Книга - Три мушкетери

Три мушкетери
Александр Дюма


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Найвiдомiший роман Александра Дюма-батька «Три мушкетери» набув неймовiрноi популярностi у багатьох поколiнь читачiв, а його героi i сьогоднi хвилюють нас своiми хоробрими сердцями i благородними вчинками.

Легендарна четвiрка смiливцiв – палкий гасконець д’Артаньян, гордий i витончений Атос, хитромудрий красень Арамiс i простодушний добряк Портос – потрапляють у вир незчисленних iнтриг при дворi французького короля Людовiка ХІІІ, де на кожному кроцi на них чекае небезпека. Та хоч якi перешкоди i несподiванки не з’являлися би на iхньому шляху, вони неодмiнно ставали переможцями, бо всюди i завжди залишалися вiрними девiзу – «Один за всiх i всi за одного!»





Александр Дюма

Три мушкетери



Переклад В. М. Верховеня

Художник-оформлювач Р. В. Варламов

В оформленнi обкладинки використано iлюстрацiю Морiса Лелуара до роману Александра Дюма «Три мушкетери»



© В. М. Верховень, переклад украiнською, 2005

© Р. В. Варламов, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *




ПЕРЕДМОВА,

де автор зазначае, що героi, про яких вiн матиме за честь розповiсти читачам, не мiфiчнi, хоч iхнi iмена й закiнчуються на «ос» та «iс»


Не минуло ще й року вiдтодi, як, шукаючи необхiднi матерiали для своеi iсторii Людовiка XIV, у Королiвськiй бiблiотецi я випадково натрапив на «Мемуари пана д’Артаньяна», виданi – як i бiльшiсть творiв того часу, коли автори зважувалися говорити правду, але не мали й найменшого бажання переселитися на тривалий чи короткий час до Бастилii, – в Амстердамi, у П’ера Ружа. Назва мене так заiнтригувала, що я прихопив цi спогади додому, звiсно, з дозволу хранителя бiблiотеки, й жадiбно взявся за iх читання.

Я не збираюся докладно аналiзувати цей надзвичайно цiкавий твiр, а лише пропоную його увазi тих моiх читачiв, яких не перестають захоплювати картини минулого. Вони знайдуть у цих мемуарах майстерно намальованi портрети людей тих часiв, i хоч цi начерки зробленi здебiльшого на дверях казарм або на стiнах шинкiв, а проте читачi впiзнають у них Людовiка XIII[1 - Людовiк XIII (1601–1643) – син Генрiха VI i Марii Медичi, французький король з 1610 року.], Анну Австрiйську[2 - Анна Австрiйська (1601–1666) – французька королева, дружина Людовiка XIII з 1615 року.], Рiшелье[3 - Рiшелье (1585–1642) – Арман Жан дю Плессi, кардинал; будучи з 1624 року першим мiнiстром Людовiка XIII, фактично правив Францiею.], Мазарiнi[4 - Мазарiнi Джулiо (1602–1661) – кардинал, наступник Рiшелье на посту першого мiнiстра Францii.] та iнших придворних, чиi зображення такi само точнi, як i у творах пана Анкетiля[5 - Анкетiль (1723–1806) – абат, автор багатотомноi iсторii Францii.].

Але ж вiдома рiч: iнодi вразлива душа поета вiдгукуеться на те, що зовсiм не хвилюе широке коло читачiв. І, захопившись подробицями тих спогадiв, якi, безперечно, не залишать байдужими й iнших, ми зацiкавилися однiею обставиною, якiй нiхто, мабуть, не надав особливого значення.

Розповiдаючи про своi першi вiдвiдини капiтана королiвських мушкетерiв пана де Тревiля, д’Артаньян згадуе про трьох молодих людей, що iх вiн зустрiв у передпокоi – вони служили в тому самому знаменитому полку, куди й вiн домагався честi бути зарахованим. Звали iх Атос, Портос та Арамiс.

Треба зiзнатися, цi незвичнi iмена неабияк здивували нас, i вiдразу спало на думку, що це – звичайнiсiнькi псевдонiми, за якими д’Артаньян приховав, можливо, вiдомi всiм iмена, якщо тiльки власники цих чудернацьких прiзвиськ самi не обрали iх того самого дня, коли з власноi примхи, через обставини життя або ж бiднiсть вони вдягли простi плащi мушкетерiв.

Вiдтодi ми втратили спокiй, розшукуючи у творах сучасникiв бодай якийсь слiд цих незвичних iмен, що викликали в нас такий iнтерес.

Тiльки перелiк книжок, прочитаних нами з цiею метою, зайняв би цiлий роздiл, що, напевно, збагатило б знаннями наших читачiв, але навряд чи було б iм цiкаво. Тому лише зауважимо, що саме в ту мить, коли ми, зовсiм зневiрившись пiсля марних i тривалих дослiджень, вирiшили було вже припинити розшуки, ми нарештi знайшли, завдяки порадi нашого знаменитого i вченого друга Полена Парiса[6 - Полен Парiс (1800–1881) – французький учений, що вiв дослiдження в галузi середньовiчноi лiтератури Францii.], рукопис in-folio, позначений номером 4772 чи то 4773, не пригадуемо точно, i названий:

«Спогади графа де Ля Фер про деякi подii, що сталися у Францii наприкiнцi правлiння короля Людовiка XIII i на початку правлiння короля Людовiка XIV».

Можете собi уявити, яка велика радiсть нас охопила, коли, гортаючи цей рукопис, останню нашу надiю, ми знайшли на двадцятiй сторiнцi iм’я Атоса, на двадцять сьомiй – Портоса, а на тридцять першiй – згадку про Арамiса.

Знахiдка зовсiм невiдомого рукопису в епоху, коли iсторична наука сягнула такого високого рiвня, видалася нам майже чудом. Ми негайно почали клопотатися про дозвiл надрукувати його, щоб коли-небудь прийти з чужим багажем до Академii Написiв i Красного Письменства, якщо нам не пощастить, – що цiлком ймовiрно, – потрапити до Французькоi академii з багажем власним.

Такий дозвiл, вважаемо за свiй обов’язок сказати це, було нам люб’язно надано, що ми й засвiдчуемо тут, аби прилюдно спростувати твердження деяких недоброзичливцiв, нiбито наш уряд без належного пiетету ставиться до лiтераторiв.

Отож, подаючи на суд читачiв першу частину цього дорогоцiнного рукопису i давши вiдповiдну йому назву, ми зобов’язуемося, коли перша частина матиме успiх, на який заслуговуе, – у чому ми не маемо жодного сумнiву, – негайно опублiкувати й другу.

Оскiльки ж хрещений батько е другим батьком, ми пропонуемо читачам бачити в нас, а не в графовi де Ля Фер, привiд для своеi втiхи або нудьги.

Вiдтак переходимо до нашоi розповiдi.




ЧАСТИНА ПЕРША








I

ТРИ ПОДАРУНКИ ПАНА Д’АРТАНЬЯНА-БАТЬКА


У перший понедiлок квiтня 1625 року невеличке мiстечко Менг, звiдки родом i автор «Роману про троянду»[7 - «Роман про троянду» – знаменита середньовiчна поема (XIII ст.). Першу ii частину написав Гiйом де Лорiсс, а другу – Жан Шопiнель (Клопiнель), виходець iз Менга.], вирувало так, наче гугеноти[8 - Гугеноти – прибiчники кальвiнiстськоi (протестантськоi) релiгii у Францii.] збиралися перетворити його на другу Ла-Рошель[9 - Ла-Рошель – мiсто на березi Атлантичного океану, оплот гугенотiв.]. Чимало городян, угледiвши жiнок, якi бiгли до Головноi вулицi, й почувши плач дiтей, що долинав з порогiв будинкiв, квапливо надiвали обладунки i, для бiльшоi хоробростi, озброювалися хто мушкетом, а хто бердишем. Поодинцi або й гуртом вони поспiшали до корчми «Вiльний мiрошник», перед якою невпинно зростав тiсний i галасливий натовп цiкавих.

За тих часiв такi хвилювання були явищем досить звичним, i лише зрiдка якесь мiсто могло похвалитися тим, що не залишило у своiх лiтописах згадки про схожу подiю. Вельможi билися один з одним, король ворогував з кардиналом, iспанцi вели вiйну з королем. Але, крiм цих военних конфлiктiв – то прихованих, то явних, то ледве тлiючих, то бурхливо палаючих, – були ще й грабiжники та жебраки, гугеноти, волоцюги i слуги, якi мали за ворогiв геть усiх. Городяни час од часу виступали проти грабiжникiв, проти волоцюг i проти слуг, нерiдко – проти феодалiв i гугенотiв, вряди-годи – проти короля, але проти кардинала та iспанцiв – нiколи. Саме через цю давню звичку згаданого першого понедiлка квiтня 1625 року городяни, почувши шум i не побачивши нi жовто-червоних прапорiв, нi мундирiв прибiчникiв герцога Рiшелье, мерщiй кинулися до корчми «Вiльний мiрошник».

І тiльки там усi зрозумiли причину переполоху.

Юнак… Спробуемо намалювати його портрет: уявiть собi Донкiхота вiсiмнадцяти рокiв, Дон-Кiхота без обладункiв, без лат i набедреникiв, у шерстянiй куртцi, синiй колiр якоi набрав своерiдного вiдтiнку – щось середне мiж рудою глиною та блаватом. Видовжене смагляве обличчя, гострi вилицi – ознака хитростi, м’язи на щелепах надмiрно розвинутi – прикмета, за якою можна безпомилково визначити гасконця[10 - Гасконь – область на пiвднi Францii.], навiть якщо вiн без берета, – а наш юнак був-таки у беретi, прикрашеному жалюгiдним пером; погляд вiдкритий i розумний; нiс гачкуватий, але тонко окреслений. Молодий гасконець був зависокий для юнака, але замалий – для дорослого чоловiка. Хтось недосвiдчений сказав би, що це – мандрiвний нащадок якогось фермера, якби не довга шпага на шкiрянiй портупеi, що била по ногах свого власника, коли вiн iшов, i куйовдила рiденьку шерсть його коня, коли вiн iхав верхи.

Бо в нашого юнака був кiнь, ще й такий примiтний, що на нього кожен звертав увагу. Це був беарнський[11 - Беарн – область на пiвднi Францii.] мерин жовтуватоi мастi рокiв дванадцяти-чотирнадцяти, хвiст якого давно облiз, а на ногах виднiлися хворобливi нарости. Конячина понуро брела, звiсивши морду нижче колiн i не зважаючи на вершника, який марно натягував раз у раз вудила, а проте ще могла за день здолати вiсiм лье. На лихо, ця безперечна достойнiсть так затьмарювалася ii незграбною ходою i дивною мастю, що на тi часи, коли майже всi зналися на конях, поява згаданоi шкапи в Мензi, куди вона ступила чверть години тому через ворота Божансi, збурила спокiй городян, прикро вразивши вершника.

І це було тим нестерпнiше для юного д’Артаньяна (так звали нашого Дон-Кiхота, який осiдлав новоявленого Росiнанта), що вiн i сам чудово розумiв – хоч яким би вправним наiзником був, – наскiльки безпорадний у нього вигляд на цьому конi. Нiби вiдчуваючи, що не обереться з ним клопоту, вiн тяжко зiтхнув ще в ту хвилину, коли приймав його в дарунок вiд д’Артаньяна-батька. Юний д’Артаньян пiдозрював, що красна цiна цьому представниковi конячого роду – не бiльше двадцяти лiврiв. Проте жодною мiрою не можна заперечувати й того, що слова, якими батько супроводив цей подарунок, були безцiннi.

– Сину мiй! – мовив гасконський дворянин тiею неповторною беарнською говiркою, якоi Генрiх IV[12 - Генрiх IV (1553–1610) – король Францii з 1589 по 1610 рiк, народився в Беарнi.] так нiколи i не змiг позбутися. – Сину мiй, цей кiнь з’явився на свiт у домi вашого батька рокiв тринадцять тому й усi цi роки чесно служив нам, тому ви повиннi його любити. Хай би що там сталося з вами, не продавайте його, дозвольте йому в пошанi та спокоi померти вiд старостi. І, якщо ви на ньому вирушите в похiд, пiклуйтеся про нього, як ви пiклувалися б про свого вiрного слугу. При дворi, – вiв далi д’Артаньян-батько, – якщо ви матимете честь бути там, на що, зрештою, вам дае право давнiсть вашого роду, з гiднiстю носiть дворянське iм’я, яке ось уже понад п’ятсот рокiв уславлюють вашi предки. Не дозволяйте нiкому, за винятком кардинала й короля, без належноi поваги ставитися до вас i ваших близьких. Пiд словом «близьких» я маю на увазi ваших рiдних i друзiв. Тiльки мужнiстю – чуете, тiльки мужнiстю! – дворянин у нашi днi може прокласти собi дорогу. Хто здригнеться бодай на мить, можливо, втратить нагоду, яку саме цiеi хвилини йому пропонувала доля. Ви молодi й зобов’язанi бути хоробрим з двох причин: по-перше, ви гасконець, а по-друге – ви мiй син. Не бiйтеся несподiванок i шукайте пригод. Я дав вам можливiсть навчитися володiти шпагою. У вас залiзнi литки й сталева хватка. Вступайте в бiй з будь-якого приводу. Бийтеся на дуелi, адже дуелi тепер заборонено i треба бути вдвiчi хоробрiшим, щоб битися. Сину мiй, я можу дати вам усього лише п’ятнадцять екю, цього коня й тi поради, якi ви тiльки що вислухали. Ваша матiнка додасть iще рецепт якогось чудодiйного бальзаму, що дiстався iй вiд циганки; вiн гоiть будьякi рани, окрiм сердечних. По змозi скористайтеся з усього цього й живiть щасливо та довго… Менi залишаеться сказати лише про одне: я хочу, щоб ви мали за приклад – нi, не мене, бо я нiколи не бував при дворi, а тiльки добровольцем брав участь у вiйнах за вiру. Я маю на увазi пана де Тревiля, який був колись моiм сусiдою i ще в дитинствi мав честь гратися з нашим королем Людовiком Тринадцятим – хай береже його Бог! Інодi iхнi iгри переходили в бiйки, в яких король не завжди був переможцем. Завдяки синцям, що iх вiн отримав, король перейнявся великою повагою i дружнiми почуттями до пана де Тревiля. Згодом пан де Тревiль випробував мiць своеi шпаги вже з iншими: пiд час першоi подорожi до Парижа – п’ять разiв, пiсля смертi старого короля й до повнолiття молодого – сiм разiв, не рахуючи воен та облоги мiст, а з дня повнолiття нинiшнього короля й дотепер – не менше сотнi разiв! І тепер, попри всi едикти, укази та постанови, вiн – капiтан мушкетерiв, тих самих легiонерiв Цезаря, яких так високо цiнуе король i так побоюеться кардинал. А кардинала – про це знають усi – важко чим-небудь злякати. Крiм того, пан де Тревiль одержуе десять тисяч екю на рiк, платню, якоi гiдний дуже великий вельможа. А починав вiн, до речi, як ви. Тож пiдiть до нього з цим листом, вiзьмiть його життя собi за взiрець i робiть те саме, що й вiн.

Мовивши цi слова, пан д’Артаньян-батько вручив синовi листа, почепив на нього свою шпагу i, нiжно розцiлувавши, благословив.

Виходячи з батьковоi кiмнати, д’Артаньян побачив матiр: вона чекала на нього з рецептом славнозвiсного бальзаму, вживати який, судячи з напутнiх порад, юнаковi, певно, доведеться частенько. На цей раз прощання було довшим i нiжнiшим, нiж з батьком, але не тому, що пан д’Артаньян не любив свого сина, до того ж единого спадкоемця, а тому, що вiн був чоловiк i вважав би нижчим за свою гiднiсть давати волю почуттям, тодi як панi д’Артаньян була жiнка, та ще й мати. Вона невтiшно плакала, i треба визнати, до честi пана д’Артаньяна-молодшого, що вiн з усiх сил намагався триматися стiйко, як i личить майбутньому мушкетеровi, але людська природа взяла свое, i в нього з очей теж полилися сльози, якi йому пощастило – та й то з великим трудом – приховати лише наполовину.

Того ж таки дня юнак вирушив у дорогу, розбагатiвши на три батькових подарунки, що про них ми вже казали: п’ятнадцять екю, коня та листа до пана де Тревiля. Поради, зрозумiло, не входили до цього списку.

З таким багажем д’Артаньян i тiлесно, й духовно був точною копiею героя Сервантеса, з яким ми його так вдало порiвняли, коли обов’язок оповiдача змусив нас намалювати його портрет. Подiбно до того, як Дон-Кiхот мав вiтряки за велетнiв, а отару овець – за вiйсько, так д’Артаньян кожну посмiшку сприймав як образу, а в кожному поглядi вiн убачав виклик. Тому на всьому шляху вiд Тарба до Менга вiн i на мить не розтискав кулакiв, безперестанно – щонайменше разiв з десять на день – хапаючись за ефес своеi шпаги. Але кулак його так i не торкнувся жодноi щелепи, а шпага так i лишалася весь час у пiхвах. Але це зовсiм не означае, що вигляд нещасноi шкапи дивноi мастi не викликав на обличчях перехожих посмiшку, скорiше навпаки. Проте перехожi не давали волi своiм веселощам, бо над цiею подобизною коня подзенькувала чималих розмiрiв шпага i люто зиркали палаючi очi. Та коли смiх усе-таки переважав над обачнiстю, то перехожi – як маски в античному театрi – посмiхалися лише однiею половиною обличчя. Тож д’Артаньян, не кинувши й тiнi на власну гiднiсть i не вiдступивши й кроку вiд приписiв, що iх диктувало йому сумлiння, дiстався злощасного Менга.

Але там, бiля самих ворiт «Вiльного мiрошника», злазячи з коня й марно сподiваючись, що хтось-таки – хазяiн, слуга чи бодай конюх – притримае його стремено, д’Артаньян помiтив у вiдчиненому навстiж вiкнi нижнього поверху високого, з непривiтним обличчям дворянина. Цей пихатий вельможа про щось розмовляв з двома чоловiками, якi, здавалося, шанобливо слухали його.

Д’Артаньяновi, звичайно, вiдразу спало на думку, що говорять про нього, i вiн наставив вухо. Цього разу вiн помилився тiльки наполовину: говорили не про нього, а про його коня. Дворянин, певно, перелiчував усi його достойностi, а що слухачi, як ми вже казали, виявляли до промовця всiляку повагу, то раз у раз вибухали реготом. Позаяк навiть легкоi посмiшки було досить, щоб розгнiвати нашого героя, стае цiлком очевидним, як вплинула на д’Артаньяна така бурхлива веселiсть цих добродiiв.

А проте д’Артаньян вирiшив спершу як слiд роздивитися нахабу, котрий так вiдверто глузував з нього, i став безцеремонно розглядати незнайомого. Це був чоловiк рокiв сорока – сорока п’яти, з чорними проникливими очима, блiдуватим обличчям, з виступаючим носом i чорними, старанно пiдстриженими вусами, вбраний у камзол i фiолетовi штани зi шнурами того ж кольору, без усякоi обробки, лише зi звичайними прорiзами, крiзь якi видно було сорочку. Штани й камзол, дарма що новi, були пожмаканi, так, наче iх щойно вийняли з дорожньоi валiзи. Усе це д’Артаньян встиг помiтити, бо не був позбавлений природноi уважностi, а ще, мабуть, завдяки iнстинктивному вiдчуттю, яке пiдказувало йому, що ця людина значною мiрою вплине на його майбутне життя.

Отож тiеi самоi митi, коли д’Артаньян пропiкав сердитим поглядом чоловiка у фiолетовому камзолi, той вiдпустив на адресу беарнськоi конячини одне зi своiх ущипливих i глибокодумних зауважень. Його слухачi знову так голосно зареготали, що навiть на обличчi незнайомого, всупереч звичцi, з’явилася ледь помiтна усмiшка. Тепер не могло бути сумнiву: з д’Артаньяна вiдверто глузували.

Абсолютно переконаний у правильностi зробленого висновку, вiн на самiсiнькi очi насунув берет i, намагаючись наслiдувати придворнi манери, якi завважив, спостерiгаючи в Гасконi за знатними мандрiвниками, ступнув уперед, поклавши одну руку на ефес шпаги, а другу – на стегно. На лихо, в мiру того як д’Артаньян наближався до дверей корчми, гнiв заслiплював його все бiльше, i вiн, замiсть гордих i зневажливих фраз, якими мав намiр викликати зухвальця на дуель, здобувся лише на кiлька грубих слiв.

– Гей, добродiю! – вигукнув вiн, безладно розмахуючи руками. – Та ну ж бо, добродiю! Авжеж, ви, що виглядаете з-за цiеi вiконницi! Чи не скажете менi, що це вас так розсмiшило? Можливо, тодi ми посмiемося разом!

Незнайомий повiльно перевiв погляд з коня на вершника, нiби йому потрiбен був якийсь час, аби зрозумiти, що цi гнiвнi докори звернутi саме до нього. Потiм, коли в нього не лишилося й найменшого сумнiву, брови його злегка насупились, i вiн, витримавши довгеньку паузу, вiдповiв тоном, сповненим iронii та зневаги, що iх годi передати пером:

– Я не з вами розмовляю, добродiю.

– Але я розмовляю з вами! – вигукнув юнак, виведений iз себе цiею сумiшшю нахабностi й гарних манер, чемностi й зневаги.

Незнайомий ще якусь хвильку з усмiшкою дивився на д’Артаньяна, а потiм, вiдступивши од вiкна, неквапно вийшов iз дверей заiзду i попрямував до юнака, зупинившись за два кроки вiд нього, якраз навпроти його коня. Його спокiй i глузливий вираз обличчя ще дужче розвеселили його недавнiх слухачiв, якi так i не зрушили зi свого мiсця бiля вiкна.

Д’Артаньян, угледiвши перед собою кривдника, висмикнув шпагу з пiхов майже на фут.

– Цей кiнь i справдi жовтоi мастi, або, точнiше, був таким колись у молодостi, – продовжував своi науковi розмiрковування незнайомий, звертаючись до своiх слухачiв i мовби не помiчаючи роздратування д’Артаньяна, хоч молодий гасконець стояв мiж ним та його спiврозмовниками. – Цей колiр, безперечно, вiдомий людям, якi вивчають ботанiку, але досi був мало вiдомий тим, хто знаеться на конях.

– Глузуе з коня лише той, кому бракуе смiливостi глузувати з його хазяiна! – оскаженiло вигукнув майбутнiй мушкетер.

– Смiятися менi доводиться нечасто, добродiю, – провадив далi незнайомий. – Ви могли й самi помiтити це з виразу мого обличчя. Проте я маю намiр зберегти за собою право смiятися, коли менi хочеться.

– А я, – мовив д’Артаньян, – не бажаю, щоб смiялися, коли менi цього не хочеться!

– Та невже, добродiю? – перепитав незнайомий ще спокiйнiшим тоном. – Ну що ж, це абсолютно справедливо.

І, повернувшись на каблуках, вiн попрямував до в’iзних ворiт, бiля яких д’Артаньян ще ранiше встиг помiтити осiдланого коня.

Але д’Артаньян був не з тих, хто просто так може вiдпустити людину, що насмiлилася кепкувати з нього. Вiн вихопив свою шпагу й кинувся за незнайомим, вигукуючи йому вслiд:

– Обернiться, обернiться ж, пане насмiшнику, бо менi доведеться штрикнути вас iззаду!

– Штрикнути? Мене? – перепитав той, рвучко повернувшись. У його поглядi, звернутому на юнака, можна було прочитати як подив, так i зневагу. – Годi, юначе, годi! Чи, може, ви перегрiлись на сонцi?

Потiм, упiвголоса i мов розмовляючи iз самим собою, вiн додав:

– Яка прикрiсть! Оце була б знахiдка для його величностi, котрий усюди шукае смiливцiв, щоб поповнити лави своiх мушкетерiв…

Вiн ще не закiнчив, як д’Артаньян зробив такий лютий випад, що, якби незнайомий не вiдскочив назад, то, цiлком можливо, цей жарт виявився б останнiм у його життi. Незнайомий, побачивши, що вже не до жартiв, теж вихопив шпагу, вiдсалютував супротивниковi й приготувався захищатися. Але саме в цей критичний момент обидва його недавнi слухачi разом iз хазяiном заiжджого двору накинулися на д’Артаньяна, щосили лупцюючи його кийками, лопатами та камiнними щипцями. Це несподiване втручання рiзко змiнило хiд поединку, i супротивник д’Артаньяна, скориставшись тим, що той повернувся, захищаючись од зливи ударiв, так само спокiйно й неквапливо сунув шпагу назад у пiхви. З дiйовоi особи, якою вiн ледве було не став, незнайомий знову зробився глядачем, i цю роль вiн виконав iз звичною для нього незворушнiстю.

– Клятi гасконцi! – пробурмотiв вiн невдоволено й наказав: – Посадiть-но його на цю жовтогарячу шкапу, i хай собi iде з Богом, поки цiлий.

– Але спершу я вб’ю тебе, боягузе! – вигукнув д’Артаньян, ледве стримуючи удари своiх супротивникiв, якi ще завзятiше насiдали на нього.

– Гасконськi хвастощi! – знову пробурмотiв незнайомий. – Присягаюся честю, цi гасконцi невиправнi! Що ж, продовжуйте, панове, якщо вiн цього так хоче. Коли йому набридне, сподiваюся, вiн сам почне проситися.

На жаль, незнайомий ще не знав, з яким упертюхом вiн мае справу. Д’Артаньян був не з тих, хто благае про пощаду, тому ще якусь мить бiй тривав. Нарештi молодий гасконець, зовсiм знесилiвши, випустив з рук шпагу, яка пiд ударом палицi переломилася навпiл. Наступний удар поцiлив йому прямiсiнько в лоб, i вiн, обливаючись кров’ю i майже втрачаючи свiдомiсть, упав на землю.

Саме на цю пору люди збiглися звiдусюди до мiсця подii. Хазяiн заiзду, не бажаючи скандалу, разом зi слугами вiднiс пораненого на кухню, де йому надали необхiдну допомогу.

А незнайомий знову вернувся на свое мiсце до вiкна i, не приховуючи невдоволення, поглядав на людський натовп, який, мабуть, дратував його.

– Ну, як почуваеться цей божевiльний? – поцiкавився вiн, почувши, як рипнули дверi, та обертаючись до хазяiна заiзду, що прийшов довiдатися про самопочуття свого гостя.

– Ваше сiятельство цiлi й здоровi? – i собi спитав той.

– Дякую, абсолютно цiлий i здоровий. Але я хочу знати, що з нашим юнаком.

– Йому вже краще, – вiдповiв хазяiн. – Вiн просто знепритомнiв.

– Справдi? – перепитав незнайомий.

– Але перед тим вiн, зiбравши останнi сили, викрикував щось на вашу адресу i вимагав з вами дуелi.

– Це якийсь диявол, а не людина! – вигукнув незнайомий.

– О нi, ваше сiятельство, вiн не диявол, – заперечив хазяiн, презирливо скрививши губи. – Ми обшукали його, поки вiн був непритомний. У його торбинцi виявилася одна-однiсiнька сорочка, а в гаманцi – одинадцять екю. Але, незважаючи на це, вiн, утрачаючи притомнiсть, усе торочив, що, станься таке в Парижi, ви б розкаялися у вчиненому вiдразу на мiсцi, а так вам розкаятися доведеться пiзнiше.

– У такому разi, – холодно зауважив незнайомий, – це, мабуть, переодягнений принц кровi.

– Про це я й кажу вам, ваше сiятельство, – вiв далi хазяiн, – щоб ви були напоготовi.

– Може, вiн називав якiсь iмена, перш нiж знепритомнiти?

– Саме так! Вiн поплескував себе по кишенi й повторював: «Ось побачимо, якоi думки буде пан де Тревiль, коли довiдаеться, що завдано образи його протеже!»

– Пан де Тревiль? – перепитав незнайомий, насторожившись. – Кажете, вiн поплескував себе по кишенi, вимовляючи iм’я пана де Тревiля?.. Ну ж бо, любесенький, я впевнений, що, поки наш герой був непритомний, ви не пропустили нагоди заглянути також i до цiеi кишенi. То що в нiй було?

– Лист, адресований до пана де Тревiля, капiтана мушкетерiв.

– Справдi?

– Точнiсiнько, як я мав честь доповiсти вашому сiятельству.

Хазяiн не був особливо спостережливим, отож не помiтив, який вираз з’явився при цьому на обличчi незнайомого. Вiн одiйшов од вiкна, на лутку якого доти спирався, з виглядом людини, чимось дуже стривоженоi.

– Чорт! – процiдив вiн крiзь зуби. – Невже Тревiль пiдiслав до мене цього гасконця? Але вiн такий молодий! Однак удар шпагою – це удар шпагою, хоч би хто його завдавав, i в таких ситуацiях хлопчиська остерiгаешся менше, нiж будь-кого iншого. Бувае так, що незначна перешкода може завадити досягненню великоi мети.

І незнайомий на кiлька хвилин поринув у роздуми.

– Послухайте, хазяiне! – сказав вiн нарештi. – А чи не позбавите ви мене присутностi цього божевiльного? Сумлiння не дозволяе менi вбити його, а тим часом… – додав вiн з виразом холодноi жорстокостi, – а тим часом вiн менi заважае. До речi, де вiн зараз?

– У кiмнатi моеi дружини: йому там роблять перев’язку. Це на другому поверсi.

– Одяг i торбина з ним? Вiн не скидав свого камзола?

– І камзол, i торбина внизу, на кухнi. Втiм, якщо вiн вам заважае, цей божевiльний юнак…

– Безперечно! Вiд нього у вашому заiздi тiльки неприемностi, якi добропорядним людям зовсiм нi до чого… Пiднiмiться до себе, приготуйте менi рахунок i попередьте мого слугу.

– Як? Ви збираетесь уже iхати?

– Ви це й самi знаете, бо я ще вранцi наказав вам осiдлати мого коня. Хiба цього й досi не зроблено?

– Що ви! Ваше сiятельство могли бачити на власнi очi – кiнь стоiть бiля ворiт, осiдланий i нагодований.

– Гаразд, тодi робiть те, що вам сказано.

«Чудасiя! – подумав корчмар. – Невже вiн злякався якогось хлопчиська?»

Але владний погляд незнайомого не дозволив йому поринути у глибшi мiркування з цього приводу. Вiн улесливо вклонився i вийшов.

«Цього ще бракувало! Якщо цей пройдисвiт побачить мiледi… – розмiрковував незнайомий. – Ось-ось вона мае вже проiхати. Чому ж ii так довго немае? Мабуть, краще буде менi самому верхи поiхати iй назустрiч… Коли б тiльки я мiг дiзнатися, про що йдеться в цьому листi до Тревiля!..»

І незнайомий, невдоволено щось бурмочучи собi пiд нiс, попрямував на кухню.

Тим часом хазяiн заiзду, не сумнiваючись у тому, що саме присутнiсть цього хлопця змушуе незнайомого поквапливо покинути його шинок, пiднявся до кiмнати дружини, де д’Артаньян потроху приходив до тями пiсля недавньоi сутички. Натякнувши, що полiцiя може звинуватити його в бiйцi iз знатним вельможею, – а що незнайомий – знатний вельможа, шинкар у цьому був певен, – хазяiн переконав д’Артаньяна, незважаючи на його слабiсть, чимскорiше забиратися геть. Д’Артаньян, ще не зовсiм оговтавшись, без камзола i з замотаною якимсь ганчiр’ям головою, пiдвiвся i, спираючись на руку хазяiна, почав спускатися сходами вниз. Та, зайшовши до кухнi, вiн знову побачив у вiкнi свого кривдника: той спокiйно розмовляв, стоячи бiля пiднiжки дорожньоi карети, запряженоi парою здорових нормандських коней.

Його спiврозмовницею, що визирала з вiконця карети, була жiнка рокiв двадцяти – двадцяти двох. Ми вже казали, що д’Артаньян ураз схоплював усi характернi риси обличчя, тож йому вистачило одного погляду, щоб визначити: дама була молода i вродлива. Їi краса вразила його ще й тому, що вона була зовсiм незвичайна для пiвденноi Францii, де хлопець жив донедавна. Це була бiлявка з довгим кучерявим волоссям, що спадало iй на плечi, з великими блакитними млосними очима на блiдому обличчi, з рожевими вустами й бiлими, немов алебастр, руками. Вона про щось жваво розмовляла з незнайомим.

– Отже, його високопреосвященство наказуе менi… – говорила вона.

– …негайно повернутися до Англii i, якщо герцог виiде з Лондона, вiдразу ж попередити його.

– Чи будуть ще якiсь розпорядження?

– Ви знайдете iх ось у цiй скриньцi, яку розкриете тiльки по той бiк Ла-Маншу.

– Чудово. Ну а що будете робити ви?

– Я повертаюся до Парижа.

– Не покаравши цього зухвалого хлопчиська?

Незнайомий не встиг вiдповiсти, бо саме цiеi митi на порозi з’явився д’Артаньян, який усе чув.

– Цей зухвалий хлопчисько сам покарае кого завгодно! – вигукнув вiн. – І сподiваюся, що той, кого вiн мае покарати, тепер не втече вiд нього.

– Не втече? – перепитав незнайомий, насупивши брови.

– Авжеж, на очах у дами, гадаю, ви не посмiете цього зробити?

– Пам’ятайте… – скрикнула мiледi, побачивши, що ii спiврозмовник схопився за шпагу, – пам’ятайте, що найменше зволiкання може все занапастити!

– Ваша правда! – вигукнув незнайомий. – Поспiшiмо ж, ви своею дорогою, а я – своею.

Кивком голови попрощавшись iз дамою, вiн скочив на коня; кучер карети щосили теж стьобнув батогом своiх коней, i недавнi спiврозмовники галопом помчали в рiзнi боки.

– Стривайте, а ваш рахунок?! – зарепетував корчмар, чия шанобливiсть до гостя, у мiру того як той вiддалявся, не розрахувавшись за послуги, перетворювалася на глибоке презирство.

– Заплати йому, дурню! – наказав, не зупиняючись, вершник своему слузi, який, жбурнувши до нiг шинкаря кiлька срiбних монет, поскакав слiдом за своiм господарем.

– Боягуз! Негiдник! Самозванець! – закричав д’Артаньян, кинувшись i собi навздогiн за слугою.

Але поранений був ще надто слабкий, щоб перенести нове потрясiння. Ледве вiн ступив десять крокiв, як у вухах мов закалатало у дзвони, в головi запаморочилося, кривава завiса впала на очi, ноги йому пiдiгнулися… Проте, лежачи посеред вулицi, вiн усе ще вигукував:

– Боягуз! Боягуз! Боягуз!

– Вiн i справдi боягуз! – пробурмотiв хазяiн, пiдходячи до д’Артаньяна i намагаючись лестощами прихилити до себе бiдолашного юнака, щоб потiм обдурити його, як чапля в байцi обдурюе слимака.

– Так, нiкчемний боягуз, – прошепотiв д’Артаньян. – Але вона… яка красуня!

– Хто – вона? – спитав корчмар.

– Мiледi, – ще тихiше мовив д’Артаньян i знову знепритомнiв, уже вдруге за сьогоднi.

«Нiчого не вдiеш, – подумки пiдраховував своi збитки хазяiн заiзду. – Двох я втратив, але менi дiстався цей бiдолаха, який пробуде тут щонайменше кiлька днiв. Так чи так, а одинадцять екю будуть моi».

Ми ж бо знаемо, що одинадцять екю – то все, що лишилося в гаманцi д’Артаньяна.

Хазяiн гадав, що поранений видужуватиме одинадцять днiв, а вiдтак вiн матиме з нього по одному екю за день, але його планам не судилося збутися. Наступного дня вже о п’ятiй ранку д’Артаньян був на ногах. Вiн спустився до кухнi й попросив вина, олii, розмарину та ще рiзного зiлля, список якого до нас не дiйшов. Потiм, тримаючи перед собою рецепт своеi матерi, вiн власноруч приготував бальзам, яким намастив численнi рани на тiлi. Вiн сам змiнював пов’язки, не звертаючись по допомогу до жодного лiкаря. Дякуючи, безперечно, цiлющим властивостям циганського бальзаму i, можливо, невтручанню лiкарiв, д’Артаньян уже ввечерi почувався набагато краще, а на ранок був майже здоровий.

Юнак розрахувався з хазяiном за розмарин, олiю й вино – едине, що вiн вживав цього дня, бо дотримувався найсуворiшоi дiети. Однак його жовтий кiнь, як стверджував хазяiн, зжер утричi бiльше, нiж можна було сподiватися, зважаючи на розмiри цього представника конячого роду. Розплачуючись, д’Артаньян знайшов у кишенi лише потертий оксамитовий гаманець, а в ньому – одинадцять екю. Лист до пана де Тревiля безслiдно зник.

Старанно й терпляче юнак заходився шукати листа. Разiв iз двадцять вiн вивертав усi кишенi – на камзолi i в штанях, знову i знову зазирав то в торбинку, то в гаманець. Але, переконавшись, що листа нiде немае, вiн уже втрете так розлютився, що йому ледве не довелося знову скористатися вином i ароматичною олiею, бо, зважаючи на його нестримну запальнiсть i погрози вщент рознести усе в цьому заiздi, якщо не знайдуть листа, хазяiн озброiвся кiлком, його дружина – мiтлою, а слуги – тими самими палицями, що вже стали iм у пригодi ранiше.

– Лист, мiй рекомендацiйний лист! – вигукував д’Артаньян. – Вiддайте мого листа, хай вам трясця! Або я вас насаджу на рожен, як курiпок!

На нещастя – чи, скорiше, на щастя, – здiйснити свою погрозу юнак не мiг з однiеi простоi причини. Його шпага, як ми вже казали, була зламана навпiл у тiй пам’ятнiй сутичцi в день його приiзду, про що вiн зовсiм забув. Отож, вихопивши ii, д’Артаньян побачив замiсть грiзноi зброi лише уламок дюймiв вiсiм або десять завдовжки, що його хазяiн пiдiбрав i дбайливо вклав у пiхви. А другу половину шпаги корчмар приховав, щоб зробити з неi шпигувальну голку.

Втiм, ця обставина навряд чи зупинила б нашого нестримного юнака, якби хазяiн, трохи помiркувавши, не визнав, що претензii його гостя цiлком справедливi.

– А й справдi, – сказав вiн, опускаючи свого iмпровiзованого кийка, – куди ж це запропастився ваш лист?

– Так, куди подiвся мiй лист? – закричав д’Артаньян. – Вiдразу ж попереджаю вас: цей лист до пана де Тревiля, i його треба будь-що знайти. А якщо вiн не знайдеться, то, запевняю вас, пан де Тревiль знайде спосiб його розшукати!

Ця погроза зовсiм перелякала хазяiна. Адже пiсля короля та кардинала пан де Тревiль був саме тiею людиною, чие iм’я, мабуть, найчастiше згадувалося серед вiйськових… та й серед городян теж. Був ще, звичайно, отець Жозеф[13 - Отець Жозеф (1577–1638) – Жозеф дю Трамбле. Вiдомий як «отець Жозеф», або «сiрий кардинал». Був довiреною особою кардинала Рiшелье i, дарма що не посiдав нiякоi офiцiйноi посади, мав великий вплив i владу.], але його iм’я завжди вимовлялося пошепки: такий великий був жах, що його вселяв друг кардинала Рiшелье, вiдомий як «сiре преподобiе».

А тому, вiдкинувши кiлок убiк i наказавши дружинi те саме зробити з мiтлою, а слугам – з кийками, хазяiн перший подав приклад i взявся за пошуки пропажi.

– У цей лист, напевно, були вкладенi якiсь цiнностi? – спитав вiн пiсля кiлькох хвилин марних пошукiв.

– Ви ще запитуете! – вигукнув гасконець, який розраховував за допомогою цього листа прокласти собi шлях при дворi. – У ньому було все мое багатство.

– Банкiвськi чеки? – поцiкавився хазяiн.

– Чеки на одержання грошей з особистоi скарбницi його величностi, – вiдповiв д’Артаньян, що сподiвався завдяки цьому листу влаштуватися на королiвську службу, а тому вирiшив, що може дати таку, майже правдиву, вiдповiдь.

– От халепа! – у вiдчаi вигукнув хазяiн заiзду.

– Але не це важливо… – вiв далi д’Артаньян з притаманним гасконцям апломбом, – не грошi. Найважливiше – те, що в цьому листi написано. Я скорiше погодився б загубити тисячу пiстолiв, нiж втратити його!

Вiн нiчим не ризикував, коли б сказав i «двадцять тисяч», але його стримала юнача скромнiсть.

Раптом хазяiна, знеможеного марними зусиллями знайти злощасного листа, осяяв, немов спалах блискавки серед ночi, здогад.

– Ви не загубили цього листа! – вигукнув вiн.

– Як? – скрикнув д’Артаньян.

– Ви не загубили листа, у вас його викрали.

– Викрали! Хто?

– Той дворянин, що був тут учора. Вiн заходив на кухню, де лежав ваш камзол. І лишався там один. Б’юся об заклад, що це вiн його й поцупив!

– Гадаете, це його рук справа? – для д’Артаньяна слова хазяiна були малопереконливими. Адже вiн краще за будь-кого знав, що лист мае вагу тiльки для нього самого, i не уявляв собi ще когось, кому б вiн мiг знадобитися. Ясна рiч, що нiкому з прислуги чи тим, хто був у заiжджому дворi проiздом, цей лист теж не принiс би нiякоi користi.

– То ви кажете, що пiдозрюете цього нахабу-дворянина? – перепитав д’Артаньян.

– Авжеж, його, – запевнив хазяiн. – Коли я сказав йому, що вашiй вельможностi протегуе пан де Тревiль i що ви навiть маете листа до цього славнозвiсного вельможi, вiн дуже занепокоiвся i, поцiкавившись у мене, де цей лист, вiдразу подався на кухню. Вiн знав, що там лежить ваш камзол.

– Тодi це вiн мене обiкрав! – вигукнув д’Артаньян. – Я поскаржуся пановi де Тревiлю, а пан де Тревiль поскаржиться королю!

Потiм величним жестом вiн витяг з кишенi два екю i простягнув iх хазяiновi, який, шанобливо знявши капелюха, провiв його аж до ворiт. Тут д’Артаньян скочив на свого Росiнанта, i той без усяких пригод доправив його до Сент-Антуанських ворiт Парижа. Там наш герой продав коня за три екю – цiлком пристойна цiна, коли зважити на те, що д’Артаньян добряче загнав його на останньому вiдтинку свого шляху. Тому баришник, якому молодий гасконець уступив коня за дев’ять лiврiв, не приховував, що такi нечуванi грошi вiн заплатив лише з огляду на незвичайну масть коня.

Таким чином, д’Артаньян увiйшов до Парижа пiшки, несучи пiд пахвою торбинку, i блукав мiстом доти, поки не домовився про кiмнатку вiдповiдно до своiх скромних статкiв. Це помешкання, що нагадувало мансарду, було на вулицi Могильникiв, поблизу Люксембурзького палацу.

Сплативши завдаток, д’Артаньян одразу ж зачинився в себе й решту дня провiв, обшиваючи камзол i штани галунами, якi мати вiдпорола вiд майже нового камзола пана д’Артаньяна-батька i нишком вiддала синовi. Потiм вiн пiшов на набережну Залiзного Брухту, де йому приладнали до шпаги новий клинок. Далi подався до Лувру i там у першого ж мушкетера, що зустрiвся йому дорогою, розпитав, де мiститься будинок пана де Тревiля. Як виявилося, вiн стояв на вулицi Старого Голубника, звiдки майже рукою подати до того мiсця, де наш герой поселився. Цю обставину д’Артаньян сприйняв як добрий знак, що його подорож матиме щасливий фiнал.

Нарештi, задоволений з того, як вiн повiвся у Мензi, не вiдчуваючи докорiв сумлiння за минулi вчинки, вiрячи в день сьогоднiшнiй i сподiваючись на краще майбутне, вiн лiг i заснув так мiцно, як тiльки може спати здорова молода людина.

За провiнцiйною звичкою, вiн проспав до дев’ятоi години ранку i, вдягнувшись, пiшов з вiзитом до славнозвiсного пана де Тревiля, який, на думку д’Артаньяна-батька, був третьою особою в королiвствi.




II

ПЕРЕДПОКІЙ ПАНА ДЕ ТРЕВІЛЯ


Пан де Труавiль – так усе ще величають його родичiв у Гасконi, або де Тревiль, як вiн, зрештою, почав називати себе в Парижi, i справдi починав не краще за д’Артаньяна, тобто без жодного су в кишенi, але з тим запасом вiдваги, дотепностi i спритностi, завдяки якому навiть найбiднiший гасконський дворянин, що сподiваеться лише на батькiвську спадщину, часто досягае бiльшого, нiж найбагатший перiгорський або беррiйський, маючи реальнi багатства. Зухвала хоробрiсть i неймовiрне щастя за тих часiв, коли удари шпаги сипалися градом, пiднесли його на вершину крутих сходiв, якi звуться придворним успiхом i на якi вiн злетiв, перестрибуючи через три сходинки.

Вiн був другом короля, котрий глибоко шанував, як усiм вiдомо, пам’ять свого батька, Генрiха IV. Батько пана де Тревiля так вiддано служив йому у вiйнах проти Лiги, що за браком грошей, – а грошей беарнцю не вистачало постiйно, i всi своi борги вiн сплачував дотепнiстю – единим, чого йому не доводилося позичати, – що за браком грошей, як ми вже сказали, король дарував йому пiсля взяття Парижа герб iз золотим левом на червленому полi з девiзом: «Fidelis et fortis»[14 - «Вiрний i сильний» (лат.).]. Це була велика честь, але вона практично нiяк не вплинула на добробут старого вояки. А тому пiсля смертi доблесного соратника великого Генрiха синовi в спадщину дiсталися тiльки його шпага та девiз. Дякуючи цим безцiнним подарункам та своiй бездоганнiй репутацii пана де Тревiля прийняли до двору молодого принца, де вiн так спритно орудував шпагою i був такий вiрний своему девiзовi, що Людовiк ХІІІ, один iз кращих фехтувальникiв королiвства, не раз було говорив: коли б комусь з його друзiв треба було битися на дуелi, то вiн порадив би йому взяти у секунданти першим його, а другим – пана де Тревiля, а втiм, можливо, навiть навпаки.

Людовiк XIII почував справжню прихильнiсть до Тревiля – щоправда, прихильнiсть королiвську, егоiстичну, але все ж таки це була прихильнiсть. Рiч у тiм, що за тих непевних часiв вельможi взагалi прагнули оточити себе людьми на взiрець де Тревiля. Знайшлося б чимало таких, котрi могли б узяти собi за девiз слово «сильний» – другу частину напису на гербi де Тревiлiв, але лише поодинокi дворяни мали право претендувати на епiтет «вiрний» – першу частину фамiльного девiзу. Тревiль належав до останнiх. Вiн був однiею з тих рiдкiсних натур, що ладнi молитися на свого хазяiна i слухаються його в усьому, як вiрний пес. При цьому вони надзвичайно кмiтливi, мають пильне око й мiцну руку. Око служило йому для того, щоб зiрко стежити, чи не гнiваеться король на когось, а рука – щоб завдавати нищiвного удару тому, хто став причиною найвельможнiшого гнiву: хоч би й Бем чи Моревер, Польтро де Мере чи Вiтрi. І дарма що показати себе повною мiрою де Тревiлю досi не щастило – вiн терпляче вичiкував, i навiть поклявся собi, що, коли трапиться такий шанс, вiн не ловитиме гав. Недарма Людовiк XIII призначив де Тревiля капiтаном своiх мушкетерiв, що були вiдданi королю майже фанатично, як ординарна сторожа Генрiху III або шотландська гвардiя Людовiку XI.

Кардинал, зi свого боку, теж намагався нi в чому не поступатися королю. Побачивши, як Людовiк XIII оточуе себе найкращими воiнами королiвства, цей другий чи, точнiше, перший володар Францii також захотiв мати свою гвардiю. Тому вiн завiв власних мушкетерiв, як Людовiк XIII завiв своiх, i можна було спостерiгати, як цi два можновладних суперники вiдбирали для себе по всiй Францii, а то й навiть в iноземних державах тих, хто прославився умiлим володiнням шпагою. І нерiдко ввечерi, за партiею в шахи, Рiшелье та Людовiк XIII сперечалися, в кого кращi гвардiйцi. І той, i той вихваляв виправку й хоробрiсть саме своiх воiнiв, i, на словах засуджуючи бiйки та дуелi, кожний спiдтиха всiляко заохочував iх до таких сутичок. Перемога чи поразка власних улюбленцiв сповнювали iх невимовною радiстю або щирим смутком. Так принаймнi про це розповiдае у своiх мемуарах одна особа, якiй довелося тодi стати учасником багатьох перемог i кiлькох поразок.

Тревiлю була вiдома слабинка його володаря, i завдяки цьому вiн надовго завоював прихильнiсть короля, котрий аж нiяк не мiг похвалитися вiрнiстю в дружбi. Вiн проводив парадним маршем своiх мушкетерiв перед кардиналом Арманом дю Плессi з таким зухвалим виглядом, що в його високопреосвященства вiд лютi стовбурчилися сивi вуса. Тревiль досконало володiв тогочасним мистецтвом вiйни i знав, що той, хто не живе за рахунок ворога, змушений жити за рахунок своiх спiввiтчизникiв: його солдати, якi пiдкорялися тiльки йому одному, були запеклими зiрвиголовами.

Неохайнi, абияк вдягненi, не завжди тверезi, в синцях i подряпинах, мушкетери короля, або, точнiше, мушкетери пана де Тревiля, валандалися по шинках та сумнiвноi слави закладах, а то й просто, йдучи вулицями, горланили пiсень, пiдкручуючи вуса, бряжчали шпагами i принагiдно намагалися будь-що зачепити гвардiйцiв пана кардинала, коли зустрiчали iх дорогою. В такi хвилини, хоч би де це вiдбувалося, з пiхов миттю вихоплювали шпаги, а противника пiдiймали на кпини. Траплялося, що iх убивали, але й на смертному одрi вони були певнi: iх гiдно поховають i за них помстяться. Та частiше вбивали вони, i знову iх не полишала певнiсть, що про них не забудуть: iм не доведеться довго, як щурам, сидiти у в’язницi, бо пан де Тревiль знайде спосiб звiльнити iх. Цi люди скрiзь вихваляли пана де Тревiля, якого дуже любили i, дарма що були затятими горлорiзами, тремтiли перед ним, як школярi перед учителем, пiдкорялися йому з першого слова й ладнi були вмерти на мiсцi, аби тiльки змити з себе найменшу пiдозру в недостатнiй вiдданостi своему кумировi.

Пан де Тревiль застосовував цей могутнiй важiль на користь, передусiм, королю та його прибiчникам, але не забував, звiсно, себе i своiх друзiв. Утiм, у жодних мемуарах того багатого на цей жанр лiтератури часу ви не знайдете жодного свiдчення, щоб навiть вороги, – а iх було в нього чимало як серед тих, хто володiв пером, так i серед тих, хто орудував шпагою, – щоб навiть вороги звинувачували цього гiдного дворянина в тiм, начебто вiн брав плату за послуги своiх доблесних воiнiв. Де Тревiль володiв тонким мистецтвом плести iнтриги не гiрше, нiж найпiдступнiшi iнтригани, але при цьому залишався чесною людиною. Навiть бiльше: попри виснажливi походи та нескiнченнi вправи на плацу, вiн був невтомним шукачем веселих пригод, найвитонченiшим дамським залицяльником, який умiв принагiдно вразити вигадливим мадригалом. Про його любовнi походеньки говорили стiльки ж, скiльки двадцятьма роками ранiше про сердечнi справи Бассомп’ера[15 - Бассомп’ер Франсуа (1579–1646) – маршал Францii i дипломат.], – а це багато про що свiдчить. Капiтаном мушкетерiв захоплювалися, його боялися й любили водночас, iнакше кажучи, вiн тiшився життям i брав од нього стiльки, скiльки мiг узяти.

Людовiк XIV затьмарив своiм сяйвом усi iншi зiрки королiвського двору, тодi як батько його – сонце pluribus impar[16 - Багатьом не рiвне (лат.).] – давав змогу сяяти власним блиском кожному з фаворитiв i нiтрохи не применшував ролi своiх придворних. Крiм ранкового прийому в короля i кардинала, у Парижi вiдбувалося ще понад двiстi таких «ранкових прийомiв», потрапити на якi вважалося особливою честю. Та прийом у де Тревiля збирав чи не найбiльше вiдвiдувачiв.

Подвiр’я його особняка, що стояв на вулицi Старого Голубника, нагадувало похiдний табiр уже з шостоi години ранку влiтку i з восьмоi години взимку. П’ятдесят або й шiстдесят мушкетерiв, раз у раз змiнюючи один одного, з поважним виглядом постiйно прогулювалися перед будинком при повному озброеннi i готовi до всього. Сходами, такими широкими, що нинi на iхньому мiсцi можна було б спорудити цiлий будинок, у пошуках якоiсь ласки снували вгору i вниз прохачi, несмiливо походжали дворяни, якi приiхали з провiнцii i сподiвалися на зарахування в мушкетери, пробiгали лакеi в рiзнобарвних лiвреях, що приносили до пана де Тревiля послання вiд своiх господарiв. У передпокоi на довгих, розташованих пiвколом лавах сидiли обранi, тобто тi, хто був допущений до аудiенцii. Цiлий день передпокiй гудiв, як вулик, тодi як поряд у кабiнетi пан де Тревiль приймав гостей, вислуховував скарги, давав накази, i, немов король на своему балконi в Луврi, пiдходив до вiкна, щоб зробити огляд своiм вiйськам.

У той день, коли д’Артаньян прийшов сюди вперше, його вразила кiлькiсть вiдвiдувачiв – нечувана для провiнцiала, який щойно випурхнув з рiдних пенатiв. Провiнцiал, щоправда, був гасконцем, а його землякiв у тi часи вважали за людей, яких не так легко чимось збентежити. Проминувши масивнi ворота, оббитi довгими цвяхами з квадратними головками, вiдвiдувач опинявся серед юрби озброених людей, котрi, перегукуючись, походжали подвiр’ям i затiвали то сварку одне з одним, то якусь гру. Годi й сподiватися продертися через цей тiсний живоплiт, коли ти не офiцер, вельможа або гарненька панночка.

Саме крiзь оцю безладну й галасливу юрбу намагався протовпитися наш юний друг, ледве стримуючи в грудях колотнечу серця, притискаючи до худих нiг свою довгу шпагу, притримуючи рукою капелюх i нiяково усмiхаючись тiею усмiшкою провiнцiала, який намагаеться триматися з гiднiстю.

Розминувшись з яким-небудь гуртом вiдвiдувачiв, вiн полегшено зiтхав, але розумiв, що присутнi оглядаються на нього, i вперше в життi д’Артаньян, дарма що був про себе досить високоi думки, вiдчув себе смiшним.

Дiйшовши до сходiв, д’Артаньян спинився перед ще бiльшою перешкодою. Внизу четверо мушкетерiв завели якусь незрозумiлу гру (про яку ми розкажемо нижче), тодi як десять чи дванадцять iхнiх приятелiв очiкували своеi черги, щоб i собi взяти участь у цiй забавi. Один з четвiрки, стоячи на сходинку вище за iнших, хвацько вимахував шпагою, вiдбиваючись вiд решти i не даючи або принаймнi роблячи все, щоб не дати iм пiднятися.

Цi трое наскакували на нього, теж спритно орудуючи своiми шпагами. Д’Артаньяновi спочатку здалося, що це фехтувальнi рапiри, на вiстря яких надiтi захиснi насадки. Але невдовзi зi свiжих подряпин на обличчях учасникiв гри вiн зрозумiв, що, навпаки, клинки були як слiд вiдточенi i загостренi. До того ж при кожнiй новiй подряпинi не тiльки глядачi, а й самi учасники поединку реготали, як божевiльнi.

Мушкетер успiшно стримував натиск своiх супротивникiв на верхнiй сходинцi. Довкола зiбрався вже натовп цiкавих. За умовами гри той, хто дiставав поранення, вибував, i його черга на аудiенцiю переходила до того, хто зумiв завдати йому влучного удару. Протягом п’яти хвилин, поки тривав поединок, перепало усiм трьом: в одного була подряпана рука, у другого – пiдборiддя, у третього – вухо, i лише сам захисник сходинки щасливо уникнув шпаг нападникiв. Завдяки такiй спритностi та вiдповiдно до встановлених правил йому надавалося право просунутися в черзi одразу на три позицii.

Хоч як важко було здивувати нашого молодого мандрiвника чи, точнiше, змусити його показати свiй подив, та ця дивна гра вразила i його. У Гасконi, в його провiнцii, де кров звичайно легко збурюеться в жилах, дуелi, як правило, починалися пiсля певних приготувань. Але витiвка, яку влаштувала ця четвiрка шибеникiв, була, мабуть, найнеймовiрнiшою з усього, про шо йому коли-небудь доводилося чути навiть у себе на батькiвщинi. Йому здалося, що вiн опинився в казковiй краiнi велетнiв, там, де Гуллiвер свого часу теж набрався страху. Але на цьому потрясiння для д’Артаньяна ще, либонь, не закiнчилися: адже потрапити до пана де Тревiля можна було лише дiставшись верхньоi площадки i передпокою.

Площадка сходiв не призначалася для бiйок – тут розповiдали про любовнi пригоди, а в передпокоi – про звичаi при королiвському дворi. На площадцi д’Артаньян почервонiв, у передпокоi – злякано затремтiв. Його жвава й смiлива уява, що змушувала тремтiти серця молоденьких покоiвок у Гасконi, а нерiдко й серця iхнiх молодих господинь, нiколи, навiть у кошмарному снi, не могла б змалювати йому половини плотських утiх i навiть чвертi любовних подвигiв, розповiдаючи про якi, тут згадували гучнi iмена i наводили пiкантнi подробицi. Але якщо на площадцi похитнулося його поняття добропорядностi, то в передпокоi пiд сумнiв було поставлено правильнiсть тiеi поваги, яку вiн виявляв до кардинала. Тут, на превеликий свiй подив, д’Артаньян почув, як критикують полiтику, вiд якоi тремтiла вся Європа. Жваво тут обговорювали й приватне життя кардинала, хоча за найменшу спробу вiдкрити завiсу над ним поплатився не один могутнiй i знатний вельможа. Ця велика людина, яку так шанував д’Артаньян-батько, була тут мiшенню для жартiв мушкетерiв пана де Тревiля. Однi пiднiмали на кпини його кривi ноги й згорблену спину; другi наспiвували куплети про його коханку, панi д’Егiльон, та про його племiнницю, панi де Комбале, а третi вiдразу домовлялися зробити якусь капость пажам i гвардiйцям кардинала, – усе це здавалося д’Артаньяновi неймовiрним i жахливим.

Проте коли в цих ущипливих жартах i глузливих куплетах про кардинала випадково згадувалось iм’я короля, то здавалося, нiби хтось одразу встромляе кляп у цi глумливi вуста. Присутнi починали озиратися, мовби побоюючись, що iхнi слова можуть почути за стiною в кабiнетi пана де Тревiля. Але за мить чиясь реплiка знову зачiпала його високопреосвященство, голоси знову лунали на повну силу, i жоден учинок кардинала не лишався без дошкульних коментарiв.

«Цих людей, – з жахом подумав д’Артаньян, – напевно кинуть до Бастилii або повiсять. А разом з ними й мене, бо приеднають до iхнiх спiльникiв тiльки за те, що я чув усi цi розмови. Що сказав би мiй батько, який так палко радив менi поважати кардинала, коли б довiдався, що я потрапив у товариство людей, для яких немае нiчого святого!»

Неважко здогадатися, що д’Артаньян не наважувався взяти участь у розмовi. Вiн тiльки дивився обома, на всi вуха слухав, напружуючи своi п’ять почуттiв, аби нiчого не пропустити. Хоч як би вiн довiряв батьковим рекомендацiям, молодий гасконець вiдчував, що за вдачею своею вiн схильний скорiше схвалювати, нiж пiддавати осуду нечуванi речi, що вiдбувалися навколо.

А що д’Артаньян був бiлою вороною серед цiеi юрби прибiчникiв пана де Тревiля i його вперше бачили тут, до нього вiдразу пiдiйшли довiдатися про мету його приходу. У вiдповiдь д’Артаньян скромно вiдрекомендувався i, назвавшись земляком пана де Тревiля, попросив слугу, який пiдiйшов до нього з цим запитанням, поклопотатися перед паном де Тревiлем про невеличку аудiенцiю для нього. Слуга люб’язно пообiцяв передати його прохання, щойно трапиться слушна нагода.

Трохи оговтавшись вiд побаченого й почутого, д’Артаньян мiг тепер спокiйно роздивитися вбрання та обличчя присутнiх.

Посеред найгамiрнiшого гурту гордовито стояв високий мушкетер у досить незвичному костюмi, до якого й була прикута загальна увага. На ньому був не мундир, носити який, мiж iншим, було не обов’язково в тi часи – часи меншоi свободи, але бiльшоi незалежностi, – а у свiтло-блакитному, зовсiм вицвiлому й добряче потертому камзолi, на якому красувалася гаптована золотом перев’язь, що вигравала всiма барвами веселки. Довгий плащ з червоного оксамиту вiльно спадав з його плечей, даючи змогу тiльки попереду розгледiти розкiшну перев’язь, на якiй висiла велетенського розмiру шпага.

Цей мушкетер щойно змiнився з караулу i скаржився на застуду, час вiд часу пiдтверджуючи це глухим покашлюванням. Саме застуда змусила його вдягнути плащ, як вiн пояснював, погордливо поглядаючи на присутнiх i недбало пiдкручуючи вус, поки тi захоплено милувалися з гаптованоi золотом перев’язi, i особливо – д’Артаньян.

– А що ж ви хотiли, – казав мушкетер, – така тепер мода. Це, звичайно, страшенно дорого, я й сам розумiю, але модно. До того ж треба було кудись витрачати батькiвськi грошики.

– Ну, Портосе, – вигукнув хтось, – не намагайся нас переконати, що цiею перев’яззю ти завдячуеш батькiвськiй щедростi! А чи не одержав ти ii з рук тiеi дами пiд вуаллю, яку я зустрiв з тобою в недiлю бiля ворiт Сент-Оноре?

– Нi, присягаюся честю дворянина, я купив ii сам i за власнi грошi, – вiдповiв той, кого тiльки що назвали Портосом.

– Так само, – зауважив iнший мушкетер, – як я купив оцей новий гаманець: за тi грошi, що моя любаска поклала менi до старого.

– Запевняю вас, панове, – заперечив Портос, – i на доказ цього я можу сказати, що коштувала вона менi дванадцять пiстолiв.

Знову почулися захопленi вигуки, але й сумнiвам не було покладено край.

– Хiба це не так, Арамiсе? – спитав Портос, звертаючись до iншого мушкетера.

Цей мушкетер був цiлковитою протилежнiстю тому, хто назвав його Арамiсом. Юнак рокiв двадцяти двох або двадцяти трьох, з простуватим i трохи наiвним обличчям, з чорними очима й рум’янцем на щоках, вкритих, немов персик восени, оксамитовим пушком. Тоненькi вуса бездоганно правильною лiнiею окреслювали верхню губу. Не полишало враження, що вiн боiться опустити руки, щоб не дати набрякнути жилам. Час од часу вiн пощипував себе за вуха, щоб зберегти iх нiжно-рожевий колiр i прозорiсть. Говорив мало й повiльно, часто розкланювався, вiтаючи знайомих, а коли беззвучно смiявся, то можна було помилуватися його гарними зубами, за якими, як i за всiм своiм туалетом, вiн доглядав, певно, так само старанно. На запитання свого друга вiн вiдповiв ствердно, кивнувши головою.

Це пiдтвердження, очевидно, остаточно розвiяло сумнiви щодо перев’язi. Нею все ще захоплювалися, але бiльше про неi не говорили, i наступна тема розмови вже нiяк не була пов’язана з попередньою.

– Якоi ви думки про те, що розповiдае конюший пана де Шале? – спитав якийсь мушкетер, звертаючись не до когось особисто, а до всiх одразу.

– І що ж вiн розповiдае? – розв’язно поцiкавився Портос.

– Вiн каже, що у Брюсселi здибався з Рошфором, цим вiрним прихвоснем кардинала. Той перевдягнувся капуцином i, завдяки такому маскараду, обкрутив круг пальця, як останнього дурня, пана де Лега.

– Як останнього дурня, – вiдгукнувся Портос. – А чи е в цiй iсторii хоч дещиця правди?

– Я чув усе це вiд Арамiса, – вiдповiв мушкетер.

– Невже?

– Ви самi все добре знаете, Портосе, – сказав Арамiс. – Я ж учора вам розповiдав. Утiм, панове, годi про це говорити.

– «Годi про це говорити»! – вигукнув Портос. – Ви так гадаете? «Годi про це говорити»! Сто чортiв! Легко ж ви все вирiшуете!.. Як?! Кардинал шпигуе за дворянином, за допомогою зрадника, розбiйника, шибеника викрадае в нього листи, а потiм, використовуючи цi листи, хоче вiдрубати Шале голову пiд тим приводом, нiбито Шале мав намiр убити короля й одружити герцога Орлеанського з королевою! Нiхто не мiг знайти розгадки цiеi таемницi. Ви, на втiху всiм нам, нарештi розповiли про неi вчора, а сьогоднi, коли ми все ще приголомшенi цiею новиною, кажете: «Годi про це говорити»!

– Ну то поговорiмо, коли вам так хочеться, – терпляче погодився Арамiс.

– Дiсталося б цьому Рошфору, якби я був конюшим пана де Шале! – вигукнув Портос.

– А потiм вам дiсталося б вiд Червоного герцога, – спокiйно зауважив Арамiс.

– Червоний герцог… Браво, браво! Червоний герцог!.. – закричав Портос, плещучи в долонi й схвально киваючи головою. – Червоний герцог – це чудово. Я зроблю так, щоб усi дiзналися про це прiзвисько, слово честi. Ну й жартiвник цей Арамiс!.. Як прикро, що ви не змогли вiддатися своему покликанню, любий мiй! З вас би вийшов чудовий абат!

– О, це тiльки тимчасова вiдстрочка, – мовив Арамiс. – Якогось дня я все-таки стану ним. Адже ви добре знаете, Портосе, що саме з цiеi причини я й досi вивчаю богослов’я.

– Авжеж, вiн зробить так, як каже, – запевнив Портос. – Рано чи пiзно, але зробить.

– Найпевнiше – рано, – вiдповiв Арамiс.

– Вiн чекае тiльки одного: щоб остаточно зважитися й знову вдягти сутану, яка висить у нього в шафi за мундиром! – озвався якийсь мушкетер.

– Чого ж вiн чекае? – спитав другий.

– Вiн чекае, коли королева подаруе французькому престоловi спадкоемця.

– Не варто, панове, жартувати з цього приводу, – зауважив Портос. – Королева, хвалити Бога, ще в такому вiцi, що може на це пiти.

– Кажуть, що пан Бекiнгем[17 - Бекiнгем Джордж Вiлльерс, лорд (1592–1628) – англiйський полiтичний дiяч, фаворит королiв Якова I та Карла I.] у Францii!.. – сказав Арамiс, лукаво посмiхнувшись i тим самим надавши цим, здавалося, невинним словам якогось двозначного вiдтiнку.

– Арамiсе, друже мiй, цього разу ви не правi, – перервав його Портос, – через свою звичку жартувати з усякого приводу iнодi ви заходите надто далеко. Якби пан де Тревiль почув, вам би перепало вiд нього за такi слова.

– Ви, здаеться, повчаете мене, Портосе? – зухвало спитав Арамiс, у смиренному поглядi якого на мить спалахнула блискавка.

– Любий мiй друже, – вiдповiв Портос, – будьте мушкетером чи абатом, але не тим i тим водночас. Згадайте, Атос кiлька днiв тому сказав вам: ви iсте з усiх годiвниць… Нi, прошу вас, не будемо сваритися – це зовсiм нi до чого. Ви добре знаете про домовленiсть мiж вами, Атосом i мною. Адже ви буваете в панi д’Егiльйон i залицяетесь до неi; ви буваете в панi де Буа-Трасi, кузини панi де Шеврез, i, кажуть, маете особливу прихильнiсть цiеi дами. Бога ради, вам нема потреби зiзнаватися у своiх успiхах, нiхто не вимагае вiд вас сповiдi – усiм вiдома ваша поряднiсть! Але коли вже вам, нехай йому бiс, притаманна ця чеснота, не забувайте про неi, коли йдеться про ii величнiсть. Хай плещуть язиками що завгодно i хто завгодно про короля й кардинала, але королева священна, i коли вже говорити про неi, то тiльки хороше.

– Портосе, ви самозакоханi, як Нарцис[18 - Нарцис – персонаж давньогрецьких мiфiв, який закохався у власне вiдображення у водi й, не маючи змоги вiдвести вiд нього очей, кинувся у воду й загинув. Цим iм’ям називають самовпевнену i самозакохану людину.], майте це на увазi, – сказав Арамiс. – Вам вiдомо, що я не ненавиджу повчання i ладен вислуховувати iх тiльки вiд Атоса. Стосовно ж вас, чоловiче, то ваша перев’язь надто розкiшна, щоб можна було повiрити у вашi шляхетнi почуття. Я стану абатом, якщо вважатиму це за потрiбне. Але поки що я мушкетер i, як мушкетер, можу говорити все, що хочу. Зараз менi хочеться сказати вам, що ви менi страшенно набридли.

– Арамiсе!

– Портосе!

– Панове!.. Панове!.. – почулося з усiх бокiв.

– Пан де Тревiль чекае на пана д’Артаньяна! – перервав iх слуга, вiдчиняючи дверi кабiнету.

Почувши це, всi одразу замовкли, i в цiлковитiй тишi молодий гасконець, перетнувши довжелезний передпокiй, увiйшов до капiтана мушкетерiв, щиро вiтаючи себе з тим, що йому пощастило так вчасно уникнути розв’язки цiеi дивовижноi суперечки.




III

АУДІЄНЦІЯ


Того дня настрiй у капiтана королiвських мушкетерiв був не найкращий. Проте вiн чемно вiдповiв на привiтання юнака, що вклонився йому мало не до землi. Почувши беарнську говiрку, вiн усмiхнувся, бо вона нагадала йому молодiсть i рiднi краi – спогади, що можуть у будь-якому вiцi змусити людину усмiхнутися. Але, пiдiйшовши до дверей передпокою i зробивши рукою знак, нiби прохаючи в д’Артаньяна дозволу спочатку закiнчити з iншими вiдвiдувачами, а вже потiм придiлити увагу йому, вiн тричi гукнув, з кожним разом усе голоснiше, i щоразу з рiзними iнтонацiями – вiд наказовоi до повного роздратування:

– Атосе! Портосе! Арамiсе!

Обидва мушкетери, з якими ми вже встигли познайомитись i яким належали два останнiх iменi, одразу розкланялися зi своiми спiврозмовниками й заквапилися до кабiнету, дверi якого зачинилися за ними, щойно вони переступили порiг. ?хня манера триматися хоча й видавала деяке занепокоення, проте своею невимушенiстю, сповненою водночас i гiдностi i покiрностi, викликала захоплення д’Артаньяна, якому цi люди здавалися напiвбогами, а iхнiй начальник – Юпiтером-олiмпiйцем, що тримае в десницi своi блискавки.

Мушкетери ввiйшли, i дверi за ними зачинилися, а передпокiй знову сповнився гамором вiд розмов, поживою для яких став, безперечно, виклик мушкетерiв. Пан де Тревiль, насупивши брови, кiлька разiв мовчки пройшовся по кабiнету повз Портоса й Арамiса, що завмерли, виструнчившись, мов на плацу, а потiм нараз зупинився навпроти i, змiрявши iх поглядом вiд голови до п’ят, роздратовано спитав:

– Чи вiдомо вам, панове, що сказав менi король учора ввечерi? Чи вiдомо вам про це?

– Нi, – помовчавши трохи, вiдповiли обидва мушкетери. – Нi, пане капiтан, нам нiчого про це невiдомо.

– Але я сподiваюсь, що ви зробите нам честь i розповiсте про це, – ввiчливо додав Арамiс, гречно вклоняючись.

– Король сказав менi, що вiдтепер набиратиме собi мушкетерiв iз гвардiйцiв пана кардинала.

– Із гвардiйцiв пана кардинала? А чому ж так? – здивувався Портос..

– Його величнiсть певен, що його поганеньке винце можна полiпшити, лише розбавивши порцiею справжнього доброго вина.

Обидва мушкетери почервонiли по самiсiнькi вуха. Д’Артаньян не знав, куди йому подiтись, i ладен був провалитися крiзь землю.

– Так-так, – вiв далi пан де Тревiль, усе дужче запалюючись. – І його величнiсть мае рацiю, бо, присягаюся честю, сором дивитися на королiвських мушкетерiв. Пан кардинал учора ввечерi за грою в шахи спiвчутливим тоном, що було менi дуже неприемно, почав розповiдати, що цi клятi мушкетери, цi шибайголови – вiн вимовляв цi слова з особливим глузуванням, що було менi ще неприемнiше, – цi рубаки, додав вiн, поглядаючи на мене своiми очима, як у дикоi кiшки, засидiлися довше, нiж треба, в шинку на вулицi Феру. Його гвардiйцi, роблячи обхiд, – я подумав, що вiн розрегочеться менi просто в обличчя, – були змушенi затримати цих порушникiв нiчного спокою. Хай йому бiс! Ви чудово про все це знаете! Заарештувати мушкетерiв! Ви були в цiй компанii… так, ви, не вiдмагайтеся, вас упiзнали, i кардинал назвав вашi iмена. Так, це моя помилка, моя, адже я сам пiдбираю собi людей. Ось ви, Арамiсе: на бiса вам мушкетерський мундир, якого ви в мене випросили, коли в сутанi вам було б набагато краще? Ну а ви, Портосе… нащо вам здалася ця розкiшна золота перев’язь? Щоб носити на нiй солом’яну шпагу? Або Атос… Я не бачу Атоса. Де вiн?

– Добродiю, – скрушно мовив Арамiс, – вiн хворий, дуже хворий.

– Хворий? Дуже хворий, кажете ви? І яка ж хвороба до нього вчепилась?

– Припускають, що в нього вiспа, добродiю, – сказав Портос, щоб i собi докинути слово. – І це дуже сумно: хвороба, певно, спотворить йому обличчя.

– Вiспа! Гарненьку iсторiю ви менi тут розповiдаете, Портосе! Хворiти на вiспу в його роки? Та нi!.. Його, мабуть, поранено… або, може, вбито… О, якби я мiг знати!.. Сто чортiв! Панове мушкетери, я не бажаю, щоб моi люди вешталися по сумнiвних закладах, встрявали у бiйки на вулицях i хапалися за шпаги, коли iм заманеться! І нарештi, я не бажаю, щоб моiх людей мали за посмiховисько гвардiйцi пана кардинала! Цi гвардiйцi – бравi хлопцi, вони поряднi люди й умiлi воiни. ?х нема за що арештовувати, та, крiм того, вони й не далися б, щоб iх арештували. Я цього певен! Вони ладнi скорiше вмерти на мiсцi, нiж вiдступити бодай на крок. Рятуватися, бiгти, тiкати – на це здатнi тiльки королiвськi мушкетери!

Портос i Арамiс аж тремтiли вiд лютi. Вони охоче задушили б пана де Тревiля, якби в глибинi душi не усвiдомлювали, що тiльки палка любов до них змушуе його так говорити. Каблуками чобiт вони дрiбно витанцьовували на килимi, кусали до кровi губи й щосили стискали ефеси своiх шпаг.

У передпокоi чули, що викликали Атоса, Портоса й Арамiса, а голос пана де Тревiля був такий розлючений, що десяток цiкавих одразу пiдступилися до самих дверей. Неважко було помiтити, як зблiдли iхнi обличчя вiд лютi, коли вони, прислухаючись до кожного звуку з розмови, слово за словом переказували рештi капiтановi образи. За мить уже весь будинок, вiд дверей кабiнету аж до пiд’iзду, гудiв, як потривожений вулик.

– Он як! Королiвськi мушкетери дозволяють гвардiйцям кардинала себе арештовувати! – вiв далi пан де Тревiль, розлючений не менше, нiж його солдати, карбуючи кожне слово i, немов убивчi кинджали, встромляючи iх одне за одним у груди своiх слухачiв. – Он як! Шiсть гвардiйцiв кардинала арештовують шiстьох мушкетерiв його величностi! Побий мене грiм! Я прийняв рiшення. Я зараз же йду до Лувру, подаю у вiдставку з посади капiтана мушкетерiв короля i проситимусь лейтенантом до кардиналових гвардiйцiв. А якщо король менi вiдмовить, я, хай йому чорт, пiду в монастир!

Цi слова подiяли, мов вибух. Звiдусюди лунали лайка й прокльони. Вигуки: «Сто чортiв!», «Бог i всi його ангели!», «Смерть i пекло!» – злетiли в повiтря над розлюченою юрбою.

Д’Артаньян гарячково нишпорив очима по кiмнатi, шукаючи бодай якоiсь портьери, за яку вiн мiг би сховатися, i вiдчував непереборне бажання залiзти пiд стiл.

– Так ось, пане капiтан! – роздратовано вигукнув Портос. – Ваша правда, нас було шестеро проти шести, але на нас напали зненацька, i ми ще не встигли вихопити шпаги, як двое наших упали мертвими, а тяжко поранений Атос нiчим не мiг нам допомогти. Але ви знаете Атоса: вiн двiчi намагався пiдвестись i двiчi знову падав. І ми не здалися. Нi! Нас потягли силою. По дорозi ми втекли. Що ж до Атоса, то гвардiйцi вважали його мертвим i лишили спокiйнiсiнько лежати на полi бою, гадаючи, що його не варто тягти iз собою. Ось як було насправдi. Якого бiса, капiтане! Не можна щоразу перемагати. Великий Помпей[19 - Помпей Гней (106–48 рр. до н. е.) – римський полiтичний дiяч i полководець. Був розгромлений Цезарем пiд час битви поблизу мiста Фарсала у Фессалii i втiк до Єгипту, де його вбили прибiчники египетського царя.] програв Фарсальську битву, а король Франциск[20 - Франциск I (1494–1547) – король Францii з 1515 по 1547 рiк. У 1525 роцi в битвi бiля мiста Павiя (Італiя) був захоплений iспанцями у полон, пiсля чого написав у листi знамениту фразу: «Все втрачено, крiм честi».], котрий, як я чув, був дечого вартий, – бiй пiд Павiею.

– А я маю честь запевнити вас, – сказав Арамiс, – що одного з нападникiв я заколов його власною шпагою, бо моя зламалася пiсля першого ж випаду. Убив чи заколов – як вам бiльше подобаеться, добродiю.

– Я не знав цього, – уже примирливiше мовив пан де Тревiль. – Пан кардинал, як я бачу, трохи перебiльшив.

– Але ради бога, добродiю… – вiв далi Арамiс, помiтивши, що де Тревiль почав заспокоюватись, i маючи намiр звернутися до нього з проханням, – ради бога, не кажiть нiкому, що Атоса поранено! Вiн буде в розпачi, якщо король про це довiдаеться. А оскiльки рана дуже тяжка – лезо, проколовши плече, пройшло в груди, – можна побоюватися…

Цiеi митi край портьери пiднявся, i на порозi з’явився мушкетер: його обличчя було шляхетне й гарне, але смертельно блiде.

– Атос! – скрикнули обидва мушкетери.

– Атос! – повторив за ними i пан де Тревiль.

– Ви мене викликали, пане капiтан, – сказав Атос, звертаючись до Тревiля. Голос його лунав слабко, але зовсiм спокiйно. – Ви мене викликали, як повiдомили менi товаришi, i я поквапився прийти. До ваших послуг, добродiю!

І з цими словами мушкетер, бездоганно вдягнений i, як завжди, пiдiбраний, твердим кроком увiйшов до кабiнету. Де Тревiль, до глибини душi схвильований таким проявом мужностi, кинувся до нього.

– Я саме казав цим добродiям, – сказав де Тревiль, – що забороняю моiм мушкетерам без потреби ризикувати життям. Король дорожить хоробрими людьми, а його величнiсть знае, що мушкетери – найхоробрiшi люди на землi. Вашу руку, Атосе!

І, не чекаючи, поки той вiдповiсть на цей прояв дружнiх почуттiв, де Тревiль схопив праву руку Атоса i мiцно стиснув ii, не помiчаючи, що Атос, попри свое самовладання, здригнувся вiд болю i ще дужче зблiд, хоч це й здавалося неможливим.

Вiдтодi, як увiйшов Атос, дверi до кабiнету залишалися напiввiдчиненi. Його прихiд викликав справжню бурю захоплення, оскiльки про його поранення, незважаючи на всi спроби зберегти це в таемницi, було всiм вiдомо. По останнiх словах капiтана в передпокоi почувся гомiн задоволення, i два чи три збуджених обличчя просунулося мiж портьерами. Де Тревiль уже збирався зробити рiзке зауваження порушникам етикету, але раптом вiдчув, як Атос судорожно вчепився в його руку, i, перевiвши погляд на мушкетера, побачив, що той ось-ось знепритомнiе. Тiеi ж митi Атос, який напружував усi сили, щоб перебороти бiль, i все-таки подоланий ним, упав на пiдлогу як мертвий.

– Лiкаря! – закричав пан де Тревiль. – Мого, королiвського – найкращого! Мерщiй приведiть лiкаря, бо, побий мене грiм, мiй хоробрий Атос помре!

На поклик де Тревiля всi, хто був у передпокоi, кинулися до його кабiнету, дверi якого вiн так i не зачинив. Навколо пораненого з’юрмилися охочi допомогти. Але всi iхнi зусилля були б марними, якби лiкаря не знайшли в самому будинку. Продершись крiзь юрбу, вiн схилився над Атосом, який досi був непритомний, i зажадав, щоб мушкетера перенесли до сусiдньоi кiмнати, де йому не докучали б цей гамiр i метушня. Пан де Тревiль сам вiдчинив дверi i пройшов уперед, показуючи шлях Портосовi та Арамiсовi, якi на руках винесли свого друга. Лiкар заквапився слiдом, i дверi за ним зачинилися.

А кабiнет пана Тревiля, ця святая святих, тiеi ж миттi перетворився на вiддiлення передпокою. Всi голосно розмовляли, вигукували, сипали прокльонами й посилали кардинала та його гвардiйцiв пiд три чорти.

За кiлька хвилин повернулися Портос та Арамiс. Бiля пораненого залишилися тiльки де Тревiль i лiкар.

Нарештi з’явився i пан де Тревiль. Поранений прийшов до тями, i лiкар сказав, що стан мушкетера не повинен непокоiти його друзiв, бо вiн знепритомнiв тiльки вiд великоi втрати кровi.

Потiм пан де Тревiль зробив знак усiм вийти, i лише д’Артаньян, пам’ятаючи, що йому призначено аудiенцiю, як справжнiй гасконець, попри все, що тiльки-но вiдбулося, стояв, не рухаючись з мiсця.

Коли всi вийшли i дверi зачинилися, де Тревiль обернувся до юнака. Останнi подii перервали нитку його думок. Вiн спитав у наполегливого прохача, чого йому треба вiд нього. Д’Артаньян назвався, i пан де Тревiль вiдразу пригадав, що вiн так i не вислухав його.

– Пробачте, мiй любий земляче, – сказав вiн усмiхаючись, – я зовсiм забув про вас. Нiчого не вдiеш! Капiтан – це той самий батько сiмейства, тiльки на ньому лежить тягар набагато бiльшоi вiдповiдальностi, нiж на звичайному батьковi. Солдати – дорослi дiти, та оскiльки я вимагаю, щоб розпорядження короля й особливо пана кардинала виконувалися…

Тут д’Артаньян не стримався вiд усмiшки. Помiтивши ii, пан де Тревiль зрозумiв, що перед ним не якийсь там дурисвiт, i, змiнивши тему розмови, одразу перейшов до справи.

– Я дуже любив вашого батька, – сказав вiн. – Що я можу зробити для його сина? Кажiть швидше, бо я, на жаль, не владний розпоряджатися своiм часом.

– Пане, – мовив д’Артаньян, – iдучи з Тарба до Парижа, я мав намiр в iм’я пам’ятi тiеi дружби, про яку ви не забули, просити у вас плащ мушкетера. Але пiсля всього, що менi довелося побачити за останнi двi години, я зрозумiв, що ця милiсть була б надто велика, i я боюся, що не заслужив ii.

– Це й справдi милiсть, юначе, – вiдповiв пан де Тревiль. – Але для вас вона, може, й не така недосяжна, як ви гадаете або як вдаете, що гадаете. Хай би як там було, проте одне з розпоряджень його величностi передбачае подiбний випадок, i я мушу, на жаль, сказати вам, що нiкого не зараховують у мушкетери перш, нiж вiн не вiзьме участi в кiлькох вiйськових кампанiях, не вiдзначиться на полi бою або не прослужить два роки в iншому полку, менш привiлейованому, нiж наш.

Д’Артаньян мовчки вклонився. Бажання надягти форму мушкетера ще дужче його полонило вiдтодi, як вiн дiзнався, як важко цього досягти.

– Але… – вiв далi де Тревiль, спрямувавши на свого земляка такий пронизливий погляд, наче хотiв дiстатися до самих глибин його душi, – але заради вашого батька, мого давнього бойового соратника, про що я вже вам казав, я все-таки мушу щось зробити для вас, юначе. Нашi беарнськi хлопцi звичайно небагатi, i я сумнiваюся, що з того часу, як я поiхав з провiнцii, щось помiтно змiнилося. Тому менi здаеться, що тих грошей, якi ви припасли, надовго не вистачить…

Д’Артаньян випростався з тим гордим виглядом, який красномовно свiдчив, що вiн нi в кого не проситиме милостиню.

– Гаразд, гаразд, юначе, – провадив далi де Тревiль, – менi це добре знайомо. Я приiхав до Парижа з чотирма екю в кишенi i ладен був битися з кожним, хто сказав би менi, що я неспроможний купити Лувр.

Д’Артаньян ще вище задер голову. Завдяки продажу коня вiн починав свою кар’еру, маючи на чотири екю бiльше, нiж мав пан де Тревiль на початку своеi.

– Отож, – вiв далi капiтан, – ви повиннi зберегти своi грошi, хоч би й значною була ця сума. Але ви також повиннi вдосконалюватися в усьому, що належить умiти дворяниновi. Я сьогоднi ж напишу листа начальниковi Королiвськоi академii, i вже завтра вiн прийме вас на навчання без усякоi плати. Не вiдмовляйтеся вiд цiеi маленькоi послуги. Нашi дворяни, навiть найiменитiшi та найбагатшi, нерiдко марно домагаються, щоб iх прийняли туди. Ви навчитеся iздити верхи, фехтувати й танцювати. Ви заприятелюете з потрiбними людьми i час од часу будете приходити до мене, доповiдати, як у вас посуваються справи i чи можу я чимось вам допомогти.

Д’Артаньян ще погано розумiвся на придворних манерах, але й вiн помiтив, що прийняв його де Тревiль досить прохолодно.

– На жаль, добродiю, – сказав вiн, – я розумiю, як менi зараз бракуе рекомендацiйного листа, що його вручив менi батько перед моiм вiд’iздом.

– Справдi, – вiдповiв де Тревiль, – я здивований, що ви рушили в таку тривалу подорож, не прихопивши з собою цього дивовижного зiлля, так необхiдного нашому братовi беарнцю.

– Лист був при менi, добродiю, i, хвалити Бога, написано його було як слiд! – вигукнув д’Артаньян. – Але його в мене пiдступно викрали!

І вiн розповiв про все, що сталося в Мензi, якнайдокладнiше описавши незнайомого дворянина, i все це з таким запалом i щирiстю, якi просто зачарували де Тревiля.

– Дивно… – задумливо сказав капiтан мушкетерiв. – Отже, ви вголос називали мое iм’я?

– Визнаю, це було необачно з мого боку. Але не дивуйтесь! Таке iм’я, як ваше, мало правити менi в дорозi щитом, i вам судити, чи часто я ним прикривався.

Лестощi високо цiнували в тi днi, i де Тревiль був так само чутливий до iх запашного аромату, як i будь-який король або кардинал. Тому вiн не мiг стримати задоволеноi усмiшки, але вона швидко злетiла з його обличчя, i вiн знову повернувся до подiй у Мензi.

– Скажiть менi… – провадив вiн, – скажiть, чи не було в цього дворянина невеличкого шраму на скронi?

– Так, схожого на слiд вiд кулi.

– Це був показний чоловiк?

– Так.

– Високий на зрiст?

– Так.

– З блiдим обличчям i темним волоссям?

– Саме такий. Звiдки, добродiю, ви знаете цю людину? О, якщо я колись розшукаю його, а я розшукаю його – клянуся вам – хай навiть у пеклi…

– Вiн чекав на жiнку? – перебив його де Тревiль.

– У всякому разi, вiн поiхав тiльки пiсля того, як перекинувся кiлькома словами з тiею, на яку чекав.

– Ви не знаете, про що була iхня розмова?

– Вiн вручив iй скриньку, сказавши, що в нiй його розпорядження, i порадив не вiдкривати ii, аж поки вона не приiде до Лондона.

– Ця жiнка була англiйкою?

– Вiн називав ii мiледi.

– Це вiн! – прошепотiв де Тревiль. – Це вiн! А я гадав, що вiн i досi в Брюсселi.

– О, пане, якщо ви знаете, хто цей чоловiк, – вигукнув д’Артаньян, – скажiть менi, хто вiн i звiдки, i я звiльняю вас вiд обов’язку виконати вашi обiцянки, навiть обiцянку зарахувати мене в мушкетери! Бо передусiм я хочу йому помститися.

– Обережнiше, юначе! – сказав де Тревiль. – Навпаки, якщо ви зустрiнете його на вулицi, перейдiть на другий бiк. Не налiтайте на цю скелю: вiн розiб’е вас, як розбив би звичайнiсiнький скляний келих.

– Хай i так, – уперто мовив д’Артаньян, – та якщо тiльки я його зустрiну…

– А поки що, – перебив його де Тревiль, – я порадив би вам не шукати його.

Раптом несподiвана пiдозра змусила де Тревiля замовкнути. Ця ненависть, яку юнак так одверто демонстрував до людини, котра викрала – що малоймовiрно – лист його батька… Чи не приховуеться за цiею ненавистю якийсь пiдступ? Чи не пiдiсланий цей юнак його високопреосвященством? Чи не прийшов вiн для того, щоб улаштувати йому якусь пастку? Ця людина, що називае себе д’Артаньяном, – чи не е вiн посланником кардинала, якого намагаються ввести в його дiм i якого наближають до нього, щоб завоювати його довiру, а потiм занапастити, як це вже бувало тисячу разiв? Вiн знову глянув на д’Артаньяна, але вже пильнiше, нiж першого разу. Нi лукавi очi, що iскрилися дотепнiстю, нi обличчя молодого гасконця з удаваною смиреннiстю не змогли розвiяти його сумнiвiв.

«Я напевне знаю, що вiн гасконець, – мiркував де Тревiль. – Але вiн з однаковим успiхом може використати своi здiбностi як на користь кардиналовi, так i на мою користь. Що ж, випробуемо його…»

– Друже мiй, – промовив вiн повiльно, – як синовi мого давнього друга – бо я вважаю правдоподiбною цю iсторiю з листом, – i бажаючи спокутувати ту холоднiсть, яку ви спочатку вiдчули в моему прийомi, я хочу вiдкрити вам таемницi нашоi полiтики. Король i кардинал – найкращi друзi. Тi непорозумiння, якi, як усiм здаеться, iснують мiж ними, служать лише для того, щоб увести в оману дурнiв. Я не бажаю, щоб мiй земляк, гарний i смiливий, створений для успiху, був ошуканий цими хитрощами i попався на гачок, як багато iнших, що скрутили собi на цьому в’язи. Запевняю вас, що я вiдданий цим двом могутнiм володарям i все, що я роблю, мае на метi служити королю та пановi кардиналу, одному з найвидатнiших людей, яких коли-небудь народжувала французька земля. Вiдтепер, юначе, вiзьмiть це до уваги, i якщо через упередженi думки, що iснують у вашiй родинi або серед ваших друзiв, чи пiдсвiдомо ви вiдчуваете до кардинала почуття ворожостi, як це нерiдко демонструють деякi дворяни, – то вiдразу ж попрощаймося i розiйдiмось. Я тисячу разiв прийду вам на допомогу, але не наближу вас до себе. У всякому разi, я сподiваюся, що моя щирiсть зробить вас моiм другом, бо ви едина людина в такому молодому вiцi, з якою я коли-небудь говорив так одверто.

«Якщо цього юного крутiя пiдiслав до мене кардинал, – думав де Тревiль, – то вiн, знаючи, як я його ненавиджу, безперечно не забув сказати своему шпигуну, що найкращий спосiб завоювати мою довiру – це наговорити про нього всяких гидот. І звичайно, цей хитрун, незважаючи на моi запевнення, мабуть, почне переконувати мене, що й духу його преосвященства не може терпiти».

Але все сталося зовсiм не так, як очiкував де Тревiль. Д’Артаньян вiдповiв, нiтрохи не лукавлячи:

– Добродiю, – сказав вiн, – я прибув до Парижа саме з такими переконаннями. Батько мiй велiв менi не коритися нiкому, крiм короля, пана кардинала i вас, кого вiн вважае першими людьми у Францii.

Читач, певно, помiтив, що д’Артаньян додав iм’я де Тревiля до двох перших. Але вiн подумав, що це додавання напевно не буде зайвим.

– Тому, – казав вiн далi, – я дуже шаную пана кардинала i схиляюся перед його дiяннями… Тож краще для мене, коли ви, як ви про це самi щойно сказали, вiдвертi зi мною – отже, ви робите менi честь, оцiнивши подiбнiсть наших поглядiв. Але якщо у вас виникли якiсь пiдозри щодо мене – що, втiм, цiлком природно, – тодi я вiдчуваю, що завдаю собi непоправноi шкоди, кажучи правду. Нехай i так. Але через це ви не станете менше поважати мене, а цю повагу я цiную найбiльше у свiтi.

Де Тревiль був украй здивований. Стiльки проникливостi, стiльки щиростi, зрештою, вiдчув вiн у словах д’Артаньяна, якi, проте, не розвiяли остаточно сумнiвiв. Що бiльшою була перевага цього юнака над iншими його ровесниками, то бiльше треба було остерiгатися його, якщо де Тревiль помилявся в ньому. Хоч би як там воно було, але вiн мiцно потис д’Артаньяновi руку i сказав:

– Ви чесний юнак, але зараз я можу зробити для вас тiльки те, про що я вже вам сказав. Дверi мого будинку завжди будуть для вас вiдчиненi. Згодом, маючи можливiсть бачити мене будь-коли, а отже, i маючи змогу скористатися слушним моментом, ви, можливо, дiстанете те, чого так прагнете.

– Ви хочете сказати, добродiю, – мовив д’Артаньян, – що ви чекаете, щоб я виявився гiдний цiеi честi. То що ж, – додав вiн з тiею невимушенiстю, що так властива гасконцям, – мушу запевнити вас, що чекати вам доведеться недовго.

І вже збираючись вийти, вiн уклонився з виглядом людини, яка вважае, що з рештою вона впораеться сама.

– Та заждiть же, – сказав де Тревiль, зупиняючи його. – Я обiцяв вам листа до начальника академii. Чи ви, мiй юний друже, надто гордi, щоб узяти його?

– Нi, добродiю, – заперечив д’Артаньян. – І запевняю вас, що з ним не станеться того, що сталося з листом мого батька. Я берегтиму його якнайпильнiше, i вiн, клянуся вам, потрапить у потрiбнi руки, i горе тому, хто спробуе вiдняти його в мене!

Почувши цi слова, де Тревiль усмiхнувся i, залишивши свого молодого земляка бiля вiконноi нiшi, де вони щойно розмовляли, сiв за стiл, щоб написати обiцяного рекомендацiйного листа. Д’Артаньян у цей час, вiд нiчого робити, заходився вистукувати по шибцi якийсь марш, спостерiгаючи за мушкетерами, що один по одному виходили з будинку, i проводжаючи iх поглядом доти, поки вони не зникали за рогом вулицi.

Написавши листа, пан де Тревiль запечатав його, пiдвiвся i пiдiйшов до юнака, щоб вручити йому конверт. Але тiеi митi, коли д’Артаньян простяг руку за листом, де Тревiль iз подивом побачив, як юнак раптом пiдстрибнув на мiсцi i, почервонiвши вiд гнiву, вибiг з кабiнету з криком:

– Нi, тисячу чортiв! Цього разу вiн од мене не втече!

– Хто вiн? – спитав де Тревiль.

– Той, хто вкрав у мене листа! – не спиняючись, вiдповiв д’Артаньян. – Негiдник! – І з цими словами вiн зник за дверима.

– Божевiльний! – пробурмотiв де Тревiль. – Якщо тiльки… – додав вiн, – це не спритний привiд утекти, бачачи, що його хитрiсть нi до чого не привела.




IV

ПЛЕЧЕ АТОСА, ПЕРЕВ’ЯЗЬ ПОРТОСА І ХУСТОЧКА АРАМІСА


Д’Артаньян, не тямлячи себе вiд лютi, трьома стрибками перетнув передпокiй i кинувся щодуху вниз, сподiваючись так само швидко подолати й цi сходинки, та зненацька вiн налетiв на мушкетера, що виходив од пана де Тревiля через бiчнi дверi, i головою так буцнув його в плече, що мушкетер аж закричав або, точнiше, завив од болю.

– Пробачте… – сказав д’Артаньян, намагаючись його обминути, – пробачте менi, але я поспiшаю.

Вiн проскочив iще кiлька сходинок, аж тут чиясь залiзна рука мiцно схопила його за перев’язь, примусивши зупинитись.

– Ви поспiшаете! – вигукнув мушкетер, блiдий, немов похоронний саван. – І тому ви штовхаете мене, кажете «пробачте» i вважаете, що цього досить? Нi, юначе, ви помиляетесь. Чи, може, ви гадаете, що коли пан де Тревiль у вашiй присутностi сьогоднi трохи безцеремонно повiвся в розмовi з нами, то й вам дозволено говорити з нами так само? Е нi, друже! Ви – не пан де Тревiль.

– Слово честi… – вiдповiв д’Артаньян, упiзнавши Атоса, який повертався до себе пiсля перев’язки, зробленоi йому лiкарем, – запевняю вас, це ненавмисно, i до того ж я вибачився. Хiба цього не досить? А втiм, я ще раз кажу вам – i це вже, мабуть, зайве, – що я поспiшаю, дуже поспiшаю. Тому прошу вас: вiдпустiть мене i дозвольте менi йти у своiх справах.

– Добродiю, – сказав Атос, вiдпускаючи його, – ви неввiчлива людина. Вiдразу видно, що ви приiхали сюди здалеку.

Д’Артаньян, який уже встиг перескочити через три або й чотири сходинки, почувши зауваження Атоса, зупинився як вкопаний.

– До бiса, добродiю! – вигукнув вiн. – Хоч би звiдки я приiхав, але, попереджаю, не вам учити мене хороших манер.

– Хтозна! – сказав Атос.

– О, коли б я не так поспiшав, – вигукнув д’Артаньян, – i коли б я не гнався за одним типом…

– Пане Доганяйло, мене ви знайдете, не ганяючись за мною. Чуете?

– Будьте ласкавi сказати, де саме?

– Бiля монастиря Дешо.

– О котрiй годинi?

– О дванадцятiй.

– О дванадцятiй? Гаразд, я буду там.

– І не змушуйте на себе чекати. Бо вже о чверть на першу я сам вас наздожену, а наздогнавши – добряче намну вам вуха.

– Чудово! – вигукнув д’Артаньян. – Я буду за десять хвилин до дванадцятоi!

І вiн ушкварив так, наче його сам бiс нiс на собi, все ще сподiваючись наздогнати незнайомця, бо, як устиг помiтити д’Артаньян, той iшов повiльно, а отже, мав бути десь недалеко.

Але тут, бiля парадних дверей, вiн побачив Портоса, який розмовляв з вартовим. Спiврозмовники стояли близько один вiд одного, так, що мiж ними ледве могла протиснутися людина. Д’Артаньян вирiшив, що цього простору для нього цiлком досить, i рвонув уперед, сподiваючись стрiлою пронестися мiж ними. Але д’Артаньян не врахував сили вiтру. Вiн уже майже прослизнув мiж ними, як порив вiтру пiдхопив довгий плащ Портоса, i д’Артаньян заплутався в його складках. Можливо, в Портоса були причини не розставатися з цiею важливою частиною свого вбрання, бо, замiсть того щоб випустити з рук полу, яку вiн притримував, вiн потягнув ii до себе i так крутнув д’Артаньяна, що остаточно загорнув гасконця в оксамит свого плаща.

Д’Артаньян, чуючи, як мушкетер лаеться на всi заставки, намагався напомацки вивiльнитися з-пiд плаща i ще бiльше заплутувався в його складках. У цю хвилину вiн найдужче боявся пошкодити чудову перев’язь, про яку ми вже розповiдали. Боязко розплющивши очi, вiн побачив, що впираеться носом у Портосову спину, якраз мiж лопатками, тобто – в саму перев’язь.

На жаль, як i багато чого в цьому свiтi, що лише зовнi здаеться прекрасним, перев’язь Портоса блищала золотом лише спереду, а ззаду була з простоi буйволячоi шкiри. Гоноровитий Портос, не маючи змоги придбати перев’язь iз суцiльного золотого шитва, купив таку, яка була золотою наполовину. Тепер ставали зрозумiлими i його вдавана застуда, i потреба весь час носити плаща.

– Якого бiса! – репетував Портос, щосили намагаючись здихатися д’Артаньяна, який вовтузився в нього за спиною. – Чи ви блекоти об’iлися, що отак накидаетеся на людей?

– Вибачте, – сказав д’Артаньян, визираючи з-пiд руки велетня, – але я дуже поспiшаю. Я женуся за одним типом…

– І, женучись, очi залишаете вдома? – не заспокоювався Портос.

– Нi… – вiдповiв ображений таким зауваженням д’Артаньян, – моi очi при менi i, дякуючи iм, я бачу те, чого не бачать iншi.

Хтозна, чи зрозумiв Портос цей тонкий натяк, але вiн дав волю своему гнiвовi.

– Добродiю, – гарикнув вiн, – запевняю вас: якщо ви отак i далi налiтатимете на мушкетерiв, то вас добряче вiддухопелять!

– Вiдлупцюють? – перепитав д’Артаньян. – Чи не сильно сказано?

– Сказано так, як личить людинi, що звикла дивитися в обличчя своiм ворогам.

– Ще б пак, хай йому бiс! Я ж бо знаю, що спиною ви нi до кого не повернетесь.

І юнак, у захватi вiд свого дотепу, побiг далi, голосно регочучи.

Розлючений Портос хотiв був уже побiгти за д’Артаньяном.

– Пiзнiше, пiзнiше! – гукнув йому молодий гасконець. – Коли на вас не буде плаща!

– О першiй годинi, за Люксембурзьким палацом!

– Чудово, о першiй! – вiдповiв д’Артаньян, повертаючи за рiг.

Але нi на тiй вулицi, якою вiн щойно пробiг, нi на тiй, яка була перед його очима тепер, вiн нiкого не побачив. Хоч як повiльно йшов незнайомий, вiн таки встиг зникнути або зайти до якогось будинку. Д’Артаньян розпитував про нього кожного зустрiчного, спустився до перевозу, пiднявся спершу вулицею Сени, а потiм i Червоного Хреста. Незнайомий мов крiзь землю провалився! Попри неуспiх, ця погоня, проте, була не марною: в мiру того як пiт усе ряснiше стiкав з його чола, серце його охолоняло.

І вiн почав обмiрковувати подii, що сталися, – iхнi наслiдки були несприятливими або такими невдовзi стануть: зараз лише одинадцята година, а вiн уже встиг здобути неласку пана де Тревiля, який, безперечно, сприйме вкрай негативно те, як вiн його залишив.

Окрiм того, вiн наразився на двi дуелi з людьми, здатними вбити трьох д’Артаньянiв кожен, – тобто з двома мушкетерами – тими, кого вiн шанував так глибоко, що в глибинi своеi душi ставив iх понад усiх.

Така ситуацiя навiвала невеселi роздуми. Певен, що його вб’е Атос, вiн, звiсно, мало турбувався про дуель з Портосом. Проте надiя останньою згасае в людському серцi, i невдовзi йому спало на думку, що, незважаючи на страшнi рани, якi судилися йому в цих поединках, вiн усе-таки виживе. Окрилений цiею надiею, хлопець почав собi гiрко докоряти:

«Я вчинив, як останнiй селюк! Цей смiливий i шляхетний Атос поранений саме в те плече, в яке я, мов баран, стусонув головою. Дивно, що вiн не порiшив мене на мiсцi, адже мав на це цiлковите право: бiль, якого я йому завдав, був, напевно, жахливий. Що ж до Портоса… О, з Портосом то просто весела пригода!..»

І юнак мимоволi розсмiявся, та вiдразу й умовк, роззираючись урiзнобiч: чи хтось, бува, не сприйме цей безпричинний – як дивитися збоку – смiх за власну образу.

«Так, з Портосом справдi вийшла кумедна штука. Але який же я все-таки йолоп! Ну, хiба можна так, нi сiло нi впало, налiтати на людей? А хiба пристойно заглядати iм пiд плащi, щоб побачити те, чого там немае! Вiн, звичайно, пробачив би менi… так, пробачив, коли б я не почав казати йому про цю кляту перев’язь. Щоправда, я казав натяками, проте якими! Ех! Побий мене грiм, але я гасконець i жартуватиму навiть тодi, коли мене смажитимуть на пательнi… Отож, друже мiй д’Артаньяне, – вiв далi вiн, звертаючись до себе з усiею чемнiстю, на яку, здавалось йому, заслуговуе його персона, – якщо тобi пощастить зберегти голову на плечах, у що важко повiрити, ти станеш взiрцем ввiчливостi. Треба, щоб усi тобою захоплювались i ставили тебе за приклад. Бути люб’язним i ввiчливим зовсiм не означае бути боягузом. Поглянь-но хоча б на Арамiса! Арамiс – сама лагiднiсть, сама вишуканiсть. А хiба може комусь спасти на думку назвати Арамiса боягузом? Звичайно, нi! І вiдтепер я в усьому наслiдуватиму його… До речi, он i вiн, власною персоною!»

Отак розмовляючи сам iз собою, д’Артаньян дiйшов до будинку д’Егiльйона i тут побачив Арамiса: той весело про щось базiкав iз трьома королiвськими гвардiйцями. Арамiс теж помiтив д’Артаньяна, але вдав, що не впiзнав його. Ще б пак, хiба мiг вiн забути те, як сьогоднi вранцi пан де Тревiль при цьому юнаковi суворо розпiкав його разом з Портосом! Звiсно, що той був йому неприемний, бодай уже тому, що мав можливiсть чути, якi докори сипалися на голови мушкетерiв. А д’Артаньян, навпаки, прагнучи якнайшвидшого примирення i подумки вирiшивши стати взiрцем чемностi та порядностi, пiдiйшов до молодикiв i вклонився iм, якнайприязнiше усмiхнувшись. Арамiс ледь помiтно кивнув головою, але при тому не виказуючи привiтностi. Усi четверо вiдразу ж припинили розмову й мовчки втупилися в нього.

Д’Артаньян був не якийсь там бевзь, аби не помiтити, що вiн тут зайвий. Але вiн був ще зовсiм мало обiзнаний з манерами вищого свiту, щоб з гiднiстю вийти з того скрутного становища, в яке, як правило, потрапляе людина, що, зустрiвшись з малознайомими людьми, втручаеться в чужу розмову. Вiн гарячково шукав спосiб, як, не принизивши себе, чкурнути звiдси, i раптом помiтив, що Арамiс упустив хусточку i, мабуть, через неуважнiсть наступив на неi ногою. Д’Артаньяновi здалося, що доля, нарештi, подарувала йому чудову нагоду виправити свою помилку. Нахилившись, вiн з найлюб’язнiшим виглядом висмикнув хусточку з-пiд ноги мушкетера, хоч той, здаеться, щосили намагався цьому протидiяти, i, простягаючи ii Арамiсовi, сказав:

– Здаеться, це ваша хусточка, добродiю. Для вас, певне, було б дуже прикро ii загубити.

Хусточка й справдi була розкiшно вигаптувана, а на одному з ii рiжечкiв виднiлися корона i герб. Арамiс густо почервонiв i скорiше вихопив, нiж узяв хусточку з рук гасконця.

– Овва! – вигукнув один iз гвардiйцiв. – І пiсля цього ти, Арамiсе, будеш запевняти, що не знаешся з панi де Буа-Трасi, тодi як ця мила дама люб’язно позичила тобi свою хусточку! Га?

Арамiс зиркнув на д’Артаньяна так, аби той зрозумiв, що в нього з’явився смертельний ворог, але вiдразу перейшов на звичайний для нього веселий тон.

– Ви помиляетеся, пане, – запевнив вiн. – Бо ця хусточка нiяк мене не стосуеться, i я не знаю, чому цей добродiй дав ii саме менi, а не комусь iз вас. До речi, моя хусточка ось, у мене.

І вiн витяг з кишенi власну хусточку, також дуже вишукану i з тонкого батисту, – хоча батист у тi роки коштував дуже дорого, – але без усякоi вишивки i герба, а лише прикрашену вензелем свого власника.

На цей раз д’Артаньян не пустив i пари з вуст: вiн зрозумiв, що вскочив у нову халепу. Але запевнення Арамiса нiяк не вплинули на його приятелiв. Один з них з пiдкресленою серйознiстю звернувся до мушкетера.

– Коли це так, як ти кажеш, – мовив вiн, – то я змушений, любий мiй Арамiсе, просити тебе повернути цю хусточку. Адже Буа-Трасi, як тобi вiдомо, – один з моiх найближчих друзiв, i я не хочу, щоб хтось хизувався, що в нього е речi його дружини.

– Твоi претензii безпiдставнi, – вiдповiв Арамiс. – І, визнаючи справедливiсть твоеi вимоги, я все-таки вiдмовлю тобi через форму, в якiй ти ii подав.

– Рiч у тiм, – несмiливо втрутився д’Артаньян, – що я не бачив, щоб хусточка випала з кишенi пана Арамiса. Просто пан Арамiс наступив на неi ногою – от я i подумав, що ця хусточка належить йому.

– І ви помилилися, добродiю, – холодно вiдповiв Арамiс, не звертаючи уваги на бажання д’Артаньяна загладити свою провину.

Потiм, повернувшись до гвардiйця, який претендував на роль друга пана Буа-Трасi, вiн продовжив:

– Мiж iншим, я оце подумав i вирiшив, дорогенький мiй, що я пов’язаний з де Буа-Трасi не менш нiжною дружбою, нiж ти, найближчий його друг, тож хусточка з таким же успiхом могла випасти з твоеi кишенi, як i з моеi.

– Нi, присягаюся честю! – запально вигукнув гвардiець його величностi.

– Ти присягатимешся честю, а я – чесним словом, i тодi хтось iз нас, цiлком очевидно, виявиться брехуном. Знаеш що, Монтаране, зробимо iнакше. Давай подiлимо ii на двох.

– Хусточку?

– Авжеж.

– Чудово! – в один голос вигукнули двое iнших гвардiйцiв. – Це рiшення гiдне самого царя Соломона! Арамiсе, ти справжнiй мудрець!

Молодi люди розреготались, i, схоже, на тому все й закiнчилося. За кiлька хвилин розмова урвалася, i спiврозмовники, дружньо потиснувши один одному руки, розiйшлися. Трое гвардiйцiв подалися в один бiк, Арамiс – у другий.

«Ось нагода помиритися з цiею чемною людиною», – подумав д’Артаньян, який, пiсля свого невдалого втручання, решту часу тримався осторонь. І, сповнений шляхетного пориву, вiн поспiшив услiд за мушкетером, що крокував собi, не зважаючи бiльше на нього.

– Добродiю, – звернувся до нього д’Артаньян, – сподiваюся, ви пробачите менi…

– Юначе, – перебив його Арамiс, – дозвольте вам зауважити, що в цiй справi ви повелися не так, як належить поряднiй людинi.

– Хiба, пане! – вигукнув д’Артаньян. – Ви гадаете…

– Я гадаю, добродiю, що ви, хоч i приiхали з Гасконi, проте не якийсь там телепень, отож добре знаете, що носовi хусточки просто так ногами не топчуть. Париж, хай йому бiс, аж нiяк не вимощений батистовими хусточками.

– Добродiю, ви даремно хочете принизити мене, – вiдповiв д’Артаньян, вiдчуваючи, як його природна задириста вдача починае вже брати гору над мирними намiрами. – Я справдi прибув з Гасконi, i менi не треба, раз ви про це знаете, нагадувати вам, що у гасконцiв дуже швидко уриваеться терпець. А тому, вибачившись раз за свiй вчинок, хай i нерозважний, вони переконанi, що зробили й так забагато.

– Добродiю, – вiдповiв Арамiс, – я сказав це зовсiм не для того, щоб з вами посваритися. Я, дякувати Богу, не якийсь вуличний розбишака, та й мушкетер я лише тимчасово. Б’юся я, тiльки коли мене до цього змушують, i роблю це з вiдразою. Але цього разу справа куди серйознiша, бо йдеться про честь дами, яку ви скомпрометували.

– Тобто ми скомпрометували! – вигукнув д’Артаньян.

– І треба ж було вам подати менi цю хусточку!

– І треба ж було вам упустити ii!

– Я вже сказав, добродiю, i повторюю, що хусточка ця випала не з моеi кишенi.

– Тодi виходить, добродiю, що ви збрехали двiчi, бо я на власнi очi бачив, як вона випала саме з вашоi кишенi.

– Он ви як дозволяете собi розмовляти, пане гасконець! То я навчу вас, як поводитися в пристойному товариствi!

– А я вiдправлю вас правити обiдню, пане абат! Зробiть менi ласку, виймiть свою шпагу. І негайно!

– І не подумаю, любий, принаймнi не тут. Хiба ви не бачите, що ми стоiмо навпроти будинку д’Егiльйона, що аж кишить прибiчниками кардинала? І де гарантiя того, що це не його високопреосвященство доручив вам принести йому мою голову? А я, знаете, хоч це, може, й смiшно, дорожу своею головою, бо вона, як менi здаеться, непогано сидить на моiх в’язах. Отож, не клопочiться, я вас уб’ю, але уб’ю тихо, без зайвого галасу, десь у безлюдному мiсцi, де ви нi перед ким не зможете похвалитися своею смертю.

– Згоден. Але не занадто покладайтеся на свою спритнiсть i захопiть оцю хусточку: ваша вона чи нi, можливо, вам доведеться нею скористатися.

– Ви гасконець, добродiю? – спитав Арамiс.

– Так. А ви що, вирiшили з обережностi вiдкласти бiй?

– Обережнiсть, добродiю, звичайно, зайва чеснота для мушкетера, але вкрай необхiдна служителям церкви. А оскiльки я мушкетер тiльки тимчасово, то волiю бути обережним. О другiй годинi я матиму честь чекати на вас бiля будинку пана де Тревiля. Там я назву вам мiсце, де ми зможемо схрестити нашi шпаги.

Молодi люди розкланялись, i Арамiс пiшов вулицею, що вела до Люксембурзького палацу, а д’Артаньян, оскiльки вже наближалося до полудня, попрямував у бiк монастиря Дешо.

«Так, нiчого змiнити вже не можна, – мiркував вiн. – Та якщо менi судилося бути вбитим, то принаймнi вiд руки мушкетера».




V

КОРОЛІВСЬКІ МУШКЕТЕРИ І ГВАРДІЙЦІ ЙОГО ПРЕОСВЯЩЕНСТВА


У д’Артаньяна в Парижi не було жодного знайомого. Тому вiн пiшов на дуель з Атосом без секунданта, вирiшивши задовольнятися тими, яких обере його супротивник. Утiм, його твердим намiром було гiдно вибачитися перед хоробрим мушкетером, щоб не дати найменшого приводу запiдозрити його в боягузтвi. Вiн поклав собi так зробити, боячись скандальних наслiдкiв, якi може мати така дуель, коли молода й дужа людина б’еться з пораненим i кволим супротивником. Якщо вiн зазнае поразки – той запише на свiй рахунок подвiйну перемогу; якщо ж вiн переможе – його звинуватять у вiроломствi i малодушностi.

Втiм, або ми недостатньо добре змалювали вдачу нашого шукача пригод, або читач повинен був уже помiтити, що д’Артаньян був не звичайною людиною. Тому, хоч i повторював вiн сам собi, що смерть його неминуча, проте аж нiяк не хотiв спокiйно миритися зi своею долею, як це зробив би на його мiсцi хтось iнший, не такий смiливий i розважливий. Д’Артаньян мiркував над особливостями характерiв тих, з ким мав битися, i поступово почав уже тверезiше оцiнювати ситуацiю. Вiн сподiвався, що, попросивши якнайщирiше його вибачити, подружиться з Атосом, чия велична постава i суворе обличчя дуже йому сподобалися. Вiн тiшив себе надiею залякати Портоса iсторiею з перев’яззю, яку вiн мiг, у разi, якщо не буде вбитий на мiсцi, всiм розповiсти, а така розповiдь, якщо ii вмiло подати, могла зробити Портоса загальним посмiховиськом. І нарештi, що стосуеться Арамiса, то вiн його не дуже боявся. Коли ж, однак, черга дiйде й до нього, д’Артаньян вирiшив, що легко впораеться з ним або принаймнi ударом в обличчя, як Цезар радив робити з солдатами Помпея, завдасть непоправноi шкоди красi, якою Арамiс так пишався.

Крiм того, д’Артаньян мав ту непохитну рiшучiсть, основи якоi були закладенi порадами його батька, а iхня сутнiсть полягала в словах: «Не пiдкорятися нiкому, крiм короля, пана кардинала i пана де Тревiля». Ось чому д’Артаньян не йшов, а летiв до монастиря Дешо. Це була давно покинута й занедбана споруда з вибитими шибками, оточена заростями пустирiв, яка була свого роду вiддiленням Пре-о-Клер: там проводили дуелi тi, кому кортiло швидше з’ясувати стосунки.

Коли д’Артаньян пiдходив до невеличкого пустиря бiля пiднiжжя монастиря, пробило полудень. Атос чекав на нього якихось п’ять хвилин – отож гасконець був бездоганно точний i навiть найвимогливiший знавець правил дуелей не посмiв би йому дорiкнути.

Атос, усе ще тяжко страждаючи вiд болю в плечi, хоч лiкар де Тревiля i наклав на рану свiжу пов’язку, сидiв на уламку каменя й чекав свого супротивника з властивими йому незворушнiстю i гiднiстю. Побачивши д’Артаньяна, вiн пiдвiвся i ввiчливо зробив кiлька крокiв йому назустрiч. Той i собi пiдiйшов до супротивника, тримаючи капелюха в руцi так, що перо тяглося по землi.

– Добродiю, – сказав Атос, – я послав по двох моiх друзiв, якi будуть моiми секундантами, але вони ще не прийшли. Я здивований, що вони спiзнюються: це зовсiм не схоже на них.

– У мене секундантiв немае, – вiдповiв д’Артаньян. – Я тiльки вчора приiхав до Парижа i не встиг ще нi з ким познайомитись. Я знаю тiльки пана де Тревiля, котрому рекомендував мене мiй батько, який мае честь бути одним з його друзiв.

Атос на мить замислився.

– Ви знайомi тiльки з паном де Тревiлем? – спитав вiн.

– Так, добродiю, я знайомий тiльки з ним.

– Он воно як, – розмiрковував Атос, звертаючись чи то до себе, чи то до д’Артаньяна. – Але якщо я вас уб’ю, то на мене почеплять ярлик дiтовбивцi!

– Зовсiм нi, добродiю, – заперечив д’Артаньян, з гiднiстю вклоняючись. – Адже ви робите менi честь, оголюючи шпагу проти мене, незважаючи на рану, яка, безперечно, дошкуляе вам.

– І слiд зiзнатися, неабияк, слово честi. Ви завдали менi пекельного болю, мушу вам сказати. Але я триматиму шпагу в лiвiй руцi, як роблю це завжди в таких випадках. Проте не думайте, що цим я дам вам полегкiсть: я однаково вiльно володiю обома руками. Ба, в мене буде навiть перевага, бо лiвша дуже незручний супротивник, особливо для тих, хто не пiдготовлений до цього. Менi прикро, що я не попередив вас заздалегiдь про цю обставину.

– Добродiю, – сказав д’Артаньян i ще раз вклонився, – ви такi люб’язнi, що я вам безмежно вдячний за це.

– Я почуваюся трохи нiяково вiд ваших слiв, – сказав Атос з вишуканою чемнiстю. – Поговорiмо краще про щось iнше, якщо ви, звичайно, не проти… О, хай йому бiс, якого болю ви менi завдали! Плече так i горить!

– Якщо дозволите… – несмiливо почав д’Артаньян.

– Що саме, добродiю?

– У мене е чудодiйний бальзам для лiкування ран, що його дала менi моя мати, i я випробував його на собi.

– І що ж?

– Я певен, що не мине i трьох днiв, як цей бальзам зцiлить вас, а через три днi, коли ви одужаете, добродiю, я матиму за велику честь битися з вами.

Д’Артаньян вимовив цi слова з простотою, яка робила честь його чемностi i не давала найменшого приводу сумнiватися в його мужностi.

– Присягаюся Богом, добродiю, – вiдповiв Атос, – менi подобаеться ваша пропозицiя. Я не кажу, що приймаю ii, але вiд неi вiе шляхетнiстю справжнього дворянина. Так говорили й чинили доблеснi воiни часiв Карла Великого[21 - Карл Великий (742–814) – франкський король з 768 року, численними завоюваннями створив iмперiю, яку очолив у 800 роцi.], яких повинна наслiдувати кожна шляхетна людина. На жаль, ми живемо не за часiв великого iмператора. Ми живемо за часiв пана кардинала, i за три днi, хоч як би ретельно ми берегли нашу таемницю, стане вiдомо, що ми маемо намiр битися, i нам перешкодять схрестити шпаги. Так… Але менi здаеться, що цi ледацюги взагалi не збираються приходити!

– Якщо ви поспiшаете, добродiю, – мовив д’Артаньян з тiею ж простотою, з якою хвилину тому вiн запропонував Атосовi вiдкласти дуель на три днi, – якщо ви поспiшаете i якщо вам хочеться поквитатися зi мною негайно, прошу вас – не соромтеся.

– І цi слова менi теж до вподоби, – сказав Атос, шанобливо вклонившись д’Артаньяновi. – Це слова людини розумноi i, безперечно, благородноi. Добродiю, менi подобаються люди вашого складу, i, коли ми не вб’емо один одного, я охоче поспiлкуюся з вами. Почекаймо цих добродiiв, прошу вас, я нiкуди не кваплюсь, i так буде за правилами… Ага, он один з них, здаеться, йде!

Справдi, в кiнцi вулицi Вожирар вималювалася велетенська постать Портоса.

– Як? – здивувався д’Артаньян. – Ваш перший секундант – пан Портос?

– Так. А ви щось маете проти нього?

– Нi, нiчого.

– А ось i другий.

Д’Артаньян подивився туди, куди вказував Атос, i впiзнав Арамiса.

– Як? – вигукнув вiн, i в голосi його був ще бiльший подив, нiж до цього. – Ваш другий секундант – пан Арамiс?

– Це цiлком природно. Хiба ви не знаете, що нас нiколи не бачать поодинцi i що як серед мушкетерiв, так i серед гвардiйцiв, при дворi й у мiстi нас називають Атос, Портос i Арамiс, або трое нерозлучних. А втiм, оскiльки ви приiхали з Дакса чи По…

– З Тарба, – поправив д’Артаньян.

– …вам дозволено не знати цих подробиць, – закiнчив Атос.

– Слово честi, панове, – вигукнув д’Артаньян, – iмена ви собi вигадали непоганi, i ця наша дуель, якщо вона наробить великого шелесту, буде принаймнi доказом того, що ваш союз походить аж нiяк не вiд рiзницi характерiв.

Тим часом Портос уже пiдiйшов до них. Вiн помахом руки привiтав Атоса, потiм, обернувшись i впiзнавши д’Артаньяна, завмер вiд подиву.

Слiд зазначити, що Портос устиг за цей час змiнити перев’язь i зняти свого плаща.

– Так… – тiльки й змiг вiн сказати. – Що тут вiдбуваеться?

– Вiдбудеться. Я б’юся з цим добродiем, – показав Атос на д’Артаньяна рукою i водночас нiби вiтаючи його.

– З цим добродiем б’юся i я, – заявив Портос.

– Тiльки о першiй годинi дня, – уточнив д’Артаньян.

– І я б’юся з цим добродiем, – повiдомив Арамiс, що теж нарештi прибув на мiсце дуелi.

– Тiльки о другiй годинi, – незворушно додав д’Артаньян.

– З якого приводу б’ешся ти, Атосе? – спитав Арамiс.

– Чесно кажучи, я й сам до пуття не знаю, – сказав Атос. – Вiн боляче вдарив мене в плече. А ти, Портосе?

– Клянуся честю, я б’юся просто тому, що б’юся, – почервонiвши, вiдповiв Портос.

Атос, вiд пильного погляду якого нiщо не могло сховатися, помiтив на вустах гасконця лукаву усмiшку.

– У нас виникла дискусiя щодо деяких деталей туалету, – пояснив юнак.

– А ти, Арамiсе? – поцiкавився Атос.

– А ми засперечалися з приводу теологii, – вiдповiв Арамiс, подаючи знак д’Артаньяновi, щоб той не виказав справжньоi причини iхньоi дуелi.

Атос побачив, як на вустах гасконця знову промайнула усмiшка.

– Справдi? – перепитав Атос.

– Так, одне мiсце з творiв святого Августина[22 - Августин Аврелiй (354–430) – один з найважливiших отцiв Церкви, родоначальник християнськоi фiлософii iсторii, своi погляди виклав у творах «Про град Божий», «Сповiдь» та iн.], з приводу якого ми не дiйшли згоди, – сказав д’Артаньян.

– Вiн винахiдливий i дотепний, – тихо прошепотiв Атос.

– А тепер, панове, коли всi ви зiбралися тут, – мовив д’Артаньян, – дозвольте менi вибачитися перед вами.

При словi «вибачитися» на обличчя Атоса набiгла тiнь, губи Портоса скривила гордовита посмiшка, Арамiс i собi заперечливо похитав головою.

– Ви не так зрозумiли мене, панове, – сказав д’Артаньян, пiдводячи голову. У цю хвилину промiнь сонця ковзнув по мужньому обличчю юнака, позолотивши своiм сяйвом його тонкi риси. – Я прошу вас вибачити на той випадок, якщо не зможу сплатити борг усiм трьом. Адже пан Атос мае право першим убити мене, i це значною мiрою позбавляе вас змоги, пане Портос, мати те, що вам належить. Вам же, пане Арамiс, боюся, не дiстанеться нiчого. А тепер, панове, повторюю ще раз: прошу вибачити менi, але тiльки за це… І – до бою!

З цими словами молодий гасконець галантним жестом вихопив свою шпагу.

Кров ударила йому в голову. У цю мить вiн ладен був кинути виклик усiм мушкетерам королiвства, як зробив це зараз щодо Атоса, Портоса й Арамiса.

Було чверть на першу. Сонце стояло в зенiтi, i мiсце, де зiбралися дуелянти, було на осоннi.

– Добре припiкае, – сказав Атос, i собi виймаючи шпагу. – Шкода, що я не можу зняти камзол: моя рана знову почала кровоточити, i я не хотiв би завдати прикростi своему супротивнику – йому буде неприемно бачити кров, яку не вiн пустив.

– Ваша правда, добродiю, – вiдповiв д’Артаньян, – i запевняю вас, хоч би хто пустив вашу кров – я чи хтось iнший, – менi завжди буде сумно бачити кров такого хороброго дворянина. Тому я також битимуся в камзолi, як i ви.

– Та годi, панове! – вигукнув Портос. – Не забувайте, що ми чекаемо своеi черги…

– Наступного разу кажiть вiд свого iменi, Портосе, коли у вас знову виникне бажання говорити такi дурницi, – перервав його Арамiс. – Гадаю, що слова цих двох добродiiв слушнi й цiлком гiднi шляхетних дворян.

– До ваших послуг, добродiю, – вигукнув Атос, стаючи в бойову стiйку.

– Я чекав тiльки вашого слова, – вiдповiв д’Артаньян, схрестивши з ним шпагу.

Та щойно пролунав дзенькiт клинкiв, як загiн гвардiйцiв його преосвященства на чолi з паном де Жуссаком з’явився з-за рогу монастиря.

– Гвардiйцi кардинала! – в одно вигукнули Портос i Арамiс. – Шпаги в пiхви, панове! Шпаги в пiхви!

Та було вже пiзно. Гвардiйцi застали супротивникiв у позi, яка не лишала жодних сумнiвiв щодо iхнiх намiрiв.

– Гей! – вигукнув де Жуссак, поспiшаючи до них i знаком наказуючи своiм пiдлеглим не вiдставати. – Гей, мушкетери! Ви зiбралися битись? А як же королiвський указ?

– Ви надто люб’язнi, панове гвардiйцi, – досадливо поморщившись, сказав Атос, бо саме де Жуссак був одним з тих, з ким йому довелося битися два днi тому. – Якби ми застали вас за цiею справою, можу вас запевнити – ми не стали б вам заважати. А тому дайте нам спокiй i на дурничку матимете втiху спостерiгати за нашим поединком.

– Панове, – заперечив де Жуссак, – на превеликий жаль, мушу сказати вам, що це неможливо. Наш обов’язок – понад усе. Вкладiть своi шпаги у пiхви i рушайте за нами.

– Добродiю, – сказав Арамiс, передражнюючи де Жуссака, – ми з превеликим задоволенням пристали б на вашу люб’язну пропозицiю, коли б це залежало вiд нас. Але, на жаль, це неможливо: пан де Тревiль заборонив нам це. Тож iдiть своею дорогою, i то найкраще, що ви можете зробити.

Цi кпини роздратували Жуссака.

– Якщо ви не скоритеся, – вигукнув вiн, – ми будемо змушенi арештувати вас!

– ?х п’ятеро, – стиха зауважив Атос, – а нас тiльки трое. Ми знову зазнаемо поразки, i цього разу нам доведеться накласти тут своiми головами, бо кажу вам: переможений, я не з’явлюся перед капiтаном.

Атос, Портос i Арамiс миттю стали один до одного, а де Жуссак тим часом шикував своiх солдатiв.

Цiеi митi було досить, щоб д’Артаньян прийняв рiшення. Сталася одна з тих подiй, якi визначають подальше життя людини. Д’Артаньян стояв перед дилемою: король або кардинал, i, зробивши вибiр, вiн уже не зможе звернути з обраного шляху. Схрестити шпаги з гвардiйцями – означало порушити закон, а отже, ризикувати життям, ставши на якусь мить ворогом мiнiстра, могутнiшого, нiж сам король. Саме така перспектива вiдкривалася перед юнаком. Слiд сказати, що д’Артаньян анiтрохи не вагався, i це робить йому честь. Обернувшись до Атоса та його друзiв, вiн сказав:

– Панове, дозвольте менi дещо додати до ваших слiв. Ви сказали, що вас тiльки трое, але, по-моему, нас четверо.

– Але ж ви не мушкетер, – заперечив Портос.

– Це правда, – вiдповiв д’Артаньян, – на менi немае мундира мушкетера, але я душею мушкетер. Серце мое – серце мушкетера. Я вiдчуваю це, i саме це почуття спонукае мене до дiй.

– Вiдiйдiть, юначе! – гукнув де Жуссак, який з рухiв i виразу обличчя д’Артаньяна, певно, здогадався про його намiри. – Ви можете йти, ми не заперечуемо. Рятуйте свою шкуру, i якнайшвидше.

Але д’Артаньян залишився на мiсцi.

– Ви таки славний юнак, – сказав Атос, потискуючи йому руку.

– Ну ж бо, зважуйтесь на щось! – знову нагадав про себе де Жуссак.

– Авжеж, давайте щось робити, – сказали в один голос Портос i Арамiс.

– Цей юнак – сама шляхетнiсть, – мовив Атос.

Цiеi митi всi трое подумали про молодiсть д’Артаньяна: вони розумiли, що його недосвiдченiсть може коштувати йому життя.

– Нас буде тiльки трое, до того ж один поранений, а один майже дитина, i все-таки скажуть, що нас було четверо.

– Хай i так, але ж не здаватися!.. – вигукнув Портос.

– Нi в якому разi, – пiдтримав його Атос.

Д’Артаньян нарештi зрозумiв причину iхньоi нерiшучостi.

– Панове, – сказав вiн, – випробуйте мене, i присягаюся честю, що я не пiду звiдси, якщо нас переможуть!

– Як вас звати, мiй хоробрий юначе? – спитав Атос.

– Д’Артаньян, добродiю.

– Атосе, Портосе, Арамiсе i д’Артаньяне! Вперед! – вигукнув Атос.

– Панове мушкетери, – втрете звернувся до них де Жуссак, – ви нарештi зважилися?

– Ми зважилися, добродiю, – вiдповiв Атос.

– І яке ваше рiшення? – спитав де Жуссак.

– Ми матимемо за честь битися з вами, – вiдповiв Арамiс, однiею рукою злегка здiйнявши капелюх, а другою – виймаючи шпагу з пiхов.

– Он як!.. Ви чините опiр?! – вигукнув де Жуссак.

– Хай йому бiс! Це вас дивуе?

І всi дев’ятеро бiйцiв завзято кинулися один на одного, втiм, це не завадило iм дотримуватися певноi тактики дiй.

Атос узяв на себе такого собi Каюзака – улюбленця кардинала, Портосовi в суперники дiстався Бiкара, а Арамiс опинився вiч-на-вiч одразу з двома супротивниками.

Що ж до д’Артаньяна, то його вiзавi виявився сам де Жуссак.

Серце молодого гасконця ладне було розiрвати йому груди – не вiд страху, дякувати Богу, про це не могло бути й мови, – а вiд бажання довести цим панам, що й вiн чогось вартий. Д’Артаньян бився, як розлючений тигр. Вiн разiв десять оббiг навколо свого супротивника, разiв двадцять помiняв стiйку i мiсце розташування. Жуссак був, як тодi казали, «майстер клинка», i до того ж нерiдко пускав його в дiло. Проте йому доводилося докладати чималих зусиль, щоб захищатися вiд спритного й рухливого супротивника, який, проти всяких правил, постiйно нападав з усiх бокiв, водночас вiдбиваючи чужi удари, як людина, що дуже цiнуе власну голову.

Ця сутичка зрештою вивела де Жуссака iз себе. Розлючений тим, що не може подолати супротивника, якого мав за хлопчиська, вiн розпалився i почав раз у раз помилятися. Д’Артаньян, хоч i не був досить досвiдченим на практицi, зате добре знався на теорii, почав рухатися вдвiчi швидше. Жуссак вирiшив покiнчити з ним i всiм тiлом подався вперед, завдаючи при цьому супротивниковi могутнього удару. Але д’Артаньян вистояв, i, поки Жуссак зводився на ноги, гасконець, немов змiя, прослизнув пiд його клинком i наскрiзь простромив гвардiйця своею шпагою. Жуссак упав як пiдкошений.

Переконавшись, що де Жуссак не боець, д’Артаньян швидко i занепокоено кинув оком на поле бою.

Арамiс впорався вже з одним зi своiх супротивникiв, але другий уперто напосiдав на нього. Проте становище Арамiса було не загрозливим, i вiн мiг ще захищатися.

Бiкара i Портос устигли обмiнятися результативними ударами: Портос був уже поранений у передплiччя, а Бiкара – у стегно. Та позаяк iхнi поранення не були серйозними, то вони продовжували битися ще завзятiше.

Атос, якого Каюзак поранив удруге, блiд на очах, але нi на крок не вiдступав. Вiн тiльки переклав шпагу в другу руку й тепер бився лiвою.

Д’Артаньян, за правилами дуелi тих часiв, мiг прийти на допомогу будь-кому з товаришiв. Вiн перебiгав очима з одного на iншого, гадаючи, кого з них виручати, аж нараз пiймав погляд Атоса – погляд вельми красномовний. Атосу легше було померти, нiж покликати на допомогу. Але вiн мав очi, його очi просили пiдтримки. Д’Артаньян, укмiтивши це нiме прохання, рвонувся вперед i збоку напав на Каюзака:

– До мене, пане гвардiець! Я уб’ю вас!

Каюзак обернувся. Допомога приспiла вчасно: Атос, якого пiдтримувала тiльки його нечувана мужнiсть, опустився на одне колiно.

– Хай йому бiс! – вигукнув вiн д’Артаньяновi. – Не вбивайте його, юначе, прошу вас. Я мушу ще звести з ним давнi рахунки, коли одужаю. Обеззбройте його, вибийте шпагу… Ось так… Добре! Дуже добре!

Цей вигук вихопився в Атоса, коли вiн побачив, як шпага Каюзака вiдлетiла крокiв на двадцять убiк. Д’Артаньян i Каюзак водночас кинулися за нею: один – щоб повернути ii собi, другий – щоб заволодiти нею. Але д’Артаньян був спритнiший, вiн добiг перший i ногою наступив на шпагу.

Каюзак пiдбiг до гвардiйця, якого вбив Арамiс, схопив його шпагу й хотiв повернутися до д’Артаньяна, але дорогу йому перепинив Атос, який устиг, завдяки втручанню гасконця, перепочити. Боячись, що д’Артаньян уб’е його ворога, Атос знову кинувся в бiй.

Д’Артаньян умить збагнув, що перешкодити йому – означало б завдати Атосовi кривди. І справдi, за кiлька секунд Каюзак упав iз простромленим горлом.

Тiеi ж митi Арамiс приставив шпагу до грудей поваленого ним супротивника, змушуючи його просити пощади.

Залишалися Портос i Бiкара. Портос блазнював, питаючи в Бiкара, котра година, i вiтаючи його з новим призначенням брата, який дiстав пiд свое командування роту в Наваррському полку. Але всi його жарти не мали успiху: Бiкара був одним з тих залiзних людей, якi падають тiльки мертвими.

Час було закiнчувати поединок. З хвилини на хвилину могла з’явитися сторожа й арештувати всiх учасникiв дуелi – здорових i поранених, роялiстiв i кардиналiстiв. Атос, Арамiс i д’Артаньян оточили Бiкара, вмовляючи його здатися. Один проти всiх, поранений у стегно, Бiкара, однак, не хотiв складати зброю. Але Жуссак, пiдвiвшись на лiктi, гукнув йому, щоб вiн здавався. Бiкара був гасконцем, як i д’Артаньян. Вiн пропустив повз вуха наказ свого командира i тiльки засмiявся. Продовжуючи вести бiй, вiн мiж двома випадами кiнцем шпаги вказав на землю.

– Тут… – вигукнув вiн, наслiдуючи слова Бiблii, – тут помре Бiкара, один з усiх, хто був з ним.

– Але ж iх четверо проти тебе одного. Здавайся, наказую тобi!

– Ну раз ти наказуеш, тодi iнша рiч, – сказав Бiкара. – Бо ти мiй командир, i я мушу коритися.

З цими словами вiн вiдскочив назад i зламав об колiно свою шпагу, щоб вона не дiсталася супротивниковi. Уламки вiн перекинув через стiну монастиря i, схрестивши на грудях руки, почав насвистувати якусь кардиналiстську пiсеньку.

Мужнiсть завжди заслуговуе на повагу, навiть коли це мужнiсть ворога. Мушкетери вiдсалютували Бiкара своiми шпагами i вклали iх у пiхви. Д’Артаньян зробив те саме, а потiм, за допомогою Бiкара, единого з гвардiйцiв, хто тримався на ногах, вiднiс до ганку монастиря Жуссака, Каюзака i того з Арамiсових супротивникiв, який був тiльки поранений. Четвертий гвардiець, як ми вже сказали, був убитий. Потiм, подзвонивши у дзвiн i прихопивши з собою чотири шпаги з п’яти, окриленi успiхом мушкетери разом з д’Артаньяном попрямували до палацу пана де Тревiля.

Коли б якесь пильне око спостерiгало за ними в цей час, воно б завважило, як вони йшли, обiйнявшись, в усю широчiнь вулицi, вiтаючись з усiма мушкетерами, яких зустрiчали, i це, зрештою, було схоже на трiумфальну ходу. Д’Артаньянове серце заколисували хвилi невимовноi радостi. Вiн iшов мiж Атосом i Портосом, з любов’ю обiймаючи iх.

– Коли я ще не мушкетер, – сказав вiн своiм новим друзям, переступаючи порiг будинку де Тревiля, – то принаймнi мене, може, прийняли в учнi?




VI

ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ КОРОЛЬ ЛЮДОВІК XIII


Ця подiя наробила чимало галасу. Всi бачили, як пан де Тревiль гнiвався на своiх мушкетерiв, але нiхто не чув, як упiвголоса, коли нiкого не було поблизу, вiн щиро захоплювався ними. Отож необхiдно було негайно повiдомити короля про те, що трапилося, i пан де Тревiль заквапився до Лувру. Але вiн спiзнився: король усамiтнився в себе з кардиналом, i де Тревiлю було сказано, що його величнiсть дуже зайнятий i зараз не приймае. Де Тревiль з’явився ввечерi, коли король звичайно грав у карти. Король вигравав, i, зважаючи на те, що вiн був страшенний скнара, настрiй у нього був просто чудовий. Побачивши де Тревiля, вiн ще здалеку гукнув:

– Пiдiйдiть-но сюди, пане капiтан! Пiдiйдiть, щоб я мiг вас як слiд вилаяти. Чи вiдомо вам, що його преосвященство приходив до мене скаржитися на ваших мушкетерiв? І вiн так розхвилювався, що навiть захворiв. Що, зрештою, вiдбуваеться: цi вашi мушкетери – просто шибайголови якiсь, розбiйники з великоi дороги!

– Нi, ваша величносте, – вiдповiв де Тревiль, з перших слiв збагнувши, на що воно кладеться. – Нi, якраз навпаки: це найдобрiшi створiння, лагiднi, мов ягнята, для яких едине бажання, запевняю вас, щоб iхнi шпаги полишали пiхви тiльки для служби вашiй величностi. Але що вдiеш: гвардiйцi пана кардинала весь час iх зачiпають, i бiдолашнi мушкетери, захищаючи честь свого полку, змушенi вдаватися до зброi.

– Стривайте, пане де Тревiль! – вигукнув король. – Стривайте! Можна подумати, що йдеться про якусь релiгiйну громаду. Правду кажучи, любий мiй капiтане, у мене виникае бажання позбавити вас капiтанського чину i подарувати його мадемуазель де Шемро, якiй я обiцяв зробити ii iгуменею якогось абатства. І не сподiвайтеся, що я повiрю вам на слово. Мене, пане де Тревiль, називають Людовiком Справедливим, i зараз, цiеi митi, ми побачимо, чи виправдую я це iм’я.

– Саме тому, що я покладаюся на цю справедливiсть, ваша величносте, я спокiйно й терпляче чекатиму, якою буде воля мого короля.

– От-от, – сказав король. – Я не примушу вас довго чекати.

І справдi, картярське щастя невдовзi полишило короля: вiн почав програвати i не проти був знайти який-небудь привiд, щоб – даруйте на словi, бо воно iснуе серед гравцiв, – сприснути. А тому за якусь мить король заклопотано пiдвiвся i, ховаючи до кишенi чималу суму свого виграшу, сказав:

– Ля В’евiлю, прошу, сядьте на мое мiсце. Я мушу обговорити з паном де Тревiлем одну важливу справу… О, так, тут у мене лежало вiсiмдесят луiдорiв – будь ласка, поставте стiльки ж, аби тi, хто програв, не почувалися кривдно. Справедливiсть – понад усе!

І вiн подав знак пановi де Тревiлю йти за ним. Пiдiйшовши до вiкна, рiзко обернувся i спитав:

– Так ви стверджуете, що саме гвардiйцi його святостi напали на ваших мушкетерiв?

– Так, ваша величносте, як i завжди.

– Як же все це сталося? Розкажiть. Адже ви чудово знаете, мiй любий капiтане, що суддя мусить вислухати обидвi сторони.

– Боже праведний! Усе сталося на диво просто. Трое моiх найкращих солдатiв – ваша величнiсть добре знае iхнi iмена i могли не раз оцiнити iх вiдданiсть, а вони, можу запевнити вашу величнiсть, усiею душею вiдданi своiй службi, – отже, трое моiх найкращих солдатiв, добродii Атос, Портос i Арамiс вирiшили прогулятися разом з одним молодим гасконцем, якого я сьогоднi вранцi вiдрекомендував iм. Вони збиралися пiти, коли не помиляюся, до Сен-Жермена i тому домовилися зустрiтися бiля монастиря Дешо. Аж раптом з’явився пан де Жуссак i з ним Каюзак, Бiкар та ще двое гвардiйцiв. Цi добродii прийшли сюди такою оравою, очевидно, не з добрими намiрами, а щоб самим порушити укази.

– Ну ж бо стривайте… Ну звiсно! – вигукнув король. – Безперечно, вони самi мали намiр влаштувати дуель.

– Я не звинувачую iх, ваша величносте, але помiркуйте самi: що можуть робити п’ятеро озброених людей у такому непевному мiсцi, як пустир монастиря кармелiток?

– Так, ваша правда, Тревiлю, ваша правда!

– Проте, побачивши моiх мушкетерiв, вони передумали i, забувши про власну ворожнечу, згадали про ворожнечу мiж гвардiйцями i мушкетерами. Адже вашiй величностi вiдомо, що мушкетери, якi вiдданi королю й тiльки королю, – давнi вороги гвардiйцiв, якi вiрно служать пановi кардиналу?

– Так, Тревiлю, так, – зажурено мовив король. – Дуже сумно, повiрте менi, бачити Францiю роздiленою на два ворожi табори. Дуже сумно, що в королiвства двi голови. Але довго це тривати не може, Тревiлю, незабаром усе скiнчиться… Тож, ви кажете, гвардiйцi першими завели сварку з мушкетерами?

– Я кажу, що подii, мабуть, вiдбувалися саме так. Але не можу бути цiлком певним. Ви ж знаете, як важко в таких справах дiйти правди, i тiльки маючи таку надзвичайну прозорливiсть, завдяки якiй Людовiка ХІІІ звуть Справедливим…

– Ваша правда, Тревiлю. Але ж вони були не самi, вашi мушкетери. Кажуть, з ними був ще якийсь хлопчисько.

– Так, ваша величносте, iх було четверо: трое королiвських мушкетерiв, один з яких поранений, i ще юнак, майже дитина, але вони не тiльки вистояли проти п’ятьох – мiж iншим, найкращих – гвардiйцiв пана кардинала, а й поклали чотирьох з них.

– Та це ж перемога! – вигукнув, сяючи, король. – Справжня перемога!

– Так, ваша величносте, справжнiсiнька, як бiля моста через Се[23 - Йдеться про сутичку, що сталася в 1620 роцi мiж армiею французького короля й прибiчниками бунтiвних феодалiв, якi засiли в Анжерi. З полiтичною метою успiх королiвських вiйськ було подано як блискучу перемогу.].

– Четверо, з яких один поранений, а другий майже дитина, сказали ви?

– Саме так. Але це не завадило йому показати себе в тiй ситуацii так блискуче, що я вiзьму на себе смiливiсть рекомендувати його вашiй величностi.

– Як його звуть?

– Д’Артаньян, ваша величносте. Це син одного з моiх найдавнiших друзiв. Син людини, яка разом з батьком вашоi величностi брала участь у вiйнi добровольцем.

– І ви кажете, що цей юнак показав себе з найкращого боку? Розкажiть менi про нього, Тревiлю: ви ж бо знаете, як я люблю слухати розповiдi про битви та про баталii.

І король Людовiк ХІІІ, прибравши гордовитоi пози, пiдкрутив вуса.

– Ваша величносте, – вiв далi де Тревiль, – як я вже казав, пан д’Артаньян – ще майже дитина i, не маючи честi бути мушкетером, вбраний був як звичайний городянин. Гвардiйцi пана кардинала, зваживши на його зовсiм юнi роки й особливо на те, що вiн не перебувае на службi в полку, запропонували йому забиратися геть, перш нiж вони почнуть зводити рахунки з мушкетерами…

– Ну ось, ви самi бачите, Тревiлю, – перервав його король, – першими почали бiйку вони.

– Цiлком слушне зауваження, ваша величносте, це поза всякими сумнiвами. Отож вони порадили йому забиратися геть, але юнак вiдповiв, що вiн вважае себе мушкетером, усiм серцем вiдданий вашiй величностi, а тому лишаеться з панами мушкетерами.

– Славний юнак! – захоплено прошепотiв король.

– Вiн i справдi лишився з ними, i в його особi ваша величнiсть мае взiрець чудового бiйця, бо саме вiн завдав пановi де Жуссаку того страхiтливого удару шпагою, який так розлютив нашого кардинала.

– То це вiн поранив Жуссака? – вигукнув король. – Вiн? Хлопчисько? Це неможливо, Тревiлю!

– Саме так, як я мав честь доповiсти вашiй величностi.

– Жуссак – один з найкращих фехтувальникiв королiвства!

– Що ж, мабуть, йому доведеться дечому повчитися в цього юнака.

– Я хочу бачити цього смiливця, Тревiлю, я хочу його бачити, i якщо можна що-небудь зробити для нього, то ми подбаемо про це.

– Коли ваша величнiсть зможе його прийняти?

– Завтра о дванадцятiй, Тревiлю.

– Привести його самого?

– Нi, приведiть усiх чотирьох. Я хочу подякувати iм усiм разом. Вiдданi люди зустрiчаються нечасто, Тревiлю, а вiдданiсть треба вмiти цiнувати.

– О дванадцятiй, ваша величносте, ми будемо в Луврi.

– З малого пiд’iзду, Тревiлю, з малого пiд’iзду. Не варто, щоб про це дiзнався кардинал…

– Слухаюся, ваша величносте.

– Ви ж розумiете, Тревiлю: указ е указ. Битися, зрештою, заборонено.

– Але ця сутичка, ваша величносте, абсолютно не вписуеться в уявлення про дуель. Це була звичайнiсiнька бiйка, i доказом е той факт, що гвардiйцiв кардинала було п’ятеро проти трьох моiх мушкетерiв i пана д’Артаньяна.

– Я теж схиляюся до такоi думки, – сказав король. – Але, хоч би як там було, Тревiлю, приходьте з малого пiд’iзду.

Тревiль усмiхнувся. Йти проти волi короля вiн не зважився, проте вiн i так багато чого досяг: учень повстав проти свого вчителя. Вiн шанобливо схилився перед королем i, з його дозволу, пiшов.

Того ж вечора всi три мушкетери довiдалися про честь, яку iм буде виявлено. Позаяк вони вже не раз бачилися з королем, то особливого хвилювання не вiдчули. Але д’Артаньян, зi своею жвавою уявою гасконця, вбачав у цiй подii ознаку майбутнiх успiхiв, тож усю нiч вiн поринав у райдужнi мрii. О восьмiй ранку вiн був уже в Атоса.

Д’Артаньян застав мушкетера одягненим i готовим у дорогу. Прийом у короля мав вiдбутися лише опiвднi, тож Атос разом з Портосом i Арамiсом вирiшили згаяти час до призначеноi зустрiчi за грою в м’яч. Такi змагання звичайно проходили у примiщеннi поблизу Люксембурзьких стаень. Атос запропонував д’Артаньяновi пiти разом з ним, i той погодився, хоч не був обiзнаний з цiею грою. Ще не було й дев’ятоi ранку, i вiн не знав, куди себе подiти до дванадцятоi.

Портос i Арамiс були вже на мiсцi i, розминаючись перед грою, перекидали м’яч один одному. Атос, дуже спритний в усiх фiзичних вправах, перейшов з д’Артаньяном на протилежний бiк майданчика i запропонував iм зiграти. Та вiдразу, щойно почав рухатися, дарма що грав лiвою рукою, вiн зрозумiв, що рана його ще не зовсiм загоiлася для такоi вправи. Д’Артаньян, таким чином, лишився сам, i друзi почали просто перекидатися м’ячем, не ведучи рахунку, бо молодий гасконець зiзнався, що не мае достатнього досвiду в цiй грi. Але коли один з м’ячiв, кинутих могутньою рукою Портоса, промайнув зовсiм близько вiд обличчя д’Артаньяна, юнак подумав: якби ще трохи, аудiенцiя, напевне, не вiдбулася б – дозволити собi з’явитися в палац з розбитою фiзiономiею вiн просто не мiг. А позаяк вiд цiеi аудiенцii, як малювала його нестримна гасконська уява, залежало все його майбутне, то д’Артаньян сказав Портосовi й Арамiсовi, що гратиме тiльки тодi, коли зможе гiдно протистояти iм. І, ввiчливо вклонившись, пiшов, щоб сiсти серед тих, хто спостерiгав за грою.

На лихо для д’Артаньяна, серед глядачiв був один з гвардiйцiв його високопреосвященства. Усе ще не отямившись вiд поразки, якоi зазнали напередоднi його товаришi, цей гвардiець заприсягся при першiй-лiпшiй нагодi помститися за них. І така нагода, як йому здалося, трапилася.

– Не дивно, – сказав голосно вiн, звертаючись до свого сусiда, – що цей хлопець злякався м’яча. Безперечно, вiн лише учень, а не справжнiй мушкетер.

Д’Артаньян, нiби його вжалила змiя, рвучко обернувся й уважно подивився на того, хто сказав цi зухвалi слова.

– Сто чортiв! – не вгавав гвардiець, з глузливим виглядом пiдкручуючи вуса. – Дивiться на мене скiльки хочете, мiй хлопчику: я сказав те, що сказав.

– Сказане вами занадто прозоре, i вашi слова не потребують пояснень, – стиха зауважив д’Артаньян. – Отже, я прошу вас вийти за мною.

– Коли саме? – спитав гвардiець тим самим глузливим тоном.

– Цiеi ж хвилини, добродiю.

– Ви хоч знаете, хто я?

– Не маю найменшого уявлення, i мене це аж нiяк не бентежить.

– Ось тут ви помиляетеся, бо, коли б ви знали мое iм’я, то, можливо, не стрибали б наскоком.

– І як же вас звати?

– Бернажу, до ваших послуг.

– Ну що ж, пане Бернажу, – спокiйно вiдповiв д’Артаньян, – я чекатиму вас бiля виходу.

– Гаразд. Я рушаю за вами.

– Тiльки не дуже поспiшайте, добродiю, краще буде, якщо нiхто не помiтить, що ми вийшли разом. Як ви розумiете, справа стосуеться тiльки нас двох, i зайвi очi нам нi до чого.

– Авжеж, – погодився гвардiець, здивований, що його iм’я не справило належного враження на юнака.

Справдi, iм’я Бернажу було вiдоме всiм, за винятком, мабуть, одного д’Артаньяна, бо це було iм’я одного з тих, хто найчастiше потрапляв до щоденних повiдомлень про дуелi, яких не могли заборонити жоднi укази короля та кардинала.

Портос i Арамiс були так захопленi грою, а Атос з такою увагою стежив за ними, що вони навiть не помiтили, коли iхнiй юний товариш вийшов i, як вiн обiцяв гвардiйцевi кардинала, став бiля виходу. За кiлька хвилин гвардiець приеднався до нього, i вони разом вийшли на вулицю. Аудiенцiю ж у короля було призначено на дванадцяту. Д’Артаньян поспiшав почати дуель, бо час збiгав. Озирнувшись довкола i побачивши, що вулиця безлюдна, вiн звернувся до свого супротивника:

– Слово честi, вам пощастило, хоч ви i зветесь Бернажу! Ви маете справу лише з учнем мушкетерiв. Проте, запевняю вас, я буду старатися. Захищайтеся!

– Але… – почав був гвардiець, якому д’Артаньян так невимушено пропонував якнайшвидше з’ясувати стосунки, – …менi здаеться, що мiсце обрано невдало. Нам було б зручнiше десь на задвiрках Сен-Жерменського абатства або на Пре-о-Клер.

– Вашi слова не позбавленi здорового глузду, – вiдповiв д’Артаньян. – На жаль, я не маю часу на пошуки iншого мiсця для дуелi. Рiвно о дванадцятiй менi призначено побачення. Тож захищайтеся, добродiю, захищайтеся!

Бернажу був не з тих, кому треба двiчi повторювати це запрошення. Тiеi ж митi шпага блиснула в його руцi, i вiн пiшов на супротивника – завваживши на його молодiсть, вiн сподiвався вiдразу ж нагнати на нього страху.

Та д’Артаньян напередоднi вже пройшов гарну науку. Усе ще перебуваючи пiд враженням недавньоi перемоги та в передчуттi очiкуваноi милостi, вiн вирiшив не вiдступати нi на крок. Вiдбивши удар супротивника, д’Артаньян не зрушив з мiсця, а тому вiдступити змушений був його вiзавi. Молодий гасконець помiтив, що при цьому русi шпага Бернажу трохи вiдхилилася, i, звiльнивши свою шпагу, пiшов у наступ, завдаючи супротивниковi удару в плече. Д’Артаньян вiдразу вiдступив на крок назад, пiднявши вгору шпагу. Але Бернажу гукнув йому, що це дрiбниця, i, нерозважливо рвонувшись уперед, сам наскочив на шпагу д’Артаньяна. Проте вiн не падав i не визнавав себе переможеним, а тiльки вiдступав до будинку пана де Ля Тремуля, де служив один з його родичiв. Д’Артаньян, не певний у серйозностi завданоi ним рани, завзято тiснив його i, можливо, третiм ударом завершив би поединок, але на той час гомiн, що зчинився на вулицi, почули в примiщеннi, де грали в м’яч. Двое друзiв гвардiйця, котрi чули, як вiн обмiнявся кiлькома словами з д’Артаньяном, а потiм вийшов слiдом за ним, вибiгли й собi i, вихопивши шпаги, напали на переможця. Але Атос, Портос i Арамiс теж не забарилися й напали на двох гвардiйцiв, що атакували iхнього юного друга, змусивши нападникiв повернутися до них лицем. І тут Бернажу впав, а гвардiйцi, залишившись удвох проти чотирьох, заволали:

– На допомогу, люди де Ля Тремуля!

На цей крик усi мешканцi будинку де Ля Тремуля вискочили на вулицю i кинулися на чотирьох мушкетерiв, котрi, у свою чергу, також почали гукати своiх товаришiв:

– На допомогу, мушкетери!

Як правило, такий заклик не залишався без вiдгуку. Всi знали, що мушкетери – вороги його високопреосвященства, а тому любили iх за цю ненависть до кардинала. Ось чому гвардiйцi iнших рот, що не служили Червоному герцоговi, як прозвав його Арамiс, пiд час таких сутичок звичайно ставали на бiк королiвських мушкетерiв. Повз них саме проходили трое гвардiйцiв з роти пана Дезессара. Побачивши, що вiдбуваеться, двое з них почали допомагати хоробрiй четвiрцi, а третiй побiг до будинку де Тревiля, гукаючи:

– На допомогу, мушкетери! На допомогу!

Як звичайно, на подвiр’i i в самому будинку пана де Тревiля було повно його солдатiв, якi й приспiли на допомогу своiм товаришам. Почалося справжне побоiще, але перевага була на боцi мушкетерiв. Гвардiйцi кардинала i люди пана де Ля Тремуля вiдступили в будинок, ледве встигнувши зачинити за собою дверi, аби не дати мушкетерам вдертися всередину разом з ними. Бернажу вже ранiше перенесли в будинок, i, як ми вже сказали, стан його був украй важким.

Збудження, що охопило мушкетерiв та iхнiх спiльникiв, досягло свого апогею, i вже почали говорити про те, щоб пустити червоного пiвня й покарати слуг його хазяiна за те, що вони наважилися напасти на королiвських мушкетерiв. Ця пропозицiя всiм дуже сподобалася, але, на щастя, пробило одинадцяту годину. Д’Артаньян i його друзi згадали про аудiенцiю i, занепокоенi тим, що такий цiкавий захiд мине без iхньоi участi, доклали всiх зусиль, щоб остудити найгарячiшi голови. Присутнi вдовольнилися лише тим, що кинули кiлька каменюк у дверi будинку пана де Ля Тремуля. Але дверi лишилися цiлими, i це трохи вгамувало запал. Крiм того, особи, яких висували на роль ватажкiв, устигли покинути мiсце подiй i попрямували до палацу де Тревiля, якому вже повiдомили про неподобство бiля будинку пана де Тремуля.

– Швидше до Лувру! – сказав вiн. – До Лувру, не гаючи жодноi хвилини, i постараемося побачитися з королем ранiше, нiж кардинал устигне про все доповiсти. Ми подамо йому цю справу як продовження вчорашньоi, i обидвi зiйдуть за одну.

І пан де Тревiль у супроводi чотирьох молодих людей поспiшив до Лувру. Але там, на превеликий подив капiтана мушкетерiв, йому було сказано, що король поiхав до Сен-Жерменського лiсу полювати на оленя. Пан де Тревiль примусив двiчi повторити цю новину, i його супутники помiтили, що з кожним словом його обличчя щодалi похмурнiе.

– Його величнiсть, – спитав вiн, – ще вчора вирiшив поiхати на полювання?

– Нi, ваша свiтлосте, – вiдповiв камердинер. – Головний егер сьогоднi вранцi доповiв йому, що вночi для нього оточили оленя. Король спочатку вiдповiв, що не поiде, але потiм, не встоявши перед спокусою, все-таки поiхав.

– Король зустрiчався з кардиналом? – спитав пан де Тревiль.

– Можливо, й зустрiчався, – вiдповiв камердинер. – Бо вранцi я бачив бiля пiд’iзду запряжену карету його преосвященства. Коли я спитав, куди вiн збираеться, то менi вiдповiли: до Сен-Жермена.

– Ми спiзнилися, – сказав де Тревiль. – Сьогоднi ввечерi, панове, я побачу короля. Стосовно ж вас, то вам я не раджу потрапляти йому на очi.

Порада була дуже розумна, а головне, ii давала людина, яка так добре знала короля. Тож нашi молодi люди й не намагалися заперечувати. Пан де Тревiль запропонував iм iти по домiвках i чекати вiд нього подальших розпоряджень.

Повернувшись до себе, де Тревiль подумав, що слiд випередити кардинала i першим подати офiцiйну скаргу. Вiн послав слугу до пана де Ля Тремуля з листом, у якому просив його випровадити зi свого будинку гвардiйця пана кардинала i винести догану своiм людям за те, що вони мали зухвалiсть напасти на мушкетерiв. Але пан де Ля Тремуль, уже попереджений своiм конюшим, родичем якого, як нам вiдомо, був Бернажу, вiдповiв, що нi пановi де Тревiлю, нi його мушкетерам не личить скаржитися, а зовсiм навпаки, скаржитися мае вiн, бо це мушкетери напали на його слуг i мали намiр пiдпалити його будинок. Суперечка мiж цими двома вельможами могла затягтися надовго, i кожен з них, зрозумiло, наполягав би на своiй правотi. Тому де Тревiль знайшов едино правильний у цiй ситуацii вихiд: вiн вирiшив особисто поiхати до пана де Ля Тремуля, що й зробив не гаючись. Увiйшовши до його будинку, капiтан мушкетерiв звелiв повiдомити про себе.

Двое знатних вельмож чемно розкланялися. Хоч вони й не були добрими приятелями, але це, втiм, не заважало iм поважати одне одного. Обидва вони були людьми чесними i шляхетними. Де Ля Тремуль, як протестант, рiдко бував при дворi i тому не належав до жодноi партii, а його стосунки з людьми були позбавленi будь-яких упереджень. Проте цього разу де Тревiля прийняли хоча й увiчливо, але холоднiше, нiж звичайно.

– Добродiю, – сказав капiтан мушкетерiв, – ми обидва маемо пiдстави скаржитися королю, i я прийшов до вас, щоб разом з’ясувати всi обставини цiеi справи.

– Охоче, – вiдповiв де Ля Тремуль, – але попереджаю вас, я добре поiнформований i знаю, що в усьому виннi вашi мушкетери.

– Добродiю, ви людина надто розважлива i справедлива, щоб не пристати на пропозицiю, з якою я прибув до вас.

– Прошу, добродiю, я слухаю вас.

– Як себе почувае пан Бернажу, родич вашого конюшого?

– На жаль, добродiю, дуже кепсько. Крiм рани, завданоi в передплiччя, яка не становить загрози його життю, вiн дiстав i другий удар, – шпага пройшла через легеню, i, за словами лiкаря, нiчого хорошого сподiватися не доводиться.

– Поранений при тямi?

– Так.

– Вiн може говорити?

– Заледве, але говорить.

– Я пропоную, добродiю, пiти до нього й iм’ям Бога, перед яким вiн, можливо, невдовзi стане, заклинати його сказати правду. Нехай вiн стане суддею у своiй справi, i я повiрю всьому, що вiн скаже.

Пан де Ля Тремуль на мить замислився, але пропозицiя була слушна, i вiн погодився.

Вони спустилися до кiмнати, де лежав поранений. Побачивши цих вельмож, якi прийшли провiдати його, хворий спробував пiдвестися на своему ложi, але був такий слабий, що, вiдразу знесилившись, знову вiдкинувся на подушки майже непритомний.

Пан де Ля Тремуль пiдiйшов до нього i пiднiс до його обличчя флакон iз сiллю, що й привела його до тями. Тодi пан де Тревiль, не бажаючи, щоб його звинуватили в тисковi на хворого, запропонував де Ля Тремулю самому розпитати пораненого.

Все сталося так, як гадав пан де Тревiль. Перебуваючи мiж життям i смертю, у Бернажу навiть на думцi не було приховати правду. І вiн розповiв своiм високоповажним вiзитерам, як усе сталося насправдi.

Саме цього й хотiв де Тревiль. Вiн побажав Бернажу якнайшвидше одужати, попрощався з де Ля Тремулем i, повернувшись до себе додому, негайно послав сказати чотирьом друзям, що чекатиме iх на обiд.

Пан де Тревiль приймав у себе найвишуканiше товариство, i, про що неважко здогадатися, всi цi люди були противниками кардинала. Отож за обiдом тiльки й розмов було, що про двi поразки, яких зазнали гвардiйцi його преосвященства. А що героем обох боiв був д’Артаньян, то саме на його адресу з усiх бокiв посипалися поздоровлення, якi Атос, Портос i Арамiс радi були вiддати йому не тiльки як добрi друзi, а й як люди, що свого часу вже досить наслухалися iх i тепер надавали це право своему товаришевi.

Близько шостоi вечора де Тревiль оголосив, що мае намiр поiхати до Лувру. Час, призначений для аудiенцii, вже минув, отож вiн знехтував застереженням пройти з малого пiд’iзду, а разом з чотирма своiми супутниками пiшов просто до передпокою. Король ще не повернувся з полювання. Нашi молодi друзi, прогулюючись серед придворних, чекали вже мало не пiвгодини, як раптом усi дверi розчинились i присутнiх сповiстили про прибуття його величностi.

При цiй звiстцi д’Артаньян вiдчув, як по всьому його тiлу пробiгло тремтiння. Наступнi хвилини, можливо, мали вирiшити всю його подальшу долю. У тривожному чеканнi вiн прикипiв поглядом до дверей, у якi ось-ось мав увiйти король Людовiк ХІІІ.

За якусь мить вiн i справдi ввiйшов до передпокою, а з ним i компаньйони по недавньому полюванню. Вiн був у мисливському костюмi, з якого ще не встигли струсити пил, i в ботфортах. У руках вiн тримав батiг. З першого ж погляду д’Артаньян зрозумiв, що настрiй короля нiчого доброго не вiщуе.

Попри похмурий настрiй короля, придворнi, однак, вишикувалися вздовж його шляху: в королiвських передпокоях волiють потрапити королевi пiд гарячу руку, анiж зовсiм не потрапляти йому на очi. Тому всi три мушкетери, не вагаючись, зробили крок уперед, тодi як д’Артаньян, навпаки, сховався за iхнiми спинами. Але король, хоч i знав особисто Атоса, Портоса та Арамiса, пройшов повз них, навiть не глянувши i не зронивши жодного слова, так, наче нiколи iх i не бачив. Що ж до пана де Тревiля, то вiн, коли погляд короля зупинився на ньому, з такою твердiстю витримав його, що королю довелося самому опустити очi. Слiдом за цим його величнiсть, щось бурмочучи собi пiд нiс, пройшов до себе.

– Кепськi справи, – з усмiшкою мовив Атос. – І цього разу нам не випадае стати кавалерами ордена.

– Почекайте тут десять хвилин, – сказав пан де Тревiль. – І якщо за десять хвилин я не повернуся, рушайте до мене додому: далi чекати – марна рiч.

Молодi люди почекали десять хвилин, чверть години, двадцять хвилин. Побачивши, що де Тревiль так i не з’явився, вони пiшли, дуже занепокоенi своею подальшою долею.

Тим часом в апартаментах Людовiка XIII подii розгорталися так. Де Тревiль смiливо ввiйшов до королiвського кабiнету i застав його величнiсть не в гуморi. Король сидiв у крiслi, роздратовано ляскаючи рукiв’ям батога по ботфортах. Капiтан мушкетерiв, анiтрохи не збентежений настроем короля, якнайспокiйнiше спитав його про здоров’я.

– Кепськi справи, добродiю, дуже кепськi, – вiдповiв король. – Я нудьгую.

І справдi, нудьга була найважчою з недуг, на яку страждав Людовiк ХІІІ. Траплялося, вiн брав пiд руку кого-небудь зi своiх придворних, пiдводив його до вiкна й казав: «Пане, понудьгуймо разом».

– Як! – вигукнув де Тревiль. – Ваша величнiсть нудьгуе? Хiба вашу величнiсть не розважило сьогоднiшне полювання?

– Гарненька розвага! – пробурмотiв король. – Усе вироджуеться, клянуся життям! Я не знаю, чи то дичина не залишае бiльше слiдiв, чи то собаки втратили нюх. От i сьогоднi, ми полюемо здоровенного оленя, шiсть годин переслiдуемо його, i, коли вiн був майже в наших руках i Сен-Симон уже пiдносив до губ рiг, щоб засурмити перемогу, раптом зграя зриваеться вбiк i кидаеться за якимось однолiтком. Ось побачите, менi доведеться вiдмовитися i вiд полювання з хортами, як я вже вiдмовився вiд полювання з соколами. О, пане де Тревiль, я найбiдолашнiший з королiв! У мене був лише один кречет, i той позавчора здох.

– Справдi, ваша величносте, я розумiю ваш розпач: це велике горе. Але, як менi вiдомо, у вас лишилося ще чимало соколiв, яструбiв та iнших ловчих птахiв?

– І жодноi людини, що могла б iх навчити. Сокольничi вимирають, а цим мистецтвом полювання володiю тiльки я. Пiсля мене все буде скiнчено. Полюватимуть за допомогою капканiв, пасток i сiлець! О, коли б то я мав час пiдготувати гiдних учнiв… Але годi про це мрiяти! Пан кардинал тут як уродився, вiн не дае менi анi хвилини спокою, вiн постiйно менi торочить про Іспанiю, Австрiю, Англiю!.. До речi, про пана кардинала: пане де Тревiль, я вами невдоволений.

Де Тревiль протягом усiеi розмови чекав цього моменту. Вiн давно знав короля, тому враз збагнув, що всi його скарги – то лише прелюдiя, щось на кшталт збудливого засобу, яким король намагаеться себе збадьорити. І тiльки тепер вiн скаже про те, про що й хотiв сказати.

– Чим же я, на свое лихо, викликав невдоволення вашоi величностi? – спитав де Тревiль, вдаючи на обличчi страшенний подив.

– Он як ви виконуете вашi обов’язки, добродiю! – провадив король, уникаючи прямоi вiдповiдi на слова де Тревiля. – Хiба для того я призначив вас капiтаном моiх мушкетерiв, щоб вони вбивали людей, пiднiмали на ноги цiлий квартал i збиралися спалити Париж? І це все при повному вашому потураннi! А втiм, – вiв далi король, – я, напевне, поквапився обвинувачувати вас. Заводii, безперечно, вже у в’язницi, i ви прийшли доповiсти менi, що iх покарано по заслузi.

– Ваша величносте, – спокiйно вiдповiв де Тревiль, – якраз навпаки, я прийшов просити вас бути суддею…

– Над ким же? – вигукнув король.

– Над наклепниками, – мовив де Тревiль.

– Он воно як! – вигукнув король. – Це щось нове. Може, ви хочете сказати, що трое ваших клятих мушкетерiв, Атос, Портос i Арамiс, разом з цим беарнським юнаком, не накинулися, як скаженi, на цього бiдолашного Бернажу i не вiддухопелили його так, що вiн тепер, певно, вже однiею ногою в могилi? Чи, може, ви хочете розповiсти менi про те, що пiсля цього вони не штурмували будинок герцога де Ля Тремуля i не мали намiру спалити його? Коли б це сталося пiд час вiйни, то це було б не надто велике лихо, бо цей будинок – то кубло гугенотiв, але за мирного часу це могло бути поганим прикладом. Отож скажiть, чи не збираетеся ви все це заперечувати?

– І хто ж розповiв вашiй величностi цю неймовiрну iсторiю? – так само спокiйно спитав де Тревiль.

– Хто розповiв, добродiю? А хто, по-вашому, це мiг бути, як не той, хто не спить, коли я сплю, хто працюе, коли я розважаюся, хто править усiма справами в краiнi i за ii межами – у Францii i в Європi?

– Його величнiсть, безперечно, мае на увазi Всевишнього, – зауважив де Тревiль, – бо, гадаю, тiльки Бог може стояти так високо над вашою величнiстю.

– Нi, добродiю, я маю на увазi опору нашоi держави, мого единого слугу, единого друга – пана кардинала.

– Пан кардинал – це ще не його святiсть, ваша величносте.

– Що ви хочете цим сказати, добродiю?

– Я хочу сказати, що лише Папа непогрiшимий i що ця непогрiшимiсть не поширюеться на кардиналiв.

– Ви хочете сказати, що вiн водить мене за нiс, що вiн зраджуе? Тобто ви його звинувачуете? Ну, скажiть щиро, зiзнайтеся, що ви його звинувачуете!

– Нi, ваша величносте. Але я кажу, що його ввели в оману. Я кажу, що йому подали неправдивi вiдомостi. Я кажу, що вiн поквапився звинуватити мушкетерiв вашоi величностi, до яких вiн несправедливий, i що своi вiдомостi вiн черпав не з достовiрних джерел.

– А що ви скажете на те, що цi вiдомостi походять вiд самого герцога де Ля Тремуля?

– Я мiг би вiдповiсти, ваша величносте, що герцог е зацiкавленою особою в цiй справi, щоб бути безстороннiм свiдком. Але я далекий вiд цього, ваша величносте. Я знаю герцога як чесного дворянина i ладен покластися на його слова, але тiльки за однiеi умови…

– За якоi ж?

– За умови, що ваша величнiсть викличе його до себе i допитае, але вiч-на-вiч, без свiдкiв, i що ваша величнiсть вiдразу ж, щойно герцог пiде, покличе мене.

– Он як! – здивувався король. – І ви цiлком покладетеся на те, що скаже пан де Ля Тремуль?

– Так, ваша величносте.

– І визнаете його присуд справедливим?

– Поза всяким сумнiвом.

– І погодитеся на будь-яке вiдшкодування збитку, якого вiн вимагатиме?

– Цiлком.

– Ля Шене! – гукнув король. – Ля Шене!

Довiрений камердинер Людовiка XIII, який завжди стояв за дверима, увiйшов до кiмнати.

– Ля Шене, – сказав король, – нехай зараз же хтось пiде за паном де Ля Тремулем. Я хочу сьогоднi ввечерi поговорити з ним.

– Ваша величнiсть дае менi слово, що мiж де Ля Тремулем i мною не прийме нiкого? – спитав де Тревiль.

– Нiкого, слово честi.

– У такому разi – до завтра, ваша величносте.

– До завтра, добродiю.

– О котрiй годинi ваша величнiсть зможе прийняти мене?

– У будь-який час.

– Але якщо я прийду надто рано, то боюся потривожити сон вашоi величностi.

– Мiй сон? Та хiба то сон? Я бiльше не сплю, нiж сплю, добродiю. Хiба iнодi трохи задрiмаю – ото й усе. Приходьте так рано, як забажаете, хоч о сьомiй годинi. Але начувайтеся, коли вашi мушкетери виннi!

– Коли моi мушкетери виннi, ваша величносте, то iх негайно буде вiддано у вашi руки i ви будете вiльнi чинити з ними так, як вважатимете за потрiбне. Чи хоче ваша величнiсть наказати ще щось? Я ладен вислухати, ладен пiдкоритися.

– Нi, добродiю, нi. Мене ж недаремно звуть Людовiком Справедливим. Тож до завтра, добродiю, до завтра.

– Хай береже вас Бог, ваша величносте!

Хоч який короткий був сон короля, та у пана де Тревiля цiеi ночi вiн був iще коротший: пан де Тревiль взагалi не склепив очей. Вiн ще звечора послав попередити трьох мушкетерiв i iхнього приятеля, щоб вони прийшли до нього рiвно о пiв на сьому ранку. Де Тревiль узяв iх iз собою в палац, нiчого не обiцяючи iм, нi за що не ручаючись i не приховуючи, що вони, як i вiн сам, можуть сподiватися на прихильнiсть короля з тим же успiхом, з яким можуть розраховувати на виграш, граючи в костi.

Зупинившись перед сходами, що вели до малого пiд’iзду, вiн наказав iм зачекати. Якщо король усе ще гнiваеться на них, вони зможуть пiти непомiченими. Якщо ж король погодиться iх прийняти, вони будуть напохватi.

В особистому передпокоi короля де Тревiль побачив Ля Шене, який сказав йому, що вчора ввечерi герцога де Ля Тремуля вдома не було, а коли вiн повернувся, то було вже надто пiзно, щоб iти до палацу. Тому герцог з’явився на прийом тiльки зараз i саме в цю хвилину перебувае у короля.

Почувши це, пан де Тревiль дуже зрадiв: тепер вiн мiг бути цiлком певен, що нiхто чужий не втрутиться i не вплине на думку короля пiсля доповiдi де Ля Тремуля перед його власною аудiенцiею.

Справдi, не минуло й десяти хвилин, як дверi, що вели до кабiнету короля, вiдчинились i на порозi з’явився герцог де Ля Тремуль. Побачивши капiтана мушкетерiв, вiн одразу ж пiдiйшов до нього.

– Пане де Тревiль, – сказав вiн, – його величнiсть викликав мене, щоб дiзнатися, що насправдi сталося вчора вранцi бiля мого будинку. Я сказав йому правду, тобто я сказав, що в усьому виннi моi люди i що я готовий просити у вас вибачення. Коли вже ми тут зустрiлися, то прошу вас зважити на моi вибачення i, як i ранiше, вважати мене своiм другом.

– Пане герцог, – вiдповiв де Тревiль, – я нi на мить не сумнiвався у вашiй порядностi, тож не схотiв мати iншого захисника перед королем, крiм вас. Бачу, що ви справдили моi сподiвання, i я вдячний вам за те, що у Францii е така людина, про яку, не боячись помилитися, можна сказати те, що я сказав про вас.

– Браво, браво! – вигукнув король, який стояв у дверях i чув цi взаемнi комплiменти. – Тiльки скажiть йому, Тревiлю, коли вже вiн називае себе вашим другом, що я теж бажаю бути серед його друзiв, але вiн уникае мого товариства. Ось уже майже три роки, як я не бачив його, i побачив лише пiсля того, як послав по нього. Передайте йому це вiд мого iменi, бо е речi, яких король не може сказати сам.

– Дякую, ваша величносте, дякую, – сказав герцог. – Але повiрте, ваша величносте, – я не маю на увазi пана де Тревiля, в жодному разi, – повiрте, що найбiльш вiдданi вам люди зовсiм не тi, кого ваша величнiсть бачить у себе щодня.

– То, значить, ви чули, що я сказав? Тим краще, тим краще! – сказав король, зробивши крок уперед. – А, це ви, Тревiлю? Де ж вашi мушкетери? Я ще третього дня просив вас привести iх. Чому ви не зробили цього?

– Вони внизу, ваша величносте, i, з вашого дозволу, Ля Шене велить iм пiднятися.

– Так, так, хай вони негайно з’являться. Незабаром восьма, а о дев’ятiй у мене зустрiч з однiею людиною… Можете йти, пане герцог, i неодмiнно бувайте при дворi… Заходьте, Тревiлю.

Герцог уклонився i попрямував до виходу. Тiеi митi, коли вiн одчиняв дверi, на верхнiй площадцi сходiв у супроводi Ля Шене з’явилися три мушкетери i д’Артаньян.

– Пiдходьте, смiливцi, пiдходьте, – сказав король. – Хочу вас насварити.

Вклонившись, мушкетери пiдiйшли. Д’Артаньян ступав трохи позаду.

– Хай йому бiс! – не вгавав обурюватися король. – Як ви умудрилися вчотирьох за два днi вивести з ладу сiмох гвардiйцiв кардинала? Ну це вже занадто, панове. Якщо так триватиме й далi, то через три тижнi його преосвященство буде змушений повнiстю замiнити склад своеi роти. А я буду змушений якнайсуворiше застосовувати укази. Одного – випадково, я не заперечую. Але сiмох за два днi – повторюю, це занадто, навiть бiльш нiж занадто.

– Саме тому, як ваша величнiсть може бачити, вони вкрай збентеженi, каються i просять iх вибачити.

– Вкрай збентеженi i каються? Гм… – недовiрливо сказав король. – Дивлячись на iхнi хитрющi фiзiономii, важко в це повiрити. Особливо он тому, що схожий на гасконця. Пiдiйдiть-но сюди, добродiю!

Д’Артаньян, зметикувавши, що цi слова звернутi до нього, з виглядом цiлковитого розпачу вийшов наперед.

– Ба! Ви казали менi про якогось юнака? Та це ж хлопчисько, пане де Тревiль, справжнiсiнький хлопчисько! І це вiн завдав отого страхiтливого удару Жуссаку?

– І ще два чудових удари шпагою Бернажу.

– Невже?

– Не кажучи вже про те, – вставив Атос, – що, коли б вiн не врятував мене вiд рук Каюзака, я не мав би честi в цю хвилину висловити мою найпокiрнiшу повагу вашiй величностi.

– То вiн справжнiй демон, цей ваш молодий беарнець, побий мене грiм, як сказав би мiй покiйний батько! З таким завзяттям легко роздерти не один камзол i поламати чимало шпаг. Але ж гасконцi й досi бiдують, чи не так?

– Ваша величносте, мушу зауважити, – сказав де Тревiль, – що золотих розсипiв у iхнiх горах поки що не знайдено, хоча Богу слiд було б створити для них таке чудо в нагороду за те, що вони пiдтримали вашого покiйного батька в його боротьбi за престол.

– А це значить, що гасконцi й мене зробили королем, чи не так, Тревiлю, бо я син свого батька? Що ж, у добрий час, це менi до душi… Ля Шене, пiдiть i пошукайте в моiх кишенях – чи не знайдеться там сорок пiстолiв, i, якщо знайдуться, принесiть iх сюди. А тим часом, юначе, поклавши руку на серце, розкажiть, як усе насправдi було.

Д’Артаньян розповiв про вчорашнi подii з усiма подробицями: як вiн не мiг заснути вiд радощiв, що побачить його величнiсть, i як прийшов до своiх друзiв за три години до аудiенцii, як вони разом вирiшили пограти в м’яча i як Бернажу почав з нього глузувати, помiтивши, що вiн боiться, аби м’яч не влучив йому в обличчя, i як за це глузування мало не поплатився життям, а пан де Ля Тремуль, який був нi при чому, ледве не поплатився своiм будинком.

– Так! Саме так, як менi розповiв герцог, – пробурмотiв король. – Бiдолашний кардинал! Сiм чоловiк за два днi, та ще й найдорожчих його серцю!.. Але вже досить, панове, чуете? Досить! Ви взяли реванш за вулицю Феру, i навiть з лишком. Ви мусите бути задоволенi.

– Якщо ваша величнiсть задоволенi, то задоволенi й ми, – сказав де Тревiль.

– Так, я задоволений, – вiдповiв король i, взявши з рук Ля Шене пригорщу золотих монет, висипав iх у долоню д’Артаньяновi. – І ось, – додав вiн, – доказ того, що я задоволений.

За тих часiв поняття про гордiсть не були ще в модi. Дворянин одержував грошi з рук короля i при цьому анiтрошки не почував себе приниженим. Тому д’Артаньян без зайвоi скромностi поклав одержанi ним сорок пiстолiв у кишеню i навiть гаряче подякував його величностi.

– На цьому… – король кинув заклопотаний погляд на стiнний годинник, – так, на цьому, гадаю, ми й закiнчимо. Зараз уже пiв на дев’яту, i ви можете йти, бо, як я вже сказав, о дев’ятiй на мене чекае ще одна зустрiч. Дякую вам за вiдданiсть, панове. Я можу розраховувати на неi, чи не так?

– Ваша величносте, – в один голос вигукнули четверо друзiв, – ми дали б себе порубати на шматки за вашу величнiсть!

– Гаразд, гаразд. Та лiпше залишайтеся цiлими i здоровими. Так буде краще i кориснiше для мене… Тревiлю, – пошепки додав король, поки молодi люди виходили, – позаяк у вас немае вiльноi вакансii в полку, а крiм того, ми вирiшили не приймати в полк без випробування, влаштуйте цього юнака в гвардiйську роту вашого зятя пана Дезессара… О, сто чортiв, я уявляю, яку фiзiономiю скорчить пан кардинал, i це вже зараз мене тiшить! Вiн буде розлючений, але менi це байдуже. Я маю повне право робити так, як менi заманеться.

І король жестом вiдпустив де Тревiля, який пiшов наздоганяти своiх мушкетерiв. Вiн застав iх за важливим заняттям – вони дiлили сорок пiстолiв, подарованих д’Артаньяновi.

Кардинал, як i передбачав король, справдi розгнiвався, та так, що упродовж тижня не приходив увечерi грати в шахи. А втiм, це не стало на завадi королю при зустрiчi вiтати його найприязнiшою усмiшкою i питати найнiжнiшим голосом:

– То як поживають вашi доблеснi гвардiйцi, пане кардинал, бiдолашнi Бернажу i Жуссак?




VII

ПОМЕШКАННЯ МУШКЕТЕРІВ


Коли, вийшовши з Лувру, д’Артаньян спитав у друзiв, що йому робити зi своiми пiстолями, Атос порадив йому замовити розкiшний обiд у «Сосновiй шишцi», Портос – найняти слугу, а Арамiс – завести розкiшну коханку.

Обiд вiдбувся того ж таки дня, i страви на стiл подавав новий слуга. Обiд замовив Атос, а слугу привiв Портос. То був пiкардiець, якого доблесний мушкетер тодi ж i найняв з нагоди обiду. Вiн побачив його на мостi Ла-Турнель, коли той, зiпершись на поручень, плював у рiчку i милувався колами, що розбiгалися по водi. Портос був схильний думати, що таке заняття свiдчить про натуру споглядальну i розважливу, тож, не вимагаючи жодних рекомендацiйних листiв, повiв його iз собою. Поважний вигляд дворянина, до якого, як вiн гадав, наймаеться на службу, спокусив Планше – а саме так звали нашого пiкардiйця, – i вiн був трохи розчарований, побачивши, що це мiсце вже зайняте його колегою на ймення Мушкетон. Портос пояснив йому, що дiм його, хоча й мае чимале господарство, потребуе лише одного слуги i Планше доведеться пiти на службу до д’Артаньяна. Проте, прислуговуючи за обiдом, який давав його хазяiн, i побачивши, як той, розплачуючись, витяг з кишенi пригорщу золотих монет, Планше вирiшив, що безбiдне iснування йому забезпечене, i подякував долi за те, що потрапив на службу до такого багатiя. Так думав вiн аж до кiнця обiду, залишками вiд якого винагородив себе за довге постування. Але ввечерi, коли вiн стелив постiль своему хазяiновi, надхмарнi замки, якi вiн уже встиг намалювати у своiй уявi, розсипалися на порох. В усiй квартирi, що складалася з передпокою та спальнi, було едине лiжко. Планше лiг у передпокоi на ковдрi, що ii взяв з лiжка д’Артаньяна, якому вiдтодi довелось спати не вкриваючись.

Атос також мав слугу, якого, виходячи зi своеi вдачi, вимуштрував на особливий лад. Його слугу звали Грiмо. Цей шановний вельможа – ми, звiсно, маемо на увазi Атоса – був не дуже балакучий. Уже рокiв п’ять чи шiсть вiн приятелював з Портосом та Арамiсом. За цей час друзi могли пригадати поодинокi випадки, коли вони бачили на його обличчi усмiшку, але нiколи не чули його смiху. Мова його була коротка i виразна, вiн говорив завжди те, що хотiв сказати, й анi слова бiльше: нiякоi кучерявостi i нiяких пишнот. Вiн розмовляв лише про якусь конкретну подiю, не вдаючись у подробицi.

Хоч Атосовi було не бiльше тридцяти рокiв i його прекрасна зовнiшнiсть нiчим не поступалася не менш прекраснiй душi, нiхто не чув, щоб у нього була пасiя. Вiн завжди уникав розмов про жiнок. При цьому Атос нiколи не заважав iншим торкатися цiеi теми, хоча легко було помiтити, що такi балачки, до яких вiн зрiдка докидав ущипливе слiвце або зауваження про ницiсть людськоi природи, були йому вкрай неприемнi. Його замкнутiсть, вiдлюдкуватiсть i мовчазнiсть робили його багато старшим за його роки. Тому, щоб не порушувати своiх звичок, Атос привчив Грiмо завважувати його найменший жест, а чи й сам рух губiв. До розмови зi слугою вiн вдавався лише за виняткових обставин.

Грiмо, дарма що був палко вiдданий йому i схилявся перед його розумом, боявся свого хазяiна мов вогню. Але бувало, гадаючи, що вiн правильно зрозумiв бажання хазяiна, вiн тiеi ж митi виконував його i робив якраз протилежне, зовсiм не те, що хотiв Атос. Тодi Атос знизував плечима i, залишаючись, як завжди, зовсiм незворушним, лупцював Грiмо. В такi днi вiн вiдступав од своiх правил i дозволяв собi вимовити кiлька слiв.

Портос, як ми вже бачили, був цiлковитою протилежнiстю Атоса: вiн говорив не тiльки багато, а й голосно. Втiм, треба зауважити, що йому було байдуже, слухають його чи нi. Вiн говорив задля втiхи говорити i слухати самого себе. Балачка його могла точитися довкола всього, за винятком наук, бо, за його словами, до вчених вiн ще з дитинства почував глибоку вiдразу. Вигляд у нього був не такий величний, як в Атоса, i, страждаючи вiд комплексу неповноцiнностi, Портос на початку iхнього знайомства дозволив собi на адресу Атоса кiлька несправедливих зауважень. Вiн докладав усiх зусиль, щоб своiм виглядом перевершити приятеля, тож убрання його було завжди розкiшне. Та щойно Атос, з’явившись у товариствi у своему простому мушкетерському плащi, гордо пiдводив голову, як одразу ж посiдав належне йому мiсце, вiдсуваючи помпезного Портоса в тiнь. Портос тiшив себе тим, що голосно хвалився в передпокоi пана де Тревiля i в караульному примiщеннi Лувру своiми успiхами в жiнок, чого нiколи не робив Атос. Переповiвши своi романи з дружинами вiдомих суддiв i уславлених полководцiв з простолюдинками й баронесами, Портос тепер розводився про iнтригу з чужоземною принцесою, яка, за його словами, палала до нього шаленою пристрастю.

Давня приказка каже: «Який пан, такий i слуга». А тому перейдiмо вiд слуги Атоса до слуги Портоса – вiд Грiмо до Мушкетона.

Слугою Портоса був нормандець на ймення Бонiфацiй[24 - Бонiфацiй – «той, хто робить добро» (лат.).], i перше, що зробив його хазяiн, – змiнив це миролюбне iм’я на бiльш дзвiнке й войовниче – Мушкетон. Вiн найнявся на службу до Портоса, домовившись, що його лише годуватимуть i вдягатимуть, але харчi й одяг мають бути розкiшнi. Крiм того, вiн просив надавати йому щодня двi вiльнi години для заняття ремеслом, яке б забезпечувало решту його потреб. Портос пристав на цi умови: вони його цiлком влаштовували. Вiн замовляв для Мушкетона камзоли, що iх перешивали зi старих мундирiв i плащiв самого Портоса. Завдяки майстерностi кравця, який, вивернувши стару одежину, робив з неi зовсiм нову i чия дружина, як плещуть лихi язики, намагалася вiдучити Портоса вiд аристократичних звичок, у Мушкетона, коли вiн супроводжував свого хазяiна, був дуже показний вигляд.

Що ж до Арамiса, вдачу якого ми вже досить добре змалювали, хоча за ii розвитком, як i за розвитком характерiв його друзiв, ми стежитимемо й далi, – то його слугу звали Базен. З огляду на те що його хазяiн мав намiр одного чудового дня стати священиком, Базен, як i належить слузi духовноi особи, був завжди вбраний у чорне. Це був беррiець рокiв тридцяти п’яти – сорока, тихий, сумирний, гладенький, який у вiльний час, що його надавав йому хазяiн, читав духовнi книжки. Коли того вимагали обставини, вiн умiв приготувати обiд на двох, який хоч i налiчував лише кiлька страв, зате вони були смачнi.

В усьому iншому вiн був нiмий, слiпий, глухий i надзвичайно вiдданий своему хазяiновi.

Тепер, познайомившись – принаймнi в загальних рисах – i з хазяiнами i з iхнiми слугами, перейдiмо до опису iхнiх помешкань.

Атос жив на вулицi Феру, за два кроки вiд Люксембурзького палацу. Його апартаменти складалися з двох маленьких, пристойно умебльованих кiмнат у будинку, хазяйка якого, ще молода i досить вродлива жiнка, марно позирала на нього нiжно й обнадiйливо. У цьому скромному помешканнi можна було помiтити залишки колишньоi пишноти. Наприклад, на стiнi висiла багато оздоблена шпага, яка, судячи з манери виконання, належала ще епосi Франциска I i ефес якоi, прикрашений дорогоцiнними каменями, коштував напевне не менше двохсот пiстолiв. Проте навiть коли було зовсiм сутужно, Атос не погоджувався вiддати ii в заставу або продати. Ця шпага тривалий час не давала спокiйно спати Портосовi. Вiн не пошкодував би й десяти рокiв життя за право стати ii власником.

Одного разу, збираючись на побачення з якоюсь герцогинею, Портос навiть спробував позичити цю шпагу в Атоса. Атос мовчки вивернув кишенi, зiбрав усе, що було в нього коштовного: шпильки, пряжки, золотi ланцюжки – i запропонував iх Портосовi. Що ж до шпаги, сказав вiн, то вона прикута до стiни i залишить ii тiльки тодi, коли ii власник покине це помешкання. У будинку, крiм шпаги, був ще портрет знатного вельможi часiв Генрiха III, вбраного надзвичайно вишукано, з орденом Святого Духа на грудях. Людина, зображена на портретi, мала з Атосом деяку схожiсть, якiсь спiльнi родиннi риси, якi вказували на те, що цей вельможа, кавалер королiвських орденiв, був його предком.

І нарештi, була ще скринька чудовоi ювелiрноi роботи, прикрашена таким самим гербом, що шпага i портрет. Скринька стояла на виступi камiна i своею пишнотою рiзко контрастувала з рештою умеблювання. Ключ вiд цiеi скриньки Атос завжди носив з собою. Але якось вiн одчинив ii при Портосовi, i той мiг побачити, що в скриньцi була лише купа якихось листiв та паперiв. Певно, то було любовне листування i сiмейний архiв.

Портос мешкав у великiй i на вигляд розкiшнiй квартирi на вулицi Старого Голубника. Щоразу, проходячи з кимось iз приятелiв повз своi вiкна, в одному з яких завжди стояв Мушкетон у параднiй лiвреi, Портос пiдводив голову i, вказуючи рукою нагору, пояснював: «А це моi апартаменти!» Але застати його вдома нiкому ще не щастило, вiн нiколи нiкого не запрошував до себе, i нiхто не мав уявлення про те, якi справжнi багатства прихованi за цим розкiшним фасадом.

Що ж до Арамiса, то вiн наймав помешкання з трьох кiмнат – вiтальнi, iдальнi та спальнi. Спальня, що мiстилася, як i решта кiмнат, на першому поверсi, виходила вiкнами в маленький тiнистий садок, густа зелень якого робила iх недосяжними для цiкавих очей.

Як улаштувався д’Артаньян, ми вже знаемо i встигли познайомитися з його слугою, шановним Планше.

Д’Артаньян за вдачею своею був дуже цiкавий, як, до речi, й усi тi, хто не байдужий до iнтриг. Вiн робив усе можливе i неможливе, щоб дiзнатися, ким же таки насправдi були Атос, Портос i Арамiс, бо, як неважко було догадатися, за цими прiзвиськами усi вони приховували своi дворянськi iмена. Особливо Атос, у якому за кiлька лье можна було впiзнати справжнього вельможу. Вiн звернувся до Портоса, щоб дiстати вiдомостi про Атоса та Арамiса, i до Арамiса, щоб довiдатися, хто такий Портос.

Портос, на жаль, i сам не мiг розповiсти про минуле життя свого мовчазного товариша бiльше, нiж чув од когось або вiд самого Атоса, коли той розщедрювався на кiлька зайвих слiв. Ходили чутки, що в нього було велике трагiчне кохання i що чиясь пiдла зрада назавжди отруiла життя цiеi шляхетноi людини. Про яку йшлося зраду, нiхто до пуття не знав.

Що ж до Портоса, то, крiм його справжнього iменi, що, так само, як i ймення обох його товаришiв, було вiдоме лише одному пановi де Тревiлю, життя цього мушкетера було як на долонi. Охочий до слави та балачок, вiн просвiчував наскрiзь, немов кришталь. Помилитися у справжнiй сутностi Портоса мiг лише той, хто необачно повiрив би в усi тi чесноти, якi Портос собi приписував.

Зате Арамiса, здавалося б, позбавленого будь-якоi загадковостi, насправдi всього огортала таемниця. Скупо вiдповiдаючи на запитання про iнших, вiн майстерно ухилявся од вiдповiдей на запитання про себе. Якось, пiсля настирливих розпитувань про Портоса, д’Артаньян дiзнався вiд Арамiса про чутки щодо любовноi iнтрижки iхнього приятеля з якоюсь герцогинею. І, нiби на продовження теми розмови, вiн спробував зазирнути в таемницю амурних пригод свого спiврозмовника.

– Ну а ви, мiй любий друже, – сказав вiн, – ви, що розповiдаете про чужi зв’язки з баронесами, графинями i принцесами, а ви самi?..

– Вибачте, – урвав його Арамiс. – Я розповiдаю про це тiльки тому, що Портос сам не приховуе iх, а ще через те, що вiн при менi залюбки розповiдае всiм про своi любовнi пригоди. Але, смiю вас запевнити, любий пане д’Артаньян, що коли б цi секрети стали менi вiдомi з iншого джерела або коли б Портос довiрив менi iх таемницю, то вони померли б разом зi мною.

– Я не маю в цьому сумнiву, – вiдповiв д’Артаньян, – втiм менi здаеться, що i ви досить близько знайомi з деякими знатними дамами, про що красномовно свiдчить хоча б ота вишивана хусточка, якiй я зобов’язаний нашим знайомством.

На цей раз Арамiс не вкинувся у гнiв, а, прибравши сумирного вигляду, лагiдно вiдповiв:

– Не забувайте, мiй друже, що я маю ввiйти в лоно церкви i тому всiляко уникаю свiтських утiх. Хусточку, яку ви бачили, менi не подарували, ii забув у мене один з моiх приятелiв. Я змушений був ii сховати, щоб не скомпрометувати iх обох – його i даму, яку вiн кохае… Що ж до мене, то я не маю i не хочу мати коханки, беручи за приклад мудрого Атоса, в якого, так само як i в мене, немае дами серця.

– Але якого бiса, адже ви поки що не абат, а мушкетер!

– Швидше за все, людина, яка тимчасово виконуе обов’язки мушкетера, мiй любий. Як каже кардинал – мушкетер проти волi. Але в душi я служитель церкви, повiрте менi. Атос i Портос утягли мене в цю справу, щоб хоч якось розважити. Рiч у тiм, що саме тодi, коли я мав узяти сан, у мене трапилася невеличка неприемнiсть з… А втiм, це вам зовсiм не цiкаво, i я тiльки забираю у вас дорогоцiнний час.

– Навпаки, менi це дуже цiкаво! – вигукнув д’Артаньян. – І зараз я абсолютно вiльний вiд усiх справ.

– Так, але менi вже час молитися, – сказав Арамiс, – потiм менi треба буде скласти кiлька вiршiв, що про них просила панi д’Егiльйон. Пiсля цього я мушу зайти на вулицю Сент-Оноре, щоб купити рум’ян для панi де Шеврез. Як бачите, мiй любий друже, на вiдмiну вiд вас, я дуже поспiшаю.

І Арамiс, привiтно потиснувши руку своему товаришевi, попрощався з ним.

Д’Артаньян, хоч як намагався, так бiльше нiчого i не довiдався про своiх нових друзiв. А тому вирiшив вiрити всьому, що розповiдають про iхне минуле, втiм, сподiваючись на бiльш певнi та повнi вiдомостi в майбутньому. Нинi ж Атос удавався йому Ахiллом, Портос – Аяксом[25 - Ахiлл, або Ахiллес, Аякс – у давньогрецькiй мiфологii героi Троянськоi вiйни, надзвичайно сильнi i смiливi.], а Арамiс – Йосифом[26 - Йосиф – бiблiйний персонаж, покiрний i сумирний юнак.].

Тим часом життя тривало, i не можна сказати, що для молодих людей воно було нудним i нецiкавим. Атос грав i, як завжди, програвав. Але вiн нiколи не позичав у своiх друзiв жодного су, хоч його гаманцем вони користувалися постiйно. І якщо вiн грав на слово честi, то вже наступного дня, о шостiй годинi ранку, посилав розбудити свого кредитора, щоб повернути йому вчорашнiй борг.

Портос грав час вiд часу. У днi, коли його супроводжував успiх, вiн ставав пiднесеним i зухвалим. Та програвши – зникав на кiлька днiв невiдомо куди, а тодi з’являвся, помiтно зблiдлий i схудлий, але з грошима в кишенi.

Що ж до Арамiса, то вiн не грав нiколи. Вiн був найнiкчемнiший мушкетер i найнуднiший спiвтрапезник, який тiльки може бути. Вiн завжди кудись поспiшав. Інодi, в розпал званого обiду, коли захмiлiлi вiд вина i захопленi розмовою учасники застiлля збиралися ще двi-три години посидiти за столом, Арамiс, поглянувши на годинник, пiдводився i, вибачливо усмiхнувшись, прощався з присутнiми, щоб устигнути, як вiн говорив, на зустрiч з якимсь ученим богословом. Іншим разом вiн квапився повернутися додому, щоб попрацювати над дисертацiею, i просив друзiв не заважати йому.

І щоразу, коли таке траплялося, Атос усмiхався своею чарiвною i трохи сумною усмiшкою, яка так пасувала до його благородного обличчя, а Портос пив i присягався, що Арамiс у кращому разi стане хiба що сiльським священиком.

Планше, д’Артаньянiв слуга, з гiднiстю витримав випробування щастям. Вiн кожного дня дiставав своi тридцять су, i впродовж мiсяця повертався додому трохи захмелiлий, але, втiм, залишаючись ввiчливим i старанним слугою. Та коли над помешканням на вулицi Могильникiв подули вiтри змiн – i змiн аж нiяк не на краще, iнакше кажучи, коли сорок пiстолiв короля Людовiка XIII були повнiстю, або майже повнiстю витраченi, – Планше почав нарiкати на свого хазяiна. Скарги цi Атос вважав нудними, Портос – непристойними, а Арамiс – просто смiшними. Атос порадив д’Артаньяновi вигнати цього пройдисвiта, Портосу ж кортiло добре його вiддухопелити, перш нiж вигнати, гарненько його вiдлупцювати, а Арамiс стверджував, що пановi не випадае вислуховувати вiд свого слуги нарiкання на свою долю.

– Еге ж, легко вам казати, – зiтхнув д’Артаньян. – Ви, Атосе, взагалi забороняете Грiмо розмовляти, отож, звiсно, нiколи й не чуете вiд нього лихого слова. Ви, Портосе, живете в розкошах, i ваш Мушкетон дивиться на вас, мов на бога. Нарештi ви, Арамiсе, завжди захопленi своiми богословськими пошуками, i вашому слузi Базену, людинi сумирнiй i набожнiй, нiчого не залишаеться, як глибоко вас шанувати. А як бути менi, коли я не маю нi посади, нi грошей, коли я не мушкетер i навiть не гвардiець, – як менi змусити мого Планше любити, боятися чи поважати мене?

– Справа серйозна, – вiдповiли трое друзiв, – i тiльки ви самi можете ii розв’язати. Є слуги, яким, як i жiнкам, треба вiдразу показати те мiсце, на якому хочеш iх бачити. Помiркуйте над цим.

Д’Артаньян помiркував i для початку вирiшив… вiдлупцювати Планше. Виконав вiн це з тiею ретельнiстю, яку вкладав в усе, що робив. Удавшись до такого насильства, вiн заборонив Планше залишати службу без дозволу.

– На мене чекае блискуче майбутне, – додав д’Артаньян. – Кращi часи неминуче настануть, i твоя доля влаштуеться, якщо ти залишишся в мене. Я ж надто добрий пан, щоб дозволити тобi випустити з рук твое щастя, i не вiдпущу тебе, дарма що ти просиш про це.

Така метода викликала в мушкетерiв глибоку повагу до дипломатичних здiбностей д’Артаньяна. А Планше, повiривши й собi в респектабельнiсть свого хазяiна, бiльше вже нiколи не заводив розмов про свое бажання покинути службу.

Життя чотирьох молодих людей поступово потекло спiльним рiчищем. У д’Артаньяна не було своiх власних звичок, бо вiн приiхав з провiнцii й потрапив у зовсiм новий для нього свiт. Тому вiн одразу ж перейняв звички своiх друзiв.

Вставали вони о восьмiй годинi взимку, о шостiй влiтку i йшли довiдатись про новий пароль та послухати, що новенького в пана де Тревiля. Д’Артаньян, дарма що не був мушкетером, iз зворушливою сумлiннiстю виконував своi обов’язки. Вiн постiйно бував на вартi, бо завжди супроводив того зi своiх друзiв, хто нiс караульну службу. Його знали в казармi мушкетерiв, i всi вважали добрим товаришем. Пан де Тревiль, який оцiнив д’Артаньяна з першого погляду i почував до нього щиру симпатiю, щоразу, буваючи в короля, нагадував про нього.

Трое мушкетерiв теж дуже любили свого молодого товариша. Дружба, що пов’язувала цих чотирьох людей, i потреба бачитися по три-чотири рази на день – то з приводу якоiсь дуелi, то в справi, то для черговоi розваги – змушували iх постiйно бiгати один за одним. Завжди можна було зустрiти когось iз цих нерозлучних друзiв, хто бiг, шукаючи решту, вiд Люксембурзького палацу до площi Сен-Сюльпiс або вiд вулицi Старого Голубника до Люксембурзького палацу.

Тим часом обiцянки, що iх дав де Тревiль, поступово здiйснювалися. Одноi красноi днини король наказав пановi Дезессару прийняти д’Артаньяна кадетом до своеi гвардiйськоi роти. Важко зiтхнувши, д’Артаньян вдягнув мундир гвардiйця: вiн ладен був би вiддати десять рокiв свого життя в обмiн на мушкетерський плащ. Але пан де Тревiль обiцяв йому цю ласку тiльки пiсля двох рокiв випробування, яке, проте, могло бути й коротшим, якби д’Артаньяновi пощастило стати в пригодi королю або пощастило здiйснити якийсь героiчний вчинок. Дiставши цю обiцянку, д’Артаньян упокорився долi i вже наступного дня почав свою службу.

Тепер настала черга Атосовi, Портосовi та Арамiсовi ходити на варту разом з д’Артаньяном, коли той стояв на посту. Таким чином, рота пана Дезессара того дня, коли до неi вступив д’Артаньян, прийняла до своiх лав не одного, а вiдразу чотирьох чоловiк.




VIII

ПРИДВОРНА ІНТРИГА


Тим часом сорока пiстолям короля Людовiка XIII, як i всьому в цьому свiтi, що мае початок, настав кiнець. І цього дня до наших друзiв прийшла справжня скрута. Спочатку Атос якийсь час утримував усю компанiю на власнi грошi. За ним був Портос, i завдяки одному з його зникнень, до яких усi вже звикли, вiн ще тижнiв два мiг задовольняти всi iхнi насущнi потреби. Дiйшла нарештi черга й до Арамiса, який охоче прийняв естафету з рук товаришiв, i, за його словами, змiг, продавши своi книжки з теологii, заробити кiлька пiстолiв.

Потiм, як звичайно, довелося пошукати допомоги у пана де Тревiля, який видав невеличкий аванс у рахунок належноi iм платнi. Але й цих грошей мушкетерам вистачило ненадовго, бо набiгло чимало несплачених рахункiв i деякi з них уже конче треба було сплатити.

Зрештою, коли стало зрозумiло, що невдовзi iм уже нi на що буде купити найнеобхiднiше, вони ледь нашкребли ще вiсiм чи десять пiстолiв i послали Портоса спробувати щастя в карти. На лихо, цього дня воно вiдвернулося вiд нього: вiн програв усi грошi, що мав, а на додачу ще й двадцять п’ять пiстолiв пiд слово честi.

І тодi скрутнi обставини перетворилися на справжнiсiньке лихо. Зголоднiлi мушкетери разом зi своiми слугами шастали набережними, заходили в кордегардii, то тут, то там напрошуючись на обiд у когось iз приятелiв з мiста або з iнших полкiв. Бо, за словами Арамiса, у щасливi своi днi треба, як той сiвач, що розкидае насiння, розкидати обiди праворуч i лiворуч, щоб пiд час злигоднiв збирати бодай нерясний урожай.

Атос дiстав чотири запрошення i щоразу приводив iз собою всiх друзiв та iхнiх слуг. Портоса запрошували шiсть разiв, i всi шiсть разiв товариство також змогло скористатися цим. На рахунку Арамiса було вiсiм запрошень. Ця людина, як ми вже встигли зазначити, мало говорила, зате багато робила.

Що ж до д’Артаньяна, який ще нiкого не знав у столицi, то йому пощастило тiльки поснiдати шоколадом у священика, що був родом з Гасконi, та дiстати запрошення вiд гвардiйського корнета. Вiн привiв iз собою всю свою армiю i до священика, у якого вони знищили весь його двомiсячний запас провiзii, i до корнета, який почастував iх розкiшним обiдом. Проте, як сказав Планше, хоч би скiльки з’iв за раз, – усе одно поiв тiльки раз.

Д’Артаньян почував себе вкрай принизливо вiд усвiдомлення того, що добув лише пiвтора частування – снiданок у священика тягнув хiба що на половину обiду, – якi були блiдою тiнню бенкетiв, на якi його запрошували Атос, Портос i Арамiс. Вiн переймався тим, що стае нахлiбником у своiх товаришiв, забуваючи у своiй юнацькiй простодушностi, що саме вiн годував усю компанiю протягом цiлого мiсяця. Його занепокоений розум почав активно шукати виходу з тяжкоi ситуацii. Вiн дiйшов висновку, що четверо молодих, смiливих i заповзятливих чоловiкiв повиннi робити ще щось, крiм того, що вештатися без дiла мiстом, брати уроки фехтування та вигадувати бiльш-менш дотепнi витiвки.

Справдi, четверо таких людей, як вони, четверо молодикiв, ладних для друга вiддати все – вiд гаманця до життя, здатних завжди пiдтримати один одного i нiколи не вiдступати, якi виконували всi разом або кожен окремо прийнятi спiльно рiшення, чотири шпаги, що загрожують чотирьом сторонам свiту або звернутi проти единого ворога, неминуче повиннi були, потай чи вiдкрито, прямо чи кружним шляхом, хитрiстю чи силою, пробити собi дорогу до очiкуваноi мети, хоч би якою далекою i недосяжною вона була. Д’Артаньяна дивувало едине – те, що його друзi нiколи ранiше навiть не замислювалися над цим.

Тепер вiн почав сушити собi голову над тим, куди саме слiд спрямувати цю потужну, помножену на чотири силу, за допомогою якоi – вiн не мав у цьому сумнiву – можна було, немов спираючись на легендарний Архiмедiв важiль, перевернути свiт, – аж раптом почув обережний стукiт у дверi. Д’Артаньян розбудив Планше i наказав йому вiдчинити.

Нехай цi слова – «розбудив Планше» – не введуть в оману читача, який може подумати, що дiя вiдбуваеться вночi або в досвiтню годину. Нiчого подiбного. Щойно вибило четверту пополуднi. Двi години тому Планше прийшов до свого хазяiна i попросив дати йому пообiдати, а той вiдповiв йому приказкою: «Хто спить – той обiдае». І слуга вирiшив послухати мудроi поради.

У супроводi Планше до кiмнати ввiйшов простакуватий чоловiк, на вигляд городянин.

Планше пiсля «обiду» закортiло на десерт послухати, про що йтиметься, але вiдвiдувач сказав, що розмова конфiденцiйна i йому хотiлося б залишитися з паном д’Артаньяном сам на сам.

Д’Артаньян випровадив Планше i запропонував вiдвiдувачевi стiлець.

Якийсь час у кiмнатi панувала мовчанка. Чоловiки пильно придивлялися один до одного, намагаючись скласти попередню думку про спiврозмовника. Нарештi д’Артаньян уклонився, даючи зрозумiти, що готовий вислухати свого гостя.

– Менi характеризували пана д’Артаньяна як мужнього юнака, – мовив вiдвiдувач. – І слава, якоi вiн зажив, спонукала мене довiрити йому таемницю.

– Кажiть, добродiю, кажiть! – вигукнув д’Артаньян, вiдразу збагнувши, що справа може дати непоганий зиск.

Вiдвiдувач знову на мить замовк, а потiм вiв далi:

– У мене е дружина, яка служить кастеляншею в королеви. Господь дав iй i розум, i вроду. Ось уже три роки, як ми одруженi. Хоча посаг молодоi мало кого спокусив би, але пан де Ля Порт, старший камердинер королеви, доводиться iй хрещеним батьком i пiдтримуе ii…

– То що сталося? – спитав д’Артаньян.

– А сталося те… – сказав вiдвiдувач, – сталося те, що мою дружину вчора вранцi, коли вона виходила з бiлизняноi кiмнати, викрали.

– І хто ж викрав вашу дружину?

– Я, звiсно, з цiлковитою певнiстю нiчого не можу сказати, але пiдозра в мене е.

– На кого ж вона упала?

– Чоловiк, який уже давно не дае iй просвiту.

– Бiс би його взяв!

– Але, дозвольте сказати вам, добродiю, я переконаний, що йдеться тут не так про кохання, як про полiтику.

– Не так про кохання, як про полiтику… – задумливо повторив д’Артаньян. – Що ви маете на увазi?

– Не знаю, чи можу я говорити вам…

– Пане, хочу звернути вашу увагу на те, що менi вiд вас нiчогiсiнько не треба. Прийшли до мене ви, i самi ви сказали, що хочете довiрити менi таемницю. Тож робiть, як вам заманеться. Ще не пiзно припинити нашу розмову i розкланятися.

– О нi, добродiю! Ви здаетеся менi чесним юнаком, i я довiрю вам. Гадаю, що все це сталося не через ii власнi любовнi iнтрижки, а через любовнi справи однiеi дами, чие становище в суспiльствi набагато вище, нiж у моеi дружини.

– Так-так! Чи не пов’язано це з любовними пригодами панi де Буа-Трасi? – вигукнув д’Артаньян, бажаючи похизуватися тим, що вiн добре обiзнаний з таемницями придворного життя.

– Берiть вище, добродiю, значно вище!

– Панi д’Егiльйон?

– Ще вище.

– Панi де Шеврез?

– Вище, багато вище.

– Але ж не… – д’Артаньян затнувся.

– Так, добродiю, саме так, – ледь чутно i майже не дихаючи вiд страху, прошепотiв вiдвiдувач.

– І хто ж вiн?

– Хто ж може бути ще, як не герцог…

– Герцог?..

– Так, добродiю, – ще тихiше вiдповiв гiсть.

– Але як ви дiзналися про це?

– О!.. Як дiзнався?..

– Так. Кажiть усе до кiнця або… ви самi розумiете…

– Я знаю про це вiд своеi дружини, добродiю, вiд своеi власноi дружини.

– А iй вiд кого це стало вiдомо?

– Вiд пана де Ля Порта. Хiба я вам не казав, що моя дружина – хрещениця пана де Ля Порта, довiреноi особи королеви? Отож пан де Ля Порт наблизив мою дружину до ii величностi, щоб наша бiдолашна королева мала при собi хоч кого-небудь, кому вона могла б довiритися, – ця нещасна, яку покинув король, переслiдуе кардинал i зраджують усi.

– Так-так, дещо вже вимальовуеться, – сказав д’Артаньян.

– Отож продовжую, добродiю. Чотири днi тому дружина приходила до мене – однiею з умов ii служби був дозвiл вiдвiдувати мене двiчi на тиждень. Бо, як я мав уже честь вам сказати, моя дружина дуже любить мене, i ось вона прийшла до мене i втаемничила, що королева останнiм часом дуже боiться…

– Чого ж вона боiться?

– Рiч у тiм, що пан кардинал, здаеться, в останнi днi переслiдуе i знущаеться з королеви бiльше, нiж будь-коли. Вiн не може iй пробачити iсторiю з сарабандою. Ви знаете про цю iсторiю з сарабандою?

– Хай йому бiс! Чи знаю я! – вигукнув д’Артаньян, який уяви не мав, про що йдеться, але намагався показати, що йому все вiдомо.

– Так що тепер це вже не просто ненависть – це помста!

– Невже?

– І королева гадае…

– Що ж гадае королева?

– Вона гадае, що герцоговi Бекiнгему вiдправили листа вiд ii iменi.

– Вiд iменi королеви?

– Так, щоб викликати його до Парижа, а коли вiн приiде, заманити його в пастку.

– Хай йому бiс!.. Але ваша дружина, шановний пане… до чого тут ваша дружина?

– Всi знають, як вона вiддана королевi. ii або хочуть вiддалити вiд господинi, або залякати, щоб вивiдати таемницi ii величностi, або ж пiдкупити, щоб використати ii як шпигунку.

– Можливо, – сказав д’Артаньян. – А ви знаете того чоловiка, що викрав ii?

– Я вже казав вам: менi здаеться, що я його знаю.

– І як його звуть?

– Цього я не знаю. Менi тiльки вiдомо, що вiн – людина кардинала, вiддана йому тiлом i душею.

– Але ви коли-небудь бачили його?

– Так, дружина менi якось показувала його.

– Чи немае в нього яких-небудь особливих прикмет, що за ними його можна було б упiзнати?

– О, звичайно! Це поважний добродiй, чорнявий, смаглявець, з пронизливим поглядом, бiлозубий, а ще в нього шрам на скронi.

– Шрам на скронi! – вигукнув д’Артаньян. – І цi бiлi зуби, пронизливий погляд, смаглява шкiра, чорне волосся, поважний. Це вiн, той чоловiк з Менга!

– Чоловiк з Менга, сказали ви?

– Так-так! Але це не мае нiякого вiдношення до справи, тобто навпаки – це спрощуе ii. Якщо ми говоримо про одну й ту саму людину, то я одним ударом зроблю послугу i вам i собi, ото й усе. Але де можна знайти цього чоловiка?

– Навiть не знаю.

– А де вiн живе?

– Не знаю. Та й бачив я його лише раз, коли проводжав дружину до Лувру. Вiн вийшов звiдти саме тодi, коли вона входила, i вона менi вказала на нього.

– Бiсова личина! – пробурмотiв д’Артаньян. – Все це дуже плутано. А вiд кого ви дiзналися про викрадення вашоi дружини?

– Вiд пана де Ля Порта.

– Що вiн ще вам розповiдав?

– Нiчого.

– А хтось iще знае про цю справу?

– Так, я дещо довiдався. Я отримав…

– Що отримали?

– Не знаю… Може, це буде надто необачно з мого боку…

– Знову та сама пiсня! Але тепер, мушу вам сказати, вiдступати вже пiзно.

– Так я i не вiдступаю, тисяча чортiв! – вигукнув гiсть, сподiваючись за допомогою прокльонiв пiдбадьорити себе. – Присягаюся вам честю Бонасье…

– Ви Бонасье? – перервав його д’Артаньян.

– Так, це мое прiзвище.

– І ви сказали: «Присягаюся честю Бонасье…» Вибачте, але, здаеться, я десь чув це прiзвище.

– Цiлком можливо, добродiю. Я господар цього будинку.

– Он воно що! – мовив д’Артаньян, трохи пiдвiвшись i вклоняючись. – То, виходить, я ваш квартирант?

– Так, добродiю, так. Ви мешкаете в моему будинку вже три мiсяцi, i, певно, важливi справи змусили вас забути про необхiднiсть платити за квартиру, а позаяк я жодного разу не посмiв докучати вам нагадуваннями про сплату, то менi i здалося, що ви оцiните мою делiкатнiсть…

– Ну що ви, пане Бонасье! – запевнив д’Артаньян. – Повiрте, що я глибоко вдячний вам за це i коли, як я вже сказав, можу бути вам корисний…

– Я вiрю вам, добродiю, вiрю, i саме хотiв сказати, що цiлком довiряю вам!

– Тодi кажiть далi, аби я мiг вислухати все до кiнця.

Пан Бонасье вийняв з кишенi аркуш паперу i простяг його д’Артаньяновi.

– Лист! – вигукнув юнак.

– Я отримав його сьогоднi вранцi.

Д’Артаньян розгорнув листа i пiдiйшов до вiкна, бо вже починало сутенiти. Хазяiн будинку рушив за ним.

– «Не шукайте своеi дружини, – прочитав д’Артаньян. – Вам повернуть ii, коли в ii послугах уже не буде потреби. Якщо ж ви спробуете вiдшукати ii – ви загинули».

– Просто i переконливо, – сказав д’Артаньян. – Але, зрештою, це всього лише погроза.

– Так, але ця погроза найбiльш мене лякае. Я, добродiю, звичайний городянин i боюся Бастилii.

– Гм… – гмикнув д’Артаньян. – Та й менi не дуже кортить змiнити це помешкання на одну з ii камер. Коли б iшлося про те, щоб пустити в хiд шпагу, – то це б iще нiчого…

– Але, добродiю, я так розраховував на вашу допомогу!

– Справдi?

– Щоразу зустрiчаючи вас у товариствi таких завзятих мушкетерiв i знаючи, що це мушкетери пана де Тревiля, отже, вороги пана кардинала, я гадав, що ви й вашi друзi, роблячи послугу нашiй бiдолашнiй королевi, матимете водночас втiху зруйнувати пiдступнi намiри його преосвященства.

– Безперечно.

– І, крiм того, я гадав, що коли ви заборгували менi за три мiсяцi за квартиру i я нiколи не нагадував вам про це…

– Так-так, ви менi вже наводили цей довiд, i я вважаю його переконливим.

– А крiм того, я навiть не заiкнуся про плату, поки ви своею присутнiстю будете робити честь жити в моему будинку…

– Чудово!

– І ще… я хотiв би запропонувати вам з пiвсотнi пiстолiв, якщо, звичайно… що малоймовiрно, у вас раптом виникла потреба в грошах…

– Чудово! То, виходить, ви багатi, пане Бонасье?

– Точнiше сказати, забезпечений. Менi пощастило зiбрати трохи грошей, якi я вклав у торгiвлю галантерейними товарами, i вони приносять менi щороку двi-три тисячi екю. Крiм того, я вклав певну суму в останню подорож знаменитого мореплавця Жана Моке. Отже, ви розумiете, добродiю… Але що то? – несподiвано скрикнув пан Бонасье.

– Що? – спитав д’Артаньян.

– Он там, там…

– Де?

– На вулицi, навпроти ваших вiкон, у пiд’iздi! Людина, закутана в плащ!

– Це вiн! – в один голос вигукнули д’Артаньян i Бонасье, впiзнавши кожний свого ворога.

– О, цього разу… – вигукнув д’Артаньян, хапаючись за шпагу, – цього разу вiн уже не втече вiд мене!

І, вихопивши шпагу з пiхов, вiн вибiг з кiмнати.

На сходах вiн зустрiв Атоса i Портоса, якi саме йшли до нього. Вони розступились, i д’Артаньян пролетiв мiж ними, мов стрiла, випущена з пращi.

– Куди ти так поспiшаеш? – гукнули йому вслiд мушкетери.

– Незнайомий iз Менга! – не зупиняючись, вiдповiв д’Артаньян i зник.

Д’Артаньян не раз розповiдав друзям про свою зустрiч з незнайомим, а також про гарненьку мандрiвницю, котрiй цей чоловiк доручив доправити якесь дуже важливе послання.

На думку Атоса, д’Артаньян загубив листа пiд час бiйки, яка спалахнула того дня. Дворянин, як гадав Атос, – а з опису, що його навiв д’Артаньян, вiн дiйшов висновку, що невiдомий, безперечно, належить до дворянського стану, – дворянин не здатний на таку пiдлiсть, як викрадення листа.

Портос у всьому цьому вбачав лише любовне побачення, призначене дамою кавалеровi або кавалером дамi, побачення, якому перешкодила поява д’Артаньяна i його жовтого коня.

Арамiс зауважив, що це один з тих загадкових випадкiв, коли краще навiть не намагатися щось розгадати.

Отож з того, що д’Артаньян устиг iм сказати, вони вiдразу збагнули, про кого йдеться. Гадаючи, що д’Артаньян, наздогнавши незнайомого або не знайшовши його, однаково повернеться додому, обидва мушкетери й далi пiднiмалися сходами.

Ввiйшовши до кiмнати д’Артаньяна, вони нiкого там не застали: домовласник, побоюючись наслiдкiв сутички, яка неодмiнно мала вiдбутися мiж його мешканцем та незнайомим, i зважаючи на тi особливостi своеi вдачi, що про них вiн сам перед тим казав, вирiшив, що для нього найкраще в цiй ситуацii – непомiтно зникнути.




IX

Д’АРТАНЬЯНОВА ВДАЧА ПОТРОХУ ВИМАЛЬОВУЄТЬСЯ


Як i передбачали Атос та Портос, за пiвгодини д’Артаньян повернувся. І цього разу вiн знову не змiг наздогнати незнайомого, який зник, мов у воду впав. Д’Артаньян зi шпагою в руцi оббiгав усi найближчi вулицi, але не знайшов нiкого, хто був би схожий на людину, яку вiн шукав. Зрештою, вiн зробив те, з чого йому, можливо, слiд було почати: вiн постукав у дверi будинку, бiля якого кiлька хвилин тому стояв незнайомий. Вiн разiв десять або дванадцять пiдряд ударив молотком у дверi: нiхто не вiдгукнувся. Сусiди, якi, почувши грюкiт, вибiгали зi своiх домiвок або визирали з вiкон, запевняли, що в цьому будинку, дверi й вiкна якого, до речi, були позабиванi дошками, вже з пiвроку як нiхто не живе.

Поки д’Артаньян гасав вулицями i грюкав у всi дверi, Арамiс устиг приеднатися до обох своiх товаришiв, тож, повернувшись додому, д’Артаньян застав товариство в повному складi.

– Ну то що? – спитали в одно трое мушкетерiв, глянувши на д’Артаньяна, що не тямився вiд гнiву. По його обличчю рясно стiкав пiт.

– А нiчого! – вигукнув юнак, жбурнувши шпагу на лiжко. – Цей незнайомий, мабуть, сам диявол. Вiн зник, як тiнь, як примара, як привид!

– Ви вiрите в привиди? – поцiкавився Атос у Портоса.

– Я вiрю тiльки в те, що бачив, а позаяк я не бачив привидiв, то й не вiрю в них, – вiдповiв Портос.

– Бiблiя, – повчально мовив Арамiс, – наказуе нам вiрити в них: тiнь Самуiла з’явилася до Саула[27 - Саул – цар iудеiв (ХІ ст. до н. е.), за бiблiйною легендою, попросив чарiвницю викликати тiнь пророка Самуiла, щоб довiдатися про свое майбутне.] – це один з постулатiв вiри, i менi дуже шкода, Портосе, що ви не вiрите в це.

– Менi однаково, людина вiн чи диявол, тiлесне створiння чи тiнь, iлюзiя чи дiйснiсть, але ця людина – мое прокляття. Через нього ми втратили чудову нагоду заробити сотню, а може, й бiльше пiстолiв.

– Яким чином? – в один голос поцiкавилися Портос i Арамiс.

Атос, йдучи за своею звичкою промовчати там, де це можливо, обмежився лише запитальним поглядом.

– Планше, – сказав д’Артаньян до свого слуги, який, вiдчинивши дверi, просунув у щiлину голову, намагаючись пiймати бодай уривки розмови, – спустiться до власника цього будинку, пана Бонасье, i попросiть, щоб вiн прислав нам пiвдюжини пляшок вина Божансi. Я найбiльше його вподобав.

– Ти ба! – вигукнув Портос. – Невже ваш хазяiн вiдкрив вам необмежений кредит?

– Еге ж, – вiдповiв д’Артаньян. – Вiд сьогоднi. І можу запевнити: якщо вино буде поганим, ми пошлемо до нього по iнше.

– Треба вживати, але не зловживати, – повчальним тоном зауважив Арамiс.

– Я завжди казав, що д’Артаньян найкмiтливiший серед нас чотирьох, – сказав Атос i, зробивши цей комплiмент, на який д’Артаньян чемно вклонився, поринув у звичайне для нього мовчання.

– Та що, в бiса, сталося? – спитав Портос.

– Авжеж, розкажiть нам усе, любий друже, – пiдхопив Арамiс. – Звичайно, за умови, що це не кине тiнь на честь дами: тодi вам краще й не починати.

– Запевняю вас, – сказав д’Артаньян, – нiчия честь не постраждае вiд того, що я вам повiдомлю.

І вiн з усiма подробицями розповiв друзям про те, що сталося перед тим, як вони прийшли: про свою розмову з хазяiном i про те, що викрадач дружини цього шановного городянина був тим незнайомим, з яким вiн засперечався в заiздi «Вiльний мiрошник».

– Оце дiло, – зауважив Атос, з виглядом знавця скуштувавши вина й кивнувши головою на знак того, що воно таки справдi хороше. – З цього гарного хазяiна можна буде витягти п’ятдесят, а то й шiстдесят пiстолiв. Тепер тiльки треба розчовпати, чи вартi цi шiстдесят пiстолiв того, щоб наражати на ризик аж чотири голови.

– Але, панове, – мовив д’Артаньян, – йдеться про жiнку, яку викрали i якiй, певно, загрожуе небезпека… ii, можливо, зараз катують, i все це тiльки тому, що вона щиро вiддана своiй господинi!

– Не гарячкуйте, д’Артаньяне, не гарячкуйте! – сказав Арамiс. – Ви, здаеться менi, надто переймаетеся долею панi Бонасье. Жiнка створена, щоб занапастити нас, i саме iй ми завдячуемо нашими бiдами.

Атос, почувши це, спохмурнiв i закусив губу.

– Мене турбуе аж нiяк не доля панi Бонасье, – вигукнув д’Артаньян, – я тривожуся за королеву, яку залишив напризволяще король, переслiдуе кардинал i яка бачить, як падають з плiч одна по однiй голови ii друзiв!

– Чому вона любить тих, кого ми найбiльше ненавидимо, – iспанцiв та англiйцiв?

– Іспанiя ii батькiвщина, – вiдповiв д’Артаньян, – i цiлком зрозумiло, чому вона любить iспанцiв, людей, яких народила ii рiдна земля. Що ж до вашого другого докору, то вона, як менi вiдомо, любить не всiх англiйцiв, а тiльки одного з них.

– Присягаюся честю, – зауважив Атос, – що цей англiець заслуговуе на кохання. Менi ще нiколи не доводилося зустрiчати таку шляхетну людину.

– А до того ж, – докинув слово й Портос, – вiн справжнiй франт. Я був у Луврi того дня, коли вiн розсипав своi перли, i, зiзнаюся, два з них пiдiбрав, продавши iх потiм по десять пiстолiв. А ти, Арамiсе, знаеш його?

– Не гiрше за вас, панове, бо я був одним з тих, хто затримав його в Ам’енському саду, куди мене провiв пан де Пютанж, конюший королеви. Тодi я ще вчився в семiнарii, i те, що сталося, на мою думку, було принизливо для короля.

– Хоч би там як, – сказав д’Артаньян, – та коли б я знав, де зараз герцог Бекiнгем, я взяв би його пiд руку й привiв до королеви лише для того, щоб залити сала за шкуру кардиналовi! Адже справжнiй наш ворог – це кардинал, i, коли б ми знайшли спосiб взяти його на кпини, я охоче ризикнув би навiть власною головою.

– То ви кажете, – перебив його Атос, – що галантерейник розповiдав вам про побоювання королеви, чи не викликали Бекiнгема сюди пiдробленим листом?

– Так, вона дуже непокоiться з цього приводу.

– Стривайте… – сказав Арамiс.

– Що таке? – спитав Портос.

– Нi, нiчого, кажiть далi. Я просто намагаюся пригадати деякi обставини.

– Тепер я переконаний, – вiв далi д’Артаньян, – що викрадення цiеi жiнки пов’язане з подiями, про якi ми говоримо, а можливо, i з перебуванням герцога Бекiнгема в Парижi.

– Цьому гасконцю клепки не позичати! – захоплено вигукнув Портос.

– Менi подобаеться, як вiн говорить, – зауважив Атос. – Його провiнцiйна говiрка тiшить мене.

– Панове, послухайте, що я вам скажу, – знову обiзвався Арамiс.

– Послухаемо Арамiса! – вигукнули друзi.

– Учора я був у гостях в одного вченого богослова, з яким iнодi раджуся, пишучи науковi трактати…

Атос усмiхнувся.

– Вiн живе самотньо, у тихому кварталi, – вiв далi Арамiс, – вiдповiдно до своiх уподобань та занять. Я саме виходив од нього, коли…

Тут Арамiс замовк.

– Ну? – в один голос спитали його слухачi. – Ви саме виходили вiд нього, коли…

Арамiс увесь зiщулився, як людина, що, сказавши неправду, наражаеться на якусь несподiвану перешкоду. Але очi його приятелiв уп’ялися в нього, всi напружено чекали продовження розповiдi, i вiдступати вже було пiзно.

– Рiч у тiм, що в цього богослова е племiнниця… – вiв далi Арамiс.

– Он воно що! У нього е племiнниця! – перепинив його Портос.

– Дуже поважна дама, – пояснив Арамiс.

Трое мушкетерiв зареготали.

– Ну що ж, коли ви регочете i сумнiваетеся в моiх словах, – обурився Арамiс, – я рiшуче вiдмовляюся розповiдати далi.

– Ми вiримо вам, як магометани вiрять у свого пророка Магомета, i нiмi, як гробницi фараонiв, – заспокоiв його Атос.

– Гаразд, тодi слухайте, – знову заговорив Арамiс. – Ця племiнниця iнколи провiдуе свого дядька, i вчора я випадково зустрiв ii там. Менi довелося запропонувати iй своi послуги i провести ii до карети…

– Ого! В неi навiть карета е, у племiнницi богослова? – перебив його Портос, однiею з невиправних вад якого було невмiння до кiнця вислухати спiврозмовника. – Непогане знайомство, мiй друже.

– Портосе, – сказав Арамiс, – я вам уже не раз говорив: ваше невмiння тримати язик за зубами не кращим чином позначаеться на ваших стосунках з жiнками.

– Панове, панове, – вигукнув д’Артаньян, у головi якого вже почала вимальовуватися загальна картина цiеi iсторii, – справа серйозна! Облишмо жарти, якщо це можливо. Далi, Арамiсе, далi!

– Раптом якийсь чоловiк, високий, чорнявий, з манерами дворянина… одне слово, дуже нагадуе вашого незнайомого, д’Артаньяне…

– Можливо, це вiн i був, – зауважив д’Артаньян.

– Цiлком можливо, – погодився Арамiс. – У супроводi п’ятьох чи шiстьох чоловiкiв, що йшли крокiв за десять од нього, пiдiйшов до мене i дуже ввiчливо мовив: «Пане герцог, – сказав вiн менi, – i ви, панi», звертаючись уже до дами, яка спиралася на мою руку…

– До племiнницi богослова?

– Та помовчiть, Портосе! – невдоволено буркнув Атос. – Ви просто нестерпнi.

– «Прошу вас сiсти в карету, i не намагайтеся чинити опiр чи здiймати галас», – так сказав цей чоловiк.

– Вiн подумав, що ви Бекiнгем! – вигукнув д’Артаньян.

– Напевне, – вiдповiв Арамiс.

– А дама? – спитав Портос.

– Мабуть, вiн вирiшив, що то королева! – сказав д’Артаньян.

– Саме так, – пiдтвердив Арамiс.

– Бiсiв гасконець! – вигукнув Атос. – Вiн на льоту все ловить.

– Справдi, – погодився Портос, – зростом i поставою Арамiс схожий на красеня герцога. Проте менi здаеться, що мундир мушкетера…

– На менi був широкий плащ, – пояснив Арамiс.

– У липнi мiсяцi, хай йому бiс! – знову не стримався Портос. – Чи, може, твiй богослов боiться, що тебе впiзнають?

– Я ще розумiю, – сказав Атос, – що шпигуна могла ввести в оману фiгура, але ж обличчя…

– На менi був капелюх iз широкими крисами, – додав Арамiс.

– Господи, – вигукнув Портос, – яка завбачливiсть! І ради чого? Щоб вивчати богослов’я!..

– Панове! Панове! – перебив iх д’Артаньян. – Годi вам жартувати. Зараз кожна хвилина на вагу золота. Давайте розiйдемося в рiзнi боки i спробуемо розшукати дружину галантерейника. В ii викраденнi – ключ до розгадки всiеi iнтриги.

– Ви так вважаете, д’Артаньяне? Жiнка такого низького походження! – мовив Портос, презирливо випнувши губи.

– Вона хрещениця де Ля Порта, довiреного камердинера королеви. Хiба я вам не казав цього, панове? І не виключено, що ii величнiсть цього разу навмисно шукала пiдтримки серед людей низького стану. Голови високопоставлених людей видно здалеку, а у кардинала пильне око.

– Що ж, – сказав Портос, – для початку домовтеся з галантерейником про винагороду i не продешевiть.

– Гадаю, це зайве, – заперечив д’Артаньян, – бо коли не заплатить вiн, то нам добре заплатять iншi…

Цiеi митi на сходах почулися квапливi кроки, дверi з грюкотом розчинились, i до кiмнати, де йшла нарада, вбiг бiдолашний галантерейник.

– Добродii! – заволав вiн. – Благаю вас, урятуйте мене! Там унизу чотири гвардiйцi, вони прийшли мене заарештувати! Врятуйте мене! Врятуйте!

Портос i Арамiс пiдхопилися зi своiх мiсць.

– Стiйте! – вигукнув д’Артаньян, знаком показуючи, щоб вони вклали в пiхви своi шпаги, якi вже встигли наполовину витягти. – Тут не хоробрiстю треба дiяти, а хитрiстю.

– Але ж ми не можемо дозволити… – вигукнув Портос.

– Нехай д’Артаньян чинить так, як вважае за потрiбне, – перепинив його Атос. – Повторюю вам: вiн метикуватiший за нас. Що ж до мене – я пiдкоряюся йому… Роби, як пiдказуе тобi твiй розум, д’Артаньяне.

Але тут у дверях з’явилися четверо гвардiйцiв. Побачивши перед собою чотирьох мушкетерiв при шпагах, вони нерiшуче спинилися.

– Заходьте, панове, заходьте! – привiтно звернувся до них д’Артаньян. – Ви в мене вдома, а всi ми – вiрнi слуги короля i пана кардинала.

– У такому разi, панове, ви не станете на перешкодi, аби ми змогли виконати наказ? – спитав один з них, очевидно, начальник загону.

– Навпаки, панове, ми навiть готовi надати вам допомогу, якщо в цьому буде потреба.

– Що вiн верзе? – пробурмотiв Портос.

– Дурню, – шепнув Атос, – помовч!

– Але ви ж менi обiцяли… – ледве чутно пробелькотiв бiдолашний галантерейник.

– Врятувати вас ми зможемо, тiльки лишаючись на волi, – швидко шепнув йому д’Артаньян. – А якщо ми спробуемо перешкодити вашому арешту, то нас заберуть разом з вами.

– Але менi здаеться…

– Прошу вас, панове, прошу! – голосно запросив д’Артаньян. – У мене немае жодних пiдстав захищати цього добродiя. Сьогоднi я вперше його побачив, та ще за яких обставин… сподiваюся, вiн i сам вам розкаже: вiн прийшов вимагати з мене плату за проживання!.. Чи не так, пане Бонасье? Вiдповiдайте.

– Цiлковита правда, – пробелькотiв галантерейник. – Але ж ви не сказали…

– Жодного слова про мене i про моiх друзiв, надто – про королеву, бо ви занапастите всiх, i себе також! – прошепотiв д’Артаньян. – Виконуйте свiй наказ, панове! Забирайте цю людину.

І д’Артаньян штовхнув приголомшеного галантерейника в руки гвардiйцiв, примовляючи при цьому:

– Ви просто нахаба, мiй любий. Приходити до мене вимагати грошi… це в мене, у мушкетера!.. У в’язницю! Кажу вам ще раз, панове: посадiть його у в’язницю i тримайте пiд замком якомога довше, поки я розживуся грiшми i зможу заплатити цьому скнарi.

Гвардiйцi уклiнно подякували й повели свою жертву. Тоi митi, коли вони вже спускалися сходами, д’Артаньян раптом ляснув начальника по плечу.

– Може, вип’емо? Я за ваше здоров’я, а ви за мое? – запропонував вiн, наповняючи два келихи вином з Божансi, яке люб’язно прислав бiдолашний Бонасье.

– О, це було б великою честю для мене, – пробурмотiв командир гвардiйцiв. – Щиро вдячний.

– Тодi за ваше здоров’я, пане… як ваше iм’я?

– Буаренар.

– Пане Буаренар!

– І за ваше, добродiю… гм! А як ваше iм’я, дозвольте спитати?

– Д’Артаньян.

– За ваше здоров’я, пане д’Артаньян!

– Але спершу, – в якомусь незрозумiлому захватi вигукнув д’Артаньян, – спершу – за здоров’я короля i пана кардинала!

Якби вино було погане, гвардiець, можливо, засумнiвався б у щиростi д’Артаньяна, але вино було чудове, i вiн повiрив.

– Що ви накоiли? – обурився Портос, коли начальник варти подався слiдом за своiми пiдлеглими i четверо друзiв залишилися самi. – Яка ганьба! Четверо мушкетерiв дозволяють заарештувати бiдолаху, який благае в них допомоги! Дворянин п’е iз нишпiркою кардинала!

– Портосе, – зауважив Арамiс, – Атос уже сказав тобi, що ти дурень, i я приеднуюся до його думки. Д’Артаньяне, ти велика людина, i коли ти посядеш мiсце пана де Тревiля, я проситиму тебе поклопотатися за мене, щоб дiстати мiсце настоятеля якого-небудь абатства.

– Або я чогось не розумiю, – вигукнув Портос, – або ви схвалюете вчинок д’Артаньяна?

– Ще б пак, хай йому бiс! – сказав Арамiс. – Не тiльки схвалюю те, що вiн зробив, а й навiть поздоровляю його.

– А тепер, панове, – мовив д’Артаньян, не обтяжуючи себе спробами пояснити Портосовi свою поведiнку, – один за всiх i всi за одного – це тепер наше гасло, згода?

– Однак… – почав був Портос.

– Простягни свою руку й присягайся! – в один голос вигукнули Атос i Арамiс.

Безсилий проти волi бiльшостi, але продовжуючи стиха сипати прокляття, Портос простягнув руку, i всi четверо хором вигукнули слова, що пiдказав iм д’Артаньян:

– Один за всiх i всi за одного!

– Чудово! Тепер нехай кожен iде до себе додому, – сказав д’Артаньян так, нiби командував усе свое життя. – Але – обачнiсть i ще раз обачнiсть, бо з цiеi хвилини ми починаемо вiйну проти кардинала.




X

МИШОЛОВКА ЗРАЗКА СІМНАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ


Мишоловку винайшли задовго до нас. Коли з’явилася держава, вона створила полiцiю, а полiцiя, у свою чергу, вигадала мишоловку.

Зважаючи на те, що нашi читачi не звикли ще до жаргону паризькоi полiцii i що ми вперше за п’ятнадцять з лишком рокiв нашоi письменницькоi дiяльностi вживаемо це слово в такому значеннi, спробуемо пояснити, про що йдеться.

Коли в будинку, хоч би кому вiн належав, арештовують людину, яку пiдозрюють у здiйсненнi злочину, цей арешт тримаеться в таемницi. В передпокоi влаштовують засiдку з чотирьох або й п’яти полiцейських, дверi вiдчиняють усiм, хто постукае, потiм iх зачиняють, а вiзитерiв арештовують. У такий спосiб за два чи три днi затримують майже всiх, хто ранiше бував у господаря помешкання.

Ось що таке мишоловка.

Квартиру Бонасье перетворили саме на таку мишоловку, i всiх, хто там з’являвся, затримували й допитували люди кардинала. У кiмнату на другому поверсi, де мешкав д’Артаньян, з вулицi вiв окремий хiд, а тому його гостям не загрожували такi неприемностi.

Втiм, приходили до нього тiльки трое його друзiв. Усi вони подалися на розшуки, кожен своею дорогою, але нiкому з них не пощастило знайти бодай щось, що прояснило б ситуацiю. Атос вдався навiть до розпитувань у пана де Тревiля. Ця обставина, зважаючи на притаманну Атосовi небалакучiсть, дуже здивувала капiтана. Але пан де Тревiль нiчого не знав, хiба що пригадав, що того дня, коли вiн востанне бачив кардинала, короля та королеву, кардинал мав дуже заклопотаний вигляд, короля, здавалося, щось непокоiло, а почервонiлi очi королеви свiдчили про те, що вона або довго не могла заснути минулоi ночi, або плакала. Останне його мало здивувало: королева вiдтодi, як одружилася, погано спала й часто плакала.

Хай би що там було насправдi, пан де Тревiль настiйно рекомендував Атосовi залишатися вiдданим королю й особливо королевi i просив передати це побажання i його друзям.

Що ж до д’Артаньяна, то вiн усi цi днi був удома. Свою кiмнату вiн перетворив на спостережний пункт. У вiкно вiн бачив усiх, хто приходив у будинок i потрапляв у мишоловку. Потiм, розiбравши паркет, так що вiд нижнього примiщення, де вiдбувалися допити, його вiддiляла лише тонка перегородка, власне стеля, вiн став свiдком усього, що вiдбувалося мiж обвинувачами та обвинувачуваними. У кiнцi допитiв затриманих, яких перед тим ретельно обшукували, майже завжди запитували:

– Чи не передавала вам панi Бонасье що-небудь для свого чоловiка або для когось iншого?

– Чи не передавав вам пан Бонасье що-небудь для своеi дружини або когось iншого?

– Чи не говорили вам пан i панi Бонасье що-небудь по секрету?

«Якби вони щось напевне знали, – подумав д’Артаньян, – то не задавали б таких запитань. Але про що вони хочуть дiзнатися? Можливо, про те, чи перебувае Бекiнгем у Парижi i чи не було в нього або чи не повинно бути побачення з королевою».

Д’Артаньян зупинився на цьому припущеннi, яке, виходячи з того, що вiн почув пiд час допитiв, було найвiрогiднiшим.

Тим часом мишоловка дiяла далi, а д’Артаньян не втрачав пильностi.

Увечерi, наступного дня пiсля арешту бiдолашного Бонасье, щойно Атос попрощався з д’Артаньяном i пiшов до пана де Тревiля, щойно годинник вибив дев’яту i Планше почав стелити постiль своему хазяiновi, як хтось постукав з вулицi у вхiднi дверi. Дверi вiдразу ж вiдчинилися й знову зачинилися: ще одна жертва заходила в мишоловку.

Д’Артаньян ринувся до того мiсця, де було розiбрано паркет, лiг долiлиць i прислухався.

Невдовзi почулися крики, потiм стогiн, який намагалися заглушити. Цього разу, мабуть, вирiшили не допитувати.

«Хай йому бiс! – подумав д’Артаньян. – Здаеться, це жiнка: ii обшукують, вона чинить опiр… Вони вдалися до сили… Негiдники!..»

Д’Артаньян, який мав бути обережним, ледве стримувався, щоб не втрутитися в подii, що вiдбувалися внизу.

– Панове, я кажу вам, що я господиня цього дому, що я панi Бонасье i що я служу королевi! – волала бiдолашна жiнка.

– Панi Бонасье! – прошепотiв д’Артаньян. – Невже менi пощастило знайти ту, яку всi розшукують?

– Саме ви нам i потрiбнi! – вiдповiли iй.

На раз зчинилася якась метушня, вiд чого затремтiли всi перегородки в будинку. Було зрозумiло, що бiдолашна жiнка чинила опiр, але вона була одна проти чотирьох чоловiкiв.

– Пустiть мене… пус… – голос ставав дедалi тихiшим, аж поки замiсть слiв почулися лише нерозбiрливi звуки.

– Вони затикають iй рота, зараз вони поведуть ii! – вигукнув д’Артаньян, пiдхоплюючись, немов на пружинi. – Шпагу!.. Нi, вона при менi… Планше!

– Слухаю вас.

– Бiжи по Атоса, Портоса та Арамiса. Хто-небудь з них напевно вдома, а може, й усi трое вже повернулися. Нехай вiзьмуть зброю, нехай iдуть, нi, нехай мчать сюди… О, згадав: Атос у пана де Тревiля.

– Але куди ж ви, куди ж ви, пане?

– Я спущуся через вiкно! – пояснив д’Артаньян. – Так я швидше буду внизу. А ти прикрий дiрку в паркетi, пiдмети пiдлогу, виходь у дверi й бiжи, куди я тобi звелiв.

– О пане, пане, ви розiб’етеся! – зойкнув Планше.

– Мовчи, дурню! – прикрикнув на нього д’Артаньян.

Потiм, тримаючись рукою за пiдвiконня, вiн вистрибнув з другого поверху, який, на щастя, був не дуже високий: вiн навiть не подряпався.

Опинившись бiля вхiдних дверей, вiн почав стукати, промовляючи сам до себе:

– Зараз я теж буду в мишоловцi, i горе тим котам, якi посмiють зачепити таку мишу!

Тiльки-но почулися удари молотка, як усерединi все стихло. Долинули притишенi кроки, дверi вiдчинились, i д’Артаньян, зi шпагою наголо, кинувся до помешкання пана Бонасье, дверi якого, мабуть, мали пружину, бо самi зачинилися за ним.

Слiдом за цим усi мешканцi цього нещасливого будинку та iхнi найближчi сусiди почули голоснi вигуки, тупотiння нiг, брязкiт шпаг i гуркiт повалених меблiв. А ще за якусь мить усi тi, кого стривожив шум i хто висунувся у вiкно, щоб довiдатись, у чiм рiч, могли побачити, як дверi вiдчинилися знову i четверо людей, одягнених у чорне, не вийшли, а нiби вилетiли з них, як вилiтае зграя переляканих ворон, лишаючи на пiдлозi й на краю столiв свое пiр’я, бо цi теж полишили за собою клаптi одежi та шмаття плащiв.

Аби до кiнця бути справедливим, скажемо, що перемога дiсталася д’Артаньяновi без особливих зусиль, бо тiльки один полiцейський був при зброi, та й захищався вiн для годиться. Решта ж, а iх було трое, щоправда, намагалися оглушити юнака, жбурляючи в нього стiльцi, ослони та посуд. Але двi чи три подряпини, завданi шпагою гасконця, налякали iх до смертi. Не минуло й десяти хвилин, як ворог змушений був рятуватися втечею, i д’Артаньян святкував перемогу.

Сусiди, якi повiдчиняли вiкна з холоднокровнiстю, що була властива парижанам у тi часи постiйних заколотiв i збройних сутичок, зачинили iх, коли побачили, як тiкають четверо чоловiкiв у чорному. Чуття пiдказувало iм, що з цiеi хвилини вже нiчого цiкавого не вiдбудеться.

Крiм того, година була пiзня, а тодi, як i тепер, у кварталi, що прилягав до Люксембурзького палацу, спати лягали рано.

Д’Артаньян, залишившись наодинцi з панi Бонасье, обернувся до неi. Бiдолашна лежала в крiслi майже непритомна. Д’Артаньян поглянув на неi.

Це була чарiвна жiнка рокiв двадцяти п’яти або двадцяти шести, темноволоса, з блакитними очима, ледь-ледь кирпатим носиком i чудовими зубками. Колiр ii обличчя нагадував рожевий мармур. Цим, щоправда, й обмежувалися ознаки, за якими ii можна було вважати вельможною дамою. Руки в неi були бiлi, але не витонченоi форми. Та й ноги ii не свiдчили про високе походження. На щастя, д’Артаньяна на той час мало турбували такi дрiбницi.

Розглядаючи панi Бонасье i, як ми вже сказали, зупинивши свiй погляд на ii нiжках, вiн помiтив батистову хусточку, що лежала на пiдлозi, i пiдняв його. Рiжечок хусточки прикрашав такий самий вензель, що й на злощаснiй хусточцi, через яку вони з Арамiсом ледве не побилися на дуелi.

Вiдтодi д’Артаньян не полюбляв батистовi хусточки з рiзними там гербами i вензелями. Тому вiн, не кажучи анi слова, поклав хусточку до кишенi панi Бонасье. Тим часом молода жiнка почала приходити до тями. Вона розплющила очi, з жахом озирнулася довкола й побачила, що мучителiв ii вже нема i вона лишилася наодинцi зi своiм рятiвником. Усмiхнувшись, жiнка простягла до нього руки. Нiколи в життi д’Артаньяну ще не доводилося бачити такоi чарiвноi усмiшки.

– Ех, добродiю, – сказала вона, – ви мене врятували! Дозвольте менi подякувати вам.

– Панi, – вiдповiв д’Артаньян, – я зробив те, що зробив би на моему мiсцi будь-який дворянин. Тому ви не зобов’язанi дякувати менi.

– О нi, навпаки, добродiю, i я сподiваюся, що зможу вiддячити вам за цю послугу! Але що хотiли вiд мене цi люди, про яких я подумала, що вони грабiжники, i чому тут немае пана Бонасье?

– Панi, цi люди набагато небезпечнiшi за грабiжникiв. Це нишпорки пана кардинала. А щодо вашого чоловiка, пана Бонасье, то його немае тут тому, що вчора його забрали й вiдвели до Бастилii.

– Мiй чоловiк у Бастилii? – вигукнула панi Бонасье. – Боже мiй! Що вiн такого скоiв? Мiй бiдолашний чоловiк! Адже вiн – сама невиннiсть!

Щось схоже на посмiшку ковзнуло по все ще переляканому обличчю молодоi жiнки.

– Що вiн скоiв? – повторив д’Артаньян. – Я гадаю, единий його злочин полягае в тому, що щастя i нещастя його водночас бути вашим чоловiком.

– У такому разi, добродiю, ви знаете…

– Я знаю, що вас викрали.

– Але хто? Хто мене викрав? О, якщо ви знаете це, скажiть менi!

– Якийсь чоловiк рокiв сорока – сорока п’яти, смаглявий, з чорним волоссям i шрамом на лiвiй скронi…

– Так, так! Але як його звати?

– Як його звати?.. Цього я не знаю.

– А мiй чоловiк знав, що мене викрали?

– Вiн довiдався про це з листа, якого написав йому сам викрадач.

– А чи догадуеться вiн, – трохи нiяковiючи, спитала панi Бонасье, – про причину цього викрадення?

– Менi здалося, вiн пiдозрюе, що тут пахне полiтикою.

– Спочатку i в мене були такi пiдозри, але зараз я в цьому переконана. Отже, вiн нi хвилини не сумнiвався в моiй порядностi, мiй любий пан Бонасье?

– Що ви, панi! Вiн дуже пишався тим, що в нього така мудра дружина, яка до того ж безтямно його кохае.

І знову тiнь посмiшки торкнулася рожевих губок цiеi чарiвноi молодоi жiнки.

– Але як вам пощастило втекти? – вiв далi д’Артаньян.

– Сьогоднi вранцi менi стала зрозумiлою причина мого викрадення, тому я, скориставшись тим, що на якусь мить лишилася сама, за допомогою простирадл спустилася з вiкна i втекла. Я подумала, що мiй чоловiк мае бути вдома, отож поспiшила сюди.

– Сподiвалися, що вiн захистить вас?

– О нi! Мiй бiдолашний чоловiк! Я знала, що вiн не здатен захистити мене. Але вiн мiг бути нам корисний в iншому, тому я хотiла його попередити.

– Про що?

– Нi, це чужа таемниця! Я не можу вам ii розкрити.

– Панi, – сказав д’Артаньян, – прошу вибачити, хоч я i гвардiець, але закликаю вас до обережностi: менi здаеться, що тут нам узагалi не варто звiряти один одному якiсь таемницi. Люди, яких я примусив тiкати, невдовзi повернуться з пiдмогою. Якщо вони застануть нас тут, ми загинули. Я, правда, послав слугу попередити трьох моiх друзiв, але хтозна, чи вони зараз удома…

– Так-так, ваша правда! – перелякано вигукнула панi Бонасье. – Тiкаймо, нам треба мерщiй сховатися!

З цими словами вона схопила д’Артаньяна за руку й потягла його до виходу.

– Але ж куди тiкати? – вирвалося в д’Артаньяна. – Де ми можемо сховатися?

– Подалi вiд цього будинку! Потiм видно буде.

І молодi люди, навiть не зачинивши за собою дверi, швидко спустилися по вулицi Гробарiв, звернули на Королiвський Рiв i зупинилися тiльки бiля площi Сен-Сюльпiс.

– І що нам робити тепер? – спитав д’Артаньян. – Куди менi вас провести?

– Навiть не знаю, що сказати… – вiдповiла панi Бонасье. – Правду кажучи, я хотiла через свого чоловiка побачитися з паном де Ля Портом i розпитати його про те, що насправдi сталося в Луврi за останнi три днi та чи безпечно менi там з’являтися.

– Я сам можу пiти i покликати пана де Ля Порта, – запропонував д’Артаньян.

– Так, але, на лихо, рiч ось у чому: пана Бонасье знають у Луврi, i його пропустили б, а вас не знають i тому вам не вiдчинять.

– То й що, панi? – заперечив д’Артаньян. – Бiля якого-небудь входу до Лувру напевно е вiдданий вам воротар, i варто лише сказати йому умовне слово…

Панi Бонасье пильно глянула на юнака.

– А якщо я скажу вам це слово, – видихнула вона, – чи обiцяете ви забути його вiдразу, як тiльки скористаетеся ним?

– Клянуся честю дворянина! – вигукнув д’Артаньян тоном, який не допускав жодних сумнiвiв у щиростi його слiв.

– Гаразд, я вам вiрю. Ви, здаеться, чесний юнак. До того ж вiд вашоi вiдданостi, можливо, залежить ваше майбутне.

– Я зроблю все, що зможу, не вимагаючи за це нiяких обiцянок, аби прислужитися королю та зробити приемнiсть королевi, – вигукнув д’Артаньян. – Розпоряджайтеся мною, як другом.

– Але куди ви тим часом сховаете мене?

– Чи знаете ви кого-небудь, до кого пан де Ля Порт мiг би за вами прийти?

– Нi, я не можу нiкому довiритися.

– Стривайте, – сказав д’Артаньян. – Тут неподалiк домiвка Атоса… Так, зовсiм поруч.

– Хто це – Атос?

– Один з моiх друзiв.

– Але якщо вiн удома й побачить мене?

– Зараз вiн на службi. Я проведу вас туди, а ключ заберу з собою.

– А якщо вiн повернеться?

– Вiн не повернеться. До того ж його попередять, що я привiв жiнку i ця жiнка зараз у його квартирi.

– Але хiба ви не розумiете, що це може дуже скомпрометувати мене?

– Про що ви кажете! По-перше, вас там нiхто не знае, а подруге, ми в такому становищi, що нам не до умовностей.

– Гаразд. Ведiть мене до вашого друга. Де вiн живе?

– На вулицi Феру, за два кроки звiдси.

– Ходiмо.

І вони прискорили ходу. Як i передбачав д’Артаньян, Атоса вдома не було. Консьерж, добре знаючи д’Артаньяна, без зайвих слiв дав йому ключ вiд квартири Атоса. Д’Артаньян пiднявся сходами i впустив панi Бонасье до маленького помешкання, про яке ми вже розповiдали нашому читачевi.

– Будьте як у себе вдома, – сказав вiн. – І ось що, замкнiть дверi зсередини й нiкому не вiдчиняйте, аж поки не постукають тричi, ось так. – І вiн постукав три рази: двiчi пiдряд i досить сильно, третiй пiсля короткоi паузи й тихiше.

– Гаразд, – погодилася панi Бонасье. – Тепер моя черга дати вам необхiднi вказiвки.

– Слухаю вас.

– Пiдiть до Лувру i знайдiть хвiртку, що виходить на вулицю Ешель. Там ви спитаете Жермена.

– Гаразд. А далi?

– Вiн поцiкавиться, у якiй ви справi, i замiсть вiдповiдi ви скажете два слова: Тур i Брюссель. Пiсля цього вiн буде у вашому розпорядженнi.

– І що я повинен йому сказати?

– Ви попросите покликати пана де Ля Порта, камердинера королеви.

– А коли вiн покличе його i пан де Ля Порт вийде?

– Ви пошлете його до мене.

– Зрозумiло. Але де й коли я побачу вас знову?

– А вам дуже хочеться побачити мене знову?

– Авжеж!

– У такому разi дозвольте менi самiй подбати про це i нi про що не турбуйтеся.

– Я покладаюся на ваше слово.

– Можете вiрити менi.

Д’Артаньян уклонився панi Бонасье, кинувши на неi такий закоханий погляд, яким тiльки можна було охопити всю ii маленьку чарiвну постать. Уже спускаючись сходами, вiн почув, як дверi за ним зачинились i ключ двiчi повернувся в замку. За кiлька хвилин вiн був уже бiля Лувру. Входячи в хвiртку з боку вулицi Ешель, вiн почув, як вибило десяту годину. Таким чином, усi подii, про якi ми щойно розповiли, зайняли щонайбiльше пiвгодини.

Все сталося так, як i говорила панi Бонасье. Почувши умовну фразу, Жермен уклонився, i вже за десять хвилин пан де Ля Порт був у кiмнатi воротаря. Д’Артаньян двома словами розповiв йому про все i повiдомив, де переховуеться панi Бонасье. Ля Порт двiчi перепитав адресу i поспiшив до виходу. Проте, зробивши кiлька крокiв, вiн раптом повернувся.

– Юначе, – сказав вiн, звертаючись до д’Артаньяна, – одна порада.

– Яка саме?

– Те, що ви стали учасником останнiх подiй, може вам зашкодити.

– Ви так гадаете?

– Я певен. Чи немае у вас друга, в якого вiдстае годинник?

– То й що?

– Зайдiть до нього, щоб вiн мiг засвiдчити: о пiв на десяту ви були в нього. У юриспруденцii це називаеться алiбi.

Д’Артаньяновi ця порада здалася слушною, i вiн щодуху побiг до будинку пана де Тревiля. Прибувши на мiсце, вiн вирiшив не заходити у вiтальню, де, як завжди, було людно, а спитав дозволу пройти прямо до кабiнету. Оскiльки д’Артаньян часто тут бував, на його прохання зважили, i слуга вiдразу ж доповiв пановi де Тревiлю, що його молодий земляк прийшов з якоюсь важливою новиною i просить прийняти його вiч-на-вiч. За п’ять хвилин пан де Тревiль уже запитував у д’Артаньяна, чим вiн може бути йому корисний i що змусило його до вiзиту в такий пiзнiй час.

– Вибачте, добродiю! – сказав д’Артаньян, який, чекаючи капiтана, встиг перевести стрiлки годинника на три чвертi години назад. – Я гадав, що двадцять п’ять хвилин на десяту – не надто пiзнiй час для вiдвiдин.

– Двадцять п’ять хвилин на десяту? – вигукнув пан де Тревiль, обертаючись до стiнного годинника. – Але ж це неможливо!

– Переконайтеся в цьому самi, – запропонував д’Артаньян.

– І справдi, – погодився де Тревiль. – Менi здавалося, що вже значно бiльше. Отже, про що ви хотiли поговорити зi мною?

Тут д’Артаньян почав якнайдокладнiше описувати становище, в якому опинилася королева. Вiн розповiв, що довiдався про замiри кардинала, спрямованi проти Бекiнгема, i говорив вiн так переконливо, що де Тревiль усе сприйняв за щиру правду, тим бiльше що й сам вiн, як ми вже говорили, помiтив деякi змiни у стосунках мiж кардиналом, королем i королевою.

Годинник вибив десяту, i д’Артаньян почав прощатися з паном де Тревiлем, який, подякувавши йому за повiдомлення й порадивши залишатися вiрним королю та королевi, повернувся до вiтальнi.

Спустившись униз, д’Артаньян раптом згадав, що забув свiй цiпок. Тому вiн швидко пiднявся назад, зайшов до кабiнету й обережно пересунув стрiлки годинника на мiсце, щоб на ранок нiхто не помiтив, що iх торкалася чиясь рука. Вiдтепер певний, що в нього е свiдок, який пiдтвердить його алiбi, вiн за якусь мить уже крокував по вулицi.




XI

ПОЧАТОК ІНТРИГИ


Вийшовши вiд пана де Тревiля, д’Артаньян поринув у мрii, обравши найдовшу дорогу, щоб повернутися додому.

Про що ж мрiяв д’Артаньян, так далеко вiдхилившись вiд звичного маршруту, поглядаючи на зоряне небо i то зiтхаючи, то усмiхаючись?

Його думками заволодiла панi Бонасье. Майбутньому мушкетеровi ця молода жiнка здавалася мало не iдеалом коханки. Вона була гарна, повита серпанком загадковостi, посвячена в усi таемницi двору, що надавало ii чарiвному личку зворушливого виразу серйозностi. Крiм того, вона здавалася здатною на взаемне почуття, що саме по собi нестримно притягуе недосвiдченого коханця. До того ж д’Артаньян врятував ii вiд цих негiдникiв, якi збиралися обшукати ii i завдати тiлесних мук. Вона повинна була вiдчувати до нього почуття вдячностi, яке так легко могло перейти до взаемин набагато нiжнiших.

Д’Артаньян уже уявляв собi – так швидко летять мрii на крилах уяви, – як до нього пiдходить посланець молодоi жiнки й передае записку про майбутне побачення, а разом з нею золотий ланцюжок або й навiть перстень з дiамантом. Ми вже казали, що в тi часи молодi люди не вважали за сором приймати подарунки вiд свого короля. Додамо також, що й поняття моралi в тi часи вiдрiзнялися вiд нинiшнiх, а тому чоловiки не могли похизуватися скромнiстю у стосунках зi своiми коханками. Дами майже завжди дарували iм на пам’ять коштовнi й довговiчнi подарунки, нiби крихкiсть почуттiв могла бути переможена мiцнiстю iхнiх щедрот.

Прагнучи домогтися успiху, чоловiки нерiдко вдавалися до послуг жiнок i не вважали це нижчим своеi гiдностi. Тi, коли Бог дав саму лише вроду, дарували свою вроду, звiдси й пiшла приказка про те, що «найвродливiша дiвчина може вiддати тiльки те, що мае». Багатi жiнки, крiм своеi вроди, вiддавали ще й грошi, i можна навести як приклад чимало героiв того щедрого на амурнi пригоди часу, якi не досягли б нi високих чинiв, нi перемог у боях, якби не бiльш-менш туго набитi гаманцi, прив’язанi коханками до iхнiх сiдел.

Д’Артаньян був бiдний. Нерiшучiсть провiнцiала – цей легкий налiт, схожий на тендiтну квiтку або нiжний пушок персика, – швидко змiв ураган не дуже цнотливих порад, якими трое мушкетерiв напучували свого друга. Д’Артаньян, скоряючись дивним звичаям того часу, почував себе в Парижi як у завойованому мiстi, майже так, як почував би себе у Фландрii: там – iспанцi, тут – жiнки. Всюди були вороги, з якими треба боротися, i була контрибуцiя, яку слiд накласти.

Проте ми повиннi сказати, що цього разу д’Артаньян керувався почуттям бiльш шляхетним i безкорисливим. Галантерейник казав йому, що вiн багатий, а д’Артаньяновi неважко було здогадатися, що в такого заплiшеного дурня, як пан Бонасье, гаманцем розпоряджаеться, скорiше за все, дружина. Але все це аж нiяк не вплинуло на те почуття, що спалахнуло в ньому, тiльки-но вiн побачив панi Бонасье, i холодний розрахунок майже не торкнув кохання в його серцi. Ми кажемо «майже», бо думка про те, що вродлива, привiтна й розумна молода жiнка, окрiм того, ще й багата, анiтрохи не заважае зародженню кохання, а скорiше навпаки – всiляко цьому сприяе.

Багатство припускае наявнiсть безлiчi вишуканих дрiбничок, що чудово поеднуються з вродою. Тонка бiла панчоха, шовкова накидка, мереживний комiрець, витончений черевичок, весела стрiчечка у волоссi не допоможуть негарнiй жiнцi стати гарненькою, але гарненьку зроблять красунею, не кажучи вже про руки, якi вiд усього цього тiльки виграють. Руки, особливо жiночi, аби вони залишалися гарними, не повиннi бути обтяженi нiякою роботою.

Отже, д’Артаньян – його статкiв ми не приховували вiд читача, – д’Артаньян не був мiльйонером. Звичайно, вiн сподiвався одного чудового дня ним стати, але термiн, який вiн намiтив собi для цiеi сприятливоi змiни, був дуже приблизний. Поки чекаеш на перемiни, розпач охоплюе вiд усвiдомлення того, що кохана жiнка страждае без тисячi дрiбничок, якi роблять ii по-справжньому щасливою, а ти не маеш можливостi запропонувати iй цю тисячу дрiбничок! Коли жiнка багата, а коханець ii бiдний, вона принаймнi сама може дозволити собi те, чого вiн не в змозi iй подарувати. І хоч вона тiшить себе, як правило, за грошi свого благовiрного, слова вдячностi за це не часто дiстаються йому.

Д’Артаньян, маючи намiр стати якнайнiжнiшим коханцем, лишався разом з тим вiдданим другом. Продовжуючи мрiяти про чарiвну дружину галантерейника, вiн, проте, не забував i про своiх приятелiв. Панi Бонасье була жiнкою, з якою не соромно було прогулятися в Сен-Денi або по Сен-Жерменському ярмарку в товариствi Атоса, Портоса та Арамiса, яких д’Артаньян з гордiстю познайомив би зi своею коханкою. Крiм того, вiд тривалих прогулянок пiшки з’являеться звiрячий апетит: д’Артаньян вiднедавна почав це помiчати. І вони влаштують один з тих чарiвних обiдiв, коли рука торкаеться руки друга, а нога – нiжки коханоi. І, нарештi, у хвилину найбiльшоi скрути, за надзвичайних обставин, д’Артаньян зможе виручити грiшми своiх друзiв.

А що ж пан Бонасье, якого д’Артаньян сам штовхнув у руки полiцейських, голосно зрiкаючись його i пошепки обiцяючи йому порятунок? Мусимо признатися нашим читачам: д’Артаньян i гадки не мав про нього, а коли й згадував, то вважав при цьому, що пановi Бонасье буде краще лишатися там, де вiн тепер був. З усiх почуттiв, якi володiють людством, кохання – найегоiстичнiше.

Проте поспiшiмо заспокоiти читачiв: коли д’Артаньян i забув або вдав, що забув про хазяiна своеi квартири, посилаючись на те, що не знае, куди його подiли, то пам’ятаемо про нього ми i знаемо, де вiн. Але зараз ми все-таки звернемо свiй погляд на закоханого гасконця, а до шановного галантерейника повернемося згодом.

Тим часом д’Артаньян, який уже марив про майбутнi любовнi втiхи, розмовляючи з нiчним небом i всмiхаючись до зiрок, пiднiмався вулицею Шерш-Мiдi, або Шасс-Мiдi, як ii називали в тi роки. Оскiльки вiн був неподалiк вiд будинку, де жив Арамiс, то вирiшив завiтати до свого друга й пояснити йому, що його змусило послати до нього Планше з проханням негайно прийти до мишоловки. Якщо Арамiс був удома, коли прийшов Планше, вiн, безперечно, негайно побiг на вулицю Могильникiв i, не заставши там нiкого, крiм хiба що двох своiх товаришiв, не мiг тепер збагнути, що все це мало б означати. Отож належало все пояснити друговi. Так уголос розмiрковував д’Артаньян.

Але причина, через яку д’Артаньян вирiшив зайти до свого друга, була лише приводом для того, щоб поговорити з Арамiсом про чарiвну панi Бонасье, яка полонила якщо не серце гасконця, то думки напевне. Перше кохання i скромнiсть – поняття несумiснi. З першим коханням пов’язана така бурхлива радiсть, що закоханому, аби вiн не захлинувся в ii хвилях, потрiбно комусь про неi розповiсти.

Ось уже двi години, як нiчна пiтьма огорнула Париж i вулицi його майже спорожнiли. Всi годинники Сен-Жерменського передмiстя вибили одинадцяту годину. Було тепло i тихо. Д’Артаньян йшов провулком, тим самим, де нинi пролягае вулиця Асса. Юнак з насолодою вдихав пахощi, якi долiтали з вулицi Вожирар iз садiв, що iх освiжила вечiрня роса i нiчний вiтерець. Удалинi, хоч i приглушенi щiльними вiконницями, чулися п’янi пiснi гультяiв, що веселилися в якомусь шинку. Дiйшовши до кiнця провулка, д’Артаньян повернув лiворуч. Будинок, у якому жив Арамiс, стояв мiж вулицями Кассет i Сервандонi.

Д’Артаньян проминув вулицю Кассет i вже побачив дверi будинку свого друга, над якими вiття клена, заплетенi густим диким виноградом, утворили щiльний зелений навiс. І раптом д’Артаньян помiтив, як щось, схоже на тiнь, промайнуло з боку вулицi Сервандонi. Це щось було загорнуте в плащ, i д’Артаньяновi спочатку здалося, що то чоловiк. Але невисокий зрiст, непевна хода i рухи швидко переконали його, що перед ним жiнка. Вона то зупинялася, то повертала назад, а потiм знову рушала вперед. Зупинившись, вона пiдводила голову, щоб краще роззирнутися, де вона. Одне слово, вона поводилася так, немов сумнiвалася, чи той це будинок, якого вона шукае. Д’Артаньян був заiнтригований.

«А чи не запропонувати iй своi послуги? – подумав вiн. – Судячи з ii ходи, вона молода… може, й гарненька. Але жiнка, яка швендяе вулицями о такiй порi, могла вийти тiльки на побачення зi своiм коханцем. Ну й у халепу я вскочив! Перешкодити побаченню – далеко не кращий спосiб зав’язати знайомство».

Тим часом молода жiнка просувалася все далi вперед, рахуючи будинки й вiкна. До речi сказати, заняття це не було нi важким, анi довгим, бо тут стояло лише три особняки, i лише два вiкна виходили на вулицю. Одне з них було в будинку, що стояв паралельно тому, де жив Арамiс, друге – вiкно самого Арамiса.

«iй-богу, – подумав д’Артаньян, згадавши племiнницю богослова, – було б цiкаво, коли б ця запiзнiла пташка й справдi шукала будинок нашого друга! Я ладен побитися об заклад, що саме так i е. Ну, любий мiй Арамiсе, цього разу я про все дiзнаюся!»

І д’Артаньян, намагаючись залишатися непомiченим, сховався в найтемнiшому кутку вулицi, бiля кам’яноi лави, що стояла в глибинi якоiсь нiшi.

Жiнка пiдходила все ближче до того мiсця, де причаiвся д’Артаньян. Що вона таки молода, сумнiватися вже не доводилося: ii виказувала i легка хода, i тихе покахикування, що зовсiм не нагадувало надсадний кашель староi бабусi. А втiм, як припустив наш кмiтливий гасконець, це покахикування могло бути умовним сигналом.

Тим часом чи то на цей кашель вiдповiли таким же сигналом, що нарештi змусило жiнку зважитися, чи то вона i без сторонньоi допомоги визначила, що дiйшла до мети, одне слово, жiнка рiшуче пiдiйшла до вiконницi Арамiса й тричi з однаковим iнтервалом постукала зiгнутим пальцем.

– Це ж вiкно Арамiса! – прошепотiв д’Артаньян. – От ви й попалися, пане лицемiр! Он як ви вивчаете богослов’я!

Ледве жiнка встигла постукати втрете, як внутрiшня рама вiдчинилась i крiзь вiконницю блимнуло свiтло.

– Он воно що… – зауважив д’Артаньян, якого ця дивна зустрiч змусила пiдслуховувати не бiля дверей, а пiд вiкном, – отже, вiзит не був несподiванкою! Зараз вiконницю вiдчинять i дама влiзе через вiкно. Чудово!

Та, на превеликий подив д’Артаньяна, вiконниця так i лишилася зачиненою. Навiть бiльше, вогник, що зблиснув на якусь мить, зник, i все знову поринуло в темряву. Д’Артаньян вирiшив, що це ненадовго, i продовжував пильно вдивлятися й уважно прислухатися.

Його сподiвання справдилися. Минуло лише кiлька секунд, i зсередини долинуло два коротких удари. Молода жiнка у вiдповiдь постукала один раз, i вiконниця прочинилася.

Можна тiльки уявити собi, як напружився д’Артаньян, намагаючись усе побачити й почути.

На жаль, джерело свiтла вже перенесли в iншу кiмнату. Але очi юнака вже призвичаiлися до темряви. Втiм, дехто запевняе, що гасконцi вночi бачать не гiрше за котiв.

Д’Артаньян побачив, як молода жiнка витягла з кишенi якийсь бiлий згорток i швидко розгорнула його. То була хусточка. Пiднiсши ii до вiкна, вона вказала господарю на рiжечок.

Ця хусточка нагадала д’Артаньяновi iншу, знайдену ним бiля нiг панi Бонасье, i змусила його згадати про хусточку, що упустив Арамiс.

«Що в бiса означае ця хусточка?»

З того мiсця, де вiн стояв, д’Артаньян не мiг бачити Арамiсового обличчя, – ми кажемо Арамiсового, бо юнак навiть не сумнiвався, що саме його друг розмовляе з дамою, яка стояла на вулицi. Цiкавiсть узяла гору над обережнiстю, i, користуючись тим, що увага обох дiйових осiб цiеi сцени була цiлком прикута до хусточки, д’Артаньян вигулькнув зi свого укриття, крадькома, зi швидкiстю блискавки перетнув вулицю та притулився до рогу будинку, звiдки можна було добре бачити все, що вiдбуваеться в кiмнатi Арамiса.

Та коли вiн зазирнув у вiкно, то мало не скрикнув вiд подиву: з нiчною вiдвiдувачкою розмовляв не Арамiс – то була жiнка. На жаль, д’Артаньян хоч i розгледiв обриси фiгури, але обличчя ii роздивитися не змiг.

Цiеi митi жiнка, яка була в кiмнатi, вийняла з кишенi другу хусточку й помiнялася з нiчною вiдвiдувачкою. Потiм жiнки сказали одна однiй ще кiлька слiв. Нарештi вiконниця зачинилася. Жiнка, що стояла на вулицi, обернулась i пройшла за кiлька крокiв од д’Артаньяна, накинувши на голову каптур свого плаща. Але запiзно – д’Артаньян встиг упiзнати панi Бонасье.

Панi Бонасье! Пiдозра, що це вона, уже промайнуло йому в головi, коли жiнка вийняла з кишенi хусточку. Але як могло статися, що панi Бонасье, вiдрядивши його по пана де Ля Порта, який мав би вiдвести ii до Лувру, о пiв на дванадцяту ночi бiгала паризькими вулицями, наражаючи себе на небезпеку вдруге бути викраденою?

Лише важлива справа могла змусити панi Бонасье так ризикувати. А яка важлива справа може бути у двадцятип’ятирiчноi жiнки? Кохання!

Але задля себе самоi чи якоiсь третьоi особи нехтувала вона власною безпекою, а може, й життям? Ось питання, яке постало перед д’Артаньяном. Його серце мучив демон ревнощiв, так нiби вiн i справдi був уже коханцем чарiвноi панi Бонасье.

Зрештою, iснував простий спосiб, щоб з’ясувати, куди прямуе панi Бонасье: простежити за нею. І д’Артаньян удався до нього не задумуючись.

Та, помiтивши незнайомого, що, вийшов з нiшi в стiнi, мов статуя, що враз ожила, i почувши його кроки, якi все ближче лунали за нею, панi Бонасье злякано скрикнула i побiгла.

Д’Артаньян кинувся за нею. Наздогнати жiнку, що плуталася в складках свого плаща, було неважко. Вона не пробiгла ще й третини вулицi, на яку завернула, як вiн ii наздогнав. Бiдолашна зовсiм знесилiла – не так вiд утоми, як вiд страху, – i коли д’Артаньян поклав руку iй на плече, вона впала навколiшки i здушеним голосом вигукнула:

– Убийте мене, якщо хочете! Але ви нiчого не дiзнаетеся вiд мене!

Д’Артаньян пiдняв ii, обхопивши за талiю. Та вiдчувши, як вона обвисла на його руцi, вiн зрозумiв, що вона ось-ось знепритомнiе, i поспiшив ii заспокоiти, запевняючи у своiх добрих намiрах. Цi слова не мали для панi Бонасье нiякого значення: говорити можна що завгодно, а мати на думцi найгiрше. Але голос, який промовляв iх, зробив свою справу. Молодiй жiнцi здалося, що вона його вже десь чула. Розплющивши очi, вона глянула на людину, що так дуже перелякала ii, i, впiзнавши д’Артаньяна, радiсно скрикнула.

– О, це ви! Це ви! – повторювала вона. – Боже, дякую тобi!

– Так, це я, – сказав д’Артаньян. – Я, кого Бог послав, щоб оберiгати вас.

– І тому ви стежили за мною? – спитала молода жiнка, лукаво всмiхаючись. Їi вiд природи жартiвлива вдача швидко звiльнилася вiд страху, який охопив ii кiлька хвилин тому, бо всi ii побоювання розвiялись одразу, щойно вона впiзнала друга в тому, кого мала за ворога.

– Мушу признатися, що це не так, – вiдповiв д’Артаньян. – Я випадково опинився на вашiй дорозi. Побачив, як якась жiнка стукае у вiкно до одного з моiх друзiв…

– Одного з ваших друзiв? – урвала його мову панi Бонасье.

– Саме так. Арамiс – один з моiх найближчих друзiв.

– Арамiс? Хто це?

– Облиште, панi! Чи не збираетеся ви запевнити мене в тому, що не знаете Арамiса?

– Я вперше чую це iм’я.

– І ви вперше приходили до цього будинку?

– Звичайно.

– І ви не знали, що в ньому живе молодий чоловiк?

– Нi.

– Мушкетер?

– Уявлення не мала!

– Виходить, ви шукали не його.

– Цiлком правильно. Та ви самi добре бачили, що особа, з якою я розмовляла, – жiнка.

– Так, ваша правда. Але ця жiнка, очевидно, одна з приятельок Арамiса?

– Цього я не знаю.

– Але ж вона живе в нього?

– Це мене не обходить.

– Та хто ж вона?

– О, ця таемниця – не моя.

– Панi, ви чарiвна, але водночас ви надзвичайно таемнича жiнка.

– І ця таемничiсть применшуе мою привабливiсть?

– Зовсiм нi, навпаки, ви стаете ще чарiвнiшою.

– Якщо так, дайте менi спертися на вашу руку.

– Охоче. Що тепер?

– А тепер проведiть мене.

– Куди?

– Туди, куди я йду.

– Але куди ви йдете?

– Ви побачите, бо проведете мене аж до дверей.

– Менi зачекати на вас?

– Це буде зайвим.

– То ви повертатиметесь самi?

– Може – так, може – нi.

– Але хто пiде проводжати вас, чоловiк чи жiнка?

– Ще не знаю.

– Але я дiзнаюся!

– Як?

– Я зачекаю i побачу, з ким ви вийдете.

– У такому разi – прощайте!

– Чому ж?

– Я бiльше не потребую ваших послуг.

– Але ж ви самi просили…

– Допомоги дворянина, а не нишпорки.

– Це надто жорстоко з вашого боку.

– Як називають того, хто стежить за людиною всупереч ii волi?

– Безтактним.

– Це слово надто м’яке.

– Гаразд, панi. Я бачу, що доведеться виконувати всi вашi бажання.

– Чому ж ви не скористалися з нагоди, щоб вiдразу виконати одне з моiх бажань?

– Я каюся.

– Ви справдi каетесь?

– У цьому я не зовсiм певен… Але я певен в iншому: я можу твердо обiцяти вам виконати все, що вам заманеться за умови, коли ви дозволите менi провести вас до того мiсця, куди ви йдете.

– І потiм ви мене залишите?

– Так.

– І не станете чекати, поки я вийду, щоб простежити за мною?

– Нi.

– Слово честi?

– Слово дворянина!

– Тодi берiть мене пiд руку – й ходiмо!

Д’Артаньян охоче виконав цей наказ, i панi Бонасье, усе ще тремтячи вiд пережитих хвилювань, мiцно схопилася за його руку. Так вони дiйшли до кiнця вулицi Лагарп. Тут, як здалося д’Артаньяновi, панi Бонасье знову завагалася, як це було ранiш на вулицi Вожирар, але потiм за якимись, вiдомими тiльки iй, ознаками, очевидно, знайшла потрiбнi дверi.

– Ну от ми й прийшли, – сказала вона, пiдходячи до цих дверей. – Я вам безмежно вдячна за те, що ви опинилися поряд зi мною i допомогли менi уникнути всiх небезпек, на якi я могла наразитись, якби була сама. Але настала хвилина виконати вашу обiцянку. Я прийшла туди, куди менi було потрiбно.

– А на зворотному шляху вам нiчого буде боятися?

– Хiба що грабiжникiв.

– А грабiжникiв, значить, ви не боiтеся?

– А що вони можуть у мене взяти? Я не маю при собi анi гроша.

– Ви забуваете про чудову гаптовану хусточку, прикрашену якимсь вензелем.

– Я не розумiю, про що ви?

– Я кажу про хусточку, яку я пiдiбрав бiля ваших нiг i поклав вам у кишеню.

– Мовчiть, нещасний, мовчiть! – закричала молода жiнка. – Ви ж не хочете мене занапастити?

– Ви самi бачите, що вам усе ще загрожуе небезпека, якщо однiсiнького слова досить, щоб ви знову затремтiли вiд страху, i не приховуете: коли це слово дiйде до чийогось вуха, то ви загинете. Панi, – вигукнув д’Артаньян, схопивши ii за руку i спрямувавши на неi палкий погляд, – будьте ж розсудливi, довiртеся менi! Невже ви не прочитали в моiх очах, що мое серце сповнене прихильностi й вiдданостi вам?

– Я вiрю вам, – вiдповiла панi Бонасье. – Тому ви можете розпитувати мене про всi моi таемницi, i я вам не криючись про все розповiм, але я не маю права звiряти вам чужi таемницi.

– Гаразд, – погодився д’Артаньян. – Я сам iх розкрию. Оскiльки цi таемницi можуть впливати на вашу долю, вони повиннi стати й моiми.

– Остерiгайтеся! – вигукнула молода жiнка, i в голосi ii пролунали металевi нотки, якi змусили д’Артаньяна мимоволi здригнутися. – Не втручайтеся в те, що стосуеться мене, – вже м’якше вела вона далi, – не намагайтеся допомогти менi у виконаннi того, що я мушу зробити сама. Я прошу вас про це в iм’я того почуття, яке ви маете до мене, в iм’я послуги, яку ви менi зробили i якоi я нiколи в життi не забуду! Повiрте тому, що я вам кажу! Не думайте бiльше про мене, я бiльше не iсную для вас, нiби ви нiколи мене не бачили.

– Арамiс теж мав вчинити так само, як я? – спитав д’Артаньян, якого ii слова дiйняли до живого.

– Добродiю, ви вже вкотре вимовляете це iм’я. Але ж я сказала вам, що не знаю цiеi людини.

– Ви не знаете людини, у вiконницю якоi ви стукали? Та годi вам, панi! Я не такий дурний, щоб повiрити в це.

– Признайтеся, що ви цю iсторiю самi придумали i вигадали цього Арамiса, щоб примусити мене говорити.

– Я нiчого не придумую, панi, я нiчого не вигадую. Я кажу щиру правду.

– І ви запевняете, що в цьому будинку мешкае один з ваших друзiв?

– Я втрете повторюю вам: це будинок, де мешкае мiй друг, i звуть його – Арамiс.

– Усе це з’ясуеться з часом, – прошепотiла молода жiнка, – а поки що, добродiю, мовчiть!

– Якби ви могли заглянути в мою душу, – сказав д’Артаньян, – ви побачили б там таку щиру цiкавiсть, що пожалiли б мене, i таке щире кохання, що тiеi ж хвилини задовольнили б мою цiкавiсть! Не треба боятися тих, хто вас кохае.

– Ви надто швидко заговорили про кохання, – зауважила молода жiнка, похитавши головою.

– Кохання спалахнуло в моему серцi так швидко, бо я вперше по-справжньому закохався. До того ж менi немае ще й двадцяти.

При цих словах панi Бонасье крадькома глянула на нього.

– Послухайте, я вже натрапив на слiд, – сказав д’Артаньян. – Три мiсяцi тому я мало не бився на дуелi з Арамiсом через таку ж хусточку, як i та, що ви показали жiнцi, яка була в нього, через хусточку, прикрашену – я цього певен – таким самим вензелем.

– Добродiю, – мовила молода жiнка, – ви страшенно стомлюете мене цими запитаннями, клянуся вам.

– Але, панi, ви ж така обережна i передбачлива… А що, коли б вас затримали i знайшли цю хусточку, хiба це вас не скомпрометувало б?

– А з якоi речi? Хiба це не моi iнiцiали? «К. Б.» – Констанцiя Бонасье.

– Або Камiлла де Буа-Трасi.

– Мовчiть, пане! Мовчiть! Якщо небезпека, в якiй опинилася я, не може зупинити вас, то подумайте про небезпеку, на яку наражаетеся ви.

– Я?

– Так, ви. За одне лише знайомство зi мною ви можете потрапити до в’язницi або й поплатитися життям.

– Тодi я не залишу вас нi на мить!

– Добродiю… – вiдповiла молода жiнка, молитовно складаючи долонi, – добродiю, заради всього святого, я звертаюся до честi вiйськового, до благородства дворянина – залиште мене! Чуете: б’е пiвнiч, на мене чекають о цiй порi.

– Панi, – сказав юнак уклоняючись, – я не можу вiдмовити тому, хто так мене просить. Заспокойтесь, я залишаю вас.

– І ви не пiдете за мною, не будете вистежувати мене?

– Я зараз же повертаюся до себе додому.

– О, я знала, що ви милий юнак! – вигукнула панi Бонасье, простягаючи йому руку, а другою взявшись за молоток бiля невеликих дверей, ледве помiтних у кам’янiй стiнi.

Д’Артаньян схопив простягнену руку й палко поцiлував ii.

– О, краще б я нiколи вас не зустрiчав! – вигукнув вiн з тiею простодушною грубiстю, якiй жiнки нерiдко вiддають перевагу перед вишуканою ввiчливiстю, бо вона розкривае справжнi думки людини i доводить, що почуття беруть гору над розумом.

– Проте… – мовила панi Бонасье майже лагiдно, стискаючи руку д’Артаньяна, який усе ще не вiдпускав ii руки, – я не можу сказати так само щодо вас: хай на сьогоднi усе скiнчилось, але, можливо, завтра воно матиме продовження. Хтозна, якщо коли-небудь мене звiльнять вiд обов’язку зберiгати таемницю, чи не задовольню я тодi вашу цiкавiсть…

– А ви можете обiцяти вiдповiсти i на мое кохання? – не тямлячись вiд захоплення, вигукнув юнак.

– О, я не можу вам нiчого обiцяти! Це буде залежати вiд тих почуттiв, якi ви зумiете викликати в менi.

– Отже, сьогоднi, панi…

– Сьогоднi, добродiю, я вiдчуваю тiльки вдячнiсть.

– Ви надто добрi, – сумно зауважив д’Артаньян, – i зловживаете моiм коханням.

– Нi, добродiю, я користуюся вашим благородством – ото й усе. Але повiрте, е люди, якi вмiють не забувати своiх обiцянок.

– О, ви робите мене найщасливiшою людиною у свiтi! Не забувайте цього вечора, не забувайте про свою обiцянку!

– Будьте певнi! Настане час, i я згадаю про все. А тепер iдiть, заради всiх святих, iдiть! На мене чекали рiвно опiвночi, i я вже запiзнююсь.

– На п’ять хвилин.

– Так, але iнодi п’ять хвилин – це п’ять столiть.

– Коли кохаеш!

– А хто вам сказав, що на мене чекае закоханий?

– На вас чекае чоловiк! – скрикнув д’Артаньян. – Чоловiк!

– Ну от, ви знову за свое, – мовила панi Бонасье з легкою усмiшкою, в якiй проступав вiдтiнок нетерпiння.

– Нi! Я йду, я залишаю вас. Я довiряю вам, я хочу, щоб ви повiрили, що я справдi вiдданий вам, нехай навiть ця вiдданiсть i межуе з дурiстю. Прощавайте, панi, прощавайте!

Вiдчуваючи, що йому забракло сил просто так вiдпустити ii руку, д’Артаньян буквально вiдiрвався вiд неi й кинувся бiгти. Панi Бонасье, тим часом, узявшись за молоток, постукала в дверi так само, як перед тим у вiконницю: три удари неквапом через рiвнi промiжки часу. Добiгши до рогу вулицi, д’Артаньян озирнувся: дверi вiдчинилися й зачинились. Гарненька дружина галантерейника зникла за ними.

Д’Артаньян продовжував свiй шлях. Вiн дав слово не вистежувати панi Бонасье, i, навiть якби його життя залежало вiд того, куди саме вона пiде або хто проводжатиме ii, д’Артаньян однаково повернувся б додому, бо заприсягнувся, що зробить саме так. За п’ять хвилин вiн був уже на вулицi Могильникiв.

«Бiдолашний Атос! – думав вiн. – Вiн не зрозумiе, що все це означае. Вiн, певне, заснув, чекаючи на мене, або повернувся додому, а там довiдався, що в його квартирi побувала жiнка. Жiнка в Атоса! Але ж була жiнка в Арамiса, – мiркував далi д’Артаньян. – Усе це дуже дивно, i менi достобiса кортить дiзнатися, як подii розвиватимуться далi».

– Жахливо, пане, жахливо! – вiдповiв йому голос, який напевне належав Планше.

Як виявилося, д’Артаньян, розмовляючи сам iз собою, що нерiдко трапляеться з людьми, чимось дуже заклопотаними, непомiтно для себе опинився в пiд’iздi свого будинку, в глибинi якого були сходи, що вели в його квартиру.

– Жахливо? Що ти верзеш, дурню? – спитав д’Артаньян. – Що сталося, зрештою?

– До лиха та ще лихо.

– Ну?

– По-перше, арештували пана Атоса.

– Арештували? Атоса арештували? За що?

– Його застали у вас. І вирiшили, що вiн – це ви.

– І хто його арештував?

– Гвардiйцi. ?х привели тi самi люди в чорному, що iх ви прогнали звiдси.

– Чому ж вiн не назвався, не сказав iм, що не мае нiякого вiдношення до цiеi справи?

– Вiн i не збирався цього робити, пане. Навпаки, вiн пiдiйшов ближче до мене й шепнув: «Зараз необхiдно бути на волi твоему пановi, а не менi. Вiн знае, що до чого, а менi нiчого не вiдомо. Треба виграти час, тому нехай гадають, що взяли його. Днiв через три я скажу iм, хто я насправдi, i iм доведеться мене випустити».

– Браво, Атосе! Благородна душа! – прошепотiв д’Артаньян. – Як це на нього схоже! Що ж зробили гвардiйцi?

– Четверо повели його, не знаю куди – до Бастилii чи до Фор-Левека. Двое залишилися з людьми в чорному, якi перевернули догори дном весь будинок i забрали всi папери. А ще двое тим часом вартували бiля дверей. Потiм, скiнчивши з обшуком, вони пiшли, навiть не зачинивши за собою дверi.

– А Портос i Арамiс?

– Я не застав iх удома, тому вони й не прийшли.

– Але вони можуть прийти з хвилини на хвилину. Ти ж попросив переказати iм, що я на них чекаю?

– Так, пане.

– Гаразд. Залишайся тут i, якщо вони прийдуть, розкажи iм про те, що сталося. Хай вони зачекають на мене в шинку «Соснова шишка». Тут залишатися iм небезпечно: за будинком можуть стежити. Я побiжу до пана де Тревiля, щоб сповiстити його, а потiм приеднаюся до них.

– Слухаюсь, пане, – сказав Планше.

– Я сподiваюся, ти не злякаешся i не втечеш звiдси? – спитав д’Артаньян, повертаючись назад i намагаючись якось пiдбадьорити свого слугу.

– Не турбуйтеся, пане, – вiдповiв Планше. – Ви ще не знаете мене. Я хоробрий, коли постараюся, повiрте менi. Головне – постаратися. До того ж я пiкардiець.

– Домовилися, – мовив д’Артаньян. – Отож ти скорiше вмреш, нiж залишиш свiй пост?

– Так, пане. Я зроблю все що завгодно, щоб довести, як я вам вiдданий.

«Чудово! – подумав д’Артаньян. – Схоже, спосiб, що його я вжив до цього хлопця, виявився непоганим. При нагодi я знову ним скористаюся».

І з усiею швидкiстю, на яку були здатнi його ноги, вже трохи стомленi сьогоднiшньою бiганиною, вiн помчав на вулицю Старого Голубника.

Пана де Тревiля не було вдома. Його рота несла варту в Луврi, i вiн був там разом зi своiми мушкетерами.

Потрiбно було за всяку цiну побачитися з паном де Тревiлем. Вiн мав знати, що вiдбуваеться. Д’Артаньян вирiшив спробувати пройти в Лувр, сподiваючись, що мундир гвардiйця роти пана Дезессара стане йому за перепустку.

Вiн спустився вниз по вулицi Птi-Огюстен i, дiставшись набережноi, попрямував до Нового мосту. У нього виникла була думка скористатися поромом, але, пiдiйшовши до берега й машинально сунувши руку в кишеню, вiн зрозумiв, що вiд рiчковоi прогулянки доведеться вiдмовитись: йому нiчим було заплатити поромниковi.

Д’Артаньян уже пiдходив до вулицi Генего, коли його увагу привернуло двое людей, що поспiшали з-за рогу вулицi Дофiна. Це були чоловiк i жiнка. Щось у iхньому виглядi вразило д’Артаньяна.

Жiнка статурою нагадувала панi Бонасье, а чоловiк був вилитий Арамiс.

Схожiсть посилювалася ще й тим, що жiнка була в чорнiй накидцi, яку д’Артаньян добре запам’ятав бiля вiконницi на вулицi Вожирар та бiля дверей на вулицi Лагарп, а на чоловiковi була форма мушкетера.

Обличчя жiнки закривав низько опущений каптур накидки, а чоловiк ховав свое обличчя за носовою хусточкою. Ця завбачливiсть свiдчила про те, що iм не хотiлося, аби iх упiзнали.

Вони пiшли по мосту. Дорога д’Артаньяна теж вела через мiст, позаяк вiн прямував до Лувру. І вiн подався слiдом за ними.

Не ступив вiн i двадцяти крокiв, як остаточно переконався, що жiнка – панi Бонасье, а чоловiк – Арамiс.

І вiдразу ж усi пiдозри, розбурханi ревнощами, з новою силою прокинулися в його душi.

Вiн був двiчi обдурений – другом i тiею, котру любив уже як коханку. Панi Бонасье присягалась йому всiма богами, що не знае Арамiса, а за чверть години вiн зустрiчае ii пiд руку з Арамiсом.

Д’Артаньян навiть не подумав про те, що з гарненькою галантерейницею вiн познайомився лише якихось три години тому, що вона нiчим йому не зобов’язана, хiба що звiльненням з рук полiцейських, якi хотiли ii викрасти, i що вона йому нiчого не обiцяла. Вiн почувався коханцем, ображеним, ошуканим i осмiяним. Лють охопила його, i кров ударила в скронi. Вiн вирiшив будь-що дiзнатися правду.

Молода жiнка та ii супутник помiтили, що за ними стежать, i наддали ходи. Д’Артаньян кинувся бiгти й випередив iх. Потiм, повернувши назад, заступив iм дорогу саме тодi, коли вони проходили повз статую Самаритянки[28 - Йдеться про скульптурне зображення епiзоду з Євангелiя: «Христос i Самаритянка бiля колодязя».], освiтлену лiхтарем, який заливав свiтлом усю цю частину мосту.

Д’Артаньян зупинився перед ними, i вони теж змушенi були зупинитися.

– Що вам треба, добродiю? – спитав, вiдступаючи на крок, мушкетер, з iноземного акценту якого д’Артаньян зрозумiв, що одне з його припущень виявилося помилковим.

– Це не Арамiс! – вигукнув вiн.

– Нi, добродiю, не Арамiс. І оскiльки, судячи з вашого вигуку, ви помилилися, я прощаю вас.

– Ви прощаете мене? – перепитав д’Артаньян.

– Так, – вiдповiв незнайомець. – Тому дозвольте пройти, коли у вас немае до мене нiякоi справи.

– Це так, добродiю, – сказав д’Артаньян, – у мене справа не до вас, але до вашоi дами.

– До моеi дами? Ви ж не знаете ii! – здивувався незнайомий.

– Ви помиляетесь, добродiю, я ii знаю.

– Он як! – зауважила з докором панi Бонасье. – Ви дали менi слово дворянина i вiйськового, i я сподiвалася, що цього цiлком досить!

– Але… – знiчено промовив д’Артаньян, – ви обiцяли менi…

– Обiпрiться на мою руку, панi, – запропонував iноземець, – нам треба йти.

Але д’Артаньян, приголомшений i принижений, продовжував стояти, схрестивши руки на грудях, перед незнайомим та панi Бонасье.

Мушкетер ступив уперед i рукою вiдсторонив д’Артаньяна.

Д’Артаньян вiдскочив назад i вихопив шпагу. Тiеi ж митi iноземець блискавично вихопив свою.

– Заради святого неба, мiлорде! – скрикнула панi Бонасье, кидаючись мiж ними й руками хапаючи iхнi шпаги.

– Мiлорд! – скрикнув д’Артаньян, у головi якого сяйнув несподiваний здогад. – Мiлорд!.. Пробачте, добродiю… Невже ви…

– Його свiтлiсть герцог Бекiнгемський, – стиха мовила панi Бонасье. – Але тепер ви можете занапастити нас усiх.

– Мiлорде, панi, прошу вас, вибачте!.. Але ж я кохаю ii, мiлорде, i я ревнував. Ви знаете, мiлорде, що значить кохати! Вибачте, i смiю запевнити вас, що я ладен вiддати свое життя за вашу свiтлiсть!

– Ви славний юнак, – сказав герцог, простягаючи д’Артаньяновi руку, яку той шанобливо потиснув. – Ви пропонуете менi своi послуги – я iх приймаю. Йдiть за нами до Лувру i, коли помiтите, що хтось за нами стежить, убийте цього негiдника.

Взявши шпагу в руку, д’Артаньян пропустив панi Бонасье й герцога на двадцять крокiв уперед i пiшов назирцi за ними, ладен i справдi вбити на мiсцi кожного, хто посмiв би посягнути на життя благородного i вишуканого мiнiстра Карла I.

Та, на щастя, молодому героевi не трапилося цього вечора нагоди довести герцогу свою вiдданiсть, i молода жiнка разом з красенем мушкетером без усяких пригод дiсталися Лувру, куди iх впустили через хвiртку навпроти вулицi Ешель. Що ж до д’Артаньяна, то вiн одразу заквапився до шинку «Соснова шишка», де на нього чекали Портос i Арамiс.

Вiн не став пояснювати iм причину, через яку вiн iх потурбував, а сказав лише, що сам уладнав справу, для якоi, здавалося йому, могла знадобитись iхня допомога.

А тепер, захопленi нашим оповiданням, дамо трьом друзям змогу повернутися до своiх домiвок i помандруемо звивистими коридорами Лувру за герцогом Бекiнгемом та його чарiвною Арiадною[29 - Арiадна – за давньогрецьким мiфом, допомогла афiнському герою Тезею вибратися з лабiринту, де лютував Мiнотавр – напiвлюдина-напiвбик.].




XII

ДЖОРДЖ ВІЛЛЬЄРС, ГЕРЦОГ БЕКІНГЕМСЬКИЙ


Панi Бонасье та герцог потрапили до Лувру без особливих труднощiв: ii знали як служницю королеви, а вiн був у формi мушкетера пана де Тревiля, рота якого, як ми вже сказали, того вечора вартувала в палацi. Проте Жермен передусiм пiклувався про королеву, i якби щось i сталося, то панi Бонасье звинуватили б тiльки в тому, що вона провела до Лувру свого коханця. Звичайно, вона б узяла цей грiх на себе. Вона, щоправда, заплямувала б свое добре iм’я, але кого цiкавить добре iм’я якоiсь галантерейницi!

Увiйшовши на подвiр’я, герцог i панi Бонасье пройшли крокiв двадцять п’ять уздовж кам’яноi огорожi. Там вони опинилися бiля маленьких службових дверей, якi залишали вiдчиненими вдень, але звичайно замикали на нiч. Панi Бонасье штовхнула цi дверi, i вони ввiйшли. Хоч довкола панувала темрява, але панi Бонасье добре орiентувалася в цiй частинi Лувру, що була вiдведена для двiрських службовцiв. Замкнувши за собою дверi, вона взяла герцога за руку i, тримаючись за поручнi й намацуючи ногою сходинки, почала пiдiйматися. Герцог нарахував два поверхи. Опинившись на сходовiй площадцi, панi Бонасье повернула праворуч, провела свого супутника довгим коридором i спустилася поверхом нижче, пройшла ще кiлька крокiв, уставила ключ у замок, одiмкнула дверi i завела герцога до кiмнати, в якiй горiв тiльки нiчник.

– Залишайтеся тут, мiлорде, – шепнула вона. – Зараз прийдуть.

Сказавши це, вона вийшла в тi самi дверi й замкнула iх за собою на ключ, так що герцог мiг з повним правом назвати себе в’язнем.

Треба сказати, що герцог Бекiнгем, опинившись пiд замком у напiвтемнiй кiмнатi, не вiдчував анi найменшого страху. Однiею з найважливiших рис його вдачi була невтолима спрага пригод i любов до всього романтичного. Безстрашний i заповзятливий, вiн не вперше наражав свое життя на небезпеку за подiбних обставин. Йому було вже вiдомо, що послання, начебто вiдправлене Анною Австрiйською, було пасткою. Та, замiсть того щоб повернутися в Англiю, вiн, скориставшись нагодою, попросив передати королевi, що не поiде, не побачивши ii. Спершу королева рiшуче вiдмовилася зустрiчатися з ним, але потiм злякалася, що герцог, роздратований ii вiдмовою, скоiть якусь дурницю. Вона вже зважилася прийняти його й просити негайно виiхати з мiста, але того самого вечора, коли вона це вирiшила, викрали панi Бонасье, якiй було доручено розшукати герцога й провести його до Лувру. Два днi нiхто не знав про ii долю, i запущений механiзм зупинився. Тiльки коли панi Бонасье вирвалася на волю й побачилася з де Ля Портом, усе знову набрало обертiв, i вона успiшно завершила небезпечну операцiю, яка, коли б ii не викрали, могла б здiйснитися на три днi ранiше.

Лишившись на самотi, Бекiнгем пiдiйшов до дзеркала. Мундир мушкетера дуже пасував йому.

У своi тридцять п’ять рокiв вiн зажив слави найвродливiшого вельможi i найелегантнiшого кавалера як у Францii, так i в Англii.

Улюбленець двох королiв, власник незлiченних багатств, повновладний правитель королiвства, яке то збурювалось, то заспокоювалося, пiдкоряючись його власним примхам, Джордж Вiлльерс, герцог Бекiнгемський, жив надзвичайним життям, яке потiм ще не одне сторiччя викликало захват i подив нащадкiв.

Самовпевнений, переконаний у своiй могутностi i в тому, що закони, якi керують iншими людьми, на нього не поширюються, вiн iшов прямiсiнько до мети, незважаючи на те, що ця мета така висока й слiпуча, i для когось iншого безумством здавалося б навiть подумати про неi. Все це привело до того, що вiн уже кiлька разiв зустрiчався з прекрасною i недоступною Анною Австрiйською i, вразивши ii своiм блиском, змусив закохатися в себе.

Отже, як ми вже казали, Джордж Вiлльерс зупинився перед дзеркалом. Поправивши свое розкiшне хвилясте волосся золотавого кольору, щоб вiдновити бездоганну зачiску, трохи скуйовджену мушкетерським капелюхом, вiн пiдкрутив вуса i, сповнений радостi, щасливий i гордий тим, що наближаеться мить, якоi вiн так довго чекав, усмiхнувся своему вiдображенню.

У цю мить у стiнi вiдчинилися непримiтнi дверi i до кiмнати ввiйшла жiнка. Герцог побачив ii вiдображення в дзеркалi. Вiн радiсно скрикнув – це була королева!

Аннi Австрiйськiй було рокiв двадцять шiсть чи двадцять сiм, вона була в тiй порi, коли врода розквiтае якнайпишнiше.

Вона ступала, як королева, нi, скорiше, як богиня. Очi, в яких виблискував смарагд, були взiрцем досконалостi i випромiнювали водночас лагiднiсть i велич. Їi маленький яскраво-червоний рот не псувала навiть нижня губа, дещо випнута вперед, як у всiх спадкоемцiв австрiйського королiвського дому: королева була надзвичайно приваблива, коли всмiхалася, та коли вона хотiла виказати найглибшу зневагу, то важко було б собi уявити виразнiшу гримасу.

Шкiра ii була напрочуд нiжною й м’якою. Руки та плечi вражали досконалою красою, i всi тогочаснi поети оспiвували iх у своiх вiршах як щось незрiвнянне.

І нарештi, ii волосся, колись бiляве, а тепер каштанового вiдтiнку, ретельно зачесане i щедро припудрене, чудово обрамляло ii обличчя, якому найвимогливiший критик мiг побажати лише трохи менше рум’ян, а найвимогливiший скульптор – ледь витонченiшоi лiнii носа.

Герцог Бекiнгем на мить застиг, ослiплений ii красою: ще нiколи, нi на балах, нi на святах, Анна Австрiйська не здавалася йому такою гарною, як тепер, коли вона, у простiй сукнi з бiлого шовку, з’явилася перед ним у супроводi доньi Естефанii, единоi з ii iспанських покоiвок, яка не залишила свою господиню, незважаючи нi на гнiв ревнивого короля, нi на переслiдування кардинала Рiшелье.

Анна Австрiйська зробила два кроки назустрiч герцоговi. Бекiнгем кинувся до ii нiг i, перш нiж королева встигла його пiдвести, палко поцiлував край сукнi.

– Герцогу, вам уже вiдомо, що це не я продиктувала того злощасного листа?

– О так, вельможна панi, так, ваша величносте! – вигукнув герцог. – Я знаю, що треба бути дурнем, божевiльним, щоб повiрити, нiби мармур може ожити, а снiг випромiнювати тепло. Але що вдiеш: коли сам кохаеш, так легко вiрити, що й тебе кохають! І все-таки моя подорож була немарною, адже я бачу вас.

– Хай i так, – вiдповiла Анна Австрiйська, – але вам вiдомо, чому я погодилася побачитися з вами? Я прийшла на цю зустрiч, жалiючи вас. Ви байдужi до моiх переживань, ви вперто вiдмовляетеся виiхати з краiни, хоча, залишаючись тут, ви ризикуете життям i змушуете мене ризикувати моею честю. Я погодилася побачитися з вами, щоб сказати: весь свiт проти нас – морська глибочiнь, ворожнеча мiж нашими королiвствами, непорушнiсть подружнiх клятв. Це святотатство – боротися проти всього цього, мiлорде! Я прийшла сюди, нарештi, для того, щоб сказати вам, що ми не повиннi бiльше бачитися.

– Говорiть, панi, говорiть, королево! – вигукнув Бекiнгем. – Нiжнiсть вашого голосу зм’якшуе жорстокiсть ваших слiв… Ви кажете про святотатство. Нi, святотатство – це розлучати серця, якi Бог створив одне для одного!

– Мiлорде, – вигукнула королева, – ви забуваете: я нiколи не говорила, що кохаю вас!

– Але ви нiколи не говорили менi й того, що не кохаете мене. Хоча вимовити такi слова – це було б виявом жорстокоi невдячностi з боку вашоi величностi. Бо, скажiть менi, де ви ще знайдете таке кохання, як мое, кохання, яке нi часовi, нi розлуцi, нi безнадii згасити несила? Кохання, що вдовольняеться загубленою стрiчкою, випадковим поглядом, словом, мовленим мимохiть? Минуло три роки, панi, вiдколи я вперше побачив вас, i от уже три роки, як я безтямно кохаю вас! Хочете, я розповiм, як ви були вдягненi, коли я побачив вас уперше? Хочете, я до найменших подробиць змалюю кожну деталь вашого туалету?.. Я бачу вас, як тепер. Ви сидiли на подушках, за iспанським звичаем. На вас була зелена атласна сукня, гаптована срiблом i золотом, широкi рукава були пiдв’язанi i скрiпленi застiбками з великих дiамантiв, даючи змогу милуватися вашими чарiвними руками. Шию прикривав мереживний комiр, а на головi був маленький капелюшок того ж кольору, що й сукня, а на капелюшку – перо чаплi… О, я заплющую очi – i бачу вас такою, якою ви були тодi! Я розплющую очi – i бачу вас такою, як зараз, тобто в тисячу разiв прекраснiшою!

– Яке божевiлля! – прошепотiла Анна Австрiйська, в якоi забракло мужностi розсердитися на герцога за те, що вiн так вiрно зберiг у своему серцi ii образ. – Яке божевiлля розпалювати марнi почуття такими спогадами!

– Чим же я маю жити? В мене нiчого не лишилося, крiм спогадiв! Вони мое щастя, мiй скарб, моя надiя! Кожна хвилина, коли я бачуся з вами, – це ще один дiамант, який я ховаю до скарбницi свого серця. Сьогоднi я пiдiбрав четвертий дiамант, загублений вами. Адже за три роки, панi, я вас бачив лише чотири рази: про першу зустрiч я щойно вам нагадав, удруге я бачив вас у панi де Шеврез, утрете – в Ам’енському саду…

– Герцогу, – зашарiвшись, прошепотiла королева, – не згадуйте про той вечiр!

– О нi, навпаки, згадаймо про нього, ваша величносте! Той вечiр – найщасливiший, найрадiснiший у моему життi. Чи пам’ятаете ви, яка чудесна була нiч? Було тепло, i повiтря було сповнене казкових пахощiв. Темно-сине небо густо всипали зiрки. О, того разу, панi, менi пощастило на мить залишитися з вами наодинцi. Того разу ви ладнi були розповiсти менi про все – про вашу самотнiсть i про смуток вашого серця. Ви спиралися на мою руку… ось так. Нахиляючись, я вiдчував, як ваше нiжне волосся торкаеться мого обличчя, i кожен дотик змушував мене тремтiти з голови до нiг. О, королево! Ви не знаете, яке божественне щастя, яке райське блаженство даруе така мить!.. Усi моi володiння, багатства, славу, усi днi, що лишилося менi ще прожити, ладен я вiддати за одну таку мить, за одну таку нiч! Люба панi, присягаюся вам, що тiеi ночi ви кохали мене!..

– Мiлорде, можливо, що саме мiсце, де ми зустрiчалися, той казковий вечiр, чарiвнiсть ваших очей i тисячi iнших обставин, якi часом сполучаються разом, аби занапастити жiнку, того фатального вечора об’едналися проти мене. Але ви бачили, мiлорде, королева прийшла на допомогу слабкiй жiнцi: на перше ж ваше слово, необачно мовлене, на першу вiльнiсть, яку ви собi дозволили, я покликала служницю.

– О так, це правда. І нiяке iнше кохання, крiм мого, не витримало б такого випробування. Але мое кохання, здолавши його, спалахнуло ще сильнiше i навiки поселилося в моiм серцi. Повернувшись до Парижа, ви сподiвалися вiд мене сховатись, ви гадали, що я не насмiлюся покинути скарбу, який мiй володар доручив менi охороняти. Але що для мене всi скарби, всi королi на землi! Минув лише тиждень, i я повернувся, панi. Цього разу вам уже немае чим дорiкнути менi. Я ризикую позбутися довiри мого короля, ризикую своею головою, щоб мати щастя хоч кiлька хвилин бачити вас, я навiть не торкнувся вашоi руки, i ви пробачили менi, зваживши на мое каяття та покiрливiсть.

– Так, але всi цi вашi безумства, в яких я – ви знаете це самi, мiлорде, – була невинна, стали причиною обмови. Король, пiдбурюваний паном кардиналом, страшенно розлютився. Вiн вигнав панi де Вернi, Пюнтажа вiдправив на заслання, панi де Шеврез упала в неласку. А коли ви захотiли повернутися до Францii як посол, король особисто, – згадайте, мiлорде, – король особисто висловився проти цього.

– Так, i Францiя заплатить вiйною за вiдмову свого короля. Якщо вiдтепер я не зможу бiльше бачити вас, панi, – що ж, я хочу, щоб ви щодня чули про мене. Чи знаете ви, з якою метою було почато експедицiю на острiв Ре i навiщо я маю намiр укласти союз iз протестантами Ла-Рошелi? Задля втiхи бачити вас. Я знаю, що я не дiйду зi своiми вiйськами до самого Парижа. Але за цiею вiйною настане замирення, замирення вимагатиме переговорiв, а вести переговори буде доручено менi. І тодi вже нiхто не посмiе мене не прийняти, i я повернуся в Париж, i зможу побачити вас бодай на одну-едину мить, i буду щасливий. Щоправда, за мое щастя тисячi людей заплатять своiм життям. Але що менi до цих людей, головне – побачити вас! Усе це, можливо, божевiлля, марення, але скажiть, яка жiнка ще мае такого палкого коханця? У якоi королеви е вiдданiший слуга?

– Мiлорде, мiлорде, на свое виправдання ви наводите докази, якi не додають вам слави. Те, що мало б свiдчити про ваше кохання, я сприймаю як можливий злочин.

– Ви вважаете так тому, що не кохаете мене, ваша величносте. Якби ви мене кохали, ви зовсiм iнакше сприймали б усе це. Та коли б ви мене кохали… коли б ви мене кохали, щастя було б надмiрним, i я збожеволiв би! Так, панi де Шеврез, про яку ви щойно говорили, панi де Шеврез була не такою жорстокою, як ви: Голланд кохав ii, i вона вiдповiдала йому взаемнiстю.

– Панi де Шеврез не була королевою, – прошепотiла Анна Австрiйська, вражена силою такоi глибокоi пристрастi.

– Отож, ви кохали б мене, ви, вельможна панi, коли б не були королевою? Скажiть, кохали б? Чи можу я вважати, що тiльки ваш високий сан змушуе вас бути такою жорстокою до мене? Чи можу повiрити, що, коли б ви були панi де Шеврез, нещасний Бекiнгем мiг би сподiватися?.. Дякую за цi божественнi слова, о моя прекрасна королево, тисячу разiв дякую!

– Мiлорде, ви не так зрозумiли… ви неправильно витлумачили моi слова. Я не хотiла сказати…

– Мовчiть, мовчiть! – перепинив ii герцог. – Якщо своiм щастям я зобов’язаний помилцi, не будьте такою жорстокою, щоб виправляти ii. Ви самi сказали: мене заманили в пастку. Можливо, менi це коштуватиме життя… Так дивно: з якогось часу в мене таке передчуття, нiби я скоро помру.

При цих словах на вустах герцога майнула сумна i разом з тим чарiвна усмiшка.

– О Боже! – вигукнула Анна, i непiдробний жах, який пролунав у ii голосi, був незаперечним доказом того, що ii почуття до герцога набагато сильнiше, нiж вона вдавала.

– Панi, я кажу це зовсiм не для того, щоб налякати вас. Зовсiм нi! Зрештою, це просто смiшно, i повiрте, мене мало хвилюють такi передчуття. Але слова, якi ви щойно зронили, надiя, яку ви майже подарували менi, наперед спокутують усе, навiть мою смерть.

– Послухайте, мiлорде, – сказала Анна Австрiйська, – у мене теж е передчуття, i менi сняться жахливi сни. Менi снилося, що я бачу вас розпростертого на землi, закривавленого, пораненого…

– Пораненого в лiвий бiк, ножем? – перебив ii герцог.

– Так, саме так, мiлорде: у лiвий бiк, ножем. Але хто мiг сказати вам, що я бачила такий сон? Я довiрила його лише Боговi, та й то в молитвi.

– Цього для мене досить, вельможна панi. Ви кохаете мене, чи не так?

– Я вас кохаю? Я?

– Так, ви. Хiба Бог послав би вам тi ж самi сни, що й менi, коли б ви мене не кохали? Хiба були б у нас тi самi передчуття, коли б нашi серця не були зв’язанi единою ниткою? Ви кохаете мене, моя королево! Але чи тужитиме ваше серце за мною?

– О Боже милосердний! – вигукнула Анна Австрiйська. – Я не витримаю цього! Благаю вас, герцогу, заради всього святого, йдiть, облиште мене! Не знаю, кохаю я вас чи нi, але менi добре вiдомо, що я нiколи не порушу обiтницi, даноi перед Богом. Згляньтеся надi мною, iдьте! Якщо вас поранять у Францii, якщо ви помрете у Францii, якщо в мене буде найменша пiдозра, що кохання до мене стало причиною вашоi смертi, я не переживу цього, я збожеволiю! Їдьте вже, iдьте, благаю вас!

– О, яка ви прекрасна зараз! Боже, як я вас кохаю! – вигукнув герцог.

– iдьте! iдьте, благаю вас, i повертайтеся згодом. Повертайтеся як посол, як мiнiстр, повертайтеся в супроводi охоронцiв, якi зможуть захистити вас, i слуг, якi оберiгатимуть вас… Тодi я не боятимусь за ваше життя i буду щаслива побачити вас.

– Невже правда усе те, що ви кажете?

– Так.

– Тодi… тодi на знак вашого прощення подаруйте менi що-небудь, якусь дрiбничку, що належить вам i слугуватиме доказом, що все це менi не наснилося. Якусь рiч, яку ви носили i яку я теж мiг би носити… перстень, ланцюжок…

– І ви поiдете… ви поiдете, коли я подарую те, про що ви просите?

– Так.

– Негайно ж?

– Так.

– Ви залишите Францiю i повернетеся до Англii?

– Так, присягаюся вам.

– Зачекайте тодi, зачекайте…

Анна Австрiйська пiшла до себе i майже вiдразу повернулася, тримаючи в руках скриньку з рожевого дерева з золотою iнкрустацiею, прикрашену ii вензелем.

– Вiзьмiть це, мiлорде, – сказала вона. – Вiзьмiть i зберiгайте на згадку про мене.

Герцог Бекiнгем узяв скриньку i знову припав до ii нiг.

– Ви обiцяли менi поiхати, – мовила королева.

– І я дотримаю свого слова! Вашу руку, вельможна панi, вашу руку, i я вже йду.

Анна Австрiйська, заплющивши очi, простягла герцоговi руку.

Бекiнгем палко торкнувся губами цiеi чарiвноi руки. Вiдчуваючи, що сили можуть полишити ii, вiльною рукою королева сперлася на Естефанiю.

– Не пiзнiше нiж через пiвроку, ваша величносте, – пообiцяв герцог, пiдводячись, – якщо на той час я ще буду живий, я знову побачу вас, нехай менi для цього доведеться перевернути увесь свiт.

І, вiрний своему слову, вiн вибiг з кiмнати.

У коридорi на нього чекала панi Бонасье, яка так само обережно i так само безперешкодно вивела його з Лувру.




XIII

ПАН БОНАСЬЄ


У нашiй iсторii, як читач, певно, помiтив, була людина, доля якоi, незважаючи на ii скрутне становище, мало кого цiкавила. Цiею людиною був пан Бонасье, невинна жертва iнтриг полiтичних i любовних, якi так тiсно переплiталися мiж собою в тi часи, багатi на лицарськi подвиги та любовнi пригоди.

На щастя – пам’ятае про це читач чи нi, – ми обiцяли не забувати про нього.

Полiцейськi, якi арештували його, запроторили пана Бонасье до Бастилii i там, переляканого до смертi, провели перед взводом солдатiв, якi заряджали своi мушкети.

Бiдолашного галантерейника штовхнули в довгий i темний коридор, де на нього накинулися конвоiри, обсипаючи найдошкульнiшими ударами i найбрутальнiшою лайкою. Полiцейськi, побачивши, що мають справу з людиною недворянського походження, повелися з ним, як з останнiм волоцюгою.

Десь приблизно за пiвгодини з’явився писар, який поклав край його мукам фiзичним, але аж нiяк не душевним. Вiн наказав вiдвести його до кiмнати для допитiв. Як правило, в’язнiв допитували в камерах, але з паном Бонасье вирiшили не церемонитися.

Двое тюремникiв схопили галантерейника, перетнули з ним тюремне подвiр’я, завели в коридор, де стояло трое вартових, вiдiмкнули якiсь дверi й увiпхнули його до кiмнати з низько навислою стелею, де були лише стiл, стiлець i комiсар. Комiсар сидiв за столом i щось писав.

Тюремники пiдвели арештанта до столу i за наказом комiсара вiдiйшли на таку вiдстань, щоб не чути допиту.

Комiсар нарештi вiдiрвався вiд своiх паперiв i пiдвiв голову, нiби бажаючи пересвiдчитись, хто перед ним. Вiн був мало привабливий на вигляд – гачкуватий нiс, жовтi гострi вилицi, маленькi, але жвавi й проникливi оченята. В обличчi було щось, що нагадувало куницю й лиса водночас. Його голова на довгiй рухливiй шиi визирала з комiра широкоi суддiвськоi мантii, похитуючись, наче в черепахи, що висунула ii з-пiд свого панцира.

Комiсар почав допит з того, що уточнив його iм’я та прiзвище, вiк, фах i мiсце проживання.

Арештований вiдповiв, що звуть його Жак-Мiшель Бонасье, що йому п’ятдесят один рiк, що колись вiн торгував галантерейними товарами, але тепер покинув цю справу i живе на вулицi Могильникiв, у будинку номер одинадцять.

Комiсар, замiсть того щоб продовжити допит, виголосив довгу промову про небезпеку, яка загрожуе маленькiй людинi, коли та втручаеться в полiтику.

Проте це був лише вступ. А далi комiсар докладно розповiв переляканому галантерейниковi про необмежену владу пана кардинала, цього неперевершеного мiнiстра, цього переможця всiх колишнiх мiнiстрiв i взiрця для мiнiстрiв майбутнiх, силi якого нiхто не може протистояти безкарно.

Закiнчивши другу частину своеi промови i свердлячи яструбиним поглядом бiдолашного Бонасье, комiсар запропонував йому подумати про серйознiсть його становища.

Цi мiркування не змусили галантерейника напружувати розум: вiн усе вже давно обмiркував. Вiн проклинав той день i годину, коли пановi де Ля Порту спало на думку одружити його зi своею хрещеницею, i особливо ту хвилину, коли ця хрещениця стала кастеляншею королеви.

Основою вдачi пана Бонасье був глибокий егоiзм, що поеднувався з надзвичайною скнарiстю, приправлений неймовiрним боягузтвом i малодушнiстю. Кохання, яке вiн вiдчував до молодоi дружини, було почуттям другорядним i не могло протистояти тому ницому, що ми про нього тут згадали.

Тому пан Бонасье довго не думав, що вiдповiсти.

– Пане комiсар, – боязко почав вiн, – смiю запевнити вас, що я бiльше за будь-кого знаю й цiную заслуги його високопреосвященства, який робить нам честь, керуючи нами.

– Та невже? – недовiрливо спитав комiсар. – Ну, а коли це й справдi так, то з якого дива ви опинилися в Бастилii?

– Як я сюди потрапив, або, точнiше, за що я сюди потрапив – цього я не можу вам пояснити, бо й сам нiчого не знаю. Але напевно ж не за те, що, принаймнi свiдомо, завдав якусь прикрiсть пановi кардиналовi.

– Але ж ви вчинили злочин, якщо вас звинувачують у державнiй зрадi.

– У державнiй зрадi? – з жахом вигукнув Бонасье. – У державнiй зрадi?.. Як же людину, що ненавидить гугенотiв i духу не виносить iспанцiв, простого галантерейника можуть звинувачувати в державнiй зрадi? Ви самi подумайте, пане комiсар! Це аж нiяк неможливо!

– Пане Бонасье… – мовив комiсар, дивлячись на звинувачуваного так, нiби його маленькi оченята мали здатнiсть зазирати в найпотаемнiшi куточки свiдомостi. – Пане Бонасье, у вас е дружина?

– Так, пане, – вiдповiв галантерейник, затремтiвши всiм тiлом i вiдчуваючи, що зараз усе остаточно заплутаеться. – У мене е… точнiше… була дружина.

– Як це – була? Куди ж ви ii подiли, якщо вона у вас була?

– Їi викрали в мене, добродiю.

– Викрали? – перепитав комiсар. – Он воно як!

Бонасье з цього «он воно як!» зробив висновок, що справа його чимдалi, то бiльше заплутуеться.

– Отже, ii викрали, – продовжував комiсар. – Ну, а чи вiдомо вам, хто саме ii викрав?

– Менi здаеться, що я знаю.

– І хто ж та людина?

– Зважте, я нiчого не стверджую. Я тiльки пiдозрюю.

– Кого ви пiдозрюете? Ну ж бо, вiдповiдайте щиро.

Пан Бонасье зовсiм розгубився: як бути – все заперечувати чи говорити правду? Якщо вiн заперечуватиме, можуть припустити, що йому вiдомо про таке, в чому не смiе навiть зiзнатися. А якщо вiн усе розповiсть, то у такий спосiб доведе свою добру волю. Тому вiн вирiшив говорити правду.

– Я пiдозрюю, – почав галантерейник, – одного смаглявого чоловiка, високого на зрiст, чорнявого, з гордовитим обличчям, на вигляд схожого на знатного вельможу. Як менi здалося, вiн кiлька разiв стежив за нами, коли я, зустрiвши дружину бiля виходу з Лувру, проводив ii додому.

На обличчi комiсара з’явився вираз якоiсь стурбованостi.

– І як його iм’я? – спитав вiн.

– Його iм’я менi не вiдоме. Але якщо я коли-небудь зустрiну цього чоловiка, я вiдразу впiзнаю його, навiть серед тисячi iнших, запевняю вас.

Комiсар спохмурнiв.

– Ви кажете, що впiзнали б його серед тисячi iнших? – перепитав вiн.

– Тобто я хотiв сказати… – пробелькотiв Бонасье, помiтивши, що припустився помилки в розмовi з комiсаром. – Я хотiв сказати…

– Ви хотiли сказати, що впiзнали б його, – урвав його мову комiсар. – Гаразд. На сьогоднi досить. Необхiдно, перш нiж ми продовжимо нашу розмову, повiдомити декого про те, що ви знаете викрадача вашоi дружини.

– Але ж я не сказав вам, що знаю його! – в розпачi вигукнув Бонасье. – Навпаки, я сказав, що…

– Виведiть в’язня! – наказав комiсар, звертаючись до двох охоронцiв.

– Куди накажете його вiдвести? – спитав писар.

– До камери.

– До якоi?

– Та до першоi-лiпшоi, чорт його бери! Головне – щоб засуви були надiйнi, – мовив комiсар з такою байдужнiстю, вiд якоi в бiдолашного Бонасье похолонуло все вiд жаху.

«Ой лихо! – думав вiн. – Лихо на мою бiдну голову! Дружина, певно, вчинила якийсь жахливий злочин. Мене вважають ii спiльником i покарають разом з нею. Вона, мабуть, зiзналася, сказала, що про все менi розповiдала. Цi жiнки – такi слабкi створiння!.. До камери, до першоi-лiпшоi! Ну звiсно! Невдовзi ранок… А потiм – колесо, шибениця… О Боже! Зглянься надi мною!»

Не звертаючи нiякiсiнькоi уваги на жалiбнi зойки пана Бонасье, до яких вони, зрештою, давно вже звикли, охоронцi пiдхопили арештанта пiд руки й потягли до камери. Тим часом комiсар похапцем писав якогось листа. Писар стояв бiля нього, чекаючи.

Усю нiч Бонасье не склепив очей. Вiн не мiг заснути не тому, що йому було незатишно в тюремнiй камерi: його мучила страшна тривога за свою подальшу долю. Вiн до самого ранку так i просидiв на своему ослiнчику, здригаючись од найменшого звуку. І коли першi променi сонця зазирнули до камери, йому здалося, що й сонце забарвилося в жалобнi тони.

Почувши, як вiдсуваеться засув, вiн пiдскочив, немов ужалений. Вiн подумав, що по нього прийшли, щоб вiдвести на ешафот. Тому, коли замiсть очiкуваного ката на порозi з’явилися комiсар, який допитував його напередоднi, та писар, вiд радостi вiн мало не кинувся iм на шию.

– Ваша справа, мiй любий, дуже ускладнилася з учорашнього дня, – сказав комiсар. – І я раджу розповiсти все, що вам вiдомо. Тiльки щире каяття може врятувати вас вiд гнiву кардинала.

– Але я готовий усе розповiсти! – вигукнув Бонасье. – Принаймнi все, що я знаю. Прошу вас, запитуйте мене.

– Перше: де зараз ваша дружина?

– Я ж вам сказав: ii викрали.

– Припустiмо, так воно i е. Але вчора пiсля п’ятоi години пополуднi вона втекла – i не без вашоi допомоги.

– Моя дружина втекла? – здивувався Бонасье. – Бiдолага! Але, добродiю, якщо вона втекла, то я тут нi при чому, присягаюся вам!

– Навiщо ви заходили вчора до вашого мешканця, пана д’Артаньяна, i про що ви так довго з ним говорили?

– Так, це правда, пане комiсар. Я визнаю, що це була моя помилка. Я й справдi заходив до пана д’Артаньяна.

– І яка була мета вашого вiзиту?

– Я просив його допомогти менi розшукати мою дружину. Я вважав, що маю право вимагати, щоб ii повернули. Але, як менi здаеться, я помилився i дуже прошу вас пробачити менi.

– І якою була вiдповiдь пана д’Артаньяна?

– Пан д’Артаньян обiцяв допомогти менi. Але невдовзi я переконався, що вiн зрадив мене.

– Ви намагаетеся ввести суд в оману! Пан д’Артаньян уклав з вами таемну угоду, i, виконуючи умови цiеi угоди, вiн вигнав з вашого будинку полiцейських, якi арештували вашу дружину, i сховав ii вiд служителiв правосуддя.

– Пан д’Артаньян викрав мою дружину? Дурниця! Це неймовiрно!

– На щастя, пан д’Артаньян у наших руках, i вам влаштують з ним очну ставку.

– Ну що ж, слово честi, тим краще! – вигукнув пан Бонасье. – Я буду радий побачити хоч одне знайоме обличчя…

– Введiть пана д’Артаньяна! – наказав комiсар вартовим.

Вартовi ввели Атоса.

– Пане д’Артаньян, – мовив комiсар, звертаючись до Атоса, – розкажiть, що сталося мiж вами i ось цим паном.

– Але ж це зовсiм не пан д’Артаньян! – вигукнув Бонасье.

– Як! Це не пан д’Артаньян? – у свою чергу здивувався комiсар.

– Ну звичайно, нi! – запевнив Бонасье.

– Хто ж цей пан? – спитав комiсар.

– Не можу вам сказати: я його не знаю.

– Як! Ви його не знаете?!

– Нi.

– І ви нiколи його не бачили?

– Бачив, але не знаю, як його звуть.

– Ваше iм’я? – спитав комiсар.

– Атос, – вiдповiв мушкетер.

– Але це не людське iм’я, це назва якоiсь гори! – вигукнув бiдолашний комiсар, у якого вже голова йшла обертом вiд усього, що тут вiдбувалося.

– Це мое iм’я, – спокiйно пояснив Атос.

– Але ви сказали, що вас звуть д’Артаньян.

– Я?

– Авжеж ви.

– Це менi сказали: «Ви пан д’Артаньян?» – на що я вiдповiв: «Ви так гадаете?» Стражники закричали, що вони в цьому певнi. Я не став сперечатися з ними. До того ж я мiг i помилитися.

– Добродiю, ви ображаете гiднiсть суду.

– Нi в якому разi, – спокiйно заперечив Атос.

– Ви пан д’Артаньян!

– От бачите, ви теж це стверджуете.

– Але, пане комiсар, – не витримав Бонасье, – запевняю вас, тут не може бути жодного сумнiву! Пан д’Артаньян – мiй мешканець, i, отже, хоч вiн i не платить менi за квартиру або, точнiше, саме тому, я й повинен його знати. Пан д’Артаньян – юнак рокiв дев’ятнадцяти або двадцяти, не бiльше, а цьому добродiю щонайменше тридцять. Пан д’Артаньян служить у гвардiйськiй ротi пана Дезессара, а цей добродiй – мушкетер роти пана де Тревiля. Гляньте на його мундир, пане комiсар!

– Справдi, хай йому бiс! – вилаявся комiсар.

У цю хвилину вiдчинилися дверi i гонець, якого ввiв один з наглядачiв Бастилii, вручив комiсаровi якогось листа.

– О, негiдниця! – вигукнув комiсар.

– Як? Що ви сказали? Про кого ви кажете? Не про мою дружину, сподiваюся?

– Ось тут ви помиляетеся, саме про неi. Мушу сказати, що справи вашi кепськi.

– Як же так? – спитав у розпачi галантерейник. – Будьте ласкавi пояснити менi, пане комiсар, яким чином моi справи можуть погiршуватися вiд того, що робить моя дружина в той час, як я сиджу у в’язницi?

– Бо те, що робить ваша дружина, – тiльки продовження плану, що ви його спiльно задумали! Жахливого плану!

– Присягаюся вам, пане комiсар, що ви глибоко помиляетеся, я навiть уявити не можу, що збиралася робити моя дружина, i я не причетний до того, що вона зробила, а коли вона накоiла дурниць, то я зрiкаюся ii, вiдмовляюся, проклинаю ii!

– З мене досить, пане комiсар, – сказав раптом Атос. – Якщо я вам бiльше не потрiбен, накажiть одвести мене куди-небудь. Менi набридло слухати лементування цього пана.

– Вiдведiть арештованих до iхнiх камер, – наказав комiсар, одночасно вказуючи i на Атоса, i на Бонасье, – i нехай iх охороняють як слiд.

– Перепрошую, – як завжди, спокiйно зауважив Атос, – коли ви маете бажання поговорити з паном д’Артаньяном, то менi незрозумiло, як саме я можу його замiнити.

– Робiть, як вам наказано! – верескнув комiсар. – І тримайте язик за зубами! Чуете!

Атос, знизавши плечима, пiшов за вартовими, а Бонасье всю дорогу так скиглив i стогнав, що мiг би розчулити серце й найлютiшого тигра.

Галантерейника вiдвели до тiеi самоi камери, де вiн провiв нiч, i залишили його там до вечора. Цiлiсiнький день Бонасье плакав, як звичайний галантерейник, бо, за його ж словами, вiн був простою цивiльною людиною, а не воiном.

Увечерi, близько дев’ятоi години, коли вiн уже мостився спати, в коридорi почулися кроки. Хтось наближався i нарештi спинився бiля його камери: дверi вiдчинились, i до камери увiйшли вартовi солдати.

– Ідiть за мною, – звелiв полiцейський чиновник, який зайшов слiдом за солдатами.

– Іти за вами? – вигукнув Бонасье. – Іти за вами такоi пiзньоi години? Сили небеснi! Але куди?

– Туди, куди нам наказано вас доправити.

– Але це не вiдповiдь!

– Нiчого бiльше сказати ми вам не можемо.

– О Боже! Боже мiй! – прошепотiв бiдолашний галантерейник. – Цього разу я загинув!

І вiн слухняно, як теля за налигачем, поплiвся за вартовими.

Йому знову довелося пройти тим самим коридором, яким його вели вранцi, перетнути двiр, перейти ще через одну будiвлю, щоб, нарештi, опинитися бiля головних ворiт, де на них чекала карета, оточена чотирма стражниками на конях. Бонасье посадовили в карету, полiцейський чин влаштувався поруч з ним, дверцята замкнули на ключ, i обое опинилися нiби в пересувнiй в’язницi.

Карета повiльно, наче похоронний катафалк, рушила вперед. Крiзь вiконнi гратки арештований мiг бачити тiльки будинки та брукiвку. Але, як корiнний парижанин, Бонасье впiзнавав кожну вулицю по тумбах, вивiсках i лiхтарях. Пiд’iжджаючи до церкви Святого Павла, бiля якоi страчували засуджених до смертi в’язнiв Бастилii, вiн мало не знепритомнiв i двiчi перехрестився. Вiн гадав, що карета тут i зупиниться. Але вона проiхала мимо.

Та невдовзi його знову охопив невимовний жах. Це сталося саме тодi, коли вони пiд’iхали до цвинтаря Святого Якова, де ховали державних злочинцiв. Його трохи заспокоiла думка про те, що, перед тим як iх поховати, iм, звичайно, вiдрубували голови, а його власна голова поки що була на в’язах. Та коли вiн побачив, що карета звертае на Гревську площу, коли вiн угледiв гостроверхий дах мiськоi ратушi i карета пiд’iхала пiд арку, вiн вирiшив, що все кiнчено, i попросив полiцейського чиновника висповiдати його. Йому вiдмовили, тодi вiн заверещав таким жалiсливим голосом, що чиновник пригрозив заткнути йому рота кляпом, коли вiн i далi репетуватиме.

Вiд цих слiв у Бонасье вiдлягло вiд серця. Якби його збиралися страчувати на Гревськiй площi, то вже не було б потреби затикати йому рота: вони майже доiхали до мiсця страти. І справдi, карета, не зупиняючись, покотилася через фатальну площу далi. Втiм, була ще площа Трагуарського хреста. А саме туди вони й завернули.

Цього разу розвiялися в порох останнi сумнiви: на площi Трагуарського хреста страчували засуджених низького звання. Бонасье тiшив себе, що вiн гiдний площi Святого Павла або принаймнi Гревськоi площi. Але он воно як: бiля Трагуарського хреста скiнчаться i його сьогоднiшня подорож, i все його життя. Вiн ще не бачив зловiсного хреста, але всiм еством майже вiдчував, як цей хрест повiльно насуваеться на нього. Коли до площi залишалося крокiв двадцять, до нього долинув людський гомiн i карета зупинилась. Для бiдолашного Бонасье, геть знесиленого попереднiми переживаннями, це було вже занадто. З його змучених грудей вирвався здавлений стогiн, немов передсмертне зiтхання вмираючого, i вiн знепритомнiв.




XIV

НЕЗНАЙОМИЙ ІЗ МЕНГА


Натовп, що так налякав бiдолашного галантерейника, зiбрався зовсiм не для того, аби подивитися, як когось вiшатимуть, а дивився на вже повiшеного.

А тому карета, на хвилину затримавшись, рушила далi, проiхала крiзь натовп, проминула вулицю Сент-Оноре, звернула на вулицю Добрих Дiтей i спинилася бiля невисокого пiд’iзду.

Дверцята карети вiдчинилися, i двое гвардiйцiв пiдхопили Бонасье, якого пiдтримував полiцейський. Його втягли до пiд’iзду, провели по сходах i залишили в передпокоi.

Вiн рухався несвiдомо, наче увi снi, перед його застиглими очима все пливло, мов у туманi. До нього долiтали якiсь звуки, але вiн iх не розумiв. Якби в цю мить його повели на ешафот, вiн не зробив би жодного руху, щоб захиститися, не вимовив би жодного слова, щоб вимолити в ката пощади.

Вiн так i сидiв на стiльцi, прихилившись до стiни й безвiльно звiсивши руки, на тому самому мiсцi, де його залишили полiцейськi.

Проте, оглянувшись довкола й не помiтивши нiчого, що загрожувало б його життю, нiчого, що становило б реальну небезпеку, побачивши, що стiни покритi чудовою кордовською шкiрою, на вiкнах м’яко хилитаються червонi шовковi портьери, пiдв’язанi золотими шнурами, а стiлець, на якому вiн сидить, досить зручний, вiн зрозумiв, що перелякався набагато бiльше, нiж треба. Збадьорившись, вiн почав крутити головою сюди-туди, то опускаючи ii, то пiдводячи.

Оскiльки цим рухам нiхто не перешкоджав, вiн трохи осмiлiв i ризикнув зiгнути спочатку одну ногу, а потiм i другу. І нарештi, вiдiпхнувшись руками вiд стiльця, вiн пiдвiвся на ноги.

У цю мить якийсь показний на вигляд офiцер вiдхилив портьеру i, продовжуючи розмовляти з кимось у сусiднiй кiмнатi, несподiвано обернувся до арештованого.

– Це ви Бонасье? – спитав вiн.

– Я, пане офiцер, – пробелькотiв галантерейник, ледь живий вiд страху. – До ваших послуг.

– Увiйдiть, – сказав офiцер.

І, вiдступивши на крок, вiн пропустив арештованого. Той, не кажучи нi слова, боком прослизнув до кiмнати, де на нього, певно, чекали.

Це був просторий кабiнет, стiни якого прикрашала рiзна зброя. Товстi килими пiд ногами вбирали в себе найменший звук, вуличний гамiр сюди теж не долiтав. Хоча був лише кiнець вересня, проте в камiнi палахкотiв вогонь. Посеред кiмнати стояв квадратний стiл, захаращений книгами й паперами, а зверху була розгорнута величезна карта Ла-Рошелi.

Перед камiном стояв середнього зросту чоловiк, гордовитий, вельможний, iз широким чолом i пронизливим поглядом. Його сухорляве обличчя ще бiльш видовжували гостра борiдка й тонкi вусики. Дарма що на вигляд йому було тридцять шiсть, щонайбiльше тридцять сiм рокiв, – його волосся, борiдку й вуса вже посрiблила сивина. Вiн був без шпаги, але все виказувало в ньому вiйськового. Його ботфорти були вкритi тонким шаром пилу, з чого можна було зробити висновок, що в цей день вiн iздив верхи.

Це був Арман-Жан дю Плессi, кардинал де Рiшелье, але вiн зовсiм не був таким, яким звичайно його змальовують, тобто це був не зiщулений старий, не хворий мученик з безбарвним голосом, вгрузлий у глибоке крiсло, наче в передчасну могилу, що живе лише силою свого духу й пiдтримуе боротьбу з Європою повсякчасним напруженням думки. Вiн був таким, яким у тi роки був насправдi: галантний кавалер з вишуканими манерами, слабкий тiлом, але дужий силою духу, який i зробив його одним з найвизначнiших людей усiх часiв i народiв. Пiдтримавши герцога Неверського в його мантуанських володiннях, захопивши Нiм, Кастр та Юзес, вiн готувався вигнати англiйцiв з острова Ре й почати облогу Ла-Рошелi.

З першого погляду нiщо в цiй людинi не виказувало кардинала, тобто служителя церкви, i той, хто не знав його в обличчя, нiколи б не здогадався, хто стоiть перед ним.

Бiдолашний галантерейник спинився бiля дверей, тодi як чоловiк, якого ми щойно змалювали, пильно розглядав його, наче хотiв зазирнути в глибину його минулого.

– Це i е той самий Бонасье? – спитав вiн пiсля деякого мовчання.

– Так, ваша свiтлосте, – вiдповiв офiцер.

– Гаразд. Подайте менi он тi папери й залиште нас самих.

Офiцер узяв зi столу вказанi папери, подав iх i, низько вклонившись, вийшов.

Бонасье вiдразу в них упiзнав протоколи його допитiв у Бастилii. Чоловiк, який стояв бiля камiна, час вiд часу пiдводив очi вiд списаних аркушiв паперу, i тодi його погляд, нiби кинджал, устромлявся в самiсiньке серце бiдолашного галантерейника.

Пiсля десяти хвилин читання й десяти секунд спостереження кардинал усе зрозумiв.

«Цей дурень нiколи не брав участi у змовi. Та все-таки подивимось…»

– Вас звинувачено в державнiй зрадi, – мовив повiльно кардинал.

– Менi вже повiдомили про це, ваша свiтлосте! – вигукнув Бонасье, називаючи свого спiврозмовника так, як його щойно титулував офiцер. – Але присягаюся вам, що я нiчого не знаю.

Кардинал стримав усмiшку.

– Ви були в змовi з вашою дружиною, з панi де Шеврез i з герцогом Бекiнгемом.

– Справдi, ваша свiтлосте, – сказав Бонасье, – менi доводилося чути вiд неi цi iмена.

– І у зв’язку з чим?

– За ii словами, кардинал де Рiшелье заманив герцога Бекiнгема в Париж, аби занапастити його, а разом з ним i королеву.

– Вона так казала? – гнiвно вигукнув кардинал.

– Так, ваша свiтлосте, але я заперечив iй, що вона даремно так вважае, бо його високопреосвященство не здатний…

– Замовкнiть, ви просто бовдур! – урвав його мову кардинал.

– Те саме стверджуе i моя дружина, ваша свiтлосте.

– Чи вiдомо вам, хто викрав вашу дружину?

– Нi, ваша свiтлосте.

– Але ж у вас е пiдозри?

– Були, ваша свiтлосте. Але цi пiдозри, як менi здалося, не сподобалися пановi комiсару, i я вже вiд них вiдмовився.

– Вашiй дружинi пощастило втекти. Ви знали про це?

– Нi, ваша свiтлосте. Я довiдався про це вже у в’язницi вiд пана комiсара. Вiн дуже люб’язна людина.

Кардинал знову стримав усмiшку.

– Виходить, вам нiчого не вiдомо, що сталося з вашою дружиною пiсля ii втечi?

– Навiть уяви не маю, ваша свiтлосте. Вона, мабуть, повернулася до Лувру.

– О першiй попiвночi ii там ще не було.

– Боже мiй! Що ж iз нею сталося?

– Скоро дiзнаемося, не турбуйтеся. Вiд кардинала нiчого не приховаеш. Кардинал знае все.

– У такому разi, ваша свiтлосте, як ви гадаете, кардинал погодиться повiдомити менi, що сталося з моею дружиною?

– Цiлком можливо. Але спершу ви повиннi розповiсти все, що вам вiдомо про стосунки вашоi дружини з панi де Шеврез.

– Але, ваша свiтлосте, я нiчого про це не знаю. Я нiколи не бачив цiеi дами.

– Коли ви заходили по вашу дружину до Лувру, ви разом з нею вiдразу ж поверталися додому?

– Дуже рiдко. В неi були справи з якимись торговцями полотном, i я проводжав ii.

– І скiльки iх було, цих торговцiв полотном?

– Двое, ваша свiтлосте.

– Де вони живуть?

– Один на вулицi Вожирар, другий на вулицi Лагарп.

– Ви разом з нею заходили до цих торговцiв?

– Жодного разу. Я завжди чекав ii бiля входу.

– А як вона пояснювала свое бажання заходити самiй?

– Нiяк не пояснювала. Казала, щоб я зачекав, – я й чекав.

– Так, ревнивцем вас назвати важко, мiй любий пане Бонасье! – зауважив кардинал.

«Вiн називае мене «мiй любий пан Бонасье», – подумав галантерейник. – Хай йому бiс, але моi справи, здаеться, йдуть на краще!»

– Могли б ви впiзнати дверi, куди вона входила?

– Так.

– Ви запам’ятали номери будинкiв?

– Так.

– Назвiть iх.

– Номер двадцять п’ять на вулицi Вожирар i номер сiмдесят п’ять на вулицi Лагарп.

– Чудово, – сказав кардинал, i, взявши зi столу срiбний дзвiночок, вiн подзвонив.

Увiйшов офiцер, якого кардинал випровадив на початку своеi розмови з Бонасье.

– Сходiть по Рошфора, – пошепки наказав Рiшелье, – хай вiн негайно прийде, якщо тiльки повернувся.

– Граф тут, – сказав офiцер. – І настiйно просить ваше преосвященство його прийняти.

«Ваше преосвященство! – ледве чутно повторив Бонасье, який знав, що так звичайно називали пана кардинала. – Ваше преосвященство!»

– Хай вiн зайде! – вигукнув кардинал. – Хай зайде!

Офiцер швидко вибiг з кiмнати, як це робили всi слуги кардинала, що завжди слухняно виконували його накази.

«Ваше преосвященство!» – шепотiв Бонасье, дурнувато лупаючи очима, сповненими жаху.

Не минуло й п’яти секунд, як пiшов офiцер, а дверi вiдчинилися знову, i з’явився новий вiдвiдувач.

– Це вiн! – вигукнув Бонасье.

– Хто – вiн? – спитав кардинал.

– Той, хто викрав мою дружину!

Кардинал подзвонив удруге. З’явився той самий офiцер.

– Вiдведiть цього чоловiка i здайте солдатам, якi його привезли. Хай вiн почекае, поки я знову його викличу.

– Нi, ваша свiтлосте, нi, це не вiн! – розпачливо вигукнув Бонасье. – Я помилився! ii викрав iнший, зовсiм не схожий на цього! Цей добродiй – чесна людина!

– Заберiть цього iдiота! – гримнув кардинал.

Офiцер узяв Бонасье пiд руку й вивiв до передпокою, де на нього чекали вартовi.

Вiдвiдувач провiв Бонасье нетерплячим поглядом i, тiльки-но дверi зачинилися за ним, швидко пiдiйшов до Рiшелье.

– Вони бачились, – мовив вiн.

– Хто? – спитав кардинал.

– Вона i вiн.

– Королева i герцог? – вигукнув Рiшелье.

– Так.

– Де?

– У Луврi.

– Ви в цьому певнi?

– Цiлком.

– Хто вам сказав?

– Панi де Ланнуа, котра, як ви знаете, безмежно вiддана вашому преосвященству.

– Чому вона не повiдомила про це ранiше?

– Чи то випадково, чи то запiдозривши щось, але королева залишила панi де Сюржi ночувати в себе в спальнi i потiм цiлий день не вiдпускала ii.

– Ну що ж… Нас переграли. Спробуемо взяти реванш.

– Не турбуйтеся, ваша свiтлосте. Я докладу всiх зусиль.

– Як усе це сталося?

– О пiв на першу ночi королева сидiла зi своiми придворними дамами…

– Де саме?

– У своiй спальнi…

– Далi.

– …тут зайшла покоiвка i передала iй хусточку вiд кастеляншi…

– Потiм?

– Побачивши хусточку, королева дуже розхвилювалась i, незважаючи на те, що була нарум’янена, помiтно зблiдла…

– Далi! Далi!

– Вона пiдвелася i тремтячим голосом сказала своiм придворним дамам: «Почекайте мене десять хвилин, я невдовзi повернуся». І квапливо вийшла до своеi опочивальнi.

– Чому панi де Ланнуа вiдразу ж не повiдомила вас про це?

– Тодi ще нiчого не можна було стверджувати напевне. До того ж королева наказала: «Почекайте мене». І вона не посмiла ослухатись.

– І як довго королева була вiдсутня?

– Три чвертi години.

– Хто з придворних дам ii супроводив?

– Тiльки донья Естефанiя.

– Потiм королева повернулась?

– Так, але тiльки для того, щоб узяти скриньку з рожевого дерева, прикрашену ii вензелем, i знову вийшла.

– А коли вона повернулася, скринька була при нiй?

– Нi.

– Чи вiдомо панi де Ланнуа, що було в цiй скриньцi?

– Так. Дiамантовi пiдвiски, подарованi королевi його величнiстю.

– І вона повернулася вже без скриньки?

– Так.

– Панi де Ланнуа гадае, що королева вiддала пiдвiски Бекiнгему?

– Вона в цьому впевнена.

– І на чому грунтуеться ii впевненiсть?

– Удень панi де Ланнуа, як камер-фрейлiна королеви, шукала скриньку i, вдавши, що стурбована ii зникненням, зрештою спитала королеву, чи не знае вона, куди подiлася скринька.

– А що королева?..

– Королева дуже знiяковiла i сказала, що напередоднi вона зламала одну з пiдвiсок, тож мусила вiддати ii своему ювелiровi, щоб той полагодив.

– Треба зайти до королiвського ювелiра i переконатися, чи так це насправдi.

– Я вже був там.

– І що сказав ювелiр?

– Ювелiр нi сном нi духом не знае нi про якi пiдвiски.

– Чудово, Рошфоре! Отже, не все ще втрачено i, можливо… можливо, на нас чекае перемога.

– Я певний, що генiй вашого преосвященства…

– …зможе виправити усi дурницi, якi накоiв його шпигун, чи не так?

– Саме це я й хотiв сказати, якби ваше преосвященство дозволили менi закiнчити мою думку.

– Ви вже знаете, де переховувалися герцогиня де Шеврез та герцог Бекiнгем?

– Нi, ваша свiтлосте. Моi сищики не змогли нiчого рознюхати.

– А я знаю.

– Ви, ваша свiтлосте?

– Так. У всякому разi, догадуюсь. Один з них весь час перебував у будинку номер двадцять п’ять на вулицi Вожирар, другий, або друга, в будинку пiд номером сiмдесят п’ять на вулицi Лагарп.

– Чи бажае ваше преосвященство, щоб я наказав арештувати iх обох?

– Гадаю, що вже пiзно. Вони, скорiше за все, встигли звiдти втекти.

– І все-таки, не зайве було б перевiрити…

– Вiзьмiть iз собою десяток моiх гвардiйцiв i обшукайте обидва будинки.

– Слухаюся, ваше преосвященство.

І Рошфор вибiг з кабiнету.

Залишившись один, кардинал на якусь мить поринув у роздуми, потiм подзвонив утрете.

На порозi з’явився той самий офiцер.

– Приведiть арештованого! – наказав кардинал.

Пана Бонасье знову ввели до кабiнету. Офiцер за знаком кардинала вийшов.

– Ви обдурили мене, – суворо мовив кардинал.

– Я? – вигукнув Бонасье. – Щоб я обдурив ваше високопреосвященство!..

– Ваша дружина, йдучи на вулицю Вожирар i на вулицю Лагарп, заходила зовсiм не до торговцiв полотном.

– А до кого ж вона заходила, Боже правий?

– Вона зустрiчалася з герцогинею де Шеврез i герцогом Бекiнгемом.

– Так… – пiдтвердив Бонасье, намагаючись щось пригадати, – ну звичайно ж! Ваше високопреосвященство мае цiлковиту слушнiсть. Я неодноразово висловлював свiй подив з приводу того, що торговцi полотном мешкають у таких будинках – у будинках без вивiсок. І щоразу на мое зауваження дружина чомусь починала смiятись. О, ваша свiтлосте, – продовжував Бонасье, падаючи до нiг його високопреосвященства, – ви й справдi кардинал, великий кардинал, генiй, перед яким усi схиляються!

Хоч якою мiзерною була перемога над таким пiшаком, як Бонасье, проте кардинал якусь мить втiшався нею. І саме цiеi митi йому спала на думку непогана iдея. Його вуста скривилися в посмiшку, i вiн простягнув галантерейниковi руку.

– Пiдведiться, мiй друже, – сказав вiн. – Ви порядна людина.

– Кардинал торкнувся моеi руки, я торкнувся руки великоi людини! – вигукнув Бонасье. – Великий кардинал назвав мене своiм другом!..

– Так, мiй друже, так! – мовив кардинал батькiвським тоном, до якого вiн iнодi вдавався i який мiг обдурити лише тих, хто погано його знав. – З вами вчинили несправедливо, ну що ж, ви заслуговуете на компенсацiю. Ось, вiзьмiть цей гаманець, у ньому сто пiстолiв, i пробачте менi.

– Пробачити вам, ваша свiтлосте?! – вигукнув Бонасье, не наважуючись узяти гаманець, мабуть, боячись, що це лише жарт. – Ви владнi арештувати мене, катувати мене, повiсити, ви наш володар, i я не посмiв би навiть пискнути! Пробачити вам, ваша свiтлосте! Це неймовiрно!

– О, любий пане Бонасье, ви надзвичайно великодушнi! Я це бачу i вдячний вам. Отож ви вiзьмете цей гаманець i пiдете звiдси, гадаю, не надто засмученим.

– Я не тямлю себе з радощiв, ваша свiтлосте.

– Тодi прощавайте. Чи, точнiше, до побачення, бо, я сподiваюся, ми ще побачимось.

– Коли буде завгодно вашiй свiтлостi! Я весь до послуг вашого преосвященства.

– Ми будемо часто бачитися, запевняю вас. Менi дуже сподобалося з вами розмовляти.

– О, ваше преосвященство!..

– До побачення, пане Бонасье, до побачення!

І кардинал зробив знак рукою, у вiдповiдь на який Бонасье вклонився майже до землi. Потiм, увесь час задкуючи, вiн вийшов з кiмнати до передпокою. І тут кардинал почув, як галантерейник вiд надмiру почуттiв, якi його охопили, щосили закричав: «Хай живе його свiтлiсть! Хай живе його преосвященство! Хай живе великий кардинал!»

Кардинал, посмiхаючись, слухав цi захопленi виливи почуттiв пана Бонасье. І коли вже вигуки Бонасье стихли десь вдалинi, вiн вдоволено потер руки:

– Чудово, ось та людина, яка вiднинi зобов’язана менi своiм життям.

Пiсля цього вiн пiдiйшов до столу, на якому, як ми вже казали, була розгорнута карта Ла-Рошелi, i почав ретельно ii вивчати, креслячи олiвцем лiнiю славнозвiсноi дамби, яка через пiвтора року закрила вхiд до гаванi обложеного мiста.

Вiн з головою поринув у своi стратегiчнi плани, як раптом дверi знову вiдчинилися i ввiйшов Рошфор.

– Ну, що скажете? – спитав кардинал. Жвавiсть i поспiшнiсть, з якими вiн випростався, свiдчили про велику його зацiкавленiсть у результатах завдання, що його вiн доручив графовi.

– Я все з’ясував, – вiдповiв граф. – Молода жiнка рокiв двадцяти шести – двадцяти восьми i чоловiк тридцяти п’яти – сорока рокiв справдi мешкали в будинках, на якi вказали ви, ваше преосвященство. Чоловiк пробув там чотири днi, жiнка – п’ять. Жiнка виiхала сьогоднi вночi, а чоловiк – вранцi.

– Це вони! – вигукнув кардинал i кинув швидкий погляд на стiнний годинник. – Але пускатися за ними в погоню тепер надто пiзно – герцогиня вже в Турi, а герцог Бекiнгем у Булонi. Ми знайдемо iх у Лондонi.

– Якi будуть розпорядження вашого преосвященства?

– Жодного слова про те, що сталося за цi останнi днi. Хай королева нi про що не здогадуеться, навiть не пiдозрюе, що ми знаемо про ii таемницю. Нехай гадае, що ми переймаемось розкриттям якоiсь змови… Пришлiть до мене канцлера Сег’е.

– А що з тим чоловiком?

– З яким чоловiком? – спитав кардинал.

– З Бонасье?

– Я добився вiд нього всього, чого можна було добитись. Вiн шпигуватиме за власною дружиною.

Граф Рошфор уклонився, недвозначно даючи зрозумiти, що вiн цiлком визнае недосяжну зверхнiсть свого володаря, i вийшов.

Залишившись сам, кардинал знову сiв у крiсло. Написавши листа i запечатавши його своею особистою печаткою, вiн взяв у руки дзвiнок. З-за дверей миттю з’явився черговий офiцер.

– Покличте до мене Вiтре, – звелiв кардинал, – i скажiть йому, щоб вiн готувався негайно вирушити в дорогу.

За якусь мить той, кого вiн викликав, стояв перед кардиналом: на Вiтре були високi ботфорти зi шпорами, що iх взувають, як правило, для далекоi дороги.

– Вiтре, – сказав Рiшелье, – ви цiеi ж хвилини маете вирушити до Лондона. В дорозi нiде не зупиняйтесь нi на мить. Цього листа ви передасте мiледi. Ось чек на двiстi пiстолiв. Зайдiть до мого скарбника, i вiн виплатить вам цю суму. Якщо повернетеся через шiсть днiв i бездоганно виконаете мое доручення, дiстанете в нагороду ще стiльки ж.

Гонець, не мовивши й слова, вклонився i, взявши листа та чек на двiстi пiстолiв, вийшов.

У листi зазначалося:

«Мiледi! Будьте на першому ж балу, де з’явиться герцог Бекiнгем. Його камзол прикрашатимуть дванадцять дiамантових пiдвiсок. Пiдiйдiть до нього й вiдрiжте двi з них.

Як тiльки пiдвiски будуть у ваших руках, негайно повiдомте менi».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66806483) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


Людовiк XIII (1601–1643) – син Генрiха VI i Марii Медичi, французький король з 1610 року.




2


Анна Австрiйська (1601–1666) – французька королева, дружина Людовiка XIII з 1615 року.




3


Рiшелье (1585–1642) – Арман Жан дю Плессi, кардинал; будучи з 1624 року першим мiнiстром Людовiка XIII, фактично правив Францiею.




4


Мазарiнi Джулiо (1602–1661) – кардинал, наступник Рiшелье на посту першого мiнiстра Францii.




5


Анкетiль (1723–1806) – абат, автор багатотомноi iсторii Францii.




6


Полен Парiс (1800–1881) – французький учений, що вiв дослiдження в галузi середньовiчноi лiтератури Францii.




7


«Роман про троянду» – знаменита середньовiчна поема (XIII ст.). Першу ii частину написав Гiйом де Лорiсс, а другу – Жан Шопiнель (Клопiнель), виходець iз Менга.




8


Гугеноти – прибiчники кальвiнiстськоi (протестантськоi) релiгii у Францii.




9


Ла-Рошель – мiсто на березi Атлантичного океану, оплот гугенотiв.




10


Гасконь – область на пiвднi Францii.




11


Беарн – область на пiвднi Францii.




12


Генрiх IV (1553–1610) – король Францii з 1589 по 1610 рiк, народився в Беарнi.




13


Отець Жозеф (1577–1638) – Жозеф дю Трамбле. Вiдомий як «отець Жозеф», або «сiрий кардинал». Був довiреною особою кардинала Рiшелье i, дарма що не посiдав нiякоi офiцiйноi посади, мав великий вплив i владу.




14


«Вiрний i сильний» (лат.).




15


Бассомп’ер Франсуа (1579–1646) – маршал Францii i дипломат.




16


Багатьом не рiвне (лат.).




17


Бекiнгем Джордж Вiлльерс, лорд (1592–1628) – англiйський полiтичний дiяч, фаворит королiв Якова I та Карла I.




18


Нарцис – персонаж давньогрецьких мiфiв, який закохався у власне вiдображення у водi й, не маючи змоги вiдвести вiд нього очей, кинувся у воду й загинув. Цим iм’ям називають самовпевнену i самозакохану людину.




19


Помпей Гней (106–48 рр. до н. е.) – римський полiтичний дiяч i полководець. Був розгромлений Цезарем пiд час битви поблизу мiста Фарсала у Фессалii i втiк до Єгипту, де його вбили прибiчники египетського царя.




20


Франциск I (1494–1547) – король Францii з 1515 по 1547 рiк. У 1525 роцi в битвi бiля мiста Павiя (Італiя) був захоплений iспанцями у полон, пiсля чого написав у листi знамениту фразу: «Все втрачено, крiм честi».




21


Карл Великий (742–814) – франкський король з 768 року, численними завоюваннями створив iмперiю, яку очолив у 800 роцi.




22


Августин Аврелiй (354–430) – один з найважливiших отцiв Церкви, родоначальник християнськоi фiлософii iсторii, своi погляди виклав у творах «Про град Божий», «Сповiдь» та iн.




23


Йдеться про сутичку, що сталася в 1620 роцi мiж армiею французького короля й прибiчниками бунтiвних феодалiв, якi засiли в Анжерi. З полiтичною метою успiх королiвських вiйськ було подано як блискучу перемогу.




24


Бонiфацiй – «той, хто робить добро» (лат.).




25


Ахiлл, або Ахiллес, Аякс – у давньогрецькiй мiфологii героi Троянськоi вiйни, надзвичайно сильнi i смiливi.




26


Йосиф – бiблiйний персонаж, покiрний i сумирний юнак.




27


Саул – цар iудеiв (ХІ ст. до н. е.), за бiблiйною легендою, попросив чарiвницю викликати тiнь пророка Самуiла, щоб довiдатися про свое майбутне.




28


Йдеться про скульптурне зображення епiзоду з Євангелiя: «Христос i Самаритянка бiля колодязя».




29


Арiадна – за давньогрецьким мiфом, допомогла афiнському герою Тезею вибратися з лабiринту, де лютував Мiнотавр – напiвлюдина-напiвбик.