Книга - Дилогія. Під тихими вербами.

Дилогiя. Пiд тихими вербами.
Борис Грiнченко


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Пiд тихими вербами» Бориса Грiнченка – друга частина дилогii, продовження повiстi «Серед темноi ночi»***. Тут так само гостро звучить проблема соцiальноi несправедливостi, твiр мае символiчне закiнчення, яке втiлюе надiю на свiтле майбутне. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «На розпуттi», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Каторжна», «Сам собi пан» тощо. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.





Борис Грiнченко

ПІД ТИХИМИ ВЕРБАМИ




Роман




Частина перша



Наступае чорна хмара,
А друга синя…

    Народна пiсня






І

ЧОРНА ХМАРА


Минув уже четвертий рiк, вiдколи Денис Сивашенко вiддiлився вiд батька й вiд Зiнька, меншого брата… зараз пiсля того, як середульшого брата Романа заслано на Сибiр. Погана це була iсторiя!.. Розледащiвши Роман у солдатах, не хотiв дома нiчого робити, посварився з батьком та з Денисом, пристав, пiшовши в город, до злодiйського товариства, водив конi, пiймався, суджено його й заслано на Сибiр. Денисовi це не пошкодило, бо раз, що йому з батькiвщини бiльше припало, а друге – всi знали, що вiн сам i впiймав Романа, i виказував на його, то нiкому й на думку не спадало вибивати йому очi Романом… хоч воно таки й погано, як люди знають, що брат у Сибiру… ну, та дарма! Хай краще у Сибiру буде таке ледащо, нiж дома через його колотнеча. От тiльки що з батьком Денис посварився… Дак же вiн у тому не винен: за те, що вiн не покривав Романа, батько, мати й Зiнько зненавидiли його, та й годi!.. Та й це дарма, бо таки все. Що йому припадало, все вiддали. Та вiн би й не попустив, бо там же й його праця. Вiн i радий був, що пiшов од iх: ому вже давно треба було хазяiном бути. Поставив хату на новому грунтi, далi вiд батька, аж з другого краю села, та й хазяiнуе собi. І добре хазяiнуе: за цi чотири роки зрiс вiн угору високо: з Дениса – Денисом Пилиповичем iзробився, з малого хазяiна – багатирем. Своеi землi тридцять десятин, та ще вдвох iз тестем Манойлом посесiю держать… От що! Нехай лиш той дурень Зiнько облизуеться, дивлячись на його заможнiсть. Сам живе, як харпак, мабуть, нiчого й не придбав, одколи батько вмер, самою батькiвщиною старою й держиться. Ха-ха! А Денис он цього року до хати приробив ще другу половину – з великою свiтлицею та з кiмнатою. І в свiтлицi в його так прибрано, що хоч i станового, то не сором приняти: два тапчани, стiльцi чорним покрашенi, по стiнах малюнки великi – вiддавав за iх Денис щетинниковi не то по злоту, а й по пiвкарбованця, бо там такi е, що i з золотом… самих генералiв аж п'ятеро, i вiйна турецька, i страшний суд iз змiем, i «вид города Тулы»… i всi за склом, у великих червоних та в зелених рамцях… А вiкна в хатi такi, що вiдчиняються, а не вiдсуваються, i на вiкнах завiски телiпаються ситцевi, – зовсiм, як у панiв. І лiжко тут стоiть – високе й широке, на йому аж три перини, i засланi зверху червоним «одiялом» (п'ять карбованцiв цiна); а чотири здоровенних подушки замалим не до стелi знiмаються, та всi в ситцевих пошивках з здоровенними лапатими квiтками, – це вже Домаха Денисова набирала, – дуже гарнi, ситець аж по злоту. Нiхто на цьому лiжковi не спить (бо всi ночують у противнiй хатi), а стоiть воно так, закрашае хату, чи то пак «комнату», – щоб видко було, який хазяiн живе, не харпак… Та й дочок же в Дениса двое— то це ж iм Домаха надбала: хай люди бачать, що есть. Надбано, хвалити бога, i на дочок, i на синiв: е в чому походити, е що з'iсти й спити. Не сором, нi, не сором покликати до себе людей, хоч би й таких заможних, як оце зараз сидять у свiтлицi за столом, п'ють, iдять та й про дiло гомонять.

Не малi ж то й гостi!

На покутi сидить старшина Григорiй Павлович Копаниця – той, що колись писарем волосним був, а тепер старшиною. Ге-ге! Тепер уже йому не писарювати, тепер уже вiн багатир на всю губу: своеi землi скiльки! Як iде в город, у земське собранiе (бо вiн же там гласним), то так убереться в сюртука, що пан, та й годi! Та йому ж i треба цього: помiж панами крутиться. Та хоч i на селi, то без жакетки й з хати не вийде.

Зараз бiля його сидить Сучок Михайло Григорович. О, то не маленький Сучок! Є в його й крамниця, й земля, до своеi дочки Горпушi приняв собi у прийми зятя, да так удвох тепер орудують, що ну!

А далi ще сидять Денисiв тесть Манойло Гаврилович, Домашин батько, бiля нього сват Остап Колодiй, кум Терешко Тонконоженко та Яхрем Рябченко – все багатирi, гарно повдяганi, в синiх чумарках, у таких, як i в Дениса, тiльки Рябченко по-городянському – в жакетцi.

Тесть та кум Терешко – то старi приятелi Денисовi, з iми вiн здавна в спiлцi, вiн iм, а вони йому пособляють. З Копаницею Денис заприятелював тодi, як пособив йому вилiзти на старшину; тодi ж i з Сучком зазнався дужче. А от з Остапом Колодiем та з Яхремом спiлка не з-так iще давня.

Остап Колодiй, чепурний, високий, чорнявий чоловiк, – вiн родич Денисовi, чи то пак сват, бо за його брата Зiнька вiддав свою дочку Гаiнку (Гаiанiя ii охрещено, а це вже так по-простому стали звати). Думав Зiнька перенадити, на свiй бiк переняти, щоб вiн з iм у спiлцi був, – дак хiба ж того дурня навчиш? Через те Остап не любить Зiнька, а з Денисом родичаеться.

А Яхрем Рябченко… ну, це штучка! Вони були зовсiм у сварцi – Денис та Яхрем. Колись на Яхрема скрiзь подейкувано, що вiн крадене передержуе. Дак, як узято в Сивашiв сало, Денис i намiгся, щоб потрушено Рябченка. Нiчого не знайдено, а ворожнеча промiж iх стала велика. Хто й зна, що б воно виникло з цього, та незабаром пiсля тiеi iсторii з салом Яхрем пiшов кудись на заробiтки… з рiк його не було, а тодi вернувся й грошей з собою принiс… та щось, кажуть, i не трохи… І зараз купив собi два надiли… Проминув iще рiк чи два, – аж гульк! – Яхрем узяв у глущкiвського пана триста десятин землi в посесiю. Як це так сталося, нiхто не мiг зрозумiти. Наймала ту землю в пана громада, наймали багатi люди, – не вiддав пан: бiльшоi цiни хотiв… А тi собi загнулись: пождеш, пане, пождеш та вiддаси й за нашу цiну! А Рябченко пiдскочив, щось там прикинув пановi та й узяв на себе. І де вiн грошей добув, щоб пановi третину наперед заплатити, дак нiхто й зрозумiти не мiг, – усi дивом великим iздивувались. От лее добув i взяв!.. І не дурно: сам не став хазяйнувати, а почав землю давати за грошi людям; а саме тодi земля зробилась дорога, – по два карбованцi бариша взяв на десятинi! Та як пiшов з того часу, то все йде та й iде вгору! Ого-го! Тепер вже нiхто й не згадуе про те, що колись баби плескали, мовбито вiн крадене передержуе! Де там! Тепер вiн Яхрем Семенович, багатир… скрiзь у кунпанii бувае… І з Денисом помирились. Чого iм сваритися? Що було, те минуло, а з сварки добра не буде, а в пригодi один одному вони можуть стати.

Дак отакi гостi сидiли в свiтлицi в Дениса Пилиповича Сивашенка за столом, повним усякоi страви. Господиня, немолода жiнка, мовчки подавала на стiл страву, iнодi тiльки припрохуючи гостей призволитись; господар був гомiнкий, веселий, частував i припрохував залюбки. Це ж такi дорогi гостi! Не голота яка з Зiньковоi кумпанii, а поважнi кремезнi господарi, з ними хоч яке дiло робити можна – подужають! І грiшми-достатками вони – сила, i в громадi сила.

Домаха вже пiшла в другу хату лагодити самовар, а Денис усе частував i казав:

– Істинна правда, що каже Григорiй Павлович, наш господин старшина: нiякого покорства тепер у мужика нема. (Денис таки навчився помiж «образованими» людьми i собi «по-образованому» закидати.) Всяка голота пнеться рiвнятися з путящим, порадошним хазяiном. Що бiльший харпак, то бiльше в громадi галасуе проти заможного чоловiка. Того i в голову собi не кладе, що коли б нас не було, то як би й вони прожили? У кого землю взяти на хлiб? – У нас! – До кого скотину пасти вiддавати? – До нас! – У кого грошей позичити? – У нас-таки ж! Що ж би вони робили без нас?

– Іменно! Істинна правда! – вiдказували гостi. – Подохла б клята харпачня без нашоi помочi.

А кум Терешко (вiн же при панах був, то знае, як сказати) доточив:

– Настоящая благодiянiя оказуеться, настоящая! А Денис казав далi:

– Отож бачите!.. А ще й дибки проти нас стають!

Тiльки порадошний чоловiк схоче що зробити – чи в громадi, чи так, – зараз крику, галасу, репету такого нароблять, що настоящая бунтацiя, та й годi! От, сказати, як Остап Дорохвейович, – вiн кивнув на Колодiя, – хотiв, щоб йому громада вiддала волость нову робити, – лишенько! Який крик iзробився! Кажуть: багатiти нашим коштом буде!.. А все брехня…

– Авжеж, брехня! – сказав старшина, а Остап тiльки рукою махнув.

– От так i я, – говорив Денис, – хотiв би зробити одно дiло мале-невеличке, та й боюся з iм потикатися в громаду, щоб i лиха не здобуться. Хiба що вже ви, господа хазяiни, пособите менi.

– Кажiть, кажiть, яке там дiло! – загомонiли гостi. – Що доброго надумали?

– От же ви знаете, – розказував Денис, – що як пiшли пересельцi на Амур, дак позоставалися вiд iх надiли. Громада ж тодi не дозволила пересельцям тiеi землi продавати, а взяла на себе.

– Хотiла на всiх рiвно подiлити! – гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький. – Ге! А ми не дали, да тобi в орендное содержанiе оддали – на три года, – от тобi i вся бiда!

– Іменно, iменно! І досi дякую вам, – спасибi за це! Хоч воно з тiеi земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.

– Та ще й добра, – додав старшина. – Не соромляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаем усе дiло. Своi люди.

– Так, так!.. Що й казать!.. Вам би та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу цю земельку, а оце й третiй наступае, а там i край…

– А там iзнову буде крик та гвалт у громадi, щоб тобi не давати, – сказав Манойло.

– Отож-то й то! Як наймати, так i крик, так i крик! Все репетують, i нiяк того репету не збудешся, – говорив Денис.

– А що ж ви зробите? Нема способу! – промовив Остап.

– Та воно можна б i способу добрати, – натякнув Денис.

– Ану, якого? – запитав старшина.

– Та такого: взяти та й продати землю ту кому з путящих людей.

– Так… – сказав старшина, i всi на мить замовкли. Всi зрозумiли, що Денис хоче сам ту землю купити, i думали, чи можна на це пристати.

Воно таки пiдходило, щоб Денисовi вона впала. Раз – що вiн уже держить ii в посесii; друге – що всi тi надiли сумiжнi з його надiлом, – так трапилося; трете— що вiн же свiй чоловiк, i як пособити йому тепер, то й вiн колись у пригодi стане. Може, декому хотiлось би замiсто Дениса собi ту земельку придбати, та, бач, тодi доведеться посваритися з Денисом, та й з тестем його Манойлом, та й з кумом його Терешком… А вже як серед гурту заведеться в iх сварка, тодi голота переважувати почне. Вони поти дужi, поки вкупi.

От такi й пiдхожi думки плутались у кожного в головi, як старшина знов озвався:

– Так, Денисе Пилиповичу!.. А що ж, дiло добре! Цим уже навiки заткнемо iм рота. Може б, ти й за купця був, га?

– Та я… як ви, господа хазяiни, скажете, – говорив Денис, – а я, звiсно, узяв би… хоч менi й сутужно тепер на грошi, ну, та вже розстарався б…

– Розстараешся!.. Розстараешся!.. – загомонiли гостi. – А ми тобi пособимо в громадi: не попустимо, заткнемо горлянки ротатим.

– Спасибi вам, господа хазяiни, спасибi! – кланявся Денис. – Я на вас – як на бога!.. Уже тепер ви менi, а колись i я вам, дасть бог, чимсь пособлю.

– Істинна правда, – сказав кум Терешко i додав панськоi приказки: – Рука ногу моiть.

– Правильно! – промовив старшина. – Постановить: продать переселенчеськi надiли Денису Пилиповичу Сивашову.

– Продать! Продать!.. – загули гостi.

– А голоту, котора буде верещати, – скрутить!

– Скрутить! Скрутить!

– Щоб не смiли морди куди не треба пхати, – по мордяцi iх!

– По мордяцi! По мордяцi!

І все товариство зареготалося. Голоснiше за всiх реготався сам старшина Григорiй Павлович, i його товсте, сите обличчя з поганенькою руденькою борiдкою аж двигтiло все, закинувшися назад. На весь рот реготав i кум Терешко, смiялися Манойло з Остапом, радiсно дрiбненько смiявся в широку русяву бороду Денис, а череватий одутлий Сучок додавав свого поважного – го-го-го-го! – мов порожня бочка гула. П'янi червонi обличчя, блискучi вiд поту й смальцю, що на iх повиступав, якось чудно розтягалися, очi заплющувалися, а замiсто iх широко зяли ямки червоних пащ-ротiв з жовтими великими зубами, вискаленими з-пiд щетинястих усiв.

Самий Яхрем Рябченко не реготав, тiльки ледве всмiхався. Увесь час вiн сидiв мовчки, погладжуючи своi чепурно закрученi темнi вуса або чистенько виголене пiдборiддя та блискаючи своiми пронозуватими очима. Тепер, як регiт трохи вщух, вiн озвався:

– По мордяцi!.. Дай йому сьогоднi по мордяцi, а завтра воно знову лiзе. От так, як свиня: ти ii бий, а вона кувiка та таки лiзе крiзь тин на вгород.

– А ти таки бий по мордяцi, поки почуе та назад поверне! – сказав Манойло.

– А одвихнувсь – вона знову там.

– Ну, дак що ж його робити?

– А що свиням роблять, щоб на вгород не лазили? – спитав Рябченко.

– Та що ж? Колодку прив'язують…

– Ну?

– Що – ну?

– А те, що прив'яжiмо й ми iм колодку! – сказав Рябченко.

– От такоi! – здивувавсь Остап. – А як же то?

– А хотiли б? – лукаво спитав Рябченко.

– Ще б пак!.. Чого б то чоловiк не схотiв!.. – загомонiли всi. – Якби-то!.. Та як?

– Та воно невелика й штука, – спокiйно й не поспiшаючися почав Рябченко. – Ви, Денисе Пилиповичу, та ви, Манойле Гавриловичу, держите в посесii комарiвську землю?

– Держимо.

– А у вас, Григорiе Павловичу, бiля комарiвськоi своя земелька?

– Єсть.

– А в мене посесiя бiля вашоi – глушкiвського пана.

– Правильно!

– Аз другого боку комарiвськоi землi тi пересельськi надiли, що Денис Пилипович купуе?

– Авжеж!

– А за iми земля Вавилова, Івана Івановича?

– Так, так!

– А мiж нею та глушкiвською землею пана Горянського земля?

– І то правда!

– Ну, а де ж громадська земля тепер? Га? – питав Рябченко.

– Громадська?.. А громадська… де ж? Усерединi…

– Ну? – спитав Рябченко.

– Дак що ж? – не розумiли слухачi.

– Овва! А ще й розумнi люди! – засмiявся Рябченко. – А те, що всi цi землi круг громадськоi з усiх бокiв. Вона серед iх, як острiв серед води. Вiзьмемо в посесiю Горянського землю та покличемо до себе в кунпанiю Вавилова, – тодi вже диблянам без нас не буде нiякого ходу.

Всi притихли, враженi надзвичайною, дивною думкою. Притихли, силкуючися збагнути, чи гаразд вони розiбрали справу, чи не помилилися! І тодi враз загомонiли моторно, весело, радiсно.

Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда, Горянського земля велика – двi тисячi з половиною десятин, – але гуртом узяти можна. Тодi громада буде в такому кiльцi, що з його не буде ходу. Куди нi ступни – навкруги все iх земля буде. Тодi якi вони схочуть, такi й цiни на землю будуть – i за випас товару, i за роботу, i за все. Бо де ж тодi мужик вiзьме землi, як не в iх? Йому iншого ходу не буде. Тодi вже не посмiе нiхто галасувати в громадi. Робитиме громада, що вони звелять. Вони будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-помiщики, тепер ще треба й господам-хазяiнам попанувати!

– Ловка штука буде! – казав весело Копаниця. – Та це можна самими вiдбутками так зробити, що просто як панщина буде, та й годi! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцiлую!

Копаниця захопив лiвою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе й почав цiлувати товстими масними губами.

– Голова! Голова! – загомонiли навкруг усi та й полiзли цiлуватися спершу з Рябченком, а тодi й самi промiж себе. Плечi штовхалися, червонi обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горiлчаним духом, що iм уже повна була вся свiтлиця.

– Дорога голова! – кричав кум Терешко. – Цiни нема!..

Потроху посiдали знову та й почали мiркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи пристане ж вiн? Це чоловiк чужий, захожий здалека москаль. Був колись за об'iждчика в одного пана, тодi за прикажчика, тодi за управителя, а там уже й свою земельку купив. Йому до диблян байдуже. А втiм, як роздуматься, то й не байдуже, бо i в його ж дибляни землю беруть… Помiркували туди й сюди: мабуть, пристане.

Вiсiм чоловiк – це буде товариство. Вони скинуться грiшми i за тi грошi наймуть Горянського землю. Хто скiльки грошей дасть, стiльки тому й землi буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом i гуртом, так, як у громадi, справи рiшати… та й не про саму цю землю, а й про iншi: i за яку цiну вiддавати десятину, i яка цiна на наймитiв та на косарiв, i якi вiдбутки. І як i що робити в громадi, то й про це спершу в своему гуртi радитися…

Це все розказував iм Рябченко i додавав:

– Тодi нас нiхто не подужае… Одно тiльки… Хоч ми й гарно мiркуемо, та есть одна карлючка.

– А яка ж то? Кажи!

– Є один чоловiк такий, що може нам великоi шкоди наробити.

– Ой! А хто ж то? Ану, кажи! – почали питатися.

– Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зiнько.

– Хi! Що б то вiн i зробив?

– Почне каламутити в громадi, почне коверзувати – може лиха наробити.

– Та вiн уже тепер притих, – озвався Сучок, – вiдколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своею чепурною головою.

– Ой, нi! Як я за його дочку давав, то думав: буде сiм'янин, то вже до свого дiла й прихилю його. Так де там!..

– Цураеться? – спитав Копаниця.

– Нi, вiн нас iз старою й не цураеться; i в гостях iз дочкою бувае, i в себе приймае, а так, щоб у яке дiло зо мною пристав, дак нiяк! «Я, – каже, – того не хочу, бо через великi грошi сльози ллються. І вам, – каже, – тату, радю тих багатирiв покинути та по-божому жити».

– Ич, iдолова душа! – обурився Терешко. – Муляють йому тi багатирi!

– Ну, – сказав Рябченко, – а я таки думаю, що нам його не минути. Бо вiн крутитиме в громадi. Пам'ятаете, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зiнька ж, усе сталося.

– Дак що ж iз ним робити? – спитав Денис.

– Приняти до нас у спiлку, – вiдказав Рябченко.

– От такоi!

– Іншого нiчого не вигадаеш.

– Та в його й грошей нема.

– Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.

– А як не схоче? – питав Манойло. – Он же, чуеш, який голiнний?

– Треба так зробити, щоб схотiв, – обстоював за свое Рябченко.

– Ну, та як же ти зробиш? – не розумiв Копаниця.

– А треба, щоб йому був великий бариш, – вiдказав Рябченко.

– Уже ж бiльшого, як усiм, не буде!

– Коли цей йому здасться малий, то треба й бiльшого дати.

– Чого ж то так? – спитав неприхильне Денис. – І грошi йому позич, та ще й бариша з свого заробiтку прикинь! Це вже буде зовсiм не по правдi!

– Що ж ти маеш робити, – казав спокiйно Рябченко, – коли таке дiло? Та воно не так i страшно, як здаеться. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер бiльший бариш, щоб вiн не зiпав у громадi за пересельськi надiли тощо… Цим його вiд товариства вiдлучимо. Бо вiн через те тiльки й силу мае, що з ним товариство таких, як i сам, гольтiпак. А як вiн iх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолi тодi буде з нами, хоч i без великих баришiв.

– То тодi йому хвоста вкрутимо?

– Авжеж!.. А як вiн од iх одкинеться, то самi вони довго не вдержаться.

– Бо вiн же в iх голова, старшина!.. – зареготався Копаниця. – Що правда, то правда, – нам треба його збити з плигу. Бо воно – блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться, – йому це найзручнiше.

– Та що ж, i заходюсь, – згодився Остап. – Тiльки ви менi скажiть, що йому говорити.

Почали мiркувати, якими баришами можна краще спокусити Зiнька. Наказали Остаповi торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.

– Дарма, аби впiймати!

– А там скрутимо йому в'язи!

– Щоб не бришкав!..

– Нiхто тепер не бришкатиме!

– Прив'яжемо колодку свинi!

– А коли й з колодкою полiзе – по мордяцi!..

– По мордяцi! По мордяцi!..

І знов усi зареготалися, – так iм до вподоби був той жарт. Смiялися всмак, аж здоровi жовтi зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусiв та бороди.




ІІ

ЗІНЬКО


Зiнько Сивашенко йшов полем. Ішов не поспiшаючись, бо була недiля, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у недiлю вiдпочити. І вiдпочивав справдi, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вiтрець розвiював духоту. Був кiнець весни, саме той, як i хлiб, i трава зростуть уже досить угору i блищать пiд сонячним промiнням свiжим зеленим кольором свого молодого соковитого тiла.

Зiнько зупинився, задивившись. Перед ним широко розляглись поля зеленi з буйними хлiбами. Вiтер гуляв по iх, бив по iх своiми мнякими невидимими крилами, дихав на них своiм запашним дужим диханням. Вiн грався з iми, вiн обнiмався з iми, а вони, веселi, радiснi, повнi молодоi сили, молодого життя, звивались пiд його обiймами, перекочувались моторними ясно- й темно-зеленими хвилями.

Хвилювало, хвилювало зеленее море. Утiкали хвилi од вiтру. Котилися, котилися не перестаючи, все бiжачи туди, в далеку далечину, аж де небо схиляеться до землi. Вони прибiгали до його, i плескали в його, i цiлували його. А воно смiялось до них широким, безмежним блакитним усмiхом, i той усмiх спадав на iх золотим дощем сонячним, несучи iм життя й силу.

А вiтер, веселий i дужий, шугав мiж блакитним небом i зеленим морем, i перекидався, i купався в просторах, i сповняв Зiньковi груди якоюсь дивною молодою силою. Дихали груди так широко, вiльно, i все тiло мiцне, як сталь, трепетало тiею силою, здригалося вiд одного могучего поривання кудись кинутися, щось зробити – щось велике, дуже i гарне-гарне!.. І Зiнько й сам не помiтив, як те поривання до руху, до дiла вихопилося в його з грудей голосним криком: «Гей-гей!» – далеко розкотилося полем, i Зiньковi здалося, що голос його долинув аж туди, до краю зеленого моря, i плеснув об берег блакитного неба, i небо всмiхнулось До його, до Зiнька, так само, як до того зеленого моря, як до тих ярiв i байракiв, що мрiли здалека, як до тих пташок, що дзвенiли в повiтрi, як до тих метеликiв, що трiпотали кольористими крильцями над зеленими хвилями!

Ой, та й гарно ж жити на свiтi, та й легко ж, весело!.. Та як же й хочеться жити! Жити й працювати, робити щось гарне – таке, як оцi поля краснi! І вiн iх робить, тут е й його праця: от вiн здалека бачить, як хвилюе й його поле, полите його потом… Хвилюе незгiрше за iншi, нi, ще й краще…

Ой гарно ж, радiсно, легко! І небо смiеться, i поле смiеться, i смiеться щастя. Чому кажуть, що нема в свiтi щастя? На свiтi багато-багато щастя! Треба тiльки його здобути. Все треба здобувати, нiщо саме до рук не йде, – так i щастя. Все треба здобувати. Голова його спинилася над цiею думкою. Чи не тiльки зараз вiн до цього дорозумувався, чи й попереду знав? Авжеж, знав, тiльки що, може, не думав про це так… розбiрно…

Все треба здобувати, нiщо саме до рук не йде. Здобудеш – щасливий будеш, не здобудеш – знидiеш або згинеш.

Зiнько почав думати, чи сам вiн завсiгди робив так, почав згадувати минуле життя, перебирати одну по однiй подii. Почав з найближчих, що трапились сьогоднi, вчора, i йшов далi, далi, пiрнаючи в те море минулого життя, то ясних, то затуманених згадок. І потроху забув, з чого почав думати, самi згадки опанували його цiлком, i минуле стало перед iм, як намальоване, як живе.

Почув у своiй душi бiль, згадавши про те, про що нiколи не мiг спокiйно згадувати, хоч по тому минуло вже кiлька рокiв.

Його брат Роман, покинувши чесну працю, руйнував укупi з товаришами-коноводами свое село, забираючи в людей конi, i врештi пiдпалив у Зiнькового сусiди Струка клуню, щоб народ збiгся на пожежу, а його товаришам-коноводам вiльно було тим часом брати конi. Його пiймано, мордовано, палено страшно, вимагаючи, щоб вiн виказав товаришiв. Вiн не виказав нiкого, витерпiв, був довго хворий од мордування, а тодi, засуджений, пiшов на Сибiр. Суджено й тих, хто його пiк, покарано тюрмою… Це все минулося вже, а й досi стоiть перед Зiньком, як живе: i цей попечений, змордований брат, i другий брат, Денис, що дивився на те мордування залюбки, ще й допомiг, щоб воно сталося… Ох, цей Денис!..

Якби вiн не гнався так за тiею копiйкою, не сварився б iз Романом, лагiдненько нахиляв би його знову до роботи, дак, може б, i не було нiчого. А то жадоба така несита: все б зажер собi, – от i давай випихати Романа, щоб бiльше батькiвщини припало… Зненавидiв його так, що примiв би – в ложцi води втопив би!.. І таки й утопив…

Скiльки горя було тодi в сiм'i! Батько занедужав тяжко i вже нiколи не видужав зовсiм – за рiк умер з великого болю, з несвiтського сорома… Мати й досi плаче.

Не мiг батько пiсля того Дениса бачити. Вигнав його вiд себе, не дав, а кинув, як собацi, його частку – усе, що той схотiв, – i з того часу не хотiв i чути за його, i не згадував нiколи. З тим i вмер. Зостався Зiнько хазяйнувати вдвох iз матiр'ю. Хазяйнував так зо два роки, а мати все нарiкала, що стара вже, не може сама господарювати… а хоч Зiнько наймав наймичку, та наймичка не господиня, i треба Зiньковi женитися.

А вiн не хотiв. Бо не знаходив собi пари. Вiдколи парубкував, тiльки одна дiвчина й припала йому була трохи до вподоби – то була вбога сирота, байстрючка, наймичка Левантина, – тиха, боязка i нiжно-гарна. Та ii звiв Роман, покинув з дитиною… Зiнько таки хотiв ii взяти, та вона, поховавши дитину, втекла вiд його… згодом умерла тяжкою смертю – так, що Зiнько тодi й не знав… Вiн не знае навiть, де ii могилка. Але згадка про неi жила в його серцi i не давала змоги думати про одруження.

Та минув час, затих бiль… Одружився Зiнько, i тепер е старiй матерi вiдпочинок. І Зiньковi добре. Було б зовсiм добре, якби не одно: якби не тi думки!..

Думки посiдали Зiнька, не давали йому впокою, гнiтили йому серце, розсаджували голову. І не мiг вiн iм дати ладу, хоч усi вони крутилися коло одного. От так, як у тiй пiснi спiваеться:

Нема в свiтi правди, правди не зiськати:
Що тепер неправда стала правдувати.

От саме так: стала неправда правдувати, бо кривду вважають за правду. Зiнько приглядався до сiльського життя i побачив, що там саме так i е.

По сiм'ях не було ладу. Дiти змагалися з батьками i пусто йшли. Кожне поривалося вихопитися з свити та вскочити в панське пальто. Думали не про те, щоб бути хазяiнами, а як би, щоб не бути простими. Кидалися на заробiтки в город, а верталися часто неробами розпоганеними. Брати промiж себе гризлися, а найбiльше за тую батькiвщину, як собаки за маслак. Були й тихi сiм'i, що жили в згодi, та таких було менше.

Недобре дiялось i в громадi. Там верховодили Копаниця, Денис, Рябченко та iншi такi жмикрути, дбали не про добро людське, а тiльки за своi баришi: що iм на руку, за те репетували, билися, з руки iрвали, не думаючи зовсiм, що в iншого через те сльози ллються. Та все ж таких багатирiв було мало, а якби вони самi були, то, певне, нiчого не могли б зробити з громадою, бо громада великий чоловiк. Та, на лихо, сама громада iм пособляла. Однi стояли за iх через те, що були iм виннi, напозичавшися багато, то не мали сили й змоги проти iх iти; другi змагалися й собi вибитися вгору, на бiльше багатство, то держалися багатирськоi купи, сподiваючися, що та iм швидше пособить перевагу взяти над iншими громадянами; третiх багатирi купували за горiлку, i таких було трохи чи не найбiльше. Зоставалася невеличка купка самостiйнiших людей; але однi з iх не знали, як обстати за свое право, а другi були вже занадто малосилi, щоб могли гору брати. Через те в громадi багато гукали, репетували, сперечались, але подужували завсiгди багатирi з своiми прибiчниками й полигачами. І дедалi вбивалися все в бiльшу та в бiльшу силу. Народу намножилося стiльки, що вже йому не ставало тiеi землi, яка в його була, а багатирi силкувалися пiдгортати пiд себе й ту, скуповуючи ii в убожчих хазяiнiв або забираючи за позиченi й неверненi грошi. Дедалi кожен з iх ставав уже потужнiший та потужнiший, i Зiньковi здавалося, що може прийти такий час, коли вони посядуть усю землю громадську i громадi доведеться на iх робити.

Такий лад здавався Зiньковi поганий. Хiба ж не могло бути краще? Але як?

Цього Зiнько не знав. Але вiн певний був, що це можна знати i що десь хтось його знае. Де й хто? Може, його знають пани, великi генерали? Може, вченi люди? Може, де по книжках написано? Адже по книжках списано всяку науку: i як у бога треба вiрити, i як по закону треба робити, i як та з чого що сталося на свiтi – все! Чому ж би не було там про те, як завести лiпший лад на селi?

До панiв, великих генералiв не можна Зiньковi доступиться, хоч, мабуть, вони й знають про все, чого йому треба. Про вчених людей – не про панiв, а таки про справдi вчених людей – Зiнько тiльки чув, що вони е, але зроду нi одного не бачив, не зна, й якi вони i де iх шукати. Лишаються хiба книжки.

Багато про все це Зiнько думав. Ще змалечку вiн не такий удався, як усi: був тихий, замислений хлопець. Слухняний, робив завсiгди, що наказувано, тiльки великий забудька був. Оце пасе телята й доглядав добре, щоб як у шкоду не вскочили… А навкруги трава зелена, небо широке, пташки летючi… Як вони лiтають? Через що вони лiтають? А якби чоловiк собi крила приробив, то лiтав би? Мабуть, нi, бо якби можна було, то давно б уже всi люди поробили собi крила та й лiтали б, – це ж краще, нiж ходити або iздити. А чого ж пташкам можна? Вже ж люди розумнiшi за пташок, то, певне, колись вигадають так, що й лiтатимуть. Ото б добре було! Аж до неба можна було б долинути та й подивитись, що там е… на бога й на янголiв глянути. Еге-ге! Тепер вiн знае, чого люди не можуть лiтати: бо якби могли, то й кожен грiшний чоловiк замiсто пекла залiтав би в рай та й надокучав би боговi. Тим-то бог так i зробив. Хоч воно й не по правдi, бо й мiж пташками не всi ж праведнi, а е й грiшнi. Он шулiка – кожну пташку роздирае. А, може ж, йому то вiд бога звелено, щоб пташки iсти? Так, як людям можна iсти вiвцi, воли, кури… Як чудно на свiтi – одне одного iсть: вiвця iсть траву, а чоловiк та вовк вiвцю; пташка iсть комашок, а шулiка та чоловiк iсть пташок; риба iсть червакiв, а чоловiк рибу… Штука! Чоловiк усе iсть, тiльки його нiхто не iсть! Хiба нiхто? А вовк та ведмiдь як пiймае, то й з'iсть, коли чоловiк його не вб'е. Он як: одне одного iсть, одне одного iсть!.. А це погано, бо воно болить, як рiзати або вбивати. Чому б не було так на свiтi, щоб нiхто нiкого не iв, а iли або хлiб, або садовину, або городину, або траву…

Ха-ха-ха! Це б тодi люди паслись, як телята!..

Ой-ой-ой! А де ж це телята?

Гляне, аж вони давно в шкодi. Бiжить Зiнько завертати… Побачить сторож або хазяiн, та таких духопелiв йому надае… Бувало так, що й займано, то Зiньковому батьковi доводилось платити за спаш. Батько гримав, а Денис i бив за це…

Зрiс трохи Зiнько, парубком уже був, заманулося йому вивчитися читати. Школи в iх тодi ще не було, так Зiнько з свого заробiтку дяковi платив, аж поки той навчив його так-сяк читати. Писати вiн i сам трохи привчився: купив собi пропис у городi та й навчився самописки… Помалу пише, але все ж пише. Читае краще. Вiн уже багато книжок попрочитував. З святих книг Євангелiе найбiльше вподобав. Здорово тяжко розбирати, а книжка справдi свята, бо написано, як по правдi жити, людей не кривдячи. А з несвятих книжок найбiльше йому до смаку припало двi. Одного разу вiн був у городi на базарi i купив там двi старенькi, в поганеньких палiтурках книжки. Одна була менша i звалася «Роберт Оуен». Важко було ii розумiти, – Зiнько й тепер ще не все в iй розiбрав. Але оце вiн розiбрав добре: е така земля Англiя, а в тiй Англii на фабриках та на заводах робочому народовi дуже погано було жити; дак винявся такий чоловiк, Роберт Оуен, – вiн усе клопотався, щоб тим людям краще жити було, i всякого способу до того добирав, самого себе не жалiючи. І Зiньковi цей Роберт Оуен здався таким гарним чоловiком, трохи чи не святим: де ж таки – багатий пан мiг би собi сласно iсти й пити, хороше ходити, нi про що не дбавши, а вiн за вбогих людей так клопочеться! В книжцi був Оуенiв патрет. Зiнько вийняв його звiдти, оддав завести в рямцi пiд скло i почепив на стiнi. Дививсь на його й думав: «От бач же, винявся там такий чоловiк, що за вбогих людей обстав. Чому ж у нас нема такого, щоб обставав за наших хлiборобiв та й позаводив серед iх кращi порядки?»

Друга книга була Зiньковi така зрозумiла, така зрозумiла, як ще нi одна в свiтi: кожне тобi словечко в iй Зiнько тямив, розумiв i почував, бо воно йому якось до душi, до серця промовляло. Звалася та книга «Кобзар Тараса Шевченка», i як Зiнько читав ii, то так, мов батька рiдного чув або до пiснi, що кохана дiвчина спiвае, прислухався. Так гарно! І написано про такi простi речi i про простих людей, а гарно! Через те ж i гарно воно Зiньковi було, бо йому сподобалося, що про простих людей однаково, як i про панiв великих, говориться. І Зiнько так собi думав: «Велика душа в того чоловiка була, що цю книгу списав, бо вiн розiбрав, що й ми люди, та й каже про нас, як про людей».

І вiн вийняв з книги патрет Тарасiв Шевченкiв та й його почепив поруч з Оуеном у рямцях за склом. Дивлячись на його, згадував раз у раз усякi його щирi слова (знав з голови багато); а як згадае такi, як от:

Обнiмiте, брати моi,
Найменшого брата, —
Нехай мати усмiхнеться,
Заплакана мати! —

то йому аж сльози бринiли на очах. Дух переймало йому й тодi, як читав:

Учiтеся, брати моi,
Учiтесь, читайте —
І чужого научайтесь,
И свого не цурайтесь.
Бо хто матiр забувае,
Того бог карае.

Спершу вiн не розумiв, до чого це тут матiр iзгадуеться, але далi, багато разiв прочитавши «Кобзаря», замалим не вивчивши його всього, думавши про його часто, таки зрозумiв.

І тодi сказав сам собi, що буде вiн поважати свою хату, не хоче вiдбиватися вiд своiх людей i буде вчитися.

Вчитися! О, цього бажала вся душа його, до цього поривалася вся iстота його! Вчитися, щоб знати, як i що е на свiтi i через що воно так. Учитися, щоб знати, як запобiгти лиховi, як зробити, щоб не кривда, а правда правдувала! Вiн певний був, що наукою цього зможе дiйти, бо не дурно ж той, хто написав «Кобзаря», люблячи так дуже правду та вбогих людей, велiв усiм учитися. Вiн знав, нащо це казав, i Зiнько хоче його слухатися, за його приводом iти i вчитися.

Але як? Де? Вiд кого?

До школи вже пiзно було йти такому, як вiн. Через те пiшов до вчителя, просячи, щоб той учив його самого, а вiн за те йому платитиме.

– Чого ж тебе вчити? – запитав учитель.

– Усiеi науки, яка е на свiтi! – вiдказав Зiнько. Учитель засвистiв, а тодi зареготався.

– Дурний ти!

– Та я знаю, що я дурний, – тим i прийшов, щоб ви менi розуму доточили.

– Хiба ж можна всiх наук навчити? Та й почав лiчити, якi е науки: i така, i сяка, i он яка… Аж моторошно Зiньковi стало…

Одначе все ж згодився вчити Зiнька дечого, i справдi, за рiк навчив його трохи арифметики та пiдучив дужче розумiти книжки… Та незабаром Зiнько побачив, що цей учитель i сам не дуже бiльше знае… та й до книги мало коли зазира, а все то в карти гуляе, то в беседi горiлочку цмулить, то з собакою качок диких стрiляти бiгае… А ще бiльше не сподобався вiн Зiньковi тим, що на кожного селянина, хоч би якого старого й поважного, каже «ти» та величаеться перед мужиками, що вiн пан… Покинув Зiнько до його ходити. Наважився вчитися сам.

Купив собi арифметику, щоб i далi вчити ii, купив географiю, бо хотiв знати про всякi землi… Купував iще багато всяких книжок. Якi були в його грошi, що мiг би на парубоцькi вбори витрачати абощо, – все вiддавав за книги. Купував на базарi, в щетинникiв i в поганенькiй книгарнi в городi. Купував, не знаючи, якi вони, а так – яка до вподоби припаде своiм заголовком. Купував i читав багато i врештi кинув. Здебiльшого йому траплялися недотепнi, а часом i гидкi книжки. Зiнько не находив серед цього мотлоху того, чого шукала його розумна, свiту прагнуща голова. Над «Кобзаря» та над «Роберта Оуена» книги не знайшов, хоч не збувся надii колись таки вишукати чого треба. Знав-бо, що е добрi книги, але сам не тямив, по чому iх пiзнавати i де iх знаходити. Зрозумiв, що мусить засягти поради в якогось тямущого чоловiка.

Де ж вiн? Де його шукати?

Навкруги, поблизу Зiнька, його не було. Учитель сам не дуже дбав за книги; батюшка не любив розмовляти з селянами нi про що, опрiч церковних справ; панок Глушкiвський (поблизу жив) тiльки й знав, що ганяв з хортами за зайцями, то Зiнько й не сподiвавсь там нiчого доброго почути… та й не смiв до його, до незнайомого, йти.

«У город хiба пiти?» – думав собi парубок часом, але зараз же й покидав цю думку: раз, що вiн якось не полюбляв того города пiсля нещасливого випадку з Романом та з Левантиною, а друге – до кого б же вiн i там удався? Все невiдомi люди, не схочуть з ним i говорити. І зостався Зiнько сам iз своiми думками…

Хоч i не зовсiм сам. Таки були деякi товаришi, що вiн мiг з ними розмовляти про те, що турбувало його розум i серце. Найбiльше – з Карпом та з Васютою.




III

НА ПАСІЦІ


Починало ставати душно, бо сонце давно вже звернуло з пiвдня. Пiт проймав Зiнька, а вiтер уже не прохолоджував, бо й сам став такий гарячий, мов з печi.

Зiнько вже бачив поблизу серед поля невеличкий гайок. Там холодок, там так гарно, – хоч би швидше дiйти.

Вiн скинув чумарку, щоб не було так душно, i зостався в самiй гарно й рясно вишиванiй сорочцi з тонкого полотна. Вiдкотний комiр злегка обнiмав йому загорiлу шию. Загорiле було й обличчя, худе трохи, але молоде й чепурне, з темними вусами й чуприною, що не зовсiм ховала його лоба гарного, хоч i була розчесана наперед. З-пiд чорних рiвних брiв (заздрощiв дiвочих) сяли розумнi променистi очi. Вiн вдивлявся тими очима в близький уже гай, – чи не побачить там, кого йому треба. Не побачив нiкого. Додав ще ходи i незабаром став бiля гаю.

Маленька стежечка вбiгла з поля помiж дерева. Зiнько вступив на неi, i його враз обняло таким гарним, любим холодком, що вiн аж зiтхнув широко й легко. Пiшов тодi помалу, впиваючись тiею живущою прохолодою, тихо ступаючи по м'якiй стежцi. Трохи згодом дерев поменшало, i незабаром перед Зiньком розiслалася прогайльовина, вся осяяна сонячним промiнням.

Це була пасiка. Десяткiв зо три вуликiв, понакриваних покрiвлями череп'яними й з кори, стояло серед гайка. Золотi бджоли бринiли в золотому сонячному промiннi, купчились на вуликах бiля вiчок, гули весело. Лiворуч стояла невеличка катрага, а перед нею, трохи ближче до Зiнька, в холодку пiд великою гiллястою грушею, сидiло двое.

Просто Зiнька сидiв, нахиливши порите глибокими зморшками чоло з снiжистою стрiхою, зовсiм бiлий дiд. Велика довга борода спадала йому на товсту бiлу сорочку i на iй ще бiлiла, як снiг. Худорлявий дiд мав широкi плечi i могучi, ще жилавi руки. Вiн з упокоем зложив тi руки на колiнах i, не поспiшаючись, оповiдав тихим, рiвним голосом, iнодi киваючи злегка головою, i тодi Зiнько бачив, як з-пiд його бiлих кудлатих брiв блищали чорнi, надзвичайно молодi очi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/boris-gr-nchenko/dilog-ya-p-d-tihimi-verbami/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.