Книга - Антологія української готичної прози. Том 1

Антологiя украiнськоi готичноi прози. Том 1
Антология

Юрiй Павлович Винничук


Готична, або романтична, фантастика в Украiнi виникла на основi давньоi украiнськоi лiтератури i народноi мiфологii. Романтики захоплювалися казками й мiстикою, i згодом мiфiчнi iстоти заполонили украiнську поезiю i прозу. Украiнська народна демонологiя набула такоi популярностi, що захопила не тiльки украiнських, а й росiйських та польських письменникiв. Але анi в Росii, анi в Польщi не iснувало такого багатства мiфологiчних образiв i сюжетiв. У цiй книжцi украiнську моторошну прозу XVIII – ХІХ сторiч представляють твори Григорiя Квiтки-Основ’яненка, Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Гавришкевича, Пантелеймона Кулiша, Володимира Росковшенка, Євгена Згарського, Леопольда фон Захер-Мазоха, Наталi Кобринськоi та багатьох iнших авторiв.





Антологiя украiнськоi готичноi прози у двох томах.

Том І





Нiчний привид

Украiнська готична проза XIX сторiччя


На основi давньоi украiнськоi лiтератури i народноi мiтольогii постала в Украiнi романтична, або готична, фантастика. Романтики захоплювалися казками й мiстикою, мiтичнi iстоти заполонили украiнську поезiю i прозу. Украiнська народна демонологiя набула такоi популярностi, що захопила не тiльки украiнських, а й росiйських та польських письменникiв. Анi в Росii, анi в Польщi не iснувало такого багатства мiтольогiчних образiв i сюжетiв. Справжнiм вибухом стала поява Миколи Гоголя. Росiя ще довго не могла заспокоiтися, порiвнюючи життерадiснi, повнi свiтла i розбуялоi фантазii описи Малоросii з похмурими i неприемними описами Московii. Пiсля «Вечорiв на хуторi бiля Диканьки» стало просто модно писати про вiдьом i чортiв.

Близько до готичноi новели стоять лiтературнi казки та легенди й инколи досить важко провести мiж ними межу. Оригiнальним украiнським внеском до скарбницi свiтовоi фантастичноi лiтератури е саме казкова або мiтольогiчна фантастика, написана з гумором, дотепнiстю, а деколи вiдчутне тут i кепкування автора над самим читачем. Цим наша фантастика досить близька до латиноамериканськоi. В деяких творах те, що описувалося як абсолютно правдиве, наприкiнцi оповiдання може пiддаватися сумнiву.

До фантастичних легенд належать «Антiн Михайлович Танський» Митрофана Александровича, «Дитяча могила» Миколи Костомарова, «Золота гора» Івана Бороздни та «Могила» Миколи Чайковського. На основi народних легенд створена повiсть Пантелеймона Кулiша «Огняний змiй» та оповiдання «Коваль Захарко».

Оповiдання Xоми Купрiенка, Володимира Росковшенка, Григорiя Данилевського («Бiс на вечорницях»), Ореста Сомова, Григорiя Квiтки-Основ’яненка та Олександра Стороженка – це зразки того магiчного реалiзму, який згодом позначився на творчости Валерiя Шевчука. Вперше за пiвтора сторiччя були опублiкованi новели Хоми Купрiенка в моiй антологii «Огненний змiй». Замовляючи у Москвi фотоплiвку його книги, я не гадав, що зустрiнуся з оригiнальним художником слова. Його оповiдання дуже близькi за своею манерою до новел японського письменника XVII ст. Іхара Сайкаку. Купрiенко, як i Сайкаку, йде до фантастичного через свiй типово романтичний темперамент, схильний до втечi вiд повсякденноi реальностi, що над ним тяжiе. Цю схильнiсть у Купрiенка пiдсилюе вплив фантастичноi лiтератури нiмецьких романтикiв, хоча в цiлому письменник використовуе украiнську демонологiю. Фантастичне в нього мае концептуальний, книжний, фiлософський характер, але вiдчуваеться також i смак до бурлеску, легкоi тривiальностi, до яскравоi i соковитоi мови, нахил до народних магiчних вiрувань та обрядiв.

Дещо осiбно стоiть трохи дивне оповiдання Миколи Бiлевича (Юрка Юрченка) «Журавель». Тут усе на гранi реального i казкового. Видiння i дiйснiсть переплiтаються дуже тiсно. Журавель переконуе селянина, що вiн така ж сама людина, а тому вважае за можливе посвататися до його доньки. Селянин бачить перед собою то журавля, то парубка. До кiнця оповiдання так i не з’ясовуеться, що то був за журавель i чи то справдi журавель, чи перевертень. Подвiйне прочитання веде до семантичноi невизначеностi, яку пiдсилюе i вагання самого оповiдача у виборi мiж реальним i надреальним поясненням. Незвичний тут уже сам образ журавля як фантастичного персонажа. Був би на його мiсцi чорт, усе стало б на своi мiсця, усе було б традицiйним i… банальним. Юрченко, а пiд цим псевдонiмом заховався виходець iз Закарпаття Микола Бiлевич, який закiнчив разом з Гоголем Нiжинську гiмназiю, видав цiлу збiрку фантастичних новел у двох випусках «Святочные вечера». На жаль, i ця книга, i сам автор випали з уваги наших дослiдникiв.

Автором кiлькох фантастичних творiв був i Євген Гребiнка. «Страшний звiр», «Мiсяць та сонце», «Мачуха й панночка» – твори дуже наближенi до лiтературноi казки. Зате в оповiданнi «Нiжинський полковник Іван Золотаренко» присутнiй саме фантастичний елемент.

Ряд творiв ХІХ ст. балансують на межi фантастики i реальности. Такою е невелика повiсть «Змiй» А. Подолинського, де «змiй», або «перелесник», який страшив цiлий окiл, виявився потiм перевдягнутим сiльським парубком, який вдався до цих хитрощiв, щоб здобути свою кохану. Подiбнi твори зарубiжнi упорядники готичноi новели охоче включають у своi антологii.

Близькими до готичних е утопiчнi оповiдання Григорiя Данилевського та Миколи Костомарова. В першiй половинi XIX ст. утопiчне оповiдання Г. Данилевського було в нашiй лiтературi единим. Та коли я натрапив на оповiдання Миколи Костомарова «Скотий бунт», опублiковане у 1917 роцi, то вiдчув неабиякий стрес. Воно настiльки сильно нагадуе «Звiрину ферму» Орвела, що можна запiдозрити навiть пряме запозичення.

Галицька готична проза була значно похмурiша за ту, що творилася на великiй Украiнi, а той факт, що оповiдь часто велася вiд першоi особи, надавав цим творам ознаки вiрогiдности. Інколи галицькi оповiдi вiдзначалися алегоричнiстю i дидактикою та використовувалися як своерiдне повчання, оскiльки творили iх священики. Таким е оповiдання «Нiчний супутник» Івана Наумовича, автора ще кiлькох оповiдань про нечисту силу – «Данило Жужля», «Інклюз», «Казки о дурних чортах», «Фляжка».

Моторошну прозу Галичини ХІХ ст. представляють оповiдання Івана Гавришкевича, Федора Заревича, Євгена Згарського, Івана Левицького, Івана Франка.

Рокiв десять тому вийшла «Антологiя украiнського жаху», яку упорядкував Василь Пахаренко, де наведенi зразки моторошноi прози вiд середньовiччя до нашого часу. З великим здивуванням я прочитав у пiслямовi вiд упорядника, що «пропонована антологiя, наскiльки менi вiдомо – перше такого плану видання», хоча ще в 1990 р. я видав антологiю украiнськоi фантастики ХІХ ст. «Огненний змiй», куди увiйшли саме моторошнi твори i саме цiею антологiею щедро скористався упорядник, жодного разу не пославшись «аткуда дравiшкi». Пiд оповiданнями у моему перекладi вiн, звичайно, мусiв вказати iм’я перекладача, хоч i без посилання на джерело, але коли я крiм того ще й впiзнав окремi украiномовнi твори у моiй редакцii та довiдки про авторiв, знову ж без посилань на «Огненного змiя», то мене це трохи здивувало. Виходить так, що упорядник, використавши моi матерiали, вдав, що йому про цю антологiю нiчого невiдомо. Особливо менi припали до смаку такi ось фрази у бiографiчних довiдках: «В. Росковшенко писав фантастичнi оповiдання й повiстi. На сьогоднi вдалося виявити деякi з них («Чарiвниця», «Маруся», «Шапка», «Орендатор»)». Постае питання – кому ВДАЛОСЯ виявити? Адже це я iх розшукав у давнiй пресi. Я знайшов Гавришкевича i Купрiенка, i твори iхнi В. Пахаренко подав у моiй редакцii, а не в оригiналi, якого й на очi не бачив. А хто знайомий з текстами галицьких москвофiлiв (маю на увазi Гавришкевича), то знае, що редагування такого тексту займае стiльки ж зусиль, що й переклад.

Ю. Винничук




Григорiй Квiтка-Основ'яненко






Народився 18. 11. 1778 р. у слободi поблизу Харкова у помiщицькiй родинi. Освiту здобув приватно i це, вочевидь, згодом вiдбилося на його творчостi. Принаймнi жодноi iноземноi мови вiн так нiколи й не вивчив. З 1793 по 1797 р. перебував на вiйськовiй службi, вийшовши у вiдставку в чинi капiтана. Лiтературну дiяльнiсть розпочав у 1816 р. з фейлетонiв та вiршiв. З 1832-го став публiкувати своi украiнськi оповiдання та повiстi, в яких часто використовував фольклорнi мотиви й казковi образи («Мертвецький Великдень», «От тобi i скарб», «Конотопська вiдьма», «Вiдьма»).

Помер письменник 8. 08. 1843 р. у Харковi.

Сучасники свiдчать, що Квiтка цiкавився спiритизмом й охоче розповiдав рiзнi моторошнi iсторii. В журналi «Маяк» (1845, № 12) украiнський письменник та етнограф М. Сементовський писав: «Прочитавши в «Маяку» про деякi незрозумiлi для фiзики духовнi явища, я зараз же вирiшив сповiстити вам кiлька не менш дивних явищ, якi не можуть бути витлумаченi жодними фiзичними приписами, i тiшуся, що тепер маю можливiсть представити iх увазi читачiв.

Буваючи у покiйного Григорiя Федоровича Квiтки, вiдомого в нашiй лiтературi пiд iменем Основ’яненка, ми часто предметом наших розмов вибирали духовну сторону людини. Основ’яненко любив розповiдати, сам пережив i знав багато подiбних випадкiв. І ось два з них.

«Це трапилося влiтку о восьмiй вечора, – так почав Григорiй Федорович. – Я сидiв у свiтлицi i читав книгу: дверi в маленьку мою кiмнатку були вiдчиненi; i все добре проглядалося. Цього ж дня я розмовляв з дружиною, жалкуючи, що довго не дiстаю листiв вiд сестри моеi, i подумки розгадував причини сього. Раптом, наче мене щось змусило подивитися в маленьку кiмнатку, я побачив сестру мою в довгiй бiлiй сукнi: обличчям блiда, мертва, вона стояла бiля столу i вирiзала з аркуша бiлого паперу хрест. Це надзвичайно мене розтривожило, я пiдвiвся, щоб встати з канапи, але не змiг. Сестра вiдiйшла вiд столу i двiчi або тричi повiльно пройшла по кiмнатi, вирiзала хрест i раптом зникла, залишивши витинанку на столi. Сестра моя мешкала в селi за три версти вiд мене. Через кiлька днiв я дiстав вiстку, що сестра моя померла i, як я вирахував, саме о тiй порi, коли ii образ менi явився.

Товариш мiй М. Ф. К. був одружений вдруге. Наприкiнцi третього мiсяця пiсля весiлля одного вечора зiбралися до нього знайомi пограти в вiст. М. Ф. посадив чоловiкiв за зеленi столики у вiтальнi, де було теплiш i де також був присутнiй весь жiночий аеропаг. В залi нiкого не було, тьмяно горiли двi свiчки, та маятник велетенського настiнного годинника порушував тишу.

Десь о дванадцятiй годинi молода дружина, залишивши гостей, вийшла до зали i, ступивши кiлька крокiв, упала без тями. Вмить усi збiглися до неi i, коли вона опритомнiла, то почали розпитувати, що з нею таке було. Проте вона тодi нiчого не пояснила, вирiшивши вiд чоловiка приховати справжню причину свого переляку. Довiрилася лише подругам.

– Коли я увiйшла до зали, – розповiдала вона, – то побачила за фортепiаном покiйницю, першу дружину мого чоловiка.

Не бачивши ii нiколи, вона описала, яке в неi було обличчя, яка сукня. Саме в такiй сукнi й було небiжку поховано.

– Не вiрячи в подiбнi явища, я гадала, що то чийсь жарт, але коли пiдходила до фортепiана, привид рушив менi назустрiч. Я втратила свiдомiсть i упала».




Мертвецький Великдень


Був собi чоловiк та жiнка. Чоловiка звали Нечипором, а жiнку Прiською. Вона була хорошого роду i одним одна дочка у батька, дуже багатого: була й скотинка, i усяка худоба, а сина не було, тiльки дочка. Так батько ii, подумавши, та узяв сироту, сього Нечипора, замiсть дитини, та й вигодовав його, i доглядiв, i до розуму доводив. А Нечипорiв батько та був собi велика ледащичка: спився i звiвся нiнащо та колись пiд тином п’яний i одубiв; жiнка, що не мала нiчого та й не вмiла робити, пiшла попiдвiконню; а хлоп’я за Христа ради узяв Прiсьчин батько. Так що ж бо! Не дурно кажуть: недалеко вiдкотиться яблучко вiд яблуньки: у Нечипора була уся батькова натура. Злодiяка такий, що нi з чим не розминеться: i цигана обдурить, i старця обiкраде; а пити? – так не переп’е його i Данилко, що у нашого пана живе та за його ридваном ззаду труситься у цвяхованому каптанi, та у мережованiм брилi; той здорово п’е, а Нечипiр iще гiрш його. Іще ж таки поки парубковав, то й сюди й туди: було, п’е нiч, гуляе, з парубками бурлакуе, а удень як скло перед хазяiном: i робить що треба, i послуха у всякiм дiлi, i поважа старого. Коли ж його на вольнiй або на вечорницях потасують добре… бо таке задьорне собi, що до усякого так у вiчi лiзе, як тая оса, так i зчепиться; ну, то й звiсно, що йому щонайгiрше i доставалось. Та ще на лихо собi був такий невеличкий, хирлявий, та й сили не бiльш було, як у слiпоi поповоi кобили, що було не здужае у Пилипiвку попiвських хаптурок по селу возити. Так з ким не зчепиться, то усяк його попiб’е. А иногдi проти лави один пiде, так тут вже достанеться йому на горiхи, пику йому порозбивають, волосся пообривають, одежу порозривають, та таких йому тусанiв надають, та так йому бельбахи повiдбивають, що насилу удосвiта додому долiзе.

Так що ж бо! Перед хазяiном вiдбрешеться: то нiччю роя ловив, так бджоли йому пику покусали; то вiдьма приходила нiччю хазяйських коров доiти, а вiн почав вiдгонити, а вона перекинулась собакою та кинулась на нього i одежу йому порвала i усього подряпала. То, було, старий i вiрить i гоiть його, та ще вiд переляку, щоб не напав переполох, i горiлочкою його пiдпоюе. От нашому Нечипору i на руку ковiнька! Лежить на печi, та оха, та горiлочку потягуе, а усi коло нього панькаються. А що нiхто й не знав, що вiн таке ледащо i таки зовсiм нероба, то й оддали за нього Прiську. А як пiсля сього незабаром вмер i у неi батько, а там i мати, то й остався наш Нечипiр сам собi господарем.

Недовго ж нагосподарював. У три годи рiшивсь зовсiм. Що була скотинка, позбував, земельку позакладував, а грошики попропивав, а що було опрiч того, те вiд недогляду попропадало само… П’е та краде, б’еться та позиваеться; а звiсно, що тiльки пiдеш з жалобами та з позивками, то вже й десяцькому дай, соцькому дай, писарю дай, отаману дай, а все-таки до волостi вiдопруть (не iм же одним хлiб iсти); а як, не дай Боже! та у ту пору набiжить засiдатель та, борони Боже лихого часу, з письмоводителем: так тогдi вже й зовсiм пропав! Пишуть-пишуть, беруть-беруть, та тiльки тогдi пустять, як вже нiчого й взяти; а то, коли зостались якi вишкварки, так iще у суд запровадять, – ну! там уже i амiнь. Так чи надовго ж то Нечипоровi, при його дурнiй головi, стало усеi тестевоi худоби? Фiть-фiть! Пiшла по добрим людям та по шиночкам, а вiн звiвсь нiнащо.

Сердешна Прiська викупала його не десять разiв i iз-пiд калавуру, i iз колоди, а раз прийшлося i з острога викупати. Вже який би не був, а усе вiн iй муж, нiгде було дiтись. А через таке лихо попереводила i в себе, що було у скринi iз хорошоi одежi, i намисто, i дукати, i хрести, i усякую худобу.

Журилась вона, журилась, далi треба за розум узятись, щоб з плечей усього не попропивав iй п’яниця. Нiчого не кажучи, стала його у хатi запирати, а сама пiде або баштан полоти, або коноплi брати, щоб було чим прогодуватись. Що ж? Вернеться додому, хата пустiсiнька! Проклятий Нечипiр вилiз у вiкно, та й шукай його. Треба iй шатнутись по шинкам: де пояс заставлений, де шапка заложена, викупа, сердешна, на останнi грошi! Далi знайде його де-небудь у шинку пiд лавою або пiд плотом; розбудить, розштовха, тягне додому, i виговорюе, i лае, а сама, через таку лиху годину, тiльки що плаче.

Далi, бачивши, що його й лайка не бере, i вiн знай свое товче – пити та i пити! – нiчого робить, дума: хоч грiха на душу озьму, а вже не дам йому волi. Ото приволочивши його iз корчми, защепнула дверi та й каже:

– А що, Нечипоре? А до чого отсе ти мене довiв? Лайки не слухаеш, горя мого не поважаеш, п’еш у свою голову; попропивав усю батькiвщину, а через тебе i я свою материзну потратила, то платячи за тебе, то викупаючи тебе з шинкiв; а тепер довiв, що менi тiльки за старцями йти; була я i хорошого, чесного роду, а як утопила свою голову за тебе, прирожденного п’яницю, та по тобi i я стала послiднiша усiх на селi. Хiба хочеш так пропасти, як i батько твiй? Так пропадай же собi як знаеш, а я знаю, що поки я жива, так не дам тобi волi шлятися та пиячити. Доки менi i терпiти? Через закон переступлю, а по-своему зроблю. – Та засучивши рукави, каже: – Хоч грiх жiнцi мужа бити, а нехай Бог простить! – та з сим словом – черк його у пику, а далi удруге, утрете, удесяте, та за волосся, та тусанами – бо баба собi здорова була, а вiн такий, що нi на що i дивитись було; та ще перепивсь, так не здужав i скiпки пiдняти, не то щоб оборонитися вiд жiнки.

А вона його б’е, а вона його тасуе, та знай приговорюе:

– Не пий, не п’янствуй, не пропивай худоби; сиди дома, заробляй чим-небудь та годуй i себе, i бiдну жiнку; ось так тобi, ось так тобi, бусурмену католицькому, гаспидському мужиковi!..

Била, била, та аж утомилась, i сiла на лавку, i каже:

– А бодай тебе сей та той, що ти мене i до грiха довiв i втомив мене нiнащо. Устань, кажу тобi! (Бо вже сердешний Нечипiр аж не змiг i стояти, та присiв долiю.) Устань та кланяйся жонi, щоб я тебе простила, що ти так мене втомив.

Нiгде Нечипоровi дiтись! Кланяеться, сердека, просить, щоб вона його простила за те, що втомилась, бивши його, i обiцяв уже не пити i не втiкати а дому, хiба вона його куди пiшле.

Вiдпочивши, Прiська помилувала мужика i каже:

– Не журись, сякий-такий сину! За битого двох небитих дають, та ще й не беруть. А коли не будеш слухати, то от тобi кажу, що ще буду бити, та опiсля i панотцевi висповiдаюсь, що проти закону пiшла.

Еге, та наша Прiська направила мужика! Вже не то щоб не пив: не проливав козак, як де лучалася чарка; та тiльки у кунпанii, чи на весiллi, чи на хрестинах; та вже не те, щоб йому шлятись по шинкам та за чарку горiлки чортякам душу вiддавати: сидить вдома i з двора нiчичирк! Узявсь – нiчого робити! – латати старi кожухи, стала й копiйчина перепадати. Прiська усе збира, та радуеться, та й думае: з ледачого, мабуть, буде що-небудь i путне.

Оттак пройшли Рiздвянi м’ясницi, прийшла й масниця. Що то вже кортiло нашому Нечипоровi, щоб то драла дати, та погуляти на останнiх днях, так зовсiм не можна: Прiська так реп’яхом за нього i держиться, i не можна йому без дозволу вийти з хати, а свита, i чоботи, i шапка у неi у скринi.

На саме пущання, що на пiст, вона йому i каже:

– Пiди лишень, Нечипоре, до служби, на сiм тижнi будеш говiти. Та гляди ж ти менi: щоб ти зараз з церкви i був тут. Коли прийдеш зараз, то дам тобi обiдати, бо в нас е й вареники: я придбала i масличка, i сметанки, а коли добра буду, то й чарку горiлки дам, та й заговiемо, як довг велить. Коли ж зараз не вернешся та пiдеш куди пити, то от побожусь тобi, що такими товчениками тебе нагодую, що будеш мене довго тямити!

Пiшов наш Нечипiр, та тiльки ж ми його й бачили! Налагодила Прiська i обiдати, а його нема. Пообiдавши, пiшла до сусiди, далi вернулась додому, а його нема. Пополудновала сама, а його нема. Вийшла на вдвiр’я, кожного, хто йде, питаеться: чи не бачили мужика? Нiхто не бачив. Уже й вечiр, а його нема! Насилу вже, гульк! – лiзе додому у пiзнiй вечiр нi живий нi мертвий i слова не промовить: язик одубiв, i сам себе не тямить, i де вiн, i що вiн е таке на свiтi. Сопе та мовчить, й очей, що заплили йому горiлкою, не розведе.

– Побила мене лиха година та нещаслива, – зараз гукнула на нього Прiська, – от iз сим дурнем, п’яницею, волоцюгою! Де ти там у гаспида таскавсь? Іще навдивовижу, якось добрiв i знайшов свою хату. Бач, як нарiзався, що й слова не промовить! Бог дав людям пущання, щоб заговiли любенько з жiнками та з дiточками, а я за слiзоньками свiту не бачила, сидячи сама собi у хатi, як у темницi. Отже, далебi тобi кажу, що знов приймусь за тебе, та так тебе повчу, що й довiку не озьмешся за чарку. Так що ж бо: хоч йому кажи, хоч не кажи, вiн нiчого i не тямить!

І правда ж бо була. Сидить Нечипiр та тiльки здиха, бо горiлка з нього дух пре; мусить щось i сказати, так i рота не роззявить, i язика не поверне, неначе вiн йому повстяний; тiльки, як той сич, лупа бровами, бо вже очей зовсiм не видно: позападали i злiпилися.

Лаяла його жiнка, лаяла на всi заставки, далi-таки, сяк не так, жалко його стало, бо усе вiн таки був iй муж, а тут же i пущання: як таки не заговiвши?

– Чи не хочеш вечеряти? – пита Прiська. – Чи ти тямиш, який сьогоднi день? Чи так, як собака, i ляжеш?

А Нечипiр мав щось сказати, та й не здужав, i тiльки дужче засiп. А Прiська усе йому таки з вечерею; постановила та й каже:

– На ж, от тобi макортет[1 - Макортет – макiтра.] з варениками; iж та лягай спати та уставай до вутренi, щоб ти менi говiв на сiм тижнi. На, п’янице, от тобi й свiтло: повечеряй, погаси та й лягай, вже не рано. – Сее кажучи, постановила йому макортет з варениками i каганець, а сама, лягаючи спати, ще таки йому приказуе: – Гляди ж, як повечеряеш, то онде у водянчику вода, пополощи гарненько рот, щоб не зосталося у ротi сиру, щоб часом завтра, не хотячи, не оскоромився.

А далi, разiв з п’ять тяжко здихнувши, повернулась i заснула.

Хоч Нечипiр i крiпко п’яний був, а таки як запахли йому вареники, то й очуняв трохи, та за ложку, та у макортет, i став iх глитати. Що йому там жiнка нi наказувала, вiн собi i байдуже: iсть собi, небога, та сопе на усю хату. Вже й жiнка заснула, а вiн знай мота вареники… далi став куняти, а сам знай пха у горло… далi уложив руку у макортет… похиливсь… тут i каганець погас… захрiп наш неборак на усю хату!

Скiльки вiн там спав, хто його зна; аж ось, поворухнувшись, чуе – дзвонять до церкви. Що тут робити? Вiн би i не пiшов, так жiнка загадала йому говiти, щоб неодмiнно йшов до утренi. «Не послухати ii, – дума собi, – так битиме за се, та битиме й за те, що я учора п’яний був; а як пiду, то, може, за учорашню гульню, як стану проситись, то i змилосердиться. Пiду!..»

От схопивсь швиденько, помацки знайшов шапку та й вийшов мерщiй з хати, а про те, що жiнка наказувала, щоб рот виполоскав, йому i невтямки було, та троха таки чи й чув вiн се учора.

Нiч була темна, а церква не з так далеко. Дивиться Нечипiр, у церквi свiтиться i на дзвiницi дзвонять у скликанчик, що на коромислi, звичайно як у пiст. Вiн i став поспiшати до церкви.

Увiйшов у цвинтар, аж дiтвори, дiтвори… видимо-невидимо!.. Манюсiнькi, та усе у бiлих сорочечках, та бiгають круг церкви, та просяться у дверi, та щебечуть, як тii циганчата, та лящать, кричать, порощать:

– Пусти, мамо, пусти, мамо, i мене на празник! Зачим мене породила, нехрещену схоронила, пiд порогом положила та й до себе не приймаеш!

– Тю на вашу голову! Показились дiти, – сказав Нечипiр, та не розглядаючи – швидш до дверей.

Постукав, йому i вiдчинили, вiн i ввiйшов… Повнiсiнька церква людей! Вiн, не розглядаючи нiчого, помоливсь, поклонивсь, як звичай велить, на усi сторони, положив шапку у куток, де завсiди клав, та й став бiля крилоса i прислухаеться, що дяк чита. Понуривши голову, стоiть i слуха та й дума: «Що за недобра мати сталася з нашим дяком, паном Степаном? У нього був цапиний голосок, а се вже звiвся, мов собака мурниче та ще й гугнявiе». Зирнув на нього збоку… носа нема, тiльки сама ямка. Став пильнiш придивлятись… «Господи, твоя воля! Та се не пан Степан… Се ще пан Олексiй, що ще вмер тогдi, як я ще пiдпарубочим був, та я ж i на похоронах його був i труну нiс».

Навдивовижу йому, що людей у церквi багацько, а нiхто не догадаеться, що чита мертвець: та й самому поповi, мабуть, нужди мало, бо, чути, вiн у вiвтарi щось собi мурниче з паламарем.

От Нечипiр тому, що бiля його стоiть, хотiв про се казати, аж зирк! що за недобра мати! то стоiть бiля нього Охрiм Супоня, що ще торiк вмер… Озирнувсь на другого – Юхим Кандзюбенко, з яким укупi парубковали i вiн пiсля побоiв на вечорницях при ньому i вмер, та й суд виiжджав, i нiмець його потрошив. Оглянеться туди – i там мертвець, озирнеться сюди – i тут мертвець, куди не гляне, усе мерцi, усе мерцi, такi, що й недавно повмирали, i такi, що ще вiн тiльки iх зазнав, були й такi, що й не можна iх i пiзнати, хто вiн такий i е, бо не було нi носа, нi очей, нi вух, нi губiв: тiльки самi ямки у головi.

То трохи було Нечипiр проспав свiй хмiль, а тепер як розглядiв, у якiй вiн кумпанii опинився, так i увесь хмiль пропав i стало його трусити, мов на лихоманку, а циганський пiт так i пройма… А то ж i не страшно, скажете, щоб живому чоловiковi та попастись меж мерцiв? Чого тут доброго ждати? Зовсiм видюща смерть!

Погляда наш Нечипiр сюди, туди, дяк собi чита, а парахвiяни, як звичайно, тим часом куняють… От Нечипiр i здумав утекти вiд них, та й став вiдступатись крадькома, та усе до дверей ближче, усе ближче, вже кат бери i шапку, аби б голову цiлу додому донести, бо, як там кажуть, не до поросят, коли свиню смалять, i тiльки що вiдступивсь геть-геть, аж панотець гульк iз вiвтаря… А хто ж то й панотець? Отець Микита, що годiв з десяток, або троха ще й не бiльш, як вже вмер!

От вийшовши вiн i каже:

– А нуте, панове-миряни, годi дрiмати: от дяк уже дочитуе до кiнця, скоро випущу.

Прочхались мерцi. Хто протира очi, у кого е, а хто тiльки кiстлявим пальцем проштрикуе у носi ямки, замiсть кабаки, та й чхне. Нечипiр дума: «Тепер не можна i втекти, щоб халепи вiд них не було. Недовго достояти, побачу, що вони тут робитимуть».

Аж ось пан Олексiй покинув читати, та як загугнить зо своiми школярами, та усе-таки з мертвецями, та неначе з бочки як загули: «Христос воскресе!», а отець Микита собi туди ж пiдтягуе, та й пiшов по церквi кадилом кадити, а народ як став вiд нього вiдступатись, так так i чути, як кiстки хрустять.

Слуха Нечипiр сю iх церемонiю та й дума: «Оттак ти на пущання погуляй, як нашi мерцi, що з перепою забули, який сьогоднi й день. Я добре п’яний був, а вони, мабуть, ще i гiрш мене. Я таки тямлю, що тепер пiст тiльки ще починаеться, а iм здаеться, що тепер Великдень. От не п’янi учора були? Замiсть говiння Великдень справляють! Справдi, що з глузду поспивались, лежачи собi без усякоi роботи».

Спiва дяк, аж за боки беручись, а отець Микита пiдiйшов до нього та й каже:

– Не все лишень виспiвуй, покидай дробину на той свiт ченцям на манастирi, бо вже нерано.

От пан Олексiй сюди-туди мах, i «во утрие iзбивах» якраз поспiло та й закiнчив. А отець Микита вийшов та й каже:

– Слухайте, панове-миряни! Тепер христосуйтесь, та бережненько, щоб кiстка об кiстку останнiх не порозбивали. Та й не розходьтесь: бо тепер нам не як торiк, що натщесерце полягали по домовинах i нiчим було розговiтись. От з того свiту чоловiк до нас на празник прийшов i вареникiв принiс, так вiн роздiлить на усю братiю. Амiнь!

Нечипiр, се слухавши, бачить, що вже непереливки, i до нього черга дiйшла, осмiливсь, та сiп попа за ризи, та й каже:

– А що, паноче-честноче! не во гнiв вам буде, що я вам скажу: чи ви, мабуть, учора для пущання… тее-то… чи не пiдгуляли трохи, та, може, не зовсiм проспались? Або, може, лежачи собi по домовинам, як, бува, у просi на печi, та позабували i днi? Який тепер Великдень? Ще тiльки чистий понедiлок, що й ложки гуляють…

– Еге! Вам пiст, вам чистий понедiлок, – каже йому отець Микита, – а наш Великдень, бо за вами до церкви не дотовпишся, так ми у таке урем’я справляемо Великдень, як ви на тiм свiтi лежите смертельно п’янi, що вас нiякими дзвонами до церков i не збудиш. Ти ж нам гляди, що принiс вареника, то усiм роздiли, щоб нам не натощака лягати по ямах.

– А де ж я вам iх озьму? – сказав Нечипiр. – Не знать чого ви забажали, неначе вередлива жiнка: дай того, чого нема. У якого сина е хоч пiввареника?

– А он у тебе меж зубами стирчить якраз пiввареника, – сказав отець Микита та кiсткою, що зосталася йому замiсть пальця, як штрикне йому у рот, аж зуби забряжчали i трохи з десяток iх не розсипалось. – Гляди ж, не дiвай нiде, доки потребую. – Сказав та й вiдвернувсь порядок давати, бо уся громада, як тая хвиля, насунула з попом цiлуватись.

Повернув Нечипiр язиком у ротi… аж так i е: намацав пiввареника, що застряло у кутнiх зубах. «Що тут менi на свiтi робити? – дума собi. – Се бiда! Отто я був крiпко п’яний, та iв вареники, та над ними й заснув, не проковтнувши останнього. А морока, та й годi! Се менi такого лиха наробила не хто як моя Прiська! На якого трясця вона менi iх давала? А бодай вас з жiнками! На якого гаспида вони вигадали вареники? Хто iх видумав лiпити? Який нечистий звелiв iх на пущання iсти? Який басурмен вигадав iх п’яному давати? Ох, се усе нашi жiночки! Вiд них нам усе лихо! Через свою i я тепер пропадаю… як таки пiввареником усiх обдiлити? Та лучче усього – утечу. Тепер iм не до мене. Пролiзу промеж них, то нiхто мене i не кинеться, хоч би й сам отець Микита, що тiльки й зна цiлуеться зо своiми парахвiянами».

Оттак собi подумавши, i став назад протовплюватися. Так що ж, сердека! Куди нi пiткнеться, так усюди народ лавою i валить до попа, що нi пропхатися йому меж ними, нi просунутись нi жодною мiрою не можна. Вiн би i посилковавсь, так боiться, що як якого дуже пхне, так щоб, бува, кiстки не порозсипались i щоб йому знову такоi пенi не було, як у шинку, як то раз напившись дуже, та зчепився з шинкарем, та потовк йому усi пляшки i усi чарки, а опiсля й приплативсь, троха чи не сорок алтин; а як – дума собi – розсиплю якого мерця, так, може, i карбованцем не вiдбудеш. Сiкався-сiкався, щоб просунутись, далi бачить, що непереливки, став собi, опустив руки, понурив голову та й дума: «Ну, кат вас бери! що буде, то й буде! Буду дивитися на вашу кумедiю». От дивиться, що тiльки вони роблять: той лiзе i втираеться, а вже i губiв нема, тiльки самi зуби стирчать, а у иншого i зубiв нема, сама пасть, що инша голова йому у рот улiзе; та все ж то до попа, та все замiсть того, щоб цмокнутись, як поцiлуешся, а тут тiльки кiстка об кiстку: стук-стук! А як пiшли молодицi та дiвчата, так наш Нечипiр добре посмiявсь: инша йде i дума, що на нiй i досi очiпок парчевий, а вiн вже не то що полиняв, i зовсiм розсипався, що й ниток вже не дуже густо зосталося; а ще таки вихиляеться та озираеться, i щоб дивилися на неi люди, що яка-то вона хороша у парчевому очiпковi, знай поводить головою, що аж рипить на кiстках, неначе хвiртка на поржавiлих завiсах. А ось дiвка дума, що вона й тепер ще хороша, i чорнява, i повновида, i рум’яна, як була на сiм свiтi; тiльки вже в неi носа нема, одноi губи не питай, очi позападали, брови повилазили, замiсть гладесеньких та повнесеньких щiк стали жовтi, сухi, позморщуванi, як тая губка, що у грекiв у бакалейнiй лавцi меж хвигами та родзинками продаеться; на головi волосся повилазило i замiсть кiс шматочки вiд скиндячок позоставались; оттака пiдiйде до попа, та, щоб поцiлуватись з ним, протягне губу, та й засоромиться, – бач би то стидно дiвцi цiлуватись – та i втреться кiстлявою рукою, бо вже нi одежi, нi сорочки не зосталось, усе повiдлежувала; то, гляди, попхнуть ii ззаду, щоб мерщiй кiнчала, то вона знов до попа… та мерщiй: стук! кiстка об кiстку! та й засоромиться iще гiрше, i тi ямки, де колись були очi, закрие рукою та, похиливши голову, i бiжить назад; та як ще пробираеться побiля того парубка, з котрим вона на сiм свiтi женихалася, а вiн ii, щоб згадала старовину, за тую плахтину – смик! то вона ще й дужче засоромиться i ховаеться промеж людей… А Нечипiр на сее усе дививсь, та покивав головою, та й дума: «Горбатого i могила не справить. Якi були на сiм свiтi, такi е й там. Дiвчача натура усюди однаковiсiнька: промеж людей, так i соромиться, нехай же на самотi, так – ну!..»

Далi став i об собi вiн думати та гадати: «Що менi на свiтi робити? Прийшлось у лиха грати з сим гаспидським вареником! Проковтнув би його, та й кiнець дiлу; так грiх, пiст зайшов. Викинути? Так отець Микита казав, щоб я його нiде не дiвав, а не послухати його, то ще, опрiч бiди, заставить себе у решетi возити, та й покуту накине, що й наш живий отець Павло не вiдчита…» Аж ось дивиться – приятель його, Радько Похиленко, стоiть окреме усiх у куточку та дрiма. Нечипiр собi й дума: «Пiдiйду лишень до нього та порозпитаюсь, чи не можна як-небудь вiд них i навтiкача; бо вiн ще тiльки годiв з п’ять як вмер, то ще, може, не дуже з ними з’якшався i, може, за живим швидше руку потягне». От i пiдiйшов та й каже:

– Здоров, Радько! Чи ще мене не забув?

– Здоров, Нечипоре, – каже Радько, – як тебе й забути? Я й тепер часто згадую, як то ми з тобою на тiм свiтi гуляли.

– А як собi поживаеш?

– Та зо всячиною. Як там кажуть: часом з квасом, порою з водою. Добре ви, живi люди, робите, що не дуже сiкаетесь на наш свiт.

– А що? Хiба у вас не так, як у нас? – спитав Ничипiр.

– Нi, братику! – казав Радько. – Тут вже увiрвалась нитка. Воно б то для кого й добре: лежи скiльки хоч, панщини не загадують, за подушне не тягнуть, отамана катма, жiнка не гризе голови й моркви не скромадить, робота нiякоi, нi об iжi, нi об одежi не вбивайся… усе, усе-таки добре, та ба! Нi з ким бесiди водити, нi з ким слова промовити. Гробаки, та жаби, та усяка погань; от бiльш i нема нiкого.

– Адже ви часто навiдуетесь i на наш свiт?

– Та то вже, братику, з нудьги. Лежиш собi та й споминаеш: як у кого була жiнка, то й думаеш, як то вона, сердешна, собi поживае? От i випiрнеш на ваш свiт; аж гульк! у твоiй хатi та вже инший хазяiн, i все не так, як при тобi було: i господарство не туди йде; i об тобi вже нiякоi пам’ятi нема, тiльки що у граматцi записаний; i дiточки твоi, як сирiточки: i голенькi, i босi, i голоднi, i терплять вiд вiтчима та вiд нових дiтей. От i озьме серце, зараз соннiй жiнцi i надаеш тусанiв: нехай возиться зо знахурками та з ворожками. Оттак i парубоцтво кинеться пiдглядати за своiми дiвчатами, що божилися, що поки жива буду, любитиму тебе, а ти вмреш, i я за тобою, щоб i лежати укупi. Ти, як дурень, вмер, та ждеш ii, ждеш з московський мiсяць – нема!.. Гульк на ваш свiт! А вона вже й замiж пiшла, i у колисцi колише дитину, або, дiвуючи, з другими перекидаеться та регочеться, а часом i тебе недобрим словом спомина… Нiчого робить. Почухаешся та й засядеш пiд плотом, поки йтиме з вечорниць, та тут iй пустиш яку-небудь мару, щоб з ляку трясця схопила… Коли ж инший був гуляка, що без чарки його i за живiт брало, от i здума: «Пiду хоч подивлюсь, як добрi люди на тiм свiтi п’ють…» Прийде, так що ж? Усе не те, що при йому було: замiсть шинкаря сидить цiловальник, не у церквi його згадуючи; замiсть осьмухи, вже йде кварта, та й горiлка розведена бiльш як наполовину, i цiна не людська. От iз серця що йому робити? Католицького бузувiра, цiловальника, учистить по лисинi або патли обiрве, що вiн i не зна, вiдкiль йому i бiда сталася; каторжного головою у дiжку догори ногами поставить; анцихристову посудину усю переб’е, народ iз кабака розжене i таку славу наведе, що й невсипущий п’яниця три дня не посмiе ногою у кабак ступити.

– Отсе ти, Радько, добре нагадав про горiлку, – казав йому Нечипiр. – Чи не хоч по чарцi, ради вашого празника? Ходiм до мене, у мене е добра горiлка. – Се ж Ничипiр, кажучи, брехав; який син у нього i крапля була у господi? Одно те, що нi за що було сього добра й купити, а друге, що й Прiська не такiвська була, щоб держати горiлку дома, бо Нечипiр добравсь би до неi, де б вона не була захована; а се Радька вiн пiдмовляв, аби б тiльки з церкви вийти, а там би вiн i чкурнув, нехай би його Радько опiсля позивав за брехню. Так що ж бо! І тут сердешному Нечипоровi невдача! Радько йому, крiпко здихнувши, каже:

– Нi, братику, нi! Сього вже й не згадуй. Рада б мама за пана, так пан не бере. Пiшов би за тою чаркою не то що до тебе, та хоч би i за десять верстов, так що ж! куди я ii питиму? Бач, живота катма! У горло вiллю, а вона й вибiжить, i менi смаку не дасть, тiльки добро занапащу; нехай зостаеться вона добрим людям…

– Так ке лишень, понюхаймо кабаки; ось вийдiм з церкви, – казав Нечипiр, усе-таки пiднiмаючись на хитрощi.

– І сього добра не вживаю. Вiддячують тут добре за сюю поваду.

– Як так?

– А от як, от бач, я здорово нюхав кабаку та тiм свiтi, так ось менi повнiсiнький нiс гробакiв, та так, братику, лискочуть i вдень i вночi, що не то що, по усiй домовинi мiсця не знайдеш. Свербить у носi та й свербить, а не чхнеш.

– Бач, як у вас поводиться, – дивувався Нечипiр. – Так хiба е кара у вас за грiхи?

– Де-то вже нема! – каже Радько. – За кабаку нiс вiдвiча; от я ж таки любив тягнути горiлочку, так усi кишки разом i пропали, так що хоч вiдерко улий, то не зостанеться нi краплi. Хто охочий був битись, тому зараз кулаки повiдпадають i руки скандзюбить у три погибелi. А жiнкам, братику, жiнкам, так що то достаеться! Овва! Яка була цокотуха та щебетуха, так тiльки що пiткнеться на наш свiт, та й дума б то по старовинi, щоб i тут пащикувати, та прийметься за зводи та за переводи; а тут iй зараз у рот i сiла жаба, та й квака, та так учепиться за язик та за пiднебiння, що нi якою силою ii i не вiдiрвеш. А котора, не тiльки молодиця, та й дiвчина, коли була моргуха, та очицями поводила чи на парубкiв, чи хоч i на нашого братчика, та кожному нищечком признавалася, що тiльки його одного любить, а зо усяким женихалася; а коли жiнка, та вiд мужика другим сорочки мила… та стьожки у комiр давала, та й друге що-небудь… так таким вже зараз очi й пропали, а замiсть iх у ямках гробаки аж кишать, брови повилазять та й друге-всяке, так що сором i у люди показатись. Є тут усiм халепа! Або котра жiнка проти закону пiде, та стане мужика вчити…

– Так що такiй? – мерщiй перехопив Нечипiр.

– Та що? Звiсно: катюзi по заслузi; язику, щоб на мужика не гримала достаеться свое: жаба у нього ввiп’еться, а руки поскорчуе та позводить, так що й коваль молотом не порозправляе.

– Знаеш же що, Прокiпович? – став прохати Нечипiр Радька. – Будь ласкав, згадай, що колись i я тобi на нашому свiтi був у пригодi: ходiм, здiлай милость, на часинку до мене додому, та отсе усе, яка у вас наука е усяким жiнкам, розкажи моiй Прiсьцi, чи не схаменулась би вона хоч трохи, та чи не перестала б вона мною орудувати, та менi волi не давати, та мене вчити. Тiльки на часинку ходiм, я тобi велике спасибi скажу i дуже буду дякувати.

– Нi, Нечипоре, ти мене хочеш пiд манастир пiдвести. Я вже бачу твою думку та гадку. Ти тiльки хочеш мене одурити, аби б я тебе вивiв iз церкви, а там ти i згинеш з очей, та й шукай вiтра в полi. Нi, братику, не пiду i тебе не пущу; бо й я радiсiнький твого вареника хоч покуштувати. Вiдколи я вмер, то ще вареника й не бачив. На проводи наносять сюди на гроби чимало чого: чи кутi, чи буханцiв, чи крашанок, чи пирогiв; так нiчого з того нашому братчиковi i не достаеться за вашими попами та дяками. Тогдi i наш отець Микита, виглядаючи на те, що дiеться на кладовищi, тiльки посмоктуе, та поплямкуе, та аж об поли б’еться руками: що б то робив? По бородi тече, а у рот не попаде. А наш брат так i мовчи. Так бач, як менi тебе пустити, коли я вiд тебе маю розговiтись вареником? Нi, козаче! викинь iз голови, щоб вiдсiля втекти. Мовчи та диш, а то щоб i тебе на локшину не покришили.

– Ну, ще я тебе хочу спитати, – подумавши, каже Нечипiр, – покажи менi, будь ласкав, де тут мiй тесть або теща; я ще в них хочу прохатись, чи не заступились би вони за мене хоч трохи, щоб я тут не пропав вiд вас, так що й сердешна жiнка не знатиме, де я i дiнусь.

– Тесть або теща? – сказав Радько. – Поминай iх як звали. Вони, бач, вийшли з нашоi парахвii, хоч i тутечка лежать. Вони, знаеш, усе вередували на тiм свiтi: усе старцям подавали, та бiдних зодягали, та з неймущим послiднiм куском хлiба роздiлялись, так iх усi старцi i облягли, та iх щодень, щонiч усе й забавляють: то Лазаря, то Сковородинi псалми iм спiвають, а вони, лежачи, потiшаються i вiд нас зовсiм вiдцуралися, а про ваш свiт не хочуть i споминати. Старому таки, тiльки що очi сюди показав, дали спершу добру прочуханку, що втопив свою дочку, вiддавши ii за таке ледащо, як ти, не во гнiв тобi сее слово, та опiсля i помилували; так ти iх не побачиш з нами. Тож i батько твiй не сього приходу, а жидiвського, бо п’яний пiд тином дуба дав, так його з нашоi ревiзii сключили.

Почухався Нечипiр пiсля такоi розмови крiпко та й каже собi нищечком: «А щоб ви виздихали з вашою вигадкою iсти вареники!» – та, понуривши голову, став думати, як би то вiд них вiдкрутитись. От думав-думав та й надумав, та з радощiв аж вуса собi розгладив: «Добре ж, iстимете трясця, а не вареник».

От, як перецiлувались усi, та й не розходяться, ждуть розговин. Отець Микита звелiв дяковi гасити свiчки, а книжки i усе поскладати, як було, а сам узяв Нечипора за руку та й повiв з церкви i каже:

– А нуте, панове-миряни! ходiть за нами, будемо розговлятись.

От, як повиходили усi i позамикали i церкву, i цвинтар i зiйшли на кладовище, отець Микита й каже:

– Ану, чоловiче з того свiту, виймай свiй гостинець, та гляди, щоб ти вдiлив його кожному по частинi: менi, поповi, звiсно, учетверо проти простого, дяковi удвое, паламаревi у пiвтори проти простого; а затим i старому, i малому, усiм порiвну; i щоб нi одному нi бiльш, нi менш; коли ж гаразд не подiлиш, що кому не стане або кому бiльш, а иншому менш буде, то тут тобi i амiнь! Таки тут тебе i розiрвемо на манесенькi кусочки. От що!

– Та що се за напасть така? – гукнув на них Нечипiр, як розглядiв, що тут, до чого прийдеться, можна й драла дати. – Як таки можна таким манесеньким кусочком вареника та усю вашу громаду обдiлити? Се, бачу, тiльки вашi вигадки, пеня московська, щоб мене занапастити! Ходiм лишень до ратушi та збудiмо писаря, та хоч i вiн зо мною учора цупко п’яний був, та вже, мабуть, i проспавсь, так вiн нам на рахiвницi розлiчить, що не можна таким кусочком усiх вас обдiлити.

– Але! Нам нiчого до писаря, – зашипiла уся громада. – Вiн уже нам не суть начальник, ми тут старшi!

– Коли ж ви тут старшi, так цур же вам! – крикнув на них Нечипiр, та як позасучуе рукава, як стулить кулаки, як кинеться у кучу, щоб пробитись меж ними та дати драла додому… так що ж! Бачиться, й б’е, ще й дуже б’е: кого по пицi беха, кого у груди тасуе i ногами товче… так, сердека, тiльки собi кулаки позбивав i трохи нiг своiх об iх ноги не порозламував, а iх нiчого i не дошкулив, бо, звiсно, кiстка! що кiстцi зробиш? Таки нiчогiсiнько! Тiльки ще гiрш iх розсердив… бо як кинулись усi на нього, як заревуть:

– Так утiкать? Ось ми тобi дамо! Дiли ж, сякий-такий сину! А не то ось ми тут тебе розiрвемо на шматочки.

Прийшлось Нечипоровi зовсiм пропадати! Вже не видумае, що йому i дiяти, та з переляку став проситись:

– Пустiте, батечки-голубчики, пустiте! Ой, не давiть же мене вашими холодними кiстками… О, та й змерз же я, але так i трушусь. Будьте ласкавi: винесiть менi шапку, забув у церквi, вуха так померзли, що не то що!

– Яка тобi шапка? – вiдозвались до нього мерцi. – Роби свое дiло, бач, вже нерано!

– Те-те-те-те! Тепер догадавсь! – шепнув собi Нечипiр та й глянув на зорi, аж Вiз уже докочуеться геть-геть; от, розгладивши вуса, каже iм: – Бачу тепер, люди добрi, що з вами нiчого робити; я було хотiв пожартувать, аж бачу, ви сього не любите. Коли дiлити, так дiлити. А кажiть: хто над вами тут е отаман чи який старший?

– Нема нiкого старшого, ми тут усi рiвнi! – загули мерцi.

– Так хто ж зна, скiльки е тут вас? – питав Нечипiр.

– Дiли без лiку. Тогдi побачимо, як кому не стане.

– Цур дурня, та масла грудка! – гукнув Нечипiр, усе поглядаючи на зорi. – Як вас кат розбере: инший, може, по двi долi хвататиме на мою голову. Без лiку не хочу: лiчiть, тогдi й дiлитиму. – Та вiдвернувся вiд них, узявсь у боки, як комiсар, та й ходить меж ними.

– Та доки сього буде? – загули мерцi. – Не буде тобi лiку, лiчи сам.

– Лиха матерi вам! – каже Нечипiр. – Лiчи, коли ж я лiкiв не знаю. Двадцятеро-десятеро налiчу, а далi й тпрру! Ну, так покличте ж з ратушi писаря, так той вас перелiчить. – Та, усмiхнувшись, i каже нищечком: «Нагайкою, як у степу косарiв».

– Е! Та ти бо ще й торгуешся? – зашипiла громада. – Дiли мерщiй, а то ми тебе подiлимо!

– А щоб ви виздихали! – розсердившись, налаяв iх Нечипiр. – Як же вас тут у громадi усiх менi подiлити? Сiдайте лишень усi купами: старi до старих, молодi до молодих, дiди особе, i баби особе, i парубки, i дiвчата…

– А парубкам з дiвчатами сiдати? – питав один парубок, вискаливши зуби.

– Ось я вам дам до дiвчат! Але й тут у вас женихання на думцi. Геть! – прикрикнув на парубоцтво грiзно. – Сiдай окроме i дiвчата окроме.

– О бодай тебе розсудило! – зашипiли усi дiвчата.

Аж тiльки забряжчали кiстки, як почали мерцi усаджуватись, та усе купа бiля купи. Старi дiди й баби ще таки нарiзно посiдали; а що молодицi, дiвчата, та таки й чоловiки, якi ще не дуже старi були, а що найбiльш парубоцтво, так вже так промеж собою помiшались, що й розiбрати iх не можна було. Та пiдняли промеж себе iграшки та смiхотню, радi, що докупки зiбрались та так, що скiльки старi та й сам отець Микита iх не зупиняли, так нiчого i не зроблять, а наш Нечипiр i не боронить. «Нехай-нехай!» – дума собi, та ще й рад, що вони гудуть, як тii бджоли.

Тiльки що тi усаджувались, аж та дiтвора, що бiгала круг церкви, сюди ж присипала i сiкаються до Нечипора i знай свое товчуть:

– Нас мати породила, нехрещених схоронила, пiд порогом положила… давай i нам, дядьку, вареника, а як не даси, залоскочемо у смерть…

– А зась, циганчата! – крикнув на них Нечипiр та аж тупнув ногою. – Чiп вiдсiля! ви не сього приходу. Чого доброго е вас багацько таких, що й попiд плотами покиданi, i у глечиках потопленi, та як менi усiх обдiляти, так се в мене не тiльки вареника, та й волосся не стане…

– Зовсiм! Обдiляй мерщiй! – заклекотiла мерцiвська громада, посiдавши й утихомирившись…

– Добре, коли зовсiм! – вiдозвавсь Нечипiр, ще таки поглядiвши на зорi. – Ви зовсiм, от i я скоро зовсiм. – От i став попiд ногами на снiгу ськати, та й знайшов скiпочку, виковиряв нею того пiввареника, показуе iм i каже: – Нате ж, люди добрi! та знайте мою добрiсть. Глядiте ж, iжте не спiшачи, щоб котрий ще не подавивсь; то ще менi бiда буде: приiде суд з лiкарем вас свiдчити, та ще скажуть, що я вас отруiв, та прикинуть пеню, що й копою не вiдбудеш. Нате ж! – Та й став розщипувати вареник i приказуе: – Отсе одному, отсе другому, отсе третьому…

– Кукурiку! – заспiвав пiвень…

Шарасть! Розсипались нашi мерцi, i кiстки забряжчали, неначе хто мiшок п’ятакiв висипав!..

Дивиться Нечипiр: нема нi отця Микити, нi пана дяка, нi старих, нi молодих, нi дiвчат, нi парубкiв… зостались самi гроби на кладовищi, як i учора були.

– Цур палiчча! – закричав Нечипiр, сее бачачи. Се ж вiн знарошне iх до третiх пiвнiв i манив, бо чув вiд старих людей, що тiльки самi чортяки вiд першого пiвня щезають; а що вiдьми, мерцi, упирi, вовкулаки i усяка нечисть шляються до других, а иншi i до третiх пiвнiв. От вiн тiльки iх i дожидав.

– Фiть, фiть! – подивившись по усiм усюдам, чи не зоставсь котрий на сiм свiтi, Нечипiр посвистав та й каже: – А що? наiлись вареникiв? Не здивуйте. Мусили мене занапастить, тепер натщесерце спочивайте, та вже бiльш мене не заманите… Що ж менi тепер робити? Пiти додому, жiнка не повiрить, що iй буду розказувати, та ще й попiб’е, думаючи, що, може, я де по шинках ходив. До церков, поки живi попи задзвонять, ще не швидко, ляжу тут спати та й спатиму; задзвонять, я тут i е.

От собi прилiг на горбику, якраз бiля хвiртки, куди народ у цвинтар йде, згорнувсь та й захрiп собi гарненько.

Спав-спав, аж ось чуе, що його сiпають i таскають то сюди, то туди. От йому i здаеться, що се його мерцi рвуть на шматки, та спросоння давай якомога кричати: «кукурiку» та «кукурiку!», щоб мерцi щезли вiд нього та порозсипались, думаючи, що то пiвень кричить! Далi чуе, що круг нього люди возяться та регочуться, i хоч його й смикають, та не рвуть на шматки, а ще й говорять:

– Нечипоре!.. Устань… устань!

От вiн очима – луп! аж – зирк! перед ним пiп… та вже не отець Микита, а отець Павло, живий пiп, i дяк, пан Степан, i усi люди, скiльки iх тут нi бачить, усе живi люди, i сусiди, i приятелi його; а тут i писар з ратушi, з котрим вiн учора добре заговляв.

Устав наш сердека i очi продира, i чухаеться, i не зна, що йому казати, що його i пiп i уся громада лають, i п’яницею узивають, i що цiлу нiч шлявся, та так, де припало, там i валяеться.

– Але, п’яниця! – далi, надумавшись, каже iм Нечипiр. – Тут не п’яниця, а ось менi яке привидiння було. Ось слухайте лишень i ви, панотче, i ви, люди добрi.

І почав iм усе розказувати, як пiшов до утренi, i що тут з ним було, i як мерцi хотiли його розiрвати за вареник, i як пiвень заспiвав, i як вони пропали, i як вiн тут заснув…

– Та не слухайте його, п’яницi! – загомонiв на нього панотець, бачачи, що увесь народ около нього обступив i, пороззявлявши роти, слухають його. – Не слухайте, се вiн перепивсь та сп’яну химери погнав.

– Та якi тут, панотче, химери, iменно так було, як я кажу. Ось вiдiмкнiте лишень церкву, то й знайдете там мою шапку. Вона там, мерцi не дали менi ii i узяти, я ж кажу, що вона там. Я не лазив пак у вiкно, щоб ii знарошне там положити. Та й лучче роздивiтесь по церквi, чи нема якоi шкоди…

От i вiдiмкнули церкву, ввiйшли, аж справдi, де казав Нечипiр, що положив шапку, там вона й е, а по церквi усе було справно i не можна було примiтити, щоб мерцi уночi тут були.

Що то дивувалися люди з розповiдi Нечипора! А найбiльш отся шапка, хоч кому, так навдивовижу була: як пак таки вона б зайшла у церкву, якби не вiн ii занiс? а як би вiн ii занiс, якби церква не вiдчинена була? а хто ж ii уночi вiдчинив i хто дзвонив? От i стало буть, що се мерцi так порались. Так i старi люди говорять, що було колись у якiмсь селi якомусь-то чоловiковi такее ж привидiння, що думав на утреню прийти, аж прийшов… мерцi служать собi по-своему та у пiст справляють Великдень. Та воно ж так i е: у нас пiст, а в них Великдень. Отже i Ничипору мерцi казали, що коли ж iм i справляти Великдень, як не тогдi, як церква i дзвони гуляють, а люди пiсля пущання смертельно п’янi…




Іван Барщевський






Народився 1794 р. у Бiлорусii на Полоччинi в селi Россохи в родинi греко-католицького священика, украiнця Борщевського, який був родом з Холмщини. Освiту отримав у Полоцькiй езуiтськiй академii. Багато подорожував по Бiлорусii та Украiнi, писав вiршi, малював. З початку 1840-х рокiв жив у Петербурзi, де служив у вiйськовому вiдомствi. У справах служби побував у Францii, Англii та Фiнляндii.

Останнi роки Барщевський провiв в Украiнi, на Житомирщинi, де також публiкувався у мiсцевiй пресi. Серед знайомих Барщевського були Тарас Шевченко, Адам Мiцкевич, Микола Гоголь та Григорiй Данилевський.

Барщевський писав трьома мовами: польською та украiнською – прозу, а бiлоруською створив кiлька вiршiв. У своiх творах щедро використовував бiлоруськi та украiнськi легенди. У 1844 р. у польськомовному петербурзькому журналi «Niezabudka» помiстив повiсть «Дерев’яний Дiдок i жiнка-комаха», того ж року вийшов i перший томик найвiдомiшоi його повiстi «Шляхтич Завальня» («Szlachcic Zawalnia»), а всього було чотири невеличких томики. У книзi «Proza i wierszy» (Kijоw, 1849) з’явилося оповiдання «Душа не в своему тiлi».

Творчiсть Барщевського за життя залишалася поза увагою критикiв, щойно по смертi 1851 р. про неi стали згадувати, залучаючи автора як до польськоi, так i до бiлоруськоi лiтератури. Юлiан Тувiм помiстив окремi оповiдання Барщевського до «Антологii польськоi фантастики».

Усi оповiдання подаються в перекладi упорядника.




Душа не в своему тiлi


Широкi простори Волинi переважно покритi лiсами, на заходi ж очам вiдкриваються степи i зовсiм iншi краевиди. Через околицi i мiстечко Чуднiв пливе Цецора; на захiдних i схiдних берегах цiеi рiчки здiймаються високi дикi скелi, мовби руiни давнiх часiв, i здаеться, що iх наче мури пiднесла сама природа, щоби вiдмежувати Полiсся вiд ситоi i плодючоi землi. Вiд Чуднова геть аж до кордонiв Подiлля – повсюди влiтку можна бачити ниви, засiянi буйною пшеницею; тут земля без великих зусиль орача дае багатий врожай. Хоч мешканцi цих околиць забезпеченi всiм, що тiльки вони потребують, проте i серед них сльози, тривога, страждання зустрiчаються як i всюди; немае справжнього щастя, нема раю на цiй землi.

Холера, важка азiйська хвороба, охопила схiдну частину Європи i в 1847 роцi переходила з мiсця на мiсце, прямуючи на пiвнiч i на захiд; i цiй карi Божiй всюди передувала надзвичайна тривога. На початку червня 1848 року,[2 - Згiдно тодiшньоi преси, епiдемiя холери на Волинi лютувала також у 1848 р.] в саму спеку, з’явилася вона на Волинi i була в окремих мiсцинах жахливою; в мiстечку Чудновi i в околицях опiсля цiеi жахливоi бiди багато зосталося бiдних удiв i сирiт.

Восени, коли небезпека тоi страшноi епiдемii зникла, в будинку шляхтича Н. зiбралися сусiди, i серед них пан Зенон, який, мандруючи цими краями, познайомився з привiтним господарем. В цьому гуртi почалася розмова про холеру‚ про небiжчикiв i про тих, хто очуняв; гостi, мовби морцi на березi пiсля страхiтливоi морськоi бурi, згадували друзiв i знайомих, що зникли у вирi, i тих‚ кому Бог дозволив виплисти на берег, щоби ще продовжувати пiлiгримку свого життя.

– Шкода Самотницького, – промовив один з гостей. – Гарний був чоловiк! Як вiн старався допомагати тим, хто мучився вiд тiеi хвороби, а сам помер без нагляду, бо жив у самотностi на хуторi, де тiльки дерева шумлять над дахом.

– Звiдки, Матвiю, в тебе такi звiстки? Самотницький i тепер живий-здоровий на тiм же хуторi. Я недавно сам його бачив.

– Я знаю, що хтось там живе, але не вiн, я ж бо знав його добре. Був це чоловiк високого зросту, свiтловолосий, досить вродливий, а цей – зовсiм iнший, зростом куди нижчий, худий, чорнявий i, здаеться, навiть старший.

– Це Самотницький. Справдi, нижчий, iнший з лиця, адже вiн цiлком перемiнив тiло, а як це сталась, знаю тiльки я.

– Якi ж бо ти дива оповiдаеш, пане Миколо, – проказав господар. – Всiм нам цiкаво знати, яким це чином може чоловiк змiнити свiй вигляд.

– Рiч неможлива, незрозумiла, надзвичайна i нечувана, але власне так i було.

– Проте розтлумач нам цю загадку! – зашумiли всi гостi. – Адже нiхто з нас розгадати ii не може.

– І я таемницю не зрозумiв у всiх деталях, але про те тiльки розкажу, що бачив, i про те, що вiн сам недавно розказував.

Пiд час тоi лютоi холери, знаете самi, Самотницький був хоробрiшим за самих лiкарiв‚ вiн ризикував, на будь-який заклик летiв, тiльки б порятувати людей: хворих натирав якимись таемничими лiками i давав щось випити, i такi це мало добрi наслiдки, що жоден не помер з тих, кого вiн вiдвiдав.

Чуднiвський мiщанин, один з моiх знайомих, розказав менi про таку дивну пригоду. Його дружина раптово вiдчула сильний бiль всерединi, i щойно з’явилися всi ознаки тоi страшноi хвороби‚ вiн помчав до нашого чудового лiкаря благати допомоги. Коли ж лiкар прибув на хутiр, то остовпiв, уражений незрозумiлим видовищем: на дворi перед самою брамою побачив Самотницького; той скидався на небiжчика: руки i ноги були не пiдвладнi йому, очi розкритi, обличчя блiде; мертве тiло, вiдiрвавшись вiд землi, рухалося, i здавалося, що якась невидима сила кидала цей труп у всi боки. Мiщанин хотiв уже тiкати звiдти, але почув голос: «Почекай хвилину, спочатку треба, щоб ти мое тiло намастив лiками i врятував вiд пошестi, тодi буду готовий йти з тобою». За кiлька хвилин тiло стало на ноги, здоровий Самотницький поправив на собi одяг i запропонував: «Ну, тепер пiдемо, знаю, чого ти прийшов: дружина твоя виздоровiе». І дiйсно, потаемними своiми лiками вiн поставив ii на ноги за пару годин.

А ось яким чином цей дивний лiкар, що оберiгав себе i рятував iнших, потрапив у велике нещастя. Одного дня, коли вiн, збираючись йти до хворих, намастив свое тiло, щоби застерегтися вiд пошестi, одна особа, яку вiн мiцно любив, десь в далекiй сторонi важко захворiла на холеру. Самотницький це побачив, адже говорять, що душа, коли ii не обтяжуе тiло, далеко бачить i чуе. Вiн був дуже стривожений, i навiть забувся, що з його тiлом може трапитися нещастя, коли не сховати його у безвiтряному закутку. Залишивши тiло бiля ворiт хутора, полетiв, щоби якнайшвидше встигнути з потаемними лiками. Згодом‚ вирятувавши милу йому особу i повернувшись додому, вiн вже не побачив свого тiла, яке люди знайшли та поховали, вважаючи, що вiн помер вiд пошестi. Бiдний Самотницький без тiла був невидимим, нiкому не мiг i слова сказати, адже, чуючи його голос, всi жахалися вiд страху, вважаючи, що з ними розмовляе дух. Не маючи змоги довiдатися‚ де подiлося його тiло, вiн блукав тривалий час невидимим, нарештi знайшов на дорозi якийсь труп, з якого щойно душа вилетiла, примусив своiми потаемними лiками циркулювати кров, влiз у чуже тiло‚ повернувся на свiй хутiр i тепер живе собi там самотою: нiхто його не впiзнае, всi вважають його небiжчиком.

– Краще б зробив, – промовив господар, – коли б вже вiдiйшов назавжди на той свiт, нiж блукати по землi в чужому тiлi.

– Хоче чи не хоче, – промовив Микола, – але напевно буде мучитись на землi i чекати поки проб’е година, призначена Богом.

Коли вони так розмовляли, вiдчинились раптом дверi, i ввiйшов хтось незнайомий: обличчя темне, похмуре, зовсiм безкровне, жодного почуття на нiм не було, нiс тонкий, покритий сухою шкiрою, губи без кольору, очi без виразу, i, здаеться, мряка якась iх окутала. З плiч незнайомця спадав сурдут, вкриваючи його схудле тiло.

– Так, пане Миколо, – почав вiн повiльним i монотонним голосом, – я той самий Самотницький, про якого ти щойно говорив. Чуже тiло – тягар менi на цьому свiтi, не варте воно моiх клопотiв, але очi душi далеко бачать i вуха далеко чують: знаю, про що ти тепер говорив; спасибi, що про мене згадав; чоловiк у моему станi не зустрiне на землi нi знайомих, нi друзiв.

Всi мовчки позирали на зажурену, небачену досi постать. Мовчання порушив Микола:

– Рятуючи iнших вiд смертi, ти сам потрапив у бiльше нещастя, нiж смерть.

– Нiхто з них не винен, що я так мучусь.

– Я колись у Вiльнi знав Самотницького, – промовив Зенон. – Може, ти маеш там кузена?

– Це я сам, але не такий, яким був колись.

– Чи давно живеш у цих краях?

– Вже декiлька рокiв; i туди, де був, не повернуся: тепер нiхто мене там не пiзнае. І вона не пiзнае, – не повiрить, не пошкодуе, буде смiятися, як з божевiльного.

– Багато рiзних випробовувань було в твоему життi?

– Дослiдник шукае тайни, бiда шукае дослiдника. Зеноне, коли вiриш, що я той самий, якого ти знав колись у Вiльнi, прийди завтра в мою халупу – в мене е про що розказати i про що попросити. Прощайте. Думайте про мене, як вам заманеться.

Пiсля його вiдходу гостi в задумi зиркали одне на одного, не розумiючи як так‚ що голос належить i справдi Самотницькому, а зовнiшнiсть зовсiм iнша.

– Бачите, сусiди? – промовив Микола. – Як вам цей гiсть? Все справджуеться, про що я вам недавно говорив: обличчя, губи, нiс, очi, волосся i все те, що мае це тiло, – не його власне, але вiн той самий Самотницький, адже i сам себе так назвав i те, що я говорив, пiдтвердив.

– Але здаеться, – сказав Матвiй, – що його не прийняли на тому свiтi, та й мусив знову повернутися на землю, адже вiн немов небiжчик. Немае в нiм життя.

– Дивний гiсть, – промовив господар. – Я не затримував його, адже, кажучи щиро‚ його вiзит мовби з тамтого свiту, викликав у мене якесь незрозумiле почуття.

Весь той вечiр сусiди гомонiли про Самотницького.


* * *

День був осiннiй, небо похмуре, шумiли дерева над почорнiлим дахом хутора, вiтер пiднiмав у повiтря жовте листя. Самотницький нерухомо сидiв бiля вiкна, немов дерев’яний iдол. Зенон зайшов у хату, зупинився i довго дивився на господаря‚ нарештi, щоби отямити його, гiсть проказав уголос:

– Як ся маете, пане Самотницький?

І той раптово, немов сон одiгнавши, скочив з мiсця i промовив:

– Спасибi, що мене вiдвiдав. Я не привiтав такого дорогого гостя, адже був у цей час вельми далеко.

– Напевно, десь в далекому минулому? Приемно iнколи тi краi думкою провiдати.

– Правда, тут гiрше, але там, де я був, минуле i сучасне завжди одноманiтнi: Аделя зi спокiйним обличчям, з милою усмiшкою бавиться в колi веселих гостей – цей розказуе iй, що чув, той – що прочитав, який новий твiр вийшов з друку‚ про вiдомих письменникiв, про лiтературну славу, як крутиться то сюди, то туди Колесо Фортуни, що вiдбуваеться у великому свiтi. І нiхто там про мене не згадав, i Аделя, говорячи то з цим, то з тим, про мене – нi слова.

– Це звичайна рiч: час стирае надписи на твердому мармурi, а людську пам’ять легкий вiтерець розвiе, мала хмарка затулить.

– І я цього хотiв, гадаючи, що в далеких краях новi мiсцини‚ живописнi краевиди та випробування змiнять моi думки i бажання: побував у степах, бачив чудеса, вдивлявся в тайни природи, – проте хмари i степовi вiтри не розвiяли‚ не затулили моiх спогадiв.

– Ти не перемiнив своiх вiдчуттiв, але, напевно, використовував рiзнi вiдкриття у тих краях, якi ранiше не знав. Хотiв би i я дещо довiдатися з того.

– Якi вигоди я мав тут? Бачиш, який я тепер? Коли я потрапив сюди, то вiддав перевагу помiрному клiмату, роздоллю плодючих теренiв, розкошi розквiтлих садiв‚ привiтностi i доброту мешканцiв. Проте через декiлька мiсяцiв захотiлось менi бiльше пiзнати: я перш за все забажав побувати в Уманi, побачити чудовий Софiiвський сад‚ прославлений у поезii Трембецького,[3 - Трембецький Станiслав (1739–1812) – придворний поет останнього короля Речi Посполитоi Станiслава Августа Понятовського. Писав байки, сатири, оди, поеми, панегiрики. Автор поеми «Софiiвка».] адже вiн в моiй уявi постав земним раем; я мандрував без великих зусиль, i наприкiнцi травня побачив уже просторi степи Украiни. Знайомлячись iз вулицями мiста Уманi, я згадував про тi страшнi звiрства, якi вiдбувалися тут в часи нападу гайдамакiв. Шукаючи сад, я, довiдавшись вiд тамтешнiх мешканцiв дорогу до нього‚ пiшов туди через високi красивi ворота, помiтив ставок, який з двох бокiв був закритою гористою мiсцевiстю, лiсовою гущавиною i виблискував у тишi, мов люстро.

Оглянувши статуi з бiлого мармуру, що стояли бiля води, я пiшов правим боком далi, любуючись щоразу новими видами; приемно дивитися на розквiтлу весною природу, а понадто, коли ii мистецтвом, старанням i зусиллями доводять до iдеалу; там все тепер вабить людське око. Бачив вирубанi в диких, зарослих скелях печери, бачив гомiнливi криштальнi води на iмшистiм дикiм камiннi, бачив у чистих джерелах рибу, яка виблискувала золотом i срiблом. Там луги i пагорби‚ укритi вабливими барвами, в кущах чути спiв солов’iв, бачив там чарiвний палац Психеi та дивний острiв богинi Калiпсо; там зустрiнеш все, що тiльки може створити уява.

Самотнiй, блукав я по саду. День був ясний, i все цвiло, немов у раю, тiльки моi думки охопила скорбота. Майбутне i минуле, нiби двi чорнi хмари, висiли передi мною i за мною, якесь сумне передчуття уплелося в моi мрii; я бажав бачити тiльки терня, вважаючи, що його сотворила природа тiльки для того, щоб я зупиняв свiй погляд на ньому впродовж усiеi мандрiвки мого життя.

Сказавши це, Самотницький замовк, i здавалося, знову завмер: знерухомiла його постать, i на обличчi, нiби дерев’янiм, не було жодного руху. Зенон, не бачивши ознак життя, позирав на нього з тривогою; якийсь час ще тривала мовчанка, нарештi, немов прокинувшись вiд летаргiйного сну, той почав знову оповiдати:

– Засновник Софiiвського саду, володiючи велетенськими маетками, хотiв цей сад з його кришталевими водами i квiтучими долинами перетворити на пенати грецьких богiв; i це сталося серед розлогих степiв Украiни, де ранiше оку не було за що зачепитися.

Є за декiлька миль вiд Уманi i за декiлька верст вiд мiстечка Теплика ще один сад – Гайнарiвський, як назвали його тутешнi мешканцi. Засновник цього саду, пан Гайнар, поселившись в украiнських степах, iнакше дивився на свiт. Не збирався нiкого здивувати чарiвним виглядом, не пiклувався про славу; iншi в нього були думки, iнша мета.

Наблизившись до тiеi мiсцини, я не помiтив жодноi живоi душi, а в тiнi садових дерев всюди панувала тиша, тiльки iнодi шумiли на вiтрi гiлки. У вишняку я помiтив кiлька вуликiв, бiля яких вiдпочивав у затiнку дерев якийсь чоловiк, поряд на травi сидiв хлопець: помiтивши мене, вiдразу ж розбудив господаря. Був той уже в лiтах, худий, смаглявий, проникливим оком з-пiд густих брiв позирав на мене. Наблизившись до нього, я попросив дозволу оглянути сад i познайомитися з мiсцевiстю.

– Мiй сад, – сказав вiн, – нагадуе дику лiсову гущавину, тут нема нiчого, що б могло привабити око.

– Наслiдування природи, – вiдповiв я, – значно краще заняття, нiж будь-яка найвитонченiша обробка.

– Про це я зовсiм не думаю, в мене iншi намiри.

– Набагато бiльше може бути користi вiд того, що проголосить Найвища мисль, анiж наслiдування чого-небудь. Я, вперше вiдвiдавши цi краi, хотiв би побачити те, що не зустрiнеш в iнших мiсцинах.

Вiн повiв мене вузькими стежками, немов лабiринтом, обабiч були глибокi яруги i ями, береги яких заросли густим верболозом i високою травою; де-не-де вода була вкрита зеленою цвiллю, величезнi п’явки снували тут i там, якась мряка висiла над похмурою i дикою просторiнню; в повiтрi була надзвичайна вiльгiсть, нiби пiсля нежданого дощу, хоча день був спекотний.

– Невже то природа, – спитав я, – додала цим мiсцинам такий похмурий та дикий вигляд? І яка може бути з того користь?

– В неозорих степах Украiни родюча i щедра земля, але через клiматичнi умови часто бувае недорiд. У цих краях панують вiтри i незвичайна спека, сонце випалюе не тiльки ниви, але i трави в низьких ярах, та так, що немае випасу, i влiтку худоба без пашi i води. Я працював багато рокiв, копаючи цi ями i рови, саджаючи дерева i кущi, щоби затримати вiльгiсть; i вже багато зробив, вода з мого саду, розливаючись далi, забезпечуе потреби околицi i мiстечка Теплика. Чоловiк, який незмiнно йде до мети, не тiльки землю, але i атмосферу може змiнити.

Так оповiдаючи, ми вийшли на вiдкритiшу мiсцевiсть в другiй частинi саду i зупинилися бiля квадратного ставка, що мав ушир i вздовж бiля десяти сажнiв, а прозора вода була темно-жовтоi барви, наче задимлений топаз.

– Тут формуються мiнеральнi води, – продовжував розповiдь господар, – хоч вони темно-жовтоi барви, але прозорi, як найчистiший кришталь, i нема в них тих страшних iстот, якi можна побачити через збiльшувальне скло в кожнiй краплi звичайноi води.

Дiзнавшись, що я зiбрався до Одеси, господар сказав, що хотiв би передати через мене якусь невеличку рiч.

– З великою охотою, коли не займе багато мiсця.

Пан Гайнар покликав до себе хлопця i наказав йому принести чотири маленькi пляшечки i паперовi пуделка, згодом повiв мене у глиб яру, де у затiнку з-пiд пагорба витiкали два чистi струмки, немов двi стрiчки з чистого срiбла, i за кiлька крокiв знову ховалися пiд землею. Спочатку вiн наповнив двi пляшечки з одного струмка, сипнув якихось порошкiв – i вода раптово стала сапфiровоi барви, згодом з другого струмка наповнив iншi двi пляшечки, куди сипнув iншого порошку, вода набрала красивоi кармiновоi барви; потiм добре закоркував усi чотири пляшечки i подав менi зi словами:

– Коли будеш в Одесi, познайомишся там з панам Рильцем. То чоловiк вельми учений, присвятив свое життя дослiдженню таемниць природи. Я посилаю йому двi пляшечки цiеi кольоровоi рiдини, а двi з такою ж водою вiзьми собi. Ця вода дуже корисна i велика у нiй таемниця ховаеться. Проте довiдаешся про це не вiд мене, а вiд пана Рильця.

Залишивши украiнськi степи, я помандрував на Подiлля, а звiдти добрався до Чорного моря, до самоi Одеси. Вiдшукавши пана Рильця, я повiдомив йому, що привiз гостинець вiд Гайнара.

– О-о‚ цi кольоровi води менi вельми потрiбнi, – втiшився вiн.

Будинок пана Рильця стояв за пiвверсти вiд мiста, весь оточений акацiями. У кiмнатi, де ми розмовляли, було кiлька старих стiльцiв, двi старосвiтськi дубовi шафи i два дубовi столи; на одному з них лежали якiсь купки рiзнобарвного пiску, кавалки звапнiлих раковин, кiстки, скелети якихось риб, гадiв, звiрiв та птахiв, малюнки страшних почвар, дивних небачених iстот; на другому столi – книги у старiй i новiй оправi. Пан Рилець сказав:

– Ось це мое самотне житло; за вiкнi – краевид бурхливого моря; я люблю тут iнодi слухати шум хвиль, дивитися на цi чорнi пiнистi вали i на гурти бiлих майок, що злiтають у повiтря; я люблю читати поезiю наших украiнських пророкiв. В мене е книжка Богдана Залеського,[4 - Залеський Юзеф Богдан (1802–1886) – польськомовний поет-романтик, для якого Украiна i ii люд стали предметом любовi i ностальгii.] з яким нiхто не зрiвняеться в легкостi i красi вiрша; е чудова народна повiсть Мальчевського «Марiя»;[5 - Мальчевський Антiн (1793–1826) – польськомовний поет-романтик. Походив з Волинi. Автор поеми «Марiя. Украiнська повiсть».] е вiршi Гощинського,[6 - Гощинський Северин (1801–1876) – польськомовний поет-романтик. Родом з Украiни. Найвидатнiший його твiр – поема «Канiвський замок», в якiй описанi часи гайдамаччини.] пiснi Падури,[7 - Падура Томаш (1801–1871) – польськомовний та украiнськомовний поет. Вивчав i використовував у своiй творчостi украiнський фольклор.] повiсть Костянтина Пйотровського «Юлiя Потоцька»,[8 - Пйотровський Константин – польськомовний поет i перекладач. Автор виданого в 1836 р. у Бердичевi збiрника вiршiв.] де в страшних, але правдивих малюнках описанi козацькi вiйни. Проте поетiв читаю тiльки щоби розвiяти печальнi думки, а щоденна моя праця – дослiдження природи минулого; допомагають менi в цьому купи землi, кiстки, скелети, черепи. Кольорова вода, яку ти привiз, менi необхiдна. Ось сапфiрова – це вода холоду, вона все збирае та стискае; червона вода – вода вогню, вона усе оживляе. Завтра почну випробування, коли тобi цiкаво побачити чудеса, приходь до мене, довiдаешся про таемницю вод i чудову iхню мiць.

Потiм ми довго ще розмовляли з паном Рильцем про Украiну, про Гайнара i його сад i про моi мандри Подiллям. Так розмовляли ми до пiзнього вечора.

Наступного дня я застав пана Рильця, коли вiн працював з кольоровим пiском i рiзними кiстками, якi трощив, перебирав, вiдокремлював вiд них якiсь частини та розкладав на столi.

– Солонi хвилi, якi розбушувалися колись, – сказав вiн, – вийшли з високих берегiв, залили весь простiр земноi кулi i залишили водяних iстот на вiчний спомин у товщi землi, у вапнякових скелях i на високих горах. Ученi, зустрiчаючи це диво, бачать слiди минулого життя i заглиблюються у таемницю буття, намагаючись витлумачити цi iероглiфи; час мiряють вони тисячолiттями; сягаючи в саму сиву давнину. Але даремнi iхнi старання: глибiнь землi, гори та скелi – це трупи минулих сторiч, холоднi i нiмi, вони не розкажуть iм нi про початок, нi про поступ вiкiв, нi про змiни в життi, нi про кiнець свiй. Щоби побачити загублений свiт, треба воскресити, оживити i дослiдити його таемницi, знайти початок i кiнець усього. У кожну епоху природа – непрочитана книга; щасливий, хто добре роздивився свiт, у якому живе, i воскресить частку минулого.

Згодом пан Рилець пiдвiвся зi стiльця, запалив двi свiчки, вийняв iз шафи склянi слоiки рiзних форм, порошки поклав на стiл (однi з них були з якимсь металевим блиском, iншi – з кришталевим, ще були сiрi, чорнi, червонi) i сказав менi:

– Тепер будемо дослiджувати таемницю та силу кольорових вод, що ти привiз менi вiд пана Гайнара: побачиш iхню силу, побачиш диво воскресiння iстот, якi тисячi рокiв лежали непорушно у своiх скелястих могилах; побачиш i тих, кого людське око не помiчае, а мiкроскопи ледве тiльки помiчають iхнi рух та форму.

Сказавши це, вiн вийшов за дверi i за хвилю повернувся з хлопчиною.

– Це мiй слуга, глухий i нiмий, – пояснив господар. – Загалом, менi саме такий i потрiбен: не чуе моiх розмов i не розкаже тим, кому це не треба знати; я радий, що знайшов собi такого помiчника.

Вiн наказав хлопцевi наповнити водою наготовлений посуд, а згодом почав дослiди. Спочатку поставив на стiл миску, в якiй була солона морська вода i двi запаленi свiчки; я пiдступив ближче, щоби краще бачити. Учений сипнув до миски жменю потовченого вапняку, який складався зi скам’янiлих раковин та дрiбних морських iстот. Якийсь час вiн мовчки вдивлявся у воду, змiшану з вапном, потiм влив туди декiлька крапель сапфiровоi води – i в мисцi неждано заворушилося, заклекотiло; за кiлька хвилин вiн додав туди краплю червоноi води i промовив:

– Дивися тепер.

Я побачив живих вустриць i всiляких равликiв: вони розкривали i закривали своi шкаралупки; якiсь водянi павуки, рибки, маленькi раки i жуки рiзних кольорiв снували туди й сюди.

– І в морi тепер багато що змiнилося, – витлумачив вiн, – риба, вустрицi, равлики та iншi iстоти стали вже не такi, як ранiше.

Потiм дав знак хлопцевi, щоби замiсть миски поставив велику мидницю, в якiй було трохи води, i влив туди сiроi та зеленоi рiдини, додав якогось тлущу та густоi, мов смола, олii, сипнув двi жменi землi i двi жменi товченого вапняку, перемiшав усе i капнув туди кiлька крапель сапфiровоi води. У мидницi вирувало, здiймалися i лускали пухирi; газ, прикрий, задушливий‚ наповнив повiтря. Учений додав туди ще декiлька крапель червоноi води – вибухнув вогонь i почулося сичання. А коли полум’я згасло, я побачив повну мидницю страхiтливих гадiв; iх очi свiтилися кривавим блиском. Дивлячись на цих страшних почвар, пан Рилець промовив:

– Це страховища минулого, в них прокинулося життя, з’явилася i отрута смертельна; бiда, коли торкнешся iх рукою: окремi з них можуть завдати невилiковних ран, iншi вбивають на смерть. Але воскрешати цих монстрiв минулого треба заради того, щоби у порiвняннi з сучасним поколiнням краще пiзнати свiт новий i старий.

Сказавши це, вiн поклав на стiл аркуш бiлого паперу, розсипав на ньому рiзнобарвний порошок, попирскав сапфiровою i червоною водою – i на паперi, як на хмарi, з’явилися красивi веселки. І раптом звiдти злетiли чудеснi барвистi мотилi: вони снували у повiтрi, а згодом облiпили стiни i вiкна i скидалися на дивовижнi квiти. Пан Рилець промовив:

– Це краса i оздоба молодого свiту. Мотилi чарують, захоплюють око; перли, рубiни i алмази виблискують на крилах; колись у них не було таких красивих кольорiв.

Вже бiля опiвночi за допомогою тих кольорових вод оживляв пан Рилець все новi i новi iстоти: серед них я бачив стоногих, стооких, стоголових страховищ, описати iхнi жахливi рухи та дивнi постатi – рiч неможлива.

– Я воскресив, оживив природу допотопних вiкiв, – продовжував далi вчений‚ – ти бачив морськi iстоти, бачив отруйних гадiв, бачив красивих мотилiв. Дивися тепер, у що знову все це перетворилося: замiсть раковин, плазунiв i страшних гадiв – земля та кавалки вапняку. Де ж тi золотi, схожi на коштовне камiння мотилi? Тiльки пилок зостався по них: те, що пережило свiй вiк, жити не може; непереможний час владарюе над цим свiтом. Одна, одна тiльки Саламандра безсмертна, вона – чистий вогонь, i свiтло цього вогню вiчно свiтити буде. Але той, хто дослiджуе природу, повинен воскрешати ii хоч на короткий час – ця наука в самотньому моему життi найприемнiша для мене забава. Таким чином я ховаюся вiд юрби. Проте в мене тут е друзi, з якими я iнодi дiлюся думками; наступноi недiлi запрошу iх на вечiр, приходь i ти до мене, приемно проведемо час серед гарних людей.

Отак ми розмовляли аж до пiвночi; i я, пiзно повернувшись додому, довго не мiг заснути: перед очима стояли гади, живi плазуни та мотилi.

Наступного дня я пiднявся рано, поставив на стiл двi пляшечки гайнарiвських вод, почав дивитися на iхнi живi, чудовi кольори, мiркуючи про iхню мiць, яку не так давно бачив у дii; з приемнiстю мрiяв про тайни, про чудеса, якi можна повiдомити свiту з допомогою цього скарбу. Солодкi мрii опановували мною i в час прогулянки за мiстом на березi моря. Але ах! Не передбачив я того, що людська мудрiсть, яка розкривае тайни свiту, може закiнчитися великою бiдою, великими стражданнями.

Прийшла недiля, настав призначений вечiр; я поспiшив до пана Рильця. Йшов туди пiшки; вибило сьому: на темних вулицях подекуди тьмяно свiтили лiхтарi; небо було погiдне, тiльки холодний вiтер дув з море. Пiдходячи до його хати, почув я страшний шум морських хвиль, а у вiкнах помiтив свiтло запалених свiчок.

Мене зустрiв нiмий лакей i вiдчинив дверi. Тут дивне видовище вiдкрилося перед очима: п’ятеро гостей високого зросту i пан Рилець стояли коло столу, тримаючи в руках повнi келихи, з яких бухав вогонь, при цьому всi разом кричали:

– Хай славитися Саламандра!

Вони вихилили келихи, а менi здалося, що випили чисте полум’я. Побачивши мене, господар промовив:

– Ти спiзнився i не випив з нами полум’я на славу Саламандрi, жменя попелу якоi – ланка, а воскресiння i життя – безконечний ланцюг.

Сказавши це, вiн налив келих, пiдпалив його, i я, вигукнувши «хай славитися Саламандра!», випив, аби не вiдрiзнятися вiд решти гостей i догодити господарю.

Потiм пан Рилець дiстав з шафи кольоровi водi Гайнара, наказав нiмому хлопцевi наповнити мидницю та iнший посуд водою i в присутностi своiх гостей знову почав iз землi i потовченого вапняку воскрешати ракiв, гадiв, мотилiв та iншi iстоти; коли всi iз здивуванням побачили ожилi допотопнi iстоти, вiн наказав змiнити воду, принести листя з дерев i трави.

– Подивимося тепер на сучаснiсть, – промовив вiн, – одна вода червоного кольору покаже нам найдрiбнiшi iстоти краще, нiж найдосконалiшi мiкроскопи.

Вiн влив одну краплю в мидницю з морською водою, i там на наших очах з’явилася безлiч дивних i страхiтливих iстот, якi на очах починали рости, потiм дiставав звiдти жахливих почвар, клав на стiл: вони нагадували риб, морських тварин, ящiрок i крокодилiв. Те ж саме учинив потiм з криничною водою – й iншi з’явилися монстри. Розклавши на столi листя дерев i траву, вiн покропив усе червоною водою, i тут з’явився невидимий свiт у надзвичайних, фантастичних постатях: крилатi дракони, сфiнкси, кентаври i гiдри почали кружляти по широкому столу; тривога пронизала серця глядачiв.

Цi та iншi дослiди тривали до самоi пiвночi, а коли пробило другу ночi, ми розiйшлися по домiвках.

За час мого перебування в Одесi я ще кiлька разiв вiдвiдував будинок пана Рильця, адже мене бавило його товариство i вченi розмови. Коли перед вiд’iздом я завiтав до нього востанне, щоби попрощатися та подякувати за ласку, вiн, даючи менi двi пляшечки зi спиртовим настоем, а двi з олiйками та дещо зi своiх порошкiв, застерiг:

– В тебе тепер води Гайнара i все, що потрiбне для дослiдження природи – воскрешай же минуле, викликай з могил померлi iстоти; вивчай тайни всiх минулих сторiч i теперiшнього свiту, – i всюди побачиш чудеса, якi iншим i не снилися; побачиш руку Творця, але не переступай межi, не дослiджуй дух, адже тут потрiбно вищу силу, тут потрiбна прозорливiсть. Не забувай, що ти людина, не вiддаляйся вiд свого тiла без волi Того, хто тебе з ним з’еднав, i оком своi душi не вдивляйся в iншу душу.

Зеноне! Я не послухався, залишив без уваги цi перестороги, зробив iнакше; той скарб, який маю, ту мiць кольорових вод я використовував на iнше; я забув про минуле i про майбутне, хотiв уже сьогоднi бути в раю у цьому життi, на цiй землi хотiв бачити Духа в образi ангела. Я запiзнався з Аделею, вона стала для моеi душi тим богом, тим iдеалом, якого я шукав на цьому свiтi. Блукаючи степами i дикими скелями на березi Тетерева, думав я про неi, про неi мрiяв; душа моя без неi спокiйною бути не може, я вiддiлився вiд тiла, забув про свое тiло, забув i про земне життя, – загубив себе. Зеноне, в далекiй сторонi, коли хто з моiх давнiх знайомих спитае про мене, скажи, що живе, але життя його страхiтливе. Але i сам я хутко залишу цей край, покину це чуже тiло де-небудь на чужiй землi.

Самотницький замовк. Зенон поглянув на нього з жалем у серцi; не мiг нагадати йому про надiю, адже його надiя згасла назавжди; пообiцяв тiльки виконати його прохання. І Самотницький знову подався у мандри.




Дерев’яний Дiдок i жiнка-комаха


Сонце вже сховалася на заходi, небо було чисте, повiтря тихе, в лiсi лунали милозвучнi i дикi спiви пташок; наближалась пора нiчлiгу, i я поспiшав якнайшвидше залишити терен лiсiв. Вийшовши у поле, помiчаю на пагорбi привабливий шляхетський будинок, на урожайних нивах доспiвало золоте колосся, i велика череда корiв, мукаючи, поверталася з пашi. Знаючи щиру полiську гостиннiсть, повернув туди на спочинок пiсля цiлоденноi мандрiвки.

Бачу чоловiка, що повертаеться з поля, вже лiтнього, iз засмаглим обличчям, у капотi з сiрого домотканого сукна, голова сива, на обличчi спокiй i бадьорiсть.

Здогадавшись, що це господар, вiтаюся i благаю, щоб був ласкавий дозволити вiдпочити з дороги до наступного дня.

– Прошу, прошу, – щиро вiдповiдае вiн. – Тепер день довгий, можна, не поспiшаючи, багато пройти. Пан Бiг, напевно, направив у Полоцьк, вiдсiль ще сорок верст дороги через пустки i пiщанi сосняки. Одному, а ще пiшки, i тяжко, i недобре йти темною нiччю.

Коли пiдходили до хати, два великi собаки зустрiли нас на обiйстi i насторожено зиркали на мене.

– Не лякайся, – каже господар, – чоловiка вони не зачеплять, але диких звiрiв близько не пiдпустять i худобi найкращi вартовi, в нашому господарствi такi собаки вельми потрiбнi: безлiч вовкiв i ведмедiв не раз нападали на сусiдськi обори.

Вiн завiв мене до свiтлицi, де були стiл, стiльцi та iншi речi своеi роботи з берези, простi, але зручнi. На стiнах висiли iкони. А на шафi у кутку я помiтив якусь дерев’яну голову, що була носом i лисиною схожа на Сократа; обличчя мав поколоте, пошарпане i подекуди обсмалене.

З городу прийшла господиня, оточена дiтьми; старша дочка, яка звалася Анеля, мала чорне волосся, струнку постать, живий погляд; природа ii надiлила так щедро, що жоднi прикраси i шовки до ii вроди нiчого б додати не змогли. З великою приемнiстю дивився я на цю щасливу сiм’ю.

– Ти з нашого повiту чи здалека прийшов? – спиталася господиня.

– Менi з дитинства знайомi околицi Полоцька, але, шукаючи долi, я прожив багато рокiв далеко, тепер вiдвiдую цi краi. О! Якi великi змiни бачу, тiльки гори i лiси зберегли свiй давнiй вигляд.

– А як давно залишив рiдний край?

– Вже тому вiсiмнадцятий рiк.

Господар, зиркнувши на мене, сказав:

– Здаеться, що я тебе колись бачив тут, але прiзвище не можу згадати.

Я назвав йому прiзвище, вiн з радiстю схопив мене за руку i сказав:

– Я Зборовський, ми були колись шкiльними товаришами.

І тут пiшла довга розмова про щасливе минуле, про юних товаришiв i вчителiв полоцьких шкiл, про знайомих, хто i коли покинув рiдний край.

Згодом пан Зборовський зняв з шафи дерев’яний бюст i сказав:

– А чи цього Дiдка пам’ятаеш? Давнiше вiн краще виглядав, коли, висунувшись з-за стiни через вузьке вiконце, давав нам поради i перестороги. А тепер можеш бачити з його обличчя, скiльки вiн мусiв витерпiти, поки потрапив сюди до мене. Вiн для мене дорога пам’ятка. Дивлячись на нього, я згадую тi мудрi перестороги i повторюю iх своiм дiтям. Мiй маленький синок добре знае, що дозволяе i що забороняе Дерев’яний Дiдок.

– О! Цей Дiдок мусив пережити неабиякi злигоднi пiсля того, як розпрощався з монастирським дахом. Жорстоко його свiт привiтав: голова просвердлена, очi виколотi, вуса обсмаленi. Люди не люблять правди, але, напевно, вiн, мандруючи свiтом, голосу не подавав i нiкого не ображав дорiканнями. Людям важко догодити, може, покутував за те, що мовчав. Розкажу про його мандри i про iншi дивнi випадки, про якi чув вiд осiб, що живуть з нами по сусiдству. А зараз подорожньому слiд перекусити.

Зiбрали стiл, подали горiлку i закуску. Анеля дiстала з полицi спiлу малину, яку зiбрала в саду, i чудовi яблука. Коли привiтний господар частував i припрошував мене вечеряти, вiдкрилися дверi, спираючись на палицю, увiйшов якийсь старигань. Був то колись огрядний i мiцний чоловiк, але тягар рокiв згорбив його високу постать.

– Як ся маете, панi ротмiстре? В добрий час приходите. Рекомендую вам милого гостя, мого колишнього шкiльного колегу, який далеко десь мандрував i тепер через багато рокiв вiдвiдав свою вiтчизну.

Незабаром вже i самовар принесли, налили чаю.

– Слухай тепер, – сказав пан Зборовський менi, – розкажу тобi про дивнi випадки з Дерев’яним Дiдком.

Дiти, хоч, може, не раз чули цю розповiдь, з цiкавiстю обсiли батька.


Що трапилося з дерев'яним дiдком

Коли езуiтськi будiвлi у Полоцьку, перебудовували згiдно нового розпорядження,[9 - У 1820 р. царський уряд заборонив дiяльнiсть езуiтiв у Росii.] то викинули разом iз рiзним непотребом i цього бiдного Дiдка. Засипаний вапном i битою цеглою, лежав вiн на подвiр’i, колiр волосся i обличчя його вже змiнився вiд дощiв i спеки; робiтники, найнятi розчищати ту мiсцину, викопали його з-пiд смiття i принесли до свого господаря-купця, гадаючи, що, може, вiн на що-небудь йому придасться. Купець задумано поглянув на Дiдка i вирiшивши, що це, напевно, бюст якогось великого чоловiка, покликав до себе фактора,[10 - Фактор – посередник, вiд лат. factor – той, хто виконуе.] жида Залмана, та поцiкавився, що значить цей Дерев’яний бюст. Може, вiн мае риси князя або якого давнього мислителя.

– Знаю добре, – усмiхаючись, сказав Залман, – що не князь це, анi мудрець, але ця голова, коли виглядала з-за муру, то говорила, i кажуть, що iнодi вельми розумно, я це й сам бачив.

– Говорила? Що за лихо! Дерев’яна голова! Напевно, то якiсь чари?

– А може, i чари. Навiщо вона вам? Вiддайте менi, я за неi заплачу.

– Хочеш, як бачу, мене обдурити. Дурницi мелеш. Дерев’яна голова говорила! Бути цього не може.

І тут до розмови жида з купцем втрутився хтось, вбраний за новою модою, може, який урядовець або вчитель, i, дивлячись на Дерев’яного Дiдка, сказав:

– Це голова грецького фiлософа Сократа, я читав про нього i бачив його портрет, схожий на це обличчя. Вiн багато страждань прийняв вiд своеi дружини Ксантипи i за правду, яку говорив свiту, зазнав горя.

Купець, радiючи, що знайшов такий скарб – бюст великого Сократа, про розум якого колись чув, одiгнав жида вiд Дiдка i вирiшив мати його у своему сiльському будинку, адже його дружина Євфимiя була схожа на Ксантипу.

Вже через кiлька днiв Дерев’яний Дiдок з купцем переiхали у село за декiлька десяткiв верст вiд Полоцька, господар внiс його в будинок i з гордiстю пояснив дружинi, що це бюст славного грецького мудреця.

Євфимiя глянула на Дiдка скоса:

– Це страховище дерев’яне бородою i носом схоже на тебе. Чи варто було волочити його з собою?

Марно чоловiк переконував, що це великий раритет, нещасний Дiдок мусив бути викинутий з будинку i ночувати пiд голим небом. Але, на щастя, прийшов приятель сусiд i заспокоiв Єфимiю, довiвши iй, що це обличчя нiчого огидного в собi не мае, можливо, це бюст якогось вiдлюдника або ченця, який колись жив побожно, а тому i заслужив пошану.

Євфимiя нарештi згодилася залишити в хатi Дiдка, проте не раз плювала на нього, називаючи страховищем, i завжди зиркала лютим оком. Господар розтлумачив своему приятелю, що це бюст знаменитого мислителя Сократа, i його помiстили на стiнi мiж двох вiкон.

Вночi, коли всi спали, i ще не проспiвав пiвень, Євфимiя з криком схопилася з лiжка, розбудила чоловiка, щоб швидше запалив вогонь, бо той Дерев’яний Дiдок наполохав ii, i вона вся дрижала з переляку. Чоловiк пiдхопився, здивований, i запалив свiтло.

– Цей дерев’яний дiд, – сказала Євфимiя, – всю нiч снився менi зi страхiтливим виглядом, я утiкала вiд нього через дикi лiси i болота, а вiн гнався за мною зi смолоскипом i хотiв мене скинути в якусь огненну прiрву. Коли я прокинулася, тремтячи вiд страху, то побачила його у мiсячному свiтлi на стiнi. Його очi виблискували

i люто зиркали на мене. Ах! Зглянься, винеси це страховище геть.

Чоловiк, пригадавши те, що колись йому жид розказав, подумав собi: «А може, i правда, що в ньому схованi якiсь чари?» Проте нiчого про це своiй дружинi не кажучи, узяв Дiдка зi стiни, занiс до пекарнi, поставив на пiч, а Євфимii сказав, що усе це примарилося iй. Однак свiтло горiло всю нiч, i Євфимiя заснула спокiйно тiльки перед свiтанком.

А Дiдок, забутий у пекарнi на печi, через кiлька тижнiв почорнiв вiд диму, який там щодня курився попiд стелею цiлою хмарою. За якийсь час купцевi дiвчата з того села зняли Дiдка з печi, щоб наполохати парубкiв, якi увечерi мали йти спати на сiно. Випередивши iх, дiвчата поспiшили до обори, обкрутивши простирадлом снiп соломи, з якого зверху стирчала голова Дiдка. Вони хотiли його поставити, немов пугало, бiля стiни, але тут несподiвано пролунав дивний гуркiт, i очi Дiдка засвiтилися вогнем. Дiвчати з крикам розбiглися, деякi попадали, втративши свiдомiсть, по дорозi, iншi заскочили до хати блiдi, ледь живi. Парубки, довiдавшись про цю пригоду, побiгли рятувати зомлiлих i ледве повернули iх до життя. Снiп i Дiдка знайшли пiд стiною. Євфимiя кричала, що в ньому сидить диявол, господар та iншi чоловiки доводили, що дiвчатам все це примарилося, бо ж вони страхополохи. Проте Дiдок вже не повернувся в будинок, а залишився лежати у хлiвi на вологiй землi.

Розiйшлася звiстка про цю пригоду по всiй околицi. Корчмар Усвойський, що жив за п’ять верст вiд купця, почувши розповiдi про Дерев’яного Дiдка, не давав iм вiри. Прослуживши рокiв п’ятнадцять лакеем у одного пана, вiн прочитав декiлька романiв, перекладених з французькоi мови, i вже всi незвичайнi випадки були йому зрозумiлi, чудеса i чари вiн називав дурницями. Але ж захотiвши побачити Дерев’яного Дiдка, приiхав до купця, пiшли вони до хлiва i знайшли ту голову, що валялася в темному кутку. Поверхня ii почала вже плiснявiти вiд вологи, господар пояснив йому, що це голова Сократа, який говорив свiту правду i якого ненавидiла дружина. Усвойський i сам не раз чув, як розповiдали про цього знаменитого грецького фiлософа, i благав купця, щоб вiддав йому Дiдка, обiцяючи вiддячити горiлкою або чим iншим; купець згодився, бо знав, що його дружина нiколи з головою нещасливого мудреця не змириться.

Усвойський привiз його в свiй шинок, поставив у кутку на лавi за довгим столом i кожному, хто приходив до нього випити чарку горiлки, з гордiстю демонстрував Дерев’яного Дiдка, доводячи, що з вигляду вiн копiя мислителя Сократа, який мучився i помер за правду.

Минуло кiлька тижнiв. На свята зiбралося в шинку багато селян i лакеiв з панського маетку. Пiсля заходу сонця, вже при сутiнках, п’яним парубкам заманулося пожартувати з Усвойського. І от, коли шинкар на якийсь час вийшов з шинку, вони узяли того Дiдка, просвердлили зверху у двох мiсцях голову, налили туди води i прокололи очi шилом; водянi краплi, наче сльози, побiгли по обличчю, i заплаканого Дiдка знову поставили в кутку за столом.

Ледве Усвойський зайшов до шинку, вони стали показувати на Дiдка:

– Дивися, твiй Сократ плаче, мабуть, не даеш йому горiлки або образив чимось.

Коли шинкар здивовано глянув на Дiдка, на дворi собаки, задерши морди, почали вити, ревiла худоба в оборi, кури, вискочивши з курника, з криком бiгали по двору, вiтер шумiв над шинком, всiх охопила велика тривога, всi враз потверезiли i стали молитися. Я чув також, що, коли цi бешкетники повернулися у двiр, пан невiдомо з якоi причини був роз’юшений i наказав за те, що довго гуляли у шинку, покарати iх батогами.

Усвойський, обстеживши Дiдка, розповiв усiм про цей випадок, благаючи не чинити йому жодноi шкоди. Минуло кiлька мiсяцiв, все забулося, i сам шинкар, приймаючи у себе сусiдiв i родичiв, ще й добряче пiдвипивши i забувши про все, казав до Дерев’яного Дiдка:

– Ти горiлки з нами не п’еш, викури хоч сигару, менi ii подарував заiжджий пан, тобi не пошкодую.

Та щойно тiльки запхав запалену сигару Дiдку в губи, як збiглися сусiди i стали кричати, що стрiха у шинку горить. Протверезiв шинкар, вибiгли гостi, зiбрався люд, розiбрали покрiвлю i ледве вберегли шинок.

Усвойський тримав цю пригоду в таемницi i думав, як би то позбутися Дiдка, але боявся обiйтися з ним грубо – кинути у вогонь або у воду, бо вже переконався, як вiн карае за образу. Чекав тiльки випадку, коли буде хто мати бажання його придбати, але тим часом тримав його вже не в кутку за столом, а завжди закритого в шафi.

Там таки неподалiк за лiсом жив пан Хапацький, який мав чимало пiдданих селян, був якийсь час асесором, а потiм пiдсудком, вчився колись у школах, i так вивчився, що не вiрив нi в що i зi всього насмiхався. Одного разу вiн провiдав шинкаря, з яким здавен мав комерцiйний iнтерес, бо завдяки йому збував i купував коней. Усвойський, бажаючи збути з рук Дерев’яного Дiдка, дiстав його з шафи i, ставлячи на столi, сказав:

– Дивися, пане суддя, який я маю раритет. Ану лиш здогадайся, на кого це обличчя схоже?

Хапацький, подивившись, стенув плечима:

– Якийсь мужик – лисий та бородатий.

– Нi, пане суддя, це не мужик, це бюст великого колись мислителя Сократа. Великi секрети ще й тепер ховаються у цiй головi. Знаю пана давно i лише на знак моеi пошани i прихильностi можу цей раритет вiдступити вам, – i детально розказав про все, що трапилося у купця i в його шинку.

Хапацький смiявся до слiз, слухаючи цi пригоди, i чудувався з людськоi простоти й дуростi. Потiм дiстав з кишенi табакерку.

– Ну, Дiдочку, – каже, – ти нагнiвався за сигару, а я тебе пригощу доброю табакою.

Так приказуючи, засипав у нiс Дiдковi щипку табаки.

– Що ви робите, пане суддя? Боже сохрани, щоб з цього не було чого лихого!

– Не бiйся, вiн за це не розгнiваеться: це ж голова, як ти кажеш, знаменитого мислителя Сократа, а мудрi голови люблять тютюн, бо це помагае iхнiм думкам.

Усвойський перехрестився i потай помолився, боячись, щоб не сталося чого-небудь у його шинку.

– Не бiйся, у мене Дiдок не буде сваволити, адже я i сам не менше знаю за Сократа. Ну, попрощайся з ним, пане Усвойський.

По тих словах вiн сiв у бричку, поклав Дiдка на колiна, шмагонув коня i зник за гаем, а шинкар ще довго стояв i дивився йому услiд.

Це було години за пiвтора пiсля полудня. Маеток пана Хапацького за лiсом, вiд шинку не бiльше нiж чотири версти, але – дивна рiч! – кiнь бiг i бiг, минав пагорби i лiси, пан бачив весь час незнайомi краевиди, проiжджав повз села, маетки i поля, проте нiде не мiг побачити свого маетку, зустрiчав подорожнiх, хотiв у них довiдатися, куди заiхав, але кiнь так швидко бiг, що неможливо було перемовитися нi з ким хоч словом.

Сонце сховалося за гори, вже вечiр, дорогу закутали сiрi сутiнки, кiнь весь у пiнi йшов уже тихою ступою. Хапацький думав тiльки про те, аби потрапити у якесь село, переночувати там i допитатися дороги. Тут раптово чорна хмара покрила небо, нiч зробилася така темна, що за крок хоч в око стрель, до того ж i дощ полив, нещасний подорожнiй не знав, що чекати, як тут при свiтлi блискавки побачив бiля дороги маленьку будову. Було це кладовище i вiдвiку там стояла дерев’яна капличка. Хапацький звернув з дороги, щоб сховатися вiд грози. У затишному мiсцi за стiною поставив коня, сам зайшов до каплички i став чекати у кутку поки мине буря. Згодом дiстав з кишенi табакерку i тiльки вiдкрив ii, як у свiтлi раптовоi блискавки побачив над табакеркою якусь велику суху руку, яка саме наготовилася узяти щипку тютюну. Злякався пан, випустив з рук табакерку, вибiг за дверi i, не звертаючи увагу на дощ i вiтер, побiг полем‚ сам не знаючи куди. Щастя, що незабаром тi хмари розiйшлися, i вiн, побачивши неподалiк на пагорбi село, поспiшив туди i зустрiв селян, що йшли з косами на луг. Вiд них довiдався, що вiн поблизу волинського повiту за декiлька десяткiв верст вiд свого будинку. В гуртi косарiв прийшов на кладовище, знайшов коня i бричку на мiсцi, а табакерку в капличцi на землi, проте Дiдка там не було, i пан не пам’ятав, де i як його загубив. За кiлька днiв пан Хапацький повернувся додому i з того часу дуже добре запам’ятав, що е речi незрозумiлi i йому, хоч вiн знав не менше Сократа.

Цiлий рiк про Дiдка ходили дивнi чутки. Казали, що якийсь пiлiгрим, носячи його в руках, з’являвся у деяких селах, учив людей благодiйностi, нагадував, щоб вони берегли давнi звичаi i традицii своiх предкiв, щоб не вiдступали вiд правдивоi вiри. Слухняних i побожних людей вiн благословляв, вiд аморальних i вiдступникiв утiкав.

Іншi розповiдали, що перед заходом сонця стався якось дивний випадок, свiдком якого були пастухи та орачi. Якась красива жiнка у бiлих шатах, схожа на янгола, дивовижними вiнками прикрашала на лузi голову тому Дiдковi, i коли цiкавi люди схотiли пiдiйти ближче, то жiнка, мовби дух який‚ вiддалялася вiд них – нi рiвчаки, нi густi кущi ii не зупиняли, вона‚ наблизившись до озера‚ немов бiла хмарка, випростовувалася над чистою водою i зникала.

Тепер розкажу, яким чином пiсля тривалих мандрiв цей Дерев’яний Дiдок потрапив нарештi до мене. Знаеш добре наше Полiсся, за будь-якого неврожаю один тiльки льон найчастiше може задовольнити нашi потреби, коли Пан Бiг благословляе наша поле. Дварiшнього року було в мене багато цього товару, купцi, придбавши його, везуть потiм Двiною на кораблях до Риги. Отож я з цим iнтересом приiхав до купця, щоб збути йому свiй товар. А то був саме той купець, про якого я розповiдав перед тим. Як пригадуете, вiн спекався голови Дiдка, вiддавши ii корчмаревi.

Але що я бачу, завiтавши до них? У хатi страшний рейвах, дружина Євфимiя з великого гнiву ледве будинок не розтрясла, кленучи свого чоловiка: привiз, мовляв, чаклунське страховище, яке вже iй у печiнках сидить. Купець тiльки годину тому як повернувся додому i присягався, що Богу душу винен i нiчого не знае. А тим часом голова мислителя Сократа невiдомо як з’явилася жiнцi за вiкном i тепер лежить за стiною. Ото вивiв вiн мене з хати, показав того Дiдка i став благати, щоб я обов’язково забрав його. Я поклав його у карету‚ поговорив з купцем про льон i повернувся додому.

А незабаром я дiзнався, що Євфимiя, яка постiйно сварилася зi своiм чоловiком, так його сприкрила, що вирiшила покинути, а може, мала ще й приятеля, який ii до цього пiдбивав. І от, коли чоловiк був у вiд’iздi, вона зiбрала усе найцiннiше i вже, було, намiрилася тiкати, коли неждано глянула у вiкно i побачила дерев’яну голову того Дiдка, що невiдь-звiдки i яким чином з’явилася за вiкном. Євфимiя закричала вiд страху i зомлiла. Почули в другiй кiмнатi родичi, прибiгли на рятунок, ледве ii очуняли, скинули Дiдка з вiкна, щоб вiн другий раз не потрапив iй на очi. А тут i купець приiхав. Так що той Дiдок не дав жiнцi вiд чоловiка утекти.

Вже другий рiк маю в себе цього Дiдка, i, Богу дякувати, все йде щасливо, цiную його як найдорожчу пам’ятку.

Коли пан Зборовський закiнчив розповiдь, обiзвався ротмiстр:

– А я, бувалий чоловiк, розкажу iсторiю про жiнку-комаху i про Дiдка… Ви щойно оповiдали, що якась жiнка оздобляла його квiтками. То вона вже вiдпокутувала за своi грiхи. Розкажу, що вiд iнших чув, а чи це правда, не мiй клопiт.


Жiнка-комаха

У давнину жила в наших краях багата панi. Я не пам’ятаю ii прiзвища, але це не мае значення. Так от ця панi глумилася зi своiх пiдданих i лакеiв, забула про вiру i християнськi обов’язки, iй здавалося, що людина – це ii власнiсть так само, як i кожна рiч, i що вона мае право чинити з людьми що заманеться.

Вона грабувала бiдних селян, весь плiд мозольноi iх працi спускала на розкошi. А люди тим часом гинули з голоду. Вона ходила в дорогому едвабi i алмазах, а ii пiдданi не мали чим накритися вiд холоду i вiтру. Коли хто заборгував – кара була нещадна, та вона часто i без вини жорстоко карала. Так живучи, ця злостива жiнка помiтила, що вона вже в лiтах, а сумлiння шепотiло iй, що закiнчитися колись жорстоке панування, та й здоров’я почало занепадати. Побачивши свою близьку кончину, вона перемiнила своi звички, зробилася побожною i милосердною, давала милостиню жебракам, вiдписала якiсь грошi на монастир у Полоцьку, лише б молилися скрiзь, щоб Бог дав iй здоров’я i дозволив довше жити на свiтi. Задзвонили у всiх церквах, зiбрався люд, оголосили про це з амвону, полетiли в небо молитви побожних людей i звiстки про священнi жертви.

Полагiднiвши вiд молитов вiрних, Бог зглянувся над грiшницею, дозволив довше жити на цiй землi i чекав покаяння.

Панi прожила рокiв сто, та не тiльки не змiнилася на краще, але гнiв i жорстокiсть ще й виросли у ii серцi. Отже велика частина ii пiдданих, залишивши своi хати, поневiрялася свiтом у пошуках харчiв, лакеi розбiгалися, кленучи свою панi. Сусiди ii ненавидiли, нiхто не провiдував, нiхто з нею не зустрiчався i навiть не пробував наблизитися до ii житла. А гнiв нищив ii тiло, сушив вiд злостi, i постать ii з дня на день малiла.

Живучи довго отак у забуттi, вона так зсохла, що скидалася на хворого карлика, а згодом на немовля, худнучи усе дужче. Нарештi перемiнилася в якусь дивну комаху, з обох бокiв виросли у неi довгi прозорi крила. Проте лють i далi горiла у ii серцi.

Минуло багато рокiв. Та грiшна жiнка жила, перетворена на якусь крилату почвару, а хто проходив повз ii житло, бачив, як вона вилiтала звiдти зi страхiтливим криком i проганяла переляканого перехожого, лiтаючи в нього над головою.

Приiхавши здалеку, новий дiдич почав господарювати в тому маетку, а коли сусiди розказали йому про напади страшноi комахи, наказав повiдчиняти усi вiкна, обкурити димом кiмнати, i марно та почвара‚ зi страхiтливим писком i криком кидаючись в очi, жахала людей. Переможена димом, вона мусила вiдлетiти в сад i сховатися мiж дерев. Але злiсть кипiла в ii серця, i вона хотiла будь-що вигнати нового господаря з будинку.

Лакеi дiдича розповiдали, що опiвночi чути галас i якийсь писк пiд пiдлогою i по кутах, iнодi з’являються страшнi видiння i якiсь iстоти, схожi на жаб i жукiв з чорними котячими головами i блискучими, як iскри, очима; коли хто пiдiйде, вони вмент зникають у шпарах. А що це мусили бути злi духи, вони радили пановi запросити священика i посвятити будинок. Пан смiявся i говорив, що то все iм ввижаеться через iхнi забобони, адже досi вiн нiчого такого не бачив.

Через декiлька днiв опiвднi небо було погiдне. Дiдич вiдкрив вiкна i сидiв один, задумавшись, у кiмнатi. Тут залiтае комаха, кружляе кiмнатами, в писклявому ii голосi чути страшнi прокльони i анафему. Вона сiла перед паном на столi – вiн помiтив мовби жiночу постать, ноги i руки сухi, схожi на бджолинi, i сама тонка. Тут вона злiтае зi столу, кружляе навколо його голови i вже хоче забитися в його волосся. Вiн же, накривши голову хусткою i вiдмахуючись, як вiд бджоли, вибiг наляканий з будинку i наказав лакеям прогнати ту страшну почвару димом та зачинити вiкна.

Минуло кiлька днiв. Коли пан читав у саду пiд липою роман, знову з’явилася та комаха i бризнула краплю якоiсь отрути, що пропалила сторiнки i панську сорочку. Комаха, в’ючись над головою, лаяла i кляла його писклявим людським голосом.

Весь дрижачи з переляку, пан ускочив до кiмнати i став думати, як позбутися цього страхiття. При кожнiй зручнiй нагодi комаха мстила йому. Одного разу, коли пан верхи об’iжджав своi поля, вона, лiтаючи поряд, пронизливим криком злякала коня, який з копита полетiв через рови i пагорби i скинув господаря. І той лежав скривавлений, не дихаючи, поки не пiдбiгли орачi. Вони принесли пана додому, i лiкар ледве вирятував його вiд смертi.

По всiй околицi розiйшлися цi чутки, тiльки i говорили що про злу жiнку, яка перетворилася на страшну комаху. Всi сусiди шкодували пана, але нiхто з них не провiдав хворого, бо боялися наблизитися до його маетку.

Коли пан очуняв i думав, як позбутися проклятоi комахи i злих духiв, з якими вона зiйшлася, то згадав раду своiх лакеiв i дозволив запросити священика та посвятити будинок. Так пiсля заходу сонця, коли комаха, сховавшись у травi, спала, вiн наказав запрягти коней i вночi поiхав до Полоцька.

Коли прийшов до монастиря i розказав, що з ним лучилося, всi вжахнулися. Священик сказав:

– Це, напевно, злi духи i якась чарiвниця, яка зовсiм вiдреклася Бога.

З самого ранку пан зi священиком, не боячись нападу комахи, вирушили додому.

Прибули до маетку. Священик, прочитавши молитви, почав кропити святою водою кiмнати. Страх згадати, що там робилося. Із страшним писком i сиканням зi всiх куткiв посипалися страховища: мотилi, в яких замiсть крил виросли з бокiв вогненнi язики; товстi черви, що дихали димом, пухирями пiднiмалися вгору; галасливi цвiркуни i крилатi гади лiтали над пiдлогою.

– Це грiхи чарiвницi, – сказав священик i наказiв вiдчинити вiкна.

Страхiтливi потвори, зойкаючи i скиглячи, вiдлiтали i зникали в повiтрi.

Коли свяченою водою визволили будинок вiд страховищ, пан завiв священика у сад, звiдки вилетiла та шкодлива комаха. Там, коли священик вiдмовляв святi молитви, з кущiв агресту обiзвався писклявий голос, в якому чулися прокльони i рiзнi блюзнiрства, а згодом нарiкання, стогiн i плач. Зiбрався весь двiр подивитися на це диво, священик, кроплячи свяченою водою чагарник, наказав iй вилетiти звiдти i сiсти на липовiй гiлцi. Вона вмить стрiлою вилетiла i сiла на липовiм листi. Усiх вразив ii вигляд: адже в тiй комасi легко можна було розпiзнати жiночу постать з крильцями. Священик зняв ii з листя, посадив до скляного слоiка i занiс до кiмнати.

Вже без страху розглядали усi зблизька цю маленьку почвару: довге волосся спадало з голiвки, що була не бiльша за звичайну горошинку; iскринками блищали ковтки на вухах i щось рожевiло на шиi, мов ланцюжок намист; жовта шовкова сукня була пiдперезана поясом такого самого кольору; блiде обличчя щохвилини щулилося вiд гнiву.

Наступного дня панi комаха зi священиком приiхали до Полоцька. Бачили це диво усi в монастирi, i люди юрбами приходили подивитися на нечуванi чудеса.

Кидали iй iжу в скляний слоiк, але комаха сидiла мовчки i не куштувала нiчого; увесь час була нiмою, тiльки видно було ii гнiв i неспокiй.

– Треба тепер подумати про ii душу, – сказав священик i понiс ii в слоiку в безвiтряний куток монастиря, де був довгий коридор. Там з нiшi в стiнi зиркав, немов з вiконця, дерев’яний бюст фiлософа Сократа. Священик поклав жiнку-комаху на голову фiлософа i перед багатьма глядачами читав iй молитви i говорив проповiдi. Але що робилося з головою Сократа! Страх згадати! Вона в той час була схожа на запалену бомбу, кидалася сюди-туди; сполотнiли всi, хто близько стояв. Боячись, щоб вона не розкололася i не зробила шкоду присутнiм, священик безупину читав молитви i повчав про милiсть Божу i прихильнiсть до ближнього.

Щовечора вiдбувалися такi вiдправи для цiеi комахи. І вона дивно виглядала з тою нещасливою Сократовою головою. Страх опановував кожного, хто тiльки минав цей коридор. Дерев’яний бюст, вiд якого ранiше чули стiльки порад мудрих i побожних, тепер кляв i лаяв, не розбираючи, геть усiх. Школярi боялися пiдiйти до Дерев’яного Дiдка, бо ж став уже вiн iм не доброзичливим учителем, а запеклим ворогом.

Цi науки i молитви тривали декiлька мiсяцiв. Нарештi потрапила iскра вiри i милосердя до серця тiеi жiнки-комахи, i дерев’яний бюст угомонився та полагiднiв. І вже з вуст комахи злiтали слова, повнi страху Божого i милосердя до ближнього. З’явилася вона одного разу священику у привабливому виглядi, схожа на ангела – нiмб довкола чарiвного обличчя, сукня бiлiша вiд снiгу. Вона подякувала за молитви, науку i турботу заради неi i в млi ока зникла. Священик став на колiна перед вiвтарем i дякував небу за навернення i порятунок тiеi душi.

– Цiкаву рiч розповiв пан ротмiстр, – сказав господар. – Про таку пригоду з Дiдком, коли голова мудреця стала пристановищем бiдноi грiшницi, я ще не чув.

До пiзнього вечора говорили ми про минулi часи, про шкiльних товаришiв, про знайомих – живих i тих, що вже спочивають в могилах. В розмови нашi незмiнно заплiталися печаль i надiя. Нарештi пан ротмiстр узяв свою палицю i шапку та хотiв йти додому, але господар залишив його ночувати. Згасили вогонь, i я, геть натомлений пiшою мандрiвкою, мiцно заснув.

Наступного дня ввечерi, коли вся сiм’я знову зiбралася разом, господар запитав у пана ротмiстра, чи не пам’ятае вiн ще яку-небудь стару оповiдь про Дерев’яного Дiдка.

– Коли був я ще студентом у Полоцьку, – сказав пан ротмiстр, – я любив слухати рiзнi iсторii. Мiй господар довго служив при монастирях езуiтiв i часто розповiдав незвичайнi iсторii, якi сам чув вiд iнших. Це були пророцтва Дерев’яного Дiдка окремим школярам. Ось кiлька iсторiй.




Школяр Люцефуга


Колись в Полоцьку був надзвичайно лiнивий до навчання школяр. Вiн часто утiкав з колегii i волочився бозна-де, поки не вертався до хати. Батько цього учня був чоловiк небагатий i хотiв якщо не маетками, то принаймнi науками збагатити свою дитину. Вiн знову вiдвозив сина до школи, ба навiть наймав вартового, аби пильнував його. І той, бiдолаха, мусив студiювати пiд наглядом. Природа нагородила його здiбностями, i вiн мiг би бути найкращим учнем, але був першим тiльки в збитках.

В останнi днi липня в полоцьких школах починалися вакацii. Школярi, перш нiж роз’iхатися по хатах, гуртом приходили поговорити з Дерев’яним Дiдком. Кожен запитував у нього про свое. Однi хотiли знати, що думають учителi про iхнi успiхи, iншi – чи переведуть iх пiсля вакацiй у вищий клас, чи нагородять iх книжкою з образками за успiхи в науках.

В гуртi цих учнiв був i той недбалий школяр.

– Скажи, Дiдику, – спитав вiн, – якi моi успiхи i чи переведуть мене в наступний клас?

Дiдок вiдiзвався сумним голосом, схожим до гуркоту з далекоi хмари:

– О! Люцефуга! Люцефуга! Ти як набридлий прусак, що ховаеться вiд денного свiтла пiд пiдлогою у темнiй щiлинi; засмучуючи батькiв i вчителiв, ти i не думаеш виправлятися. Свiтло наук i чеснiсть – це провiдники на шляхах життя, без цього лiхтаря ти бродитимеш серед темряви i нiколи не допливеш до Порту Спокою душi i щастя.

Всi школярi, що стояли поруч, зi смiхом голосно повторювали: «Люцефуга! Люцефуга!» – i вiдтепер вiн не мав серед товаришiв iншого прiзвиська, окрiм того, яке отримав вiд Дерев’яного Дiдка.

Розгнiваний, вiн залишив своiх друзiв i, бiжачи темним монастирським коридором, бурмотiв собi:

– Порожня дерев’яна голова меле нiсенiтницi, обзивае дурними прiзвиськами, щоб тiльки посмiятися. О! Коли б я мав камiнь у кишенi, то одним махом розтрощив би його лису голову!

Як i ранiше, бавився вiн з приятелями, а коли йому нагадували пророцтво Дiдка i називали Люцефугою, говорив:

– Не науки дають чоловiку щастя, а фортуна; багато хто не прiв над книжками, а живе у розкошах. Жити так, як хочеш, нiчого собi не забороняючи, – ось про що я мрiю.

Минуло чотири роки. Батьки його померли, i Люцефуга вилетiв у свiт, як метелик у пошуках утiх i веселощiв; вiн перелiтав з квiтки на квiтку, збираючи тiльки отруту; зустрiв багато схожих до себе люцефугiв i з радiстю побратався з ними. Усе прикрiшим i прикрiшим було йому денне свiтло, вiн заплющував очi, спав цiлий день, а вночi зi своiми приятелями грав у карти, а тi спритно звiльняли його кишенi вiд грошей i поволi доводили Люцефугу до злиднiв. Вибрався вiн нарештi в свiт, у велике мiсто. Там швидко знайшов знайомства i став учащати на рiзнi забави, якi вабили молодь. Там бувала i панна Аврелiя, худа, тонка, блiда, порожня i легковажна, бо пiклувалася тiльки про те, щоб бути легкою, зграбною, майже безтiлесною i вiтром лiтати в салонах. Довгi безсоннi ночi ii минали на балах i гулянках. Вставала вона з постелi, коли сонце хилилося до вечора.

Зустрiв Люцефуга ii на якомусь балi i узяв на око, понадто, що панна Аврелiя мала власне село i великi грошi. Маеток i грошi – речi, звичайно, потрiбнi. Одного разу на свiтанку повернувся вiн додому, закрив вiкна, але не мiг заснути: Аврелiя стояла в очах. О! Коли б вiн мав таку дружину, був би найщасливiшим з людей, вiчна любов i згода панували б мiж ними. А до того ж – маеток i грошi. І вiн вирiшив що б там не було повiдомити ii про свою любов i просити ii руки.

Люцефуга добився свого, одружився з Аврелею. Любов i згода були мiж ними усю осiнь i зиму. Час весело летiв у театрах i на концертах, iздили на бали i самi приймали гостей. Вiн за своiм звичаем грав у карти до самого свiтанку, а вона чарувала молодь легкiстю в танцях, живим своiм характером i веселими розмовами.

Весною вони приiхали у село, щоб вечорами прогулюватися пiд ясним небом, вiдпочивати у затiнку лип i слухати солов’iного спiву. Але, ах! Тiею весною спiткали Люцефугу найбiльшi страждання i луснули всi його надii.

Увечерi, перед заходом сонця, вийшли вони прогулятися у полi. Небо було погiдне, повiтря тихе. Прогулюючись недалеко вiд лiсу, розмовляли про своiх знайомих, а там i засперечалися. І коли Аврелiя, доводячи свого, все бiльше злилася, несподiвано зашумiв лiс‚ i вiтер засвистав над полем. Аврелiя – ця легка повiтряна iстота – наче пiр’iнка злетiла вгору i швидко, так що не можна було ii стримати, пiднiмалася все вище i вище. І ось вже летить над березовим гаем, чоловiк дивиться на неi, заламуючи руки, i не знае, що йому робити.

Аврелiя летить разом з вiтром, немов легкий метелик. Люцефуга бiжить через поля, лiси i гори з надiею, що, може, вона затримаеться де-небудь на вершинi гори чи на високому деревi. Люди, що проiжджали неподалiк, поглядали на це зi здивуванням. Однi смiялися, другi спiвчували Люцефузi, але нiхто не мiг йому допомогти.

Чоловiк бiг, поки мiг бачити ii здалеку, але коли нiч опустилася на землю, Аврелiя зникла з очей. Бiдний Люцефуга зупинився серед темного лiсу i розгубився, не знаючи, в який бiк податися. Ходив усю нiч, i лiс, здавалося, не мав кiнця. Змордований, вiн сiв пiд деревом, глянув на зоряне небо, згадав пророцтво Дерев’яного Дiдка. Важкий смуток лiг йому на серцi:

– Де ж Аврелiя? Чи вона жива? Чи повернеться коли до мене? – зiтхав, i сльози полилися з очей.

Так i блукав вiн без сну круглу нiч по лiсу.

Аж уранцi Люцефуга повернувся до жiнчиного села. Скрiзь порожньо. Немае Аврелii. Послав людей усюди, щоб довiдалися про неi. Посланцi повернулися без жодних новин. Розлетiлася чутка по всiй околицi, що Люцефугова дружина полетiла з вiтром. Однi спiвчували йому, iншi, почувши таке диво, душилися вiд смiху.

Вiн не виходив з будинку, все мiркував, що робити. Одного разу сидiв самотнiй у кiмнати: сiрий сумерк i мовчання були йому друзями. Тут забiгае лакей i повiдомляе, що приiхав якийсь посланець з листом. Вiн глянув на нього з невимовною радiстю: лист пiдписаний рукою Аврелii.

Люцефуга прочитав листа i закам’янiв. Аврелiя жива, але любов до чоловiка вона втратила назавжди. Пише, що ii повiтряна подорож закiнчилася за п’ятдесят верст вiд дому, i живе вона тепер у маетку давнього свого приятеля i повертатися до чоловiка не думае. І тому вона подае на розлучення, не шкодуючи на це жодних грошей.

Люцефуга втратив дружину, маеток i всi надii; приятелi i знайомi, побачивши його бiдним, погорджували ним i глумилися з нього. Не маючи сил витримувати цi знущання, вiн сховався назавжди вiд всiх знайомих.

Минуло декiлька рокiв. Про Люцефугу нiхто нiчого конкретного не чув. Згадували тiльки його весiлля i розлучення. Згодом пiшла чутка, що живе вiн на цьому свiтi без усiлякоi мети, зненавидiвши все пiд небом, проклинае нинiшнiй день i не вiрить у майбутне.

За якийсь час кожен, хто йшов коридором езуiтського колегiуму в Полоцьку, чув голос Дiдка:

– О! Люцефуга! Люцефуга!

Почувши це, школярi i вчителi смiялися, що Дерев’яний Дiдок ще пам’ятае Люцефугу.

Настала пiвнiч. Багато хто в монастирi езуiтiв ще не спав. Почувши якийсь незвичайний шум на коридорi, люди повиходили з келiй, щоб довiдатися, що там коiться, i бачать: стоiть бiля стiни в слабкiм мiсяцевiм свiтлi якесь страховище на безлiчi лапах. Наляканi, вони розбiглися i розповiли про це iншим. Згодом всiм гуртом з запаленими свiчками вийшли вдруге, але страховище, заслiплене свiтлом, вже кудись зникло. Хоча ляскiт i шум як i ранiше одзивався в темному коридорi.

Усi сидiли в своiх келiях, тремтячи вiд страху, i до зорi не могли заснути.

Уранцi, сходячись звiдусiль, ченцi оповiдали одне одному про тi нiчнi жахи. Єзуiт-сторож говорив, що чув на коридорi якийсь дивний ляскiт, а згодом немов скиглiння i пiдземний стогiн. Коли вiн вийшов з келii, то побачив, як якась почвара сунула коридором, нiби човен по водi, i безлiч лап з одного i з другого боку пiднiмалися i опускалися, наче весла.

З переляку вiн закричав:

– Все живе Пана Бога славить!

Страховище умить зникло, а вiн, засвiтивши свiчку, усю нiч молився.

Дивне марево бачили деякi учнi, коли пiзнiм часом, не запаливши свiтла, сидiли в своiх келiях. Багато хто, почувши якийсь неспокiй i страх, озирався i бачив страховище, яке вiдразу ж зникало. Звiдтодi учнi збиралися в один гурт, i нiхто вже не вiдважувався ночувати у келii наодинцi.

Але i вдень трапилася одна дивна пригода. Якийсь музика, що служив при езуiтському костелi, ранiше колись товаришував зi студентом Люцефугою. Цей музика був один у кiмнатi, коли годинник вибив полудень; вiн на флейтi розучував духовнi п’еси знаменитих композиторiв. Потiм склав ноти, став спинаю до вiкна i по пам’ятi грав варiацii, якi йому спадали на думку. І тут бачить, як з темного кутка з-пiд пiдлоги вилазить прусак, повзе на середину кiмнати, зупиняеться, починае надиматися i рости. Згодом з-пiд чорноi шкаралупини з’являеться людська голова i страшними очима зиркае на музику. Музика пiзнае Люцефугу. Нажаханий, випустив з рук флейту, скочив вiд вiкна, а сонячний промiнь вистрiлив крiзь шибку на страховище, i воно вмить зникло. Музика вилетiв з кiмнати i, бiжачи коридором кричав:

– Люцефуга! Люцефуга!

Всi iз здивуванням дивилися на нього, розпитували, що з ним, але вiн, блiдий, як труп, мовчав i з диким виглядом озирався. Минуло немало часу, заки вiн отямився i розповiв про те страховище.

Ще кiлька ночей повторювалися цi жахи. Нарештi отець ректор наказав запалити в деяких мiсцях монастиря громничi свiчки, та так, щоб iх свiтло розливалося по коридорах. Таким чином повернувся спокiй, i Люцефуга бiльш не з’являвся.




Гордий фiлософ


Був колись у Полоцьку школяр, якого колеги i знайомi прозвали Фiлософом з тii причини, що найбiльший потяг мав саме до цього предмету. Йому вже було мало авторiв, дозволених у школах i вiн став полювати за забороненими та антирелiгiйними книгами французьких фiлософiв.

Читав зазвичай уночi, коли всi спали, а удень i ввечерi оповiдав прочитане своiм колегам i починав з ними диспути, в яких з великим трiумфом перемагав.

Довiдавшись про це, професура i отець префект кiлька разiв несподiвано приходили до нього в кiмнату, сварили i забирали книжки, на його очах кидали iх у вогонь, а самому призначали кару. Але через це вiн тiльки став ще обережнiшим i дбайливо ховав забороненi книжки, а пiсля прочитання уже нiкому нiчого не розповiдав.

Коли вiн закiнчив курс наук i збирався повернутися додому, аби здивувати свiт своею освiченiстю, то, попрощавшись iз вчителями, подався iз приятелями до Дерев’яного Дiдка.

– Скажи, голово мудрого Сократа, – запитав, – чи багато фiлософських творiв я вже прочитав?

– Багато, багато, – вiдповiв Дiдок, – а ще бiльше прочитаеш, але на схилi життя будеш найдурнiшим телепнем i йолопом помреш.

Всi, хто там був, розсмiялися. А школяр зi злостi тiльки сплюнув.

– І що за дурницi плете порожня дерев’яна голова! – сказав вiн i пiшов геть.

Поселившись на селi, вiн не шкодував грошей на свою бiблiотеку. Купував фiлософськi твори рiзними мовами без жодноi системи. Молодi, яка часто збиралася в нього, щоб послухати про високi матерii, оповiдав про чудеса, пояснював таемницi природи, яких сам не розумiв, i зазнав слави там, яко учений чоловiк, справжнiй фiлософ.

А до цього вiн знайшов собi ще асистента, якогось чужоземця (також фiлософа), добре йому платив i створив усi умови для безтурботного життя. А той, хвалячи його, називав генiем у фiлософii i, користуючись його легковiрнiстю, додавав до своеi дурнуватоi фiлософii ще й блюзнiрства.

Дуже швидко юний Фiлософ загордився, вважаючи себе за особливу людину, i зиркав на всiх людей, як дивляться з гiрськоi вершини на мурашник.

Одного разу в недiлю Фiлософ спитав у свого товариша:

– Чи поiдемо сьогоднi до церкви?

– Що там робити у церквi? Хiба, може, тобi треба з кимсь побачитися?

– Я хотiв би зустрiти декого з сусiдiв i запросити iх до себе.

– То добре. На це багато часу не треба.

Приiхали на службу Божу. Святиня була повна вiрних. Фiлософ виплигнув з карети, зайшов до церкви i, коли став посеред натовпу – диво нечуване! – де й подiлися його широкi плечi i високий зрiст? В ока млi став вiн таким маленьким, як дерев’яна дитяча лялька. Хто стояв близько – упiзнали його i стали зиркати однi зi страхом, iншi – з насмiшкою. І всi вони розступалися перед ним. Вiн же, сам переляканий, не пам’ятаючи, що з ним коiться, хутенько вискочив iз Божоi святинi, прибiг до карети i розказав свому товаришу про цей дивний випадок. Той смiявся до слiз i доводив, що все це тiльки вiд нервiв, чи вiд якоi iншоi хвороби. Проте пiсля цього випадку Фiлософ бiльше до церкви не заходив.

По всьому Полоцькому повiту простi люди гомонiли, що Фiлософ, либонь, тяжко завинив перед Господом.

Через декiлька днiв запрошенi сусiди зiбралися у Фiлософа. Серед цих гостей була молодь, яка з повагою ставилася до господаря та його розумних бесiд, будь-яке слово, взяте у старожитнiх авторiв, в ii розумiннi було щонайвищою мудрiстю. Про що тiльки Фiлософ не заводив розмову, мудрi його завваги захоплювали всiх.

Був погiдний день, небо ясне, господар з гостями вийшли в поле на прогулянку. Око тiшилося мальовничою околицею, на пагорбах паслися корови, на спокiйному озерi плавали качки i бiлi гуси, в гаях озивалися пташинi спiвi, на лугах i жовтих вiд цвiту липах бринiли працелюбнi бджоли; ясний день i чудовi краевиди захоплювали всiх.

Фiлософ мiркував про розмаiтi явища життя. Пiд час цих роздумiв голова його несподiвано сховалася пiд капелюхом i зникла на очах. Фiлософ, вiдчувши, що поринув у темiнь, панiчно зiрвав капелюха, i гостi побачили перед собою страшне видовище: не було в нього голови, тiльки над широкими плечима висiла на тонкiй шиi якась кулька на зразок маковоi голiвки.

Ошелешенi, стояли всi з блiдими обличчями, несподiване диво перелякало гостей, вiдiбрало iм мову.

Фiлософ, крутячись на одному мiсця, якимсь писклявим голосом мурмотiв невиразнi слова. Ледве виривалися з грудей його зiтхання, а коли пiдняв руки в небо, то вмить побачили над його плечима звичайну людську голову.

Гостi позирали одне на одного, не розумiючи, що сталося, а його колега-асистент смiявся до слiз, доводячи, що те диво трапилося вiд сонячноi спеки, i радив усiм повернутися додому, адже прогулянка у спеку не сприяе здоров’ю.

Всi повiрили, що бачили звичайну рiч, i переконали господаря, що все це вiд приливу кровi. А хутко i забули про все.

Фiлософ, як i ранiше, тримався своiх поглядiв, не покидаючи займатися шахрайством, а згодом посмiв навiть надрукувати своi опуси, що суперечили релiгii i здоровому глузду, в часопису. Його старi сусiди, яким це читав, попереджали:

– Залиш своi помилки; вiр так, як вiрили твоi батьки. Вони жили щасливо i спокiйно; iх проста вiра заслужила нагороду. Яка ж правда вища за правду вiри? Бог ii сам оголосив у Євангелii, i ця мудрiсть, як сонце небесне, освiтлюе цiлий свiт i вiдкривае таемницi. Людський розум повинен заспокоiтися, адже це за межею його розумiння. Помилковi думки ведуть народ до бiди.

Проте всi поради i напучування були марнi.

Увечерi Фiлософ, повертаючись з прогулянки, минав пагорб, де в затiнку кiлькох берiз стояла стара дерев’яна капличка, пiдносилися кам’янi i похиленi хрести на могилах. Там вiн побачив кiлькох селян, що, ставши на колiна, молилися за душi померлих. Фiлософ здивувався iхнiй простотi. «Бiднi люди, – подумав собi, – вiрять, що мешканцi того свiту чують чи потребують iхньоi молитви».

Ледве подумав так, як окутала його якась тривога, а коли поквапився додому, несподiвано побачив, що поряд з ним iде величезний скелет. Це так його налякало, що, повернувшись додому, довго ще був, наче очманiлий. Марно старався переконати його приятель, що це сталося з якоiсь найбуденнiшоi причини. Ще кiлька разiв вечорами той скелет заходив до його кiмнати i стояв бiля столу. Тодi Фiлософ пронизливим криком скликав до себе усiх, хто був у будинку.

Коли заплющував очi, щоб заснути, здавалося йому, що страшний упир, спираючись спорохнiлою рукою, нависав над його обличчям i страхiтливо зазирав йому в очi. Заверещавши: «Мрець! Мрець!» – Фiлософ схоплювався з лiжка. Тривалий час‚ бачачи такi видовища, вiн зовсiм перемiнився: поблiд на обличчi, ослаб i завжди мав неспокiйнi думки. До того ж асистент, засмучений цими змiнами, покинув його i виiхав у якiсь далекi краi.

Ранiше Фiлософ був мiцний духом i нi в що не вiрив; тепер марновiрства мучили його душу i доводили до розпачу. Коли iнодi почуе серед нiчноi тишi стогони одуда або сумнi совинi крики, то вiдчувае тривогу i чекае якого-небудь лиха. Заскавчав собака на дворi – вiн бiжить подивитися, в який бiк повернута собача морда, бо, на його думку, саме там страшна пожежа знищить село або випалить лiс. А ще бiльш дратувалися його ослабленi нерви, коли бачив, що, завиваючи, собака не пiднiмае голову, а нiбито чуе щось пiд землею. Розпач охоплював його, адже це сповiщало смерть когось iз родини. І вiн, не в змозi позбутися цього страшного пророцтва, тут же наказував запрягати коней i утiкати до мiста чи до знайомих сусiдiв. Зi страхом оповiдав iм, що трапилося в його будинку, а тi марно намагалися переконати його, що тривога марна.

Дивний вплив на Фiлософа мав мiсяць. Вiн надолужував неспокiй, i Фiлософ не мiг всидiти в тiй кiмнатi, куди лилося з неба блiде мiсяцеве свiтло.

В лiтню спеку вiн самотньо сидiв бiля вiкна, поглядаючи в поле; вiтер, наче пролiтаючи над поверхнею озера, пiдняв над стиглим житом хвилi; вiн тiшився, що буде мати гарний урожай, i сподiвався в цьому роцi на великий прибуток з маетку. Раптом пролунав у кiмнатi пострiл, наче з пiстолета, i стрепенув усi його нерви. Фiлософ вiдскочив вiд вiкна i побачив на стiнi переламану навпiл рамку з портретом дiда-небiжчика. Цей випадок настiльки його перелякав, що за декiлька днiв вiн помер.




Мрiйник Северин


Був вiн одним iз кращих учнiв, любили його вчителi, вiн часто дiставав нагороди, мав велике бажання вивчати iноземнi мови i вже оволодiв кiлькома. А читав найбiльш поезiю: iдилii Теокрiта,[11 - Теокрiт (кiнець ІV ст. – перша пол. ІІІ ст. до н. е.) – старогрецький поет, заснував жанр iдилii. Окремi його твори переклав поет Симон Шимонович (1558–1629) – польсько-украiнський поет-гуманiст, який мешкав у Львовi.] Геснера,[12 - Геснер Соломон (1730–1788) – швейцарський поет i художник‚ автор збiрникiв «Ідилii» в прозi (1756) i «Вiршi» (1762).] Шимоновича його геть зачарували. Всюди вiн бачив Аркадiю, а всi люди в його уявi були наiвними i щирими пастушками. Коли вiн виходив на прогулянку за мiсто, то в струмках бачив наяд, на лугах стрибали нiмфи, а в затiнку дерев з-пiд зеленого вельону усмiхалися йому дрiади. Словом, скрiзь зустрiчав вiн стародавнiй золотий вiк грекiв. Не знав, що то е бiда на свiтi, був завжди веселий сам i веселив iнших.

Одного разу, коли вчителi з учнями, оглядаючи музей з рiзними чудовими речами i картинами знаменитих художникiв, зупинилися перед Дерев’яним Дiдком, заговорили з ним, Северин, наловивши повну жменю мух, пiдбiг туди i спитав у Дiдка:

– Вгадай, Дiду, що в мене в руцi?

Дiдок похитав головою i вiдказав:

– О нещасний! Ти будеш вигнаний з раю своеi мрii, пiдеш кам’янистою дорогою i нiкчемнi комахи в образi страховищ гнатимуться за тобою.

Северин випустив мух, розсмiявся i побiг.

Пiсля курсу наук Мрiйник залишив мiсто, вилетiв у свiт, як пташка з клiтки, коли весна вбирае луги i дерева пахкими барвами. І вiн, бiдний, думав, що ця весна буде йому вiчною. Але як швидко настала похмура осiнь!

Спочатку тiльки в уявi бачив чудових богинь на лугах i в гаях, нарештi зустрiв iх i наяву. Це була панна Аделя, з маетком, красива‚ з гарними манерами. Цiй особi Северин вiддав серце, i Аделя стала його единою мрiею. Любов тривала роки чотири. Не буду тут описувати щасливi i нещасливi хвилини; цi iсторii завжди схожi одна на одну, хоча i зображають iх рiзнi письменники по-рiзному. Не буду нi хвалити, нi ганити жiнок, адже всi дочки Єви такi i мусять бути такими, якими iх створила природа. Скажу тiльки, що гадюка золота i гордовитостi огорнула Аделю, вона зрадила Северину i вийшла за iншого.

Перша любов, до того ж нещаслива, – щонайвища наука, пiсля якоi чоловiк з увагою починае читати книгу свiту, таемницi серця, стосунки друзiв i близьких. Вiдсiль шляхи людського життя спрямованi на успiхи i невдачi. Зрозумiв i Северин, що свiт не рай, а люди не ангели.

Пiсля тiеi подii вiн осамiтнiв, усi його мрii стали страшними, вiн утiкав вiд людей, милою стала йому самотнiсть, найприемнiшим був йому малюнок неба, i то тiльки тодi, коли в чорних хмарах одзивалися гуркоти, вив вiтер, шумiли лiси i хвилювалося озеро. В нiкчемних селянах ввижалися йому постатi небезпечних комах, вiн марив i розповiдав про дивиса. Всi, хто знав Северина, кепкували з нього i називали божевiльним.

Коли я мандрував у тих краях, де вiн жив, то провiдав його, як друга свого дитинства. Заходжу в кiмнату i бачу, що сидить вiн самотнiй, задуманий, блiдий, з розкудланим волоссям.

– Як ся маеш, Северине?

Вiн встав, прокинувшись вiд своiх марень, i довго, не пiзнаючи, дивився на мене. Я назвався.

– А! Давно чекаю! – промовив, тиснучи менi руку, i посадив коло себе, а сам знову вiддався маренням i сидiв, як нiмий.

– А вже скiльки рокiв пройшло, – перебив я мовчання, – як попрощалися ми з юними нашими приятелями i вчителями. Щасливi були часи! Чи згадуеш тепер тi давнi забави, розмови, майськi проходи, приемнi мрii i жарти, в яких ти завжди вiв перед?

– Моi мрii i жарти зникли назавжди. Тепер в мене iншi погляди: тодi чоловiк мiг би зробитися щасливим, коли б перетворився на камiнь, коли б засипав його пiсок i вiн нiчого не чув i не бачив, що коiться на свiтi.

– Як же ти перемiнився! – здивувався я. – Невже тобi набридло все пiд сонцем?

– Все. Розказав би багато, але боюся, бачиш: скрiзь навкруги нас лiтають мухи. Бачиш – цi прикрi створiння залiтають i вилiтають у вiдчинене вiкно. Вони усе рознесуть по свiту, що в нас вiдбуваеться, як живемо, про що говоримо, де i як молимося. А бачиш сльози на моiх очах? Їх ти ранiше нiколи не бачив, ось яка змiна зi мною. Але послухай, що розкажу тобi. Ти не звертав увагу, якi цi мухи страшнi? Я сиджу тут самотнiй, у цiй тихiй моiй кiмнатi, а вони снують навколо, я зi страхом поглядаю на них, бо ж бачу, як вони перетворюються на дивних монстрiв, цi iх страшнi крила здаються фраками на незграбних людях, а писки iхнi рiзноi форми: однi круглi, широкi, з кривавими плямами, iншi – сухi, з гострою борiдкою i довгим волоссям. І всi цi страховища дивляться на мене: однi розлючено, iншi погрозливо.

– Велика рiзниця, – сказав я, – в твоiх мареннях. Ранiше тебе захоплювала поезiя грекiв i щира любов патрiархальних часiв, тепер же в тебе фантазiя якась сумна.

– Але слухай, ще тобi щось скажу, – промовив вiн, – про цих гидких мух. Я любив читати поетiв, любив колись i писати. Спало менi на думку сказати у вiршах про своi вiдчуття, якi були в мене до своеi сiм’i i до Аделi, яку щиро любив. Я послав iй своi вiршi, з яких вона могла б зрозумiти моi справжнi почуття. Вона прочитала, поклала на столi, але i там мухи, якi, не маючи що робити, лiтали скрiзь, глумилися з моiх почуттiв, дзвенiли доти над вухами Аделi, поки вона зовсiм не забула про мене i моi вiршi. Так вони й досi не дають менi спокою, i тепер, коли що-небудь напишу, все висмiють i запацькають цi прикрi мухи.

– Цi мухи, на яких ти так скаржишся, були i будуть…

Тут вiн перепинив мене, схопив за руку:

– Чи бачив ти коли сарану?

– Сарани в наших краях нема, – вiдповiдаю. – Вона на сходi. Нападае там на луги i ниви.

– Не бачив ти, – каже, – цю велику товсту комаху. А на нiй – iероглiфи. Хто умiе, той виразно прочитае такi слова: «кара Божа». Чи ж кара Божа тiльки там, десь далеко на сходi, а не в нас? Пiшли в поле, я тобi покажу сарану.

Вiн вивiв мене на берег стрiмкоi рiчки, де спiненi хвилi шумiли по камiнню. Ми сидiли на високому березi в затiнку вiльшини. Северин задумливо дивився на воду. Подув з поля вiтрик, зашумiли дерева; вiн отямився вiд своiх думок i сказав менi:

– Я часто вiдвiдую цi мiсцини, люблю один сидiти тут i згадувати минуле. Згадую всi розмови, якi мав колись з Аделею, хоч вона зовсiм про мене забула, мовби давно вже мене поховали.

Раптом показав рукою на воду.

– Дивися, дивися! Ось летить сарана! Бачиш ii? Подвiйнi сiрi крила, вона скрiзь тут в нас лiтае i все жере в повiтрi i на землi. Ще що скажу: нiколи вона не гине, як сатана, з’являеться в рiзному виглядi. Коли пожовкнуть трава i листя на деревах, вiйне холодний осiннiй вiтер, вона сiдае на воду, скидае з себе крила i перетворюеться на водяне страховище i там жере все, що зустрiне. Прийде весна – в неi виростають новi крила, вона вилiтае з води з роззявленою пащею, мов летючий змiй, i кого спiткае – знищить. Заволодiла ця почвара землею i водою, вона завжди жадае здобичi. Чи не вона вразила людськi серця, що люди гнiтять одне одного.

– Якась чорна меланхолiя, – сказав я, – затьмила твоi думки, все бачиш ти в потворних образах. Нещасний, з такими думками нiколи не дочекаешся спокою.

– Ось i не здогадався! Я маю гарну думку: буду подорожувати. Далеко в чужих краях, де пануе вiчна весна, в горах, коло водоспаду або в дикому лiсi буду жити спокiйно, про Аделю навiть i не спiмну, адже мiж нами буде вiчнiсть. Вiчнiсть!..

– І рiдний край забудеш?

– О, нi! – вiдповiв. – Коли не повернуся на Вiтчизну i помру десь самотнiй на вершинi гори в чужiй сторонi, круки занесуть туди моi кiстки; все ж таки краще бути пiсля смертi з пташками, а не з хробаками.

Я пробув там цiлий день; блукали з ним полями й лiсами, i вiн‚ не вмовкаючи‚ говорив про своi марення. Затримав мене i на нiч. І вдома у нього ми ще довго розмовляли. А вночi вiн часто схоплювався з лiжка i ходив по кiмнатi, та й я спав небагато, адже щогодини мiй сон перепинявся.

Наступного дня, коли ми прокинулися, сонце було вже високо. Вiн привiтав мене з трохи веселiшим виразом, розпитував про моiх знайомих, сусiдiв, про мене самого, чи часто я був удома пiсля того, як ми попрощалися пiсля школи, якi я вiдвiдав краiни i як жив. Вiн дякував менi, що провiдав його, а коли я сказав запрягати коней, щоб ранiше виiхати, вiн уклiнно упрошував мене зостатися на обiд. І я не мiг вiдмовити його щирому проханню.

По обiдi Северин принiс найлiпшого вина, яке мав з давнього часу.

– Давай вип’емо, – сказав вiн. – Це останне побачення, зустрiнемося вже хiба на тому свiтi.

Згодом наказав запрягти коней, далеко провiв мене i попрощався зi слiзьми. І дiйсно, це була остання зустрiч. Незабаром я довiдався, що Северин залишив рiдний дiм, виiхавши назавжди, i тепер нiхто не знае, де вiн. Чи живе ще, чи, може, помер у чужiй сторонi i мiж чужого народу.




Привид


Отак ми собi слухали iсторii ротмiстра та слухали, коли раптом перед нашими очима з’явився дивний привид. Стоiть висока жiнка у бiлiй, як снiг, сукнi, з личком прегарним, як в ангела, на головi вiнок зi свiжих троянд, а на руках тримае Дерев’яного Дiдка. Ми остовпiли, а вона вмить зникла. Глухе мовчання. Дивимося одне на одного, не одважуючись вимовити бодай слово.

Так ми сидимо якийсь час. Неждано вiдкриваються дверi‚ i заходить до нашоi кiмнати господиня.

– Що таке? – здивувалася вона. – Цiлу нiч гомоните, не чуете, що вже другi пiвнi проспiвали, напевно, швидко почне свiтати.

– Пан ротмiстр, – сказав господар, – так захопив нас своiми розповiдями, що ми зовсiм забули про сон, а до того ж всi ми тут щойно бачили дивного привида: якусь жiнку з квiтами на головi, i Дiдок такий же, як наш, був у ii руках.

На тiм i закiнчилася наша розмова. Постелi пiдготували нам в цьому самому покоi.

– Не поспiшайте завтра рано вставати, – сказав господар. – Свiтить денниця на сходi, нiч була безсонна, але зате день буде погiдний.

Побажавши доброi ночi, вiн вийшов з кiмнати.

Декiлька днiв бавив я в приемних розмовах у будинку мого давнього знайомого, весь час вiдчуваючи привiтнiсть i прямоту сердець всiеi його сiм’i. Я був несказанно щасливий. Час той минув‚ як найприемнiший сон.

Зiйшло сонце, погiдний ранок, час у дорогу. Пiсля снiданку я попрощався з усiма зi слiзьми на очах, а пам’ять про них назавжди зосталася в моiй душi.




З книги «Шляхтич Завальня»



Про чорнокнижника i змiя, що вилупився з яйця, якого знiс пiвень

Замолоду, пам’ятаю, мали ми дуже лихого пана. Страшно й згадати, що вiн робив: хлопцiв женив‚ дiвчат замiж видавав, не бажаючи й знати про iхнi симпатii: нi просьби, нi сльози не могли його задобрити; вершив свою волю, збиткуючись над людьми без жалю, кiнь i собака були йому дорожчими, нiж християнська душа. Мав вiн лакея Карпа, злого чоловiка; i вони обидва, спочатку пан, а згодом пахолок, продали своi душi чортовi. А було це так.

З’явився в нашому маетку – невiдомо звiдки – якийсь дивний чоловiк. І тепер ще пам’ятаю вигляд, обличчя i одяг його: низький, худий, завше блiдий, великий нiс, як дзьоб хижоi птахи, густi брови, погляд його – як в чоловiка в розпачу чи божевiльного, вбрання його – чорне i якесь дивне, зовсiм не таке, як в нас носять пани чи священики; нiхто не знав, чи був вiн свiтський, чи чернець який, з паном розмовляв якоюсь незрозумiлою мовою. Згодом вiдкрилося, що це був чорнокнижник, який учив пана робити золото й iншi диявольськi штуки.

І хоч на ту пору я був зовсiм молодий, проте мусiв вiдбувати в маетку чергу нiчного вартiвника, обходити всi панськi будiвлi i стукати молотком в залiзну дошку. Не раз бачив, як опiвночi в панському покоi горiло свiтло, i вiн там з чорнокнижником постiйно чимось займався; всi заснули, i тиша панувала на дворi, над крiвлею панського будинку сюди i туди снували кажани i якiсь чорнi птахи. Сова, опустившись на крiвлю, то реготала, то плакала, нiби немовля. Мене охопив лютий страх, але коли перехрестився, пошептав «отче наш», – зробилося трохи легше, i, осмiлiвши, вирiшив я тихенько пiдкрастися до панського вiкна i подивитися через шибу, що вони там роблять. Тiльки-но я пiдкрався, як пiд стiною побачив жахливу почвару. Страшно згадати – це була величезна ропуха.

Вона кинула на мене вогненний погляд. Я вiдскочив назад, побiг, як шалений, геть i ледве спинився за двi сотнi крокiв. Весь дрижав. Менi подумалося, що це сатана в образi того страховиська пильнував вiкна мого пана, щоб нiхто не пiдгледiв секретiв, якi там вiдбувалися. Я проказав «Янгола Божого» i хоч нiч улiтку була ясна i тепла, тремтiв, нiби на морозi. Дякувати Богу, що небавом заспiвав пiвень, погасло свiтло в покоi, i я, трохи вже заспокоiвшись, дочекався сходу сонця.

Друга пригода також була дивною. Я рубав у лiсi дрова. Сонце заходило. Дивлюся: iдуть дорогою пан з чорнокнижником i раптом повернули до густого соснового лiсу. Я, маючи цiкавiсть, крався тихенько слiдом i ховався за деревом, маючи певнiсть, що там мусять коiтися якiсь чари. Усюди тихо, тiльки десь далеко стукав дятел у спорохнiле дерево. Бачу: на старому вивернутому дубi сидить пан, бiля нього стоiть чорнокнижник i тримае за голову велику гадюку, яка чорноi стяжкою обвила йому праву руку. Не знаю, що було далi, бо я вiд страху втiк.

Третя пригода була ще страшнiша. Хоч я свiдком ii i не був, проте чув вiд надiйних людей, якi про це говорили у всiх навколишнiх селах. Опiвночi наш пан, той гiсть сатанинський i лакей Карпо взяли в оборi чорного козла i завели його на могилки. Кажуть, що викопали вони з могили мерця, чорнокнижник вбрав на себе небiжчикову чумарку, забив козла i його м’ясом та кров’ю приносив якiсь страшнi жертви. А що там коiлося тiеi ночi, не можна спiмнути без страху. Казали, що якiсь страшидла заповнили всеньке небо, якiсь звiрi, подiбнi до ведмедiв, дикiв та вовкiв, бiгали навколо, ревучи так, що пан з Карпом зi страху знепритомнiли i попадали на землю. Не знаю, хто iх отямив, але пiсля тiеi страшноi ночi чорнокнижник зник, i нiхто його потiм не бачив.

Пан весь час журився, хоч мав золота й iншого багатства, скiльки душа запрагне, та зробився ще лютiшим, нiхто йому догодити не мiг, навiть Карпа вигнав з маетку i вiддав наймитом одному заможному господаревi. Та там вiн бiльше заважав, нiж помагав, бо, живучи з дитинства у маетку, зробився лайдаком, до того ж упертим i неслухняним. До економа часто доходили скарги, i той переводив його з одноi хати до iншоi, але нiде вiн не мiг мiсця нагрiти. Нарештi Карпо попросив економа заступитися за нього перед паном, щоб дали йому будинок i кiлька десятин землi, адже коли вiн сам зробиться господарем, то буде, мовляв, стараннiшим. Пан згодився. Побудували йому новий будинок, вiдрiзали кращi землi, дали пару коней, кiлька корiв та iншоi худоби на розплiд. Нарештi задумав вiн женитися. Але жодна хазяйська дочка не хотiла iти за нього, бо нiхто на його господарнiсть не сподiвався, добре знаючи, що в нього нi вiри, нi Бога в серцi нема.

В тому селi жив Герасим, чоловiк старанний i працьовитий. Мав вiн едину дочку, Гапку. Гарна була дiвчина: здорова, рум’яна, як стигла ягода. Бувало, як причепуриться i прийде на ярмарок зi стрiчкою в косi, в червонiй керсетцi, то аж свiтиться, як цвiт маковий, нiхто не може нею намилуватися, усяк хотiв з нею потанцювати, i дудар для неi грав найохочiше. Подобалася вона i Карповi. І вирiшив вiн домагатися ii, але, знаючи, що не любить його дiвчина, а батьки не хочуть мати собi такого зятя, i сватiв, присланих вiд нього, не прийняли, Карпо, щоб було по його, пiшов до пана просити, щоб наказав Гапцi iти замiж тiльки за нього. Батьки ж ii, довiдавшись про це, просили економа i всю волость заступитися, адже Гапка ще надто юна i не справиться з його господарством, яке й так розвалюеться. На прохання економа i селян пан вiдклав весiлля на рiк, а Карповi наказав, щоб наприкiнцi цього термiну показав, що зробив корисного i скiльки заробив грошей.

Карпо – чоловiк непорядний i лiнивий – пiшов на пораду до Парамона, найстрашнiшого чарiвника в нашiй околицi, оповiв йому про свою симпатiю до Гапки, про умови, якi пан наказав йому виконати за рiк. Словом, просив його щоб вiдкрив спосiб, яким швидко можна забагатiти, а вiн готовий на все, хоч душу чорту продати, аби тiльки домогтися свого.

Парамон вийняв зi скринi загорнутi у папiр якiсь зернятка i, даючи iх Карповi, порадив:

– Коли не маеш свого чорного пiвня, то розстарайся де-небудь, нагодуй його цим зерням, i вiн через кiлька днiв знесе яйце, не бiльше за голубине. Це яйце ти повинен носити цiлий мiсяць пiд лiвою пахвою. Через мiсяць вилупиться з нього маленька ящiрочка, яку будеш носити при собi i щодня годувати молоком зi своеi долонi. Рости вона буде швидко, а потiм з бокiв у неi виростуть шкiрянi крила. Через мiсяць ящiрка перетвориться в крилатого змiя. Вiн буде виконувати всi твоi забаганки. Вночi в чорним образi вiн принесе тобi жита, пшеницi й iншого збiжжя, а коли прилетить, палаючи вогнем, то це значить, що буде мати при собi золото i срiбло. Живи з ним у дружбi, коли хочеш бути багатим, адже коли вгнiвиш, то вiн може спалити тобi будинок i все твое добро.

Цю безбожну раду Карпо виконав охоче. Вигодував жахливого змiя, але чари його не залишилися в таемницi, бо це страховище не раз пiсля заходу сонця з’являлося на очах селян, що верталися до хати пiзньоi пори.

Якось i я, пасучи вночi коней, бачив, як летiло те страшидло, з шумом розсипаючи навкруг себе iскри, нiби розпечене залiзо пiд молотом коваля, i над крiвлею Карповоi хати розпалося на дрiбнi часточки i зникло. Небо у той час було ясне, жодноi хмаринки на нiм, i зiрки ряхтiли на небеснiм склепiннi.

Вже через кiлька мiсяцiв Карпо став багатирем. Коли прийде на ярмарок або на яке свято до шинку, то вiзьметься в боки, червона шапка набакир, голова задерта, i здаеться, що й море йому по колiна, жменями грошi шпурляе на стiл, частуе усiх i смiливо кричить, що пан йому, як брат рiдний, нi в чому не вiдмовить, i вiн все зробить, що йому тiльки заманеться, а Гапка повинна радiти, що може вийти за нього замiж, адже вiн за свiй грiш може купити дружину, яку тiльки забажае.

Гапка, почувши це, залилася слiзьми, бо знала, що ii вибiр i бажання батькiв – нiщо. Все було в руках пана, а той не мав нi спiвчуття, нi жалю.

Знала вона добре i душу Карпову, i звички його. Інодi чула вiд сусiдiв, що вiн вже побратався з Парамоном, що вже служить йому сатана, який зiбрав для нього безлiч грошей. Не тiшило це золото юноi дiвчини, адже вона бачила у мрiях своiх чоловiка старанного, цнотливого та побожного.

Пройшов рiк. Карпо накупував пановi у мiстi дорогих подарункiв i приiхав на буланiм конi нагадати про обiцяне. Послали по Гапчиного батька, загадали лаштуватися до швидкого весiлля. Плакав бiдний Герасим зi своею жiнкою над долею дитини i молився, щоб Бог був iй опiкуном. Гапка ж приховувала скорботу свого серця, щоб не розтривожити ще бiльше батькiв. Узявши шовковi стяжки, якi найбiльше любила, i кiлька шматкiв кужелю, що саме ткала, пiшла до церкви i, повiсивши все це на iкону Пречистоi, лягла ниць, зойкаючи i заливаючись слiзьми; i всi, хто був там, також не могли стримати слiз. Пiсля богослужiння вона витерла сльози i повернулася до батькiв зi спокiйним обличчям.

Дали заповiдь. В недiлю Карпо з Гапкою взяли шлюб в церквi. Вiн, веселий i гордий, стояв‚ випнувши груди, волосся на головi пiдстрижене по-панськи, на шиi шовкова хустка, на ногах блискучi чоботи, кунтуш з тонкого сукна. Словом, коли б хто не знав, що Карпо наш брат, то за пiвверсти ще зняв би шапку i вклонився. Вона, навпаки, смутна, обличчя – блiде, змiнилася вся, нiби в неi сухоти, блиск очей загас пiд слiзьми. І казали, що свiчки в молодих горiли так тьмяно, що дехто зi страхом поглядав на це, шепчучи: «Не буде тут щастя. Життя iхне затьмиться печаллю».

З церкви Карпо з дружбами i молодою жiнкою поiхав на поклiн до пана, а з маетку – до хати Гапчиних батькiв. Весiлля було Бог знае по-якому. Карпо з дитинства був двiрський; звичаi нашi сiльськi йому вже здавалися смiшними i не подобалися. Не говорили гостi жодних орацiй, не спiвали весiльних пiсень, не покликали навiть дударя, i молодь не танцювала. Весiлля в Герасимовiм будинку скидалося на поминки. І швидко юна пара з гiстьми поiхала звiдси до своеi хати, де вже Карпо тiльки те й робив, що хвалився своiм двiрським лиском та багатством i хотiв, щоб його всi хвалили.

Покликав дударя, кинув йому, нiби чиновник який, кiлька срiбляникiв i наказав грати. Гарно заплатив також i жiнкам, щоб спiвали; з вимушеною привiтнiстю, мов панич який, просив хлопцiв i дiвчат стрибати. Не було там щиростi, а ось iжi i питва – аж задуже. Чарки з горiлкою майже без вiдпочинку переходили з рук у руки. Галас у будинку, музика грае, молодь стрибае; вiн оповiдае про свою дворову службу, про прихильнiсть, яку заслужив у пана. Одна Гапка – як забита; було жалко навiть на неi глянути.

На дворi хоч i темно, але тихо. На чистому небi пiвнiч. Гостi, захмелiлi вiд мiцних напоiв, веселилися. Неждано наче блискавка освiтила будинок i якийсь незвичайний шум почувся за стiною. Потемнiло полум’я свiчок, всi затихли та позирали одне на одного. Карпо мовби спав з лиця i, як непритомний, гучно промовив:

– Прибув мiй гiсть, – i зразу ж заговорив до своiх друзiв на iншу тему.

Але пiсля цього випадку настала дивна змiна в тому будинку; кожним оволодiв якийсь неспокiй, дехто з присутнiх бачив загадковi i страшнi прояви: то на дворi, то в темних кутках хати. Одному здалося, що якесь страшидло, заросле волоссям, через стiни вдивляеться у вiкно; другому – що на печi сидить якийсь карлик з величезною головою, чорний, як вугiль; iншi бачать нiби того чорнокнижника, який учив пана штукам сатанинським i золото робити. Карпо, помiтивши тривогу окремих гостей, смiявся, говорячи, що це мiцна горiлка творить такi диви, наказав дударевi грати i спiвати пiснi. Серед гамору i одуру забули про все.

Вiдчиняються дверi: заходить чарiвник Парамон. З-пiд густих брiв огнистим оком пробiг вiн по гостях i, стоячи ще бiля порогу, сказав:

– Кланяюся вам, поважнi гостi! Нехай вашу веселу кампанiю радiсть не покидае, а юнiй парi зичу згоди, любовi, багатства i завжди так весело приймати i частувати сусiдiв i добрих друзiв.

Карпо привiтав його‚ запросив, щоб сiв на лавi на покуттi‚ та пiднiс йому горiлки i закуску.

– А де ж твоя Гапуля, господиня молода? Чи вона така зайнята, чи, може, мене не пiзнала? Я старий, а вона надто юна, i iй ще треба учитися, як жити на свiтi.

Карпо пiдвiв Гапку. Парамон зиркнув на ii зажурене обличчя i сказав:

– Не сумуй, поживеш, покохаеш, i буде добре.

Яким, один iз гостей, був колись iз Парамоном у великiй неприязнi. А що був у добрiм гуморi, бо не любив обминати келишка, то згадав незгоди минулих часiв, i, заклавши руки за пояс, став перед Парамоном i‚ дивлячись йому в очi, сказав:

– А! Чолом! Щойно кiшка хвiст свiй лизала. А вона ж тебе в гостi чекала.

Всi поглянули на Якима. Нiкому не сподобалося, що вiн, захмелiвши вiд горiлки, насмiлився жартувати з Парамоном. Боялися, щоб не вийшло з цього якого нещастя, адже всi i ранiше вiрили в силу Парамонових чарiв; вiрили, що вiн не тiльки може наслати на людей рiзнi хвороби i сказ, але, коли схоче, то i цiле весiлля оберне на вовкiв.

Парамон глянув на нього iз в’iдливою усмiшкою:

– А ти, – сказав глумливо, – iнодi так спритно пiдкрадаешся до панськоi чи сусiдськоi спiжарнi чи туди, де бiлять полотна, що тебе не тiльки вартiвник не почуе, але i собака такого гостя не занюхае.

– Га! Я добре пам’ятаю, як звинуватили мене в крадежi полотна, – одiзвався Яким, – ти ворожив на решетi, називаючи iмена усiх наших селян. Решето повернулося на моему iменi i на iменi Грицька-дударя. Дружина економа повiрила твоiм чарам, i нас лупцювали без милосердя. А згодом виявилося, що ми невинно прийняли тую покуту. Пiдлi твоi вчинки, i в чарах твоiх нема жодноi справедливостi.

Тут вiдгукнувся i дудар Грицько:

– Га! Так, пам’ятаю i я. Слiд було б за твоi брехливi чари кием подякувати, та так, щоб ти i з землi не встав.

Парамон не мiг стерпiти, що брехню приписують його чарам. Заiскрилися очi, почервонiв увесь, схопився з лави. Всi перелякалися. Карпо схопив його за плечi та став просити, щоб подарував iм, бо ж п’янi, не тямлять, що говорять. Побачивши це, прибiгла Гапка, схопила його за руку, стала перепрошувати за ту неприемнiсть‚ якоi вiн у них зазнав. Також Якиму i Грицька попросила, щоб забули про минуле i помирилися з Парамоном. Карпо поставив на стiл горiлку i запросив випити по чарцi та забути колишне.

Чарiвник трохи заспокоiвся.

– Добре, – вiдказав, – не турбуйтеся, я помирюся. Нема в мене не тiльки бажання перешкодити забавi, але хочу, щоб вона зробилася ще веселiшою. Нехай собi Грицько весело грае на дудi, а Яким стрибае, – i з хитрою усмiшкою додав: – Ну, iдiть, запросили нас господарi i юна господиня випити по чарцi горiлки. Ще пiвнi не спiвали: тепер саме час повеселитися.

Яким не вiдмовився вiд горiлки та й Грицько за його прикладом випив з Парамонових рук по келишку; згодом ще раз повторили.

– Згода! Згода i мир помiж нами, – кричали гостi. – Столи гнуться вiд вгощень, досить i напоiв, i закуски, нумо пити, грати, зичачи молодим багатства, здоров’я i довгих рокiв.

Залунали пiснi. Грицько надмухав свою шкiряну дуду, зазвучали музика i спiв. Молодь почала стрибати. Парамон, замислено‚ але з пiдступним виглядом, поглядав то на дударя, то на Якима. Якийсь час тривала весела забава. Але раптом Грицько почав якогось скаженого «козака», гостi кричали, благали, щоб грав щось спокiйнiше, але вiн не звертав уваги, нiкого не слухав, а все грав та грав свое без жодного ладу. Тут Яким вибiг на середину i почав, як шалений, стрибати невiдомо що; нiхто не мiг второпати, що з ним зробилася: очi вирячилися, обличчя змiнилося.

Люди стали благати iх, щоб один покинув грати, а другий – стрибати. Нiчого не помогло. Жодних просьб вони не чули. Звар’ювали обидва. Хотiли iх стримати – мурмочуть щось незрозумiле, вириваються, знову стрибають, а дудар грае безперестанку.

Парамон збоку дивився на це i голосно смiявся.

– Не рухайте iх, – казав, – нехай повеселяться. Іншого разу не захочуть зi мною зачiпатися.

Карпо став просити, щоб вибачив iм i наказав спинитися.

– Нехай ще погуляють, – вiдповiв Парамон. – Це iх навчить шанувати людей, розумнiших за себе.

Довго покутували дудар i Яким. Вже i пiвнiч минула, i вдруге пiвень проспiвав. Нарештi Грицька покинули сили: вiн випустив з рук дуду i впав на пiдлогу. Яким хитався, весь почорнiв, нiби перед смертю. Так задовольнившись помстою, Парамон щось пошептав, дав iм води i, коли вони заспокоiлися, узяв шапку, вклонився господарям i пiшов додому.

Цей випадок порушив весь лад. Гостi почали дякувати господарям за iхню привiтнiсть i, зичачи багатства i щасливих днiв, виходили за дверi.

Пiсля свого весiлля Карпо почав жити не по-нашому: швидко побудував другий будинок з великими вiкнами, посадив сад, де цвiли вишнi i яблунi, i житло його бiльше скидалося на шляхетську садибу, нiж на просту хату. Так зафанаберився, що посадив пiд вiкнами такi ж самi квiти, як i в панському саду. Гапцi заборонив носити керсетку i хустку, а наказав одягатися в такi перкалевi сукенки, якi носять шляхтянки. Не хотiла вона мiняти свого вбрання. Знала, що всi, бачачи ii в двiрськiй уберi, будуть називати гультяйкою. Але все-таки мусила погодитися з його волею i в такому виглядi поливала квiти.

Пан бував у них на гостинi. Мав Карпо грошi, мав i пошану, але чи ж у цьому щастя? Весь час вiн був неспокiйним у думках своiх; жодному парубку нiколи не сказав ласкавого слова, i Гапка не могла йому догодити. Їi не часта усмiшка здавалася йому насмiшкуватою, ii побожнiсть називав дурницею, ii молитви були йому‚ наче муки. Якось наказав, щоб iз жодним парубком не розмовляла, i гнiвався, що вона його не слухае. Бог знае чого хотiв.

Інодi лаяв свою дружину, що вона лiнива, бо вiдразу пiсля заходу сонця iде вiдпочивати, i не хотiв, щоб вона займалася допiзна якою-небудь працею або молилася. Опiвночi iнодi вставав з постелi i коло дверей або через вiкно розмовляв невiдомо з ким, вибiгав за дверi i невiдомо де пропадав, аж поки пiвень не заспiвае.

Мав вiн приятелiв, яким давав грошi i з якими заливав свiй неспокiй горiлкою; бувало, що по кiлька днiв не бачили його вдома.

Якось, коли челядь пiсля денноi працi вже вiдпочивала, Гапка сидiла самотня в покоi i чекала чоловiка. Тут раптом, нiби вiд блискавки, свiтло освiтило стiни. Згодом знову зробилося темно. На Гапку напала якась тривога. Мовби боячись чогось, поглянула вона в темний куток. Кiт, пирхаючи, скочив вiд дверей i, наiжившись, завмер серед хати, свiтячи неспокiйним оком. І тут заходить молодик, гарно вбраний, на руцi багато золотих перснiв, пiдперезаний широким червоним поясам. Гапка глянула на незнайоме обличчя, що здавалося досить приемним, тiльки погляд його був проникливим i перше враження моторошне.

– Чолом юнiй господинi, – промовив незнайомець. – Що ж ти сидиш така самотня, мов сирота яка? Ти, либонь, мене не знаеш, але я тебе часто бачив i добре знаю. А де ж Карпо?

– Не знаю. Третiй день, як його не бачу. Десь у знайомих, а може, поiхав до мiста. Чула я, щось таке говорив.

– Що йому робити в мiстi? Гуляе собi, а користатися щастям не умiе. Золото i срiбло ряхтить, а яка з нього користь? А мiг би дива творити. Мiг би збудувати кращий будинок, анiж цей; такий, про який у казках оповiдають, що весь свiтиться золотом i срiблом. Мiг би й сад розбити, як той, де дозрiвали золотi i срiбнi яблука, де спiвали б райськi птахи; пiд вiкном росли б у нього квiти, яскравiшi за зорi на небi. З’iхалися б чимало панiв подивитися на тii дива. І жив би вiн краще за короля. Ти юна, пристойна i розумнiша за нього, то почни сама господарювати, а я буду тобi помагати, i ми здивуемо свiт.

Говорячи так, вiн сiв на лаву бiля неi. Гапка, зазираючи йому в очi, спитала:

– Чи давно ти знайомий з моiм чоловiком?

– Знаю його з дитинства. Я мандрую по свiту i служу щасливим людям. Ти щасливiша за iнших i я тобi хочу щиро служити.

– Хто ж ти такий i як твое iм’я?

– Навiщо тобi знати мого iм’я? Я твiй приятель. Погодься тiльки на моi бажання i моi послуги, а згодом довiдаешся про все. – І, сиплючи золото на землю та дивлячись на Гапку, додав: – Бачиш, що я можу.

– Я не хтива, хочу тiльки спокою душi. І нехай мене опiкае Пречиста.

Ледве вимовила вона iм’я Матерi Божоi, як гiсть спалахнув полум’ям i зник у млi ока.

Гапка з пронизливим криком вибiгла за дверi i знепритомнiла. На ii крик позбiгалися парубки, знайшли ii у сiнях: вона лежить, як нежива. Ледве ii отямили.

Безсонна була та нiч. Не спала Гапка, сидiли коло неi ii слуги, хвилюючись за здоров’я панi.

Вранцi повернувся до хати Карпо. Коли йому розповiли про цю пригоду, вiн поблiд i з тривожними думками довго походжав сюди-туди. Нарештi пiдiйшов до жiнки i сказав:

– Що ж ти наробила? Коли посiяно, треба жати, а iнакше – людям на посмiх.

– Не сiяла я того лихого зерна, – вiдповiла вона, плачучи. – Лучче померти, нiж скористати з того жнива.

Вiн кинувся до жiнки з кулаками, але вона вискочила за дверi i сховалася, поки не минула його лють.

Вiдтодi Карпо зовсiм занехаяв господарство i рiдко коли посилав на панщину своiх парубкiв.

Економ дивився на це крiзь пальцi i все йому дарував, адже Карпо заявив пановi, що хоче бути вiльним, i великi грошi обiцяв, щоб викупити себе i землю, на якiй жив.

Якось увечерi в будинку за своiм звичаем Карпо схопився, пiдiйшов до вiкна i сiв у задумi. Чути було, що вiн розмовляв сам iз собою. Дружина попросила його, щоб вiн заспокоiвся. Карпо тiльки вiдказав:

– Повернуся завтра, – гримнув дверима i пiшов невiдомо куди.

Гапка покликала до себе знайому жiнку, бо боялася одна ночувати. Ледве тiльки задрiмала, чуе, що хтось торкнувся ii руки гарячою долонею. Глянула i бачить: той чоловiк, що ii недавно наполохав, стоiть, чудернацьки вдягнений, позирае на неi, i очi його горять, як двi свiчки, на головi шапка i пояс, яким вiн пiдперезався, червонi, як вугiлля чи розпечене залiзо. Гапка зацiпенiла вiд страху, ледве руку змогла пiдняти, щоб перехреститися. І вiн вмить зник.

Гапка розбудила свою товаришку i розказала iй про привида. Вони якийсь час розмовляли, а коли заспокоiлися, то знову те марево з’явилося перед ними i знову зникло, щойно вони згадали Ісуса i Марiю. Тодi вони встали з лiжка i, запаливши свiтло, молилися, аж поки пiвень не заспiвав.

Пiсля цiеi пригоди Гапка послала до своiх батькiв жiнку, щоб та повiдомила про те, що з ними сталося, i просила порадити, що робити в таких випадках.

По всiй волостi розiйшлася чутка про те, що змiй страшив Гапку, приходячи до неi в рiзних личинах. Карпо ж доводив усiм, що цi чутки неправдивi, що його дружина схибнулася, а може, чорт i провiдуе ii за якiсь грiхи.

Герасим зi своеi жiнкою, коли сонце вже хилилося до заходу i в полi закiнчилась праця, пiшли провiдати свою дочку. Гапка, як побачила iх через вiкно, то з великою радiстю вибiгла назустрiч i зi слiзьми оповiла про своi бiду.

– Ну от, – зiтхнув Герасим, – коли я ще перед весiллям говорив економу i iншим двiрським людям, що Карпо вигодував собi змiя, який дае йому багатство, то смiялися i кпили з мене: «Ти, дурню, плетеш невiдомо що». А коли це дiйшло до пана, то вiн розгнiвався: «Слухай, хаме, коли будеш молоти цi дурницi, то дiстанеш сотень п’ять рiзок i половину голови виголю, як божевiльному». Що ж вони тепер на це скажуть?

Мати, плачучи, сказала:

– Як тiльки зберемо урожай, тодi пiдемо разом до Пречистоi. Переконай i його, щоб iшов з нами i висповiдався. Бог змилуеться. А ось це в мене свяченi трави i церковне кадило, якими кожен вечiр будеш обкурювати хату, i, може, дасть Бог, усе направиться.

Так, сидячи, розмовляли вони, а Карпа у той час не було. А тут i смеркло, у хатi потемнiло. Нiч була тепла, небо чисте. Повiтря таке тихе, що, здаеться, волосина не ворухнеться на головi. Пiсля вечерi, адже погода була чудова, парубки пiшли ночувати в поле при конях; iншi в стодолу на свiже сiно. В хатi тiльки Гапка не могла наговоритися зi своiми батьками. Тихо було всюди, тiльки раз по раз потрiскував гнiт свiчки, яка догоряла. Гапка роздмухала вогонь i кинула на жарини свяченого зiлля. Вiдразу ж з-за стiни пролунав мовби шум раптового вiтру, i блискавка пробiгла по будинку. Задрижали всi.

– Ось вiн, – повiдомила стривожена Гапка.

Усi змовкли i, молячись, чекали, що буде далi. У печi стояли горщики. Один з них пiдлетiв догори, упав на пiдлогу i розсипався на дрiбнi черепки. Збан з квасом, який стояв на лавi, вискочив на стiл, а зi столу кинувся на землю i розлетiвся на друзки. Кiт злякався, зблиснув очима i, пирхаючи, сховався пiд лавою. Рiзне хатне начиння почало лiтати з кутка в кут.

Герасимова жiнка зняла з себе мiдного хрестика:

– Нехай вiн буде твоiм захисником, – сказала i вдягла на шию доньцi.

Коли благочестива жiнка вимовила цi слова, дрiбнi, мов град, камiнцi, вилiтаючи з темних куткiв, вiдскакували вiд стiн‚ а важкi каменюки вилiтали з печi. Батьки з дочкою, закликаючи на допомогу Пречисту, вибiгли за дверi.

Зiбралася вся челядь та зi страхом i здивуванням поглядала на будинок. З вiкон i вiд стiн летiло камiння рiзноi величини. Всi позирали на цю дивовижу i не знали, що робити.

Минула пiвнiч, заспiвав пiвень. Врештi стрiлянина вщухла. Проте нiхто не вiдважувався увiйти до будинку. Челядь чекала сходу сонця на подвiр’i, а Гапка пiшла з батьками до iхньоi хати.

Коли сонце було вже високо, приiхав Карпо. В хатi пусто. Зустрiв одну тiльки наймичку, яка прийшла з поля, побачивши, що повертаеться господар. Спитав у неi:

– Що тут сталося? Де моя жiнка?

Наймичка оповiла йому, як все було. Карпо налякався й поблiд.

– Вона мене загубила, – закричав i вiдразу пiшов до чарiвника Парамона.

Звiстка про подiю того самого дня розiйшлася по всiй околицi. В панському маетку однi повiрили, що то все робота сатани, iншi ж смiялися, кажучи, що тут просто чийсь бешкет. Герасим повiдомив про все священику, просячи щоб вiн цього ж дня освятив Карпову садибу, в якiй поселився сатана.

Над вечiр цiкавий люд поприходив з усiеi волостi, щоб побачити тii дива.

Прийшов економ i з ним багато молодих та смiливих хлопцiв з маетку, якi, не вiрячи в сатанинську силу, сподiвалися, що зловлять якого-небудь бешкетника. Кiлька з них, не зважаючи нi на що, навiть вiдчинили дверi i хотiли увiйти до будинку, але не встигли стати на порозi, як усi з криком кинулися назад, бо камiнь луснув одного з них так, що хлопець ледь не знепритомнiв. Люди вiдступили трохи далi вiд будинку, а камiння щораз то густiше сипало звiдти.

Карпо вiд розпачу змiнився весь i, мов очамрiлий, проклинаючи дружину, сусiдiв i челядь, хотiв увiрватися в хату, але йому не дозволили. Парамон, що стояв поряд, шепотiв щось, але своiми чарами вже не мiг допомогти. Пан, опанований цiкавiстю, приiхав також i, не вiдважившись наблизиться до хати, наказав оточити садибу i чекав, який кiнець буде цим жахам.

Священик учинив святий обряд i, коли зi свяченою водою хотiв пiдiйти до стiн, умить весь будинок охопило полум’я, i будiвля звалилася.

Здивований люд, дивлячись на таку помсту злого духа, здвигав плечима. На мiсцi, де стояв будинок, тлiло тiльки вугiлля i димiли головешки. Священик повертався додому, роздумуючи про безглуздi вчинки своеi пастви. Парамон, вiдходячи‚ трусив головою i лаяв нещасного Карпа: «Добре, дурню: як постелив, так i виспався».

По всiй околицi, у сiльських хатах i в панському палацi, довгий час говорили про цю пригоду. Карпо невiдомо де подiвся пiсля тiеi страшноi пожежi. Зник i вже бiльше не провiдував нi своiх приятелiв, нi тестя, нi жiнки. Рiзне про нього думали. Однi мiркували, що вiн злигався з лиходiями, якi переганяли крадених коней. Іншi селяни казали, що зустрiчали Карпа зовсiм безтямного, зачувши iхнi голоси‚ вiн, як дикий, утiкав у лiс.

Минуло кiлька тижнiв. Шукаючи качок, якийсь ловець iшов берегом озера. День видався хмарний, хвилi билися в берег. На пiску бiля самоi води вiн ще здалеку побачив викинутий водою труп, якого хвилi вкривали пiною. Важко було пiзнати, чие це тiло, але одяг i перстень на руцi вказали на Карпа. Так нещасний скiнчив свое життя. Без молитви i без священика там таки на березi труп закопали.

Гапка кiлька рокiв жила при батьках, вiд печалi i страху весь час хворiла. Пiсля смертi батькiв i вона згасла, як свiчка. Царство iй небесне. В своему благочестивому i цнотливому життi була вона зразком для усiх навколишнiх жiнок. Хоч було це давно, проте i тепер там, де вона слiзьми поливала сад, зеленiють вишнi i яблунi, i квiти там щовесни найгарнiше цвiтуть, дiвчати в святковi днi плетуть з них вiнки i прикрашають iкону Пречистоi.


Зухвалi вчинки

Коли був я ще зовсiм молодий, пам’ятаю, жив у нашому селi селянин Антiн. Мав вiн гарне господарство, бiди не знав, а що був бездiтний, то узяв дитя невiдомо вiд яких батькiв. Його охрестили Василем. Антiн виховував його, як свого рiдного. Коли хлопець вирiс, то почав гонити худобу на випас, але був великим ледарем i збитошником. Завсiди скаржилися на нього: то корови пустить на засiяне поле, то облае когось гидкими словами, то каменем кине. Ідуть скаржитися Антону, але Антiн любив його i не хотiв нiчого слухати, а потурав у всьому, а той рiс i робився все гiршим i задерикуватiшим.

Зiбралися одного разу на панщину. Було то пiсля св. Петра, i Василя також послали на роботу. Вiн, як звичайно, з кожним зачiпався, нi про кого доброго слова не сказав. Був тодi день дуже спекотний. Ополуднi вiйт наказав покласти коси i перекусити чим хто мае. Усiвшись на лужку в коло, говорили ми про те та про се. Раптом бачимо, як один селянин, що було вiдiйшов чогось вiд нас, стоячи у гаю, махае рукою i кличе до себе:

– Швидше, швидше, ходiть сюди, покажу вам диво!

Ми побiгли туди. Селянин показав рукою на недалекий бiр:

– Гляньте, що робиться.

Ми побачили перед собою дивиса нечуванi. Полiсун iде бором, голова вища сосен, а перед ним вибiгають на поле величезнi череди бiлок, зайцiв та iнших звiрiв; у небi застять сонце, вiдлiтаючи геть, тетеруки, курiпки та iнше птаство. Полiсун вийшов з лiсу, перетворився на карлика, i зразу ж з поля i лугiв пiднялися мотилi та iншi комахи i‚ мов темна хмара‚ закрили усе навкруги.

Збитошний Василь схопив камiнь на полi, пiдбiг туди, де стояв Полiсун серед трав, i кинув у нього каменем, гукаючи:

– Згинь, пропади!

Полiсун, закричавши страшним голосом, що аж листя посипалося з дерев, пiднявся з трави, нiби величезний чорний птах i, голосно б’ючи крилами, сховався за лiсом.

Нас охопив неспокiй. Дивимося всi на Василя, дивуючись його вiдвазi. А вiн, вiд гордости за свiй учинок, смiявся до слiз. Був мiж нами один досвiдчений чоловiк, який сказав:

– Чув я вiд старих людей, що така зухвалiсть приносить лихо. Вигорять тут лiси i пущi, буде мор на худобу, але i тобi, Василю, не мине це безкарно.

– Що менi до того, – вiдповiв Василь. – Я радий, що в дiдька гарно каменем поцiлив, нехай не виганяе з наших лiсiв птахiв i звiрiв.

Чутки про це розiйшлися по всiй околицi; такi хлопцi, як Василь, хвалили його вiдвагу, i вiн усюди гонорився своiм учинком. Але досвiдченi люди, якi краще все це розумiли, зi зневагою слухали тii вихваляння. І Антiн, тихий чоловiк, засмутився, коли почув про те.

Інший випадок був ще страшнiший; коли згадаю – аж волосся на головi стае дуба. Одного разу (також на панщинi) згрiбали ми сiно. День був ясний i спокiйний; на сходi з’явилася хмара, i далеко, мов iз-пiд землi, обiзвався грiм. Тут бачимо: iде схожий на стовпа, вихор, пiднiмаючи вгору пiсок i все, що йому попаде на дорозi. Крутячись виром, минае поле недалеко вiд нашоi сiножатi. Зi здивуванням дивимося на це. Але Василь кидае граблi, бiжить полем, зустрiчае стовп вихору i, простягаючи йому руку, кричить:

– Як ся маеш, брате!

А з клубiв пилу подае i йому хтось чорну, як вугiль, руку. Стовп, крутячись, пiшов далi полем. Страх охопив усiх нас. Повернувся Василь, але нiхто йому слова не посмiв сказати. Зрозумiли усе, що вiн запанiбрата з духом проклятим.

З того часу нiхто з ним розмовляти не хотiв; всi його боялися, i навiть тi почали вiд нього утiкати, з ким ранiше дружив.

Вся волость про це дiзналася, дiйшла чутка i до вух пана та економа. Вони не хотiли цьому давати вiри, i коли якось пан в маетку запитав самого Василя, чи правда те, що говорять, вiн, лаючи всiх, вiдповiв:

– Тим дурням завше щось примариться, аби розносити брехню i плiтки.

І пан його не зачiпав.

Антiн, добрий чоловiк, завжди Василю вселяв страх перед Богом, напучував, змушував ходити до церкви i молитися. Вiн же смiявся зi всього, усiм погорджав та iшов замiсть служби Божоi до шинку.

Нарештi вирiшив оженитися. Антiн вважав, що гарна дружина i змiна в життi виправлять його. Посилав сватiв не тiльки в свою, але i в чужу волость. Але всюди вiдмовляли, бо слава про Василевi пригоди i про його лихий характер розiйшлася далеко.

Василь погорджав усiма i насмiхався зi всього, кажучи, що вiн давно вже сам собi вибрав наречену, яка йому найбiльш до вподоби. Не хотiв спочатку про це нiкому говорити, але тепер оголошуе всiм, що закоханий в Оринину дочку Галю, що признався iй i вже отримав вiд неi згоду.

Почувши це, Антiн вельми засмутився i раiв йому вiдмовитися вiд цього намiру, бо про Орину ходять чутки, що вона жiнка лиха i чарiвниця, а яблуко вiд яблунi недалеко котиться, то, може, i дочка буде такою. Проте всi поради були даремними i Василь ще частiше почав вiдвiдувати Оринину хату.

Дивлячись на його прихильнiсть до Галi, однi сусiди iз смiхом казали:

– Пiзнав рiвний рiвного, буде пара дивная.

Іншi хвалили: Галя буде доброю жiнкою i не пiде материними слiдами. Були i такi, що казали, мовби його любов не справжня, а мовби йому пiднесли щось у напоi, i хоч вiн i запанiбрата з чортом, а таки трапив на спритнiшу i сам був зачарований.

Щиро старався Антiн змусити його вiдмовитися вiд свого намiру. Нарештi пригрозив, що вiдречеться його, таку невiстку не прийме до хати i молодим на господарство нiчого не дасть.

– Я й не прошу нi в кого нiчого, – вiдповiв Василь. – Знайду все сам, добуду i грошi. І такий опiкун, як ти, може, сам прийде колись до мене за позикою.

Антiн пiшов до кума Мартина. Був це чоловiк поштивий i говiркий, готовий кожному дати раду i допомогти, тому i любила його вся волость. Мартин охоче пообiцяв придивитися до цiеi справи i вирятувати парубка вiд того захоплення. Дав навiть слово, що затоваришуе з ним i вiдговорить вiд женячки.

Коли Василь почув вiд опiкуна, що не буде мати жодноi допомоги, вирiшив шукати скарби, хоч би й були вони заклятi чи силу сатанинську мали. За двi версти вiд нашого села був при дорозi пагорб, оточений з двох бокiв сосновим лiсом. А на пагорбi лежав величезний камiнь, який люди називали Змiевим. Старi люди про нього оповiдали так.

Одного разу влiтку тихоi, погiдноi ночi з пiвночi на пiвдень летiв, палаючи вогнем, змiй, нiс нiбито з собою багато золота i срiбла грiшниковi, який продав чорту душу. Бачили це подорожнi i люди, що верталися з панщини. Раптом розкололась блакить неба, розлилося велике свiтло, люди, молячись, впали на колiна, а змiй, вирiзьблений променем небесного свiтла, завмер‚ упав на пагорбi i перетворився на камiнь. Скарби ж, золото i срiбло, якi вiн нiс iз собою, самi закопалися в землю, i з того часу з’являлися вночi в рiзних кiнцях пагорба в рiзних образах. Однi бачили на каменi Плачку, яка витирала собi сльози вогняною хустинкою; iншi, iдучи пiзньоi пори дорогою, зустрiчали карликiв, чорних i товстих, як дiжечки, що котилися пагорбом; iншим ввижалися чорнi козли, що скакали iз землi на камiнь, а з каменя на дiл, i багато iнших дивовиж.

Казали, що коли хто насмiлиться бiля цього каменя заночувати, тому тi скарби i дiстануться. Василь був смiливим, не боявся нiчого, адже раз уже з сатаною, що iхав на вихорi, вiтався, як з братом.

Пiсля заходу сонця, коли вечiрнiй сумерк закутав поля, подався вiн на пагорб i сiв на камiнь. Хмари закрили небо, темно в полi, усюди глухо, в лiсi, що чорнiв перед ним, озвалася сова; Василь побачив, як снували перед ним тiнi, повзли з-пiд каменя, сикаючи, вужi, стрибали навкруги страховиська з собачими головами i козлиними ногами. Василь смiливо поглядав на це, мiркуючи, що зараз йому з’являться скарби. Раптом побачив, як хтось повернув з дороги i наближаеться до нього. Це був Мартин.

– Що ти тут робиш? – запитав, усмiхаючись. – Напевно, скарби шукаеш?

– Шукаю, але чого ти прийшов? Ти затримав мене на порозi великого багатства, вирвав з рук моiх щастя, отже заслужив, аби я тобi голову каменем розкроiв.

– Не гнiвайся. Я розкажу про кращi скарби. – І, сiвши бiля нього на каменi, сказав: – Слухай, Василю, лiпше йди додому. Здоров’я, поштива праця – це найдорожчий скарб для гарного чоловiка. Погано, коли хто шукае допомоги вiд нечистого. Ти ще молодий, працюй, Бог допоможе. Антiн, опiкун твiй, дiтей не мае; коли будеш слухняним, то все, що мае, тобi заповiсть.

Василь розгнiвано сплюнув i, бурмочучи щось, одiйшов.

З того часу не вертався додому. Антiн, бачачи його велику затятiсть, заспокоiвся i чекав, що з цього вийде. Знайомi приносили рiзнi звiстки про Василя. Однi казали, що знайшов якусь гультяйську зграю та зайнявся розбоем, а набутi грошi пропивае в шинку. Іншi – що живе в Орини, навчаеться чарам, i навiть бачили, як вiн з Галею i Ориною ходив лiсами i болотами бiля озер, збираючи трави, на яких нiколи роса не висихае.

Мартин хотiв би зустрiтися з ним, але не випадало. Не насмiлювався йти до Орининоi хати, боявся гостинностi чарiвницi.

Одного разу в недiлю надвечiр подався Мартин до шинку з надiею, що, може, зустрiнеться з Василем. У шинку було людно, Мартина запросили до столу, частують горiлкою. Жид Есель радий гостям, наливае горiлку, ставить на стiл i крейдою записуе на стiнi рахунки, домовляючись, що коли восени буде новий хлiб, то приiде до них, пригостить господарiв горiлкою, а тi вiддячать збiжжям.

Зайшла мова про Василя i його любку, однi хвалили Галю, що гарна дiвчина i була б доброю жiнкою, коли б вийшла замiж за гарного чоловiка, а не за Василя, який побратався з чортом; iншi ж Василя, Галю i Орину називали негiдними людьми. Коли ця суперечка затягнулася, Есель, що стояв у кiнцi столу, сказав:

– Послухайте, ви несправедливi до Василя. Василь – чоловiк добрий i дбайливий; коли прийде з товаришами до мене, то завжди платить готiвкою. А Галя, ай то Галя, гарна дiвчина, одягаеться, як панянка, та i в Оринi я нiчого поганого не бачу. Ну i що, коли вона чаклуе? Вона чаклуе, щоб мати грошi, а грошi дуже потрiбнi кожному; вона i допомагае: лiкуе зiллям людей.

Раптом вiдчинилися дверi‚ i зайшов Василь з пiднятою головою, шапка – набакир, а з ним кiлька дружкiв. Роззирнувся й, побачивши Мартина, насупив брови.

– Як ся маеш, Василю? – привiтався Есель. – Давно тебе не бачив, вже днi три. Я i моя Сара думали, що з тобою таке, а тепер оце щойно гомонiли з людьми про тебе.

– Я знаю, що люди про мене говорять: собаки гавкають, а вiтер носить. Та менi байдуже. – Вiн сiв на лавi, сперся лiктями на стiл i гукнув: – Дай нам горiлки, але доброi.

– А може, Василь просить горiлки солодкоi? Я саме привiз iз мiста, хоч вона й коштуе дорого.

– Дай дорогоi. – І кинув кiлька гривеникiв на стiл.

Жид вмить поставив келишок i пляшку горiлки.

Люди за другим столом поглядали на це здивовано i перешiптувалися. Максим, який уже добре собi закропився, голосно розсмiявся:

– Ого! Як бачу, ти, брате Василю, розбагатiв не по-нашому, вже п’еш панську горiлку. Напевно, ночував коло Змiевого Каменя i знайшов грошi або, може, Орина, що мае бути твоеi тестьовою, якимись чарами насипала тобi срiбла повнi кишенi.

Василь зиркнув з-пiд лоба зi злiстю:

– З тобою нiхто з нашого товариства не говорить i нiхто до розмови не просить, то й не мiшайся, а то так зав’яжу тобi вуса, що другий раз не вiдважишся дурницi верзти.

– Зав’яжеш менi вуса? Ой-йо-йой! Дивiться, вже навчився чаклувати вiд Орини, умiе вуса зав’язувати! Дивись, щоб не скалiчiв так, як твоя майбутня тестьова. А чи знаеш, чому вона на лiву ногу кульгава?

– Мовчи, коли з тобою нiхто не балакае.

– Нiхто не балакае, то будуть слухати. А я розкажу всiм – послухайте! – розкажу вам, чому Орина кульгава. Це iй вiд Грицька подарунок. Сам оповiдав менi пiд секретом.

Одного разу ввечерi, як сонце сiло, повертався вiн з косою з поля додому i почув‚ що чарiвниця кличе корiв, називаючи кожну за ii мастю. В вечiрнiй тишi чути було, як по селах вiдзивалися муканням корови; замукали також i в його оборi. Вiн перелякався, що залишиться без молока, i побiг туди, звiдки чувся голос, щоб довiдатися, хто та чарiвниця, пiдкрався тихенько i що ж бачить? Орина, сидячи на плотi з розкудланим волоссям‚ диким спiвом насилала чари.

«Буде бiда, – подумав собi. – Треба iй як-небудь перешкодити». Побiг вiн додому i поклав над дверима в оборi свяченi трави i воскову свiчку. Ледве одiйшов кiлька крокiв, бачить, прилетiла сорока i стала розкидати трави i дзьобати свiчку. Грицько кинувся в хату, схопив рушницю, набиту дрiбним шротом i вистрiлив – посипалося пiр’я, проте сорока полетiла геть.

Наступного дня вiн почув, що Орина поранена в лiву ногу i лежить хвора у лiжку. Зрозумiв усе i подумав собi: «Буде мати пам’ятку». Проте боявся помсти, бо вона незабаром зав’язала на нього залом у житi. Але залом вiн спалив на осикових дровах, i чарiвниця сама ледь не загинула.

Василь в гнiвi схопив пляшку, кинув ii в Максима i попав у самi груди. Тут вони пiдскочили одне до одного, i зчинилася бiйка.

На щастя, з поблизького маетку iхав верхи економ i, почувши пронизливий крик орендаря, завернув до корчми. Есель вибiг назустрiч економу.

– Ай, добродiю, бiйка в шинку, насильство, що тi п’яницi шкоди менi наробили!

Економ зiскочив з коня i звелiв негайно припинити бiйку, бо завтра за пиятику всiх суворо покарають i кожен заплатить за вчинену шкоду. Парубки вгомонилися. Економ вигнав iх з корчми i вони розiйшлися в рiзнi боки, погрожуючи одне одному вiдiмстити.

Назавтра в маеток прийшла заплакана Орина i оповiла панам, що незичливi люди всюди говорять про неi, мовби вона напускае чари, щоб шкодити iншим, робить на збiжжi закрутки i вiдбирае молоко в корiв. Присягалася, що нiколи нiчого подiбного не чинила. Звичайно, старалася людям допомогти у хворобах, лiкуючи iх зiллям, сила яких тiльки iй вiдома. І ця незичливiсть до неi пануе у всiй околицi. Про Василя, якого обмовляе Антiн, також говорять, мовби i вiн побратався з чортом. Але ж i це тiльки вигадки. Справдi, Василь – чоловiк молодий, нестриманий, бо ще не спробував у життi бiди, але з часом перемiниться. Вiн упадае за ii донькою, але i цю сироту люди кривдять, лихе про неi говорять.

– Чув я про Василя, що вiн не слухае свого опiкуна, i начебто зустрiчався з вихором та вiтався з ним, нiби зi своiм братом. Цього не варто робити, краще жити з Богом. Скажи Василевi, нехай не займаеться дурницями та ходить до церкви i працюе. Ну, iди ж додому i заспокойся, я твоiй доньцi справлю весiлля в маетку, бо чув, що дiвчина вона гарна i працьовита.

Того ж дня пан наказав покликати Антона i щоб Василь перепросив свого опiкуна. Антоновi ж наказав, щоб не боронив Василю одружитися з Галею, а допомагав iм, бо вони обое сироти. І сам обiцяв видiлити йому найкращi землi i дати худобу на розплiд.

За кiлька днiв дали пробощу на заповiдь. А там i весiлля справили.

Пан з Антоном дали молодим усього, що тi потребували, щоб завести заможне хазяйство. Але Василевi з господаркою не велося. Одна бiда його пiдстерiгала за iншою. Виженуть пастухи отару в поле, вибiжить з лiсу вовк, схопить барана i втече. Коли роззирнуться, то виявляеться, що то Василiв баран. І скiльки це не повторювалося, то завжди вовк нiби навмисне вибирав тiльки Василеве. Ходять гуси полем, вскочить лисиця i подушить iх – гуси теж Василевi. А то, було, корова його заблукала бiля озера й провалилася у болото, поки прибiгли на допомогу, вже втопилася. І цi нескiнченнi страти довели його майже до злиднiв.

Якось загорiвся бiр, збiглася вся волость, та не дали ради, полум’я, як хвиля на озерi, розiйшлося по всьому бору. Шугаючи вгорi, воно охоплювало густими лапами ялини i сосни, а дим, як страшний туман, закрив усе небо i землю так, що ледве можна було дихати. Неподалiк був Василiв будинок, iскринка залетiла на тiк, i згорiло збiжжя.

В тi днi селяни казали, що це вiдiмстив Василевi Полiсун, якого вiн колись вдарив каменем, коли той звiрiв i пташок переганяв з одного лiсу в другий. Тодi то один дiд напророчив йому пожежi i мор на худобу. Василь з горя ще частiше почав провiдувати шинок. Його дружина i теща працювали день i нiч i старалися вiдвернути його вiд лихого. Але вiн знову навернувся до безбожних своiх учинкiв.

Одного разу Антiн, Мартин та iншi, хто йому щиро сприяв, прийшли до Василя ввечерi i пробували напоумити, щоб терпляче приймав усi своi бiди: може, колись Бог усе й перемiнить на краще. А тут якраз насунулася хмара i почалася гроза. Вiн в задумi сидiв коло вiкна, вiтер завивав за стiною, а вiн, як непритомний, промовив:

– Мiй брат, виючи, промчав повз мою хату i полетiв гуляти широкими полями i густими лiсами. Скоро i я за ним туди подамся.

Чуючи цi його слова, перелякалися всi, i дружина почала плакати. А коли Антiн сказав Василевi, що вiн знову повертаеться до безбожних учинкiв, – той грюкнув зi злiстю дверима i вийшов з хати.

Одного дня надвечiр, сидячи в шинку, Василь, коли вже гарно пiдпив, сказав своiм друзям:

– Скоро я розбагатiю. Спала менi гарна думка: пiду ночувати до Змiевого Каменя, поклонюся чортам, мо’ не пошкодують менi грошей?

Коли ж тi почали з нього насмiхатися, що вiн нiколи не вiдважиться там переночувати (а була вже пiзня година), вiн схопив шапку:

– Ось доведу, що не боюся привидiв! – Кинув товаришам i пiшов на пагорб до Змiевого Каменя. А звiдти вже не повернувся додому.

Минають днi, тижнi, мiсяцi… Василя нема. Шкодують його знайомi, плачуть дружина з тещею. Немае звiстки, чи живе вiн, чи помер. Ходили рiзнi чутки мiж людьми: однi казали, що Полiсун звабив його в своi нетрi, а дехто навiть чув Василiв голос i Полiсунiв смiх. Рiзне говорили. А Василь згинув назавжди.

Стара Орина, день при днi дивлячись на сльози своеi Галi, стратила здоров’я i заручилася iз землею. Галя i тепер ще живе в панському маетку – нi удова, нi замiжня.


Вужева корона

В моiх панiв був ловчий, звався Семен. Хата його стояла недалеко вiд маетку, панщини вiн не вiдробляв, а весь його обов’язок був – пильнувати лiс, ходити на лови з паном та приносити дичину, коли, чекаючи гостей або перед яким великим святом, велять з маетку.

Одного дня прийшов до нього економ i постукав у вiкно:

– Семене, пан велiв, щоб ти ще до недiлi принiс пару тетерукiв, зо два бажанти i кiлька курiпок, то не лiнуйся, бери рушницю, мого собаку та iди на лови.

Поквапився Семен, бо була вже середа. Узяв рушницю, зайшов до маетку за собакою i пiшов до лiсу. Але в нещасливий час вийшов вiн на лови, ходив цiлiсiнький день, а бачив тiльки дятлiв, що коцюрбли собi на сухих ялинах. Ночував у лiсi i добряче замерз, бо була вже осiнь. Наступного дня до сходу сонця поневiрявся вiн по лiсi. Та все дарма: навiть здалеку не бачив тих птахiв, яких шукав, тiльки вiтер шумiв у деревах. Зголоднiлий пес втiк до свого господаря, i Семен, змордований та похмурий, повертався додому, не знаючи, що робити.

Сiв вiн на колоду i думае собi: «Погано буде; пан не дасть вiри, що я щиро намагався виконати його волю. Чого доброго скаже: ото ледащо! Ех, поклонився б я i нечистому, аби тiльки посприяв менi сьогоднi».

Ледве так подумав – вибiг звiдкись величезний чорний собака, сiв перед ловчим i страшними очима витрiщився на нього. Семен покликав його до себе, але собака не рушив з мiсця, а тiльки дивився, як скажений, аж ловчого взяв неспокiй, i дрижаки пройняли. І тут бачить: виходить з гущавини якийсь старий чоловiк – волосся збите в ковтун, брови густi, споловiлi, мовби вiд сонце i вiтру, у довгому до п’ят кунтушi. Сiв на пень бiля ловця i каже:

– Бачу, що торба твоя порожня i обличчя похмуре. Напевно, полювання невдале.

– Ходив два днi лiсом, наморився сам, i собака, зголоднiвши, втiк вiд мене; не вдалося жодного разу стрелити. Де ж подiлося те птаство? Загадали менi до недiлi принести дичини, та звiдки ii узяти? Лихо менi!

– Не журися, – каже незнайомець, – послухай моеi ради. Я допоможу тобi. Завтра 14 вересня, то ввечерi йди на Лосину гору, на цiлу нiч буде тобi дорога, бо сам знаеш, що ця гора вiдсiль неблизько; стоiть вона серед темних лiсiв; пiдiйдеш до неi якраз на свiтаннi i побачиш, що схили ii вкритi вужами. Не лякайся, вони зачiпати тебе не будуть; межи них зустрiнеш Вужевого короля. Постели перед ним бiлу хустку, стань на колiна i поклонися; вiн кине тобi на хустку свою Золоту Корону i з громадою своiх вужiв пiде в зимовi схови. Слухай ще, дам тобi пересторогу: iдучи вночi на Лосину гору, не лякайся нiчого i нiчому не дивуйся, iнакше даремнi будуть твоi зусилля. Коли матимеш у себе Вужеву Корону, то цей чорний собака, який тепер перед тобою, завжди, як тiльки пiдеш на лови, стрiне тебе i поведе лiсовими стежками, i щоразу настрiляеш стiльки, скiльки схочеш. Але нiколи не лякайся нiчого i не дивуйся нiчому, бо коли похитнешся серцем або духом – не буде тобi щастя. Не пускай в душу сумнiви.

По цих словах вiн сховався в гущавинi, i собака пiшов за ним.

Семен провiв поглядом незнайомого, довго стояв задумавшись, та врештi подався до хати, узяв бiла хустку i зi стрiльбою за плечима рушив до Лосиноi гори. Коли зайшов у дикий пралiс, то вже сутенiло, темнiше i темнiше робилося серед густих сосен i ялин. А вiн далi й далi йшов у глиб лiсу. Вечiр поволi перейшов у нiч.

Глянув увись – ледве кiлька зiрок на небi побачив крiзь гiлля. Жодноi людини не було на ту пору в лiсовiй пустелi, навколо чув тiльки крики сов i пугачiв та в гущавинi тупiт переполоханого звiра. А що не раз випало йому блукати серед ночi по лiсу, то дорога ця не страхала його.

Опiвночi лютi почвари оточили ловчого. Бачить, як наближаеться величезний ведмiдь на заднiх лапах, рикае i вже хоче напасти; зграя вовкiв, наiжившись i свiтячи очима, загрожуе кривавими пащеками. Семен вiдважно йшов серед хижацькоi зграi. Заступив йому дорогу вищий за лiс велет, що вирвав велику ялицю i вимахував нею в повiтрi. Проте ловець смiливо минае все це.

Мiсяць визирнув з-за хмари. Здаеться Семену, що виходить вiн з лiсу i бачить вдалинi палац, який свiтиться золотом i срiблом; пiдходить до тiеi чудовоi будiвлi, минаючи чарiвний сад, де мовби весна i лiто зiйшлися разом: тут цвiли найдивовижнiшi квiти i достигала найкраща садовина. Зозуля сумним голосом озивалася на деревi; затьохкав соловей в хмизняку; чути чудовнi голоси дроздiв i шпакiв, i розумiе Семен iх веселi спiви. Спiткали його дiвчата з вiнками на головах, танцюючи, вабили до себе. Вiн минув усi тi дивиса, не задивляючись i не зважаючи на них.

Зникли чарiвнi марева, подув осiннiй вiтер, i Семен побачив на сходi червоне небо. Скоро зiйде сонце – i вiн приспiшив кроку до Лосиноi гори. Коли прийшов на призначене мiсце, побачив гурт вужiв. Вони, сикаючи, заступали йому дорогу. А вже й сонце пiднялося. І тут зустрiв Семен такого величезного вужа, якого нiколи не бачив. Той смiливо повз, а на його головi сяяло золото. Семен простелив бiлу хустку i став на колiна. Вуж скинув з голови корону на хустку i поповз далi, а за ним i iншi вужi хутко сховалися за горою. З радiстю розглядав Семен золотий скарб, схожий на два блискучi листочки, що зрослися кiнцями.

Ледве покинув гору, як його зустрiв величезний чорний собака, який вчора побiг за незнайомцем – дивиться в очi i, здаеться, кличе за собою. Пiшов ловець за собакою. Той спиняеться i очима показуе на деревi тетерукiв. Разiв кiлька стрелив вiн у тiм мiсцi й кiлька штук забив. А незабаром вже нiс додому купу набитоi пташви, а як наблизився до хати, собака зостався на полi, проводжаючи поглядом ловця, а згодом зник з очей.

Пани хвалили ловчого, його сприт на полюваннi, а челядь i економ дивувалися з його щастя, з того, як вiн, не маючи собаки, стiльки змiг уполювати дичини.

З того часу Семен став найславнiшим мисливцем. Той чорний собака щоразу зустрiчав його в лiсi, i Семен стiльки бив рiзноi дичини, що не тiльки панам в маетку вистачало, але i селянам на продаж.

По всiй околицi рознеслася чутка, що Семен – чарiвник та що ходить з ним якийсь чорний собака, який у лiсi й залишаеться. Яким, що колись дружив з ловчим, раз тихенько пiдiйшов пiд вiкно його хати, щоб довiдатися, що той робить, i почув, нiби вiн з кимсь розмовляе. Зазирнув у вiкно: Семен лащив чорного собаку, того самого, що завжди зустрiчав його в лiсi. Собака глянув у вiкно кривавим оком i зник, а Яким втiк вiд страху. Вже кiлька рокiв вся волость говорить, що Семеновi допомагае на ловах сам нечистий, якого тримае вiн за пахолка, але пани тiльки смiялися з цього i не вiрили. Хоч пан, побувавши якось з ловецьким на полюваннi, не бачив чорного собаку, проте помiтив, що дике птаство само летить до Семена i той нiколи не схибив.

Жила у селi неподалiк Марися, гарна i юна дiвчина, дочка побожних батькiв. Багато кому вона подобалася, i Семен мав на неi око. Сподiваючись на свое багатство та на панську ласку, мав надiю, що Марися буде його. Одного дня, коли iшов на полювання, побачив Марисю. Вона мала вiнок на головi‚ i квiти так iй пасували, що виглядала вона надзвичайно звабливо. Ходячи неподалiк своеi ниви, збирала суницi. Семен пiдiйшов та попросив ягiд, дiвчина йому не вiдмовила, тодi вiн спитав, чи подобаеться Марисi.

– Люди кажуть, що ти чаклуеш, – вiдказала вона, – а я боюся чарiвникiв.

– О, нi, Марисю, нiкого я не чаклував i не знаю цього ганебства.

– Коли правду кажеш… Я ношу на шиi посвячений у Почаевi хрестик, який може грiхи вiдпускати… Поцiлуй мiй хрестик.

– Охоче, – вiдповiв Семен.

І ледве поцiлував хрестика, як тут з трав пiдняв голову величезний вуж, що мовби хотiв поглянути на Марисю. Перелякана дiвчина закричала. Семен схопив камiнь i вдарив вужа. Той, сикаючи, сховався в травi. А пiсля того раптом з’явився чорний собака, задзявкав i зник. Марися вiд страху тремтiла ледь жива. Семен провiв ii додому, а звiдти знову подався на лови. Тiльки вже не зустрiв його в лiсi чорний собака.

Побачив тетерука, стрелив, але замiсть птахи – шмат гнилоi кори впав на землю. Злякався Семен, повернувся до хати, аж там – безлiч вужiв сичать i повзуть пiд лаву i пiд пiч. Вiдчинив скриню, вийняв Вужеву Корону, а вона вже не золота: два пожовклi березовi листочка. Семен остовпiв i не знав, що чинити.

Довге ще докучали вужi бiдоласi Семену. Не давали спокою не тiльки в хатi, але i на гостинах. Коли провiдував сусiдiв, не раз, не боячись людей, з’являвся перед ним невiдомо звiдки вуж i сичав.


Вовкулака

Жив на Полiссi колись селянин Марко, якого нiколи не бачили веселим, завжди вiн чимось журився, був неспокiйний, мовби щось стратив. Будь-яка компанiя була йому не до душi. Коли люди йшли на ярмарок, погуляти, потанцювати або збиралися у недiлю на забаву в корчмi, вiн завше самотою як не сидiв у хатi, то блукав де-небудь у полi‚ задуманий та зажурений. Дехто питав його, чому вiн такий, i завжди Марко вiдповiдав:

– Забагато я страждав. Нiщо мене вже на свiтi не займае. Помер я для свiту.

Тiльки найближчим знайомим розповiдав свою сумну iсторiю:

– Були часи, коли я був веселим, жодна забава, жоден ярмарок не обходився без мене. Гулi i скоки були в мене в головi, але це недовго тривало. Познайомився я з Оленою. Красива була дiвчина, дочка заможних батькiв. Я вибрав ii з-помiж усiх iнших дiвчат, яких знав, старався частiше ii бачить, бувати в хатi ii батькiв. Пригорнулася i вона до мене. Через це мое нещастя i сталося.

Багато хто до Олени залицявся та хотiв за дружину узяти, а найпершим був Ілько. Пан йому у всьому потурав, о будь-якiй порi мав право ловити рибу в панських озерах, дешево купував худобу i вигiдно продавав. Часто посилали його в мiсто купити що-небудь для двору, i щоразу вiн щось клав собi у кишеню. І так, ошукуючи та обкрадаючи пана, зробився Ілько багатирем; мав чимало приятелiв i ласку вiд пана, бо той вважав його за найнадiйнiшого лакея, любив i вiрив йому бiльше, нiж кому iншому.

Та ось коли послав цей пихатий Ілько сватiв до Олени, то отримали свати гарбуза, бо вона призналася батькам, що не любий iй цей зальотник.

Ілько, почувши про це, сказав:

– Не Оленина воля, а панська. Що не схотiла робити по-доброму, зробить по указу.

Пiшов вiн у маеток i добився свого: загадали Оленi йти за нього замiж.

Сусiди, знаючи про мою любов до Олени, смiялися з мене, кпили з мого нерозважного кохання та з вiдваги, з якою хотiв я всiх, навiть багатирiв, перемогти i Олену повести до шлюбу. І не раз, роздратований такими в’iдливими жартами, вiдповiдав я, що недовго Ілько матиме панську ласку, а грошi, зiбранi шахрайством i крадiжкою, щастя не дадуть, i Олена була б щасливiша, вийшовши за чоловiка хоч бiдного, але поштивого.

Дочувся Ілько, що так про нього говорять, i пообiцяв помститися, як тiльки випаде нагода.

Надiйшов день весiлля, Оленинi батьки, знаючи про мою любов до iхньоi доньки, сказали менi, що свободу панську не перемiниш, хоч вона i несправедлива, i жалю не мае. Просили, щоб погодився з долею, залишився iхнiм приятелем i прийшов на весiлля. Хоч i неохоче, але згодився я на те.

Весiлля було бучне, гостей бiльше, нiж на ярмарку. Зiбрався люд з усiеi околицi, в кiлькох мiсцях на вiльному повiтрi спiвали i пiд музику стрибали. Олена була в чудовiй сукнi, всi ii вiншували, зичачи щастя i радостi. Сам пан приiхав на весiльне гуляння, Ілько його частував, а пан розмовляв з ним, походжаючи мiж весiльниками. Молодий помiтив мене серед гостей (я стояв сумний, бо мене нiщо тут не займало), вiн глянув на мене iз глумливою усмiшкою i пiшов з паном далi.

Через якийсь час пiдiйшов до мене дудар Артем, чоловiк у лiтах, i каже:

– Чого сумуеш? Випий зi мною горiлки i будеш веселитися зi всiма, – та взяв мене за руку i потягнув до столу з повними пляшками i закускою.

Не вiдмовився я вiд запрошення. Ми випили по два келишки горiлки. Тут хтось незнайомий, дивлячись на мене збоку, сказав з усмiшкою:

– Ну тепер вiн поскаче!

Артем раптово мене покинув, узяв свою дуду i почав грати, а на мене напав ще бiльший смуток.

Не багато пройшло часу, як пiдходить до мене мiй сусiд i, дивлячись менi в очi, спитав:

– Що з тобою? Чому твiй погляд такий страшний, нiби в звiра якого?

Хтось ще обiзвався:

– Ага, зiправдi, в нього очi, як у вовка, свiтяться.

Та й iншi, що поряд стояли, також повторили це i полохливо глянули на мене. Не знаю, що робилося зi мною, але я весь дрижав. Здавалося, що цi люди зичили менi щось найгiрше.

Олена, стоячи неподалiк, розмовляла з матiр’ю, зиркнула на мене i вiд ляку закричала:

– Ох, що коiться з ним! Глянь, мамо, якi страшнi його очi! Нехай би iшов собi звiдси.

Почув я цi Оленинi слова, i мене мов грiм луснув: помутнiло в очах i я, непритомний, покинув гуляння i, не знаючи куди йти, побiг дорогою, а там зустрiв жiнку, що вела за руку маленьку дитину.

– Ой, не дивись на мою дитину, – закричала вона менi. – Ти уб’еш ii своiм страшним поглядом.

Я кинувся бiгти, а коли прибiг додому, то собака мiй не пiзнав мене. Марно хотiв його заспокоiти, вже й слова сказати не можу: тiльки стогiн, схожий до виття, добувався з моiх грудей. Люта тривога оволодiла мною. Парубок мого сусiда глянув на мене i вразився.

– Вiд чого це, – каже, – твое обличчя i руки обросли шерстю?

Глянув на себе – i, мов очманiлий, покинув свою хату та побiг у поле. Худоба, що паслася там, втекла вiд мене, собаки стали кидатися, i я хутенько сховався в лiсi. Бiг через нетрi i дикi пущi, аж поки не сховався у затiнку густих ялин; тут, оглянувши себе, побачив, що руки i ноги моi вже перемiнилися на вовчi лапи; хотiв заплакати над своiм нещастям – i жахливе виття вирвалося з моiх грудей. Бродив я по горах i лiсах страшним звiром. Думки i почуття в мене зосталися людськими, я пам’ятав минуле i, задумуючись про свое теперiшне життя‚ мучив себе лютим розпачем, не знаючи, чи буде коли кiнець цьому лиху.

В кущах я шукав пташинi гнiзда, ловив зайцiв та iншу дрiбну звiрину. Це була моя iжа. Не наближався до людського житла, бо знав, що всi люди – моi вороги‚ i завжди будуть радi забити мене. Проте чинити iм шкоди не хотiв. Не раз у недiлю я чув голос церковних дзвонiв i виттям просив Бога, щоб змилостився над моею долею. Багато разiв хотiв пiдiйти темною нiччю до церкви, але собаки, вибiгаючи з села, вiдганяли мене, а iнодi чув людськi крики i пострiли. Тодi бiг скiльки мог до лiсу, щоб тiльки сховатися вiд напастi. Кожного ранку вив я, вiтаючи сонце, i просив у неба поживи на новий день. Восени, зимовими ночами, ховався я у нетрi, тремтячи де-небудь пiд густою ялиною; шум вiтрiв занурював мене в сумнi спогади минулого. Узимку деколи по кiлька днiв я був голодний, знесилений, блукав у страшнi морози полями, щоб тiльки уполювати що-небудь. Мiй спочинок завжди був коротким, i незмiнно снилося минуле: батькiвський будинок, друзi молодостi, приязнi сусiди, любов до Олени. Інодi я бачив ii неспокiйною, утiкала вiд мене або, перелякана, гнала вiд себе, як колись на весiллi, коли мене пiдмовлений Артем напоiв зачарованою горiлкою. І пiсля такого жахливого сну я, тремтячи весь, схоплювався.

Кiлька рокiв пробув я в такому жахливому станi. Росла моя ненависть до людей, коли я думав про iхню розпусту, несправедливiсть, незичливiсть до рiвних собi. Вирiшив я шкодити iм у всьому, як вони шкодять одне одному при кожнiй нагодi, аби тiльки мати собi користь. Я нападав на iхню худобу i свiйських птахiв. Одного разу (пам’ятаю як сьогоднi: була весна, зеленiв лiс, днi стояли яснi i теплi) я увiрвався узлiссям до села, де жив Артем. Бачу: на пагорбi ходять пастухи з худобою, Артем оре поле, а неподалiк вiд кущiв маленька дiвчинка пасе гуси. Вiн кличе ii до себе, називаючи Ганкою, i посилае до хати. Дiвчинка швидко повернулася i знову пiдiйшла до гусакiв. Я зрозумiв, що це його дочка i запалав у менi гнiв помсти. Артем – негiдний чоловiк – довiв мене до такого стану, що живу, гнаний звiдусiль, в образi страшного вовка. Нехай же i вiн поскавулить над втратою своеi дитини!

Вискакую з лiсу i хапаю дiвчинку. На доччин голос бiжить батько i в розпачi кличе на допомогу. Чую крики пастухiв, собаки на мене напали, скусали до кровi. Але нiщо не могло мене стримати. Швидко ховаюся в хащах, несу свою здобич все далi i далi у глиб лiсiв; там, звiдки мала вже не повернеться сама до хати, i кидаю ii. Вона довго лежала непритомна, а коли прокинулася, стала кричати, блукаючи лiсом. Їi лемент i плач гинули марно серед густих сосен i ялин, i я, тiшачись помстою, покинув ii в лiсовiй пустелi. Тiльки не довго тiшила мене та помста. Коли минув запал гнiву, прийшла думка, що Ганка, бiдне дитя, мучиться без вини. Повернувся я назад, але нiде ii знайти не мiг; глухо було в лiсi, i голос ii вже не чувся. Напав на мене жахливий смуток: я зрозумiв, що помстою не заспокою покути. Де б не був – усюди не дають менi спокоi батькова розпач, лемент покинутоi в лiсi дочки i собаки, що, женучись за мною, ранять зубами до кровi. Здавалося, що вони всюди нападають на мене. Перебiгав я з одного лiсу в другий, та нiде не мiг знайти спокою; пропав сон, бо i пiд час вiдпочинку завжди звучав в моiх вухах розпачливий голос батька, крик дочки, i собаки рвали мое тiло. Одного дня побачив я знайомих селян. Сховавшись вiд полудневоi спеки, сидiли вони в затiнку дерев, а неподалiк ходили випряженi з возiв конi. Пiдкрався я до них, i зачаiвшись за кущами, слухав, про що вони розмовляли мiж собою. Почув, як один з них говорив про мене:

– Де ж бродить тепер у вовчiй шкури Марко? Жалко цього чоловiка. Ось вже кiлька рокiв мучиться, неборак. Ех, щоб вiн трапив до чарiвницi Оксинii! Кажуть, вона легко перетворюе людей на звiрiв i знову повертае iм людське обличчя. Не знаю, де вона живе, проте чув, що недалеко вiд тих гiр i лiсiв.

Потiшила мене така новина: я вирiшив обiйти всi гори i лiси довкола, аби тiльки знайти Оксинине житло. Кiлька днiв i ночей бродив я без спочинку дикими пущами. З вершин високих гiр оглядав безлюднi мiсцини, надiючись, що десь там ховаеться ii самотня хатина.

Вибiгаю з лiсу в балку. Ранок був ясний i тихий! Бачу: кицька на травi стрибае, ловлячи лапками барвистих метеликiв. Я довго стежив з кущiв на ii веселi пiдскоки i нарештi захотiлося схопити ii. Та тiльки я кинувся, як вона легко, наче вiтер, вiдскочила i вибiгла на пагорб. Ось-ось я вже мав ii схопити – аж вона перетворилася на сороку i полетiла над землею. Гонячи ii, побачив я самотню хатину. Сорока сiла на стрiху i знову перекинулася в кицьку. Бачу – усюди повно котiв розмаiтоi мастi: коти на даху, коти на вiкнах, коти на дворi. Усюди коти.

Я зрозумiв, що тут живе чарiвниця. Довго стояв i думав: iти чи не йти до неi? Вона мене не прийме у вовчому образi, треба ii де-небудь перестрiти, покiрно впасти до нiг i просити змилосердитися над моею долею. Я заховався i став чекати. Сонце сховалося за лiси i гори; узлiски вже покрив вечiрнiй сумерк, а недалеке озеро, оточене густою лозою, свiтилося. Бачу: всi коти – з хати, зi стрiхи, з подвiр’я бiжать на луг, зривають зубами якусь траву i вмить перетворюються на дiвчат, розсипаються мiж кущiв, спiвають пiснi, стрибають; iншi зривають квiти i в’ють вiнки. Бiжу i я на луг. Побачив ту траву з дрiбненькими блакитними квiточками; як тiльки ii зiрвав i ковтнув, то враз людиною став. З несказанною радiстю бiжу в гурт легкодумних русалок, скачу з ними, бiгаю, веселюся, зовсiм забуваю про свое нещастя. Ця гульня тривала до пiзньоi ночi.

Змовкли всi птахи у лiсi, тiльки кричали кажани. Прилетiла сова i, сiвши на стрiху чарiвницькоi хати, свiтила очима, i реготала, i зойкала, нiби немовля. Тут неждано зашумiв лiс i вода в озерi почала хлюпати на берег. Русалки закричали:

– Пiвнiч! Пiвнiч! – i вiдразу всi перетворилися на кицьок та побiгли на Оксинине подвiр’я; однi видерлися на стрiху, iншi через вiкно сховалися в хатi. А я, знову зробившись вовком, побiг до лiсу, лiг пiд густою ялиною i мiркував про цю пригоду‚ шкодуючи, що недовго побув людиною. Я вирiшив зостатися тут i хоча б на короткий час забути про свое лихо.

Назавтра я дiждався вечора, i знову кицьки перетворилися на дiвчат, а до мене повернувся людський образ. Я бавився з ними, весело i безтурботно бiг час. Тут одна iз зачарованих дiвчат, дивлячись на мене з якоюсь погордою, сказала:

– Менi вiн не подобаеться.

– Чому не подобаюся? – спитав я, пiдходячи до неi.

– Тому що бачила, як ти перетворюешся на вовка, а я вовкiв ненавиджу, бо через вовка маю бiду.

– Як це?

– Коли я жила ще з батьками, пасла гуси в полi, вовк схопив мене i занiс у лiсовi нетрi, кинув там, а сам зник. Блукала я по хащах, плакала i кричала, не знаючи, в який бiк податися. Раптом на мiй голос прилетiла в хмарi чорних птахiв Оксинiя, перетворилася на жiнку i, узявши мене за руку, сказала: «Ти не вийдеш з цiеi лiсовоi пущi. Нападуть на тебе дикi звiрi i розiрвуть. Іди краще до мене, в мене жити весело, щовечора танцi i пiснi. Ти ж юна дiвчина i, знати, любиш поскакати?» Не хотiла спочатку ii слухати, але, подумавши, що в тих диких лiсах нiхто менi не допоможе, згодилася нарештi з ii пропозицiею. Не знаю, як я опинилася в хатi чарiвницi.

О, краще померти, як бути цiлий день звiром i тiльки на хвилю могти забутися. Слухаючи Ганинi нарiкання, я вiдчув тремт на цiлiм тiлi i вмить перетворився на вовка. І одiзвалися в пам’ятi: батькова розпач, лемент бiдноi дiвчинки, i собаки почали рвати мое тiло. Кидаюся в лiс, бiжу всю нiч без спочинку – нiде не можу сховатися вiд жахливого спогаду i погонi тих страшних собак.

Нестерпним зробилося життя, нiде не знаходжу спокою, бiгаю в розпачi по горах i лiсах; стратив уже i надiю, що колись хоч на хвилю покине мене моя мука.

Блукаючи без вiдпочинку, пробiгав якось у полi, де в затiнку полуднували орачi. Бачу: iде дорогою священик, спиняеться, пiдходить до своiх парафiян. Почалася довга розмова про рiзнi духовнi речi: священик iх повчав жити мiж собою в згодi i дружбi, дарувати одне одному кривду i не думати нiколи про помсту, бо помста найбiльше суперечить релiгii i огидна Боговi. Вона принижуе людську гiднiсть до стану тварини, а доброчиннiсть i лагiднiсть злагоджуе милосердя Боже.

Сховавшись у густих кущах, я чув усi слова священика i вiдразу вирiшив не тiльки не шкодити людям, але навiть намагатися iм служити i допомагати в чiм тiльки зможу: а може, i надi мною Бог змилуеться, душа ж моя безсмертна. З цими думками я покинув священика i орачiв.

Минуло кiлька днiв. Блукаючи, думав собi: що я можу зробити доброго у вовчому образi, який усi зневажають? Ледве пiдiйду до людського житла, як всi кричать на мене i собаками нацьковують, то мушу якнайхутше тiкати до лiсу. Проте я не вiдмовився вiд свого намiру. Кiлька разiв вiдганяв лисицю, що пiдкрадалася до гусакiв чи iндикiв, яких необачно залишили в полi. Не раз вiдбирав барана, якого вовк вихопив з отари. Так живучи, я трохи заспокоiв своi думки, мiг вже заснути, хоч i ненадовго; увi снi приемнi мрii нагадували менi минуле, коли був ще чоловiком.

Було це в жнива в гарну погоду. Я блукав рiдними околицями, коли на полях доспiло збiжжя. Недалеко вiд себе побачив Олену. Вона жала на своiй нивi, а на межi, лежачи на снопах, спав маленький хлопчик. З приемнiстю дивився я на цей краевид, тiшився, що Олена щаслива, спокiйно живе зi своею сiм’ею. Бог благословив iх господарство, i жито гарно вродило на iхнiй нивi. Поки я любувався на все це, вискочив iз лiсу вовк i схопив хлопчика. На дитячий крик кидаеться мати.

– Рятуйте дитинку мою! – кричить вона, божеволiючи вiд жаху.

Я наздогнав вовка, вiдiбрав не покусане ще дитя i вiднiс до матерi. Сусiди, що прибiгли на рятунок, дивувалися зi всього цього, а я втiк до лiсу.

Якесь приемне почуття i умиротворення охопили мене пiсля цiеi пригоди. Я лiг пiд деревом i заснув у солодких мареннях. Повернувся увi снi в свою щасливу молодiсть i так менi було легко, що, як пташка, перелiтав з мiсця на мiсце. Бачу перед собою такий чудовий сад, якого нiколи в життi не зустрiчав; гай, повний пташиного щебету, а пiр’я у них гарнiше i привабливiше, нiж нашi веснянi квiти; чистi криничнi води струменiли тут i там; деякi дерева були в пахучому цвiтiннi, а на iнших – доспiвали плоди. Я зауважив на пагорбi келихи величезних лiлей, якi розливали приемнi запахи. Тiльки я хотiв зiрвати кiлька квiток – з’явилася передi мною Ганна (сукня на нiй бiла, як лiлея) i каже менi:

– Не рви моi квiти. Я садила цi лiлеi на своiй могилi, поливала слiзьми своiми.

І, сказавши так, зникла.

З саду перелетiв я знову у якусь дику пустку; блукаючи серед сторiчних сосен‚ ледве знайшов стежинку, яка вивела мене на якусь величезну гору. Тут я зустрiв якогось велета. Вiн узяв мене за руку i вивiв з лiсу на пагорб, де була могила. На нiй стояв дерев’яний хрест, а неподалiк стирчала вбита в землю лопата. Велет наказав менi вiдкопати могилу i дiстати звiдти мерця. Охоплений страхом, я виконав усi його накази i дiстав iз землi величезного скелета.

– Це буде твое тiло, – сказав менi велетень. – Мусиш плакати в ньому, заки не покличуть тебе до нового життя…

Я тремтiв вiд страху, просив, щоб дав менi спокiй, але велет сильно штовхнув мене, i я впав на величезнi груди скелета, а разом з ним – у яму. Борюкаючись зi смертю, я прокинувся.

Бачу: я – людина. І одяг той самий, який я вбрав колись, iдучи на Оленине весiлля. Не вiрив, що це було насправдi. Боявся зрушити з мiсця, аби тiльки не зникли такi солодкi марева. Довго перебував я в задумi, пiдняв очi до неба i дякував Богу, що уберiг мене вiд того жаху.

Пiднявся я з могили з невимовною радiстю. Здавалося менi, що всi дерева i птахи вiншували мене з новим життям. О, як солодко переконатися у милосердi Божому!


Родимка на вустах

Це iсторiя про Варку Плаксуниху, яка померла по-християнськи, висповiдавшись i запричастившись, хоча за життя була дуже далека вiд Бога. Їi мати Пракседа мала корчму над рiкою, а батько господарював у панському фiльварку. Одне слово, не бiдували, хоча та корчма не була при великiй дорозi i дуже рiдко ii хтось вiдвiдував, однак вона незабаром зiбрала грошi, жила весело, купувала новi сукнi i завше гарно була вбрана.

Сусiди пiдозрювали, що Пракседа на довколишнiх селах вiдбирае молоко коровам, бо сама‚ дуже мало маючи худоби, масло i сири продавала в мiстi, i вже по всiй околицi ширилися чутки, нiби вона опiвночi бiлий рушник вiшала на стiнi, пiдставляла вiдро i з двох кiнцiв доiла, молоко лилося з того рушника до начиння i за хвилю усi гладущики були повнi.

Кiлька господарiв вирiшило конче переконатися‚ чи то правда‚ запрягли опiвночi коней i поiхали туди‚ бо корчма була далеченько вiд села. Але що трапилося! Хоч дорогу вони знали настiльки добре‚ що могли з зав’язаними очима добратися‚ але довелося до самого свiтанку проблукати‚ не вiдаючи в якi забрели сторони. Аж при свiтлi бiлого дня помiтили, що всеньку нiч кружляли довкола корчми, але знайти ii не могли, коней вимучили i самi невиспанi вернулися домiв.

Пiсля цього вирiшили приiхати до Пракседи перед заходом сонця. Купили горiлки i при келишку якийсь час бавилися, а потiм‚ прикинувшись п’яними, поклалися спати на лавах, однак кожен з них поглядав з-пiд руки, аби розгледiти чим корчмарка буде зайнята опiвночi. Вогонь загас‚ але в корчмi не було темно‚ бо у вiкно свiтив повний мiсяць, час минав для них надто довго‚ тому‚ коли вони почули пiяння пiвнiв у стодолi‚ то вирiшили‚ що вже по пiвночi i iхне очiкування марне. Один встав, вийшов за дверi i побачив таку дивовижу: велетенський когут на високих журавлиних ногах‚ вбраний у нiмецький одяг i капелюх‚ спiвае‚ сидячи на драбинi.

Переляканий, вернувся до корчми, оповiв побачене своiм товаришам‚ вони вийшли з корчми‚ запрягли коней i чимдуж поквапилися додому. Поблизу свого села зустрiли парубкiв, котрi щойно по вечерi йшли в поле ночувати при конях, вони й розтлумачили невдахам‚ що до пiвночi ще далеко.

Коли iм i за другим разом не вдалося упiймати Пракседу на гарячому вчинку, як вона молоко краде коровам, то подалися до пана i оповiли про все‚ що з ними трапилося i про сатану, який на драбинi‚ як когут спiвав. Проте пан, економ та iншi у маетку не тiльки не повiрили iм, але ще й висмiяли.

Так ото Пракседа й жила собi спокiйно‚ продовжуючи займатися своiм негiдним ремеслом. Коли ж у неi народилася донька‚ то всi про те знали‚ що вона нiколи своеi дитини не перехрестила. Оповiдали також тi‚ що ночували у корчмi‚ що уночi‚ коли Пракседа спала‚ якийсь чорний карлик з великою головою колисав колиску з малою Варкою‚ вдивляючись у ii очi.

Дiвчина росла i рiк за роком гарнiшала. Мала вона на вустах родимку‚ яка на думку парубкiв ii тiльки прикрашала‚ але що дужче ту родимку хвалили‚ то вона усе бiльшою росла та так‚ що ii матiр почали застерiгати‚ аби та пляма не спотворила обличчя дiвчини. Але Пракседа не звертала на iхнi слова уваги i та родимка довела молодих людей до нещастя.

Коли вже Варка мала шiстнадцять лiт, переiжджав кiнно пiзнiм вечором тi краi якийсь молодий панич, нiхто не знав хто вiн був i звiдки, казали, що вiн мав завше обличчя блiде, нiс довгий, гострий, волосся чорне‚ мов круче пiр’я i тверде наче щетина, погляд такий бистрий, що важко витримати‚ дивлячись йому в очi.

Сподобалася йому Варка i вiн часто з’являвся у корчмi, а Пракседа тiшилася i мала надiю видати свою доньку за шляхтича.

З часом родимка на устах Варки iще побiльшала, а люди в селi шептали межи собою, що той панич, який там часто бувае‚ мусiв ii поцiлувати.

От уже Варка мае вiсiмнадцять лiт, i хоч та родимка на вустах стала ще бiльшою, але вроди не псуе‚ ба навiть подобаеться парубкам‚ а Варцi дуже подобалося‚ коли ii оточував тлум залицяльникiв, хоча усiма погорджувала, бо мати ii переконала, що вона знайде собi кращу пару‚ нiж яка шляхтянка.

Кохав Варку один молодик, що був у пана за лакея i ловчого на iм’я Михась. Зачувши кпини дударя Охрiма‚ що Варку злий дух поцiлував, бо вона нiколи не хреститься‚ а тому i та родимка росте на устах‚ вiн розгнiвався i шукав тiльки нагоди помститися Охрiмовi та заслужити цим прихильнiсть матерi й доньки.

Якоiсь недiлi зiбралася молодь до корчми Пракседи, межи ними кiлька лакеiв i ловчий, однi поглядали на доньку корчмарки, захоплюючись ii вродою‚ iншi шепталися i називали «панянкою». Прийшов i дудар Охрiм, його посадили на лаву, вгостили горiлкою i вiн у доброму гуморi почав грати i спiвати, а що були там i дiвчата‚ то молодь взялася до танцю.

Пiд час тоi веселоi забави, без жодноi причини, глечик‚ що стояв високо на печi‚ упав i розбився посеред корчми, а пустi пляшки на столi засвистали так‚ мовби хтось усередину iм дмухав, i в кожному кутi щось гупало на пiдлогу.

– Вiд ваших танцiв цiла корчма трясеться‚ – одiзвалася Пракседа, збираючи по землi рiзнi дрiбнi речi, якi злетiли з шафи.

Раптом величезний кiт скочив з печi‚ усi завмерли‚ а кiт зник.

Дудар Охрiм перервав мовчання:

– Не бiйтеся, танцюйте, то панич, який тут бувае часто на гостинi‚ жартуе.

Пракседа зиркнула з гнiвом на Охрiма, щось шепнула тихенько ловчому i пiшла до маленького покою. Охрiм знову почав грати i спiвати, але Михась вибив йому дуду з рук зi словами:

– Справжнiй дудар – губи товстi‚ а голова пуста!

Розгнiваний дудар подивився на нього з погордою i вiдказав:

– А ти справжнiй панський лакей: сам низький‚ лоб слизький‚ нiс плаский – тiльки тарiлки й лизати!

Ловчий хотiв йому дати в писок, але Охрiм перехопив його руку, iншi гостi втрутилися‚ вiдвели Михася набiк‚ переконуючи‚ що дудар п’яний i бовкнув те‚ чого потiм буде шкодувати. Але Пракседа погрожувала, що так йому не минеться, заплатить коли-небудь за зневагу ii доньки.

Дударя випровадили за дверi‚ господиню заспокоiли i забава продовжувалася.

Опiвночi виходили з корчми гостi‚ i кожен‚ iдучи дорогою‚ чув, що в густiм лiсi безперервно грае хтось на дудi, усi дивувалися, не розумiючи‚ що це означае i яким чином i з ким Охрiм забрiв до тiеi дикоi гущавини.

Нiч була тиха i погiдна, голос дуди вiдлунював по всiй околицi, у поблизьких селах дзявкання псiв не переривалося. Господарi виходили з хат i дивувалися‚ розмiрковуючи‚ що то або лiсовик запровадив дударя на манiвцi‚ або вiн сам заблукав у товариствi пiдпилих гуляк‚ якi забули‚ що завтра понедiлок i треба рано вставати на роботу.

На свiтанку хлопцi‚ що вартували коней, чуючи оту безконечну музику з лiсу, постановили пiти на звук дуди i побачити‚ що там дiеться. Зайшли у соснину‚ а там на спорохнiлiй колодi сидить Охрiм i грае на дудi‚ не звертаючи на них жодноi уваги. Один його взяв за рамено:

– В iм’я Отця i Сина‚ – промовив‚ – що з тобою зробилося? Кому ти граеш цiлу нiч у лiсi?

Щойно це проказав‚ як дуда випала з рук Охрiма‚ а сам вiн мовби увесь задеревiв, обличчя почорнiло i слова проказати не мiг.

Хлопцi взяли його пiд руки, випровадили з лiсу i‚ посадивши на коня‚ завезли додому. Довго дудар хворiв‚ а свою пригоду оповiв так.

Вийшовши з корчми, вiн‚ наспiвуючи‚ вертався до села‚ коли перестрiв його на дорозi хтось нiби знайомий‚ з голосу i вигляду зовсiм схожий на його кума‚ i запитав:

– Звiдки й куди йдеш?

– Був я в корчмi Пракседи, а зараз вертаю додому.

– Так рано вертаеш додому? Невже там було нудно? А Варка вже тобi не до вподоби? Гарна дiвчина, а та родимка на ii вустах прикрашае ii‚ наче коштовна перла.

– Ет, куме‚ не мели дурниць. Якийсь там панич вигадав‚ що та родимка гарна, а за ним i решта це повторюють. Але побачиш‚ що вона розшириться i так попсуе ii обличчя, що нiхто потiм на неi i зиркнути не захоче.

– Ей‚ куме‚ якийсь ти дивак, звiдки знаеш‚ вона попсуе обличчя?

– Сказав би тобi, але боюся. Михась-ловчий‚ котрий закоханий в неi‚ то шалений чоловiк, хотiв мене бити за правду. А Пракседа як напала, то я мусив тiкати з корчми.

– І яку ж тим iм правду зрадив?

– Не кажи тiльки‚ куме‚ нiкому… Я сказав‚ що то ii диявол поцiлував.

– Ха-ха-ха! Але ж ти дивак!

Так ото собi бесiдуючи‚ зайшли вони у село‚ в хатi у кума повно гостей – дiвчат i парубкiв гарно вбраних‚ а всi мають повнi рум’янi щоки‚ чорнi брови i вогнистi очi. Охрiм здивовано роззирався довкола. Кум запросив його сiсти на лавi, вгостив горiлкою, дав на закуску млинцiв‚ а дiвчата його враз оточили й‚ зазираючи з усмiхом в очi‚ просили‚ аби iм якого веселого танцю заграв. Охрiм почав грати з запалом‚ притупуючи ногою. Грав цiлу нiч‚ а йому здавалося що не бiльше години. Аж коли один з хлопцiв узяв його за рамено i проказав «В iм’я Отця i Сина» – i хата‚ i кум‚ i всi гостi враз позникали‚ а вiн побачив‚ що сидить у лiсi на гнилiй колодi i з останнiх сил надимае дуду.

Здогадався Охрiм, що таку лиху штуку зробила йому з намови ловчого Пракседа i вирiшив помститися. Для цього знайшов чаклуна i впросив‚ аби силою своiх чарiв шкодив ловчому всюди на полюваннi, i справдi вiдтодi той нiколи не мiг поцiлити жодноi звiрини‚ ставши об’ектом кпинiв‚ i втратив панську ласку.

Якось Михась‚ вертаючи з ловiв‚ перестрiв Охрiма‚ слово по словi зав’язалася сварка i ловчий прострiлив дударевi ногу‚ що той ледь не вмер з тоi рани.

Незадовго потому Михась захворiв‚ опав на силах i весь почорнiв. Лiкарi не дали ради i вiн помер.

А тим часом люди зовсiм корчми вiдцуралися‚ десь i панич пропав i бiльше не з’являвся. Парубки‚ що захоплювалися Варкою‚ перестали з нею спiлкуватися‚ а родимка за кiлька рокiв зробилася така велика‚ що почала псувати колись чарiвний вигляд.

Сусiди перемовлялися межи собою: тепер Варка не вийде замiж, зiстарiе‚ мешкаючи при матерi, хто ii вiзьме? Не така вже гарна як колись була i зла слава про неi далеко розiйшлася по свiту, парубки в очi з неi насмiхалися:

– Чекай‚ панно‚ шляхтич в пишнiй карет приiде до тебе в свати.

Дiвчина‚ чуючи такi кпини‚ тiльки сумувала i приховано заливалася слiзьми.

Зимовою порою мiщанин Якiв Плаксун, чоловiк багатий‚ iздив по селах i скуповував льон. Лучилося йому побувати i в тих краях‚ де жила Пракседа та кiлька днiв пожити у корчмi. Варка вiдразу йому запала в серце. Вiн освiдчився перед матiр’ю i донькою, а тi не вiдмовили йому, бачачи чоловiка молодого й заможного.

Плаксун пiсля цього подався до панського двору i викупив Варку з крiпацтва. Уся двiрська служба з того тiльки перешiптувалася:

– Ну-ну‚ побачимо… Ожениться з нею‚ то не раз гiрко заплаче i буде тодi справжнiй Плаксун. Дивний чоловiк, жениться з вiдьминою донькою. А та родимка стае усе потворнiшою i потворнiшою.

Новину обсмоктувала вся околиця‚ а бiльшiсть була тоi думки‚ що Пракседа мусила не iнакше як чарами заманити багатого мiщанина. Дехто навiть намагався жениха напоумити‚ але де там – i чути нiчого не хотiв.

Молодi взяли шлюб як належиться у церквi‚ отримавши благословення пароха‚ подивитися на молодят зiбралося багацько люду з надовколишнiх сiл i всi неабияк чудувалися‚ що Варка несподiвано погарнiшала‚ а родимка так змалiла‚ що ii ледве помiтно було.

Весiлля було бучне i велелюдне‚ а нiч була спокiйна i на чистому небi сяяли зорi. Коли це опiвночi почули гостi сильне ляскання батога. Усi кинулися до вiкон i побачили‚ що бiля корчми зупинилася карета, запряжена чорними кiньми, на козлах вiзник у чорному‚ а позаду карети лакеi в багатих лiвреях. Плаксун iз батьками молодоi вибiгли на подвiр’я‚ гадаючи‚ що то якийсь поважний гiсть‚ але на iхнiх очах карета, конi й лакеi зникли. Повернулися стурбованi до корчми. Пракседа неспокiйна, блiда‚ як нiч. Раптом усi гостi побачили, що до вiкна зазирае якесь страховисько, усiх охопила тривога, а Варка аж затремтiла i ледь не знепритомнiла.

Чоловiк iй тихенько шепнув:

– Заспокойся‚ над нами Божа опiка‚ – i‚ звертаючись до гостей‚ закликав iх не звертати уваги на цi чудасii та бавитися далi.

Жахлива буря завила за стiною, аж задрижала цiла будiвля. Вiтер зiрвав дах з корчми, i гостi замiсть веселитися стали проказувати «Отче наш». А щойно засвiтало‚ усi хутенько роз’iхалися. А Плаксун з жiнкою, тестем i тестьовою вирушили до мiста.

Покинута корчма без даху i зараз стоiть пуста. Пракседа геть перемiнилася, зробилася набожною, щодня слухала службу Божу, постила i сповняла усi релiгiйнi обов’язки, i в домi Плаксуна померла.

Змiнилася й Варка‚ i всi ii дуже любили‚ бо була надзвичайно доброю‚ жоден убогий не покидав ii дому без допомоги i потiхи, а родимка на устах i зовсiм зникла.


Духи вогнистi

Один юнак на iм’я Альберт‚ маючи кiлька тисяч талярiв спадку по своiх родичах‚ але не маючи досвiду, що грошi легко витратити‚ а добути важко‚ не ощаджував нiчого, полюбив iгри i забави‚ а незабаром побачив, що його шкатулка‚ як тiло без душi. А там i приятелi зникли i зостався вiн сам.

Його кохана панна Мальвiна керувалася однiею життевою iстиною: серце можна офiрувати тому‚ до кого линуть твоi почуття‚ але руку – тiльки тому‚ хто мае маеток.

Зазнавши перших у життя розчарувань‚ Альберт засумував. Якось вiн забрiв до густого лiсу; там блукаючи в тiнi високих сосен вiд важкого смутку перейшов до розпачу:

– О! Якщо е злий дух, – сказав сам собi, – який збагачуе людей, коли б менi помiг вiн хоч тимчасово‚ то я б поклонився зараз йому.

Ледве це промовив, бачить, що хтось сидить пiд деревом на гнилiй колодi, зросту великого, нiс довгий, гострий, обличчя щупле, рум’яне, борода i волосся на головi червоноi барви, вбрання хоч i вилиняле‚ однак вiдсвiчувало червоною фарбою. З тривогою зиркаючи на нього‚ Альберт мовчки стояв.

– Я помiтив твiй смуток, – сказав незнайомець‚ – i готовий зарадити. Чого потребуеш?

– Кращого життя‚ бо мушу терпiти нужду‚ через яку мене приятелi зрадили‚ а наречена вiдцуралася.

– Поклонися мороку‚ i дух вогню буде тобi служити‚ поверне тобi золото i приятелiв, будь хитрим‚ бо слабiсть натури згубить тебе.

– Що я повинен зробити‚ аби дух менi служив?

– Слухай i виконуй мою раду. Добудь краплю кровi зi свого пальця. Та одна-едина крапля може наповнити гадюку отрутою. Іди зараз з тою кров’ю он туди на гору. Там живе вуж, який колись хотiв убити дитину‚ але крик матерi його так перелякав‚ що вiн всю отруту свою загубив‚ i тепер iншi вужi ним гордують. Вiдтодi вiн блукае самотою. Пiзнаеш його легко: жовтий хвiст свiдчить про ослабленi сили. Дай ковтнути йому краплю кровi‚ то враз набуде отрути i сил набереться. А потiм iди за ним, вiн дасть тобi свою мудрiсть i багатство, побачиш духа в кожнiй iскорцi вогню, а слугою твоiм буде Нiкiтрон.[13 - Нiкiтрон – один з восьми злих духiв, iмена яких: Ярон‚ Ірон‚ Кiтрон‚ Нiкiтрон, Фарон, Фаразон‚ Лiдон, Столiдон.] На перший твiй поклик вродиться з полум’я.

Сказавши це, незнайомець встав i подався у гущавину та зник з очей.

Альберт пiшов через дикi нетрi туди‚ куди йому вказав незнайомий, вийшов з тiнi лiсiв аж ополуднi‚ вибрався на верх пiщаноi гори i зустрiв велетенського вужа з жовтим хвостом, який‚ помiтивши прибульця‚ не мав сил тiкати, тiльки‚ пiднявши голову‚ позирав вогнистим поглядом. Альберт на березовiм листку пiднiс йому краплю кровi; вуж ковтнув i враз почала зникати на нiм жовта барва i за пiвгодини до нього повнiстю повернулися сили.

Потiм вуж поповз iз гори вдолину‚ звиваючись помiж кущiв i щораз далi заглиблювався в лiси‚ а Альберт iшов за ним прудким кроком.

Коли почало сутенiти‚ вiн помiтив помiж деревами величний палац, де з кожного вiкна било яскраве свiтло. Вуж‚ звиваючись сходами‚ незабаром опинився у просторому салонi, а з ним i Альберт. Там усi столи були заставленi стравами i вином, лунала чарiвлива музика, на стiнах блищали люстра i образи в золотих коштовних рамах. Дивувався довго Альберт тим цiкавинкам незбагненним‚ розглядаючи всi оздоби палацу, аж ось почув голос‚ який запрошував його сiсти за стiл. Їв i пив усе‚ що там було наготоване. По вечерi з’явився вуж‚ тримаючи в писку золотий дукат, i пiдняв перед Альбертом високо голову. Альберт взяв дукат i побачив‚ що на ньому вибито з одного боку полум’я‚ а з другого – корону i вужа.

Коли в задумi поглядав на грошi‚ то знову почувся голос:

– Доки його маеш, будеш мати золота стiльки‚ скiльки захочеш.

Вуж зник i вiн зостався сам у салонi‚ але тут пригадав собi пораду незнайомця, якого зустрiв у лiсi‚ i, дивлячись на полум’я свiчки‚ що стояла на столi‚ вигукнув:

– Нiкiтрон!

Полум’я свiчки щораз вище i вище пiднiмалося вгору i раптом з того вогню сформувалася висока, легка, гойдлива людська постать i опустилася на пiдлогу.

– Що накажеш? – спитав дух.

– Хочу повернутись додому.

Альберт летiв у повiтрi вище гiр i лiсiв i за кiлька хвилин вже був у своему покою.

Вдома вiн вийняв з кишенi золотого дуката i‚ ховаючи його до шкатулки‚ подумав тiльки: «Щоб вона наповнилась золотом!» – i раптом цiла шкатулка наповнилася дукатами. Радiсть охопила його i довго вiн стояв‚ втупивши очi в золото, боячись аби не зникло.

З тих пiр сусiди бачили щось дивне: Альберт скуповуе найдорожчi люстра, дзигарi‚ помешкання його свiтиться вiд золота i срiбла‚ е в нього конi‚ коштовнi карети‚ лакеi в дорогих лiвреях. Вiн запрошуе до себе гостей‚ дае бали‚ найдорожчих вин у нього невичерпне джерело.

Мальвiна‚ почувши про ту несподiвану змiну долi, теж дивувалася, звiдки вiн добув таке багатство.

Довго вона мала надiю‚ що‚ може‚ вiн колись ii провiдае‚ але минуло кiлька мiсяцiв‚ а вiн не приiжджав. Невже настiльки змiнився?

Прийшла осiнь, вечори довгi, Альберт змордований забавами, вирiшив усамiтнитися. Сухi березовi дрова палилися в печi, на столi дзигар грав мелодiю, за стiною осiннi шумiли вiтри, а вiн сидiв перед вогнем i‚ дивлячись на полум’я‚ поринав у марення, роздумуючи про свое минуле, про невдячнiсть i зраду приятелiв.

Коли так перелiтав з однiеi думки на iншу‚ згадав Мальвiну. Малювалися живо в його пам’ятi приемнi забави до пiзньоi ночi‚ а вiдтак прокинулися забутi почуття i бажання негайно ii знову побачити.

Вже хотiв був iхати до неi, але роздумав:

– О! Нi! Вона любить багатства, я зараз багатий i господар ii почуттiв. Не принижу себе‚ як колись, пошлю iй багатий презент i вона з’явиться до мене сама.

Сказавши це‚ глянув на полум’я i гукнув:

– Нiкiтрон!

Дрова наче з пiстолета вистрiлили, вилетiв з печi вугiль, закрутися на пiдлозi i став рости, щораз вище i вище пiднiмаючись вгору‚ поки не сформувався у людську постать i ось уже перед ним стоiть велетень мурин.

– Слухаю наказiв‚ – сказав, дивлячись на Альберта вогнистим поглядом.

– Не хочу такоi чорноi i страшноi постатi, – сказав Альберт. – Вертайся у бiле полум’я‚ а викупавшись у ньому‚ явися до мне з бiлим обличчям, з лагiдним поглядом i в образi молодого чоловiка.

Мурин‚ як клуб диму‚ впав до печi‚ а за хвилю звiдти вилетiв вогник, з якого враз вигулькнув молодик.

– Поки напишу листа до Мальвiни, принеси менi дiамантовi ковтки, бранзолетки i дiадему з рубiнiв та дiамантiв.

Дух блискавкою вилетiв у вiкно i ще Альберт не дописав листа, а вже всi коштовнi речi лежали на столi‚ а поруч стояв дух в образi молодика. Альберт наказав вiддати Мальвiнi листа разом iз коштовностями та послав за нею карету.

Мальвiна‚ почувши‚ як бiля ii будинку зупинилися конi‚ пiдбiгла до вiкна. З карети вийшов молодий незнайомець, вiддав листа i багатi подарунки. Мальвiна глянула в очi посланцевi i тривога проникла в ii серце; хотiла черкнути вiдповiдь, але той зник.

Зi здивуванням вона оглянула дорогi дiаманти – такого великого багатства вона не бачила ще нiколи. А коли прочитала листа‚ то задумалася‚ не знаючи як мае чинити далi.

– Альберт прислав менi подарунки‚ – сказала своiй подрузi‚ – пише, щоб я цiею ж каретою приiхала до нього. Що маю робити?

– Без сумнiву треба iхати.

– А чи не страчу його поваги через такий смiливий вчинок?

– Вiн не думав про це‚ посилаючи за тобою карету.

– Але як вiн змiнився! Ранiше‚ коли мене провiдував‚ голос його тремтiв‚ а зараз такий зарозумiлий!

Мальвiна хутенько зiбралася‚ вдягнула подарованi коштовностi i сiла в карету. Альберт зустрiв ii в передпокоi i запровадив до салону‚ де усе вражало багатством. Мальвiна була здивована тим‚ наскiльки вiн змiнився‚ став упевненим i дотепним.

– Чи згадувала ти мене коли-небудь‚ Мальвiно‚ звiдтодi‚ як ми востанне бачилися з собою?

– Як не згадати, коли про щастя Альберта тiльки й розмов у мiстi.

– І що ж там казали?

– Рiзне‚ але нiчого певного.

– Нехай плещуть. Я своi скарби здобув‚ нiкого не кривдячи.

Поки вони розмовляли‚ пригадуючи все, що було мiж ними‚ дзигар на стiнi заграв мелодiю i вибило пiвнiч.

– Хочеш, Мальвiно, – сказав Альберт, – побачити мiй домашнiй театр?

– Хто ж тут буде грати в театрi‚ якщо нас тiльки двое?

– Маю акторiв, замкнених у шкатулцi.

– Надiюсь‚ я не побачу нiчого страшного? Зараз пiвнiч.

– Ну‚ ти ж не думаеш‚ що я можу бути настiльки жорстоким? Не бiйся‚ побачиш тiльки дива‚ якi для тебе незбагненнi.

Сказавши це, взяв кремiнь i викресав вогонь. Дивнi чуда побачила Мальвiна: iскри‚ що падали на пiдлогу, формувалися у вогники‚ а з вогникiв народжувалися дiти. На iхнiх головах палали кучерi, очi‚ мов iскри‚ червоним мигали свiтлом i барвистi метелики трiпотiли крильцями у них на раменах. Однi лiтали пiд стелею‚ формуючи розмаiтi фiгури, iншi по столах, канапах, по пiдлозi, наслiдуючи звiрят, птахiв i комах.

– Ах! Досить, досить вже того! – закричала Мальвiна‚ не в змозi далi дивитися на цi сцени.

– Тут нема нiчого страшного! Це тiльки купiдони, якi супроводжують прекрасну Венеру.

– Але ж у них на головах жахливе полум’я! Я боюсь!

Альберт змахнув рукою i все зникло. За розмовою iх застав свiтанок.

Мальвiна, повернувшись додому, не могла заспокоiтися i все розповiла подрузi. Звичайно‚ пiд секретом. Обое дiйшли висновку‚ що в образах дiтей мусили бути злi духи‚ а сам Альберт – чорнокнижник, i завдяки чарам набув свое багатство.

Цей секрет, переходячи вiд приятельки до приятельки, незабаром став вiдомим усьому мiсту. Старшi напучували молодих i недосвiдчених, аби уникали товариства Альберта.

Минув рiк‚ другий‚ Альберт смiтив грошима‚ забави стрясали мiсто. Мальвiна не мала сумнiву щодо його зв’язкiв зi злим духом, однак виконувала усi його забаганки.

Незабаром чутки про те‚ що Альберт страшний чорнокнижник‚ а його дiм славиться розгульними забавами‚ розлетiлися по всьому мiсту.

Минуло кiлька лiт‚ розгульне життя врештi йому почало набридати, вiдчув несмак i втому‚ а за ними у душу закрався нестримний смуток.

Неспокiй i меланхолiя щодня гнiтили його‚ тлум лакуз викликав нудьгу‚ прекрасна стать втратила для нього усi приваби, а в Мальвiнi вiн почав помiчати тисячi недолiкiв i не хотiв уже ii бiльше бачити.

Одного дня вiн вирушив до густого лiсу, аби тiльки бути якнайдалi вiд людей‚ i несподiвано помiтив чоловiка‚ що сидiв на колодi з червоним волоссям на головi. Упiзнав його – це був той самий чоловiк‚ що навчив його як розбагатiти i командувати духом.

– Чому ти такий засмучений? – запитав чоловiк.

– Не вiдчуваю нi в чому приемностi‚ неспокiй затьмарив моi думки.

– Може‚ Мальвiна тебе зрадила?

– Мальвiна любила i любить багатство, ii кохання менi непотрiбне.

– Але ж дух виконуе усi твоi накази.

– Нiщо вже мене не втiшае: нi грошi‚ нi коханки. Я всiм погорджую‚ до всього збайдужiв i став зимним‚ як брила льоду.

– Що ж‚ тодi послухай моеi останньоi ради: збери всiх своiх приятелiв i перш нiж пiвнiч виб’е на вежi, пiди на цвинтар. На могилах побачиш спалахи зимних вогнiв. Запроси iх до себе на забаву.

По цих словах чоловiк зник.

Повернувшись додому, Альберт негайно взявся виконувати те, що йому порадив у лiсi той дивний червоний чоловiк. Маючи кiлькох гостей у себе, залишив iх вдома, а сам поквапився на цвинтар. Нiч була тиха i темна, хрести на могилах ледве виднiлися‚ зате блимали вогники‚ що скидалися на спалахи гаснучих свiчок.

– Земнi духи! – вигукнув Альберт. – Запрошую вас до себе, прошу вашоi допомоги! Хочу бути схожим на вас i стати байдужим до свiту.

Щойно це промовив‚ як з’явилися перед ним велетенськi бiлi жахливi постатi, вони вклонилися‚ даючи знати, що готовi виконати його бажання.

Вдома в Альберта панували галас i пиятика. Господар повернувся блiдий i стривожений. Гостi обступили його‚ пропонуючи випити з ними. Але Альберт вiдмовився‚ пояснивши‚ що чекае на запрошених гостей.

– Що то за гостi? – здивувалися тi.

– Побачите.

Ось i пiвнiч вибило на вежi. Озвався i дзигар в кутку бальовоi зали‚ щойно тiльки вiн змовк‚ як раптово загасли свiчки‚ одна тiльки жарiвка блiдо свiтила, мовби iмлою густою вкрита. У ту ж мить з’явилися жахливi почвари у бiлому‚ iхнi очi палали вогнем, пашiли полум’ям i iхнi обличчя. Почорнiлi костi рук спиралися на меблi.

Враз увесь алкоголь у присутнiх вивiтрився, i вони з криком кинулися навтьоки‚ iншi без тями упали на пiдлогу. Альберт‚ нiмий i блiдий‚ дивився на тi страховиська‚ дрижаки пробiгли по його тiлi, вiдчув‚ що холод сковуе усi його члени.

Монстри зникли так само швидко‚ як i з’явились‚ але Альберт вiдтодi уже нiколи не вiдчув тепла у свому тiлi. Навiть улiтку дiймав його холод‚ а пальцi рук i нiг коцюрбли‚ як у найлютiший мороз. Ночами ввижалися йому страхiття i вчувалися якiсь дивнi голоси, що кликали його: Альберт! Альберт! Лунали цi голоси i серед дня‚ але коли вiн запитував своiх друзiв‚ чи чують i вони щось подiбне‚ тi з подивом заперечували.

Кара Божа нарештi дiстала чорнокнижника. Жодноi хвилi спокою вiн уже не мав. Друзi його покинули‚ сторонячись його дивацтв‚ настала пора самоти‚ зникли назавше балi i галасливi забави. Зате велетенська зграя крукiв з пронизливими криками кружляла над його дахом‚ зазирала у вiкна‚ билася крильми у шиби.

Одного дня знайшли його труп у крiслi з покрученими руками i ногами.




ОрестСомiв






Народився 1793 р. в мiстечку Вовчанську Харкiвськоi губернii. Друкувався у харкiвських журналах «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», виступаючи як поет i прозаiк. Переiхавши 1817 р. до Петербурга, не поривае з цими журналами i публiкуе в «Украинском вестнике» «Письмо украинца из столицы». Помер письменник 1833 р. у Петербурзi.

Творчiсть Сомова тiсно пов’язана з Украiною. Вiн одним з перших звернувся до украiнськоi iсторii, прибравши псевдонiм Порфирiй Байський.

Вiдомий лише один випадок, коли Сомiв звернувся до рiдноi мови. На жаль, це був той випадок, про який шкода й згадувати, бо поема «Голос украинца при вести о взятии Варшавы» (1831), хоч i написана добiрною украiнською мовою в традицii бурлеску, але наскрiзь реакцiйна. Сомiв прославив розгром польського визвольного повстання, вiтаючи росiйськi вiйська, що захопили Варшаву.

Повiсть «Гайдамака» започаткувала цiлу серiю iсторико-романтичних творiв, якi, в свою чергу, надихнули й Гоголя на украiнську тематику. Дослiдники вважають, що фантастичнi оповiдi Рудого Панька великою мiрою завдячують своiм настроем саме Порфирiю Байському.

Усi оповiдання подаються у перекладi упорядника, за винятком «Русалки», яку переклала Мирослава Шевчук.




Русалка


Давно-давно, ще коли золотоверхий наш Киiв був пiд владою полякiв, жила-була там одна старенька вдова лiсника. Мала хатка ii стояла в лiсi, де лежить дорога до Китаiвськоi пустинi: тут, горюючи, перебивалася вона працею рук своiх разом з шiстнадцятилiтньою Горпинкою, донечкою своею i единою утiхою. І справдi, доньку було iй дано на втiху: вона росла, як молоденька черешня, висока й гiнка; чорне ii волосся, заплетене у дрiбушки, виблискувало, нiби воронове крило, пiд рiзнобарвними скиндячками; великi ii чорнi очi свiтились тихим вогнем, як двi напiвзгаслi жарини, в яких ще перебiгають iскорки. Бiла, рум’яна i свiжа, як молода квiтка на свiтанку, вона росла на лихо серцям молодецьким i на заздрощi подругам власним. Мати упадала бiля неi всiею душею, i трударi Божii, чеснi отцi Китаiвськоi пустинi, ласкаво i привiтно дивилися на неi як на майбутнього свого побратима райського, коли пiдходила вона до них за благословенням.

Чого ж мила Горпинка (так називав ii кожен, хто знав) засмутилася раптом i задумалася? Чого бiльше не спiва вона, як та пташина лiсова, i не стриба, нiби молода кiзонька? Чого неуважно дивиться на все навкруг i не до ладу вiдповiдае на розпити? Чи не поганий вiтер це повiяв на неi, а може, лихе око зиркнуло чи чаклуни зурочили? Нi! Не поганий вiтер повiяв, i не лихе око зиркнуло, i не чаклуни зурочили ii: у Киевi, наповненому тодi ляхами, був один, на iм’я Казимир Чепка. Ставний тiлом i гарний з лиця, багатий i славного роду, Казимир вiв життя молодецьке: пив вино угорське iз друзями, на шаблях стинався за гонор, вибивав краков’як i мазурку з красунями. Але влiтку, знудившись од мiських забав, часто цiлоденно блукав по сагах днiпровських i по лiсах навколо Киева, стрiляв велику i дрiбну дичину, яка траплялась. В одну зi своiх мисливських походеньок зустрiвся вiн з Горпинкою. Мила дiвчина, з природи несмiлива i сором’язлива, не злякалась, правда, анi богатирського його вигляду, анi чорних, закручених вусiв, анi рушницi, анi великого собаки. Молодий пан iй сподобався, а ще бiльше сподобалася молодому пану вона. Слово за словом – став вiн iй виспiвувати, що вона красуня, що серед мiських дiвчат не знав вiн жодноi, котра могла б зрiвнятися з нею в красi, i багато чого наспiвував вiн iй. Першi слова лестощiв глибоко западають у серце дiвоче: йому все чомусь вiриться, що те, що сказав молодий i гарний чоловiк, i е правда. Горпинка повiрила словам Казимира, випадково а чи й навмисне стали вони часто зустрiчатись у лiсi – ось чому була тепер мила дiвчина смутна i невесела.

Одного лiтнього вечора повернулася вона з лiсу пiзнiше, нiж звичайно. Мати насварилася на неi i полякала дикими звiрами i недобрими людьми. Горпинка нiчого не вiдповiдала, сiла на лавi в кутку й задумалась. Довго вона мовчала, давно вже й мати перестала iй виказувати й сидiла собi мовчки за прядiнням, коли Горпинка, нiби опам’ятавшись чи прокинувшись зi сну, зирнула на матiр яскравими чорними своiми очима i промовила тихо:

– Матусю! А у мене наречений е.

– Наречений?… Хто? – спитала старенька, притримавши веретено i турботливо глянувши на доньку.

– Не з простих, матусю; хорошого роду i багатий: це молодий польський пан…

Тут вона з дитячою простотою розповiла матерi все: i про знайомство свое iз Казимиром, i про кохання свое, i про улесливi його обiцянки, i про солодкi своi надii стати знатною панею.

– Бережися, – сказала iй старенька, iз сумнiвом хитаючи головою, – бережися лиходiя: вiн насмiеться i покине тебе. Хтозна, що на душi в iновiрця, в католика?… А мо’ ще й таке трапитися (хай буде з нами сила Господня!), що у личинi польського пана з’являвся тобi лихий спокусник. Ти ж знаеш: у нас, у Киевi, за грiхи нашi багато е чаклунiв i вiдьом. Лукавий завжди охоче крутиться там, де люди ближчi до спасiння.

Горпинка нiчого не вiдказала, от iхня розмова й закiнчилася. Миле невинне дiвча було впевнене, що ii Казимир не лиходiй i не лукавий спокусник, i тому вона докучно слухала материну мову… «Вiн такий милий, такий добрий! Вiн обов’язково дотримае свого слова, а тепер поiхав оце до Польщi, щоб умовити батька свого i влагодити справи своi. Хiба ж можна мати недобрi помисли з таким обличчям, з такою душею, з таким солодким чемним голосом? Нi! Моя матуся на старостi стала надто недовiрлива, як i всi старi». Таким нашiптуванням заколисувала свое легковiрне серце недосвiдчена молода дiвчина, а тим часом минали днi, тижнi, мiсяцi – Казимир не з’являвся i не подавав про себе звiстки. Минув i рiк – вiд нього нi слуху нi духу. Горпинка майже не бачила свiту Божого: вiд слiз погасли яснi ii очi, вiд частих зiтхань стискало груди ii дiвочi. Мати горювала за дочкою, iнколи плакала, сидячи сама у ветхiй своiй хатинцi за прядкою: «Не буде добра! Це кара Божа за грiхи нашi i за те, що нерозумна покохала ляха-чужовiрця!»

Довго нудьгувала Горпинка, бродила майже без вiдпочинку лiсом, йшла рано-вранцi, приходила пiзно вночi; майже нiчого не iла, не пила i висохла, як билинка. Знайомi ii жалували i позаочi говорили i те, й инше; молодi хлопцi перестали на неi заглядатися, а дiвчата iй заздрити. Послужливi бабусi радили iй пiти до чаклуна, що жив за Днiпром, в бору, в глухiй мiсцинi: мовляв, вiн скаже тобi всю правду i наверне на розум. Горе додае смiливости: Горпинка забула страх i пiшла.

Осiннiй вiтер здiймав хвилi на Днiпрi i глухо ревiв у бору; жовтий лист, опадаючи з дерев, з шелестом кружляв по дорозi; вечiр хмурився на дощовому небi, коли Горпинка пiшла до чаклуна. Що сказав вiн iй, нiхто про те не вiда; тiльки мати даремне чекала i наступного дня, i третього – нiхто не знав, що з нею сталось! Тiльки рибалка з монастиря розбалакував через кiлька днiв, що, пливучи в човнi, бачив молоду дiвчину на березi Днiпра: лице мала подряпане глицею i сучками дерев, волосся розтрiпане i скиндячки обiрванi; але вiн не посмiв пiдпливти до неi ближче: боявся-бо, що вона бiснувата, чи, може, бродяча душа якоiсь померлоi тяжкоi грiшницi.

Бiдна старенька очi своi виплакала. Ледь днiло, вставала i йшла далеко-далеко по обох берегах Днiпра, питалась усiх за свою доньку, шукала тiло ii на пiску прибережному i щодень iз сумом та гiркими сльозами поверталася назад одна-однiсiнька: не було нi слуху, анi звiсточки вiд милоi ii Горпинки! Вона давала собi набожнi обiтницi, ставила на останнi своi заробiтнi грошi великi свiчки преподобним угодникам печерським; вiд того ставало серцю на якийсь час легше, але невiдомiсть доньчиноi долi не минала. Змигнула осiнь, пройшла i сувора зима в марних молитвах, сльозах i пошуках. Чеснi отцi, чорноризцi Китаiвськоi пустинi, утiшали нещасну матiр i по-християнськи жалували заблудлу овечку, але iхнi спiвчуття та втiшливi бесiди не могли витравити болющоi втрати з материнського серця. Надiйшла весна, знову стара почала блукати берегами Днiпра – i все так само марно. Вона хотiла зiбрати хоч би кiсточки милоi Горпинки, омити iх палючими слiзьми i таемно поховати на цвинтарi з православним людом. Та й цiеi, останньоi, втiхи позбавляла ii доля.

Тi ж таки послужливi бабусi, якi порадили доньцi йти до чаклуна, умовляли й матiр пiти до нього за допомогою. Хто тоне, той i за бритву вхопиться, каже прислiв’я. Стара подумала-подумала – i пiшла у бiр. Там у страшному пiдземеллi чи барлозi жив страшний дiд. Нiхто не вiдав, хто вiн був родом, звiдки i як зайшов у заднiпровський лiс, але старожильцi киiвськi теревенили, що ще дiтьми чули вони вiд дiдiв своiх про цього чаклуна, якого з давньоi пори називали всi Боровиком, бо iменi иншого не вiдали. Коли стара мати Горпинчина прийшла на те мiсце, де, як оповiдали, можна було знайти чаклуна, то волосся у неi пiднялося i вона аж затрусилася вся… Побачила старого, зiгнутого, зморщеного, нiби вихiдця з того свiту. Теплого травневого полудня лежав вiн на голiй землi пiд кожухами i, здавалося, не мiг зiгрiтися. Бiля нього було накреслене коло, в ногах у чаклуна сидiла величезна чорна жаба, вирячивши великi зеленi очi, а за колом кипiло i вилося клубками всiляке гаддя: i вужi, i гадюки, i ящiрки; на гiлках дерев гойдалися великi кажани, а пугачi, сови i сорокопуди дрiмали на верхiвках i мiж листя. Тiльки-но старенька з’явилася – жаба раптом тричi проквакала страшним голосом, кажани забили крилами, пугачi i сови завили, гадюки зашипiли, висунувши кривавi жала, i заметилялися ще швидше. Старий звiвся, але, побачивши немiчну i злякану жiнку, махнув чорною матнею з якимись чудернацькими нашивками з червоного шовку – i миттю все зникло з гуком, вискотом, виттям i шипiнням; тiльки жаба не сходила з мiсця i не зводила очей з чаклуна.

– Не заходь у коло, – прохрипiв старий ледь чутно, нiби голос його виходив iз могили, – а слухай: ти плачеш i сумуеш за донькою, чи хотiла б ти ii побачити? Чи бажала б знову бути з нею?

– Ох, панотче! Та як же не бажати! Це ж одне-едине мое дитятко, як порошиночка в оцi.

– Слухай же: дам тобi iкло чорного вепра, чорну свiчку… – Тут вiн пробурмотiв щось на незнанiй мовi, i жаба, закрутивши очима, скочила до пiдземелля, що було недалеко, i вискочила звiдти, тримаючи в ротi велике бiле iкло i чорну свiчку, – те й инше поклала вона перед старою та й сiла собi на мiсце.

– Скоро настануть зеленi свята, – продовжував старий, – насамкiнець iхнiй, якраз у полудень, пiдеш у лiс, вiдшукаеш там галявину мiж гущини; ти ii впiзнаеш: на нiй нема нi билинки, а навкруги ростуть великi кущi папоротi. Проберешся на ту галявину, накреслиш iклом довкруг себе коло, а всередину встромиш свiчку. Скоро вони побiжать, ти дивись уважно, i тiльки побачиш свою доньку – хапай ii за лiву руку i втягни до кола. А як иншi пробiжать, вийми свiчку з землi i, тримаючи ii в руцi, веди свою доньку додому. І що б вона не говорила – не слухай ii мови, а все веди ii, тримаючи свiчку над головою, i що б потiм не трапилось, не розповiдай своiм попам i монахам, не служи нi панахид, нi молебнiв i терпи отак рiк. Інакше лихо тобi буде…

Старiй здалося, що в цю хвилину жаба страшно на неi глянула i заляскала бридашним ротом. Бiдна жiнка ледь не впала з переляку. Швиденько уклонилася вона старому i, тремтячи, пiшла з бору. Та до чого не доведе материнська любов! Надiя знайти доньку пiдкрiпила силу староi i додала iй вiдваги.

Останнього дня зелених свят, коли сонце пiдбилося до полудня, старенька пiшла у хащу, вiдшукала там галявину, про яку говорив чаклун, накреслила довкруг себе коло iклом чорного вепра, встромила посерединi в землю чорну свiчку – i свiчка сама собою загорiлась синiм вогнем. Раптом почувся шум: нiби вихор, промчала величезна юрба молодих дiвчат, всi у легких прозорих шатах, i на всiх великi вiнки, якi покривали волосся i навiть спускалися на плечi. На одних вiнки були з осоки, на инших – з гiлля дерев, так що здавалося, нiби у них зелене волосся. Дiвчата пробiгали повз коло, але не помiчали а чи й не бачили староi; i вона, забувши страх, вдивлялась в обличчя кожноi. Аж глянь – бiжить оно i ii Горпинка. Стара ледве встигла схопити ii за лiву руку i втягнула в коло. Иншi, мабуть, не побачили того на швидкому бiгу своему i, гейкаючи, пронеслись мимо. Стара швидко вихопила з землi чорну палаючу свiчку, пiдняла ii над головою доньки – i миттю зелений вiнок з осоки затрiщав, запалав i зсипався попелом з голови Горпинчиноi. В колi Горпинка стояла, мов зацiпенiла, але тiльки мати вивела ii звiдти, то запросилася вона тихим, ласкавим голосом:

– Мамо! Вiдпустiть мене погуляти лiсом, дайте погойдатися в зеленi свята, дайте знову поринути в пiдводнi нашi селища… Знаю, ви нудьгуете без мене, плачете по менi. Хто ж вам заважае бути зi мною нерозлучно? Киньте марний страх i спускайтеся до нас, на дно Днiпрове. Весело там! Легко там! Усi молодiють там i стають такi ж рухливi, як водянi струмочки; такi ж грайливi стають i безтурботнi, як молодi рибоньки. У нас i сонечко сяе яскравiше, у нас i вiтерець ранковий дихае вiльнiше, а що на вашiй землi? Скрiзь нужда: чи голод, чи холод; а ми не знаемо нiякоi нужди, всiм задоволенi, плескаемося водицею, граемось веселкою, шукаемо на днi коштовностi i ними втiшаемось. Взимку нам тепло пiд кригою, як пiд кожухом, а влiтку в яснi ночi ми виходимо грiтися у промiннi мiсячнiм, веселимось i для потiхи часто жартуемо з живих. Чи ж то бiда, коли ми iх лоскочемо чи заносимо на дно рiчкове? Чи ж iм того гiрше? Їм стае у нас так само легко i вiльно, як i нам… Мамо! Вiдпустiть мене: менi тяжко, менi душно буде з живими! Вiдпустiть мене, мамо, якщо любите…

Стара не зважала i вела ii до своеi хати; але горе яке – ii донька стала русалкою. Ось прийшли, стара завела Горпинку до хати, дiвчина сiла навпроти печi, обперлася обома руками в колiна, дивлячись в пiч. В цю мить чорна свiчка догорiла, i Горпинка зробилась непорушна. Обличчя посинiло; руки-ноги задубiли i стали холоднi, мов лiд; волосся змокрiло, нiби вона тiльки тепер оце вийшла з води. Страшно було дивитися на дiвоче мертве обличчя, на ii очi – розтуленi, тьмянi i невидющi! Стара вже й покаялась, що послухала лукавого чаклуна; але тут материнськi почуття i якась неясна надiя перемогли i страх, i докори сумлiння: мати вирiшила чекати – хай буде, що буде.

Минае день, настае нiч – Горпинка сидить, як i сидiла, мертва i нерухома. Лячно було старiй лишатися на нiч зi своею жахливою гостею, але, згнiтивши серце, вона терпiла. Минае i нiч – Горпинка сидить; минають днi, тижнi, мiсяцi – все так само нерухомо сидить дiвчина, спершись головою на руки; все так само розверстi i тьмянi ii очi, що незмiнно дивляться в пiч; таке ж мокре ii волосся. По околицi прокотилися чутки, i всi добрi й недобрi люди боялися i вдень, i вночi пройти мимо хати: всi жахалися покiйницi i староi матерi, яку прославили вiдьмою. Стежка бiля хати заросла травою i майже зникла; навiть в лiс ходили сусiди рiдко, хiба що вельми треба було. Нарештi бiдна стара потроху звикла до свого горя i становища: вона без страху спала в своiй хатi, де страшна гостя сидiла при мертвiй своiй непорушности.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/antologiya/antolog-ya-ukra-nsko-gotichno-prozi-tom-1/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Макортет – макiтра.




2


Згiдно тодiшньоi преси, епiдемiя холери на Волинi лютувала також у 1848 р.




3


Трембецький Станiслав (1739–1812) – придворний поет останнього короля Речi Посполитоi Станiслава Августа Понятовського. Писав байки, сатири, оди, поеми, панегiрики. Автор поеми «Софiiвка».




4


Залеський Юзеф Богдан (1802–1886) – польськомовний поет-романтик, для якого Украiна i ii люд стали предметом любовi i ностальгii.




5


Мальчевський Антiн (1793–1826) – польськомовний поет-романтик. Походив з Волинi. Автор поеми «Марiя. Украiнська повiсть».




6


Гощинський Северин (1801–1876) – польськомовний поет-романтик. Родом з Украiни. Найвидатнiший його твiр – поема «Канiвський замок», в якiй описанi часи гайдамаччини.




7


Падура Томаш (1801–1871) – польськомовний та украiнськомовний поет. Вивчав i використовував у своiй творчостi украiнський фольклор.




8


Пйотровський Константин – польськомовний поет i перекладач. Автор виданого в 1836 р. у Бердичевi збiрника вiршiв.




9


У 1820 р. царський уряд заборонив дiяльнiсть езуiтiв у Росii.




10


Фактор – посередник, вiд лат. factor – той, хто виконуе.




11


Теокрiт (кiнець ІV ст. – перша пол. ІІІ ст. до н. е.) – старогрецький поет, заснував жанр iдилii. Окремi його твори переклав поет Симон Шимонович (1558–1629) – польсько-украiнський поет-гуманiст, який мешкав у Львовi.




12


Геснер Соломон (1730–1788) – швейцарський поет i художник‚ автор збiрникiв «Ідилii» в прозi (1756) i «Вiршi» (1762).




13


Нiкiтрон – один з восьми злих духiв, iмена яких: Ярон‚ Ірон‚ Кiтрон‚ Нiкiтрон, Фарон, Фаразон‚ Лiдон, Столiдон.