-одноденцям. У наших краях перше-лiпше село таiться вiд стороннього ока. І щоб зрозумiти, чим воно е для тих, кому воно батькiвщина, треба залишити заради нього цiлий свiт, зжитися з його предковiчними звичаями, норовами й суперечками. Або бiльш наочний приклад: чоловiк замкнувся у своiй оселi i живе за невiдомим нам статутом, наче у горах Тибету – до нього не дiстанешся жодним лiтаком. Нащо вдиратись до його келii? Вона порожня. Імперiя людини всерединi неi. Так само й пустелю утворюють не пiски, не туареги, навiть не озброенi рушницями маври…

Аж ось сьогоднi ми знемагаемо вiд спраги. І виявляеться, що знайома нам криниця випромiнюе свiтло, i ми лише сьогоднi це вiдкриваемо. Так само жiнка, невидима, здатна зачаровувати дiм. До криницi йдуть здаля, як до кохання.

Спершу пiски справдi пустельнi, а тодi настае день, коли, побоюючись наближення загонiв бунтарiв, починаеш читати по широких фалдах ii покровiв. Близькiсть ворожого загону теж змiнюе вигляд пiскiв.

Ми прийняли правилам гри; а гра також перетворюе нас. Вiдтак, Сахара виявляе себе в нас. Вiдвiдавши оазу, не зрозумiеш Сахару; треба, щоб джерело стало релiгiею.


2

Я пiзнав смак пустелi з першого ж рейсу. Ми втрьох, Рiгель, Гiйоме i я, зазнали аварii неподалiк форту Нуачот. Маленький вiйськовий пост у Мавританii був тодi геть вiдрiзаний вiд життя, нiби острiвець в океанi. Старий сержант жив там з п’ятнадцятьма сенегальцями, як прикутий до мiсця. Вiн зрадiв нам, наче посланцям неба.

– Менi така втiха побалакати з вами… Ох, яка ж це втiха!

Ми бачили, що таки втiха – вiн плакав.

– За пiвроку – ви першi. Менi раз на пiвроку привозять провiзiю. Інодi лейтенант, а iнодi й капiтан. Востанне був капiтан…

Ми ще не встигли оговтатися. За двi години льоту вiд Дакара, де нам уже готують обiд, зламався гонок, i доля робить поворот. Ми змушуемо старого сержанта пустити сльозу, поставши йому небесним видивом.

– Ох, ви пийте! Менi за щастя почастувати вас вином! Ви тiльки подумайте, коли приiжджав капiтан, у мене для нього не лишалося нi краплини.

Я вже розповiдав про це в однiй книжцi, але ж то не був роман. Сержант казав:

– Востанне i не було чим поздоровкатися… З такого сорому я навiть просив, щоб мене замiнили.

«Поздоровкатись»! Випити по келишку з вiзитером, що, спливаючи потом, спiшуеться з верблюда. Чоловiк пiвроку жив очiкуванням цiеi митi. Останнiй мiсяць начищав зброю, наводив порядок, щоб усе блищало i сяяло. І вже за кiлька днiв, у передчуттi наближення благословенного дня, пiднiмався на терасу i пильно вдивлявся у далечiнь, в надii побачити, чи не куриться на видноколi хмара пилу, сповiщаючи про наближення летючого ескадрону Атара…

Але бракуе вина – нема чим вiдзначити зустрiч. Нема чим поздоровкатись. Яка нестерпна ганьба…

– Хоч би вiн швидше повернувся. Так на нього чекаю…

– А де вiн, сержанте?

Сержант кивае на пiски:

– Хто й зна – вiн усюди, наш капiтан!

Цiлком реальною була та нiч, яку ми згаяли на терасi форту, розмовляючи про зiрки. Бiльше не було на що дивитися. А вони сяяли у повному складi – як у польотi, але непорушнi.

У польотi, коли нiч аж надто гарна, iнодi забуваешся i не стежиш за кермом, гадаючи, що машина йде рiвно. Насправдi, лiтак потроху починае хилитися лiворуч, i раптом пiд правим крилом з’являеться селище. У пустелi немае селищ? Отже, то рибальськi човни вийшли в море. Але на просторах Сахари не трапляеться рибальських флотилiй? Тодi, що? Тодi всмiхаешся на свою помилку. Тихенько вирiвнюеш лiтак. І селище повертаеться на свое мiсце. Почеплюеш до неба сузiр’я, що, було, зiрвалось. Селище? Так. Селище зiрок. Але звiдси, з висоти форту, видно лише задубiлу пустелю, нерухомi пiщанi хвилi. Сузiр’я мiцно тримаються на небi. А сержант просторiкуе про них:

– Дарма! Я вмiю орiентуватись… Як iти просто на оту зiрку, потрапляеш в Тунiс.

– А ти сам з Тунiса?

– Нi. У мене там кузина.

Западае тривала мовчанка. Та сержант не наважуеться щось вiд нас приховувати:

– Коли-небудь подамся до Тунiса.

Звiсно, не в такий спосiб, не пiшки, не по зiрках. Хiба що в походi, коло пересохлого джерела, його пойме поетичне марення. Тодi все переплутаеться – зiрка, кузина, Тунiс. Тодi почнеться той натхненний марш, в якому профани вбачають лише страждання.

– Я попросив у капiтана вiдпустку – з’iздити в Тунiс, вiдвiдати кузину. А капiтан вiдповiв…

– То що вiдповiв?

– Вiдповiв: на свiтi кузин не бракуе. І вирядив мене в Дакар, бо це не так далеко.

– Вона вродливиця, твоя сестра?

– Та, що в Тунiсi? Ще б пак! Вона бiлявка.

– Нi, а та, що з Дакара?

Ми ладнi були тебе розцiлувати, сержанте, за твою сумовито-ображену вiдповiдь:

– Вона була муринка…

Сержанте, що для тебе Сахара? Це Бог, що невпинно йде до тебе. І нiжний спогад про кузину-бiлявку десь за тисячi кiлометрiв пiщаних просторiв.

А чим е пустеля для нас? Для нас пустеля е тим, що народжувалося всерединi нас. Те, що ми пiзнавали в собi самих. Ми теж тiеi ночi були закоханi в капiтанову кузину…


3

Розташований на межi непiдкорених земель Порт-Етьен не е мiстом. Там е тiльки невеличкий форт, ангар i дерев’яний барак для екiпажiв. Пустеля довкола настiлки безживна, що Порт-Етьен, попри своi скромнi вiйськовi ресурси, абсолютно неприступний. Щоб його атакувати, треба перейти море пiску пiд палючим сонцем, а доки ворог сюди дiстанеться, в нього не залишатиметься нi снаги, нi запасiв води. А проте, скiльки люди пам’ятають, Порт-Етьену завжди загрожував наступ войовничих племен з пiвночi. Щоразу, завiтавши до нас на склянку чаю, капiтан, комендант форту, показуе на мапi, як наближаеться ворог, нiби в легендi про прекрасну принцесу. Але бунтiвнi племена нiколи не досягають форту – розчиняються в пiсках, нiби у водi, i ми називаемо iх привидами. Гранати i набоi, що iх вечорами роздае нам уряд, мирно сплять у скринях коло наших лiжок. Пiд захистом нашоi убогостi нам не мае потреби воювати з кимсь, крiм тишi. Люка, начальник аеропорту, день i нiч накручуе грамофон, що тут, вдалинi вiд життя, промовляе до нас призабутою мовою, збуджуючи безпiдставну нудьгу, що нагадуе спрагу.

Того вечора ми вечеряли у фортi, i комендант з гордiстю показував нам свiй сад. Із Францii, за чотири тисячi кiлометрiв, йому надiслали три ящики справжнього чорнозему. З нього вже вигулькнули три зелених листочки, i ми обережненько пестимо iх, як вишукану коштовнiсть. Капiтан називае iх своiм парком. Тож, тiльки-но здiймаеться у пустелi вiтер, що все спалюе своiм подихом, парк ховають у льох.

Ми мешкаемо за кiлометр вiд форту, i, по вечерi, повертаемось до себе при мiсячному сяйвi. Пiд мiсяцем пiсок рожевий. Нам бракуе багато чого, а все-таки пiсок рожевий. Одначе лунае окрик вартового, i свiт знову стае тривожний i схвильований. Це сама Сахара лякаеться наших тiней i перевiряе, хто йде, бо звiдкись там суне ворог.

У перегукуваннях вартових чуються всi голоси пустелi. Пустеля вже не порожня: караван маврiв е магнiтом уночi.

Ми могли би почуватись у безпецi. Та де там! Хвороби, катастрофа, бунтiвнi племена – на шляху безлiч загроз! На землi чоловiк е цiллю для пiдступних стрiльцiв. Але сенегалець-вартовий нагадуе нам про це, нiби пророк.

Ми озиваемось:

– Французи!

І проходимо повз чорного янгола. Нам дихаеться вiльнiше. Небезпека повертае нам шляхетнiсть… О! Вона ще далека, ще не така невiдступна, вона ховаеться у безкраiх пiсках. але свiт уже не той, що досi. Вiн показуе нам пустелю в усiй ii пишнотi. Загiн бунтiвних маврiв, що йде i нiяк не дiйде сюди, надае пустелi божественноi величi.

Зараз одинадцята вечора. Люка повертаеться з радiостанцii i заявляе менi, що опiвночi буде лiтак з Дакара. На борту все гаразд. Десять хвилин на першу пошту вже перекладуть до моеi машини, i я полечу на пiвнiч. Ретельно голюсь перед щербатим люстерком. Вiд часу до часу, з рушником навколо шиi, пiдходжу до дверей i вдивляюсь у далекi пiски: нiч ясна, але вiтер стихае. Повертаюсь до люстерка. Розмiрковую. Коли стихае вiтер, що не вгавав мiсяцями, в небесах iнодi трапляеться сум’яття. А менi час лаштуватися в полiт: аварiйнi лiхтарики почеплено до паса, висотомiр, олiвцi при менi. Йду до Нерi, мого бортрадиста цiеi ночi. Вiн теж голиться.

– Все гаразд? – питаю його.

На разi все гаразд. Ця вступна частина польоту е найпростiшою. Але раптом я чую, як щось потрiскуе: бабка б’еться об мiй лiхтарик. Не знати чому, мое серце вiдгукуеться щемом.

Знову виходжу i дивлюсь – нiч ясна. Поближня скеля чiтко, як удень, вирiзняеться на тлi неба. У пустелi пануе непорушна тиша, мовби у дисциплiнованому домi. Аж тут об мiй лiхтарик ударяються зелений метелик i двi бабки. І знов у мене виникае невиразне вiдчуття чи то радостi, чи то побоювання – ледве вловиме, воно пiднiмаеться з глибин душi. Наче чиясь звiстка долинае здаля. Може, iнтуiцiя щось пiдказуе? І знову виходжу – вiтер геть ущух. Так само прохолодно. Але я вже отримав застереження. Здогадуюсь… менi здаеться, що здогадуюсь, на що менi чекати. Чи правильно я здогадуюсь? Нi небо, анi пiски не подали менi знаку, але зi мною говорили двi бабки i зелений метелик.

Я видираюсь на бархан i сiдаю лицем на схiд. Якщо мiй здогад слушний, «Це» не забариться. Що мали б тут робити бабки, за сотнi кiлометрiв вiд внутрiшнiх оаз? Дрiбнi уламки, прибитi до берега свiдчать про те, що десь у морi лютуе ураган. Так само цi комахи пiдказують менi, що зi сходу суне пiщана буря, що вимела всiх зелених метеликiв з далеких пальмових гаiв. Мене зачепило ii пiною. І врочисто, бо вiн е запорукою, врочисто, бо вiн е погрозою, врочисто, бо вiн несе бурю, знiмаеться схiдний вiтер. До мене ледве долинае слабке зiтхання. Я на останньому рубежi, якого досягла знеможена хвиля. Вже за двадцять крокiв за мною не колихнулась жодна гардина. Сахара лише раз, единий раз обпалила мене пестощами, що здавались смертельними. Але я знаю, за кiлька секунд пустеля зведе вiддих i зiтхне вдруге. Не мине трьох хвилин, i затрiпоче вiтровказ на нашому ангарi. Не мине й десяти – i небо застелить хмарами пiску. Зараз ми ринемо в це полум’я, у вогняне пекло пустелi.

Та не це мене хвилюе зараз. Я сповнений дикунськоi радостi з того, що з пiвслова зрозумiв таемну мову пустелi, з ледь помiтних ознак угадав майбутню небезпеку, прочитав люту погрозу у трiпотiннi крилець бабки.


4

У Сахарi ми стикаемося з непокiрними маврами. Вони приходять з недоступних нам глибин пустелi, над якими ми тiльки iнодi пролiтали. Цi маври насмiлюються навiть заiжджати до Джубi чи Сiснеро, щоб купити хлiба, цукру або чаю, i знову розчинитися у таемничих далях. За нагоди таких наiздiв ми намагались приручити декого з них.

Наприклад, впливових вождiв ми, iнодi, з дозволу авiакомпанii, брали в повiтря, щоб показати iм свiт з борту лiтака. Ішлося про те, щоб збити з них пиху, бо вони вбивали бранцiв не стiльки з ненавистi, скiльки зi зневаги до наших. Коли нашi шляхи перетиналися десь поблизу форту, вони навiть не опускались до проклять. Вони вiдвертались i плювали. Їхнi гордощi походили з iлюзii всемогуття. Скiльки з них, виступаючи в похiд з загоном у триста рушниць, повторювали менi: «Вашiй Францii пощастило, що до вас бiльше ста днiв путi…»

Отож, ми брали iх на повiтрянi прогулянки, а трьом з них навiть пощастило побувати у тiй незнанiй Францii. Вони були одноплемiнцями тих, що якось лiтали зi мною до Сенегалу i плакали там, побачивши дерева.

Знову вiдвiдавши потiм iхнi шатра, я почув захопленi розповiдi про мюзик-холи, де танцюють серед квiтiв голi жiнки. Цi люди зроду не бачили нi дерева, нi фонтану, нi троянди, тiльки з Корана вони знали про сади, де дзюрчать струмки, i, за Кораном, то е рай. Рай та його прекрасних бранок купують дорогою цiною – гiркою смертю у пiсках вiд кулi невiрного, по тридцяти роках злиднiв. Та Бог ошукав маврiв – виявляеться, французам вiн даруе скарби раю, не правлячи нiчого взамiн – нi випробувань спрагою, нi смертi. Нинi ж старi вождi розмрiялися. Скидаючи оком на голi пiски Сахари, що стеляться круг шатра i аж до самоi смертi обiцяють iм хiба що найубогiшi задоволення, старi вождi дозволяють собi вилити, що накипiло на душi:

– Знаеш… Бог французiв… Вiн щедрiший до французiв, нiж Бог Маврiв до маврiв!

За кiлька тижнiв до того iх возили областю Савойя. Гiд привiв iх до водоспаду, що нiби стояв живою виткою колоною, все навколо оглушаючи гуркотом.

– Скуштуйте, – запросив вiн iх.

То була прiсна вода. Вода! Тут, у пустелi, не одну добу добираешся до найближчого джерела, а, коли пощастить його знайти, iще кiлька годин длубаешся у пiску, доки зумiеш утамувати спрагу каламутною рiдотою, змiшаною з верблюдячою сечею. Вода! У Кап-Джубi, у Сiснеро, у Порт-Етьенi темношкiрi дiтлахи канючать не монетку, а з бляшанкою в руках благають трiшечки води:

– Дай водички… дай лишень…

– Якщо гарно поводитимешся.

Вода, що на вагу золота, вода, краплина якоi викрешуе з пiску зелену iскру, билинку трави. Якщо десь у Сахарi проходить дощ, уся пустеля оживае. Племена вирушають за триста кiлометрiв, до трави… І ця вода, що даеться так скупо, якоi у Порт-Етьенi впродовж десяти рокiв не випало нi краплi, тут вона з хлюпанням виливаеться намарне, наче протiкае цистерна зi свiтовими запасами води.

– Прошу за мною! – покликав гiд.

Але вони не рухались.

– Дай спокiй…

Вони мовчали, вони поважно i мовчки споглядали врочисте таiнство. Із черева гори струменiло життя, жива кров людства. За одну секунду ii виливалося стiльки, що можна було б нею воскресити всi каравани, що, одурiвши вiд спраги, пiшли навiки у безкрай солонцiв та мiражiв. Тут, у джерелi, являвся Бог, i до нього не можна було повернутися спиною. Бог вiдчинив своi шлюзи i показував свое могуття: трое маврiв наче заклякли.

– На що ви iще сподiваетесь? Ходiмо…

– Треба зачекати.

– На що тут чекати?

– Кiнця.

Вони хотiли дочекатися моменту, коли Бог утомиться вiд власного шаленства. Вiн скоро пошкодуе, вiн скупий.

– Але ця вода тече вже тисячу рокiв!..

Того вечора вони ладнi були не згадувати про водоспад. Про деякi дива краще помовчати. Краще навiть не надто мрiяти про них, iнакше геть заплутаешся i почнеш сумнiватися у Боговi…

– Розумiеш, ваш французький бог…

Але я ж знаю iх, своiх диких друзiв.

Їхня вiра похитнулась, вони розгубленi, i майже ладнi скоритися. Вони мрiють, щоб французьке iнтендантство постачало iм ячмiнь, а свою безпеку покладають на нашi пiдроздiли в Сахарi. І треба визнати, що, скорившись, вони б отримали матерiальнi блага.

Але цi трое однiеi кровi з Ель Мамуном, емiром Трарзи (здаеться, я неправильно називаю iм’я).

Я познайомився з ним у часи, коли вiн був нашим васалом. Уряд високо цiнував його заслуги, губернатори давали йому щедрi подарунки, племена шанували його, здавалось би, йому не бракуе багатства. Але якоiсь ночi вiн зовсiм несподiвано перебив офiцерiв, з котрими товаришував у пустелi, захопив верблюди, рушницi i знову приеднався до непокiрних племен.

Такий раптовий бунт, героiчну й вiдчайдушну втечу, що враз перетворюе вождя на вигнанця, такий спалах гордощiв, що скоро погасне, наче випущена ракета, щойно в справу вступить легка кавалерiя Атара, зазвичай називають зрадою. Дивнi, однак, цi напади безумства.

Як на те, iсторiя Ель Мамуна типова для багатьох арабiв. Вiн старiв. А зi старiстю приходять роздуми. І якогось вечора приходить усвiдомлення, що вiн зрадив бога iсламу i, скрiпивши ручканням угоду з християнами, втратив усе, що мав.

І справдi, навiщо йому той ячмiнь i те мирне життя? З воiна вiн зробився пастухом. Вiн пригадуе, як жив у Сахарi, сповненiй небезпек, де з-за кожного бархану чигала погроза, де зупинившись на нiч, вiн розставляв сторожу, i, вечорами, коло багаття, на звiстки про пересування ворога дужче билися серця воякiв. Вiн пригадуе смак волi серед безкраiх просторiв, який не забуде той, хто раз його скуштував.

І ось вiн безславно бродить скореними пiсками, позбавленими своеi гiдностi. Сьогоднi Сахара для нього справдi лише пустеля.

Можливо, офiцери, котрих вiн потiм позабивав, викликали у нього повагу. Але любов до Аллаха понад усе.

– Добранiч, Ель Мамуне.

– Бережи тебе, Боже.

Офiцери, загорнувшись у ковдри, горiлиць простягаються на пiску, нiби на плоту. Повiльно обертаються зорi, i цiле небо позначае перебiг часу. Мiсяць схиляеться до пiскiв, iдучи в небуття волею Премудрого. Скоро християни поснуть. Іще кiлька хвилин, i в небесах сяятимуть лише зорi. І тодi досить буде лише кволого зойку цих християн, яким уже не пощастить прокинутися, щоб упокоренi племена повернули собi колишню велич, i знов почали переслiдування, i тим повернули сяйво пiскам… Ще кiлька секунд, i з непоправного народиться новий свiт.

І вiн забивае сонними славних лейтенантiв.


5

Сьогоднi, в Джубi, я запрошений в гостi до Кемаля та його брата Муяна, i у iхньому шатрi п’ю чай. Муян, суворий дикун, закутаний до самого рота в сине покривало, мовчки розглядае мене. Тiльки Кемаль розмовляе зi мною i припрошуе, частуючи:

– Мое шатро, моi верблюди, моi жiнки, моi раби – все для тебе.

Так само не спускаючи з мене очей, Муян нахиляеться до брата, вимовляе кiлька слiв i знову поринае в мовчання.

– Що вiн каже?

– Каже: «Боннафу викрав у Р’Гвеiбатi тисячу верблюдiв».

Капiтан Боннафу командуе загоном мегаристiв[4 - Мегарист – кавалерист на бойовому верблюдi.] з легкоi кавалерii Атара. Я з ним не знайомий. Але знаю, що серед маврiв ходять про нього легенди. Про нього висловлюються гнiвно, але нiби про божество. Його присутнiсть надае цiнностi пiскам пустелi. Зокрема, сьогоднi вiн наче з неба впав з тилу у непокiрних племен, що прямують на пiвдень, сотнями женучи верблюдiв, i, щоб уберегти свое найдорожче добро, кочовики мусять розвернутись i стати з ним до бою. А нинi, урятувавши Атар своею появою в ролi архангела, i ставши потiм табором на узвишшi, вiн сяе там, привертаючи до себе погляди, i змушуючи тим племена маврiв кидатись на його меч.

Муян дивиться на мене iще суворiше i знову щось каже.

– Що вiн каже?

– Каже: «Завтра ми пiдемо на Боннафу загоном у триста рушниць».

Я вже про дещо здогадувався. Три днi вони водять верблюдiв на водопiй, щось жваво обговорюють. Нiби споряджають вiтрильник у плавання. І пасат уже виводить його на морськi простори. З ласки Боннафу кожен крок на пiвдень овiюе слава. І, по-щиростi, я не знаю, як роздiлити ненависть i любов, що веде цим шляхом.

Розкiшним подарунком долi е ворог, якого так почесно вбити! Де тiльки вiн покажеться, кочiвники згортають своi шатра, збирають верблюдiв i тiкають, не смiючи зiткнутися з ним вiч-на-вiч, але найдальшим з племен забивае памороки, мов закоханим. Вояки покидають своi мирнi шатра, жiночi обiйми, блаженнi сни, усвiдомивши, що не бажають iншого щастя, нiж по виснажливiм двомiсячнiм походi на пiвдень, знемагаючи вiд спраги, вичiкувати, скулившись пiд вiтром з пiском, на свiтанку заскочити зненацька легку кавалерiю Атара i, як буде на те воля Божа, вбити капiтана Боннафу.

– Боннафу сильний, – визнае Кемаль.

Тепер я знаю iхню таемницю. Як тi чоловiки, що жадають жiнку, марять, стежачи за ii байдужою ходою, цiлу нiч перекидаються з боку на бiк, ураженi, розпаленi сном про ii байдужу ходу, яку бачать у тому снi, так не дае маврам спокою байдужа хода далекого Боннафу. Обiйшовши виставленi проти нього загони, цей християнин, перевдягнений мавром, на чолi двох сотень своiх пiратiв вдерся у нескоренi територii, де вже не владнi французи, де будь-хто з його ж таки людей може скинути ярмо покори i на кам’яному вiвтарi безкарно офiрувати невiрного своему Боговi, вiд чого iх стримуе тiльки престиж командувача; чи то лякае його безбороннiсть. І цiеi ночi вiн ввижаеться iм у неспокiйних снах, iде байдужою ходою, i його кроки вiдлунюють у самiсiнькому серцi пустелi.

Муян, знай, медитуе, заклякнувши всерединi шатра, подiбний до барельефу з синього гранiту. Блищать очi i срiбний кинджал – аж нiяк тепер не iграшковий. Як же вiн змiнився цей мавр, вiдколи перейшов у стан бунтiвникiв! Бiльше нiж будь-коли вiн свiдомий своеi гiдностi й незмiрно зневажае мене, бо ж вiн удосвiта пiде вiйною на Боннафу, виступить у похiд, гнаний ненавистю, що мае всi прикмети любовi.

Вiн в черговий раз нахиляеться до брата, стиха щось каже i дивиться на мене.

– Що вiн каже?

– Вiн каже, що застрелить тебе, як зустрiне десь подалi вiд форту.

– Чому?

– Вiн каже, у тебе е лiтаки, е радiо, е Боннафу, але у тебе немае iстини.

Муян непорушний у складках синього покривала, подiбний до кам’яноi скульптури вбрання статуi, судить мене так:

– Вiн каже, ти iси траву, як коза, i свинину, як свиня. Твоi безсоромнi жiнки не затуляють обличчя – вiн сам бачив. Вiн каже, ти нiколи не молишся. Вiн каже, навiщо тобi твоi лiтаки, i радiо, i твiй Боннафу, коли ти не маеш iстини?

Я в захватi вiд цього мавра, який боронить не свою волю – бо в пустелi людина завжди вiльна, – i не видимi оком скарби, – бо в пустелi таких немае; вiн боронить свое таемне королiвство. Старий корсар давнини, Боннафу веде свiй загiн мовчазним океаном пiскiв, i, завдяки йому, табiр Кап-Джубi уже не мирна стоянка безтурботних пастухiв. Ввечерi буря Боннафу, шарпнувши його фланг, змушуе шатра щiльнiше притиснутись один до одного. Вiд тишi на пiвднi стискаеться серце – то загрозливе мовчання Боннафу! І Муян, бувалий мисливець, дослуховуеться до його ходи за поривами вiтру.

Коли Боннафу повернеться у Францiю, вороги його, замiсть радiти, гiрко шкодуватимуть за ним, так, наче без цього ворога iхня рiдна пустеля втрачае один зi своiх магнiтних полюсiв, i iхне життя зблякне, i вони менi казатимуть:

– Твiй Боннафу, навiщо вiн iде?

– Я не знаю…

Роками вiн вiв з ними небезпечну гру, ставкою в якiй було його життя проти iхнього. Вiн пристав на iхнi правила гри. Вiн засинав, поклавши голову на iхнi каменi. Цiлу вiчнiсть вiн когось переслiдував i, так само як вони, шанував бiблiйнi ночi на самотi з вiтрами й зорями. А нинi вiн показуе, що, виявляеться, гра не була для нього понад усе. Вiн безсоромно залишае стiл. А маври, вiдтак, полишенi грати самi, вкрай збентеженi, не розумiючи, який же сенс цього життя, якщо воно не вбирае людину всю до останку? Попри все iм хочеться вiрити в нього.

– Твiй Боннафу, вiн iще повернеться.

– Та не знаю.

Вiн повернеться, думають маври. Європейськi iгри його вiдтепер не вдовольнятимуть – нi бридж з офiцерами, нi службовi пiдвищення, анi жiнки. Вiн повернеться, не витримавши без шляхетного життя вояка, де вiд кожного кроку колотиться серце, нiби йдеш назустрiч коханню. Йому уявлялося, буцiмто його життя тут було лише черговою пригодою, а у Францii вiн повернеться до чогось iстотного; але вiн з огидою переконаеться, що справжнi багатств вiн посiдав тiльки тут, у пустелi, яка, одна, давала йому зачарування пiщаних просторiв, ночей, цю тишу, цю колиску вiтру i зiрок. І якщо Боннафу повернеться, тiеi ж ночi звiстка про це облетить пустелю. Маври знатимуть, що вiн спить десь посеред Сахари, в оточеннi двох сотень своiх пiратiв. Тодi вони мовчки поведуть на водопiй своiх верблюдiв. Приготують запаси ячменю. Перевiрять зброю. Їх спонукатиме своею ненавистю, що мае всi прикмети любовi.


6

– Сховай мене в лiтаку, що летить до Марракеша.

Щовечора невiльник маврiв у Джубi звертався до мене з цiею короткою мольбою. Пiсля чого, зробивши все, що вiд нього залежало стосовно власноi долi, сiдав по-турецьки i заварював менi чай. Вiдтак вiн спокiйний за свiй завтрашнiй день, бо довiрив свое життя единому лiкаревi, який може його зцiлити, звернувся до единого бога, який здатен його врятувати. Тепер, схилившись над чайником, вiн знову перебирае в пам’ятi простi образи минулого – чорну землю рiдного Марракеша, рожевi хатки, скромний добробут, якого нинi вiн позбавлений. Вiн не ображаеться, що я вiдмовчуюсь, що не поспiшаю повернути йому життя: я не така людина, як вiн сам, а сила, яку треба привести в дiю, щось на зразок сприятливого вiтру, який схопиться одного чудового дня i змiнить його долю.

Насправдi, я простий пiлот, вiд кiлькох мiсяцiв – начальник аеропорту в Кап-Джубi, – i все мое надбання, це барак, що притулився до iспанського форту, а в бараку – таз для умивання, глек солонуватоi води та куце лiжко, тож я не тiшу себе iлюзiями щодо свого могуття.

– Побачимо, Барку… побачимо, старий…

Усi невiльники звуться Барками, i його теж звали Барком. Вiн чотири роки у неволi, але досi не зрiкся своеi iдентичностi, пам’ятае, що був королем.

– Барку, чим ти займався у Марракешi?

У Марракешi, де, напевне, й досi мешкають його дружина i трое дiтей, вiн мав гарне ремесло:

– Я переганяв стада, i мене звали Мохаммедом!

Там його закликали каiди[5 - Каiд (араб.) – буквально «вождь»; в Алжирi, Тунiсi, Марокко, в минулому, так називали представникiв центральноi влади. Тут, можливо, маеться на увазi лiдер клану, старiйшина.]:

– Мохаммеде, я маю бикiв на продаж. Прижени iх iз гiр.

Або:

– У мене тисяча овець на рiвнинi, вiджени iх вище в гори, на пастiвник.

І Барк, озброiвшись берлом з оливи, скеровував великi переселення худоби. Вiн один вiдповiдав за чотириногий народ, вiн угамовував найпрудкiших, бо скоро мали народитися ягнята, i пiдганяв найбiльш ледачих, вiн показував шлях, i всi йому довiряли й корились йому. Вiн один знав, до якого обiцяного краю вони прямують i читав по зорях, вiн один посiдав ученiсть, не доступну вiвцям, вiн один, у своiй мудростi, встановлював, коли час вiдпочивати, коли втамувати спрагу коло джерела. А ночами, стоячи серед заснулих овець, зворушений слабiстю i простодушнiстю стiлькох iстот, обмитий до колiн хвилями вовни, Барк – лiкар, пророк i король – молився за свiй народ.

Якогось дня араби запропонували йому:

– Ходiмо з нами на пiвдень по худобу.

Його вели три днi, а по тому, коли гiрською стежкою вступили у володiння бунтiвних племен, йому просто поклали долоню на плече, охрестили Барком i продали в неволю.

Я знав також iнших рабiв. Щодня я пив чай у шатрi якого-небудь мавра. Роззувшись, простягався на вовняному килимi, що становить едину розкiш кочiвника, i пiдвалина, на якiй вiн зводить на короткий час свое житло, i насолоджувався перебiгом дня. В пустелi всiм еством вiдчуваеш, як минае час. Пiд палючим сонцем простуеш до вечора, до прохолодного вiтерця, що освiжить тiло i змие з нього пiт. Пiд палючим сонцем дорога приводить людей i тварин до того великого водопою так само несхибно, як до смертi. Навiть неробство набирае сенсу. І кожен день видаеться гарним, як шлях до моря.

Я iх знав, тих рабiв. Вони заходять у шатро, щойно вождь витягне зi скринi жаровню, чайник i склянки. В тих скринях зберiгаються скарби кочiвника: замки без ключiв, вазони без квiтiв, люстерка за три су, стара зброя та iнший мотлох, хтозна-як занесений у пiски, як уламки розбитого корабля.

Вiдтак нiмий раб накладае в жаровню сухе бадилля, роздмухуе жар, наливае води в чайник. Вiд роботи, з якою упоралось би дiвчатко, у нього грають пiд шкiрою м’язи, здатнi вивернути з корiнням кедр. Раб тихий i сумирний. Вiн цiлковито занурений у рутину: готуе чай, ходить коло верблюдiв, iсть. Пiд палючим сонцем простуе до вечора, а пiд крижаними зорями з нетерпiнням чекае на палючий день. Щасливi пiвнiчнi краiни, де пора року творить легенду: влiтку – легенду про снiг, узимку – про сонце; смутнi тропiки, де незмiнно стоiть волога задуха; але щаслива також Сахара, де змiна спекотного дня i холодноi ночi урiвноважуе людськi сподiвання.

Інодi чорний раб, сидячи навпочiпки при входi до шатра, тiшиться вечiрнiм вiтерцем. В обважнiлому тiлi невiльника вже не ворушаться спогади. Вiн заледве пригадуе, як його схопили – удари, вигуки, руки тих, що вкинули його у теперiшню темiнь. Вiдтодi вiн дедалi безнадiйнiше провалюеться в химерний сон. Вiн, наче слiпець, позбавлений вигляду неквапливих рiчок Сенегалу чи бiлих мiст полуденного Марокко, вiн, наче глухий, позбавлений рiдних голосiв. Вiн не е нещасним, цей чорний раб, вiн калiка. Закинутий випадком у чужий йому коловорот кочового життя, приречений вiчно блукати нескiнченними шляхами пустелi, вiн цiлковито вiдiрваний вiд свого минулого, вiд колись рiдного дому, вiд дружини i дiтей, що для нього так само далекi, як нiби вони померли.

Люди, що тривалий час жили великим коханням, а потiм були його позбавленi, iнодi втомлюються вiд своеi самотньоi шляхетностi. Вони покiрно повертаються до життя i творять свое щастя з банальноi прихильностi. Їм солодко зректися себе, покiрно слугувати iншим, злитися з повсякденням. Раб творить свою гордiсть з жаровнi господаря.

– Ось, бери, – каже iнколи вождь невiльниковi.

У цю годину господар добрий до раба, бо важкий, виснажливий день позаду, спека спадае, i вони вступають плiч-о-плiч у прохолоду. І вiн дозволяе невiльниковi взяти склянку чаю. А той, сповнений вдячностi за склянку чаю, ладен цiлувати колiна своему пановi. Невiльника нiколи не беруть у кайдани. Немае потреби! Вiн щиро вiдданий! Вiн мудро зрiкся iдентичностi поваленого чорного короля – вiн тепер лише щасливий раб.

Втiм якогось дня його буде звiльнено. Коли вiн постарiе настiльки, що не вартий буде одягу i харчiв, йому дарують необмежену волю. Впродовж трьох днiв вiн ходитиме вiд шатра до шатра, пропонуючи себе на послуги i дедалi пiдупадаючи на силi, а наприкiнцi третього дня так само мудро скулиться на пiску. У Джубi я бачив, як вони помирали голяка. Маври споглядали iхне довге часування, не зловтiшаючись; iхнi дiтлахи бавилися поряд з тими сумними уламками, а на свiтанку мерщiй бiгли подивитись, чи воно ще ворушиться, але не смiялися зi старого служника. Такий був природний перебiг справ. Чоловiковi нiби сказали: «Ти гарно попрацював, маеш право спочити. Засинай». Вiн лежав, випроставшись, вiдчуваючи голод лише як запаморочення, але не як несправедливiсть – а тiльки вона завдае страждань. Потроху вiн змiшувався з землею. Висушений сонцем i прийнятий землею. Тридцять рокiв роботи, а тодi – право на сон i на землю.

Перший такий, що менi здибався, нi словом нi на кого не нарiкав; але йому не було на кого нарiкати. В ньому вгадувалась невиразна покiрнiсть, як верховинця, що заблукав у горах, i, знесилений, лягае у замет, кутаючись у своi марення i в снiги. Мене схвилювали не його страждання. Я в них не вiрив. Але зi смертю кожноi людини помирае невiдомий свiт, i я питав себе, якi образи згасають у ньому? Якi плантацii Сенегалу чи бiлi мiста Пiвденного Марокко повiльно йдуть у забуття? Менi не випадае пiзнати, чи у цiй масi чорноi плотi згасають лише жалюгiднiшi турботи про приготування чаю та водопiй для худоби, чи засинае душа невiльника, чи, може, пробуджена передсмертними спогадами, в усiй своiй величi вмирае людина. Мiцна черепна коробка видавалась менi скринькою з коштовностями. Я не знав, якi барви, якi святковi картини, якi скарби, непотрiбнi тут, у пустелi, вцiлiли у катастрофi. Осьде вона – важка, замкнена скринька. А я не знаю, яка частина свiту мерхне в цiй людинi в днi ii останнього сну, мерхне у цiй свiдомостi i у цiй плотi, що мало-помалу проростае нiччю i корiнням.

– Я переганяв стада, i мене звали Мохаммедом…

Барк, чорношкiрий невiльник, з усiх знайомих менi рабiв, був перший, хто не корився. Пусте, що маври викрали його волю, що того дня вiн зостався на землi голий, як той новонароджений. Адже iнколи Грiм Господнiй за якусь годину спустошуе все жниво на ланах. Одначе маври, позбавивши його всього добробуту, намiрялися звести на нiщо його особистiсть. Проте Барк не зрiкався себе, тим часом, як iншi невiльники легко дозволяли вбити в собi бiдного погонича худоби, що мусив цiлий рiк у потi чола заробляти свiй хлiб!

Барк не звикся з рабством, як звикаються з убогим щастям, втомившись на лiпше. Вiн не бажав радощiв невiльника, щасливого щедротами свого пана. Для колишнього Мохаммеда вiн зберiгав мiсце у своему серцi, де Мохаммед завжди мешкав. Сумна ця пустка, але нiхто iнший там не замешкае! Барк нагадував того сивого садiвника, що вмирае з вiрностi серед порослих травою алей, серед сумноi тишi.

Вiн не казав: «Я Мохаммед бен Лавсин», вiн казав: «Мене звали Мохаммедом», мрiючи про день, коли забутий Мохаммед воскресне i самим воскресiнням своiм прожене постать раба. Траплялось у нiчнiй тишi його обсiдали спогади, у всiй своiй повнотi, як пiсенька з дитинства.

«– Серед глупоi ночi вiн говорить про Марракеш, – розповiдав нам араб-товмач. – Говорить, а сам плаче». Хто самотнiй, не уникне таких нападiв. Той, iнший, пробуджувався в ньому зненацька, потягувався, шукав поруч дружину – тут, у пустелi, де до нього нiколи не пiдходила жодна жiнка. Барк дослухався пiснi джерела, тут, де зроду не дзюрчав жоден струмок. Склепивши очi, Барк уявляв себе у бiлому будиночку, над яким щоночi свiтить та сама зiрка, а не тут, де сплять у наметi, знай мандруючи за вiтром. Переповнений любими серцю спогадами, що в таемничий спосiб оживали в ньому, наче притягненi магнiтом, Барк iшов до мене. Вiн хотiв менi сказати, що готовий, що нiжнiсть його готова, i тiльки повернення додому дозволить ii вилити. І для цього, я маю лише подати йому знак. І Барк усмiхався, пiдказуючи менi хитрiсть, до якоi я, звiсно, сам просто не додумався:

– Завтра ж поштовий… Ти сховай мене в лiтаку на Агадiр…

– Барку, старий!.. Бiдолаха Барк…

Мешкаючи серед нескорених племен, як би ми смiли допомогти йому втекти? Вже назавтра маври вiддячили б за крадiжку i образу жорстокою рiзаниною. Вкупi з механiками Лобергом, Маршалем i Абгралем я намагався викупити Барка. Та маврам не щодня трапляються европейцi, охочi до купiвлi раба. Вони з того зловживали.

– Двадцять тисяч франкiв.

– Ти знущаешся?

– Та ти глянь, якi в нього дужi руки…

Так минали мiсяцi.

Нарештi, маври зменшили своi апетити, i, спираючись на допомогу друзiв, яким я написав у Францiю, я вiдчув, що зможу викупити старого Барка.

Перемовини були непростими. Тривали вони цiлий тиждень. Ми торгувались, сидячи колом на пiску, п’ятнадцять маврiв i я. Менi крадькома допомагав наш спiльний з власником Барка приятель, розбiйник Зiн Улд Раттарi.

– Продай ти старого, – радив вiн другу, як я його навчив. – Ти його однаково втратиш. Хворобу спершу не видно, але вона у нього всерединi. Якогось дня вiн раптом почне пухнути. Доки не пiзно, продай його французовi.

Іншому розбiйниковi, Раггi, я пообiцяв комiсiйнi, якщо вiн допоможе менi в оборудцi, тож Раггi теж спокушав власника:

– На цi грошi ти купиш верблюдiв, рушницi, набоi. Зможеш зiбрати загiн, щоб пiти на французiв. І так приведеш з Атара трьох або чотирьох новеньких рабiв. Здихайся того старого.

І менi продали Барка. Шiсть днiв поспiль я тримав його пiд замком у нашому бараку, бо, якби вiн кудись поткнувся до прибуття лiтака, маври б його знову схопили i продали куди-небудь подалi.

Але я визволив його з рабства. Ми влаштували з цього приводу врочисту церемонiю. Прийшов марабут[6 - Марабут – мусульманський паломник, що вiдвiдав Мекку.], прийшов колишнiй власник Барка, а також мiсцевий каiд Ібрагiм. Цi трое, що, пiймавши Барка за двадцять крокiв од форту, охоче вiдрубали б йому голову, заради самоi тiльки нагоди допекти менi, палко з ним розцiлувались i пiдписали офiцiйнi папери.

– Тепер ти наш син.

Згiдно з законом вiн став за сина також менi.

І Барк перецiлував усiх своiх батькiв.

Весь час до свого вiд’iзду вiн згаяв у щасливiй неволi в нашому бараку. По двадцять разiв на день я мусив змальовувати йому майбутню нескладну подорож: залишити лiтак в Агадiрi, а там, просто на аеродромi, йому дадуть автобусний квиток до Марракеша. Барк бавився у вiльного чоловiка, як дитина, що вдае мандрiвника: повернення до життя, автобус, юрби, мiста, що вiн iх знову побачить…

Лоберг прийшов до мене за дорученням Маршаля i Абграля. Негоже, щоб Барк, зiйшовши в Агадiрi, конав з голоду. Механiки зiбрали для нього тисячу франкiв. Так вiн протримаеться, доки знайде роботу.

А я подумав про тих старих дам, що «займаються благодiйнiстю»: дадуть двадцять франкiв i вимагають подяки. А Лоберг, Маршаль i Абграль – авiамеханiки, – даючи тисячу, не те, що не мають себе за доброчинцiв, а навiть подяки не чекають. Вони не теревенять про милосердя, як тi старi дами, що мрiють про благоденство. Вони просто допомагають повернути людинi ii людську гiднiсть. Вони знали, незгiрш за мене, що, коли мине радiсне сп’янiння вiд повернення, першим з усiх друзiв, Барка вiдвiдае бiднiсть, i не мине й трьох мiсяцiв, як вiн рватиме собi жили десь на ремонтi залiзницi, вивертаючи старi шпали. Буде йому набагато важче, нiж з нами, у пустелi. Але вiн мав право бути самим собою серед своiх.

– Що ж, Барку… Бувай, старий! Будь чоловiком.

Лiтак вiбрував, готовий до польоту, Барк востанне глянув на загублений у пiсках Кап-Джубi. Коло лiтака зiбралося зо двi сотнi маврiв, щоб побачити, яким бувае невiльник на порозi вiльного життя. Вони б охоче знову захопили його, в разi аварii лiтака.

А ми махаемо на прощання своему п’ятдесятилiтньому новонародженому, дещо стривоженi небезпеками, що ними сповнений свiт.

– Барку, прощавай!

– Нi.

– Як це «нi»?

– Нi. Я Мохаммед бен Лавсин.

Останню звiстку про нього ми отримали вiд араба Абдалли, якого просили подбати про Барка в Агадiрi.

Автобус вирушав аж увечерi, i Барк мав попереду цiлий день. Спершу вiн проблукав мiстечком, здебiльшого вiдмовчуючись, доки Абдалла здогадався, що старого щось турбуе, i сам стривожився i розчулився:

– Що тебе мучить?

– Нiчого…

Заскочений цими несподiваними канiкулами, Барк iще не вiдчував, що вiн воскрес. Так, вiн щасливий, але це його нiме щастя iще не вiддiляло вчорашнього Барка вiд Барка сьогоднiшнього. А як на те, йому вiднинi належить i сонце нарiвнi з рештою людей, так само, як право сидiти пiд склепiнням арабськоi кав’ярнi. І вiн всiвся. Замовив чаю для Абдалли i для себе. То був перший учинок пана; вiн мав владу перетворити чоловiка. Втiм, кельнер налив йому чаю, нiтрохи нiчим не здивований. Вiн не вiдчував, наливаючи чай, що славить вiльну людину.

– Ходiмо деiнде, – сказав Барк.

Вони пiднялись в район Касби, кварталу, що розташований в Агадiрi вище за решту.

До них пiдiйшли малi берберськi танцiвницi. Вони були такi милi й догiдливi, що Барк побадьорiшав: саме вони, самi того не вiдаючи, прийняли його у новому життi. Вони взяли його за руку i поштиво запропонували чаю – так само гречно, зрештою, як вони частували б когось iншого. Барк хотiв повiдати iм про свое вiдродження. Вони лагiдно смiялись. Вони були задоволенi з того, що вiн задоволений. Бажаючи справити враження, вiн докинув: «Я Мохаммед бен Лавсин». Але це iх нiтрохи не здивувало. Кожна людина мае свое iм’я, i багато хто вертаеться з далеких краiв.

Вiн знову потягнув Абдаллу до мiста. Вiн блукав серед еврейських яток, дивився на море, думав, от, вiн може iти куди заманеться, вiн вiльний… Але ця воля здалась йому гiркою – вона йому показала, наскiльки йому бракуе зв’язкiв зi свiтом.

А тодi Барк погладив по щоцi дитину, що йшла повз нього. Маля всмiхнулося. То не було панське дитя, звичне до лестощiв. То було слабеньке дитя, якому Барк подарував нiжнiсть. І яке до нього усмiхнулося у вiдповiдь. Маля пробудило Барка, i Барк усвiдомив свое мiсце на землi, завдяки тому що слабке дитя усмiхнулось Барковi. Вiн рушив уперед широкими кроками, нiби визначивши собi якусь мету.

– Чого ти шукаеш? – поцiкавився Абдалла.

– Нiчого, – вiдказав Барк.

Але, завернувши за рiг, вiн натрапив на гурт дiтлахiв, що бавились на вулицi, i зупинився. Осьде воно. Вiн мовчки подивився на них. Тодi пiшов до еврейських яток i повернувся звiдти з цiлим оберемком гостинцiв. Абдалла обурився:

– Дурню, на що ти грошi витрачаеш!

Але Барк уже нiчого не чув. Вiн урочисто пiдкликав кожного з дiтей. І малi рученята потяглись до iграшок, до браслетiв, до розшитих золотом пантофель. І кожне, мiцно вхопивши свiй скарб, тiкало, як дикун.

Почувши про такi дива, до Барка збiглась iнша дiтвора Агадiра, а вiн усiх взув у шитi золотом пантофлi. А чутка про щедрого чорношкiрого бога розлетiлася вже й околицями Агадiра, звiдки теж збiгалися дiти. Вони товклися навколо Барка, чiплялись за пошарпане вбрання недавнього раба i голосно вимагали своеi частки. Барк був розорений.

На думку Абдалли, вiн «збожеволiв на радощах». А як на мене, рiч не в тiм, що Барк хотiв подiлитися надмiром щастя.

Як вiльний чоловiк, вiн мав найголовнiше благо – право на любов з боку iнших людей, право йти хоч на пiвнiч, хоч на пiвдень i в потi чола свого здобувати хлiб свiй щоденний. То що йому тi грошi… тим часом, як вiн зазнавав гострого, пекучого, мов голод, прагнення бути людиною серед людей, вiдчути зв’язок з людьми. Агадiрськi танцiвницi були лагiднi зi старим Барком, але вiн розлучився з ними так само легко, як зустрiвся з ними: вiн не вiдчув, що потрiбний iм. Служник в арабськiй кав’ярнi, перехожi на вулицях – усi поважали в ньому вiльну людину, дiлили з ним мiсце пiд сонцем, але нiхто не потребував його. Вiн був вiльний, але аж надто вiльний. Вiн не вiдчував, що вiн щось важить на землi. Йому бракувало тягаря людських стосункiв, вiд якого важчае хода; йому бракувало слiз, докорiв, лайки, радощiв – усього, що людина плекае чи розривае, тих численних уз, якi еднають людину з iншими людьми i надають iй ваги. Але тепер над Барком тяжiли незлiченнi дитячi сподiванки…

У славi призахiдного сонця над Агадiром, у годину вечiрньоi прохолоди, що стiльки рокiв була для нього единою очiкуваною ласкою i единим притулком, почалась доба Баркового королiвського правлiння. З наближенням часу його вiд’iзду, Барк рушив потроху, проводячи свою першу борозну в новому свiтi, скупаний припливом дiтвори, як його купала колись отара овець. Завтра вiн повернеться у рiдну свою нужду, за всiх вiдповiдальний, i, можливо, його старим рукам не до снаги буде всiх прогодувати, але зараз вiн уже вiдчув свою справжню вагу на землi. Наче надмiру легкий, щоб жити серед людей, архангел, що вдався до хитрощiв i зашив шматок свинцю у свiй пояс, Барк ступав важкою ходою, бо його притягувала до землi тисяча дiтлахiв, яким конче потрiбнi були розшитi золотом пантофлi.


7

Отака вона, пустеля. Коран, що е, по сутi, лише правилами гри, обертае ii пiски в Імперiю. В надрах Сахари, що iнакше була б порожньою, грають незриму драму, сповнену людських пристрастей. Справжне життя пустелi полягае не в перемiщеннях у нiй племен у пошуках нового пастiвника, а в тiм, що в нiй грають цю драму. Яка iстотна рiзниця мiж пiсками скореними i нескореними! Та хiба у людей не всюди так? Перед лицем перетвореноi пустелi я пригадую забавки свого дитинства, темний роззолочений парк, який ми населяли божествами, неосяжне королiвство, створене нами на цьому квадратному кiлометрi землi, нiколи до кiнця не звiданому, нiколи до кiнця не обстеженому. Ми створили свою цивiлiзацiю, де по-особливому лунала хода, де все мало свiй особливий сенс, нiде бiльше не допустимий. Та що лишаеться вiд парку, сповненого тiней дитинства – чарiвних, крижаних, палючих, коли стаеш дорослим i живеш за iншими законами? Коли повертаешся до невисокого муру з сiрого каменю, коли майже з розпачем обходиш його довкола, дивуешся, що такi малi й тiснi цi межi, в яких творилося безмежжя, коли усвiдомлюеш неможливiсть повернення в те безмежжя – бо повертатись треба було б не в парк, а в гру.

А нескореноi пустелi бiльше немае. Кап-Джубi, Сiснеро, Пуерто-Кансадо, ла Сагвет-ель-Хамра, Дора, Смарра втратили таемничiсть. Обрii, що так надили нас, один по одному згасли, як мерхнуть барвистi комахи, щойно потрапляють у полон теплих долонь. Але тому, хто за ними гнався, яскравi барви не привидiлись. Нас теж вабили не iлюзii, а вiдкриття. Так само й султана з «Тисячi i одноi ночi», який переслiдував матерiю настiльки делiкатну, що прекраснi полонянки, одна по однiй, вгасали на свiтаннi в його обiймах, втрачаючи золотий пилок, щойно вiн торкався iхнiх крил. Чари пустелi живили нас. А iншi люди, ймовiрно, проб’ють у ii пiсках нафтовi свердловини i розбагатiють на ii скарбах. Та вони спiзнились. Бо недоступнi пальмовi гаi та незайманий порох черепашок вiддали нам те, що було в них найкоштовнiше: вони дарують тiльки одну годину захвату, i година та випала нам.

Пустеля? Менi одного дня пощастило зазирнути в ii серце. Це сталося 1935 року, пiд час рейсу до Індокитаю, коли я опинився в Єгиптi, коло кордонiв Лiвii, i застряг там у пiсках, як у глеi, i гадав, що там помру. Ось ця iсторiя.




Роздiл VII

У серцi пустелi



1

Наближаючись до Середземного моря я зустрiвся з низькими хмарами. Вiдтак я спустився до двадцяти метрiв. Дощ перiщить у вiтрове скло, а море нiби димить. Я напружую зiр, щоб щось розгледiти i, принаймнi, не наскочити на щоглу якогось корабля.

Мiй механiк Андре Прево запалюе для мене цигарки.

– Кави…

Вiн зникае в хвостi лiтака i повертаеться з термосом. Я п’ю каву. Час вiд часу клацаю пальцем по важелю газу, щоб утримати двi тисячi сто обертiв. Скидаю оком на прилади – моi пiдданi слухнянi, кожна стрiлка на своему мiсцi. Кидаю погляд на море, що паруе пiд дощем, наче велетенськi ночви з гарячою водою. За штурвалом гiдроплана я шкодував би, що воно таке «дуплисте». Але у мене звичайний лiтак. Хоч би яке було пiдi мною море, я на нього не сяду. І це викликае в мене – сам не знаю чому – абсурдне вiдчуття безпеки. Море належить свiтовi, менi чужому. Аварiя тут мене не обходить – ба, навiть не загрожуе менi – море не моя стихiя.

Через пiвтори години льоту дощ ущухае. Хмари стеляться так само низько, але свiтло вже пробиваеться крiзь них широкою усмiшкою. Я люблю цi неквапливi приготування ясноi погоди. Угадую тоненький шар бiлоi вовни у себе над головою. Обминаю шквал – уже немае потреби продиратись пробоем. Онде й перша продуховина…

Я вгадав ii перше, нiж побачив: попереду на водi – латочка циких прерiй, зелена оаза свiтла, подiбна до тих ячмiнних ланiв у Пiвденному Марокко, вiд вигляду якого у мене тьохнуло серце, коли я повертався з Сенегалу, пролетiвши три тисячi кiлометрiв над пiсками. Тут у мене теж вiдчуття, нiби я вступаю в обжитий край, i менi робиться веселiше. Я обертаюсь до Прево:

– Скiнчилося. Все гаразд!

– Та, гаразд…

Тунiс. Доки лiтак заправляють, я пiдписую папери. Але в мить, коли я виходжу з контори, лунае «Плюх!» – неголосний виляск. Глухий сплеск, вiд якого не розходиться луна. Я одразу пригадую, що якось чув такий звук – вибух у гаражi. Двое людей загинули тодi вiд цього хрипкого кашлю. Я обертаюсь до дороги, що тягнеться вздовж льотного поля. Там знялась хмарка пилу, двi автомашини зiткнулись на великiй швидкостi i застигли, нiби замороженi. Люди бiжать до них, iншi бiжать до нас.

– Телефонуйте… лiкаря… голова…

Менi стискаеться серце. Фатальний випадок спiткав когось у яснiй вечоровiй тишi. Знiвечив красу, розум, життя… Так само дiють розбiйники у пустелi, нечутною ступою скрадаючись по пiску. Тодi – короткий шарварок ворожого нападу на табiр. І знов усе тоне в золотавiй тишi. Той самий спокiй, така сама тиша… Поряд зi мною хтось каже про перелом черепа. Я нiчого не хочу знати про це помертвiле, закривавлене чоло; я розвертаюсь i йду до лiтака. Але в серцi залишилось вiдчуття навислоi загрози. І скоро я знов почую знайомий звук. Розчищаючи свое чорне узвишшя на швидкостi двiстi сiмдесят кiлометрiв, я упiзнаю знайомий хрипкий кашель – оте «Х-ха!» долi, що чигае на нас.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/antuan-de-sent-ekzuper/zemlya-ludey-zb-rnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Трапiсти – чернечий орден, заснований 1663 року племiнником славетного кардинала Ришелье. Трапiсти мають один iз найбiльш суворих монаших статутiв у Католицькiй Церквi. Вони зберiгають постiйну мовчанку, харчуються самою рослинною iжею, сплять у трунах, не роздягаючись. Їхнiм гаслом е слова Memento more – «пам’ятай про смерть» (тут i далi прим. пер.).




2


«Капотування» або «капотаж» (яв.) – аварiйна ситуацiя, коли – на зльотi чи пiд час посадки – лiтак перекидаеться через нiс, на «спину».




3


Бос (фр. Beauce) – найродючiший сiльськогосподарський регiон Францii, на пiвденний захiд вiд Парижа, мiж рiчками Сеною та Луарою. Мiсце дii скандального (через нiбито надмiрний натуралiзм) роману «Земля» Емiля Золя.




4


Мегарист – кавалерист на бойовому верблюдi.




5


Каiд (араб.) – буквально «вождь»; в Алжирi, Тунiсi, Марокко, в минулому, так називали представникiв центральноi влади. Тут, можливо, маеться на увазi лiдер клану, старiйшина.




6


Марабут – мусульманський паломник, що вiдвiдав Мекку.