Книга - Дама Пік

Дама Пiк
Максим Чуприна


Всi iсторii, що увiйшли до цiеi збiрки, походять з мого дитинства та юностi. Пiонер-ський табiр залишив найбiльше спогадiв, i саме йому я повинен подякувати за повiсть «Дама Пiк». Мiстичнi оповiдання «Напасть», «Зло», «Фатум» та «Допомога святих» – це також правдивi невигаданi випадки або з мого власного життя, або переказанi мною роз-повiдi моiх друзiв чи добрих знайомих.





Максим Чуприна

Дама Пiк





Дама Пiк


«Багато е, Горацiо, такого,

що не до тями нашим мудрецям».

    Вiльям Шекспiр. «Гамлет».


* * *

Пiонертабiр «Казка» розташувався в самому серцi селища машинобудiвникiв – плiч-о-плiч бiля стадiону. У тi далекi сiмдесятi роки минулого сторiччя це були чи не найбiльш вiдвiдуванi мiсця масових заходiв, що влаштовувались селищною владою для мiсцевого населення в лiтнiй сезон. Не можна впевнено сказати, що тодi було популярнiшим – найрiзноманiтнiшi спортивнi змагання аматорських команд на стадiонi, чи вiдкриття та закриття табiрних змiн з самодiяльними концертами в пiонертаборi. Та й не про це зараз мова. Це все, як кажуть, поки що тiльки приказка.


* * *

Уздовж асфальтованоi дорiжки, що дiлить територiю пiонертабору рiвно навпiл, розташувалися три або чотири довгих одноповерхових будиночка. У будиночкiв дерев’янi стiни i шифернi дахи, в кожному з них – обширна тераса на всю довжину з двома верандами i п’ять-шiсть великих спальних примiщень. Це бараки. Пiонери – в бараках? Нi, це не парадокс. У тi роки ще багато вольних громадян проживало в бараках, причому навiть постiйно. Тимчасово – постiйно, вiрнiше. В очiкуваннi полiпшених житлових умов. Але це вже вiдступ вiд теми. Розповiдь пiде про пацанiв одного з загонiв табору «Казка». Загони комплектували з дiтлахiв однiеi статi i вiку. Спалки набили вщерть – ось вам i загiн. Одна койка для вихователя i п’ятнадцять вздовж стiн – дiтям. Весь день на свiжому повiтрi, а два рази на добу вiдбiй: пiсля обiду двi години на денний сон i близько десятоi вечора вже до ранку. Ось у цьому i вся заковика. Спритнi дiтлахи, поспавши трохи вдень, пiсля вiдбою увечерi ще не хотiли спати, а так як вихователi майже усi були зазвичай теж зовсiм молодими людьми, то i вони спати ще найчастiше не хотiли. Уклавши своiх пiдопiчних, вони йшли на посиденьки з iншими молодими педагогами на веранду одного з баракiв, залишивши дiтей самих собi. А що ж дiти? Дуже просто: маленькi спали, старшi бешкетували вже по-дорослому, – не давали нудьгувати своiм вожатим, але ми зараз станемо спостерiгати за середнiми – одинадцяти – дванадцятирiчними хлопченятами, якi не засинали вiдразу, як малюки, i не обговорювали плани проникнення в палату до дiвчаток, попередньо роздобувши та ковтнувши самогону, як старшi. Нi те, нi це iх не приваблювало. Одного разу зачепивши в розмовi тему мiстичних страшилок, двое сусiдiв по лiжках поступово захопили бесiдами «про ЦЕ» всiх iнших несплячих своеi палати – прямо як у парламентi, iй-Богу! – Але так тодi всерйоз називали в таборi спальнi примiщення. Хоча, i в лiкарнях теж палати…

– Ти б ще про чорну руку розповiв! – це Вовка. Вiн скептик, вихований батьками – комунiстами в дусi атеiзму. Цiкава рiч: у таку дурницю, як комунiстична утопiя, атеiсти свято вiрують, а в реально iснуючу чортiвню – категорично нi.

– А що ж, ти i в чорну руку не вiриш? Але ж про чорну руку навiть у дитячому садку вже всi знають! – переконано заперечив оповiдач i основний постачальник мiстичних iсторiй Пашка. Пашка живе на околицi мiста – райцентру у власному одноповерховому, ще прадiдiвському будиночку, де разом з ним i його батьками проживае його рiдна бабуся, мати батька. Вiн, на вiдмiну вiд бiльшостi присутнiх пацанiв, не ходив маленьким у дитсадок, а виховувався у себе вдома цiеi самоi бабусею, i з малолiтства наслухався казок та iнших бувальщин i небилиць, на якi ця бабуся була дуже велика майстриня. Та й взагалi, треба сказати, що, як правило, люди, якi проживають у приватних будинках, зазвичай бувають бiльш довiрливими до рiзного роду малореалiстичних, скажiмо так, iсторiй, особливо якщо це будинки старi, якi виростили не одне поколiння. Хоча i серед мешканцiв квартир з багатоповерхiвок теж е чимало любителiв мiстики. Ось, наприклад, Славка – важкоатлет. Володар високого для своiх рокiв зросту i значною комплекцii, вiн, як найсильнiший хлопець загону, мав незаперечний авторитет у будь-якiй справi i суперечцi.

– Ти не заважай йому, Вовчик! – безапеляцiйно втрутився Славка в розмову, – вiн же може образитися, i не стане розповiдати, а менi цiкаво. І iншим теж. Правда, пацани?

– Правда! Так! – неструнко пiдтвердили кiлька голосiв з рiзних кiнцiв палати.

– Так вiн же бреше все! – не здавався Вовка, – от i Стьопка теж йому не вiрить. Скажи, Стьопка! – Штовхнув вiн сусiда по лiжку праворуч.

– Та хто зна… – пробурмотiв Степан, – цiкаво все ж послухати…

– А ти МЕНІ що говорив?! – обурився Вовчик, – а тепер задню вмикаеш? Ех, ти-и-и!

Захлинувшись обуренням, Вовка лiг набiк спиною до «зрадника», i тiльки голосно сопiв носом, поки не заснув. А на «брехуна» Пашку, до якого вiн тепер повернувся обличчям, Вова просто буквально закрив очi. Хоча цього нiхто i не мiг побачити, тому що в палатi було темно, сам для себе вiн все-таки залишився до кiнця принциповим.

– А що там про чорну руку? Я-ось якраз нiчого i не знаю, – вiдгукнувся знову Славко-важкоатлет, – просвiти мене, Паш, будь люб’язний!

– Ну, це правда, вже старе як свiт! Для найменших у дворах дiтлахiв трохи старшi розповiдають цi страшилки – вiдразу включився Пашка. Всi, хто ще не спав, заворушилися, влаштовуючись зручнiше. Зачекавши паузу, поки настала повна тиша, оповiдач продовжив: – не бачу сенсу переказувати всi цi iсторii, так як вони примiтивнi i дiйсно звучать малоправдоподiбно, та й для будь-якого «невiруючого Хоми» дуже непереконливо. Тихо, тихо! Не перебивайте! – Заспокоiв захвилювалися слухачiв, – е у мене одна, на мiй погляд, дуже достовiрна iсторiя; я сам особисто не один раз чув ii з перших вуст – вiд мого рiдного дядька – батькового брата. Менi вона дуже подобаеться, тому я просив дядька Вiталiя переказувати менi ii щоразу, коли вiн бував у нас вдома. І – звернiть увагу: вiн завжди переказував все слово в слово, зовсiм не соромлячись випадкових свiдкiв на кшталт моiх батька-матерi або iх гостей, жодного разу нiчого не переплутав, не забув i зайвого не додав.

– Так розказуй, нарештi, вже, Пашко, не томи! – пролунало одразу кiлька голосiв.

– Та вже слухайте, слухайте! Закiнчивши школу дядь Вiтя пiшов вчитися в Профтехучилище. Там вiн став займатися в самодiяльному вокально-iнструментальному ансамблi; вiн навчився ще в п’ятому класi грати на гiтарi i спiвае дуже кльово, ну i взяли його грати i спiвати. Вiн став пiзно приходити пiсля репетицiй додому i ще пiзнiше пiсля танцiв. По суботах вони грали на танцях в актовому залi до дванадцятоi ночi. А коли вже усi розiйдуться, то музикантам треба ще iнструменти поховати, зачинити все, а вiн ще з дiвкою зустрiчався, одним словом, додому потрапляв тiльки годинi о другiй, тобто, вже майже вранцi. Батько мiй тодi служив в армii – вiн старший брат, а батьки iх, моi дiд з бабою, в ту нiч, коли це сталося, вдома не ночували, десь в гостях засидiлися i залишилися там на нiч – у кумiв своiх, чи що. Вони дядька Вiталiя, ну, сина iх Вiтьку тобто, попередили, що можуть ночувати не вдома, адже вiн не маленький вже був, одну нiч в порожнiй квартирi переночувати не забоявся б.

Ну, так от, прийшов пiзно вночi дядько Вiтя тодi додому, i бачить, – точно: вдома немае нiкого. От i добре, думае, сам собi господар, можу, значить, прямо в квартирi покурити. Поставив вiн собi попiльничку на диван, кинув поруч пачку цигарок i прилiг. Втомився вiн тодi. Випивши, говорить, злегка був, – чарочку самогону на танцях у перервi потягнув, його друзi пригостили. Одна чарчина – це дрiбницi, якби не натщесерце, то й зовсiм нiчого, а так вiн трохи захмелiв. Це я вам його розповiдь дослiвно передаю. Ну, от. Прилiг вiн, попiльничку собi на груди поставив, цигарку до губ пiднiс, i тут зрозумiв, що про сiрники забув. Нема чим прикурювати! Треба тепер цигарку вiдкласти, попiльничку теж; встати, пiти на кухню, узять сiрники… Справа – дрiбниця, але ж час вже до свiтанку йде, – третя година ночi, а вiн втомлений, танцi вiдiграв, дiвчину кудись далеко додому до неi проводжати ходив, дрiмота його долае. Зараз, думае вiн, я секундочку перепочину, i буду все ось це робити – попiльничку прибирати, вставати, i на кухню за сiрниками йти. Та й задрiмав, лежачи на спинi з незапаленою цигаркою, що стирчала з рота. Мiцно заснути вiн не встиг, – його розбуркав звук сiрника, що загорiвся прямо бiля його обличчя, i не тiльки звук, але i досить яскраве свiтло вiд нього навiть крiзь прикритi повiки. Сiрник загорiвся так близько, що вiн iнстинктивно втиснувся головою в подушку, щоб не обпалити вii. Кивнувши i пробурмотiвши слова подяки, вiн притримав двома пальцями лiвоi руки цигарку, прикурив… І ось тут до нього дiйшло! Дрiмоту i хмiль зняло враз! У квартирi вiн один! Щоб хтось вiдчиняв дверi, вiн не чув, в кiмнатах скрiзь порожньо, балконнi дверi на клямцi. Не маючи сил вiдвести очi, навiть клiпнути, наче в уповiльненому кiно вiн дивився, як абсолютно чорна рука, струшуючи, гасить сiрник i ховаеться пiд диван. Вiн i досi не може точно сказати, чому ця рука була чорна – чорнiше ночi без зiрок. Чи це була рукавичка, чи, може чорна шкiра як у негрiв; вона дуже швидко зникла з поля зору, не встиг до пуття розгледiти. Тiльки одне вiн стверджуе напевно: рука була щiльна, вiдчутна, жива, абсолютно реальна, але тiльки до зап’ястя. От е те мiсце, куди люди годинник надягають, а далi немае нiчого – порожнеча. Висить в прозорому повiтрi чорна кисть правоi руки, струшуе палаючий сiрник, i не так вона висить як пiдвiшена звiдкись зверху, а нiби-б як вона на тiлi як годиться, тiльки тiло це невидиме. І ось пiшла ця рука iз згасаючоi сiрником донизу, дядько Вiтя пiдвiвся, дивиться, а вона того сiрника на пiдлогу кинула i пiд диван сховалася, так якби невидимий господар цiеi руки на пiдлозi пiд диваном лежав. Дядь Вiтя через край дивана на пiдлогу перевалився, пiд диван заглядае, а там нiчого нема! І нiчого, i нiкого! Порожнеча! Вiн пошкодував, що вдень пiдлогу вимили, думае, на пилу цей невидимка слiди залишити мав, хоча, звичайно ж, хто його знае. І ось лежить вiн на пiдлозi, i думае: якби не цей ось недогарок сiрника, сам би собi, напевно, не повiрив. Навiть до плiнтуса рукою пiд диваном дотягнувся, помацав – упевнився, що там нiкого нема. Диван односпальний старовинний був на високих фiгурних нiжках, i без лiхтарика добре все видно. І не знаю, каже вiн, дужче я злякався тодi, чи здивувався. Здивувався, напевно, – надто швидко все сталося, злякатися навiть i не встиг…

– А от зi мною одного разу вночi теж було, – почувся голос з кутка палати, – подзвонив хтось. У нас дзвiнок – «Дiнь-дон», два тони, а то дзвонить так, нiби дзвiнок зламався i один тiльки тон, хрипко так якось «дiнь… дiнь… дiнь», i з iнтервалами великими, ну нiби-як хтось натискае на кнопку i вiдпускае вiдразу, нi дае нормально вiддзвонитися. Зi мною поряд кицька спала, так вона пiдняла голову i слухае, тiльки вуха туди-сюди повертае. Я з матiр’ю удвох живу в двокiмнатнiй квартирi; вона на лiжку, що поруч стоiть, мiцно спить i нiчого не чуе. А нiч мiсячна була: навiть крiзь штори мiсяць спальну кiмнату так висвiтлюе, ну майже як вдень все видно, ну, нiби похмурий такий день. І дзвiнок цей дивний не вмовкае. Я мамку раз-вдруге досить голосно покликав, – вона не прокидаеться, i кицька теж заспокоiлася i лягла. Ну, я думаю, все одно вже повнiстю прокинувся, пiду потихеньку подивлюся у вiчко, – хто це до нас серед ночi так наполегливо видобуваеться. Може, допомога кому яка потрiбна, або це сусiдовi-п’яницi дуже випити хочеться; вiн, може, заснув стоячи бiля дверей, а палець машинально смикаеться i натискае на кнопку дзвiнка. Якби не така мiсячна нiч, я б нi за що з лiжка не злiз, а так пiшов, мати турбувати бiльше не став, побачу, думаю, спочатку що там, а потiм вже i вирiшу, розбуркати менi ii чи нi. І ось проходжу я сумiжну кiмнату, до дверей у передпокiй дiйшов вже, i чую, що дзвiнок не бiля вхiдних дверей дзвонить, тобто не попереду мене чуеться звук, а вже позаду, – якби зi спальнi, звiдки я щойно вийшов. Страх вже мене всерйоз пройняв, що ж це за чортiвня така, думаю. Дiйшов я таки до вхiдних дверей, абсолютно виразно чую затихаючий цей «дiнь, дiнь» – позаду; в дверне вiчко все ж подивився, – нема, звичайно ж, там нiкого, лампочка дуже навiть яскраво порожнi сходи висвiтлюе. Може, думаю, виглянути треба, може, жартуе хто – подзвонив i втiк вниз по сходах (моя квартира на п’ятому поверсi в «хрущовцi», так що сходи тiльки вниз), але не наважуюся, хтозна, може, це грабiжники, всяк бувае! Але знову я чiтко чую «дiнь… дiнь» позаду ж таки, не з динамiка, що тепер над головою у мене висить. Іду знов до себе в спальню, намагаюся йти безшумно, дихання стримую, серце так i колотиться, у вухах шумить… До дверей спальноi кiмнати дiйшов – звук дзвiнка голоснiше; заходжу в спальню, там все так само: мати i кицька сплять, кицюня, правда, зiницями виблискуе – бодриться, але лежить на мiсцi спокiйно i голову не пiднiмае. А звук знову перемiстився. Знову десь у мене за спиною! От я разiв три туди-сюди пройшов, – шукаю джерело звуку, – а вiн нiби як десь у самiй стiнi мiж залом та спальнею знаходиться. Я дуже втомився i очманiв вiд цього, пiшов, лiг у лiжко i заснув пiд оте «дiнь-дiнь». Вирiшив, як i кицька, уваги на нього не звертати. Вiн, звук цей, незрозумiлий, звичайно, але напевно не шкiдливий, iнакше Муська наша на нього спокiйно б так не реагувала – вже ii-точно не обдуриш, вона небезпеку чуе, бувай здоров як! Рокiв пiвтора вже пiсля цього випадку пройшло, жодного разу не повторювалося, а що воно таке було – ну просто чорт його знае!

– А ти матерi розповiдав? – сонним голосом запитав Павло.

– Нi, Паш, одразу забув якось, а потiм думаю, неймовiрно занадто, все рiвно скаже, що наснилося. Ось вам першим розповiдаю, ти своею iсторiею про чорну руку менi цей випадок нагадав – вiдповiв Вадька (це вiн про нiчний дзвiнок тiльки-що розповiв). Вадька-недомiрок – невисокий худий хлопчина з блiдим обличчям; зазвичай вiн не встряе в опiвнiчнi розмови, сьогоднi оце вперше його зачепило.

– А ти знаеш, Вадя, – вiдгукнувся Гриня з iншого кiнця палати – добре, що ти тодi дверей не вiдчинив.

– Вважаеш, то бандити були? – запитав Вадя.

– Нi, я вважаю, що то була Пiкова Дама, – впевнено вiдповiв Гриня.

– Що це з нiчнi розмови?! – суворо втрутився вихователь, що увiйшов до палати. – Ану, припиняемо негайно! Спати давно пора. Завтра вас на зарядку за ноги з лiжок стягати доведеться. Все-все-все, спати! – тоном, що не допускае заперечень, завершив вiн, замкнув на гачок вхiднi дверi i став розстеляти свое лiжко. До того часу, як вiн роздягнувся i лiг, тишу в палатi порушувало тiльки хропiння да посопування поснулих пiонерiв.


* * *

Нiчнi розмови, природно, мали свое продовження i вдень, особливо пiд час денного сну, якщо йшов куди-небудь суворий вихователь. Найчастiше приставали до Пашки тi пацани, хто, заснувши, не змогли дослухати чергову iсторiю до кiнця: розкажи, мовляв, чим там все закiнчилося. Павло, звичайно ж, вiдмовлявся, – мовляв, не спи iншим разом. Тi, хто слухав до кiнця, його пiдтримували, – краще щось нове послухати, нiж знову одне й те ж повторювати.

Одного дня всiх ошелешив Слава. Так, той самий Славка-важкоатлет. Як тiльки затихли за дверима кроки вихователя, вiн встав з лiжка i оголосив:

– Сьогоднi ми будемо проводити психологiчнi дослiди!

Що таке психологiчнi дослiди з чуток знали всi, багато розмов ходило пiсля масового сеансу гiпнозу – рокiв три тому приiжджав в клуб хтось з послiдовникiв знаменитого Вольфа Мессiнга, чудеса всiлякi-рiзнi показував.

Десь хвилину пiсля заяви Славiка в палатi було тихо – хлопчаки осмислювали почуте. Коли допетрали, про що мова, звичайно ж, градом посипалися запитання: якi такi дослiди, хто буде гiпнотизер, де i коли це станеться, кого будуть гiпнотизувати. Славiк пiдняв догори руку, зажадав тишу, i, коли всi затихли, ошелешив ще дужче:

– Сеанс вiдбудеться ось тут, прямо зараз, гiпнотизувати будуть мене. Петько, неси з веранди стiлець.

Стiльця встановили посеред кiмнати, на нього з поважним виглядом сiв Славка, схрестив на грудях руки i зажадав:

– Тiльки не галасуйте, не товпiться, дивiться зi своiх лiжок! Ти, ти i ти йдiть сюди, будете допомагати. Слухайте уважно Серьогу. Хто буде смiятися, попереджаю: я на того розсерджуся!

Славчин авторитет забезпечив повну тишу i порядок. Трое призначених ним асистентiв пiдiйшли до стiльця i стали навколо.

– А можна, ми будемо стояти, Слав? Лежачи ж нiчого не видно! – поскаржився хтось iз смiливiших глядачiв.

– Добре, встаньте – вiдповiв замiсть Славiка Серьога, його сусiд по лiжку. Мабуть, вони заздалегiдь удвох з Славком все обговорили, i тепер Сергiй взяв у своi руки iнiцiативу. Нiхто в палатi, само собою, не хотiв розсердити грiзного «пiддослiдного», який сидiв на своему стiльцi посерединi палати, й уважно стежив за порядком.

Сергiй став злiва вiд Славiка, по лiву руку бiля себе поставив одного з трьох задiяних пацанiв, двом iншим вказав мiсце навпроти, з iншого боку стiльця.

– Слухайте мене уважно i буква в букву точно повторюйте по черзi злiва направо те, що я буду говорити. Спочатку ти, потiм ти, i ти будеш останнiм, – вказав пальцем на кожного з помiчникiв.

– Коли ми скажемо все те, що належить, стиснете ось так, як я, кулаки, – при цьому Сергiй показав пацанам два мiцно стиснутих кулака з виставленими вперед здвоеними вказiвними i середнiми пальцями.

– Ти i я, – Серьога кивнув пацану, який стояв навпроти нього бiля правого плеча Славiка, – ми вiзьмемо цими пальцями його пiд лiктi, – вiн кивнув на Славка, потiм подивився на тих помiчникiв, що стояли вiд нього лiвiше, – а ви двое точно так само вiзьмете пiд колiна, i вiдразу ж почнемо пiднiмати вгору. Пiднiмемо на витягнутi руки вище наших голiв, пiсля чого вiдразу ж будемо повiльно опускати, i посадимо знову на стiлець. Тiльки дивiться: пiднiмаемо i опускаемо повiльно i обов’язково серйозно i мовчки. Якщо е питання, то питайте зараз, я постараюся вiдповiсти i почнемо: час дорогий, – може повернутися вихователь.

– А як ми його так пiднiмемо, вiн же важкий? – вроздрiб запитали всi три «асистенти».

– Пiднiмемо, вiн легкий буде. – впевнено вiдповiв Серьога.

– Дивiться, не впустiть мене! – грiзно попередив Славка.

– А ти, Славко, закрий очi i постарайся не про що не думати.

– А навiщо очi закривати?

– Ну, розумiеш, якщо ти злякаешся, то до тебе тодi вiдразу повернеться твоя вага, i ми тебе не втримаемо.

– Як це я злякаюсь?! А ти сам не лякаешся менi це говорити?!! – почав пiдводитись Славiк.

– Закрий очi, просто повiр менi – я точно знаю, що так треба, а iнакше нiчого не вийде.

– Ну гаразд, я закрию. Дуже вже цiкаво, як воно у вас вийде.

– Все, ми починаемо. А вам нагадую – всi мовчите, i щоб нiхто не засмiявся, iнакше ми це зробити не зможемо – ще раз попередив «глядачiв» Серьога.

Його обличчя стало перебiльшено серйозним, навiть можна сказати урочистим. Вiн обвiв уважним поглядом своiх помiчникiв, i, дивлячись в упор на того, що стояв лiворуч, вимовив:

– Принц помер.

Пiсля секундноi затримки той, зрозумiвши, що йому теж треба це проговорить, прочистив пересохле горло i простогнав:

– Принц помер.

У напруженiй тишi палати «принц помер» прозвучало ще двiчi. Стало зрозумiло, чому декiлька разiв Серьога всiх попередив, щоб не смiялися. Вся ця сцена була дуже комiчною. Мiж кожною виголошуваноi фразою виходила якась неприродна пауза. Намагаючись в точностi вiдтворити фразу, сказану Сергiем, пацани, подумки перетравивши, буквально вичавлювали ii з себе. Чомусь всiм стало раптом важко дихати, голоси звучали грубо i хрипко, лоби вкрилися великими краплями поту. Все вiдбувалося ясним лiтнiм днем, в палатi було не темно, – великi вiкна пропускали багато свiтла, але хлопчаки виразно вiдчули, як зараз над усiма нависла якась ПІТЬМА.

– Будемо його ховати.

– Будемо його ховати.

– Будемо його ховати.

– Будемо його ховати.

Якби хтось мiг спостерiгати з боку, то помiтив би, що у пiт кинуло вже i глядачiв, правда, поки тiльки тих, чиi лiжка були ближче до центру кiмнати, тобто до мiсця, де проходив експеримент. Не ворушачись, iз застиглими поглядами, не витираючи пiт, з блiдими обличчями четверо учасникiв продовжували розпочате.

– Нi, не будемо його ховати.

– Нi, не будемо його ховати.

– Нi, не будемо його ховати.

– Нi, не будемо його ховати.

Те, що вiдбуваеться, вже нiкому не здавалося смiшним. Чомусь у великому примiщеннi з високою стелею (метра чотири, що не менше) стало одразу якось жарко i задушливо. Всi присутнi вмилися потом, i тi з хлопчакiв, хто стояв ближче до мiсця дii, вiдчули явнi ознаки задухи. Багато хто, не змовляючись, трималися рукою за горло. У всiх без винятку чомусь потемнiло в очах i, згадуючи потiм те, вiдбувалося тепер, кожен вiдзначав, що, незважаючи на ясний день, все виглядало так, начебто була нiч. Нiбито в оцю годину в палатi була непроглядна темрява, i замiсть сонця все висвiтлювалося холодним мiсячним сяйвом. Якийсь ореол таемничостi, нереальностi вiдчули всi, включаючи навiть скептикiв на кшталт Вовки. Тому вже не доводилося боротися з бажанням голосно розреготатися, це бажання просто зникло.

– Так нехай його чорти з’iдять!

Нiхто не знав, що ще буде говорити Серьога, коли закiнчиться це моторошне дiйство. Загубилося саме вiдчуття часу.

– Так нехай його чорти з’iдять! – вимовив другий пацан, що стояв лiворуч вiд Серьоги. Напруга в палатi досягло вже граничноi величини. Здавалося, вона висить у повiтрi прямо перед тобою, i, простягнувши вперед руку, можна просто ii помацати.

– Так нехай його чорти з’iдять! – прозвучало втрете. І ще раз!

– Так нехай його чорти з’iдять!

Сергiй пiдняв вгору руки, стиснутi в кулаки, з виставленими вперед здвоеними вказiвними i середнiми пальцями. Решта «експериментатори» повторили його жест, i потiм, слiдом за ним, вони пiдклали цi пальцi пiд лiктi i колiна Славiка, що сидiв спокiйно й нерухомо, наче заснув, i в повнiй тишi дружно почали пiднiмати знову руки вгору.

Ось вона, кульмiнацiя! Усi глядачi, затамувавши подих, широко розкритими очима в абсолютнiй тишi спостерiгали, як мiцне тiло Славiка повiльно, але впевнено пiднiмалося вгору – спочатку на рiвнi грудей, потiм над головами виконавцiв i ще вище. Мабуть, все ретельно обговоривши i спланувавши заздалегiдь, Славка вибрав трьох пацанiв одного зросту з Серьогою, ну, приблизно одного, а статурою пацани цього вiку i так всi однаковi, такi вгодованi богатирi, як Слава, зустрiчаються не часто.

Це було вражаюче видовище! Такого ефектного фокусу навiть у репертуарi вже ранiше згадуваного гастролюючого гiпнотизера не було. З боку все виглядало так, начебто тiло Славiка пiднiмаеться вгору на спущених зi стелi невидимих мотузках. Плавно злегка гойднувшись один раз на бiк, спокiйний i врiвноважений, як Будда, пiдносився Славiк вже набагато вище голiв чотирьох хлопцiв, якi без жодного видимого зусилля продовжували пiднiмати його ще вище, випрямляючи вже в лiктях пiднятi вгору руки. Тiло Славiка початок завалюватися на спину, тому що тi, що тримали пiд лiктi, вже почали рух вниз, в той час як тi, що тримали пiд колiна, могли пiднiмати вгору ще, i пiднiмали, поки не зрозумiли палаючий люттю погляд Серьожки i теж стали опускати вниз. Це був небезпечний момент: iх важкенький пiдопiчний мiг впасти, але, всупереч усiм законам фiзики, цього не сталося: тiло Слави вирiвнялося, голова, що вже почала закидатися назад, знову пiднялася вгору, плечi теж, i рiвно i плавно в тiй же сидячiй позi вiн повiльно i плавно був усаджений на стiлець. Всi бачили не один раз у кiно, як лiтають в невагомостi космонавти, i ось чесне мое слово: все, що вiдбулося зараз, було дуже схоже, хоча Славка був i не в скафандрi, а палата взагалi нiчим не нагадувала космiчний корабель.

Напруга спала, i тиша вибухнула захопленими криками глядачiв, якi, втiм, були тут же перерванi шипiнням i загрозливими жестами з боку вийшовшого зi стану трансу Славки-важкоатлета.

– Замовкнiть негайно, кретини! – з перекошеним блiдим обличчям повернувся вiн до кожного любителя голосно висловлювати свое захоплення. – Вас же чутно в сусiдньому барацi, а не те, що за сусiднiй стiнкою. Ідiоти! Зараз же вихователь повернеться!


* * *

Того разу, залучений шумом, дiйсно повернувся вихователь, тому пацани не змогли одразу ж повторити досвiд, хоча всiм, природно, дуже хотiлося. Зате, коли така можливiсть, нарештi, з’явилася, то, звичайно ж, був повтор, i не раз; всi бажаючi могли себе потiшити i в ролi випробуваного, i в ролi випробувачiв. Запам’ятати формулу було не складно, дii чотирьох людино-домкратiв теж далися тямущим хлопчакам запросто. Фокус був тiльки в емоцiйному станi експериментаторiв: якщо всiм вдавалося зберегти серйознiсть, якщо пiддослiдний мiг ввести себе в транс, як це дуже переконливо продемонстрував у першому досвiдi Слава, тодi все виходило так само. Чому тiло пiддослiдного втрачало вагу, – загадка; але факт: чотири людини брали одну тiльки пальцями i легко пiднiмали його вище своiх голiв без жодного зусилля, бо вiн в цей час не мав майже нiякоi ваги. Диво, та й годi! Але в той же час було й таке: стали пiднiмати Ваську, високого, але дуже худого хлопця (через його худорлявiсть всi жартували, коли вiн попросив його пiдняти, що вiн i без фокусiв нiчого не важить), i, вже тримали над головами, вiн злякався. Злякався, заворушився, i став падати, так як утримати його на пальцях стало вже неможливо – вiн моментально поважчав. Вийшла купа-мала, добре, що обiйшлося без калiцтв. Пiсля падiння, переконавшись, що нiхто не постраждав, Васька попросив повторити досвiд, але так як, мабуть, вже знав, що можна впасти, вiн боявся з самого початку, i тому не змiг розслабитися. Чотири складових механiзму «лiфта» цього разу як не старалися, навiть не змогли вiдiрвати його вiд стiльця. І це, звичайно ж, особливо в даному випадку дивно – всi ж знають, що розслаблене людське тiло дуже важке. Кожен дорослий пробував хоча-б один раз пiднiмати i волочити на собi п’яного, i я думаю, вони зi мною погодяться, що саме через повну розслабленiсть отакого тiла воно абсолютно непiд’емне. А тут iнша картина: худорлявий хлопчина вагою кiлограмiв тридцять не бiльш, через свiй страх не може розслабитися, i тому четверо його ровесникiв не здатнi навiть злегка пiдняти його над стiльцем. Брали вже й на кулаки, а не на пальцi; i все одно нiяк! Славка-важкоатлета, що важить вдвiчi бiльше, пiднiмали легко, зовсiм без жодних зусиль! Фокус-покус, iнакше i не скажеш!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/maksim-chuprina/dama-p-k/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.