Книга - Справа «Про страчений одяг»

Справа «Про страчений одяг»
Борис Крамер


До районного прокурора звертаеться начальник мiлiцii полковник Ковтун. Хтось порiзав кiтель i пiдкинув пiд хвiртку. Прокурор доручае слiдчому Нагорняку вияснити, хто й навiщо це зробив. Слiдчий разом з опером Михайлом Чорним починають розплутувати клубок. Виявляеться, порiзаний одяг пiдкинули не тiльки полковнику. А ще трьом чоловiкам, якi при загадкових обставинах загинули.





Борис Крамер

Справа «Про страчений одяг»





1


Ранок видався звичним i не вiщував несподiванок – Олексiй Олексiйович на планерцi стукав колiньми пiд столом, скидався, як норовливий кiнь, якому випало тягти важку борону, буркотливо нарiкав на безглуздi верхи, якi замiсть того, щоб реформуватись, чiпляються до кожноi лiтери, воловодять, щодень вимагають звiтiв про наступальнi операцii на фронтi боротьби з корупцiею, наче та корупцiя сама зазирае у вiкна та закликае: «упiймай мене», а вони лiнуються хапнути ii, бо нема як, треба звiти та iнформацiйнi довiдки писати – святився б гурток, якби не чортова з’iжа. Насамкiнець прокурор вичавив iз себе звичне: хоп-хоп-хоп, алюр три хрести – i вiдпустив з очей геть.

Артем Нагорняк тiльки сiв до паперiв, тоскно зiтхаючи, бо писати звiти – це кара Божа, краще вiд пiдлоги вiджиматись; як у дверi зазирнула секретарка Мар’яна i проспiвала голосом Робертiно Лореттi:

– Яма-а-айка!..

Щуплява дiвчина сьогоднi була у повнiй бойовiй готовностi – кольорова блузка й обвислi штани, що тiсно приставали на худих сiдничках, губи хижо червонiли помадою. Вона нiколи не хандрить, не падае духом, не розпускае нюнi, тримае нiс за вiтром i завжди вгадуе бажання й порухи начальства. Прямо природжена сторожа з передбанника.

– Ти чого така розбитна?.. – пiдморгнув до неi слiдчий. – Хтось замiж покликав?..

– Іди!.. Там тебе полковник Ковтун чекае, – злорадно повiдомила секретарка. – Гуде, як лiтак у небi!..

– Де чекае? – удав дурного Нагорняк.

У них iз начальником мiлiцii взаемна антипатiя: зi старого пса завжди скачуть навсiбiч кусючi блохи.

– В Олексiя сидить!.. І матюкаеться!.. – округлила вiдретушованi очi Мар’яна. – Вуха в’януть…

– А ти не притуляй iх до дверей, – порадив спiвчутливо Артем.

У кабiнетi Пiонтковського набурмосений, не вiд свiту цього, Микола Іванович смикав себе за прокуреного вуса, стукав порожньою люлькою по столу, нiби генералiсимус перед вирiшальним боем, над ним нависав стурбований прокурор – обидва розглядали порiзаний, порваний, посiчений, потятий, покроений, пошматований ножицями чи вовчими зубами – на дрiбну ялинку – полковничий кiтель iз погонами. Слiдчий i собi мовчки витрiщився на те дрантя.

– Якi люди!.. І без охорони!.. – вигукнув Артем до полковника замiсть вiтання. – Над чим лоби морщимо?..

– А ти що думав?.. В окремi… екзотичнi… мiсця начальство пiшки ходить, – не полiз за словом у кишеню гiсть.

– Агiй!.. Миколо Івановичу, притримайте язика! – обiрвав iхне дружне смикання за барки районний прокурор. – Як тiльки бачу вас удвох, так зразу в мене… алергiя починаеться!.. Що це за звичка така?..

– Хм… Я його, нахабного… – спробував щось вiдповiсти полковник, але прокурор обiрвав:

– Ближче до тiла!.. Чи то пак, до вашого френчу…

– Гаразд… Отака, друзi, лиха оказiя! – розправив перед собою порiзаний френч начальник мiлiцii. – Без вашоi пiдтримки задачку не розв’язати… Щоб йому руки покорчило!.. Щоб йому нi дна, нi покришки!..

– Коханка помстилася?.. – тямуще кивнув на знищений мундир молодий слiдчий.

– Не вправляйся!.. Ловелас хрiнiв!.. – гаркнув полковник i блиснув золотим зубом. – Моi коханки… якщо й були… давно вже… квалiфiкацiю… втратили. Тут якась iнша бiда ножицями попрацювала… Щоб ii на вiтряки понесло!..

– Розкажiть до ладу, – районний прокурор сiв у робоче крiсло.

– Та ж кажу!.. – неслухняно настовбурчив рудi вуса начальник мiлiцii. – Удосвiта вiдчинив дверi – i до турнiка!..

– Овва!.. Ви на турнiку займаетесь?.. – здивовано перебив Артем.

– А ти що думав?.. Мiшком висю?.. Вишу?.. – порадував прокурорських своею формою Микола Іванович. – Двадцять один раз пiдтягуюсь!.. Потiм пiдтюпцем округ подвiр’я… Щоб люди не глипали.

– Казали ж: усе, хлопцi, за посаду не тримаюся, – нагадав Артем давню клятву полковника зцiдити у знайомого ескулапа собачу кров i пiти у вiдставку. – Іду на заслужений!..

– А до чого тут посада?.. – Ковтун позирнув на слiдчого, як на недолугого хлопчака. – У здоровому тiлi…

– … мертвi бджоли не гудуть, – буркнув казна-що Олексiй Олексiйович i нетерпляче пiдiгнав. – Агiй!.. Не можете ви без… гризнi. Ближче до теми!..

– Ну от… Пiдтягнувся й бiжу дорiжкою, – продовжив оповiдь спортивний начальник мiлiцii. – Дивлюся… Бiля хвiртки лежить… Порiзаний… Зранений… Увесь у дiрах… Кiтель iз погонами. Якась нечиста пiдкинула!.. Щоб iй руки покоробило!..

– Це ваш мундир?.. – запитав Нагорняк.

– Нi! Не мiй!.. Моi усi на мiсцi!.. Перевiрив!.. А цей пiдсунули, – хмуро поглянув на знищений френч мiлiцiйний гiсть.

– Ну то в смiттярку його – та й годi! – безапеляцiйно порадив молодий слiдчий, вiдчуваючи, що цей менiнгiт потятий двое начальникiв хочуть перекинути на нього – робити йому нiчого, нехай дослiджуе, хто познущався з честi мундира гонорового полковника: старий собацюра вiдпустив з прив’язi уяву, а вона й розгулялась вiд шалу.

– Так не пiде!.. – не погодився затятий Микола Іванович. – Треба найти!.. Щоб здачi дати!.. Нема чого!.. Знущатись. Я ж не який-небудь… Сiрячина… А начальник мiлiцii! Державний чоловiк. І сприймаю такi жести як замах… на авторитет. На життя!.. Не менше…

– Чого не доручите своiм?.. Михайловi Чорному?.. – усе намагався вiдкараскатись вiд нежданого слiдства прокурорський слiдчий. – Вiн же у вас… Ого-го опер!..

– Моi трохи тупенькi. Неповороткi. Якщо не сказати гiрше… Дивляться тiльки прямо, а вже вбiк – то й очей не скосять, – без усiляких недомовок хмикнув старий служака. – А в тебе кебета варить… Не завжди. Але… Хоч iнодi…

– Дякую, ви дуже добрi, – зворухнувся, аж наче захотiв його обiйняти, Артем. – Та в мене й своiх справ – гора нерозiбрана… Он у прокурора спитайте!..

– Ну-ну, не гримай копитом!.. Гарячий який!.. – заусмiхався пшеничними вусами полковник Ковтун. – А де ж корпоративна солiдарнiсть?.. Де взаемна виручка?..

– Корпорацiя з вами менi приносить одну мороку, – вiдрiзав непохитний Нагорняк. – Давайте дружити через паркан. І не перекидайте на наш бiк своi бур’яни…

– Уже перекинув!.. – задоволено реготнув начальник мiлiцii, якому урiзали честь мундира. – Заява у прокурора… Лежить!.. Не вiдкрутишся!

– Так i е, – слухняно показав аркуш районний прокурор, якому не вдалося вискочити з Грушки на пiдвищення, а ця справа з покроеним френчем головного в районi мiлiцiонера виглядала дрiбною й недоречною, нiяк не додавала балiв у службовiй кар’ерi. – Накатав!.. Мусимо прийняти до розгляду…

– Мусимо? – безнадiйно перепитав молодий слiдчий.

– Згiдно з законом не увернешся, – приречено пiдтвердив Пiонтковський. – Тим паче, заява начальника мiлiцii… Пришпилив нас!.. Дорогий полковник… Прямо… До ганебного стовпа!..

– Я такий!.. – задоволено пiдтвердив золотозубий вусань. – Мусите на мене попрацювати… Виявити наволоч! Яка на щось натякае… Змови будуе!.. Ворожить!.. Може, ви життя врятуете… Менi, нещасному!..

– Чого вас так заклинило?.. Чого турбуе цей безглуздий… акт? – поцiкавився прокурор, змирившись з тим, що легко не вiдкрутиться вiд полковниковоi заяви.

– Старiю, – зiтхнув щиросердно Микола Іванович, i, якби не блиск фiкси, йому можна було б повiрити. – Стаю забобонним… Нинi, знаете, якi ворожки розвелись?.. Он по телевiзору показують… Не встигнеш оком клiпнути, як тебе скрутить!.. Шепне над тим кiтелем – i тебе поб’е, потемнить на шляху, на дорозi й куди не повернешся лицем своiм… Нечиста балом заправляе!.. Нема вiри, одна недовiра…

– Миколо Івановичу!.. – скинувся й докiрливо помахав на нього своiми грубими лiнзами Пiонтковський. – Щоб я не чув вiд вас отiеi… белiберди! На пiснiй олii… Вас щось сюди конкретне привело?..

– Якби конкретне – то сам би розiбрався, – розвiв руками над порiзаним мундиром полковник. – Не маленький!.. Умiю уловлювати, що й до чого… А тут нiякого просвiтку. Кому й навiщо?.. Треба було?.. Пiдкидати… Що цим сказано?.. І не сказано?.. Хлопцi, та ж не кожного дня… начальнику мiлiцii… форму рiжуть! Це щоб таке зробити, комусь добре припекло…

– Тодi начувайтесь, – пообiцяв авторитетно Артем. – Виверну всi вашi печiнки… Без розшаркування!.. Переберу ваших коханок, iхнiх ревнивих чоловiкiв i хабарникiв. Перегляну справи, де щось нечисто. Висушу болото…

– От-от!.. Давай!.. – заохотив його поступливий полковник. – Сам тобi поможу!.. Усе, що забажаеш!..

– Щось приховуете?.. Викладайте на чистоту!.. – пiшов на нього в атаку молодий слiдчий. – Згадайте Осовського!.. Теж до мене прибiгав. Трясця його трясла. Скаржився на стеження… А не розкрився до кiнця, дурень!.. Дiлок торговий… Захотiв зiграти зi мною в темну!.. Задушили в маетку. І пискнути не дали!..

– Коло дурня сиджу!.. – вiдповiв тiею ж монетою Микола Іванович, який за словом у кишеню не лiзе. – Не дуже замахуйся, бо здачi отримаеш!.. Бери в напарники лейтенанта Чорного й притягни до мене тi… ножицi жвавi. Щоб я iм по пальцях дав!..

– Когось пiдозрюете?.. – насторожився Артем.

– Є… Кiлька кандидатур. Крутив iх так i сяк – лиха година знае… Евентуально не повиннi б… Не iхнiй стиль. Але хтозна, в кого яка клепка протiкае…

– Наприклад?.. – зажадав конкретики Нагорняк.

– Скажiмо, Руслан Бирка зi своiм базаром… У печiнках сидить!..

– Платити не хоче?..

– Ой, хлоп’яго, не мороч менi голову… Нiхто нiчого не платить!.. Принаймнi дiзнаюся – роздеру. Історiя давня, з кагатним полем. Може, пам’ятаеш?..

– Бирка захотiв там будувати, – згадав одну з iсторiй, що потрясла Грушку, молодий слiдчий.

– А мiй зять – на своему: що за цукроварня без кагатного поля?.. Прибiг… Тату, поможiть!.. – розкривав потаемнi пружини мiсцевого бiзнесу начальник мiлiцii.

– А ви?..

– Що я?.. – перепитав, як само собою зрозумiле, полковник Ковтун. – Приволокли менi цього торгаша… Загарбливого. Дохiдливо пояснив, хто музику замовляе, а хто танцюе… То на тому всi порухи… Руслановi померли.

– Тепер вiн що?.. Виходить, згадав?.. – недовiрливо сприйняв полковникову непевну версiю Артем. – Вирiшив познущатись?.. Над вашим кiтелем?.. А я прийду до нього й зразу в лоб ударю: це ти чистий мундир полковника Ковтуна ножицями пошматував?.. Уявляете?.. Його розкриту вiд подиву пащеку… Оцiнiть картину!..

– Не перебiльшуй!.. – скривився, немовби заболiв його золотий зуб, начальник мiлiцii. – Є багато iнших методiв дiзнатися, чия це робота…

– Найкращий метод – забрати заяву й забутись, – буркнув невдоволений слiдчий, якого нахраписто вiдривали на справу, що виiденого яйця не вартувала. – Мало кому в голову бамкнуло… Пожартували… Так i сну позбудетесь!..

– Точно!.. Уже!.. – порадував його занепокоений начальник мiлiцii. – Як наврочило!.. Сиджу на роботi… Очi заплющу, а перед ними – потятий кiтель… Вiджену… Починаю… баранiв своiх муштрувати… знову вiн… бiля хвiртки лежить…

– Це ви очi заплющуете, коли вiрменський потягуете?.. Із сейфа?.. – зi знанням справи вколов нахаба з прокуратури, бо й сам не раз пригощався з того джерела.

– Мимо!.. Мимо!.. – радiсно помахав на нього пальцем старий служака. – Зранку нi краплини!.. Треба себе в тонусi тримати!.. Бо не знаеш, звiдки пiдступу чекати!.. Яка зараза тебе перечепить… Як на фронтi!.. Без флангiв!..

– Ой, у Грушцi фронт!.. От бачите!.. Може, цього хотiли досягти, щоб ви втратили спокiй. Психiчна, так би мовити, атака, – порадував його першим висновком прокурорський психолог. – А ви й пiддалися!.. Є ще кандидатури на вашу нагороду?.. Перебирайте швидше!..

– Дак… За тридцять п’ять рокiв бездоганноi служби… всяка пошесть може причепитись, – високочолий погляд полковника з ажуровою вислугою ковзнув по слiдчому. – От, наприклад…

– Ну, наприклад?..

– Чекай, не пiдганяй!.. – замислено перебирав можливих неприятелiв Микола Іванович. – Вiзьмемо нашу аптеку… Комунальну, не приватну!.. Там таке дiло… Оборот наркотичних речовин. Тобто лiкувальних засобiв… З червоним рецептом. Якраз смак!.. Лiкарня виписуе, а вiн видае… І зберiгае, вiдповiдно. У сейфi… Тобi розповiдати, як тепер за цими препаратами полюють?.. І то не хворi, а… Наркомани!.. Люди поскаржились – бардак. І справдi, перевiрили – на сто тисяч розходження. Мiж виписаним i виданим… Впаяли завiдувачу… Стьопi Пiвтаблетки… тобто Степановi Паращуку, два роки умовно. І штраф… Так вiн ходить за мною й дулi показуе!..

– Його звiльнили з роботи?..

– Саботажники!.. Нi!.. – обурився, аж золотим зубом клацнув страж закону з бездоганною репутацiею. – Почалася тяганина… Виявляеться, лiкарня була винна грошi. І Стьопа видавав таблетки авансом… Чорт ногу зламае!..

– Аптекар вам порiзав френч?.. Помстився так?.. Безглуздо?..

– Не знаю… А що ти з мене хочеш?.. – скинувся, нiби мерин, якого втяв гедзь, чоловiк. – Ти питаеш – я вiдповiдаю!.. Шукаю претендентiв…

– Слабенькi якiсь вони у вас. Претенденти. Не аргументованi, – розкритикував його пошуки причепливий провокатор з прокуратури. – Менi треба таких, щоб зразу стало ясно – в десятку!..

– З такими я й сам розберусь!.. – повторив Микола Іванович. – Ти менi знайди того, якого я не бачу!.. Який мiг запросто порiзати кiтель i позбавити мене сну!..

– Психопати на те й розраховують!.. Вивести з рiвноваги… Викинути зi звичноi колii… Вибити опору з-пiд нiг… Змусити хвилюватися…

– Я цьому психу роги обламаю! – хряснув зопалу золотим зубом по чубуку полковник Ковтун. – Марудi, що не поважае форму!.. Суб’екту… нечесаному!..

– Ви думаете, що це чоловiк?.. Вам виклик кинув?.. – глянув на френч крiзь збiльшувальнi лiнзи Пiонтковський. – Може, хтось iз колег?.. Обдiлених кар’ерою?.. Чи покараних?..

– Тю!.. Ну не баба ж!.. – зиркнув на них, як нетямущих, ображений таким легковажним до нього ставленням Микола Іванович. – З начальником мiлiцii захотiла тягатись…

– Тут ворожка надвое ворожила, – взявся за старе уiдливий Нагорняк. – Бувають такi тiтки, яким усе мало й мало… Ненаситнi. І не тiльки в любовi… Там пазурi простягаються далеко далi!.. Самi ж не раз хвалились походеньками!.. Грандiозними… Молодецькими… Тепер настав час платити…

– Чого в компанii не скажеш, – сховав погляд у побатованому кiтелi старий гуляка. – Я уже й за своею косою… мерзну. Багато листя, до нього ще б – горiхiв. А горiхи то вже й не родять!..

– Не прибiдняйтеся!.. Двадцять один раз на турнiку!.. Не кожен свiй задок пiднiме! – пiд’юджував його до вiдвертостi молодий слiдчий. – Є ще порох… у кишенях?..

– Турнiк – це такий агрегат, що прав не качае, – знову повернув собi настрiй полковник Ковтун. – А з тими пискатими… Краще не заводитись!.. Уже мое ремесло бур’яном поросло…

– Може, й поросло… Та скiльки з того бур’яну сирiток вибiгло?.. – колупав iржавим цвяхом у чоловiчому самолюбствi Артем.

– От охломон тупорилий! – скинув гривою старий жеребець. – Дам зараз!.. По паяльнику!.. І вогонь погасне!.. Причепився, як чмана до колеса… І тiшиться!.. Не маю, кажу, пiдстав на жiнок грiшити!.. У мене з ними… мирнi угоди. Про ненапад…

– Гаразд, зайдемо з iншого боку, – оступився для розваги слiдчий.

– Заходь, – погодився гiсть з порiзаним кiтелем. – Де можна було взяти мiлiцiйну форму?.. У районi ще е полковники?..

– Є… Здаеться, зо три… Серед них мiй учитель Прохiр Петрович Басургiн. Ото чоловiк загартований!.. Ще в загороджувальних загонах служив. Мiг влiпити кулю помежи очi й не скривитись… Розказував… Про дезертирiв. На, каже, убогий, пий повний гранчак, бо зараз у потилицю буду тобi кулю вганяти!..

– Гарних учителiв мали, – присвиснув Артем, який пройшов службу на Балканах. – Нiчого не скажеш – благородних…

– Що ти розумiеш?.. У ковбасних вiдрiзках?.. – зневажливо блимнув на той свист вицвiлими очима Микола Іванович. – Та на таких людях, як… Прохiр Петрович… мiлiцiя трималась. А тепер на кому?.. На мiшках з лайном!..

– Не знаю… Вам виднiше, – охоче погодився слiдчий, який навмисне хитав старим служакою, аби забрав заяву та забув про порiзаний френч.

– Що менi виднiше?.. – пригледiвся до нього збитий з пантелику полковник, вiдчуваючи смислову пiднiжку. – Форму нинi можна купити на будь-якiй барахолцi. Чи у военторзi… І нiхто в тебе документiв не спитае. Демократiя, мать ii за ногу!..

– Тобто вирахувати, де пошита i ким отримана, неможливо?.. – уточнив допитливий Нагорняк.

– Ех-ма!.. Це ж тобi не «калаш» iз заводським номером, за яким можна простежити, у чиiх руках побував. Нумерацiю комiрцiв не придумали!..

– А шкода!.. Уявляете?.. «Калаш» пiд контролем, комiрцi пронумерованi… Усi ходять строем. Пiд наглядом… Прохора Петровича. Порядок у танкових частинах!.. – продовжив його думку прокурорський егоiст.

– Нi… Краще отак: продавати форму з-пiд нiг! – пiдтримав його кпини непохитний вихованець бiйця загороджувальних загонiв. – Щоб будь-яка шваль могла одягти на себе i комп… компрометувати державу!.. Ходити в нiй, не заслуживши!.. І грабувати!..

– Або порiзати й пiдкинути вам пiд хвiртку, – продовжив можливi дii винахiдливоi швалi Нагорняк.

– Або порiзати й пiдкинути менi пiд хвiртку, – погодився в унiсон полковник Ковтун.

– Здрастуйте! Станцiя «Вилiзай»!.. – пiдсумував беззмiстовнiсть iхнiх гучних перекорiв прокурор Пiонтковський. – Агiй на вас!.. З чим прийшли, з тим i приперлися… Хоч одну толкову версiю можете висунути?..

– Отже, давайте вважати так, – змирився з несподiваною справою Артем Нагорняк. – Інцидент з формою стосуеться звання й посади Миколи Івановича. Значить, проблема ховаеться у його роботi. Коханок, на прохання трудящих, вiдкидаемо… Хоч i шкода! Такий смачний шмат… Прямо по руках жир тече!.. Гаразд, гаразд, не ворушiться, товаришу полковник, бо загублю нитку червону… Хтось незадоволений роботою нашого незамiнного заявника познущався над його мундиром.

– Не моiм мундиром! – уточнив гiсть i вкотре постукав порожньою люлькою по столу. – Аналогiчним… Невiдомо де придбаним.

– Схожим… Такого ж типу… З тiеi ж системи… Кiтелем. Що це значить?..

– Що?.. – в один голос прохопились прокурор i начальник мiлiцii.

– З Миколою Івановичем спiлкуються невербальною мовою. Люди часто використовують не тiльки сло- ва, а й погляди, емоцii, жести, мiмiку, пози… Корчать рожi й дулi тичуть!.. Голий зад показують!.. Якщо все спростити… Незалежно вiд причин появи жести – це ознаки можливоi дii.

– Простiше, хлопче!.. Не загинай!.. – приземлив його нетерплячий полковник з пошматованим мундиром. – Іншими словами: ви десь… напаскудили… напустували… побешкетували… Зробили зарубку рукою, що здригнулась… Серйозно накосячили, – дохiдливо переклав йому зрозумiлою мовою молодий тлумач. – Вам поставили оцiнку – негативну. Вас попередили, що за помилку треба платити – або кар’ерою, або здоров’ям…

– Яка… харцизяка… Брудна шматина… Крива рожа… Мае на це право?!. – обурено скочив iз-за столу рослий начальник мiлiцii. – Рахунки менi виставляти?.. Погрожувати?..

– Мiлiцiя народна, тож i морда з народу, – заспокоiв його шал Нагорняк. – Що заслужили – те й маете…

– Притягни менi сюди!.. Цього грушкiвського осла!.. Нехай баньки пальцями видавлю!.. Щоб на все життя запам’ятав, з ким не можна зв’язуватись, – знавiснiло дихнув слiдчому в лице гiркою тютюновою хвилею розворушений полковник. – Притягни!.. Вiк буду в боргу!..

Наче воно йому, Артемовi Нагорняку, треба те полковникове боргування. Його монети мiднi не котируються. Та й тi може вiдiбрати, бо передумав чи не з тiеi ноги сап’яновий туфель узув… Старий он побiг далi смалити люльку та порипувати залiзними дверцями сейфу – цяп-цяп у чарочку вiрменського коньяку, завезеного кмiтливими контрабандистами з Одеси – i трава не рости, а вiн мусить тямувати, розкручувати, вловлювати, звiдки вiтер дуе, кому твердий на стопу Ковтун згарячу на болючий мозоль наступив i не помiтив. Для нього це звичне дiло, хрустiти по людських кiстках i тупо гагакати, мовби весь свiт йому щось винен i мусить розступатися. Прокурорський слiдчий той крок полковникiв не раз i на собi вiдчував: iм обом по дорозi тiльки до того пункту, поки не зачепиш начальницьку безрозмiрну честь, а далi вже й недруги заклятi, вiддавай назад мiдну дрiбноту. Нуль плювка не вартуе, готовi утовкти один одного молотом у залiзний тiк. Та нiчого не вдiеш – прокурор рвучким жестом показав, щоб забирав геть з-перед його здорових окулярiв понищений мундир та маршував услiд за Миколою Івановичем ловити його ворогiв. Аякже, розбiгся, нема що робити, обслуговувати витребеньки старого служаки, якому кiтель давно натер шию, i вiн вирiшив оновити вiдчуття: як то воно бути водночас i мисливцем, i здобиччю. Перетерпить i забудеться…

Та в коридорi Нагорняка чекав, переминався з ноги на ногу, освячений Ковтуном напарник – лейтенант Михайло Чорний. Почищена бензином чорна шкiряна куртка порипувала й наповнювала зазнайкувату прокуратуру з бронзовими свiтильниками неповторним букетом запахiв. Опер уздрiв Нагорняка й зрадiло потягнув руку.

– Друзяко, я зранку пива не п’ю!.. – вiдкинув робочу пропозицiю Михайла, що традицiйно зiрвалась з його уст, молодий слiдчий.

– Значить, твоi дiла не такi поганi, – скривив чорного вуса засланий лейтенант. – А менi хоч кiло самогонки та й у петлю!.. З тим кiтелем… Сказав, що три днi менi строку!.. А потiм почне подяки виписувати…

– Чого його так цей кiтель заiв?.. – виставив поперед себе потятий френч Артем. – Бач, я теж попався, як дурний горобець!.. І прокурор услiд ручкою помахав…

– Не знаю, чого заiв, але в нас уже всi голови попригинали. Тiшаться… Миколу Івановича всi люблять, аж у носi крутить!.. Ото зараз будуть кiстки перемивати!..

– А навiщо говорив?.. Мiг би язика прикусити!.. Поки не розберемось, – упiзнав нарваного полковника Ковтуна прокурорський фiзiономiст.

– Та вiн ще… З порога почав… налiво й направо… по батьковi всiх називати!.. – хмикнув лейтенант. – Без оглядки на морду лиця… Обiцяв до заду пришити погони…

– Може, це хтось iз ваших?.. Нагострив лижi на його мiсце?.. Хто там у нього в заступниках ходить?.. – припустив найлегший варiант мобiлiзований на дурне дiло Артем.

– У заступниках пiдполковник Лагоза. Нiякий дядько… Але в тому нема сенсу. Нас скоро порозганяють. Наберуть нових за конкурсом… І назвуть полiцiею. Навiщо комусь рiзати старий кiтель?.. І пiдкидати полковнику, в якого й так нема майбутнього? – аж стомився вiд довгоi тиради завжди мовчазний напарник.

– Так-так-так… Цiкаво, – протягнув слiдчий i мовив поза плечi: – Мар’яно, у тебе нема часом мiшка для смiття?..

Секретарка вмить зникла у дверях i десь звiдти, з приймальнi, гигикнула, неначе ii полоскотали за вухом: ото проказа, за всiм стежить, усе встигае помiтити й почути, вiдфiльтрувати й доповiсти Олексiевi.

– Подаруночок вiд Ковтуна?.. Нема куди сховати?.. А ти прив’яжи двi палицi навхрест i носи над собою!.. – порадила, не висовуючись, гарпiя.

– Я тебе щось спитав!.. – не пiддався на той насмiх Нагорняк.

– Є!.. Ось вiзьми!.. – вискочила на коридор вiдретушована й готова до подвигiв Мар’яна. – Для себе берегла… Бо в того… папери… плодяться, як мишi. Не встигаю збирати!..

Артем мовчки взяв целофан, увiпхав усередину потятий кiтель, скрутив i кинув Михайловi, мовляв, носи, твое, фiрмове, добро, а воно йому сто рокiв у базарний день не потрiбне.

– Пiшли, тут i так нема що ловити, мундир сам про себе багато не розкаже, – буркнув напарниковi й поскакав донизу мармуровими сходами.

– І куди ми з ним пiдемо? – розгублено потупцював за ним друг.

– Лiкувати… грижу полковниковi, – спинився бiля побитого часом «опеля» – пепелаца з гравiцапою, як вiн називав авто, прокурорський слiдчий. – Може, у вашiй реформi й увесь смисл?.. Старе порiзати й на смiття?.. Тепер ти, полковнику, нуль без палички!.. І форма твоя нуль. І влада твоя пройшла… І життя твое перекреслене… В пусту!..

– Так усе просто?.. – не дотягував до мiнорних глибин Ковтуновоi трагедii опер. – Саме розсмокчеться?..

– А як не розсмокчеться?.. А як з ним щось станеться?.. – не дав заспокоiтись Нагорняк. – Волосся пiд носом будеш смикати!.. Щось вiн там говорив про персональних ворогiв!.. Руслан Бирка з базару, Степан Паращук з аптеки… Як думаеш, вони могли дiдовi мундира порiзати?.. На знак подяки?..

– Думати шкiдливо, – по-простому вiдповiв напарник. – Думалка зношуеться… Треба перевiрити, та й по всьому!..

– От тобi й перше завдання!.. Перевiр, щоб я не смикався!.. Сiдай, поiхали!.. – скомандував Артем.

Їхали недалеко – у кафе «На горбку», до Пашi. Щойно зранку вона нагодувала Артема, аж ремiнь почав тиснути – у Мушки культ iжi, вона за першоi ж нагоди тицяе тими стравами Нагорняковi перед ситими очима: iнша вередувала б, бо на роботi кухня, вдома плита, вiд тих кулiнарних запахiв голова паморочиться, нюх орiентири втрачае, багатьом жiнкам хочеться втекти та й збунтуватись, а Паша дiстала смак у чаклуваннi, наче у карусель вскочила – удень годуе, а вночi випивае, вимотуе, висмоктуе, вихлебтуе, висушуе всi чоловiчi хмiльнi сили, ключi й бездоннi керницi, лiтае з ним попiд хмари. Такий у них удався тандем, i обом вiд того було добре…

– О!.. Давно не бачились!.. – вiйнула перед ними коротеньким халатиком зграбна Мушка. – Зголоднiли?..

– І не подумай!.. – зразу вiдмiв ii чарiвний наступ молодий чоловiк. – Скоро живiт розiпре…

– Мало б у неi… А не в тебе… Розперти, – скрипнув шкiрянкою Михайло й оскалився. – Дiло ж молоде!..

– Дай йому пива!.. Нехай замовкне!.. – аж пересмикнувся вiд того рипiння з кiтелем пiд пахвою слiдчий прокуратури. – А менi… Менi скажи… Чи знаеш ти якихось ворожок?.. У Грушцi?..

У Пашi вiд здивування родимка над верхньою губою перелетiла на щоку й там застигла: повiрити не могла, що ii чоловiк цiкавиться ворожками. Може, не розчула?..

– Кого я знаю?.. – перепитала.

– Ворожок… Знахарок… Чаклунок… Баб-шептух… Вiдьом!.. Чи як iх там ще називають!.. Щоб iх не знати!..

– Господи, прости!.. Навiщо тобi цi фурii?.. Хiба я чимось не догодила? – аж зайшлася вогнем молода дружина й на очi набiгла волога. – Дак мiг би прямо сказати!..

– Золотце!.. То не менi!.. Он йому!.. – показав на напарника роздосадуваний Артем. – Тримае пiд пахвою порiзаний одяг… Якась редиска пiдкинула!..

– Ага!.. – з полегшенням видихнуло золотце й родимка знову перелетiла понад пухку губу. – Так би й сказав!.. Котресь наворожило?..

– Наворожило, бодай би йому руки всохли!.. – перекинув полковникову гризоту на лейтенанта Нагорняк. – Потяло кiтель… Постелило коло хвiртки… Тепер ми чухаемо потилицi: що б це значило?..

– Нiчого не мiняеться! – з притиском заохала молодиця й спiвчутливо озирнула Михайла. – Двадцять перший вiк… І не шукай далеко. Котрась коло тебе крутиться й лихим оком блимае… Невдоволена!..

– Ти думаеш, це жiнка?.. – iз сумнiвом перепитав Артем.

– А хто ж iще?.. – упевнено стояла на своему Мушка. – Жiнки вигадливi й не знають мiри… Їм аби свого добитись… Точно жiнка!..

– А може, по роботi?.. Може, хто помститися хоче?.. – вони вдвох розглядали знiченого лейтенанта, як пiддослiдного кролика.

Михайло терпiв тi погляди задля дiла.

– Якщо й по роботi, то теж… панi мадам, – не здала своеi позицii Паша. – Чоловiки простiшi… Без заковик. Без блуду та iдей фiкс. Дав у морду, вибив зуба – i щасливий. Чи штахетиною по ребрах… Баба!.. Злiсна молодка!.. Уперта!.. Мстива!.. Не iнакше… Ти, Михайле, перебери й посортуй iх!.. Що з якою було… Та й сам побачиш!..

– Не знаеш ти мужикiв!.. Бувають такi, що гiрше примхливоi тiтки, – не пiдтримав ii характеристик Артем. – Не збивай нас з праведного путi!..

– Винятки пiдкреслюють типаж, – глибокодумно вторила йому дружина. – Борщ теж може не вдатися. Але вiд того не перестаеш розумiти, у чому його смак… Чую почерк жiнки та й годi!.. Вiдьми, як ти кажеш!.. З початковим замахом!.. Ще не досвiдченоi…

– Упiймав, Михайле?.. Ти ще в фаворi!.. Жiнки за тобою табунами бiгають та на борщi пересоленому гадають, – порадував напарника саркастичний Нагорняк. – Тримай форму!.. Полковник он двадцять один раз на турнiку пiдтягуеться… І тебе ганяе з решетом по воду.

– Годi буде!.. А то я вже злякався, – зворухнувся нарештi опер i поклав шелестливий кiтель на стiл. – Загралися тут… Як кошенята!..

– Хто б нам прочитав те злiсне послання?.. – питально звернувся Артем до молодоi дружини. – Воно щось значить, правда?.. Знаеш таких умiльцiв у Грушцi?..

– Ну… Бабок багато, але толку з них мало, – задумалась Пашка. – Заробляють на хлiб з маслом… Або з нудьги. А от щоб… масштабно… по-ворожбитському… по-вiдьомському… То тiльки Ликера Бунька. Вона у нас на весь край… перша вiдьма. Баба Яга. Бiля ворiт хрестяться… Бо може… пристати… на мiтлi слiдом прилетiти!..

– Ой, злякався! – вiйнув бензиновими випарами по кафе напарник. – А мiтлою по срацi?..

– Де живе ця Ликера Бунька?.. – Артем знiчев’я погодився, бо треба таки кудись iти, щось дiяти, для такоi дивноi справи пiдiйде й Баба Яга, на смiх курям, якщо iнших варiантiв катма.

– На Вiльховецькому хуторi. За Грушкою… Щось менi, хлопцi, за вас… тривожно, – спiвчутливо похитала головою Паша. – Самi пхаете своi шиi…

– Не бiйся!.. Прорвемось!.. – звiвся рiшучий Нагорняк. – Поiхали, бо чари засохнуть!.. Прилипнуть!.. Потiм не вiдiрвеш…

– А як же пиво?.. – невдоволено встав за ним напарник.

– От знiмемо порчу з тебе… полковникову… Тодi й вип’еш, – вiдбив йому смак друзяка.

Листопад повiвав останнiм теплим вiтерцем понад садами й городами та зблискував рiзкими променями у Синицi, немов у рiцi купалась золота рибка й губила луску. Пахло спаленим картопляним бадиллям i стиглими яблуками. Над степом перекочувалось маревними хвилями трете або й четверте бабине лiто. У синiй полотнинi неба пропливали гачки диких гусей, якi час вiд часу пiкiрували на перепочинок до золотоi рибки. Над Садгорою бiлiв денний мiсяць, якому чогось не сидiлось за обрiем у темрявi, i вiн згори позирав на гусей, що талапали й орали плесо гальмiвним шляхом розставлених лап. Артем з Михайлом покушпелили пепелацом з гравiцапою центральною вулицею Грушки, повз гармату-сорокоп’ятку, що давно розучилася стрiляти, повз кагатне поле, на якому зiйшлися груди в груди Ковтунiв зять з химерним прiзвищем Твердигост, який притягнув на цукроварню данських iнвесторiв, i загарбливий базарник Руслан Бирка з непоборною думкою, що вiн хазяiн мiста, бо може все продати й купити, майстер на всi руки – i торгувати, i будувати вмiе, повз побитi й помальованi недолiтками кiоски, через греблю, що спиняе бурхливий полiт рiки на кам’яних порогах, туди пiд гору, де ховались першi козацькi застави, виiхали на Вiльховецький шлях, яким, кажуть, молодий Хмiль ходив на Волощину. Аж ось i горбатий лишай посеред зораного поля – купа дерев вiдьминого хутора. Тут вона, Ликера Бунька, свiтом мутить, долi сплутуе й на людей порчу насилае. Баба Яга, худа i чорна, як дубова дошка, у запраному сiрому платтi i червонiй кофтинi, замашна й невтомна, нiби й не було на горбу десяткiв зо сiм лiт, простоволоса, ходила попiд грушею, тицяла у гiлки довгою тичиною з прив’язаною на кiнцi пластиковою пляшкою без дна. Тиць, круть – груша вiдпала у самолов. І складала плоди обачними рухами в чималенький ящик, який навiть чолов’язi загартованому перенести важко, бо може пупець урвати.

– Бачиш, не лiтае, – стиха мовив вибалушеному напарнику Артем Нагорняк. – Захопи речовий доказ…

Подвiр’я у баби було покошене, доглянуте, хатка глядiла на хлопцiв синiми вiкнами, мовби питалась, поки стара не бачить: а чого це ви, непотрiбнi й безобразнi, не кликанi сюди приперлись?.. Город прибраний, доглянутий, тiльки червонiли бурячинням кiлька рядкiв столових бурякiв – iх можна копати перед самим снiгом, та де-не-де стирчало поодиноке кукурудзиння, може, у тому який знак, щоб урожай був нарiк – не збирати все, поки не припреться гусеничний трактор орати. Тракторист з поля заскочить та за пiвлiтра зоре, незважаючи на темний авторитет господарки. Пiд хлiвом, за плетеною з рудоi лози стiною, буцнувся колесом у порожню собачу буду мотоцикл з коляскою МТ-10 болотного кольору. На криницi з повного вiдра скапувала вода – цяп-цяп, пий мене…

– Шановна!.. Чи тут проживае громадянка Ликера Бунька?.. – гукнув у сад пiд грушу Артем. – Добридень!..

Баба вiдкрутила чергову грушу, як електролампочку, потримала тичку над головою, придивляючись до прибульцiв, з прикрiстю щось пробурмотiла й прошелестiла розтоптаними домашнiми капцями до ворiт.

– А ви знаете, що значить Бунька?.. – стала за п’ять метрiв i вороже затрiщала, як суха дошка, неначе ось зараз ударить iх тiею довгою тичиною по плечах та й пожене назад у долину.

– Нам сказали, що це вас так звуть, – промимрив на той сухий трiск невпевнений Артем. – Ликера Бунька…

– Дурний вас пiп хрестив!.. – без вихилясiв, не вдаючись до алегорiй, поставила iм дiагноз вiдьма й кинула, не дивлячись, куди впаде, самолов для груш. – Бунька – це по старовинному… пiхва. Хто як почуе – дурна, лунка, глибока, порожня… Стара!.. Ану повторiть!.. Кого ви шукаете?..

– Ми не ми!.. – закрутились, заскiмлили, нiби перед стратою, обманутi хлопцi. – Нас так скерували!.. До Ликери…

– Буньки?.. – продовжила замiсть них лиха баба, блискаючи iдкими очима. – Ну то ви ii знайшли!.. Бо Бунька – це ще й глечик з вузьким горлом. Менi таке бiльше подобаеться… Зразу злилася, а тепер – змирилася. Народ скаже, як зав’яже. І нiчого не помiняеш… А взагалi-то мене звати Ликера Семенiвна Ставницька, я з древнього польського роду. Це щоб ви, мiлiцiонери, на майбутне пам’ятали…

– Звiдки ви дiзнались?.. – занепокоiвся шкiряний Михайло. – Що ми з мiлiцii?..

– У вас на лицях написано, – Ликера нахилила вiдро з цямриння, полила на руки, стрiпнула, наче позбулась брудноi енергii. – Великими буквами… Ось на тобi, – показала довгим сухим стручком пальця на Артема, – жiнка гасае. Ой, як гасае!.. Дитину хоче. Вона за тебе здатна померти. Або когось убити… А за тобою, – стручок переметнувся на оперативника, – стара жiнка пантруе. Не вiрить тобi, що тiльки п’еш, а не гуляеш… Це, мабуть, теща?.. Пiдсипае тобi у горiлку материнки…

– Блiн!.. Кха-кха!.. А я думаю, чого макiтра зранку лускае!.. – аж закашлявся з несподiванки Михайло. – А то диви!..

– Навпаки, дорогенький, – заспокоiла його стара чародiйниця. – Материнка зменшуе потяг до горiлки… Але в неi е побiчна дiя – забирае чоловiчу силу. Може, це твоiй тещi й треба?..

– Уб’ю, гадину!.. – озвiрiв вiд таких вiдкриттiв приголомшливих лейтенант Чорний. – За що менi така кара?..

– Бо ти якось сказав, що в твоеi жiнки малi груди, – пояснила витоки його кари стара ворожка. – Вона й почала пити материнку. Це зiлля справдi збiльшуе жiночi пазухи… А потiм дiйшла черга й до тебе. Бач!.. Якщо пити – то всiм… Справедливо, нi?.. Не ворушись!.. Я бачу, з чим ви прийшли!.. Ану кинь менi тут-о пiд хатою на лавку…

Вона з осторогою показала на скручений кiтель у руках опера. Одразу вся витяглась, як струна, почорнi- ла, наче на неi хмара найшла, налетiла, накрила тiнню, грозою заволокла, засклянiла тiльки-но живими очима й червона кофтина ii нiби аж вицвiла, зблякла, перетворилась на мiшковину. Витягла руки, нiби локатори, прислухаючись, прицiнюючись, зважуючи, що за небезпека перед нею з’явилась, чи можна з нею впоратись, i полинула до лавки, як причинна. Над розстеленим мундиром застигла змiею, що пiдняла голову, виглядала жертву. Провела стручками пальцiв i зашепотiла: «Адав’евич-моргун, вiтер з очерету! Сило-мило планiтниця, зоря з шеремету! Зловлю, скручу, в штандарах сховаю! Обману, дiстану, в катрагу запхаю! Іди геть за гору, в чужу обору! Забери з собою лиху личину! Шусь у нiрку! Шусь у нiрку! Щоб тобi звiдти не вибратись! Нехай тебе огненний бугало спалить! Нехай тебе вечiр на конi копитом притопче! Один володарний, два дрiбних, три – весь свiт, чотири – двi пари, сiм – межа всiм, скiльки б iх не було… Очисти чоло!».

Стомлена Ликера Бунька шарахнулась, нiби пiсля важкоi роботи, сiла на лавцi бiля кiтеля, розклала худi ноги – стручкуватi, у вузлах жил, руки впали у подiл i застигли там двома випорпаними на грядцi коренями. Холоднi очi ii, як блюдця криги, розтоплювались i теплiли, нiби озера пiсля довгоi зими. Сухi чорнi губи, зшитi у смужку закляттям i зцiпленням, розпрямлялися й повнiли. Кофтина втекла з-пiд хмари й знову починала яскравiти. Ворожка оживала на очах, немов пiсля нальоту тяжкоi болячки.

– Ух!.. Страшну силу ви менi сюди притягли!.. – поскаржилась хлопцям, неначе вони були виннi. – Уночi вивезу, кину в яр за млином… Нехай лисицi хвостами розметуть!..

– Кiтель?.. – сполошився дбайливий лейтенант. – Ми не вiддамо!..

– Та нi!.. Нащо вiн менi?.. Чорну силу, яку зв’язала вузлом!.. – заспокоiла ощадливого опера.

– Що це за сила така, що вас злякала?.. – мовби пiд протокол озвався допитувач Артем. – Опишiть нам, не пiдкованим…

– А знаете, я з нею вже зустрiчалась, – ожила Баба Яга, встала, стрiпнула подiл, немовби щойно квасолю лущила. – Голька Середа приносила штани порiзанi… Ну… Голька Середа, глуха, як дуплява верба… Коло греблi сидить. Не знаете?.. У неi чоловiк крамницю тримав. «Сад-город» називалась… Пiдкинули йому потятi штани. Так-о на криницю… Уже через тиждень пiшов на той свiт. А Голька прибiгла пiсля похорону: подивись, каже, що це значить… Нагадалась!..

– Коли це було? – сотав з неi корисну iнформацiю Нагорняк.

– Десь так… Дайте пригадати!.. Пiсля Спаса… На початку осенi, – прихильно, як благодiйниця, яка обдарувала нерозумних дiтей, поглянула на них суха дубова дошка у платтi й кофтинi. – Та я вже не могла помогти… Тут-о помогла. Нехай той чоловiк, який вас прислав, не хвилюеться… Йому нiчого не загрожуе. Ну… Хiба що може захворiти. Коли в голову багато вiзьме… Або трохи постраждае…

– Хто це?.. Чи що це?.. Такi дiла витворяе?.. – прокурорський слiдчий крутився навколо здобичi й не мiг ii винюхати.

– Там чотири руки. Чорнi… Темнi… Одна ножицями крае, – зазирнула кудись у себе, як у глечик з довгою шиею, стара ворожка. – Другий розносить…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/boris-kramer/sprava-pro-stracheniy-odyag/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.