Книга - Майже по-людськи

Майже по-людськи
Тарас Титорчук


Чи готовi Ви вирушити у подорож? Хочете пройти довгими, похмурими, звивистими стежками потойбiчностi без надii на повернення додому? А може, бажаете залишитися в рiднiй хатi, де пiд вiкнами ходить чудовисько? Чи лiпше волiете прогулятись природою, милуючись мальовничими краевидами села-привида? На який би Вас шлях не закинули цi сторiнки, тут на кожному кроцi чигае монстр – хтось знайомий героям з дитинства, може, свiйська тваринка, що вже перестала бути домашнiм улюбленцем. Тепер звiр здичавiв i, аби будь-що дiстати Вас пазурами, поводить себе майже по-людськи. Чи збережуть героi людянiсть пiд тиском нелюдського жаху? Чи стане духу Вам пройти разом з ними весь шлях? Чи залишитесь Ви людиною?





Тарас Титорчук

Майже по-людськи





Коцька


З-за подвiйного скла на них дивилась величезна морда Хвостика. Кiт вiдкрив рота аби вкотре питально та сердито нявкнути, нiби запитуючи, чому його не впускають в хату, показались кiлькасантиметровi хижi iкла, в очах горiв злiсний вогонь, вiн пiдняв лапу аби покласти ii подушечку на прозору поверхню i знову подряпати скло. Тодi Вiка не витримала, встала з лiжка i рiзко смикнула штору, щоб закрити коцьку вiд загального огляду.

– Ну? Надивилися? Скiльки ще вам треба раз на нього глянуть, аби пересвiдчитись, шо вiн вже… не той?

– Я просто нiколи не бачив такого гiгантського кота, – зi звеселеним та збентеженим блиском в очах вражено повiдомив Орест. Вони всi були враженi.

– Так, велика киця. Я таких нiколи не бачила, навiть в кiнооо! – докинула його молодша сестричка.

– То що ви з ним збираетесь робити? – вже вкотре перепитав вiн.

– Я не знаю, прийде мама, тодi будемо рiшать. Да, Дiма?

Дiма, мовчки дивлячись у пiдлогу, кивнув.

– То коли ви кажете його таким виявили? – вдруге поцiкавився Орест. – І де ж вашi батьки?

Вiка зiтхнула i, цього разу бiльш терпляче й деталiзовано, почала описувати вчорашнiй вечiр. Та бiльшiсть ii розповiдi виявилася брехнею. Вона не сказала, що мати пiшла розбиратись в «Укртелеком», тому що виявила квитанцiю про заборгованiсть. Не розповiла, як мама повернулась й побачила в поштi повiдомлення про те, що iм вiдключають свiтло. Вiка не описувала як мати залетiла в хату i почала сваритися з батьком, який був напiдпитку.

Натомiсть сестра розповiла, як батько, хильнувши пива, вирiшив, що зараз саме час обрiзати кiлька зайвих гiлок на яблунях та грушах. Вчора зранку моросив дощ, як i сьогоднi вночi, тому надворi було трохи волого. Батько посковзнувся на слизькому мосi, впав з яблунi та розбив собi голову об виступ кореня дерева.

Дiма не до кiнця розумiв, чому Вiка бреше, та чомусь йому здавалось, що вона все робить правильно. Це вже не вперше батьки посварились, а вчорашня iхня сварка призвела до батьковоi госпiталiзацii.

Дiма якраз хотiв вийти з туалету, коли все почалося. Почувши крики, вiн пiдтягнув штани i вирiшив поки що не висовуватись. Вiн привiдкрив дверi i спостерiгав за ходом батькiвськоi суперечки через вiтальню, посеред якоi сидiв Хвостик, який також, енергiйно крутячи головою, споглядав сцену в кухнi.

Мама затисла батька аргументами, звинувачувала його в пияцтвi та просаджуваннi грошей на автоматах. Батько на п’яну голову виправдань собi знаходив мало. А коли мати усвiдомила як пасивно чоловiк реагуе на ii доводи, то не витримала нервового перенапруження i назвала татка кiлькома з тих слiв, яких не можна казати. Тодi вiн вирiшив, що час поставити жiнку на мiсце. Тато розвернувся усiм корпусом i його випрямлена рука полетiла мамi в обличчя. Вона впала в коридор прямо на Хвостика, який, нявкнувши, скочив на лапи й дременув мерщiй до прочинених на двiр дверей, за мить до того, як груди хазяйки опустились йому на голову.

Коли мама вставала, то з навiсних намистин бiсеру, якi вiдмежовували вiтальню й коридор, показалась Вiка. Вона побiгла за коцькою на вулицю.

Мати, навприсядки, схопилась за тумбочку, потiм за щось на тумбочцi i, рвучко встаючи, замахнулась цим на батька. Цiею рiччю виявилася сковорiдка. Коли метал зустрiвся зi здивованим черепом тата, трохи вище виска, то вiн вiдкинувся на кухонний стiл, вдарився боком об його край, впав на килим та так i лишився лежати, непритомний.

Мама рушила у вiтальню, зняла трубку, потiм згадала, що телефон не працюе, побiгла назад i поки вона порпалася в сумочцi на кухонному столi, Дiма нишком вибiг на сходи. Вiн побачив, що Вiка присiла в травi бiля яблунi. На ii колiнах лащився i муркотiв коцька. Вони часто називали його коцькою i дуже рiдко Хвостиком, хоч i дали йому таке iм’я два роки тому, коли хрещений сестри, батькiв приятель, принiс i подарував його Вiцi на десятирiччя. Ще тодi, коли дядько Дмитро, в честь якого назвали Дiму, витягнув котика з коробки, Вiка аж осiла на стiлець. «Оооо!.. Коооцька!..» – зачудовано розглядала вона його, взявши тваринку на руки. Пiзнiше, десь мiсяць по тому вони таки вибрали для кота iм’я, та воно не прижилося.

Зараз коцька розташувався на колiнах сестри i, муркотливо примруживши очi, владно та поблажливо дивився на Дiму, не виказуючи ознак свого недавнього збентеження вiд подiй в домi.

Сьогоднi вранцi Дiма ледве встиг натягнути штани та вийти в коридор, як бiжутернi намиста в проходi у вiтальню розкинулись в рiзнi сторони i на нього налетiла Вiка. Виявилось що мати встала рано i, повiдомивши сонну Вiку, поiхала в лiкарню. За годину приiхали робочi та швидко вiдрiзали iм електричний дрiт.

– Вони уже поiхали. Тiльки-що, – сказала Вiка, та вона була збентеженою й знервованою. Рiч була не тiльки в тому, що вони лишилися без свiтла. Сестру непокоiло щось ще.

– Вiка, шо таке?

Вона смикано мовчала, ii погляд бiгав туди-сюди, аж поки не зупинився на його очах.

– Йди, сам побачиш.

Вони вийшли в кухню i Вiка виглянула у вiкно. Не побачивши того, що хотiла, вона повернулась у вiтальню, вiдiмкнула дверi, трохи iх прочинила та витягнула голову надвiр. Тодi покликала Дiму жестом руки, шепотом наказала не виходити, а тiльки виглянути, як це зробила вона.

Спочатку вiн не сприйняв те, що побачив, йому здалося, що до них в двiр залiз якийсь бомж, який зараз, обпершись спиною до яблунi бiля городу, вiдпочивае, широко розставивши короткi ноги. Потiм Дiма зрозумiв, що на волоцюзi немае одягу. Те, що вiн прийняв за лахи, в якi з голови до нiг закутавсь незнайомець, було насправдi темною шерстю, зi свiтлими, мармурового кольору смужками та кремово-коричневими плямами. Те що Дiма сприйняв за свiтло-сiру сорочку пiд iншим одягом насправдi було шерстю на грудях iхнього кота.

– Шо за…

Коцька повiв вухом, розплющив очi, обперся на переднi лапи й став на заднi. Тепер Дiму охопив переляк. Кiт абсолютно вiльно стояв на двох лапах, а в його поставi вгадувалось щось людське.

Як i у розмiрах.

Хвостик, питально нявчучи, почав наближатись до них. Вiн зовсiм вiльно переставляв ноги i розмахував хвостом, наче вiялом, збиваючи квiточки з надто високого зiлля.

Вiка втягнула оторопiлого Дiму назад у хату i замкнула дверi. Невдовзi вони почули, як коцька стае на сходовому майданчику i нявчить.

В цей час мама зазвичай дае йому iсти.

Наступнi двi години дiти провели в обговореннi того, що iм з ним робити. А коцька тим часом пiдходив до вiкон, нявкав, впирався лапами об скло. Декiлька разiв вiн пiдходив до дверей, видно впирався подушечками лап i туди, поки не навчився дряпати деревину. Вiн шкрiбся й у вiкна. Вiка сказала, що якщо вiн цього не припинить, то вiкно може луснути.

Коли до них завiтали Орест iз Ладою, то коцька якраз дер кiгтями вiкно Дiми, що знаходилось на iншому кiнцi будинку. Дзвiнок не працював i друзi почали стукати в дверi. Слава Богу, коцька не одразу вiдреагував на стукiт, а от Дiма з Вiкою помчали до дверей, бо думали, що це повернулась мама.

Лада та Орест ще встигли помiтити, як коцька виходить з-за рогу.

– МММЄЄЄУУУ!?

Вiка з Дiмою розчахнули вхiд. Побачивши хто перед ними стоiть, вони втягнули закляклих сусiдiв до себе в хату. Дiма ледве встиг провернути замок i вiдiйти, коли вiд гучного гупоту дверi затрусилися.



ГУП!

Всi здригнулись. Звук чергового удару удару перервав хвилинну мовчанку, яка полонила кiмнату пiсля того, як Вiка закiнчила оповiдати про вчорашнi та сьогоднiшнi подii. Дiмi спало на думку: чи скоро коцi дiйде до голови, що битись всiм тiлом можна не тiльки в дверi? А коли вiн облишить iх, то як довго протримаеться скло у будь-якому вiкнi?

– То чого вiн став такий? – нарештi озвався Орест. – Це якась мутацiя, чи що?

– Да!.. Дааа! Я в кiно бачила! Тiльки там були великi змii i цi… ящiрки! А пам’ятаеш Годзiллу? – спитала Лада.

– Тупа стрiчка, – однозначно вiдповiв Орест. – Навiть всi хiмiкати на Землi, зусиллями всiх вчених, не здатнi виростити такого дракона.

– А менi сподобалось. Як вiн ходив по мiсту i трощив усе! Такий сильний був. І великий, як тепер ваш коцька. А ваш коцька буде такий сильний, як Годзiлла?

– Не знаю, може вiн ще виросте. А ти як думаеш, Дiм?

Дiма не вiдповiдав. Орестовi слова про хiмiкати та учених наштовхнули його на якiсь думки. Та питання сестри iх перебило.

– Я… Я не знаю.

– Добре, то що ж нам тепер робити? Що ви збираетеся робити? – Орест пiдвiвся з розкладеного дивана. – Чому ви досi нiкому не подзвонили?

– Бо ми не можемо, – вiдповiв Дiма.

– Домашнiй не працюе, – пiдтримала Вiка. – А мобiльний в мене розряджений.

– Бо ти цiлу нiч грала в своiх тупих покемонiв.

– Покемонiв не грають, iх збирають, – ображено вiдказала братовi Вiка. – Я грала в…

– Не важно – в шо ти грала, тепер ми сидимо без телефона. І навiть не можемо нiкуди подзвонити.

– А якби могли, то куди б ми подзвонили? В службу вилову тварин? Чи у ветеринарiю? І шо б сказали? Приiжджайте скорiш, у нас тут пiд вiкнами лазить здоровенний кiт, заразився гiгантизмом, це зараз поширене явище, чи не так?

– Так, успокойтесь! – гаркнув Орест. – Зараз не час i не мiсце для родинних сварок!

Вiка здивовано вирячилась на нього, а потiм опустила очi додолу i в них Дiма помiтив сльози. Орест заходився вибачатись, пiдсiв до неi, приобiйняв i почав лагiдно пояснювати, що вiн мав на увазi. Та Дiма раптово зрозумiв, що причина слiз сестри криеться не зовсiм в словах Ореста. Навiть те що сказав Дiма лише опосередковано розбурхало ii емоцii. Вiка перебувала на межi плачу, тому що витратила весь заряд батареi на програми, якими бавилась до ночi. А гралася вона, бо намагалась вiдволiктися вiд думок про те, що трапилось ввечерi, бо iгри змушували ненадовго забути про карету швидкоi, яка вiдвозить млявого батька iз розбитою головою.

Зненацька злiсть на Вiку щезла.

– Орест, а як же твiй айфон?

Хлопець звiв розгублений погляд на Дiму:

– А я його навiть не думав брати з собою. Ми ж думали просто забрати вас до себе, витягнути щось iз холодильника, я вчора взяв «Робокопа» на Блю Рей, думав подивимось на плазмi, – Орест трохи помiркував. – Мабуть, треба сходити за ним.

– І думати забудь! – шарпнула його за рукав Вiка. – Ти бачив, яка та котяра здоровецька? Якшо вiн тебе побачить, то як думаеш, шо вiн з тобою зробить?

– Але ж вiн домашнiй кiт! Завжди лагiдний до всiх.

Дiма подумав, що це не зовсiм правда. Мiсяць тому, коли почався парувальний сезон, вiн якось бачив, як бiля городу коцька тримае в заручниках кицьку. Вiн був на нiй, обхопив ii лапами, а вона намагалась вирватись. Та тiльки це iй не вдавалося, бо коцька, окрiм того, що був масивнiший за кицьку, до цього часу став ще й бiльш агресивним, нiж торiк. Минулого року Дiма та Вiка постiйно вибiгали надвiр, щоби вiдiгнати вiд нього чужих котiв. Цiеi весни коцька вже навчився себе захищати i сам вiдгонив чужих, якщо тi насмiлювались проникнути в його двiр.

– Може й так. Може вiн таким i був, – вiдповiла Вiка. – Але тепер ми не знаемо, чого чекати вiд коцьки. Бо ми не знаемо, чи змiнилось тiльки його тiло пiд час перетворення.

– Про що ти говориш?… – нерозумiюче скривився Орест.

– Я кажу про те, що мiг змiнитися його розум.

БАРТРАХ!

Вiка коротко глянула на дверi в коридор, звiдки долинав звук, i продовжила:

– Якщо з тiлом змiнилася його вдача, то вiн уже не той лагiдний домашнiй кiт, що був ранiше. І ти ж чуеш, як вiн гупае у дверi? Вiн злий, i хоче пробратися в хату. А коли вiн злий, то як ти думаеш, вiн зрозумiе, що робить шось погане, коли захоче… – вона замовкла i опустила голову.

– Захоче що? Погратися зi мною? – закивав Орест. – Привiтатися своiми новими кiгтями?

Вiка пiдняла на нього вологi очi i бентежно кивнула.

Дiма важко опустився на крiсло. Коли Орест сказав, що мабуть пiде за айфоном, то вiн хотiв запропонувати пiти з ним. Орест i Лада жили трохи далi по вулицi, у високому маетку за три будинки вiд них. Це була б така пригода! Вiн давно хотiв пережити щось таке, як у кiно. А тут – кiт-мутант.

Та слухаючи розмову сусiда й сестри i згадуючи кiгтi, лапи, iкла, очi новоi подоби його кота, Дмитрик зрозумiв, чому вiн з таким захватом дивився тi фiльми. Тому що то – вигадка. І якби в кiно вiн потрапив у таку халепу, а кiт на нього б напав, то вiн би неодмiнно знайшов якийсь спосiб урятуватись вiд лап звiра, або його б урятував хтось, в останнiй момент. Та правда в тiм, що в реальностi навiть всi вкупi вони не здатнi впоратись з котом, який захоче випробувати своi новоявленi пазурi на iхнiх тiлах. Тепер iхнiй старий добрий кiт перетворився на машину для вбивства, а подолати його буде не легше, нiж зрiлого тигра.

Реалii сувороi дiйсностi полягали в тому, що вийшовши на двiр вiн не зможе стати героем. Вiн стане трупом. Крiм того, Дiмi невдовзi мало виповнитись десять рокiв. Вiн небагато що знав про смерть бо в його життi ще не було жодного похорону, однак подумав, що то буде геть не круто, якщо його не буде тут в той день, коли вiн стане десятирiчним.

ГУП!

– Знаете, шкода, шо вiн настiльки домашнiй, – невесело сказала Вiка. – Якби вiн частiше десь лазив, як нормальнi коти, то може зараз би кудись подався. А ми втiкли б.

– Таке враження, що в нього з цiею хатою якiсь особистi рахунки. Чи з кимось iз нас, – мовив Орест, коли вони знов почули скавулiння й шкряботiння у вiкнi. – Хоче попасти в хату, хоч би що.

– Кося стае дуже злою… – констатувала Лада. – Тепер вже дуууже зла! Вона така не була, коли ми тiльки прийшли.

І ця злiсть розпалюеться, думав Дмитро. Але чому? Що такого е в хатi, що чудовисько так наполегливо намагаеться сюди прорватись? Спочатку його скавчання було жалiсним, але тепер нявкоти коцьки все бiльше починають нагадувати пряму погрозу. Що такого життевоважливого вiн тут забув? Чому не подасться знайти це деiнде?

«Бо вiн домашнiй кiт. А домашньому коту треба…»

– Їсти!.. Ну звiсно! – Дiма скочив зi свого стiльця i всi здивовано подивились на нього. – Його сьогоднi ще ж нiхто не кормив!

– Ти хочеш сказати…

– Да! – перебив вiн Вiку. – Ти сказала, що мати збиралася поспiхом. А це означае, шо вона могла просто забуть його погодувать!

Вiка напружила лоб:

– Коли я побачила, чим вiн став, то якраз збиралася його покликати, шоб кинуть пару рибчин… – ii очi засвiтилися i вона пiдняла iх на Дiму.

– Може спрацювати! – зауважив Орест, пiдводячись.

– Ідем годувати косюууу!.. – викинула руки вгору Лада i побiгла в кухню.

– Мнеу?! – почулося вiд вiкна.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/taras-titorchuk/mayzhe-po-ludski/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.