Книга - Листи до полковника

Листи до полковника
Яна Юрьевна Дубинянская


Смерть Нiколаса Роверти, або ж Лiлового полковника, колишнього диктатора екзотичноi держави, який останнi двадцять рокiв прожив iнкогнiто у чужiй краiнi, несподiвано набувае розголосу. Метушаться журналiсти. Непокояться спецслужби. Активiзуеться таемна мiжнародна органiзацiя пiд назвою «Структура». Усiм iм треба щось одне – вiд неi, його дочки, сорокарiчноi вчительки лiтератури Єви Миколаiвни Анчаровоi.

Колись Лiловий полковник володiв цiлим паралельним свiтом на ймення Зрiз. Там, у дивному i первiсному Зрiзi, вiн ховав вiд ворогiв i вiд життя свою доньку, принцесу Еву Роверту. Там вона зустрiла i втратила свое щастя. Звiдти писала батьковi вiдчайдушнi листи, що поступово стали ii iнтимним щоденником.

Нинi Зрiз – дорогий i модний курорт, де все тепер по-iншому. Та всупереч класичнiй настановi «нiколи не вертатися до колишнiх мiсць», вона вирушае туди, щоб з'ясувати обставини батьковоi смертi, врятувати його спадщину вiд численних претендентiв, i вiднайти себе.

Переклад з росiйськоi Ярослава Мишанича.





Яна Дубинянська

ЛИСТИ ДО ПОЛКОВНИКА



Вона дiзналася випадково. Могла не знати ще годин iз п’ять, бо не збиралася сьогоднi до нього, хотiла лише потелефонувати ввечерi, десь пiсля восьмоi. Зовсiм випадково почула по радiо в чужiй машинi.

Машина була фiзика Лiмберга. У середу в них водночас закiнчувалися уроки – останнiй п’ятий – i фiзик традицiйно пропонував лiтераторцi проiхатися на його автi, а вона традицiйно вiдмовлялася. А сьогоднi погодилася: у вiкнi мiж другим i четвертим накупила продуктiв до дня народження i дуже не хотiлося тягти торби власноруч. Лiмберг зрозумiв справжню причину, отже, не надто зрадiв. Пiдкреслюючи суто дружнi намiри, ввiмкнув у машинi приймача i навiть не став шукати музику.

Вона думала про свое – як би з найменшими втратами вiдстрiлятися вiд ювiлею – i сприймала слова диктора як шумовий фон, не заглиблюючись у сенс. Але, як воно зазвичай бувае, свiдомiсть активiзувалася автоматично – вiд слiв не просто знайомих, а таких, що мали для неi особисте значення. «Кривавий режим Лiлового полковника». Встигла подумати: чому? Кому воно треба?.. може, якась рiчниця?

Екскурс в iсторiю виявився занадто докладним як для радiоновин, i ii здивування встигло перевищити всi можливi межi. І раптом – буденне, у продовження теми, замiсть прiзвища чи займенника: самогубець…

– Що з вами, Єво Миколаiвно? – Лiмберг загальмував. – Вам погано?

По радiо говорили вже про щось iнше. Новини спорту…

– Щось трапилося? Ви щось пригадали?.. забули?.. може, повернутися?..

Вона дивилася поперед себе порожнiми очима, а фiзик все сипав пропозицiями:

– Швидше додому? Ми майже приiхали. Он та вежа за рогом, так?

Опритомнiла:

– Зупинiть. Я вийду тут.

– Ну що ви, я довезу до пiд’iзду… Ви образилися? Я не хотiв, слово честi… Вашi торби такi важезнi!

Ага, торби. Занести iх до хати i iхати. Нi, iхати треба негайно. Але ж не Лiмберговою автiвкою, господи, як нерозумно, як неправильно… не казати ж йому адресу!..

А чом би й не сказати? Якщо все одно – по радiо. Завтра дiзнаються всi, i вже байдуже. А сьогоднi розпитування Лiмберга можна просто iгнорувати. Вiн, дурник, довезе. І це головне.

…У пiд’iздi нiкого не було i вона, щоб зайвий раз не ризикувати в майже весь час поламаному лiфтi, кинулася нагору сходами. Сьомий поверх; вiддиху iй завжди вистачало щонайбiльш до п’ятого, це якщо спокiйно йти. Але сьогоднi вона майже злетiла на восьмий. Зупинилась, повернулася. На сходовому майданчику було порожньо, i в нiй встиг вибухнути страх: там, у квартирi, теж нiкого, тiльки папiрець i пломба на дверях, не встигла, не встигла!..

Раптом з дверей вийшла незнайома дiвуля в тертих джинсах i з величезним фотоапаратом на шиi. Затяглася, кинула недопалок i вiдразу потяглася по нову цигарку. Захотiлося ii прибити.

Замiсть цього запитала; голос лунав уривчасто пiсля бiганини сходами:

– Вiн… тiло ще не забрали?

– Не-а, – вiдказала дiвуля. – Не дозволяють чiпати. Якийсь головний мент нiяк не з’явиться. Всi нормальнi журналiсти розiйшлися, а моему чудику замандзюрилося взяти коментар…

Хрипке сопрано стихло поза зачиненими дверима. У передпокоi натоптали, смердiло тютюновим димом i чужими парфумами, з кухнi лунали якiсь голоси. Вона кинулася в його кiмнату, таку тiсну через книжковi полицi попiд усiма стiнами i величезний письмовий стiл, наскочила на рiжок дивана, зупинилася i, роздивляючись навсiбiч, нiяк не могла його знайти…

– Ви експерт? – чемно запитав чорнявий хлопець, пiдводячись з-за стола.

Вона спробувала зрозумiти, що вiн сказав. І раптом побачила.

Вiн скрутився в кутку крiсла, маленький, наче лiлiпут чи дитина. На ньому був парадний мундир, i загострене пiдборiддя над лiловим комiрцем здавалося жовтим, як недопитий чай. Здивованi очi – в стелю, нiби запитуючи когось там, нагорi. Чисто виголенi зморшкуватi щоки. І лiлова пляма на грудях, ледь темнiша за мундир. Майже правильноi округлоi форми.

Рука з пiстолетом звiсилася донизу. Класично – до безсилля в колiнах, до спазму в горлi, до гострого сигналу вiд слiз, що пiдступили до очей…

– Інтернет-видання «Слiдами», – сказав чемний парубок. – Не хвилюйтеся, я нiчого не займав. Чи не могли б ви проко…

– Що?!! – рвучко обернулася до нього, нiби в нiй спрацювала туго закручена пружина. Хлопець вiдсахнувся, часто клiпаючи довгими вiями.

Позаду почулися кроки. Хтось лайнувся. Другий, стриманiший, висловився:

– Панi, туди не можна, скiльки разiв казати!.. Ви хто?

Вона примусила себе глянути ще раз. Так, вiн мав коли-небудь це зробити. Саме так: в парадному мундирi, з iменноi зброi. Ще тодi… Якщо тодi – нi, то тiльки через неi. Вона завжди це розумiла. Втеча, приниження, пiдлабузництво перед спецслужбами чужоi держави, виблагане iнкогнiто, животiння в малометражнiй квартирi… Тiльки через неi i задля неi. Для нього – пiстолет i лiловий мундир. А коли-небудь – це будь-коли. І нема сенсу запитувати: чому саме тепер?.. через стiльки рокiв…

І ще безглуздiше, геть нерозумно й по-дитячому: чому – сьогоднi, напередоднi дня ii народження?

Пролунало запитання. Вона вiдповiла:

– Я його дочка.

Мiлiцiонер позаду примовк, тодi пробурмотiв щось схоже на «ходiмо» i «дати свiдчення». А хлопець з довгими вiями нiби прокинувся й зарепетував:

– Марiчко-о-о-о!!!

Мало статися. Коли-небудь. Слiз так i не було; вона приплющила очi, намагаючись вiднайти в собi щось схоже на полегшення. Але нiякого полегшення не вiдчувалося. Навпаки – свинцевий, важезний тягар. Тепер доведеться звалити на себе ще й це… поховання, журналiсти… Чому – журналiсти? Йому ж обiцяли…

– Чого? – пролунало з-за спини хрипке сопрано.

Обернулася; просто на голос.

Назустрiч слiпучому фотоспалаху.



Дорогий таточку здрастуй!

Я пишу сама томущо я вже вилика. У нас тепло сонце, свiтить, дощ. Роза каже справжня принцеса немае бiгати покалюжах але так нецiкаво. Менi подарували дракона!!!!!!! Його звати Драго. Вiн ше маленький. Не розмовляе але вчиться. Пренцеси всi з драконами правдаж? Учора до замку привезли, вугiля, на зиму, цiлу гору!!!!!!! Я лазила. І нiчого тiльки шлейф потiм викинули але менi нешкода. Роза каже треба писати про важливе як я вчуся. Я вчуся добре. Я вже вилика. Приiзжай. Я тибе люблю.

    Твоя Евiта.
    14.09.07.




ЧАСТИНА ПЕРША





РОЗДІЛ I


Марiсабель сидiла на пiдвiконнi й палила.

Сигарета в неi була модна, довга, як i ноги в червоних сiтчастих панчохах. Гумки панчох i краечок чорних трусикiв спокусливо визирали з-пiд спiдницi; всi хлопцi, звичайно ж, зирили саме туди. Марiсабель вже тричi посилали додому переодягатися з цiеi спiдницi у щось пристойне, але тепер вона вигадала фiрмовий фокус: приходила до школи в чомусь нудно-картатому до колiн, а пiсля урокiв зачинялася в туалетi – i р-р-раз! Дехто з однокласникiв бiгав пiдглядати, як оте картате спадае iй пiд ноги. Вiдкривачка точно бiгав.

Вiдкривачка також палив, бухикаючи, як застуджений паротяг. Сморiд вiд його самокрутки був якимсь солодкуватим, пiдозрiлим. Про Вiдкривачку патякали багато чого, мабуть, i брехали теж, але всi точно знали, що вiн сидiв. Що вiн старший вiд усiх на два роки, а такий малий через те, що палив ще в дитячому садку. І невiдомо, яку саме гидоту вiн палить.

Дилда кривила довжелезного носа, вкороченого згори окулярами, i демонстративно вiдсовувалася подалi. Тодi знову присовувалася. Бейсик розповiдав стиха, iнколи майже пошепки, i за чотири кроки його вже не було чутно. А Дилда до того ж не мала досвiду, вона все життя просидiла за першою партою. І нiколи не потребувала пiдказок з мiсця.

– Ну?! – видихнув Горобець. Скоса зирнув на трусики Марiсабелi. Було незрозумiло, що його збуджуе бiльше.

– Спокiйно, – Бейсик майстерно витримав паузу. – Тепер звернiмося до правдивих джерел iнформацii. Як повiдомляе поважне iнтернет-видання «Слiдами»…

Вiн був вiдомим приколiстом. Його вухатою головою швендяло повнiсiнько зграй тарганiв, але це зазвичай нiкому не заважало. Маючи бажання, забалакати Бейсик мiг кого завгодно, навiть математичку, а те, що вiн виробляв на уроках лопуха Блiнберга, особливо на лабораторних, одразу ставало загальношкiльними легендами. Наприклад, дослiд з послiдовним з’еднанням по нiжках парт першого ряду i потужним коротким замиканням на вчительському столi поставив саме Бейсик, хоча до директора тягали, як завжди, Вiдкривачку.

– Ну?! – вимогливо перепитала Марiсабель. Струсила попiл на голову Горобцевi.

Бейсик мовчав, вiдверто, на вiдмiну вiд iнших, витрiщаючись iй пiд спiдницю. Марiсабель засовалася i обсмикнула ii. Дилда гигикнула.

– Тепер можна, – кивнув Бейсик, i Дилда, а слiдом за нею й решта голосно зареготали. Марiсабель зробилася густо-червоною – майже як ii панчохи. Їй пасувало.

– Слухай, ти шо?! – Вiдкривачка щиглем послав недопалок подалi, потрапивши Горобцевi в бiк. Сунув на Бейсика: – Я не в’iхав! Або говори, або не жени! Поняв?!

– Традицiйно вражений твоiм лексиконом, – схилив голову Бейсик. – Так от. Інтернет-видання «Слiдами» повiдомляе цiкавi подробицi. Свого часу, надаючи притулок Лiловому полковнику, наша краiна дiяла проти мiжнародних конвенцiй. Що це значить? А це значить, що…

Марiсабель скривилася. Про мiжнароднi конвенцii iй було нецiкаво. Як i бiльшостi присутнiх. Але всi, навiть Вiдкривачка, знали, що поки Бейсик доповзе до цiкавого, доведеться вислухати чимало всiлякоi пурги, i боротися з цим не було нiякоi змоги: якщо перебивати, вiн узагалi нiчого не розповiсть. Марiсабель витягла нову сигарету, i трое або четверо хлопцiв клацнули запальничками. Дилда вiдсунулася. Тодi присунулася знову.

– А значить це дуже дивнi речi. Я б навiть сказав…

– Шухер! – просигналив Лисий вiд схiдцiв.

Всi скочили на ноги i разом обернулися в той бiк. Горобець, що сидiв навпочiпки, пiдвiвся, втрачаючи вигiдну позицiю знизу пiд Марiсабеллю, Вiдкривачка незалежно плюнув пiд ноги, Марiсабель рвучко заховала сигарету за спину, загасила ii об раму i, знову обсмикнувши спiдницю, спустила ноги з пiдвiконня. Бейсик замовк iз фiлософським виглядом. Дилда вдавала, нiби геть випадково опинилася тут, бiля цих людей. Що ii тут i немае.

Тишу порушили кроки, що прудко пiдстрибували сходами. Аж нiяк не вчительськi.

– Вiдбiй, – усмiхнувся Лисий. – Це Стар.

Всi видихнули й заспокоiлися. Вiдкривачка скочив на пiдвiконня. Горобець вивернувся, тулячись ближче до Марiсабелi, яка iз жалем поглядала на майже цiлу сигарету: не припалювати ж знову? – поки Бейсик спритно не висмикнув довгий недопалок з ii пальцiв, для чогось заткнувши його собi за вухо. Дилда зняла окуляри, i ii нiс збiльшився на добрих пiвтора сантиметри. Тодi знову вдягнула.

– Салют, – мовив Стар, з’являючись пiд схiдцями. – Народ, що за понти, пiвгодини вас розшукую! Я ж ясно сказав: у курилцi.

Вiдкривачка презирливо гмикнув. Стар, чистунчик i спортсмен, хорошист i староста класу, взагалi не палив i навiть майже не випивав. А туди ж.

– Ту курилку накрили, – висунувся Горобець. – Ще того тижня. Мимра тепер сама ходить дивитися, а ми тут тусуемось.

– Мiг би й попередити!.. – обурилася Дилда.

Й вiдразу ж примовкла пiд знищувальним, як отрута для комах, поглядом Марiсабелi. Та сперлася п’ятою точкою на пiдвiконня, схрестивши червоно-сiтчатi ноги; Вiдкривачка невимушено обiйняв ii за плечi, i його долоня була скинута звiдтiля так само невимушено, але твердо, швидким i вишуканим рухом. Дилда так не вмiла. Втiм, iй було й не треба.

– Коротше, – сказав Стар. – До справи. Про Єву.

Всi подивилися на Бейсика.

Лише Дилда не вiдводила погляду вiд Стара. І побачила, як на його сильнiй засмаглiй шиi стрибнув борлак вiд неконтрольованого ковтка. Бiльше нiхто не помiтив, навiть Марiсабель. Хоча хто ii зна. Вона мала рецептори на всiх опуклих частинах тiла, як полюбляв казати Бейсик.

Зараз Бейсик мовчав. Вдаючи, нiби його все це зовсiм не стосуеться.

– Здаемо по двадцять, – промовив Стар.

– А не жирно? – вiдгукнувся Вiдкривачка.

– Еге-еге! – пiдхопив Горобець. – Може, хай iхня профспiлка здае? До чого тут ми?

Всi зашурхотiли, загомонiли, почали обурюватися. Вiдкривачка припалив нову самокрутку i з розрахунком пустив струмiнь смердючого диму трохи вгору, прямо Стару в обличчя. Той скривився, помахав долонею. Фiзiономiя в нього була трохи спантеличена. Марiсабель знову пурхнула на пiдвiконня, грацiозно стусонувши лiктем Вiдкривачку. Поклала ногу на ногу й вiдразу ж помiняла ноги мiсцями. Горобець судомно засопiв; дарма, бо трюк був призначений виключно для Стара. Дилда вiдвернулася.

– І для чого здаемо? – поцiкавилася Марiсабель. В ii нiжному голосi пролунало щонайменше з десяток сенсiв, один порочнiший за другий. Дилда розвернулася знову.

– На вiнок, – захихотiв Горобець.

Дилда й Марiсабель разом шикнули, а Вiдкривачка додав щигля згори. Горобець заткнувся.

Стар знизав тренованими плечима:

– Я, начебто, всiм розповiдав. Гаразд, може хто не знае… По-моему, непогана iдея. В учительськiй кажуть, що Єва бозна-скiльки не була у Зрiзi, тож думаю, буде в тему подарувати iй путiвку на два тижнi, щоб вiдразу пiсля iспитiв. Наш у неi останнiй, я дiзнавався в учительськiй. Гарно, еге ж? Не попсово, як сервiз чи там що. Кого не запитував, усi згоднi. Але якщо когось жаба давить за двадцятку…

Вiн обвiв притихлу курилку поглядом з висоти своiх метра дев’яносто трьох, знову непомiтно ковтнув i додав:

– Зрештою, iй сорок. Не щодня таке.

Тиша пiд схiдцями стала щiльною, нiби клуби солодкуватого диму.

Бейсик вiдверто кайфував.

– Якщо я правильно оцiнюю ситуацiю, – нарештi спромiгся вiн, торкнувшись дамськоi сигарети за лапатим вухом, – серед нас е дуж-же малоiнформованi особистостi. Кажу ще раз для цих деяких: як стало вiдомо вчора пiсля обiду…

– Шухер, – повiдомив Лисий.


* * *

– Сiдайте, панi Роверта.

– Анчарова, – автоматично виправила вона.

– Так, звичайно, – без посмiшки погодився спiвробiтник, зазирнувши в папери. – Анчарова Єва Миколаiвна. Сiдайте.

Вiн був у цивiльному. Втiм, вiн i справдi був цивiльним: невiйськовий характер деяких спецслужб – одне iз досягнень демократii. Сiрий костюм iз жовтою краваткою, не екзотичною, а просто недоладною, i невиразне кабiнетне обличчя. Ева не могла пригадати, чи з цим чоловiком вона розмовляла минулого разу – чи з iншим, подiбним?

– Вас запросили, щоб поставити кiлька запитань. Але спочатку приймiть нашi спiвчуття, Єво Миколаiвно.

Вона прийняла, опустивши повiки. Цього достатньо. Далi.

На столi перед цивiлом, крiм комп’ютера, телефона й розкиданих стосiв паперу, стояла тезелiтова фiгурка дракона iз серii «На пам’ять про Зрiз» i фотографiя в рамцi з того ж матерiалу, розвернута так, що не роздивитися, хто на нiй зображений – а цiкаво. Цiкаво Евi було й минулого разу, i дракона вона запам’ятала: отже, стiл той самий. Але, можливо, спiвробiтники сидять за ним по черзi?

– Крiм того, я вiд iменi нашоi установи хочу вибачитися перед вами, – мовив вiн, й Ева пiдвела голову. – За допущений витiк iнформацii. Повiрте, ми цього не хотiли, Єво Миколаiвно.

Звичайно, вона не збиралася нiчого доводити, протестувати, йти на конфлiкт. Хотiла знову прикрити очi: кажiть далi й пошвидше. Іронiчний смiх вирвався сам собою, безгучний, як грамотна пiдказка з першоi парти, майже без поруху губ. Але цивiл, очевидно, свого часу геть не блискуче навчався в школi.

– Ми не хотiли, – з притиском мовив вiн. – Може, кави?

Ева вiдмовилася. Теж безгучно, коли вже до нього так добре доходить.

– А я, з вашого дозволу… Олю!.. До речi, я б рекомендував, кава тут добра. А розмова в нас буде довгою. Й вiдповiдальною.

– Переконали, – вона посмiхнулася вже вiдверто глузливо. – З вершками.

– Двi кави з вершками, Олю. І прослiдкуй, щоб нас не турбували.

Вiн завмовк, втупившись кабiнетним обличчям у комп’ютер: технiчна пауза для секретарки. Ева ледь стрималася, щоб нервово не засоватися на стiльцi. Як це все неприемно, тривожно й невчасно. Сьогоднi начебто мали дати дозвiл на кремацiю, його треба завiзувати в трьох мiсцях, розкиданих по мiсту, й устигнути до шостоi. З цим допитом вона хотiла вiдстрiлятися, як завжди, щонайбiльш за пiвгодини; наiвна. «Довга й вiдповiдальна розмова. Не турбувати».

Якого бiса вони хочуть вiд неi – саме тепер?!

– У вас виникли труднощi з похованням?

Вона здригнулася. Виявляеться, каву вже принесли – коли?.. мабуть, це ознака професiоналiзму секретарки, – i, судячи з запаху, справдi гарну. Ева простягла руку по горнятко, випадково торкнувшись драконового крила; тезелiт вiдповiв теплою пульсуючою хвилею. Не пiдробка.

– Та нi, дякую. Все гаразд.

– Виникнуть.

Ева знизала плечима. Щоб це швидше минулося, всi реплiки й звинувачення, а також мимовiльний смiх краще тримати при собi. Все одно вже нiчого не можна змiнити. Хто там у нього в рамцi – кохана жiнка?.. нi, швидше за все, щаслива сiм’я. Такi вiдразу заводять зразково-показову родину. Оминаючи етап кохання.

– Прочитайте, – цивiл простягнув iй ксерокопiю газетноi статтi. Бруднувату, з чорною плямою замiсть фотографii.

– Дякую, я не читаю газет.

– Я наполягаю, Єво Миколаiвно.

Вона поставила горнятко на стiл, взяла аркуш до рук. Прочитала вголос, без виразу:

– «Лiва органiзацiя «Рiвнiсть» протестуе проти поховання на нашiй землi кривавого тирана Нiколаса Роверти, вiдомого також як Лiловий полковник. «Рiвнiсть» обурена тим фактом, що полковник Роверта не був за життя виданий уряду держави, яка натерпiлася стiльки горя за часiв його диктаторства. Активiсти заявляють про своi намiри пiкетувати поховальну церемонiю…» Дурницi якiсь, – вона склала аркуш удвое. Тодi вчетверо. – Наскiльки менi вiдомо, ця «Рiвнiсть» – збiговисько мiських божевiльних. До того ж нiякоi церемонii не буде. Нема чого пiкетувати.

Цивiл похитав головою:

– Згоден, це дрiбницi. Але дрiбницi дуже неприемнi. Боюся, ви не зможете нормально поховати батька й не будете впевненi, що нiхто не потривожить його могилу. А школа? Ви ж iще не ходили на роботу вiдтодi, як…

– Ви стежите за моiм пересуванням?

Вiн посмiхнувся, впустивши краплину кави на жовту краватку. Стиха лайнувся. І знову повернувся до усмiшки, нiби до вiдкладеноi телефонноi слухавки:

– Хто тiльки не стежить за вашим пересуванням, Єво Миколаiвно!.. Але ближче до справи. Мое вiдомство розумiе: в тому, що iнформацiя потрапила до преси, е частина нашоi провини. Тому й частину ваших проблем ми беремо на себе. Полковник Роверта буде похований з вiйськовими почестями, на закритiй територii цвинтаря, де ховають видатних людей. Не треба кривитися. Якщо вас не влаштовуе такий варiант, ми можемо влаштувати скромне поховання iнкогнiто…

Інкогнiто! В неi вже виробилася iдiосинкразiя на це слово. Мiкроскопiчний квадратик мiж пальцями бiльше не хотiв згинатися навпiл. Ева впустила його пiд ноги, хай собi лежить.

– Нi, чому ж. Я згодна на вiйськовi почестi. Батьковi було б приемно.

Цивiл кивнув й зробив якiсь вiдмiтки в паперах. Тодi вiдпив кави i раптом iнтимно запитав:

– Важкий був старий, правда?

– Правда, – сухо вiдповiла Ева.

Отже, сьогоднi вже не треба бiгати по iнстанцiях. Вона вiдзначила це просто як факт, нiби викреслила червоною пастою кiлька пунктiв iз списку в щоденнику, не вiдчувши нiякого полегшення. І що, цiкаво, вони захочуть навзамiн?.. цiкавiсть торкнула ii ледь-ледь, неспроможна викликати якiсь сильнi почуття. А хоч би чого захотiли. Вона не мае перед ними нiяких зобов’язань. А вони – жодних важелiв, аби цi зобов’язання з’явилися.

І, пiдкреслюючи баланс сил, запитала сама:

– Яким чином стався витiк iнформацii?

Свiдомо додала в голос професiйнi iнтонацii: «Чому ви не готовi до уроку, Іванов?» Цивiл здригнувся, втягнув пiдборiддя пiд вузол жовтоi краватки, – сто вiдсоткiв, колишнiй двiечник, – але опанував себе професiйно швидко. Подивився на неi сумно й спiвчутливо. Вони вмiють так дивитися, iх, мабуть, спецiально цьому навчають. Усiх; здаеться, минулого разу з нею все-таки розмовляв iнший.

– Повiрте, ми працюемо в цьому напрямi i скоро будемо знати. Навряд чи це трапилося через нашi канали, але, як я казав, то не знiмае з нас певноi вiдповiдальностi за вашу долю. Зi школи вас, звичайно ж, звiльнять. Знайдуть найменший пристойний привiд, але застосують дуже непристойнi методи. Особисто я порадив би вам звiльнитися самiй, не дочiкуючись.

– І куди ж ви порадите менi пiти?

Вона вже не стримувала сарказму. Але захвилювалася: чи не пролунала ii реплiка запрошенням до початку торгу, попередньою згодою невiдомо на що? Втiм, навiть якщо й так, то це не мае значення. Вiдпила кави, що вже вистигла, але лишилася смачною. Хоч тут не збрехав.

– Маете рацiю, – зiтхнув цивiл. – Вам буде складно влаштуватися за фахом. А крiм того, ще е друзi, сусiди, просто знайомi i навiть незнайомi люди… ви тонка натура, ви чутливi до таких речей. Звичайно, хвиля скоро спаде. Я б не сказав, що в нашiй краiнi так сильно ненавидять Лiлового полковника. Та й коли це було?.. i де? – вiн змахнув рукою кудись удалину; зовсiм в iнший бiк, машинально вiдзначила Ева. – Але зовсiм уникнути психологiчного пресингу вам буде тяжко. А ви ще такi молодi, Єво Миколаiвно. Перепрошую за нетактовнiсть, скiльки вам рокiв?.. тридцять п’ять?.. тридцять шiсть? Ви маете чудовий вигляд.

Вiн точно знав, скiльки iй рокiв. Якщо не пам’ятав, то, зрештою, в нього пiд носом лежить ii досье. Мабуть, хоче, аби вона сама нагадала… який завтра день. Не дочекаетеся.

Ева мовчала. Роздивлялася фiгурку. І де вони бачили таких шипастих драконiв?

Цивiл помiтив ii погляд:

– Гарна цяцька, правда? Вислухайте, будь ласка, ще одну пораду. Пiсля поховання вам буде краще вiдразу ж поiхати до Зрiзу. Там легко сховатися, уникнути небажаноi уваги до себе, та й вiдпочинете заразом… Ми повнiстю фiнансуемо вашу путiвку за найвищим розрядом. Коли ви востанне були в Зрiзi?

Вона знову промовчала. Вiн не мiг не знати, коли.

– Люблю Зрiз, – замрiяно промимрив спiвробiтник. – А дiти вiд нього взагалi у захватi. Зрештою, як не крути, несправедливо, щоб подiбними благами користувалося обмежене коло людей. У цьому безсумнiвна перевага демократii над диктатурою…

Вiн прокашлявся. Низько опустив голову, озираючи пляму на краватцi; скривився. Заговорив, не дивлячись, наче всоте формулював щось давно обговорене й вирiшене:

– А повернетеся вже в iнше мiсто, пiд iншим iменем, житло й працевлаштування вам гарантованi. Програма захисту свiдкiв, може, чули про таку? Коштуе дорого, але в нашому випадку, повторюю, вiдомство почувае себе зобов’язаним… Та ви й справдi якимось чином свiдок.

Остання фраза була жартом. Судячи з його власного негучного смiху.

За смiхом виникла пауза. Таку чемнi господарi розiгрують для гостей, що засидiлися, перед тим, як прощатися. Дивно. Так, розмова затяглася трохи довше, нiж зазвичай у цьому кабiнетi (а може, iхнi кабiнети всi однаковi, з драконами й фотокартками в тезелiтових рамках?), але ж допит, по сутi, ще й не починався.

– До речi, – кинула вона першу кулю. – Ви хотiли запитати мене щось стосовно смертi мого батька. Починайте.

Цивiл з нерозумiнням глянув на неi:

– Що?.. нi, це непотрiбно. Обставини смертi полковника Роверти, на щастя, питань не викликають. Мета нашоi зустрiчi – окреслити шлях до захисту вашого приватного життя, i я радий, що ми так швидко порозумiлися. Повторюю: нам дуже шкода, що так вийшло. Ви можете розраховувати на всебiчну допомогу, Єво Миколаiвно.

Навiть так. Ну що ж. Це вже нiчого не змiнюе.

– Дякую, – Ева слiпучо всмiхнулася. – Я рада, що про мое приватне життя так палко турбуються. Але ви помиляетеся: екзамени у розпалi, i звiльнити зi школи единого вчителя з основного предмета керiвництво фiзично не в змозi. А плiтки колег та сусiдiв якось переживу. І ще: я не люблю Зрiз. У вашому досье мае бути записано.

У чому безсумнiвна перевага демократii над диктатурою: мiсцевих спецслужб можна не боятися. Просто чиновницька iнстанцiя, нудна й нелогiчна, iнколи до абсурду, здатна чи не до iстерики розгойдати нерви, – але абсолютно безпечна для життя. Добре, що вони ходять у цивiльному, а не в лiлових строях. Добре, що iм можна висловити бодай найменшу частину необхiдного з точки зору здорового глузду. І спокiйно пiти геть.

Вона пiдвелася й сперлася долонями на стiл, дивлячись на цивiла понад монiтором:

– На все добре. Ще раз дякую за допомогу з органiзацii поховання. Сподiваюся, там i побачимося.

– Так-так, звичайно, панi Ро… Анчарова. Вам повiдомлять.

Їi лiва рука майже торкалася тезелiтовоi рамки. Перед тим, як випростатися, Ева розвернула фотографiю до себе: хай розумiе як хоче. Побачила панiю опасистоi зовнiшностi i двох вгодованих пацанiв вiком десь на другий-третiй i сьомий-восьмий класи. Аякже. А якщо кабiнет iнший – то i в тому, першому, приблизно таке ж фото на столi.

…Вона вийшла надвiр. Пiсля добре кондицiйованого кабiнету було не по-червневому задушливо й парко; мабуть, буде гроза. На вулицi – вiддаленiй вiд центру i тому завжди малолюднiй – нiкого; запиленою дорогою прогуркотiв самотнiй драндулет. Ева уявила собi хижу зграю журналiстiв, якi мали б тинятися тут, очiкуючи на неi; нервово посмiхнулася. Який Лiловий полковник? Кому цiкавi учорашнi новини?.. кому вона потрiбна?

Над асфальтом висiло гаряче марево. Важке, нiби чийсь погляд.



Драстуй, татку!

У мене все гаразд. Ми переiхали в лiтню резеденцiю. Це такий невеликий замок, зате бiля моря. Чому Роза не дозволяе менi купатися? Вона каже шторм. А пажi все одно купаються! Шторм дуже гарний. Бiлi-бiлi хвилi по всьому морю. Море також гарне. А Драго боiться. Я його просила полiтати над хвилями, а вiн не хоче. Каже що намочить крила i впаде. Але ж можна лiтати високо!

Менi подарували воднi крила! Красивi, бiлi, великi, з перами, тiльки важкi. Вони працюють вiд сонця. Якщо я гарно навчуся, буду переганяти Драго просто по водi! Але треба щоб став штиль. Я сиджу на мурi фортецi, дивлюся й чекаю. І пишу тобi листа.

Мало не забула бо Роза буде сварити. Екзамени я склала добре. Сеньйор Рiчес сказав у мене великi здiбностi, особливо до мов. А тепер у мене канiкули й можна не вчитися.

Чому ти до мене не приiжджаеш? Тiльки не пиши що в тебе справи. У мене теж справи. А такого довгого листа тобi написала! А твоi листи всi короткi. Шкода.

Драго переказуе тобi вiтання. А я цiлую.

    Твоя Евiта.
    22.05.10




РОЗДІЛ ІІ


Панянки були переважно худi й довгоногi. Втiм, траплялися й порiвняно кругленькi, перетягнутi пасками, наче сосиски: цi перед зйомками затягували паски ще сильнiше i клялися: «Я схудну!». Напевне, хтось iз органiзаторiв не любить худеньких, iнакше пампушок вiдсiювали би ще на входi, бiля вагiв iз зростовимiрювачем i бадьорим голоском, який радив довгоногим чаплям звернути увагу на харчування. Недовгоногим це не допомагало, i вони гуртом рюмсали у вестибулi.

Найстаршiй панянцi було рокiв п’ятнадцять. Однак усi вони старанно зображали досвiдченiсть i сексуальнiсть. У деяких виходило переконливо. У бiльшостi – смiшно. А на фото, чорт забирай, мало дивитися щонайменше гарно.

– Марь-Іванно! – гукнув пiд руку якийсь iдiот; вона зiпсувала кадр i сердито обернулася. – Вiтьок швейцарську бленду продае. Тобi не треба? Недорого.

– А пiшов ти! – повiдомила вона.

Панянки рушили нескiнченним потоком; кожнiй дозволялося зайняти перед камерою чотири звабливi пози, одна з яких усе одно йшла котовi пiд хвiст, оскiльки треба було зняти портрет. Хотiлося палити. Хотiлося наклацати портретну галерею цих дуреп такими, якi вони е насправдi: наприклад, з риб’ячими фiзiономiями, увiткнутими в люстерка перед виходом на подiум. А тодi послати усiх на фiг.

Ага. І перебиватися випадковими гонорарами, на тлi яких дурна Толiкова iнтернет-контора – найстабiльнiше джерело прибутку. Поки грант не скiнчиться.

– Перерва! – голосно крикнув хтось невидимий.

Панянка, чия черга крутитися перед фотографом як раз надiйшла, видала тихе виття, стрясаючи кулачками з кривавими нiгтями великих пальцiв назовнi. Так тобi й треба: Марiчка не втрималася й сфотографувала. А що, класний кадр, покажемо Толiку. Вiн поставить. І соплi розвiсить вiд захвату.

– Нi, Марiчко, справдi, – спритно пiдскочив iдiот. – Бленда – супер! В «Об’ективi» така знаеш на скiльки тягне?

Вона спромоглася на нього глянути i начебто впiзнала: кiлька разiв зустрiчалися на зiркових тусовках i пресухах. Здаеться, вiн з якогось iлюстрованого журналу… дивно, адже там непогано платять. Мабуть, погнали.

– Чого ж собi не взяв? – поцiкавилась вона.

Вiн вишкiрився, поплескавши квадратову торбу на ремiнцi:

– Собi я нещодавно крутiшу взяв. Добре, ти думай, Махо, я Вiтьковi скажу, щоб трохи притримав. Пiшли курнемо.

– Пiшли.

На схiдцях бiля Будинку культури скупчилися новi претендентки. Двi третини з них нервово палили; здалеку, мабуть, здавалося, що БК оточили зусебiч та пiдпалили. Хто б мiг подумати, що в мiстi мешкае така хмара нiмфеток старшого шкiльного вiку? Про перерву, мабуть, знали не всi: заднi ряди вперто тиснули на вхiд, не припиняючи палити. У плече однiеi з акселераток Марiчка ткнулася носом; не звернула б уваги, якби довга сигарета школярки не увiп’ялася iй у бiк i, здаеться, пропалила джинси! Найбiльше западло, що всi вiдповiднi матюки отримали зовсiм стороннi дiвчата, якi перли слiдом. А ну iх в баню.

Вони з журнальним фотографом прилаштувалися пiд деревом лiворуч од виходу. Припалили.

– От коза, – остаточно вичерпала лексикон Марiчка. Оглянула джинси: виявляеться, сигарета кози не пропалила iх, а навпаки, потрапила в один з махрових розрiзiв на нозi. Тому й вийшло так вiдчутно. Ну гаразд, впiймаю я тебе на зйомках!.. якщо пощастить ii впiзнати, звичайно.

– Як воно тобi? – поцiкавився фотограф.

– Що саме? – вона намагалася згадати його iм’я. Наче щось просте, без понтiв: чи то Микола, чи то Василь. А може, вона нiколи й не знала його, себто iменi.

Вiн зобразив сигаретою у повiтрi невиразну вiсiмку:

– Усе це збiговисько?

– Не знаю. Ще не визначилася. Бабки добрi, а так… Нiколи ранiше не працювала на реалiтi-шоу.

До речi, цiкаво: його вже запросили на проект чи пробують, як ii? А раптом вони – конкуренти, що претендують на одне й те саме мiсце, точнiсiнько, як цi зграi пубертатних дiвчаток?.. Отже, нема чого розпатякувати. Ще ляпне комусь, нiби в неi нема досвiду роботи, – грошенята й справдi непоганi. Є через що iнтригувати, окрiм звичайного спортивного iнтересу.

– І скiльки вона коштуе, ота бленда?

Василь чи Микола назвав суму – матiнко! – i Марiчка, оком не зморгнувши, iз розумiнням покивала:

– Помiркую. Я ще об’ектив-призму розшукую. Не знаеш, може, хтось продае?

Хай не думае, що iй аж так потрiбнi грошi. Це для початку.

Натовп нiмфеток на схiдцях помiтно зменшився, частково зникнувши у будiвлi. Чорт його зна, напевно, перерва вже скiнчилася. А може, просто штурмували вхiд, а тепер тупо тиснуться у вестибулi. Коли стоiш надворi, завжди здаеться, нiби пропускаеш найважливiше.

– Я попитаю, – Микола-Василь смаковито затягнувся; примружився, дивлячись на неi. – Марусю! Стiй на мiсцi. В об’ектив не дивися.

Нацiлився в неi величезним «Нiконом» i зробив пiдряд кiлька кадрiв. Естет, блiн. Сама вона нiколи не знiмала нiчого такого, що заздалегiдь не можна було б нiкуди прилаштувати, хоча б до Толiка; ну хiба за часiв туманноi фотоюностi з «Зенiтом». Чи все-таки пошукати себе потiм на сторiнках глянсових журналiв?

– Свiтло – супер, – пояснив вiн. – Ну що, Махо, пiшли зiрченят клацати?

– Пiшли, – вона щиглем вiдправила недопалок пiд чиiсь високi пiдбори. Не поцiлила.

– Взагалi, робота, кажуть, собача, – розводився вiн, пiдiймаючись схiдцями. – Не продихнути. Знову ж таки, якщо в якоiсь дурепи макiяж поплив, то винен, звiсно ж, фотограф. Але е чимало й приемного… – гигикнув, – ти не зрозумiеш.

– Вони ж усi неповнолiтнi.

– А про що ти подумала? Я так, в цiлому… з чисто естетичного погляду. Ну, й головне, чому я погодився – Зрiз. Два мiсяцi задарма у Зрiзi! У гарному готелi, та ще й в оточеннi отаких кошенят…

Марiчка розсунула лiктями двох «кошенят» й увiйшла до вестибулю, гримнувши скляними дверима майже перед самим писком Василя… чи як його там? Треба буде перепитати. Щоб на завтрiшнiй фiнальнiй спiвбесiдi з продюсером ненароком наголосити на «приемних моментах» роботи, яких iй, дiвчинi з традицiйною орiентацiею, аж нiяк не зрозумiти. На вiдмiну вiд декотрих.

Вона проминула вестибуль, розгрiбаючи натовп дiвчат, наче купу минулорiчного листя. Перерва ще не скiнчилася, далi iх поки не пропускали; кондицiонер не справлявся з важким амбре поту, дикуватих дезикiв i кишкового хвилювання. Перед схiдцями Марiчка задля хохми стала на ваги: камуфляжний командир агрегата вiдкрив був рота, але впiзнав фотографа та з розумiнням гмикнув. Зростовимiрювач гупнув залiзною тарiлкою по головi, а комп’ютерний голос повiдомив щось про «увагу на харчування». Це разом з апаратом на шиi i сумкою з об’ективами, фiльтрами i блендами на плечi.

– Вам би пiдрости сантиметрiв на десять, чи що, – пожартував камуфляжний. – І змогли б узяти участь.

Марiчка оцiнила жарт i посмiялася за компанiю. Нормальний хлопець, мабуть, з охоронного агентства; i як йому тут стояти, бiдолашному, цiлий день без перерви в задусi, зважуючи рiзних дуреп? Чи йому так само не без приемностей?..

Вже на схiдцях запищав мобiльний.

– Марiчко, – звiсно, то був Толiк. – Менi тебе треба. Термiново.

Розповiдати йому про реалiтi-шоу, серйознi бабки, Зрiз i таке iнше поки що не хотiлося: Марiчка була стримано, без фанатизму, але забобонна. Вiдiслати на три букви, нiчого не пояснюючи, теж – Толiк з усiма його закидонами все-таки нормальний хлопець. Тому вона сказала так:

– Сорi, я зараз не можу говорити. Перетелефонуй годинки за три, ОК?

Вiн перетелефонував за три секунди – вона не встигла пiднятися на другий поверх. Довелося вiдiмкнути мобiлу. І це тодi, як вона очiкувала щонайменше на два важливих дзвiнки з журналiв; i ще на один, вiд хлопчика-мажора з економiчного форуму, де вона знiмала у вiвторок, – сподiвалася. Втiм, йому буде корисно послухати про «недоступного абонента».

Бiля подiуму було порожньо й мертво, нiхто з персоналу ще не повернувся з перекуру. Однак здоровенна баба-зампродюсерка накинулася на Марiчку з таким вереском, нiби через неi, i тiльки через неi, простоюе технiка i зриваються плани проведення вiдбiркового туру. Марiчка слухала вiдсторонено, без жодних емоцiй: посилати цю дурепу i те чомусь не хотiлося. Навiть погодилася пошукати оператора й освiтлювачiв, але в цей момент вони повернулися самi, i зампродюсерка змiнила вектор свого гнiву.

Оголосили кiнець перерви, i до зали знову нескiнченним потоком ринули школярки в мiнi. Марiчка ловила у кадр iхнi уявлення про шалену еротику, досить стандартнi, щоб за годину-другу виробився мiцний штампований кадр, точнiше, чотири варiанти, разом iз портретом. Бiс його знае, добре це чи погано. Навряд чи вiд неi очiкують польоту фотографiчноi фантазii – але все може бути.

Спробувала змiнити точку. Чергова довготелеса претендентка виставила вперед гостре плече, прикрашене червоною витатуйованою трояндою. Марiчка хижо посмiхнулася: троянда нагадала про опiк вiд сигарети у розрiзi джинсiв. А якщо i не вона, то байдуже. Зробимо експеримент, еге?

Раптом хтось торкнувся ii руки. Василь-Микола, мабуть. Хоче, щоб вона вибилася з ритму й запорола якiй-небудь дурепi фотосесiю; фiг вам.

– Геть, – не озираючись, кинула Марiчка. Присiла: у такому ракурсi цю фiфу рiдна мати не впiзнае. І ще. І отак. І портрет.

– Марiчко, – дихнуло гарячим у потилицю, – ну нарештi. Думав, узагалi тебе не знайду. Ходiмо, спiзнюемося.

– Толiк?!

На подiум уже залiзала iнша дiвуля, блондинка явно без проблем iз харчуванням за версiею вагiв. Вiдвести очi вiд видошукача було нiколи.

– Ти псих, – крок назад, щоб умiстилася в кадр; клац. – Чого ти сюди приперся? – клац. – Як ти мене знайшов?

– Швидше! У неi сьогоднi день варення. Це навiть крутiше за вчорашнiй вiзит до цивiлiв! Контакти, зв’язки, явки-паролi… може, навiть iнтим! Такого назнiмаемо! Ось побачиш, завтра рейтинг буде вищим, анiж у «Голоi правди»!.. i навiть «Топ-секрета»!!!

Знову блондинка. Фарбована. Рокiв тринадцять, ноги вiд шиi. Поiхали!..

– Марiчко!!!

– Вiдчепися.

Звiсно, це було нереально. Толiк нiколи й нi вiд кого так просто не вiдставав. Щиро вважаючи свою зануднiсть проявом талантiв журналiста. І портрет. Клац!

Бiля входу на подiум виникла колотнеча. Схоже, якусь ципу вибракував зростовимiрювач, але iй вдалося пролiзти досередини. Зараз на неi хором верещали зампродюсерка з другим зампродюсером. Нiмфетка з похмурим фанатизмом намагалася-таки штурмувати мiсце пiд софiтами.

Марiчка обернулася:

– Як ти мене вiдшукав, питаю? І як тебе сюди впустили? Ти зважився, чи що?.. в мiнi?

Фiзiономiя Толiка виявилася точнiсiнько такою, як вона ii собi й уявляла, не вiдриваючи погляду вiд еротичних школярок. Як завжди – захоплена й наiвна. Толiк подобався всiм; звичайно, до того часу, поки «всi» не читали про себе в його статтях. Камуфляжний командир вагiв бiля входу, мабуть, ще не читав. І навряд чи буде.

– Менi Довгий сказав, що ти, напевне, тут. Марiчко! Це ж повний вiдстiй. Це…

Захоплення перекрило також звичним Толiковим занудством. Оце зараз почнеться. Марiчка скоса глянула в епiцентр конфлiкту: ципа вже була вся в сльозах i патьоках тушi, але на подiум все одно лiзла.

– Знiми! – змовкши на мить, збуджено шепнув Толiк.

Марiчка клацнула кiлька кадрiв: щоб зробити йому приемнiсть, щоб вiдчепився. Першоi мети досягла легко, з другою справи були кепськi.

– А тепер ходiмо. Я ii сьогоднi вiд ранку вистежую! Виходила один раз, купила батони й зелень. І води чотири пляшки! Поза тим сидить вдома, мабуть, куховарить.

– То й що?

– Як це що?! Отже, буде-таки сабантуй. Причому на роботi, я вчора накопав, вона не виставляеться, вiдмазалася, типу, старого ще не поховали, ля-ля, фа-фа! Прикинь, який матерiал вимальовуеться?!!

Ципу нарештi остаточно довели до iстерики й погнали до виходу. Марiчка втомлено глянула на Толiка. Час припиняти, хоча й шкода хлопчика. Врештi-решт, вiн завжди акуратно платив iй за фотки, якiсь копiйки, але все-таки. Цiкаво, надовго ще вистачить його гранта?.. чи до закiнчення шоу вiн тю-тю?

Мiж iншим, на шоу ii ще не взяли. А на подiум уже шкрябалося наступне зiрченя.

– Значить, так, – Марiчка впiймала ii у видошукач. – Найближчi два мiсяцi мене нема. Ти гарний хлопець, з тобою цiкаво працювати, але тут, бачиш, поганi дядьки платять грубi грошi й везуть на халяву в Зрiз. Тож сорi, але полювати за своею iнфантою будеш сам. І малювати матерiал, – вона клацнула портрет i на мить обернулася зi слiпучою посмiшкою. – Тобi пощастить.

Та якби Толiка було так легко здихатися!..

Вона працювала, а вiн противно й монотонно канючив пiд руку; дратувало це все бiльше й бiльше:

– Марiчко… Це ж фуфло. На фiга тобi знiмати отi цицьки й задницi… кого цим зараз здивуеш? Халтура для пенсiонерок. Позавчорашнiй день. А ми з тобою… Це ж наш зоряний час! Драйв, ульот, оргазм! Такого ще нiхто не робив! Ми покажемо суперклас сучасноi журналiстики! «Слiдами» поб’е всi рекорди вiдвiдування!

Службовий персонал кiлька разiв намагався пояснити Толiку, де дверi, але вiн тримався впертiше за конфлiктну ципу. І мудрiше: вiн iх узагалi не помiчав.

– Марiчко! Вже шоста година! Пошли ти iх усiх на…

Послати хотiлося його самого, але Марiчка чудово розумiла, що це нiчого не дасть. А ситуацiя ставала небезпечною: щохвилини Толiковi вибрики вiднiмали в неi все бiльше балiв i щедро додавали iх Василю-Миколi. Треба щось робити. Клац. У повний зрiст. І ще раз. Тепер портрет…

– Слухай, – мовила вона пошепки, скориставшись мiкроскопiчною паузою мiж дiвулями, – будь людиною, йди вниз. І чекай мене там, тут уже недовго залишилося. Добре?

Вiн начебто припинив нудити, i, закрiплюючи успiх, Марiчка кинула скоромовкою:

– До сьомоi маемо встигнути. Без нас не почнуть.

Хотiлося палити. Страшенно.


* * *

– Катя телефонувала! – повiдомила з кухнi мама.

– Ага, – вiдгукнувся вiн.

Пiшов у душ. Сьогоднi вiн уже був у душi двiчi: вранцi й пiсля тренування, – але в таку спеку досить пробiгти вулицею, i вiд футболки несе, як з роздягальнi на зборах, нiякi антиперспiранти не допомагають. До речi, мама випрасувала бiлу сорочку чи, як завжди, забула? Треба нагадати, ще е час.

Часу було достатньо, щоб пройти кiльканадцять бiлетiв з лiтератури. Спрямувавши тугi струменi собi на плечi, Стар залiзно вирiшив так i зробити. Скласти iспит краще за всiх у класi! А чом би й нi, йому це не складно. Головний затик – вiршi. Особливо той довгий, про вiйну, з п’ятого бiлета. От iз нього й почнемо.

Закрутив кран i, не втримавшись, глянув у дзеркало. Бреше вiн усе, цей психований Бейсик, i тiпа-правдивi його джерела теж брешуть. Про те, нiби у малих чоловiкiв завжди бiльший, нiж у високих, – повна фiгня, маячня в надii на прихильнiсть Вiдкривачки. А Марiсабель хихикала, бо дурна. Всi вони дурнi, малолетки сопливi. Всi до одноi.

Обкрутившись рушником, Стар вийшов iз ванноi кiмнати. І ледь не зiштовхнувся з мамою; в ii руках, затиснута мiж двома ганчiрками, парувала величезна каструля. Знову стало спекотно. Мама скрикнула, вiдступивши на крок:

– Сергiю!

– Я не хотiв. Попередила б, чи що.

– Мiг би обваритися! Це компот. Вiднеси на балкон. Тобi Катя телефонувала.

– Вже знаю, – вiн акуратно перехопив iз ii рук ганчiрки; праву долоню вiдразу ж обпекло крiзь витерту тканину. – Чорт! Навiщо я тобi рукавицi подарував?

– Вона знову телефонувала. І просила передзвонити.

– Їй треба, хай дзвонить. Ти мене пропустиш чи як?

Мама вiдступилася, i Стар на простягнутих руках понiс каструлю з компотом по коридору. Гаряча пара миттево зiпсувала весь ефект вiд прохолодного душу; гаразд, перед тим як вийти, залiземо ще раз. У дверях вiтальнi вiн обернувся:

– Випрасуй сорочку, мам! Чуеш?

Залишивши компот холонути (ха-ха!) на балконi, Стар пройшов до себе в кiмнату. Увiмкнув дзижчалку-вентилятор: голосно загуло, на стiнах зашурхотiли кутики плакатiв iз гравцями Ен-Бi-Ей, але прохолоднiше в тiсному тамбурi з вiкнами на сонце не стало. Стар вилiз iз ногами на диван, що займав пiвкiмнати, i розкрив хрестоматiю. Вiрш про вiйну не викликав нiяких почуттiв, окрiм нудьги, – навiть здоровоi спортивноi злостi. А треба.

Не те щоб вiн хотiв вiдтягнути момент. Але, врештi-решт, треба ж хоч якось збадьоритися, позначити високу мету, як би висловився Бейсик. Не встаючи, Стар простяг руку до полички, намацав мiж корiнцями книжок i витягнув за куточок вузький конверт. Помилувався голографiчною емблемою турфiрми: дракон на переливчастому гребенi хвилi. Вiдкрив, провiв пальцями по рельефному паперовi з округлим i тьмяно-блискучим, як бронзова медаль, текстом. Краса!..

А бабки народ ще пiдзбирае. Куди вони подiнуться?

Зiтхнув i героiчно позирнув на перший чотиривiрш. Прикрив книжку, заклав пальцем, спробував повторити. З першого разу, звичайно ж, не вийшло.

А другий перебив телефонний дзвiнок.

– Дилда? – напiвзапитально, замiсть «алло», сказав Стар. І вгадав.

– Я тобi телефонувала, – у ii голосi, як завжди, тремтiла образа. Не на нього, а на життя. – Тобi мама казала?

– Нi, – збрехав вiн. – А що сталося?

– Та нi, нiчого. Просто, по-перше, ти маеш у зошитi по Лiмбергу про види аберацiй?

– У зошитi немае. Але в пiдручнику ж усе написано, вiн бiльше не запитае. А ти що, лiтературу вже вивчила?

– Звiсно. А ти ще нi? Маеш проблеми? Я взагалi-то могла б прийти й…

– А по-друге?

– Що? – не зрозумiла Дилда.

– Я питаю, що по-друге? «По-перше» проiхали.

Зависла мовчанка. Стар мiг закластися, що ображена тепер уже на нього особисто Дилда вирiшила кинути слухавку й навiть пiднесла ii до апарата. Але потiм передумала.

– По-друге, – вона говорила дзвiнко, нiби падали металевi сльози, – я сьогоднi не зможу прийти. До Єви на день народження. Маю справи.

– Якi справи?

– У мене… у мене iспит пiслязавтра!.. Коротше, я не мушу нiчого пояснювати. Ти староста, я тебе попередила. Бувай.

Стар прослухав кiльканадцять коротких гудкiв, знизав плечима. Теж дурепа.

Знову вiдкрив хрестоматiю. Военний вiрш розлягся папером, безкiнечний, нiби окружне шосе, завертаючи за горизонт наступноi сторiнки. Щоб ступити на цю дорогу, Стар потребував бiльше мужностi, нiж мав пiсля розмови з Дилдою. Іспит у неi!.. а в кого не iспит? Повний iдiотизм. Але Дилда принаймнi без проблем здала двадцятку. Чого не можна сказати про багатьох iнших.

Вiн усе ще тримав у руках слухавку. До речi. Натиснув на важiль i, почувши довгий гудок, по пам’ятi вистукав номер Марiсабелi. Пам’ять на цифри Стар мав добру, вiн запросто тримав у головi телефони мало не всього класу. Якби з вiршами було так само легко!..

– Драстуйте! Можна Марину? Запитуе староста класу.

Звичку солiдно називатися Стар виробив давно: це скорочувало вступну частину розмови й вiдкривало серйозний кредит довiри з боку батькiв однокласникiв, а особливо однокласниць. Але не завжди в тему: балакуча бабуся Марiсабелi буквально вчепилася в нього, з деталями, як родичевi, розповiдаючи, чому саме онуки немае вдома. Стар пропускав ii слова повз вуха цiлими пачками, вишукуючи зачiпку для втечi вiд розмови: нiбито йшлося про якийсь конкурс красунь у телевiзорi… й наплела ж Марiсабель своiй наiвнiй бабцi! Врештi-решт вiн зачепив лiвою рукою важiль. Справдi, геть випадково. А що, бувають перешкоди на лiнii!

Бейсик, як повiдомила його мати, пiшов до iнтернет-кафе. Лисого просто не було вдома: його старший брат не пояснив, чому. Ще кiлька номерiв узагалi не вiдповiдали; де той народ носить, нiби нiкому не треба готуватися!.. А от Горобець зняв слухавку сам.

– Старе? – в його голосi не було ентузiазму. – Привiт.

– Привiт. Зубриш?

– Ну? – Горобець явно нервував. Чого б воно?

– Збираемося бiля метро, у пiв на сьому, як домовлялися. І грошi прихопи.

– Якi грошi?

– Слухай, – теревенити з ним хотiлося не бiльше, нiж iз Дилдою чи бабцею Марiсабелi. – Не клей дурня. Я майже половину доклав своiх, iз тих, що в мене на мопед.

– На фiга?

Стар вилаявся повз слухавку. Хоча можна було й не повз.

– Старе, – голос Горобця раптом понизився, став майже iнтимним. – Я тобi щось скажу. Я так бачу, ти ще не знаеш, усi бояться казати, сволота, а я скажу. Ти мене чуеш?

У чому сила шiсток: iх зневажаеш, але слухаеш, нiкуди не дiнешся. Стар скривився, зчепив зуби й коротко мовив крiзь них:

– Давай.

– Отже, так, – заторохтiв Горобець. – Ми порадилися й вирiшили… Нiхто не йде. Ну й грошi, звичайно ж… шкода, що ти вже влетiв iз цим подарунком. А повернути нiяк не можна?

– Почекай… Куди не йде?!

– До Єви. Їй самiй, мабуть, не до того, поховання завтра…

– Я перепитував, – роздiльно мовив Стар. – Вона нiчого не вiдмiняла. Вона на нас чекае.

– Та ну тебе, Стар… Якого хрiна? Їi все одно випруть зi школи, вона ж донька цього фашиста. На iспитi по-любе нiкого не завалить, буде тихше трави… так на фiга, питаеться, висуватися, лизати задницю старiй? Особисто я не по цих справах. Не в кайф.

– Якого фашиста?..

Це все, на що його вистачило.

Стар слухав короткi гудки, геть не пам’ятаючи, чи вiн сам вдарив кулаком по важелю, чи гад Горобець перелякано кинув слухавку. А, власне, яке це мае значення? Тим бiльше, що Горобець зробив свою гарну пiдлабузницьку справу: повiдомив його. Стояв би, як iдiот, пiвгодини бiля метро… а пiслязавтра однокласники робили б однаковi козячi писки: «Сорi, Старе, я думав (-ла), ти в курсi». Безсовiсно списуючи в неi пiд носом, – «тихше води!» – i тiльки вiн один не смiв би пiдвести погляд вище вчительського столу…

І чия це, хотiв би вiн знати, iдея? Вiдкривачка пригадав переекзаменування позаминулого року? Бейсик – з любовi до мистецтва експерименту над людиною? Чи Марiсабель – як завжди i скрiзь, через ревнощi? Вiд останнього припущення вiн почервонiв. І впрiв; але все одно час пiд душ.

Якi все-таки козли! – Стар вилляв на плечi пiвбанки гелю й почав розмащувати його по грудях i пiд пахвами. З усього класу ранiше про Лiлового полковника знала, максимум, одна Дилда, та й то не факт. Та вiн iм глибоко байдужий, той полковник. Тут iнше. Просто в кайф почувати себе сильнiшим i крутiшим за когось, особливо, якщо цей «хтось» виказав свою слабкiсть. І вдесятеро кайфовiше – якщо перед ним, кимось, треба було пiслязавтра труситися зi шпорами пiд партою, але внаслiдок останнiх подiй вже далеко не так страшно…

Тобто перед нею.

Лiловий полковник… Вiн, Стар, знав. Вiн прочитав усе, що знайшов на цю тему в iнтернетi. Так, диктатор, так, жорстокий i кривавий, але вона… Принцеса! Справжнiсiнька! Їй, мабуть, варто було натякнути, й вiдразу робилося все, чого б вона не забажала, i цiлий Зрiз без залишку належав iй… сказитися можна. Так дивно, а ранiше вiн дивився на неi – й не помiчав. Стар облизнув губи: хлорована вода з мильним присмаком гелю. Та хто сказав цим придуркам, що вони взагалi гiднi переступити порiг ii дому?!

Пiд пахвами кололо. Намилився й пройшовся бритвою: якщо в спеку вiдпустити там волосся, то нiяких дезикiв не вистачить. Про всяк випадок пошкрябав i щоки, хоча вони, чесно кажучи, приводу не давали. Вiдкривачка, Лисий i деякi iншi пацани солiдно, по-дорослому обговорювали проблеми, пов’язанi з голiнням, i Стар часом сумнiвався, чи все в нього гаразд. І прищiв чомусь немае: з одного боку нiби класно, а з iншого – це ж, по iдеi, ознака статевого розвитку… Як завжди, оглянув себе в дзеркалi у повен зрiст. Нормально!..

Вiдхилив дверi, впускаючи iлюзiю прохолоди, переконливу першi кiлька секунд:

– Ма! Ти сорочку випрасувала?

– Зараз, Сергiю, в мене суп на плитi.

– Ну ма!!!..

– Ти що, сильно поспiшаеш? – вона виглянула з кухнi, вкрита бiсером поту. – Здаеться, в тебе ще е час. Я звiльнюся за десять хвилин.

Вiн зiтхнув:

– Давай швидше, а? Треба ще квiти купити.

– Що, крiм тебе нема кому?

– Я ж староста класу.

Магiчний титул допомiг, як завжди, вiн допомагав у найрiзноманiтнiших ситуацiях, компенсуючи незручностi громадського навантаження. Їй вiн також скаже: я прийшов, бо я староста класу. А зовсiм не тому, що пiдло сподiваюся на особливе вiдношення пiд час iспиту. І тим бiльше не тому… про що вона ще може подумати?

Мама винесла зi спальнi сорочку на плiчках. Стар щедро втер пiд пахви антиперспiрант iз запахом медичного спирту. Взагалi-то мама мала рацiю: ранувато виходити за пiвтори години. Хоча йому таки треба купити квiти. І не хапати ж будь-що…

Стар узяв з полицi конверт iз голографiчним драконом. Подумав i вклав його в другий, бiлий, витрусивши звiдтiля купу фоток «три на чотири», якi залишилися пiсля военкомату i паспортного столу. Залiпив, подивився на свiтло: дракона й хвилю було видно ледь-ледь, нiзащо не вгадаеш, що там усерединi. Вiн попросить ii не заглядати туди до вечора пiслязавтра. І нехай Дилда i всi, хто спромiгся здати по двадцятцi, скiльки завгодно не вiрять, що вiн про це попросив. А решту вiн так чи iнакше заткне, якщо спробують бодай щось ляпнути.

Чорт. Треба було ненав’язливо розпитати у вчительськiй, якi вона любить квiти.

…Вже на схiдцях вiн злякався. Що квiти не такi, ну що для неi, питаеться, якiсь там троянди? У неi в замку, напевне, пiдлогу посипали трояндовими пелюстками. І ця путiвка, та ще й в iдiотському слiпому конвертi, наче хабар… Головне, не забути висловити спiвчуття. Коли?! – вiдразу на порозi?.. Чи спочатку привiтати?.. чи пояснити, чому власне… як…

Вiн вiдчував, що змок, що запах поту легко перемагае антиперспiрант, що треба якнайшвидше, розвернувшись на сто вiсiмдесят градусiв, бiгти в душ… Але палець уже сам по собi натиснув гудзик дзвоника, втинаючи шлях до вiдступу.

– Зараз! – притлумлений голос iз казкового замку з драконом.

Їi звати Ева. Ева Роверта. Принцеса Евiта.

Клацнув замок.

Гаряче повiтря iз запахом ванiлi. Жiнка в маленькому фартушку поверх чорноi сукнi. Щось в’язке й задушливе в горлi…

– Здрастуйте… Єво Миколаiвно.

– Старченко, – вона усмiхнулася сумно, наче вiдразу все зрозумiла. – Проходь.



Драстуй, тату!

Тут зима, дуже холодно, деякi дерева вже без листя. Вчора навiть комин затопили! Цiкаво дивитися на вогонь, майже так само, як на море. Але в лiтнiй резиденцii все одно краще. Я б хотiла завжди там жити.

Сеньйор Рiчес замовив тобi новi пiдручники. Це добре, тому що старi ми вже пройшли. Цього року в нас гуманiтарний ухил. Менi подобаеться. Подбай, щоб i далi був гуманiтарний, я цю математику ненавиджу! А фiзику взагалi. З неi навiть пiдручникiв немае, тобто, всi вони неправильнi, каже сеньйор Рiчес. Вiн задоволений мною. Я вже пишу без помилок п’ятьма мовами! Каже, що я дуже-дуже здiбна учениця.

Щоправда, Вiлья смiявся. «Спробував би твiй сеньйор Рiчес так не сказати, знаеш, що б йому було?» А що б йому було, тату? Вiлья старший вiд мене на рiк. Його мама кастелянша у зимовому замковi. Ми товаришуемо.

Ти уявляеш, тут пiд пiвнiчною стiною вiдбивалка!!! Вiлья показав менi. Вiдбивалка – це… Ну, вона вiдбивае, наче дзеркало, а якщо ходити туди й сюди, з’являеться зображення, просто з повiтря! Ми iх багато наробили, дуже смiшнi, особливо тi, де я з висунутим язиком. Роза сказала: «Ти принцеса, тобi мае бути соромно». Але менi не дуже соромно, вони ж усе одно пощезали потiм. А так я б тобi надiслала на згадку.

Приiжджай, тату! Тут добре, хоча й зима. А може, ти вже влiтку приiдеш? У лiтню резиденцiю, так? Тодi поки пиши довшi листи. Знаеш, Вiлья каже, що iх узагалi пишеш не ти. Бреше, еге?

    Твоя Евiта.
    21.02.12




РОЗДІЛ ІІІ


– Бiлет номер двадцять п’ять. Ги-ги. Історичний роман двадцятих рокiв минулого столiття. Нi фiга собi!.. Творчiсть Г.Ан-то-ко-ловського. Тю!.. а хто це такий?

– Не кривляйтеся, Бушняк. Якщо ви не готовi, кладiть бiлет i можете бути вiльнi.

Щось таке чулося сьогоднi в ii голосi. Невловиме, як низькi частоти у трiснутiй органнiй трубi. Байдужа й безжалiсна звукова хвиля, на шляху якоi краще не стояти; той, хто опинявся в безпосереднiй близькостi вiд ii джерела, добре це розумiв. Всi до одного. Починаючи з директриси, яка пiсля трьох поспiль негативних оцiнок (а хто винен, що клас з’явився всуцiль не готовим до iспиту?) вибiгла з класу, мабуть, порадитися з кимось вищим за рангом – i закiнчуючи оцим вилупком, що на очах губив залишки нахабства й хулiганського куражу.

Бушняк ковтнув, притих, пiдвiвся з-за екзаменацiйного столу. Якщо вiн, другорiчник, не складе iспиту i знов не буде переведений до наступного класу, то загримить прямiсiнько в армiю. Вiн чудово знав, що класнiй керiвничцi про це вiдомо. Але не мiг собi уявити, наскiльки iй буде байдуже.

Функцiя, що приймае iспит з лiтератури в десятому класi. Не бiльше того.

– Хто наступний?.. нема бажаючих? Тодi продовжимо за списком. Дмитрiев.

Як довго, з нудьгою подумала Ева. Хоча, власне, куди поспiшати?

– Тягнiть бiлет.

Десь на краю поля зору над рядами бiлих прямокутникiв зависла рука з короткими пальцями й обкусаними нiгтями. Проробила кiлька шулерських пасiв – клас вiдгукнувся безрадiсними нервовими смiшками – i нарештi спiкiрувала вказiвним пальцем донизу.

Щезла разом iз бiлетом. Пiдводити очей Евi не хотiлося.

– Шiстнадцятий.

– Добре, – вона зробила вiдмiтку. – Йдiть готуйтеся.

– А якщо я без пiдготовки? – запитав хлоп’ячий голос. – Менi тодi належать додатковi бали, так?

Класом пробiг гомiн, i стало зрозумiло, що тут якийсь пiдступ; iз цим Дмитрiевим, ледве пригадала Ева, нiколи не миналося без пiдступу. Нехай. Сьогоднi вона вiдчувала себе невразливою, як фортечний мур над морем. І такою ж байдужою.

– Спробуйте.

– Поети-авангардисти початку столiття, – з невловимою iнтонацiею в голосi почав Дмитрiев. – Рiзноманiтнiсть напрямкiв i шкiл. Творчiсть Петра Деомидова. Розповiдаю. На початку столiття в поезii буйним цвiтом розцвiв авангардизм. Напрямкiв i шкiл було дуже багато. Найяскравiшим представником своеi школи був Петро Деомидов, який прославився авангардистською поезiею. Друге питання: образ Микити в романi «Хлiб» (А.Мiненко). Це дуже яскравий i виразний образ, у якому талановитий письменник А.Мiненко майстерно розкрив свое бачення психологii головного героя. Роман «Хлiб» заслужено вважають…

Вона подивилася перед собою, понад головою вiдповiдача i решти переляканих, але зацiкавлених голiв. За останньою партою в компанii напiвсонноi тiтки з районо страждав фiзик Лiмберг. Зустрiвся поглядом з Евою i миттю опустив очi: йому було соромно. За те, що малодушно погодився пiдмiнити директрису; що нетерпляче, як наречена моряка, очiкуе на ii повернення; ну i, звичайно, за свiй майбутнiй звiт, вiд написання якого не вiдкараскатися. Ева посмiхнулася. Нiякоi жалостi до Лiмберга вона не вiдчувала.

Вона взагалi не мала сьогоднi нiяких почуттiв.

– У вас усе? Два.

– А додатковi бали? – пiдступно поцiкавився учень.

– Це з урахуванням додаткових, – пояснила Ева. – Прийдете на переекзаменування. І раджу все-таки пiдготуватися. До речi, Анна Мiненко – жiнка. Наступний!

Наостанок вона ковзнула поглядом по його обличчю: розгубленi оченята помiж червоними крилами вiдстовбурчених вух. Це ж як?!.. адже вчителька мала оцiнити винахiдливiсть та натягнути задовiльну оцiнку, на що вiн i розраховував; сорi. Сьогоднi ти мав справу з чистою функцiею, позбавленою почуття гумору.

Клас замовк, зачаiвся так, що з задньоi парти почувся шелест сторiнок дамського роману на колiнах у районошноi тiтки. Бажаючих не було в принципi.

– Димов, тягнiть бiлет. Андреева, ви готовi вiдповiдати?

– Так-так, Єво Миколаiвно, – на блiду вiдмiнницю в окулярах було шкода дивитися; себто, комусь iншому було б шкода. – Бiлет номер сiм. Перiодизацiя лiтератури двадцятого столiття. В цiлому… ну… На сьогоднi iснують три основнi перiодизацii лiтератури цього перiоду. Згiдно з першою, вся лiтература двадцятого столiття дiлиться на три основнi перiоди, кожен з яких, в свою чергу…

…Вiйськовi почестi обмежилися багряними подушками, до яких прикололи хрести й багатопроменевi зiрки нетутешнiх орденiв, i залпом з триногоi ракетницi, схожоi на фотографiчний штатив. Вартовi солдатики вимахували в повiтрi несправжнiми гвинтiвками з оперетковими штиками. Двое спiвробiтникiв, що спостерiгали за церемонiею, звичайно ж, були в цивiльному. Ева так i не змогла розiбратися, з котрим iз них iй довелося нещодавно бесiдувати. Обое дивилися на неi з однаковим казенним спiвчуттям, за яким маячило якесь таемне, навiть iнтимне знання – i докiр: адже вас попередили, Єво Миколаiвно. Вголос нiчого подiбного, звiсно, не казали. І вона вiдмовлялася розшифровувати цi погляди, намагаючись зосередитися на чомусь iншому, на важливому й головному; хоча б тепер…

Не виходило.

Всього лиш товстелезний шар гриму на мертвому обличчi, що розпливався й змiнював колiр вiд спеки. Вiдблиски на складках лiловоi тканини, надто яскравоi й благенькоi, мабуть, пiсля хiмчистки. Бiлi рукавички; а це неправда. Бiлих рукавичок вiн нiколи не носив… нi в прямому, нi в переносному розумiннi. То й що?

А потiм була земля. Суха, проте липуча, вона нiяк не хотiла вiдставати вiд долонь. Тi ж солдатики, попритулявши рушницi до огорожi сусiдньоi могили, браво накидали лопатами пристойного пагорба. Просто перекопана земля. Потiм, коли вона осяде, можливо, встановлять якийсь пам’ятник… Ева подумала, що нiколи бiльше сюди не прийде. Навiщо?

Ракетниця виявилася майже саморобною, з тих, якими особливо фееричнi громадяни пiдтримують новорiчний салют. Оглушливо вдарило по вухах, у гарячому повiтрi блиснув спалах, потiм згори посипалися, кружляючи, цiлком матерiальнi й вогненебезпечнi iскри. Одна з них пропалила блузку на плечi, обпекла шкiру, й Ева зойкнула, а цивiл…

– У вас усе?

– Все, – пробелькотiла Андреева. Вiдмiнниця, золота медаль… для чистоi функцii це не аргумент. Вiдповiдала вона посередньо, на вiсiм-дев’ять. Ну, нехай, одне-два додаткових запитання заслужила:

– Коли i де вiдбулася прем’ера спектакля за п’есою Леонiда Ланового «Порох»?

Дiвчина приплющила очi пiд окулярами i, нiби читаючи з невидимого аркуша, вiдрапортувала:

– Двадцять п’ятого червня дванадцятого року. В театрi Сучасноi драми.

– Правильно. А як ви вважаете, чому герой п’еси зрадив свою наречену?

– Тому що… – вона затнулася. Зняла окуляри, тодi знову iх почепила; за скельцями, наче дощ, зiбралися сльози. – Вiн ii… я думаю…

– Ви не читали, – пiдсумувала Ева. – А в пiдручнику цього немае. Вiсiм балiв. Можете йти.

Вiдмiнниця схлипнула, рвучко звелася на ноги, вхопила речi – на пiдлогу з гуркотом впала ii сумка i хрестоматiя з-пiд парти сусiда, – i вже у дверях встрягла довгим носом у декольте директриси. З останньоi парти пiдхопився фiзик Лiмберг; та дарма, його нiхто не збирався отак просто вiдпускати. Директриса тримала паузу. Пiд ii поглядом чиновниця з районо нiяк не наважувалася перегорнути сторiнку.

Напевне, все це було смiшно. Ева глянула в список:

– Євстратова, тягнiть бiлет. Васильченко, я вас слухаю.

– Перерва! – пролунав гучний голос директриси. – Іспит продовжиться о чотирнадцятiй нуль-нуль. Зайдiть до мене, Єво Миколаiвно.

Клас тихо, без ентузiазму попiдводився з мiсць. Ева знизала плечима й закрила журнал. Функцiю зупинено, всього-навсього.

У коридорi вона наскочила на Лiмберга. Фiзик прогулювався пiд стiною, почитуючи цитати з великих на дощатих планшетах. Справдi, чим не поважне заняття. Зупинилася – не вiд спiвчуття, просто щоб вiдтягнути вiзит до директриси. Безгучнi тiнi учнiв ковзали повз них, намагаючись не потрапляти вчительцi на очi; перший вибух обурення пролунав знизу миттю пiзнiше, наче далекий грiм услiд уже згаслому небесному спалаху.

– Даремно ви так, Єво Миколаiвно, – кинув Лiмберг, конспiративно задерши голову догори.

– Що – даремно?

– Влаштували розгром. Катя Андреева йде на золоту медаль, ви ж це знаете. Крiм того, я впевнений, вона читала п’есу, просто ви збили ii з пантелику. Навiщо?

– Що – навiщо?

– Навiщо вам це потрiбно?

Цiкава виходить розмова, констатувала Ева без натяку на внутрiшнiй смiх. Найкумеднiше, що Лiмберг однозначно стенографуе ii в пам’ятi. Й мета в нього, звичайно ж, найшляхетнiша: розiбратися, зрозумiти, допомогти. Всi навкруги нiби змовилися iй допомагати!..

…Наполiг, що опiк треба змастити маззю, передбаченою для таких випадкiв в особистiй аптечцi спiвробiтника цивiльних спецслужб. Аптечка знаходилася в кабiнетi, тому самому – чи точнiсiнько такому ж – де Ева була минулого разу, i позаминулого, i так далi. Дракон, сiмейне фото, комп’ютер, монiтор якого чомусь розвернули на три чвертi до дверей. Втiм, зрозумiло, для чого. Щоб вiдразу. Навiдлiг.

– Перепрошую, – досить переконливо знiтився цивiл, повертаючи монiтор у висхiдне положення. – Перед церемонiею я саме… Ми заблокували сигнал з iхнього сервера, йдуть переговори. Можете не хвилюватися, крiм нас iз вами цих фотографiй поки що нiхто не бачив.

«Поки що» в нього вийшло професiйно, майже без притиску. І часу iй дали рiвно стiльки, скiльки треба. Щоб устигла впiзнати й жахнутися, але не надто роздивилася подробицi, навряд чи такi смаженi, як того вимагае класика жанру. Далi мала вiдбутися душеспасительна бесiда, що вiдразу й розпочалася. Нудна, наче поховальний цивiльний костюм.

Ось тут Евi i стало байдуже. Жiнка перетворилася на функцiю. На той момент – аналiтичну функцiю, яка розмiрковуе, чи це можливо. Технiчно.

З фотографiями найпростiше: цивiли озброенi будь-якою оптикою. Чи вони справдi потрапили до реального iнтернет-видання? – вона тодi ковзнула поглядом по заголовку веб-сторiнки, не читаючи, – та яка рiзниця. Пiдбити зграю десятикласникiв не пiти на день народження до вчительки ще легше. І, мабуть, зовсiм не важко проiнструктувати певним чином окремо взятого хлопця п’ятнадцяти рокiв…

Та невже вони зрежисували навiть iскру вiд салюта?


* * *

Дилда рюмсала вiдчайдушно й мовчки, не знiмаючи окулярiв: з-пiд оправи iз запрiлими скельцями блищали мокрi щоки й шморгав буряковий нiс. Дивитися на неi було шкода. Навiть Вiдкривачцi.

– Не реви, – миролюбно сказав вiн, кладучи долоню iй на плече з висоти парапету. – До осенi вiзьмуть нормальну лiтераторку. І почапаемо гуртом типу перескладати: я, ти, Бейсик…

Дилду пересмикнуло – чи то вiд дотику, чи то вiд пропонованого синонiмiчного ряду; Вiдкривачка втратив рiвновагу, ледь не полетiв з парапету на клумбу й виматюкався, пригадавши Дилду вже вкупi зi вчителькою, письменником Антоколовським та iншими класовими ворогами. Потiм посунув Горобця, всiвся зручнiше й запалив щось самокрутне й смердюче. Втiм, тут, на свiжому повiтрi, майже не вiдчувалося.

– Розслабтеся, – мовив Бейсик. – Перескладемо вже сьогоднi. Євi дехто популярно пояснить, наведуть певнi аргументи, i… – вiн багатозначно гигикнув. – А декому й без того свiтить гарантоване «дванадцять».

Дилда глянула на нього почервонiлими очима. Без окулярiв – окуляри вона протирала носовичком. Висякалась туди ж, клiпнула кiлька разiв i знову iх начепила.

Бейсик замовк, обернувшись до шкiльних дверей. До них звiдси було щонайменше десять крокiв, але iнтуiцiя його нiколи не пiдводила.

Дверi вiдчинилися повiльно, артистично, i в них з’явилася Марiсабель. Плавно, без поспiху, нi на кого не звертаючи уваги, попливла сходами вниз; еротизм ii рухiв геть перекреслював i картату спiдницю нижче колiн, i косичку за спиною, i вiдсутнiсть косметики. Бейсик присвиснув. Горобець та Вiдкривачка засовалися на парапетi. Дилда пчихнула.

– От западло, – мовила Марiсабель, зрiвнявшись iз групою. – Якби знала, пiшла б вiдповiдати першою. А тепер стирчи тут до другоi… Наче в мене своiх справ немае.

– Ти шо? – не зрозумiв Лисий. – Вона ж валила всiх!

– Начхати, – вiдгукнулася Марiсабель.

Загадковостi в ii голосi було не менше, анiж у Бейсика, а чарiвностi набагато бiльше. Назустрiч довгiй сигаретi, видобутiй зi скромного портфелика, заклацали запальнички. Дилда скривилася, але схлипувати припинила.

– Це все тому, що ми не пiшли до Єви на день народження, – мовила вона. – Я б на ii мiсцi теж образилася.

Марiсабель скоса кинула на неi погляд, у якому вiдбилося все, що вона думала про перспективи Дилдиного самотнього сорокалiття. Але тема не вартувала розвитку. Втiм, подавати неймовiрну новину отак вiдразу, без ефектноi паузи, не хотiлося. Та й присутнi були не всi, кого б Марiсабель хотiла бачити в цей момент. Отже, вона сексуально затяглася сигаретою й сперлася на парапет, розсунувши лiктями Горобця з Вiдкривачкою.

– Як повiдомляють компетентнi джерела, – прорiк Бейсик, – Єва Миколаiвна не залишилась на самотi.

І замовк, урочисто дивлячись на Марiсабель. Один-нуль. Спробувала б вона тепер бовкнути про щось свое. Зашикали б насмерть.

– Що, невже Блiнбергу обломилося? – припустив Лисий. Всi прикололися, але ненадовго; з розрiзнених вигукiв утворилася тиша.

– Ну? – нетерпляче писнув Горобець.

Бейсик насолоджувався.

Вiдкривачка зiскочив з парапета й кiлька разiв пройшовся туди-сюди по алеi, ледь не збивши з нiг Дилду, яка запобiжно вiдскочила вбiк. Дивовижно, але на його простуватiй фiзiономii вiдбувалася мисленнева робота. Зупинився раптово, з-пiд його кросiвок вилетiла хмарка пилюки, як вiд колiс автомобiля, що рiзко загальмував. Обернувся до Бейсика:

– Стар?!

– Стар, – трохи розчаровано, хоч i не без поваги пiдтвердив той.

– Уб’ю гада.

Дилда здригнулася, спiткнулась об бордюр. Лисий i Горобець перезирнулися, намагаючись збагнути уривки iнформацii; випитувати повнiшу версiю було стрьомно. Лише Марiсабель, випустивши в небо вузенький, нiби мiнiатюрний смерч, струмiнь диму, вимогливо мовила:

– Не зрозумiла.

– Шо тут незрозумiлого, – процiдив Вiдкривачка. – Я завжди казав, що вiн сука найостаннiша. Поперся. Ще й з подаруночком, мабуть. За нашi бабки. Сволота.

Бейсик хихикнув. Вiн нiколи не видавав усю цiнну iнформацiю вiдразу, тiльки порцiями. І всi про це знали.

– Ну? – не витримала Марiсабель. Два-нуль.

– Не треба шкодувати грошi на прощальний подарунок улюбленiй вчительцi, – iгноруючи однокласницю, проказав Бейсик й iнтимно пiдморгнув Вiдкривачцi; адже вони обидва й не думали здавати нiяких грошей. – Тим бiльше, що староста вiдпрацював за всiх. От тiльки не треба заздрити.

– Кому заздрити? – продзвенiла Дилда.

Бейсик розвiв руками:

– Питання, звичайно, цiкаве. Я б вiдповiв, що Євi: у ii вiцi!.. але, якщо подумати, – вiн скривився. – Килим у директриси… фi. Хоч би дали звiльнитися за власним бажанням. Зате комусь – дванадцять балiв. Отже, повертаючись до питання, це як подивитися…

– Стар iде, – пiдкреслено байдуже кинув Горобець.

Усi обернулися: синхронно, як на урочистiй лiнiйцi.

Стар крокував паралельною алеею шкiльного парку, перiодично щезаючи за тополями i знову з’являючись у геометрично однакових вiдрiзках мiж ними. Його баскетбольна постать у костюмi й краватцi вiдштовхувалася вiд землi пружно, нiби хотiла злетiти; i справдi, поблизу якогось дерева Стар змахнув дипломатом, перекинув його, нiби м’яч, в iншу руку та у височенному стрибку торкнувся кривоi гiлляки, що порушувала форму тополиноi крони. Й пiшов далi, закинувши голову, нiби рахував ластiвок у небi. Однокласникiв вiн, звичайно ж, не помiтив. І чхати на них хотiв – з високого, звiсно, дерева.

Дилда подалася вперед, знову топчучи клумбу, але передумала, не гукнула. Вiдкривачка стис кулаки та пробурмотiв щось непристойне крiзь зуби. Лисий гмикнув, Горобець неголосно, але виразно присвиснув. Бейсик скорчив одну iз своiх багатозначних гримас, змiст якоi можна було б розписати щонайменше на два абзаци.

– А я пройшла кастинг на реалiтi-шоу «Я – зiрка!» – дуже голосно оголосила Марiсабель. – Зйомки почнуться за три днi!! У Зрiзi!!!

Вона зiскочила з парапета, але невдало – зачепилася спiдницею за якийсь виступ, причому подiл задерся негарно, без натяку на сексуальнiсть. Марiсабель смикнулася, почувся трiск, i позаду над колiном повис прямокутний шмат. Щоправда, Стар цього не побачив.

Вiн взагалi нiчого не бачив, крiм ластiвок i слiпучого сонця.



Привiт, тату!

А у нас сьогоднi дощ. І вчора теж був. А позавчора трiшки йшов, а тодi перестав, i понад морем була веселка. Велика-велика, бiльша за арку над пiдйомним мостом. До речi, мiст скрипить i гойдаеться, жах якийсь. Роза боiться й ходить в купальню через чорний хiд. Робiтники обiцяли минулого тижня, що завтра вiдремонтують. Але ж дощ.

Сеньйорита Марiя каже, що в нас нудьга зелена. Сеньйорита Стефанi теж так каже. А ще вони постiйно теревенять, як весело в мiстi, i з якими хлопцями цiлувалися, i про моднi сукнi, i про те, хто чий батько. Вони постiйно з мене смiються, коли я не бачу. Тату, хай вони поiдуть геть! Для чого вони? Товаришувати з ними зовсiм нецiкаво, тому що дурнi. І бояться Драго.

Я хотiла тобi написати не про них, а про Драго. Роза наказала, щоб його закрили у вежi, уявляеш?! По-моему, вона перевищуе повноваження. Може, замiниш менi дуенью? Кастеляншу ж замiнили. Чи накажи iй. Там бiйницi незаскленi й дощовi краплинки залiтають. І йому сумно, мабуть. Вiн же iнi-цiйований, вiн усе розумiе. І розмовляти з ним цiкавiше, нiж iз сеньйоритами. А Роза перелякалася, тому що ми лiтали над морем наввипередки. Й усiх пажiв iз iхнiми дикими драконами перемогли! Нехай його випустять!!!

А взагалi у нас все гаразд. Лише сумно через дощ. Море зовсiм сiре. Я читаю книжки, але менi не все дають. Одну Роза взагалi поставила на верхню полицю у другий ряд i заховала в коморi драбинку. А сеньйорита Стефанi каже, дуже цiкава. Ти накажи, щоб менi дали! Називаеться «Декамерон».

Хотiла написати, аби ти приiхав. Але ж ти усе одно не приiдеш, у тебе справи й обов’язок перед Батькiвщиною. Я розумiю. Я ж принцеса.

Тодi забери мене звiдси!!!

    Твоя Евiта.
    21.09.14.




РОЗДІЛ IV


Зампродюсерка сказала, що зателефонуе сьогоднi у другiй половинi дня. І дотепер не потелефонувала. Марiчка починала нервувати.

Бiльш iдiотське заняття, нiж стирчати на цьому горищi, годi було вигадати – навiть з поправкою на багатющу Толiкову фантазiю. Спека пiд розжареним дахом стояла неймовiрна, вiд пилюки й павутиння не було чим дихати, плюс постiйнi напади сумнiву, чи ловить тут мобiла, зважаючи на цiлий лiс теле- й радiоантен над головою. Але найгiршим був, звiсно ж, Толiк.

– Марiчко, дивися! Чувак на балкон вийшов. Голий! Знiми його.

– На фiга? Це ж iнший балкон.

– Ну той що… все-таки сусiд. Згодиться.

– Тобi треба фотки всiх сусiдiв? Знаеш, скiльки квартир у будинку?

– А тебе жаба давить? Не на плiвку ж знiмаеш, на цифру… ну Марiчко! Вiн уже йде!.. ну от, пiшов геть.

– Правильно зробив. Я, мабуть, теж пiду.

– Марiчко!!!

Толiк кинувся до неi з протилежного боку горища – йому взагалi не сидiлося на мiсцi, наче панночцi, що очiкуе на кавалера; подiбностi додавали рухомi без перерви припухлi губи й довжелезнi вii. Журналiста-папараццi в засiдцi Марiчка уявляла собi трохи по-iншому. Ранiше. Тепер вона давно вже звикла.

– Не смикайся, я пожартувала. Чекаю ще пiвгодини. І все!

Краще б вона нiчого не казала. Толiк, звичайно ж, вiдразу став канючити:

– Ну Марiчко-о-о… Це ж наша козирна тема! Ми не можемо отак ii взяти i злити! Та пiсля того, що ми з тобою минулого разу…

Минулим разом Марiчка справдi залишилася задоволена. Суто технiчно зробити пристойнi кадри з цiеi точки, пiд кутом, крiзь подвiйне i, правду кажучи, давно не мите скло – добре хоч, без вiдблискiв, сонце якраз встигло сiсти за дах, але ще не смеркло… Все одно: це було практично неможливо – а вона змогла! Марiчцi подобалося робити неможливi речi. Саме це, мабуть, i зближувало ii з Толiком. Бiльше жодних точок дотику вони не мали.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yana-dubinyanskaya/listi-do-polkovnika/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.