Книга - Чому люди більше не літають

Чому люди бiльше не лiтають
Володимир Коваленко


Хто ми? Як живемо? Чому живемо саме так? Чому виникають саме такi проблеми? Якоi думки оточення про нас? А якщо це оточення неживе, або, скажiмо, умовно живе? Яка мiсiя людства загалом та кожноi людини окремо? Що таке добро i що таке зло? Що таке душа та чи е вона у тварин, рослин, речей? Автор певен, що всi питання, як i всi вiдповiдi на них знаходяться в душi у кожного. Аби почути iх, треба зупинитись i прислухатись до тихоi музики власноi душi. Твори, якi увiйшли в збiрку, теж пошук. Алегорично-мiстична сентенцiя думок i почуттiв, образiв, якi оживають i занурюють у рiзнi свiти.





Володимир Коваленко

Чому люди бiльше не лiтають





Пес


Слизька смуга шляху темним вужем звивалася кудись у бiлу далечiнь, тiкала вiд мiських багатоповерхiвок. Снiг, що змерзся, голi стовбури дерев i свинцеве небо. А ще – холодний вiтер. Хоча морози вже й ослабили своi мiцнi пазурi, але зима е зима…

Уздовж шляху, полями, неспiшно, понуривши голову, брiв пес. Якоi вiн був породи? Його це мало цiкавило. Як i всi «дворяни» вiн втiлював сумiш на перший погляд несумiсних рис i являв собою плiд щирого собачого кохання, яке не знае «расових» та «зовнiшнiх» обмежень, – просто поклик природи. Довга жорстка шерсть збилася i чорно-бурими жмутами терлася об снiг. Велика, красивоi форми голова, дарунок вiд породистих пращурiв, вказувала на розум, а мiцнi лапи – на силу. Та все це зараз затиралося й розмивалося на фонi бiло-сiрого снiгу.

Думки про «собаче» життя чи про те, де поiсти, бiльше не тривожили його. Вiн досить довго жив i, в силу свого собачого ества, вiд самого народження сприймав всi примхи свiту як належне. Стусани, голод, холод були лише невiд’емною частиною життя. Іншого вiн не знав i не бачив.

Такi почуття, як, наприклад, заздрiсть – притаманнi лише людям i геть вiдсутнi у свiтi тварин. Як i поняття «крутостi». Бiльшiсть людських категорiй не мали значення для цього пса.

Даремно люди думають, що собаки, як i всi iншi тварини, здатнi сприймати лише простi, примiтивнi речi, i що вони спроможнi сказати лише «гав»! Нi! Пес усе розумiв, як умiв i розмовляти. Все його тiло, вiд кiнчика носа до кiнчика кудлатого хвоста – говорили, кричали. Самi очi могли передати бiльше, нiж людська мова. Прикро, але чомусь загальна мова почуттiв, добре знайома i зрозумiла всiм живим iстотам, зовсiм не сприймаеться людьми, вищими i нiбито найрозумнiшими з усiх.

Багато про що мiг згадати i розповiсти цей собака, але зараз вiн просто брiв, намагаючись забути про бiль, що пiк i вивертав його нутро. Пес йшов помирати.

Вже кiлька днiв вiн вiдчував, що тяжко хворий i жити йому залишилося недовго. Нi холод, нi пустий шлунок бiльше не хвилювали. Можливо, вчора його занадто сильно пнули носаком по ребрах? А може, все це через нестерпний бiль у м’язах? Байдуже. Вiн вiдчував: його час закiнчуеться.

Невiдомо, чи обирае хто де i ким народитися, але обрати як померти – це вже можна собi дозволити. Залишати свiт у мiстi псовi не хотiлося. Сiрява i мряка. Постiйний гвалт i гомiн. Звичнi смiтники i безпритульнi друзi й подруги-собаки? Нi! Вiн не хотiв, щоб його кiнець хтось бачив. Як не хотiв бiльше залишатися в мiстi й бачити все те.

Скiльки вiн йшов? Питання суперечливе i несуттеве. Звiсно, йшов вiн довго. Не зважаючи на бiль, на те, що задихався i часто кашляв.

Спочатку думки були про те, як вийти з мiста, а коли багатоповерхiвки i примiськi будиночки залишилися позаду та вiдкрився безмежний простiр полiв, вкритих снiгом, – пес почав видивлятися, де краще зустрiти смерть.

Ось нiби непогане мiсце. Бiло-сiрi лани бiгли вдалечiнь, вiдгородженi вiд темно-сiрого шляху рядами темноi лiсосмуги. Високi кущi чудорнацьки розхитували голим гiллям, сумно пiдвивали. Пес зупинився. Тепер час обмiркувати, як саме зустрiти кiнець. Чи лягти, наприклад, пiд березою i чекати, коли холод i хвороба не вiзьмуть свое? Це – довгий шлях. Чи може краще, як багато хто з собачого роду, – кинутися пiд колеса машини?… Нерiшуче пес стояв на мiсцi, вертячи головою, думав.

Питання вирiшилося само собою. З-за рога вискочила срiбляста машина i з легким гулом шин неслася назустрiч. Вирiшено! Завмерши, собака очiкував, доки авто не наблизиться, збирав сили i рiшучiсть на останнiй у своему життi вiдчайдушний кидок.


* * *

Олександр повертався геть розлючений i розчарований. Так його давно не принижували. Та насправдi зовсiм не це бентежило його душу бiльш за все.

– Знаеш, я вважаю, що нам слiд розстатися.

Цi слова Ольги i тривале мовчання, як i опущенi вii, i сумний, але рiшучий стриманий вираз на обличчi.

– Олю, що ти таке говориш? Що сталося? Я приiхав заради тебе…

– Вибач, але даремно… Ти – не те, що менi потрiбно.

– Що? Як це не те?! Ми ж збирались одружуватися… – Не мiг нiчого зрозумiти тiеi митi Олександр. Здавалось, Ольга жартуе.

Дiвчина пiшла, нiчого бiльше не сказавши. Буркнула лише, щоб вiн зробив милiсть i звiльнив ii вiд пояснень. Пiшла, а чоловiк, спантеличений i сумний, стояв, як бовдур, посеред вулицi. Квiти, якi вiн довго вибирав, випали з долонi у брудний мiський замет.

Потiм – довге блукання вулицями чужого мiста. Якась темна кафешка, жiночий смiх, що дратував, аромат парфумiв…

Вiн знову побачив ii. Згодом. Коли безцiльно кружляв на машинi вулицями, намагаючись заспокоiтись i прийти до тями. Ольга йшла пiд руку з Максимом – колишнiм другом, а нинi – конкурентом. Саме через нього фiрма Олександра переживала не найкращi часи, а якщо бути вiдвертим – стояла за крок до банкрутства. Так, Ольга завжди знала собi «цiну» i чоловiча «перспективнiсть» була для неi на першому мiсцi… Але як же почуття?…

– Ти – не те, що менi потрiбно! – раз по раз спливало в пам’ятi. Пiдведенi очi, звабливо напомадженi губи, якi були такими теплими, потрiбними, «своiми»… Нi, вже – чужими, але…

Олександр загарчав. Щось сiре зненацька кинулося пiд машину. Автоматично нога натиснула на гальма, а руки вчепилися в кермо, намагаючись не втратити контроль над купою залiза. Серце калатало наче скажене. Подих сперло, а всерединi все захололо. Женучи дурнi питання, чоловiк вилiз iз машини та, пересилюючи хвилювання, зазирнув пiд капот.

Чорно-бурий пес хитався на лапах лише в кiлькох сантиметрах вiд залiзноi балки. Якимсь дивом авто не попливло на слизькiй трасi, бiльше того – вчасно зупинилося, не зачепивши i не вдаривши звiрюку.

– Ти що, падло, геть сказився?! – прогарчав Олександр.

Пес стояв iз заплющеними очима, важко i надривно дихав.

– Вб’ю, падло!

Олександр зцiпив кулаки, пригадуючи, де лежить монтировка, на той випадок, якщо не вдасться прибити цю брудну тварюку голiруч. Замахнувся ногою – i в цей час пес обережно прочинив очi… Сум, бiль, надiя, що не збулася, i щось людське, таке, вiд чого все нутро перегортаеться, навiть якась мудрiсть, вiдчай – все це i ще багато чого було в короткому поглядi.


* * *

Вiн кинувся пiд колеса, замруживши вiд страху очi i, благаючи невiдомо кого, аби все скiнчилося швидко й без зайвого болю… Щось неприемно завищало. Але, як не дивно, нiякого поштовху пес не вiдчув. «Невже це все? І що»? – подумав собака. Намагаючись зрозумiти новi враження – не дихав. Спробував вдихнути повiтря – нi! Всерединi пекло й горiло. Дихалося важко, а за мить до всього тiла почав повертатися бiль. Розчаровано вiн зiтхнув.

Людський галас згори. Здаеться, вiн зробив щось лихе. На мить розплющив очi. Молодий чоловiк вишкiрився на нього й готувався вдарити. «Що ж, нехай. Хоч би тiльки цей удар став останнiм i не таким болючим» – подумалося собацi. Востанне спрямував на чоловiка байдуже-безнадiйний погляд змучених очей, що трохи закисали.

Але час линув, а очiкуваного болю не було. Пес важко дихав i вiдчував, попри закладений нiс, неприемний запах машини, чоловiчi парфуми, а ще нi з чим iншим незрiвняний запах лютi. Обережно собака розплющив очi.

Чоловiк дiйсно знаходився бiля нього, навприсядки, i уважно дивився.

– Що, друже, здаеться, тобi зараз ще гiрше, нiж менi?… – зовсiм iншим голосом звернувся вiн до собаки. – Допекло тебе життя? Вже й пiд колеса кидаешся?

Рука чоловiка обережно лягла на собачу голову. Нi, за довгi роки, проведенi на вулицi, пес звик до того, що iнодi люди здатнi дарувати ласку. Колись давно, коли був цуценям, вiн так сподiвався i вiрив тим ласкам. Розчарування?… Байдуже! Ось чергова людина, яка знову заграе з ним, називае «красунчиком», «хорошим»… Марно.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/volodimir-kovalenko/chomu-ludi-b-lshe-ne-l-taut/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.