Книга - Своя кров

Своя кров
Михайло Нечитайло


Страшнi i дивнi речi кояться в провiнцiйних мiстечках нашоi батькiвщини: вбивства, згвалтування, грабiж. І розслiдувати всi цi злочини надзвичайно важко, якщо навкруги тотальна кругова порука. Молодому лейтенантовi потрiбно прикласти чималих зусиль, аби знайти справжнього злочинця i врятувати вiд покарання невинного. «Шипшина не цвiте на осiнь»… «Своя кров» Михайла Нечитайла – це не лише детективна iсторiя, це твiр, який нагадуе нам, що, незважаючи на труднощi й перепони, потрiбно вiрити в справедливiсть i людей.





Михайло Нечитайло

Своя кров

Повiсть





Частина перша. Грiх конвою



* * *

Труба – це така хитра конструкцiя, що коли нею щось починае текти з точки А в точку Б, то обов’язково десь знайдеться точка без наймення, але сама найголовнiша, в якiй текучiсть дуже посилюеться, причому не по трубi, а з труби.

Вода – це така хитра хiмiчна сполука, котра, будучи розiгрiтою серед лютих морозiв, раптом пробуджуе свою геологiчну пам'ять i прагне, знайшовши безiменну точку в трубi, зiгрiти не призначену iй точку Б, а всю ойкумену.

І цим псуе кров.

Бо пiд ясним сонечком, яке й саме змерзло, аж зжовкло, ти мусиш стати його замiнником, ти мусиш пхатися в паруючу яму, ламати голову над конструкцiею труби, сушити мiзки над геологiчною пам’яттю води, морозити довколишнiй свiт, аби зiгрiти якусь одну точку Б, сирiч, храм освiти, що в народi здобув коротку назву – школа; а в документах iменуеться гордо – гiмназiя.

Конструкцiя труби загадкова, пам’ять води мiцна, бабраешся в ямi з добру тижняку – ойкумена собi грiеться; а точка Б – ну, нiяк.

І тодi хочеться випити.

Нi, не всю воду – куди нам, сопливим; навiть не кварту води – бр-р, i так дубар дубарiнський, хочеться випити чарочку. Маленьку таку, маленьку. Але довгу.

Що ж, будьмо. За розквiт гiмназiй.


* * *

Коли замерзають гiмназii – сумно всiм. Здаеться, хилиться до смутку все мiсто. Аж страшно з того похилу – не дай Бог, упаде, стражденне, то розсиплеться ж на друзки серед затвердлих морозiв.

Йому б, мiсту, радощi в пригоршню, аби не хилилося. Тiльки хто зродить ii, жадану. Хто, окрiм гiмназистiв.

Їм труба за церкву, вода – за iкону; бо з них народжуеться новий свiт – незапланованi канiкули.

Та серед нових свiтiв завжди валяються кострубатими купами залишки свiтiв старих – це директору гiмназii примарилося, буцiмто випускнi класи не наздоженуть вмерзлi у рвану трубу знання, тож погнав нещасних на навчання до двох кiмнат, де притуленi були на зло всiм холодам електрокалорифери.

Вони насмiлилися стверджувати, що не вода на цiм свiтi основа життя, та дули до кiмнат пiдiгрiте повiтря.

І цим псували кров.

Чотирьом випускним класам з усiх класiв школи випало пiднятися супроти води та труб, конвоем стати довкола знань i вести iх до мети – цементувати силою своею розхристанi мiзки випускникiв.

Конвой стояв у двi змiни – бо класiв чотири, а теплих кiмнат двi. І тiльки коли сива нiч мерзлою грудкою валилася на землю, рушав конвой на постiй.


* * *

Але на перетоптаних вулицях мiста конвоювалися не тiльки знання, конвоювалися й стежки-дорiжки, аби розпростертими стояли до ранку, не скрутилися жужмом вiд дикого морозу – бо мiсто, в якому вранцi жодна душа не знайде своеi стежки, приречене на безкрiв’я. А воно повинне бути повнокровним.

Стежки конвоювали собаки. Вони схиляли своi писки до об’екту охорони й шурували, як навiженi – берегли скарб.

А коли конвой натикаеться на конвой – ситуацiя ускладнюеться та потребуе сторонньоi допомоги.

Катя Осмолодова, майбутня випускниця гiмназii, стояла серед дороги додому, а впоперек тiеi дороги стовбичив пес. Вiн не гарчав, зирив просто якось незрозумiло, але йти з портфелем на собаку не завжди е правильний крок.

– Цуцику, йди, йди, – скиглило зо п’ять хвилин дiвча.

Позаду собаки щось вихлюпнулося з провулка – чи парубок, чи чоловiк.

– Гей! – гукнула Катя. – Дядьку! Проженiть собаку!

– Га? – вiдгукнулась iстота.

– Собаку проженiть, будь ласка, – просилася гiмназистка.

– Хай стоiть, – варнякало з вулицi.

– Як це хай стоiть? – обурилася дiвчина. – Менi додому треба.

– А ти хто? – допитувалися з дороги.

– Катя, – зiзналося дiвча.

– А я Болiд, – гукнули дiвчинi. – Знаеш такого?

– Чула.

– Отож. Іди, не бiйся, цуцик сумирний.

– Точно?

– Шипшина не цвiте на осiнь.

– При чому тут шипшина? – знизала дiвчина плечима й несмiло рушила на голос.

Пес, що мовчки й без iнтересу слухав балачку, раптом наiжився й гавкнув на дiвчину.

– Ой! – вiдскочила до тину. – Твоя шипшина, може, й не цвiте, – гукнула Болiду, – але ж гавкае.

– Стати в конвой! – раптом вереснуло позаду собаки й силует кинувся на пса. – Ану геть, шолудивий, – репетувала постать, – охорона валить!

Пес неохоче, та все ж звiльнив дорогу.

– Дякую, бувай, – мовила дiвчина й закрокувала вулицею.

– Е-е, нi, – валандався позаду конвой. – Я таких дiвчат на дорозi не кидаю, я веду iх до самих ворiт.

– Я ж сказала – дякую, я дiйду й сама, – вiдмовлялася Катя.

– Стiй! – наразi вхопила постать дiвча за комiр куртки. – Або йдемо разом, або нiхто нiкуди не йде.

– З якоi це радостi? – обурилася врятована.

– Болiд сказав.

– А вiн хто – цар?

– Вiн – Болiд.

– П’яний Болiд, – поправила. – Та й щось не схожий ти на справжнього… мачо, щоб мене водити.

– Як це не схожий? – обурився парубiйко. – Ти, курча, та ти ще пiд квочкою цвiрiнькало, як я вже…

– Вiдчепися вiд мене, – пручалася, – що ти там його вже…

– Баб складав у покоси, – хвалився. – Не вiриш, чи що, цiпа?

– Та вiдпусти ж ти мене, – заiхала портфелем у мармизу.

Приставайло вiд несподiванки заточився, мацнув рукою розбитого носа.

– Сука, – вилаявся, – ти кому кров пустила? Сопля погана, та я тебе… та я за свою кров… та сотим колоском у покiс зараз ляжеш.

Помчав за дiвчам.

А воно, прудке, мчало та мчало вздовж вулицi. Звернуло в провулок.

– Додому тiкаеш? – ревiв слiдом. – Та ти за кров мою не розрахувалася, шалава!

Слизькi дороги – непевнi траси для перегонiв. Слизькi дороги – чом багато вас так на землi? Звiдки витiкаете ви, де плодитеся, з чого русла своi тчете й чом чорна така в них рiдина стугонить?

– Вiд конвою не втечеш, – напосiвся переслiдувач на розпластане дiвча.

– Рятуйте! – вереснула.

– Цить, – вхопив за голову, вдарив нею об дорожнiй лiд, – цить, патлата.

Потягнув беззвучне тiло в зарослi до похиленоi, покинутоi давно хижi.

– Согрiшимо, – плямкав.

– Та ти не дiвка вже, – припадав до вечерi. – То це й не грiх уже – в покiс лягти; це так – життя просто та й годi. От матерi його трясця – вже й у школi молодицi. Де ж дiвчата тодi, в дитсадку?

Повечерявши, зiбрав посуд.

– Портфелика не забудь, телице, – кинув до дiвчини портфеля.

– Ти сядеш, – наразi вчув нахабне. – Я клянуся – ти сядеш.

– За що? – здивувався.

– За глум.

– Дiвко, та тебе, певно, пiвмiста жарило, чого я сiдати маю? – обурився.

– Щоб не брав те, що тобi не дають, – нахабнiла згвалтована. – Болiд драний.

– Заткни халяву, – пiдступив упритул, – бо додому далеко, а я тут.

– Ти думаеш, тебе не знайдуть? – рюмсала. – Знайдуть.

– А ти що, не збираешся мовчати? – отетерiв. – Ти проти кого преш, дитя? Та моi… моi… родаки… вони тебе разом з твоiми безробiтними… Та шипшина не цвiте на осiнь.

– Ой, знайшов, чим хвалитися, своiми родаками. Тьху! Та й моi не безробiтнi, – зблиснула очима. – Моi…

– На цiй вулицi, – заперечив, – солiднi люди не живуть.

– Зате просто люди живуть, – раптом несподiвано скинула з його голови шапку, вхопила за чуба, гупнула мармизою об цямрину напiврозваленоi криницi, бiля якоi гвалтував.

Гупнула ще раз.

Зiбралась – i тiкати. Та заплуталася в порваних ним лахах, тож схопив за ногу.

– Просто люди в рахунок не беруться, – вчив. – Уб’ю лярву, хто тебе знайде, ти, горе конвойоване.

А воно не з лякливих трапилося.

– Не вб’еш, – затялося.

– Уб’ю, – наполягав, наступав на горло.

– Нi, – хрипiла.

Сперечалася, сперечалася, будила в ньому звiра, будила, доки й не затихла.

– Дурепа, – вилаявся, – де ти на мою голову взялася?

Помацав тiло, послухав дихання – нiчого не второпав, чи жива ще, чи вже того. Тепла ще, точно, а чи жива?

Пiдтягнув до цямрини, нахилив над криницею.

– Хай Бог iй буде за суддю й за ангела-хранителя, – мовив.

Мацнув рукою по закривавленiй своiй пицi.

– Що, напилася моеi крiвцi? – ехидно зауважив.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mihaylo-nechitaylo/svoya-krov/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.